Останнiй спадок
Андрiй Новiк


Дивний дерев’яний куб – дiдiв спадок студенту Максимовi Пiдгiрському. Спадок, який Максим передав своему викладачевi старослов’янськоi мiфологii Далiбору Кравцю. Передав i… зникнув назавжди.

Далiбор знайшов усерединi куба зашифроване послання глаголицею. Чоловiк не знав, що з тiеi митi на нього вiдкрито смертельне полювання. Двi потужнi органiзацii, якi роками намагаються знищити одна одну, розпочали запекле змагання. І мета обох – знайти Далiбора якомога ранiше. Бо лише вiн мае ключ до загадки мiстичного спадку…





Андрiй Новiк

Останнiй спадок



Батькам i коханiй. Тим, хто завжди вiрив





Виродження – зниження життевоi активностi певноi групи людей, рiвня талановитостi й розуму, моральностi, iхньоi фiзичноi сили та здоров’я, самоi живучостi, наслiдком чого може бути вимирання цiеi деградуючоi групи.

Одним iз психологiчних проявiв виродження е сильно розвинене вiдчуття органiчного стихiйного гнiву, який часто досягае розмiрiв пристрастi (у розумiннi Канта) та майже не пiддаеться приборканню.



    Сiкорський І. О. Загальна психологiя з фiзiономiкою в iлюстрованому викладi (1905 р.)



Антитерористична програма ФБР «Ізраель» i персонажi твору е вигаданими, а будь-яка схожiсть iз ними – не бiльш як збiгом. Історичнi ж будiвлi, легенди, витвори мистецтва й науковi факти справжнi та достовiрнi.




ПРОЛОГ



Рим, Італiя. 26 серпня, 2015 рiк

– Mi perdoni, padre, perch? ho peccato![1 - Отче, пробачте, адже я згрiшив! (iтал.) – Тут i далi прим. авт.]

– Dimmi, figlio mio, dei tuoi peccati…[2 - Розкажи, сину мiй, про своi грiхи… (iтал.)]

Баттiста Пiреллi стурбовано глянув крiзь сiтчасте вiконце сповiдальнi. Силует священика ледь проступав у потемках i залишався майже незворушним, проте здавалося, що за стiною сидить хтось знайомий.

– Дедалi бiльше людей вiдвертаються вiд Бога, отче, – мовив чоловiк.

У вiдповiдь мовчання. Баттiста сприйняв це за дозвiл продовжувати. Протягом усiх своiх п’ятдесяти двох рокiв вiн жадав чути вiд священнослужителiв бiльше слiв. Баттiста вважав, що бiльшiсть iз них почали ставитися до сповiдей як до повсякденноi роботи: вони вислуховували людей, бо мусили за церковними, людськими законами-вимогами, а не Божими. Сучасний земний свiт удерся й у духовний, крадучи рештки того, що колись i без слiв пiдносило самосвiдомiсть до небес.

Вiд просякнутого легкими запахами босвелii та мирри[3 - Інгредiенти церковних благовонiй.] повiтря в головi шумували спогади з минулого. У дитинствi малий Баттiста, незважаючи на заборону суворого батька, щонедiлi потай бiгав до собору на Cлужбу Божу, аби зрозумiти, чому люди вiдвiдують храми, чому одвiчно вклякають на колiнах перед картинами чи розiп’ятими на хрестах тiлами. Батько, переконаний, що пояснення синовi основ християнства – марнування часу, вiдбувався погрозами та п’яним варняканням. Хлопець остаточно зрозумiв, що мае покладатися лише на себе, тодi, як, отримавши жирного ляпаса, що надовго залишив по собi червоний довгастий слiд, опинився замкненим у комiрчинi. Та Баттiста був настирливим, тож не збирався вiдступати перед незвiданим i продовжував тихцем ходити до собору. Згодом познайомився з люб’язним старим ченцем, який вiдкрив перед ним свiт теплоi любовi й добра. Батько, дiзнавшись про це, шмагав хлопця так, що той мало не зомлiв i потому втiк iз дому, аби бiльше нiколи не бачити свого особистого демона.

– Вони не розумiють, як зiгнивають душi без Його любовi.

Баттiста Пiреллi знову затих. Очi бiгали з боку в бiк. Вiн не розумiв, що мав казати далi. Як казати далi. Вiн потребував допомоги, пiдтримки просвiтлених.

– Згодом до всiх, у кого вiдкрите серце, прийде Господь. – Цього разу за вiконцем почувся тихий хрипкий голос. – Комусь для цього треба бiльше часу, нiж нам iз тобою. Настала ера, коли люди блукають, метаючись вiд однiеi спокуси до iншоi.

– Ось, отче, у чому суть – спокуси!

Баттiста не стримався вiд вигуку, порушивши ним могильну тишу, сповнену нiмими молитвами поодиноких вiрян.

– Сину мiй, будь ласка, стриманiше, – зробив зауваження священик.

– Пробачте. Останнiм часом емоцii беруть гору над розумом.

Чоловiк здригнувся вiд усвiдомлення майбутнiх дiй.

«Ще трiшки…»

– Нiщо не може виправдати дii емоцiй. – Отець завовтузився на стiльцi. – Людина повинна керуватися тiльки розумом, покликом серця та волею Божою.

– Навiть коли пiд загрозою доля всього християнства?

– Доля християнства нiколи не залежатиме вiд емоцiй.

Силует священнослужителя сiпнувся, за мить знову ставши спокiйним i незворушним. У соборi залунали тихi кроки: на вечiрню месу почали сходитися люди.

– Про яку загрозу ти говориш, сину мiй?

– Байдуже, я ж бо ще трохи й зупиню iх. Менi треба лише вашого благословення.

Баттiста Пiреллi з надiею занурив погляд у темiнь сусiднього вiконця. Здавалося, вiн зазирав у власну душу. Усе, до чого так довго готувався, залежало вiд голосу по той бiк сiтки. Ще вчорашня бойова налаштованiсть i впевненiсть поволi переростали в легке занепокоення.

«Благаю…»

– La benedizione per il peccato?[4 - Благословення на грiх? (iтал.)]

Отець не мiг повiрити в те, про що просив цей незнайомець. Тут замолювали грiхи, а не благословляли на iх скоення!

– З Божою пiдтримкою я зможу зупинити iх.

«Невже вiн не розумiе, як це важливо?!»

Шум наростав: вiряни поступово заповнили храм. Чоловiк занервувався. Сповiдь мала закiнчитися до початку служби, але затримка отця змiнила плани. Тепер будь-хто мiг помiтити Баттiсту та перешкодити його задуму. Отже, вирiшувати все потрiбно миттево. Часу на вагання не було.

– Я б спитав, кого iх, але дарма. Кожен дiе за покликом власного ества, i якщо вже хтось дiе саме так, то на це i воля Божа е.

– Пробачте, отче, але я змушений це зробити!

Баттiста Пiреллi скочив на рiвнi та ледь не вибiг зi сповiдальнi, мало не наштовхнувшись на чотирьох чоловiкiв, якi смиренно очiкували на початок меси й одразу розступилися, побачивши перед собою знервованого чоловiка. Перепросивши, вiн обiйшов iх i з похнюпленою головою повiльно попрямував до виходу. Надзвичайно важливо було не привертати уваги.

Зробивши декiлька крокiв, Баттiста зупинився та пiдняв голову вгору. Навiть зараз вiн, як i щоразу в соборi Сант-Іньяцiо-дi-Лойола, повторив свое ритуальне споглядання фрески «Апофеоз Святого Іньяцiо».

Єзуiти завжди вкладали не лише душу, а й безмежнi статки у своi витвори. Товариство Ісуса[5 - Товариство Ісуса, або Єзуiтський орден (лат. Societas Iesu), – найчисленнiший християнський чернечий орден Римо-католицькоi церкви. Заснований 1534 року Іньяцiо Лойолою. Основнi напрями його дiяльностi – евангелiзацiя, освiта й науковi дослiдження.] жадало мати все найкраще, тож нiколи не шкодувало коштiв для зведення храмiв. Андреа Поццо на стелi базилiки зобразив Святого Іньяцiо Лойолу. В оточеннi янголiв той сидiв на небi, приймав промiнь свiтла вiд Божого Сина та розсилав просвiтлення за всiма чотирма напрямками свiту – до Європи, Америки, Азii та Африки.

Святий Іньяцiо став героем для Баттiсти, щойно той про нього дiзнався. Прислужитися Лойолi чоловiк мiг, поповнивши лави Ордену езуiтiв i ставши священиком.

«Якщо не можу нести свiтло в усi куточки Землi, то хоча б урятую тих, хто поруч».

Жалкував Баттiста тiльки про одне: вiн не змiг просвiтити та пробачити батька, доки той не загинув.

– Пiдведiть голови, i ви побачите «Купол» базилiки, – позаду Баттiсти жiнка-екскурсовод розмахувала руками перед десятком людей. – Оскiльки сiм’я Людовiзi не внесла потрiбноi суми й купол не було збудовано, езуiт Андреа Поццо, запрошений для розпису храму, просто намалював його, використавши закони перспективи. Ця робота ввiйшла в аннали iсторii, а художника за неi назвали «Мiкеланджело перспективи».

Баттiста злiсно стиснув зуби й подався до виходу. Чоловiк нiколи не розумiв, чому майже всi згадки про Андреа Поццо починалися з «Купола», коли перед носом висiв генiальний «Апофеоз» – вiдображення всього мiсiонерського духу Товариства Христа. А що могло бути важливiшим за поширення волi та любовi Господа?

«Клята перспектива якогось неiснуючого купола?»

Переступивши порiг церкви, Баттiста вiдчув, як його серце закалатало в рази швидше й сильнiше, а на лобi проступили першi краплини холодного поту (готуючи план дiй, ти холоднокровний i виважений, але тiльки-но залишаються лiченi хвилини до його реалiзацii, нутрощi починае вивертати, наче в лiтаку пiд час стрiмкого пiке). Сонце вже ледь виглядало з-за вигнутих дахiв будинкiв на площi Іньяцiо, одначе жорстока задуха не спадала. Долаючи сходинку за сходинкою, ноги Пiреллi торкнулися розпеченоi землi та стрiмко понесли його подалi вiд натовпу.

Плин думок зупинився вiд того, що за плече ззаду мiцно вхопилася чиясь дужа рука. Незнайомець шарпнув Баттiсту на себе, вiд чого той розвернувся та ледь не впав долiлиць. Чоловiкiв виявилося двое. Здоровi, мов скелi, вони пiдступили до Пiреллi впритул i майже затулили вiд очей перехожих (хоч тi й не зважали нi на що довкiл, окрiм архiтектури навислих сiрих будiвель).

– Що за… – Голос Баттiсти вiд страху зiрвався на ледь чутний писк. – Che cosa volete da me?[6 - Що вам вiд мене потрiбно? (iтал.)]

Очi виказували страх найбiльше. Коли людина бере пiд контроль слова чи тремтiння рук, ii очi однаково говорять правду. Зiницi розширилися, шукаючи порятунку. Хай там як, але найбiльше Баттiста Пiреллi боявся не смертi.

– Навiщо ж ти так, Баттiсто? – сказав на вухо чоловiк.

– Послухайте…

Один iз незнайомцiв зi спини вхопив Баттiсту за обличчя, затуляючи йому рота та водночас тягнучи його за голову й вигинаючи тулуб назад. Перед очима Пiреллi повiльно повзли бiлi хмари. Вiн завжди вважав, що готовий покинути свiт, вiддатись у руки Творця, проте коли темрява пiдкралася ззаду та прошепотiла на вухо про неминучий кiнець, затремтiв, швидко заклiпав очима та подумки заблагав про порятунок. Горло стиснулося в нападi страху. Рiзкий бiль хвилею прокотився тiлом, вiддаючи накази боротися, вивертатися та рятувати життя. У той момент, коли гострий довгий нiж увiйшов пiд лiву лопатку, руки все ще намагалися вирватись iз мiцних лещат незнайомцiв. Марно, як i спроба скрикнути чи то вiд болю, чи вiд вiдчаю. Рука вбивцi з ножем важко й повiльно повернулася на дев’яносто градусiв, вiд чого швидкий внутрiшнiй крововилив почав затьмарювати свiдомiсть. Баттiста буквально вiдчув, як нiж досягае легень, як гаряча кров заливае бронхи. Вiн здавлено кашлянув… За хвилину больовий шок пiдкосив Баттiстi ноги, i вiн звалився на землю, мов лантух iз непотребом. В очах потемнiло, язик занiмiв i став ватяним.

«Господи, урятуй мене…»

Секунди тягнулись, як розтоплений пластилiн, караючи нестерпнiстю та вiдчаем. Смерть виявилася холоднiшою, нiж те описували у священних текстах.

«Прошу…»

Коли серце видало останнiй iмпульс, Баттiста вже нiчого не бачив. Нiчого, крiм батька, який нiжною й теплою усмiшкою кликав до себе сина.




КНИГА ПЕРША

ПАДІННЯ





ЧАСТИНА 1



1


Львiв, Украiна. 28 серпня, 2015 рiк

Тримаючи в руках по два пакунки iз супермаркету, я якусь мить постояв перед дверима й повiльно вдихнув тепле вечiрне повiтря. Тиша. Погляд ковзнув подвiр’ям, шукаючи чогось, що змогло б затримати мене там ще хоч трiшки. Бiля дитячого майданчика, обгородженого невисоким дерев’яним парканом, причаiлася чорна Skoda. Безперервно ледь чутно шурхотiло, опадаючи з дерев, листя. Будинки на вулицi лiпилися один до одного так тiсно, неначе за вiльний простiр мiж ними з iхнiх господарiв стягували штраф, а дерева та кущi великими островами розбавляли сiру важкiсть асфальту та тротуарноi брукiвки.

Невеликий будинок на вулицi Княгинi Ольги три тижнi тому покинули орендарi, тож мiй друг, за сумiсництвом домовласник, погодився здавати його менi за цiною дешевенькоi двокiмнатки. Це була перша й чи не едина добра новина перед моiм переiздом на захiд Украiни.

Я пiдiйшов до вхiдних дверей, коли ввiмкнулися першi лiхтарi. Переступивши порiг, одразу подався до вiтальнi. Очi, мов уперше, обмацали свiтлу кiмнату з високою стелею та камiном у кутi. Укритi iталiйським тиньком стiни, подекуди на них картини. Великий диван зi шкiрзамiнника вабив м’якими й глибокими обiймами. Телевiзор Thomson у протилежному кутi, досi жодного разу не ввiмкнений.

Упродовж останнiх чотирьох рокiв ми з Лукою змiнили два мiста. Я завжди мусив перебувати ближче до об’ектiв дослiджень – непоганий заробiток, який можна було поеднувати з викладанням i пiдготовчими курсами для студентiв (я таки мав себе за непоганого археолога). Та найгiрше було бачити, як щоразу син прощаеться з друзями. Утiм iнодi менi здавалося, що наявнiсть друзiв – то лише моя вигадка. Лука рiс доволi вiдлюдькуватим хлопчиком, тож за рiк порозумiтися й потоваришувати з незнайомими дiтьми було для нього нереальним завданням. Загалом синовi незабаром дев’ять, i прощання ставало неодмiнною частиною його життя.

– У-i-i-i!

Тоненький писк увiрвався у вуха, щойно я переступив порiг. Лука збiг сходами, промчав вiтальнею та, налетiвши на моi ноги, обхопив iх обома руками. У грудях приемно завiбрувало, коли малi, як у кролика, оченята глянули на мене знизу вгору.

– Ну що, татку? – запитав Лука. – Узяли на роботу? Тепер викладатимеш у Львовi?

Я мовчки пiдняв його, всадовив на плечi й пiшов до кухнi викладати продукти. Кiлька днiв ми iз сином харчувалися самими напiвфабрикатами: единим, що я вмiв вилiпити власноруч i придатне до споживання, був омлет iз порiзаними на дрiбнi шматочки сосисками. Інодi, якщо пiдверталося пiд руку, то й приправлений спецiями. Лука часто жартував, прохаючи приготувати йому мiй фiрмовий чай – простий чорний пакетований чай.

– Ну? – Лука мiцно вхопив моi вуха та щосили потягнув назад.

Тi вмить побуряковiли, а я вiд болю кашлем випорснув повiтря з легень. Потому взяв Луку за ногу, стягнув його з плiч i, тримаючи у пiдвiшеному станi, трусонув ним, як мiшком зi смiттям. Хлопчина розсiкав повiтря розмахами рук i шалено реготав. За мить, обхопивши обидвi його ноги, я почав пропелером крутити малого навколо себе. У моiх руках хлопчак мав вигляд марiонетки, не здатноi й до найменшого опору.

– Пус…и ме…е! – Слова Луки нерозбiрливо вихоплювалися iз сумiшi смiху й крику.

– Бо що? – Я знову трусонув малого.

Лука, усе ще телiпаючись i метеляючи кiнцiвками, мов довготелеса лялька, намагався прибрати впевненого та переможного вигляду.

– Ро…iтну е…бе …ечем, – Вiд телiпання слова хлопчика вiбрували сильними перепадами в голосних.

Нога Луки поволi вислизала з моеi долонi, коли я перехопив обома руками його тiло й обережно вклав спиною на пiдлогу. Хлопчак одразу заходився пригладжувати скуйовджене волосся, поволi вгамовуючи важкий подих. Груди здiймалися та опускалися дедалi повiльнiше, а обличчя заливала червона фарба.

– Що ти там пробулькав? – поглядом обвiв синовi щоки й обслиненi губи.

– Пограймося! В Артура. Я тобi покажу!

– Серйозно? Ти? Пф.

– Я тобi покажу! – Лука обурився й спробував щосили лупнути кулачком менi по нозi (скидалося на те, що перекачана в тренажерцi пiр’iнка вирiшила погратися в альфа-самця).

Хлопчик надув щоки, демонструючи, що розсердився. Я ж, не зронивши бiльше жодного слова, пiдiйшов до столу, врiзав три скибки хлiба – одну синовi й двi собi – та намастив польським шоколадним маслом (дешевий варiант Nutella подобався синовi так, що вiн налiтав на нього, мов на рiздвянi подарунки).

– Я Артур, ти дiдуган. – Малий поглядом силкувався повернути мене в розмову та пiдкорити своiй волi: пiр’iнка перетворювалася на Йоду, що поглядом вирiшив пересунути корабель.

– Але пообiцяй менi, – мовив я грубо та гучно, запихаючи до рота його ж сандвiч, – навчитися робити канапки.

– Як?

– Ну ти ж у нас дорослий, дужий, могутнiй. Вигадай щось, – пiдморгнув я йому й злегенька махнув головою на сходи. – Домовилися?

Лука на радощах засяяв i затупав ногами. Потiм ми бiгли вiтальнею до сходiв, перестрибували сходинки через одну так, нiби ця гра мала бути для нас останньою, доки не опинилися в довгому коридорi з мовчазними темними дверима до кiмнат з обох його бокiв. Нам потрiбна була остання праворуч – величезна кiмната фантазiй. Так ми називали мiсце, де Лука створював уявнi свiти з вiйськовими баталiями, космiчними польотами на Марс та археологiчними розкопками в Єгиптi. Завжди незмiннi декорацii – п’ять стiльцiв, два столики й одну шафу – iнодi запинали бiлими простирадлами, i тодi вони ставали схожими на величезнi кучугури снiгу.

Ми з Лукою забiгли до кiмнати й заходилися облаштовуватися для гри – до безладу посеред кiмнати доставили стiлець i накинули на нього простирадло. Ще треба було чогось, схожого на Артурiв меч. Я роззирався, але в очi не впадало нiчого путнього. Тодi повернувся до вiтальнi й узявся шукати серед досi не розпакованих речей знайденого рокiв три тому пiд Хотином турецького списа. Жодна державна установа – на диво! – не зацiкавилася знахiдкою, навiть не перевiрила ii на автентичнiсть (на територii замку часто проводили середньовiчнi фестивалi з величезною кiлькiстю бутафорiй), тож спис менi дозволили залишити в себе. Древко було понiвечене та вкрите гострими короткими уламками, а залiзо поiржавiло й стало помаранчевим i пошерхлим. На перший погляд безнадiйно стара, нiкому не потрiбна штукенцiя.

Зi списом-мечем у руках я прибiг назад, i ми «проштрикнули» ним стiлець, а потiм розiйшлись у рiзнi кутки. Як завжди, усе починалося з передiсторii, яку проголошував я сам. Мить – i замiсть мене гучним, як грiм, i величним голосом промовляе старий сивобородий дiд Мерлiн.

– Радий усiх вiтати…

– Стiй, – перебив Лука, пiднiсши руку, – а яка легенда?

Перед сном я частенько розповiдав малому казки й легенди. У дитинствi я захоплювався оповiдкою про Артура й Круглий стiл, уявляв себе тим самим обраним лицарем, який лише силою власноi волi видобув меча з кам’яноi брили, а тепер намагався передати захоплення синовi. Ми розподiляли в iграх ролi, вигадували новi версii легенд, але одна залишалася сталою завжди.

– А яку ти хочеш?

– Ту, де з ковадлом!

– Оу! Гаразд. Звiсно. Що ж, – знову заговорив голосом чаклуна, – радий вас усiх вiтати… Сьогоднi до Лондона з’iхалися чоловiки з усiх куточкiв королiвства. Нi для кого не новина, що пiшов iз життя наш любий i високоповажний король Утер Пендрагон[7 - Утер Пендрагон (англ. Uther Pendragon) – король бритiв наприкiнцi V столiття. Батько короля Артура.]. Менi випала честь обрати та проголосити нового короля. Короля, який поведе Британiю до незнаних вершин. Короля, який своею мужнiстю надихатиме наш народ. Короля, якому присягне на вiрнiсть кожен смертний на цiй землi та стоятиме за його iм’я до останньоi краплини кровi. Цей собор обрано не випадково. Саме в його дворi знайшли загадковий камiнь, на якому лежить ковадло з устромленим у нього мечем. Як бачите, лезо пробило ковадло та застрягло в каменi, – повiльним i поважним порухом руки я вказав на стiлець зi списом усерединi. – Прошу архiепископа пiдiйти до каменя та прочитати викарбуваний на ньому напис.

Мерлiн умить обернувся згорбленим церковнослужителем. Накульгуючи вiд уявного болю в правiй нозi, архiепископ наблизився до каменя, щоби ближче роздивитися його поверхню з подекуди глибокими трiщинами, слiдами вiд ударiв i павутинням, яке засотало бруднi заглибини. Брила нагадала старому, що незабаром i вiн укриеться пилом та павутинням. (Лука не мiг устояти на мiсцi й вiд нетерплячки аж пританцьовував.) Слуга Господнiй тим часом поводив руками по простирадлi, намагаючись намацати виiмки вiд букв. За трохи архiепископ вiдвернувся вiд Артура та зобразив незрозумiлi рухи.

– Напис стверджуе, що меч зможе витягти лише iстинний король, – виголосив я хрипким голосом, пiсля чого жестом фанатичного благословення пiднiс обидвi руки вгору, – король, обраний Богом.

У магiчнiй атмосферi, пiдкресленiй неяскравим свiтлом вкрученоi в кiмнатi чотири днi тому сорокаватноi лампочки та жовтуватими променями вуличних лiхтарiв, якi падали на нас крiзь вiкно, ми з малим творили казку.

Лука походжав кiмнатою з виразом поважноi значущостi на обличчi. За легендою Артур прибув на мiсце подiй разом зi зведеним братом Кеем i вiтчимом – сером Ектором. Лука мав бути просто зброеносцем Кея, тож тихо чекав на свою чергу.

Я натомiсть перебрав на себе iнiцiативу та зiграв усi, крiм вiдведеноi синовi, ролi. Щохвилини довелося зображати нового лицаря, котрий намагався витягти триклятий сталевий вирiб, – заходив з одного боку, скрегочучи зубами та впираючись ногою у стiльчик; пiдбiгав, iз розгону силкуючись висмикнути спис, з iншого; кликав вищi сили на допомогу. Вiд гримас, що змiнювалися миттево, менi подеколи здавалося, що м’язи обличчя от-от вiдiрвуться й почнуть жити власним життям.

– Ех, Артуре, – звернувся до Луки iмпровiзований високий i бiлявий брат Кей, – гадаю, наш любий Мерлiн укотре намагаеться пошити селян у дурнi.

– Що там коiться? – Артур не бачив усього дiйства, тому не розумiв, що саме вiдбуваеться у дворi собору.

– Не зважай, – махнувши рукою, промовив Кей iз дещицею зверхностi в голосi, – я вирiшив узяти участь у гральному турнiрi.

Руки потяглися до штанiв, обмацуючи пояс, ноги та тулуб у пошуках удаваного меча.

– Чорт забирай, Артуре! Скiльки можна не виконувати своi обов’язки? Ти зброеносець чи малий нездара? Де мiй меч?

Цiлковита знервованiсть враз заполонила Луку.

– Чому це я завжди винен?! – огризнувся Артур. Ледь не щодня вiн мусив вислуховувати безпiдставнi звинувачення, тож тепер його терпець уривався. Йому так хотiлось, аби вони з братом ладнали, як в iнших сiм’ях.

– Ти мiй зброеносець. Хто мае вiдповiдати за мечi, луки, стрiли?

Декiлька секунд Лука прошивав поглядом Кея, обдумуючи почуте, та все ж змирився.

– Добре.

Хлопчина винувато похнюпився. Брат же погордливо пройшовся кiмнатою, насвистуючи дивну мелодiю та радiючи черговiй перемозi над меншим.

– Сiдлай коня та скачи додому. Турнiр почнеться за годину.

Лука розвернувся в пошуках того, з чого можна зробити коня. Серед мотлоху в кiмнатi знайшлася тiльки мiтла. Ідеально! Одним рухом змахнувши пил, вiн осiдлав ii та проскакав коло, пiдганяючи мiтлу вигуками та лясканням по власнiй дупi. Гра наближалася до завершення, тож напруження в примiщеннi зростало.

Наставав вирiшальний момент. Артур, не знайшовши вдома братiв меч, повернувся до мiсця основних подiй. (Пiт поодинокими краплинами стiкав синовим обличчям.) На той час перед собором, навколо каменя, залишилося зовсiм мало людей – самi дiди з бабцями та ще кiлька прислужникiв, зайнятi розбиранням шатра й сцени. Подii такого масштабу розгорталися вкрай рiдко, тож нагодою доторкнутися руками бодай до чогось жоден селянин не нехтував. Що бiльше ти мiг похвалитися перед сусiдом, то вищим ставав твiй авторитет.

– Гм, цей меч стирчить тут без дiла, – подумав уголос Лука, наближаючись до стiльчика. – Може, вiн згодиться Кеевi для тих його iгор.

Пiдiйшов до списа, простягнув до нього руки, легким порухом видобув меч iз каменя та вклав у пiхви. Це привернуло увагу довколишнiх, серед яких перебував Мерлiн. (Я – знову чаклун iз владним голосом – вигинався та скрипiв, неначе мене силомiць зминали в клубок невидимi дужi руки.)

– Юначе, пiдiйди-но сюди, – Мерлiн кликав малого помахом руки.

Лука гордо задер пiдборiддя та закрокував у мiй бiк.

– Сам Господь обрав тебе для цiеi надзвичайно важкоi мiсii. Але немае нiчого, чого б не змiг осилити король Британii. Вiдсьогоднi цим королем проголошуемо величного… ем… – Я нахилився та пошепки перепитав: – Як тебе звати?

– Артур.

– Артур! Величного Артура. Фух-бдищ, фанфари, конфетi, – закiнчив я, бiгаючи довкола малого та розмахуючи руками.

– Але, тату. Я ж однаково нiчого не зробив, – засумнiвався Лука. – І навiть не знав, що, витягнувши меч, стану королем.

Я присiв на стiлець i примостив Луку собi на колiна. Черговий момент повчань, коли дитинi пояснюеш те, чого зазвичай не розумiе навiть дехто з дорослих. Інодi менi здавалося, що затнися я хоч на мить – i Лука сприйме все не так, як належить, що в такi митi його майбутне залежить вiд моiх слiв. А це до бiса вагомий вантаж, аби бажати скинути його з плiч. Я зазирнув синовi в очi. Хлопчик був таким легким – Йода знову став пiр’iнкою.

– У тому-то й рiч. Ти змiг зробити те, на що не був здатен жоден, тому, що не мав корисливоi мети, – спробував розтлумачити я. – Навiщо ти витягав меч?

– Хотiв принести братовi для участi в турнiрi.

– Правильно. Ти мусив це зробити? Чи мiг просто прийти та сказати, що не знайшов меча, не зачiпаючи камiнь?

– Мiг, – вiдповiв Лука. Обличчя прояснiшало, а в очах засвiтилося розумiння, – але йому це було потрiбно. А меч собi стирчав без дiла, то чому б не допомогти?

– Так, молодець, – пiдморгнув йому я. – Коли станеш на правильний шлях – доля сама тебе знайде. Головне – дiяти, а не кидати все на пiвшляху. Дехто з великих говорив, що людина сама творить свою долю i, крiм неi, нiхто на ту долю не може вплинути. Проте водночас хто забороняе припустити, що кроки до правильного шляху – частина заздалегiдь прописаноi долi? Власне, я вважаю: вона iснуе, та доля. От тiльки не едина. Тобто перед тобою може бути, до прикладу, четверо дверей, а в якi ввiйти – визначаеш ти сам. Кожнi з таких чотирьох дверей е квитком до прописаноi долi, лише рiзними шрифтами, мовами чи iнтонацiями. Як наслiдок виникатимуть i рiзнi фiнали, якi заздалегiдь прописанi, шлях до яких ти обрав самотужки, такi собi паралельнi реальностi. Юлiй Цезар казав: «Кожен коваль своеi долi», – а Вергiлiй навпаки: «Кожному призначено свiй день». І якщо вже обирати, то сидiти згорнувши руки i вичiкувати всеосяжноi та всемогутньоi долi – якось не надто райдужна перспектива, хiба нi? Розумiеш?

Лука невпевнено й тому повiльно кивав головою, однак я бачив, що малий перебiльшуе.

– Нехай, iще зрозумiеш.

Сили почали потроху покидати восьмирiчного хлопчика, а очi пiд вагою втоми заплющувались. Я взяв Луку на руки та вiднiс до спальнi. Це була його особиста фортеця. Вiн розмалював стiни рiзнокольоровими олiвцями, зобразив на однiй iз них великi дверi, що приховували лише йому вiдомий свiт. До дверей вела освiтлена великими лiхтарями синя дорiжка, яка оббiгала вдалинi бiлоснiжну гору, таку високу, що, здавалося, та сягала мiсця, де зароджувалися хмари. З вершини гори врiзнобiч розлiтались яструби – символи сили та перемоги, символи сонця. Хоча малюнки й не вирiзнялися особливою майстернiстю, були просто собi каракулями малого хлопчака, мене завжди захоплював укладений у них сенс.

Бiля лiжка лежали двi книжки, якi Лука збирався прочитати впродовж мiсяця: «Гаррi Поттер та фiлософський камiнь» Джоан Роулiнг та «Артур i мiнiпути. Артур i вiйна двох свiтiв» Люка Бессона.

– То тебе взяли на роботу чи нi? – крiзь сон промовив малий, коли я вже вкладав його в лiжко й накривав легкою ковдрою. Маленькими пальчиками тручи залiпленi сном очi, вiн намагався вiдiгнати сонливiсть.

– Першого числа мiй перший робочий день, – з усмiшкою вiдповiв я.

Ця думка грiла серце. Нам потрiбнi були змiни.

– Молодець, – його слова звучали ледь розбiрливо й зовсiм тихо, – ти найкращий тато у свiтi.

Малий позiхнув i тихо засопiв. Розкуйовджене волосся нагадувало пташине гнiздо.

– Тату, – крiзь сон покликав Лука.

Очi залишалися заплющеними, але я вiдчував його пильний погляд.

– Що?

– Як думаеш, мама бачила нас сьогоднi? Вона бачила, як я витягав меч?

Вiд синових слiв стало важко не те що думати, а дихати: горло стиснув спазм, перекриваючи доступ кисню.

Катерина покинула нас, коли Луцi виповнилося п’ять. Чотири роки тому жiнка вперше поскаржилася на поколювання в правiй частинi живота. Бiль бив так сильно й рiзко, що вiддавав у плече та лопатку. Одначе Катерина ненавидiла, коли хтось лiз у ii органiзм зi своiми пiгулками та голками, зазвичай лiкувалася самостiйно, тому почала фантазувати про банальнi розлади шлунка, ускладнення мiсячних i всяке таке. Я повiрив ii усмiхненим очам. За два днi безперервного болю Катерину звалила жахлива лихоманка. Тодi ii вiдмовки на кшталт грипу чи ще чогось я рiшуче вiдкинув i наполiг на виклику лiкаря.

Дебелий чоловiк у бiлому халатi та масцi на зморшкуватому обличчi скерував нас на аналiзи кровi, пiд час яких у Катерини виявили пiдвищений рiвень зв’язаного бiлiрубiну[8 - Бiлiрубiн – основний iз жовчних пiгментiв.]. Вiд думки про серйозну хворобу, що могла зсередини пожирати мою дружину, у моiх жилах стигла кров. Ми вiдразу побiгли на УЗД – збiльшений жовчний мiхур iз потоншеними, майже прозорими стiнками, а посеред невеликого екрана причина нервувань. Якби ж ми тодi знали, що той камiнь, через який Катерину оперуватимуть, перекрив собою пухлину так, що побачити ii пiд час УЗД було майже нереально. Лiкар згодом казав, що таке трапляеться доволi часто, що ми не единi, хто пiддався такому обману органiзму, проте вiд того не легшало. Тодi я вiдштовхнув лiкаря до стiни й, розлючений, вилетiв iз кабiнету.

Дружину поклали на хiрургiчний стiл для лапароскопiчного видалення жовчного мiхура. Двi трубки дiаметром до сантиметра вводили Катеринi через живiт. За допомогою камер на трубках лiкарi керували процесом. А тодi щось пiшло не так. Серед внутрiшнiх органiв лiкарi розгледiли невеликi спайки, що практично унеможливлювали операцiю лапараскопiчно. Витягши трубки з Катерининого живота, вони зробили величезний, близько двадцяти п’яти сантиметрiв, розрiз у дiлянцi шлунка. Унаслiдок огляду хiрург констатував наявнiсть у очеревинi нетипових структур, а на них – безлiч маленьких, як рисовi зернята, пухирцiв. Канцероматоз[9 - Канцероматоз – множиннi метастази в серозних оболонках або паренхiмi органiв, спричиненi наявнiстю в органiзмi хворого злоякiсного новоутворення.]. Ознака значного метастазування[10 - Метастази – вiддалене вторинне вогнище патологiчного процесу, спричинене перемiщенням пухлинних клiтин чи мiкроорганiзмiв iз первинного вогнища хвороби через тканини органiзму.] i лiмфогенним, i гематогенним шляхом. Рак четвертоi стадii. Зi слiв хiрурга, лiкувати дружину не було сенсу, ii зашили та пiдготували помирати.

Катерина сподiвалася на краще. І щодня всмiхалася. Лежачи першi днi на лiкарняному лiжку, переглядала малюнки Луки, який у лiкарнi майже засинав у ii обiймах. Я довго боровся, аби синовi дозволили залишатися з матiр’ю на нiч. Самого ж мене розривало з вiдчаю, я не спав, не iв, майже не дихав. Думки, якщо наставав такий день, коли вони бодай з’являлися, плуталися. Очi, випускаючи щодня тижневi норми, благали про вологу ще й ще. Я тримав Катеринину руку, вiдчував ii теплi дотики й бачив ii осяйне обличчя. У тi ночi, коли Лука був iз Катериною в лiкарнi, я безбожно пив. А потiм колодою вiдлежувався на диванi, пропускаючи крiзь сито пам’ятi всi спогади з нашого минулого.

Опiсля операцii лiкар пiдiйшов до мене з виразом удаваного спiвчуття й без жодних емоцiй промовив, що нiяких надiй на чудотворне спасiння не буде. З такими симптомами хвороби бiльш як тиждень не проживае нiхто. Менi хотiлося врiзати лiкаревi, розтрощити його безпорадну фiзiономiю об стiни лiкарнi, обмiняти його життя на життя Катерини, аби врештi той клятий халатник бiльше нiкому не приносив таких новин. Я стримався, навiть спромiгшись на важкий кивок утомленою головою. А вона всмiхалася. Коли ii виписали та вклали в тепле домашне лiжко, ми з Лукою на жодну секунду не вiдходили вiд неi. Вона всмiхалася завжди – вiд першоi нашоi зустрiчi й до останнього погляду на малюнок свого любого сина.

Усе, що мiг Лука пам’ятати про неi, – нiжний, iз теплими переливами голос i всмiхнене обличчя.

– Звiсно, бачила. – Я взяв синову руку й поцiлував лоба. – Вона б нiколи не пропустила твоiх iгор. Коли ти ще малим поринав у свiй цей уявний свiт, вона тихо пiдкрадалась i дивилась. І смiялася. А коли я приходив пiзно ввечерi з роботи, то перед сном розповiдала, як ти воював солдатиками проти темних сил, що захопили стiльчик, або як споряджав у ваннiй пiдводну експедицiю на пошуки потопленого ковпачка вiд ручки.

– Це був не ковпачок, а корабель короля iндiанцiв, зроблений iз золота!

– Вибач, – iз винуватим виглядом я здiйняв руки вгору, – звiсно, корабель. Маеш пам’ятати: для неi ти був найважливiшим, найкращим, що було в ii життi. Мусиш залишатися таким i надалi.

– Навiть важливiшим i кращим за тебе? – здивувався Лука.

– Навiть важливiшим i кращим за мене. Твоя мама постiйно повторювала, як вона тебе любить.

– Ти за нею сумуеш?

Перед очима промайнуло дороге обличчя. Темнi хвилi довгого кучерявого волосся, тонка лiнiя нiжних губ, добрi й щирi карi очi, що зiгрiвали теплом аж до мурашок на шкiрi.

– Ще й як сумую. Найбiльше хочеться сказати, що люблю, що без неi все абсолютно не так.

Лука не плакав. Вiн лише глянув дорослими очима й побажав гарних снiв. Тихенько пiдвiвшись, я вийшов iз кiмнати.


2


65 км на схiд вiд Вашингтона, США. 27 серпня, 2015 рiк

Клятi пiдбори-шпильки на кожному кроцi вiдбiйними молотами вiддавали в п’яти, а потiм голкою прошивали наскрiзь усе тiло аж до голови. Лiве плече ледь витримувало вагу чорноi шкiряноi сумки, напханоi документами, косметикою, ще й iз пляшкою води. Права рука повiльно масувала скронi, аби хоч якось, хоч на трiшки вiдiгнати втому.

Кожен крок важчав i робив пересування неможливим. Вийшовши з конференц-залу, Меланi Маерс поплелася до лiфта – шляху до омрiяного вiдпочинку. Жiнка вiддала б зараз усе, аби спрямувати думки до чогось буденного, як-от вишивання чи мильна опера. Треба було забути нещодавне зiбрання. Вона ступила до лiфтовоi кабiни, натиснула кнопку «0» i стомлено притулилася спиною до стiнки. Пiд вагою шестиденного робочого виснаження повiки мимоволi опустилися, i жiнка поринула в рятiвну темряву.

«Ще кiлька десяткiв хвилин – i блаженний вiдпочинок… Гаряча ванна… м’яка пiнка…»

Рiзкий голосний сигнал вивiв бiлявку з трансу. Їi молодий напарник-програмiст, устромивши ногу, зупинив лiфт i заскочив досередини. Низький, на вигляд рокiв iз тридцять, азiйського походження й з тоненьким голосом. Рiдкувате чорне волосся завжди стирчало в рiзнi боки (iнодi Меланi здавалося, що то жахлива стомлива робота довела його зачiску до такого стану), а маленькi очi дивилися на все й усiх iз незмiнною пiдозрою.

Думки про пiну вивiтрилися вмить. Чортiв вузькоокий! Нi, опускатися до расизму не для Меланi Маерс, хоча чортiв Дiксон i дiстае тупими, нудними запитаннями до печiнок. Особливо тi питання дiймали тодi, коли погляд напарника нацiлювався на ii сiдницi чи розстебнутi гудзики блузки.

– Almost…[11 - Майже… (англ.)] – усмiхнувся чоловiк.

Жiнка лише кивнула, чим дала знак про абсолютну вiдсутнiсть бажання вести будь-який дiалог. Очi за змеженими повiками продовжували шукати бажаного вiдпочинку. Вiд самоi думки про гарячу воду та всiяну бульбашками пiнку на ii оголеному стомленому тiлi дихання ставало важчим.

– Так… навiщо ти збрехала, Меланi? – неочiкувано запитав азiат, стрiляючи поглядом, як завжди, трiшки нижче, якраз у вирiз блузки.

Серце Меланi на мить зупинилося. Вона не знала, що вiдповiсти. Цю тему бiльше не варто порушувати.

– Я не брехала, Лi. Ти ж знаеш, – крiзь зуби процiдила жiнка.

Нагадування китайця витягнуло ii з теплоi ванни. Руки затремтiли, i спробами сховати iх до кишень цього не приховати. Слiд контролювати себе, адже найменший вияв слабкостi викаже ii, поставить пiд сумнiв компетентнiсть i право працювати в цiй компанii.

«Якого бiса так довго?»

Кабiна опускалась зi швидкiстю реактивного слимака. Для повного ефекту не вистачало лише, як у фiльмах шiстдесятих, фоновоi веселоi музики. Час спливав надто повiльно.

– Куди iхатимеш? – Лi Дiксон змiнив тему розмови.

Хоча чоловiк i народився в Китаi, батько, уродженець Техасу, усе ж наполiг на своему прiзвищi.

Меланi ледь помiтно полегшено видихнула.

– Барселона.

– Барселона? Справдi? – здивувався програмiст. – Там, здаеться, цiеi пори надто спекотно.

– Так.

– Мiй друг Кайл якось бував там. Каже, неперевершене мiсто. Особливо готичний квартал.

«Господи! Та закрийся вже!»

– Чим добиратимешся? Проте чого я питаю: звiсно ж, лiтаком. Яким авiарейсом? Чув, United Airlines[12 - United Airlines – одна з найбiльших авiакомпанiй у США та свiтi з базовим аеропортом у Чикаго, штат Іллiнойс. Пiсля злиття з Continental Airlines стала найбiльшим авiаперевiзником у свiтi.] надае знижки на прямi рейси з нью-йоркського аеропорту Кеннедi в европейському напрямку. Як знаю, з Вашингтона прямо до Барселони з лiтаками туго.

Лiфт зупинився, але Дiксон i далi щось торочив, щоправда, вiдвiвши погляд вiд декольте, наче врештi зрозумiвши всю непристойнiсть своеi поведiнки. Меланi, так i не вiдповiвши, по-змiiному прослизнула повз китайця, ледь зачепивши його за плече. Вона майже бiгла, але вiдiрватися вiд напарника нiяк не вдавалося. Вони опинилися в просторому примiщеннi з прозорими скляними стiнами. Меланi нiколи не подобалась атмосфера офiсного холу. Направду вона була iй огидною – викликала почуття ув’язнення у величезному акварiумi, за яким вели постiйне спостереження. Як за пiддослiдними пацюками. Свободою тут аж нiяк не пахло.

Пiдiйшовши до пропускного пункту, Меланi показала чорношкiрому охоронцевi бейджик з iменем i маленьким фото, де вона мала набагато молодший i життерадiснiший вигляд. Той лише люб’язно всмiхнувся й повiв рукою в бiк виходу. Жiнка кивнула у вiдповiдь i пролетiла далi. Лi не вiдставав, повторюючи ii дii крок за кроком. Довкола метушилися такi самi, як i вони, працiвники – опущенi голови з хаотичними думками, дiловi костюми за декiлька тисяч доларiв i пиха, вiд якоi аж тхнуло.

– То коли ти повернешся до роботи? – Лi мусив перейти на легкий бiг, аби порiвнятися з жiнкою.

– Ще не знаю.

– Можу я глянути на твiй звiт?

Чоловiк указав пальцем на червону теку, кутик якоi стирчав зi шкiряноi сумки Меланi.

– Ем-м-м… вiн залишився в офiсi, – збрехала Меланi.

Вони вийшли на просторий паркiнг праворуч вiд масивноi сiроi дванадцятиповерховоi будiвлi. Сонце, що стояло високо в блакитному небi, пекельно смажило асфальт i припаркованi авто. Гарячий потiк повiтря шугнув вулицею та пiдхопив коротке, до плечей, бiляве волосся Меланi. Звичним порухом руки вона поправила його. Чоловiки не раз запитували, чи не дратуе ii отак постiйно поправляти зачiску за вiтряноi погоди.

«Дратуе! Ще й як дратуе!»

– Хiба це не вiн у тецi? – не вгавав Лi Дiксон.

Китаець перетнув уявну межу – Меланi гнiвно розвернулася до азiата. Їй неймовiрно закортiло заiхати по всмiхненiй пицi кулаком, навiть попри те, що декiлька днiв доведеться ходити з перев’язаною кистю. За останнi роки вона навчилася не тiльки бити чоловiкiв, а й справно вирубати iх одним ударом. Зараз саме була нагода скористатися вмiнням на практицi, проте… мусила стерпiти. Меланi повинна була протриматися ще трохи, доки не наблизиться до свого авто… Та нерви не витримали.

– Чого ти причепився?! – прорипiла жiнка. – Що тобi до моiх справ? Маеш своi, ними й займайся.

– Я лише хвилююся за наш проект. Думаю, нi ти, нi я не хочемо втратити те, над чим так довго працювали. Могла б просто попросити про допомогу.

– Не розумiю, про що ти, – вiдмахнулася жiнка. – Я не бажаю продовжувати цю безглузду розмову!

Меланi рiзко повернулася спиною до колеги й пришвидшилася. Серед десятка чiтко вишикуваних у ряд автомобiлiв Меланi побачила свiй брудно-червоний седан Mitsubishi Lancer. Одначе, ступивши ще крок, бiлявка вiдчула, як ii лiкоть обтиснули чужi пальцi. Дiксон! Величезна хвиля гнiву накрила Меланi Маерс, i вона востанне крутонулася на пальчиках до китайця. Чорна сумка описала коротку дугу й «ненавмисне» врiзалася йому в пах. Вигук фальцетом зiрвався з губiв китайця, i вiн зiгнувся, хапаючись за забите мiсце. Меланi скористалася нагодою й спритно застрибнула в авто. Седан повiльно рушив iз мiсця й вiдразу набрав швидкiсть, вилiтаючи з огородженоi територii повз блокпост. Меланi врештi почала заспокоюватися. Поiздка додому – едине, що могло розвiяти думки. Лi Дiксон мовчки проводжав жiнку поглядом.


3


Львiв, Украiна. 29 серпня, 2015 рiк

Вдихнувши запах свiжонапастованого коридорного паркету, я взявся за ручку дерев’яних дверей унiверситетськоi кафедри. Дерево бiля петель вiдчутно потрiскалося i, коли високi дверi вiдчинялися, тихо поскрипувало. Сам погляд на тi дверi вселяв спокiй та пробуджував азарт до вивчення iсторii. У коридорах унiверситету все було iнакшим: студенти метушилися, викидаючи в повiтря негативнi хаотичнi розряди. Зiтхнувши, я переступив високий порiг i залишив гамiр позаду.

Бiля входу стояли двi жiнки. Перша, рокiв тридцяти, швидко наблизилася до мене i, доброзичливо всмiхаючись, простягнула руку для вiтання. Глибокi й карi, пiдкресленi довгими чорними вiями очi Ірини Дивульськоi грайливо зблискували, пухкенькi щiчки скидалися на м’якi подушечки, а спину хвилями затоплювало довге та неслухняне каштанове волосся.

Інша змiряла мене з голови до п’ят прискiпливим поглядом. Галина Михайлiвна, здавалося, бачила ще розквiт Римськоi iмперii, але вмiло це приховувала тонною косметики та правильно дiбраною грою тiней i свiтла. Я мiг би закластися, що, стань вона на бiльш освiтлене мiсце, погляду вiдразу вiдкрилося б абсолютно iнше, вусате та скривлене вiд геморою обличчя староi дiви. Шiстдесят два роки позначилися на жiнцi глибокими зморшками та гидкими запахами з рота. З кожним вимовленим старою голосним або шиплячим звуком десь на пiдвiконнях умирало по рослинi.

– Гм, – Михайлiвна тицьнула менi в груди своiм коротким сухим пальцем так, наче штрикнула хрусткою гiллячкою, що трiсла б вiд найменшого доторку, – новобранець на полi бою. Якщо витримаеш тих нацистiв мiсяць, з мене пляшка настоянки.

Нацистами вона називала студентiв.

– Хех, – нiяково крекнув я, – хоч я й не такий ветеран цiеi вiйни, як ви, але буду намагатися робити все вiд мене залежне.

– Чудово! – вигукнула Михайлiвна, сплеснувши долонями. – Я ветеран iще той, уже повiр, тому знаю, що найважливiше на вiйнi – мати хорошого союзника. Тодi тi почвари не знесуть тобi голову.

З-за моеi спини враз вигулькнув молодий, рокiв двадцяти семи, чоловiк.

– Знову, Михайлiвно, про свого коханця Кутузова розповiдатимете? Давно то було. Рокiв двiстi тому. Забудьте. Я впевнений, що вiн i единим своiм оком на вас не накидав.

Юрiй Мишкевич викладав першi роки пiсля закiнчення аспiрантури. Доволi низенький на зрiст (зазвичай у таких, як вiн, е частими вияви зрозумiлих комплексiв перед високими та стрункими жiнками на кшталт Ірини, однак Юрiй тримався поряд iз нею напрочуд мужньо, iнодi навiть гордо випинаючи вгору пiдборiддя), iз темним волоссям, що гармонiйно поеднувалося з упевненим поглядом та акуратною борiдкою. Простий юнак, який, проте, хапнув кiлька ковткiв влади перед десятками притуплених молодiстю студентських очей. Устромивши руки до кишень, вiн усмiхнувся, немов запрошуючи до пекла знущань iз древнiх.

– Юро, уже з початку навчального року дiставати будеш? – У голосi Михайлiвни забринiли нотки злостi.

– Аякже. На цей семестр я пiдготував аж тридцять двi сторiнки жартiв для вас, Михайлiвно.

– Вiтаю в колективi, Далiборе, – з-за спини прозвучав iще один голос.

Солiдний чолов’яга десь за п’ятдесят мав найбiльш поважний iз-посеред усiх присутнiх вигляд. Вiктор Петрович Лук’янов одним поглядом припинив словесну колотнечу Юрiя та Михайлiвни – тi враз замовкли. Чоловiк красувався густими бровами, що ледь не утворювали суцiльну лiнiю над перенiссям, i пишними вусами, якi огинали сухi й потрiсканi губи. Вiд нього пахло дорогими парфумами, якими вiн щодня зрошував комiрець незмiнно бiлоi сорочки.

Вiктор Петрович простягнув руку для потиску, на що я люб’язно вiдповiв. Його рукостискання могло повнiстю схарактеризувати його в мiру суворий характер. Погляд був спокiйним i напрочуд мудрим.

– Дякую, – мовив я задоволено. – Упевнений, почуватимусь, як удома.

– Тiльки в трусах самих не ходи, а то один уже хотiв. – Михайлiвна кивком указала на Юрiя. Той лише невинно стенув плечима.

– Можеш зайняти той стiл у кутi.

Вiктор Петрович показав у куток кабiнету. Перед набитою документами шафою стояв непоказний коричневий стiл. Фарба стiльницi де-не-де потрiскалася, а верхнiй правий, ближче до проходу кут вкривали залишки клейких папiрцiв, свого часу так i не вiддертих.

– У шухлядах, можливо, знайдеш якiсь речi колишнього працiвника. Можеш ними розпоряджатися на свiй розсуд. Викинь чи собi забери.

Усi облишили мене, аби я змiг розкластися й облаштуватися на новому мiсцi. Витягши iз сумки книжки, я почав порпатися в шухлядах, аби знайти, куди тi покласти. Там було порожньо: колишнiй працiвник вигрiб усе до останньоi пилинки, навiть цвяхи окремi повитягував. Зате низ столу традицiйно густо облiпили жуйки.

Кафедра була тiсною кiмнатою, з’еднаною з вхiдними дверима куцою прохiдною, посеред якоi стояв стiл. За ним мусила б зараз сидiти, як менi пояснили, сива напiвзiгнута лiтня жiнка – лаборантка. Робочi мiсця розташовувалися по кутах кiмнати, що створювало iлюзiю великого вiльного простору.

До столу пiдiйшов Вiктор Петрович i пiсля хвилинного мовчання повiльно, хоча доволi серйозно протягнув:

– За п’ятнадцять хвилин нарада.

Я кивнув, показуючи, що зрозумiв i повнiстю готовий, але чоловiк продовжував стояти й розглядати мое нове робоче мiсце.

– А ще завтра о пiв на сьому вечiрка, – на цих словах Петрович просяяв.

– Перепрошую? – перепитав я, ховаючи здивований погляд.

– Пiсля наради можеш бути вiльний, але обов’язково приходь до «Медiавалю»: будемо святкувати початок навчального року.

Я на мить завагався: потрапити на вечiрку можна було, тiльки залишивши вдома Луку на весь вечiр, а то й до пiвночi. Щойно ми в’iхали, я обiцяв малому, аби допомогти призвичаiтися до нового мiсця, бути якомога частiше поряд: разом гуляти, дивитися мультфiльми, читати та складати пазли, iнодi разом гратися в кiмнатi фантазii. Я не мiг не дотримати слова.

– Вибачте, але, мабуть, не зможу. Якщо пiду, покину сина самого, а ми нещодавно переiхали. Я дав слово.

– Ну, то з мамою посидить.

На це я нiчого не змiг вiдповiсти. З грудей вихопилося важке зiтхання.

– Ох, – Вiктор Петрович вловив мiй погляд, – пробач, не знав. Тодi вирiшуй, як краще. Слово е слово. Будемо радi, якщо все ж вдасться викроiти хвилинку.

Я вдячно кивнув i хотiв було повернутися до паперовоi роботи, як вiн продовжив:

– Але вона, – чоловiк указав на Михайлiвну, – перетворить твое життя на пекло, якщо вiдмовишся. Гарного дня, – пiсля чого дружньо поплескав мене по плечi.


4


Нью-Йорк, США. 29 серпня, 2015 рiк

Вiн кинув теку з документами на широкий темний стiл. «Течкою бiльше, течкою менше», – думав, вивчаючи закидану паперами дерев’яну стiльницю.

– Нарештi.

Сергiй Боровець оглянув свою занедбану кiмнату. Скiльки всього вiн зазнав у нiй: стiни зi старими шпалерами та скрипуча дерев’яна пiдлога були йому рiдним домом протягом шести рокiв. Щодня вiн повертався до цiеi затхлоi кiмнати, падав у лiжко та мрiяв, як колись збиратиме речi, розсилатиме емейли та вшиватиметься звiдси пiд три чорти. Проте загалом таки просто мрiяв, адже його вiра в переворот була всуцiль просякнута ентузiазмом. Вiдверто поговорити про це з кимось Боровець не мав змоги. Така вже робота зв’язкового. Чоловiк отримував iнформацiю та завдання вiд однiеi сторони – здебiльшого з Украiни – та передавав iншiй. Процес був повнiстю анонiмним i передбачав використання закодованих повiдомлень через електронну пошту. Хто саме ховався за ширмою другоi сторони, невiдомо. Єдине, що Сергiй Боровець знав, то це спiльна iдея, навколо якоi гуртувалися сторони. Усi працювали невпинно, контакти вiдбувалися щонайменше раз на тиждень, i сьогоднiшнiй мав бути першим з останнiх.

Боровець поклав телефон, який досi тримав у руцi, i швидко пiдбiг до невеликоi, як вiн ii називав, кухнi. Це не було окреме примiщення, а лише роздiлена барною стiйкою площа, де стояли брудна тарiлка та недопита склянка чаю. Виделка лежала трохи поодаль, а стос журналiв National Geographic[13 - The National Geographic Magazine – мiжнародний щомiсячний часопис, офiцiйне видання Нацiонального географiчного товариства США; виходить друком iз жовтня 1888 року. Сьогоднi мiсячний наклад становить понад 5 млн примiрникiв.] балансував на краю вкритоi хлiбними крихтами стiльницi. Треба було негайно розiслати повiдомлення, iнакше вiн мiг не встигнути. Боровець метнувся до нижньоi шафки й витягнув останню полицю. Згрiбши пластмасовi кришки, вiдкривачки й iнший дрiб’язок до стiнки, встромив тонкий нiж у передню частину дна й натиснув. Уже вчетверте за цей мiсяць вiн пiдважував приховане дно полицi, аби дiстати бiлий тонкий MacBook.

Першорядним завданням була перевiрка на безпечнiсть зв’язку. Сторона, якiй передавали iнформацiю, завжди мусила перебувати онлайн, iнакше данi пiдлягали блокуванню. Для цього потрiбно було сповiстити про передавання, тобто вiдiслати на змiнювану електронну адресу код. Якщо Сергiй не повинен був передавати хоч якiсь вiдомостi, вiн просто iгнорував шифри й чекав на наступний випуск. Адресу завжди змiнювали, зазвичай iз перiодичнiстю раз на мiсяць, однак за останнi три сеанси ii змiнювали щоразу. Сергiй дiзнавався зашифровану назву електронноi пошти з колонок газети The Ukrainian Weekly[14 - The Ukrainian Weekly – газета украiнськоi дiаспори з центральним офiсом у Нью-Йорку. Виходить друком iз 1933 року. У перiод СРСР iнформувала про рух опору радянськiй владi.]. Колонку з вмiщеним у нiй посиланням також змiнювали, тож, аби з’ясувати iм’я ii автора, треба було брати за шию абсолютно всiх журналiстiв i редакторiв видання.

Цього разу рука швидко виписала на бiлий стiкер mrkNon41@i.ua. Вiдклавши Weekly до стосу журналiв National Geographic, Боровець розiм’яв пальцi та залогiнився до своеi пошти. На мить його руки зависли над клавiшами, наче насолоджуючись останнiми секундами секретностi. Переворот от-от розпочнеться, i вiн мав бути його учасником. Не те щоб простим глядачем, а ледь не головним органiзатором. Чоловiк не вiрив, що свiт, яким його знали досi, мiг усього за частку секунди змiнитися. Наступне поколiння лише здогадуватиметься про обсяг виконаноi для цього неймовiрно важкоi роботи та принесенi жертви. Баттiста Пiреллi став однiею з таких. Особисто Боровець i Пiреллi знайомi не були, однак належали до однiеi сiм’i, удар по якiй вiдчували всi до единого ii члени. Один за одного, як то кажуть.

Боровець часто ходив на недiльну службу до Церкви Святого Юра на кутi East 7


 Street i Taras Shevchenko Place, де намагався стиха поспiлкуватися з представниками дiаспори. Вiн вивiдував, що iм вiдомо про чутки довкола перевороту чи рiдноi вiри, частенько задля цього пiдпоюючи роботяг у Stricha[15 - Stricha, або «Стрiча», – украiнське кафе типу iдальнi в Нью-Йорку на East 7


Street, мiж 2


 та 3


Avenues.]. Як не викручувався, але пiдтвердити чи спростувати своiх здогадок щодо причетностi до другоi сторони Боровцевi не вдавалося. Інодi Сергiевi здавалося, що вiн спiлкуеться з привидом, що iншоi сторони не iснуе взагалi. Утiм вiн одразу вiдкидав такi думки, бо вони позбавляли будь-якого сенсу його кропiтку працю.

Сергiй ввiв mrkNon41@i.ua в поле «отримувач» i вже без роздумiв уписав код сповiщення. Надалi лишалося чекати, доки iнша сторона з’явиться в мережi. Зазвичай це займало менше за хвилину, i зв’язковий уже налаштувався прокручувати в головi наступне повiдомлення. Воно мало б бути фееричним, надiленим оптимiстичними та, що найважливiше, обгрунтованими сподiваннями. Проте досi свiтився офлайн. Користувач запiзнювався. Це можна було пробачити, можна було вичiкувати набагато довше, нiж зазвичай, адже Боровець знав, що саме його повiдомлення змiнять для украiнськоi дiаспори все.

Коли минула друга хвилина, чоловiком опанувало миттеве хвилювання, але вiн вiдмахнувся вiд нього, усмiхаючись сам до себе. «Мабуть, у них щось з iнтернетом», – переконував себе Сергiй. Ще раз глипнув на годинник i вирiшив почати писати повiдомлення, аби залишалося вiдправити його та чекати на здивовану й ощасливлену реакцiю користувача. Щойно пальцi вистукали по клавiшах перше слово, з iншого кiнця короткого коридору почулося гримання. У дверi хтось гучно й ритмiчно стукав. Серце чоловiка забилось у шаленому ритмi, наче прагнучи вискочити й утекти кудись подалi звiдси, однак вiн одразу вгамував його та спокiйно закрив ноутбук. За правилами, у разi вторгнення потрiбно було ретельно замiтати слiди, захищаючи iнформацiю понад усе.

Стукiт повторився набагато гучнiше, нiж якби це гатив поштар навiть обома руками. Боровець ухопив ноутбук, поклав назад на подвiйне приховане дно полички й метнувся до кiмнати. У кровi вирував адреналiн, а на лобi виступили краплини поту. «Чорт-чорт, прийшли-таки, – подумав вiн. – Як вони дiзналися?»

За дверима пролунав чоловiчий голос – iх декiлька, як вирiшив Сергiй, i хтось один вiддае накази. Про що саме вони мiж собою перегукуються, вiн не дослухався, бо, схопивши тремтячими руками документи зi столу, побiг до широкоi шафи, вбудованоi в стiну на зразок нiшi. Внутрiшня лампочка освiтила декiлька коробок i двi чорнi сумки, одна з яких була порожня. З другоi Боровець хутко витягнув пiстолет «глок 19»[16 - «Глок 19» – самозарядний пiстолет австрiйськоi фiрми Glock, створений для цивiльного ринку зброi й озброення спецслужб та армiйських офiцерiв. Вирiзняеться компактнiстю, невеликою довжиною затвора-кожуха та пiстолетного рукiв’я.] i перевiрив наявнiсть повного магазина. Усе на мiсцi. Тодi мигцем шарпнувся до вiкна, але зразу вiдскочив – на вулицi, якраз пiд ним, стояло велике чорне авто, а поряд – двое чоловiкiв. Їх можна було б проiгнорувати, не помiтити, якби не один факт: iхнi обличчя були зверненi просто на його вiкно. Отже, гостi за дверима прийшли не самi.

Наступний удар у дверi ледь не знiс замок. Сергiй вибiг посеред кiмнати й навiв дуло пiстолета на вузький прохiд – хто б не намагався вдертися до квартири, йому доведеться, пройшовши коридором, опинитися пiд прицiлом «глока». Руки затремтiли. Сергiй перекинув пiстолет у лiву руку, праву швидко протерши вiд поту об штани. Його вчили стрiляти, навiть бiльше: йому вдавалося це на «вiдмiнно», але ще жодного разу не доводилося тримати на мушцi живу людину. У фiльмах це здавалося так просто, а в реальному життi сама думка про те, що от-от позбавиш когось життя, пробуджувала холеричний мандраж.

Дверi знесло й вiдкинуло набiк вiд удару мiнi-тарана. Боровець чув тупання декiлькох пар черевикiв i клацання затворiв. Вони прийшли зi зброею в руках, а отже, це точно не компанiя настирливих поштарiв.

«Хер я вам дамся!»

Щойно перший незнайомець у чорному вималювався у дверному отворi, як отримав кулю в праву скроню. Украiнець вивернувся з-пiд шквалу вогню у вiдповiдь i ледь втримався на ногах, перечепившись через стоси паперiв бiля дерев’яного столу. Незнайомцiв було п’ятеро. Один – мертвий – залишився лежати в коридорi, тож його напарникам доводилось обережно переступати через нього, аби дiстатися до кiмнати. Це було неабиякою перевагою Боровця, i вiн збирався нею скористатися. Коли наступний iз непроханих гостей опустив погляд пiд ноги, Сергiй вистрiлив кiлька разiв крiзь прочиненi дверi. Почувся глухий удар – тепер уже два трупи лежали один на одному. Декiлька секунд, доки «поштарi», вирiшивши не лiзти пiд кулi, ховалися за кутом у коридорi, панувала важка тиша, що аж гвалтувала вуха тонким писком.

«Блядь, блядь, блядь», – повторював подумки Боровець.

Вiн знав, що не вийде живим iз квартири, i це розумiння лише загострювало бажання вбивати. Перший пострiл було зробити надважко, однак усi iншi вдавалися чи не механiчно. Коли нападники оговталися й повiльно посунули до кiмнати, вiн пiдбiг до дверей i вгатив по них ногою. Петлi дверей украй вигнулись, i тонка перегородка шматками посипалася на чоловiкiв. Тi стрiляли наослiп, силкуючись влучити в невидиму цiль. Одна з куль влучила Сергiевi в плече. Зiгнувшись вiд болю, вiн позадкував до кухнi, iнтуiтивно бажаючи захистити сховок iз ноутбуком, уберегти результати кiлькарiчноi працi.

«Усе мало бути не так! Усе мало починатися зовсiм не так!»

Украiнець востанне навiв «глок» на коридор, коли перед ним постало трое дужих чоловiкiв – двое бiлих та один, наймiцнiший з усiх, чорношкiрий. Проте вiн не встиг зловити на мушку когось з убивць, як усi трое водночас вистрiлили йому в груди. Сергiй бездиханним звалився на пiдлогу, а чорношкiрий повiльно пiдiйшов i виконав контрольний йому в обличчя.

Нiяких останнiх думок. Навколо чоловiка зi спрямованим на нього дулом пiстолета закружляли сiрi стрiчки, якi за мить обернулися густим сiрим туманом. Не встиг Сергiй Боровець торкнутися спиною холодноi пiдлоги, як туманну сiрiсть змiнила глибока, вiдтiнку масноi нафти чорнота. А потiм… бездонна морозна порожнеча. З останнiм ударом серця свiтло згасло. Бiля нiг усе ще лежали течки з документами, на однiй iз яких друкованими лiтерами стояло псевдо зв’язкового – Мстислав.

– Здаеться, ще рухаеться, – кивнув рештi один iз нападникiв, хоча розумiв, що це, iмовiрно, рефлекси.

Чорношкiрий глянув на наручний годинник.

– 16:13, – сказав вiн. – Завершуймо.

Вiн востанне вистрiлив Боровцевi в голову, залишивши замiсть неi мiсиво з понiвеченого мозку, потрощених кiсток i волосся, струмки кровi з якого розпливлися пiдлогою аж до пристiнних шафок.

О 16:14 користувач з’явився онлайн, очiкуючи на зв’язкового.


5


Львiв, Украiна. 30 серпня, 2015 рiк

– То про що це я… – сказав Юрiй. – Ага. Тому ми почали шукати заклад подалi вiд унiверситету, але щоб i добиратися на роботу було не так далеко. Розумiеш, про що я? І тут Іринi пiдвернувся цей паб.

– Я тут святкувала день народження подруги.

Ми вп’ятьох сидiли за великим чотирикутним столом посеред запахiв живого пива. «Медiаваль» був чимось на кшталт пабу, у приглушеному свiтлi якого компанiя почувалася вiдмежованою вiд навколишнього гамору. Хоча Лука й сприйняв мою пропозицiю побути вдома цього вечора самому з радiсними вигуками, смуток в очах приховати йому так i не вдалося. Майже дев’ятирiчний хлопчик умiв вiдчувати внутрiшнiй стан будь-якоi людини й розумiв, що ця вечiрка його батьковi потрiбна. «Медiаваль» став своерiдним тимбiлдингом, за який я мусив розплачуватися трьома годинами безперервного перегляду останнього сезону «Спайдермена».

– Цiни тут немалi та й до унiверситету не так уже й близько, як хотiлося б. Тому студенти тут узагалi не ошиваються. А для нас це найкращий варiант.

– Ти не подумай – ми непогано ставимося до них, – мовив Вiктор Петрович.

– До нацистiв, – уточнила Михайлiвна.

– Просто iнодi хочеться забутися, вiдволiктися вiд роботи. Вiдпочинок удома – це добре, але коли вiдпочинок можливий лише вдома – це, курва, дуже погано. Мозок гние, звикаючи до якогось стандартного розпорядку. Йому потрiбна пiдзарядка свiжiстю. Знаю, такими нечастими зустрiчами в пабi мозок нею не забезпечиш, як належало б, але це хоч щось, хоч якась хвилина рiзноманiтностi.

– Розумiю. Мене завжди рятували вiдрядження. Їх було вдосталь.

– До речi, – завiвся Юрiй, – розкажи нам про себе. І що це за дивне iм’я в тебе таке? Батьки пiдтримували дитяче насильство чи як?

– Вони надзвичайно любили слов’янську iсторiю. Вважали, що наш народ майже забув ii, не робить абсолютно нiчого, щоб детальнiше вивчати ii чи хоч якось популяризувати. У шкiльнiй програмi на опанування iсторii слов’ян узагалi вiдведено вкрай мало годин. Мама не могла змиритися, що дiти бiгають, вигукуючи iмена Наполеона чи Гiтлера, а не Володимира Великого чи Ярослава Мудрого.

– Але чому саме Далiбор? – Ірина намагалася висловлюватися делiкатнiше за Юрiя, але однаково нiяковiла вiд поставлених запитань. – Ти, звiсно, не ображайся, але е бiльш, скажiмо так, адекватнi слов’янськi iмена, як-от Всеволод чи Дзвенислав.

– Серйозно? – саркастично пирхнув Юрiй. – Дзвенислав краще за Далiбора? Пф!

– Ну все ж…

– Ну, це дуже гарне iм’я насправдi. У перекладi означае «народжений, аби боротися». Батьки хотiли, щоб я так само, як i вони, боровся за своi iнтереси, обстоював те, що по праву е важливим. Щоб нiколи не вiдступав пiд тиском соцiуму чи його умов. Крiм того, за кiлька рокiв до мого народження батько iздив у вiдрядження до Праги, де побачив Далiборку.

– Звучить, як iм’я твоеi коханоi, – розсмiявся Юрiй, як затаврований по самi яйця кiнь.

У грудях боляче кольнуло. На секунду стиснувши кулаки, за мить я опанував себе. Вочевидь, Вiктор Петрович не розповiв йому про Катерину.

– Нi, не коханоi. Це одна з найвiдомiших веж Праги, названа на честь ув’язненого там лицаря Далiбора. Це сталося ще за часiв Владислава ІІ[17 - Владислав ІІ (чеськ. Vladislav II) – король Чехii в 1158—1172 рр.]. Тодi Чехiя занепадала. Король, який жив в Угорщинi, дуже рiдко навiдувався на батькiвщину. Кожен у краiнi розв’язував власнi проблеми по-своему, здебiльшого – силою. У замку Плосковiце[18 - Замок Плосковiце (чеськ. Ploskovice) – замок доби бароко в селi Пласковiце (Пiвнiчна Чехiя), збудований у 1720—1730-х рр.] тодi сидiв князем лицар Адам Плосковський – один iз найжорстокiших володарiв. Пiдданi не витримали його гнiту та вчинили заколот. Захопили Плосковського в полон i змусили пiдписати документ про iх звiльнення. Потому всi вони добровiльно перейшли до сусiднього панства пiд владу лицаря Далiбора. Коли про це дiзналися земськi правителi, Плосковському повернули пiдданих, а Далiбора ув’язнили в Празькому Градi й засудили до смертноi кари за те, що переховував заколотникiв, визнавав iхне право на вибiр i схвалював бажання боротися за волю. Далiбор у в’язницi щовечора грав на скрипцi, а люд приходив попiд мури, аби послухати та поспiвчувати йому. Влада, побоюючись, що привселюдне оголошення страти лицаря спричинить нову хвилю повстань, усе зробила тихцем. Таемно.

– Якийсь невтiшний кiнець iсторii, – уже серйозно промовив Юрiй. – Тобто твiй батько знав, як усе закiнчилося з Далiбором, але однаково вирiшив назвати тебе цим iм’ям?

– Направду майже всi iсторii мають невтiшний кiнець. Святий Юрiй загинув, захищаючи вiру свого батька, коли iмператор Дiоклетiан[19 - Гай Аврелiй Валерiй Дiоклетiан (лат. Gaius Aurelius Valerius Diocletianus) – римський iмператор у 284—305 рр. З його приходом до влади завершилася криза Римськоi iмперii. Вiдомий своiми реформами.] почав гонiння на християн. Але чомусь тебе однаково назвали Юрiем. Важливо вибрати з iсторiй те, що надихае й дае змогу чогось навчитися. Далiбор був прикладом людяностi та непохитного духу.

Колеги мовчали.

– До речi, iм’я не таке вже й рiдкiсне. Щоправда, тiльки за межами нашоi краiни. У Словенii е футболiст Далiбор Стевановiч, у Швецii – олiмпiйський медалiст iз гандболу Далiбор Додер, а в Боснii – вiдомий гросмейстер Далiбор Стояновiч.

– Знаеш таких людей? – У голосi Ірини вчувалася повага з краплею захоплення. – Похвально.

На щоки ледь помiтно полiз рум’янець, i я волiв би думати, що причина тому – алкоголь.

– Просто не вперше вiдповiдаю на це запитання. Воно так само поширене в Украiнi, як i, може, Теодор чи той самий Дзвенислав. Та хочу вiдзначити: зараз дедалi бiльше людей називае своiх дiтей такими рiдкiсними iменами. Це тiшить.

– А що там стосовно Криму? Ми всi краем вуха чули ту iсторiю в новинах, але це було пiвтора року тому й абсолютно без деталей. Це найбiльш дивуе, адже в iнтернетi мала б з’явитися хоч якась iнформацiя – правдива чи нi. Але Google майже нiчого не видае.

– Та не було про що й писати – невеличка катавасiя з мiсцевими хулiганами. Нiчого особливого.

Подумки я благав, аби хтось спрямував розмову в iнше русло. Пам’ять навiдрiз вiдмовлялася вiдновлювати страшнi подii того вечора. Я волiв би назавжди забути його. Пiсля прибуття додому мене тiльки те й робили, що шматували зусiбiч тисячами запитань i докорiв. Ще й Лука, залишений на мiсяць пiд опiкою моеi тiтки, сприйняв це не надто схвально. То були однi з найвиснажливiших у моему життi днiв.

– Ну гаразд, – Вiктор Петрович узяв ситуацiю у своi руки, – може, ще не час – то ти кажи. Чи в тебе секрети якiсь – це ми теж зрозумiемо. А якщо переховуешся вiд Інтерполу, то ти не один такий: Михайлiвна свого часу на ректора настрибнула.

– Як настрибнула?

– Нi, не в тому значеннi. Тодiшнiй ректор почав вимагати вiд нашого колишнього викладача звiтнiсть про трiйки та комiсiйнi талони студентiв. А що вдiеш, як той був чистою душею, сама доброта. Та й викладати вмiв, наче дар вiд Бога мав. От студентики його повсякчас отримували оцiнки, не нижчi за четвiрки. Але ж нi, ректоровi подавай мiнiмум трiйок, якi ми мусили якось та й розкидати. Ми довго вже боремось iз цiею системою. Дещо вдаеться, а дещо – нi, як коли пощастить. Отож Михайлiвна скочила захищати Захара, аж руками почала махати перед обличчям ректора. А пан цей – ще той фрукт. Узявся пащекувати до нашоi мадами! Та й учепилася в нього зубами. Слово честi. Без перебiльшень. Здаеться, за руку вкусила, але ii версiя…

– Вухо я йому вiдгризла, – оголосила Михайлiвна, ледве встаючи на ноги з келишком горiлки в руках, – як той Мейсон, чи як там його. Боксер ваш. По заслугах отримав гад. Нiчого ображати горобчика. І те саме я зроблю з тим, хто пiдвищить голос на тебе, голубчику. – Їi погляд втупився менi в шию.

– У вас якiсь нездоровi вияви орнiтологii[20 - Орнiтологiя – наука, що вивчае ембрiологiю, морфологiю, фiзiологiю, систематику й географiчне розповсюдження птахiв.].

Я вiдсунув стiльця подалi вiд неi й не помiтив, як опинився лицем до лиця з Іриною. Вiд неi чудово пахло свiжою лавандою. Шкiра на обличчi здавалася такою гладенькою та нiжною, що руки самi тягнулися доторкнутися. Нашi погляди зустрiлися, вiд чого нiяково стало обом. Я рiзко вiдсахнувся та вiдсунувся на кiлькадесят сантиметрiв назад.

– Вiдтодi за нею наглядають, – продовжив керiвник. – Хоч i не Інтерпол, а охоронець Тимофiй Іванович. Проте останнiй мае славу не меншу, анiж та мiжнародна органiзацiя.

– Ух я б його… – не вгавала стара.

Над столом розлився черговий потiк теплого смiху, що зiгрiвав душу краще за горiлку. Не знаю чому, але вони менi подобалися.


6


Лейк Цюрих[21 - Лейк Цюрих (англ. Lake Zurich) – селище в штатi Іллiнойс, засноване 1896 року. Населення – 19984 особи (на 2013 р). Вiдстань до Чикаго – 52 км.], США. 19 березня, 2011 рiк

– Damn![22 - Прокляття! (англ.)]

На вказiвному пальцi виступила яскраво-червона краплина. Меланi вiдклала нiж i вiдсунула подалi вiд себе дошку з нарiзаною кiльцями цибулею, затискаючи рану, що нестерпно пульсувала. Поглянула на годинник – 8:14 РМ.

«Де його знову дiдько носить?!»

Жiнка окинула швидким поглядом невелику квадратну кухню, згадуючи, де заховано пластир.

«Лiва навiсна шафа. Повинен бути там».

Ривком дiсталася з одного кiнця кухнi до iншого, вiдчинила дверцята та порозпихала екзотичнi приправи й порожнi бляшанки. Пластиру не було. Тодi обшукала нижню шафку, потiм – бiчнi. Нiчого.

«Так заживе…» – махнула рукою.

Меланi пiдвелася й рушила назад до столу, коли в замковiй шпаринi вхiдних дверей щось зашкряботiло. Серцебиття вмить пришвидшилось, а руки ледь затремтiли. У думках вирувало бажання, аби Стен виявився хоча б трiшки тверезiшим, на краплину спокiйнiшим, як зазвичай. Аби виявився хоч трiшки схожим на всiх iнших нормальних чоловiкiв. Вона ж не iдеал просить, а просто середньостатистичного чоловiка.

Кожноi вiльноi хвилини Меланi жалкуе про переiзд до передмiстя Чикаго. П’ять рокiв тому, за рiк пiсля одруження, Стеновi запропонували посаду супервайзера, якому пiдпорядковувалися близько тридцяти осiб. Це був шанс зачепитися за вiльнiше та комфортнiше життя, нiж скупi тодiшнi буднi. Стримувала лише вiдстань у 1353 км i норовливе скавчання матерi про небажання вiдпускати доньку на жоден крок вiд рiдного будинку.

Щовечора подружжя терпiло чи то злiсний скандал, чи то гiркi сльози. Доньцi болiло страждання матерi, але життя з чоловiком, дiтьми та разом iз батьками в маленькiй квартирцi в Нью-Йорку за мiзерну заробiтну платню мало райдужний вигляд лише в гнилосюжетних романах. Це розумiла вона, це розумiв Стен, це розумiв навiть батько, але переконати матiр було такою самою нездiйсненною мiсiею, як-от пiдняття позашляховика однiею зламаною рукою.

Урештi-решт пiсля чергового нервового зриву Меланi з чоловiком зiбрали речi й переiхали до Лейк Цюриха – невеликого передмiстя Чикаго. Жiнка довго шукала факти за та проти цього мiстечка, аби запевнити матiр у безпечностi свого вибору, доки одного разу та не наштовхнулася поглядом на залишену на кухонному столi теку, поверх якоi красувалися слова «Лейк Цюрих названо одним iз лiдерiв рейтингу “Найкращi мiсця для розвитку вашоi сiм’i” за версiею подорожнього путiвника Frommer’s 2006 року» та «Лейк Цюрих належить до “Топ двадцять п’ять мiст, доступних для проживання в краiнi” (U. S. News)». Подружжя взяло в кредит потрiбну для купiвлi двоповерхового будинку неподалiк вiд лiсу суму й за браком грошей облаштувало його максимально просто.

За кiлька мiсяцiв Меланi народила двiйню. Пiзнавши нестерпний бiль пологiв, вона зареклася бiльше нiколи не народжувати дiтей. Стен пiдтримав таку ii iнiцiативу, адже грошей ледь вистачало на утримання дiвчат-близнючок i дружини. Аби хоч якось зводити кiнцi з кiнцями, вiн пiдписався виконувати наднормовi завдання й вiдтодi почав часто затримуватися на роботi допiзна. Це дуже не подобалося Меланi. Попри те, що розумiла всю логiчнiсть таких дiй, жiнка однаково почувалася покинутою напризволяще з цiлим будинком i дiтьми на плечах. Допомоги не було вiд кого чекати: ii рiднi залишилися в Нью-Йорку, а на новому мiсцi заводити знайомства буквально не вистачало часу.

Проблем додалося, коли пiсля року тяжкоi працi Стен не витримав i прийшов додому, ледь тримаючись на ногах i голосно наспiвуючи: «Suddenly, I’m not half the man I used to be…There’s a shadow hanging over me…»[23 - Слова пiснi британського гурту The Beatles – Yesterday 1965 року. У перекладi звучать так: «Несподiвано я став уже не тим, ким був ранiше, зневiра опанувала мене…»] Це почало повторюватися дедалi частiше. Спочатку Меланi списувала все на робоче напруження: чоловiк надто мало вiдпочивав, аби спокiйними очима дивитися на навколишнiй свiт. Йому всюди вчувалися накази директорiв, а рука з наручним годинником, звiряючи час, то пiдiймалася, то опускалася мимоволi. Усе його життя було пiдпорядковане графiку, у якому не припускалося вiдхилення й на йоту. Скидалося на те, що Стен уже й не жив сьогоденням. Виконавши плани на вчора та сьогоднi, одразу мусив виконувати поставленi на завтра та пiслязавтра. І хоч таких роботiв в Америцi на кожному кроцi десятками можна нарахувати, жiнка плекала надii, що ii життя буде iнакшим. Кожен сподiваеться, що в нього не буде так, як у всiх, iдеалiзуючи свое майбутне. Проте люди забувають, що гiльйотина рубае мудру й дурну голови однаково.

Сендi з Джессiкою росли швидко, а iхнiй батько повiльно тонув у хвилях алкоголю. За останнi два роки Стен забув, що означае бути батьком i чоловiком, вiддавши себе повнiстю на гвалтування моральнiй немiчностi. Меланi намагалася вгамувати чоловiка й переконати не псувати життя собi та iм, але марно. Жалiтися матерi Меланi не наважувалася. Батьки були надто емоцiйно вразливими, тому пiд час кожноi телефонноi розмови донька описувала iм радощi подружнього життя. Жiнка змирилася: нехай сiм’я й не iдеальна, як мрiялося ранiше, проте багато американських сiмей, що мають проблеми з алкоголем, якось же з цим живуть.

«І ми зможемо».

Такими думками Меланi жила досить довго. Жiнка навiть шукала якусь iнформацiю чи поради психологiв про те, як краще поводитися з чоловiком-алкоголiком, аби не втратити сiм’ю.

А потiм Стен ударив дружину. Уперше. Суперечка переросла в крики, i чоловiк, не витримавши психологiчного тиску на свiй пропитий до самого дна мозок, врiзав жiнцi по обличчi долонею. Меланi вiдразу почервонiла, а потiм розридалася чи то вiд болю, чи то вiд несподiванки – сама не розумiла. На щастя, Стен отямився й пiвночi провiв на колiнах, вимолюючи прощення коханоi. Вона пробачила. Пробачила вперше. Пробачила вдруге. Меланi пробачала чоловiковi кожен скандал. На першому мiсцi завжди стояла сiм’я та ii збереження – навiть цiною власного здоров’я.

Пiвроку тому Стен приiхав додому з новорiчноi корпоративноi вечiрки на таксi з розiрваними штанами та сорочкою навиворiт. У радiусi кiлькох метрiв вiд нього тхнуло вiскi й жiночими парфумами. Чоловiк усмiхався й не казав жодного слова на свое виправдання, наче нiчого негiдного не трапилося. Так, вiн переспав зi спiвробiтницею iз сусiднього вiддiлу, але його дружина не мае права щось удiяти, хоч якось заперечити. Усе мало зiйти з рук, як i завжди. Ідеально як для такого самозакоханого типа, як вiн. У слiпучому сяйвi сексу й алкоголю вiн вiдчував свою владу кожною зогнилою клiтиною тiла. От тiльки тут вiн помилився, бо навiть не припускав, що то межа, яку переступати не вартувало. Меланi скипiла. Усе, що було пiд рукою, з метеоритною швидкiстю полетiло в нього, утiм так i не влучивши в цiль. На шум прибiгли переляканi донечки, не розумiючи, що вiдбуваеться мiж iхнiми ще донедавна закоханими батьками. Стен не витримав такого хаосу та крику – назовнi вилiз його внутрiшнiй демон: очi налилися кров’ю, а з рота полетiла слина. Тодi вiн уперше вдарив доньок. Тодi вперше Меланi не розумiла, хто насправдi стоiть перед нею. Тодi вона вперше боялася чоловiка по-справжньому, руки тремтiли, шкiрою шугонули мурашки, а мозок застиг у не знанiй досi прохолодi. Інодi люди, якi тобi на диво швидко стають рiдними, виявляються надто чужими, аби довiрити перебування в однiй кiмнатi. Вiдтодi Меланi боялася. Боялась завжди.

Дверi вiдчинилися й одразу голосно гримнули, вiд чого Меланi здригнулася, продовжуючи, проте, повiльно нарiзати цибулю. За мить до входу на кухню пiдiйшов Стен. Очi блищать, волосся скуйовджене, а з рота тхне тухлою рибою. У фiгурi, що розплилася, заледве можна було розгледiти широкi плечi, що хоч якось натякали на колишню спортивну форму. Усмiхаючись i похитуючись, як корабель на штормових хвилях, Стен закрокував до жiнки. Важливо було уникати необдуманих рухiв, що могли призвести до катастрофи, тому рука продовжувала нiбито спокiйно рiзати цибулю.

– Hi, my dear wi… fuck… f-f-e[24 - Привiт, моя люба дру… блядь… жино (англ.).].

Стен розкинув руки й ззаду обiйняв жiнку за талiю. Пiд впливом хтивих думок стиснув пальцi. Вiн приклався до Меланi так, що вона сiдницями вiдчула, як у чоловiка мiж ногами щось повiльно заворушилося.

– Стене, дозволь менi завершити готувати, бо я вже й так порiзалася випадково. – Меланi намагалася викрутитися, тож вигадувала в рiзнi варiанти вiдходу.

– Припини, Меланi. Я не голодний…

Чоловiк довго промовляв кожне слово – язик вивертався, як переполохана змiя в кодлi. Зануривши носа у волосся Меланi, вiн спробував поцiлувати ii в шию, але вiдчув супротив. Жiнка не могла витримати смороду, який гарматним пострiлом бив у ii чутливий нiс.

Обличчя пияка розпливлось у щирiй дурнуватiй усмiшцi. Очi не бачили нiчого, окрiм сiдниць дружини. Вiн поклав руки на плечi та, рiзко розвернувши, мiцно притиснув ii до себе. Меланi знову вiдчула, як у ногу вперся збуджений член. Стен нахилив голову, склавши губи в трубочку.

– Будь ласка, Стене, можна я закiнчу готувати? – Меланi продовжувала вiдвертатися вiд чоловiка, що починало його дратувати. – Дiти ще не iли. Можна я iх нагодую, а потiм ми залишимося наодинцi в спальнi? Добре, любий?

Стен стиснув руки дружини. Жiнка вже не раз ходила в кофтi з довгим рукавом, аби приховати синцi, тож наступного дня цей досвiд iй знадобиться знову.

– Довбанi дiти, – прошипiло за спиною.

Зуби Меланi заскрипiли. Імпульс ненавистi хвилею прокотився тiлом, зароджуючи найжорстокiшi бажання. Та вона швидко iх притлумила. Як зазвичай.

– Гаразд, – пiсля хвилинноi паузи промовив Стен i вiдпустив жiнку. – Працюй швидше.

Меланi полегшено зiтхнула й повернулася до нарiзання овочiв. Салат мiг бути готовий iще кiлька хвилин тому, але поспiшати зараз не хотiлося.

«Може, сьогоднi обiйдеться… Не так уже все й погано…»

Стен пiдiйшов до холодильника, зазирнув досередини, пильним поглядом обстежив його вмiст зверху й донизу, але так i не побачив бажаного.

– Де пиво? – майже прокричав.

– Ти вчора допив останню бляшанку, любий, – прошепотiла Меланi.

– І?

Стен втупився в дружину. Вiдмова в сексi та вiдсутнiсть алкоголю могли перетворити його на дикого звiра, тому провокувати Меланi не збиралася. Вона мовчки дивилася на чоловiка й добирала слова. Як пояснити йому, що вже досить пити? Мало не щодня вiн вирубався, сидячи на диванi перед телевiзором. Як же хотiлося простого нормального вечора без сварки, аби чоловiк допомiг дружинi з вечерею, аби погрався перед сном iз доньками та заснув в обiймах жiнки з книжкою в руках. Хотiлося простого нормального вечора, як у бiльшостi сiмей. Про iдеал уже давно не йшлося. Чому все як у Кiнга?

– Чому не купила? Ти цiлими днями просиджуеш дупу вдома.

– Я вiд рання прибирала та прала. Ще й Сендi сьогоднi знудило…

– Знудило? – Стен зачинив холодильник, пройшовся до столу й сiв на стiлець, розкинувши ноги.

– Так. Напевно, з’iла щось не те.

– Куди та курва блювонула?

Батько не вперше добирав такi слова для Сендi чи Джессiки. Подумки Меланi вже тричi розбила склянку об голову чоловiка, але, стиснувши губи, стрималася.

– У тазик, не хвилюйся. Їi довго зводило, то я пiдготувалась i поставила його бiля лiжка.

Вiдверто задоволений, що його речi лишилися неторканими, Стен замовк i зосередився на сiдницях дружини. Ще трохи – i з його рота слина полилася б, як iз крана. Не витримавши, вiн пiдвiвся, наблизився до Меланi й узявся рукою намацувати жадане. Нiякого сорому – лише тваринне бажання.

– Стене, благаю, не зараз.

Меланi намагалася прибрати чоловiковi руки, але безрезультатно – цього разу той вiдступати не збирався. Вiн доб’еться свого.

– Та забери ти своi руки… – вiльною рукою Стен стиснув зап’ястя дружини й вивернув iй руку за спину. Другою – продовжував лапати свою здобич.

– Стене, припини. Менi боляче!

Меланi заплющила очi й аж звивалася вiд болю, але вгамувати чоловiка не могла. Розумiла, що вже й не зможе. Може, варто було вiддатися, аби не гнiвати його, аби не розвивати конфлiкт до безповоротного. Руки Меланi послабились, а тiло припинило пручатися.

«Тiльки б швидше…»

– Хоча б не на кухнi, – просила вона, – дiти можуть зайти будь-якоi хвилини.

– Закрий рота! Ти моя, сучко.

Захоплений збудженням, чоловiк затулив жiнцi рота долонею й продовжив пестити ii мiж нiг, водночас цiлуючи в шию й опускаючись нижче, до грудей. Коли очi наблизилися до пружного бюсту, вiн на мить зупинився. Лихоманкове бажання струсонуло все тiло, а в голову закрався жаль, що Меланi припинила опиратися. Вiн би зараз добряче розважився. Стен схопив обома руками жiнчину сорочку й рiзким рухом розiрвав. На пiдлогу посипалися гудзики та гiднiсть Меланi. Коли очам чоловiка вiдкрилися чудовоi округлоi форми пружнi груди дружини, той наче здичавiв – руки самi потяглися до здобичi, нещадно стискаючи iх i сiпаючи в рiзнi боки. Награвшись пальцями, вiн узявся iх цiлувати й не тямив, що мiж тим по-звiрячому кусае. Меланi вiдчула жахливий бiль, але не менше потерпала вiд сорому й безпорадностi. Утiшало лише те, що в такому станi чоловiка доведеться терпiти якихось три хвилини, не бiльше.

– Мамо…

Серце Меланi провалилося в прiрву. Страх затопив усе тiло.

Вона повернула голову й побачила на входi до кухнi кучеряву Сендi, яка здивовано дивилася на незрозумiлi рухи батькiв. Вони нагадали iй дивну гру з кольоровими колами на пiдлозi, яку бачила в дитячому садку.

– Сендi, прошу, iди до своеi кiмнати, – прошепотiла мати.

Стен, який досi не зауважив появи малоi, тепер гнiвно пiдвiв голову й пiдозрiло мовчав. Сендi продовжувала стояти, скута чи то страхом, чи нерозумiнням. У цей час зазвичай вони мали б сiдали за вечерю.

– Навiщо ти ii проганяеш? – У голосi чоловiка прозвучало божевiлля. – Нехай подивиться, повчиться! Їй однаково ставати шльондрою.

– Стене, благаю…

– ЗАКРИЙСЯ!

Стен був ладен ударити жiнку, аби тiльки та облишила скиглити, як мале стерво. Вiн працюе щодня, майже без вихiдних, заради цих трьох курв, а не мае за це нiякоi вiддачi, хоч якоiсь поваги. Самi нюнi та постiйнi настанови «Припини, менi боляче…», «Не пий…», «Ти колись був кращий…».

– Чортовi суки! – Йому вистачило пiвсекунди, аби налитися люттю. – Та лярва буде дивитися! Зрозумiло? І не дай Боже вона ревiтиме!

Стен вiдкинув дружину й швидко закрокував до доньки, яка завмерла на мiсцi, не розумiючи, що вiдбуваеться. Вiд батькового крику вона почала шморгати носом, роняючи поодинокi сльозинки. Меланi, благаючи доньку не плакати, шарпнулася пiдiйти до неi, але чоловiк вiдпихнув ii, ледь не збивши з нiг. Вiн пiдхопив Сендi пiд лiкоть iз такою силою, що на руцi дiвчинки виникла велика гематома й вона зойкнула з болю. За секунду дитина вiдчайдушно ревiла.

– Стене, вiдпусти ii!

Мати наскочила на чоловiка з кулаками, але сил не стало навiть на те, аби привернути до себе увагу. Вiн продовжував телiпати донькою, вимагаючи, аби та стулила свiй писок. Зi Стенового рота скрапувала, як у знавiснiлого бульдога, слина, а на шиi випнулася вена.

«Господи, що ж вiн робить?!»

Розум Меланi вiдмовлявся iй служити – вигляд заплаканоi, з почервонiлою рукою доньки позбавляв жiнку здатностi мислити, думки розлiталися, як сухе гiлляччя пiд натиском шаленого буревiю. Безпорадна, вона лише повторювала спроби вiдiрвати руку Стена вiд доньчиноi. Марно – чоловiк вiдмахувався вiд неi, як вiд набридливоi мухи.

Нарештi збожеволiлий пияк послабив мертву хватку й штовхнув Сендi на пiдлогу. Беззахисна дiвчинка впала на пiдлогу, i далi гiрко плачучи. Серце рвонуло з грудей бiдолашноi Меланi, а очi залила темiнь гнiву. Сьогоднi цей гнiв мусив вийти на волю. Меланi вiдчула дивний приплив адреналiну й несамовито заволала:

– Ах ти ж тварюко!!!

Жiнка пiдскочила до чоловiка й щосили штовхнула його в груди. Цього вистачило, аби збити того з нiг.

– Ти бiльше не зачепиш ii й пальцем!

Стен не тямив, як тендiтна й слухняна жiнка могла виявити до нього непокору, як узагалi наважилася пiдняти на нього руку. Вiн удома господар. Усе мае бути за його бажанням. Оговтавшись, вiн сперся на лiктi та спробував пiдвестись, але зруйнована алкоголем координацiя рухiв пiдвела. Що це? Сила тяжiння виросла в декiлька разiв? Цього вечора чомусь усi повстали проти нього. Навiть закони фiзики.

– How dare you push me?![25 - Як ти насмiлилася мене штовхнути?! (англ.)]

З четвертоi спроби Стеновi вдалося пiдвестися. Часу не вистачило, аби вiдвести доньку подалi вiд мiсця конфлiкту – Сендi так i залишилася стояти позаду матерi, тримаючись за понiвечену руку. Сльози й далi струменiли з ii очей.

– Сука тупа! – У чоловiкових очах палав дикий вогонь. Здавалося, вiн розiрве жiнку на шматки.

Жах скував Меланi, тож едине, що вона могла зробити, – це затулити собою доньку й стояти, не зводячи очей зi Стена.

– Клята сiмейка. Вам завжди кортiло пiдiсрати менi життя, так?! – Вiн смачно вiдригнув i плюнув собi пiд ноги. Видно було, що Стен обмiрковуе, як учинити зi своею проблемною сiм’ею.

– Що ти таке верзеш, Стене? – Пальцi Меланi тремтiли, а голос зривався. – У всьому винен клятий алкоголь. Ми жили щасливо, доки ти не почав пиячити!

– Алкоголь… – повiльно протягнув Стен, – ти бiльше нi про що не можеш думати. А ти нiколи не замислювалася, чому я почав пити?

– Через надмiрну втому. Тому я й подумувала останнiм часом, аби ми знову переiхали до Нью-Йорка.

– Меланi, я пив через недолугу сiм’ю. Недолугу тупу сiм’ю, яка нiколи й пальцем не поворухнула, аби менi допомогти.

– Що ти таке кажеш?!

– Ти нiколи не вважала за потрiбне пiдпрацьовувати десь. Завжди вiдсиджувала свою дупу вдома з тими малими. – Стен махнув рукою в бiк заплаканоi Сендi. – А я мусив гарувати на благо своеi любоi сiмейки.

– Тобто я мала покинути доньок самих?

– Вiдiслати iх до волохатоi сраки! Не знаю. Менi байдуже!

Стен не усвiдомлював, що крик став для нього звичним способом спiлкування.

– Я нiколи не хотiв дiтей!

Меланi проковтнула язика. Усе життя вона думала, що першi мiсяцi вагiтностi були дивом у iхнiх стосунках. Вони сяяли та з нетерпiнням очiкували на оте поеднання двох таких несхожих людей. Невже все це було iлюзiею?

– Але ж… ти… – Меланi не змогла закiнчити речення.

– Але ж ти… – Стен передражнив дружину, розмахуючи руками й висолопивши язика. – Я завжди жертвував усiм заради тебе! Заради тих двох…

– Мамо!

До кухнi вбiгла така сама зарюмсана близнючка Джессiка. Дiвчинка хотiла сховатися вiд сварки в материнських обiймах, але на шляху стояв батько. Грiзний, не зовсiм схожий на того, якого вона зазвичай бачила, батько. Такий самий розкуйовджений i смердючий, але цього разу з чорними очима демона й надмiру червоним обличчям. Немов iстота з ii страшних снiв. Вiд таких треба тiкати подалi.

– Я тобi зараз покажу маму!

Перекривши дорогу Джессiцi, Стен потягнувся до ременя з великою металевою пряжкою з гострими лiтерами «XL» на нiй. Напруження, крики, дитячий плач… Здавалося, у будинку не лишилося жодноi краплi добра. Здавалося, вiд шалу ненавистi здригаються навiть його стiни.

Чоловiк зiгнув ремiнь удвое й замахнувся на доньку. Меланi не встигла зрозумiти, що вiдбуваеться, як пасок полоснув по обличчi дiвчинки. Вiд удару металевоi пряжки брова в дитини розсiклася, губа трiснула, а переднiй зуб вигнувся досередини, утворивши виiмку в неiснуючiй усмiшцi. На пiдлогу бризнули краплини яскравоi кровi. Дiвчинка знепритомнiла. Тиша затопила кухню.

– Поглянь, що ти накоiла! – Стен не жалкував про скоене. Вiн лише м’яв ремiнь у руках i дико зиркав то на Меланi, то на Сендi.

Чоловiк зробив крок до дружини.

– Не пiдходь… – тремтячи всiм тiлом, прошепотiла Меланi.

– Усе, що робиться, робиться на краще! Адже так кажуть, люба?

Перед Меланi стояв уже не Стен, а щось у його подобi. Розум чоловiка витав десь поза реальним вимiром, покинувши тiло на поталу лютi й ненавистi.

– Не пiдходь, благаю! – Жiнка з наближенням до неi Стена на крок вiдступала iз Сендi назад. У ii свiдомостi не залишилося нiчого, крiм страху, пiдживлюваного iнстинктом самозбереження.

– Стiй на мiсцi, кохана… я тебе не чiпатиму. Обiцяю. Просто хочу обiйняти тебе й помиритися…

Очi зяяли порожнечею, усмiшка – зловтiхою.

– Справдi… менi жаль.

Меланi зробила ще один крок назад i вперлася сiдницями в стiл. Сендi притулилася до неi збоку, обхопила руками материну ногу й сховала на нiй обличчя. Тiльки одна думка пульсувала в головi переляканоi до кiнчикiв нiгтiв жiнки. Вона закинула праву руку за спину й почала наослiп обмацувати стiльницю. Пальцi налапали дощечку з нарiзаною цибулею. Трохи правiше лежав нiж.


7


65 км на схiд вiд Вашингтона, США. 29 серпня, 2015 рiк

О 15:23 Бiлл Гендерсон поспiшав до конференц-зали. Голова органiзацii, де працюе, на його думку, понад сотня нi на що не здатних приматiв, не повинен ось так заледве не бiгти за якимсь дурнуватим викликом секретаря. Перший дзвiнок Бiлл проiгнорував, захопившись розгадуванням кросворда. Другий не на жарт роздратував i навiть викликав думку, а чи не жбурнути його в бiлу, викладену плиткою стiну. Коли в туалетi дев’ятого поверху пролунав третiй дзвiнок, Бiлл Гендерсон не витримав i вилаявся.

«They found something…»[26 - Вони щось знайшли… (англ.)]

Повз Гендерсона зi схиленими головами снували чоловiки в товстезних окулярах i бiлих сорочках iз короткими рукавами. Люди, що не бачили денного свiтла бiльшiсть днiв у тижнi та втрачали мiзернi залишки енергii на впорядкування отриманих на своi електроннi пошти паперiв i вiдеофайлiв. Окремi з них так збiлiли вiд браку ультрафiолету, що, здавалося, могли загубитися на тлi бiлоснiжноi, де-не-де потрiсканоi стiни. Бiлл Гендерсон цiнував лише продуктивнiсть працi, досягнуту завдяки багаторiчному стажевi та вiдданостi керiвництву. Кожен рух найманого працiвника вiн сприймав iз байдужiстю та природною огидою. «Я всмiхнуся тим слимакам лише тодi, коли хтось iз них помре, виконуючи своi обов’язки, – повторював мiстер Гендерсон, – бо це означатиме, що падлюка вiддала власне життя працi. Це гiдне пошани. В iншому разi працiвник повинен розтовкти свiй череп об бетон, мусить лягти кiстьми, але виконати свою срану роботу!»

У спiтнiлiй вiд хвилювання руцi знову завiбрував iPhone. Четвертий виклик! Це щось надприродне: ще нiколи вiд керiвництва не вимагали присутностi на нарадi так негайно. Це неймовiрно дратувало, проте й лякало водночас.

Бiлл збив виклик одним простим рухом пальця й пришвидшив ходу. Перейти на бiг означало принизитися.

Ще кiлька крокiв – i лiворуч з’явилася довжелезна, метрiв iз п’ятнадцять, стiна з тонованого скла. З iншого ii боку вирував такий гамiр, що вона буквально аж вiбрувала.

– Мiстере Гендерсон, – до чоловiка пiдскочив згорблений, нещасний на вигляд представник офiсного планктону зi стосиком паперiв, обклеених помiтками та виносками, – я хотiв би, щоб ви…

– Get off[27 - Вiдчепися (англ.).], – випалив начальник i злiсно зиркнув на пiдлеглого.

Двiчi повторювати не довелося. Юнак обернувся й потупцяв назад, до своеi позбавленоi сонця та надiй на кар’ерне зростання нори.

– Бiлле, ти тут. – Обличчя його заступника полегшено зм’якло, коли вiн побачив шефа в конференц-залi.

– Грегоре. – Бiлл Гендерсон обмежився кивком голови й обвiв поглядом продовгуватий овальний стiл.

Вiн сподiвався побачити стiл заповненим. Чотирнадцять iстот вищого гатунку, як зазвичай, – так називав вiн iх подумки. Проте присутнiми були лише четверо: прес-секретар Аманда Ворд, голова вiддiлу iнформацiйноi розвiдки Денiел Рамiрес, заступник голови програми, Бiлла Гендерсона, Грегор Бойд i худорлявий хлопець рокiв двадцяти п’яти, якого Бiлл бачив уперше. Усi щiльно вмостились один бiля одного за столом, але всидiти, вочевидь, не мiг нiхто. Грегор узагалi походжав конференц-залою вперед-назад, нервово потираючи долонi.

– Це ти сказав Кейтлiн надзвонювати, наче в неi проказа? – Гендерсон уп’явся гнiвними очима у свого заступника.

– Ми не могли тебе знайти…

– А де, чорт забирай, ви мене шукали? – За п’ятдесят чотири роки нервових зривiв гнiвнi розноси стали звичним стилем поведiнки Гендерсона.

– Усюди. Не зважай. Ти мусиш дещо побачити.

– А це хто?

Гендерсон кивком голови вказав на хлопця, що сидiв, мовчки вдивляючись у вiдкритий перед ним ноутбук. Керiвник не бажав переходити до справ, не нагадавши присутнiм iще раз, хто тут господар ситуацii. Невиразне сум’яття, що смоктало пiд серцем увесь шлях до конференц-зали, тепер заступила звична владнiсть. Чоловiк запустив товстi, як сардельки, пальцi в рiдке волосся, надаючи йому бодай трохи охайнiшого вигляду. У волоссi, добряче пригледiвшись, можна було побачити поодинокi сивi волосини. Думки про старiсть i неможливiсть контролювати життя спливали в його головi щоразу пiд час зустрiчi з другим Я перед дзеркалом. Але бiльше за визнання власноi вже недалекоi немiчностi гнiтив страх втрати авторитету серед пiдлеглих, котрi зажадають скинути з трону пiдстаркуватого психа, замiнивши його на молодшого й адекватнiшого.

– Луiс Геррера, – хлопець не знав, чи вставати йому, чи взагалi кланятися, – комп’ютерна обробка даних.

– Твiй пiдлеглий, Рамiресе? – Гендерсон глипнув на простягнуту руку хлопчини, але проiгнорував ii. – Збираеш у своему вiддiлку всi нацменшини?

– Я американець, сер, – тихо промовив Геррера, – народився в Цинциннатi, штат Огайо.

– Congatulations[28 - Вiтаю (англ.).], – лише вiдмахнувся керiвник.

Гендерсон урештi заспокоiвся й пiсля хвилинноi паузи сiв на чолi столу, вивчаючи поглядом присутнiх.

– Кажiть, звiдки така панiка.

– Луiсе, – озвався голова вiддiлу iнформрозвiдки, – покажи вiдео.

Геррера мовчки виконав прохання свого боса й розвернув ноутбук екраном до Бiлла Гендерсона. За декiлька секунд з’явилося блякле зображення, вiдзняте камерою спостереження в невеликiй забiгайлiвцi. Примiщення нагадувало гамiрний паб, де половину площi займали барна стiйка та високi стiльцi, на яких розмiстилася дюжина чоловiкiв. З протилежного боку стримiли три столики, якi також були зайнятi вiдвiдувачами. Усi пили пиво, заiдали гострими начос та енергiйно вимахували руками. Звукiв не чулося, але все в зображеннi вказувало на неймовiрний шум i хаос.

– Що це?

– Пам’ятаеш, що говорила Маерс? – запитав Грегор Бойд.

Гендерсон мовчки кивнув.

– Погляньте, – мовив Рамiрес, тицьнувши в екран на одного з вiдвiдувачiв.

– Що це? – Гендерсоновi довелося схилитися над столом, аби впiзнати знайому iм постать. – Це вiн?

– Так, – цього разу вiдповiв Грегор.

– А де звук? Лише сама картинка?

Луiс Геррера натиснув кнопку на клавiатурi – i кiмнатою розлився незрозумiлий шум. Вигуки й стогони скопища чоловiкiв вiдбивалися вiд стiн, повертаючись до вух Гендерсона. Зазвичай камери в таких громадських мiсцях, як-от забiгайлiвки, ресторани чи супермаркети, записують тiльки вiдео, без звуку, який, по сутi, тут непотрiбен. Однак у нiчних клубах чи пабах неспокiйних районiв варто мати в рукавi докази, якими можна було б скористатися в разi виникнення масових заворушень чи побоiщ. Власники саме таких закладiв установлюють камери, обладнанi мiкрофонами. Це законно, якщо в закладi передбачено застереження «Ведеться вiдеонагляд». У пабi, до якого прикипiли очима чоловiки, таке застереження висiло позаду бармена, бiля полицi з алкогольними напоями, проте так, що його заледве вдавалося розгледiти.

– Вимкнiть цей шум.

Бiлл цього разу не кричав. Цiкавiсть i спантеличення охопили його. Їхня робота вкотре дала плоди. Давно програма не отримувала таких глобальних, таких очевидних доказiв правильностi свого шляху. Залишалося просто дiяти, дiяти з iще бiльшим ентузiазмом. Нехай хто-небудь спробуе зупинити його розiгнаний двигун тепер.

– Ми можемо щось зробити зi звуком, аби почути, про що вони розмовляють? – Гендерсон звертався безпосередньо до Геррери.

– Так, – усмiхнувся той, – це дуже легко.

«Якщо все здаеться легким – це означае, що працiвник не надто вправний i робота вища за його розумiння, – подумав Гендерсон. – Мабуть, да Вiнчi мав слушнiсть».

– Я налаштував програму звукопросiювача, i загальний шум розчинився, виокремлюючи лише цей один, потрiбний голос.

Тишу знову прорiзав звук, проте зараз чiткий та одноголосий. Усi почули одного единого чоловiка, котрий перемовлявся про щось зi своiм спiвбесiдником. Бiлл Гендерсон закрiпив цей день у пам’ятi як один iз найзнаменнiших i найперспективнiших для його програми за останнi два роки. Вiн пiдвiвся, енергiйно перестрибуючи поглядом з одного на iншого з присутнiх.

– Чому ми ранiше цього не зробили?

– Ми не могли його вистежити, – почав пояснювати Рамiрес. – Вiн просто зникав, тож едине, що нам зоставалося, це виловлювати його на камерах спостереження. Цей тип надто обережний. Це вперше, коли вiн провтикав iз камерами.

– Мабуть, поспiшав, – припустив Грегор Бойд.

За чотири хвилини розмови чоловiки на вiдео розпрощалися, мiцно потиснувши один одному руки, i попрямували до виходу.

Один iз них сягнув до кишенi штанiв i витягнув телефон. Пiсля кiлькох натискiв на екран приклав його до вуха та зник iз поля огляду камери.

– З’ясуйте, кому вiн телефонував!

Гендерсон швидко вийняв iPhone та кивнув Грегоровi. Ситуацiя вимагала мобiльностi.

– І викличте перекладача.

– Так.

– Хто е з виконавцiв?

– Треба дiзнатися. Дай менi хвилинку…

– Менi потрiбна Меланi Маерс, i негайно.

Грегор Бойд вибiг iз конференц-зали з телефоном у руках. Усi навколо заметушились, як i до приходу Гендерсона. Аманда Ворд швидко щось занотовувала в записник – олiвець у ii руках аж димiв. Рамiрес телефонував пiдлеглим i раз у раз переказував ту саму iнформацiю, потрiбну для негайного виконання, а Геррера зберiгав файли на ноутбуцi. За мить до зали знову ввiрвався Грегор iз неоднозначним виразом обличчя. Позаду плентався низькорослий китаець Лi Дiксон – очiльник пiдроздiлу програмного забезпечення виконавцiв.

– Де Маерс?! – зайшовся криком Гендерсон i знову запустив пальцi у волосся. Вiн сподiвався, що дрiбнi, доведенi до автоматизму рухи руками – трiскання суглобами пальцiв, застiбання та розстiбання верхнього гудзика сорочки чи пригладжування зачiски – дадуть змогу погамувати нервовiсть, проте дуже помилявся.

– Дiксон останнiй, хто ii бачив. – Грегор указав на китайця, котрого щойно ввiв до конференц-зали.

– Кажи, де вона, бо полетиш назад до свого Токiо, Дiку!

– Пекiна… – Китаець проковтнув образу, якою Гендерсон постiйно користався (iшлося не про плутанину з мiстом народження, а саме про глузливе скорочення його iменi[29 - Dick — чоловiчий статевий орган, член (англ.).]). – Меланi поiхала до Барселони. У неi вiдпустка. Принаймнi вона так говорила.

– Яка в сраку вiдпустка? Знайди менi Маерс! – Гендерсон тицьнув вказiвним пальцем у груди китайцевi, а потiм обернувся, звертаючись до кожного з присутнiх. – І ти! І ти! І ти! А ти, Амандо, подбай, аби все, що зараз вiдбулося, не вийшло за межi цiеi конференц-зали. Стеж за кожним виданням. Не дозволяй жодному бодай слово написати на цю тему. Інакше всiм голови повiдриваю! Зрозумiло?

– Так, сер.

Жiнка швидко зiбрала речi й кулею вилетiла iз зали. Решта на знак згоди кивнули й умить пощезали за дверима.


8


Львiв, Украiна. 1 вересня, 2015 рiк

Малий завжди був розумнiший – мабуть, радше кмiтливiший – за однолiткiв. Зi сповитку Лука привчився поводитися тихо. На вiдмiну вiд бiльшостi батькiв, ми з Катериною не зривалися посеред ночi, ледве зачувши його неспокiйне пхинькання. Щойно малий почав розумiти, що таке солодощi, то взяв за звичку не затискати iх у кулацi, доки тi розтануть, а щедро дiлитися з усiма довкола. Інодi я говорив, що мiй син зламався, на що Катерина, проводячи долонею по моiй щоцi, казала, що коли й так, то брак успадковано вiд головного виробника, а термiн гарантii, щоби його повернути, давно вже сплив.

Одначе хлопчиковi подеколи набридало грати роль врiвноваженоi дитини, i вiн викидав коника. Так, пiсля святкування його п’ятого дня народження трапився iнцидент. Наша квартира в Тернополi тодi нагадувала поле вiйськових дiй: кольоровi кульки та конфетi валялися по всiх кiмнатах, а до заповнених брудним посудом i недоiдками солодкого столiв злiталася дрiбна мошва з усiеi вулицi. Я протестував проти запрошення стiлькох гостей, але дружина обстоювала думку, що, коли хочемо злитися з мiсцевими та не почуватися вiдлюдьками, слiд покликати якомога бiльше дiтей iз будинку та вiдповiдно iхнiх батькiв. Це б убило двох зайцiв: ми мали б нагоду перезнайомитися з нашими сусiдами, а Лука – завести нових друзiв.

Скориставшись iз вiдсутностi уваги, Лука вхопив до рук тюбик iз клеем i пачку сiрникiв, що лишилася на столi пiсля запалювання свiчок на тортi, та зачинився в туалетi, гукнувши нам, що побiг туди в справах. За трохи Катерина вловила легкий запах горiлого. Визирнувши у вiкно, я заспокоiв дружину: на вулицi, у смiттевих баках, хтось пiдпалив пакет, тож сморiд розносило на весь район. Проте, зачинивши вiкно, вiдчув, що запах лише посилився. Не розумiючи, що вiдбуваеться, я вишукував джерело iдкого запаху, а знайшов… причмеленого Луку. Скрутившись калачиком i звiсивши голову помiж колiн, вiн сидiв у кутку. Я зрозумiв, що малий щось накоiв, i мигцем побiг до туалету. Вiд побаченого там мене затрусило: вiд пожежi нас урятувала ванна, розташована в спареному з туалетом примiщеннi. Набрана в нiй вода тихенько колихалася й нагадувала туманно-сiрий мул. На килимi, подарованому нам на новосiлля, красувалися двi пропалини, присипанi дрiбним чорним попелом. Як виявилося, Лука вирiшив провести дослiд, з’ясовуючи, як добре горiтиме склеений двома чи трьома шарами туалетний папiр. Малий пiднiс запалений сiрник до паперу, i той умить спалахнув, почавши скрапувати й утворювати на килимi невеликi дiрки. Якби туалет не був спарений iз ванною чи у ваннi не стояла по вiнця вода, хлопчик не мав би чим загасити палаючий килим i квартира згорiла б пiд три чорти. Катерина довго намагалася вгамувати мiй гнiв, але тодi я вперше – щоправда, у пiвсили – приклався рукою до сiдниць малого.


***

У спогади вдерлось гучне «гуп», немов вiд падiння чогось важкого, а потому дикi вигуки. Аудиторiею гасали студенти. Я повiльно оглянув примiщення, зупинившись на великому дерев’яному столi пiд настiнною дошкою. На обличчi мимоволi з’явилась усмiшка.

– Хто знае, що це за предмет?

– «Слов’янська мiфологiя», – швидко, наче змагаючись iз невидимим суперником пiд час вiкторини, видала дiвчина з другого ряду. Решта або просто мовчали, або потай копирсалися в телефонах.

– Добре. Почнемо з основного – початку. Як утворився свiт?

– Пiсля Великого вибуху[30 - Великий вибух – фiзико-космологiчна теорiя про ранню стадiю еволюцii Всесвiту з надзвичайно щiльного та гарячого стану, який iснував близько 13,8 млрд рокiв тому. За теорiею, до Великого вибуху Всесвiт перебував у сингулярному станi, тобто мав нескiнченну густину й температуру. Близько 13,8 млрд рокiв тому вiдбувся вибух, пiсля якого Всесвiт став розширюватися так швидко, що з чистоi енергii почали зароджуватися першi субатомнi частинки, якi через тисячi рокiв перетворилися на першi атоми. Основнi постулати теорii сформулював бельгiець Жорж Леметр.], – знову мовила дiвчина, – тринадцять мiльярдiв рокiв тому.

– Хiба?

– Тобто? – саркастично стрельнув словами один зi студентiв. – Це ж науково пiдтверджений факт.

– Ну, я б не констатував, що це на всi сто вiдсоткiв пiдтверджений факт, – усмiхнувся я. – Може, дехто пiдзабув, але створення Всесвiту внаслiдок Великого вибуху – гiпотеза. Одна з багатьох. І загалом iдеться не про вибух у звичному для нас сенсi. І стався вiн не в якiйсь певнiй точцi простору. Так, безсумнiвно, цю гiпотезу визнано однiею з найреальнiших i найiмовiрнiших, але все ж вона е гiпотезою. Хiба можна стверджувати щось, що не до кiнця доведено? Людство до сьогоднi не може з упевненiстю сказати, звiдкiля все це в бiса взялося.

Я роззирнувся з розведеними руками, акцентуючи на всьому: повiтрi, столi, голосi. Усьому довкола мене та моiх слухачiв.

– І це вiдкриття вiдбулося доволi нещодавно, якщо взяти до уваги всю iсторiю людства. Упродовж тисяч рокiв рiзнi культури виробили свое уявлення про модель створення свiту. Можете назвати приклади?

У глибинi аудиторii пiднялася рука, пiсля чого пролунав низький i впевнений хлопчачий голос:

– Ну, мабуть, найбiльш вiдому модель створення свiту описано християнством у Бiблii.

– Найбiльш вiдому для нас, – виправив я його. – І про що ж там сказано?

– Що першого дня Бог створив космос i Землю, а також свiтло й темряву. Другого – простiр i воду. Третього – землю з рослиннiстю.

– А четвертого, – утрутилася дiвчина iз зiбраним у хвостик волоссям, яка сидiла в першому рядi, – небеснi свiтила, тобто зорi й усяке таке.

– П’ятого дня Бог створив iстот, що живуть у водi та повiтрi, а шостого – решту тварин i людей. Ну, а сьомого Бог стомився та вирiшив вiдпочити. Вiдповiдно й ми вiдтодi вiдпочиваемо в недiлю.

– Чудово. Як щодо теорiй створення свiту в iнших релiгiях? Може, мiфологiях?

Руку пiдняв мускулястий хлопець у сонцезахисних окулярах. Вiн сидiв, не знiмаючи окулярiв, у примiщеннi, у широкi вiкна якого сонце зазирало лише крадькома.

– Скандинави вiрять у Вальгаллу. Там живуть боги, i туди потрапляють люди, котрi померли на полi бою. У них спершу виник велетень, а потiм iз його тiла – боги Одiн, Вiлi й Ве. Пiсля того боги створили нас i помiстили в цей свiт. Вони його назвали Мiдгард.

– І?..

– Ну, це все.

– Гм… грунтовно. Сповнена дивовижних фактiв i мiфiчних оповiдей, що повнiстю вiдображають картину створення свiту скандинавського народу, iсторiя.

Студенти вперше голосно розсмiялися. Це означало, що авторитет, який хлопець в окулярах вигадав собi сам, насправдi не надто хвилював iнших. Усi лише зрадiли нагодi покепкувати з нього.

– Пробач. Звiсно, моiм знанням у цiй сферi ще далеко до твоiх, – мабуть, частiше треба носити сонцезахиснi окуляри в примiщеннi, – але дозволю собi трохи доповнити твою розповiдь. – Хлопець почервонiв, нiяково стягуючи окуляри з обличчя й не забуваючи грiзно поглипувати на декого з присутнiх iз нiмою обiцянкою порiшити до кiнця дня. – Усе почалося в безоднi Гiннунгагап, коли змiшалися iскри вогню з царства Муспельхейм i льоду з царства Нiфльхейм. Як наслiдок постала перша жива iстота – велетень Імiр (його згадував ранiше наш науковець). З тiла велетня виникли тi самi брати-боги, що започаткували свiт, у якому були небо, земля й заморське королiвство велетiв Йотунгейм. Створивши пiзнiше людей, вони поселили iх на землi, проте вiдгородили вiд велетiв стiною з повiк Імiра, якого вони вбили. Це стисло. Думаю, поправки не суттевi, але все ж…

Дiвчина з хвостиком рвучко пiднесла руку.

– Слухаю.

– Про iндуiзм. – Вона вичiкувально зробила паузу, а коли я ствердно кивнув, заторохтiла: – Існуе як мiнiмум три версii створення свiту: з космiчного яйця, з первинного тепла та з жертви першолюдини Парушi самiй собi, тобто з частин ii тiла.

– Чудово, Мар’яно, але iснуе ще й четверта версiя – з первинного звуку ом, який видобув Шива зi свого барабана. Ом – це, так би мовити, первинна мантра. Ом е найсвященнiшим звуком в iндуiзмi, бо символiзуе Брахман, тобто вищу реальнiсть, Усесвiт. Ти ж мала б це також сказати. Хiба у Вiкiпедii цього немае? Наступного разу телефон ховай пильнiше, але загалом добре.

Дiвчина самими губами промимрила «вибачте» i сховала телефон до сумки, що лежала перед нею на столi. Подруги з-за плеча посмiювалися з ii невдачi.

– Що ж, гаразд, – я продовжував вступне слово, дедалi ближче добираючись до сутi. – Жити – це чудово, але запитання «Звiдки ми тут?» i «Як усе це створилося?» залишаються актуальними для людей i досi. Саме «Як?» i «Чому?» штовхають людство вперед, змушують рухатись, а не стояти на мiсцi. «Дурень завжди знае вiдповiдi, а мудрець – запитання». Усi винаходи та революцiйнi перевороти е плодами саме таких запитань. Люди не можуть жити в незнаннi й повсякчас намагаються пояснити нерозгаданi феномени, знайшовши вiдповiдь на запитання «У чому сенс життя?», «Чи iснуе життя десь iще, окрiм Землi?» або «Хто збудував пiрамiди?». Саме вiдсутнiсть вiдповiдей i тримае людей на плаву. Хтозна, що було б, якби людство дiстало вiдповiдi на всi можливi запитання. Найбiльша ймовiрнiсть – люди втратили б стимул до будь-якоi працi, зокрема й розумовоi. Це вiдтак спричинило б жахливу деградацiю та подальше вимирання Homo Sapiens[31 - Людина розумна (лат.).] як виду. На щастя, дивовижнi вiдкриття зумовлюють виникнення iнших, iще бiльш запаморочливих запитань. Така дилема поставала й перед нашими предками. Далекими предками. Ще вiдтодi, як люди почали мислити як розумнi iстоти, у iхнi голови закрадалося питання про власне iснування. Свiт сповнений безлiчi цiкавих i незабутнiх культур, котрi мають своi особливостi, що створюють iхню оригiнальнiсть, автентичнiсть. Рiзнi мови, рiзнi боги, рiзнi мистецтва, рiзнi думки, але постiйно однаковi запитання. Вiдповiдi на них найнеймовiрнiшi, бо навiть зараз людство не змогло б створити таке розмаiття фундаменту власного iснування.

– Можна? – Дiвчина праворуч вiд мене пiдняла руку.

– Так, прошу.

– Яка мета ваших лекцiй? Ви справдi вiрите, що, якщо ми знатимемо рiзнi погляди на створення свiту, це нам чимось допоможе в життi? Мiй батько тяжко працюе в пiвтори змiни на фабрицi сокiв, а мати – продавець на базарi. Якщо я прийду сьогоднi додому й розповiм усе це iм, то дуже сумнiваюся, що iхня кар’ера та свiтогляд пiдуть угору. Моi тим паче.

– Не заперечую, бiльшiсть iз вас – а може, й усi – нiколи не скористаеться цими знаннями. Та ви мусите засвоiти одну рiч: важать не iмена чи назви божественних мiсць. Деталi вiдiграють не таку роль, як загальний принцип створення iдей, iхнiй рух, розвиток, причини та наслiдки. З цього слiд робити висновки. Вiнстон Черчилль якось сказав: «Що довше ми дивимось у минуле, то далi зможемо зазирнути в майбутне». Я стану найщасливiшим викладачем у свiтi, якщо, осягнувши принципи свiтотворення, ви зробите науковий, психологiчний чи будь-який iнший прорив. Бодай у своему життi.

– Дякую. – Дiвчина всмiхнулась, але з вигляду було зрозумiло, що вiдповiдь ii не вдовольнила.

– Отже, ось вам найпоширенiша старослов’янська теорiя походження свiту. Стисло, аби не затягувати й не перенасичувати вашi мiзки. Слов’янська мiфологiя оповiдае нам про Темряву, про нескiнченну Нiч, що заповнювала початок початкiв. У вiчнiй пустотi не можна було розгледiти абсолютно нiчого. У цьому безмовному холодному просторi летiло всевидяче, всеосяжне Око. Ви запитаете, звiдки воно летiло, якщо всюди порожнеча, усюди темрява? – розвiв я руками, пiдвищуючи голос. – Так ось, летiло Око з глибини Темряви, дiставалося зi Старих Свiтiв з единою метою – створити в безмежнiй Темрявi Новий Свiт. Належало воно ще ненародженому Першобогу. Його звали Род. Це iм’я бажано запам’ятати – ви ще не раз почуете його. Оку нiяк не вдавалося знайти хоч якусь можливiсть створити свiт, заради якого воно пронизувало Темряву. І… воно заплакало. Зi зроненоi сльози зародилися Першоптиця та Першобог – Сокiл-Род. Золоте пiр’я птаха блиснуло так, що прорiзало чорну Нiч, i, вiдчувши свободу, Птиця-бог розправила своi крила й закружляла навколо Ока.

Засмутившись вiд самотностi, Сокiл-Род також заплакав. Як бачите, дуже чуттеве й емоцiйне в старослов’янськiй мiфологii зародження свiту. У жоднiй iз релiгiй нiколи ще так не плакали пiд час цього процесу. Коли сльоза, яку назвали золотою Сльозою-Росинкою, крапнула на всевидяче Око, воно почало розростатися доти, доки не перетворилося на великий острiв, поглинутий Мороком i Темрявою. Тодi Сокiл-Род зронив iще одну сльозу, яку назвали срiбною Сльозою-Росинкою i яка, упавши на острiв, обернулась озером Живоi Води. Смарагдова Сльоза-Росинка, третя та остання, породила квiти й рослини, якi вкрили суху й чорну землю острова.

Коли Сокiл-Род спустився на землю, то за трохи знiс Золотий Жолудь, iз якого виросло величезне Прадерево – iнодi його називають Прадубом, або Дубом-Стародубом. На його гiлках зав’язалися плоди безсмертя – молодильнi яблука. Тодi Сокiл-Род злетiв на верхiвку Дуба-Стародуба та вигукнув: «Я створив цей рай, i тут мое мiсце на вiки вiчнi. Звiдси, – з Вирiю, – я буду творити Новий Свiт!»

За певний час Сокiл-Род знiс iще два яйця – бiле та чорне. Коли вони впали в озеро Живоi Води, з них утворилися Чорний i Бiлий Лебедi. Мирно жити вони, на жаль, не змогли. Побачивши, як Лебедi почали битися мiж собою, Сокiл-Род вигукнув з вершини Дуба: «Зупинiться. Я дам вам Слово та Розум, тож, вийшовши з води, станьте з обох бокiв мого Дуба!»

– А чому вони побилися? – запитала дiвчина в окулярах i синьому светрi.

– Тому, що це споконвiчна проблема свiтлого й темного. Це речi, якi хоч несумiснi мiж собою, проте iснувати одна без одноi не можуть. Це так, якби темрява – це вiдсутнiсть свiтла, а зло – вiдсутнiсть добра. Вiдсутнiсть у певнiй ситуацii. Цi речi е взаемопов’язаними, попри те, що кожна намагаеться ствердити свою бездоганнiсть i зверхнiсть.

Тлустий хлопчина поцiкавився:

– Тобто цей Род е основним божеством, батьком усiх iнших богiв?

– Рода не можна сприймати, як якесь окреме божество, – заперечив я. – Образ Рода е скрiзь, вiн пронизуе все, що ми можемо бачити навколо. Род – це загалом природа у всьому своему розмаiттi та рiзновидах. Вiн саме життя. Набуваючи виявiв у життi власне матерii, вiн дае змогу тiй самiй матерii бути живою. От, наприклад, будь-який органiзм складаеться з клiтин, якi вiдповiдно складаються з молекул, тi – з атомiв, а тi – з елементарних частинок (протонiв, електронiв i нейронiв). Хоч i останнi також складаються з iще менших, фундаментальних частинок – кваркiв. Вважали, – а дехто вважае й досi, – що все це окремо не живе, а е просто набором речовин, сполук, поеднань i iхнiх комбiнацiй, але як би ви не збирали iх в одному мiсцi та як би не перемiшували, у вас не вийде живий органiзм. Цього замало. Аби стати живою, матерii потрiбен iще один фактор. Вона набувае його лише в разi природного народження, а не штучного створення.

– То ви говорите про душу? – припустив хлопчина, насупившись i звiвши на носi брови. – Таке саме кажуть про людську душу, що, коли вона покидае тiло, органiзм чи матерiю – байдуже, наступае смерть.

– Ось бачиш, скiльки всього схожого мiж свiтовими релiгiями. Душа iснувала задовго до насадження християнства. От тiльки назва ii була iншою. Фактором, який змушував органiзм жити, був саме Род. Вам достатньо лише вдуматися у звучання таких слiв, як «народження», «природа», «родина».

Дехто всмiхався, хтось замислено нотував моi слова, а iз заднiх парт долинуло дiвоче «Та хто вiн такий, аби я його слухала?», однак я продовжував свою лекцiю.


9

– Ну? Розповiдайте вже.

Я кинув пiдозрiливий погляд на Вiктора Петровича, який тiльки те й робив, що всмiхався, оглядаючи нас. Саме була обiдня перерва, тож, присiвши з чашками, наповненими гарячими напоями, за своi столи, ми через тiсноту кабiнету опинилися майже в колi. Ми всi, крiм Юрiя. Петрович пiдiймав свою чашку до вуст, i тодi його усмiшка зникала, щоб за двi секунди з’явитися знову. Михайлiвна, наче медитуючи, завмерла iз заплющеними очима. Ірина мовчки наминала печиво, запиваючи його чорним, як смола, какао.

– Ти про що?

– Сидите, усмiхаетесь. Не хочете подiлитися?

– Хех. – Вусань, лагiдно всмiхаючись, на мить поринув у спогади, а потiм продовжив: – Це справдi цiкава iсторiя. А те, що головним героем е саме ви, а не отой шалений молодняк – тiльки додае перчинки.

– Не тягнiть. – Мiй голос виказував приховане бажання переконатися, що все було не так жахливо, як я собi уявляв.

– Пiзнiше, – вiдповiв завкафедри, зробивши ще один ковток, – дочекаймося Юрiя. Без нього розповiдь буде не такою цiкавою.

– Я такого хлопа собi пiдчепила, доки ви танцювали, – ностальгуючи й усе ще не розплющуючи очей, промовила Михайлiвна з ледь помiтним сумом. – Ох вiн менi жару дав. Не те, що ви всi. Далiборе, ти в лiжку порiвняно з моiм Борисиком, певне, мало що вiдаеш.

Чай умить пiднявся горлянкою назад i з кашлем вихлюпнувся на поверхню столу. Мов потопельник, я роззявленим ротом хапав повiтря й водночас осмислював слова староi.

– Не зважай, Далiборе, – кинула Ірина. – Борис – ii кiт.

– Михайлiвна спить iз котами? – не втримався я.

– Нi… мабуть. Але полюбляе використовувати iм’я кота у своiх фантазiях про чоловiкiв. Хоча знаеш… хтозна, що коiться в життi нашоi мадам.

– Михайлiвно, знайдiть собi чоловiка й припинiть, будь ласка, дiлитися з нами своiми збоченими фантазiями.

– Юний мiй орлику, – скрипнула шиею стара, – не знаю, чи й знайдеться хтось, вартий такоi гарячоi жiнки.

– Справдi, – погодився Вiктор Петрович. – Проти таких фактiв не попреш.

За спиною голосно рипнули дверi. До примiщення повiльно, ледве переставляючи ноги, вповз Юрiй. Усмiшки на наших обличчях умить змiнилися спiвчуттям. Той пiдiйшов до столу, лiвою рукою тримаючись за око. Нiчого не кажучи, ухопив одне печиво й закинув собi до рота. Пiсля того розвернувся й потупцяв у протилежний вiд нас бiк.

– Усе гаразд, мужиче?

У вiдповiдь лише нерозбiрливе бурчання. Хлопець упав за свiй стiл i заховав голову помiж плiч. Ми мовчки перезирнулися, мов очiкували одне вiд одного на якiсь дii.

– Юро, усе добре? – Я не розумiв, чому Вiктор Петрович хитро посмiюеться. – Ірино, ти знаеш, що сталось у тому пабi?

– Приблизно. Я тодi покинула вас на хвильку, а коли повернулась… Загалом останне, що бачила, то це те, як танцювали повiльний танець, а вiн, – вона вказала пальцем на Юрiя, – запросив красуню з-за сусiднього столика.

– Ну й що тут такого?

– Далiборе, вона сидiла з отакенним здоровилом. – Ірина широко розвела руки. – Юрiй йому в пуп дихав.

– Он воно що, – повiльно протягнув я, розставляючи в головi все на своi мiсця. – Що ж, що було далi, не важко здогадатись. Юрку, ану покажи око.

На мое прохання той показав середнiй палець. Ми всi пiдвелися й пiдступили до хлопця.

– Нiколи в життi бiльше з вами нiкуди не пiду. – На стiл крапнула слина. Хлопець нагадував немовля пiд час серотонiнового провалу[32 - Серотонiновий провал – депресiя пiсля вживання екстазi, вiд чого головний мозок страждае на нестачу гормону серотонiну.].

– Щоразу так кажеш, – вiдрiзав Вiктор Петрович, – i однаково не можеш всидiти вдома.

– Що там було?

– Покажи. – Ірина наблизилася й обережно забрала Юрiеву руку з ока. – Здаеться, дехто мае тиждень вихiдних. – Велика синя гематома, посiчена тонкими червоними судинами, як суха пустеля трiщинами, забезпечила хлопця кiлькома вихiдними (працювати зi студентами з отакою мармизою просто неможливо).

– Ха-ха, як смiшно! – жовчно кинув постраждалий i, знову затуливши око, бухнувся головою на стiл.

– Холодне прикласти? – Ірина едина виявляла турботу.

– Груди приклади. Думаю, вони бiльше допоможуть.

– На жаль, тiльки за записом. А от прохолодна ложка завжди вiльна.

– Учора цiлий день прикладав. Допомогло, як бачиш. Майже не видно. – Хлопець провiв у повiтрi навколо гематоми пальцем.

Лише Вiктор Петрович задоволено посмiювався та потирав руки в очiкуваннi розповiсти, що ж сталося.

– Так, ну то просвiтiть нас нарештi, – тепер упевненiше вимагав я у вусаня.

– А що тут розказувати? – розвiв вiн руками. – Що можна розказувати, як через тебе, Далiборе, нам тепер до того пабу зась!

– Що?!

Я опинився на перехресному вогнi питальних i водночас недовiрливих поглядiв. Дике сум’яття вкрило мое тiло дрiбними пухирцями, спричиняючи легке запаморочення. Паб був рятiвним пристановищем для моiх колег, а завдяки менi вони тепер там персони нон грата.

– Як же це?.. Чому?..

– А нiхто не знае, Далiборе. Хоча певною мiрою ми тобi й подякувати маемо.

– Що? За що?

Я не знав не те що казати, а й навiть що думати. Хотiв щось пояснювати, виправдовуватись, але тiльки сконфужено стовбичив перед завкафедри.

– Давай по черзi, – почав розмiрено Вiктор Петрович. – Ми добряче так випили, може, бiльше як пляшку на кожного, а тодi спустилися до нижнього залу, де наш юний Павароттi бажав явити свiй талант перед публiкою. Спiвак iз нього не дуже, але пiд градусом i пiд таке пiшли танцювати. За хвилин двадцять я попросив бармена про вiльний столик уже тут i щоб нам перенесли рахунок згори. Ми замовили ще випивки, а Юрiй – собi пляшку горiлки. Думав, мабуть, подiлитися з кимось, не знаю, а зрештою допив ii сам.

– Горiлки?! – обурився я, не помiтивши, що скрикнув на всю викладацьку. – Пляшку? Вiн же перед тим брендi пив.

На слова Петровича Юрiй лише винувато похнюпився й вiдвернувся до стiни.

– Так от, пiсля тiеi горiлки Юрiю закортiло потанцювати на барнiй стiйцi з Михайлiвною.

– Ой, пам’ятаю… – Ірина спалахнула й сховала обличчя в долонi, якою вже вчетверте поправляла волосся.

– Тебе, Юро, може б, iще й сприйняли в ролi танцiвника, а от наша Михайлiвна викликала неоднозначну реакцiю охорони. Вас швидко прибрали. Ми з Іриною мовчки сидiли за столиком i не встрявали. Зiзнаюся: нам до бiса було цiкаво, чим усе закiнчиться.

– А ви чому все пам’ятаете? Пили ж iз нами разом, – таким обережним випадом я спробував захиститися вiд нападу на власне его.

– Я не пив вiдтодi, як спустилися в караоке. У нас з Іриною добре розвинуте вiдчуття мiри. Ну, а Михайлiвна як порожнiй бак iз дiркою на днi – лий-лий, а по вiнця нiяк не наповниться.

– Чому ви не зупинили нас?

– Я ж вам не батько. Ви всi дорослi люди. – Вiктор Петрович, усмiхаючись, продовжив: – Тодi заграла повiльна музика, i дiвчина в червоному (та сама красуня) запросила нашого хлопа на бiлий танець, Ірина – тебе, ну а ми з Михайлiвною залишилися за столиком. Перед наступною пiснею Ірина побiгла в туалет i пропустила найцiкавiше. Пiд Confessa Челентано Юра почав опускати руки з плечей дiвчини до талii й нижче. Дiвчина вiдмахувалася, на що нагодився ii здоровило. Направду, – вусань напнув груди й добряче поплескав себе по животi, – такого мужлана я ще не бачив. Вiн схопив дiвчину за руку та поволiк за собою, вигукуючи якiсь матюки. А ти, розумнику, – вiн указав пальцем на Юрiя, – почав вiдповiдати. Куди там, ще й побiг навздогiн. Той, не довго думаючи, облишив дiвчину, розвернувся i… Що далi було…

Вiктор Петрович аж прицмокнув язиком i похитав головою з боку в бiк. Його брови нагадували малих непосид, якi стрибають то вгору, то вниз. Ще трохи – i вони б узагалi вилетiли з обличчя.

– Результат на лице.

– Найцiкавiше було попереду. Далiбор скочив захищати нашого мачо, зацiдивши здорованевi кулаком у горло, а потiм – у лоб. Чiткими прямими ударами. На ту катавасiю вiдразу прибiгла охорона й узялася нас випроваджувати. Не знаю, що вiдбувалося далi, бо вивели мене першим: столик стояв одразу бiля виходу. За мною на подвiр’i опинилися Михайлiвна й Ірина. Згодом виштовхали й Юру, а от тебе, Далiборе, ми не бачили хвилин iз десять.

– Що я там робив?

– Спершу я подумав, що ти затримався, аби все владнати, та щойно зiбрався зайти досередини, як звiдти з’явилося двое охоронцiв i, шарпаючи за сорочку, викинули тебе на вулицю, мов ганчiрку. Наступного дня я зайшов до «Медiавалю», аби якось перепросити або хоча б дiзнатися, що сталося тодi всерединi, однак вхiд менi перегородив адмiнiстратор, який заявив, що нам «Медiаваль» тепер вiдвiдувати заборонено. Нам пощастило, що вони не викликали полiцiю. Далiборе, ти не покращував там ситуацiю, а, навпаки, п’яний, iз заплющеними очима лiз дубасити охоронцiв.

– Я?!

Мозок вiдмовлявся вiрити в почуте. Це розiграш?! Одначе Петрович мав доволi серйозний вигляд. Та й бiль у нозi й порвана сорочка вказували на реальнiсть сутички. Окрiм усього, я здогадувався про змiни своеi поведiнки пiд впливом алкоголю. Але чому я зiрвався, захищаючи ледь знайомого хлопця?

– Не хвилюйся, паб ми знайдемо iнший. Їх багато в нашому мiстi.

– Менi дуже соромно. – Я схилив голову, важко добираючи потрiбнi слова. У той момент земля просто-таки тiкала з-пiд нiг. – Вибачте, я… Якщо можу чимось загладити свою провину…

– Припини вибачатися, – перебив мене помахом руки завкафедри. – Усе нормально. Було весело. Таких гулянок ми ще не бачили. Ха-ха-ха.

– Це точно. – На обличчi сумного Юрiя з’явилася стримана усмiшка. – Якщо ти наваляв тому гiвнюковi, то з мене ще й пиво.

– Далiборе, – Михайлiвна пiдвелася зi стiльчика, – ти навiть не уявляеш, як бракувало менi таких емоцiй упродовж останнiх рокiв. Ще бiльше кортiло, аби хтось урештi намилив морду тому пришелепкуватому, – i кивнула в бiк Юри, – тому ми тобi ще й подякувати повиннi.

На моiм присоромленiм обличчi спалахнула знiчена усмiшка. За нею я ховав внутрiшню гiркоту. Колись я добряче поплатився за слабкiсть перед алкоголем i бажанням оновити склянку. Те бажання дедалi бiльше продиралося крiзь грати самоконтролю, затираючи давню обiцянку.

Тiльки не знову…


10


65 км на схiд вiд Вашингтона, США. 29 серпня, 2015 рiк

Пiсля поквапливих зборiв Гендерсон дiстав телефон iз внутрiшньоi кишенi пiджака й набрав номер, якого не було в телефоннiй книзi. Цi цифри вiн набирав напам’ять. З телефона пролунав спокiйний голос керiвника Управлiння технiчною розвiдкою, що належало до складу Розвiдувального управлiння Мiнiстерства оборони Сполучених Штатiв Америки.

– Такий пiзнiй дзвiнок, Бiлле, – сказав Томас Фостер, – давненько не чув тебе.

Гендерсон зазирав у глибiнь сутiнок, споглядаючи почервонiлi хмари бiля сонця, i повiльно потирав скронi. Надiйнi зв’язки з найважливiшими управлiннями краiни вселяли гордiсть i пiдживлювали самоповагу: не кожен мiг отримати бажане так легко. Вiн мiг. Для досягнення теперiшнього свого авторитету, тобто посади, яка давала зараз змогу спокiйно сидiти в шкiряному крiслi програми, Гендерсоновi довелося багато чим жертвувати. Дзвiнок Фостеру був не бажаний, але необхiдний. Бiлл знав, що вiдтепер буде винним керiвниковi Розвiдувального управлiння, а бути боржником – риса слабких. Або ж тих, для кого слабкiсть – метод зростання.

– Привiт, Томе, – вдав привiтнiсть Гендерсон. – Мушу просити про послугу.

– Слухаю. – Фостер умить посерйознiшав, пiсля чого запанувала глибока тиша.

Гендерсон спробував одразу випалити слова прохання, однак затнувся. Слiд сформулювати речення так, аби прохання звучало радше як ствердження.

– Менi потрiбнi певнi данi Дата-центру АНБ[33 - Агентство нацiональноi безпеки (англ. National Security Agency) – Агентство криптологiчноi розвiдки США, що е частиною Мiнiстерства оборони й вiдповiдае за збiр та аналiз iноземноi розвiдувальноi iнформацii й захист iнформацiйних систем i комп’ютерних мереж уряду США. На вiдмiну вiд ЦРУ, не використовуе агентiв в iнших краiнах.].

– І ти хочеш, аби я дав тобi засекреченi матерiали, так? З якого б це дива?

– Припини, ми ж на одному боцi. Тим паче я потребую всього декiлькох переписок з електронноi пошти та ще пару перехоплених дзвiнкiв.

– Це не так уже й просто.

– Простiше, нiж впиратися по телефону, – майже глузливо проторохтiв Гендерсон. – Ти ж маеш отi забавки – PRISM, DRTbox i бiс його знае, що ще.

Цiннiсть послуги зросла в десятки разiв, адже DRTbox – не тiльки секретний, а й, по сутi, незаконний проект полiцii. За допомогою цiеi вiйськовоi технологii контролю, що вможливлювала вiдстеження та переривання телефонних викликiв, електронних листiв i текстових повiдомлень, правоохороннi органи мали змогу водночас прослуховувати тисячi користувачiв без iхнього вiдома та згоди. Пристрiй, розроблений Digital Receiver Technology – дочiрньою компанiею Boeing[34 - Boeing – одна з найпотужнiших свiтових аерокосмiчних та оборонних корпорацiй, яку заснував 1916 року Вiльям Боiнг у Сiетлi, США. «Боiнг» е найбiльшим за кiлькiстю поставок i замовлень у свiтi виробником лiтакiв.], умонтовували на лiтак, безпiлотник або ж гелiкоптер, тож за один полiт вiн пiд’еднувався до даних десяткiв тисяч мобiльних телефонiв.

Майже всi телефони працювали з мережами 3G, 4G чи LTE, якi використовують стiйке шифрування для збереження безпечностi каналу зв’язку мiж телефоном i локальною вишкою мобiльноi мережi. У разi вiдсутностi доступу до таких мереж телефон переходив до з’еднання GSM, у якого немае автентифiкацii вишок, поганi ключовi алгоритми та слабкi алгоритми шифрування, що легко припускало злам. DRTbox застосовував цю функцiю, реалiзуючи атаку вiдкату, i таким чином повторно задiював усi атаки GSM для зламу шифрування. Окрiм того, пристрiй збирав IMEI – International Mobile Equipment Identity, мiжнародний iдентифiкатор мобiльного пристрою, – число, унiкальне для кожного апарата. Контрольний пристрiй DRTbox фактично виконував атаку man-in-the-middle, яку майже не могло бути виявлено користувачами та яка давала змогу правоохоронцям перехоплювати розмови й повiдомлення i злочинцiв, i пересiчних осiб.

Одначе той пристрiй – лише маленьке гiменце порiвняно з гнояркою пiсля того, як коров’ячiй чередi згодували тонну проносного. Секретна розвiдувальна програма PRISM, про яку випитував Гендерсон, була ледь не вершиною технологiй збору даних. Вона передбачала можливiсть стеження за будь-якими користувачами, – i громадянами США, i особами поза межами краiни, – використовуючи глобальну мережу iнтернет. За допомогою PRISM АНБ отримувало данi електронноi пошти; вiдео-, фото- та голосовi повiдомлення; передаванi файли, паролi й особисту iнформацiю iз соцiальних мереж, як-от Facebook. У листопадi 2010 року обмеження з боку керiвництва АНБ було скасовано й спiвробiтники агентства почали обробляти данi телефонних дзвiнкiв та iнтернет-листування для перевiрки активностi iноземних розвiдок. Система прослуховування давала змогу зводити данi про телефоннi дзвiнки в едину схему з iнформацiею з вiдкритих, комерцiйних та iнших джерел, iнформацiею страхових iдентифiкаторiв, банкiвських кодiв, профiлiв Facebook, пасажирських спискiв на транспортi, спискiв виборчих дiльниць. Збiр мiг поширюватися через знайомства вiд однiеi людини до десяти чи двадцяти окремих гiлок.

– PRISM? – насмiшкувато запитав Фостер. – Ти ж знаеш, що пiсля зливу Сноудена[35 - 3 червня 2013 року колишнiй працiвник ЦРУ та АНБ США Едвард Джозеф Сноуден передав газетам The Guardian i The Washington Post засекречену iнформацiю про вiдстеження урядом США iнформацiйних систем багатьох краiн свiту, прослуховування та збiр даних про громадян США й не тiльки. Едварда Джозефа Сноудена було заочно звинувачено в шпигунствi й оголошено в мiжнародний розшук. Зараз пiдозрюваний проживае в Росii, яка надала йому полiтичний притулок.] нам ведеться несолодко. Особливо з цiею програмою збору даних.

– Усе буде лише в межах краiни, – запевнив його Гендерсон. – Це до бiса потрiбно, iнакше я б не телефонував. Ти ж знаеш.

Голова Управлiння технiчною розвiдкою важко зiтхнув i кiлька секунд обдумував, що вiдповiсти.

– Подивлюся, що зможу зробити, – врештi сказав вiн.

– Дякую.

Гендерсон не наважувався першим закiнчити розмову, вичiкуючи на наступнi слова Томаса Фостера. Упевненiсть у виконаннi прохання була непохитною, залишалося тiльки зробити так, аби борг не довелося сплачувати. Якщо все закiнчиться добре, Фостер ще сам подякуе йому за нагоду допомогти.

– Надiшли, кого саме слiд прогнати.

– Чудово, – стримано зрадiв Гендерсон.

– На зв’язку, – мовив Фостер i вимкнувся.

Залишалося чекати.




ЧАСТИНА 2



1


Салерно, Італiя. 31 серпня, 2015 рiк

Меланi стояла на перонi Stazione Salerno. Подолавши шлях лiтаком iз Нью-Йорка до Рима, а звiдти поiздом упродовж двох годин до Салерно, жiнка сподiвалася на незаплановану зустрiч. Вiн не бачив ii багато рокiв, i ймовiрнiсть того, що повiрить, була нiкчемно малою, та жiнка вирiшила не вiдступатися.

Вийшовши з вокзалу, американка опинилася на Piazza Vittorio Veneto. Там стояло безлiч автобусiв, що чекали на своiх туристiв, якi метушилися довкола з мапами в руках i фотоапаратами напоготовi. Меланi вiдшукала припарковане бiля узбiччя таксi – старезне та напiврозвалене, зi старанно затертими подряпинами на бамперi й кутах капоту, колись яскраво-червоне Alfa Romeo. Вона наблизилася до автомобiля, привiталась iз водiем ламаною iталiйською та сiла на задне сидiння. У салонi авто виявилося геть чистим, навiть запахи приемно лоскотали носа, що було доволi незвично пiсля мiльйонiв поiздок нью-йоркськими жовтими кебами.

– Buon giorno, bella signora, – вiдповiв на привiтання водiй, заговоривши далi англiйською, – гарненька американочка в найгарнiшому мiстi Італii. Ласкаво прошу.

Італiець приязно всмiхався, продовжуючи лежати на напiввiдкинутому сидiннi. Очi вiн ховав за темними окулярами, а головою впирався в складенi замком на потилицi руки.

– How did you?..[36 - Як ви?.. (англ.)] – Меланi не знала, чому дивуватися – позi водiя чи його здогадцi, що вона зi Сполучених Штатiв.

– L’accento… акцент виказуе вас. Я щодня вожу американцiв, англiйцiв, клятих французiв i нiмцiв, тому за метри вiдчуваю, хто звiдки.

– Ваша правда – я з Нью-Йорка.

– Без багажу? – Водiй озирнувся в пошуках хоч якоiсь сумки, з якими зазвичай втрамбовуються до авто туристи.

– Я лише на день.

– Чудово! – Чоловiк пiдвiвся, повернув сидiння в сидяче положення й завiв свою «альфу». – Куди прямуемо?

– На Piazza Alfonso, будь ласка.

– О, cattedrale metropolitana di Santa Maria degli Angeli (https://it.wikipedia.org/wiki/Santa_Maria_degli_Angeli). Неймовiрний собор. Римськi й близько не такi. Ви, синьйоро, щойно зайдете досередини – занiмiете вiд його давньоi краси.

Меланi зiгнорувала зачiпки до бесiди. Хоч водiй i був приязний чоловiк середнього вiку, не позбавлений шарму, як i бiльшiсть iталiйцiв, але вона прагнула тiльки спокою, аби зiбратися з думками. Жiнка дiстала iз сумочки дзеркальце й оглянула темнi кола пiд очима. Останнi днi вона просто iснувала, сон утiкав вiд неi, гнаний фото й вiдео з архiву. Вiдтепер усе залежало вiд ii витримки, упевненостi у власних силах. Меланi й досi не вiрилося, що вона зважилася на цю поiздку, але вiдступати тепер було пiзно. Кiлька мазкiв тональним кремом – i американка набула вигляду сповненоi сил синьйорини.

Поiздка вiд залiзничного вокзалу до Piazza Alfonso здалася коротшою, нiж того хотiлося. Думки так i залишились розпорошеними по куточках свiдомостi. Вузькi вулички зi старою архiтектурою та без звичноi для нью-йоркських вулиць метушнi припали Меланi до душi, i на мить iй забаглося зостатися тут назавжди. Виходити щоранку на балкон маленькоi квартирки, вiдчувати на губах солоний присмак моря, пiдставляти обличчя теплому сонцю й абсолютно нiчим не перейматися. Та це тiльки мрii. Вийшовши з таксi, американка розрахувалася та рушила в бiк Катедрального собору.

Собор Святого Матвiя – одного з чотирьох евангелiстiв, чиi рештки потрапили до мiста 954 року, аби тепер покоiтися в склепi пiд головним вiвтарем, – кликав ступити на монументальнi сходи бiля головного фасаду. Вiд колишнього, ще до реставрацii, вигляду собор зберiг тiльки фiгури в основi порталу – лева та левицю з левеням. Існувала легенда, що пiд час одного iз сарацинських набiгiв статуi левiв ожили й заступили ворогам вхiд до храму. Вiд самого вигляду кам’яних фiгур жiнцi перехопило подих: очi немов живих тварин iз нiмою пiдозрою проводжали ii аж до вхiдноi брами.

З пiвденного боку самотньо п’ялася в небо дзвiниця. Невелика цилiндрична вежа височiла над чотирма квадратними ярусами. La cattedrale metropolitana di Santa Maria degli Angeli (https://it.wikipedia.org/wiki/Santa_Maria_degli_Angeli) вважали храмом рiзних архiтектурних стилiв, результатом змiшання примх архiтекторiв рiзних вiкiв.

Вона збiгла сходами нагору та ввiйшла досередини. У сповненому мирноi тишi внутрiшньому просторi храму налiчувалося три нави[37 - Нава (вiд лат. navis – корабель) – поздовжня або поперечна частина простору споруди, що розташована мiж рядами колон, стовпiв, арок або мiж зовнiшньою стiною та поздовжньою колонадою.]. Жiнка невпевнено рушила досi збереженим мозаiчним покриттям уперед i обiйшла бiчнi капели з вiвтарними образами. Де-не-де на чорних сучасних стiльцях, поставлених майже по всьому молитовному храмi, умощувалися бабусi й дiдусi, якi, ледь ворушачи губами, про щось молилися. На входi крутилися трое туристiв, якi безтямно фотографували iнтер’ер, а закiнчивши, одразу вискочили на парку вулицю. У першому рядi, схиливши голову, наче на когось очiкуючи, сидiв священик.

Пiдступивши до отця, жiнка присiла поряд. Нервово мовчала. Тиша та храмовi запахи заспокоювали, але не зовсiм. Вiд передчуття розмови пришвидшилися серцебиття й дихання.

«Господи…»

– What have you decided, padre?[38 - Що ви вирiшили, отче? (англ.)]

– Доню, ти в храмi Божому. Невже це так важливо, аби тут порушувати таку тему?

– Не можна зволiкати, – у затишнiй атмосферi повiки сонливо змежувались, але свiдомiсть не дрiмала, – я прилетiла сюди аж iз Вашингтона. Тiльки заради вас, отче. Прошу, не вiдмовляйте.

Запала незручна тиша.

– Знаеш легенду про бiдного Генрiха? – заговорив отець. – Вiн був багатим, сильним, розумним i вродливим лицарем. І вважав, що все це йому дано просто так, за нiщо, i буде даватися завжди. Тож навiть не замислювався, що повинен завдячувати Боговi й лише Йому, i так само, як дав, Господь може й забрати. Як кару Генрiх дiстав хворобу – проказу.

– До чого ви хилите? – Меланi насторожено глипала очима на священика.

– Увi снi до Генрiха з’явився диявол i порадив поiхати до Салерно (тут була перша медична школа й хорошi лiкарi). Окрiм того, диявол нашептав лицаревi, що найкращими лiками для нього стануть омивання в кровi незайманоi, чистоi дiви, котра сама обере смерть заради нього.

– І вiн знайшов таку дiвчину? Знайшлася та, що вiддала свое життя заради нього?

– Генрiх вилiкувався в цьому храмi. – Священик ледь помiтно задоволено всмiхнувся. – Божоi кари не уникнути – не допоможуть нi люди, нi лiки. Лише Господь, пробачивши, може спрямувати на шлях iстинний, до нових просвiтлених днiв.

– Генрiх просто помолився й вилiкувався вiд прокази? – Сарказм спотворив обличчя жiнки. Меланi нiколи не розумiла бiблiйних розповiдей, сприймала iх як безглуздя, створене для закiнчених фанатикiв.

– Це легенда з мораллю та висновками. Вас змусили розносити дияволову спокусу свiтом, а ви сподiвалися уникнути розплати? Нiчого не даеться просто так, i за все доведеться платити.

– Падре, не вiдмовляйтеся, прошу вас.

– Це я прошу тебе, Меланi, вiдмовитися вiд свого задуму. І взагалi вiд такого життя. Ти так довго не протягнеш – тобi й самiй це вiдомо.

– Джованнi, ти знав моiх батькiв, знаеш i мене. Невже ти гадаеш, що я прийшла б, якби мала вибiр?

– Диявол заволодiв твоiм життям, Меланi. Вiд часу твого хрещення в Америцi я передчував щось недобре. Загибель батькiв i вбивство твого чоловiка е лише пiдтвердженням моiх передчуттiв. Стань на праведний шлях, доки не пiзно.

– Ви не розумiете. – Щоками американки скотилися двi самотнi сльозини. Вiд безпорадностi, що опанувала ii в останнi днi, хотiлося ридати. Та що там ридати… Просто лягти й умерти. Проте вона мусила. Хай як мiркуй, вихiд один.

– Коли не зупинишся, вороття не буде.

– Уже вороття немае. – Меланi стерла рукою сльози з почервонiлого обличчя. – Благаю! Вони прийдуть по тебе. Вони знайдуть усiх дорогих менi людей.

– Меланi, якщо вони дiти Господнi, то мене не чiпатимуть. За це не хвилюйся. Хвилюйся за свою душу. Ти ще можеш передумати.

Стiльки зусиль, i дарма.

«Чому чоловiки такi впертi, навiть коли так наближенi до Бога?»

Меланi дiстала iз сумочки авiаквиток до Берлiна й поклала на стiлець коло священика.

– Хто-хто, а вони точно не дiти Господнi. Благаю востанне – прислухайтеся до мене, отче. Якщо хочете жити – летiть до Берлiна, там вас зустрiнуть.

Меланi пiдвелася, обернулася й пiшла до виходу. Кожен крок ставав дедалi тяжчим, а ноги наливалися свинцем. У головi паморочилося. Вона знала, що ця зустрiч закiнчиться саме так. Це була тiльки ще одна спроба довести собi, що не все так погано, що все змiнюеться на краще. Але результат завжди лишався той самий. Їi життям керували iншi, бiльш впливовi люди. Меланi вже давно не стояла бiля керма власноi долi. Уже на виходi вона озирнулась i голосно промовила:

– Media in vita, sumus in morte…

Падре Джованнi сумно хитнув головою. Йому було справдi жаль жiнки. Диявол умiе обирати собi жертви.

– «Серед життя ми в лапах смертi…» – прошепотiв отець. – Нехай Господь благословить тебе, люба.


2


Львiв, Украiна. 3 вересня, 2015 рiк

За вiкном дощ шалено термосив шибки, гнiвним барабанним дробом сповнюючи сутiнки. Передi мною у дверях стояв похнюплений i до рубця змоклий юнак.

– Привiт, – хвилину я дивився на студента великими, здивованими очима. – Що ти… Максим, так? Я можу чимось допомогти?

Хлопчина, який на першiй лекцii сидiв в аудиторii на другому рядi, зараз, синiючи вiд холоду, стовбичив на моiм порозi. З його коротко стриженого волосся каскадом зривалися дощовi краплi, огинали щоки та продовжували свiй шлях шиею, стiкаючи пiд комiрець сiроi сорочки. На плечах висiв на перший погляд порожнiй рюкзак iз чорно-бiлими нашивками мандрiвника. Голубi очi знiчено бiгали з боку в бiк (мабуть, вiн також намагався пояснити собi, якого чорта приволiкся ввечерi до викладача додому), а щоки ледь помiтно сiпалися вiд дрижакiв.

– Далiборе Остаповичу, можна зайти?

Помахом руки я запросив студента до будинку. Кросiвки чавкали й залишали по собi мокрi слiди. Максим роззувся, схопив наплiчник до рук, притиснув його, наче цiнний скарб, до грудей i пройшов углиб кiмнати.

– Пробачте за пiзнiй вiзит, але на те е причина.

Тихi кроки маленьких нiг позаду порушили нiякову тишу.

– Добрий вечiр, – пролунав тоненький голосок.

Стоячи босонiж i в пiжамi з малюнком нiндзя-черепашок, син сторожко поглядав на пiзнього гостя. Максим Пiдгiрський виринув iз задуми й коротко кивнув Луцi.

– Донi, це один iз моiх студентiв. – Синовi подобалося, коли я називав його на iм’я улюбленого мультгероя. – Шуруй до кухнi, я за хвильку пiдiйду.

Лука крутнувся та побiг назад до столу: вiн завжди вiдтягував вечерю до непристойно пiзньоi години.

– Пробачте ще раз, що вiдволiкаю, – перепрошував Максим, – але справа важлива. Чи то не дуже… Просто я хотiв би вирiшити ii, не зволiкаючи.

– Та кажи вже, що хотiв.

– Це не займе багато часу…

За вiкном загримiло, i блискавка на мить освiтила вулицю. Злива розходилася, глушачи будь-якi звуки, тож я запропонував:

– Проходь до кухнi, зроблю тобi чаю.

Максим сором’язливо пiдступив до столу, за яким Лука наминав фруктовий салат iз подрiбнених i залитих полуничним йогуртом яблук, бананiв та кiвi. Волосся малого, гарно вкладене пiсля душу, вiд доторкiв липких рученят стало дибки й тепер стирчало навсiбiч, як щiтка. Я втомлено зiтхнув i спiвчутливо подивився на сина, даючи знати, що сьогоднi вiн лягатиме спати набагато пiзнiше, нiж собi планував.

– Луко, приготуеш нам свого фiрмового чаю? Який будеш? – то вже до студента. – Чорний, зелений, фруктовий?

– Не хочу набридати…

– Припини, – вiдмахнувся я. – Який готувати?

– Чорний, будь ласка.

– Ну ж бо, Донi, – зиркнув я на Луку, який уже напоготовi стояв бiля шухляди з пакетиками чаю, – «юний таланте», два чорнi й один собi на вибiр.

Син засмiявся i, пiдспiвуючи завчену мелодiю мультсерiалу, увiмкнув електрочайник. Потiм потягнувся до шухляди, видобув звiдти три пакетики й розкинув iх по трьох чашках.

– Пробачте ще раз, Далiборе Остаповичу, за те, що так пiзно. – Максим сiв на стiльчик, i далi притискаючи наплiчник до грудей.

– Будь ласка, просто Далiбор. І переходь уже до сутi, бо не хочу вiдпускати тебе, коли геть стемнiе. Здаеться, дощ не збираеться вщухати. Радили менi перед тим, як перебиратися до Львова, човна купити.

За мить по тому, як Лука, незграбно тупцяючи, пiднiс нам чай, ми сидiли й переглядалися, хтозна на що вичiкуючи. Син щосекунди пiднiмав на мене очi, немовби запитуючи: «Що вiн хоче? Чого приперся?»

– Нещодавно помер мiй дiдусь, – неочiкувано випалив хлопець.

Ми з Лукою обмiнялися поглядами. Лука розумiв, що означае слово «помер», тому вiдразу опустив очi додолу, намагаючись не дивитися в сумне обличчя студента.

– Спiвчуваю, хлопче.

– Усе гаразд, дякую, – невпевнено вiдмахнувся Максим. – Не переймайтеся. Вiн був старим i прожив доволi довге й круте життя, поiздив по свiту, наробив дiтей. Справжнiй мужик. Був…

– Я можу чимось зарадити?

– Не впевнений. – Вiн хитнув головою й мигцем зиркнув на притиснутий до грудей наплiчник. – Але ось, зараз, хвилинку.

Хлопець устромив руку до наплiчника, дiстав звiдти невеликий конверт i простягнув менi. У вiдкритому конвертi за пiдписом, вочевидь, хлопцевого дiда лежав складений учетверо аркуш. Я розгорнув його й втупився у вкрай нерозбiрливий почерк: слова не виструнчувалися в рiвну лiнiю, а стрибали, рiзко нахиляючись управо. Скидалося на те, що людина, яка це писала, дуже поспiшала. Очi пробiглися текстом: передавання у власнiсть нерухомостi, окремих особистих речей, немалоi суми грошей, призначених онуковi та доньцi. Вiд слiв вiяло передсмертним холодом, кожна лiтера волала про страх перед неминучим. Утiм вiд останнiх речень мое серце на секунду спинилося. Завмерши з аркушем у руках, я вчитувався в тi рядки. Лука подивився на мене та запитально шарпнув за рукав.

– Що там?

Пiсля кiлькасекундноi паузи я зачитав уголос:

– «…i останне, Максиме. За свое життя я накоiв чимало такого, про що ти, мабуть, навiть не здогадуешся. Було багато доброго й удосталь поганого, i за дещо все ж доведеться заплатити. Прошу, послухай мене. Вiзьми дерев’яний куб, який я тримаю в пiдвалi за шафою, i вiддай своему викладачевi. Далiбор Кравець знатиме, що з ним робити…»

– Гарний жарт, – кинув аркуш у Максимовi руки, – я навiть на секунду повiрив. Заклалися з друзями?

– Нi-нi! – Максим почав схвильовано розмахувати руками. – Це не розiграш! Це справжнiй, складений за кiлька днiв до смертi заповiт мого дiда. – На останнiх словах хлопець затнувся, важко ковтаючи давкий клубок у горлi. – Хiба ви нiчого про це не знаете? Там же ваше iм’я.

Вiд збудження на й без того мокрому обличчi Максима виступили краплини поту. Якщо хлопчина не жартуе, то залишаеться единий варiант: я знав дiда в минулому, i ми з ним про щось говорили та домовлялися. Але я б запам’ятав…

– Як його звали?

– Ігор Васильович Пiдгiрський. Вiн був простим столяром. Щоправда, колись викладав iсторiю Украiни в одному з киiвських унiверситетiв. Вiн помер сьогоднi вiд серцевого нападу. Йому було сiмдесят чотири. Останнi п’ять рокiв на пенсii нiчим таким уже не займався, лише деколи на замовлення майстрував стiльцi чи щось таке.

– Не пригадую нiкого з таким iменем. А може, той Далiбор, що в листi, просто мiй однофамiлець i тезка?

– Ви багато Далiборiв зустрiчали? Я – нi.

– Ну, це так…

– То ви зовсiм нiчого не знаете? – Максимiв голос дрижав, як натягнута струна, i погрожував перерости в крик. – У заповiтi чiтко вказано ваше iм’я, так, наче ви знаете, що робити з кубом! Що за чортiвню ви тут розiгруете всi?! Дiдо щойно вмер i згадуе вас, абсолютно невiдому досi менi людину, у заповiтi. Протягом дня приходять дебiльнi смски. Може, ви причетнi до його серцевого нападу, га?!

– Припини кричати, охолонь. Який куб? Хто всi? Якi в бiса смски? Що вiдбуваеться? – Я намагався вгамувати Максима. Вiн вiдмахувався та сердито свердлував мене очима. Як я мiг реагувати? Що мiг удiяти? Хлопчина потребуе допомоги, а менi навiть не вдаеться утямити, про що йдеться.

– Може, я помилився… мабуть, не до тiеi людини прийшов… – Максим схопив заповiт i почав заштовхувати його назад до конверта.

– Зачекай, розберiмося. Що за куб iз пiдвалу?

У хлопцевiй кишенi приглушено завiбрував телефон. Вiн глипнув на екран i вiдразу зблiд. В очах читалася вся гама почуттiв, але найчiткiше з-помiж iнших проступав страх. Губи заворушились i шалено затрусилися.

– Вибачте, менi час iти. – Максим пiдвiвся й бiгцем поквапився до виходу.

– Куди ти? Чекай! На вулицi ж дощ, – але Максим, не слухаючи, швидко взувся та попрохав вiдчинити дверi, – може, я хоча б таксi викличу.

Нервово озираючись, хлопець не зважав на мене. Я перехопив його спрямований крiзь вiкно погляд. Максим щось видивлявся. Може, чекав на когось. Та у дворi нiкого не було, лише самотнiй автомобiль, припаркований бiля сусiднього будинку. Зрештою, утомившись опиратися проханням студента, я все-таки вiдчинив дверi та попрощався з хлопцем. Той, втиснувши голову мiж плiч, вибiг, як попечений гарячою смолою. Я постояв так iще трохи, намагаючись подумки впорядкувати все, почуте впродовж останнiх хвилин. Що це в бiса було? Хай як я хотiв допомогти хлопцевi, у пам’ятi не зринав жоден Ігор Васильович. Думки роiлися, плутаючись так, що аж у скронях боляче запульсувало.

За вiкном спалахнуло свiтло – бiля сусiднього будинку завiвся автомобiль. Рухався вiн дуже повiльно, напевне, аби не влетiти в дорожнi ями, добре замаскованi пiд шаром дощовоi води. Проводжаючи авто поглядом, я натрапив очима на комод, що стояв неподалiк вiд вхiдних дверей. На ньому лежав невеликий темний згорток.


3


Львiв, Украiна. 4 вересня, 2015 рiк

На лекцiю Максим не з’явився. Для внутрiшнього заспокоення я розпитав кiлькох його одногрупникiв, чи не знають вони чого про Максима, чи на похоронi, чи з ним усе гаразд. Усi як один заперечно махали головами у вiдповiдь.

Та я мав iще одну причину знайти Максима Пiдгiрського. Куб. Що, як хлопець залишив його випадково, а я мушу вiддати? Утiм щось пiдказувало менi, що цю дерев’яну рiч покинуто не просто так, що Максим виконав волю покiйного дiда й вiддав менi той чортiв куб.

Вiд тих думок вiдволiкся лише з поверненням додому. Щойно я вiдчинив дверi, як перед моiм спантеличеним поглядом постав Лука. Син стояв на кухнi й наминав величезнi бутерброди iз сиром i ковбасою. Щоки роздутi, як у жадiбного хом’яка. Пiд оком розповзлася темно-синя пляма, а кутик рота роздертий i вкритий сантиметровою кiркою засохлоi кровi.

– Ого, що трапилося? По твоему обличчi наче бульдозером проiхалися.

– Ти про що?

Лука намагався стояти боком, затуляючи синець, а то й узагалi вiдвертався спиною, удаючи, що намащуе хлiб маслом.

– Та про твое око. Воно свiтить незгiрш маяка. Ходи-но сюди.

Змирившись i важко зiтхнувши, хлопчик пiдiйшов до мене впритул, але голови так i не пiдвiв.

– Що сталося?

– Нiчого, – промимрив Лука. Вiн говорив так, наче я його примушував. – Усе нормально.

– Хто тебе так? – Я обережно торкнувся синового пiдборiддя й пiдняв його голову.

– Нiхто.

Я не розумiв, чому вiн уникае розмови – мабуть, чи не вперше.

– Як його звати?

Хлопчик зупинився й простояв спиною до мене ще кiлька миттевостей. Вiн мiркував, чи нарештi вiдповiсти, чи знову кинути через плече «Усе нормально». Лука майже нiколи не бився, отже, на те знайшлася вагома причина.

– Антон, – повiльно обернувся вiн, – вiн дурний забiяка, ходить i чiпляеться до слабших.

– Вiн старший?

– Шостий клас.

– Чому ж вiн причепився до тебе?

– Через довге волосся. Антон пiдiйшов ззаду, схопив за нього й потягнув з усiеi сили. Я його не бачив. Потiм вiн почав ображати мене, смiявся, називав дiвчиськом.

– І ти його вдарив за це?

– Нi! Я промовчав i пiшов далi. Це було, напевно, неправильно. Вiн обiзвав мене поганими словами, а потiм пiдбiг i вдарив ззаду кулаком по спинi. Казав, чого це я не реагую. Удар не був сильним. Антон узагалi не такий уже й крутий, як думае. Це я теж стерпiв, шукав, хто б допомiг, але всi дуже боялися.

– Так. Але якщо ти нiяк не реагував на його удари, то звiдки синцi? Сумнiваюся, що вiн бив тебе по обличчi безборонно. Хоча б захищатися ти мусив.

– Ми побилися не через це. А через те, що було далi, що той придурок сказав.

– Лука!

– Пробач, але iншими словами пiсля цього його не назвеш! – Вiн злiсно копнув повiтря.

Таким я його ще не бачив. Лука завжди уникав бiйки, намагався триматись осторонь, не встряючи. Вивести з рiвноваги хлопчину було якщо не неможливо, то принаймнi вкрай важко.

– Що вiн сказав?

– Нiчого.

– Донi! – У ньому, десь глибоко всерединi, сидiла маленька злiсна тварючка – упертiсть, яку треба було довго й наполегливо вибивати, достоту як товкти скелю пластмасовою лопаткою.

Слово за словом, пригадуючи той епiзод, Лука втрачав витримку.

– Вiн сказав, щоб я бiг витирати шмарклi до мамки-невдахи…

І хлопчик розплакався. Лука рюмсав, уже не контролюючи себе, вищиряючись так, нiби намiрявся вiдбити Антонiв удар.

Менi перехопило подих. Губи стискалися в тонку лiнiю, коли бачив синовi сльози. Найжорстокiше те, що сльози тi були за матiр’ю.

– Ех, зачекай хвильку.

Я пiднявся на горище й витяг з iще не розпакованоi коробки боксерськi рукавицi та наручнi «лапи». Швидко збiг до кухнi й кинув рукавицi Луцi. Той спритно пiймав iх i сам зрозумiв, що потрiбно робити.

– Одягай рукавицi, – звелiв я, надягаючи «лапи», – i бий!

Лука вiдразу, не дослухавши моiх вказiвок, розбiгся й заходився щосили гатити по «лапах», широко розмахуючи руками на всi боки. Пiдкоряючись припливу та вiдливу лютi, вiн завдавав удару за ударом, допоки його груди не почали судомно здiйматися, вимагаючи бiльшого доступу кисню. Кожен удар малого вiдкидав моi руки потужною як на восьмирiчного силою. Очi, до того заллятi кров’ю, поволi набували звичного для них блискучого блакитного вiдтiнку.

– Бий дужче! Не зупиняйся! Не час для вiдпочинку! Пам’ятаеш, що сказав Антон?!

Удари новою хвилею посипалися на уявного шестикласника. Це нагадувало шалений порив урагану, що, породжений спокiйним вiтром, умить перетворюеться на смерч, здатний знести все на своему шляху. Лука, хоч i маленький, мiстив неймовiрний заряд енергii. (Дiти – це вибуховi пристроi без таймера чи панелi управлiння.)

Двi хвилини Лука нагрiвав повiтря тим своiм зарядом, доки не впав знесилено на колiна. Знявши зi своiх рук «лапи», я стягнув рукавицi зi змучених i тремтячих синових рук.

– Як думаеш, що тобi порадила б у тiй ситуацii мама?

Хлопчик трiшки вiддихався.

– Що битися негарно й не личить чоловiковi. Що можна просто говорити.

– Так, слово в слово. Якщо маеш щось у цiй дивнiй довбешцi, то зможеш обiграти будь-яку ситуацiю на свою користь.

Злiсть вичахла. Тепер мiшечок бурхливих емоцiй став спокiйним руслом тихоi рiчки.

– За це я й любив i завжди любитиму твою маму. Вона була втiленням любовi й доброти. Хай який я часом бував сердитий чи сповнений похмурими думками, а лише гляну в ii очi – i мое внутрiшне сум’яття заливало теплом i спокоем. Ти ж завжди мусиш тримати удар, а вiн, повiр менi, у тебе хоч куди. Інодi, знаеш, дипломатii замало, i тут у дiю повинна вступити сила. Вона вкаже на твое мiсце, твiй рiвень у свiтi. Їi мае бути в мiру. Як там казав дядько Бен?

– «З великою силою приходить велика вiдповiдальнiсть»[39 - Цитата iз серii комiксiв про Людину-Павука. Слова дядька Бена до племiнника Пiтера Паркера.], – усмiхнувся Лука.

– Хоча… – я на хвильку затнувся, – iнодi вартуе вмазати забiяцi раз-другий, аби бiльше нiколи не ображав нi тебе, нi будь-кого iншого.

– Вiн бiльше не полiзе – це точно.

– Правильно. Вiйну треба вигравати вже в першому бою й нiколи не доводити справу до другого.

– Тому тебе кличуть до директора, – засоромлено всмiхнувся Лука.

– Це я вже якось владнаю. Сподiваюся, тебе не виженуть у першi ж днi. Говоритиму, що ми нещодавно переiхали й у тебе така собi емоцiйна аклiматизацiя. Проте мусиш пообiцяти, що таке бiльше не повториться.

– Обiцяю. – Хлопець пiдняв долоню внутрiшнiм боком до мене, як у судi, коли присягають казати правду й нiчого, крiм правди.

– Гаразд. Приклади щось холодне до ока, бо схожий на ходячий лiхтарик.


4


Барселона, Іспанiя. 29 серпня, 2015 рiк

– Hola.[40 - Доброго дня (iсп.).]

П’ятдесятидворiчна Мануела Дорадо вишкiрилася так, що гiсть зумiв перерахувати ледь не всi пожовклi вiд вiку, проте доглянутi зуби. Опiсля жахливо надокучливих годин нянькання з двома хлопчаками-дошкiльнятами сидiння консьержем житлового будинку здавалося хоч i простою, але виснажливо-марудною й неначе нескiнченною роботою. Щодня повз неi десятки разiв проходили i мешканцi будинку, i iхнi гостi чи держслужбовцi, проте ще жоден i нiколи не вiдповiдав iй таким морозним виразом обличчя, як цей блiдолиций.

«Мiг би хоч усмiхнутись, якщо вже язика проковтнув…»

Проте обдумувати причину такого чи то пригнiченого, чи то нестерпно сердитого стану чоловiка Мануела не збиралася, тож просто вiдкинулася на спинку твердого й незручного крiсла, вiд якого декiлька днiв тому почала стогнати спина, i вп’ялася жадiбним поглядом у газету 20 minutos[41 - 20 minutos – медiйний бренд, що належить холдингу 20 min Holding, який вiдповiдно е власнiстю норвезького медiаконцерну Shibsted. Пiд цим брендом виходять безкоштовнi щоденнi газети у Швейцарii, Іспанii, Францii та Украiнi.] мiсячноi давностi. Безкоштовне паперове джерело новин стало занадто великою рiдкiстю в епоху iнтернету та смартфонiв, а це неабияк дошкуляло тим, хто не ладнав навiть iз найпростiшим смартфоном.

Тим часом високий, пiд метр дев’яносто, чоловiк у чорних штанях, бiлiй сорочцi та до блиску начищених черевиках прошмигнув повз Мануелу. Обличчя довготелесого вкривали теплi солонуватi краплини поту, якi щосекунди зволожували густу щетину та вугiльно-чорне волосся. Думки були зайвими – едине, що намертво засiло в його головi, уже за кiлька крокiв постане перед очима. На найближчi декiлька годин не важило бiльше нiчого. Коли керiвництво дае завдання, Фредерiк Хiменес його виконуе.

Пiднявшись на перший поверх будинку, Хiменес опинився на невеликому майданчику, з усiх бокiв якого стримiли дверi. Йому потрiбнi першi дверi лiворуч. У вухах шумувала тиша, якою Хiменес завжди насолоджувався. Тишею й напiвтемрявою. Два кроки – i кiсточки вказiвного й середнього пальцiв голосно постукали у дверi. Вiн вдихнув, насолоджуючись тепер i запахом. Такi дрiбницi вводили його в екстаз, розвiювали неспокiй i давали змогу зосередитися на завданнi.

Коли за кiлька секунд дверi не вiдчинилися, Хiменес повторив рух пальцями, проте цього разу вдвiчi сильнiше. Черевики виблискували куцими сонячними променями, що ледь пробивалися крiзь дерева й затемнене скло пiд’iзних вiкон. Неподалiк загудiв лiфт. Стукати втрете марно. Якщо жiнка не вiдчинила дверi пiсля перших двох разiв, то не вiдчинить i пiсля наступних двадцяти.

– Hola! – вигукнув Хiменес. – Доставка пiци. З анчоусами та подвiйним сиром, як замовляли.

Заздалегiдь завченi слова злiтали з уст автоматом – швидко й упевнено. Якби у квартирi перебував хтось iнший, Хiменес просто б сказав, що помилився адресою. Але, якби дверi вiдчинила саме вона… що ж, розмова була б зовсiм iншою.

У вiдповiдь лише тиша. Тиша, що не вiщувала нiчого доброго нi для нього, нi для – особливо – керiвництва.

«Я дуже сподiваюся, що ти там… для твого ж блага».

Вибивати дверi або виламувати дверний замок уже давно метод дилетантiв. Хiменес, зачувши, що хтось iз виконавцiв рознiс на друзки кiмнату чи бодай вхiднi дверi, iронiчно й розчаровано всмiхався. Вiн не розумiв, чому не можна робити все тихо й без наслiдкiв. Хiменес завжди мав ключ – дiстати його було не так уже й важко, працюючи на такi сили. Виконавець дiстав його з правоi кишенi штанiв i встромив у замкову шпарину. За мить дверi вiдчинилися. Застояне повiтря неприемно подразнило нюховi рецептори, вiд чого Хiменес затулив носа, проте, як завжди, упевнено ступив досередини.

«Aire limpio… necesito aire limpio…»[42 - Чисте повiтря… потрiбне чисте повiтря… (iсп.).]

Коридор здавався мертвим. Буквою «Г» вiн пролягав вiд входу до невеликоi вiтальнi, вiдкриваючи по праву руку дверi до малоi кiмнати, ванноi та кухнi. Нiяких ознак життя – усюди прибрано й чисто, нi речей, нi залишкiв iжi. Вiкна, що виходили у внутрiшнiй дворик, завiшаний мокрою бiлизною, мiцно зачиненi. Затхле повiтря проникало в легенi дедалi глибше. Вiтальня й спальня наприкiнцi змiеподiбноi квартири також виявилися пустими та неторканими. Свiтло щосили намагалося продертися крiзь вузькi зашторенi вiконця, i в ньому було видно, як, нагадуючи броунiвський рух молекул, у кiмнатах подекуди кружляе пил. Хiменес усе зрозумiв майже з перших крокiв квартирою, проте заради певностi оглянув шафи та шухлядки. Ознак нещодавнього ii перебування не знайшлося. Вiн витяг iз тiеi самоi кишенi, де ховав дверний ключ, чорну стареньку Motorola VE240 i набрав перший у телефоннiй книзi номер. Пiсля кiлькох довгих гудкiв почувся знервований чоловiчий голос.

Голос скрипiв, руйнуючи насолоду. Вивести чоловiка з рiвноваги могла й менш важлива дрiбниця, проте за секунду той опанував себе.

– She’s not here[43 - Їi тут немае (англ.).], – тихо промовив англiйською Хiменес.

– What the hell?..[44 - Що за чортiвня?.. (англ.)] – динамiк телефона захрипiв вiд вигуку спiврозмовника. – Ти точно за тiею адресою, що я надiслав?

– Gran Via de Les Corts Catalanes, 255 бiля Bon Cafe.

– І що? Є хоч якiсь ознаки ii перебування там? Якiсь пiдказки, де вона може бути зараз.

Хiменес знову, радше машинально, нiж навмисне, обвiв поглядом вiтальню. За вiкном метушилися десятки автомобiлiв, жовто-чорнi таксi й автобуси.

– No, senior. Нiчого. Таке враження, наче ii тут i не було.

– Прокляття.

Хiменес чекав.

– Okay. Зроби так, аби нiхто не дiзнався про твою присутнiсть, i чекай на подальшi вказiвки.

Голос обiрвався. Треба вшиватися: затхле важке повiтря почало в’iдатись у мозок.

«Чисте повiтря… потрiбне чисте повiтря…»

Сховавши телефон до кишенi, Хiменес вийшов iз квартири, замкнув дверi – два прокрути, як було й до того, – i спустився сходами до прохiдноi. Напiвтемрява та прохолодне повiтря знову ввергли чоловiка в екстаз. Аби вдихнути глибше, очистити легенi вiд гнилих мертвих часточок чужоi квартири, вiн навiть затримався на однiй зi сходинок.

Мануела Дорадо гортала останню сторiнку 20 minutos, радше аби розвiяти нудьгу, нiж прочитати чергову статтю про безпораднiсть полiтичноi влади. Кожен ii день нагадував перегляд по другому колу якогось мильного серiалу, тож единою розрадою залишалися оригiнальнi вирiзки з газет або нечастi розмови з мешканцями квартир поверхами вище. Доки жiнка просиджувала на незручному крiслi своi дорогоцiннi години, дехто творив власну долю, ривками мчав уперед до поставлених цiлей. Мануела Дорадо щиро бажала iм успiху й жодноi митi не позаздрила, адже ii час давно минув i вона це розумiла.

«Усе, що могла, я вже зробила…»

Роздуми перервав той самий витончений, проте пiдозрiлий гiсть, вiд якого на метр вiяло холодом. Як i тодi, коли вiн проходив повз, залишаючи ii Hola за спиною, навiть тiнi усмiшки не проступало на його неначе з каменю висiченому обличчi.

– ?Cоmo estаs, senior?[45 - Як справи, сеньйоре? (iсп.)] – Сеньйора Дорадо встала з такого немилосердного до ii хребта крiсла й поглянула гостевi в спину.

Хiменес завмер.

«Зроби так, аби нiхто не дiзнався про твою присутнiсть…»

Екстаз вiд чистого лiтнього повiтря все ще тримав чоловiка. Вiн завжди дивувався, як воно може бути таким чистим, усуцiль позбавленим смороду й газiв тут, у Барселонi, де товчуться сотнi автомобiлiв – рознощикiв легеневоi смертi. Голос жiнки гучним виляском повернув його до реальностi.

– Bien, – лудь чутно промовив Хiменес, не обертаючись до жiнки.


5


Львiв, Украiна. 4 вересня, 2015 рiк

Я крутив коричневий куб у руках, наче непiддатливого кубика Рубiка. Двадцять хвилин розглядав його з рiзних бокiв. Як на дерево, той був доволi важким i надто гладенько вiдполiрованим. Жодного натяку на ручку чи шпарину, жодного видимого для ока дефекту. Найбiльше дошкуляло вагання, чи варто його взагалi чiпати, намагаючись якось вiдкрити, чи покинути до бiса й вiддати Максимовi, щойно той з’явиться в унiверситетi. Та цiкавiсть мордувала мене, доки я не здався. Через щось же хлопчина мiнився на обличчi, щось же змусило його дiда звернутися саме до мене!

Я пiдступив до кубика iз затиснутою в правiй руцi пилкою. Колись мати казала: «Подумай, запиши цю думку на папiрець, перечитай ii, знову подумай, а тодi вже дiй», – а батько радив: «Лупай сю скалу та рознось усе до бiсовоi матерi! Ти, чорт забирай, генiй, аби в разi невдачi однаково зiбрати докупи навiть розмащене по стiнах гiвно!» Пробач, мамо, але батьковi слова менi завжди здавалися бiльш слушними.

Приклавши гостре лезо пилки до великого пальця, я мiцнiше вхопив ii й заходився працювати. Парою легких рухiв зробив засiчку, i за трохи вiдчув, що дерево пiддаеться. Одначе не встиг я обробити й п’яти мiлiметрiв, як голосний скрип шпичаками вп’явся в моi вуха… i пилка застрягла в тонкiй щiлинi.

Дерево виявилося лише зовнiшньою, захисною чи декоративною оболонкою куба, а в темному його прорiзi зблискував бiлоснiжний метал. Як цi люди змогли обробити метал деревом? Нiяких слiдiв клею, нiяких швiв. Предмет мав цiлiсний вигляд – нагадував просто вирiзану з дошки фiгуру. От тiльки як туди можна було запхати металеву коробку?

Я пiднiс куб ближче до очей, аби краще розгледiти шпарину. Справдi метал. Тодi затиснув його в руцi й сильно трусонув. Усерединi щось тихо шурхотiло, мов захований шмат паперу чи невеликий пакунок. Серце калатало в унiсон iз вмiстом куба.

Треба знайти щось краще за пилку. Доки Лука порався з домашнiм завданням, я прослизнув на горище. На щастя, з двох коробок, напханих пострадянськими й новими iнструментами, ми iз сином вирiшили забрати лише одну, iншу залишивши майбутнiм орендарям квартири. Саме з тiеi, що припадала зараз пилом, я видобув синю з чорною ручкою шлiфмашинку Bosh. Нову, жодного разу не ввiмкнену. Дев’ять мiсяцiв тому я придбав ii, аби змайструвати невеликий дерев’яний каркас iгровоi стiнки для Луки, проте единими силовими вправами, на якi погоджувався малий без закочувань очей i важких зiтхань, було совання стосiв книг з однiеi полицi на iншу. Ігрова стiнка тодi так i не виросла. До переiзду до Львова. Тут я взяв iз Луки обiцянку, що врештi той вiзьметься за свое немiчне тiло.

Повернувшись до кiмнати, я припасував на машинку диск, мiцно його затиснув i пiд’еднав вилку до розетки. Будинком пронiсся гучний свист. Пiдвiвши диск, що розсiкав повiтря шаленими обертами, до куба, я продовжив iз нещодавнього прорiзу. Метал пiддався, i за кiлька секунд щiлина стала глибшою та ширшою. Гарячий запах розжареного металу в сумiшi з рiзким кислуватим ароматом дерева бив у нiздрi нiмим застереженням зупинитися. Обережно, аби не пошкодити вмiст, рука вела машинку вздовж найменшоi сторони й навколо по контуру, розрiзаючи вершечок та утворюючи уявне горня.

Шмат обробленого зовнi дерев’яною поверхнею металу вiдламався й упав на стiл. Товщина стiнки виявилася не меншою за шiсть мiлiметрiв. Я вимкнув машинку й вiдклав убiк. Обережно перехилив «горня» над долонею, i… звiдти випала складена в декiлька разiв паперова стрiчка. Пожовкла, як сторiнки старих книжок, надiрвана по кутах, iз запахом стружки, вона була завдовжки менше за лiкоть, а завширшки не бiльш як два сантиметри. Зверху донизу по нiй тягнулися виведенi букви, схожi на китайську й iврит водночас. Лiтери були надзвичайно гарними, умiло вималюваними та здавалися до бiса знайомими.

– О, курва… – я зрозумiв, що це.


6


Салерно, Італiя. 31 серпня, 2015 рiк

Із собору Меланi Маерс одразу попрямувала на вокзал. Бажання знову сiдати в затхле таксi за невимовноi спеки не було зовсiм. Вона проiгнорувала заклики працiвникiв Salerno art-cafe та крамнички сувенiрiв i, оминаючи машини, припаркованi у вузьких вуличках, вийшла до Via Guarna Romualdo II. Тут ii очам вiдкрився зведений у виглядi вежi з лiхтарем на куполi Єпархiальний музей, крамнички й гурти туристiв навколо, проте нiчого з цих туристичних принад не викликало в Меланi бодай усмiшки.

Простуючи довжелезною Via Arce, американка замальовувала олiвцем у скетчбуцi архiтектурнi цiкавинки. Вони здавалися новими, хоча бачили вже не одну сотню рокiв. Малювати Меланi навчилася ще в початкових класах, виконуючи нескладнi завдання, як-от перенести на аркуш паперу вазу з квiтами й трьома яблуками бiля неi. З роками вмiння лише вдосконалювалось, i до десятого класу простi замальовки перетворилися на повноцiннi картини з об’емом i тiнями. Одначе вступ до коледжу, а вiдтак постiйнi студентськi вечiрки потроху затирали потяг до творчого майбутнього. Малювання чотири днi на тиждень стало единим щотижневим хобi, а з навалою iспитiв i закоханiстю у Ворена Чайлда взагалi зникло з життя дiвчини. Батьки ледь не вимагали вiд неi отямитися й повернутися до художнього малювання, плекаючи великi надii виростити юну Алiсу Монкс[46 - Алiса Монкс (Alyssa Monks) – сучасна американська художниця, народилася 1977 року в Рiджвудi, Нью-Джерсi, яка у своiй творчостi вдаеться до представницького живопису й абстракцii.], але, попри iхнi зусилля, вогник усерединi Меланi перегорiв, залишивши по собi ледь живi жаринки. За рiк потому вона не жалкувала, як i через п’ять чи вiсiм. Та коли стукнуло тридцять п’ять, жага виводити олiвцем iншу реальнiсть почала наповнювати голову густою ностальгiею. Вiдтодi жiнка носила iз собою невеличкий блокнотик, де замальовувала рiзнi дрiбнички, що впадали в око.

Вона перегорнула сторiнку й почала зарисовувати давнiй акведук. Вулицю з високими будинками перетинав високий кам’яний водогiн, збудований ще дев’ятого столiття. Двi високi арки розбивали дорогу навпiл, вiдкриваючи лише правобiчний проiзд.

– Il ponte del Diavolo![47 - Мiст Диявола! (iт.)]

Меланi перелякано озирнулася, ледь не випустивши олiвця з рук. Позаду неi стояв схожий статурою на атланта чоловiк – густе чорняве волосся блищало вiд надлишку гелю, шкiряна куртка приховувала сталевi м’язи, а на вустах грала пiжонська усмiшка, що тiльки вiдлякувала жiнку. Чоловiк, який стовбичив бiля магазину парфумiв та аксесуарiв, вочевидь, мiг бути його власником, що провiв у стiнах власного дiтища все свое свiдоме життя, – сморiд сумiшi одеколонiв вiд нього просто валив iз нiг.

– Цей середньовiчний акведук збудували для того, аби забезпечувати водою Монастир Святого Бенедикта, – знову заговорив незнайомець, цього разу англiйською, – ви, мабуть, не мiсцева. Так поринули в замальовування цiеi споруди. Видно, що вперше бачите таке на власнi очi.

Італiя славиться мiзером людей, англiйська яких звучить хоч трохи пристойно, а цього дня вже вдруге безпосередньо до неi звертаються саме так, тож Меланi здивовано вирячилась i, коли здивування минуло, повiльно та невпевнено промовила:

– Не вперше, я бувала в Римi.

– О! Perfecto! Вiчне мiсто! «Усi дороги ведуть до Рима», – розсмiявся чорнявий.

Меланi промовчала. Сонце било в очi, вiд чого зображення вкривалося плямами. Жiнка мусила затуляти обличчя рукою, аби хоч якось бачити обличчя iталiйця.

– Ви iз США, так? – запитав зацiкавлено вiн.

– Ви не перший, хто це припускае. Звiдки такi висновки?

– Направду не знаю. Менi здаеться, що вас, американцiв, не можна нi з ким сплутати. Є щось у вас таке, що вiдрiзняе вiд усiх iнших.

– Пиха? – усмiхнулася Меланi.

– Може, – напруження поступово спадало, – але радше безтурботнiсть. Це менi у вас дуже до душi.

Пiсля невеличкоi паузи американка все ж запитала:

– Ви якось назвали цей акведук, коли я малювала…

– Ой, даруйте, – тiльки щойно Меланi зауважила повну вiдсутнiсть акценту, – просто через цiкавiсть я завжди пхаю носа в чужi справи. Інодi, знаете, пiдробляю екскурсоводом: розповiдаючи iсторii та легенди цього мiста, я отримую найбiльше вдоволення. До речi, мене звати Вiнченцо Аллегро, – незнайомець пiдiйшов i простягнув руку, – Allegro означае «веселий», га?

Екскурсовод указав обома руками на широку усмiшку, нiбито пiдкреслюючи правдивiсть своiх слiв.

– Помiтно. Сiндi Браун, – збрехала Меланi у вiдповiдь.

– «Мiст Диявола» – так у народi називали арки акведука. Існуе легенда, що його було збудовано за одну нiч, не iнакше, як за допомоги темних сил. Дехто навiть вважае поганою прикметою пройти пiд аркою вночi.

– Я не забобонна, – Меланi зневажливо цмокнула язиком. – Це все дуже цiкаво, але менi час iти. Запiзнююся на потяг. Була рада знайомству.

Жiнка вимушено всмiхнулася й поглянула кудись за спину Вiнченцо.

– Можна вас провести? Розповiм дорогою ще щось цiкаве. Повiрте: не пожалкуете.

– Нi, дякую. Я вже якось сама. – Меланi розвернулась i пришвидшеною ходою попрямувала до мiського залiзничного вокзалу.

– Завжди ви тiкаете. – Чоловiка розпирав розпач вiд чергового вiдшиву: здавалося, ще слово – i вiн заплаче. – Ma perche? Non vi piace Vincenzo?![48 - Чому? Чому ви так не любите Вiнченцо? (iт.)]


7


Львiв, Украiна. 4 вересня, 2015 рiк

«Бiлi хорвати були потужним племiнним об’еднанням Середнiх i Захiдних Карпат. “Бiлi” на той час означало “захiднi”. Давнi народи позначали сторони свiту кольорами: бiлий – захiд, чорний – пiвнiч, червоний – пiвдень, синiй – схiд. З огляду на те, що групи слов’ян тодi ще не надто вiдрiзнялися за мовою, звичаями, релiгiею, iх розмежовували за мiсцем розселення. Наприклад, тих слов’ян, що жили в лiсистiй мiсцевостi, називали древлянами, над рiкою Буг – бужанами, на просторах рiвнин – полянами, а тих, що осiли на горбах, у горах – горбатами, або горватами».

Я переглядав стоси документiв, сайти, якi раз по раз викидав Google, згадуючи все, що колись вивчав про бiлих хорватiв. Особливо мене цiкавила iнформацiя про iхне письмо. Загалом «у слов’ян паралельно функцiонували двi абетки: для священних справ – глаголиця, а для свiтських – протокирилиця». У давнину люди намагалися тримати знання в головi, тож запам’ятовували величезнi масиви iнформацii, удаючись до записiв здебiльшого для нагадування та у сферi магii. Кожна лiтера абетки на той час позначала певний звук i мала окрему назву, що забезпечувало зручнiсть ii запам’ятовування. Такий самий метод застосовано й в украiнськiй абетцi для дiтей, де кожнiй лiтерi вiдповiдае якесь слово, як-от: А – це ангелик, а Б – банан.

Сакральна абетка, крiм усього, була певною мiрою посланням – прочитання всiх ii лiтер за порядком давало змогу отримати зв’язний текст повчального змiсту. Кожна лiтера абетки позначала число, рослину, тварину, сузiр’я, планету, метал, коштовне камiння або ж ритуальну страву. Крiм того, лiтери виявляли зв’язок з архетипами реальностi, серед яких – сила, аспекти буття, процеси чи типовi ситуацii, властивi медитацii та ворожiнню.

На третьому вiдкритому сайтi з описом слов’янського письма було викладено картинки календарiв. У поясненнi йшлося про те, що однi букви спроектованi на мiсяцi, iншi – на днi рiвнодення та сонцестояння. Нижче в ряд фiгурували фото рослин, якi вiдповiдали певнiй буквi, спiввiдноснiй iз певним мiсяцем i задiянiй у ритуалах та обрядах певноi точки календаря. Те саме бачимо й в украiнському календарi, де березню вiдповiдае береза, вересню – верес, червню – верба, а липню – липа.

Первинна абетка була рунiчною, тобто ii букви витискали, видряпували чи вирiзали гострими предметами на деревi, а вiдтак називали «черти» або «рiзи». Оскiльки такi нарiзи робили поперек волокон, руни складалися лише з вертикальних i похилих лiнiй (горизонтальнi лiнii зливалися б iз волокнами).

Я вiдклав ноутбук i уважно подивився на паперову стрiчку й дивнi символи на нiй. Дивнi не самi по собi, а радше взагалi через свою наявнiсть. «Кому знадобилося закладати в металево-дерев’яний куб записку глаголицею?»

Я перебрав у головi все, що могло стосуватися глаголицi. Існувало лише два типи. Перша, давнiша – болгарська. Їi букви виводили бiльш округло й хаотично. Друга ж – хорватська – вирiзнялася гострими кутами, здебiльшого прямими лiнiями та геометричними фiгурами, схожими на квадрат, прямокутник чи трапецiю.

Я знову поглянув на символи на паперi, аби вкiнець переконатися, що маю перед собою зразок саме хорватськоi глаголицi: по всiй довжинi стрiчки тяглися акуратно виписанi, повнi гострих i прямих кутiв символи.













Хорватська глаголиця не е втраченою: в окремих храмах Схiдноi Європи стiни досi розписанi лiтерами давнiх хорватiв, а в самiй Хорватii мiсцевi вказiвники продубльовано глаголицею.

Пiд час мого навчання в унiверситетi на опанування слов’янського письма було вiдведено не так багато лекцiй, аби з моiми знаннями я мiг самотужки, по пам’ятi, перекласти напис. Тому я вiдкрив нову вкладку в браузерi й увiв у пошук можливi таблицi вiдповiдностей. За декiлька секунд на екранi висвiтився сайт «Народний оглядач»[49 - Портал свiтоглядних новин «Народний оглядач» – www.ar25.org.], а нижче – таблицi вiдповiдностi болгарськоi та хорватськоi глаголиць. Я зиркнув на обидвi. Розшифрувати текст можна було i в той, i в той спосiб, бо майже всi букви абетки мали однаковий вигляд, вiдрiзняючись тiльки гостротою написання.








Кожен символ був першою лiтерою вiдповiдного йому слова.








Перший символ у записцi означав подвiйну торбу – бисаг – для перенесення вантажу через плече й окреслював поняття добра, сукупностi матерiальних речей. Друга лiтера зображала щось на кшталт паростка. «Живiте» означало взаемодiю чоловiчого й жiночого, що породжують паросток нового, гармонiйного життя. Вiдповiдне буквi число 7 було числом гармонii (сiм енергетичних центрiв тiла, сiм нот звукоряду, сiм кольорiв райдуги, сiм днiв тижня тощо).

Рукою, яка стискала ручку так мiцно, що, здавалося, та от-от трiсне, я вивiв у тоненькому блокнотi всi лiтери, крiм однiеi.

Перед буквою «е» стояв символ, що нагадував пiсочний годинник, роздiлений навпiл двома з’еднананими мiж собою пiд прямим кутом лiнiями. У хорватськiй глаголицi такого символа не було. Проте схожий знайшовся в таблицi вiдповiдностi болгарськоi. Там цей символ означав щось на зразок пом’якшення, яке в украiнському алфавiтi отримували завдяки «ь». Менi нiяк не вдавалося зрозумiти, якого хрiна в списку лише хорватських символiв забув болгарський? Може, це помилка чи через потертiсть вiд давностi паперу якийсь символ перетворився на подiбний до м’якого знака? Може, автор отак намагався передати пом’якшене «е»? Але тодi чому не скористався символом Ee – jest-je?

Я вирiшив спершу записати те, що дiзнався пiд час перекладу, а потiм думати далi. Одначе, пробiгшись поглядом по рядку латинських лiтер, розчаровано зiтхнув.

«Що за хрiнь?!»


DZM (ь) EEDLDLAJaOJu (ь) ESMDZTOREAMO

Рядок перекладених символiв не мав нiякого сенсу. Це скидалося на накиданий абияк, без жодного натяку на навмиснiсть набiр лiтер.

Замислено почухавши пальцями пiдборiддя на спробi хоч якось осягнути суть написаного, я вiдкинувся на спинку крiсла й вiдклав ручку. Ще раз потерши обличчя та замислено гмикнувши, переписав усе наново, сподiваючись, що десь у ходi перекладу помилився й спотворив, як ланцюговою реакцiею, весь рядок. Але хай як виписував, щоразу на паперi випливала одна й та сама незрозумiла сукупнiсть букв.

Що, як за всiею цiею беззмiстовною маячнею криеться добре прихований змiст? Свiдомiсть досi муляло оте пом’якшення, яке не вписувалось у хорватську глаголичну абетку.

Може, Пiдгiрський створив якийсь досi невiдомий варiант абетки, такий собi симбiоз двох типiв. Скидалося на те, що вiн трансформував болгарську абетку в хорватську, тобто записане украiнськими лiтерами слово можна було подати не тiльки округлою, а й гостроконечною глаголицею.

Старий пiдлаштував таблицю вiдповiдностi хорватськоi глаголицi не до хорватського алфавiту, а до кириличного!

Я вийняв iз шухляди столу чистий аркуш формату А4 та намалював нову таблицю вiдповiдностi. М’який знак – пiсочний годинник, роздiлений зламаною лiнiею, – у парi з буквою «Е» набув iншого значення – «Є». Це було единим поясненням, чому Пiдгiрський не використав саме хорватського вiдповiдника цiеi лiтери.

За кiлька хвилин весь аркуш зайняла велика таблиця на тридцять шiсть рядкiв i п’ять стовпчикiв.








Звiряючись iз цiею таблицею, я виводив новий переклад кирилицею. У грудях тiснилося передчуття перемоги. Долонi та пальцi знову вкрилися липким потом, вiд чого ручка буквально вислизала з них, розмазуючи чорнило по блокнотi. Я мусив досягти успiху, iнакше далi тупик: я нiколи не знайду вiдповiдей на запитання, до чого та стрiчка i, найважливiше, навiщо було ховати ii в дерев’яний куб? Вiдповiдi от-от могли постати перед очима, але щойно чорнило виписало останню букву, мене наче трiснули по обличчi тухлою рибиною.


ДЖМЄЕДЛДЛАЯОЮЄСМДЗТОРЕАМО

Клятi лiтери вибудувались у той самий ряд i з таким самим сенсом. Точнiше, з абсолютно нiяким сенсом. Новий шифр? Якого чорта Пiдгiрський хотiв цим сказати?!

Тяжко видихнувши та прокрутивши останнi думки в головi, я кинув ручку бiля аркушiв i облишив марудну справу. Пiшов до кухнi, де Лука наминав розiгрiтi в мiкрохвильовцi млинцi, запиваючи iх яблучним соком. Вiн мав задоволене й водночас стомлене обличчя: рядок за рядком малий добивав «Гаррi Поттера», що лежав перед ним на столi.

– Гм, а я думав, ти уроки робиш, – важко дотупав я до столу й охляпом упав на стiлець.

– Робив. Лишилася математика, бо я не знаю, як ii виконувати.

– Тодi доiдай i пiдемо допоможу.

– Добре, – кивнув син i проковтнув iще один шматок обмащеного варенням млинця.

Я знав, що подумки малий уже на завтрашньому днi народження. Через переiзд i вiдсутнiсть тут його друзiв ми вирiшили вiдсвяткувати скромно – сходимо до McDonalds, з’iмо по бургеру, а ще купимо «Хеппi мiл» i цiлий великий шоколадно-вишневий торт, його улюблений. Той, який щороку пекла його мама. Щоправда, цього разу його пектиме якась кондитерка з «Арсену».

Ухопивши напiвпорожню пляшку iз соком, я налив склянку й собi. Жадiбними ковтками висушив ii та ще раз зацiкавлено глянув на малого. Коли Лука вчитувався в цiкаву книжку, то наче переставав iснувати. Вiн повнiстю поринав у вигаданий свiт, коли-не-коли шморгаючи носом i длубаючись у ньому вказiвним пальцем. А ще хлопчик iнодi намагався тихцем витерти витягнуту з носа козу об стiлець або причепити ii пiд стiльницю. Ось i зараз вiн скоса глипае на мене, вичiкуючи нагоди для звичного маневру. Натомiсть я випалив те, вiд чого очi хлопчика прояснiшали, а книга вмить згорнулася:




Конец ознакомительного фрагмента.



notes



1


Отче, пробачте, адже я згрiшив! (iтал.) – Тут i далi прим. авт.




2


Розкажи, сину мiй, про своi грiхи… (iтал.)




3


Інгредiенти церковних благовонiй.




4


Благословення на грiх? (iтал.)




5


Товариство Ісуса, або Єзуiтський орден (лат. Societas Iesu), – найчисленнiший християнський чернечий орден Римо-католицькоi церкви. Заснований 1534 року Іньяцiо Лойолою. Основнi напрями його дiяльностi – евангелiзацiя, освiта й науковi дослiдження.




6


Що вам вiд мене потрiбно? (iтал.)




7


Утер Пендрагон (англ. Uther Pendragon) – король бритiв наприкiнцi V столiття. Батько короля Артура.




8


Бiлiрубiн – основний iз жовчних пiгментiв.




9


Канцероматоз – множиннi метастази в серозних оболонках або паренхiмi органiв, спричиненi наявнiстю в органiзмi хворого злоякiсного новоутворення.




10


Метастази – вiддалене вторинне вогнище патологiчного процесу, спричинене перемiщенням пухлинних клiтин чи мiкроорганiзмiв iз первинного вогнища хвороби через тканини органiзму.




11


Майже… (англ.)




12


United Airlines – одна з найбiльших авiакомпанiй у США та свiтi з базовим аеропортом у Чикаго, штат Іллiнойс. Пiсля злиття з Continental Airlines стала найбiльшим авiаперевiзником у свiтi.




13


The National Geographic Magazine – мiжнародний щомiсячний часопис, офiцiйне видання Нацiонального географiчного товариства США; виходить друком iз жовтня 1888 року. Сьогоднi мiсячний наклад становить понад 5 млн примiрникiв.




14


The Ukrainian Weekly – газета украiнськоi дiаспори з центральним офiсом у Нью-Йорку. Виходить друком iз 1933 року. У перiод СРСР iнформувала про рух опору радянськiй владi.




15


Stricha, або «Стрiча», – украiнське кафе типу iдальнi в Нью-Йорку на East 7


Street, мiж 2


 та 3


Avenues.




16


«Глок 19» – самозарядний пiстолет австрiйськоi фiрми Glock, створений для цивiльного ринку зброi й озброення спецслужб та армiйських офiцерiв. Вирiзняеться компактнiстю, невеликою довжиною затвора-кожуха та пiстолетного рукiв’я.




17


Владислав ІІ (чеськ. Vladislav II) – король Чехii в 1158—1172 рр.




18


Замок Плосковiце (чеськ. Ploskovice) – замок доби бароко в селi Пласковiце (Пiвнiчна Чехiя), збудований у 1720—1730-х рр.




19


Гай Аврелiй Валерiй Дiоклетiан (лат. Gaius Aurelius Valerius Diocletianus) – римський iмператор у 284—305 рр. З його приходом до влади завершилася криза Римськоi iмперii. Вiдомий своiми реформами.




20


Орнiтологiя – наука, що вивчае ембрiологiю, морфологiю, фiзiологiю, систематику й географiчне розповсюдження птахiв.




21


Лейк Цюрих (англ. Lake Zurich) – селище в штатi Іллiнойс, засноване 1896 року. Населення – 19984 особи (на 2013 р). Вiдстань до Чикаго – 52 км.




22


Прокляття! (англ.)




23


Слова пiснi британського гурту The Beatles – Yesterday 1965 року. У перекладi звучать так: «Несподiвано я став уже не тим, ким був ранiше, зневiра опанувала мене…»




24


Привiт, моя люба дру… блядь… жино (англ.).




25


Як ти насмiлилася мене штовхнути?! (англ.)




26


Вони щось знайшли… (англ.)




27


Вiдчепися (англ.).




28


Вiтаю (англ.).




29


Dick — чоловiчий статевий орган, член (англ.).




30


Великий вибух – фiзико-космологiчна теорiя про ранню стадiю еволюцii Всесвiту з надзвичайно щiльного та гарячого стану, який iснував близько 13,8 млрд рокiв тому. За теорiею, до Великого вибуху Всесвiт перебував у сингулярному станi, тобто мав нескiнченну густину й температуру. Близько 13,8 млрд рокiв тому вiдбувся вибух, пiсля якого Всесвiт став розширюватися так швидко, що з чистоi енергii почали зароджуватися першi субатомнi частинки, якi через тисячi рокiв перетворилися на першi атоми. Основнi постулати теорii сформулював бельгiець Жорж Леметр.




31


Людина розумна (лат.).




32


Серотонiновий провал – депресiя пiсля вживання екстазi, вiд чого головний мозок страждае на нестачу гормону серотонiну.




33


Агентство нацiональноi безпеки (англ. National Security Agency) – Агентство криптологiчноi розвiдки США, що е частиною Мiнiстерства оборони й вiдповiдае за збiр та аналiз iноземноi розвiдувальноi iнформацii й захист iнформацiйних систем i комп’ютерних мереж уряду США. На вiдмiну вiд ЦРУ, не використовуе агентiв в iнших краiнах.




34


Boeing – одна з найпотужнiших свiтових аерокосмiчних та оборонних корпорацiй, яку заснував 1916 року Вiльям Боiнг у Сiетлi, США. «Боiнг» е найбiльшим за кiлькiстю поставок i замовлень у свiтi виробником лiтакiв.




35


3 червня 2013 року колишнiй працiвник ЦРУ та АНБ США Едвард Джозеф Сноуден передав газетам The Guardian i The Washington Post засекречену iнформацiю про вiдстеження урядом США iнформацiйних систем багатьох краiн свiту, прослуховування та збiр даних про громадян США й не тiльки. Едварда Джозефа Сноудена було заочно звинувачено в шпигунствi й оголошено в мiжнародний розшук. Зараз пiдозрюваний проживае в Росii, яка надала йому полiтичний притулок.




36


Як ви?.. (англ.)




37


Нава (вiд лат. navis – корабель) – поздовжня або поперечна частина простору споруди, що розташована мiж рядами колон, стовпiв, арок або мiж зовнiшньою стiною та поздовжньою колонадою.




38


Що ви вирiшили, отче? (англ.)




39


Цитата iз серii комiксiв про Людину-Павука. Слова дядька Бена до племiнника Пiтера Паркера.




40


Доброго дня (iсп.).




41


20 minutos – медiйний бренд, що належить холдингу 20 min Holding, який вiдповiдно е власнiстю норвезького медiаконцерну Shibsted. Пiд цим брендом виходять безкоштовнi щоденнi газети у Швейцарii, Іспанii, Францii та Украiнi.




42


Чисте повiтря… потрiбне чисте повiтря… (iсп.).




43


Їi тут немае (англ.).




44


Що за чортiвня?.. (англ.)




45


Як справи, сеньйоре? (iсп.)




46


Алiса Монкс (Alyssa Monks) – сучасна американська художниця, народилася 1977 року в Рiджвудi, Нью-Джерсi, яка у своiй творчостi вдаеться до представницького живопису й абстракцii.




47


Мiст Диявола! (iт.)




48


Чому? Чому ви так не любите Вiнченцо? (iт.)




49


Портал свiтоглядних новин «Народний оглядач» – www.ar25.org.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/nov-k_andr-y/ostann-y-spadok