Сайонара Джеймс А. Мiченер Бестселер Друга свiтова вiйна позаду. Колишнi вороги – Сполученi Штати i Японiя – намагаються шукати шляхи спiвпрацi, але спогади ще надто свiжi й болючi. Чи зможуть американський вiйськовий пiлот – ветеран вiйни, i японська дiвчина, яка втратила батька й брата, знайти спiльну мову? Чи такими вже непереборними е нацiональнi вiдмiнностi i рiзниця культур? Чи зможе кохання подолати пам’ять про втрати i минулу ворожнечу? Чи витримае воно тиск забобонiв i загального осуду? Однойменний фiльм за мотивами роману з Марлоном Брандо i Мiiко Тако у головних ролях висувався на кiнопремiю «Оскар» у десяти номiнацiях i 1958 року отримав чотири золотi статуетки. Джеймс А. Мiченер Сайонара Шановний читачу! Спасибi, що придбали цю книгу. Нагадуемо, що вона е об’ектом Закону Украiни «Про авторське i сумiжнi право», порушення якого караеться за статтею 176 Кримiнального кодексу Украiни «Порушення авторського права i сумiжних прав» штрафом вiд ста до чотирьохсот неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв творiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання i матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Повторне порушення караеться штрафом вiд тисячi до двох тисяч неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, або позбавленням волi на той самий строк, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудiо -i вiдеокасет, дискет, iнших носiiв iнформацii, обладнання та матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Кримiнальне переслiдування також вiдбуваеться згiдно з вiдповiдними законами краiн, де зафiксовано незаконне вiдтворення (поширення) творiв. Книга мiстить криптографiчний захист, що дозволяе визначити, хто е джерелом незаконного розповсюдження (вiдтворення) творiв. Щиро сподiваемося, що Ви з повагою поставитеся до iнтелектуальноi працi iнших i ще раз Вам вдячнi! «Сайонара» – художнiй твiр. Всi iмена, мiсця та подii, якi згадуються в романi, окрiм загальновiдомих, е результатами авторськоi уяви або художньоi обробки. Будь-яка подiбнiсть до поточних подiй, мiсць або до живих людей е абсолютно випадковою. Присвячуеться Марковi Сайонара КАПЕЛАН ФІНІ: «Запобiгти цьому шлюбу — не лише мiй обов’язок, а й ваш». Своi шостий i сьомий МiГи я збив 4 квiтня 1952 року. Це сталося неподалiк вiд рiчки Ялу; коли я повернувся до бази «Джей-10», я був збуджений. Вiйськовий лiкар глянув на мене i заявив: – Ну, Грувере, тепер вiдпочивати. Друже, це були приемнi слова. Вони означали, що деякий час я не лiтатиму. Але я закiнчував Вест-Пойнт, тож почувався зобов’язаним проявляти завзяття перед лiкарем-резервiстом, який уже мав невеличке черевце i таке iнше. Довелося насупити брови й сказати: – Усе гаразд, док. Пляшечка пива менi зарадить. – Це правильно, – погодився лiкар. Вiн серйозно сприйняв мiй запал, i на хвилину мене трохи замлоiло всерединi. Я бiльше не хотiв лiтати. І не лише тодi. Я дуже хотiв здаватися бадьорим i готовим до дiла, але так само сильно хотiлося зайняти кабiнетну посаду. Але лiкар був кмiтливим. Вiн засмiявся i сказав: – Щось ви зблiдли, Грувере. Я жартую. Нiколи не сприймав цi геройськi штучки всерйоз. Я розслабився i вiдповiв: – Дякую. Сон пiд корейським небом менi допоможе. – Краще, – сказав док, вiдклавши стетоскоп, – ви повертаетеся до Японii! Те, як вiн це промовив, знаете, означало, нiби, за його думкою, Японiя була раем, але я вже бував там i вона мене нiяк не вразила. Бруднi вулицi, маленькi паперовi будинки, присадкуватi чоловiки та товстенькi округлi жiнки. Я нiколи не розумiв, чому деякi вiйськовослужбовцi вiйськово-повiтряних сил так захоплюються Японiею. – Якщо ви так умлiваете вiд Японii, то гадаю, це хороша новина, – сказав я. – Хоча я б радше вiдпочив прямо тут, на «Джей-10». – Хочете сказати, нiби нiколи не плутались iз жодною гарненькою японською лялечкою в Татiкавi? – запитав лiкар. – Я вiйськовий з дiда-прадiда i не плутаюсь з японськими лялечками, гарнi вони чи нi. – Друже, та ви хворiший, нiж я думав, – сказав док, похмуро на мене глянувши. Я не бажав здаватись старомодним, але коли упевнений, що на тебе до тридцяти п’яти гарантовано чекае просування до полковника, а можливо, i вище, то повсякденна метушня, пов’язана з вiйськовим життям, не вражае. З iншого боку, я завжди намагався не ставити себе вище за офiцерiв-резервiстiв лише тому, що в серцi вони залишались цивiльними особами. – Я згадаю про вас, док, коли дiстанусь до чистих простирадл та хорошого токiйського пива. Лiкар похитав головою: – Для вас, друже, це буде не Токiо, для вас… спецiальнi розпорядження. – Кобе? – спробував здогадатися я. – Так, друже. Ви вирушаете туди. – Щодо цих спецiальних розпоряджень. Вони вiд генерала Вебстера? – iнстинктивно я торкнувся лiвою рукою кишенi й намацав портмоне. – Так, друже! Ви вгадали. – Лiкар щiльно стиснув маленькi кулаки i пiдморгнув менi. – Чому б одному генералу не подбати про сина iншого генерала? Я завжди знав, що лiкар – хлопець не найвищого гатунку, тож сперечатися не збирався, ще й пiдiграв йому: – Ось що вони називають духом Вест-Пойнта. – Це я й мав на увазi, – погодився лiкар. – Вашi розпорядження у Келлi. – Пiду навiдаюсь до Келлi, – промовив я, радiючи, що можу покинути цього всезнайка-цивiльного. Але тiльки-но я вийшов з медичного намету i почав спускатися посипаною гравiем дорогою до штабу ескадрильi, де працював Келлi, мене покликав iще один цивiльний: – Грувере, чи можу я поговорити з вами? Я повернувся i побачив капелана; оскiльки вiн практично нiколи нi з ким не розмовляв, окрiм як у випадку лиха, то я зупинився i запитав: – Знову Келлi? – Так, – промовив вiн у смутку, – Келлi. Я чекав на посипанiй гравiем дорiжцi, доки вiн пробирався через коричневий корейський бруд. База «Джей-10» майже вся була оточена брудом. Коли капелан до мене приеднався, я запитав: – Що цього разу, падре? – Цього разу все серйозно, – сказав Фiнi. Вiн привiв мене до свого пошарпаного намету, де були безлiч бiблiй i розп’ять, i навiть спецiальне срiбне приладдя для проведення iудейських церемонiй. – Келлi знову мае постати перед вiйськовим судом? – запитав я. – Гiрше. Вiн звернувся до свого конгресмена. Я завжди вiдчував вiдразу до вiйськовослужбовцiв, якi пишуть листи конгресменам. Вiйськово-повiтрянi сили мають розважливi й ефективнi способи вирiшити будь-яку проблему. І для цього не потрiбнi конгресмени. Тож я запитав: – Чому ви не порадите командуванню вигнати цього хлопця зi служби? – За новими правилами… Новi правила! Я завжди забував про новi правила. Починаючи з 1945 року кiлька недоумкуватих добродiйникiв у Вашингтонi переглянули основнi правила поведiнки вiйськовикiв, i, як бачите, результатом стали такi от звернення до конгресменiв. Я завжди погоджувався зi своiм батьком. Дати вiйськовослужбовцю запотиличника i кинути до в’язницi. Тодi добродiйники дiйсно могли б сплакнути. – То що ж станеться згiдно з новими правилами? – запитав я. – Келлi доб’еться свого. Вiн повернеться до Японii. – Смiх, та й годi, – мовив я. – Вiйськово-повiтрянi сили перетворилися на дитячий садок. – А коли вiн повернеться до Японii, то одружиться з дiвчиною. Це було вже занадто. Я сiв на хиткий стiльчик i запитав: – Ви маете на увазi, що, всупереч тому, що ви та командир сказали цьому хлопцю, вiн усе ж таки отримае дозвiл на шлюб з дiвчиною? – Саме так. – Чому нiхто не вперiщить йому по головi? – Це не рiшення. Я хочу, щоб ви поговорили з ним. – Менi нема чого додати. – Хiба юнак не усвiдомлюе, що якщо вiн одружиться з японською дiвчиною, то не зможе взяти ii з собою до Америки? – запитав священик. – Принаймнi, вiн поiнформований. Я змусив його пiдписати документи про те, що вiн проiнформований. Вiн пiдписав, а тодi сказав менi, що зробити з цими паперами. – Ви повиннi знову поговорити з ним, Грувере. Його ввели в оману. – Вiн нiкчемний бовдур, падре, i ви це знаете. – Не бовдур. А упертий хлопчина, що стикнувся з проблемами у вiйськово-повiтряних силах. Вiн просто запальний. – Не там вiн гарячиться. – Цiлком згодний, – посмiхнувся капелан. – Ось чому ми не повиннi дозволити йому зробити з себе блазня. Я втомився вiд польоту i сказав прямо: – Дивiться, падре. Келлi належить до вашоi церкви. Саме ви та людина, яка повинна його рятувати. Капелан Фiнi посерйознiшав i взяв моi руки у своi. Це був один iз тих способiв, якими вiн користався, коли бажав на чомусь наполягти; подiбнi хитрощi були однiею з причин його успiху в ескадрильi. Вiн нiколи не боявся звернутися до людини з проханням. – Ви повиннi вiрити менi, коли я кажу, що намагаюся уберегти Келлi не заради моеi церкви. Я намагаюся врятувати його заради нього самого. Його одруження з японською дiвчиною може призвести лише до трагедii. У звичайнi часи такий шлюб був би просто нерозумним, але згiдно з новим законом… коли вiн навiть не може взяти ii з собою до Америки… Що ж тодi буде, Грувере? Вiн говорив так пристрасно, що менi довелося поступитися. – Гаразд. Що ви хочете, щоб я зробив? Фiнi був збентежений тим, про що хотiв попрохати, тож навiть на якийсь час забарився з вiдповiддю, а потiм сказав: – Ви зарученi з прекрасною американською дiвчиною. Одного вечора ви показували ii свiтлину. – Вiн посмiхнувся, коли я iнстинктивно простягнув лiву руку до кишенi з портмоне. – Коли ви лiтаете i все йде шкереберть, ви згадуете про цю свiтлину на щастя, чи не так? Я погодився, адже саме так i робив, коли пересiв iз кабiни поршневого лiтака до кабiни реактивного. Як i бiльшiсть пiлотiв, я спочатку боявся реактивних лiтакiв i тому, коли щось вiщувало бiду, я торкався портмоне на щастя, бо згадування про Ейлiн Вебстер було для мене справжнiм талiсманом вiд того самого вiкенду, коли я зустрiв ii в Сан-Антонiо. – Якщо випаде можливiсть, покажiть Келлi свiтлину вашоi дiвчини. Нехай вiн згадае, який вигляд мае прекрасна американська дiвчина, – запропонував капелан. – Я ж нiчого не продаю. Священик був розумною людиною. – Хто ж вас про це просить? – сказав вiн. – Коли вiн розповiсть вам, що налаштований одружитися, скажiть, що розумiете його. Скажiть йому, що ви теж зустрiчали справдi чудових японських дiвчат. – Проблема в тому, падре, що я не зустрiчав. Вони всi присадкуватi та кругловидi. Як можуть нашi чоловiки – хорошi звичайнi хлопцi – одружитися з цими жовтолицими дiвчатами? У 45-му я воював iз японцями. А тепер моi люди з ними одружуються. – Я нiколи цього не розумiв. Такi шлюби приреченi, i мiй обов’язок – запобiгти iм. – Згоден з вами. – Тож ви поговорите з Келлi? – Чи не було б простiше, щоб командир просто наказав йому не одружуватися? – запитав я. Капелан Фiнi засмiявся. – Не всi справи можна владнати у такий спосiб. Ми зiбрали вiдомостi про дiвчину, з якою Келлi хоче одружитися. Вона не повiя. Вона не заколотниця. По сутi, нашi слiдчi дали iй схвальнi вiдгуки. Вона працювала в бiблiотецi. Тож Келлi мае право на шлюб iз нею. Слово «шлюб» здивувало мене, i я подумки перенiсся на чотири роки назад до весняного вiкенду в Техасi, коли ми з хлопцями вирушили з Рендольф-Фiлд до Сан-Антонiо трохи розважитись. Ми спускалися кам’яними сходами бiля театру просто неба до рiчки, що протiкае посеред Сан-Антонiо, коли раптом я побачив цю прекрасну дiвчину, яка йшла назустрiч. Я придивився i крикнув: «Ти, бува, не донька генерала Вебстера?». Вона кивнула i подарувала менi слiпучу посмiшку, а я, дивлячись на неi, запитав: «Чому ж ти не була такою тодi, коли жила навпроти мене у Форт-Бреггу?» На що вона вiдповiла, що завжди була такою, а от я був надто зайнятий пiдготовкою до Пойнту, щоб помiтити ii. Я намагався пригадати, але навiть не змiг чiтко уявити ii тодiшню, тому мовив: «Коли ми були у Форт-Бреггу, ти, мабуть, була довгоногим дiвчам рокiв одинадцяти». Тодi вона сказала те, що змусило мене зупинитися. Вона проiгнорувала iнших вiйськовослужбовцiв, що стояли поруч зi мною, i мовила: «Я все ще довгоноге дiвча». І вона мала рацiю, а через вiсiмнадцять днiв ми прийняли рiшення одружитися. Але матiр Ейлiн та Корея потурбувалися про це. Тож я знову повернувся думками до Кореi та сказав капелану Фiнi: – Я зроблю все, що зможу. – Спасибi, Грувере. – Але тiльки-но я пiдвiвся, вiн запитав: – Не заперечуватимете, якщо я поговорю з командуванням про вас? – Про що саме? – Ви напруженi, як годинникова пружина. Я збираюся сказати, що вас варто усунути вiд польотiв. – Лiкар вас випередив, – засмiявся я. – Я отримав призначення до Японii. – Чудово, – сказав вiн. – Токiо? – Нi, Кобе. Батько моеi дiвчини заправляе там усiм. – От пощастило. – Є й своi недолiки. – Я маю на увазi, що й Келлi теж вирушае до Кобе. Ви зможете стежити за ним. Менi це було огидно. – Хочете сказати, що вiн повертаеться туди, де його дiвчина? – Його конгресмен наполягае на цьому. Я почав було говорити про те, що я думаю про конгресменiв, якi пхають свого носа до вiйськових справ, але священик мовив: – Ви повиннi врятувати юнака. Я подумав про норовливого коротуна Джо Келлi й сказав, виходячи: – Нiщо не врятуе цього шибайголову. ДЖО КЕЛЛІ: «У американських вiйськових, одружених на японських дiвчатах, завжди такий вигляд, нiби вони знають велику важливу таемницю». Це був чудовий день. На авiабазi на «Джей-10» не було тепло, але у повiтрi вiяло весною i почалась вiдлига; прихiд весни у Кореi вiдчувався, як i в будь-якiй iншiй частинi свiту. Я декiлька разiв глибоко вдихнув на повнi груди i спустився вулицею мiж штабами пiдроздiлiв, що залишалась похмурою всупереч приходу весни, i мовив до себе: «Облиш Келлi. Нехай вiн дбае про себе сам». Я попрямував до свого намету, де на мене чекали пиво та гра в покер, аж раптом згадав, що у Келлi мають бути документи про мое призначення. Довелося зайти до намету штабу ескадрильi, де я i знайшов цього телепня, який сидiв за столом iз власноруч намальованою табличкою, гiдною швидше генерала, на якiй було написано «Ейрмен[1 - Система вiйськових звань в США iстотно вiдрiзняеться вiд вiтчизняноi; звання «ейрмен» приблизно вiдповiдае званню «старший солдат авiацii», якби щось подiбне iснувало у Повiтряних силах Украiни.] Келлi». Вiн був приземкуватим хлопчиною в юнацьких роках. Менi було двадцять вiсiм, i кожен, хто був молодшим, здавався незрiлим, але Келлi дiйсно був таким. Вiн вирiс у неблагополучному районi Чикаго, нiколи не навчався у коледжi, але мав швидкий допитливий розум i своерiдну винахiдливiсть. Келлi мав волосся пiщаного кольору та понiвечене життям iрландське обличчя. Загалом вiн був налаштований проти цiлого свiту i проти всiх офiцерiв зокрема. Його особова справа дивувала: вiн чотири рази отримував пiдвищення до капрала – i кожного разу його знову понижували у званнi. Вiн поводився нестерпно, постiйно втрапляв у халепи i був останнiм, вiд якого можна було б очiкувати серйозних стосункiв iз будь-якою дiвчиною. Келлi показав менi розпорядження i сказав: – Мати друзiв вигiдно. Я був доповiдачем на одному з вiйськових судiв Келлi, але вiн здивував мене пiд час другого, коли попрохав бути його захисником. Вiн не шанував нiкого, але обожнював людей, якi кермують лiтаками. Коли вiн тицьнув у мене паперами, я збирався знову його вичитати, але вiн посмiхнувся i сказав: – Чув, що ви сьогоднi збили ще два. – Бум, бум. – Як було там, нагорi, Асе? – Легше не стае. – Ви знаете, що в тому розпорядженнi? – запитав вiн з таким суворим виглядом, наче був гангстером i нагадував про виплату боргiв. – Кобе, – вiдповiв я, вiдбираючи папери. – Так, але я хотiв запитати, як ви його отримали? – Нiколи не обговорював речi на кшталт наказiв iз пiдлеглими, – вiдрiзав я, повернувшись до дверей. Але Келлi важко спантелечити. Вiн сказав: – Я маю на увазi, чи знали ви, що генерал Вебстер писав до нашого командира? Це було обурливо. Я хотiв зацiдити малому пройдисвiту в пику, але вiн тримав мене на гачку. Я знiяковiв, але вiдповiв: – Вони друзi. – Звичайно, але цi листи були про вас. – Про мене? – Так, генерал Вебстер розпочинав усi своi листи зi слiв: «Звичайно, я не маю намiру втручатися у керiвництво ескадрильею, але…» Вiн завжди використовував там «але». – Але що? – Але вiн певно не заперечував би, щоб майор Ллойд Грувер вирушив прямо до Кобе, чорт його забирай. – Я не просив таких розпоряджень, – сказав я, запхнувши папери в кишеню. – Та ви ще нiчого не чули, Асе, – мовив Келлi, задирливо смiючись. Вiн, схоже, зневажав мене за те, що я офiцер, проте не мiг не поважати, тому що я пiлот. – Генерал Вебстер призначив вас до мiжвiдомчого авiацiйного штабу, – мовив Келлi, – i це означае, що ви цiлими днями сидiтимете на своему парашутi та нiчого не робитимете. – Тут вiн усмiхнувся i додав: – Але ось ночами… – Ночами? Келлi повернув свою нетямущу голову спочатку в один бiк, потiм в iнший i запитав: – Асе, ви вмiете берегти таемницi? Я завжди був обачним, щоб нiколи й нi з ким не обговорювати вiйськовi таемницi, тож вiдповiв: – Я б волiв нiчого не чути. Келлi роздратовано вiдсалютував менi й мовив: – Це не таемниця вiйськово-повiтряних сил. Це таемниця Аса Грувера. – Що ти маеш на увазi? – Як гадаете, чому ви отримали розпорядження щодо Кобе? І тепленьке мiстечко? І привiлейований рейс? Я вiдчув, що це заходить надто далеко i змiнив тему. – Капелан каже, що ти також вирушаеш у Кобе. – Так. – Я чув, що це влаштував твiй конгресмен. – О, так. Капелан сказав «нi». Командир сказав «нi». Ви сказали «нi». Але конгресмен сказав «так». Я був обурений i все ж спробував вiдбутися жартом: – Я чув, наче ти збираешся одружитися. – Так. Нахабство Келлi звело нанiвець будь-якi моi спроби допомогти капелану Фiнi наставити на пуття цього провiнцiйного типа. Я пiдписав розписку про отримання документiв i попрямував до дверей. Але Келлi зупинив мене, сказавши: – Я чув, що ви також збираетесь одружитися. – Що ти маеш на увазi? – спитав я. – Дочка генерала прибуде в Кобе. Завтра. Келлi огидно вишкiрився i, коли я запитав, чи це правда, вiдповiв: – Так. Генерал Вебстер сприяе вашому одруженню з його донькою. Мiй конгресмен робить це для мене. Генерали для офiцерiв. Конгресмен для простолюдцiв. Ми з Келлi дивилися один на одного; це був той дивний момент, коли здаеться, що бачиш життя в абсолютно ясному холодному свiтлi. Ти бачиш iншу людину без однострою, без рангiв, без минулого i майбутнього. Ось вона, з усiма своiми проблемами й амбiцiями, якi начебто були далекими вiд твоiх власних, але дивним чином стали iхньою частиною. Колись один вiйськовий високопосадовець сказав менi, що чи не найголовнiша причина великого успiху мого батька в армii полягала у здатностi бачити кожну людину, з якою йому доводилось працювати, вiдокремлено, у вiльному просторi, пiдвiшену, мов струною, до руки Божоi. Я поважав Келлi. Вiн був злим малим пройдисвiтом i намагався розгнiвати мене, i все ж я поважав його. Я вийняв портмоне i запитав: – Я показував тобi фотографiю доньки генерала? Думаю, що Келлi дивився на мене в тому ж холодному, ясному свiтлi, бо вiн нахилився вперед, як той гангстер, i сказав «нi». Але я все ще був злегка збуджений – нiколи ранiше не доводилось збивати два МiГи в один день, i свiтлина, яку я вихопив, не була моiм талiсманом, а всього лише свiтлиною Ейлiн iз ii матiр’ю. Келлi глянув на фотографiю i запитав: – Чи ця козир-баба ваша теща? Я розвернув до себе свiтлину i тицьнув пальцем: – Я мав намiр показати тобi ось кого. Келлi присвиснув i сказав: – Вау! Вона неперевершена в цьому купальнику. – Так. – Вона гарненька. Навiть для дочки генерала вона гарненька, – мовив Келлi. – Цiкаво, яка ж дiвчина чекае на тебе у Кобе, – сказав я. – Дякую за добрi новини, Келлi. – Ви коли-небудь бачили Кацумi? – сказав вiн. – А де це – Кацумi? – запитав я. – Це дiвчина, з якою я одружуюся. – Вибач, я не знаю японських iмен. – Та нiчого, – сказав вiн скупо. Вiн дiстав невеличке фото своеi дiвчини. Я почувався нiяково, бо ця Кацумi була, звичайно ж, не мадам Баттерфляй. Вона мала велике кругле обличчя, виразнi щоки i чорне, мов смола, волосся. Якщо ви нiколи не були в Японii, то, мабуть, прийняли б ii за iндiанку чи ескiмоску. Але якщо ви коли-небудь бували в Токiо, то ви вiдразу впiзнали б Кацумi. Вона була однiею з мiльйонiв дiвчат, якi нiколи не будуть гарними, якi роблять усю важку роботу й одягненi так, нiби одяг у Японii робили зi старих лантухiв. Потрiбно було б хоч щось сказати, i за милiстю Божою я згадав, що вона працюе в бiблiотецi, тож сказав: – Вона, напевно, розумна. – Вона набагато кмiтливiша за мене, – вiдповiв Келлi. Я збирався пiти, але згадав обiцянку, яку дав капелану, i запитав: – Ти дуже ризикуеш, чи не так? – Ризики мене бiльше не лякають, – заявив Келлi зухвало. – Я маю на увазi, що ти не зможеш взяти ii додому? – Це мене не лякае, – вiдповiв вiн. – Скiльки тобi рокiв, Келлi? – Дев’ятнадцять. – Ти ще юнак. Чому б тобi не обмiркувати це? – Я усе зважив. Армiя, вiйськово-повiтрянi сили та державний департамент змовились, щоб уберегти мене вiд шлюбу. Але це робить мене ще бiльш рiшучим. – Що ти маеш на увазi, коли говориш про змову? – Менi не подобаються люди, якi жалiють себе. – Коли мiй командир у Кобе побачив, що я справдi рiшуче налаштований щодо Кацумi, вiн наказав вислати мене до Кореi. Тодi у Вашингтонi встановили кiнцевий термiн. Вони сказали: «Якщо ви одружитеся з японською дiвчиною пiсля нього, ми не дозволимо вам взяти ii до Штатiв». Я звернувся до вiйськового суду з вимогою про повернення назад до Японii, щоб я одружився з дiвчиною до того, як вступить у дiю новий закон. Я нiколи не повернусь. Капелан Фiнi щотижня вручае менi брошуру, щоб показати, наскiльки я дурний, якщо продовжую думати про таке. Вiн розкрив шухляду i показав цiлу купу брошур, широко розтиражованих у тих краях; усi вони мали на метi привести молодикiв до тями. Верхня мала назву «А чи прийме ii ваша сiм’я?». Келлi схопив ii волохатою рукою, зiм’яв i пожбурив до кошика. – Вони спробували все, щоб зупинити нас, але чи знаете ви, що я збираюся зробити, Асе? – Щось дурне, я впевнений. – Так. Я досить дурний, щоб закохатися. Так склалося, що я люблю цю дiвчину. І якщо я повинен вiдмовитися вiд свого американського громадянства, щоб одружитися з нею, це не проблема для мене. – Вiн аж трусився вiд гнiву, кладучи свiтлину Кацумi на стiл. Я був обурений тим, що американець виявився спроможним таке говорити. Вiдмовитися вiд свого громадянства! Я хотiв схопити цього молодого iдiота i втовкмачити йому, що кожен, хто навiть припускае думку про вiдмову вiд американського громадянства заради японськоi дiвчини, повинен… Але вiн повернувся спиною до мене i почав перебирати папери, наче мене поруч уже не було. Я нiкому не дозволяю так поводитись зi мною. Це мене розлютило. Я пiдхопився, схопив Келлi за сорочку i розвернув до себе. – За кого ти себе, чорт забирай, маеш? – заволав я. На мiй подив, вiн пiдняв кулака: – Я можу дати здачi, Асе. Одну коротку мить я бажав надерти цьому зухвалому хлопчиськовi вуха, але зрозумiв, що це буде марнуванням часу. Я мiг би розiбратися з ним коли завгодно. Тож я вiдпустив руку та сказав, глибоко схвильований: – Ти зовсiм схибнувся з тими клятими реактивними лiтаками. Келлi був абсолютно спокiйним. Вiн засмiявся та сказав: – Ми могли б залучати бiльше таких людей, як ви. – Вибач, Джо, – мовив я, – але ти був схожий на божевiльного, коли заявив, що вiдмовишся вiд свого громадянства заради дiвчини. – Я i е божевiльний, – сказав вiн. – Я збожеволiв вiд кохання. Я вiдчув легке запаморочення i сказав: – Ходiмо до мого намету i вип’емо пива. – Чудово! – крикнув вiн, ляснувши по столу. Коли ми йшли попiд полуденним сонячним свiтлом з натяком на весняне тепло, вiн сказав: – Ви знаете, Асе, трохи ранiше я не боявся шпурнути вас. Бо знаю, що, якби я це зробив, то ви могли б добряче наскубти менi чуба i не волали б про пiдкупний вiйськовий суд. – Ой, друже! Як ти можеш так помилятися? Я тiльки-но закiнчив сперечатися з капеланом про те, що ти повинен постати перед вiйськовим судом хоча б за те, що написав своему конгресмену. – Я маю на увазi, що ви не здали б мене через те, що маете на мене зуба. Я подумав хвилину i зiзнався: – Думаю, ти маеш рацiю. – Ось це я i маю на увазi, – сказав вiн. Ми дiсталися мого намету та випили одну п’яту пляшки вiскi «Санторi». – Японцi, напевно, роблять його з фермерських шкарпеток, – сказав я Джо. Але Джо зробив великий ковток i схвально крикнув: – Ух, оце для справжнiх чоловiкiв. Було очевидно, що йому потрiбно з кимось поговорити. Вiн запитав: – Ви дiйсно вважаете, що я схиблений, чи не так? Хлопцi з iдальнi теж так вважають. Це…– Вiн зупинився, уважно подивився на мене i сказав: – Ну деякi з них. Але ви знаете, що дивне, Асе? У наметах вночi ви нiколи не почуете, щоб скаржився бодай один чоловiк, який одружений з японкою. Ви чуете, як багато iнших хлопцiв скаржаться на своiх жiнок. Але не тi, хто одружився з японками. Це здавалося настiльки малоймовiрним, що я зробив великий ковток iз пляшки та запитав: – Як так? – Звучить старомодно, Асе, але це все любов. Якщо бiлий чоловiк iз вiйськово-повiтряних сил та ще й з хорошою платнею закохуеться в японку та одружуеться з нею, то це мае бути любов. – Це безглуздя! – Я вiдчував, як повертаеться нестримне бажання навести на розум цього хлопчака, але вiн знову потягся до пляшки, тому я сказав: – Я закоханий. Половина чоловiкiв звiдси, яких я знаю, закоханi в дiвчат там, у Штатах. Що ж особливого у цих японських дiвчатах? – Ви коли-небудь були у солдатських наметах вночi? – вiдповiв вiн. – Чоловiки, дружини яких зараз у Штатах, розмовляють про брекети своiх молодшеньких, про танцi в кантрi-клубах i про те, який саме автомобiль придбали iхнi дружини. А чоловiки з японськими дружинами говорять лише про одне. Якi чудовi у них дружини. Вони закоханi. Все так просто. Це збентежило мене, адже вiн так само мiг би сказати й про мою сiм’ю. Мiй батько – генерал iз приголомшливою репутацiею, яку заробив зокрема на Гуадалканалi та Фiлiппiнах, а моя мати написала кiлька iсторiй, якi з’явилися в «Атлантiк Манслi». Вони прекраснi люди, вони захопливi люди, але вони нiколи не були закоханi. Гадаю, що у своему наметi вночi мiй батько, напевно, балакав про моi брекети й про те, на якiй машинi iздила моя мати. Я впевнений, що вiн нiколи не говорив про кохання. – Є краще пояснення, – мовив я, – хлопцi з японськими дружинами молодшi. У них немае дiтей, про яких можна говорити. Джо обдумав це, зробив ще один ковток i сказав: – Може, ви й правi, Асе. Але я не збираюся ризикувати. Бо, коли я бачу Кацумi, я бачу жiнку, яка могла б полонити мое серце на все життя. – Вiн оглянув намет, нiби розмiрковуючи про те, що збираеться сказати, набрався духу й промовив: – Скажiть менi, Асе, а ви вiдчуваете подiбне до своеi дiвчини? Вiн знову пiдловив мене, адже я був професiйним вiйськовим. Мое майбутне було визначене, i я знав, що нiколи не знайду жодноi дiвчини, яка полонила б мое серце навiчно. Серед молодих офiцерiв у моему оточеннi любов не була такою. Ти б роздивився навкруги та знайшов привабливу добру жiнку, яка погодилася б готувати тобi все життя, а якби вона походила з вiйськовоi сiм’i, як Ейлiн, то це було б iще краще. Я не мiг пояснити Келлi, що Ейлiн буде найкращою дружиною, про яку може мрiяти офiцер вiйськово-повiтряних сил, але не такою, як описуе вiн. – Поглянеш на мене через десять рокiв i побачиш щасливого чоловiка! – сказав я. Джо зробив останнiй ковток i мовив: – Я вiрю вам, Асе. Друже, ви один на мiльйон. Асе, ви единий офiцер на мiльйон, з яким я мiг би поговорити. – Вiн незграбно потиснув мою руку i попрямував до виходу на запилену гамiрну вулицю. Потiм вiн оглянувся i крикнув: – Друже! Ми це зробимо! Ми одружимося! – І, похитуючись, рушив до iдальнi. МІСІС ВЕБСТЕР: «Я не думаю, що японцi гiршi, але вважаю, що ми повиннi пам’ятати, хто виграв вiйну». У понедiлок ми з Келлi летiли до Японii в одному лiтаку, i, спостерiгаючи за тим, як вiн застiбав пасок безпеки в крiслi й дiйсно радiв, що повертаеться до своеi дiвчини, я думав про те, наскiльки рiзними були нашi мандрiвки. Вiн направлявся до низенькоi кругленькоi Кацумi та майбутнього, яке нiхто не може передбачити, а я – до великого сюрпризу, який генерал Вебстер улаштував для мене: безпечноi роботи за столом, одруження з його прекрасною дочкою Ейлiн i довгих рокiв просування по службi, напевно, до полковника чи, можливо, навiть генерала. Я не розмовляв iз Келлi пiд час польоту, бо на борту було кiлька полковникiв i мудрiшим менi здавалося сидiти перед ними й обмiнюватися iдеями щодо росiйських пiлотiв, яких ми зустрiчали над Кореею. Але коли лiтак сiв у Японii, до салону зайшли медики, щоб продезiнфiкувати його, i Келлi прошепотiв до мене (я саме стояв у проходi): – Асе, ви единий друг, якого я тут знаю, i ви були в ескадрильi… Я думав, що вiн збираеться попрохати мене про грошi, i був готовий позичити йому п’ятiрку, але вiн сказав: – Я хотiв поцiкавитись, чи не будете ви моiм дружкою. В суботу. Полковники почали рухатися, i я не мiг стояти на мiсцi, сперечаючись. Усе мое ество – все, чого я коли-небудь навчився, усе, що я пережив, змушувало мене вiдповiсти «нi», але я сказав «так». – Дякую, – мовив вiн. Коли вiн поплентався майданчиком, кривоногий i зсутулений, мов гангстер, я подумав, що цей бовдур iз волоссям кольору пiску зовсiм не схожий на героя, якого змальовують у книгах про чудових коханцiв. Чомусь не уявляеш рядового Джо Келлi, який прориваеться крiзь стiни полум’я, щоб вибороти принцесу. А думаеш про нього як про хулiгана з автозаправноi станцii, який присвистуе дiвчатам, що проiжджають мимо на своiх розвалюхах. Але вiн збирався одружитися з азiйською дiвчиною на чужiй землi, i менi довелося визнати, що в нього е характер. Я спостерiгав за Келлi, коли генерал Вебстер гукнув мене; коли я повернувся у його бiк, то помiтив i мiсiс Вебстер, яка стояла поруч iз генералом. – Ото сюрприз! Коли ви сюди прибули? – викрикнув я. Мiсiс Вебстер була красивою жiнкою, на кшталт тих, що з’являються в рекламах, – з бiлявим волоссям та у строгих костюмах – i розповiдають молодим хазяйкам, чому один очищувач кращий за iнший. В армiйських колах широко побутувала думка, що Марк Вебстер щасливець, оскiльки мае таку яскраву та енергiйну дружину. Одного разу я чув, як мiй батько сказав (його навiдало кiлька однокласникiв – випускникiв Пойнту 1922 року): «Марк Вебстер тривалий час був полковником, i його кар’ера не просувалась далi. Але з’явилася першокласна дружина i зробила його генералом». Коли вiн це говорив, у його словах не було чутно анi крихти зневаги, анi заздрощiв. Коли мiсiс Вебстер мене побачила, то поспiшила назустрiч i поцiлувала в щоку. Менi довелося прикинутись, нiби я не знав, де Ейлiн, тому запитав: – Якi новини вiд Ейлiн? Змовники пустотливо переглянулись. – Вона все ще працюе в нафтовiй компанii, – сказала мiсiс Вебстер. – Але вважае Талсу нудною без тебе. – Але i Корея менi нудна без неi! Генерал Вебстер сказав: – Сподiваюся, ти не був проти, що я вiдтягнув тебе подалi вiд росiян. – Чесно кажучи, сер, я не був проти. Я вже почав трохи нервувати. – Ну, ми переведемо тебе до Кобе, i ти побачиш, як усе влаштовано. Ти ж знаеш, що будеш у мiжвiдомчому авiацiйному штабi, але роботу почнеш за тиждень. – Що ж, висплюсь, – припустив я; Вебстери посмiхнулись одне одному. Генерал провiв мене до чорного «кадилаку» з однiею червоною зiркою на номерному знаку. Вiн завжди скидався на дендi – цьому сприяли худорлявiсть, бездоганно пiдiгнаний однострiй i справжня штабна культура. Генерал був схожий на тих, кого вiйськовослужбовцi називали «курочками»[2 - У вiйськовому жаргонi США слово «chicken» як натяк на орлана на гербi США використовуеться для позначення вiйськовослужбовцiв штабiв.], адже вимагав усiх вiйськових почестей, охайних мундирiв i начищеного взуття. Вiн крокував широкою ходою i сприймав усе це як належне. Я добре знав свого батька i бачив у ньому справжнього генерала. Йому завжди було байдуже до дрiбниць на кшталт блискучих туфель або козирянь. Натомiсть Марк Вебстер, здавалося, дуже часто просто грае роль генерала. Одного разу я заявив про це моему батьковi, але вiн дуже розсердився. Вiн сказав: – Слухай, розумнику! Армiя потребуе рiзних генералiв. Марк Вебстер може робити десятки речей, яких я не хочу робити. – Тодi вiн нахмурився i додав: – Не те щоб я був нездатний iх зробити. Але не варто недооцiнювати тих чоловiкiв, якi забезпечують дiяльнiсть органiзацii. Три днi по тому ми обiдали в надмiру розкiшному ресторанi й батько сказав: – Я завжди захоплююся метрдотелями, якi здаються незграбними, але все-таки забезпечують дiяльнiсть органiзацii. Я прикрив рукою рота i пробубонiв: – Ти це казав днями ранiше про генерала Вебстера. Вiн подивився менi в очi й рiзко сказав: – Гадаю, якщо я це казав, то саме це я й мав на увазi. Але протягом цiеi поiздки з аеропорту генерал Вебстер був як не свiй. Вiн узагалi нiколи не був витонченим. Насправдi вiн був стривоженим, хоч цього i не було помiтно, аж доки ми не наблизилися до центру Кобе i я не здогадався, що його гризе. Мiсiс Вебстер знову всiм заправляла. Ми оминули рiг вулиць, на якому стояли пiвдюжини вiйськових – нам було заборонено називати iх джi-ай[3 - G. I. – прiзвисько американських солдатiв; за однiею з версiй походить вiд абревiатури Government Issue (англ. – державне майно).], – якi вiдверто байдикували. Вони перебували в Кобе на вiдпочинку пiсля Кореi. Як i бiльшiсть солдатiв, цi вiдновлювали своi сили з повiями. Поруч iз вiйськовими стояли п’ять опецькуватих японських дiвчат, i, коли ми проiжджали повз, один iз солдатiв ляснув дiвчину по сiдницях; та заверещала. – Ось про що я говорила, – сказала мiсiс Вебстер. – Кобе – центр вiдпочинку, – похмуро вiдповiв генерал, – я нiчого не можу змiнити. – Це ганебно. – Я знаю, – пирхнув генерал. – Крiм того, це пiдривае авторитет однострою. – Здаеться, немае жодних правил щодо цього, – пробурмотiв генерал Вебстер, вiдкинувшись назад iз гримасою невдоволення. Мiсiс Вебстер, побачивши, що генерал вiдмовився вiд подальшоi розмови, запитала мене: – А що ти думаеш про це, Ллойде? – Не намагайтеся змусити мене сперечатися з генералом, – вiдповiв я. Генерал Вебстер випростався. – Серйозно, Грувере, що думають твоi молодшi офiцери? – Я нiколи не розумiв, як будь-який офiцер, що поважае себе, може зiйтися з японською дiвчиною…– почав було я й осiкся. Прямо перед нашим «кадилаком» постав високий лейтенант морськоi пiхоти, який вийшов iз магазину нижньоi бiлизни у супроводi японськоi дiвчини, i такоi гарноi, що я вперше бачив таку. Вона була струнка, чорноволоса i не косоока. І вона смiялася. Я нiколи не бачив японських дiвчат, що смiються. Але ця надзвичайно красива японська дiвчина смiялася i притримувала лiвою рукою пакунок з нейлоновою бiлизною. А потiм, подiбно до будь-якоi американськоi дружини на жвавому розi, вона люб’язно взяла попiд руку свого морського пiхотинця i посмiхнулася йому. – Це ганьба, – пирхнув генерал. Мiсiс Вебстер нахилилася вперед, щоб поспостерiгати за офiцером i його супутницею. – Вiн же привабливий молодий чоловiк, – здивовано вимовила вона. – Напевно, з дуже хорошоi родини. Що вiн робить iз цiею японською дiвчиною? У мене була готова вiдповiдь, але я змовчав, а потiм спiймав погляд генерала i ясно зрозумiв, що i вiн думае так само, i промовчав iз тiеi ж причини, що i я. Мiсiс Вебстер подивилася на нас i запитала: – Це правда, Марку, що деякi вашi молодики справдi одружилися з такими дiвчатами? – Близько десяти тисяч, – вiдповiв вiн похмуро. – Я просто не можу повiрити в це! Жовтолицi дiвчата як берегинi сiмейного вогнища в американських домах! Навiть бiднi хлопцi, якi в минулому одружилися з французькими дiвчатами… Пам’ятаете тих жахливих Фаррiнгдонiв у Кемп-Полку? Генерал Вебстер запитав: – Хтось iз твоеi ескадрильi одружений на японських дiвчатах? – Я провiв вечiр минулоi п’ятницi, сперечаючись iз дев’ятнадцятирiчним юнаком, який вирiшив одружитися з однiею з них, – вiдповiв я. – Жалюгiдно! – зiтхнула мiсiс Вебстер. Вона говорила зi справжнiм спiвчуттям, i було очевидно, що iй щиро шкода, що дев’ятнадцятирiчний юнак, який перебувае так далеко вiд дому, зiйшовся з японською дiвчиною. Огрядний армiйський майор, очевидно, з резервiстiв, легкою ходою крокував по вулицi, оглядаючи вiтрини так само, як мiг робити це десь у Сан-Франциско, а попiд руку з ним йшла японська дiвчина, яка теж розглядала вiтрини. Декiлька офiцерiв саме проходили повз цю парочку, i товстий майор зупинив iх, щоб представити свою супутницю. Здавалося, нiби вона була дiвчиною, з якою цей майор зустрiчаеться у себе вдома. Дiвчина обмiнялася словами з офiцерами, а потiм вони з майором рушили вулицею далi. – Ти повинен зробити щось стосовно такоi поведiнки, – похмуро мовила мiсiс Вебстер, – принаймнi на рiвнi офiцерiв. Наш «кадилак» зупинився на територii вiйськовоi бази Кобе, генерал Вебстер вийшов з автомобiля i сказав: – Менi треба владнати деякi неприемнi справи. Тож, Ненсi, повертайся до клубу, а ми з Ллойдом незабаром зустрiнемось iз тобою там. Мiсiс Вебстер посмiхнулася менi грайливо i сказала: – Для нас готують особливий обiд. Я б навiть сказала, надзвичайний. Генерал показав менi вишуканий письмовий столик – оздоблений японською сосною i дуже гарний – i сказав своему помiчнику: – Гаразд, я зараз iз ним побачуся. Полковник у вiдполiрованому взуттi зник у приймальнi й мовив рiшуче: – Генерал Вебстер зараз вас прийме. Через дверi зайшов Келлi. Вiдповiдно до неписаних правил вiйськово-повiтряних сил, вiн не дав взнаки, що знайомий зi мною, i пiшов прямо, слiдуючи за полковником, лише знизав плечима перед дверима, якi вели до кабiнету генерала Вебстера. Я вивчив карти в приймальнi генерала i переглядав свiжий примiрник «Інфантрi Джорнал», коли мое читання було перерване криком генерала: – Чому, до дiдька, ви все одно хочете з нею одружитися? Докази полковника були бiльш переконливими: – Рядовий Келлi, якщо ви одружитесь з нею, то не зможете взяти ii з собою до Штатiв. Вiдповiдь Келлi я не розчув, але, судячи з того, що трапилося далi, хлопець, мабуть, сказав: «Я не хочу повертатися до Штатiв», бо генерал знову закричав: – На Бога, я вiдправлю тебе назад, хочеш ти цього чи нi. Полковник, вiдiшлiть цього молокососа додому. Сьогоднi ж увечерi! І тут я вперше почув голос Келлi. Вiн сказав: – Я не поiду. – Не поiдеш?! – захлинувся гнiвом генерал. – Не поiду, тому що конгресмен Шiммарк домовився про те, щоб я одружився, – сказав Келлi. Я виявив: незалежно вiд того, у якому вiдомствi ви перебуваете, – у сухопутних вiйськах, вiйськово-повiтряних силах чи на вiйськово-морському флотi, не мае значення – слова блякнуть, коли хтось згадуе про конгрес. Я чув, як мiй батько опинився на Фiлiппiнах без постачання. Це було у розпал битви, за яку вiн отримав свою четверту зiрку, коли Нiмiц бив байдики, Макартур мiг загинути, а Рузвельт – отримати по носi. Але з’явився пересiчний конгресмен, i в батька все пiшло як по маслу. Вiн знав, що конгресмени управляють вiйськом, бо саме вони затверджують бюджет. Тому, почувши iм’я конгресмена Шiммарка, генерал Вебстер вiдступив. – Гаразд, – пирхнув вiн, – давай, дiй i зруйнуй свое життя. Я виконав свiй обов’язок. Я намагався зупинити тебе. – І до полковника: – Влаштуйте весiлля цього молодого дурня. Ну а ми надалi працюватимемо в дитячому садку. Розлючений полковник супроводив Келлi назад до приймальнi. – За кого ти себе маеш, – пробурчав вiн люто, – щоб говорити таким чином iз генералом? – Я не збираюся бiльше терпiти цi поневiряння. Я збираюся одружитись, – вiдрiзав Келлi. – Ти шкодуватимеш про це, допоки житимеш, – пригрозив полковник, вказуючи йому на дверi. Келлi глянув на полковника i засмiявся. Потiм вiн побачив мене i знову стенув плечима. – Субота, – прошепотiв вiн одними губами. Коли Келлi пiшов, з’явився генерал. Його лице аж пашiло, коли вiн бурмотiв: – Їй-богу, в старi часи ми кинули б такого зухвалого недоумка, як цей, до в’язницi. Тепер це нова армiя i кожен юнак пише своему конгресмену. Дiдько, я б хотiв, щоб усi конгресмени повмирали. – Вiн швидко окинув поглядом кiмнату, наче хотiв упевнитись, що нiхто не почув цього зауваження. – Ви не зможете утримати чоловiкiв вiд одруження з жiнками! – спробував пожартувати полковник. Генерал поглянув на нього, нiби той з’iхав з глузду, i вiдповiв: – Але можна утримати офiцерiв армii Сполучених Штатiв вiд того, щоб привселюдно виставляти себе цiлковитими дурнями. І з Божою помiччю я це зроблю! Потiм вiн побачив мене i, взявши за руку, сказав: – Ллойде, я, звичайно, хочу, щоб усi моi пiдлеглi були такими ж розважливими, як i ти. Ти ж був вихований в традицiях служiння нацii i розумiеш, що таке честь мундира. Вiн поглядом пошукав «кадилак», який iще не повернувся, i викликав замiсть нього «б’юiк». Коли ми залiзли всередину, вiн сказав: – Говорячи про Ейлiн, нумо сходимо попоiсти. – Я не говорив про Ейлiн, – засмiявся я. – Я говорив, – сказав вiн, – бо… Я маю на увазi… Здаеться неможливим, що офiцери, якi розгулюють з японськими дiвчатами, могли бодай колись знати таких доброчесних, пристойних американських дiвчат, як-от Ейлiн… Конец ознакомительного фрагмента. notes 1 Система вiйськових звань в США iстотно вiдрiзняеться вiд вiтчизняноi; звання «ейрмен» приблизно вiдповiдае званню «старший солдат авiацii», якби щось подiбне iснувало у Повiтряних силах Украiни. 2 У вiйськовому жаргонi США слово «chicken» як натяк на орлана на гербi США використовуеться для позначення вiйськовослужбовцiв штабiв. 3 G. I. – прiзвисько американських солдатiв; за однiею з версiй походить вiд абревiатури Government Issue (англ. – державне майно). Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/m-chener_dzheyms/sayonara