Гелтер Скелтер Олександр Завара Сучасна проза Украiни «Гелтер Скелтер» – нова книга Олександра Завари, письменника, чий роман «Песиголовцi» був вiдзначений критикою й читачами. Прозаiк успiшно поеднуе горор iз елементами психологiчного трилера, при цьому його молодi героi переконливi, атмосфера оповiдi глибоко реалiстична, а вдала гра з лiтературними алюзiями розширюе простiр оповiдi. Звичайний унiверситетський гуртожиток, звичайнi студенти, але на цьому тлi розiгруеться драма, що викликае морозний жах i до останньоi сторiнки тримае читача в неймовiрному напруженнi. Хто ж стоiть за серiею кривавих злодiянь? Олександр Завара Гелтер Скелтер ПРОГУЛЯНКА З ВІЄМ Не всякий студентський гуртожиток скидаеться на пекло, але чортiвнi вистачае майже в кожному. Менi, наприклад, траплялися такi, де вечорами було по-справжньому лячно вийти в коридор. «Гелтер Скелтер» Олександра Завари – саме про це. Про змiшане спiвтовариство зовсiм молодих, але дуже рiзних за ментальнiстю людей, чужих одне одному, але волею-неволею змушених жити поряд, пiдкоряючись особливим правилами, вибудовуючи власнi iерархii, зав’язуючи стосунки зi знаками «плюс» i «мiнус», збиваючись у зграйки й компанii, аби протистояти тиску середовища. І в цьому протистояннi часом вiдбуваються дуже дивнi, часом неприродно жахливi речi. У назву роману винесено два англiйських слiвця, що iх можна приблизно перекласти як «розгардiяш» або «метушня». Так називаеться й одна з пiсень «The Beatles», створена в 1968 роцi Полом Маккартнi. Самi музиканти вважали ii «найгучнiшою, найгрубiшою, найбруднiшою та антисоцiальною в iсторii гурту». Саме вона стала лейтмотивом книги, яку ви зараз тримаете в руках. Усе непросто в цiй iсторii, тому що зi звичайноi студентськоi суети, низки вечiрок i дивакуватих розваг, покликаних надати пряноi гостроти академiчним будням, виникае похмурий дiалог свiдомого й несвiдомого, а вiдгомони старих i нових психiчних травм докорiнно мiняють особистостi деяких героiв, штовхаючи iх на безглуздi злочини. Хорор? Певною мiрою. Але книга Олександра Завари виходить за межi цього популярному жанру, якому так не щастить в украiнськiй лiтературi. Недарма й досi единим зразком «чистого горору» залишаеться гоголiвський «Вiй» (йому теж знайшлося мiсце в романi). Сучаснi автори зазвичай не йдуть далi демонстрацii стандартного набору: привиди, перевертнi, знахарство, дрiбна нечисть, зомбi, вампiри, тварини-монстри. Все це малопереконливе фантазування залишае читача байдужим iз дуже простоi причини – через вiдсутнiсть глибинного зв’язку з тiею реальнiстю, у якiй iснують героi. Але в цьому й складнiсть, i ii подолання вимагае чималоi письменницькоi майстерностi. Олександр Завара створив вдалий гiбрид, схрестивши психологiчний трилер з «романом жахiв» i практично вiдмовившись вiд мiстики та банальноi екзотики. Сама обстановка пересiчного унiверситетського гуртожитку дала йому для цього багатий матерiал. Письменник чудово володiе технiкою саспенсу й постiйно тримае читача в тривожному очiкуваннi, змушуючи будувати версii, коливатися, впадати в сумнiв до останнiх сторiнок. Нiчого надприродного – i в той же час кожен з героiв постiйно вiдчувае жахливий подих мiфологiчного кошмару, що виник буквально з нiчого, з дурнуватоi напiвдитячоi гри. Колись Росс Макдональд, великий майстер детективного жанру, зауважив, що в детективi дiя рухаеться в часi назад – до розгадки. У трилерi все вiдбуваеться навпаки – що б не трапилося, героi наближаються до катастрофи.     Андрiй Клiмов Не всяке слово можна промовляти перед дзеркалом.     Народна мудрiсть – Багато на свiтi всякоi поганi водиться! А страхи такi трапляються, що й ну…     М. В. Гоголь When I get to the bottom I go back to the top…     «The Beatles» Частина перша НЕ ЧІПАЙ ЛИХО, ДОКИ ВОНО ТИХО 1 МАКС. GENESIS Сала за шкiру Максовi залив батько. А якщо бути точним, повна вiдсутнiсть старого в його життi. Такий висновок вiн зробить згодом, коли згадуватиме все, що сталося. Нi, той насправдi не помер, та краще все ж таки вiддав би Боговi душу. Так вважала мати, приваблива в минулому жiночка з мозолястими тепер через важку працю долонями, пошрамованими пальцями й вiдбитком свiтового смутку на обличчi. Батьки розлучилися, коли синовi йшов шостий рiк. Це закарбувалося в його пам’ятi, бо наступноi осенi вiн мав iти до першого класу. Бiльшiсть друзiв уже були школярами, а Макс лише збирався. Але побачитися з ними хлопчиковi бiльше не судилося. Одного ранку, коли сонячнi променi тiльки-но торкнулися обрiю, мати пiдняла його з лiжка, швидко одягла в перше, що потрапило на очi, а потiм вони побiгли до зупинки, де сiли в маршрутку й поiхали геть. Це сталося навеснi, i едине, що малий запам’ятав з того поспiху, так це таткiв «вихлоп», лячну опухлу мармизу й сповнений порожнечею погляд. Той не виказував жодного жалю до того, що дружина з дитиною тiкали у невiдомiсть. «Господи,– думав хлопець пiзнiше,– вiн навiть не намагався нас зупинити!» Продовженням цього спогаду зазвичай були улюбленi слова матерi, що його батечко «одружився з бухлiшком». Воно нiбито було справжнiм i единим його коханням упродовж усiх цих марно витрачених на побудову сiмейного гнiзда рокiв. Чоловiковi значно комфортнiше жилося б у сирому погребi якогось винороба, нiж у затишному будинку з родиною пiд боком. Такi слова багато чого пояснювали й розставляли по належних мiсцях. Саме тому, на вiдмiну вiд багатьох iнших постраждалих через розлучення дiтей, Макс нiколи не звинувачував матiр. Жодного разу, хоча жилося iм непереливки. Навчаючись у старших класах школи, Максим Анатолiйович Онопрiенко iнколи замислювався про те, щоб вiдвiдати свого старого. Хочеш не хочеш, а рiдна кров таки давалася взнаки. Але стежки до рiдного села Ласки на той час вже так заросли бадиллям кепських материних спогадiв, що вiн навiть не знав, чи живий ще його батько, чи нi. Час вiд часу вiн усе ж таки намагався щось дiзнатися через родичiв, а потiм навiть сiсти в автобус i зробити старому сюрприз. Однак з ким саме треба поспiлкуватися, на який час запланувати цю подорож i чого вiд неi взагалi очiкувати – так далеко Макс жодного разу не заходив. У майбутньому вiн зрозумiе: саме роки життя пiсля розлучення батькiв якимсь чином стали передiсторiею тiеi чортiвнi, у якiй вiн зiграв безпосередню роль. Усього, що трапилося впродовж цього часу, вистачило б для забезпечення кишенькових витрат квалiфiкованого психоаналiтика, а також для живлення нiчних кошмарiв – принаймнi на наступне десятирiччя. А цiлком можливо, що й бiльше, хтозна. Визрiваючи протягом усiх цих рокiв, насiння пробилося на поверхню грунту незадовго до пам’ятноi студентськоi вечiрки. До речi, однiеi з небагатьох, куди Макс завiтав iз власноi волi. Назвати його клубним гульвiсою чи хоча б поцiновувачем модних тусовок було складно, але саме тодi вiн зiрвав свiй джекпот. 2 ТАКЕ Історичний та фiлософський факультети Чернiвецького унiверситету були i е безсумнiвними лiдерами з органiзацii вечiрок у гуртожитку. Це факт, але нiчого дивного тут немае. Студенти одного з найвiдомiших вишiв краiни мають опiкуватися тим, щоб бути принаймнi одними з найкращих у всьому, навiть коли мова про банальне пияцтво. А хто ж краще здатний жлуктити рiзноманiтнi трунки за iсторикiв i фiлософiв, якi вважають себе свiточами мудростi та единими носiями iстини з тих чи iнших питань? От вони й тримають марку як можуть, i це вдаеться iм доволi непогано. Вечiрку, де все почалося, спланували другокурсники. Це сталося наприкiнцi навчального року, коли тим, попри iснуючi правила, закортiло вже тут i зараз вiдсвяткувати «бакалаврський екватор», не дочекавшись завершення сесii. До залiкiв та iспитiв ще залишалося цiлi два тижнi. Згодом хтось висловив припущення, нiби це й стало першою ластiвкою того, що посеред веселощiв i галасу щось обов’язково мало пiти не так. Порушуеш правила на самому початку, а далi гра виходить iз-пiд контролю – принаймнi для деяких гравцiв. Але над цим тодi нiхто не замислився. Та й кому б воно спало на думку? Несучи на своiх плечах важку карму невдахи номер один, Макс Онопрiенко ще зi школи засвоiв, яким несправедливим i кривдним бувае життя. Безбатченко, мати весь час на роботi, зневага з боку однокласникiв… Усе це перетворювало його на iнтроверта з такою впертiстю, що звичку вiдмежовуватися вiд свiту й ховатися за непроникними мурами самотностi вiн перенiс i в студентськi роки. І хтозна, як склалася б в унiверситетi його доля, якби не Остап Сiкорський на прiзвисько Мафiн – сусiд по кiмнатi й повна протилежнiсть Максовiй вдачi. Саме вiн iз часом звiльнив Макса з його кокона i призвичаiв до оточуючих реалiй, якi, якщо подивитися на них з деякоi вiдстанi, були не такими вже й жахливими, як Максовi здавалося досi. Але… Отже, Мафiн затягнув Макса на вечiрку, щоб вiн трохи розслабився й повеселився. І той, змiшуючи у пластянцi чергову «викрутку» з пива й горiлки, чiтко розумiв: Остап – справжнiй спаситель його душi, який вiдчинив для нього дверi у прекрасний новий свiт, незнаний, але потайки давно омрiяний. І саме за це вiн зробив перший ковток новоi дози цiеi вбивчоi сумiшi. Як i на будь-якiй запальнiй студентськiй вечiрцi, довкiлля потопало у веселощах. Потужнi динамiки вибухали гарячими хiтами мало не на всю будiвлю. Незлiченна кiлькiсть тих, хто справдi досяг «екватора», i просто гостей гулянки тупцяли, витанцьовуючи посеред коридора, тинялися туди-сюди iз затуманеними очима, а в повiтрi, окрiм парiв спирту, висiв мiцний дух засушених, подiлених на дози i розкурених суцвiть конопель. Це була одна з тих «вечорниць», де скасовуються правила й усталенi вiдносини мiж кастами студентiв. Такi веселощi зазвичай об’еднують усiх. Тому тут можна було побачити як цивiльних i стильних дiвчат iз хлопцями, що нiби зiйшли зi сторiнок гламурних щомiсячникiв, так i «братiв по духу» на кшталт Мафiна. У повсякденному життi iхнi дреди, маснi хвости та бруднi футболки з бунтарськими або буддiйськими гаслами зазвичай напружують iнших. Проте цього вечора всi на все плювали й просто радiли життю по повнiй програмi, шалено вiдриваючись, наче вперше й востанне. Макс стирчав на кухнi, роздивляючись оточення байдужим поглядом. Розмiри примiщення дозволяли роздiлити його на три сектори: «iдальня», «бар» i «курилка» бiля вiдчиненого вiкна. Із попереднього досвiду мешканцi гуртожитку знають: якщо пiд час вечiрки палити в коридорi, все швидко пiде коту пiд хвiст, бо через наплив диму й сморiд хтось iз вахтерiв неминуче викличе пожежникiв. Аби це засвоiти, достатньо було помилитися принаймнi двiчi. Хлопець заскочив сюди, щоб поновити вмiст пластянки, але так i залишився стовбичити у зонi «бару», звично занурившись у власнi роздуми. Саме за цим його й застала Дара Ковалевська. Вона повiльно впливла до кухнi за черговою порцiею алкоголю, а Макс, щойно побачивши ii, почав сутужно мiркувати, як почати розмову з дiвчиною i що сказати передусiм. Попри розв’язаний трунком язик i збудливi думки, вiн не вигадав нiчого кращого за банальне «І як воно тобi?». Вiн вже збирався промимрити це жахiття, проте, дякувати небесам, що сьогоднi були прихильнi до нього, дiвчина заговорила першою. Через таку змiну сценарiю Макс знiтився й не знав, куди подiти очi. Вигаданi слова й вiдповiдi зникли в прiрвi, що iх розмежовувала. Вони були знайомi ще з першого курсу. Дара затесалася до iхньоi з Мафiном компанii разом з кiлькома iншими новачками. Усi вони, нiби змовившись, знали рiзницю мiж Кафкою i Воннегутом, могли годинами точити ляси стосовно символiзму «Американського психопата» Брета Еллiса, яким зачитувався Макс. Вони надавали перевагу не комерцiйним «The Doors», а андеграундним «Grateful Dead» та «Jethro Tull», ба навiть музиканту-невдасi Чарлзу Менсону i його «Сiм’i». На цьому й грунтувалася iхня «френдзона», що з часом тiльки збiльшувалася. Утiм, коли друзi досягли стадii стабiльних iнтимних i романтичних стосункiв, компанiя все ж таки почала розламуватися – i зрештою зникла. Усi розлiзлися межi людьми, мов мишенята,– хто куди. На Дару водночас запали i Макс, i Мафiн. Однак незграбна мовчазнiсть першого одразу програла впевненiй веселостi iншого. Тому Мафiн мiг похизуватися, що зустрiчався з тiею кралечкою цiлих три мiсяцi поспiль i навiть мав iз нею секс. Але потiм, вочевидь усвiдомивши безперспективнiсть таких стосункiв, дiвчина пiшла вiд нього, а згодом взагалi видалилася iз «френдзони». Мафiн напiвжартома пояснював: колишня кохана нiбито не змогла змиритися з тим, що в його серцi насправдi е лише одне прагнення – до майбуття видатного iсторика. Дара ж вiдтодi змiнила кiлька рiзношерстих компанiй. А пiсля знайомства зi своею майбутньою найкращою подругою i, вiдповiдно, сусiдкою по кiмнатi Ланою Дементьевою, прибилася до неi, а ще за деякий час почала зустрiчатися з Богданом Юрчуком – спортсменом i вiдмiнником з факультету фiзичноi культури. Незважаючи на жарти, що природно витають навколо «фiзкультурникiв», той був насправдi цiлеспрямованим хлопцем з тих, якi заздалегiдь знають, чого хочуть вiд життя i як цього домогтися. Ходили чутки, що вони з Дарою вже пiднялися в стосунках на щабель вище i збираються оселитися разом. Усе це Макс пригадав буквально за секунду. І поки Дара про щось питала, вiн увесь час намагався вiдвести очi подалi вiд ii декольте. Дару Ковалевську важко було назвати взiрцем краси – себто у ляльковому сенсi цього слова. Але ii зовнiшностi була притаманна ота родзинка, що завжди вирiзняе справжню кралю з народу. Саме вона примушувала чоловiкiв спостерiгати за нею спiдлоба, подумки мiряти долонями об’ем невеличких грудей, прилаштовуватися очима до вигинiв тiла, ловити себе на бажаннi цiлувати цi рудi кучерi i щодня зазирати в ii блакитнi очi. Ховаючи погляд, Макс подумав, чи бачить Богдан Дару так, як вiн. І тут же зробив висновок, що нi. Якщо дивитися на цю вроду постiйно, щодо неi може з’явитися такий собi iмунiтет. Цiлком можливо, що з Бодею саме так i сталося. Мабуть, тому романтики минулих часiв кохали своiх дам i присвячували iм вiршi переважно на вiдстанi, аби не руйнувати закарбований у серцi образ. Та, з iншого боку, подiбнi думки могли бути викликанi не чим iншим, як типовими ревнощами потайки закоханого. – То ти з нами? – вже вкотре спитала Дара. Макс виринув з туману думок й ошелешено подивився на дiвчину. – Га? Що? – Господи! – Дара звела очi до стелi.– Ти що, пiд «колесами»? Нiчого не тямиш? – Нi, все о’кей! – Макс пiдбадьорився.– Музика гучна. А ще постiйно згадую про сесiю… Ну, сама розумiеш… Вiн якомога спокiйнiше ковтнув «викрутки», а подумки назвав себе iдiотом: вона першою заговорила до нього, а вiн жалiеться на майбутнi залiки та iспити, наче шмаркатий першокурсник. Що тут казати – красунчик! – Ми збираемося за пiвгодини в мене, у двiстi сiмнадцятiй,– не зважила на його реплiку дiвчина.– Моторошно, правда? – Вона якось невпевнено посмiхнулася.– Разом iз тобою нас стане семеро. Це мае бути круто. Отже – не гальмуй! Дара вiдвернулася i так само повiльно випливла в коридор, де гарцював натовп. Макс спiймав себе на думцi, що якби кинувся навздогiн та обiйняв ii, дiвчинi не довелося б навiть ставати навшпиньки. На вiдмiну вiд Богдана, двометровоi шпали, вона iдеально пасувала до його середнього зросту. Не вiдчуваючи погляду Макса, Дара миттево влилася в бурхливе море п’яних студентiв. Вечiрка вже досягла стадii, коли всi починають роздягатися i хизуватися молодими, сповненими сили i пружностi тiлами. Натовп поглинув ii, мов припливна хвиля камiнь на березi, i дiвчина зникла з очей. Макс й досi намагався кинути iй услiд бодай щось, але слова застрягли в горлянцi, наче погано прожований шматок жилуватого м’яса. Макс вилаяв себе за нерiшучiсть, вижлуктив коктейль, зiжмакав спорожнiлу пластянку й кинув ii до смiтника, наче м’яч до баскетбольного кошика. Ледь-ледь зачепивши край, та впала на пiдлогу. Вiн ще раз лайнувся, нахилився, жбурнув ii у контейнер i вирушив шукати Мафiна. 3 НАМІР У якому ж ще гуртожитку перебувати теологам, фiлософам, iсторикам, як не в тому, що позначений цифрою «шiсть»? Це саме той випадок, коли метафiзичне спiвпадае з фiзичним на всi сто вiдсоткiв, наче правильно зiбраний пазл. Шiстка сама по собi вважаеться числом творення, бо Господь створив землю i все на нiй суще за шiсть днiв. У природi вона символiзуе баланс i симетрiю, а в аспектi людського характеру – волю, внутрiшню гармонiю й вмiння розрiзняти добро i зло в усiх iхнiх проявах. До того ж, шiстка – це ще й число Венери, тому в шостому гуртожитку за замовчуванням оселяються найкрасивiшi дiвчата унiверу. Принаймнi, вони самi так вважають. Крiм вiдповiдностi спецiальностям i символiзму, гуртожиток номер шiсть мае одну важливу й безсумнiвну перевагу: розташування. На вiдмiну вiд iнших будiвель, саме ця якнайкраще пiдходить для влаштування вечiрок, зокрема на верхнiх поверхах, де вони не заважають вахтерам. Тому iхня кiлькiсть нiколи нiкого не дивуе. Стоптанi бiганиною кеди Макса майже беззвучно лiчили сходинки. Його оточувала лячна порожнеча. О цiй годинi мешканцi гуртожитку вже остаточно роздiлилися на два табори: однi веселилися на четвертому, iншi ж давно розiйшлися по кiмнатах спати чи займатися своiми справами. З цiеi причини все навколо навiювало хлопцевi моторошнi думки. Жовтувате свiтло загратованих лiхтарiв мiж поверхами вiдкидало на стiни загрозливого вигляду тiнi. Попри нещодавнiй ремонт, уява однак вимальовувала картини з життя занедбаноi психлiкарнi, де над пацiентами провадять небезпечнi для залишкiв iхньоi свiдомостi дослiди. Жорстокi експерименти, якi здатний вигадати лише хворий та абсолютно впевнений у своiй безкарностi садист. Моторошностi сприяли й приглушенi стiнами вiдгомони веселощiв. «А далi те чудовисько в людськiй подобi…» Уявлене зненацька здалося Максовi настiльки реальним, що хлопчина на мить втратив контроль над собою. Нi з сього нi з того вiн вiдчув справжнiй жах, спотикнувся й мало не покотився вниз. Збивши крок, перескочив сходинку й встиг схопитися за перила, iнакше перелом був би гарантований. Нiби для пiдживлення страхiв, перед дверима, що вели в потрiбний коридор, остаточно вичах лiхтар, i Макс опинився в суцiльнiй пiтьмi. Вiн iз дитинства уникав темних примiщень, тож одразу майже фiзично вiдчув на шиi холоднi долонi когось, хто зачаiвся позаду в темрявi, хто ось-ось порушить ритм його серцебиття, зiб’е дихання, а потiм… Потiм його мозок, на щастя, опанував ситуацiю, i Макс уздрiв на пiдлозi смужку свiтла, що пробивалося з-пiд коридорних дверей. Все, що зараз необхiдно,– простягнути руку, вiдчинити iх i заскочити всередину, туди, де його вже нiхто не наздожене… Коли ненависна чорнота залишилася позаду, вiн видихнув iз неабияким полегшенням. Як i кожен мешканець гуртожитку, Макс усвiдомлював: хоч все навколо вiдгонить системою i порядком, тут усе одно мають мiсце притаманнi будь-яким установам незбагненнi фiнансовi провалля i хаос. Казали, що лампа на цьому поверсi тухне мало не щодня через якiсь проблеми з дротами. Та позбавлятися цiеi прикростi нiхто не збирався, бо, як i зазвичай, на це бракувало коштiв. Просуваючись коридором, Макс досить швидко вiдшукав «палату» пiд номером двiстi сiмнадцять. Жодних складностей – розташування кiмнат у гуртожитку iдентичне на всiх поверхах, рiзниця полягае тiльки в першiй цифрi, що означае номер поверху. Макс зупинився в проходi, вагаючись – стукати в дверi чи нi. Природа подiбних до нього людей така, що вони уникають бути центром уваги, а ще бiльше бояться стати об’ектами розiграшiв або опинитися в безглуздiй ситуацii. Дорогою вiн навiть не замислювався над тим, що запропонована Дарою зустрiч може обернутися черговим жартом того ж таки Мафiна. Якого, до речi, вiн нiде не помiтив. Подiбне припущення здавалося цiлком логiчним, тим бiльш, що пiд час вечiрок в Остаповi iнколи прокидався трiкстер, диявольський клоун, i жертвою його витiвок мiг опинитися кожен. Одного разу через це Мафiна мало не покалiчили технарi, але хлопця це нiчому не навчило. Максим дiстав з кишенi джинсiв мобiльний. На дисплеi – 23:28. Похваливши себе хоча б за пунктуальнiсть, хлопець потарабанив пальцями по дверях. Зробив це коротко, щоб не передумати й не чкурнути нагору за черговим коктейлем. Його вже починала мучити спрага, але, якщо чесно, це було скорiш бажання втекти подалi звiдси й не повертатися. Кому, як не йому, знати власнi прихованi страхи й те, як добре вони вмiють маскуватися? Ворота у невiдомiсть вiдчинила Олена, чи, як вона сама себе волiла називати,– Лана. Найкраща подруга Дари й головна винуватиця того, що та затвердилася в ii соцiальному прошарку. Одягнена в свiтлi подертi джинси-бойфренди та зав’язану вузлом над проколотим кульчиком пупком червону картату сорочку, вона спочатку трохи здивувалася, навiть на хвильку пiдняла густо намазанi чорним брови. Та потiм ii думки, вочевидь, усе розставили по мiсцях, i Лана запросила гостя до кiмнати. – Заходь,– просто й невимушено проказала вона.– Почувайся як вдома. Навколо панувала така сама, як на сходах, липка темрява, завдяки чому Макса одразу кинуло в жар. Вiн знову згадав про iдiотськi жарти, та коли його очi призвичаiлися до освiтлення, хлопець трохи заспокоiвся. Темряву розсiювали кiлька свiчок на пiдлозi, навколо яких сидiли iншi гостi. Незабаром Макс виявив: свiтла тут удосталь, щоб роздивитися типову кiмнату, де мешкають сучаснi дiвчата-студентки. Єдиною вiдмiннiстю вiд чоловiчих «покоiв» було велике дзеркало на стiнi. Усюди валявся рiзноманiтний одяг – вiд майок iз модними принтами до кофтин на випадок прохолодних вечорiв. Тутешня шафа, ймовiрно, уже вщент забита шматтям, тому навколо висiло й лежало те, що туди не вмiстилося. Невеликi стандартнi тумби потопали в легiонах флаконiв косметики. Їi було так багато, що, здавалося, сам чорт у нiй не розбереться. Мабуть, колежанки мали якусь особливу систему пошуку й добору засобiв. Розташованi одне навпроти iншого лiжка виглядали вкрай неохайно. Нiчого не склавши як слiд, хазяйки кiмнати просто понакривали iх пледами, i зробили це, вочевидь, тодi, коли першi гостi вже були перед дверима. Поряд iз шафою стояли стiл i кiлька стiльцiв. Що там було, Макс не бачив, але бiля столу поралася Лана, щось готуючи. «Дай Боже, щоб не якийсь жорстокий прикол!» Напружуючи очi пiсля освiтленого коридора, хлопець нарештi помiтив, що, крiм Лани, у кiмнатi присутнi ще принаймнi четверо. Вiн iз задоволенням перехопив погляд Дари, однак вiдразу ж знiтився, побачивши, що до неi прилип iз обiймами Богдан. Поруч сидiв Мафiн, розповiдаючи про щось Сергiю Знайдi, однокашнику Макса. А коли очi остаточно звикли до присмерку, вiн упiзнав ще й Алекса Савицького разом iз його вiрним супутником i слугою Сашком Кравичем на прiзвисько Санчо Панса. Загалом iх було восьмеро чи, як висловився би Алекс, сiм iз половиною. Уся сiмка, про яку згадувала Дара,– за виключенням Кравича, бо його чомусь нiхто не вважав за повноцiнну людину,– здавалася дивною й рiзношерстою. Така компанiя могла виникнути лише пiд час дiйсно забойноi вечiрки, коли в угарi всi стають братами й сестрами на годину чи максимум на нiч. Потiм ранок повертае всiх на своi мiсця – вiдповiдно до придбаних на це життя квиткiв, i вчорашнi приятелi й коханцi знову можуть не помiчати одне одного, не вiтатися й навiть знущатися одне над одним. Однак з присутнiми все було iнакше: iх насправдi поеднували цiлком видимi нитки. Тому, якщо б ви були в курсi iхнiх iнтересiв i справ, такi збори не здалися б якоюсь дивиною. Ба бiльше: коли плануеш зробити щось цiкаве, таемне або взагалi заборонене, збиратися краще з людьми, про яких принаймнi знаеш, що вони не зiпсують тобi розвагу. А тут усi були саме такими. – Господи, i цей приплентався! І навiщо? – Алекс не полюбляв Макса за його нiбито нiкчемнiсть, хоча, чесно кажучи, йому взагалi мало хто подобався. І, певна рiч, вiдсутнiсть симпатii була взаемною. – Чувак, розслабся,– озвався Остап,– Макс свiй пацан. Вiн кивнув хлопцевi й указав жестом на пiдлогу, запрошуючи тим самим до кола присутнiх. Все скидалося на пiдготовку до чогось вельми й вельми нестандартного. – Усiм привiт! Як справи? – iз удаваною бадьорiстю спитав Макс, улаштовуючись мiж Мафiном i Дарою з ii Богданом. Вiн на якусь мить випадково торкнувся дiвчини, вiд чого всерединi потеплiшало. Нiхто не вiдповiв, присутнi й далi перебували кожен на своiй хвилi. Хтозна, чи демонстрували вони свою неповагу до нього, чи iм справдi все було по цимбалах, але юнаковi стало ще бiльше не по собi. Не знаючи, що робити далi, вiн роззирнувся. Дара про щось шепотiлася з бойфрендом, Остап так само стиха розмовляв iз Сергiем, Алекс вiд нiчого робити повзав пальцем по дисплею новiтньоi моделi гаджета вiд компанii «А в мене до фiга зеленi», а його вiдданий зброеносець, як завжди, мовчки стирчав поза кола запрошених. Очi його здавалися цiлком порожнiми, та коли Алекс тихо матюкнувся, бо побачив на дисплеi щось таке, що йому не сподобалося, Макс випадково зауважив у поглядi Сашка дивний спалах, схожий на лють. Спалах був миттевий, але Макс мiг би заприсягтися, що вгадав емоцiю на всi сто, адже та була йому добре вiдома. Поки гостi чекали, Лана поралася в зонi кiмнати, вiдведенiй пiд кухню-столову. Може, планувався якийсь бенкет? Спостерiгаючи за присутнiми, Макс нарештi зрозумiв: це не розiграш, це щось iнше, i слава Богу. Тому вiн полегшено видихнув i знову оцiнив оточення, але вже, так би мовити, свiжими очима. Оскiльки до кiмнати не проникало свiтло знадвору, вiкно заздалегiдь щiльно затулили шторами. Мабуть, це було частиною плану, та й жовтi церковнi свiчки бiля кожного гостя горiли не просто так. Хто-хто, а Макс мiг вiдрiзнити справжнiй вiск вiд парафiновоi бутафорii, що продаеться в супермаркетах. І все через те, що з якогось часу його матiр раптом стала аж надто побожною, отже, запаси цього добра у них вдома не переводилися. – На ось, запали й собi!.. Слова настiльки спiвпали з його думками, що Макс здригнувся з переляку. Наче мати раптом опинилася позаду нього i знову повчала, як i що треба робити. Але це була лише Лана, яка простягала йому таку саму свiчку. – Приеднуйся,– додала вона. Макс, не питаючи дозволу, запалив свою свiчку вiд Дариноi. А поки iншi займалися своiм, чекаючи бодай якогось розвитку подiй, дiстав з кишенi телефон i зайшов на свою сторiнку в Фейсбуцi. За останнi пiвгодини стрiчка iстотно збагатилася свiтлинами й вiдео з четвертого поверху: танцi, що вже скидалися на стриптиз; чиясь пожадлива долоня, що хапае всiх без розбору дiвчат то за груди, то за сiдницi; зухвалi тости у бiк полiтикiв, керiвництва унiверситету i всього, на чому свiт стоiть, але коли камера намагаеться дати ораторiв крупним планом, тi вiдвертаються й тiкають. Далi – чимала калюжа рiзнокольорового блювотиння на кухонному столi, хтось невiдомий буркотить у туалетi над унiтазом, а на його штанях iззаду розповзаеться величезна мокра пляма. Ще якась подоба бiйки, незграбноi, аматорськоi, але справжньоi. Словом, святкування «екватора» досягло апогею. Далi всi або самi поховаються по норах – вiдсипатися, або хтось все ж таки викличе полiцiю, i тодi покарань вiд коменданта нiхто не уникне. Макс настiльки занурився у побачене, що приятель розштовхав його лише з третьоi спроби. Коли ж вiн пiдняв очi, усi вже сидiли обличчями одне до одного й дивилися на свiчки. Здавалося, його загальмованостi не помiтив нiхто, крiм Остапа. – Отже, народ, ми зiбралися тут, щоб вшанувати пам’ять проклятоi на вiки вiчнi…– почав був Мафiн, але не витримав i здавлено загигикав. Сергiевi довелося штурхнути його лiктем у бiк.– Добре, народ…– оговтався той,– давайте серйозно. Хочу запропонувати вам щось дуже круте… Як цiнитель «жахастикiв», Макс пам’ятав, що в подiбних iсторiях саме з таких слiв i починалася всiляка чортомрячина. – Коротше,– вiв далi Мафiн,– ви всi напевне чули про мiськi легенди. Це, типу, iсторii або чутки, що про них нiхто достеменно не знае, чи то правда, чи нi.– Вiн нiбито запитально обдивився присутнiх, але нiхто не вимовив анi слова.– Фактично, це такi собi сучаснi мiфи. І зараз я розкажу вам один iз них. Мафiн замовк, потiм пiдвiвся на колiна й, втупившись у полум’я своеi свiчки, продовжив: – Цю iсторiю колись розповiла менi бабця. Коли вона була молодою, дiвки у iхньому селi любили ворожити на Святвечiр. Забобони, що поробиш… Так от, одна з ii подруг якось порушила головне правило: сама всiлася вдома перед люстром i почала ворожити на судженого. Це зазвичай треба робити рiвно опiвночi, бо нiбито саме в цей час вiдчиняються всi таемнi брами i людина здатна зазирнути в майбутне. Вона весь вечiр думала про майбутнього жениха, а коли настав призначений час, узяла воскову свiчку й почала водити нею перед дзеркалом, гукаючи коханого: «Прийди до мене! Прийди до мене! Прийди до мене!» – Мафiн стишив голос до шепоту.– Тож бабця казала, що в дзеркалi тiй дiвчинi вiдкрився лiс. А посеред лiсу – мисливець… О, забув: на все це ворожiння е рiвно одна хвилина. Типу, з нуль-нуль годин до нуль-одноi… Тодi брама миттево зачиняеться, i якщо не встиг прибрати свiчку й вiдвернутися, може статися щось погане… Так, на чому я… А! Коротше кажучи, там виявився мисливець. Вiн, типу, походжав лiсом iз рушницею й полював, а дiвка нiяк не могла роздивитися, красивий той чоловiк чи не дуже. Так придивлялася, що не затямила, як спливла хвилина. Вона це зрозумiла, коли той мисливець несподiвано повернувся i наблизився до неi майже впритул! А далi iз люстра з’явилася якась фантомна рука й черконула ii по обличчю мисливським ножем. Не дуже сильно, але кровi було вдосталь i шрам залишився. Бiдолаха так перелякалася, що розбила оте люстро до бiсовоi матерi, а потiм ii ледь не довелося доправляти до «дурки». Втiм, згодом все потроху залагодилося… Хлопець зробив багатозначну паузу й окинув усiх таким поглядом, нiби справдi розумiвся на тому, що розповiдае. – І що далi? – нерiшуче поцiкавилася Лана.– Так i зсунулася з глузду? – Нi.– Мафiн знову пiдвищив голос.– Далi найцiкавiше! Кiлька рокiв потому зустрiла вона чоловiка. Усе чiкi-пiкi, любов-морков. І той якось розповiв iй отаку iсторiю. Нiбито колись вiн дуже любив полювати. І пiд час черговоi вилазки до лiсу щось його так торкнуло, що вiн раптово втратив свiдомiсть. А коли отямився, виявив, що лежить посеред якоiсь галявини, рушниця валяеться поруч, а в руцi у нього – мисливський ножик iз кров’ю на лезi. Чоловiк злякався не на жарт, обдивився себе з нiг до голови, але не виявив жодного поранення, а тодi злякався ще бiльше. Гадае: втратив розум i когось уколошкав. Але поблизу нiкого, та й слiдiв на землi жодних. Вiдтодi вiн кинув полювати, бо те, що сталося, сприйняв за якийсь знак згори – типу, не треба тинятися лiсом, бо там на тебе чекае якась бiда. У кiмнатi запанувала тиша. До Мафiновоi розповiдi почали дослухатися навiть тi, кому вона спочатку здалася нецiкавою. Назвати його вправним оповiдачем було складно, однак те, про що вiн розповiдав, викликало в головi кожного з присутнiх картини, що здебiльшого нагадували кiношний «нуар»: самотнiй чоловiк у лiсi, сутiнки, навколо лише стовбури вiкових дерев-велетнiв, а десь за ними зачаiлося щось зловiсне. Ось воно наводить на мисливця марення, i той дiстае ножа, бо прагне вбити вiдьму, яка витрiщаеться на нього з потойбiччя… Здавалося, ця тиша поглинула навiть гомiн божевiлля, що коiлося на четвертому поверсi. Якби мешканки двiстi сiмнадцятоi мали квiти в горщиках, цiлком можливо, що саме зараз можна було б почути, як тi ростуть. Незважаючи на вiк, здобуту освiту й здоровий глузд, подiбнi iсторii завжди заворожують. – Весела побрехенька,– пiдсумував Алекс.– Отже, ми зiбралися тут, щоб на кохання поворожити? Вiн усмiхнувся i, повернувшись, пiдморгнув Ланi, на яку весь час поглядав, наче на ласий шматок м’яса. Та окрiм хiтi в цьому поглядi читалося ще дещо, i воно було значно глибшим, нiж здавалося. – Так нiби ж не Святвечiр,– продовжив вiн, знову звертаючись до Мафiна,– хiба нi? Чи, можливо, я чогось не докумекав? Пояснiть, будь ласка.– Його голос змiцнiв, набувши звичноi глузливоi iнтонацii. – У мене е краща iдея,– спокiйно вiдповiв Мафiн. Вiн подивився на Дару з Богданом як на спiльникiв, хоча тi напевне ними не були й навiть гадки не мали, що саме той замислив. Їх, як i всiх у кiмнатi, потроху починало турбувати питання, чи не втягне iх Остап Сiкорський у черговi неприемностi, бо про таких, як вiн, зазвичай кажуть: у бiдi не залишить, проте й до бiди доведе. – Ми з вами покличемо Панночку! – вiв хлопець свое.– Чули про таку? То вельми захоплююча iсторiя. Попри приятельськi стосунки i майже щоденне спiлкування, бiльшiсть iз присутнiх могла б заприсягнутися, що насправдi Мафiна не знають. Той був настiльки багатогранною персоною, що нi в кого й сумнiву не виникло: iдея придбати в церквi свiчки й зiбратися тут, аби провести якийсь забобонний ритуал, належала саме йому. – Панночку? – вперше озвучив свою присутнiсть Богдан.– Це хто ж така? На нього нiхто не звернув уваги, окрiм Макса. Той зауважив, що Богданова долоня ковзнула по Дариних грудях i зупинилася на стегнi дiвчини. Макс ще якусь мить вiдслiдковував ii подальшу траекторiю, доки не вiдвiв очi вбiк, як то кажуть – вiд грiха подалi. – О! – Мафiн пiдняв пальця до стелi.– Це ще один сучасний мiф. І значно цiкавiший. Його очi заблищали, нiби в передчуттi чогось дуже цiкавого – такого, чого вигадати не здатний нiхто iнший, навiть його постiйний партнер по жартах Сергiй Знайда. Аж раптом Макс зненацька здригнувся й мало не скочив на рiвнi ноги – хтось торсонув його за плече. Миттю згадалися сходи, темрява, крижанi пальцi на потилицi… Починаеться! Усi вирячилися на нього, мов на навiженого, але одразу заспокоiлися: Макс е Макс. Бiльшiсть мешканцiв гуртожитку давно звикли до дивацтв цього невисокого худорлявого хлопця. Озирнувшись, вiн побачив, що позаду стоiть Лана: саме вона й торкнулася його плеча. Вiдчуття було не дуже приемним, бо зараз Макс волiв би, щоб його нiхто не чiпав. Йому бiльш-менш подобалася забавка, що ii затiяв Мафiн, але рiвень його емоцiй з цього приводу виявився набагато вищим, нiж вiн очiкував. Наступноi митi Макс раптом вiдчув у руцi щось прохолодне. Опустивши голову, побачив, що дiвчина тицьнула йому пляшку вина. – Тримай.– У напiвтемрявi хлопцевi здалося, що вона пiдморгнула.– Вiдпий i передай далi. Тiльки не захоплюйся. Лана всiлася поруч, а Макс взявся за спiтнiлу, тiльки-но з холодильника, пляшку i пiднiс ii до свiчки. На розмальованiй райдужними цятками етикетцi значилося «Москетто». Надто коштовне для студентського вжитку пiйло: десь двi сотнi за пляшку. Це, мабуть, Алекс, самозакоханий багатiй, щодо якого тiльки сам Господь вiдае, чому той живе у гуртожитку, а не в апартаментах десь у центрi Чернiвцiв. Утнути щось таке – це в його дусi. Не бажаючи вiдокремлюватися вiд iнших, хлопець хильнув просто з пляшки. Солодкавий, виготовлений з iталiйського винограду напiй залишив по собi чудовий пiслясмак. Хай би яким виродком не був Алекс Савицький, йому таки треба вiддати належне: вiн добре знався на винi. Зробивши добрячий ковток, Макс простягнув пляшку Дарi. Вiн розумiв, що пiсля кiлькох «викруток» та ще й вина, зранку на нього чекае складне пробудження iз головним болем та «сушняком». Однак це буде завтра, а наразi вино додало йому смiливостi, якоi вiн дуже потребував. – То що там iз Панночкою? – спитала Дара. Зробивши ковток, вона одразу ж передала пляшку Богдановi. Вочевидь, вина iй не дуже хотiлося, але ж це не звичайне збiговисько, тож треба долучатися. – О Панночка!..– Мафiн нiби прокинувся.– Так-так, Панночка… Кажуть, ця дiвка закохалася. Але в селi, де вона жила, про неi ходили вельми поганi чутки. Люди вважали ii вiдьмою й приписували рiзнi лиходiйства. З цiеi причини i ii стосунки з коханим парубком були таемними, а потiм ii взагалi хтось убив. І вбивцю, до речi, так i не знайшли. Останнi слова вiн вимовив так, наче був безпосереднiм свiдком подiй, але це не справило на приятелiв жодного враження. Тому Мафiн замовк й обвiв присутнiх поглядом, чекаючи бодай якоiсь реакцii. – Класика жанру,– кинув Алекс. Його масний погляд знову обмацав Лану, але та й оком не моргнула – чекала своеi черги долучитися до пляшки. Цей обряд мав якось зблизити рiзношерсту компанiю – щось на кшталт розкурювання люльки миру. Безсумнiвно, i ця iдея також належала Остаповi Сiкорському. – І це все? – поцiкавився Макс у приятеля. Той досi сидiв мовчки, чекаючи, поки iншi нарештi збагнуть, про що вiн тiльки-но розповiв. – От i я кажу,– пiдхопила слiдом Дара.– Я взагалi нiчого не зрозумiла. Чому ми зiбралися? Навiщо нам ота легенда? Вона неохоче звiльнилася з обiймiв Богдана i, склавши долонi, неквапом потягнулася руками догори – наче звертаючись безпосередньо до небес. Вочевидь, у неi затерпла спина. Макс знав, що це якась асана з йоги. Дiвчина кiлька тижнiв поспiль вiдвiдувала заняття, але зрештою кинула, бо на цьому нiбито наполiг ii спортсмен, який вважав такi речi пустощами, а пустощiв вiн не терпiв. – Гей, народ, я ж пропоную вам щось цiкаве, тому давайте без зайвого сарказму, гаразд? – Мафiн, заспокоюючись, провiв долонею над вогником свiчки.– Історiя про Панночку на тому не закiнчуеться.– Остап знову стишив голос.– Отже, пiсля смертi душа тiеi дiвчини не заспокоiлася. Невiдомо, чи дiйсно вона приятелювала з нечистим, але для остаточного заспокоення iй нiбито треба було переконати людей у своiй чистотi. Переказують, що вiдтодi вона почала являтися декому в дзеркалах i виконувати тi чи iншi iхнi бажання. Будь-якi. Треба було тiльки дочекатися пiвнiчноi пори, тодi тричi обвести свiчкою власне вiдображення, а потiм покликати: «Панночко, явись менi! Панночко, явись менi! Панночко, явись менi!» За третiм разом належало висловити, чого саме хочеш.– Вiн на мить замовк, iншi також мовчали.– От я й вирiшив, що це непогана нагода замовити щось крутеньке… А чому б нi? Зрештою, що ми втрачаемо? Спиток, як то кажуть, не збиток. – Цiкаво, як таке взагалi можливо? – вiдгукнулася Лана.– Це ж маячня якась, селянськi вигадки… Дiвчина скоса поглянула у велике дзеркало на стiнi, помiтивши в ньому вiдблиски запалених свiчок. Попри очевидну безглуздiсть щойно сказаного Мафiном, iй чомусь стало моторошно. Хай там як, але вона ще в дитинствi чула вiд бабусi, що iз дзеркалами не можна жартувати, а ще не можна зазирати в рештки розбитого люстра. Та, зрештою, що це, як не давнi передсуди та забобони? – А знаете, можливо, у цьому й е якийсь сенс.– Макс раптом вирiшив показати, що вiн тут свiй серед своiх.– Джордж Берклi, поважний фiлософ-спiритуалiст, колись зауважив, що тiло, час i простiр – це лише iлюзiя. Буцiмто iх насправдi не iснуе… Це як у «Матрицi» – пам’ятаете епiзод, де Нео згинае ложку? Там хтось каже, що згинаеться не ложка, тiльки уявлення про неi. Тобто згинаеш в уявi i водночас нiби згинаеш насправдi. Тому можна припустити, що можливi рiзнi вiдхилення… – І те муйня, i це,– кинув Алекс пiдхоплену в Інтернетi фразу. Вiн уже не криючись глузував з Макса, але це було звична справа. Обiрвавши хлопця, вiн повернувся до Лани: – Сонечко, а як щодо наступноi пляшечки? Дiвчина пiднялася й рушила до столу, де, вочевидь, зберiгався «об’еднувальний» запас спиртного. – Люди, агов! – раптом нiби визирнув iз-за хмар досi мовчазний Сергiй.– У нас аврал! Вiн пiдняв руку з годинником на худому зап’ястку. Стрiлки позолоченоi пiдробки пiд швейцарськi «Свотч» показували вiсiм хвилин до дванадцятоi. – Якщо щось робити, то саме час. Скоро пiвнiч. Можемо не встигнути, а тодi – прощавайте, найзаповiтнiшi мрii.– Хлопець постукав пальцем по циферблату й кивнув Мафiновi.– Ну то що? – Коротше, народ, яка вам рiзниця, що, де й як? – збурився той.– Є легенда, i е той, хто бажае перевiрити ii правдивiсть. Тобто я. Якщо хочете, долучайтеся. Маемо все необхiдне. До того ж нас семеро.– Вiн кивнув у бiк Сашка Кравича, який весь цей час мовчки сидiв осторонь.– Його не рахуемо. А сiмка – це все ж таки магiчне число. Ще у нас е справжнi церковнi свiчки, й ми поеднанi Бахусом.– Остап вишкiрився.– Принаймнi, хоч якось поеднанi, бо щось спiльне ми таки зробили. Отож, все о’кей? Всi згоднi? Протягом наступних восьми хвилин вони так само по колу спорожнили другу пляшку «Москетто» й встигли вiдпустити в бiк легенди про Панночку декiлька жартiв iз вiдчутним некрофiльським душком. Вправлялися в цьому переважно Остап i Сергiй. Та що ближче годинниковi стрiлки наближалися до жаданоi позначки, то бiльше присутнiх замовкали, наче за змовою. Природно, нiхто не вiрив у дiевiсть Мафiновоi витiвки, однак кожен потайки намагався сконцентруватися на будь-якому з власних бажань. Про всяк випадок: а що, як раптом спрацюе? Кажуть же, що раз на рiк начебто й ломака стрiляе, то чому б не спробувати? Коли до пiвночi залишалися лiченi секунди, першим з кола вийшов Сергiй Знайда. Взявши свiчку, вiн пiдiйшов до дзеркала. Заввишки воно мало десь пiвтора метра, а завширшки – пiвметра. Колись його витягли зi староi одежноi шафи й привезли до гуртожитку. Попри смiховиннiсть ситуацii, Знайда боязко зиркнув на власне вiдображення, i йому стало чомусь лячно. Проте зворотного шляху не було. Якщо вiдмовитися, його пiднiмуть на кпини просто зараз, а потiм ще довго нагадуватимуть, як вiн злякався дитячоi забавки. Тож не лишалося нiчого iншого, як пiднести кiптявий вогник до центру скла, вкритого з iншого боку потьмянiлою амальгамою. – Панночко, явись менi! – прошепотiв Сергiй, обводячи свiчкою двiйника в дзеркалi. Всi присутнi мовчали, нiби на iспитi.– Панночко, явись менi! – Вiн обвiв власне обличчя вдруге, а потiм, гукнувши голоснiше, зробив те саме втрете.– Я вiдчиняю тобi браму до нашого свiту! – (Це вже пiшли вiдсебеньки, та зрештою, чому б i нi, принаймнi в кiно таке спрацьовувало).– Прийди до мене й виконай мое бажання. Одне-едине бажання, прошу тебе!.. Раптом йому здалося, що приятелi зараз почнуть несамовито реготати, але навкруги й досi панувала моторошна тиша. Потiм Сергiй вiдчув, нiби залишився сам-на-сам iз люстром й, можливо, навiть iз тiею поторочею, яка через тi дурнi жарти здатна будь-якоi митi вискочити звiдкись i розкраяти йому обличчя уламком скла. Злякавшись цiеi миттевоi думки, хлопець повiльно озирнувся, впевнений, що побачить порожню кiмнату й потворну мармизу привида. Але все виявилося на мiсцях. Кiлька пар очей мовчки втупилися в нього. Жодного жарту чи посмiшки. Це дещо заспокоiло хлопчину, i вiн трохи пiдбадьорився. Побачивши раптово зблiдле обличчя Знайди, Макс остаточно зрозумiв, що не вiн е об’ектом дурного розiграшу. Бо й досi сумнiвався, чи правильно вчинив, що прийшов сюди. Та зрештою, враховуючи задум, йому було цiкаво спостерiгати за тим, що тут вiдбувалося. А зважаючи на ситуацiю, то кепкуватимуть, здаеться, точно не з нього одного, а з усiх разом. Це нормально, таке можна стерпiти. – Швидше,– пiдiгнав приятеля Остап.– Час збiгае. Його слова додали Сергiю впевненостi. Вiн знову ковзнув поглядом по склу i, не помiтивши в ньому жодних змiн, жваво проторохтiв: – Хочу «Macbook Pro»! Новий, не вживаний. Із фiрмовою комплектацiею. Позаду хтось глузливо рохнув. І, здалося, не один. Розсмiялися, як мiнiмум, Алекс iз Остапом. Усi iншi просто сидiли, завороженi тим, що вiдбувалося. Вони, вiрогiдно, й не второпали, про що йдеться. Вимовивши свое, Знайда повернувся на мiсце. Наступною з кола вискочила Лана. Спогади про бабусю зрештою зробили свою справу, i дiвчина на якусь хвильку насправдi повiрила в примарну можливiсть, тому чiтко сформулювала для себе те, чого бажае. Залишалося скористатися щойно протоптаною Знайдою стежкою й озвучити бажання перед дзеркалом. Тому дiяла Лана значно смiливiше за Сергiя. – Панночко, явись менi! – Дiвчина, намагаючись виглядати якомога серйознiшою, зробила перший оберт свiчкою.– Панночко, явись менi! Панночко, явись менi! Прийди до мене, зглянься! – Цi слова, на ii думку, були якнайвдалiшими, i вона вiдчула себе сильною i спокiйною.– Виконай мое бажання, будь ласка, Панночко, одне-едине бажання. Прошу тебе, дуже прошу! – Миттева пауза, а потiм: – Я хочу скласти сесiю на «вiдмiнно». Це все, що менi треба. Позаду хтось знов-таки рохнув, проте бiльшостi було не до смiху. Зрештою, вiдтепер кожен спостерiгав за тим, що коiлося, зi значно бiльшою увагою. І коли Лана вiдiйшла вiд люстра, за нею несподiвано пiдхопився Алекс. Тримаючи свiчку, вiн швидко здiйснив тi самi манiпуляцii, тiльки його бажання виявилося бiльш особистим за попереднi. – Хочу переспати з Дементьевою! – Вiн тицьнув пальцем у бiк Лани, обводячи присутнiх поглядом у пошуках пiдтримки. Однак всi промовчали, навiть його вiрний зброеносець Сашко.– Так, хочу сексу з нею! – не вгамовувався Алекс. Нiхто не кинув бодай коротенького смiшка, бо це нiкого не здивувало. Те, що Алекс Савицький запав на Лану й прагне ii пiдкорити, було загальновiдомим фактом, у гуртожитку це навiть не коментували. Бо набридло. Хоча дехто зазначав при нагодi, що справа тут не в почуттях, а в тому, що дiвчина е однiею з небагатьох, а можливо й взагалi едина, яка вiдмовила Алексовi. Тож бажання приборкати цю норовливу конячку доволi швидко перетворилося в Савицького на манiю. Саме тому вiн постiйно тримався десь поблизу цiеi компанii. Казали також, що вiн начебто i в гуртожитку оселився виключно заради Лани, хоча насправдi в це мало хто вiрив. Бiльшiсть дiджеiв «сарафанного радiо» зiйшлися на тому, що в головах у багатих власнi таргани, i iхнi примхи звичайним людям нi за що не зрозумiти. Сама Лана теж вiдмовчувалася. З досвiду знала – у таких випадках краще не дискутувати. За Алексом до дзеркала рушив Богдан, слiдом – Дарина. Ця солодка парочка озвучила одне бажання на двох. Зовнi воно здавалося трохи зухвалим, але чому б i не пожартувати при такiй розвазi? Усi так робили, а чим вони гiршi? Саме тому попросили у примарноi Панночки житло. Власну квартиру, де можна щасливо мешкати разом, не думаючи про скурвiлого вiд жадiбностi орендодавця, що загарбае всi iхнi скромнi заощадження. Останнi п’ятнадцять секунд «вiдчинених ворiт» подiлили мiж собою Остап iз Максом. Перший миттю замовив кiлька квиткiв у VIP-зону столичного клубу «Sentrum» на единий концерт «Snoop Dogg», який нещодавно пережив реiнкарнацiю, перетворившись на «Snoop Lion». І таким чином зекономив приятелевi час. Та коли Макс утрете погукав Панночку, то раптом знiтився й подумав: а чи справдi треба озвучувати бажання? Воно, певна рiч, у нього було, але вимовляти найпотаемнiше при всiх не дуже й хотiлося. І поки Макс, коливаючись, стирчав зi свiчкою перед дзеркалом, Сергiй знову пiдняв руку з годинником догори. – Час збiг, дiточки! – iз усмiшкою сповiстив вiн присутнiх.– Панночка бажае всiм добранiч i солодких снiв. – Ти встиг? – спитав Остап у Макса, хоча й сам розумiв: нi, бо той нiчого не вимовив. – Ну то й чорт iз тим,– докинув Алекс, хоча його очi ясно промовляли: якщо ти невдаха, хлопче, то невдаха в усьому.– Не парся, Максику, нащо воно тобi взагалi? Розслабся й насолоджуйся тим, що маеш. Вiн знову всiвся на пiдлозi й задивився на свiчку, що й досi горiла. Зрештою, iх нiхто не загасив, тому в кiмнатi досi панувала напiвтемрява. Незважаючи на смiховиннiсть того, що вiдбулося, нiхто з присутнiх навiть не посмiхнувся – i так само нiхто не наважувався увiмкнути свiтло. А раптом iх тут уже не восьмеро? Темрява могла щось у собi ховати, а ще вгамовувала. Ти спокiйний, поки не бачиш лиха, ти байдужий, поки нiчого не знаеш. Це одна причина. А ось й iнша: ти вчинив щось погане, а потiм ховаеш вiд стороннiх очi. Навiщо свiтло? Сидячи на пiдлозi, кожен мiркував про щось потаемне, загадане кiлька хвилин тому. Попри очевидну безглуздiсть зробленого, кожен мав крихiтну надiю, що легенда про Панночку, нiби дитяча казочка, все ж таки виявиться правдивою. На столi стояла третя й остання пляшка «Москетто», але охочих до неi якось не було. У кiмнатi без видимоi причини почав утворюватися вакуум. Стiни немов раптом зрушили з мiсця й почали тиснути на хлопцiв та дiвчат iз неабиякою силою. У бiльшостi присутнiх несподiвано виникло гостре бажання якнайшвидше забратися звiдси. Кинути все й чкурнути туди, де досi веселилися не обтяженi похмурими думками iншi мешканцi гуртожитку. Першим iнiцiативу виявив Мафiн. Звiвшись на ноги, вiн взяв зi столу пляшку й скористався штопором вiд Сергiевого швейцарського армiйського ножа «Вiкторiнокс». Вiдкоркувавши вино, вiн пожадливо влив у себе кiлька ковткiв. Потiм демонстративно, нiби драматичний актор на сценi, передав пляшку Максовi. У цьому жестi вiдчувалося бажання вiддати данину, щось на кшталт втiшного призу невдасi. Мовляв, не встиг замовити собi якусь дурню, то ось тобi хоча б питво, насолоджуйся й не думай про погане. Макс теж зробив ковток i передав вино Дарi. Третя пляшка спорожнiла доволi швидко, усього за два кола. Настрiй у кiмнатi пiдвищився на кiлька градусiв. Зроблене вже не вiдгонило середньовiчним дикунством, ба навпаки – почало сприйматися як безтурботна розвага з тих, що притаманнi веселим студентським рокам, яких насправдi не так уже й багато, як хотiлося б. – Ну що: сьогоднi в клюбi будуть танцi! – бадьоро кинув Алекс чи то Ланi, чи то до всiх iнших.– Там, здаеться, i для нас знайдеться мiсце. Вiн вiдчинив дверi, впустивши до кiмнати потiк свiжого повiтря, й першим вискочив до коридора. Іншi одразу подалися слiдом. Загасивши тi свiчки, що й досi горiли, останнiми залишили двiстi сiмнадцяту Лана й Макс. Цей мовчазний i стриманий джентльмен, яким вiн себе уявляв, як завжди, пропустив уперед всiх охочих, а потiм вже вийшов сам. Обернувшись на порозi, хлопець краем ока помiтив щось дивне. Йому здалося, нiби в дзеркалi пропливла велика тiнь. Ковзнула склом i зникла так само швидко, як з’явилася. Макс миттю повернувся до дзеркала, однак наразi в ньому вiдбивалися лише меблi та iншi предмети, на якi падало свiтло з коридора. І нiчого iншого. «Протяг колихнув штори,– змiркував вiн,– от вони й вiдбилися у склi». За кiлька хвилин вся компанiя долучилася до згасаючоi вечiрки. 4 МАКС. МАФІН. СЕРГІЙ. КОНТУРИ КАТАСТРОФИ Ранок наступного дня видався вкрай важким. Макс повернувся до кiмнати напiдпитку на початку третьоi i вже не змiг нормально заснути. Бiдолаха то прокидався, то потопав у тривожнiй дрiмотi, що протягом усього залишку ночi з головою занурювала хлопця у спогади про розпачливе дитинство й пiдлiтковi роки. Що дiйсно були, скажемо прямо, кепськi. Слави запеклого хулiгана Макс зажив ще до того, як вступив у вiк, коли хлопцi дiйсно полюбляють бешкетувати й створюють навколо себе купу проблем. Вочевидь, головну роль тут зiграли брак твердоi батьковоi руки й постiйна вiдсутнiсть матерi, яка всiма засобами заробляла обом на прожиття. Тож якщо дитина зростае фактично на самотi, вважаеться, що нiчого доброго з неi не вийде. Принаймнi так, на Максову думку, вважали батьки сусiдських дiтлахiв, з якими вiн всiляко намагався заприятелювати. Дорослi дивилися на нього з упередженням, а деякi навiть iз вiдразою. Певна рiч, янголом вiн не був, i на момент отримання звання «найпершого шибеника на вулицi» на його особистому рахунку значилися кiлька розбитих м’ячем шибок i пiдстрелених iз рогатки собак та котiв. З iншого боку, у кого в дитинствi не було подiбних «подвигiв», хай першим знайде й застосуе камiнь. Малий Максим аж нiяк не пишався тими розвагами, хоча завдяки iм користувався бодай якоюсь повагою серед друзiв. Бiльш за це: його дiяння взагалi були не дитячими витiвками, а радше своерiдною вiдповiддю на безпiдставний осуд. Типу «вважаете мене мерзотником? О’кей, ним я й буду – вам на радiсть». Цiею логiкою хлопець й керувався кiлька рокiв поспiль, хоча все ж таки нiколи не виходив за межi розумного. Принаймнi в тому, що стосувалося його вчинкiв у повсякденному життi. Але зараз випите напередоднi знову виштовхувало його за межi реальностi й укотре занурювало в те, що вiн прагнув забути. Власний внесок у поганий залишок Максовоi ночi зробив i Мафiн. Бiдака приплентався майже о четвертiй, а потiм до самого ранку щопiвгодини бiгав блювати. Пiсля шаленого розмаiття напоiв хлопця вивертало так, що його, вочевидь, чув увесь поверх. Хтозна, навiщо вiн стiльки всього намiшав, але вiд нього i не такого можна було чекати. Вони познайомилися на першому курсi напередоднi першого вересня, коли стали сусiдами по кiмнатi. Остап Сiкорський, який обрав за майбутню спецiальнiсть iсторiю, був патлатим юнаком у дiрявих джинсах. Вiн мрiяв про власнi вiдкриття, що перевернуть сучаснi уявлення про свiт. Його нiколи не цiкавила офiцiйна iсторiя, iсторiя як суха наука. Навпаки, вiн зачитувався книжками «альтернативних iсторикiв» й конспiрологiчними дослiдженнями, чиi автори iснують не паралельно, а перпендикулярно загальновизнаним фактам i постiйно намагаються довести хибнiсть того, що ми знаемо про власний соцiум i свiт узагалi. – Із вашим прiзвищем, юначе, треба ого-го – проектувати й будувати! – час вiд часу зауважували Остаповi викладачi пiсля запеклих диспутiв на семiнарах, коли вiн намагався довести слушнiсть власних або чиiхось альтернативних суджень.– А ви дурня клеiте, час невiдомо на що витрачаете. Краще облиште це. Остап бачив iхнi поради у дупi. Разом iз порадниками. Однак iз часом дiйсно став спокiйнiшим. Бiльше не вважав себе единим носiем iстини, принаймнi не так вiдверто й агресивно. Макс пов’язував це iз плакатом, що з’явився в iхнiй кiмнатi десь на початку другого курсу. Плакат зайняв не менше чвертi стiни над Остаповим лiжком, вiн i досi висiв тут. У верхнiй його частинi був зображений величезний вусатий дядько, який тицяв пальцем у бiк глядача. Нижню частину нiбито освiтлював промiнь потужного прожектора, а в самiсiнькому центрi освiтленого ним кола закляк якийсь чолов’яга в робочому комбiнезонi. Пiд усiм цим значилося: «СТАРШИЙ БРАТ ПИЛЬНУЄ ЗА ТОБОЮ!» Цей орвелiвський вислiв Остап поклав собi за девiз, бо побоювався, що захоплення конспiрологiею може йому неабияк зашкодити. Звiсно, навряд чи за ним стежитимуть агенти таемного свiтового уряду, але на кафедрi iсторii дiйсно могли вирiшити, що студент Остап Сiкорський е абсолютно схибленою й не вартоi диплому людиною. І прощавай вища освiта. Взагалi-то, Остап i ii бачив би в дупi, але перед тим, як почати будувати кар’еру «альтернативного iсторика», необхiдно було заручитися офiцiйним дипломом – адже всi його майбутнi дослiди, твердження й викриття мали на чомусь грунтуватися. Саме з цiеi причини вiн i принишк, хоча зненавидiв своiх викладачiв ще лютiше. Свое прiзвисько Мафiн Остап отримав завдяки вiдданiй любовi до кексiв – чи як iх зараз називають – мафiнiв, iз домiшками коноплi. Цi «спейс-кейки» вiн уперше скуштував в Амстердамi, коли вiдкрив для себе Європу й iншi радощi пiсляшкiльних рокiв, що дозволяли насолоджуватися життям i подорожувати автостопом по всiх усюдах. Вiдтодi вiн згадував про них за будь-якоi нагоди. Також за часiв вiдвiдин Амстердама Остап захопився iдеею всесвiтнього легалайзу, що досить швидко набрала вигляду надмiрноi прихильностi до реггi, дредiв i растафарiанськоi символiки. Однак треба вiддати належне хлопцевi. Вiн не опустився до рiвня численних курцiв «трави», якi не переводилися в гуртожитку, а тримав марку, як i годиться молодому iнтелектуаловi з амбiтними планами на майбутне. Коли Остап приводив до ладу власну цапину борiдку, збирав дреди у хвiст i перевдягався зi щоденного мiшкуватого одягу у дiловий костюм, то одразу ставав схожим на стильного i впевненого европейського юриста або навiть дипломата, який не гребуе радощами життя. Отак вiн i побутував, вдало поеднуючи приемне з корисним. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/zavara_oleksandr/gelter-skelter