Тi, кого немае Свiтлана Клiмова Андрiй Анатолiйович Клiмов Сучасна проза Украiни Чотирнадцятирiчну Марту спiткала справжня катастрофа: пiсля багаторiчноi вiдсутностi повернувся брат ii матерi, оселився в тiй самiй квартирi й почав переслiдувати юну дiвчину, домагаючись ii. Не знайшовши розумiння та пiдтримки в батькiв, Марта наважуеться на вiдчайдушний учинок, що межуе зi злочином, – i водночас дiзнаеться, що вона – прийомна дитина, а iм’я ii справжньоi матерi – таемниця. Низка драматичних подiй, як видаеться Мартi, веде ii близьких та ii саму до глухого кута… «Тi, кого немае» – книжка про психологiчне насильство i протистояння йому, примхливi форми квiр-сексуальностi, проблеми прийомних дiтей i конфлiкти поколiнь, якi все ще зазнають впливу «совковоi» дiйсностi. Дiю роману приурочено до лiта 2013 року. Украiнською «Тi, кого немае» вперше публiкуеться в повнiй версii. Видавництво Фабула, Ранок Андрiй Клiмов, Свiтлана Клiмова Тi, кого немае © А. Клiмов, С. Клiмова, текст, 2019 © Р. Трифонов, пер з рос., 2019 © «Фабула», макет, 2019 © Видавництво «Ранок», 2019 Шановний читачу! Спасибi, що придбали цю книгу. Нагадуемо, що вона е об’ектом Закону Украiни «Про авторське i сумiжнi право», порушення якого караеться за статтею 176 Кримiнального кодексу Украiни «Порушення авторського права i сумiжних прав» штрафом вiд ста до чотирьохсот неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв творiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання i матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Повторне порушення караеться штрафом вiд тисячi до двох тисяч неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, або позбавленням волi на той самий строк, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудiо – i вiдеокасет, дискет, iнших носiiв iнформацii, обладнання та матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Кримiнальне переслiдування також вiдбуваеться згiдно з вiдповiдними законами краiн, де зафiксовано незаконне вiдтворення (поширення) творiв. Книга мiстить криптографiчний захист, що дозволяе визначити, хто е джерелом незаконного розповсюдження (вiдтворення) творiв. Щиро сподiваемося, що Ви з повагою поставитеся до iнтелектуальноi працi iнших i ще раз Вам вдячнi! Частина перша Марта 1 Марту забрали з Будинку дитини, коли iй виповнилося три мiсяцi. Був переддень Нового року, i Сергiй Вiкторович Федоров вiз у таксi закутану в теплу ковдру дiвчинку з радiсним вiдчуттям початку нового життя. Дружина чекала вдома, вiдпрохавшись надвечiр з роботи, щоб усе приготувати для маленькоi доньки. Тiеi ж ночi в неi мало бути чергування в лiкарнi – вона працювала хiрургiчною медсестрою… Узяти дитину в сiм’ю, яка помалу ставала нестiйкою спiльнотою двох надто рiзних людей, було iдеею Сергiя, i то зовсiм несподiваною. Дружина зреагувала моментально – холоднувато й здивовано. – Ти так хочеш дiтей? Бiдолаха… Я ж тебе одразу попередила, коли ми вирiшили одружитися, – народжувати я не згодна! То не для мене. Хто доглядатиме нашу дитину? Хто годуватиме, гулятиме з нею, хто, врештi, виховуватиме? Ми обое постiйно зайнятi… Вона мовила «нашу», а не «оту» – i це вже дещо означало. Тож Сергiй палко промовив: – Моя мама вже на пенсii, вона нам допоможе на початку. – Твоi батьки, Сергiю, чудовi люди, чуйнi, добрi, та в них свое життя. Ти захотiв дитину? – повторила Олександра. – То чому б тобi не народити ii десь на сторонi? Знайди собi молоду, здорову, сильну жiнку… я не проти, жодного докору не почуеш. – Ото нiсенiтниця! Як ти можеш, Сашо? – Вiн скривився й потягся до цигарок на столику. Вони сидiли в кухнi за вечiрнiм чаем, де вiдбувалися в них усi серйознi розмови. Стояло лiто, вiкно було вiдчинене, комашня вже набилася в матовий плафон пiд стелею. – Ми разом уже вiсiм рокiв, я тебе люблю й цiную, менi не потрiбна iнша. Перешкод, щоб мати дiтей, теж немае: ти створена для материнства, i зволiкати з цим безглуздо. – Нi! – вiдрiзала Олександра й теж схопилася за сигарету. Пальцi в неi тремтiли. – І ти чудово знаеш чому. Я все пояснила. Навiщо це тобi? Не розумiю… Проте вiн таки вмовив дружину. Не вiдразу, крапля по краплi, вельми обережно, давши iй повпиратися, показати характер. Зрештою Олександра здалася, бо в Сергiя вистачило розуму поступитися iй правом остаточного вибору. Одного разу вона раптом заявила Федорову: «Я згодна. Але всю матерiальну й моральну вiдповiдальнiсть за цей крок береш на себе ти…» У тому вiдiграв свою роль факт, що з пологового вiддiлення центральноi дитячоi лiкарнi, де працювала Олександра, двадцять п’ятого вересня, щойно прийшовши до тями пiсля важких пологiв, утекла породiлля, покинувши новонароджену руденьку дiвчинку. Три шiстсот, п’ятдесят два сантиметри вiд макiвки до п’ят, абсолютно здорову й надзвичайно спокiйну. Юну матусю «швидка» доправила з обласноi глибинки без документiв, пiдiбравши на узбiччi траси. Зiгнувшись у три погибелi й тримаючись за живiт, вона намагалася голосувати, але нiхто не зупинявся. У панянки вже й води вiдiйшли. Волею долi з екстреного виклику на тiй самiй машинi поверталася Марта Янiвна Куйжель, завiдувачка хiрургiчного вiддiлення. Везла вона шестирiчного хлопчину з защемленням паховоi грижi, а з ним – розгублену, заплакану матiр. Породiллю посадовили в мiкроавтобус до цiеi компанii, i водiй увiмкнув сирену. Коли за тиждень нiхто так i не поцiкавився новонародженою, ii назвали на честь завiдувачки – Мартою, дали перше-лiпше прiзвище й вiдправили до Будинку дитини. Олександра всю цю iсторiю дiзналася вiд безпосереднього начальства, яке обурено прокоментувало: «Ну от що за блядь! А дитинка ж чудова. Не було б менi стiльки, скiльки зараз, узяла б не вагаючись…» Ще якийсь час пiшов на вагання, сумнiви, таемну поiздку – глянути на цю саму Марту. Там Олександра з деяким переляком виявила, що дiвчинка дуже схожа на Смагiних – усi вони рудуватi; а тонкою шкiрою та впертим виразом очей – на неi саму. Було трохи клопотiв з оформленням документiв, та через три мiсяцi в них iз Сергiем з’явилася дочка – Марта Сергiiвна Федорова. Рiдна лiкарня постачала все потрiбне, навiть грудне молоко на початку, а свекруха Вiра Андрiiвна з’явилася в домi вже наступного ранку. Вона допомагала няньчити дiвчинку всi днi, крiм вихiдних, – годувала ii, гуляла й вiддавала прийомним батькам тiльки на нiч. Коли Сергiй помiтив, що його мати втомлюеться й не завжди справляеться, на три днi стала приходити чужа нянька. Життя налагодилося й зацокало, як механiзм. Увесь вiльний час Федоров присвячував дочцi, Олександра видавалася спокiйною, незвично жвавою, помолодiлою, i Сергiй сподiвався, що вона прив’яжеться до Марти. А може, наважиться й на свою дитину. Так тривало до весни. У серединi квiтня, опiвднi в недiлю, коли Федоров збирався на прогулянку з дочкою, зненацька залунала трель дверного дзвiнка. Дзвонили рiзко й наполегливо. Олександра пiшла вiдчинити – i вiн почув ii приглушений радiсний зойк. Дiвчинка, одягнена для прогулянки в строкатий комбiнезончик, уже напiвсидiла у вiзку, а сам вiн, натягнувши куртку, нахилився взути черевики й був спиною до дверей. Коли Сергiй випростався й глянув, його дружина мiцно обiймала невисокого молодика в шкiрянiй кепцi та плащi – синьому, нiби припорошеному пилом, а може, й вигорiлому; ii плечi пiд фланеллю домашнього халата ходили ходором. Нарештi Олександра вiдiрвалася вiд гостя, який тим часом iз ревнивою цiкавiстю роздивлявся Сергiя. Очi в нього виявилися прозорi, зеленкуватi, швидкi й гострi, як в оцiнювача у ломбардi. – Сергiю, – аж трохи задихаючись, вигукнула дружина, – Валюша приiхав… Любий мiй! Кого стосувалися останнi, мало не зi сльозою мовленi слова, вiн одразу не зрозумiв, лише за хвилину здогадався, що перед ним молодший брат Олександри – Валентин Смагiн. Сергiй нечiтко пам’ятав його з нечисленних сiмейних фото, що зберiгались у дружини. – Нам уже час, – пробурчав Федоров замiсть вiтання, однак енергiйно потрусив простягнену долоню шуряка. Через три години дружина постала перед ним зовсiм iншою людиною. На обережне питання, чи надовго завiтав дорогий гiсть, вона вiдрiзала, що то не його собача справа. – Зачекай, Сашо, не гнiвайся, я ж по-доброму запитав. Я розумiю, що ти скучила за братом, проте ж у нас дитина… Можна було й попередити, а не валитися як снiг на голову! – Я нiкому з родичiв не писала про Марту. Вiн не в курсi. Що любив у нiй Сергiй, то це вiдхiдливiсть. Голос дружини звучав уже зовсiм спокiйно. – Ну добре. То, може, ти тепер вiдповiси на мое питання? – Валентин приiхав назавжди. – Як це? – розгубився Федоров. – Де ж твiй брат житиме? Вiн-бо вже не хлопчик, йому далеко за тридцять, якщо судити з зовнiшностi. – Валентин молодший за мене на п’ять рокiв. А менi, як тобi добре вiдомо, любий мiй, у сiчнi виповнилося тридцять два… – Вона знову почала розпалюватися. – Вiн утомився, дiставався кiлька дiб, з пересадками… За тридцять… Це ж треба! І прошу тебе – не галасуй у домi! Я поклала його в нашiй спальнi, братовi необхiдно вiдпочити… Марта в бабусi? – Так. До вечора. – Нагодували? – А як ти гадаеш? – Послухай, – дружина уважно глянула. – Потрiбно все одразу розставити на мiсця. Дай сигарету i сiдай! Брат не пояснив менi, чому повернувся. Ми з ним узагалi цього не обговорювали, i я нiчого не знаю, крiм того, що йому бiльше немае де жити. Ця квартира, у якiй ти навiть не прописаний, рiвними частками належить менi й Валентину. Савелiй, наш старший, вiдмовився вiд своеi частки вже давно, ще коли iхав до мiсця служби. Потiм, пiсля смертi батька, як тобi вiдомо, вiн забрав до себе молодшого брата. Я закiнчувала медучилище, жила на копiйки… Менi було не до формальностей. Валентин мае всi законнi пiдстави мешкати тут… – А хiба весь цей час вiн оплачував комунальнi послуги? – безглуздо заперечив Федоров, перебивши дружину. – Я не вiдповiдатиму на дурнi питання. Валентин повернувся й буде з нами жити. Крапка. Моею думкою нiхто особливо не цiкавився, нав’язуючи менi дитину. У тебе е Марта, у мене – молодший брат. Я його виростила, замiнила йому матiр i нiкому не дозволю скривдити або принизити його. Можеш вважати, що ми оце зараз пiдписали мирну угоду. І годi з цим… Будь ласка, зателефонуй своiм i скажи, що ти ввечерi привезеш усе необхiдне для дiвчинки: харчi, одяг, грошi. Нехай Марта з тиждень побуде в них, доки Валик облаштуеться, обживеться. Ми вiддамо йому свою спальню… Це означало, що iм iз дружиною доведеться жити разом у середнiй iз трьох кiмнат. Там вiд дня появи дочки стояло ii лiжечко, а поряд – розкладний диван, на якому спав Сергiй, щоб уставати до дiвчинки ночами. У тих випадках, коли в них залишалися на нiч його мати або нянька, Федоров спав iз дружиною, що, зрештою, було рiдкiстю. – Ось що, – уже м’якше, майже лагiдно промовила Олександра. – Зробiмо так. Ти перекуси i iдь. Без усiляких там дзвiнкiв. – Я поiв. – То рушай… Поясни все Вiрi Андрiiвнi. Можеш навiть залишитися там на нiч. У той момент вiн нiчого не вiдчував, крiм здивування. Але його батьки, коли Сергiй став викладати домашнi новини, сприйняли звiстку порiвняно спокiйно. Вони мали двокiмнатну квартирку в блоковiй багатоповерхiвцi за два квартали вiд його будинку, дачну дiлянку в передмiстi, ледь живi «жигулi», вчительськi пенсii та знайомого кардiолога. У дiвчинцi вони душi не чули. Кiлька днiв Сергiй жив у батькiв – аж поки зателефонувала дружина. Вона була лаконiчною i мовила всього одну фразу: «Повертайся». У травнi в нього планувалося вiдрядження до Польщi, i вiн домовився з матiр’ю, що батьки заберуть дiвчинку з собою на дачу на все лiто – аж до його повернення. У Познань його вiдправляла фiрма, де вiн займався монтажем i налагодженням медичного устаткування, i це була едина можливiсть заробити стiльки, щоб нарештi зробити у квартирi серйозний ремонт. Ближче до вечора Федоров посадовив дочку у вiзок i вирушив жити далi. Олександра здавалася задоволеною та щасливою. Навiть за Мартою скучила i все демонструвала ii братовi – яка вона викапана Смагiна. Валентин на це всмiхнувся: «Приймачка вдалася в тебе, а любий брат – хтозна i в кого…» Сергiя неприемно рiзонуло оте «приймачка», вiн покосився на сiмейнi фото, навiщось розкладенi на кухонному столi, уже накритому до вечерi, однак промовчав. Сказав тiльки: – Гаразд, я пiшов купати Марту. А ви тут поки туркотiть. – Сергiю! – негучно озвалася дружина, i ii голос здригнувся i здався йому по-особливому м’яким. – Упораешся – одразу за стiл… Коли Марта вже засинала, Олександра зазирнула в кiмнату i на мить вдячно пригорнулася до нього. Федоров упiвголоса заговорив про майбутне вiдрядження й про те, що дочцi буде корисно пожити на свiжому повiтрi. «Будуть грошi, почнемо ремонт…» – додав вiн. Вона кивнула, але погляд був вiдсутнiй. – Що там у нас завтра? Ти з нянькою домовилася? – Узяла вiдгули. Валентин був у жеку… i вiн дав менi грошей на господарство. Збираеться на комп’ютернi курси. Буде влаштовуватися на роботу. Отаке от. Федоров виiхав до Польщi наприкiнцi травня, а повернувся, коли Марта почала самостiйно ходити. Правда, ремонт вони зробили тiльки через чотири роки. За цей час дiвчинка встигла побувати в дитячому садку, i Сергiй, помiтивши, що вона побоюеться води, не любить мити голову, незговiрлива та вперта, вiдвiв Марту в басейн. Там i почалася ii спортивна кар’ера. Дружина була цiлодобово завантажена на роботi, Валентин повсякчас вiдсутнiй – вiн влаштувався на залiзницi провiдником, як i ранiше, коли жив у старшого брата в Приамур’i. Сам Федоров справ мав понад голову. Матерi зробили нескладну, але коштовну операцiю, i вiн ii оплатив. Та й ремонт, великий i заморочливий, тягся майже два роки, доки Марта вже й в школу пiшла, де колись викладали його батьки i яку закiнчив вiн сам. У вереснi дiвчинцi виповнилося сiм, i в подарунок вона одержала власну кiмнату. Валентин перебрався туди, де племiнниця дотепер жила разом iз батьками. У результатi перепланування всi три кiмнати вийшли окремими, i вiтальня (яка, щоправда, помiтно зменшилася), вiдiйшла Олександрi й Сергiевi. Утворилася простора кухня – тепер там можна було розмiститися вчотирьох i при цьому не сидiти на головi одне в одного, поставити диванчик на випадок гостей i навiть телевiзор. Вiкна, радiатори, передпокiй, дверi, деякi новi меблi… Довелося влiзти в борги, i тепер вони обое працювали у вихiднi й вечорами. Олександра, крiм лiкарнi, бiгала по району з крапельницями та внутрiшньовенними вливаннями, а Сергiй халтурив у напiвлегальнiй конторi з ремонту мережевого обладнання. Валентин Смагiн внiс частку, однак свое гнiздо облаштовував самостiйно. Дверi його кiмнати за вiдсутностi хазяiна завжди були замкненi. Та особливоi таемницi з того, чим вiн займаеться мiж поiздками, Валентин не робив: ще тодi, коли вiн щойно оселився в сестри й закiнчив рiчнi курси, у нього з’явився перший комп’ютер. Пiзнiше його змiнив крутий ноутбук, а вiдтак настала черга спортивних пiджакiв вiд «Камашита» i брендових мокасинiв. Але тодi, одразу пiсля ремонту, вiн, повернувшись iз рейсу з якимись торбами й пакетами, то мотався мiстом, то годинами ледарював у розкладному крiслi у своiй келii. Усi вони спiвiснували, немов сусiди на поверсi, яким нема коли й словом перекинутися. Олександра розривалася мiж домашнiми справами i лiкарнею, Валентин носився з думкою розбагатiти, а Федоров, крiм роботи, щодня возився з дочкою. Школа, тренування – i так по колу, аж доки Марта пiдросла настiльки, що вiн уже не боявся вiдпускати ii саму в басейн… Росла вона абсолютно самостiйною. З дев’яти рокiв сама готувала собi снiданок, iшла до школи, на тренування або до бабусi, у якоi проводила вечори й часто залишалася ночувати. На думку дружини, Марта робила тiльки те, що сама вважала за потрiбне. Мабуть, так воно й було: дочка майже нiчим не цiкавилася, крiм спорту. Навчалася вона пересiчно, з явною нудьгою, i уникала однокласникiв. Але Марта йому подобалась – i квит. Вiн уже призабув, якою вона була в ранньому дитинствi – кумедною та беззахисною. Тепер поруч iз ним жила майже доросла й вельми розумна людина, мовчазна, уважна, без пiдлiткового лукавства й стервозностi. Олександра, незважаючи на те, що дочка дивним чином була схожа на неi навiть у дрiбницях, цiеi ранньоi дорослостi не схвалювала. «Наче iй геть усе байдуже, – якось дорiкнула вона Федорову. – І це ти винен. Навiщо ти засунув ii прямо з пелюшок у цей спорт? Ким вона виросте, що буде робити? От я все життя мрiяла стати лiкарем, хоча нi чорта з цього не вийшло… А Марта? Питаю ii: ти що, все життя будеш у басейнi товктись? У вiдповiдь – а хоч би й так, що поганого? Я кажу – подивися на своiх однолiткiв, вони такi розвиненi… Музика там, iноземнi мови, комп’ютери знов-таки… Вона у вiдповiдь: усе це лушпиння. Менi нема коли дурницями займатися, як твiй брат. Мене взяли кандидатом у збiрну, наступного лiта в мене багато змагань i поiздок на збори…» – «Отже, така вдача, – гмикнув Федоров. – Оригiнальна…» Розмiрений плин iхнього життя знов урвався, коли в мiстi з’явився старший iз братiв Смагiних – той зненацька вийшов у вiдставку в полковницькому чинi. Савелiй Максимович повернувся з Росii на батькiвщину з родиною – дружиною Інною та сином Родiоном. Головними цiлями Савелiя, як вiн повiдомив сестрi в телефоннiй розмовi, були вступ Родiона на економфак мiсцевого унiверситету, придбання квартири й зведення замiського будинку. Зустрiч вiдбулася в найближчу суботу. Валентина не було. Савелiй Смагiн прибув iз сином, i в цiлому бесiда тривала рiвно пiвгодини, усе по-дiловому. Вiд обiду Смагiн-старший вiдмовився й квапливо помчав геть, пославшись на невiдкладнi справи, однак дозволив синовi побути з тiткою та двоюрiдною сестрою. Мартi було вручено новiсiнький недорогий мобiльник, перший у ii життi. Саме з того пам’ятного дня Олександра остаточно втратила спокiй. 2 – Мамо! – з порога заявила Марта, доладу не привiтавшись нi з батьками, нi з Валентином, що визирнули в тiсний передпокiй на ii гучну появу. – Ви коли врiжете замок у дверi моеi кiмнати? – Навiщо? – розгублено запитала Олександра. – Та постав ти наплiчник! Що за манера в коридорi вивалювати все пiдряд? І ще чогось там вимагати. – Ти що, не розумiеш? – вигукнула Марта. – У мене повинен бути особистий простiр! – Господи, що за дурниця! У тебе його бiльше, нiж у всiх нас разом узятих. Де ти нахапалася цього? Особистий простiр… Ми не бачили тебе мiсяць, ти майже не телефонувала, бабуся нервувала… Замок! Ти б хоч обiйняла рiдних, чемпiонка… Марта скинула з плеча наплiчник, спiдлоба покосилася на Смагiна i ступила до батька, пiдставляючи щоку для поцiлунку. Сергiй обiйняв дочку, легенько пригорнув, вдихаючи запах ii засмаглоi шкiри, немитого жорсткого рудуватого волосся i ще – поiзда й мiськоi лiтньоi куряви. Стояв недiльний ранок, усi були вдома, дiвчинка щойно повернулась iз Запорiжжя, де брала участь у змаганнях i, як вони вже знали, виграла заплив на двiстi метрiв вiльним стилем у своiй вiковiй групi. Дочка, вiдiрвавшись вiд нього, поцiлувала Олександру й одразу ж уперто повторила: – Тiльки сьогоднi ж! Інакше я втечу до бабусi на дачу й не повернуся, доки не одержу ключ вiд своеi кiмнати. Зрозумiло кажу? – Та що це з тобою, Марто! Як ти розмовляеш? Ану геть з очей! Іди у ванну й прийми хоча б душ iз дороги… І iдь куди хочеш! Що за нахабство! Сергiй бачив, що дружина ледь стримуе лють, i поспiшив втрутитися: – Та не кричiть ви обидвi. Немае проблеми. І ти, Сашо, заспокойся. Менi не важко врiзати замок, у нас навiть десь валяеться пiдхожий… І нема чого галасувати через дрiбницi. – Це не дрiбницi. Дитина не може грубiянити матерi. – А я й не грубiянила. – Та замовкни нарештi! – Стоп, – вигукнув Федоров, – ви що, так i будете сваритися в передпокоi? Марто, мама сказала тобi привести себе до ладу… Ану ж бо! А я вже сьогоднi зроблю те, про що ти просиш. – А я твоему татковi пiдможу, – втрутився Валентин. – Що ти ото, справдi, Мартусю, кип’ятишся дарма? Ми тут без тебе скучили. Йди-но сюди, обiйми дядечка… Марта спалахнула, смикнула плечем i подалась до ванноi. Обличчя ii зберiгало похмурий i впертий вираз. Валентин, усмiхнувшись, зник у себе, а Сергiй, дивлячись на геть засмучену дружину, мовив: – Не бери це так близько до серця. Дiвчинка виросла. Я думаю, найрозумнiше – пiти iй назустрiч. – А я не розумiю, навiщо замикатися. Тим бiльше вiд нас. – Олександра вiдiпхнула його простягнену руку, пройшла на кухню, узяла сигарету й сiла. – Ми й так не входимо до неi без стукоту… І от що я тобi скажу: Марта дуже змiнилась останнiм часом. Я, звiсно, звинувачую себе, що не придiляю iй уваги. Але й на мене не можна тиснути. Нiкому не дозволено так зi мною розмовляти, Сергiю, навiть чотирнадцятирiчнiй шмаркачцi. – Чотирнадцять iй виповниться тiльки через три мiсяцi. Дружина потроху охолоняла, i вiн уже сподiвався був, що все обiйдеться. Однак не обiйшлося. Коли вони вчотирьох уже сидiли в кухнi за снiданком, Федоров винувато повiдомив, що замок, про який вiн згадав, так i не знайшовся. Завтра ж вiн купить новий i врiже. На це Марта заявила, що негайно iде до дiда з бабою на кiлька днiв. Вона вже домовилася з двоюрiдним братом, вiн на машинi i за потреби поверне ii додому. Олександра з шумом пiднялася, жбурнула на пiдлогу серветку й, не зронивши жодного слова, почала жбурляти брудний посуд у мийку. Федоров неголосно, уже починаючи гнiватися, промовив: – Я поiду з тобою, Марто. Збери речi. Дорогою дещо купимо. Ти в курсi, що в мене вiд учора вiдпустка? Завтра ж буде тобi замок. А зараз у тебе на все про все пiвгодини – електричка об одинадцятiй тридцять… Марта пiдвелася, буркнула: «Дякую, мамо!» – i, не дочекавшись вiдповiдi, пiшла до себе, проiгнорувавши питання Валентина: – А що, Родiон у понедiлок буде в мiстi? Коли Федоров iз дочкою нарештi вiдбули, Валентин Смагiн покликав сестру. Олександра з досадою погасила щойно прикурену сигарету й попрямувала в кiмнату брата. – Чого тобi, Валику? – Треба поговорити, Олександро. Заходь, сiдай. Вiд його ранковоi жвавостi не лишилося й слiду. Брат був похмурий i зосереджений. Їi завжди вражала майже стерильна чистота кiмнати Валентина, його акуратнiсть i точнiсть у поводженнi з речами. Нiчого зайвого, анi порошини, навiть iз постiйно вiдчиненим вiкном. «Коли вiн устигае все прибрати?» – дивувалася Олександра. І це при нескiнченних поiздках, утомi, недосипаннi й не найкращому здоров’i… Свiже повiтря – це зрозумiло: молодший змалку потерпав вiд рiдкiсноi форми алергii. Був болiсно чутливий до запахiв косметики, пилу, шерстi тварин, хоча з вiком став почуватися лiпше. Спочатку вона навiть не наважувалася курити при братовi, доки той зi смiшком не зауважив, що у вагонi мусить нюхати й не таке. На запитання, чому вiн не змiнить роботу, вiдповiв: «Та звик якось. Робота цiкава, i грошики капають. У моему вiцi мiняти професiю пiзнувато…» – Чого тобi? – повторила Олександра, опускаючись на край широкого розкладного крiсла. – Ти коли збираешся в рейс, сьогоднi? – Так. Пiсля обiду. – Валентин сiв верхи на единий стiлець. Позаду каламутно блакитнiв екран ноутбука. – Хочу поговорити з тобою. Про Марту й Родiона. Ти нiчого не помiчаеш, Сашо? – Ти що маеш на увазi? – миттево насторожилася вона. – Племiнник у нас бувае нечасто, сам знаеш. Савелiй його неохоче вiдпускае. Та й стежити менi за ними нема коли… – Щось вони занадто часто стали зустрiчатися. – Із чого ти взяв? – Ну, – вiн усмiхнувся. – Є така думка, скажiмо так… – І що з того? Родiон – не в батька. Зовсiм iнший характер. І вiн до нас прив’язався. Уважний, не дурний… – А нашому племiнниковi вiдомо, що Марта йому не рiдня? Що нiяка вона йому не двоюрiдна? – До чого тут це? Савелiю я писала – давно, приблизно того року, коли ти вiд нього поiхав. А чи казав вiн дружинi й синовi – менi до цього дiла нема. – Але ж якщо хлопцевi про все вiдомо, вiн може й з Мартою… подiлитися. Якщо вже не подiлився. Ось тобi й причина ii витiвок. Пiдлiтки такi речi сприймають болiсно. Для когось це ще гiрше, нiж сирiтство… – Ти себе, чи що, маеш на увазi? – примружилась Олександра. – Так ти й не був сиротою. У тебе була я. – Не про мене мова, – вiдмахнувся Валентин. – Ти хiба нiчого не помiчаеш, сестричко? Подаруночки, дзвiночки, те-се… – Що ти навигадував, Валентине! – Ну, дивись, Олександро, я тебе попередив. Ти ii ще за дитсадок вважаеш. Ох i здивуе вона тебе одного разу! Охнути не встигнеш, як онуки заведуться. – Вiн сухо реготнув. – У Марти характер, а тут ще й вiк той самий… привабливий. – Нiсенiтницi.– Олександра скривилася, встаючи. – Усе це твоi фантазii. Якби Марта знала, що ми ii вдочерили, то насамперед запитала б у мене або Сергiя. Чого в неi не вiднiмеш – це прямоти. Нi про що таке вона навiть не здогадуеться, i Родiон, я певна, гадки не мае. А стосунки в них цiлком родиннi. Викинь з голови… Пiду, займуся обiдом. – Родиннi? – пробурмотiв Валентин i пiсля паузи раптом запитав навздогiн – сестра вже стояла у дверях: – А якщо я сам скажу дiвчинцi правду, як ти до цього поставишся? Олександра круто обернулася. – Не жартуй так, Валику, – неквапливо мовила вона. – Тiльки я маю право все розповiсти Мартi. Я едина, зарубай на носi. Ти менi життям зобов’язаний i нiколи не посмiеш мене засмутити. Ми з тобою одне, i ближчого за тебе в мене нiкого немае. – Вибач, Сашо! – Валентин пiдхопився, вiдiпхнувши ногою стiлець. – Щось на мене сьогоднi найшло. Добре, дурницю впоров… – Вiн спiдлоба поглянув на неi й винувато всмiхнувся. – Нервуюсь, бачиш. Не хочеться знову на роботу запрягатись. – Вiзьми себе в руки, – холодно сказала Олександра. – Вiдпочинь. Пообiдаемо спокiйно. Вона безгучно причинила дверi. Недiля й насправдi не задалася. Чоловiка, коли вiн повернувся, Олександра зустрiла в якнайпохмурiшому настроi – Федоров геть забув, що Валентин до середи в рейсi. – Може, сходимо в кафе, вип’емо винця? Такий дивовижно тихий вечiр, – жваво запропонував вiн з порога. – Щось не хочеться. – Ти чимось засмучена, Сашо? Марта, по-моему, геть забула про все. Така ж, як зазвичай. Але все одно я зранку збираюся по той замок… – Зажди, не роззувайся, – сказала вона. – У тебе грошi з собою? Сходи, будь ласка, в магазин. Я не проти випити, але тiльки вдома, удвох. Вiн принiс пляшку горiлки, томатний сiк, мiнеральну, оливки, свiжий бiлий хлiб. – Бенкет, одначе, – мовив Федоров, засовуючи пласку пляшку в морозильник i косячись: дружина зосереджено накривала на стiл. – Хто б мiг подумати. – Пiд час чуми, – посмiхнулась Олександра. – Іди, мий руки, я тут сама впораюся. Вiн повернувся й сiв навпроти, присунув тарiлку, поклав салату, вiдламав хрустку скоринку й зажував. – Ну? – поквапила Олександра. – Ти такий голодний? – Зараз. – Федоров ковтнув бульбашковоi води з високого келиха, пiдвiвся й витяг з холодильника запiтнiлу пляшку. Наповнив чарки: дружинi по вiнця, собi на двi третини. – За що п’емо? – Нi за що. Просто так. Ми з тобою давно не вечеряли вдвох. – Правда. – Сергiй махом спорожнив чарку i з апетитом накинувся на все, що було на столi. Олександра пила дрiбними пташиними ковтками доти, доки на очах у неi не виступили сльози. Федоров знав, що вона рiдко п’янiе, обходиться невеликою кiлькiстю спиртного. Сам вiн волiв вино, i то далеко не будь-яке. – Поiж, – сказав вiн дружинi.– Годi курити. – Сергiю, – промовила вона, вперто клацаючи запальничкою i з шумом видихаючи дим, – менi нещодавно телефонував Савелiй. Кликав на свiй ювiлей. Це восьмого, тобто через тиждень. Запрошенi всi, крiм Валентина… Ми не поiдемо. – Ми? Тобто ти хочеш сказати, що це остаточно? – Найпевнiше. Я без Валентина туди анi ногою. Налий ще, будь ласка. І не дивися на мене, я не нап’юся. Немае приводу. – Та все ж горiлку треба закушувати, – посмiхнувся Федоров. – Що за манера все ускладнювати, Сашо? Ось ти менi, будь ласка, поясни… – Вiн налив, узяв свою чарку й пiдняв. – Твое здоров’я! Поясни, що за кiшка мiж ними пробiгла? І з якоi речi Валентин звалився нам на голову? Вiн дивився, як дружина цiдить горiлку, як зволожуеться й свiтлiшае ii погляд, як вона пiдхоплюе з тарiлки бутерброд i впинаеться в нього мiцними зубами. Нарештi Олександра торкнулася губ серветкою й заговорила: – Не знаю. Може, Інна… Слухай, а якщо справдi поговорити з нею, вона мае вплив на чоловiка. Може, переконаемо Савелiя не рубати з розмаху? – То й поговори. Бо iнакше все це матиме дивний вигляд. Савелiю Максимовичу, якщо не помиляюся, шiстдесят? Олександра кивнула: – Менi здалося, що це не формальне запрошення. Вiн розпитував про всiх, жартував. І тiльки в самому кiнцi зненацька додав: «Тiльки Валентина не надумай iз собою тягти. Вiдразу викинь з голови. Я його не маю бажання бачити…» – А це справдi важливо, аби Валентин там був? – Авжеж! Я хочу iх помирити. Іншоi нагоди не буде… У Савелiя характер, вiн i замолоду був крутий, але ж рiднi брати! Коли вiн приiхав на похорон батька, хоч я що робила, хоч як опиралась, але однаково повернув усе по-своему – вiдвiз брата в цю свою Тьмутаракань… А ми ж iз Валентином жили душа в душу. Савелiй мiг i далi допомагати нам, проте сказав як вiдрiзав: тобi треба закiнчувати училище, виходити замiж i народжувати власних, а не облизувати оце сопливе щеня. Я з нього зроблю чоловiка… Слово в слово. Вона вiдвела погляд i посмiхнулася. – Нi, тепер я розумiю: там був прямий розрахунок. Вiн на ту пору пiдбивав клинцi до Інни, а в тiеi батько був важливим цабе й косо дивився на Савелiя, який i там, я певен, примудрився показати свiй норов. А тут – брат-пiдлiток, серйозна вiдповiдальнiсть, забрати до себе, вивести в люди… Виглядае гiдно й серйозно. Я ж у той Бiкiн потiм iздила, вже пiсля одруження Савелiя. Валентин закiнчував школу, дiм – повний ущерть, щойно народився Родiон… – Ну, хай так, – перебив Федоров. – Зрештою, яка рiзниця, що там мiж ними було. Припустiмо, посварилися, не зiйшлися поглядами. Молодший не захотiв iти в училище, тягти армiйську лямку, а старшого це зачепило. Але все ж таки поясни менi, Олександро, одну рiч. Чому твiй Савелiй, знаючи, у яких умовах ми живемо, жодного разу не запропонував допомогти? Забезпечена людина. Двi машини, квартира в мiстi, замiський будинок, власний офiс, бiзнес… Хiба вiн не мiг оселити Валентина… скажiмо, у своiй мiськiй квартирi, яка цiлий рiк порожня? Та й добро було б пiд наглядом… Ми тут учотирьох тiснимося в малогабаритнiй «трьошке», i жодного виходу з цього не видно! – Вiн пропонував, – глузливо промовила дружина. – Ми якось поговорили вiч-на-вiч. На ту пору вiн саме закiнчував будiвництво дому. Я зателефонувала пiсля роботи й приiхала до нього в офiс. Думаеш, легко менi це далося? Якби не ти, я б i пальцем не поворухнула. І що? Виклала ситуацiю, а вiн категорично: я Вальку на гарматний пострiл до себе не пiдпущу. Хочете, каже, – роз’iдьтеся. Продайте це житло, а не вистачить грошей, я додам. – А менi ж ти нiчого не сказала! – А навiщо? Нiчого ж i не вийшло. Тож закриймо тему. Федоров промовчав. Насправдi, до нього це й не мае прямого стосунку. До Валентина за цi роки вiн начебто звик, та й перетиналися вони нечасто, зайнятi кожний своiм. – Доп’емо? – Федоров кивнув на напiвпорожню пляшку. – Менi годi… Я завтра на восьму. – Знову вiдпустка в листопадi? – Здаеться, цього року вийде ранiше. Ще не знаю. – Сашо, послухай… – Ну? – Було видно, що вона вже повнiстю зосереджена на якiйсь своiй, нiкому не видимiй проблемi, яку доки не розв’яже, не заспокоiться. – Чого тобi? – Нiчого… – То допоможи прибрати зi столу, i ходiмо спати. Було близько пiв на одинадцяту. Федоров збирався на балкон – постояти, подивитися на чужi вiкна й викурити останню сигарету, поки дружина возиться у ваннiй. Але до цього зазирнув у кiмнату Марти, торкнувся дверей. Із замком буде морока – це ясно. Олександра пiд час ремонту наполягла, щоб дверi були як дверi, тому й вибрали свiтлий цiльний дуб. Його нiчим не взяти – тiльки фрезою. Вiн увiмкнув свiтло та ввiйшов. У дочки панував безлад, як i мае бути в ii вiцi. Дружина вже тут побувала, вiдзначив Федоров. Наплiчник порожнiй, бруднi речi в праннi, а на лiжку дочки лежить комплект свiжоi постiльноi бiлизни та два махровi рушники. Бiльший – для басейну. На письмовому столi купою зваленi строкатi камiнцi й мушлi, погано вiдчищенi вiд пiску, блокнот, дрiбнi купюри, зiм’ятий залiзничний квиток, дешевенький дерев’яний браслетик, перстеник, подарований бабусею до тринадцятирiччя. Окремо – легенька позолочена медалька на щiльнiй муаровiй жовто-блакитнiй стрiчцi. Бiля стiльця сиротливо валявся догори пiдошвою Мартин капець. Федоров пошукав поглядом другий. Не знайшов i став навкарачки, щоб понишпорити пiд лiжком. Рука намацала спочатку капець, а далi – кухонний нiж. Трохи запилюжений, середнiх розмiрiв, з вузьким, добре вiдточеним лезом. Ідучи, вiн клацнув вимикачем. Капцi вiднiс у передпокiй, а нiж вимив i повернув у шухляду. Потiм задумливо викурив сигарету й протер паперовою серветкою попiльницю. Умився й почистив зуби. Олександра лежала пiд легким пледом, обличчям до стiни, нiчник над ii головою був погашений, з боку Федорова – ввiмкнений. Коли вiн почав стягати джинси, дружина запитала: – Ти чого блукаеш? – Курив. – Щось не можу заснути… – Хочеш, я сам поговорю з твоiм братом? – Із котрим? – зiтхнула вона. – Нi. Я все вже вирiшила… Ти збираешся зранку по замок? – Авжеж. – Федоров лiг поруч, натягнув плед до пiдборiддя й погасив нiчник. Олександра присунулася ближче. – Купи ще дещо, я залишу список на столi. – Нема питань, – сказав вiн i обiйняв дружину, щоб вона нарештi розслабилася й заснула. 3 Родiон мав важливу, з погляду Марти, позитивну рису – цiлковиту вiдсутнiсть подiбностi до Смагiних. Вiн не був схожий анi на свого батька, анi на ii матiр, а вже про Валентина й казати годi. Сама вона була впевнена, що смагiнська порода найповнiше виявилася в нiй, а Родiон – у матiр, Інну Семенiвну, тендiтну, мiнiатюрну, з яскравими сiро-синiми очима й ще пишною гривою золотаво-пшеничного волосся. Батьковi риси, проте, були наявнi. Кругле важкувате пiдборiддя, великий рот, тверда кучерявiсть коротко обстриженого, але по-материному свiтлого волосся, зрiст, нарештi. Їй подобалося, як вiн по-старомодному стриманий i ввiчливий з малознайомими людьми. Як ретельно дякуе за обiд, пiдводячись iз-за столу. Як жалiе тварин i не терпить хамства. У середу вже рано-вранцi Марта нетерпляче чекала його. Родiон зателефонував напередоднi й повiдомив, що забере ii десь опiвднi, однак приiхав о третiй. Це було на нього не схоже, але все пояснювалося просто: затримався в мiстi, iздив за дорученням батька до клiентiв, тепер до вечора вiльний. Бабуся рвалася iх годувати, дiд – посидiти пiд грушею: на дачi йому не вистачало спiврозмовника, – але Марта стала збиратися, трохи нервуючись, i навiть спробувала гарно вбратися – ii повiдомили, що замовлено столик у кав’ярнi. Вбиратися, щоправда, не було в що. Вона натягла м’яту, але чисту жовту футболку, тертi джинси, взула легкi кросiвки, а решту нервово запхала в торбу. Родiон чекав в автiвцi – «рено» кольору пiску – на нiй, щойно одержавши права, iздив сам i возив матiр. Інодi батько неохоче дозволяв йому взяти великий джип, але це траплялося вкрай рiдко. Марта розцiлувалася зi своiми, жбурнула сумку на задне сидiння й залiзла на передне. Родiон захлопнув дверцята, неквапом вирулив на путiвець, а потiм спритно вмонтувався в суцiльний потiк транспорту, що валив у мiсто трасою. Їхати було трохи, i вона сердито попрохала його не гнати, як зазвичай. – Щось трапилося? – Вiн покосився на ii замкнене обличчя, де не залишилося й слiду вiд недавньоi жвавостi. – Потiм розповiм. Нам обов’язково тягтися в цю кав’ярню? – А чом би й нi? Там класно годують… Як твоi збори? – Нормально, – буркнула вона. – Вода, щоправда, була спершу захолодна. А ти що тут робив? – Вiдпочивав. Чого це ти така колюча, сестричко? Хтось образив? – Ти як мiй батько – без кiнця придивляешся. Мене неможливо образити. – Серйозно? – Сумнiваешся? Обережнiше, там якийсь затор… – Бачу. Потерпи, скоро будемо на мiсцi. Скупчення машин виявилося всього лиш невеликим затором перед шляхопроводом, лiва смуга ремонтувалася. Вiдстоявши свое, вони рушили в низцi машин, що набирали швидкiсть на в’iздi в мiсто. Далi вже пiшла мiська забудова, проспект, що веде до центру, колiнчастi провулки, нарештi – паркiнг. – Прибули, чи що? Терпiти не можу громадського харчування… – Марта зiтхнула, а Родiон нахилився й вiдчинив дверi з ii боку. – Я голодний. Вилазь i не сердься, – сказав вiн. – Сумку залиш. Вони пiднялися сходами до скляних дверей, за якими маячила фiгура охоронця в бiлоснiжнiй унiформi. Народу в кафе виявилося напрочуд багато – строкато вдягненого, по-лiтньому вальяжного. Родiон звично i вправно проходив мiж столиками, пiдтримуючи Марту пiд лiкоть. Вона була дiвчинкою високою на зрiст i збоку цiлком могла скидатися на його подружку. Однак коли iх посадовили за столик i офiцiант прийняв замовлення, вiдразу стало видно, що Марта – лиш пiдлiтка, хоч i здаеться старшою за своi неповнi чотирнадцять. Родiон пiшов мити руки. Тепер доведеться чекати, доки вiн неквапливо з’iсть свiй шмат фiле, спритно орудуючи ножем i виделкою, вiддасть належне мудрованому салату й соусам, просмакуе свою шоколадку, по ковтку вiдпиваючи густу каву, i наостанок замовить ще й гранатовий сiк. І все це в цiлковитiй мовчанцi. Марта глянула в меню – воно тут складалося з двох частин, японськоi i европейськоi. Суто з дошкульностi полiзла в японську й ткнула пальцем у якесь «маття айсу». Вона й гадки не мала, що воно таке, i коли принесли щось бадьоро-зелене на квадратнiй дерев’янiй тацi, таке, нiби овоч, – iз сумнiвом поколупала, лизнула i раптом вiдчула дивовижно свiжий вершковий смак iз легкою гiркуватiстю. На тацi були ще безе й полуниця. – Соку хочеш? Вона вибрала грейпфрутовий, вiн, як зазвичай, гранатовий. Офiцiант пiшов, i Родiон запитав: – Сподобалося морозиво? – Угу. – Це японський рецепт – iз зеленим чаем. А я, знаеш, розлюбив. Мене у твоему вiцi загодували. – Це на Далекому Сходi, чи що? – Ну. Магазиннi солодощi там були рiдкiстю. Тiльки льодяники й зефiр. Але коли мiй дiд-генерал вийшов у вiдставку й прикупив фазенду, його найближчим сусiдом виявився один заповзятливий кореець, що одружився з мiсцевою. Мали коней, корiв, овець та iншу худобу. Повно дiтей, схожих як двi краплi води, i чималий шмат землi в заплавi Уссурi. От вiн i робив морозиво – спочатку для своiх, а потiм розгорнув справжне виробництво. Його старшi синки роз’iжджали у фургонi по дачних околицях, i товар у них розлiтався за лiченi хвилини. Ти й уявити не можеш! Із цукатами, чорницями, брусницями, лимонником, актинiдiею. Навiть iз квасолею, iмбиром i сиром! Коли менi випадало жити в дiда, я вже за тиждень… – Стривай! А де тепер цi твоi баба й дiд? – Померли. Обое. Дiд зламав шийку стегна, спiткнувшись на городi, а через тиждень – iнсульт. Бабусю мама забрала до нас, але вона й року не прожила. Вони все залишили моiй матерi, i батько перед вiд’iздом продавав якiсь шевйотовi вiдрiзи, шуби, посуд, меблi, генеральську чорну «волгу». Навiть вiвчарку дiдову продав – тому-таки корейцевi. – Умiе твiй батько торгувати! – Не тягти ж iз собою, а кинути шкода. – А як ви там жили? – Ну як живуть у вiйськових мiстечках? Найбiльше менi подобалася природа. Тiльки занадто сиро, коли починаються мусоннi дощi. Сопки, вкритi кедрiвником, а при пiднiжжi натуральнi джунглi – усе перемiшане й заплутане лiанами, лимонником i диким виноградом. Зате взимку, особливо в передгiр’ях, снiгу по шию… – Чому ви звiдти поiхали? – Марта допила сiк i тепер нетерпляче чекала, поки Родiон покiнчить зi своiм i вони нарештi заберуться звiдси. До того ж страх як хотiлося до туалету. – Я навiдрiз вiдмовився вступати у вiйськове училище. Коли перейшов у випускний клас, восени мали з батьком круту розмову. Вiн хотiв, щоб я iхав до Хабаровська, де в нього був якийсь кореш, майор Фрумкiн. А я заявив, що хочу стати хiрургом, почну готуватися до медичного. Мене вiддали в школу на рiк пiзнiше, я йшов на медаль, i батьки носилися зi мною як з писаною торбою… Мама втрутилася. Ми того вечора так репетували, що побудили сусiдiв. Вiн же нiкого не чуе, крiм себе. Зiйшлися на тому, що до весни вирiшимо, де менi вчитись. А мiсяцi за два закрутилась iнша iсторiя. Померла бабуся, у батька почалися неприемностi на службi… Коротше, вiн подав рапорт, i ми рушили сюди. Вiн чомусь категорично вiдмовився залишатися в Росii, i мама поступилася. Дочекалися, доки я складу випускнi й одержу свое липове срiбло, а через день пiсля випускного ми розпрощалися з Бiкiном… Уже в потязi батько заявив, що вони з матiр’ю вважають: краще б менi стати економiстом-мiжнародником. І знаеш, вони так дiстали мене за цей рiк своiми нервами й страхами, що я погодився. Тiльки взяв з них слово, що бiльше не сунутимуть носа у мое особисте життя. – І як, тримають? – Марта пiдвелася. – Загалом так. Ти куди це? – Усе тобi треба знати. Чекай на мене в машинi. Коли вона повернулася, Родiон стояв бiля входу в кафе, жваво розмовляючи з якимось хлопцем. У хлопця в руцi був плаский рудий кейс, а сiрий пiджак прим’ятий на спинi. Марта вiдразу залiзла в салон – дверi «рено» були вiдчиненi. Минуло ще хвилин п’ять, i Родiон упав поруч. – Це Денис, – сказав вiн, – мiй однокурсник. Працюе в банку. То що? Додому чи просто покатаемося? Вона не встигла вiдповiсти, як подав голос його мобiльний. Родiон саме здавав задом, i Марта простягла йому сiрий айфон, мигцем прочитавши на дисплеi: «Батько». – Савелiй Максимович. – Скинь, – звелiв вiн. – Знову в нього горить. Я пiзнiше передзвоню. Однак вийшло по-iншому. За кiлька хвилин айфон знову наполегливо задзеленчав. Родiон притиснув його плечем до вуха, лишивши руки на кермi. Марта вiдкинулася на пiдголiвник i заплющила очi – пластик легко холодив стрижену потилицю. Нiчого в неi не виходить. Ще вночi на дачi вона вирiшила, що все розповiсть Родiоновi, бо, правду кажучи, бiльше немае кому. Їй потрiбна порада – що з цим робити. Або хоч пiдтримка. Навiть уявити не можна, що вона оце все викладе матерi. Як пiзньоi ночi напередоднi ii вiд’iзду до Запорiжжя розплющила очi вiд раптового нападу жаху. Над нею нависала темна фiгура Валентина, а його рука шарила у вирiзi ii ситцевоi пiжами. Марта, хоч i спросоння, вiдразу його впiзнала: цi гидкi бермуди в синiй горошок нi з чим не сплутаеш. Валентин походжав у них удома вiдтодi, як встановилася спека. «Тихiше, тихiше, дитинко, – прошипiв цей вилупок, – ти так кричала ввi снi, що розбудила дядька…» «Пiшов ти… – вона виплюнула брудну лайку. – Забери руки, недоумку! Я зараз матiр покличу!..» «А ii немае вдома. Термiново викликали в лiкарню. Ти, лапо, вже спала. А тато пiшов проводжати i десь застряг… Я тiльки ковдрочку поправити…» Руку вiн, проте, забрав, i вона гарячково натягла махрову ковдру до носа. Серце ще скажено стукотiло, але страху бiльше не було, ii душила вiдраза. «Зачини дверi з того боку, i негайно! – прошипiла вона. – Я завтра ж розповiм батькам, що в тебе на думцi!» Валентин випростався, хмикнув i вийшов з ii кiмнати… – Ну чому завжди я? – у голосi Родiона прорiзалося роздратування. – А ти сам не мiг би? Ти ж удома? То менi знову тягтися в Шаури?.. Добре, не заводься. Дай слухавку мамi, ми узгодимо. Вiн пригальмував i звернув до узбiччя. Марта краем ока бачила його тонку, засмаглу до чорного кисть. На тильному боцi стовбурчилися свiтлi волоски, пальцi мiцно стискали мобiльний. – Спокiйнiше, мамо… Я зрозумiв. Так, вiдвезу Марту й скоро буду… Та не хвилюйся ти так, нiчого не трапиться з твоею кiшкою, встигнемо. Бувай! Вiн вiдключився, жбурнув айфон на задне сидiння й увiмкнув передачу. Марта покосилася: Родiон стежив за дорогою, невдоволено морщився, коли загорялося червоне, але кермував акуратно, без явного поспiху. Цiле життя вiн прожив десь далеко, навiть не пiдозрюючи про ii, Марти, iснування, а знайомi вони всього два роки. Бачаться нечасто. У нього свое життя, майже невiдоме. Що йому до того, з ким iй доводиться жити – день у день – пiд одним дахом? Спочатку вона вiдчула постiйну, зосереджену на нiй увагу. Обережну присутнiсть, невiдривний погляд, часте дихання. Потiм Олександра попрохала брата взяти на себе частину клопотiв про неi – це було саме тодi, коли в них розпочався ремонт, усе пiшло шкереберть, а батько мотався мiж домiвкою i реанiмацiею, де приходила до тями пiсля операцii бабуся. У тому устроi, який склався нiби сам собою, Валентину була вiдведена роль ласкавого й дбайливого дядечка. В iншому нiкому до неi не було дiла. Боятися вона почала майже одразу – тут уже нiчого не поробиш. Валентин, бувало, забирав ii зi школи. Удома в цей час зазвичай нiкого не було, i вiн змушував ii перевдягатися й акуратно складати речi. При цьому стирчав на порозi й не зводив з неi очей. Далi – обiд i перевiрка урокiв на кухнi. Вона покiрно приносила щоденник i зошити, хоча мати й батько здебiльшого не лiзли в ii шкiльнi справи. Валентин кликав ii до себе, садовив на колiна так, що вона опинялася затиснутою мiж краем стiльницi i його тулубом. Вона намагалася вирватись, але вiн чiпко тримав ii однiеi рукою, зi свистом дихаючи в потилицю, а другою погладжував ii оголене стегно, нiби заспокоюючи. «Вiдпусти!..» – пручалася вона, на що iй вiдповiдали здушеним смiшком… Потiм з коридора долинав звук замка – повертався з роботи батько. Їi миттю струшували з колiн, вона мчала до батька, щосили притискалася до нього, а потiм, ледь вiдiрвавшись, забивалась у свiй куток. Так вiн переслiдував ii цiлий рiк, доки одного разу, розлючений ii непоступливiстю, не вдарив з розмаху в обличчя. Удома того разу теж нiкого не було. З тiеi хвилини ii страх не те що б розвiявся – просто став iншим… – Прибули. – Голос Родiона змусив Марту здригнутися. – Тебе провести? Вона неуважно глянула й похитала головою. – Сама дiйду… Родю, ти когось ненавидiв у своему життi? – Ненависть руйнуе, сестричко. У мене нема ворогiв. – Родiон вiдчинив заднi дверцята, дiстав iз сидiння ii сумку. Марта теж вийшла i тепер стояла прямо перед ним, дивлячись знизу. – Бувай. Дякую за морозиво… – кивнула вона. – Телефонуй. Родiон не став чекати, поки Марта дiйде до пiд’iзду, де тусувалася звична вечiрня публiка: матусi з вiзками, обкуренi пiдлiтки й пара лiтнiх подружок. Коли вона озирнулася, «рено» кольору пiску вже вiдчалював. 4 День випав ще той. Просто зранку привезли п’ятирiчного хлопчика з пiдозрою на непрохiднiсть. Виявилася рiдкiсна форма запалення апендикса, який лопнув прямо на операцiйному столi. Провозилися двi години, перемиваючи черевну порожнину, потiм Олександру вiдправили в iнтенсивну терапiю – стежити за станом прооперованого, бо, як завжди влiтку, через вiдпустки людей не вистачало, а досвiдчена лiтня медсестра Марина Ігорiвна була зайнята двома важкими немовлятами. Потiм завiдувач вiддiлення пiдмiнив Олександру на годину – на неi чекав хiрург i нескладна планова операцiя. Пiсля цього вона повернулася до малюка, якому ще виповзати й виповзати з серйозноi неприемностi. І весь оцей час ii гризла одна думка: як знайти привiд поговорити з дружиною старшого брата. Утiм, Інна розшукала ii сама. Близько третьоi Олександру покликали до телефону в хiрургiю. Вона попросила приглянути, щоб хлопчик випадково не перетиснув дренаж, протупотiла довгим коридором, а потiм пiднялася сходами з другого на свiй третiй. На четвертому розташовувалося пологове вiддiлення, на п’ятому – патологiя немовлят. Телефон був у лiвому крилi на посту черговоi сестри поруч iз ii вiддiленням. Зараз там нiкого не було, слухавка лежала на журналi процедур i грiлася пiд увiмкненою день i нiч настiльною лампою. Із близьких цей номер знали тiльки чоловiк, Валентин i Марта. – Алло, – хрипко видихнула Олександра, важко опускаючись на стiлець. Рука була волога вiд поту, i трубка ледь не вислизнула. – Чому ти залишаеш удома мобiльний? – голос невiстки дзвенiв вiд крайнього збудження. – Я ледь вибила з твого Сергiя цей номер! Конспiратори… – Що сталось, Інно? – запитала Олександра. – Я сьогоднi в iнтенсивнiй терапii, це далеко звiдси. Кажи швидше! – Менi конче потрiбен класний ветеринар. Знайди, будь ласка, а то наш постiйний поiхав кудись, а мiсцевому коноваловi я довiрити кiшку не можу. Тварина сама не своя… – Добре, я ввечерi перетелефоную. – Навiть не думай! Лiкар потрiбен просто зараз! Сашо, щось не так. Я зовсiм голову втратила. Ну я тебе дуже прошу! – Добре. Тiльки заспокойся й не кричи. Дай помiркувати… Знаеш що – передзвони менi сюди хвилин за п’ять-десять. На iншому кiнцi лiнii миттево вiдключилися. Олександра поклала слухавку на мiсце, потiм знову пiдняла i з пам’ятi набрала домашнiй Марти Янiвни, у якоi, як вона пам’ятала, начебто був пес – чорний пудель Соломончик. Через три хвилини з’ясувалося, що пудель ще рiк тому вiдправився в собачий рай, зате вона одержала номер мобiльного найкращого мiського ветеринара i його адресу. Олександра вiдчула докiр сумлiння, коли на пiвсловi обiрвала балакучу Марту Янiвну, що поринула в спогади про пуделя, i зараз же знову пролунав дзвiнок. – Ну що в тебе? – Записуй. Телефонуй просто зараз i домовляйся. Записала? Пошлешся на доктора Куйжель… І ще, люба. Менi термiново треба з тобою дещо обговорити. Вiч-на-вiч. – Ну то iдьмо разом. І менi буде спокiйнiше, – захопилася невiстка. – Я до шостоi чергую. Ранiше не вирвуся. – Гаразд. Аби тiльки оцей Борис Наумович виявився в мiстi… Спасибi, пташко моя! Ми тебе пiдхопимо. «Спасибi не вiдкараскаешся…» – уже на ходу, повертаючись у палату, сумно посмiхнулася Олександра. Родiон зустрiв Олександру рiвно о шостiй бiля виходу з корпусу, i вони жваво поiхали на зазначену Мартою Янiвною адресу. Маститий ветеринар не тiльки виявився на мiсцi, але й люб’язно погодився оглянути хвору кицьку в приватнiй лiкарнi, яку сам же й очолював. Для цього довелося заiхати до нього додому, забрати свiтило й доправити в клiнiку, де черговий лiкар одразу ж узяв усi необхiднi аналiзи. Олександра шалено втомилася: за весь день вона встигла ковтнути тiльки кiлька галет i каву з термоса чергового ординатора, симпатичного парубка, який панiчно боявся вiдповiдати на питання батькiв прооперованого хлопчика. Довелося самiй заспокоювати здурiле вiд тривоги молоде подружжя. Потiм знову бiганина… Усе це переплутувалося з думками про Валентина. Провiвши Інну до приймальнi ветлiкарнi, вона повернулася до машини, тим бiльше що сигарети залишилися в сумочцi на задньому сидiннi. «Рено» був притертий до бордюру; щойно вона наблизилася, племiнник вимкнув музику й вибрався на повiтря. Олександра клацнула запальничкою та обережно поцiкавилася: – Що батько? – Шаленiе й кипить. Особливо з приводу ювiлею. Збирае купу народу. Ви будете? – Запрошення надiйшло, а там подивимося… Ти не в курсi, хто приiде? – Бiльш-менш. Список складали батьки – щоб усi були сумiснi i не нудьгували. Кiлька батькових дiлових партнерiв з дружинами, дехто з сусiдiв по селищу, мамина приятелька – лiкарка-дiетолог… Головна фiшка – обласний прокурор, це той, у якого iдiотська чотириповерхова дача, схожа на пагоду, в нас у селищi. Такий собi Шерех. Знаете такого? – Нi. Звiдки? – Обiдав у нас одного разу. – Не сподобався тобi прокурор? – А що менi до нього? – Родiон хмикнув. – Я так-сяк знайомий з його дочками – наче нормальнi дiвки… – Ти Марту забрав з дачi? – Олександра змiнила тему. – Питаете! Доправив як належить. Тiльки обiдати зi мною вона вiдмовилася навiдрiз. – Нiчого дивного. Їi нiколи не змусиш нормально поiсти… З далини почувся схвильований голос невiстки, потiм заспокiйливий баритон свiтила. – Ідуть, – промовила Олександра. – Пiдкинеш мене хоч до площi? – Ну навiщо ж так, тьотю Сашо? Доправимо професора, а вас я висаджу прямо бiля пiд’iзду… Коли Родiон знову начепив навушники та повернув у бiк ii будинку, Олександра впритул присунулася до братовоi дружини, яка не зводила очей iз пластиковоi клiтки зi своею улюбленицею на iм’я Джульетта. – Зроби менi невелику послугу, – пiвголосом промовила вона. – Люба! Я твоя боржниця навiк. – Савелiй нас запросив на ювiлей. Тобi про це вiдомо? – Авжеж. Як без вас? – Але вiн категорично проти того, щоб з нами приiхав Валентин. – Хiба? – голос невiстки звучав рiвно, але фальш Олександра вiдчула за версту. – Так, Інно. Менi начхати на причину iхнього розбрату. Але без нього ми не приiдемо. Це матиме дивний вигляд, згодна? Ви, зрозумiло, цiлком можете обiйтися без рiднi на ювiлеi твого чоловiка, у вас будуть усiлякi важливi люди. – Як тобi могло таке спасти на думку, Олександро! – обурилась Інна Семенiвна. – Савелiй мрiе показати вам новий будинок, поспiлкуватися по-родинному… Мiсця всiм вистачить. – То поговориш iз чоловiком? – упритул запитала Олександра. – Треба визнати, це буде непросто, – зiтхнула невiстка. – Але спробую… Хiба вiн зараз у мiстi? – Хто? – Валентин Максимович. У нього, я чула, постiйнi поiздки, пов’язанi з роботою. – Валентин хоче вiдновити нормальнi стосунки з братом. І особисто привiтати його з ювiлеем, – промовила Олександра, намагаючись, щоб голос звучав якомога переконливiше. – Зроби це для мене. – Спробую, – несподiвано твердо повторила Інна. У ii бездоганно нафарбованих очах майнув дивний вираз. – Савелiй тобi передзвонить. – Дякую. Олександра простягла руку й легенько поплескала по плечi племiнника, даючи знак зупинитися. Потiм дочекалася, поки машина вiд’iде, помахала вслiд i тiльки тодi глянула в бiк свого будинку. На третьому, у кiмнатi Марти, свiтилось. Чекаючи на дружину й сина, Савелiй Смагiн мiряв кроками кабiнет. Цю частину його просторого замiського дому будiвельники закiнчили оздоблювати тiльки минулоi осенi. Час вiд часу вiн зупинявся, пiдходив до вiкна i вдивлявся в темний простiр сонного озера за смугою очерету. Його дiлянка виходила просто до води, але будинок розташовувався вище – там, де грунт надiйнiший. Полковниковi подобалося в Шаурах, i своiм новим володiнням вiн пишався. Будинок, служби, лазня, причал, сучасне устаткування та рiзнi вигоди. Довелося грунтовно розщедритися не тiльки на будiвництво, але й для того, щоб приватизувати цей шматок землi, i то так, щоб комар носа не пiдточив. Тут, як i з одержанням украiнського громадянства, – а то була рiч першочергова, – неабияк допомогли новi знайомства. Грошей, слава богу, вистачило на все. Удома панувала дружина; вiн нi в чому iй не вiдмовляв i не заперечував. По сутi, йому було достатньо кабiнету на другому поверсi та спальнi, звiдки вузький коридорчик вiв у спальню Інни. Вiкна кабiнету дивилися на галявину перед будинком, гараж i в’iзнi ворота. Звiдси Савелiй Максимович мiг бачити всiх, хто входив i в’iжджав, вольер з кавказькою вiвчаркою Хубiлаем, водойму на галявинi, де хлюпалися японськi коропи, та масивну огорожу, складену з дикого каменю. Огорожа тяглась аж до води, а пса вiн особисто ночами випускав з вольера. Полковник накидав план зустрiчей i поiздок на завтра, коли повернулися Інна та син. У селищi було тихо, тому дзижчання автоматичних ворiт, попирхування двигуна «рено», стукiт дверцят машини було чути напрочуд виразно. Вiдклавши блокнот i олiвець, вiн ступив до вiдчиненого вiкна й побачив, як до будинку йде дружина, притискаючи до грудей переносну клiтку з кiшкою. Обличчя Інни у свiтлi лiхтаря над вхiдними дверима здалося йому сумним. Полковник поквапився назустрiч. Уже спускаючись сходами в хол, вiн зненацька вiдчув, що скучив. Щось у ходi Інни було незвично покiрне, а такi речi його завжди збуджували. – Упоралися? – запитав вiн, цiлуючи дружину в щоку. – Усе нормально? Де Родька? – Возиться в гаражi зi снастями. Збираеться з приятелем на озеро в нiч. Ракiв ловити, чи що… – Нехай. Може, чайку вип’емо? – Зачекай, Савелiю. Я подбаю про Джульетту, тодi й повечеряемо. Вiн одружився з пристрастi – вона його взяла вiд першого погляду: тоненька блондинка, стримана, вихована й чуттева. З родини iз корiнням – навiть вимова в неi залишилася столична. Таких у нього нiколи не було, але до одруження довелося йти довго, i рiч була не в Іннi, а в ii батьках. З нею все виявилося просто. Це були тi ще нiчки, дотепер у пам’ятi; але й тут вона виявила стриману розсудливiсть – не захотiла, щоб вiн думав, начебто згоду батьки дали через те, що вона вагiтна. Родiон з’явився на свiт набагато пiзнiше, коли Савелiй раптом стрибнув у гречку. Але це траплялося всього разiв зо два – i то тiльки на початку iхнього сiмейного життя. А так вiн мiг вважатися бездоганним чоловiком i однолюбом. Савелiй Максимович повернувся до кабiнету, щоб узяти з бару пляшечку «Гремi» – улюбленого коньяку дружини. Син зазирнув тiльки перед тим, як пiти. – Ти хоч поiв? – жваво запитала Інна Семенiвна. У верхнiй iдальнi, де був накритий стiл до пiзньоi вечерi, пахло ii парфумами. Дверi на терасу були вiдчиненi, на столi горiли свiчки. – Аякже, ма. – Родiон оглянув поглядом стiл. – Із якого приводу бенкет? – Електрику заощаджуемо, – незграбно пожартував полковник. – Ви куди зiбралися? – На Нетечу. – Це було невелике озеро за три кiлометри на пiвдень, сполучене протокою з головним. – Лiхтар у гаражi? – Так. Вiзьмеш машину? – На велосипедах. Повернуся вранцi, на добранiч вам. Родiон уже спускався, коли його наздогнав голос батька: – Замкни гараж i будь дуже уважний на дорозi, особливо в лiсi!.. – Не розумiю я цих забав, – Савелiй Максимович повернувся до дружини. – Раки, блiн! Краще б по дiвках бiгав… – Не бурчи, – примирливо сказала дружина. – Усьому свiй час. Інна Семенiвна готувалася до серйозноi розмови. Знаючи вдачу чоловiка, вона могла очiкувати чого завгодно: лютого спалаху, холодного сказу, погроз. До таких речей вона звикла й умiла давати з ними раду – надто довго вони прожили разом, щоб звертати увагу на емоцii. – Я щось зголоднiла, – промовила вона, всiдаючись у крiсло, присунуте до стола. – І втомилася. Вимкни верхне свiтло й приеднуйся. – Як завжди: сама на свою голову. – Полковник не любив сутiнкiв, але сьогоднi був не вiд того. – Давно ми з тобою отак не сидiли. Крутимося, крутимося, так i життя мине… – Вiн потягся до пляшки. – Сьогоднi, слава богу, все вирiшили з Ювашевим. Вiн скупий, i до того ж просив дiлянку, на яку поклали око такi люди, з якими ну нiяк не можна сваритися. Довелося залучати важку артилерiю. Але я задоволений – моя частка виявилася навiть бiльшою, нiж очiкувалося… Гарний коньячок, а? Вона покосилася на ставну фiгуру чоловiка, стримала усмiшку й запитала: – Сподiваюся, ти Ювашева не кликав на ювiлей? – А навiщо вiн менi здався? П’яте колесо в губернаторському возi, а понтiв як у японського iмператора… Та й чорт iз ним! Що це я про справи? Власну дружину по кiлька дiб не бачу… Іннулю, може, сьогоднi зi мною ляжеш? – Може, – усмiхнулася вона. – Подобаеться рулет? – Ще б пак! Ти в мене майстриня… i не тiльки в цьому. – Твое здоров’я. – Інна Семенiвна пiдставила келих, аби чоловiк хлюпнув коньяку, i подумала: «Зараз. Потiм не пiдступишся». Поки Савелiй Максимович енергiйно жував дольку лимона, вона, нiби без зв’язку з усiм iншим, промовила: – Олександра iздила зi мною до ветлiкарнi. Дуже допомогла. – М-м, – невиразно промукав полковник. – І що? – Чому ти не хочеш покликати Валентина? – Це Сашка вже навiяла тобi у вуха? Ми ж iз тобою все вирiшили, давно й остаточно! – Я нiчого не вирiшувала. Ти диктував, а я складала список. Хто в нас голова родини? Я можу радити в усьому, та не в тому, що стосуеться твоеi рiднi, Савелiю! – Я так вирiшив. Крапка. – Полковник почервонiв i набичено втупився в дружину. – Ти вже все забула, га?! – Тiльки без крику, любий. Поговорiмо спокiйно. – Інна Семенiвна зiтхнула. – Пам’ять у мене в порядку. Однак минуло стiльки рокiв… Ти хочеш i з сестрою порвати? Тодi навiщо ми сюди iхали? Ближче до рiдних – це не твоi слова? – Ти сама знаеш навiщо… – Будь послiдовним, Савелiю. До Бiлорусi ти не схотiв, подавай тобi Украiну, тут, мовляв, е де розвернутись… А от не з’явиться на твiй ювiлей рiдня, тебе ж i запитають: а де, шановний Савелiю Максимовичу, вашi единокровнi? – Дурницi верзеш. Кому на фiг вони здалися? – Та тому ж Шереховi. У нього в селищi все пiд контролем, ти ж у курсi. І йому далеко не байдуже, хто тут у нього пiд боком. Ти що, не звернув уваги, як вiн випитував тебе про рiдню? Хто та що, та що поробляють, та чи е дiти… Хочеш пiдтримувати з ним стосунки? То подбай, щоб не було плiток. Геннадiй Іванович людей iз проблемами уникае, це всiм вiдомо. – Не треба мене хомутати, я не… – Ну гаразд, – жорстко обiрвала чоловiка Інна. – Нiхто тобi не указ! Ти в нас – цар i бог. Це ми вже засвоiли. Але й у тебе е провина перед братом. – Та ну? – Савелiй Максимович роздратовано iз повноi руки налив собi коньяку. – У чому ж це я перед Валькою винен? – А iнтернат, у який ти законопатив хлопця на цiлий рiк?.. Ти ж i пальцем не поворухнув пiсля тiеi дикоi iсторii… – Ми тодi щойно одружилися, – похмуро огризнувся вiн. – Ну то й що? Ти ж крутий, Савелiю, а тут галiфе змокрiло? – Годi! – Полковник спалахнув, але стримався. – Приiхали… Ти, дорогенька, менi весь кайф поламала. Цього домагалася? – Я теж не в захватi вiд твого молодшого. Але ти просто зобов’язаний його запросити! – І знаючи, що трапилося пiсля того полювання, ти ще смiеш на мене тиснути? – Не горлай так, ти менi Джульетту перелякаеш… – До бiса! – Полковника понесло: – Прибирай зi столу i сама забирайся до своiх блядських котiв… Пляшку не чiпай! Вона давно не бачила чоловiка в такiй лютi, однак була впевнена: вiн скоро охолоне, засяде у своiй норi, прикiнчить коньяк, а вранцi перепросить за вчорашню брутальнiсть. Лишилося зовсiм трохи, щоб остаточно дотиснути. Інна Семенiвна спокiйно пiдвелася, погасила свiчки, ввiмкнула люстру й мовчки стала збирати посуд на тацю. Лишивши на столi коньяк, воду та лимон, вона вiднесла тацю вниз, у кухню. Повернулася з чистою полотняною серветкою й акуратно протерла полiровану поверхню стола. Чоловiк огрядно сидiв, увiбравши голову в масивнi плечi, i катав у долонях пузатий келих. – От що, Савелiю! – твердо промовила вона вже на порозi, дивлячись прямо в його похмуре, чавунне обличчя. – Зателефонуй сестрi i ще раз запроси iх. Усiх! Якщо ти цього не зробиш, то я – запам’ятай це! – бiльше нiколи не дозволю тобi торкнутися мене. Дверi зненацька гучно бахнули. Полковник пiдвiвся, ступив до вiдчиненого вiкна. Галявина внизу була частково освiтлена садовими лiхтариками. Хубiлай дрiмав на прохолодних плитах бiля гаража, однак почув рух i пiдняв кошлату морду. Небо було чисте, повнiсiньке зiрок. «До дiдька лисого цих родичiв з iхнiми родичаннями, – скреготнув зубами Савелiй Максимович. – Теж менi: мiй дiм – моя фортеця. І варто було про таке мрiяти всi цi роки?» 5 Квартира, на радiсть Марти, виявилася порожньою. Кинувши в передпокоi сумку, вона вiдразу стала пiд душ. Це вона робила автоматично – пiсля тренувань, школи, навiть пiсля прогулянок. Водопровiдна вода мало чим вiдрiзнялася вiд води в басейнах, шкiра постiйно свербiла, але Інна Семенiвна подарувала iй якийсь особливий гель i пом’якшуючий крем – за рецептом ii косметолога… І ще нiколи не треба витиратися насухо… Коли вона вийшла в передпокiй, затиснувши пiд пахвою джинси, футболку, трусики та рушник, щоб розвiсити все це на розкладнiй сушарцi на балконi й повернутися по халат, – у замку вхiдних дверей провернувся ключ. Вiд несподiванки Марта прошмигнула назад у ванну, не встигнувши ввiмкнути свiтло, i замкнулася. Серце колотилося, поки вона стояла, прислухаючись до метушнi в передпокоi, а потiм до крокiв, якi на секунду затихли перед замкненими дверима. Нарештi почувся тихий смiшок – Валентин глянув на вимикач i пройшов далi. Вона чекала, щоб вибратися зi свого притулку, але ще побоювалася якоiсь капостi. Вiн мiг пiдстерiгати ii просто за дверима або, як це не раз уже траплялося, постати з туалету в напiвзастебнутих штанях. Мiг перехопити на ходу й притиснути до стiни. Марту злегка занудило – мабуть, вiд голоду. Крiм легкого снiданку вранцi на дачi й морозива в кав’ярнi, вона нiчого не iла цiлий день. Ванна була тим мiсцем у iхнiй оселi, яке вона особливо не любила. Це почалося рокiв з п’яти. Зазвичай вважаеться, що дiти не так уже й багато пам’ятають iз раннього дитинства, але вона пам’ятала, i в нiй назавжди лишився страх перед мильною водою, яка пiднiмаеться дедалi вище, вище, доходить до пiдборiддя, а вона, зацiпенiвши, не може вирватись i врятуватись. Немов кострубатий карб у пам’ятi: Валентин, голий по пояс, возиться над нею, намилюючи ii волосся чомусь звичайним милом, боляче вiдтягуючи пасмо й закидаючи назад ii голову, щоб пiна не потрапляла в очi. Вона не могла й пискнути, бо мати сказала: «Менi нема коли, твiй батько знов у вiдрядженнi, тобi допоможе вимити голову дядько, i без витребеньок, будь ласка. Я просто дивуюся, що з тобою робиться, коли ти бачиш ванну! Ти, Марто, вже велика дiвчинка, могла б i сама скупатися». Нiхто з них i гадки не мав про те, який глибинний, нi з чим не порiвнюваний жах вона вiдчувала перед тим, вiд чого неможливо захиститися… Марта продовжувала чекати, прислухаючись, доки раптово, немов саме собою, не спалахнуло свiтло. У дзеркалi вiдбилося щось непривабливе: руде, з переляканими очима, скуйовджене, довга шия в гусячiй шкiрi. Вона взяла щiтку, пригладила мокре волосся, щiльнiше загорнула халат i вийшла. Валентин тупцював у кухнi, гугняво наспiвуючи пiд нiс. Вона клацнула вимикачем i подалася на балкон у кiмнатi батькiв, де стояла сушарка. Раптом Валентин опинився просто за нею i перед самими дверима схопив за плече. – Пусти! – Вона спробувала була струсити чiпку клешню, та не вийшло. У принципi, Валентин був не набагато вищим за неi, хоч i набагато сильнiшим. Пiдлаштувавшись, можна було б i врiзати вуйковi, але вона не хотiла його бiсити, бо не знала, що з того може вийти. – Куди всi пропали? Де твоя мати? Чому досi не повернулася? – Уявлення не маю. Прибери руки! – Я готую вечерю, дитинко. Привiз нам дещо смачненьке… – Ну то й що? – Марта сiпнулася, вивiльняючись, i повернулася до нього. – Ти так швидко ростеш. Скоро вiд нашого маляти не залишиться й слiду. Їi знову занудило. Марта покосилася в бiк кухнi. – Там щось горить. – Ох, дiдько, справдi… Зовсiм забув, – заметушився Валентин. – Коротше, чекаю тебе до столу… І так буде повiк. Бо вiн i не збираеться залишати iхнiй дiм. Вiд нього чомусь завжди вiдгонить вагоном, вугiллям, засаленими простирадлами, хоча за натурою вiн чепурун. І ще чимсь мерзенним, що годi описати. Прихопивши в передпокоi сумку, Марта вирушила у свою кiмнату й тiльки тодi виявила новiсiнький замок у дверях. Не якусь там непевну засувку, а справжнiй замок, компактний i надiйний на вигляд, з кулястою латунною ручкою, у яку зсередини вставляеться ключ. Одним рухом вона захлопнула за собою дверi, повернула ключ i сунула його в кишеню халата. Буквально через пiвхвилини з того боку пролунав стукiт кiсточками пальцiв. Марта зловтiшно посмiхнулася. Їсти хотiлося до кольок. У сумцi знайшовся пакет iз яблуками – бiлий налив, дачний, шматок пiдсохлоi кулеб’яки, запакований у пергамент, i якась зелень. У дверi знову шкреблись, але рот у неi був набитий, i Валентин не отримав навiть мукання. Пiсля iжi Марта змахнула крихти зi стола, викинула недогризок яблука у вiкно i, не гасячи свiтла, вляглася в халатi поверх старого картатого пледа, попередньо вiдсунувши стос чистоi постiльноi бiлизни до стiни. Нарештi спокiй… Прокинулася вона вiд нового стукоту у дверi. Голос батька мовив: – Марточко, пусти мене, будь ласка! – За-а-араз, татку! – Марта позiхнула, намацала ключ у кишенi й босонiж прочалапала до дверей. – Ну, як тобi? – спитав Федоров з порога, кивнувши на замок. Вiн був трохи захмелiлий. – Довелося повозитися чимало… – Дякую, чудово. Заходь. Перш нiж захлопнути дверi, Марта визирнула. Нi звуку. «Невже забрався?» – подумала вона та обернулася до батька. Федоров уже сидiв, розвернувши стiлець спинкою до письмового стола, з блаженним виразом на обличчi. – А де мама? – Не знаю, – вiдповiла Марта без подробиць. – От i Валентин не в курсi,– зiтхнув Федоров. – Щось загуляла наша Олександра Максимiвна… – Ти що, випив? – з подивом запитала вона. – Та крапелиночку, Марто. Клянусь! Але якби ти знала, кого я сьогоднi випадково зустрiв! Через двадцять рокiв! – І кого ж? – Вона забралася на лiжко, сунула подушку пiд спину й закутала ноги полами халата. – Олексiя Гаврюшенка, однокласника. Не можу в головi вмiстити! Ми шiсть рокiв за однiею партою просидiли. Вiн тепер персона. Заправляе слiдчим вiддiлом у мiськiй прокуратурi. – Он як? – Марта нишком позiхнула, прикривши рот долонею. У животi пiдозрiло загурчало. Зараз би бутерброд. Вона прислухалася до звукiв iз кухнi.– Поспiлкувалися? Батько захопився: – Думаеш, ми не мали про що поговорити? Адже обидва вступали до того самого iнституту – юридичного. Було таке. Я не пройшов… – А як ви з мамою познайомилися? – розсiяно перебила Марта. – Ти нiколи не розповiдав. – Елементарно. Твоя мати щойно закiнчила медучилище i прийшла працювати в лiкарню. Ми там саме монтували рентгенiвський пристрiй, а потiм… Федоров чомусь обiрвав себе на пiвсловi. Марта однаково слухала неуважно: у коридорi по той бiк дверей нетерпляче походжав Валентин, тиснучи лiнолеум пласкими ступнями в домашнiх шкiряних туфлях. Цю його ходу з шарканням нi з чим не сплутаеш. Нарештi двiчi постукали. Вона уривчасто кинула «так». У щiлину пролiз материн брат i звичним своiм елейним тоном покликав iх обох у кухню. – Ти йди, тату, – сказала Марта, коли Валентин вийшов. – Менi треба переодягтися. Федоров квапливо вийшов, клянучи себе на чому свiт стоiть. Мало сп’яну не обмовився, як переконував дружину завести дитину i чим те скiнчилося. Довелося податись у ванну, сполоснути розпашiле обличчя й хоч трохи привести себе до ладу. Телефон у передпокоi та його мобiльний тупо мовчали, у квартирi плавилася напружена тиша. Думка про те, що вже не перший рiк поспiль вiн проводить свою вiдпустку геть нездарно, майнула в нього тiеi митi, коли Олександра, вiдiмкнувши своiм ключем вхiднi дверi, ступила в передпокiй, а зi своеi кiмнати з’явилася дочка. – Привiт, мамо! – вигукнула Марта. – Чого це ти… – Сашо, – перебив ii раптово виниклий на порозi кухнi Валентин, – ну де ж ти блукаеш? – А що сталося? – Та нiчого особливого. – Тодi якi претензii? – Немае претензiй. Ти голодна? – Ще б пак. – То до вечерi… Це була iхня персональна манера спiлкування. Олександра навiть не розсердилася. Скинула з набряклих нiг босонiжки, повiсила сумочку i, нiбито не помiчаючи Марту, подалася мити руки. Стiл у кухнi був накритий наче для парадного бенкету. Пляшка вина зi строкатою етикеткою, п’ять тарiлок iз сервiзу, згорнутi кувертами серветки, кришталевi келихи. Тонко нарiзана шинка, iспанська салямi, маслинки, огiрочки-корнiшончики… Марта завмерла на порозi. Спиною до кухонного вiкна нiяково переступав з ноги на ногу батько з сигаретою в руцi, а поруч на табуретi проглядалася досить жалюгiдна, стрижена майже пiд нуль iстота. Гола худа шия телiпалася в розтягнутому вирiзi секондгендiвськоi футболки. Тiльки пiднапружившись i придивившись, можна було розпiзнати жiночу особину, i то досить молоду. Жодних натякiв на косметику, iз прикрас – три срiбнi кiльця в мочцi лiвого вуха. Валентин, легенько пiдштовхнувши Марту до столу, сказав: «Сiдай, знайомся. Це моя колега Людмила… Людочко, це племiнниця Марта, я тобi про неi розповiдав…» Марта кивнула й вiдвела погляд вiд гостi,– та, мабуть, з’явилася в оселi, поки вона спала. Увiйшла Олександра i влаштувалася на звичному мiсцi – на чолi столу, скоса поглядаючи на оту Людочку. Марта потяглася до столу, нашвидкуруч зiбрала в тарiлку данину: хлiб, шинку, сир, огiрок i кiлька маслин – та пiдвелася. Наостанок прихопила баночку «пепсi». Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/kl-mov_sv-tlana/t-kogo-nema