Шлюбний договiр
Мiшель Рiчмонд


Бестселер
Вона – Елiс, молодий юрист, яка подае великi надii. Вiн – Джейк, успiшний психотерапевт. Разом вони чудова закохана пара, попереду у якоi блискуче майбутне. Та одного дня вони бездумно пiдписують один договiр, i життя летить шкереберть.

Захоплива i дуже оригiнальна iсторiя випробування кохання.





Мiшель Рiчмонд

Шлюбний договiр



Ця книга е художнiм вимислом. Будь-якi посилання на iсторичнi подii, реальних людей i реальнi мiсця – ненавмиснi. Іншi персонажi i подii е вигадкою автора, i будь-якi збiги з реальними подiями, мiсцями або людьми, живими чи мертвими, е суто випадковими.



Шановний читачу!

Спасибi, що придбали цю книгу.

Нагадуемо, що вона е об’ектом Закону Украiни «Про авторське i сумiжнi право», порушення якого караеться за статтею 176 Кримiнального кодексу Украiни «Порушення авторського права i сумiжних прав» штрафом вiд ста до чотирьохсот неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв творiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання i матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Повторне порушення караеться штрафом вiд тисячi до двох тисяч неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, або позбавленням волi на той самий строк, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудiо- i вiдеокасет, дискет, iнших носiiв iнформацii, обладнання та матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Кримiнальне переслiдування також вiдбуваеться згiдно з вiдповiдними законами краiн, де зафiксовано незаконне вiдтворення (поширення) творiв.

Книга мiстить криптографiчний захист, що дозволяе визначити, хто е джерелом незаконного розповсюдження (вiдтворення) творiв.

Щиро сподiваемося, що Ви з повагою поставитеся до iнтелектуальноi працi iнших i ще раз Вам вдячнi!


Кевiну







1


Я лечу кудись «Сессною», i лiтак стрибае по повiтряних ямах. Голова розколюеться, на сорочцi кров. Я й гадки не маю, скiльки минуло часу. Я дивлюся на своi руки, очiкуючи побачити кайданки, але iх нема. Лише звичайний ремiнь безпеки перехопив мiй поперек. Хто мене пристебнув? Я навiть не пам’ятаю, як сiдав у лiтак.

Через вiдчиненi дверi кабiни видно потилицю пiлота. У лiтаку нас лише двое. Пiд нами – заснiженi гори, лiтак атакують вiтри. Пiлот анi мить не вiдволiкаеться вiд приладiв, спина його напружена.

Я пiдiймаюся та торкаюся голови. Кров запеклася – липке мiсиво. У животi бурчить. Останне, що я iв, – французький тост. Але коли це було? На сусiдньому сидiннi я знаходжу пляшку води та сандвiч, загорнутий у папiр. Я вiдкриваю пляшку i п’ю.

Розгортаю сандвiч – шинка зi швейцарським сиром – i вгризаюся в нього. От лайно. Щелепам боляче жувати. Схоже, хтось дав менi в пику вже пiсля того, як я вiдключився.

– Ми летимо додому? – питаю пiлота.

– Дивлячись що ви називаете домом. Ми прямуемо в Хаф-Мун-Бей.

– Вам нiчого про мене не сказали?

– Ім’я, пункт призначення та й по всьому. Я просто таксист, Джейк.

– Але ви член «Договору», так?

– Звичайно, – вiдповiдае вiн незворушним тоном. – «Вiрнiсть Дружинi, вiдданiсть Договору. Поки смерть не розлучить нас».

Вiн обертаеться, але тiльки для того, аби окинути мене поглядом, пiсля якого стае зрозумiло, що питань ставити бiльше не варто.

Ми влiтаемо у повiтряну яму, i сандвiч випадае у мене з рук. Лунае сигнал тривоги. Пiлот лаеться i гарячково тисне на кнопки. Вiн кричить щось диспетчеру повiтряноi служби. Ми стрiмко втрачаемо висоту, i я, вчепившись у пiдлокiтники, думаю про Елiс, згадую нашу останню розмову i шкодую, що стiльки всього не встиг сказати.

Утiм, лiтак несподiвано вирiвнюеться i набирае висоту, i все нiби приходить у норму. Я збираю з пiдлоги шматки сандвiча, сяк-так загортаю в папiр i кладу на сусiдне сидiння.

– Вибачте, турбулентнiсть, – каже пiлот.

– Ви не виннi. Хороший маневр.

Нарештi, вже над сонячним Сакраменто, пiлот розслабляеться, i ми балакаемо про те, що хлопцi з «Голден Стейт Воррiорс» несподiвано добре вiдiграли сезон.

– Який сьогоднi день? – питаю я.

– Вiвторок.

Я з полегшенням i вдячнiстю помiчаю в iлюмiнаторi знайому лiнiю узбережжя i маленький аеропорт Хаф-Мун-Бей. Вiдразу пiсля посадки пiлот обертаеться до мене i каже:

– Не перетворюйте це на звичку, гаразд?

– Не збираюся.

Беру сумку i виходжу. Не глушачи двигунiв, пiлот зачиняе дверi, розвертаеться i знову йде на злiт.

Я заходжу до кафе, замовляю гарячий шоколад, вiдправляю Елiс повiдомлення. Буднiй день, друга по обiдi, так що, напевно, у неi зараз тисяча нарад. Так не хочеться набридати, але менi справдi треба з нею побачитися.

Вiдповiдь приходить негайно.

Де ти?

На летовищi.

Звiльнюся о п’ятiй.

Вiд офiсу Елiс до Хаф-Мун-Бей понад тридцять кiлометрiв. Елiс пише, що в центрi затори, тож я замовляю собi iжу, майже всю лiву половину меню. У кафе порожньо. Жвава офiцiантка в бездоганно вiдпрасованiй унiформi вагаеться. Коли я сплачую рахунок, вона каже:

– Гарного дня, друже.

Виходжу на вулицю i сiдаю на лавцi. Холодно, туман накочуе хвилями. Поки пiд’iжджае старенький «ягуар» Елсi, я замерзаю. Пiдiймаюся i поки перевiряю, чи не забув чого, Елiс iде до мене. На нiй строгий костюм, але для керування машиною вона змiнила туфлi на пiдборах на кросiвки. Їi чорне волосся вологе вiд туману. Губи нафарбованi темно-червоною помадою, цiкаво, чи це для мене? Сподiваюся, що так.

Вона встае навшпиньки i цiлуе мене. Лише тодi я розумiю, як же сильно за нею скучив. Потiм вона вiдступае на крок i оглядае мене з голови до нiг.

– Ну, принаймнi, з тобою все в порядку.

Вона легенько торкаеться моеi щоки.

– Що трапилося?

– Точно не впевнений.

Я обiймаю ii.

– Чого вiд тебе хотiли?

Менi так багато треба iй розповiсти, але я боюся. Що бiльше вона знае, то бiльш це для неi небезпечно. До того ж, треба визнати, правда iй зовсiм не сподобаеться.

Що б я тiльки не вiддав, аби повернутися у самий початок – до весiлля, до Фiннегана, до того, як «Договiр» перевернув нашi життя.




2


Буду вiдвертим, весiлля – це була моя iдея. Може, не мiсце, частування, музика та всi iншi речi, якi так чудово вдавалися Елiс. Але сама iдея належала менi. Ми з Елiс знали одне одного три з половиною роки. Я хотiв бути з нею, а шлюб здавався менi гарантiею того, що я ii не втрачу.

Елiс не завжди вiдрiзнялася постiйнiстю. В юностi вона була вiдчайдушною, iмпульсивною, iнодi миттево занурювалася у щось яскраве та блискуче. Я боявся, що як затягну, вона вiд мене пiде. Весiлля, якщо вже говорити чесно, було запорукою стабiльностi.

Пропозицiю я зробив теплого сiчневого вiвторка. Помер ii батько, i ми поiхали до Алабами. Це був останнiй iз ii живих родичiв, i його смерть шокувала Елiс. Пiсля похорону ми два днi давали лад будинку в передмiстi Бiрмiнгема, де Елiс провела дитинство. Ми розбирали коробки з речами на горищi, в кабiнетi й гаражi. Будинок був повен речей, що належали ii родинi: нагороди батька, отриманi за роки вiйськовоi служби, бейсбольнi трофеi брата, кулiнарнi книги ii померлоi матерi, вицвiлi фотографii бабусi i дiдуся. Ми нiби наткнулися на скарбницю нечисленного племенi, давно забутого i такого, що належало до зниклоi цивiлiзацii.

– Я остання, – сказала вона.

Анi нотки жалю, лише констатувала факт. Їi мати померла вiд раку, брат наклав на себе руки. Вона це пережила, але не без шрамiв. Зараз я розумiю, що це становище останньоi живоi людини в сiм’i зробило ii бiльш люблячою та вiдчайдушною, анiж могло бути. Якби iй не було так самотньо в цьому свiтi, не впевнений, що вона сказала би менi «так».

Обручку я замовив за кiлька тижнiв до тiеi поiздки, а доставили ii менi майже вiдразу, як Елiс дiзналася про батькову смерть. Не можу сказати чому, але я поклав коробочку з обручкою в кишеню дорожньоi сумки, коли ми виiжджали до аеропорту.

Через два тижнi ми домовилися про зустрiч з рiелтором, аби вiн оцiнив будинок. Ми ходили кiмнатами, агент щось швидко занотовував, нiби готуючись до вiдповiдi на iспитi. Потiм ми вийшли на ганок, чекаючи на його присуд.

– Чи впевненi ви, що хочете продати будинок? – запитав рiелтор.

– Так, – вiдповiла Елiс.

– Просто…– Вiн махнув у наш бiк текою iз затискачем для паперiв. – Чому б вам не залишитися тут? Одружилися б, дiтей завели. Будуйте собi свое життя. Цьому мiсту так бракуе молодих сiмей. Моiм дiтям тут нудно. Моему синовi довелося пiти у футбольну команду, тому що для бейсбольноi дiтей не вистачае.

– Тому що…– промовила Елiс, дивлячись кудись на вулицю.

Ось так. «Тому що…» Рiелтор повернувся до дiлового тону. Назвав цiну, а Елiс ii ще трохи знизила.

– Але це нижче за ринкову цiну для нашого району, – здивувався чоловiк.

– Нехай. Головне, щоб швидше, – вiдповiла вона.

Вiн записав щось собi.

– Це тiльки полегшить менi роботу.

За кiлька годин пiд’iхала вантажiвка, робочi винесли з будинку меблi та стару технiку. Залишилися тiльки два шезлонги бiля басейну, воду в якому не мiняли, певно, вiдколи його вирили та забетонували 1974 року.

На ранок до будинку приiхала iнша вантажiвка, з iншими робочими – рiелтор надiслав ремонтну бригаду з новими меблями. Робочi дiяли швидко i впевнено, розвiшували по стiнах абстрактнi картини, розставляли на полицях дрiбнички. Коли вони закiнчили, будинок залишився нiби таким самим, але насправдi став iншим: чистiшим, просторiшим, звiльненим вiд мотлоху, в якому i була його душа.

Через день агенти з нерухомостi уже приводили до будинку потенцiйних покупцiв, котрi перешiптувалися, вiдкривали i закривали кiмнати, читали опис. Того ж дня рiелтор зателефонував i сказав, що знайшов чотирьох покупцiв, i Елiс погодилася на найвищу пропозицiю. Ми зiбрали речi, i я забронював зворотнi квитки до Сан-Франциско.

Увечерi, як з’явилися зорi, Елiс вийшла подивитися на нiчне небо i попрощатися з Алабамою. Стояла тепла погода, iз сусiдського двору доносився аромат барбекю. Вода в басейнi виблискувала у свiтлi лiхтарiв, а в шезлонгах сидiлося так само затишно, як, напевно, i того дня, коли ii батько iх поставив, коли його дружина була красивою i засмаглою, а його дiти – маленькими i невгамовними. Я вiдчував, що зараз нам настiльки добре, наскiльки це взагалi можливо в Алабамi, проте Елiс була дуже сумною i не помiчала цiеi краси, що так зненацька накинулася на нас.

Потiм я розповiдав нашим друзям, що iдея зробити Елiс пропозицiю прийшла до мене саме цiеi митi, спонтанно. Менi захотiлося, аби iй стало краще. Захотiлося показати, що майбутне е. Я хотiв принести iй щастя у такий важкий для неi день.

Я опустився на одне колiно бiля басейну i, не кажучи анi слова, пiднiс Елiс каблучку на вологiй вiд поту долонi. Вона подивилася на мене, вона поглянула на каблучку, вона посмiхнулася i сказала:

– Гаразд.




3


Одружилися ми на березi Рашен-Рiвер, за двi години iзди на пiвнiч вiд Сан-Франциско. Мiсяцем ранiше ми приiздили сюди, аби оглянути мiсце. Причому двiчi проiхали повз – на дорозi не було вказiвникiв. Коли ми вiдчинили ворота i пiшли стежкою до рiчки, Елiс обняла мене i сказала, що iй тут дуже подобаеться. Спочатку я подумав, що вона жартуе. Мiсцями трава була аж у людський зрiст.

Це була територiя величезноi молочноi ферми, в полi паслися корови. Ферма належала гiтаристцi з першого гурту Елiс. Так, вона ранiше була в гуртi, i ви, можливо, навiть чули iхнi пiснi, але про це ми поговоримо пiзнiше.

Напередоднi весiлля я ще раз навiдався на ферму i знову проiхав повз. Але цього разу тому, що мiсце мало зовсiм iнакший вигляд. Гiтаристка, Джейн, кiлька тижнiв пiдстригала траву та настилала дерен. Вийшло чудово. Нагадувало поле якогось усесвiтньо вiдомого гольф-клубу. Галявина переходила в пагорб, який похило спускався до рiчки. Джейн сказала, що iм бракувало нагоди привести все до ладу.

На галявинi були велике шатро, веранда, басейн з будиночком. На березi височiла сцена, на пагорбi – альтанка. Корови так само неквапливо блукали довкiл.

Принесли стiльцi, столи, парасольки, апаратуру. Елiс не любила весiлля, зате полюбляла вечiрки. І хоча за роки знайомства ми не влаштували жодноi, вона менi про них розповiдала. Танцювальнi вечори, i дискотеки на пляжах, i тусовки в колишнiх квартирах Елiс – у неi насправдi був талант до цього. Тож в усьому, що стосувалося органiзацii весiлля, я повнiстю поклався на неi. Пiсля мiсяцiв пiдготовки все було доведено до досконалостi та розраховано по хвилинах.

Двiстi гостей. Передбачалося, що iх буде порiвну: сто з мого боку, сто – з ii, але потiм усе якось перемiшалося. Список вийшов рiзношерстий, як i на будь-якому весiллi. Моi батьки i бабуся, партнери з юридичноi фiрми моеi дружини, колеги з клiнiки, де я працював, колишнi клiенти, друзi з коледжу, однокласники, друзi Елiс по гурту та iншi дивнi персонажi.

І Лiам Фiннеган iз дружиною.

Ми внесли iх у список останнiми – пiд номерами 201 та 202. Елiс познайомилася з ним за три днi до весiлля в юридичнiй фiрмi, де вона вдень i вночi працювала вже рiк. Знаю, здаеться дивним, що моя дружина – юрист. Якби ви знали ii краще, теж здивувалися б. І про це ми також поговоримо пiзнiше. Важливо тут, що прийшли Фiннегани – Фiннеган та його дружина, Лiам та Фiона, гостi номер 201 та 202.

Елiс як молодий радник працювала над справою Фiннегана у фiрмi. Щось там про авторськi права. Це зараз Фiннеган став бiзнесменом. А колись вiн спiвав у вiдомому iрландському фолк-рок-гуртi. Ви навряд чи чули iхнi пiснi, але, можливо, десь бачили його iм’я. Про нього свого часу писали всi музичнi журнали Британii – «Q», «Uncut», «Mojo». Десятки музикантiв стверджують, що саме вiн найбiльше вплинув на iхню творчiсть.

Коли Елiс доручили займатися справою Фiннегана, його диски в нашому домi грали на постiйному повторi. Сама справа була настiльки простою, наскiльки тiльки може бути простою справа про захист iнтелектуальноi власностi. Гурт початкiвцiв украв частину його пiснi i зробив iз цього вiдомий хiт. Якщо ви, як i я, не володiете технiчною стороною музичного мистецтва, то не помiтите схожостi, але якщо ви музикант, то, як сказала моя дружина, вiдразу побачите, хто що вкрав.

Справа почалася з одного коментаря Фiннегана, зробленого кiлька рокiв тому. Вiн сказав журналiстовi, що хiт того гурту пiдозрiло нагадуе пiсню з його другого альбому. Вiн не збирався роздувати цiеi справи, проте директор гурту надiслав йому листа з вимогою вибачитися i публiчно заявити, що його пiдопiчнi пiсню не крали. Тодi-то все i закрутилося, унаслiдок моiй дружинi довелося не покладаючи рук працювати над своею першою великою справою.

Як я казав, вона була молодшим радником, так що коли Фiннеган справу виграв, уся слава дiсталася партнерам – власникам фiрми. Через мiсяць, за тиждень до нашого весiлля, Фiннеган вiдвiдав фiрму. Суд постановив виплатити йому божевiльну купу грошей, набагато бiльше очiкуваного, i вже точно набагато бiльше того, що йому було треба, ось вiн i захотiв подякувати всiм за роботу. Коли вiн прибув, партнери провели його до конференц-зали i стали розповiдати казки про свою генiальну стратегiю. Фiннеган iм подякував, а потiм раптом запитав, чи не можна йому побачити всiх спiвробiтникiв, якi працювали над справою. Вiн процитував кiлька фраз iз клопотань i записок до справи, тим самим показавши, що вiн у курсi найдрiбнiших подробиць.

Найбiльше йому сподобалася юридична записка, яку пiдготувала Елiс. Вона була забавною i креативною – зрозумiло, наскiльки це припустимо у строгому документi. Партнери запросили Елiс до конференц-зали. Хтось згадав, що у вихiднi вона виходить замiж. Фiннеган сказав, що обожнюе весiлля, i Елiс жартома поцiкавилася, чи не хоче вiн прийти на наше. На загальний подив, Фiннеган вiдповiв, що вважатиме за честь. Перед тим як пiти, вiн ще раз пiдiйшов до Елiс, i вона вручила йому запрошення.

Двома днями пiзнiше кур’ер привiз нам посилку. Того тижня ми отримали вже достатньо весiльних презентiв, тож особливо не здивувалися. Замiсть зворотноi адреси було написано: Фiннегани. Я розпечатав конверт; усерединi виявилася бiла листiвка iз зображенням весiльного торту. Витончено.



Елiс та Джейку. Приймiть сердечнi вiтання з нагоди вашого майбутнього одруження. Поважайте свiй шлюб, i вiн подаруе вам багато щасливих моментiв. 

    Лiам

Отриманi до цього подарунки не можна було назвати сюрпризами. Я навiть вивiв щось на зразок формули для визначення вмiсту коробки. Вартiсть подарунка дорiвнюе доходу дарувальника, помноженому на кiлькiсть рокiв знайомства i подiленому на число «пi». Ну, або щось на зразок того. Бабуся подарувала нам столовий сервiз на шiсть персон. Кузен купив тостер.

Однак обчислити подарунок вiд Фiннегана не видавалося можливим. Процвiтаючий бiзнесмен, який тiльки-но виграв гучну справу, музикант, у якого за плечима було безлiч пiсень, якi, можливо, не принесли йому особливого багатства. Просто знали ми його зовсiм недовго. Ну добре, ми взагалi його не знали.

Змучений цiкавiстю, я вiдразу ж вiдкрив посилку. Там виявилася велика, важка скринька iз рецикльованоi деревини з випаленим на кришцi логотипом. Спочатку я подумав, що всерединi якийсь ексклюзивний, жахливо дорогий iрландський вiскi. Такий подарунок якраз вiдповiдав би моему рiвнянню.

Менi стало трохи не по собi. Ми з Елiс не тримали вдома мiцних напоiв. Я мушу пояснити. Ми з Елiс познайомилися в реабiлiтацiйному центрi на пiвнiч вiд Сонома. Я тодi вже працював психотерапевтом i хапався за будь-яку можливiсть набратися досвiду. Друг попросив його пiдмiнити, а я погодився. На другий день я вiв груповий сеанс, на якому була присутня Елiс. Вона зiзналася, що стала зловживати алкоголем i iй треба зупинитися. Не назовсiм, а поки вона не змiнить життя настiльки, аби воно було стабiльним. Вона сказала, що нiколи не пила ранiше, але пiсля серii трагiчних випадкiв у родинi стала поводитися нерозважливо i тепер хоче взятися за розум. На мене справили враження i ii рiшучий настрiй, i яснiсть суджень.

Коли я через кiлька тижнiв повернувся в мiсто, то вирiшив iй зателефонувати. Я вiв групу для старшокласникiв зi схожими проблемами i сподiвався, що Елiс погодиться перед ними виступити. Про свою проблему вона розповiдала чесно i прямо, але чаруюче. Менi хотiлося встановити довiрчi вiдносини з пiдлiтками, а Елiс вони послухали б. І анiтрохи не зашкодило, що Елiс займалася музикою. Потерта косуха, коротке чорне волосся, гастрольнi iсторii; вона круто звучала й виглядала.

Коротше, вона погодилася виступити перед групою, все пройшло добре, я запросив ii пообiдати, потiм ми подружилися, стали зустрiчатися, з’iхалися, ну а далi ви знаете, я зробив iй пропозицiю.

Отже, коли я вiдкрив подарунок вiд Фiннегана, то внутрiшньо зiщулився, побачивши шухлядки, схожi на футляр для страшенно дорогого алкоголю. У першi мiсяцi нашого з Елiс знайомства вона взагалi не пила спиртного. Потiм час вiд часу стала дозволяти собi баночку пива або келих вина за вечерею. Тi, у кого алкогольна залежнiсть, ведуть себе не так. Однак у Елiс виходило зупинитися. Тiльки пиво та вино. А стосовно мiцних напоiв, то вона жартувала, що пiсля них «дехто опиниться в тюрязi». Це важко уявити, але Елiс контролювала себе краще за всiх, кого я знав.

Я поставив подарунок на стiл. Витончений, елегантний дерев’яний ящик.

Однак напис на кришцi був якийсь дивний.

«Договiр».

Який це з iрландських вiскi називаеться «Договiр»?

Я вiдкрив скриньку i виявив усерединi iще одну, обтягнуту синiм оксамитом. У нiй лежало двi дуже дорогi на вигляд авторучки, обробленi срiблом, бiлим золотом, може, навiть платиною. Я взяв одну i здивувався ii вазi та формi. Таке дарують тим, у кого вже все е, i стосовно нас iз Елiс це був дивний подарунок. Ми обидва дуже багато працювали i не бiдували, звичайно, але не можна було сказати, що у нас е все. Я вже дарував Елiс красиву ручку на закiнчення юридичноi школи. Це була неймовiрна рiч, яку я замовив у приватного продавця у Швейцарii, перед тим кiлька мiсяцiв витративши на вивчення асортименту ексклюзивного канцелярського приладдя. Вiдчуття при цьому було таке, нiби вiдчиняеш дверцята шафи, а за нею – цiлий свiт. Вартiсть ручки я, звичайно, вiд Елiс приховав, щоб вона не надто засмучувалася, якщо ii загубить.

Я розглянув ручку вiд Фiннегана уважнiше. На обгортковому паперi накреслив кiлька кiл, потiм вивiв поряд:



Дякую, Лiаме Фiннеган.


Чорнила лягали гладенько, ручка легко ковзала папером.

На ручцi було щось вигравiрувано.

Але букви дуже дрiбнi, i прочитати напису я не мiг. Я згадав, що в настiльнiй грi, яку Елiс подарувала менi на Рiздво, е лупа. Покопирсавшись у шафi, я знайшов гру i ще нерозпечатану лупу. Потiм пiднiс ручку до свiтла.

«Елiс та Джек», а далi дата весiлля i назва фiрми: «Дункан Мiллз, Калiфорнiя». Зiзнатися, я чекав бiльшого вiд усесвiтньо вiдомого фолк-виконавця. Якби там був вислiв, що укладае в собi всю мудрiсть свiту, ось тодi я б не здивувався.

Я виклав на стiл другу ручку. Потiм вийняв скриньку. З такого ж дерева, iз такими ж витонченими завитками i написом на кришцi: «Договiр». Скринька здалася менi на диво важкою.

Я спробував ii вiдкрити, але вона виявилася замкненою. Я поклав ii на стiл i перевернув, шукаючи ключа. До дна було прикрiплено записку:



«Елiс i Джейку. “Договiр” назавжди з вами».


Я дивився на записку. Що б це значило?

Елiс прийшла з роботи пiзно, iй треба було закiнчити кiлька проектiв перед весiллям та медовим мiсяцем. Коли вона нарештi повернулася додому, для нас миттево знайшовся мiльйон справ, i ми швидко забули про подарунок вiд Фiннегана.




4


Уже по перших п’яти хвилинах весiлля можна передбачити, як воно пройде. Якщо гостi все тягнуться i тягнуться, а то i зовсiм спiзнюються, е ймовiрнiсть, що свято буде нудним. На наше ж весiлля всi навпаки прибули завчасно. Мiй дружка, Анжело Фотi, i його дружина Темi приiхали з мiста швидше, нiж розраховували. Щоби згаяти час, вони зазирнули дорогою до кафе в Герневiллi. Там вони побачили ще чотири пари, з iхнього одягу зрозумiли, що тi теж iдуть на весiлля, познайомилися i почали святкувати ще в кафе.

За прибуттям гостей, хвилюванням i суетою я помiтив, що Фiннеган з’явився, лише коли почалася церемонiя. Я дивився, як Елiс у приголомшливо красивiй сукнi йде до мене, свого обранця, як раптом, кинувши погляд через ii плече, в останньому ряду гостей зауважив Фiннегана в бездоганному чорному костюмi i рожевiй краватцi. Його жiнка, рокiв на п’ять молодша, була одягнена в зелену сукню. На мiй подив, вони обидва посмiхалися i, схоже, щиро радiли. Я очiкував, що у Фiннегана та його дружини буде дуже заклопотаний вигляд, вони приiдуть пiзно, поiдуть рано i побудуть на весiллi тiльки для галочки. Схоже, я помилявся.

Тодi я ще не знав однiеi речi, а тепер знаю. На весiллi, якщо поглянути уважнiше, можна розпiзнати, якi пари насправдi щасливi. Чи то тому, що i справдi зробили вдалий вибiр, чи то тому, що просто щиро вiрять в iнститут шлюбу. Такi пари видiляються на тлi iнших, хоча чим саме, пояснити складно, i Фiннегани були саме такою парою. Перш нiж я вiдвiв погляд на Елiс – таку прекрасну в сукнi з вiдкритими плечима та старомодному капелюшку, Фiннеган посмiхнувся менi й пiдняв уявний келих.

Церемонiя пройшла дуже швидко. Обмiн обiтницями, каблучки, поцiлунок… Ще кiлька хвилин тому Елiс йшла до вiвтаря, i ось ми вже чоловiк i дружина, а навколо шумить свято. Мене постiйно втягують у розмови родичi, друзi, колеги, однокласники, кожен iз задоволенням розповiдае iншим випадки з моеi бiографii, переписуючи факти в позитивному ключi. І тiльки коли почало темнiти, я знову побачив Фiннегана. Вiн стояв бiля сцени, де музиканти – друзi Елiс – награвали якусь мелодiю. Вiн стояв поруч iз дружиною, обiйнявши ii за талiю. Нiчка була прохолодна, i на плечах у неi був накинутий його пiджак.

На якийсь час я випустив Елiс iз поля зору i, пошукавши ii в натовпi поглядом, зрозумiв, що вона на сценi. За весь час нашого знайомства вона жодного разу не спiвала зi сцени – нiби остаточно розпрощалася з цiею частиною своеi бiографii. Свiтло було вимкнено, але в темрявi було видно, що вона махае друзям, кличе iх на сцену. Джейн, iхню стару барабанщицю, друга-басиста з юридичноi фiрми та iнших людей, деяких я взагалi бачив уперше, i iхня присутнiсть на весiллi говорила про те, що до мене в Елiс було зовсiм iнше життя i що важлива частина ii душi, як i ранiше, вiд мене прихована. Менi було i сумно, i радiсно бачити ii в цiй ролi: сумно тому, що я вiдчував себе зайвим, а радiсно – тому що вона залишилася для мене загадкою в кращому сенсi цього слова. Елiс простягла руку до Фiннегана. Навколо заструменiло м’яке блакитне свiтло, i Фiннеган попрямував до сцени, а присутнi дiстали мобiльнi та почали знiмати.

Моя дружина довго мовчала. Розмови навколо затихли, все нiби завмерло в очiкуваннi. Нарештi Елiс пiдiйшла до мiкрофону.

– Друзi! Велике спасибi, що ви сьогоднi з нами. – Вона вказала на мене, i за спиною в неi пролунала органна нота.

За синтезатором сидiв Фiннеган, явно перебуваючи у своiй стихii. Це був прекрасний, зникаючий звук, але орган одразу зазвучав знову, ведучи за собою iншi iнструменти. Елiс стояла на сценi, дивлячись на мене i злегка похитуючись у такт музицi. Свiтло посилилося, Фiннеган знову вписався в мелодiю, яку я моментально впiзнав. Це був старий-добрий «Led Zeppelin» та його нiжна весiльна пiсня «All my love», яку група виконувала в перiод свого розквiту. Елiс заспiвала, тихий i невпевнений спочатку голос набирав силу. Схоже, iм iз Фiннеганом якимось чином вдалося налаштуватися на одну хвилю.

Елiс стояла в колi свiтла, заплющивши очi, знову i знову повторюючи прекраснi рядки приспiву, i я як нiколи чiтко усвiдомив, що вона мене любить. Озирнувшись, я побачив, що всi нашi друзi й родичi погойдуються в такт музицi.

Пiсня досягла своеi кульмiнацii, i Елiс проспiвала рядки, про якi я геть забув, просте запитання, але через нього всi iншi слова пiснi нiби втратили свiй стверджувальний сенс. Менi раптом здалося, що я втрачаю рiвновагу, довелося навiть схопитися за спинку стiльця. Мiсяць освiтлював усе навколо: людей, галявину, корiв, що дрiмали в полi, рiчку. Збоку вiд сцени тихенько танцювала дружина Фiннегана в зеленiй сукнi, заплющивши очi i повнiстю занурившись у музику.

Святкували ще довго. На свiтанку ми невеликою компанiею сидiли бiля басейну i дивилися, як над рiчкою сходить сонце. Ми з Елiс сидiли на одному шезлонгу, Фiннегани – на iншому.

Нарештi Фiннегани взяли плащi, туфлi i зiбралися йти.

– Ми вас проведемо, – сказала Елiс.

Коли ми йшли до машини, у мене виникло вiдчуття, нiби я знаю цю пару вже багато рокiв. Вони сiли у свiй «ламборгiнi» – Фiннеган iще пожартував, що автомобiль вiн позичив у друга, i тут я згадав про дерев’яну скриньку.

– Ой, я ж забув вам подякувати. Ми мали поговорити про ваш загадковий подарунок.

– Обов’язково поговоримо, – вiдповiв Фiннеган. – На все свiй час.

Його дружина при цьому посмiхнулася.

– Завтра ми летимо додому до Ірландii. Я напишу вам, коли ви повернетеся з весiльноi подорожi.

Отже, свято закiнчилося. Два тижнi в майже покинутому, але колись суперпрестижному готелi на березi Адрiатичного моря, довгий перелiт додому, i ось у нас усе вже точнiсiнько як i ранiше, з единою вiдмiннiстю в тому, що тепер ми одруженi. Так кiнець це чи тiльки початок?




5


Повернувшись iз весiльноi подорожi, ми намагалися не пiддаватися настрою, що часто оволодiвае людьми пiсля прекрасного свята i вiдпустки на тихому сонячному курортi. Першого ж вечора пiсля повернення до нашого будиночка у Сан-Франциско я дiстав бабусин сервiз, приготував вечерю з чотирьох страв, накрив стiл i запалив свiчки. Ми жили разом уже бiльше двох рокiв, але менi хотiлося, щоб подружне життя вiдчувалося якось по-iншому.

Я приготував печеню з картоплею за рецептом, який знайшов в iнтернетi. Вийшла жахлива бура маса. Треба вiддати належне Елiс: вона з’iла все, що було на тарiлцi, та ще й похвалила. Незважаючи на мiнiатюрнiсть – навiть у туфлях на височенних пiдборах зрiст Елiс не вище за середнiй, – вона любить попоiсти. І менi це завжди подобалося. На щастя, бiсквiт iз шоколадною глазур’ю врятував становище. На наступний вечiр я випробував iнший рецепт сiмейноi вечерi. Цього разу вийшло краще.

– Я дуже стараюся? – запитав я.

– Мене розгодувати? Можливо, – вiдповiла Елiс, крутячи курячу нiжку в картопляному пюре.

А потiм усе повернулося до звичноi колii. Ми замовляли пiцу з ковбасою або що-небудь iще з доставкою додому та iли перед телевiзором. Якось одного разу, коли ми залпом оглядали сезон серiалу «Чи е життя пiсля дитсадка», телефон Елiс пискнув повiдомленням.

– Вiд Фiннегана, – сказала вона.

– Що пише?

Елiс зачитала есемеску вголос:

– Дякую за те, що запросили нас з Фiоною на свое свято. Нiщо так не надихае, як прекраснi молодята i гучнi весiлля. Для нас було честю роздiлити з вами такий особливий день.

– Що ж, приемно.

– Ми з Фiоною нiбито побачили самих себе двадцять рокiв тому. Вона каже, що майбутнього року ви маете неодмiнно приiхати до нас у гостi в Ірландiю.

– Ого! – сказав я. – Схоже, i справдi подружитися хочуть.

– Ну i нарештi про подарунок,– продовжувала читати Елiс. – Нам з Фiоною теж подарували «Договiр» на весiлля. Подарунок залишили у нас на ганку дощового ранку понедiлка. І тiльки через два тижнi ми дiзналися, що вiн вiд мого викладача музики – поважного пана з Белфаста, що вчив мене грати на гiтарi в дитинствi.

– Передарували?– здивувався я.

– Навряд чи, – вiдповiла Елiс.

Вона продовжила читати:

– Цей подарунок виявився найкращим з усiх, що ми з Фiоною тодi отримали, i, якщо чесно, единим, який я взагалi пам’ятаю. За цi роки ми подарували «Договiр» ще кiльком парам. Правда, вiн не для всiх, але я вже встиг трохи познайомитися з вами та Джейком i вiдчуваю, що вам вiн пiдiйде. Можна поставити вам кiлька питань?

Елiс швидко надрукувала:

– Так.

І поглянула на телефон.

Вiн знову пiлiкнув.

– Вибачте за безтактовнiсть, але чи хотiли б ви, аби ваш шлюб тривав усе життя: так чи нi? Вiдповiдати потрiбно гранично чесно.

Елiс подивилася на мене i пiсля секундного вагання вiдповiла:

– Так.

Знову повiдомлення.

Вигляд у Елiс був украй заiнтригований, немовби Фiннеган вiв ii темною вулицею.

– Чи згоднi ви з твердженням, що шлюб – це не тiльки радiсть, але iнодi i смуток, що в сiмейному життi бувають як свiтлi, так i темнi смуги?

– Звичайно.

Знову повiдомлення.

– Чи готовi ви обидва потрудитися для того, щоб нiщо i нiколи вас не розлучило?

– Само собою, – вiдповiв я.

Елiс набрала вiдповiдь.

– Ви легко пасуете перед труднощами?

– Нi.

– Чи вiдкритi ви новому? Чи готовi прийняти допомогу вiд друзiв, якщо вони дбають виключно про ваше щастя?

Що за… Елiс подивилася на мене.

– Що скажеш?

– Ну, я так.

– Тодi я теж, – вiдповiла вона, друкуючи.

– Дуже добре. Ви вiльнi у цю суботу вранцi?

– Вiльнi? – Елiс подивилася на мене.

– Звичайно, – вiдповiв я.

– Так, – надрукувала вона. – Ви в мiстi?

– На жаль, у студii в передмiстi Дублiна. До вас приiде моя подруга Вiвiан i розповiсть про умови вступу в «Договiр». Якщо ви з Джейком серйозно налаштованi на те, щоби поповнити нашi ряди, то я вважатиму це за честь. Десята ранку пiдiйде?

Елiс глянула в календар на мобiльному, потiм вiдповiла:

– Так.

Повiдомлення.

– Ось i чудово. Упевнений, ви з Вiвiан одразу ж порозумiетесь.

Ми почекали якийсь час, однак повiдомлень бiльше не було.

– Тобi не здаеться, що все це якось складно? – запитав я.

Елiс посмiхнулася.

– А що тут може бути поганого?




6


Трохи про себе. Я – психотерапевт i психолог-консультант. Хоча у мене були люблячi батьки, а дитинство здавалося iдеальним, проблеми зростання мене не минули. Тепер я розумiю, що не я вибрав роботу, а робота вибрала мене.

До Калiфорнiйського унiверситету я вступив, щоб вивчати бiологiю, та незабаром моi iнтереси помiнялися. На початку другого курсу менi доручили шефство над першокурсниками, якi потребують психологiчноi допомоги. Я вчився i працював iз задоволенням. Менi подобалося розмовляти з людьми, вислуховувати iх, шукати рiшення проблем. Пiсля закiнчення навчання я не захотiв завершувати свою кар’еру в психологii i вступив до аспiрантури Унiверситету Санта-Барбари, де почав вивчати прикладну психологiю. Захистивши дисертацiю, я поiхав до рiдного Сан-Франциско – працювати на кафедрi в унiверситетi та консультувати важких пiдлiткiв.

Тепер я маю маленьку приватну клiнiку, яку вiдкрив разом iз друзями по аспiрантурi. Коли пiвтора року тому ми винайняли примiщення в колишнiй майстернi з ремонту пилотягiв у районi Рiчмонд, то боялися, що нашого заробiтку не вистачить на те, щоб зводити кiнцi з кiнцями. І тому всерйоз подумували про те, щоби паралельно приторговувати кавою з моiм фiрмовим шоколадним печивом.

Однак наше пiдприемство вижило без усяких вiдчайдушних зусиль. Моi партнери – Евелiн (тридцять вiсiм рокiв, незамiжня, суперрозумна, едина дитина в сiм’i, родом з Орегона) та Ян (британець, сорок один рiк, нежонатий, гей, старший з трьох дiтей у сiм’i) – захопленi, приемнi й життерадiснi люди; саме завдяки iхнiй життерадiсностi наш бiзнес вижив.

Кожен з нас вiдповiдае за свiй напрямок. Евелiн працюе iз залежностями i згубними пристрастями, Ян – фахiвець iз управлiння гнiвом i обсесивно-компульсивного розладу, а я займаюся важкими дiтьми i пiдлiтками. Випадки, якi не пiддаються чiткiй класифiкацii, ми дiлимо порiвну. Нещодавно ми вирiшили, точнiше, Евелiн придумала, що тепер у нас буде ще один напрямок роботи. Повернувшись iз весiльноi подорожi, я довiдався, що вона вже записуе до мене на прийом подружнi пари.

– Це тому, що в мене тепер стiльки досвiду в подружньому життi?

– Абсолютно правильно.

Евелiн у нас генiй маркетингу та реклами – вона вже знайшла менi трьох нових клiентiв. Коли я став заперечувати, вона показала менi листування з ними, де чiтко вказала, що досвiду в психологiчному консультуваннi у мене багато, але в шлюбi я перебуваю всього два тижнi.

Коли Евелiн обрушила на мене цю новину, я вiдразу ж запанiкував i став щосили готуватися. Насамперед я вивчив матерiали з еволюцii iнституту шлюбу i з подивом виявив, що моногамiя встановилася в захiдному суспiльствi лише вiсiмсот рокiв тому.

Ще я дiзнався, що люди, якi перебувають у шлюбi, живуть довше, нiж самотнi. Про це я чув i ранiше, але статистикою i результатами наукових дослiджень не цiкавився, а вони виявилися дуже переконливими.

Хоча ось, з iншого боку, вiдомий американський комiк Граучо Маркс якось пожартував, що «Інститут шлюбу прекрасний, але хто ж захоче жити в iнститутi?»

Я ще багато iнших цитат виписав з iнтернету i з книг iз психологii сiм’i та шлюбу, якi купив у книжковiй крамницi поряд з офiсом.



«Щасливий шлюб вимагае, щоб ви закохувалися багато разiв i завжди в ту саму людину».

«Не можна перебувати в тiнi одне одного – для зростання потрiбне свiтло».


І все таке iнше. Так, мабуть, цитувати когось завжди простiше, це – останнiй притулок дилетантiв, i все-таки добре мати пiд рукою кiлька афоризмiв. Бувають же моменти, коли не знаеш, що сказати. Тодi якесь висловлювання того ж Граучо Маркса допомагае побороти нiяковiсть, змiнити хiд бесiди, та й просто зiбрати думки.




7


У суботу ми встали ранiше i почали готуватися до приiзду Вiвiан. За чверть десята Елiс закiнчила пилососити, а я вийняв iз духовки цинамоновi булочки. Не змовляючись, ми обидва одяглися занадто урочисто. Побачивши мене в застебнутiй на всi гудзики сорочцi та брюках кольору хакi, Елiс розсмiялася.

– О, якби я шукала продавця з телемагазину, – сказала вона, – я би обрала тебе.

Звичайно ж, нам просто хотiлося, щоб i у нас самих, i у нашого будиночка, з якого видно Тихий океан, вигляд був трохи кращий за звичайний. Нам чомусь треба було справити враження на Вiвiан, хоча вголос ми в цьому одне одному не зiзнавалися.

О дев’ятiй п’ятдесят двi Елiс утрете переодяглася – цього разу в блакитну сукню в квiточку.

– Занадто?

– Ідеально.

– А туфлi?

Вона була в туфлях на високих пiдборах, якi носила тiльки на роботi.

– Занадто офiцiйно, – сказав я.

– Точно.

Вона зникла у передпокоi i повернулася в червоних балетках.

– Тепер те, що треба, – сказав я.

Я виглянув у вiкно, але там нiкого не було. У мене було якесь дивне вiдчуття, що нам треба буде пройти спiвбесiду для прийому на роботу, хоча резюме ми нiкуди не вiдсилали. Шкатулка, ручки, дивнi есемески – усе сказане i написане Фiннеганом iнтригувало i давало вiдчуття ексклюзивностi. В душi Елiс була справжнiм перфекцiонiстом: за що б вона не бралася, iй завжди було потрiбно довести справу до кiнця. Та не просто довести – а виконати все iдеально, нехай навiть на шкоду собi.

О дев’ятiй п’ятдесят дев’ять я знову визирнув у вiкно. Туман згустився, на дорозi не було жодноi машини.

Раптом на ганку пролунали кроки. Пiдбори, височезнi пiдбори. Елiс подивилася на своi балетки i прошепотiла:

– Іншi треба було.

Я невпевнено пiдiйшов до дверей.

– Вiвiан? – Мiй голос прозвучав офiцiйнiше, нiж менi хотiлося.

На Вiвiан була добре пошита, але дуже яскрава жовта сукня. Як майки у гонщикiв «Тур де Франс». Вона здавалась молодшою, нiж я очiкував.

– Ви, мабуть, Джейк, – сказала Вiвiан. – А ви, – додала вона, – Елiс. У життi ви ще чарiвнiшi, нiж на фотографii.

Елiс була незворушна, ii нелегко змусити знiяковiти. Нахиливши голову набiк, вона оцiнююче дивилася на Вiвiан – напевно, пiдозрювала ii в якихось прихованих мотивах, у той час як та, на мiй погляд, говорила цiлком щиро. Елiс i справдi мала ефектний вигляд. Однак я-то знав, що вона з радiстю промiняла би красу – i високi вилицi, i великi зеленi очi, i густе чорне волосся – на нормальну сiм’ю, на живу, люблячу сiм’ю, де мати не труiла би собi печiнку, батько – легенi, а брат не обрав би вихiд, який легковажнi люди називають найпростiшим.

Вiвiан i сама була привабливою, ii краса народилася iз упевненостi в собi, хорошого виховання та смаку. Наряд ii пiдходив як для дiловоi зустрiчi, так i для «суботнього снiданку з друзями». На плечi у неi висiв дорогий шкiряний портфель, а на шиi виблискувала нитка перлiв. Коли свiтло впало на обличчя Вiвiан, стало ясно, що iй близько п’ятдесяти. Волосся у неi було блискуче, а шкiра немов свiтилася зсередини, очевидно, завдяки здоровому харчуванню, регулярним заняттям спортом i помiркованостi в усьому. Я мiг уявити ii на посадi в якiй-небудь високотехнологiчнiй компанii, де спiвробiтникiв заохочують продажем акцiй i гарними рiчними премiальними.

Зазвичай, коли я вперше бачу потенцiйного клiента, то можу вiдразу визначити, наскiльки серйознi в нього проблеми. Роки страхiв, стресiв та невпевненостi в собi вiдбиваються на обличчi. Хвилювання i тривоги залишають на ньому слiд, подiбно до того, як вода прокладае собi шлях по землi, i з часом на обличчi утворюеться мережа потiчкiв-зморшок, якi спочатку видно тiльки досвiдченим оком.

Цiеi митi крiзь туман прорвалося сонячне свiтло, залило вiтальню, осяяло обличчя Вiвiан, i менi стало ясно, що цiй жiнцi незнайомi стреси, тривоги i невпевненiсть у собi.

– Кави? – запитав я.

– Так, будь ласка.

Вiвiан сiла у велике сине крiсло, що коштувало половину першоi зарплати Елiс, вiдкрила портфель та витягла з нього ноутбук i мiнi-проектор.

Я неохоче пiшов на кухню. Зараз я розумiю, що менi не хотiлося залишати Елiс наодинцi з Вiвiан. Коли я принiс каву, вони обговорювали нашу весiльну подорож i красу Адрiатики, а Вiвiан цiкавилася назвою нашого готелю. Як вона взагалi дiзналася, куди ми iздили?

Я сiв поруч з Елiс i поклав по булочцi на десертнi тарiлки.

– Дякую, – сказала Вiвiан. – Люблю булочки з цинамоном.

Потiм вона пiдключила проектор до ноутбука i встала.

– Нiчого, якщо я знiму оце? – І, не чекаючи вiдповiдi, зняла картину зi стiни.

Це була робота знаменитого фотохудожника Мартiна Парра, яку Елiс подарувала менi на минулий день народження, – я завжди захоплювався цiею фотографiею, але не мiг собi дозволити ii купити. На нiй було зображено самотнього плавця штормового дня у вуличному басейнi поряд iз зеленим морем десь у шотландськiй глушинi. Коли я запитав Елiс, де вона купила фотографiю, вона розсмiялася. «Купила? Якби ж усе було так просто…»

– Отже, – сказала, розвертаючись, Вiвiан. – Що Лiам вам розповiв?

– Узагалi-то нiчого, – вiдповiла Елiс.

– Несiть сюди скриньку, – попросила Вiвiан. – І авторучки.

Я пiшов до комори, де ми склали весiльнi подарунки, якими ще не встигли зайнятися. Вiдомий фахiвець з етикету мiс Меннерз каже, що подякувати листом за подарунок треба протягом року. У сучасному ж свiтi, де е електронна пошта i есемес-повiдомлення, до цього чомусь узагалi руки не доходять. Кожного разу, бачачи подарунки в коморi, я вiдчував почуття провини за те, що ми ще не подякували дарувальникам.

Я поклав скриньку i ручки на кавовий столик перед Вiвiан.

– Так, зачинена, – посмiхнулася Вiвiан. – Перший тест пройдено.

Елiс нервово сьорбнула кави. Вона побачила скриньку, тiльки коли ми повернулися з весiльноi подорожi, i вiдразу ж спробувала вiдкрити замочок пiнцетом.

Вiвiан дiстала з портфеля зв’язку золотих ключiв. Знайшла потрiбний, вставила в замок, але не повернула.

– Потрiбно ваше усне пiдтвердження, що ви готовi йти далi. – Вона вичiкувально подивилася на Елiс.

Треба було вiдразу запiдозрити недобре. Видворити Вiвiан, не вiдповiдати бiльше на дзвiнки Фiннегана i категорично ж вiдмовитися брати участь у всьому цьому. Але ми були молодi, нам було цiкаво i ми тiльки-но одружилися.

– Готовi, – кивнула Елiс.




8


Вiвiан увiмкнула проектор, i там, де ще кiлька хвилин тому красувалася фотографiя Мартiна Парра, з’явилося слово «Договiр».

Нiчого бiльше. Чорнi лiтери на бiлому тлi.

– Отже…– почала Вiвiан, витираючи пальцi серветкою, що залишилася з весiлля.

Мене досi дивували написи «Елiс i Джейк» на серветках.

– Я поставлю вам обом кiлька питань.

Вона дiстала з портфеля чорну шкiряну теку, всерединi якоi лежав блокнот з жовтими розлiнованими сторiнками. Проектор i надалi транслював на стiну едине слово – «Договiр». Я намагався не дивитися на чорнi лiтери, що грiзно нависли над нашим поки що таким молодим i крихким шлюбом.

– Для вас обох це перший шлюб, правильно?

– Так, – вiдповiли ми хором.

– Скiльки тривали попереднi стосунки у кожного з вас?

– Два роки, – вiдповiла Елiс.

– Сiм, – сказав я.

– Рокiв? – перепитала Вiвiан.

Я кивнув.

– Цiкаво. – Вона зробила позначку у блокнотi.

– Скiльки прожили в шлюбi вашi батьки?

– Дев’ятнадцять рокiв, – вiдповiла Елiс.

– Сорок з гаком, – сказав я не без гордостi. – Вони i зараз разом.

– Дуже добре, – кивнула Вiвiан. – Елiс, виходить, вашi батьки розлучилися?

– Нi.

Вiд смертi ii батька минуло дуже мало часу, i вона не хотiла про це говорити. Взагалi Елiс схожа на закриту книгу. Менi як психотерапевтовi та до того ж ii чоловiковi нелегко змиритися iз цiею ii особливiстю.

Вiвiан подалася вперед, спершись на блокнот.

– Яка, на вашу думку, найчастiша причина розлучення?

– Скажи ти, – Елiс поплескала мене по колiну.

– Зрада, – сказав я, майже не замислюючись.

Ми з Вiвiан обидва вичiкувально дивилися на мою дружину.

– Клаустрофобiя, – запропонувала Елiс.

Не на таку я вiдповiдь сподiвався.

Вiвiан занотувала нашi вiдповiдi в блокнотi.

– Як ви вважаете, чи повиннi люди нести вiдповiдальнiсть за своi вчинки?

– Так.

– Так.

– Як ви вважаете, чи е користь вiд сiмейних психологiв?

– Хочеться сподiватися, що так, – розсмiявся я.

Вона знову зробила якiсь позначки в блокнотi. Я намагався iх розгледiти, але почерк був занадто дрiбний. Закривши теку, вона назвала двох знаменитих акторiв, чий шлюб зовсiм недавно розвалився i скандальне розлучення яких тепер обговорювали всi кому не лiньки.

– Отже, – спитала вона, – як ви думаете, хто бiльше винен?

Елiс нахмурилася, намагаючись зрозумiти, що Вiвiан хоче почути. Як я вже говорив, Елiс – перфекцiонiст. Їй треба не просто скласти iспит, але й отримати вiдмiнну оцiнку.

– Думаю, що обидва, – нарештi сказала вона. – Їй не слiд було так чинити з Тайлером Дойлом, не по-дорослому це, та й вiн неправильно повiвся. Не варто було тi твiти публiкувати наприклад.

Вiвiан кивнула, а Елiс випросталася на стiльцi, явно задоволена своею вiдповiддю. Напевно, у школi вона була ученицею, яка завжди знае вiдповiдь, пiднiмае руку на уроцi i старанно робить домашне завдання. Тепер завдяки цьому вона здавалася вразливою; було щось дуже миле в тому, що моя дружина – з ii роботою, дорогим помешканням та дорослим гардеробом – так по-дитячому прагнула вiдповiсти правильно.

– Як завжди, повнiстю погоджуюся з дружиною.

– Хороша вiдповiдь, – пiдморгнула менi Вiвiан. – І останнi кiлька запитань. Ваш улюблений напiй?

– Шоколадне молоко, – вiдповiв я. – І вистиглий гарячий шоколад.

Елiс на мить задумалася.

– Ранiше я любила коктейль iз журавлинного соку з горiлкою i льодом. Тепер вiддаю перевагу мiнералцi з ягiдним смаком. А ваш?

Вiвiан явно здивувалася – не очiкувала, що iй теж ставитимуть питання.

– Мабуть, вiскi «Green Spot» дванадцятирiчноi витримки, нерозбавлене.

Вона перегорнула блокнот.

– Ну i найголовнiше питання: чи хочете ви, щоб ваш шлюб тривав усе життя?

– Так, – вiдповiв я автоматично. – Звiсно.

– Так, – сказала Елiс.

Начебто прозвучало щиро, але раптом вона i зараз вiдповiдае так лише для того, аби пройти тест?

– Усе, – оголосила Вiвiан, прибираючи теку в портфель. – Перейдемо до слайдiв?




9


– «Договiр» – це спiльнота однодумцiв, об’еднаних однiею метою, – почала Вiвiан. – Створений у 1992 роцi вiдомим адвокатом Орлою Скотт, «Договiр» зростав i мiцнiшав. Вiдтодi нашi правила i статут зазнали змiн, незмiрно зросла кiлькiсть учасникiв i розширилася географiя, однак мiсiя i дух «Договору» залишилися такими ж, якими замислювалися Орлою вiд самого початку.

Вона подалася вперед, ледве не торкаючись нас колiнами. На стiнi, як i ранiше, чорнiло слово «Договiр».

– То це такий клуб? – запитала Елiс.

– І так i нi, – вiдповiла Вiвiан.

На першому слайдi була фотографiя високоi доглянутоi жiнки, яка стояла бiля бiлого котеджу на тлi моря.

– Орла Скотт працювала адвокатом iз судових справ, потiм прокурором, – розповiдала Вiвiан. – Цiлком вiддавалася роботi, навiть сама себе називала кар’еристкою. Була одружена, але без дiтей – мрiяла зайняти високий пост у мiнiстерствi юстицii i не хотiла, аби щось вiдволiкало ii вiд мети. Коли Орлi виповнилося сорок, протягом року вона втратила обох батькiв, вiд неi пiшов чоловiк, а ii посаду скоротили.

Елiс невiдривно дивилася на картинку на стiнi. Думаю, вона спiвчувала Орлi, тому що теж знала, як це – втрачати близьких.

– Кажуть, Орла виграла понад три тисячi справ, – продовжувала Вiвiан. – Але вона була всього лише гвинтиком у судовiй машинi при Маргарет Тетчер. Варто було тiй пiти у вiдставку, як вона втратила роботу.

Потiм Орла поiхала на Ратлiн – острiв, де виросла. Зняла котедж, збираючись пробути на островi тиждень або два, обдумати все без поспiху й намiтити подальший план дiй. Однак iй усе бiльше i бiльше подобалося на островi, де життя текло розмiрено i неквапливо, зовсiм як у дитинствi. Усе, що досi уявлялося таким важливим, втратило сенс. Вона приiхала на острiв, щоби оговтатися вiд утрати роботи, i раптом зрозумiла, що те, що сталося з нею, не так уже й важливо, як iй уявлялося. А ось розрив шлюбу став для неi справжнiм потрясiнням.

Чоловiк був ii пристрасним студентським коханням. Вони рано одружилися i поступово вiддалилися одне вiд одного. І коли вiн попросив розлучення, Орла навiть вiдчула полегшення – однiею проблемою менше. Зазирнувши глибше у власну душу, вона зiзналася собi, що розглядала шлюб скорiш як перешкоду кар’ерi i кожного разу, затримуючись на роботi, вiдчувала провину.

В адвокати вона пiшла, бо вiрила в iдеали правосуддя i хотiла допомагати жертвам несправедливостi. Однак пiсля розлучення Орла спробувала поглянути на свою кар’еру неупереджено й усвiдомила, що жила на адреналiнi, у режимi безперервноi роботи, i в неi просто не було часу, щоби подивитися на речi ширше. Поступово вона стала частиною мiнливого полiтичного пейзажу, до якого насправдi не мала поваги. Їi затягнуло в рутину повсякденних справ, i вона довгий час жила за iнерцiею.

Усвiдомивши все це, Орла переглянула своi стосунки з чоловiком i навiть спробувала розпочати все заново, але у нього вже було iнше життя.

Вiвiан заговорила швидше, схоже, i сама захопившись iсторiею, яку напевно розповiдала багато разiв.

– Якось рiк по тому Орла гуляла островом i зустрiла Ричарда – американського туриста, який подорожував островами Пiвнiчноi Ірландii в пошуках сiмейного корiння. Унаслiдок Рiчарду довелося здати квитки на зворотний рейс, звiльнитися з роботи в США, продовжити оренду номера в единому готелi на островi i врештi-решт зробити пропозицiю Орлi.

Судячи з вигляду Елiс, щось у цiй iсторii не давало iй спокою.

– У цiй iсторii всiм, схоже, довелося пiти з роботи. Це що, обов’язково? Ми з Джейком любимо свою роботу.

– Запевняю вас, що в «Договорi» багато учасникiв, що, як i ваш спонсор, досягли великих висот у своiй справi, – вiдповiла Вiвiан. – «Договiр» пiклуеться про те, щоб ви залишалися самими собою, стаючи ще кращими.

Я вже чув подiбне гасло в якомусь лiтньому таборi.

– Орла не вiдразу зважилася прийняти пропозицiю Рiчарда, – продовжила Вiвiан. – Вона зрозумiла, чому розпався ii шлюб, i не хотiла повторювати помилки. Орла вважае, що людина живе за звичкою. Варто потрапити в колiю – i все, змiнитися вже буде складно.

– Але можна, – заперечив я. – Уся моя робота, уся моя дiяльнiсть побудована на цьому припущеннi.

– Звiсно, можна, – вiдповiла Вiвiан. – Орла погодилася би з вами. Вона вирiшила, що, оскiльки ii перший шлюб виявився невдалим, для другого треба виробити певну стратегiю. Цiлими днями блукаючи берегом, вона мiркувала про те, що призводить подружжя до розлучення i в чому запорука щастя. А потiм приходила до себе в затишний будиночок i записувала своi думки за допомогою тiеi самоi друкарськоi машинки, на якiй кiлька десяткiв рокiв тому ii мати намагалася писати романи. Пiсля сiмнадцяти днiв у неi була вже цiла книга – готовий звiд правил, посiбник зi створення мiцного шлюбу. Причому прошу звернути увагу: високоефективний i науково обгрунтований, вiн уже не раз доводив свою дiевiсть. Орла вважае, що подружнi стосунки не можна пускати на самоплив. Висновки, яких вона дiйшла пiд час своiх довгих прогулянок островом, i лягли в основу «Договору».

– Орла i Рiчард одружилися? – запитав я.

– Так.

– І як i ранiше одруженi? – уточнила Елiс, трохи подавшись уперед.

Вiвiан з ентузiазмом кивнула.

– Звичайно. У нас усi одруженi та замiжнi. «Договiр» працюе. І в разi Орли, i в моему. У вашому теж спрацюе. Простiше кажучи, «Договiр» – це одночасно й угода, яку ви укладаете зi своею другою половиною, i спiльнота однодумцiв, що мають на метi пiдтримати i змiцнити цю угоду. – Вона включила слайд iз зображенням радiсно усмiхнених людей на зеленiй галявинi.

– Тепер розумiете?

– Не зовсiм, – зiзналася Елiс. – Але я заiнтригована.

Вiвiан перегорнула кiлька слайдiв. В основному це були зображення людей на мальовничих галявинах перед особняками i в розкiшних iнтер’ерах. Вона затрималася на фотографii Орли, що промовляе з балкона до натовпу. Знiмок було зроблено яскравого сонячного дня в якiйсь пустельнiй мiсцевостi.

– Орлу завжди приваблювала робота в галузi права, – сказала Вiвiан. – Їй подобалося, що в законодавствi для всього передбаченi суворi норми i правила, а в спiрних питаннях рiшення приймае суд. Їi заспокоювало те, що в пошуках вiдповiдi можна звернутися до закону, i вона подумала, що шлюбу теж потрiбен свiй звiд законiв.

Вона вiрила, що британське суспiльство успiшно функцiонуе вже сотнi рокiв завдяки законам. Кожен знае, чого очiкувати. Так, шахраi, злодii та вбивцi iснують, але бiльшiсть громадян дотримуються закону, тому що знають, яку вiдповiдальнiсть понесуть за своi дii. Орла зрозумiла, що ii перший шлюб зазнав краху, тому що в шлюбi нiколи до кiнця не зрозумiло, анi чого очiкувати, анi якою буде вiдповiдальнiсть.

– Отже, – сказав я, – «Договiр» – це спроба перенести принципи британського законодавства на iнститут шлюбу?

– Не просто спроба. Система реально працюе. – Вiвiан вимкнула проектор. – І можливостi, якi вона дае, не можна недооцiнювати: «Договiр» надае пiдтримку суспiльству тим, що змiцнюе i впорядковуе iнститут шлюбу.

– Ви згадали про вiдповiдальнiсть, – утрутилася Елiс. – Здаеться, я щось не зрозумiла.

– Послухайте, у мене це не перший шлюб, – почала Вiвiан. – Уперше я вийшла замiж, коли менi було двадцять два роки, а чоловiковi – двадцять три. Ми познайомилися в старших класах i довго зустрiчалися. Спочатку все було чудово: ми вдвох проти цiлого свiту, але потiм – не знаю, на якому саме етапi, – я стала почуватися самотньо. У нас почалися проблеми, а спитати поради було нi в кого. Вiн менi зраджував. Чому не знаю; тодi я думала, що сама винна. Розлучення здавалося единим виходом.

Вiвiан випросталася i змахнула сльозинку, що з’явилася в куточку ока.

– Коли я зустрiла Джеремi, менi було дуже страшно починати новi стосунки. Так само, як свого часу Орлi. Джеремi зробив пропозицiю, я вiдповiла «так», проте з весiллям тягнула – жахливо боялася повторити помилку. Шлюб викликав у мене лише негативнi думки.

– А як вийшло, що ви вступили до органiзацii? – запитала Елiс.

– Урештi-решт я вичерпала вiдмовки. Джеремi заявив, що вибере дату, я дала згоду, i все закрутилося. Коли до весiлля залишалося два тижнi, я поiхала у вiдрядження. Я чекала на лiтак в аеропорту Глазго i трохи перебрала з джином у барi. Пам’ятаю, сидiла одна i плакала. Люди вже почали на мене обертатися. І раптом до мене пiдсiв iмпозантний лiтнiй чоловiк. Вiн приiхав в аеропорт зустрiчати сина, який навчався в коледжi Пало-Альто, в Калiфорнii. Ми довго розмовляли. Я сказала йому, що у мене скоро весiлля, – завжди легше вивалити все незнайомцю, якого навряд чи знову побачиш. В Ісландii тодi сталося виверження вулкана, так що двогодинна затримка рейсу перетворилася на восьмигодинну. Але той джентльмен був такий приемний, з ним було так цiкаво, що очiкування пройшло непомiтно. За кiлька днiв менi поштою прийшов весiльний подарунок. І ось я вже шiсть рокiв замiжня i щаслива.

Вiвiан потягнулася до дерев’яноi скриньки i повернула ключик у замку. Всерединi лежали якiсь документи, написанi темно-синiм чорнилом на пергаментi. Вона дiстала документи i поклала на стiл. Пiд ними виявилися двi однаковi книжечки в золотистих шкiряних палiтурках.

Заiнтригована Елiс торкнулася iх пальцями.

Вiвiан дала нам по книжечцi. Дивно, але на обкладинках були витиснутi нашi iмена, дата весiлля i слово «ДОГОВІР» – великими друкованими лiтерами.

– Це наш Кодекс, – пояснила Вiвiан. – Його потрiбно вивчити напам’ять.

Я перегорнув книжечку. Шрифт був дуже дрiбним.

У Вiвiан задзвонив телефон. Вона провела пальцем по екрана i промовила:

– Правило зi сторiнки сорок три: «Завжди вiдповiдайте на дзвiнок чоловiка», – i у вiдповiдь на мiй здивований погляд кивнула на Кодекс.

Потiм пiшла з телефоном на ганок i зачинила дверi. Елiс помахала книжечкою i жартома зобразила губами слово «пробач». Але на ii обличчi була усмiшка.

«Та нiчого», – проартикулював я у вiдповiдь.

Вона нахилилася i поцiлувала мене.

Як я вже говорив, пропозицiю я зробив, щоб утримати Елiс. Вiдтодi, як ми повернулися з весiльноi подорожi, я боявся, що у неi почнеться пiслявесiльна депресiя. Ми майже вiдразу ж увiйшли у звичну колiю, а Елiс потрiбнi яскравi емоцii, iнакше iй швидко стае нудно.

Поки що в побутовому планi подружне життя мало чим вiдрiзнялося вiд просто спiльного життя. У психологiчному ж планi одруження – величезний крок. Не знаю, як це пояснити, але коли священик сказав: «Оголошую вас чоловiком i дружиною», я вiдчув себе жонатим. Сподiваюся, Елiс теж щось вiдчула. Так, вигляд у неi був радiсний, але з часом щастя ж розчиняеться.

Тому-то менi i сподобалася дивна авантюра, в яку нас утягував Фiннеган. А раптом вона додасть приемного хвилювання в нашi стосунки, i вони стануть ще мiцнiшими?

Повернулася Вiвiан.

– Менi вже час iти, – сказала вона. – Ну що, пiдпишемо контракт?

Вона посунула до нас документи. На бланках, надрукованих крихiтним шрифтом, було залишено мiсце для двох пiдписiв. Сама Вiвiан розписалася лiворуч, там, де було написано «Куратор». Нижче, над словом «Засновник», стояв пiдпис Орли Скотт, зроблений синiм чорнилом. Фiннеган розписався праворуч, там, де було вказано «Спонсор». Над словом «Чоловiк» уже було надруковано мое iм’я. Вiвiан простягнула нам по авторучцi з гравiюванням, якi лежали в скриньцi разом з документами.

– Чи маемо ми кiлька днiв на те, аби ознайомитися з документами? – запитала Елiс.

Вiвiан нахмурилася.

– Якщо бачите в цьому необхiднiсть, то так, звичайно, але вдень я iду з мiста, а добре було б, аби процес розгляду ваших документiв почався якомога швидше. Не хочеться, щоб ви пропустили нашу найближчу вечiрку.

– Вечiрку? – стрепенулася Елiс.

Я ж казав, що вона любить вечiрки?

– Так, шикарну. – Вiвiан недбало махнула рукою в бiк паперiв. – Звичайно, якщо потрiбно, прочитайте все не поспiшаючи. Напосiдати не стану.

Я пробiгся поглядом по сторiнках, щосили намагаючись схопити суть i знайти пiдступ у хитромудрих юридичних формулюваннях. Елiс читала документ то посмiхаючись, то хмурячись. Цiкаво, що вона про все це думае? Нарештi вона перегорнула останню сторiнку, взяла ручку i поставила пiдпис. У вiдповiдь на мiй здивований погляд Елiс обняла мене.

– Нам вiд цього буде тiльки краще, Джейку. Та й хiба ти допустиш, щоб я пропустила вечiрку?

Вiвiан складала проектор у портфель. Слiд було прочитати, що там написано дрiбним шрифтом. Але Елiс цього хотiла. А я хотiв зробити Елiс щасливою. Я вiдчув важкiсть ручки у своiх пальцях i поставив свiй пiдпис.




10


Звичайно, всi ми сприймаемо себе не зовсiм так, як нас сприймають iншi. І хоча менi хочеться думати, що в моему випадку рiзницi майже немае, вона все одно iснуе. Чим доведу? Та ось цим. Я вважаю себе товариською приемною людиною, у якоi бiльше друзiв, нiж у середньостатистичного чоловiка мого вiку. Тiльки чомусь мене рiдко запрошують на весiлля. Не знаю чому. А деяких, наприклад Елiс, постiйно запрошують.

Зате я дуже добре пам’ятаю всi весiлля, на яких був присутнiй, i навiть найперше.

Менi тодi було тринадцять рокiв, i одна з моiх тiток виходила замiж у Сан-Франциско. Їi стосунки з нареченим розвивалися стрiмко, весiлля було намiчено на липень. Це була субота, для урочистостей обрали величезну залу iрландського культурного центру. Пiдлога була липкою, iз кожноi щiлини вiдгонило дешевим пивом, пролитим на минулих весiллях. На сценi грали музиканти-мексиканцi, у барi мiж пляшок снував бармен-iрландець. У залi не було де яблуку впасти. Якийсь хлопець дав менi пиво, i нiхто цього не заборонив. Я не став вiдмовлятися, аби не образити його.

Тiтка була головою профспiлки. Їi наречений, а тепер чоловiк, теж керував профспiлкою, тiльки в iншому мiстi. Навiть я, пiдлiток, розумiв, що е присутнiм на одруженнi двох поважних персон. Веселi, галасливi гостi продовжували прибувати, здавали в гардероб плащi i сумки, явно маючи намiр затриматися надовго. Усi пили, танцювали, виголошували тости, потiм знову пили i танцювали. Я ще нiколи не був на такiй дикiй та довгiй вечiрцi. Я навiть не пам’ятаю, як вона закiнчилася i о котрiй годинi ми виiхали додому. Про той день моя пам’ять зберегла уривчастi спогади, бiльше схожi на дивний строкатий сон десь на кордонi мiж дитинством i дорослим життям.

Я не чув, щоб тiтка розлучалася, вони з чоловiком просто тихо розiйшлися. Минуло багато рокiв. Обидва високо пiднялися по кар’ерних сходинках. А одного ранку я прочитав у Los Angeles Times, що мiй колишнiй дядько помер.

Нещодавно менi наснилося те весiлля: музика, iжа, напоi, галаслива юрба веселих гостей у задушливiй залi. Прокинувшись, я подумав, а чи було воно взагалi, те свято, на якому я вперше подумав, що шлюб – це щось веселе i радiсне?




11


Увечерi того дня, коли до нас приiжджала Вiвiан, вже лягаючи спати, Елiс простягла менi мiй примiрник Кодексу.

– Вiзьми почитай. Не хочу, щоб тебе до в’язницi для молодят запроторили.

– Нi. Ти навчалася юриспруденцii – ти i читай.

Кодекс складався iз п’яти частин: «Наша Мiсiя», «Регламент», «Правила i обов’язки», «Вiдповiдальнiсть» i «Врегулювання суперечок». Найдовше я читав «Правила i обов’язки». Кожна частина дiлилася на роздiли, роздiли на глави, глави на параграфи, параграфи на пункти, i весь текст був набраний дрiбним шрифтом. Менi вiдразу стало ясно, що прочитати цю книгу я не зможу, хiба що тiльки побiжно перегляну. Елiс же, навпаки, обожнюе всякi докладнi описи та юридичнi формулювання.

– Ой-ой, – сказала вона. – У мене можуть бути неприемностi.

– Чому?

– Роздiл 3.6: «Ревнощi i пiдозрiлiсть».

Не секрет, що Елiс трохи ревнива. В основi ревнощiв лежить цiлий клубок комплексiв, який я намагаюся розплутати вiдтодi, як ми почали зустрiчатися.

– Так-так, бережися, – пожартував я у вiдповiдь.

– Ага, не так швидко. Тут е глава 3.12: «Здоров’я i спорт».

Я спробував забрати книгу з ii рук, але вона ухилилася, смiючись.

– Досить читати, – сказав я.

Елiс поклала «Кодекс» на тумбочку i притулилася до мене.




12


Мiй кабiнет завалений книгами i статтями про шлюб. Ученi з Ратгерського унiверситету, штат Нью-Джерсi, встановили, що у задоволених своiм шлюбом жiнок чоловiки теж щасливi, а ось щастя дружини, схоже, не залежить вiд того, наскiльки задоволений чоловiк.

Невисокi чоловiки розлучаються з дружинами рiдше, нiж високi.

Яка запорука стабiльного шлюбу? Кредитоспроможнiсть.

За вавилонськими законами, якщо дружина зраджувала, то чоловiк мав право втопити ii у рiчцi.

Якщо говорити про науковий пiдхiд, то для того, щоби дослiдження було об’ективним, а висновки – iстинними, необхiдно зiбрати й обробити дуже багато даних. Що iх бiльше, то меншою е статистична похибка, а отже – бiльш вiрогiдним результат. Однак якщо iнформацii дуже багато, це теж погано – iснуе ймовiрнiсть упустити щось важливе. Не знаю, правда, наскiльки цей принцип можна застосувати до шлюбу. Звичайно, можна зробити якiсь висновки на основi попереднього досвiду, але ж кожен шлюб унiкальний.

Лiза i Джон були моiми першими клiентами. До iх приходу я намагаюся пiдготуватися найретельнiше, по-iншому я працювати не вмiю. Сьогоднi йде дощ, а в таку погоду наш район, Рiчмонд, здаеться ще бiльш похмурим. Джон – програмiст-фрiлансер, Лiза – маркетолог. Одружилися п’ять рокiв тому в гольф-клубi мiстечка Мiлбро.

Менi вони вiдразу сподобалися. На нiй був строкатий капелюшок, який вона сама сплела, а Джон був дуже схожий на хлопця, з яким я дружив у старших класах школи, тiльки розумнiший. Мабуть, консультування сiмейних пар дiйсно внесе необхiдне рiзноманiття в мою роботу. Приемно iнодi поспiлкуватися з кимось на дорослi теми, а не розмiрковувати про Нiцше, ефект пасажира та науково доведену користь марихуани. Нi, не зрозумiйте мене неправильно, менi подобаеться працювати з пiдлiтками. Але iх усiх об’еднуе вразливiсть, спрага нового, сполучена з першими розчаруваннями, i наiвна вiра в те, що вони-то точно додумалися до чогось генiального, i вiд цього iнодi втомлюешся. Часом хочеться повiсити на дверi кабiнету таблички «Так, я читав “Френнi i Зуi”» i «Нi, анархiя – не найкраща форма урядування». Отже, Лiза i Джон для мене – незвiдана земля. Менi подобаеться допомагати людям вирiшувати проблеми, бiльше схожi на моi. Я навiть думаю, що якби наша зустрiч вiдбулася за iнших обставин, ми, можливо, стали б дружити сiм’ями.




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/r-chmond_m-shel/shlyubniy-dogov-r