П'ять четвертинок апельсина Джоан Гаррiс Фрамбуаз отримала дивний спадок вiд матерi. Їi брату дiсталася ферма, старшiй сестрi – винний погрiб, сповнений бурштиновосонячних пляшок, а Фрамбуаз – альбом з кулiнарними рецептами. Не багацько… Але на берегах зошита зi старовинними рецептами рiзноманiтних смаколикiв вона знаходить загадковi нотатки – секрети та зiзнання матерi. Життя в часи вiйни й окупацii, яке мати ретельно приховувала вiд дiтей. Маленькi радощi й прикрощi, потаемнi думки, дитячi образи та сповiдь жiнки, що боялася любити. Минуло стiльки рокiв. Лишилося стiльки запитань. Вiдповiдi на них – у цьому старому щоденнику. Настав час розкрити моторошнi таемницi минулого. Джоан Гаррiс П’ять четвертинок апельсина Частина I Спадок 1 Коли мати померла, мiй брат Кассi отримав у спадок ферму, сестрi Рен-Клод вiдiйшли багатства винного погреба, а менi ж, наймолодшiй, дiсталися ii альбом i дволiтровий слоiк iз чорним перигорським трюфелем завбiльшки з тенiсний м’яч. Занурений у соняшникову олiю, вiн i досi розповсюджуе насичений сирий запах пiдлiска. Досить несправедливий розподiл статкiв, але мати завжди була наче невблаганна стихiя, що творить благодiяння на власний розсуд i не лишае шансу зрозумiти примхливi вихиляси ii логiки. А я, як повсякчас твердив Кассi, була ii улюбленицею. Щоправда, за життя вона цього жодного разу не демонструвала. Мати не мала часу виявляти поблажливiсть, навiть якщо вона i була iй властива. Не до того iй було, коли чоловiка вбили на вiйнi, а вона залишилася сама хазяйнувати на фермi. Ми ж стали не втiхою, а дратiвниками ii вдiвства з усiма нашими галасливими забавками, бiйками та суперечками. Коли ми хворiли, вона пiклувалася про нас iз вимушеною добротою, нiби вираховуючи при цьому цiну нашого одужання. Вияви любовi в неi були найелементарнiшi: дати облизати каструлю пiсля приготування, дозволити вишкребти останне варення зi слоiка, без усмiшки пригостити жменькою диких суниць, зiбраних на межi за городом i загорнутих у носовичок. За чоловiка в сiм’i був Кассi. З ним вона поводилася ще суворiше, нiж iз нами. Ренетт крутила хлопцям голови ще навiть до пiдлiткового вiку, i мати марнославно пишалася виявленою до неi увагою. А я була зайвим ротом – анi другим сином, який мiг би розширити ферму, анi дочкою-красунею. Я завжди була морокою й недоладьком, а пiсля смертi батька взагалi стала хнюрком i нахалюгою. Кiстлява й темноволоса, як мати, з такими ж мужицькими руками, пласкими стопами та широким ротом, я, мабуть, надто нагадувала ii саму, бо дуже вже часто маминi губи кам’янiли, коли вона дивилася на мене. У цьому було щось вiд стоiцизму та фаталiзму. Нiби вона передбачала, що саме я, а не Кассi чи Рен-Клод, збережу пам’ять про неi. І неначе iй хотiлося, щоб це був хтось бiльш пiдхожий. Можливо, саме тому вона й залишила менi нiчого не вартий альбом, у якому нотатки та зiзнання тiснилися на берегах упритул iз рецептами, газетними вирiзками й описами рослинних лiкiв. Це нiякий не щоденник, повiрте. В альбомi немае анi точних дат, анi впорядкованостi. Сторiнки вставленi абияк, окремi аркушi пiзнiше зшитi дрiбними стiбками. Однi сторiнки тонкi, нiби цибульне лушпиння, iншi ж вирiзанi з картону пiд розмiр пошарпаноi шкiряноi обкладинки. Мати позначала подii свого життя рецептами – власними кулiнарними винаходами або ж варiацiями старих добрих страв. Їжа була ii ностальгiею, ii святкуванням, а готування й годування – единим виявом творчостi. Перша сторiнка присвячена смертi мого батька – стрiчка вiд його ордена Почесного легiону цупко приклеена до паперу, пiд розмитою фотографiею та коротким рецептом темних гречаних млинцiв – i мiстить трохи чорного гумору. Пiд фотографiею мати червоним олiвцем приписала: «Не забути – викопати топiнамбури. Ха! Ха! Ха!». В iнших мiсцях ii записи бiльш багатослiвнi, хоча й сповненi абревiатур i зашифрованих послань. Я розпiзнаю деякi фрагменти, про якi вона пише. Іншi ж нотатки записанi якимись карлючками, тiльки щоб зафiксувати щось необхiдне тiеi митi. Ще якiсь записи здаються повнiстю вигаданими, брехливими, неймовiрними. Багато де мiстяться помiтки дрiбним почерком, написанi мовою, яку я геть не розумiю: Ini tnawini inoti plainexini. Ini nacini inton inraebi inti ynani eromni. А ще трапляються окремi слова, надряпанi зверху чи збоку сторiнки нiби навмання. На однiй сторiнцi – гойдалка синiм чорнилом, на iншiй – грушанка, пройдисвiт, вiзерунок помаранчевим олiвцем. Ще на iншiй – щось на кшталт вiрша, хоча я нiколи не бачила, щоб вона брала до рук якусь книжку, окрiм кулiнарноi. Вiрш такий: Ця солодкiсть вишкрябана нiби якийсь яскравий плiд слива персик абрикос можливо кавун з мене ця солодкiсть Було в цьому щось ексцентричне, те, що мене здивувало й занепокоiло. Наприклад, що ця кам’яна прозаiчна жiнка могла в iнтимнi моменти плекати такi думки. Адже вона вiдгороджувалася вiд нас – вiд будь-кого – з такою люттю, що я вважала ii нездатною на почуття. Я нiколи не бачила ii в сльозах. Вона зрiдка усмiхалась – i то лише на кухнi, копирсаючись у прянощах i розмовляючи сама з собою (так менi здавалось). Бурмотiла назви трав i приправ: кориця, чебрець, перцева м’ята, корiандр, шафран, базилiк, любисток. І так само монотонно коментувала: Слiдкуй за плиткою. Мае бути правильно нагрiта. Якщо недостатньо гаряча, млинець вийде глевкий. Якщо перегрiта, олiя горiтиме i димiтиме, а млинець стане хрустким. Пiзнiше я усвiдомила, що вона намагалася мене вчити. Я слухала, бо розглядала цi кухоннi уроки як едину можливiсть заслужити бодай часточку ii похвали. Та й будь-яка запекла вiйна час вiд часу потребуе перемир’я. Понад усе вона любила сiльськi страви рiдноi Бретанi, тож ми постiйно iли гречанi млинцi, а бретонський крем-брюле,[1 - Крем-брюле – десерт з молока, яець, борошна iз додаванням родзинок i чорносливу. (Тут i далi прим. перекл.)] кунь-аман[2 - Кунь-аман – бретонський листковий пирiг.]i бретонськi галети,[3 - Бретонськi галети – несолодкi гречанi млинцi, фаршированi начинкою.] як i козячий сир, ковбасу та фрукти ми продавали в Анже, що в низов’i рiчки. Мати завжди вважала, що фермою опiкуватиметься Кассi. Але вiн виявив непокору та першим утiк аж до Парижа, обiрвавши всi контакти й даючи про себе знати хiба що рiздвяною листiвкою щороку. Тож коли мати через тридцять рокiв померла, нiщо не могло його зацiкавити в напiвзабутому фермерському будинку на березi Луари. Я викупила його за власнi кошти – вдовинi грошi – i запропонувала гарну цiну, але то була чесна угода, i вiн радо на неi погодився. Вiн розумiв, що потрiбно зберегти ферму в родинi. Тепер, звичайно, усе змiнилося. У Кассi е син. Хлопець одружився з гастрономiчною журналiсткою Лорою Дессанж, i у них тепер ресторан в Анже. Називаеться «Насолода у Дессанжiв». Я бачила Кассi ще кiлька разiв до того, як вiн помер. Його син менi не сподобався. Жевжикуватий невiглас, котрий потроху, як i батько, гладшае, хоча й досi гарний i знае про це. Здавалося, вiн був одразу i всюди, намагаючись догодити. Називав мене тiтонькою, знайшов менi стiлець, наполiг на тому, щоб я всiлася якнайзручнiше; приготував каву, додав цукру й вершкiв, спитав про здоров’я, пiдлестив менi щодо цього – i так продовжувалося, аж доки в мене не запаморочилось у головi. Шiстдесят-iз-гакомрiчний Кассi, брезклий вiд коронарного тромбозу, який його й доконав, дивився на мене з нестримною гордiстю. Мiй син. Дивись, який вiн красивий чоловiк. Якого гарного, поштивого племiнника ти маеш. Кассi назвав його Яннiк, на честь нашого батька, але я не стала через це любити його бiльше. Це в менi говорить мати з ii нелюбов’ю до традицiй i фальшивоi близькостi. Менi не подобаеться, коли мене торкаються або манiрно посмiхаються. Не розумiю, чому наша спiльна кров мае бути запорукою приязнi. Або ж таемниця пролитоi кровi, яку ми так довго приховуемо. О, так. Не думайте, що я забула про цю iсторiю. Нi на хвилину не забула, хоч iншi й старанно намагалися це зробити. Кассi шкрябав пiсуари у своему паризькому барi. Ренетт працювала бiлетеркою в порнокiнотеатрi на площi Пiгаль i кидалася вiд одного чоловiка до iншого, нiби загублений собака. Здебiльшого, щоб дiстати грошей на помаду та шовковi панчiшки. Удома вона була б королевою свята врожаю, улюбленицею, сiльською красунею, якiй немае рiвних. А на Монмартрi всi жiнки на одне лице. Бiдолашна Ренетт. Я знаю, про що ви думаете. Ви хочете, щоб я перейшла до сутi. Усе, що вас зараз цiкавить, – це iсторiя давнiх днiв, едина приваблива нитка в моему пошматованому прапорi. Ви хочете почути про Томаса Лейбнiца. Чiтку, розкладену по полицях, завершену iсторiю. Втiм, це не так уже й легко. Тут, як i в альбомi моеi матерi, немае нумерованих сторiнок. Вiдсутнiй початок, а фiнал розтрiпаний, як край непiдшитоi спiдницi. Але я стара жiнка – сьогоднi буквально все старiшае так швидко: мабуть, це щось у повiтрi – i в мене е своя манера оповiдi. Крiм того, ви маете дуже багато всього зрозумiти. Чому моя мати скоiла те, що скоiла. Чому ми так довго приховували правду. І чому я вирiшила розповiсти тепер свою iсторiю чужим людям, упевненим, що життя можна вмiстити в розворот у недiльному газетному додатку, кiлька фотографiй, текстовий абзац i цитату з Достоевського. Перегорни сторiнку – i все скiнчиться. Нi. Не цього разу. Вони запишуть кожне слово. Звичайно, я не можу примусити iх надрукувати це, але, iй-богу, вони слухатимуть. Я змушу iх це зробити. 2 Мене звати Фрамбуаз Дартижан. Я народилася саме тут, у селi Ле-Лавез, розташованому на березi Луари менш нiж у п’ятнадцяти кiлометрах вiд Анже. Наступного липня менi виповниться 65 рокiв, сонце пiдпекло й вижовтило мене, як курагу. У мене е двi доньки: Пiсташ, одружена з банкiром з Ренна, i Нуазетт, яка переiхала в 1985-му до Канади й пише менi раз на пiвроку, а також двое онукiв, якi приiжджають на ферму щолiта. Я ношу чорне на знак жалоби за чоловiком, який помер двадцять рокiв тому та пiд чиiм iм’ям я таемно повернулась до рiдного села й викупила материнську ферму – давно занедбану, наполовину спустошену вогнем та опадами. Тут мене знають як Франсуазу Симон, удовицю Симон, i нiкому й на думку не спадае шукати зв’язок мiж мною та родиною Дартижан, що поiхала звiдси через ту жахливу iсторiю. Не знаю, чому я вибрала те саме село й ту саму ферму. Можливо, я просто вперта. Сталося як сталося. Тут мiй дiм. Роки з Ерве зараз видаються менi бiлою плямою, як дивнi спокiйнi хвилини в буремному морi, моменти очiкування й забуття. Але я нiколи по-справжньому не забувала Ле-Лавез. Нi на секунду. Якась частина мене завжди була тут. Знадобилося бiльше року, щоб зробити будинок на фермi знову придатним для життя. Я мешкала в пiвденному крилi, де принаймнi зберiгся дах, i поки робiтники перекладали покриття, черепицю за черепицею, я працювала в саду – у тому, що вiд нього залишилось, – зрiзала гiлля, формувала крони та знiмала з дерев величезнi гiрлянди ненажерливоi омели. Моя мати обожнювала всi фрукти, крiм апельсина, якого не дозволяла приносити додому. Навiть iмена вона нам дала на честь фруктiв i ласощiв: Кассi – на честь пирога з чорноi смородини,[4 - Cassis (фр.) – чорна смородина.] Фрамбуаз – на честь малинового лiкеру,[5 - Framboise (фр.) – малина.] а Ренетт отримала свое iм’ячко на честь сливи-ренклода,[6 - Reine-claude (фр.) – слива-ренклод.] що росла при пiвденнiй стiнi та родила рясно, нiби виноград, а влiтку ii вщент облiплювали оси – така вона була солодка. Колись ми мали бiльше сотнi дерев – яблунi, грушi, сливи-угорки, ренклод, вишнi, айва, – не кажучи вже про кущi малини, агрусу, смородини, порiчок i грядки полуницi. Їхнi плоди ми сушили, зберiгали, а потiм готували з них варення й лiкери, а також чудовi круглi пироги на пiсочному тiстi з заварним кремом i мигдалевою пастою. Моi спогади приправленi iхнiми запахами, кольорами, назвами. Мати пестила дерева, як коханих дiтей: у заморозки ми влаштовували iм димову грiлку, на яку витрачали власнi зимовi запаси палива; весною – тачками вивалювали перегнiй пiд корiння. А влiтку, щоб вiдлякувати птахiв, ми прив’язували до гiлок вирiзанi з фольги фiгури, що тремтiли й шурхотiли на вiтру, а також мiцно зв’язанi ниткою порожнi бляшанки, якi видавали моторошний гуркiт, i зробленi з кольорового паперу вертушки, що несамовито крутилися. Сад тодi перетворювався на карнавал брязкалець, блискучих стрiчок i верескливих дротiв – нiби рiздвяна вечiрка посеред лiта. І кожне дерево мало свое iм’я. Прекрасна Івонн – говорила мати, проходячи повз сукату грушу. Аквiтанська троянда. «Бере» короля Генрiха. У цi митi ii голос ставав м’яким i монотонним. Я не знала: вона говорить до мене чи ж сама до себе. Конференцiя. Вiльямс. Гiслен iз Пентьевра. Ця солодкiсть. Зараз у саду лишилося менше двадцяти дерев, i iх цiлком вистачае, щоб задовольнити моi потреби. Особливо популярний мiй кисленький вишневий лiкер, хоча я й почуваюсь трохи винною, що нiяк не можу запам’ятати назву вишнi. Уся штука в тому, щоб не виймати кiсточок. Нашаруйте вишнi та цукор у сулiю з широким горлом, заливаючи кожний шар чистим мiцним алкоголем (найкраще смакуе з кiршем, але можна взяти й горiлку чи навiть арманьяк), десь до половини посудини. Долийте ще алкоголю й чекайте. Щомiсяця перевертайте сулiю, щоб цукор не кристалiзувався. Через три роки алкоголь знебарвить вишнi, просочить iх до кiсточок, до крихiтних серединок, а сам натомiсть стане рубiново-червоним, iдким, виразним, з ароматом пiзньоi осенi. Наливайте настоянку в лiкернi чарочки з тонкого скла, подавайте до них ложечки, щоб витягувати вишнi, i не ковтайте одразу, дайте вимоченiй ягодi розчинитися пiд язиком. Розколiть зубами кiсточку, щоб вивiльнити з неi залишки лiкеру, i потримайте ii в ротi, поганяйте кiнчиком язика: туди-сюди, уверх-униз, нiби намистину з чоток. Спробуйте згадати час, коли вишнi дозрiли, те лiто, ту спекотну осiнь, коли пересох колодязь, коли ми знайшли осинi гнiзда. Час минув, ми його втратили та знову вiднайшли у твердому серцi ягоди… Так, знаю, знаю. Вам кортить, щоб я перейшла до сутi. Але манера оповiдi й час, необхiдний для оповiдi, важливi так само, як i все iнше… Менi знадобилося п’ятдесят п’ять рокiв, щоб про це заговорити. Тож дозвольте зробити це так, як я хочу. Коли я повернулася до Ле-Лавеза, то була майже впевнена, що нiхто мене не впiзнае. А проте я вiдкрито, навiть смiливо показалась у селi. Якщо хтось мене впiзнав, якщо комусь вдалося вгадати в моiх рисах материнi, я хотiла дiзнатися про це одразу. Я хотiла з’ясувати, в якому була становищi. Я щодня ходила до Луари й вмощувалась на пласкому каменi, де ми з Кассi вудили линiв. Стояла на платформi нашого Спостережного Пункту. Деяких Стоячих Каменюк уже немае, але збереглися кiлки, на якi ми вiшали своi трофеi, вiнки та стрiчки, а також голову Староi Мами, коли ми нарештi ii впiймали. Я пiшла й до тютюновоi крамнички Брассо – там тепер заправляе його син, але старий ще живий, очi в нього чорнi, злi й розумнi – i до кафе Рафаеля, i до пошти, де поштаркою працюе Жiнетт Ур’я. Я сходила навiть до вiйськового меморiалу. З одного його боку пiд написом «Загиблi за Батькiвщину» викарбуванi iмена вiсiмнадцяти вбитих на вiйнi солдатiв. Я помiтила, що прiзвище мого батька вiдкололи, залишивши грубу латку мiж Дарю Ж. та Фенуй Ж.-П. На другому його боцi мiстилася бронзова табличка з десятьма iменами, написаними бiльшими лiтерами. Менi непотрiбно було iх читати. Я знала iх напам’ять. Але я вдавала цiкавiсть, знаючи, що хтось обов’язково розповiсть менi цю iсторiю: можливо, покаже мiсце бiля захiдноi стiни церкви Святого Бенедикта, розкаже про щорiчну службу, яку правлять на iхню пам’ять, що цi iмена виголошують зi сходинок меморiалу, а потiм покладають квiти… Менi було цiкаво, чи зможу я це витримати. Цiкаво, чи зможуть вони щось зрозумiти з мого обличчя. Мартiн Дюпре. Жан-Марi Дюпре. Колетт Годiн. Фiлiпп Ур’я. Анрi Леметр. Жульен Ланiсен. Артур Лекоз. Аньес Петi. Франсуа Рамонден. Август Трюрiан. Так багато людей досi пам’ятають. Так багато людей мають тi самi iмена та обличчя. Родини ж залишилися тут – Ур’я, Ланiсени, Рамондени, Дюпре. Шiстдесят рокiв по тому вони все ще пам’ятають, i старi навчають ненавистi молодих. До мене певний час виявляли iнтерес. Таку собi цiкавiсть. Це ж будинок, занедбаний вiдтодi, як його покинула та жiнка, Дартижан. «Я погано пам’ятаю подробицi, мадам, але мiй батько… мiй дядько…». «Навiщо ви придбали це мiсце?» – допитувались вони. Воно було як сiль в оцi, як чорна пляма. Дерева, якi там ще залишилися, наполовину згнили вiд омели та хвороб. Колодязь забитий камiнням i замазаний цементом. Але я пам’ятала ферму охайною, квiтучою та галасливою – конi, кози, кури, кролi… Менi подобаеться думати, що тi дикi кролики, якi бiгають через пiвнiчне поле, можуть бути нащадками наших, бо я подекуди помiчала бiлi плями на коричневому хутрi. Щоб задовольнити цiкавiсть суспiльства, я вигадала iсторiю про дитинство на бретонськiй фермi. Пояснила, що купила землю задешево. Прикинулася вбогою та вибачливою. Дехто зi старожилiв поглядав на мене з пiдозрою, думаючи, мабуть, що фермi належало б назавжди залишитися пам’яткою. Я носила чорне й ховала волосся пiд купою шарфiв. Як бачите, я була старою вiд самого початку. Незважаючи на це, мене прийняли лише через деякий час. Люди поводилися ввiчливо, проте непривiтно, а оскiльки я вiд природи не вмiю бути товариською – мати називала мене вовкуватою, – так i продовжувалося. Я не ходила до церкви. Знаю, який вигляд це мало, але я не могла примусити себе пiти. Зарозумiлiсть або ж непокiрнiсть, з якою мати назвала нас не на честь святих, а на честь фруктiв… І тiльки крамничка допомогла менi стати частиною громади. Спочатку це була невеличка крамничка, хоч я завжди хотiла ii розширити. Це сталося через три роки пiсля моеi появи тут, i грошi Ерве майже скiнчилися. Будинок знову був придатним для життя, проте земля досi стояла без дiла: усього лише десяток дерев, овочева грядка, двi карликовi кози, кури й качки – я нескоро змогла б мати iз неi зиск. Я почала випiкати пироги на продаж – брiош та iмбирний кекс за мiсцевими рецептами, а також фiрмову бретонську випiчку матерi, тонкi млинцi, фруктовi тарти, сабле, печиво, горiховi кекси, хрустики з корицею… Спочатку я продавала iх мiсцевiй пекарнi, а потiм стала торгувати просто на фермi, додаючи потроху й iншi товари: яйця, козячi сири, фруктовi лiкери та вина. На отриманi кошти я придбала поросят, кроликiв i ще кiлькох кiз. Я використовувала старi материнi рецепти, бiльшiсть iз яких брала з голови, лише iнодi звiряючись з альбомом. Пам’ять iнодi грае в дивнi iгри: здавалося, нiхто в Ле-Лавезi не пам’ятав кулiнарii моеi матусi. Дехто зi старожилiв навiть говорив, що мiй приiзд змiнив геть усе, бо жiнка, яка жила тут до мене, була похмурою нечупарою. Будинок ii смердiв, а дiти постiйно бiгали босонiж. І, як на них, то баба з воза, кобилi легше. Усерединi я здригалася, але що могла сказати? Розповiсти, як мати щодня вощила пiдлогу й примушувала нас вдягати фетровi калошi, щоб ми не натоптували черевиками? Як квiтам було тiсно у пiдвiконних ящиках? Як вона скребла нас з такою ж немилосердною безпристраснiстю, як i сходи, перетворювала нас на червоношкiрих iндiанцiв, розтираючи фланельним рушником ледь не до кровi? Тут вона була людським осудовиськом. Про ту iсторiю навiть видали книжку. Точнiше брошуру. П’ятдесят сторiнок, декiлька фотографiй. На однiй – меморiал, на iншiй – церква Святого Бенедикта, широким планом фатальна захiдна стiна. І побiжна згадка про нас трьох, навiть без iмен. Я за це вдячна. Розмите збiльшене фото моеi матерi: вона тут з таким туго стягнутим волоссям, що очi здаються вузькими, наче в китайця, а рот зiбганий у тоненьку смужечку осуду. Офiцiйне фото мого батька те саме, з альбому: вiн тут аж занадто молодий, гвинтiвку недбало закинув на плече, широко всмiхаеться. Потiм, майже наприкiнцi, фото, вiд якого менi перехопило подих, наче рибi з гачком у ротi. Чотири молодики в нiмецькiй унiформi: трое обiйнялися, а четвертий стоiть трохи збоку, самовпевнено, iз саксофоном у руках… Іншi також тримають iнструменти – трубу, вiйськовий бара бан, кларнет. І хоч iхнi iмена не пiдписанi, я знаю кожного. Вiйськовий ансамбль села Ле-Лавез, приблизно 1942 р. Крайнiй справа – Томас Лейбнiц. Я довго думала про те, як iм вдалося розкопати стiльки подробиць. Де вони взяли фотографiю матерi? Наскiльки менi було вiдомо, не iснувало жодного ii знiмка. Навiть я бачила лиш один – старе весiльне фото, заховане на днi нижньоi шухляди комода в спальнi. На ньому пара стоiть на сходах церкви Святого Бенедикта: вiн – у крисатому капелюсi, а вона – з розпущеним волоссям i квiткою, заткнутою за вухо… Зовсiм iнша жiнка, вона вимушено й нiяково всмiхаеться в камеру, а чоловiк обiймае ii за плечi. Я розумiла: якби мати дiзналася, що я бачила цей знiмок, вона б розсердилась i заховала його в iнше мiсце, тремтячи вiн невiдомого iй самiй занепокоення. А от на фотографii в книжцi вона бiльше схожа на ту жiнку, котру, як менi здавалося, я знала, хоча насправдi не знала нiколи – жорстку й завжди готову вибухнути люттю… Потiм, розглядаючи фотографiю автора на форзацi, я збагнула, звiдки взялась iнформацiя. Лора Дессанж, гастрожурналiстка й ресторанна критикиня, коротке руде волосся й вiдпрацьована усмiшка. Дружина Яннiка. Невiстка Кассi. Бiдолашний дурник Кассi. Бiдолашний Кассi, заслiплений гордощами за успiшного сина. Пiдставляти нас пiд удар – заради чого? Чи вiн сам зрештою повiрив у своi вигадки? 3 Щоб ви розумiли, окупацiю ми сприймали зовсiм iнакше, нiж мiстяни. Вiдтодi Ле-Лавез практично не змiнився. Подивiться на нього нинi: кiлька вулиць, деякi з них — i досi лише бруднi дороги, що розходяться вiд головних перехресть. Там ось, позаду – церква, а там – пам’ятник на площi Мученикiв, сквер i фонтан за ним, потiм на вулицi Мартiна i Жана-Марi Дюпре – поштове вiддiлення, м’ясна крамниця Петi, кафе «Погана репутацiя», бар-тютюн, на сходах якого, поряд iз пiдставкою, повною листiвок iз зображенням вiйськового меморiалу, сидить у крiслi-гойдалцi старий Брассо. Навпроти розташованi крамничка «Квiти – Ритуальнi послуги» (похорон i поминки, завжди пристойнi цiни для мешканцiв Ле-Лавеза), жовта поштова скринька й унiвермаг – досi у володiннi сiм’i Трюрiан, на щастя, тiльки нещодавно повернувся молодший онук. За головною вулицею бринить Луара, темна й тиха, як змiя на сонечку, i широка, як пшеничне поле. Їi поверхню перерiзають островки й перемiлi, що здаються туристам, якi пiд’iжджають з боку Анже, такими ж мiцними, як i дорога пiд колесами iхнiх авто. Звичайно, усе зовсiм навпаки. Мандрiвнi острiвки постiйно пересуваються. Пiд поштовхом бистрих темних вод вони занурюються i виринають, нiби повiльнi жовтi кити, залишаючи в кiльватерi маленькi коловертнi. Із човна вони здаються безпечними, але для плавця становлять смертельну небезпеку: зворотний прибiйний потiк безжально тягне пiд спокiйну воду, затягуе необережного, щоб там тихенько, непомiтно поглинути… У старiй Луарi досi водиться риба. Линi, щуки та вугрi розрослися до гiгантських розмiрiв на каналiзацiйних вiдходах i всiлякiй гнилизнi з верхорiччя. Мало не щодня тут побачиш човни, хоча рибалки викидають за борт половину того, що впiймають. Бiля староi греблi стоiть сарайчик Поля Ур’я, де вiн гендлюе рибальською снастю та блешнями, буквально на вiдстанi плювка вiд того мiсця, де ми з Кассi ранiше рибалили, а Жаннет Годiн вкусила водяна змiя. Бiля нiг Поля лежить його старий пес, жахливо схожий на того брунатного дворнягу, що всюди таскався за ним у минулi часи, а сам Поль телiпае у водi шматком мотузки, нiби сподiваючись щось там упiймати. Цiкаво, чи вiн пам’ятае? Інколи я ловлю на собi його погляд – вiн один iз тих, хто часто дивиться на мене, – i в цей момент я майже впевнена, що так, пам’ятае. Вiн, ясна рiч, постарiшав, як i ми всi. Його кругле блiде обличчя потемнiло, стало мiшкуватим i понурим. Кривулястi вуса кольору пережованого тютюну. Кiнчик цигарки мiж зубами. Темно-синiй берет, натягнений на череп. Вiн переважно мовчить, бо нiколи не був балакучим, але дивиться поглядом побитого пса. Вiн любить моi млинцi та сидр. Можливо, саме тому вiн нiколи нiчого не казав. Нiколи не здiймав галасу. 4 На шостому роцi мого перебування тут я нарештi вiдкрила млинцеву. До того часу я вже мала вiдкладенi грошi, до мене звикли й прийняли до громади. Я найняла хлопця працювати на фермi – вiн був з Курле й не мав жодного стосунку до тих самих родин, – а ще взяла на роботу дiвчину – допомагати обслуговувати клiентiв. Я починала з усього лише п’ятьох столикiв – мiй секрет завжди полягав у тому, щоб починати з малого i не дратувати людей. Згодом я подвоiла iхню кiлькiсть, до того ж у погожi днi я виставляла столи на терасу. Усе було дуже просто. Меню обмежувалося гречаними млинцями з начинками на вибiр, якоюсь одною стравою дня й десертами. Як бачите, я могла дати собi раду на кухнi, а Лiзi доручала приймати замовлення. Свiй заклад я назвала «Малиновий млинець», на честь фiрмовоi страви – солодкого млинця з малиновим кулi й домашнiм лiкером, й усмiхалася до себе, уявляючи iхню реакцiю, якби вони дiзналися… Декiлька постiйних клiентiв почали називати це мiсце «У малини», i вiд цього моя усмiшка ставала ще ширшою. Саме тодi на мене знову звернули увагу чоловiки. Розумiете, за мiрками Ле-Лавеза я була досить забезпеченою жiночкою. На той час менi ледве виповнилося п’ятдесят. До того ж я вмiла готувати й вести хазяйство… До мене залицялося кiлька чоловiкiв: хорошi й чеснi, як Жильбер Дюпре i Жан-Луi Лелассен, i лiнивi, як Рамбер Лекоз, якому кортiло отримати довiчне харчування. Навiть Поль, милий Поль Ур’я з обвислими прокуреними вусами й постiйним мовчанням. Певна рiч, питання про щось таке навiть не стояло. Я не могла дозволити собi пiддатися такiй дурнiй спокусi. Не те щоб мене це нiтрохи не бентежило, але я не могла. Я мала справу. У мене були материна ферма та спогади. Чоловiк змусив би мене все це полишити. Тодi я вже не змогла б приховувати справжне обличчя, i навiть якби селяни пробачили мое походження, вони б навряд чи змирилися з шiстьма роками брехнi. Тому я вiдмовлялася вiд усiх пропозицiй, несмiливих i зухвалих, допоки не зажила спочатку репутацii безутiшноi, згодом – неприступноi, а вiдтак – пiдстаркуватоi. Я прожила в Ле-Лавезi майже десять рокiв. В останнi п’ять я запрошувала Пiсташ iз сiмейством на лiтню вiдпустку. Я спостерiгала, як дiти з цiкавих окатих пакуночкiв перетворювались на маленьких яскравих пташок, що на невидимих крилах лiтали моiми лукою та садом. Пiсташ – хороша дочка. Моя таемна улюблениця Нуазетт бiльше схожа на мене – лукава й бунтiвна, з моiми чорними очима й сповненим дикунством i протирiччями серцем. Я могла вмовити ii залишитися поряд – вистачило б слова чи усмiшки, – але не зробила цього. Мабуть, страхалася, що перетворюся на свою матiр. Вона слухняно шле сухi листи. Їi шлюб завершився сумно. Вона працюе офiцiанткою в нiчному кафе в Монреалi. Вiдмовляеться брати в мене грошi. А от Пiсташ – це така жiнка, якою могла стати Ренетт: пухка, довiрлива, нiжна зi своiми дiтьми й люта, коли необхiдно iх захистити, м’яке брунатне волосся, а очi – зеленi, як горiшок, на честь якого я ii назвала. Завдяки iй i дiтям я навчилася знову переживати гарнi моменти свого дитинства. Готуючи для них млинцi й товстенькi ковбаски з яблуками та запашними травами, я згадала, як бути матусею. Я варила для них варення з iнжиру, зелених помiдорiв, кислих вишень та айви. Дозволяла бавитися з малими грайливими козенятами та згодовувати iм хлiбнi скоринки й шматочки моркви. Ми годували курей, гладили м’якi мордочки понi, збирали заячий щавель для кролiв. Я показала iм рiчку й навчила дiставатися до сонячних обмiлин. Попередила iх, не без колючки в серцi, про всi небезпеки: змiй, корiння, коловороти, хибкi пiски – i примусила поклястися нiколи-нiколи там не плавати. Я показала iм лiси за селищем, найкращi мiсця для збору грибiв, навчила, як вiдрiзнити справжню лисичку вiд несправжньоi та як знаходити в гущi дику лохину. Таке дитинство мало бути в моiх дiвчат. Замiсть цього був дикий берег Кот-д’Армора, де ми з Ерве жили якийсь час: вiтрянi пляжi, сосновi лiси, критi шифером кам’янi будинки. Я намагалася бути iм хорошою мамою, справдi докладала всiх зусиль, але завжди вiдчувала, що чогось не вистачае. Тепер я розумiю, що не вистачало саме цiеi ферми, цього будинку, цих полiв, цiеi сонноi смердючоi Луари в Ле-Лавезi. Ось чого я для них хотiла, а отримала лише з онуками. Тiшачись iз ними, я тiшила саму себе. Менi подобаеться думати, що мати робила б так само, якби мала можливiсть. Я уявляла ii лагiдною бабусею, подумки з нею сперечаючись: «Справдi, матiнко, ви остаточно розбещите цих дiтей», – i це не здавалося таким уже й неможливим. Чи, може, я приписую iй те, чого не було. Можливо, вона й справдi була такою, як я пам’ятаю – кам’яною жiнкою, яка нiколи не усмiхалась i спостерiгала за мною з виразом вiдвертоi незрозумiлоi лютi. Вона так i не побачила своiх онук, навiть не дiзналася про iхне iснування. Я сказала Ерве, що моi батьки померли, i вiн нiколи в цьому не сумнiвався. Його батько був рибалкою, а мати – такою собi округлою жiнкою-курiпочкою, яка продавала рибу на ринку. Я загорнулась у них, нiби в позичену ковдру, знаючи, що настане час, i менi доведеться знову вийти на мороз без них. Гарною людиною був Ерве, спокiйною, без жодного гострого кута, об який я могла порiзатися. Я кохала його – не так палко й вiдчайдушно, як Томаса, але кохала. Вiн помер у 1976 роцi – вбило блискавкою, коли вони з батьком ловили вугрiв, – i моя скорбота мала присмак невiдворотностi й майже полегшення. Направду тривалий час усе було добре. Але справа – i життя – мали рухатися далi. Вiсiмнадцять мiсяцiв по тому я повернулася до Ле-Лавеза з вiдчуттям, нiби прокинулася вiд довгого темного сну. Вам може здатися дивним, що я так довго зволiкала й не читала материного альбому. Вiн був, за винятком перигорського трюфеля, моею единою спадщиною, а за п’ять рокiв я до нього майже не зазирала. Звiсно, я знала безлiч рецептiв напам’ять, тож менi не треба було iх перечитувати, та все ж… Мене навiть не покликали на оголошення заповiту. Я не знаю, коли вона померла, хоча точно можу вказати де – у старечому притулку «Ля Готрай» у Вiтре, вiд раку шлунка. Їi поховали на мiсцевому кладовищi, i я приiжджала туди лише раз. Могила розташована бiля дальньоi стiни, поряд iз контейнерами для смiття. На пам’ятнику написано: Мiрабель Дартижан i вказанi якiсь дати. Я з подивом дiзналась, що мати брехала нам про свiй вiк. Навiть не знаю, що змусило мене вперше розгорнути ii альбом. Я проводила перше лiто в Ле-Лавезi. Стояла засуха, i Луара змiлiла на пару метрiв, оголивши зморшкуватi береги, потворнi, нiби корiння гнилого зуба. Вибiленi пiд сонцем корiння дерев переплiтались у водi, i дiти гралися мiж ними на вiдмiлинах, хлюпаючи босонiж по коричневих брудних калюжах i тицяючи палицями в смiття, яке приносило зверху течiею. До того часу я уникала навiть дивитися на альбом, вiдчуваючи якусь незрозумiлу провину: наче я пiдглядаю, наче будь-якоi митi зайде мати й побачить, що я читаю ii дивнi секрети… Насправдi ж я не хотiла знати ii таемницi. Таке бувае, коли заходиш у темну кiмнату й чуеш, як кохаються твоi батьки. Внутрiшнiй голос казав, що це неправильно, i менi знадобилося десять рокiв, щоб зрозумiти – той голос був не материн, а мiй. Як я вже казала, ii записи були переважно незрозумiлi. Бiльшiсть зробленi незнайомою мовою – схожою на iталiйську, але вимовити ii неможливо. Пiсля декiлькох невдалих спроб розшифрувати я покинула цю справу. Рецепти були досить розбiрливi, написанi синiм або фiолетовим чорнилом, а от божевiльнi карлючки, вiршики, малюночки, спостереження, що iх перемежали, залишенi казна-як. Я так i не змогла зрозумiти бодай якоiсь логiки. Бачила сьогоднi Гiйома Рамондена. З новою дерев’яною ногою. Вiн смiявся з Р.-К., яка на нього витрiщалась. Коли вона запитала, чи не боляче, вiн вiдказав, що йому пощастило. Його батько робить клоги.[7 - Клоги – традицiйне дерев’яне взуття французьких селян.] Тож тепер йому знадобиться тiльки пiвпари, ха-ха, а шанси встояти навшпиньках пiд час вальсу скоротяться удвiчi, моя гарнюня. Я постiйно думаю про те, що там, усерединi, пiд пiдколотою до ноги штаниною. Щось схоже на недосмажену лiверну ковбасу, перев’язану мотузочкою. Довелося кусати губи, щоб не розреготатись. Цi слова дуже дрiбним почерком записанi над рецептом лiверноi ковбаси. Менi такi iсторii з життя, з цим чорним гумором, здаються тривожними. В iнших мiсцях мати пише про дерева як про живих iстот: Провела всю нiч бiля Прекрасноi Івонн, iй було так погано вiд холоду. При цьому дiтей вона позначае скорочено – Р.-К., Кас, Фра, а про мого батька i згадки немае. Нiде. Багато рокiв я гадала чому. Звичайно, я не могла розiбрати, що написано в iнших, таемних роздiлах. Мого батька – а я так мало про нього знаю – нiби не iснувало. 5 А потiм сталася ця халепа зi статтею. Сама я ii не читала, як ви розумiете. Їi опублiкували в такому журналi, де про iжу пишуть як про стильний аксесуар: «Цього року, дорогенька, всi iдять кускус, це надзвичайно важливо». А для мене iжа – це просто iжа, чуттеве задоволення, дбайливо витворена ефемернiсть на кшталт феерверка, хоч вона iнколи й потребуе значних зусиль, та все ж не сприймаеться серйозно, не е мистецтвом – на бога! – через одну дiрку потрапило, з iншоi вийшло. Хай там як, але одного дня статтю надрукували в одному з модних журналiв. Називалась вона «Подорож уздовж Луари» чи якось так – вiдомий шеф-повар вiдвiдував ресторани, що траплялися йому дорогою на узбережжя. Я його пам’ятаю: невисокий худий чоловiчок, який принiс iз собою в серветцi власну сiльничку й перечницю, а на колiна вмостив блокнот. Вiн скуштував мою паелью по-антильськи та теплий салат з артишокiв, потiм спробував шматок кунь-амана за материним рецептом, запив усе це домашнiм сидром i чаркою фiрмового малинового лiкеру на додачу. Вiн багато запитував про моi рецепти, захотiв вiдвiдати кухню та сад i був у цiлковитому захватi, коли я повела його в погрiб i показала полицi з террiнами[8 - Террiн – страва французькоi кухнi, розрахована на тривале зберiгання, рiзновид паштету.] i консервацiею, з ароматизованими маслами (горiховим, розмариновим, трюфельним) та оцтами (малиновим, лавандовим, яблучним). Вiн спитав мене, де я навчалась, i, здаеться, навiть засмутився, коли я розреготалась у вiдповiдь. Мабуть, я тодi наговорила зайвого. Менi це, бачте, лестило. Пропонувала йому скуштувати те й се. Шматочок паштету рiет, кружальце сиров’яленоi ковбаси. Ковточок лiкеру з груш, тiеi самоi грушiвки, яку мати зазвичай виготовляла в жовтнi з падалиць, що починали шумувати одразу, як тiльки торкалися землi, – iх облiплювали брунатнi оси, тож доводилося збирати плоди дерев’яними щипцями… Я показала йому материн трюфель, що бережно зберiгаеться в олii, мов комаха в бурштинi, i всмiхалася, спостерiгаючи за тим, як вiн захоплено витрiщае очi. Чи розумiете ви, чого варта така рiч? Так, вiн потiшив мое марнославство. Можливо, вiн ще й трохи самотнiй, а менi приемно було спiлкуватися з чоловiком, який говорив зi мною однiею мовою, змiг назвати трави у террiнi, тiльки скуштувавши його, i який сказав менi, що я надто гарна для цього мiсця та що це майже злочин… Можливо, я трохи розмрiялася. Треба було краще пильнувати. Стаття вийшла через кiлька мiсяцiв. Хтось принiс менi вирiзку з журналу. Фотографiя моеi млинцевоi та пара абзацiв. «У пошуках автентичноi гурманськоi кухнi вiдвiдувачi Анже можуть попрямувати до престижного закладу “Насолода у Дессанжiв”. Якщо вони вчинять саме так, то безперечно прогавлять найзахопливiше вiдкриття моеi подорожi вздовж Луари…». Якщо чесно, я намагалася пригадати, чи згадувала при ньому Яннiка. «За непоказним фасадом простого фермерського будинку творяться справжнi кулiнарнi дива». Купа нiсенiтниць про «нове життя, яке творчий генiй цiеi жiнки вдихнув у традицiйну сiльську кулiнарiю» – нетерпляче, зi зростаючим вiдчуттям панiки я пробiгла очима статтю в пошуках невiдворотного. Одна-едина згадка прiзвища Дартижан – i все, що я так дбайливо вибудувала, почне розсипатися… Може здатися, що я перебiльшую. Анiтрохи. У Ле-Лавезi дуже добре пам’ятають вiйну. Тут е люди, якi досi не розмовляють одне з одним. Денiз Мурiак i Люсiль Дюпре, Жан-Марi Боне i Колiн Брассо. А якою сенсацiею стало те, що декiлька рокiв тому в Анже на зачиненому горищi будинку знайшли лiтню жiнку! Батьки замкнули дочку в 1945 роцi, коли дiзналися, що вона колаборантка. Дiвчинi тодi було шiстнадцять. Випустили ii, стару й божевiльну, тiльки через п’ятдесят рокiв, коли батько нарештi помер. А як щодо тих старих – iм зараз вiсiмдесят чи дев’яносто, – яких ув’язнили за вiйськовi злочини? Слiпi та хворi старигани, з пом’якшеними деменцiею рисами, млявими й байдужими обличчями. Неможливо повiрити, що колись вони були молодi. Неможливо уявити, що колись у цих крихких забудькуватих головах тiснилися кривавi задуми. Розтрощиш посудину – i вмiст витече. Спокутування такого злочину вимагае цiлого життя. «За дивним збiгом обставин власниця “Малинового млинця”, мадам Франсуаза Симон, е родичкою власницi “Насолоди у Дессанжiв”…». Менi перехопило подих. Було вiдчуття, нiби всерединi розгорiвся вогонь i перекрив дихання, i я одразу опинилася на днi брунатноi рiчки, яка стискала й втягувала мене вниз, а язики полум’я лизали горло, легенi… «…нашоi доброi знайомоi Лори Дессанж! Дивно, але iй не вдалося перейняти тiтчинi секрети. Особисто я вiддаю перевагу невигадливим принадам “Малинового млинця” порiвняно з елегантними (але надто примiтивними!) пропозицiями Лори». Я знову змогла дихати. Не племiнник, а племiнниця. Менi вдалось уникнути викриття. Я пообiцяла собi, що надалi не допущу подiбних дурощiв. Нiяких бiльше розмов з приемними ресторанними критиками. За тиждень фотограф з якогось iншого паризького журналу приiхав брати в мене iнтерв’ю, але я вiдмовилася з ним зустрiчатись. Прохання про iнтерв’ю приходили й поштою, але я iх iгнорувала. Якесь видавництво запропонувало менi випустити книгу рецептiв. Уперше «Малиновий млинець» наводнили мешканцi Анже, туристи, елегантнi люди в нових блискучих машинах. Я завертала iх десятками. У мене були постiйнi клiенти й усього десять-п’ятнадцять столикiв. Я не могла приймати так багато вiдвiдувачiв. Я вiдчайдушно намагалася поводитись, як завжди. Вiдмовлялась приймати бронювання. Люди купчилися в черзi просто на тротуарi. Менi довелося найняти другу офiцiантку, але загалом я не зважала на зайвий ажiотаж. Навiть коли той невисокий ресторанний критик повернувся, щоб посперечатися й переконати мене, я все одно його не послухала. Нi, я не дозволю публiкувати своi рецепти в його колонцi. Нi, книги не буде. Жодних фотографiй. «Малиновий млинець» залишиться таким, який вiн е, – провiнцiйною млинцевою. Я розумiла: якщо опиратися й далi, вони зрештою залишать мене у спокоi. Але шкоду вже було заподiяно. Тепер Лора та Яннiк знали, де мене знайти. Мабуть, iм розповiв Кассi. Вiн оселився у квартирi неподалiк вiд центру Парижа й, хоч нiколи не любив листуватися, час вiд часу писав менi. Його листи ряснiли оповiдками про знамениту невiстку й чудового сина. Що ж, пiсля статтi та зчиненого нею галасу знайти мене стало справою iхнього життя. Вони й Кассi з собою притягнули, нiбито як подарунок. Мабуть, думали, що ми розчулимося, побачивши одне одного через стiльки рокiв, але хоч його очi трохи засльозилися, моi були абсолютно сухими. У ньому мало що залишилося вiд старшого брата, з яким мене так багато пов’язувало. Вiн погладшав, риси обличчя стали безформним тiстом, нiс почервонiв, щоки вкрилися сiточкою порепаних судин, наче трiщинками, а усмiшка була непевною. Замiсть тих почуттiв, що я колись мала до нього – аякже, обожнювання героiчного старшого брата, який, як менi тодi здавалося, мiг зробити будь-що: залiзти на найвище дерево, обдурити диких бджiл i вкрасти iхнiй мед, перепливти Луару в найширшому мiсцi, – була тiльки ностальгiя, перемiшана з презирством. Та й, зрештою, усе це було так давно. Цей товстий чоловiк здавався менi чужим. Спочатку вони поводилися розумно. Нi про що не питали. Вони непокоiлися, що я живу тут сама, дарували подарунки, наприклад кухонний комбайн – iх шокувало, що у мене його не було, – а ще зимове пальто та радiоприймач, також пропонували звозити мене кудись… Одного разу навiть запросили до свого ресторану – величезного закладу зi столами зi штучного мармуру й картатими скатертинами, неоновими знаками та висушеними морськими зiрками й пластиковими крабами, загорнутими в розвiшену на стiнi рибальську сiтку. Я досить стримано вiдгукнулася про iнтер’ер. «Ну, тiтонько, це те, що називають кiтч, – люб’язно пояснила Лора, поплескуючи мене по руцi. – Не думаю, що ви цiкавитесь такими речами, але повiрте менi – у Парижi це останнiй писк моди». Вона вишкiрилася до мене. У неi дуже бiлi, дуже великi зуби та волосся кольору стиглоi паприки. Вони з Яннiком часто торкалися одне одного i цiлувалися на людях. Мушу визнати, мене це помiтно бентежило. А iжа була… мабуть, сучасна. Я в такому погано розумiюся. Спочатку подали щось на кшталт салату з такою-сякою заправкою – купа нарiзаних квiточками овочiв. Десь у ньому мав бути цикорiй, але здебiльшого вiн складався з салатного листя, редиски та моркви. Потiм подали шматочок хека (мушу визнати, доволi непоганий, але занадто маленький) у соусi з бiлого вина та цибулi-шалот, прикрашений листочком м’яти – не питайте мене навiщо. Пiсля цього принесли окрайчик грушевого пирога, на який покрапали шоколадним соусом i притрусили цукровою пудрою з шоколадними кучериками. Крадькома зазирнувши до меню, я побачила такi пафоснi пропозицii, як «…грильяж-асортi на апетитнiй подушцi з тонкого тiста, полите густим чорним шоколадом, подаеться з пiкантним абрикосовим кулi». Судячи з опису, це нiщо iнше, як звичайне флорентiйське печиво, яке, коли його принесли, виявилось розмiром iз п’ятифранкову монету. Але ж як про нього написали! Нiби сам Мойсей принiс його з гори Синай. А цiни якi! У п’ять разiв вищi, нiж найдорожчi страви з мого меню, i це без урахування вина. Звичайно, я нi за що не платила. Але почала думати, що, так чи iнакше, у цiеi несподiваноi уваги мае бути прихований цiнник. І я не помилилась. Через два мiсяцi менi зробили першу пропозицiю. Тисяча франкiв, якщо я подiлюся з ними рецептом паельi по-антильськи i дозволю внести цю страву в iхне меню. «Паелья по-антильськи вiд тiтоньки Фрамбуаз», як ii назвали у статтi Жуля Лемаршана в липневому номерi журналу «Гостиннiсть i кухня» 1992 року. Спочатку я вирiшила, що це жарт. «Витончене поеднання щойно виловлених морепродуктiв iз зеленими бананами, шматочками ананаса, родзинками та рисом iз шафраном…» Я розсмiялася. Невже iм мало власних рецептiв? – Не смiйтеся, тiтонько, – грубувато перервав Яннiк, дивлячись на мене блискучими чорними очима. – Тобто Лора i я, ми будемо вам дуже вдячнi… Вiн широко та щиро усмiхнувся. – Ну, не соромтеся, тiтонько. Та годi вже так мене називати! Лора обвила мене оголеною прохолодною рукою: «Ми попiклуемося про те, щоб усi знали, що це – ваш рецепт». Тут я i зм’якла. Взагалi-то я була не проти дiлитися рецептами, зрештою, досить багато я вже розповiла мешканцям Ле-Лавеза. Я вiддала б iм паелью по-антильськи задурно, як i будь-що iнше, що упало б iм в око, але тiльки за умови, що вони викинуть оту «тiтоньку Фрамбуаз» iз меню. Я дивом уникла смертельноi небезпеки. І не хотiла привертати зайву увагу. Вони дуже швидко, майже без суперечок погодилися на моi умови. Через три тижнi рецепт «паельi по-антильськи вiд тiтоньки Фрамбуаз» з’явився на шпальтах «Гостинностi i кухнi», а поряд притулилася пишномовна стаття Лори Дессанж. «Сподiваюся, що зможу подiлитися з вами ще багатьма традицiйними рецептами тiтоньки Фрамбуаз, – обiцяла вона. – До того часу ви можете самi скуштувати цi страви в ресторанi “Насолода у Дессанжiв”, що на Розмариновiй вулицi в Анже». Я так розумiю, вони не очiкували, що я прочитаю цю статтю. Можливо, подумали, що я не те мала на увазi. Коли я поговорила з ними про це, вони винувато перепросили, нiби спiйманi на гарячому дiти. Страва виявилась надзвичайно успiшною, i вони вже спланували видiлити окремий роздiл тiтоньки Фрамбуаз у меню, з моiми «кускусом по-провансальськи», «бобами у горщику» та «фiрмовими тiтчиними млинцями». – Бачите, тiтонько, – трiумфально заявив Яннiк, – штука в тому, що ми не вимагаемо вiд вас жодноi роботи. Просто будьте собою. Будьте природною. – А я могла б вести колонку в журналi, – додала Лора. – «Поради тiтоньки Фрамбуаз» чи якось так. Звичайно, вам не треба буде нiчого писати самiй. Усе робитиму я. І вона всмiхнулася менi, нiби дитинi, що чекае на заохочення. Вони знову притаскали з собою Кассi, i вiн теж сяяв усмiшкою, хоча й мав збентежений вигляд, нiби все це для нього надто важкий тягар. – Але ж я казала, – я намагалася говорити жорстко, щоб голос не тремтiв. – Я ж вас попередила. Менi все це непотрiбно. Я не хочу мати до цього жодного стосунку. Кассi кинув на мене очманiлий погляд. «Але ж це така чудова можливiсть для мого сина, – заблагав вiн. – Тiльки подумай, як йому допоможе публiчнiсть». Яннiк вiдкашлявся. – Батько мае на увазi, – поспiхом виправив вiн старого, – що ми всi могли б мати з цього зиск. Якщо швидко зреагувати, перед нами вiдкриються необмеженi можливостi. Ми вийшли б на ринок з варенням тiтоньки Фрамбуаз, печивом тiтоньки Фрамбуаз… Певна рiч, тiтонько, ви б отримували непоганий вiдсоток. Я похитала головою. – Ви не чуете мене, – сказала я, пiдвищивши голос. – Я не хочу публiчностi. Я не хочу вiдсоткiв. Менi це нецiкаво. Яннiк i Лора перезирнулись. – А якщо ви думаете про те, що й я, – вiдказала я рiзко, – що ви можете провернути це й без моеi згоди – врештi, вам потрiбнi лише iм’я та фотографiя, – то слухайте сюди. Якщо я дiзнаюсь, що хоч один з так званих рецептiв тiтоньки Фрамбуаз з’явився в цьому журналi – у будь-якому журналi, – я одразу ж зателефоную редакторовi. Я продам йому права на всi своi рецепти. Нi, я вiддам iх задурно! У мене збилося дихання, а серце калатало вiд лютi та страху. Нiхто не перейде дорогу дочцi Мiрабель Дартижан. Вони розумiли, що я дiйсно зроблю те, про що кажу. Я прочитала це в них на обличчях. Та вони ще спробували щось там заперечити: «Тiтонько…» – І припинiть називати мене тiтонькою! – Я з нею поговорю, – Кассi важко пiдвiвся зi стiльця. Я помiтила, що роки не помилували його, вiн весь подався всередину, нiби опале суфле. Навiть це невеличке зусилля змусило його тяжко хрипiти. – Ходiмо до саду. Я сидiла на поваленому стовбурi бiля покинутого колодязя, переповнюючись дивним вiдчуттям роздвоення. Здавалося, старий добрий Кассi зараз знiме маску цього товстуна й постане передi мною такий, як ранiше – напористий, азартний i дикий. – Чому ти чиниш так, Буаз? – запитав вiн. – Це через мене? Я повiльно похитала головою. – Тебе це аж нiяк не стосуеться, – вiдповiла я. – Як i Яннiка. Я сiпнулась у бiк ферми. – Ти ж помiтив, що я привела до ладу старий будинок. Вiн знизав плечима. – Нiколи не мiг збагнути, навiщо воно тобi, – визнав вiн. – Я б до нього i не доторкнувся. Мене сироти хапають вiд самоi думки про те, що ти тут живеш. Потiм вiн подивився на мене дивним довгим поглядом, рiзкуватим, проникливим. – Це дуже на тебе схоже, – усмiхнувся вiн. – Ти завжди була ii улюбленицею, Буаз. Ти зараз навiть схожа на неi. Я смикнулася. – Не заговорюй менi зуби! – сухо вiдказала я. – Тепер ти ще й розмовляеш, як вона, – у його голосi звучала любов, провина, ненависть. – Буаз… Я глипнула на нього. – Хтось мусив зберегти пам’ять про неi, – сказала я. – І я знала, що це будеш не ти. Вiн безпорадно простягнув руки. – Але тут, у Ле-Лавезi… – Нiхто не знае, хто я. Нiкому й на думку не спадае провести паралель. Я раптом усмiхнулась. – Знаеш, Кассi, для багатьох людей усi лiтнi жiнки бiльш-менш однаковi на вигляд. Вiн кивнув. – І ти гадаеш, що «тiтонька Фрамбуаз» тебе викрие. – Впевнена, що так. Настала тиша. – Ти завжди була вправною брехухою, – чомусь згадав вiн. – Це ще одна рiч, яку ти успадкувала вiд неi. Здатнiсть приховувати. Я от, навпаки, цiлком вiдвертий. Кассi широко розкинув руки, щоб продемонструвати свою вiдкритiсть. – Добре тобi, – байдуже промовила я. Навiть вiн у це повiрив. – Ти вправно готуеш, я це визнаю. Вiн дивився повз мое плече на сад i дерева, що згинались пiд тягарем плодiв. – Їй би це сподобалось. Знати, що ти все це зберiгаеш. Ти так на неi схожа… – повiльно повторив брат. Без захоплення, просто констатуючи факт, частково з вiдразою, частково з подивом. – Вона залишила менi свою книгу, – пояснила я. – Ту саму, з рецептами. Той альбом. Кассi витрiщив очi. – Справдi? Ту саму? Ну, ти точно була ii улюбленицею. – Не знаю, чому ти постiйно це повторюеш, – роздратувалась я. – Навiть якщо в матерi й була фаворитка, то це точно Ренетт, а не я. Ти ж пам’ятаеш… – Вона сама менi говорила, – перебив вiн. – Казала, що з нас трьох тiльки в тебе в головi е клепка i хоч якийсь характер. «Це хитрюще маленьке стерво бiльше схоже на мене, нiж ви разом, помноженi на десять». Це ii слова. Схоже, так i було. У ньому бринiв ii голос, гострий i ясний, наче скло. Мабуть, вона тодi на нього сердилася, то був один з ii нападiв лютi. Вона рiдко нас била, але – Божечки! – попастися iй на язик… Кассi скривився. – Так вона це й сказала – холодно та сухо. І ще дивилась iз цiкавiстю, нiби влаштувала менi якусь перевiрку. Хотiла подивитися, що я зроблю. – А що ти зробив? Вiн знизав плечима. – Розплакався, ясна рiч. Менi ж було всього дев’ять. «Звiсно, так i було», – подумала я. Вiн завжди так поводився. Пiд шкiркою дикунства ховалась надмiрна чутливiсть. Вiн, бувало, тiкав з дому, ночував у лiсi чи в будиночку на деревi, знаючи, що мати не вiдшмагае його. Потай вона навiть заохочувала його неслухнянiсть, бо та скидалася на непокору, силу. Я б на його мiсцi плюнула iй у вiчi. – Скажи-но, Кассi, – раптом дещо спало менi на думку, i вiд збудження перехопило подих. – Чи мати колись… Ти пам’ятаеш, щоб вона говорила iталiйською? Або португальською? Якоюсь iноземною мовою… Кассi здивовано похитав головою. – Ти впевнений? У ii альбомi… – i я розповiла йому про сторiнки, списанi незнайомим письмом, яке менi так i не вдалося розшифрувати. – Дай подивитися. Ми разом погортали альбом. Кассi торкався жорстких жовтих аркушiв з вимушеною цiкавiстю. Я помiтила, що вiн навмисне не торкаеться написаного, хоча погладжуе пальцями iншi речi – фотографii, висушенi квiти, крильця метеликiв, клаптики тканини, приклеенi до паперу. – Божечки, – стиха пробурмотiв вiн. – Я й не знав, що вона таке витворила, – вiн поглянув на мене. – А ти ще кажеш, що не була ii улюбленицею. Рецепти одразу зацiкавили його бiльше за все iнше. Пальцi, що гортали альбом, нiби повернули собi колишню спритнiсть. – Тарт зi сливами i мигдалем, – шепотiв вiн. – Сирний клафутi з вишнями. Я iх пам’ятаю! Раптом, захопившись, вiн нiби помолодшав, став колишнiм Кассi. – Тут усе, – промовив вiн. – Усе. Я тицьнула в один iз написаних не по-нашому абзацiв. Кассi розглядав його якийсь час, а потiм розреготався. – Це не iталiйська, – пояснив вiн менi. – Невже ти не пам’ятаеш? Йому все це видавалося дуже кумедним i веселим. У нього навiть вуха затрусилися, схожi на голубiнки. – Це ж мова, яку вигадав батько. Вiн ще називав ii «бiлiнi-енверлiнi». Хiба не пам’ятаеш? Вiн же повсякчас так балакав… Я спробувала пригадати. Менi було сiм рокiв, коли вiн помер. «Мае ж бодай щось зберегтися в пам’ятi», – сказала я собi. Але збереглося надто мало. Усе поглинула темна жадiбна прiрва. Я пригадую батька, але уривками. Запах молi й тютюну вiд його масивного пальта. Вiн один любив топiнамбур, тож ми всi змушенi були його iсти хоча б раз на тиждень. Одного разу я загнала рибальський гачок мiж великим пальцем i долонею, а його руки тримали мене, поки голос наказував бути хороброю… Його обличчя я пам’ятаю за фотографiями, i всi вони сепiею. А в закапелку пам’ятi мiститься щось далеке, те, що темрява з неохотою виплюнула. Батько щось белькоче нiсенiтною мовою та широко всмiхаеться, Кассi смiеться, я теж смiюся, хоч i не розумiю жарту, а мати единий раз десь далеко, iй нас не чути, можливо, у неi напад мiгренi, наше несподiване свято… – Я щось пам’ятаю, – нарештi промовила я. Кассi терпляче пояснив. Мова переставлених складiв, слiв задом наперед, безглуздих префiксiв i суфiксiв. Ini tnawini inoti plainexini. Я хочу пояснити. Minini toni nierus niohwni inoti. Я не знаю, кому. Дивно, але Кассi, здавалося, було байдуже до таемних записiв матерi. Вiн впився поглядом у рецепти. Усе iнше було для нього мертвим. А от рецепти вiн мiг зрозумiти, помацати, скуштувати. Я вiдчувала, як незручно йому було стояти надто близько до мене, наче моя схожiсть iз матiр’ю могла заразити i його. – Якби мiй син побачив усi цi рецепти… – стиха мовив вiн. – Не кажи йому, – рiзко вiдповiла я. Я вже почала розумiти, що Яннiк за людина. Що менше вiн знатимете про нас, то краще. Кассi знизав плечима. – Звiсно, не скажу. І я повiрила йому. Це означало, що я не так схожа на матiр, як йому здавалось. Господи Боже, я довiрилась йому, i на якусь мить менi здалося, що вiн дотримае обiцянки. Яннiк i Лора тримались на вiдстанi, тiтонька Фрамбуаз зникла з горизонту, а лiто перетекло в осiнь, тягнучи за собою шлейф опалого листя. 6 Яннiк каже, що бачив сьогоднi Стару Маму. Вiн прибiг з рiчки, здичавiлий вiд збудження i балаканини. З поспiху вiн забув на березi рибу, i я визвiрилася на нього за згаяний час. Вiн дивився на мене очима, сповненими сумноi безпорадностi, я думала, щось скаже, але вiн промовчав. Гадаю, йому було соромно. Я вiдчуваю тягар i мороз усерединi. Хочу щось сказати, але не знаю, що саме. Усi кажуть, що побачити Стару Маму – погана прикмета, але з мене вже досить. Можливо, саме тому я е тiею, ким е. Я чимало часу просидiла над материним альбомом. Частково через страх. Мабуть, страх того, що я можу з нього дiзнатися. Чи, можливо, того, що вiн змусить мене пригадати. Та й оповiдь була хитросплетена, а перебiг подiй навмисне майстерно заплутаний, нiби каверзний картярський фокус. Я майже забула той день, про який вона писала, дарма що пiзнiше вiн менi снився. Їi почерк, хоч i розбiрливий, був надзвичайно дрiбний, i в мене починала страшенно болiти голова, якщо я читала занадто довго. У цьому я теж на неi схожа. Я досить добре пам’ятаю ii мiгренi, дуже часто iм передувало те, що Кассi називав «заскоками». Вiн казав, що вони погiршилися пiсля мого народження. З усiх нас вiн единий пам’ятав ii до того. Пiд рецептом сидрового глiнтвейну вона занотувала таке: Я пам’ятаю, як це. Бути на виду. Бути цiльною. Так було деякий час, допоки не народився К. Зараз намагаюся пригадати, як це – бути такою молодою. Якби ж ми тiльки трималися якнайдалi, кажу я собi. Не поверталися б у Ле-Лавез. Я. намагаеться допомагати. Але нiякого кохання тут уже немае. Тепер вiн мене боiться, боiться того, що я можу заподiяти. Йому. Дiтям. Як би там не думали собi люди, але в стражданнi немае нiчого позитивного. Врештi-решт воно вижирае все. Я. залишаеться зi мною заради дiтей. Я мала б бути вдячною. Вiн мiг пiти, i нiхто б нiколи не подумав про нього погано. Так чи iнакше, але вiн тут народився. Не така вона була людина, щоб скаржитися, тож терпiла бiль якомога довше. Потiм нарештi зачинялася в затемненiй кiмнатi перепочити, а ми мовчки товпилися ззовнi, як сторожкi кошенята. Щопiвроку вона страждала вiд справдi серйозних нападiв, якi знесилювали ii на декiлька днiв. Пам’ятаю, колись – я тодi була ще дуже мала – вона повалилася просто по дорозi вiд колодязя, розтягнувшись на вiдрi, вода з якого залила суху дорiжку перед нею. Їi солом’яний капелюх злетiв, оголивши роззявлений рот i витрiщенi баньки. Я була сама в городi, збирала трави. Перше, що спало менi на думку, – вона померла. Їi мовчання, чорне провалля рота на тлi туго натягнутоi шкiри, застиглi зiницi. Я дуже повiльно поставила кошик i пiдiйшла до неi. Дорiжка дивним чином викривлялася пiд ногами, нiби я дивилась на неi крiзь чужi окуляри, i я трохи шпорталась. Мати лежала на боцi. Одна нога в неi вiдкинулась убiк, темна спiдниця дещо задралася й оголила черевик i панчоху. Їi рот був широко роззявлений. Я почувалася дуже спокiйною. Вона померла, сказала я собi. Почуття, яке нахлинуло на мене при цiй думцi, було таким сильним, що на якусь мить я навiть не могла його визначити. Яскравою кометою воно полоскотало пiд пахвами i перевернулось у шлунковi, наче млинець на сковорiдцi. Жах, горе, збентеженiсть… Я шукала в собi цi почуття, але й слiду iх не знаходила. Натомiсть були спалахи отруйних феерверкiв, що наповнили мое серце легкiстю. Я витрiщалася на тiло матерi й вiдчувала полегшення, надiю та примiтивну, потворну радiсть. Ця солодкiсть… Я вiдчуваю тягар i мороз усерединi. Та знаю, знаю. Годi й сподiватися, що ви зрозумiете моi почуття. Менi самiй вони здаються гротескними, коли знову пригадую той випадок i думаю, чи це не черговий фальшивий спогад… Певна рiч, то, мабуть, був шок. Люди в станi шоку переживають дивнi речi. Навiть дiти. Особливо дiти, та ще й такi обмеженi дикуни, якими були ми. Замкненi у своему божевiльному свiтi мiж Спостережним Пунктом i рiчкою, де Стоячi Каменюки пильнували за нашими таемними ритуалами… Але радiсть я однаково вiдчувала. Я стояла бiля неi. Застиглi очi, не мигаючи, дивилися на мене. Я розмiрковувала, чи повинна iх прикрити. Щось мене турбувало в цьому риб’ячому поглядi круглих очей, що нагадував Стару Маму того дня, коли я нарештi ii впiймала. На материних губах виблискувала нитка слини. Я пiдiйшла ближче… Вона рвучко простягнула руку й схопила мене просто за литку. Не мертва, нi, вона лише чекала, а в очах з’явився блиск пiдступного розуму. Вона з болем ворушила язиком, вимовляючи кожне слово з кришталевою чiткiстю. Я заплющила очi, щоб не заверещати. – Слухай. Принеси мою палицю, – ii голос був дряпучим, металевим. – Принеси ii. З кухнi. Швидко. Я вирячилась на матiр. Їi рука досi стискала мою голу литку. – Сьогоднi вранцi я вiдчула, що це станеться, – беземоцiйно пробурмотiла вона. – Знала, що це буде серйозний напад. Побачила тiльки половину годинника. Вiдчула запах апельсинiв. Принеси палицю. Допоможи менi. – Я думала, ти помираеш, – мiй голос звучав так само ясно й твердо, як i ii. – Думала, ти померла. Кутик ii рота сiпнувся, i вона видала низький трiскучий звук, у якому я зненацька впiзнала смiх. Я побiгла до кухнi – цей звук стояв у моiх вухах, – знайшла палицю, важезний дрючок з покрученого глоду, яким вона дiставала до найвищих гiлок фруктових дерев, i принесла iй. Мати вже стояла навкарачки, упершись долонями в землю. Вона рiзко й нетерпляче метляла головою, нiби вiдмахуючись вiд набридливих ос. – Добре, – голос звучав так, нiби вона набрала повний рот багнюки. – Тепер залиш мене. Скажи батьковi. Я… йду… до своеi… кiмнати. Здiймаючись на ноги за допомогою палицi й тримаючись прямо лише завдяки зусиллю волi, вона повторила: – Я сказала, йди геть! І незграбно вдарила мене пазуристою рукою, мало не втративши рiвновагу, бо спiткнулась на дорiжцi зi своею палицею. Я чкурнула геть i обернулась тiльки тодi, коли вiдбiгла досить далеко. Я зiгнулася за поростями порiчки та спостерiгала, як вона плентаеться до будинку, волочачи ноги по грязюцi. Тодi я вперше дiзналася про страждання матерi. Пiзнiше батько, поки вона лежала в темрявi, розповiв нам про цю iсторiю з годинником та апельсинами. Ми небагато зрозумiли з того, що вiн нам казав. Вiн терпляче пояснив, що в нашоi мами бувають поганi перiоди, коли мiгренi такi жахливi, що iнодi вона навiть сама не розумiе, що коiть. У нас же був колись сонячний удар? Чи пам’ятаемо ми це запаморочливе вiдчуття нереальностi, нiби предмети ближчi, а звуки голоснiшi, нiж насправдi? Ми дивилися на нього, нiчого не розумiючи. Тiльки Кассi, тодi дев’ятирiчний, начебто щось збагнув. – Вона дещо робить, – казав батько. – Те, чого потiм не пам’ятае. Це все через поганi перiоди. Ми мовчки витрiщалися на нього. Поганi перiоди. Мiй дитячий розум асоцiював це з казками про вiдьом. Пряниковий будиночок. Семеро лебедiв. Я уявляла, як мати лежить там у темрявi з розплющеними очима, i дивнi слова ворушаться мiж ii губ, мов вугрi. Я уявляла, як вона дивиться крiзь стiну й бачить мене, заглядае просто в душу та заходиться в моторошному реготi… Інколи батько спав на стiльцi в кухнi, коли в матерi були тi поганi перiоди. Одного ранку ми побачили, як вiн мие лоб у кухоннiй раковинi, а вода червона вiд кровi… Випадково забився, пояснив вiн нам. Дурний випадок. Але я пам’ятаю, як виблискувала кров на теракотових кахлях. А на столi лежало довге полiно. На ньому теж була кров. – Вона ж не скривдить нас, татку? Вiн якусь мить дивився на мене. Cум’яття на секунду чи двi. А в очах я бачила вагання, нiби вiн зважував, як багато можна розповiсти. Потiм вiн усмiхнувся. – Звiсно нi, люба. – «Що за питання?» – читалося в його усмiшцi. – Вона нiколи не завдасть тобi шкоди. Тато загорнув мене в обiйми, i я вiдчула запах тютюну й молi, солодкуватий запах застарiлого поту. Але я не забула його вагання, його роздуми. Вiн мiркував про це мить. Прокручував у головi, скiльки нам розповiсти. Можливо, гадав, що в нього попереду е час, багато часу, щоб пояснити нам, коли ми трохи подорослiшаемо. Тiеi ж ночi до мене долiтали рiзнi звуки з батькiвськоi спальнi – крики, биття скла. Я прокинулася рано й побачила, що батько всю нiч провiв на кухнi. Мати встала пiзно, але була бадьорою – такою життерадiсною я нiколи ii не бачила: мугикала собi пiд нiс пiсеньку, перемiшуючи в круглiй мiднiй каструлi зеленi помiдори для варення, менi навiть перепала жменька жовтоi аличi з кишенi ii фартуха. Нiяковiючи, я спитала, чи iй краще. Вона глянула на мене, не розумiючи, про що я, обличчя в неi було пусте й невиразне, мов чиста тарiлка. Пiзнiше я прослизнула в iхню кiмнату й побачила, як батько затягуе розбите вiконне скло вощеним папером. Пiдлога була засипана склом з вiкна та камiнного годинника, який тепер лежав на мостинах циферблатом униз. На шпалерах, якраз над приголов’ям, засох червоний мазок, i я зацiкавлено розглядала його. П’ять вiдбиткiв ii пальцiв i плямою – долоня. Коли через декiлька годин я заглянула туди знову, стiна виявилася ретельно вiдчищеною, а сама кiмната стала охайною. Нiхто з батькiв не згадав про цей iнцидент, обое поводилися так, нiби нiчого не сталося. Але пiсля цього батько на нiч запирав дверi нашоi спальнi, а вiкна закривав на засув, нiби боявся, що хтось може до нас увiрватися. 7 Коли батько загинув, я по-справжньому майже не горювала. Шукаючи в собi скорботу, я наткнулася лише на якусь затвердiлiсть усерединi, як кiсточку в плодi. Казала собi, що бiльше нiколи не побачу його обличчя, але на той час я й так майже забула, яке воно. Для мене вiн став як iкона, гiпсовий святий iз закоченими очима та гудзиками на унiформi, якi м’яко поблискували. Я спробувала уявити, як вiн лежить мертвий на полi битви або як його останки скинули до братськоi могили, бо його розiрвало мiною, що влучила просто в обличчя… Я уявляла рiзнi жахи, але всi вони справляли на мене не бiльше враження, нiж нiчнi кошмари. Кассi сприйняв цю новину з усiх нас найгiрше. Почувши про смерть батька, вiн втiк з дому на два днi й повернувся виснажений, голодний i вкритий слiдами вiд комариних укусiв. Вiн ночував на iншому березi Луари, там, де лiси переходять у болото. Гадаю, вiн захопився божевiльною iдеею пiти в армiю, але натомiсть заблукав i багато годин кружляв, доки знову не вийшов до Луари. Вiн намагався випинати груди й вдавати, що пережив надзвичайнi пригоди, але цього разу я йому не повiрила. Пiсля того вiн взяв за звичку битися з iншими хлопцями й часто приходив додому в порваному одязi та з кров’ю пiд нiгтями. Вiн годинами самотою стирчав у лiсi. Кассi нiколи не плакав за батьком i пишався цим, навiть клявся в цьому Фiлiпповi Ур’я, коли той спробував його розрадити. Ренетт, навпаки, насолоджувалась увагою, яка звалилася на неi пiсля батьковоi загибелi. Люди заходили до нас iз подарунками або гладили ii по головi, коли зустрiчали в селi. Наше майбутне – i майбутне нашоi матерi – було предметом тихих i серйозних дискусiй у кафе. Моя сестра навчилася сльозити, коли треба, i по-сирiтськи всмiхатися, завдяки чому отримувала солодкi подарунки й репутацiю найчутливiшоi з нашого сiмейства. Мати нiколи не говорила про батька пiсля його смертi. Наче той нiколи з нами не жив. Ферма продовжила працювати без нього – i чи не з бiльшим успiхом. Ми викопали весь топiнамбур, який любив лише вiн, i посадили натомiсть спаржу та фiолетову броколi, що коливалася й шелестiла на вiтрi. Менi почали снитися страшнi сни, у яких я лежала пiд землею i гнила у хмарi смороду, спричиненого моiм розпадом. Я тонула в Луарi, вiдчуваючи, як мул рiчкового дна розтiкаеться по мертвiй плотi. А коли я намагалася дiстатися поверхнi води й покликати на допомогу, то вiдчувала, що там, поряд зi мною, сотнi iнших тiл, вони повiльно хитаються разом iз пiдводною течiею, щiльно напханi плече до плеча; деякi з них були цiлi, деякi вже розклалися. Безликi, вони усмiхалися вивернутими щелепами й привiтно крутили мертвими очима… Вiд цих снiв я прокидалася спiтнiла i з криком, але мати нiколи не приходила до мене. Натомiсть приходили Кассi та Ренетт – з роздратуванням або спiвчуттям. Часом вони щипали мене й шепотiли погрози. А часом пригортали до себе й заколисували. Інколи Кассi розповiдав iсторii, а ми з Ренетт слухали, виблискуючи в мiсячному сяйвi виряченими очима. Історii були про велетнiв i вiдьом, про троянд-людоiдiв, про гори й драконiв, що перевдягались людьми… О, в тi часи Кассi був хорошим оповiдачем, i хоча iнодi вiн ставав недобрим i глузував з моiх страхiв, саме його iсторii та сяючi очi я найчастiше згадую тепер. 8 По смертi батька ми спiзнали материнi поганi перiоди не гiрше за нього. Коли починалися напади, вона говорила нечiтко, вiдчувала тиск у скронях, якого намагалась позбутися, нетерпляче постукуючи себе по головi. Інколи вона тягнулася по щось – ложку чи нiж – i промахувалась, ляпаючи рукою по столу або раковинi, нiби намацуючи потрiбний предмет. Інодi вона питала: «Котра година?» – хоча величезний кухонний годинник був просто перед очима. І завжди в такi моменти лунало одне й те саме рiзке пiдозрiле запитання: – Невже хтось iз вас принiс додому апельсини? Ми мовчки хитали головами. Апельсинiв у нашому життi майже не було, i iли ми iх дуже рiдко. Інколи iх можна було побачити на ярмарку в Анже: бокастi iспанськi апельсини з ямкуватою шкiркою, дрiбнопористi червонi апельсини з Пiвдня – розрiзанi навпiл, вони демонстрували багряну плоть, схожу на рану… Мати завжди трималася подалi вiд таких прилавкiв, наче ii нудило вiд самого iхнього вигляду. Одного разу, коли якась сердечна жiночка пригостила нас апельсином, мати не впускала нас у будинок, допоки ми ретельно не вимили руки, не вичистили пiд нiгтями i не втерли у пучки лавандово-лимонний бальзам. І навiть пiсля того вона скаржилася, що вiн нас тхне апельсиновою олiею, тож вiкна були вiдчиненi два днi, доки запах остаточно не вивiтрився. Звичайно, апельсини в ii поганi перiоди були уявними. Запах був лише провiсником мiгреней, тож декiлька годин по тому вона лежала в темрявi, поклавши на обличчя вимочений у лавандовiй водi носовичок. Поряд з нею були й пiгулки. Як я пiзнiше дiзналася, то був морфiй. Вона нiколи нiчого нам не пояснювала. Тi крихти iнформацii, якi ми мали, були зiбранi шляхом тривалих спостережень. Коли мати вiдчувала наближення мiгренi, вона просто без жодних попереджень зачинялась у своiй кiмнатi, залишаючи нас самих. Тому ми вважали ii поганi перiоди такими собi канiкулами, що тривали вiд кiлькох годин до цiлого дня чи навiть двох, протягом яких ми несамовито дурiли. Це були чудовi днi, i я бажала, щоб вони тривали вiчно: плавання в Луарi, ловля ракiв на мiлинi, блукання по лiсу, об’iдання вишнями, сливами чи зеленим агрусом, бiйки, стрiлянина одне в одного з зарядженоi бульбою iграшковоi гвинтiвки та прикрашання Стоячих Каменюк здобиччю наших пригод. Стоячi Каменюки були залишками старого молу, давно змитого течiею. П’ять кам’яних стовпiв, один з яких був коротшим за iншi, стирчали з води. Збоку кожного вiдстовбурчувалася металева скоба, з-пiд якоi по мохастому каменю бiгли iржавi патьоки там, де колись прив’язували човни. Саме на цi металевi випини ми вiшали своi трофеi: дикунськi гiрлянди з риб’ячих голiв i квiтiв, секретнi позначки, чарiвнi камiнцi, вирiзанi з плавучих корчiв статуетки. Останнiй стовп стояв на добрячiй глибинi, де течiя була особливо сильна, тож саме там ми ховали скриньку з нашими скарбами. То була загорнута в промащене ганчiр’я та пiдважена бляшанка. Ланцюг був примотаний до мотузки, прив’язаноi до стовпа, який ми називали виключно Стовпом Скарбiв. Щоб дiстати нашi багатства, треба було спочатку допливти до останнього стовпа – то був подвиг, – потiм, тримаючись рукою за камiнь, пiдняти занурену скриньку, вiдв’язати ii та погребти з нею назад до берега. Зазвичай тiльки Кассi мiг таке зробити. «Скарб» переважно складався з предметiв, якi будь-якому дорослому не здалися б цiнними. Пiстолетики для стрiльби бульбою. Жуйка, яку ми загортали у засмальцьований папiр, щоб довше зберiгалася. Ячмiнний льодяник. Три цигарки. Декiлька монет у пошарпаному гаманцi. Свiтлини актрис (це, як i цигарки, належало Кассi). Кiлька номерiв жовтого журнальчика. Інколи до наших «мисливських походiв» долучався Поль Ур’я, хоч ми нiколи не дiлилися з ним усiма секретами. Поль менi подобався. Його батько Жан-Марк торгував блешнями на дорозi до Анже, а мати брала замовлення на штопання, щоб якось звести кiнцi з кiнцями. Вiн був единим сином пiдстаркуватих батькiв, якi годилися йому в дiдусi й бабусi, тому бiльшiсть часу вiн намагався не потрапляти iм на очi. Вiн жив так, як хотiлося жити менi: улiтку проводив ночi в лiсi, i його сiм’я зовсiм через це не хвилювалася. Вiн знав, де шукати гриби в пiдлiску та як майструвати сопiлку з вербового гiлля. Вiн мав спритнi та вмiлi руки, але говорив незграбно й повiльно, а якщо поблизу були дорослi, то ще й заiкався. Хоча вони з Кассi були приблизно одного вiку, Поль не ходив до школи, а натомiсть працював на фермi свого дядька – доiв корiв i виганяв iх на пасовисько. До мене вiн ставився терпляче, набагато терплячiше, нiж Кассi, – нiколи не глузував з мого невiгластва i не зневажав за те, що я маленька. Звичайно, тепер вiн старий. Але iнколи менi здаеться, що з нас чотирьох вiн постарiшав найменше. Частина ІІ Заборонений плiд 1 Уже з початку червня лiто обiцяло бути спекотним, Луара обмiлiла й замулилася вiд пливунiв та обвалiв берега. Та й змiй було багато, бiльше, нiж зазвичай – пласкоголовi брунатнi гадюки сновигали в заростях на мiлинi. Одна така вкусила Жаннет Годiн, коли вона сухим полуднем йшла босонiж по мiлководдю. За тиждень ii поховали у дворi церкви Святого Бенедикта, пiд невеличким гiпсовим хрестом iз янголятком. Коханiй донечцi… 1934–1942. Я була на рiк вiд неi старша. Раптом я вiдчула, нiби пiдi мною розкрилась безодня – гаряча глибока яма, схожа на велетенську пащу. Якщо Жаннет померла, то i я можу. Будь-хто може. Кассi зверхньо подивився на мене з висоти своiх чотирнадцяти рокiв i процiдив: «Природно, що люди помирають пiд час вiйни, дурепо. І дiти також. Люди постiйно мруть». Я спробувала пояснити, але зрозумiла, що не можу. Те, що гинуть вояки – навiть мiй батько, – то одне. І цивiльнi гинуть пiд час бомбардувань, хоч у Ле-Лавезi майже не бомбили. Але то було геть iнше. Моi сновидiння погiршилися. Я годинами чатувала бiля рiчки з рибальським сачком i ловила на мiлинi хижих брунатних змiй. Я трощила iхнi мудрi пласкi голови об камiння та вiшала мертвi тiла на оголенi коренi понад берегом. Тиждень такого полювання – i з корiння звисало двадцять чи бiльше мертвих змiй, а навкруги стояв гнiтючий – риб’ячий i гнилiсно-солодкий – сморiд. Кассi й Ренетт були тодi ще в школi (вони обое вчилися в колежi в Анже), тож саме Поль першим побачив, як я з прищiпкою на носi завзято бовтаю сачком у муляцi. На ньому були шорти й сандалii, i вiн тримав свого пса Малабара за поводок iз мотузки. Я ковзнула по ньому байдужим поглядом i повернулася до води. Поль всiвся поруч зi мною. Малабар розлiгся на дорiжцi й вiдхекувався. Я не звертала уваги на них обох. Нарештi Поль заговорив: – Щ-що сталося? Я знизала плечима. – Нiчого. Полюю, от i все. Знову мовчанка. – На з-змiй, – його голос був навмисне байдужим. Я досить зухвало кивнула. – То й що? – Та нiчого, – вiн потрiпав Малабара по головi. – Роби собi, що хочеш. Пауза тягнулась, мов равлик на перегонах. – Менi цiкаво, чи це боляче, – нарештi сказала я. Вiн подумав хвилинку, нiби намагаючись зрозумiти, про що я, а потiм похитав головою. – Не знаю. – Кажуть, отрута проникае в кров i ти дерев’янiеш. Нiби засинаеш. Поль ухильно поглянув на мене – i не погодився, i не став заперечувати. – К-Кассi к’же, що Жаннет Годiн, м’буть, бачила Стару Маму, – нарештi промовив вiн. – Ну, ти розумiеш. Саме тому змiя ii i в-вжалила. То прокляття Староi Мами. Я похитала головою. Кассi, завзятий оповiдач i захоплений читач iсторiй у дешевих пригодницьких журнальчиках (з назвами на кшталт «Материнське прокляття» або «Варварська юрба»), повсякчас теревенив про щось таке. – Я думаю, Староi Мами не iснуе, – байдуже кинула я. – Я ж нiколи ii не бачила. Та й прокляття – то брехня. Усi це знають. Поль поглянув на мене з обуренням i сумом. – Звiсно, iснуе, – пробурмотiв вiн. – І зараз вона тут, на днi. М-мiй батько одного разу бачив ii, задовго до того, як я народився. На-найбiльша щука з усiх, якi ти тiльки бачила. А за тиждень вiн зламав ногу, впавши з в-велосипеда. Навiть твiй батько… – вiн раптом замовкнув, знiяковiло ховаючи очi. – Нiчого такого, – рiзко вiдповiла я. – Мiй батько загинув у битвi. Я раптом наживо побачила, як вiн маршируе – маленька ланка в безкiнечному ланцюгу, що невтомно рухаеться в бiк розщелини горизонту. Поль мотнув головою. – Вона там, – вперто повторив вiн. – На самiсiнькiй глибинi Луари. Їй десь сорок рокiв, а може, i п’ятдесят. Щуки ж живуть довго. Вона чорна, як грязюка, у якiй живе. Але розумна, достобiса розумна. Вона може схопити пташку, що сяде на воду, так само легко, як хлiбну скоринку. Татко к’же, що то не щука, а привид, убивця, яку прокляли довiку спостерiгати за чужим життям. От вона нас i ненавидить. Для Поля то була довга промова, i, попри власну впертiсть, я слухала ii зацiкавлено. З рiчкою були пов’язанi рiзноманiтнi iсторii й бабусинi побрехеньки, але легенда про Стару Маму була найдавнiшою. Велетенська щука, чий рот гороiжиться вiд гачкiв вiдчайдухiв, якi хотiли ii упiймати. В ii очах – диявольський розум. У пузi – скарб невiдомого походження й невимовноi цiнностi. – Мiй тато к’же, якщо хтось ii впiймае, вона виконае одне бажання, – продовжив Поль. – К’же, що вiн би обрав мiльйон франкiв i заглянути пiд спiдницю отiй Гретi Гарбо.[9 - Грета Гарбо – шведсько-американська акторка, популярна в епоху нiмого кiно й «золотоi ери» Голлiвуду.] Вiн дурнувато всмiхнувся. Нiби хотiв сказати: «От вже цi дорослi». Я задумалася над цим. Сказала собi, що не збираюся задурно вiрити в бажання та прокляття. Але образ староi щуки мене не покидав. – Якщо вона тут, ми могли б ii упiймати, – несподiвано сказала я Полю. – Це ж наша рiчка. Ми могли б. Раптом менi стало очевидно – не тiльки могли б, ми зобов’язанi. Я згадала сни, що переслiдували мене пiсля батьковоi смертi. Сни про втоплення, про перекочування на темному днi розлитоi Луари з липким вiдчуттям мертвоi плотi навколо, про крик, який менi нiби запихають назад у горлянку, про втоплення в самiй собi. Якось усе це втiлилося в щуцi, i хоча мое мислення не було тодi таким аналiтичним, усерединi з’явилась якась впевненiсть, переконанiсть: якщо я вполюю Стару Маму, щось мае статися. Навiть не уявляла, що саме то могло бути. Але щось, думала я з незрозумiлим, усе бiльшим захопленням. Щось. Поль розгублено подивився на мене. – Упiймати ii? – повторив вiн за мною. – Навiщо? – Це наша рiчка, – вперто наполягала я. – Їi не повинно бути в нашiй рiчцi. Я хотiла сказати, що щука образила мене на якомусь таемному, пiдсвiдомому рiвнi значно болючiше, нiж змii: пiдступнiстю, вiком, жорстоким самовдоволенням. Але я не могла пiдiбрати слiв, щоб висловити це. Вона була монстром. –‘блиш, у тебе нiколи не вийде, – вiв свое Поль. – Тобто iншi вже намагалися. Дорослi. З вудками, сiтками й таким iншим. Вона прогризае сiтки. А вудки… Вона ламае iх якраз посерединi. Вона ж сильна. Сильнiша за будь-кого з нас. – То й що, – наполягала я. – Можна влаштувати пастку. – Треба бути бозна-яким розумним, щоб заманити Стару Маму в пастку, – флегматично протягнув Поль. – І що тепер? – мене почала охоплювати злiсть, тож я дивилася просто на нього, зi стиснутими кулаками й перекошеним вiд злоби обличчям. – То ми й будемо розумними. Кассi, я, Ренетт i ти. Ми четверо. Якщо ти не боiшся. – Не б-боюся, але це не-неможливо, – вiн знову почав заiкатися, як i завжди, коли вiдчував, що на нього тиснуть. Я глянула на Поля. – Добре, я зроблю це сама, без твоеi допомоги. І впiймаю стару щуку. Почекай-но. Чомусь менi сильно запекли очi, i я роздратовано потерла iх долонею. Я бачила, що Поль зацiкавлено спостерiгае за мною, та вiн нiчого не казав. Я ж роздратовано тицяла сачком у теплу воду на мiлинi. – Це лише якась стара рибина, – пробурмотiла я. Тиць. – Я ii вполюю i пiдвiшу на Стоячих Каменюках. Тиць. – Просто отам. Я показала мокрим сачком на Стовп Скарбiв. – Просто отам, – стиха повторила я та сплюнула на землю, щоб довести, що не жартую. 2 Матерi пахло апельсинами весь той спекотний мiсяць. Принаймнi раз на тиждень, хоч i не завжди це тягло за собою поганi перiоди. Поки Кассi й Ренетт були в школi, я байдикувала на рiчцi, найчастiше наодинцi, але iнколи зi мною був Поль, якщо йому вдавалося вiдкараскатися вiд справ на фермi. Я досягла складного вiку й вiдсторонилася вiд брата та сестри, бо зростала переважно вiдчайдушною i байдужою – втiкала, коли мати загадувала менi роботу, пропускала обiди й запiзнювалась додому, прибiгала замурзаною, з розпатланим волоссям та в жовтому вiд прибережноi глини й прилиплому вiд поту одязi. Мабуть, я народилася бунтаркою, але того лiта я стала ще бiльш бунтiвною, нiж будь-коли. Ми з матiр’ю повсякчас сварилися, мов кiшки, що охороняють свою територiю. Кожний доторк був шиплячою iскрою. Кожне слово було потенцiйною образою, кожна розмова – полем битви. За обiдом ми сидiли обличчям до обличчя й сердито перезиралися, схилившись над супом i млинцями. Кассi та Ренетт трималися збоку, нiби налякана двiрня, витрiщали очi й мовчали. Я не знаю, чому ми так скублися одна з одною. Мабуть, через той простий факт, що я дорослiшала. Жiнка, яка лякала мене в дитинствi, тепер постала в зовсiм iншому свiтлi. Я помiчала сивину в ii волоссi, зморшки, що покреслили ii рот. Тепер я бачила – з вiдтiнком презирства, – що вона була лише жiнкою, яка старiе i яку поганi перiоди щоразу заганяють у безпомiчнiсть до кiмнати. А ще вона цькувала мене. Навмисне – так я тодi вважала. Тепер же я думаю, що вона не могла цього не робити, цькувати мене було частиною ii нещасливоi натури, так само як опиратись iй – моеi. Схоже, вона щоразу вiдкривала рота лише для того, щоб мене покритикувати. Моi манери, одяг, зовнiшнiсть, думки. Усе в менi здавалося iй вартим осуду. Я була задрипанкою: не складала акуратно одяг у ногах лiжка перед сном. Ходила зсутуленою: «якщо не слiдкуватимеш за поставою, виросте горб». Я була жадiбною та на самотi запихалася фруктами з саду. А на щось iнше менi апетиту бракувало: я росла худою та кощавою. Чому я не могла бути бiльше схожа на Рен-Клод? Моя сестра визрiла вже у дванадцять рокiв. М’яка й млосна, мов темний мед, iз бурштиновими очима та золотавим волоссям, вона була схожа на кожну героiню роману, кожну богиню екрана, яка менi подобалася. Коли ми були меншi, вона дозволяла заплiтати iй коси, i я вплiтала квiти та ягоди в густi пасма й уквiтчувала iй голову павутицею, вiд чого сестра ставала схожа на лiсову нiмфу. А тепер у ii врiвноваженостi та пасивнiй млосностi було щось майже доросле. Поряд iз нею, як наголошувала мати, я була наче жаба – потворна худорлява жабка з широким кривим ротом i довгими руками й ногами. Одну з тих обiднiх суперечок я пам’ятаю дуже добре. По смертi батька не залишилось нiкого, хто стримував би ii лють, i вона завжди булькала на поверхнi. Мати рiдко нас била – тодi це було дуже незвичним, майже збоченням, – але, думаеться менi, це аж нiяк не з великоi любовi до нас. Навпаки, певно, вона боялася, що коли почне, то не зможе зупинитися. – Та не горбся ти, заради бога! – ii голос був iдкий, нiби недозрiлий агрус. – Ти ж знаеш, що як будеш горбитися – такою i залишишся! Я грубо на неi зиркнула й поклала лiктi на стiл. – Лiктi зi столу! – крикнула вона. – Поглянь на свою сестру! Подивись не неi. Хiба вона горбиться? Хiба вона поводиться, як нахнюрена селючка? Менi й на думку не спадало ображати Ренетт. А от матiр мене дратувала, i я демонструвала це кожним порухом свого спритного молодого тiла. І давала iй усе новi приводи попиляти мене. Вона хотiла, щоб вiдiпрану бiлизну розвiшували за подiл, я ж вiшала ii за комiрець. Банки в коморi мали стояти етикетками вперед, а я iх розвертала. Я забувала помити руки перед iжею. Я вiшала каструлi на кухоннiй стiнi не в правильному порядку – вiд маленькоi до великоi. Я залишала розчахнутим вiкно на кухнi, i коли мати вiдчиняла дверi, вiд протягу воно з гуркотом захлопувалося. Я iгнорувала тисячi вигаданих нею правил, i вона щоразу реагувала на порушення здивованою люттю. Для неi всi цi правила мали значення, бо завдяки iм вона контролювала наш свiт. Прибери iх, i вона стане такою ж, як i решта, – загубленою сирiткою. Звичайно, тодi я цього не знала. – Ти вперте маленьке стерво, – нарештi промовила вона, вiдштовхнувши вiд себе тарiлку. – Тверда, як криця. У ii голосi не було нi ворожостi, нi захоплення – просто холодна байдужiсть. – Я теж була такою. У твоему вiцi, – додала вона. Я вперше чула, як вона щось розповiдае про свое дитинство. Усмiшка в неi була штучна й невесела. Неможливо було бодай уявити ii молодою. Я проштрикнула виделкою свiй шматок рулету в застиглому соусi. – Я так само хотiла йти наперекiр усiм, – продовжувала вона. – Я готова була чим завгодно пожертвувати, кого завгодно скалiчити, тiльки щоб довести свою правоту. Щоб перемогти. І вона зупинила на менi зосереджений цiкавий погляд, ii чорнi, мов iз дьогтю, очi здавалися колючими, як шпильки. – Усупереч очiкуванням, ти така ж сама. Вiд митi твого народження я знала, якою ти станеш. З тобою воно почалося знову, i стало ще гiрше. Як же ти горлала вночi та нiяк не наiдалася, а я лежала без сну за зачиненими дверима, i в мене розколювалась голова. Я нiчого не сказала у вiдповiдь. За мить мати глузливо розсмiялась i почала мити посуд. Це востанне вона щось говорила про вiйну мiж нами, хоча самiй вiйнi було ще далеко до кiнця. 3 Спостережний Пункт насправдi був великим в’язом, що рiс на ближньому березi Луари. Дерево наполовину схилилося до води й мало щiльно переплетене товсте корiння, що стирчало з сухоi землi понад берегом, завдяки чому навiть менi нескладно було лазити по ньому. Я сидiла верхи на товстих гiлках i могла спостерiгати за будь-чим у Ле-Лавезi. Кассi та Поль збудували там простеньку хатку – платформу й декiлька пригнутих гiлок замiсть даху, – i я частiше за iнших сидiла в цiй схованцi. Ренетт було лiньки лiзти на самий верх, хоч цей процес i полегшувався завдяки вузлуватiй мотузцi, а Кассi взагалi майже там не з’являвся, тож бiльшiсть часу це мiсце перебувало цiлковито в моему розпорядженнi. Я залiзала туди подумати й постежити за дорогою, якою iнколи проiжджали нiмцi в джипах або – значно частiше – на мотоциклах. Звичайно, мало що могло зацiкавити нiмцiв у Ле-Лавезi. Там не було нi казарм, нi школи, нi громадських будiвель, якi вони могли б зайняти. Натомiсть вони розмiстилися в Анже, а до сусiднiх селищ посилали патрулi. Тож окрiм тих нiмцiв, що проiжджали дорогою, я бачила лише групи солдатiв, яких щотижня посилали реквiзувати провiант з ферми родини Ур’я. До нашоi ферми вони заходили значно рiдше, адже в нас не було корiв, тiльки декiлька свиней i кiз. Головним джерелом нашого прибутку були фрукти, а сезон тодi ледве розпочався. Раз на мiсяць до нас неохоче навiдувались двiйко солдатiв, але найкращий наш урожай був добре прихований, i мати завжди вiдправляла мене до саду, коли вони приходили. А втiм, я з цiкавiстю позирала на сiру унiформу, сидячи на Спостережному Пунктi й кидаючи уявнi снаряди в нiмецькi джипи, що проiжджали повз. Насправдi я не була вороже налаштованою, як i будь-хто з дiтей. Нам просто було цiкаво, i ми повторювали лайку, якоi навчились вiд батькiв – бруднi бошi, нацистськi свинi, – просто щоб бути, як усi. Я й гадки не мала, що вiдбувалося в окупованiй Францii, i не мала найменшого уявлення, де той Берлiн. Одного разу вони прийшли, щоб реквiзувати скрипку в Денi Годiна, дiдуся Жаннет. Жаннет розповiла менi про це за тиждень до смертi. Темнiло, i вiконницi вже були зачиненi, коли вона почула стукiт у дверi. Вона прочинила iх i побачила нiмецького офiцера. Вiн звернувся до ii дiдуся ввiчливою, хоч i ламаною французькою. – Мсье, я… розумiю… Ви маете… скрипку. Я потребую… ii. Начебто декiлька офiцерiв вирiшили створити музичний ансамбль. Думаю, навiть нiмцям треба було якось розважатися. Старий Годiн тiльки подивився на нього. – Скрипка, майн герр, – це як жiнка, – приязно вiдповiв вiн. – Їi не позичають. І дуже обережно зачинив дверi. Зовнi було тихо, офiцери перетравлювали почуте. Жаннет витрiщилася на дiдуся круглими очима. Тодi знадвору вони почули голоси та смiх нiмецьких офiцерiв: – Wie eine Frau! Wie eine Frau![10 - Як жiнка! (нiм.)] Той нiмецький офiцер бiльше не вертався, i Денi вдалося зберегти скрипку надовго, майже до кiнця вiйни. 4 А втiм, того лiта основним предметом моеi цiкавостi були не нiмцi. Усi днi – а бувало, i ночi, пiд час сну – я проводила в думках про те, як менi заманити в пастку Стару Маму. Я вивчила рiзнi технiки риболовства. Волосiння для вугрiв, горщики для ракiв, волоки, сачки, ловитва на живця й на блешню. Я пiшла до Жана-Марка Ур’я i набридала йому доти, доки вiн не розповiв менi все, що знае про блешнi. Я викопувала болотних хробакiв на берегових кручах i навчилася зiгрiвати iх у себе в ротi. Я ловила м’ясних мух i наживляла iх на волосiння, що iжачилось гачками, нiби якась чудернацька ялинкова гiрлянда. Я ставила пастки з вербовоi лози та мотузок, пiдкладаючи в них принади з об’iдкiв. Єдиний доторк до мотузки в клiтцi – i вона б сiпнулася та закрилася, виштовхуючи мiй хитромудрий винахiд з води завдяки силi пригнутоi пiд ним гiлки. Я розтягувала сiтки через найвужчi протоки мiж обмiлинами. Я розкладала на далекому березi волосiння з наживленими шматками м’ясних недогнилкiв. У такий спосiб я впiймала силу-силенну йоржiв, маленьких тараньок, пiскарiв i вугрiв. Деяких я приносила додому та спостерiгала, як мати iх готуе. Кухня тепер була единою нейтральною територiею, мiсцем короткого перепочинку вiд нашоi особистоi вiйни. Я стояла поряд iз нею, слухала ii тихий монотонний голос, i ми разом готували буябес по-анжуйськи, рибне рагу з червоною цибулею й чебрецем, запеченого у фользi йоржа з естрагоном i лiсовими грибами. Дещо зi своеi здобичi я розвiшувала яскравими смердючими гiрляндами на Стоячих Каменюках – як застереження та виклик. Але Стара Мама не спiшила з’являтися. У недiлю, коли Кассi та Ренетт були вдома, я намагалася заразити iх своiм мисливським азартом. Але вiдтодi як Рен-Клод того року перейшла до колежу, вони з Кассi перетворилися на окрему расу. Мiж мною та Кассi рiзниця у вiцi була п’ять рокiв. Із Ренетт – три. Але вони здавалися ближчими одне до одного, осяянi дорослiшанням, з такими схожими золотавими обличчями й високими вилицями, що скидалися на близнюкiв. Вони часто шепотiли одне одному якiсь секрети, смiялися з якихось таемних жартiв, називали iмена друзiв, про яких я й не чула. У iхнiй розмовi пунктиром проходили незнайомi iмена. Мсье Каре. Мадам Фруссен. Мадемуазель Кюлор. Кассi вигадував прiзвиська для всiх вчителiв i вмiв пародiювати iхнi голоси й манери, щоб розсмiшити Ренетт. Іншi iмена, якi вони шепотiли пiд покровом ночi, коли я вже спала, начебто належали iхнiм друзям. Гайнеманн. Лейбнiц. Шварц. Вони смiялися, коли вимовляли цi iмена, якимось дивним ехидним смiхом, з ноткою провини та iстерii. Якiсь невiдомi iмена, та ще й iноземнi, а коли я запитувала про них, Кассi й Рен-Клод лише хихотiли i, взявшись за руки, втiкали до саду. Ця невловимiсть бентежила мене бiльше, нiж я могла собi уявити. Вони стали вiдокремлюватися, хоч ранiше ми були рiвнею. Раптом усе те, чим ми займалися разом, перетворилося для них на дитячi забавки. Спостережний Пункт, Стоячi Каменюки – усе це стало лише моiм. Рен-Клод заявляла, що не хоче рибалити, бо боiться змiй. Натомiсть вона сидiла в кiмнатi, куйовдила собi якiсь складнi зачiски та зiтхала над свiтлинами кiноакторок. Кассi слухав про моi плани з добродушною байдужiстю, а потiм перепрошував, що вимушений мене залишити, бо треба вивчити латинськi дiеслова для мсье Каро. Я збагнула це вже потiм, коли сама подорослiшала. Вони використовували кожну нагоду, щоб позбутися мене. Домовлялися зi мною про щось i не дотримували обiцянок, посилали мене з вигаданими дорученнями на iнший кiнець Ле-Лавеза, обiцяли зустрiтися зi мною бiля рiчки, а натомiсть iшли до лiсу, а я iх чекала, поки злi сльози пекли очi. Коли я нападала на них iз претензiями, вони вдавали цiлковиту невиннiсть, картинно притискаючи руку до рота: «Ой, невже ми домовлялися бiля великого в’яза? Я думала, бiля другого дуба», – i хихотiли, коли я вiд них втiкала. Вони рiдко ходили до рiчки, хiба тiльки щоб поплавати. Рен-Клод сторожко входила у воду, i лише на чистiших i глибших мiсцях, де годi було зустрiти змiй. Намагаючись привернути iхню увагу, я пiрнала у воду з берега i плила пiд водою так довго, що Рен-Клод починала лементувати, що я втопилася. Але я все одно вiдчувала, що вони вiддаляються, а мене засмоктуе самотнiсть. Тiльки Поль залишився менi вiрним. Хоча вiн був старшим за Ренетт, практично однолiтком Кассi, усе ж вiн здавався молодшим, i витребеньок у нього було менше. При них вiн мовчав i тiльки знiяковiло всмiхався, коли вони говорили про школу. Поль ледве вмiв читати, та й писав кривими друкованими лiтерами, наче мала дитина. Однак йому подобалися рiзнi iсторii, i коли вiн приходив до Спостережного Пункту, я, бувало, читала йому оповiдання з журналiв Кассi. Ми всiдалися на платформу, вiн зазвичай стругав ножичком якусь дощечку, а я читала йому «Гробницю мумii» або «Вторгнення марсiан». Мiж нами лежало пiвхлiбини, i час вiн часу ми вiдрiзали собi по окрайцю. Інколи вiн приносив загорнутий у вощений папiр шмат гусячого паштету або ж пiвкружальця камамберу. До нашого маленького бенкету я додавала кишеню суниць чи голiвку викачаного в попелi козячого сиру, який мати називала попелюшкою. Зi Спостережного Пункту я бачила всi своi сiтки та пастки, якi щогодини перевiряла, за потреби налагоджуючи знов i забираючи малий улов. – Що ти iй загадаеш, коли впiймаеш? Тепер вiн вiрив, що рано чи пiзно я вполюю стару щуку, тож говорив iз прихованим захопленням. Я замислилася. – Не знаю, – я вiдкусила хлiб iз паштетом. – Та й нащо планувати, поки я ii не пiймала. На це може знадобитися багато часу. Менi потрiбен був саме час. Пройшли три тижнi червня, а мiй ентузiазм жодним чином не згас. Навпаки. Навiть байдужiсть Кассi та Рен-Клод лише пiдбадьорила мою впертiсть. Для мене Стара Мама була талiсманом, слизьким чорним талiсманом, який, якби менi тiльки до нього дiстатися, мiг виправити все спотворене. Я б iм показала. У той день, коли я впiймаю Стару Маму, вони всi глянуть на мене iз подивом. Кассi, Ренетт… Та я хочу побачити вираз материного обличчя, примусити ii нарештi побачити мене, можливо, стиснути кулаки вiд лютi… Або особливо мило всмiхнутися й розкрити обiйми. Але тут моя фантазiя зупинялась. Я не смiла уявляти, що буде потiм. – До того ж, – промимрила я з удаваною байдужiстю, – я не вiрю в бажання. Я тобi вже казала. Поль цинiчно глянув на мене. – Якщо ти не вiриш у бажання, то навiщо тодi все це робиш? Я похитала головою. – Не знаю. Мабуть, просто щоби щось робити. Вiн розреготався. – Ну це точно про тебе, Буаз, – видихнув вiн мiж нападами смiху. – У цьому вся ти. Ловити Стару Маму, просто щоби щось робити! І вiн знову зайшовся смiхом, небезпечно качаючись вiд незрозумiлоi веселостi на самiсiнькому краю платформи, доки прив’язаний до пiднiжжя дерева Малабар не почав вiдчайдушно гавкати, i ми замовкли, щоб не видати нашоi схованки. 5 Невдовзi пiсля того я знайшла губну помаду в Рен-Клод пiд матрацом. Дурнувата схованка – там ii хто завгодно мiг знайти, навiть мати, втiм, у Ренетт завжди були проблеми з вигадливiстю. Була моя черга стелити постiль, тож ця штука, мабуть, вислизнула з-пiд нижнього простирадла, тому що я знайшла ii затиснутою мiж краем матраца та рамою лiжка. Спочатку я не зрозумiла, що це. Мати нiколи не фарбувалася. Невеличкий золотистий цилiндр, схожий на опецькувату ручку. Я з зусиллям розкрутила туго закручений ковпачок i вiдкрила. Саме обережно проводила помадою по руцi, коли почула за спиною хекання, а тодi Ренетт рвучко шарпнула мене. Обличчя в неi було блiде й скривлене. – Дай сюди, – прошипiла вона. – Це мое! Вона видряпала помаду з моiх пальцiв, та впала на пiдлогу й закотилася пiд лiжко. Ренетт швидко нагнулася, щоб дiстати ii, i тепер сестрине обличчя палало. – Де ти це взяла? – поцiкавилася я. – А мати знае, що в тебе е помада? – Не твое дiло, – пробурмотiла Ренетт, вилiзаючи з-пiд лiжка. – Ти не маеш права порпатися в моiх особистих речах. А якщо ти посмiеш хоч комусь розпатякати… Я осмiхнулася. – Може, i розпатякаю, – заявила я. – А може, i нi. Подивимось. Вона зробила крок уперед, але я вже практично зрiвнялася з нею зростом, тож хоч сестра й втратила голову вiд злостi, усе ж не настiльки, щоб намагатися влаштувати зi мною бiйку. – Не розказуй, – заблагала вона. – А я пiду сьогоднi з тобою рибалити, якщо хочеш. Можемо пiти до Спостережного Пункту й читати журнали. Я знизала плечима. – Може, i пiдемо. А де ти ii взяла? Ренетт глипнула на мене. – Пообiцяй, що нiкому не скажеш. – Обiцяю, – i я плюнула на свою долоню. Повагавшись якусь мить, вона зробила так само. Ми закрiпили нашу змову, потиснувши липкi вiд слини руки. – Ну, добре, – вона всiлася на лiжко, пiдiбгавши ноги. – Це було в школi. Навеснi. У нас там був вчитель латини, мсье Каро. Кассi називае його мсье Каре, бо зачiска в нього схожа на перуку. Вiн завжди до нас прискiпувався. Єдиний з усiх вчителiв, хто заставляв цiлий клас лишатися пiсля урокiв. Усi його ненавидiли. – То ти отримала це вiд учителя? – я була заiнтригована. – Нi, дурненька. Слухай. Ти ж знаеш, що бошi реквiзували нижнiй i середнiй поверхи та кiмнати навколо внутрiшнього двору. Ну, знаеш, для штабу. І для своiх тренувань. Я вже про це чула. Розташована бiля центру Анже стара школа, з ii просторими класами й прилеглими спортивними майданчиками, iдеально пiдходила для таких цiлей. Кассi розповiдав нам про нiмцiв на маневрах, про iхнi сiрi шоломи, схожi на коров’ячi голови, i про те, що дивитися нiкому не дозволялося, тож вiконницi в класах, якi виходили на внутрiшнiй двiр, були в цей час зачиненi. – Деякi з наших пiдлазили й спостерiгали за ними в шпарину в однiй iз вiконниць, – продовжила Ренетт. – Та це було справдi нудно. Марширують туди-сюди й щось вигукують нiмецькою. Не розумiю, навiщо такi таемницi, – i вона невдоволено скривилася. – Та одного дня старий Каре нас упiймав. Прочитав велику нотацiю Кассi, менi й… ну, ти iх не знаеш. Забрав у нас вiльний час по обiдi в четвер. Дав величезне додаткове завдання з латини. Їi рот скривився вiд злостi. – Не розумiю, навiщо вiн вдавав iз себе святого. Вiн же сам iшов дивитись на бошiв. Ренетт стенула плечима. – Так чи iнакше, – тихiше продовжила вона, – та одного разу нам вдалося йому помститися. Старий Каре живе в колежi, навпроти хлопчачоi спальнi, i Кассi якось заглянув до нього в кiмнату, коли його не було. І вгадай, що вiн там побачив? Я знизала плечима. – У нього там пiд лiжком стояло велике радiо, такий довгохвильовий приймач… – тут Ренетт запнулась, видно було, що iй стало нiяково. – Ну? – я втупилась поглядом у золотавий цилiндрик у ii пальцях, намагаючись зрозумiти зв’язок. Вона неприемно та якось по-дорослому всмiхнулася. – Я знаю, ми не повиннi спiлкуватися з бошами. Але ж не можна постiйно уникати людей, – зверхньо заявила вона. – Тобто ти ж бачиш iх бiля ворiт або в Анже, коли йдеш у кiно… Я страшенно заздрила цьому привiлею Ренетт i Кас-сi – щочетверга iм дозволяли iздити на велосипедах у мiсто й ходити в кiно i кафе. Я набундючилась. – Та розповiдай уже далi. – Я розповiдаю, – закопилила губу Ренетт. – Боже, Буаз, ти така нетерпляча… Вона поправила волосся. – Як я вже сказала, ти вимушений бачити нiмцiв у певний час. Та й не всi вони такi вже поганi, – i знову ця усмiшка. – Деякi з них навiть цiлком хорошi. Усе ж кращi, нiж старий Каре. Я байдуже знизала плечима. – Тож один iз них i дав тобi помаду, – пробуркотiла я. Стiльки галасу навколо такоi дрiбницi, подумала я. Дуже схоже на Ренетт – робити сенсацiю з нiчого. – Ми розповiли iм, тобто натякнули одному з них про Каре i його радiо, – промовила вона. Ренетт чомусь сильно почервонiла, ii щоки стали схожi на пiвонii. – Вiн дав менi цю помаду, а Кассi декiлька сигарет, ну i всяке таке… – вона говорила дуже швидко, очi ii блищали. – А потiм Івонн Крессоне сказала, що бачила, як вони зайшли до кiмнати старого Каре й винесли звiдти радiо, i вiн сам також пiшов iз ними, i тепер замiсть латини в нас ще один урок географii з мадам Лямбер, i нiхто не знае, що сталося з Каре! Вона подивилася просто менi у вiчi. Я пам’ятаю ii золотавi очi кольору гарячого цукрового сиропу пiд час карамелiзацii. Я знову стенула плечима. – Не думаю, що з ним щось таке сталося, – розсудливо сказала я. – Тобто не вiдправлять же вони таку стару людину на фронт тiльки за те, що в неi е радiо. – Нi. Звiсно, нi, – ii вiдповiдь була аж занадто поспiшною. – Та й зрештою, йому однаково не можна було його тримати, чи не так? Я погодилася, що не можна. Це ж проти правил. Кому як не вчителю це знати. Ренетт роздивлялася губну помаду, любовно та пестливо граючись нею. – Ти ж нiкому не скажеш? – вона дружньо поплескала мене по руцi. – Не скажеш, еге ж, Буаз? Я одразу ж вiдсiла вiд неi, машинально потираючи руку в тому мiсцi, до якого вона торкнулась. Я нiколи не любила всi цi нiжностi. – Ви з Кассi часто бачитеся з нiмцями? – спитала я. – Інодi, – знизала вона плечима. – Ви розповiдаете iм щось iще? – Нi, – вона знову зачастила. – Ми просто говоримо. Слухай, Буаз, ти ж нiкому не розповiси, так? Я вишкiрилася. – Може, i не розповiм. Якщо ти дещо для мене зробиш. Вона подивилася на мене зiщуленими очима. – Що ти маеш на увазi? – Я хочу якось поiхати до Анже разом з тобою i Кас-сi, – хитро заявила я. – У кiно, кафе й усяке таке… Я зробила паузу, милуючись ефектом, а вона дивилась на мене примруженими очима, що блищали, мов ножi. – Бо iнакше, – знову повела я удавано елейним голосом, – я можу розповiсти матерi, що ви говорили з людьми, якi вбили нашого батька. Спiлкувалися з ними й шпигували на них. На ворогiв Францii. Подивимося, що вона на це скаже. Ренетт мала збентежений вигляд. – Буаз, ти ж пообiцяла! Я урочисто похитала головою. – То не рахуеться. А це – мiй обов’язок патрiотки. Я, мабуть, мала переконливий вигляд. Ренетт зблiдла. Та для мене цi слова нiчого не значили. Насправдi я не вiдчувала ворожостi до нiмцiв. Навiть коли я говорила собi, що вони вбили мого батька, що, можливо, чоловiк, який зробив це, може бути тут, просто тут, в Анже, i мене вiддiляе вiд нього година iзди на велосипедi, а вiн п’е гроплян[11 - Gros-plant (фр.) – сорт вина з виноградникiв долини Луари.] у якомусь барi й курить «Голуаз». У моiй головi цей образ був дуже яскравим, але беземоцiйним. Можливо, тому, що обличчя батька вже вицвiло в моiй пам’ятi. Може, саме через це дiти рiдко втручаються в суперечки дорослих, а дорослi нечасто розумiють раптовi ворожнечi, якi без жодних видимих причин спалахують мiж дiтьми. Я розмовляла з Ренетт натягнуто й несхвально, але те, чого менi насправдi хотiлося, не мало жодного стосунку до батька, Францii чи вiйни: я хотiла знову стати причетною, щоб до мене ставилися як до дорослоi, втаемниченоi в iхнi справи. А ще я хотiла в кiно – побачити Лорела й Гардi,[12 - Стен Лорел i Олiвер Гардi – американськi кiноактори, один iз найпопулярнiших комiчних дуетiв в iсторii кiно.] або Белу Лугошi,[13 - Бела Лугошi – американський кiноактор угорського походження, вiдомий завдяки ролi Дракули в однойменному фiльмi 1931 р.] або Гамфрi Богарта,[14 - Гамфрi Богарт – американський кiноактор, найвiдомiша роль – Рiк у фiльмi «Касабланка» 1942 р.] сидiти в мерехтливiй темрявi по один бiк iз Кассi, а по iнший – з Рен-Клод, тримаючи пачку чiпсiв або паличку лакрицi… Ренетт похитала головою. – Ти збожеволiла, – нарештi промовила вона. – Ти ж знаеш, мати нiколи не дозволить тобi пiти самiй до мiста. Ти надто мала. До того ж… – Я буду не сама. Ти або Кассi повезете мене на багажнику велосипеда, – вперлася я. Ренетт iздила на материному велосипедi, а Кассi забрав iз собою до школи батькiв – незручне чорне одоробло з рамою. Ходити пiшки було надто далеко, без велосипедiв iм би довелося жити в школi, як багатьом сiльським дiтям. – Семестр уже майже завершився. Ми всi разом могли б поiхати до Анже. Подивитися кiно. Погуляти. Але сестра не здавалася. – Вона залишить нас удома й накаже працювати на фермi. Ти ж знаеш. Вона не хоче, щоб iншi розважалися. – Останнiм часом вона часто марить апельсинами, – розсудливо вiдказала я. – Тож навряд чи помiтить. Ми могли б утекти. У ii станi вона точно про це не дiзнаеться. То було нескладно. Ренетт завжди легко було розворушити. Уже в дорослому вiцi вона стала пасивною, набула милого лукавства, за яким ховала лiнь i байдужiсть. А тодi вона стояла передi мною, й останнi ii слабкi виправдання нiчим не вiдрiзнялися вiд пiску в кулаку. – Ти божевiльна! У тi часи майже все, що я робила, було для Ренетт божевiльним. Божевiльним було плавати пiд водою, гойдатися на однiй нозi на верхiвцi Спостережного Пункту, пащекувати, iсти недозрiлий iнжир чи кислi яблука. Я похитала головою. – Це буде легко, – твердо заявила я. – Можеш на мене покластися. 6 Бачите, яким невинним був початок. Нiхто з нас не хотiв нiкого образити, але всерединi мене е якесь затвердiння, яке безжально й iдеально точно все пам’ятае. Мати розпiзнавала небезпеки значно ранiше за будь-кого з нас. Я була запальною та непередбачуваною, як динамiт. Вона знала це, й у свiй дивний спосiб намагалася захистити мене, тримаючи при собi, навiть якщо iй самiй цього не дуже хотiлось. Вона розумiла бiльше, нiж я собi уявляла. Не те щоб мене це непокоiло, адже в мене був план, такий само вигадливий i ретельно продуманий, як i щучi пастки. Якось менi здалося, що Поль Ур’я здогадався, але навiть якщо й так, вiн нiколи про це не говорив. Невеличкий план, який призвiв до брехнi, хитрування й навiть гiршого. Усе почалося одного суботнього дня бiля фруктового прилавка на ярмарку. Це було четверте липня, за день до того менi виповнилося дев’ять. Усе почалося з апельсина. 7 До того мене вважали занадто малою, щоб iздити до мiста на ринок. Мати завжди приiздила до Анже о дев’ятiй i розгортала свiй маленький прилавок бiля церкви. Часто ii супроводжували Кассi або Ренетт. Я залишалась на фермi буцiмто на хазяйствi, але насправдi рибалила бiля рiчки або гуляла в лiсi разом iз Полем. Але того року все було iнакше. Я стала достатньо дорослою, щоб вiд мене була хоч якась користь – так повiдомила менi мати у звичнiй грубiй манерi. Не можна завжди залишатися малим дiвчиськом. Вона пильно подивилася на мене очима кольору кропиви. Крiм того, буденним тоном, нiби йшлося не про жалування великоi милостi, вона повiдомила, що, можливо, цього лiта якось вiдпустить мене до Анже з братом i сестрою – може, у кiно. Я здогадалася, що це робота Ренетт. Нiхто iнший не змiг би ii вмовити. Але Ренетт знала, як до неi пiдлеститися. Якою б жорсткою не була мати, пiд час розмови з Ренетт ii очi теплiшали, нiби пiд твердою оболонкою рухалося щось живе. Я пробурмотiла кiлька незграбних слiв у вiдповiдь. – До того ж, – продовжувала мати, – тобi не завадить стати бiльш вiдповiдальною, а то ти зовсiм розперезалась. Треба навчити тебе, що важливо в життi. Я кивнула, намагаючись наслiдувати слухняну Ренетт. Не думаю, що менi вдалося обдурити матiр. Вона саркастично пiдняла брову. – Ти можеш допомагати менi за прилавком, – промовила вона. Отже, уперше в життi я супроводжувала ii до мiста. Ми разом iхали у вiзку, прилаштувавши позаду себе товари, спакованi в коробки й накритi брезентом. В однiй коробцi були пироги й печиво, в iншiй – сири та яйця, а в рештi – фрукти. Сезон тiльки починався, суницi були добрi, але iншi фрукти ще не дозрiли. Тож поки ми додали до нашого асортименту варення, пiдсолоджене осiннiми буряками. У базарний день в Анже було метушливо. Повозки, втиснутi на головнiй вулицi вiсь до вiсi; навантаженi плетеними кошиками велосипеди; малий вiдкритий фургон, ущент забитий бiдонами з молоком; жiнка, яка несла на головi тацю з хлiбинами; прилавки, заваленi помiдорами, баклажанами, цукiнi, цибулею та картоплею. Там прилавок, де продають вовну чи глиняний посуд, а там торгують вином, молоком, консервами, столовими приборами, фруктами, букiнiстичною лiтературою, хлiбом, рибою, квiтами. Ми розкладалися рано. Бiля церкви був фонтан, де конi могли попити й постояти в затiнку. Менi довiрили загортати продукти та вiддавати iх покупцям, поки мати приймала грошi. Запам’ятовувала та рахувала вона феноменально. Тримала в головi всi цiни, i iй навiть не треба було записувати, а ще вона завжди впевнено вiдраховувала решту. Паперовi купюри з одного боку, монети – з другого; вона тримала грошi в кишенях свого плаття, а надлишок, який ховала пiд брезентом, потiм перекладала до староi бляшанки вiд печива. Я досi ii пам’ятаю – рожева, з квiтковим узором на обiдку. Я пам’ятаю, як шурхотiли та стукались у нiй банкноти й монети – мати не довiряла банкам. Нашi заощадження вона зберiгала в коробцi пiд пiдлогою в погребi, разом з найцiннiшими пляшками. У перший базарний день ми спродали всi яйця й сири за годину. Люди поглядали на солдатiв, якi стояли на перехрестi, невимушено спершись лiктями на рушницi та спостерiгаючи з байдужiстю й нудьгою. Мати помiтила, як я задивляюсь на iхню сiру унiформу та рiзко смикнула мене, вiдвертаючи увагу: – Припини витрiщатися, дiвчисько. Їх треба було iгнорувати навiть тодi, коли вони проштовхувались крiзь натовп, i я вiдчувала материнi пальцi, що застережливо стискали мою руку. Вона здригнулась, коли один зупинився бiля нашого прилавка, але обличчям цього не видала. Огрядний дядько з червоним круглим обличчям – мабуть, в iншому життi вiн був м’ясником чи виноторговцем. Його блакитнi очi сяяли вiд задоволення. – Ach, welche sch?ne Erdbeeren![15 - Якi гарнi полуницi! (нiм.)] Голос у нього був веселий, трiшки захмелiлий – голос ставного чоловiка у вiдпустцi. Товстими пальцями вiн узяв полуничку й засунув до рота. – Schmeckt gut,ja?[16 - Смачно, еге ж? (нiм.)] – вiн по-доброму розреготався й надув щоки. – Wu-n-der-sch?n gut![17 - Неймовiрно смачно (нiм.).] Вiн продемонстрував захоплення, комiчно закотивши очi. Сама вiд себе не очiкуючи, я усмiхнулася. Мати застережливо стиснула мою руку. Я вiдчула, якi гарячi ii пальцi вiд нервового напруження. Я ще раз глянула на нiмця, намагаючись зрозумiти, що ii так розтривожило. Вiн був не страшнiшим за тих, якi iнколи заходили до нашого села, навiть навпаки – цей мав шпичастий кашкет i всього лиш пiстолет у кобурi при боцi. Я знову всмiхнулась – тiльки щоб позлити матiр, а не з якоiсь iншоi причини. – Gut, ja,[18 - Так, смачно (нiм.).] – повторила я та кивнула. Нiмець розсмiявся, узяв ще полуничку й попрямував крiзь натовп. Його чорний мундир мав траурний вигляд серед базарноi пiстрявоi юрби. Пiзнiше мати спробувала пояснити. Усi мундири небезпечнi, сказала вона менi, але чорнi – найбiльше. Чорнi – то не просто армiя. То вiйськова полiцiя. Навiть iншi нiмцi iх бояться. Вони можуть зробити будь-що. Неважливо, що менi лише дев’ять рокiв. Не так ступиш – i тебе застрелять, застрелять, зрозумiло? Обличчя в неi було кам’яне, але голос тремтiв, i вона безпомiчно прикладала руку до скронi, нiби наближався ii черговий напад. Я майже не дослухалася до ii слiв. То була моя перша особиста зустрiч iз ворогом. Пiзнiше, обдумуючи ii на вершечку Спостережного Пункту, я вирiшила, що той чоловiк мав досить звичайний вигляд, i це мене розчарувало. Я очiкувала на щось бiльш приголомшливе. Базар згортався о дванадцятiй. Усе свое ми розпродали задовго до того, але залишилися, щоб купити дещо для себе й дочекатися зiпсованих товарiв – iншi торговцi iнколи вiддавали iх матерi. Переспiлi фрукти, м’яснi обрiзки, побитi овочi, якi неможливо буде продати наступного дня. Мати вiдправила мене до бакалiйника, а сама поки придбала вiдрiз парашутного шовку з-пiд прилавка швейноi крамницi мадам Петi. Вона дбайливо його згорнула та сховала в кишенi фартуха. Тодi складно було дiстати будь-яку тканину, i ми тягали якiсь обноски. Моя сукня була пошита з двох iнших – верх сiрий, а пелена голуба. Як пояснила менi мати, парашут знайшли в полi одразу за околицею Курле, i вiн пiде на нову блузку для Ренетт. – Здерла з мене останне, – жалiлася мати з сумiшшю смутку й захоплення. – Такi не пропадуть, навiть у вiйну. Завжди свою вигоду знайдуть. Я спитала, про кого вона. – Жиди, – вiдповiла мати. – Вони мають хист до грошей. Злупила з мене таку цiну за шмат шовку, а iй самiй вiн задурно дiстався. Вона казала це без злостi, майже з захопленням. Коли я спитала, чим займаються жиди, вона тiльки байдуже знизала плечима. Схоже, вона й сама того не знала. – Тим самим, що й ми, – вiдповiла вона. – Намагаються якось вижити. Вона поплескала по кишенi, де лежав шовк. – Так чи iнакше, але це неправильно. Це нерiвнi можливостi. Подумки я дивувалася – стiльки галасу навколо вiдрiза старого шовку. Але якщо вже Ренетт чогось забажалося, вона неодмiнно мусила те мати. Оксамитовi клаптики, заради яких треба було стояти в черзi та щось вiддати за них, найкращi зi старих материних одежин… Бiлi гольфи – щодня вдягати до школи. Задовго до того, як рештi з нас дозволили бiльше не носити клоги з дерев’яною пiдошвою, у Ренетт уже були чорнi лакованi черевики з пряжками. Мене це не зачiпало. Я звикла до виявiв материноi непослiдовностi. Тим часом я з порожнiм кошиком обходила iншi ятки. Люди бачили мене i, знаючи про ситуацiю в нашiй родинi, вiддавали те, що не могли вже продати: пару диньок, декiлька баклажанiв, салатний цикорiй, шпинат, качанчик броколi, жменю побитих абрикосiв. У пекаря я купила хлiбинку, а вiн докинув до мого кошика ще й пару круасанiв i скуйовдив менi волосся бiлою вiд борошна рукою. З риботорговцем ми обмiнялися рибальськими iсторiями, i вiн загорнув для мене в газету кiлька гарних шматочкiв риби. Бiля прилавка з овочами й фруктами я затрималась, бо його хазяiн саме нахилився, щоб пiдсунути ящик з червоною цибулею, а я намагалась не виказати себе поглядом. І тут я побачила його. На землi бiля ятки, поряд iз коробкою з цикорiем, загорнутий у хрусткий червоний папiр i викладений на тацю, подалi вiд сонячних променiв. Апельсинiв тодi було мало, i я навряд чи могла сподiватися, що побачу iх у свiй перший приiзд до Анже. Але ось вони, гарнi та загадковi в цiй паперовiй обгортцi, п’ять апельсинiв, дбайливо виставленi в лiнiю перед повторним пакуванням. Раптом менi страшенно закортiло апельсина, вiн став конче потрiбен менi так термiново, що навiть не залишалось часу подумати. Кращоi можливостi годi й чекати, мати не могла менi завадити. Найближчий апельсин пiдкотився до краю тацi, майже впритул до моеi ноги. Зеленяр i досi стояв до мене спиною. Його помiчник, хлопець приблизно одного вiку та статури з Кассi, вантажив коробки назад у фургон. Великi транспортнi засоби, крiм автобусiв, траплялись тодi рiдко. Я вирiшила, що зеленяр, очевидно, багатiй. Думка про це полегшила виконання того, що я задумала. Вдаючи, нiби задивилась на якiсь лантухи з картоплею, я скинула свiй клог. Тодi голою ногою непомiтно дотягнулася до апельсина й гнучкими пальцями, натренованими роками лазiння по деревах, вхопила його з тацi. За моiм задумом вiн вiдкотився на невеличку вiдстань i наполовину зник у зеленому ряднi, яким був накритий столик поряд. Я одразу ж поставила на нього свiй кошик i нахилилась, нiби витрушуючи з клога камiнець. З-помiж нiг я споглядала, як торговець збирае залишки товару й складае iх до фургона. Вiн не помiтив, як я сховала вкрадений апельсин у кошику. Так просто. Це виявилось так просто. Мое серце шалено забилось, а обличчя так почервонiло, що я захвилювалася: хтось може помiтити. Апельсин у кошику був нiби живою гранатою. Я дуже невимушено пiдвелася та обернулася на материн оклик. І раптом завмерла. З iншого боку площi за мною спостерiгав нiмець. Вiн згорблено стояв бiля фонтана, затиснувши в руцi сигарету. Базарувальники обминали його десятою дорогою, тож вiн стояв на самотi, вперши в мене очi. Вiн, мабуть, бачив мою крадiжку. Не мiг не бачити. Якусь секунду я дивилась на нього, не в змозi поворухнутися. Обличчя застигло. Я надто пiзно пригадала iсторii Кассi про жорстокiсть нiмцiв. Вiн усе ще дивився на мене, поки я гадала, що ж нiмцi роблять зi злодюжками. А тодi вiн менi пiдморгнув. Я витрiщалась на нього якусь мить, а потiм рiзко повернулась. Мое обличчя палало, i я вже майже забула про той апельсин на днi кошика. Я не смiла глянути на нiмця ще раз, хоча материн прилавок був досить близько до мiсця, де вiн стояв. Я сильно тремтiла й боялась, що мати помiтить, але вона була надто зайнята iншим. Спиною я вiдчувала погляд нiмецького солдата, i те лукаве веселе пiдморгування стукало менi гвiздком у лобi. Я очiкувала удару, але його не було. Потiм, розiбравши столик i склавши рядно назад у вiзок, ми поiхали. Я зняла з кобили торбу з вiвсом та обережно пiдвела ii мiж голоблi. Апельсин я сховала в кишенi фартуха, загорнувши у клаптик газети вiд риби, щоб мати не вiдчула запаху. Засунувши руки в кишенi, щоб несподiвана опуклiсть мене не видала, я мовчала всю дорогу додому. 8 Я не розповiла про апельсин нiкому, крiм Поля, – i то тiльки тому, що вiн несподiвано заявився на Спостережний Пункт i побачив, як я ним милуюся. До того вiн нiколи не бачив апельсина. Спочатку вiн подумав, що то м’яч. Поль обережно пiдставив складенi човником долонi та прийняв фрукт так шанобливо, нiби той мiг вiдростити чарiвнi крильця й злетiти в повiтря. Ми роздiлили апельсин навпiл i поклали половинки на широке листя, щоб не втратити жодноi краплi соку. Вiн був смачний, тонкошкiрий, кисленький. Я пам’ятаю, як ми всмоктували кожну краплинку соку, як зубами вiдривали м’якуш вiд шкiрки, а потiм обсмоктували залишки, аж поки в ротi не стало гiрко та в’язко. Поль хотiв викинути обгризену шкiрку з верхiвки Спостережного Пункту, та я його зупинила. – Дай сюди. – Навiщо? – Менi треба. Коли вiн пiшов, я виконала останню частину свого плану: пошматувала скоринки складаним ножем на тоненькi смужки. Пiд час цього виразний гiркий аромат лоскотав менi нiздрi. Я також порiзала й листя, що слугували за тарiлки: свого запаху вони майже не мали, але годилися, щоб на тривалий час зберегти вологу. Тодi я загорнула цю сумiш у клаптик муслiну (поцупила його в матерi) i щiльно замотала. Потiм поклала пахучий муслiновий згорточок у бляшанку з-пiд тютюну й запхала ii назад до кишенi. Усе було готово. З мене вийшов би непоганий вбивця. Усе ретельно сплановано, можливi слiди злочину можна прибрати за хвилини. Я помилась у Луарi, щоб усунути запах з рота, обличчя й рук. Терла долонi шкарубким пiском, поки вони не порожевiли й не заблищали, i вичистила нiгтi загостреною паличкою. Дорогою додому я зривала цiлi кущi дикоi м’яти i втирала ii пiд пахвами, натирала нею пучки, колiна, шию, щоб перебити залишковий запах розпеченою зеленню. Хай там як, але мати нiчого не помiтила, коли я повернулася додому. Вона готувала риб’яче рагу зi взятих на ринку шматочкiв, i з кухнi чувся густий аромат розмарину, часнику, томатiв i смаженоi олii. Добре. Я намацала в кишенi тютюнову бляшанку. Дуже добре. Краще б, звiсно, то був четвер. Саме в четвер Кассi та Ренетт зазвичай iхали до Анже, а ще в цей день iм давали кишеньковi грошi. Мене для кишенькових грошей вважали надто малою – на що б я iх витрачала? – але я що-небудь вигадаю. До того ж, подумала я, немае жодноi гарантii, що мiй план взагалi спрацюе. Треба спочатку спробувати. Я заховала вiдкриту бляшанку за пiчкою у вiтальнi. Звичайно ж, пiчка була холодна, але ii димар сполучався з гарячою кухнею, i його тепла менi було достатньо. Через декiлька хвилин вмiст муслiнового згорточка почав пахнути запашнiше. Ми сiли обiдати. Рагу було смачне: червона цибуля й помiдори з часником, травами та склянкою бiлого вина, шматочки риби, приготованi на слабкому вогнi, разом зi смаженою картоплею та цибулею-шалот. Свiжого м’яса тодi було не дiстати, але овочi ми вирощували самi, а ще в матерi пiд пiдлогою погреба разом з найкращим вином були прихованi три десятки пляшок оливковоi олii. Я iла з апетитом. – Буаз, прибери лiктi зi столу! Вона сказала це рiзким голосом, але я вже помiтила, як ii пальцi мимоволi тягнуться до скронi – дуже знайомий жест. Я тихенько всмiхнулася. Воно дiяло. Материне мiсце за столом було найближчим до димаря. Ми собi тихо iли, але ще двiчi вона непомiтно прикладала пальцi до лоба, щiк, очей, нiби перевiряючи щiльнiсть своеi плотi. Кассi й Ренетт, нахиливши голови до тарiлок, мовчали. Повiтря було важким, майже свинцевим через спеку, i менi здалося, що й у мене болить голова. Раптом мати скрикнула: – Я чую апельсин. Хтось iз вас принiс додому апельсини? Цей вереск звучав як обвинувачення. – Ну ж бо? Ну? Ми повiльно похитали головами. От знову, цей жест. Зараз не так рiзко, пальцi мацають, масажують. – Я точно вiдчуваю запах апельсинiв. Ви впевненi, що не приносили сюди апельсина? Кассi та Ренетт уявлення не мали про тютюнову бляшанку, а мiж ними стояв баняк iз рагу, розповсюджуючи аромати вина, олii та риби. До того ж… Ми вже звикли до материних поганих перiодiв. Нам би нiколи не спало на думку, що запах апельсинiв, про який постiйно торочила мати, iснуе ще десь, окрiм як у ii розпаленiй уявi. Я ще раз посмiхнулася, прикривши рота рукою. – Буаз, будь ласка, хлiба. Я передала iй круглий хлiбний кошик, але до кiнця обiду вона так i не скуштувала того шматочка, що взяла. Натомiсть вона машинально возила ним по вощенiй червонiй скатертинi, надавлюючи на м’якуш i розкидаючи крихти по тарiлцi. Якби я таке зробила, вона б знайшла для мене грубе слiвце. – Буаз, будь ласка, принеси десерт. Я вийшла з-за столу з ледве притлумленим полегшенням. Я була не при собi вiд збудження та страху й ловила вiдображення свого щасливого писка в гарно начищених мiдних блюдцях. На десерт були фрукти i материне печиво – звичайно ж, поламане, бо цiле йшло на продаж. Я помiтила, як пiдозрiло мати оглядала абрикоси, якi ми принесли з базару: крутила iх туди-сюди, навiть нюхала, нiби пiдозрюючи, що якийсь iз них може виявитися апельсином. Вона тепер весь час тримала руку бiля скронi, наче захищаючи очi вiд слiпучого сонця. Взяла половинку печива, розкришила в себе на тарiлцi i розворушила. – Ренетт, помий посуд. Я, мабуть, пiду ляжу до себе. Вочевидь, це чергова мiгрень. Материн голос звучав упевнено, ii стан видавав лише один жест – пальцi на скронi. – Ренетт, не забудь зачинити вiкна й вiконницi. Буаз, перевiр, щоб усi тарiлки були розкладенi правильно. Не забудь! Навiть у такому станi вона переживала за дотримання свого суворого порядку. Тарiлки слiд вишикувати за розмiром i кольором, кожну помити ганчiркою та насухо витерти чистим пiдкрохмаленим рушником – нiчого не можна залишати на столi, це було б надто просто, – а тодi розвiсити рушники висихати на мотузцi. – Красивi тарiлки мити тiльки гарячою водою, чуеш? – тепер вона говорила рiзко – переживала за своi гарнi тарiлки. – І дивись, витри iх. Витри з обох бокiв. Не смiй ставити моi тарiлки мокрими, зрозумiло? Я кивнула. Вона вiдвернулась зi скривленим вiд болю обличчям. – Ренетт, прослiдкуй, щоб вона це зробила. Очi в неi блищали, наче вiд лихоманки. Вона глянула на годинник i мотнула головою, нiби маятником. – Зачинiть дверi. І про вiконницi не забудьте. Нарештi вона наче остаточно була готова йти. Але все ж постiйно оберталась, зволiкала – не хотiла залишати нас самих, давати нам насолоджуватись таемною свободою. Говорила зi зверхнiм поглядом, рiзким тоном i з прихованою тривогою. – Просто впорядкуй тарiлки, Буаз, i все! І от вона пiшла. Я чула, як у ваннiй вона набирала воду до раковини. Я засунула свiтлонепроникнi штори, нахилилась, щоб дiстати бляшанку, i, вийшовши в коридор, голосно сказала, щоб мати мене почула: – Я приготую спальнi. Спершу материна кiмната. Я зачинила вiконницю, засунула та зафiксувала штори, а потiм швидко озирнулась. Із ванноi досi чувся плескiт води, i за звуками я зрозумiла, що мати чистить зуби. Рухаючись швидко й тихо, я витягнула ii подушку зi смугастоi наволочки, потiм кiнчиком ножа зробила надрiз на напiрнику й засунула всередину муслiновий згорточок. Рукояткою ножа я запхала його якомога глибше, щоб жодна опуклiсть його не видала. Тодi я повернула на мiсце наволочку, вiдчуваючи, як сильно стукае мое серце, i розправила напiрник, щоб не був жужмом. Мати завжди звертала увагу на такi речi. Я ледве встигла. Наткнулася на неi в коридорi. Вона пiдозрiло глянула на мене, проте нiчого не сказала. Вигляд у неi був вiдсторонений, очi зiщуленi, а брунатне волосся iз сивизною – розтрiпане. Вiд матерi тхнуло милом, i в коридорнiй темрявi вона була схожа на ледi Макбет (цю iсторiю я нещодавно вичитала в однiй iз книжок Кассi): терла руку об руку, пiдносила iх до обличчя, гладила, нiби колисала, i знову терла, наче хотiла стерти з них пляму кровi, а не апельсинового соку. На якусь мить я засумнiвалася. Вона була такою старою, такою втомленою. Моя голова теж почала нестерпно болiти. Менi стало цiкаво, що зробила б мати, якби я пiдiйшла й притулила голову до ii плеча. Очi запекло вiд слiз. Навiщо я взагалi це роблю? Потiм я подумала про Стару Маму в муляцi, про ii божевiльний та згубний погляд i про приз в ii животi. – Ну? – рiзко й грубо звернулась до мене мати. – На що витрiщаешся, iдiотко? – Нi на що. Моi очi знову стали сухими. Навiть головний бiль почав ущухати так само несподiвано, як i з’явився. – Взагалi нi на що. Я почула, як за нею рипнули дверi, i повернулася до вiтальнi, де на мене чекали брат iз сестрою. Подумки я широко всмiхалася. 9 – Ти збожеволiла… Це знову Ренетт, ii звичний безпомiчний схлип, коли бракувало iнших аргументiв. Довести сестру до такого стану нескладно – ii здатнiсть дискутувати про щось, окрiм помади й кiнозiрок, була досить обмежена. – Цей час не гiрший за будь-який iнший, – втовкмачувала я iй. – Вона проспить до пiзнього ранку. Коли впораемось зi всiма хатнiми справами, зможемо пiти, куди захочемо. Я навела на неi важкий погляд. Очима нагадала iй про ту iсторiю з губною помадою. Два тижнi тому. Я нiчого не забула. Кассi зацiкавлено глянув на нас: я була впевнена, що Ренетт нiчого йому не розповiла. – Вона розлютиться, якщо дiзнаеться, – повiльно промовив вiн. На це я знизала плечима. – Як вона дiзнаеться? Скажемо iй, що ходили до лiсу по гриби. Цiлком iмовiрно, що, коли ми повернемось, вона досi буде в лiжку. Кассi замислився над цiею iдеею. Ренетт поглянула на нього водночас з тривогою i вмовлянням. – Давай, Кассi, – вимовила вона. І тихiше додала: – Вона знае. Вона дiзналась про… – ii голос зiрвався. – Менi прийшлося iй дещо розповiсти, – дурнуватий кiнець. – Овва. Вiн придивився до мене, i я вiдчула, як щось пробiгло мiж нами, щось змiнилось – у його поглядi прозирало захоплення. Вiн знизав плечима – байдуже, яка рiзниця? – але тепер його очi стали уважнiшими, вiн остерiгався. – Я не винна, – пробурмотiла Ренетт. – Звiсно, нi. А вона розумна, еге ж? – м’яко промовив Кассi. – Рано чи пiзно все одно б дiзналася. То була висока похвала, i кiлька мiсяцiв тому мене б розперло вiд гордощiв, але тепер я тiльки глипнула на нього. – До того ж, – так само м’яко продовжив вiн, – якщо вона буде з нами, то не вибовкае про це матерi. Менi вже виповнилося дев’ять, але я була досить мала, щоб образитись на його слова. – Я не вибовкаю! Вiн байдуже знизав плечима. – Я не проти, щоб ти пiшла, якщо сама за себе платитимеш, – спокiйно продовжив вiн. – Не бачу жодноi причини, чому ми повиннi платити за тебе. Я вiдвезу тебе на своему велосипедi. Це все. Про решту мусиш подбати сама. Згода? Це була перевiрка. Я побачила виклик у його очах. Його посмiшка була глузлива, зовсiм не схожа на усмiшку старшого брата, який мiг роздiлити зi мною останнiй шматочок шоколаду, а iнодi робив «кропивку» так боляче, що пiд шкiрою запiкалися крапельки кровi. – Але ж у неi зовсiм немае кишенькових грошей, – проскиглила Ренетт. – Який сенс ii брати… Кассi стенув плечем. Це був типовий жест справжнього чоловiка. Я все сказав. Схрестивши руки, вiн чекав моеi реакцii, i на обличчi в нього змiiлася посмiшка. – Добре, – вiдповiла я, намагаючись бути спокiйною. – Мене це влаштовуе. – Тодi домовилися, – вирiшив вiн. – Поiдемо завтра. 10 Пiсля цього почалася буденна хатня робота. З колодязя до кухнi ми завжди приносили вiдра з водою – для приготування й миття. У нас не було гарячоi води – власне, не було нiякоi води, крiм помпи бiля колодязя, розташованого за декiлька ярдiв вiд кухонних дверей. Електрика в Ле-Лавезi з’являтися не поспiшала, тож коли газу в балонi залишалось зовсiм мало, ми готували на дров’янiй печi в кухнi. Ззовнi ж стояла величезна старомодна вугiльна пiч у формi цукровоi голови, а поруч iз нею був колодязь. Туди ми й ходили по воду, i поки один качав помпу, iнший тримав вiдро. На колодязi була дерев’яна ляда, засунута й замкнена задовго до мого народження, щоб уникнути нещасних випадкiв. Коли мати не бачила, ми милися з помпи, обливаючи одне одного холодною водою. А коли вона була вдома, ми мали використовувати ночви з пiдiгрiтою в мiдних каструлях водою, а також шорстке дiгтярне мило, що здирало нам шкiру, мов наждак, залишаючи по собi брудно-сiру пiну на поверхнi води. Ми були впевненi, що тiеi недiлi мати ще довго не показуватиметься. Усi ми чули, як вночi вона стогнала й крутилася в старому лiжку, яке ранiше дiлила з батьком, iнодi вставала й ходила вперед-назад по кiмнатi, вiдчиняла вiкна вiд задухи, так що вiконницi бились об стiни будинку, а пiдлога тряслася. Я не спала та слухала, як вона крутиться, ходить, зiтхае i пошепки свариться сама з собою. Приблизно опiвночi я заснула, але десь через годину знову прокинулась i почула, що вона досi не спить. Тепер це може здатися бездушним, але тодi единим моiм вiдчуттям був трiумф. Жодноi провини за свiй вчинок i жодного спiвчуття ii стражданням – я тодi й гадки не мала, якою мукою може бути безсоння. Те, що загорнутий у ганчiрочку маленький жмуток апельсиновоi шкiрки мiг викликати таку реакцiю, здавалося абсолютно неможливим. Що бiльше вона крутилася й стогнала на подушцi, то мiцнiшим мав ставати запах вiд тепла ii спiтнiлоi потилицi. А що мiцнiший запах, то бiльша тривога. Вона думала, що незабаром неодмiнно прийде мiгрень. Інколи очiкування болю може бути бiльш нестерпне й пекельне, нiж сам бiль. Тривога, що постiйно ховалася в зморшках ii лоба, гризла iй голову, вбиваючи сон. Їi нiс Конец ознакомительного фрагмента. notes 1 Крем-брюле – десерт з молока, яець, борошна iз додаванням родзинок i чорносливу. (Тут i далi прим. перекл.) 2 Кунь-аман – бретонський листковий пирiг. 3 Бретонськi галети – несолодкi гречанi млинцi, фаршированi начинкою. 4 Cassis (фр.) – чорна смородина. 5 Framboise (фр.) – малина. 6 Reine-claude (фр.) – слива-ренклод. 7 Клоги – традицiйне дерев’яне взуття французьких селян. 8 Террiн – страва французькоi кухнi, розрахована на тривале зберiгання, рiзновид паштету. 9 Грета Гарбо – шведсько-американська акторка, популярна в епоху нiмого кiно й «золотоi ери» Голлiвуду. 10 Як жiнка! (нiм.) 11 Gros-plant (фр.) – сорт вина з виноградникiв долини Луари. 12 Стен Лорел i Олiвер Гардi – американськi кiноактори, один iз найпопулярнiших комiчних дуетiв в iсторii кiно. 13 Бела Лугошi – американський кiноактор угорського походження, вiдомий завдяки ролi Дракули в однойменному фiльмi 1931 р. 14 Гамфрi Богарт – американський кiноактор, найвiдомiша роль – Рiк у фiльмi «Касабланка» 1942 р. 15 Якi гарнi полуницi! (нiм.) 16 Смачно, еге ж? (нiм.) 17 Неймовiрно смачно (нiм.). 18 Так, смачно (нiм.). Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/garr-s_dzhoan/p-yat-chetvertinok-apel-sina