Убий мене нiжно Нiккi Френч Жила собi Елiс – красуня й розумниця. Мала гарну роботу i хорошого хлопця поруч. Аж поки одного разу на вулицi не зустрiлась поглядом з незнайомцем. Пристрасть спалахнула миттево, витiснивши з життя дiвчини геть усе: кар’еру, стосунки, друзiв… Увесь ii простiр заполонив Адам, новий обранець. Урештi-решт майже не залишилось самоi Елiс, натомiсть наростало вiдчуття таемницi, яку старанно приховував коханий. Головна героiня роману Нiккi Френч пiде до кiнця. От тiльки цiна розгадки виявиться зависокою для обох. Нiккi Френч Убий мене нiжно Чiткий ритм, напруга все наростае i наростае, аж до вибухового фiналу.     Пiтер Робiнсон, автор бестселерiв Ти одночасно в любовнiй пристрастi i смертельнiй небезпецi… Елiс Лаудон не змогла втриматися вiд того, щоб покинути свое минуле безпечне життя заради шаленого кохання. Через Адама Таллiса, суворого альпiнiста з темним минулим, Елiс дiзналася про себе такi речi, про якi навiть не здогадувалася. Але сексуальна одержимiсть мае свою темну сторону. І Адам також. Це призвело до того, що Елiс втратила спочатку здоровий глузд, а потiм свое життя. Промiркований, спочутливий, напружений детективний роман Нiккi Френч не мае собi рiвних.     Софi Ханна Copyright © Joined-Up Writing, 1999 © Я. Серая, пер. з англ., 2019 © «Фабула», макет, 2019 © Видавництво «Ранок», 2019 Усi права збережено. Жодна частина цього видання не може бути вiдтворена в будь-якiй формi без письмового дозволу власникiв авторських прав. Шановний читачу! Спасибi, що придбали цю книгу. Нагадуемо, що вона е об’ектом Закону Украiни «Про авторське i сумiжнi право», порушення якого караеться за статтею 176 Кримiнального кодексу Украiни «Порушення авторського права i сумiжних прав» штрафом вiд ста до чотирьохсот неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв творiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання i матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Повторне порушення караеться штрафом вiд тисячi до двох тисяч неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, або позбавленням волi на той самий строк, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудiо -i вiдеокасет, дискет, iнших носiiв iнформацii, обладнання та матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Кримiнальне переслiдування також вiдбуваеться згiдно з вiдповiдними законами краiн, де зафiксовано незаконне вiдтворення (поширення) творiв. Книга мiстить криптографiчний захист, що дозволяе визначити, хто е джерелом незаконного розповсюдження (вiдтворення) творiв. Щиро сподiваемося, що Ви з повагою поставитеся до iнтелектуальноi працi iнших i ще раз Вам вдячнi! Присвячуеться Керстi i Фiлiпу Вiн розумiв, що помирае. У головi маячила думка, що вiн повинен не хотiти помирати. Йому треба щось зробити, щоб врятуватися, але вiн не знав, що саме. Можливо, вiн вигадав би, якби усвiдомив, що сталося. Якщо хуртовина вщухне. Снiг i вiтер так довго сiкли його, що вiн майже перестав реагувати на холод i звуки, його обличчя перестало пекти. Навiть просто вдихнути повiтря на висотi вiсiм тисяч метрiв над рiвнем моря, де не планувалося проживання людини, – це вже боротьба, не кажучи про передсмертнi муки. Його кисневi балони давно спустiли, клапани обмерзли, маска лише заважала. Йому лишалися хвилини, щонайбiльше – години. Але до ранку вiн точно помре. Що ж, так тому i бути. Вiн був спокiйний, його хилило на сон. Пiд шарами вiтрозахисного нейлону, гортексу, вовни i полiпропiлену вiн вiдчував, як прискорено, вдвiчi швидше, нiж зазвичай, б’еться його серце – немов в’язень вiдчайдушно гамселить у стiнку грудноi клiтки. А мозок, навпаки, був кволий i затуманений. І це неправильно, бо iм усiм треба бути бадьорими, рухатися, доки не прийде допомога. Вiн знав, що треба сiсти, встати, сильно поплескати в долонi, розбудити своiх супутникiв. Йому було занадто затишно. Так добре було лягти вiдпочити нарештi. Вiн уже давно стомлений. Вiн бiльше не вiдчував холоду, i це було таким полегшенням. Вiн опустив очi на свою руку, яка вислизнула з рукавицi i була зiгнута пiд дивним кутом. Вона була багровою, але зараз – вiн зацiкавлено подався вперед – вона стала восково-бiлою. Дивно, йому так хотiлося пити. У кишенi лежала пляшка, замерзла i марна. Навкруги снiг, такий же марний. Було майже смiшно. Добре, що вiн не лiкар, як Франсуаза. Де вона? Коли вони дiйшли до кiнця маршруту, то повиннi були опинитися на сiдлi[1 - Сiдло – гiрський перевал. – Тут i далi: прим. пер.] в третьому таборi. Вона пiшла вперед, i бiльше вони ii не бачили. Усi решта трималися разом, блукали по колу, втратили будь-яке вiдчуття напрямку, не могли зрозумiти, у якому саме мiсцi на горi вони перебувають, i безнадiйно вгнiздилися в якомусь жолобi. І ще йому потрiбно було щось запам’ятати, про якийсь предмет, щось крутилось у нього в головi, але вiн не тiльки не знав, де це було, вiн не знав, що це було. Йому навiть своiх нiг не було видно. Уранцi, коли вони почали сходження, гори мерехтiли в розрiдженому повiтрi. Мало-помалу вони пiднiмалися вгору по прямовисному льодовому морю до вершини. Рiзке сонячне свiтло било з-за гiрського хребта, виблискувало бiло-блакитним на твердiй, як сталь, кризi i пронизувало iхнi хворi голови. Усього декiлька купчастих хмаринок пливло iм назустрiч, аж раптом ця завiрюха. Вiн вiдчув рух позаду себе. Хтось iще був при тямi. З великим зусиллям вiн перевернувся на другий бiк. Червона куртка, мабуть, це Пiтер. Його обличчя було повнiстю вкрите товстим шаром льоду. Вiн нiчого не мiг зробити. Так, вони типу команда, але зараз кожен був сам у своему окремому свiтi. Вiн думав, хто ще зараз помирае на цiй горi. Усе пiшло шкереберть. Що ж, нiчого не вдiеш. У внутрiшнiй кишенi у футлярi для зубноi щiтки був шприц з дексаметозоном, але дiстати його було понад силу. Вiн навiть не мiг руками ворухнути, щоб вiдстiбнути наплiчника. Якби i дiстав, що б вiн зробив? Куди вiн пiде звiдси? Краще чекати. Їх знайдуть. Вони знають, де шукати. Чому iх ще немае? Свiт навколо, минуле життя, цi гори, усе вивалювалося зараз з його затуманеноi свiдомостi, тiльки слiди лишалися. Вiн знав, що кожноi хвилини, поки вiн лежить тут, у зонi смертi, мiльйони клiтин гинуть у його мозку. Крихiтна частинка свiдомостi, сповнена страху i жалю, спостерiгала, як вiн помирае. Вiн хотiв, щоб це скiнчилося. Вiн просто хотiв заснути. Вiн знав етапи прийдешньоi смертi. Вiн майже iз зацiкавленiстю спостерiгав, як його тiло протестуе проти середовища тут, майже на вершинi гори Чунгават: головний бiль, дiарея, задишка, набряки рук i нiг. Вiн знав, що бiльше не може розумно мислити. Можливо, перед смертю в нього будуть галюцинацii. Вiн знав, що обморозив руки i ноги. Вiн не вiдчував свого тiла, окрiм обпечених легенiв. Наче його розум – це все, що залишилося, ледве живий усерединi мертвоi оболонки. Вiн чекав, коли його розум блисне й погасне. Шкода, що вiн так i не дiйшов до вершини. Снiг пiд щокою вiдчувався як подушка. Томасу було тепло. Спокiйно. Що пiшло не так? Усе повинно було пройти легко. Щось треба було запам’ятати, щось неправильне. Якесь вiдчуття фальшу. Пазл не складався. Вiн заплющив очi. Темрява зцiляла. Життя таке бентежне. Усi тi зусилля. Навiщо? Усе дарма. Просто йому треба згадати. Якщо вiн згадае, нiчого бiльше не матиме значення. Якби тiльки вiтер перестав завивати. Якби вiн мiг думати. Так, ось воно. Це так нерозумно, так просто, але вiн зрозумiв. Вiн посмiхнувся. Вiн вiдчув, як холод пiшов по тiлу, приймаючи його в темряву. Я нерухомо сидiла на жорсткому стiльцi. У мене болiло горло. Люмiнесцентна лампа миготiла, i вiд цього паморочилося в головi. Я поклала руки на стiл мiж нами, стуливши кiнчики пальцiв, i намагалася дихати спокiйно. Це ж треба, таке мiсце для завершення всього. Навколо нас дзеленькали телефони, i в повiтрi, як статична напруга, висiли розмови. Якiсь люди, чоловiки i жiнки в унiформах, заклопотано пробiгали повз. Деякi дивилися на нас, але без зацiкавлення. А чого б iм цiкавитися? Вони вже стiльки всякого тут бачили, а я звичайна жiнка з почервонiлим обличчям i стрiлкою на колготках. Хто б мiг подумати? Моi ступнi болiли всерединi iхнiх незграбних високих черевикiв. Я не хотiла помирати. Слiдчий Бiрн узяв ручку. Я щосили намагалася посмiхнутися йому. Це моя остання надiя. Вiн сидiв навпроти i, насупившись, терпляче дивився на мене. Я хотiла заплакати i попросити його врятувати мене, – ох, будь ласка. Я вже так давно не плакала по-справжньому. Якщо я розплачуся, тодi як зможу зупинитися? – Ви пам’ятаете, на чому ми зупинилися? – спитав вiн. О так. Я пам’ятала. Я все пам’ятала. Глава 1 – Елiс! Елiс! Ти запiзнюешся. Давай скорiше. Я усвiдомила, що бурмочу щось у вiдповiдь. Надворi було холодно i темно. Я залiзла глибше пiд пухову ковдру i замружила очi вiд тьмяного свiтла зимового дня. – Елiс, вставай. Вiд Джейка пахло пiною для голiння. Напiврозв’язана краватка звисала з комiра. Ще один день. Скорiше, маленькi звички, а не великi рiшення роблять вас справжньою парою. Ви сповзаете в рутину, непомiтно берете на себе комплементарнi сiмейнi ролi. Джейк i я були досвiдченими експертами з дрiбниць одне одного. Я знала, що вiн любить бiльше молока в кавi, нiж у чаю; вiн знав, що я люблю лише краплю молока в чаю i жодноi краплi в кавi. Вiн точно знав, де розташоване тверде ущiльнення м’язiв бiля моеi лiвоi лопатки, яке з’явилося пiсля довгого сидiння в офiсi. Я через Джейка не клала фрукти в салат, вiн через мене не клав сир. Чого ще треба вiд стосункiв? Ми притерлися одне до одного. Ми – пара. До цього я нiколи не жила з чоловiком (я маю на увазi, з чоловiком, iз яким я була у стосунках), i менi подобалося брати на себе домашнi обов’язки. Джейк був iнженером, вiн добре розбирався з усiма проводами i трубами в стiнах i пiд пiдлогою. Одного разу я сказала йому, що едина рiч, яка йому не подобаеться в нашiй квартирi, – це те, що не вiн сам побудував ii десь на зеленiй травичцi. Вiн погодився. За фахом я бiохiмiк – це означало, що менi було призначено мiняти простирадла i виносити смiття з кухнi. Вiн ремонтував пилосмок, а я ним прибирала. Я мила ванну, якщо вiн у нiй не голився. Тут я вже провела межу. Дивна рiч, Джейк сам прасував усю бiлизну. Вiн казав, що зараз люди забули науку, як правильно прасувати сорочки. Я вважала це тупiстю i могла б i образитись, але важко ображатись, лежачи з напоем на диванi бiля телевiзору, поки хтось прасуе. Вiн купляв газету, я читала ii з-за його плеча, i це дратувало його. Ми обидва ходили за покупками, але я завжди писала список i викреслювала куплене, а вiн був хаотичним i марнотратним. Вiн мив холодильник. Я поливала квiти. І вiн кожного ранку приносив менi в лiжко чай. – Ти запiзнюешся, – сказав вiн. – Ось твiй чай, а я iду рiвно за три хвилини. – Ненавиджу сiчень, – сказала я. – Ти вже казала те саме про грудень. – Сiчень – це як грудень, тiльки без Рiздва. Але вiн уже вийшов з кiмнати. Я швидко прийняла душ i вдягла штанний костюм кольору вiвсянки з довгим жакетом до колiн. Розчесала волосся i закрутила гульку. – Маеш шикарний вигляд, – сказав Джейк, коли я ввiйшла до кухнi. – Новий? – Йому сто рокiв, – збрехала я, наливаючи собi ще чаю, ледь теплого цього разу. Ми пiд однiею парасолькою разом дiйшли до метро, обходячи калюжi. Бiля турнiкета вiн поклав парасольку пiд руку, мiцно взяв мене за плечi i поцiлував. – До побачення, люба, – сказав вiн, i я в цей момент подумала: «Вiн хоче одружитися. Вiн хоче, щоб ми були сiмейною парою». Ця думка настiльки захватила мою увагу, що я забула щось сказати у вiдповiдь. Вiн не помiтив цього, зайшов на ескалатор i поiхав вниз у натовпi чоловiкiв у плащах. Вiн не обернувся. Усе було майже так, нiби ми вже одруженi. Менi не хотiлося йти на нараду. Я просто не могла на фiзичному рiвнi. Учора ми виходили з Джейком повечеряти. Повернулися близько пiвночi, пiшли в лiжко бiля першоi, а заснули десь тiльки о пiв на третю. У нас була рiчниця – перша. Не така вже й важлива рiчниця, але нам iз Джейком так хотiлося рiчниць. Ми намагалися декiлька разiв пригадати дату нашого першого побачення, але так i не змогли. Ми крутилися одне навколо одного в однiй компанii дуже довго, як тi бджоли в рою. Ми вже не пам’ятали, коли саме стали друзями. Люди навколо нас змiнювалися, i через деякий час ми перейшли на той рiвень, де Джейк опинився у списку кращих друзiв, якщо б мене попросили написати такий список з трьох, чотирьох чи п’яти найкращих. Але мене нiколи нiхто не просив. Ми знали одне про одного все: батьки, шкiльнi роки, iсторii кохання. Одного разу ми вдвох страшенно напилися, коли його кинула подружка. Сидiли пiд деревом у Рiджентс-парку i пили вiскi з горла, то плакали, то смiялись, одним словом, розводили сентименти. Я сказала, що вона ще пожалкуе, а вiн гикнув i погладив мене по щоцi. Ми смiялися з жартiв одне одного, танцювали разом на вечiрках, але не «медляки», позичали одне одному грошi, пiдвозили, давали поради. Ми товаришували. Ми обидва запам’ятали день, коли вперше спали разом. Це було 17 сiчня минулого року. Середа. Ми збиралися компанiею в кiно на пiзнiй сеанс, але хтось не прийшов, хтось передумав, i врештi-решт у кiнотеатрi опинилися лише я i Джейк. Якоiсь митi пiд час фiльму ми подивились одне на одного i якось дурнувато посмiхнулися, i я зрозумiла, що ми обидва усвiдомлюемо, що в нас щось типу побачення, i, можливо, ми обидва вагалися, чи це була хороша iдея. Пiсля фiльму вiн запросив мене до себе чогось випити. Було близько першоi ночi. У нього в холодильнику був копчений лосось i (це розсмiшило мене) власноруч спечений хлiб. Зараз це смiшить мене ще бiльше, бо з того часу вiн не спiк жодноi хлiбини. Ми – парочка «Не заморочуються на iжi». Отже, я ледь не розсмiялася, коли вiн мене вперше поцiлував, це було дивно, схоже на iнцест, ми вже були добрими друзями. Я побачила, як його обличчя наближаеться до мого, його знайомi риси дивно розпливаються, менi захотiлося розсмiятися чи вiдхилитися, зробити щось, щоб обiрвати цю серйознiсть, цю iнакшу тишу мiж нами. Але за мить це вже вiдчувалося правильним, це як повернутися додому. Інколи менi не хотiлося почувати себе осiлою (а як же моi плани працювати за кордоном, моi пригоди, моi бажання бути не такою, як усi?), або я починала хвилюватися з приводу того, що менi вже майже тридцять i це, значить, i е мое життя. Але я проганяла такi думки вiд себе. Я знаю, так заведено, що парочки якось спецiально вирiшують жити разом. Це подiя в твоему життi, як обмiн обручками чи похорон. Ми цього не робили. Я почала лишатися в нього. Джейк видiлив менi шухляду для трусикiв i колготок. Потiм почались якiсь сукнi. Потiм кондицiонер i олiвець для очей у ваннiй. За кiлька тижнiв я помiтила, що майже половина вiдеокасет пiдписана мною. Просто якщо ii не пiдписати хоча б дрiбним почерком, ти нiколи не знайдеш цю касету, щоб подивитися. Одного дня Джейк запитав мене, який сенс у тому, щоб продовжувати платити за мою кiмнату, якщо я там не буваю. Я зам’ялася, щось пробурмотiла, але так i не дала чiткоi вiдповiдi. Моя двоюрiдна сестра Джулiя приiхала на лiто пiдробити перед початком занять у коледжi, i я запропонувала iй зупинитися в мене. Менi потрiбно було забрати бiльшiсть своiх речей, щоб вивiльнити мiсце для неi. Потiм, в кiнцi серпня, був спекотний вечiр недiлi, ми сидiли в пабi i дивилися на рiчку бiля Собору Святого Павла. Джулiя говорила, говорила i говорила про те, що iй дуже треба якесь постiйне житло, i я запропонувала iй оселитися в моiй кiмнатi. Отже, ми з Джейком почали жити разом i едина наша рiчниця – це перший секс. Але пiсля святкування наступила розплата. Якщо ти не хочеш йти на нараду i розмiрковуеш, робити тобi те, що хочеться, чи те, що хочуть iншi, то переконайся, що твiй костюм iдеально випрасуваний i прийди вчасно. Цього немае в десяти заповiдях менеджера, але того похмурого ранку, коли я не хотiла нiчого бачити, окрiм чашки чаю, це було стратегiею виживання. Я намагалася зiбрати докупи моi думки. Треба краще пiдготуватися, накидати нотаток чи ще щось. Я iхала стоячи, щоб не зiм’яти свiй костюм. Разiв зо два чоловiки поступалися менi мiсцем i засмучувалися, коли я вiдказувала. Напевно, подумали, що це я через iдеологiчнi переконання. Чим вони збираються займатись, моi попутчики? Я готова побитись об заклад, що не таким дивним, як я. Я iхала до офiсу маленького фiлiалу великоi мiжнародноi фармацевтичноi компанii на нараду з приводу маленькоi штукенцii з пластику i мiдi, схожоi на брошку в стилi нью-ейдж, – невдалого прототипу нового внутрiшньоматкового пристрою. Я бачилась iз моiм босом, Майком. Через вiдсутнiсть прогресу з «Драк-спiраллю IV», ВМС[2 - ВМС – внутрiшньоматкова спiраль.] фармацевтичноi компанii «Дракон», вiн був то спантеличений, то розлючений, то засмучений. Цей пристрiй зробить революцiю в контрацепцii, якщо коли-небудь пройде етап лабораторii. Мене найняли в цей проект шiсть мiсяцiв тому, але я була втягнута в бюрократичну трясовину бюджетних планiв, маркетингових задач, недолiкiв, клiнiчних випробувань, технiчних умов, зборiв департаменту, регiональних зборiв, зборiв про збори i всiеi неймовiрноi iерархii процесу прийняття рiшень. Я майже забула, що я науковець, який працюе над проектом стосовно жiночоi фертильностi. Я погодилася на це тому, що iдея створення продукту i його продажу показалася менi святом на фонi решти життя. Цього ранку четверга Майк здавався трохи сердитим, але я вiдчула, що його настрiй небезпечнiший. Вiн був як iржава мiна Другоi свiтовоi, яку викинуло на берег. Вона здаеться безпечною, але якщо хтось торкнеться ii в неправильному мiсцi – зiрветься. І це буду точно не я. Не сьогоднi. Люди заповнювали зал засiдань. Я вже всiлася спиною до дверей, тож могла дивитися у вiкно. Офiс був на пiвдень вiд Темзи в лабiринтi вузьких вулиць, назви яких походили вiд назв спецiй i тих далеких краiн, звiдки iх привозили. За нашим офiсом був завод з переробки смiття, який був завжди на гранi перекуповування i перебудови. Смiттезвалище. В одному кутку величезна гора пляшок. У сонячнi днi можна було дивитися, як вона магiчно виблискуе, але навiть у такий похмурий день, як сьогоднi, було на що подивитися – якщо пощастить, екскаватор згрiбатиме пляшки в iще бiльшу купу. Це буде набагато цiкавiшим, нiж те, що вiдбуватиметься в кiмнатi «С». Я озирнулась. Тут були трое трохи розгублених чоловiкiв, якi прибули з Нортбрiджськоi лабораторii виключно для цiеi наради. Вони не приховували обурення через те, що втрачають час. Були Фiлiп Інгаллз iз верхнього поверху, моя так звана асистентка Клаудiя та асистентка Майка Фiона. Не вистачало кiлькох людей. Майк ще бiльше спохмурнiв, вiн сидiв i тягнув униз мочки вух. Я визирнула у вiкно. Клас – до пляшковоi гори наближався екскаватор. Вiд цього менi стало краще. – Джованна буде? – спитав Майк. – Нi, – вiдповiв один з дослiдникiв, здаеться, його звати Нейл. – Вона прислала мене замiсть себе. Майк стиснув плечима, погоджуючись, але не приховуючи злостi. Я вирiвнялась, набула уважного вигляду й оптимiстично пiдняла ручку. Нарада почалася з обговорення минулоi наради i нудноi рутини. Я виводила кривулi в блокнотi, потiм намагалася намалювати портрет Нейла, який виходив бiльш схожим на бладгаунда iз сумними очима. Потiм я переключилась на екскаватор, який уже працював на повну. На жаль, вiкна глушили звук битого скла, але все одно видовище приемне. Через силу я переключилася назад на нараду. Коли Майк спитав про плани на лютий, Нейл почав щось розповiдати про ановуляторну[3 - Ановуляторний цикл – менструальний цикл без овуляцii та утворення жовтого тiла.] кровотечу, i я раптово й абсурдно закипiла вiд думки, що чоловiк-науковець говорить з чоловiком-менеджером про технологii для жiночоi анатомii. Я вдихнула повiтря, щоб сказати, передумала, i повернулася до смiттезвалища. Екскаватор зараз вiдпочивав, роботу зроблено. Я думала, як це – влаштуватися на роботу водiем чогось такого. – А стосовно тебе… Я повернулась до того, що вiдбуваеться в кiмнатi, немов прокинулася вiд сну. Майк звертався до мене, i всi повернулися, очiкуючи прочуханки. – Тобi треба розiбратися з цим, Елiс. У твоему вiддiлi проблеми. Чи хотiлося менi сперечатися? Нi. – Добре, Майк, – сказала я солоденько. Я пiдморгнула йому, просто щоб показати, що не дозволю знущатися над собою, i побачила, як почервонiло його обличчя. – І може, хтось полагодить цю довбану лампу? – закричав вiн. Я подивилась угору. Одна з люмiнесцентних ламп ледь помiтно блимала. Як тiльки ти це помiтив, ти не можеш не звертати уваги, наче хтось шкребеться у твоему мозку. Шкребеться, шкребеться, шкребеться. – Я зроблю це, – сказала я. – Маю на увазi, знайду, хто вiдремонтуе. Я готувала доклад, який Майк збирався вiдiслати в Пiтсбург у кiнцi мiсяця. Тож часу було повно, i я могла проводити решту дня, майже нiчого не роблячи. Важливi пiв години я провела, листаючи два присланi менi каталоги одягу. Я повернулась на сторiнку з елегантними високими черевиками, довгою вельветовою сорочкою, про яку було написано «трендова», i коротенькою свiтло-сiрою атласовою спiдницею. Це затягне мене в борги ще на 137 фунтiв. Пiсля обiду з прес-секретарем (мила жiнка у вузьких прямокутних окулярах у чорнiй оправi, якi особливо видiлялися на ii маленькому блiдому обличчi), я замкнулась у своему кабiнетi i надягла навушники. – Je suis dans la salle de bains[4 - Я у ваннiй кiмнатi (фр.).], – виразно пролунав голос у навушниках. – Je suis dans la salle de bains, – слухняно повторила я. – Je suis en haut![5 - Я нагорi! (Фр.)] Що це «en haut»? Я не могла згадати. – Je suis en haut, – вимовила я. Задзвенiв телефон, я зняла навушники. Повернулася зi свiту сонця, лавандових полiв i вуличних кафе. Й одразу в сiчневий Доклендс[6 - Район Лондона.]. Це була Джулiя, якась проблема з квартирою. Я запропонувала зустрiтися пiсля роботи чогось випити. Вона вже домовилася з кiлькома друзями, тож я подзвонила Джейковi i запросила його у «Вайн». Нi. Вiн за мiстом. Поiхав подивитися, як вiдбуваеться будiвництво тунелю в мiсцi, прекрасному i свяченому для декiлькох конфесiй. Мiй робочий день майже скiнчився. Джулiя i Сильвiя були там, коли я прийшла. Вони сидiли в кутку за столиком iз Клайвом. За ними було декiлька рослин у кашпо. На стiнах «Вайну» були намальованi винограднi лози. – Маеш жахливий вигляд, – сказала спочутливо Сильвiя. – Похмiлля? – Начебто нi, – вiдповiла я обережно. – Але похмелитися не вiдмовлюсь. Я тобi теж принесу. Клайв розповiдав про дiвчину, з якою вiн познайомився вчора на вечiрцi. – Дуже цiкава жiнка, – сказав Клайв. – Вона фiзiотерапевт. Я iй пожалiвся на свiй хворий лiкоть, i знаете що… – Знаемо. – Вона його якось притисла трохи, i одразу полегшало. Хiба це не диво? – Яка вона? – У якому сенсi? – Яка вона, – наполягала я. Принесли напоi. Вiн надпив трохи. – Вона доволi висока, – сказав вiн. – Вища за тебе. В неi русе волосся, по плечi. Симпатична, смаглява, з неймовiрно блакитними очима. – Не дивно, що тобi полегшало. Ти запросив ii кудись? Клайв подивився обурено, але трохи хитро. Вiн послабив краватку. – Звiсно нi. – Але ти точно хотiв. – Не можна просто взяти й отак запросити дiвчину. – Можна, – перебила Сильвiя. – Вона тебе за лiкоть тримала. – І що? Це не мае значення. Вона тримала мене за лiкоть просто як фiзiотерапевт, вона сама запропонувала допомогу, це нiчого не означае, хiба нi? – Не зовсiм, – сказала Сильвiя чинно. – Запроси ii. Подзвони iй. Здаеться, вона душечка. – Звiсно, вона… приемна, але е двi проблеми. По-перше, ви це знаете, я ще не вiдiйшов пiсля Крiстiн. По-друге, я так не можу. Менi потрiбен привiд. – Ти знаеш, як ii звати? – спитала я. – Їi звати Гейл. Гейл Стiвенсон. Я задумливо вiдпила «Криваву Мерi». – Подзвони iй. Обличчям Клайва комiчно промайнула панiка. – Що я скажу? – Неважливо, що ти скажеш. Якщо ти iй подобаешся, а те, що вона тримала тебе за лiкоть на вечiрцi, доводить, що так i е, тодi вона пiде з тобою, що б ти там не говорив. Якщо не подобаешся, вона не пiде, що б ти там не говорив. Клайв розгубився. – Просто подзвони, – сказала я. – Скажи «Я власник лiктя, який ви лiкували вчора на такiй-то вечiрцi, чи не хочете прогулятися зi мною?». Це може очарувати ii. Клайв здавався спантеличеним. – Отак просто? – Саме так. – А куди ii запросити? Я розсмiялася. – Чого ти хочеш вiд мене? Щоб я вам ще й з кiмнатою влаштувала? Я пiшла взяти ще випити. Коли я повернулась, Сильвiя драматично палила i щось розповiдала. Я втомилася i слухала ii через слово. На iншому кiнцi столу (я не впевнена, бо чула лише уривки) Клайв розповiдав Джулii про таемнi символи, захованi в малюнку на пачцi «Мальборо». Цiкаво, вiн просто п’яний чи божевiльний? Я повiльно допивала свою випивку, спостерiгаючи, як розмиваеться зображення. Це була частина компанii, групи людей, якi – бiльшiсть з яких – зустрiлися ще в коледжi i лишилися разом, вони приглядають одне за одним, вiдпочивають. Вони для мене бiльше нiж сiм’я. Коли я повернулась додому, Джейк вiдчинив дверi в той момент, коли я встромила ключ у замок. Вiн уже перевдягнувся в клiтчату сорочку i джинси. – Я думала, ти будеш пiзнiше, – сказала я. – Усе вирiшилось швидко, – сказав вiн. – Я тобi вечерю готую. Я подивилась на стiл. Там були пакети. Курка в спецiях. Тарамасалата Хлiб-пiта[7 - Страва грецькоi кухнi.]. Маленький пудинг. Пачка вершкiв. Пляшка вина. Вiдеокасета. Я поцiлувала його. – Мiкрохвильовка, телевiзор i ти, – сказала я. – Чудово. – А потiм я буду любити тебе всю нiч. – Що? Знову? Ти хтивий! Глава 2 Наступного ранку людей в метро було бiльше, нiж зазвичай. Менi було спекотно пiд кiлькома шарами одягу, i я намагалася вiдволiкти себе рiзними думками. Я хиталася разом з iншими в потязi, який гуркотiв у темрявi. Я думала про те, що треба пiдстригтися. Я можу записатися в обiдню перерву. Я думала, чи достатньо вдома iжi на вечерю, чи замовити щось готове. Чи пiти потанцювати. Я згадала, що не випила свою пiгулку вранцi, треба буде одразу випити на роботi. Думки про пiгулку змусили мене думати про ВМС i вчорашню нараду. Це через неi менi було важче, нiж зазвичай, вставати з лiжка вранцi. Худа молода дiвчина з товстим рожевощоким малюком намагалася протиснутися крiзь вагон. Нiхто не поступався iй мiсцем, i вона стояла, тримаючи малюка на виставленому вперед стегнi, а ii тримав натовп тiл навколо. Виднiлося тiльки червоне страждальне личко дитини. Майже одразу вiн почав кричати – хрипло, протягло, завиваючи. Вiд цього його рожевi щоки побагровiли, але дiвчина не звертала уваги, наче вона була вище за все це. На ii блiдому обличчi застиг байдужий вираз. До того ж ii малюк був одягнений як в експедицiю на Пiвденний полюс, а на нiй була тоненька сукня i розстiбнута куртка. Я перевiряла себе на материнський iнстинкт. Вiдсутнiй. Потiм я озирнулася на всiх жiнок i чоловiкiв у костюмах. Я нахилилася до чоловiка в гарному кашемiровому пальто, так низько, що можна було розгледiти маленькi прищi на його обличчi, i м’яко сказала йому на вухо: – Вибачте. Поступiться мiсцем, будь ласка, цiй жiнцi. Вiн подивився розгублено, обурено. – Їй треба сiсти. Вiн встав, i мати протиснулась i опустилась мiж двома розгорнутими «Гардiан»[8 - «Guardian» – щоденна британська газета.]. Малюк продовжував кричати, а вона продовжувала дивитися перед собою скляними очима. Чоловiк тепер мiг почуватися благодiйником. Я з радiстю вийшла на своiй зупинцi, хоча мене зовсiм не радував день попереду. Коли я починала думати про роботу, я впадала в летаргiю, моi кiнцiвки наче важчали, а мозок вкривала плiснява. На вулицi було зимно, iз кожним видихом в мене з рота йшов пар. Я щiльнiше замотала шарф навколо шиi. Треба було шапку вдягти. Можливо, на кава-брейку менi вдасться вислизнути i купити собi черевики. Люди навколо мене, нахиливши голови, поспiшали до своiх офiсiв. Треба нам iз Джейком в лютому кудись поiхати, кудись, де сухо i спекотно. Куди завгодно, тiльки б подалi вiд Лондона. Я уявила бiлий пiсок на пляжi i блакитне небо, i себе в бiкiнi, струнку i засмаглу. Я передивилася забагато реклами. Я завжди носила суцiльний купальник. Ох. Джейк завжди тролить мене через економiю. Я зупинилася на пiшохiдному переходi. Вантажiвка проревiла повз. Я i голуб синхронно вiдскочили. Я мигцем побачила водiя, вiн сидiв високо у своiй кабiнi i не звертав уваги на людей внизу, якi пленталися на роботу. Наступна машина зi скрипом загальмувала, i я ступила на дорогу. З iншого боку дорогу переходив чоловiк. Я помiтила, що вiн був у чорних джинсах i чорнiй шкiрянiй куртцi, а потiм я подивилась йому в обличчя. Я не знаю, хто з нас зупинився першим. Ми обидва стояли посеред дороги i витрiщались одне на одного. Здаеться, сигналили машини. Я не могла поворухнутися. Здавалося, ми стоiмо так вiчнiсть, але пройшло кiлька секунд. Я вiдчула пустоту i холод у животi i не могла вдихнути на повнi груди. Знову сигнал. Хтось щось прокричав. У нього були неможливо блакитнi очi. Я продовжила переходити дорогу, вiн також, i ми пройшли повз, у сантиметрi, очi в очi. Якби вiн торкнувся мене, я думаю, я б розвернулася i пiшла за ним, але вiн не зробив цього, i я дiйшла до тротуару одна. Я пройшла трохи в бiк будинку, у якому був офiс компанii «Дракон», потiм зупинилась i обернулась. Вiн усе ще був там, дивився на мене. Вiн не посмiхався i не робив нiчого. Я через силу змусила себе вiдвернутися, його погляд притягував мене. Коли я пiдiйшла до обертових дверей офiсу i штовхнула iх, я останнiй раз подивилась на нього. Вiн пiшов, чоловiк з блакитними очима. Ось i все. Я одразу пiшла до туалету, зачинилась у кабiнцi i притулилася спиною до дверей. У мене паморочилося в головi, тремтiли колiна, в очах вiдчувалася важкiсть, наче от-от проллються сльози. Може, це початок хвороби. Може, скоро мiсячнi почнуться. Я думала про чоловiка i те, як вiн на мене дивився, i заплющила очi, наче це допоможе не думати про нього. Хтось зайшов до туалету, вiдкрив воду. Я стояла тихенько, було чути, як б’еться мое серце пiд блузкою. Я притулила руку до палаючоi щоки, iншу поклала на груди. За кiлька хвилин мое дихання нормалiзувалось. Я вмилася холодною водою, розчесала волосся i згадала про пiгулку. Я видавила ii з пластинки-календаря i проковтнула. Бiль у животi вщухав, я просто почувалася вразливою i знервованою. Слава Богу, нiхто нiчого не помiтив. Я взяла каву в автоматi на другому поверсi i плитку шоколаду – втамувати раптовий голод, i пiшла до офiсу. Я зняла обгортку i золоту фольгу тремтячими неслухняними руками i з’iла, вiдкушуючи великими кусками. Почався робочий день. Я перевiрила пошту i вiдправила бiльшiсть листiв у кошик, написала нагадування для Майка, потiм зателефонувала Джейковi на роботу. – Як твiй день? – спитала я. – Тiльки почався. Здавалося, кiлька годин минуло, як я пiшла з дому. Якби я вiдкинулася на спинку стiльця i заплющила очi, то могла б заснути надовго. – Минулоi ночi було так добре, – сказав вiн тихiшим голосом. Може, бiля нього хтось був. – М-м-м… Але я, Джейку, якось дивно почуваюся сьогоднi вранцi. – З тобою все гаразд? – схвильовано спитав вiн. Я ж нiколи не хворiю. – Так, усе добре. Усе чудово. А в тебе? Я вже не знала, що казати, але менi не хотiлося класти слухавку. Джейк раптом став заклопотаним. Я чула, як вiн щось казав комусь iншому, я не розiбрала що. – Так, кохана. Слухай, менi треба йти. Бувай. Ранок скiнчився. Я вiдвiдала чергову нараду, цього разу в маркетинговому вiддiлi, примудрилася перекинути пляшку з водою на стiл i нiчого не сказала. Подивилась матерiал по випробуваннях, який Джованна скинула менi на електронку. Вона прийде до мене о пiв на четверту. Я зателефонувала перукарю i домовилась на першу. Я випила багато холодноi гiркоi кави в пластянках. Полила квiти у себе в офiсi. Навчилась вимовляти «je voudrais quarre petits pains»[9 - Чотири булочки, будь ласка (фр.).] i «Ca fait combiеn?»[10 - Скiльки це коштуе? (Фр.)]. За кiлька хвилин до першоi я взяла пальто, залишила повiдомлення для асистентки, що мене не буде годину, потiм збiгла сходинками вниз i вийшла на вулицю. Починав накрапляти дощик, а в мене не було парасольки. Я подивилась на хмари, стиснула плечима i швидко пiшла Кадем-стрит до стоянки таксi, щоб пiд’iхати до перукарнi. Я зупинилась як укопана, i свiт навколо мене поплив. Усерединi щось обiрвалося, я вiдчула, що втрачаю рiвновагу. Ось вiн, за декiлька метрiв вiд мене. Наче й не вiдходив нiкуди вiд самого ранку. Так само у своiй чорнiй курточцi й джинсах, так само не усмiхаеться. Просто стоiть i дивиться на мене. Потiм я зрозумiла, що нiхто ранiше не дивився на мене так уважно, i раптом чiтко вiдчула всю себе: стукiт серця, рухи грудноi клiтини, поверхню шкiри, по якiй побiгли мурахи вiд панiки i збудження. Вiн був приблизно мого вiку, трохи за тридцять. Зрозумiло, що вiн красивий, свiтло-блакитнi очi, каштанове скуйовджене волосся, високi виразнi скули. Але все, що я тодi усвiдомлювала, – це те, що вiн настiльки загiпнотизував мене поглядом, що я не могла поворухнутися. Я чула свiй уривчастий подих, але не могла вiдвести очi чи зробити крок. Я не знаю, хто з нас зробив перший крок. Можливо, я побрела до нього чи просто чекала його, i коли ми опинились одне навпроти одного (не торкаючись, руки розслабленi по боках), вiн сказав тихим голосом: – Я чекав тебе. Я повинна була розсмiятися вголос. Це була не я, зi мною такого не може трапитися. Я лише Елiс Лаудон, яка прямуе до перукарнi похмурого сiчневого дня. Але я не могла розсмiятися чи посмiхнутися. Я могла лише продовжувати дивитись на нього, у його великi блакитнi очi, на його рот, трохи вiдкритий, нiжнi губи. У нього бiлi рiвнi зуби, тiльки один переднiй трохи надколотий. Щетина на пiдборiддi. На шиi шрам. Волосся досить довге i скуйовджене. О так, вiн красивий. Менi хотiлося простягти руку i торкнутися його губ, якомога нiжнiше, великим пальцем. Хотiлося вiдчути колючу щетину пiдборiддя своею шиею. Я намагалася щось сказати, але все, що в мене вийшло, – це голосно вдихнути повiтря. – Прошу тебе, – сказав вiн, не вiдводячи очей, – ходiмо зi мною. Вiн мiг бути ким завгодно: грабiжником, гвалтiвником, психопатом. Я мовчки кивнула, i вiн вийшов на дорогу ловити таксi. Вiн вiдчинив дверцята, але так i не торкнувся мене. Усерединi вiн назвав адресу водiевi i повернувся до мене. Я побачила, що пiд шкiряною курткою в нього тiльки темно-зелена футболка. На шиi на шкiряному шнурку висiла маленька срiбна спiралька. Рукава куртки закоченi. Я подивилась на його довгi пальцi з охайними чистими нiгтями. На одному великому пальцi виднiвся бiлий шрам. Це були сильнi, мiцнi, небезпечнi руки. – Скажи, як тебе звати. – Елiс, – вiдповiла я. Я не впiзнавала власний голос. – Елiс, – повторив вiн. – Елiс. Мое iм’я звучало невiдомо, коли вiн отак вимовляв його. Вiн пiдняв руки i дуже обережно i нiжно, не торкаючись шкiри, розв’язав мiй шарф. Вiд нього пахло милом i потом. Таксi зупинилося, й, озирнувшись, я зрозумiла, що ми в Сохо[11 - Богемний квартал у центральнiй частинi лондонського Вест-Енду.]. Поруч був магазин канцелярських товарiв, крамниця з делiкатесами, ресторани. У повiтрi стояв запах кави i часнику. Вiн вийшов з машини i знову вiдчинив для мене дверцята. Я вiдчувала, як кров пульсуе в моему тiлi. Вiн штовхнув потертi дверi бiля магазину одягу, i я пiшла за ним по вузеньких сходах. Вiн дiстав зв’язку ключiв з кишенi i вiдкрив два замки. Усерединi була не просто кiмната, це були невеликi апартаменти. Я побачила полицi, книжки, картини i килим. Я зависла на порозi. Це був мiй останнiй шанс. Шум вулицi доносився крiзь вiкно, голоси гучнiшали й стихали, гудiли машини. Вiн зачинив дверi i засунув на засув. Менi треба було боятися, i я боялася, але не його, цього незнайомця. Я боялася себе. Виявляеться, я не знала себе. Я розчинилась у своему бажаннi, наче контури мого тiла ставали iлюзорними. Я почала знiмати пальто, невправно смикаючи за бархатнi гудзики, але вiн зупинив мене. – Зачекай, – сказав вiн. – Я сам. Спочатку вiн зняв з мене шарф i бережно повiсив його на вiшалку. Потiм мое пальто, дуже повiльно. Вiн опустився на колiна i неспiшно роззув мене. Я поклала руку йому на плече, щоб втримати рiвновагу. Вiн пiднявся знову i почав розстiбати мою кофту, i я побачила, що в нього трохи тремтять руки. Вiн розстiбнув спiдницю i стягнув ii вниз по моiх стегнах. Вона прошелестiла по моiх колготках. Зняв моi колготки, зiм’яв iх у клубок i поклав бiля моiх черевикiв. Вiн усе ще не торкався моеi шкiри. Вiн зняв мiй бюстгальтер i спустив трусики, i я стояла гола в цiй незнайомiй кiмнатi i легенько тремтiла. – Елiс, – сказав вiн протягло. – О господи, ти прекрасна, Елiс. Я зняла з нього куртку. Його руки сильнi i засмаглi, ще один довгий стягнутий шрам простягався вiд лiктя до п’ястка. Я, повторюючи за ним, опустилася на колiна зняти з нього взуття i шкарпетки. На правiй нозi в нього було лише три пальцi, i я нахилилася i поцiлувала те мiсце, де ранiше були решта два. Вiн тихо зiтхнув. Я витягла його футболку з джинсiв, i вiн пiдняв руки вгору, як маленький хлопчик. Я зняла футболку. У нього був плаский живiт iз дорiжкою волосся. Я розстiбнула змiйку на джинсах i обережно спустила iх з його сiдниць. Його ноги були мускулистi, доволi засмаглi. Я зняла з нього труси i кинула iх на пiдлогу. Я почула стогiн, але не знаю, це вiн чи я. Вiн пiдняв лiву руку i заправив менi пасмо волосся за вухо, потiм вказiвним пальцем провiв по моiх губах, дуже повiльно. Я заплющила очi. – Не заплющуй, – сказав вiн. – Дивись на мене. – Будь ласка, – сказала я. – Будь ласка. Вiн розстiбнув моi сережки, вони впали на пiдлогу. Я почула, як вони дзенькнули об дерев’янi дошки. – Поцiлуй мене, Елiс, – сказав вiн. Зi мною такого нiколи не було. Секс нiколи не був таким. Був байдужий секс, непристойний секс, жахливий секс, гарний секс, прекрасний секс. Це було бiльше схоже на руйнiвний секс. Ми билися одне об одного, намагаючись пройти крiзь бар’ери зi шкiри й плотi. Ми хапалися одне за одного, наче тонули. Ми iли одне одного i не могли насититися. І весь час вiн дивився на мене. Вiн дивився на мене так, нiби я була найпрекраснiшою з усього, що вiн коли-небудь бачив, а я лежала на твердiй пiдлозi i почувалася красивою, безсоромною i пропащою. Потiм вiн пiдняв мене, поставив на ноги, привiв до ванноi i помив. Вiн намилював менi мiж ногами, моi груди, вiн мив менi ступнi i стегна. Навiть голову помив менi, професiйно втираючи шампунь i нахиливши мою голову назад, щоб вода не потрапляла до вух. Потiм вiн мене ретельно витер, пiд пахвами, мiж пальцями нiг, i, поки витирав, розглядав мене. Я вiдчувала себе витвором мистецтва i одночасно проституткою. – Менi треба повертатися на роботу, – нарештi вимовила я. Вiн одягнув мене, зiбравши мiй одяг з пiдлоги, вдiв сережки в мочки вух, розчесав мое мокре волосся. – Коли ти закiнчуеш роботу? – спитав вiн. Я подумала про Джейка, який чекатиме на мене вдома. – О шостiй. – Я прийду, – сказав вiн. Цiеi митi я мала б сказати, що в мене е партнер, дiм, цiле iнше життя. Замiсть цього я притягнула його до себе i поцiлувала обвiтренi губи. Я насилу заставила себе вiдiрватися вiд нього. Сама, в таксi, я уявляла його, згадувала, як вiн торкався мене, його смак, його запах. Я не знала, як його звати. Глава 3 Задихана, я прибiгла до офiсу. Ухопила якiсь папери з простягнутоi руки Клавдii i зайшла до себе. Я продивилась iх. Нiчого термiнового. Надворi сутенiло, i я спробувала побачити свое вiддзеркалення у вiкнi. Я хвилювалася через свiй одяг. Вiн сидiв на менi якось дивно, бо його знiмав i надiвав незнайомець. Менi здавалося, що iншi теж це помiчають, а не тiльки я. Може, вiн неправильно гудзики застiбнув? Чи, може, пола завернулась десь. Начебто все нормально, але я не була впевнена. Я взяла косметичку i побiгла до туалету. Пiд жорстким свiтлом я обдивилася себе в дзеркалi, чи не припухли в мене губи i чи немае синцiв. Я трохи пiдфарбувалася помадою i олiвцем. Моя рука тремтiла. Менi довелося вдарити нею об раковину, щоб угамувати дрож. Я подзвонила Джейковi. Було чутно, що вiн там чимось зайнятий. Я сказала, що в мене зустрiч i, можливо, повернуся пiзно. Наскiльки пiзно? Я не знаю, невiдомо, як усе буде. Чи повернуся я до вечерi? Я сказала, щоб вiн вечеряв без мене. Я поклала слухавку, думаючи про себе, що просто перестраховуюсь. Я, напевно, повернуся додому ранiше вiд Джейка. Тодi я сiла i стала думати про те, що зробила. Я думала про його обличчя. Я понюхала свою руку, вона пахла милом. Його милом. Це змусило мене здригнутися, i коли я заплющила очi, то вiдчула плитку пiд ногами i звуки води, що стiкала по шторцi в душi. Його руки. Могла трапитися одна з двох речей – тобто, я вважала, що одна з двох речей просто повинна трапитися. Я не знала нi його iменi, нi адреси. Я не була впевнена, що зможу вiдшукати його квартиру, навiть якщо захочу. Отже, якщо я вийду о шостiй i його там не буде – усе точно скiнчилось. Якщо буде, то я твердо i чiтко скажу йому те, що збиралась. Так. Те, що вiдбулося, – це просто божевiлля, i найкраще, що можна зробити, – удати, що нiчого не було. Це единий розумний вихiд. Коли я повернулась до офiсу, то була приголомшена, але зараз моя свiдомiсть була ясною як нiколи, мене переповнювала енергiя. Наступну годину я розмовляла з Джованною i потiм зробила дюжину дзвiнкiв – i всi у справi, без зайвих балачок. Я повернулась до людей, домовлялася, збирала данi. Зателефонувала Сильвiя, хотiла побалакати, але я сказала, що побачусь iз нею завтра або пiслязавтра. Чи е в мене плани на вечiр? Так. Зустрiч. Я вiдправила кiлька повiдомлень, розiбрала папери на своему столi. Колись у мене взагалi не буде столу, i тодi я встигатиму вдвiчi бiльше. Я глянула на годинник. За п’ять хвилин шоста. Зайшов Майк, я шукала свою сумку. Завтра перед снiданком у нього конференц-зв’язок i йому треба обговорити деякi речi. – Я трохи поспiшаю, Майку. У мене зустрiч. – З ким? Спочатку я хотiла прикинутися, що зустрiчаюсь iз кимось з лабораторii, але проблиск iнстинкту самозбереження не дав менi цього зробити. – Це особисте. – Спiвбесiда з працевлаштування? – У такому виглядi? – Так, вигляд у тебе трохи пом’ятий. Вiн бiльше нiчого не сказав. Вiн, певно, подумав, що в мене вiзит до гiнеколога чи щось таке. Але вiн i не вийшов. – Це займе всього секунду. Вiн сiв i дiстав своi нотатки, якi ми повиннi розiбрати пункт за пунктом. Менi треба було перевiрити один чи два самiй i подзвонити стосовно решти. Я пообiцяла собi нi в якому разi не дивитися на годинник. Яка взагалi рiзниця? Нарештi виникла пауза, i я сказала, що менi вже дiйсно треба йти. Майк кивнув. Я подивилась на годинник. Двадцять чотири хвилини на сьому. Двадцять п’ять. Я не поспiшала, навiть коли Майк вийшов. Я йшла до лiфта i думала про те, що добре, що речi прояснилися самi собою. Краще так, усе забудеться. Я лежала поперек лiжка головою на животi Адама. Його звали Адам. Вiн сказав менi в таксi. Це майже едине, що вiн менi сказав. Пiт стiкав по моему обличчю. Я вiдчувала пiт усюди: на спинi, на ногах. Мое волосся було вологе, i я вiдчувала пiт на його шкiрi. У його квартирi так жарко! Як у сiчнi може бути така спека будь-де? У мене в ротi не проходив крейдяний присмак. Я пiднялася i подивилася на нього. Його очi були напiвзакритi. – Є щось попити? – сказала я. – Не знаю, – сказав вiн сонно. – Може, пiдеш подивишся? Я встала i пошукала поглядом, у що б менi загорнутися, а потiм подумала: «Навiщо?» Квартира була майже порожня. Ця простора кiмната, в якiй лише лiжко, i ванна, де я купалась, i маленька кухня. Я вiдкрила холодильник: пара наполовину вичавлених тюбикiв, декiлька баночок, пакет молока. Випити нема чого. Менi стало трохи холодно. На полицi було щось схоже на помаранчеву есенцiю для приготування напоiв. Я не пила такого напою, який розводять водою, з самого дитинства. Я знайшла склянку i намiшала, вiдпила трохи, добавила ще води i повернулася до спальнi, вiтальнi чи як там зветься ця кiмната. Адам сидiв у лiжку, спершись на узголiв’я. На мить я дозволила собi подумати про бiльш худе, бiльш блiде тiло Джейка, його випнутi ключицi та вузлуватий хребет. Коли я ввiйшла, Адам дивився на мене. Мабуть, вiн увесь цей час дивився на дверi, чекаючи на мене. Вiн не посмiхався, просто пильно дивився на мое оголене тiло, наче йому було необхiдно запам’ятати все в деталях. Я посмiхнулася йому, але вiн не посмiхнувся у вiдповiдь, i в мене вiд задоволення перехопило подих. Я пiдiйшла до нього i простягнула склянку. Вiн зробив маленький ковток i повернув склянку менi. Я теж трохи надпила i повернула йому. Так ми випили все, разом, потiм вiн перегнувся через мене i поставив склянку на килим. Ковдра валялася на пiдлозi. Я натягла ii на нас i почала оглядати кiмнату. На всiх фотознiмках, на комодi i на камiнi, лише пейзажi. На полицi було трохи книжок, i я обдивилась iх одну за одною: декiлька кулiнарних, велика настiльна книжка Гогарта[12 - Вiльям Гогарт, британський художник, карикатурист, iлюстратор та графiк доби англiйського рококо та Просвiтництва.], збiрка творiв Одена[13 - Вiстен Г’ю Оден, англо-американський поет, писав у жанрi iнтелектуальноi лiрики.] i Сильвii Плат[14 - Сильвiя Плат, американська фемiнiстська поетка i письменниця, писала в жанрi сповiдальноi поезii.]. Бiблiя. «Буремний перевал»[15 - Єдиний роман Емiлi Джейн Бронте.], декiлька книжок про подорожi Девiда Лоуренса[16 - Девiд Герберт Лоуренс, англiйський романiст, поет, драматург, есеiст, лiтературний критик i художник.]. Два довiдники про польовi квiти Великоi Британii. Туристичнi маршрути по Лондону i його околицях. Дюжина довiдникiв стояли i лежали стосом. Трохи одягу висiло на металевiй вiшалцi, трохи охайно складено на плетеному стiльцi бiля лiжка: джинси, шовкова сорочка, ще одна шкiряна куртка, футболка. – Я намагаюся здогадатись, хто ти, – сказала я, – по твоiх речах. – Тут немае нiчого мого. Це квартира друга. – Он як. Я подивилась на нього. Вiн усе ще не посмiхався. Це мене збентежило. Я почала розмовляти, i тодi вiн ледь помiтно посмiхнувся, похитав головою i торкнувся пальцем моiх губ. Ми й так сидiли близько одне до одного, а вiн пiдсунувся ще на кiлька дюймiв i поцiлував мене. – Про що ти думаеш? – спитала я i провела рукою по його довгому м’якому волоссi. – Говори зi мною. Скажи щось. Вiн нiчого не сказав. Вiн стягнув ковдру з мене i перевернув мене на спину. Вiн взяв моi руки у своi i поклав iх вище моеi голови, наче вони були зв’язанi. Я почувалася як на предметному склi мiкроскопа. Вiн нiжно торкнувся мого лоба, а потiм повiв пальцями вниз по обличчю, шиi, по моему тiлу i зупинився на пупку. Я здригнулася i вигнулася. – Вибач, – сказала я. Вiн навис надi мною i язиком торкнувся мого пупка. – Я думав про те, – сказав вiн, – що волосся пiд твоiми пахвами, отут, таке саме, як i твое лонове волосся. Отут. Але зовсiм не таке, як твое прекрасне волосся на головi. І я думав про те, що менi подобаеться, яка ти на смак. Усi твоi рiзнi смаки. Я хочу облизати кожен сантиметр твого тiла. Вiн обдивлявся мене з голови до нiг i з нiг до голови, усю мене, наче мое тiло – це пейзаж. Я засмiялась, а вiн подивився менi в очi. – Навiщо ти? – спитав вiн майже з тривогою. Я усмiхнулась йому. – Менi здаеться, ти ставишся до мене як до секс-iграшки. – Не треба, – сказав вiн. – Не треба жартiв. Я вiдчула, що почервонiла. Невже я почервонiла? – Вибач, – сказала я. – Це не жарти. Менi подобаеться. У мене аж голова обертом iде. – А ти про що думаеш? – Лягай на мiсце, – сказала я, i вiн послухався. – Заплющ очi. Я почала водити пальцем по його тiлу, яке пахло потом i сексом. – Про що я думаю? Я думаю, що геть збожеволiла. Я не знаю, що я тут роблю, але це було… – Я запнулася. Я не могла пiдiбрати слiв, щоб описати секс iз ним. Однiеi згадки було достатньо, щоб по менi пробiгла хвиля задоволення. У менi знову прокинулося бажання. Я вiдчувала себе нiжною, вiдновленою, вiдкритою для нього. Я провела пальцями по оксамитовiй шкiрi на внутрiшньому боцi його стегна. Про що ще я думала? Треба змусити себе сказати це. – Ще я думала про те, що в мене е хлопець. Бiльше, нiж хлопець. Ми живемо разом. Я не знала, чого чекати. Лютi, можливо, лицемiрства. Адам не ворухнувся. Навiть очей не розплющив. – Але ти тут, – усе, що вiн сказав. – Так, – сказала я. – Господи, так. Пiсля цього ми довго лежали разом. Годину, двi. Джейк завжди казав, що я не можу розслабитися надовго, не можу залишатися спокiйною, не можу мовчати. Ми майже не розмовляли. Ми торкалися одне одного. Вiдпочивали. Дивилися одне на одного. Я лежала i слухала голоси i звуки машин iз вулицi внизу. Мое тiло здавалося крихким i беззахисним пiд його руками. Нарештi я сказала, що мушу йти. Поки я приймала душ i одягалася, вiн на мене дивився. Вiд цього я почала тремтiти. – Дай менi свiй телефон, – сказав вiн. Я похитала головою. – Ти дай свiй. Я нахилилася i нiжно його поцiлувала. Вiн поклав руку менi на голову i потягнув до себе. У мене так заболiло в грудях, що я не могла вдихнути, але я вирвалась. – Мушу йти, – прошепотiла я. Було вже за пiвнiч, коли я зайшла додому, було темно. Джейк спав. Я навшпиньки пробралася до ванноi. Поклала трусики i колготки до кошика для бiлизни. Я прийняла душ вдруге за останню годину. Четвертий раз за день. Я знову вимила тiло своiм милом. Я помила голову своiм шампунем. Я заповзла в лiжко до Джейка. Вiн повернувся i щось пробурмотiв. – Я тебе теж, – сказала я. Глава 4 Джейк розбудив мене з моiм чаем у руцi. Вiн сидiв на краю лiжка у своему махровому халатi й обережно прибирав волосся з мого обличчя, поки я пробуджувалася од сну. Я подивилася на нього, i спогади наринули на мене, руйнiвнi й неподоланнi. Губи саднило, вони були припухлi; усе тiло болiло. Звiсно, вiн мiг здогадатися тiльки по одному моему вигляду. Я натягнула ковдру до пiдборiддя i посмiхнулась йому. – Маеш чудовий вигляд, – сказав вiн. – Ти хоч знаеш, котра година? Я похитала головою. Вiн театрально подивився на годинник. – Майже о пiв на дванадцяту. Тобi пощастило, що сьогоднi вихiдний. О котрiй ти повернулася вчора? – Опiвночi. Може, трохи пiзнiше. – Ти себе не жалiеш, – сказав вiн. – Пий. Ми обiдаемо у моiх батькiв, не забула? Я забула. Зараз пам’ятати, здавалося, могло лише мое тiло: руки Адама на моiх грудях, губи Адама на моiй шиi, очi Адама, якi дивляться на мене. Джейк посмiхнувся менi i погладив мою шию, а я лежала, пристрасно бажаючи iншого чоловiка. Я пiдняла руку Джейка i поцiлувала ii. – Ти хороший, – сказала я. Його обличчя витягнулось. – Хороший? Вiн нахилився i поцiлував мене в губи, i я вiдчула, що когось зраджую. Джейка? Адама? – Приготувати тобi ванну? – Було б чудово. Я хлюпнула лимонноi олii у воду i знову як слiд викупалась, наче могла змити все, що трапилось. Я вчора нiчого не iла, але думки про iжу викликали вiдразу. Я заплющила очi, лягла в гарячу ароматну воду i дозволила собi подумати про Адама. Я бiльше нiколи не повинна бачитися з ним, це було ясно. Я любила Джейка. Менi подобалось мое життя. Я вчинила жахливо i я можу все втратити. Я повинна побачитися з ним знову, негайно. Нiчого не мае значення, окрiм доторкiв його рук, приемноi млостi в моему тiлi, того, як вiн вимовляе мое iм’я. Я побачусь iз ним один раз, лише один, щоб сказати, що все скiнчилось. Я винна йому хоча б це. Що за маячня. Я обманювала себе так само, як i Джейка. Якщо я побачу його, знову подивлюся в його прекрасне обличчя, я з ним трахнусь. Нi, едине, що лишаеться, – це повнiстю вiдвернутися вiд того, що трапилось учора. Зосередитися на Джейковi, на роботi. Але ще всього один раз, останнiй раз. Конец ознакомительного фрагмента. notes Сноски 1 Сiдло – гiрський перевал. – Тут i далi: прим. пер. 2 ВМС – внутрiшньоматкова спiраль. 3 Ановуляторний цикл – менструальний цикл без овуляцii та утворення жовтого тiла. 4 Я у ваннiй кiмнатi (фр.). 5 Я нагорi! (Фр.) 6 Район Лондона. 7 Страва грецькоi кухнi. 8 «Guardian» – щоденна британська газета. 9 Чотири булочки, будь ласка (фр.). 10 Скiльки це коштуе? (Фр.) 11 Богемний квартал у центральнiй частинi лондонського Вест-Енду. 12 Вiльям Гогарт, британський художник, карикатурист, iлюстратор та графiк доби англiйського рококо та Просвiтництва. 13 Вiстен Г’ю Оден, англо-американський поет, писав у жанрi iнтелектуальноi лiрики. 14 Сильвiя Плат, американська фемiнiстська поетка i письменниця, писала в жанрi сповiдальноi поезii. 15 Єдиний роман Емiлi Джейн Бронте. 16 Девiд Герберт Лоуренс, англiйський романiст, поет, драматург, есеiст, лiтературний критик i художник. Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/french_nikki/ubiy-mene-nizhno