Убивства за абеткою Агата Крiстi Еркюль Пуаро Скоено серiю жахливих убивств. Вирiшуючи, хто стане наступною жертвою, злочинець звертаеться… до абетки. У гру вступае неперевершений детектив Еркюль Пуаро. Перед кожним убивством невiдомий надсилае детективовi листа, в якому пише, де й коли знову проллеться кров, проте полiцiя й Пуаро щоразу не встигають урятувати жертву. Ланцюжок доказiв приводить до потенцiйного вбивцi – непримiтного комiвояжера, продавця панчiх Александра Каста. Та раптом абеткова схема дае збiй, i Пуаро розумiе, що вбивця – хтось iнший…. Агата Крiстi Убивства за абеткою Агату Крiстi знають у всьому свiтi як королеву детективу. Близько мiльярда примiрникiв ii творiв продано англiйською мовою, ще мiльярд – у перекладi 100 iноземними мовами. Вона – найпопулярнiший автор усiх часiв. За кiлькiстю перевидань ii книжки поступаються лише Бiблii та творам Шекспiра. Вона – автор 80 детективних романiв та збiрок оповiдань, 19 п’ес i 6 романiв, опублiкованих пiд iм’ям Мерi Вестмейкот. Перший роман Агати Крiстi – «Таемнича пригода в Стайлзi» – був написаний наприкiнцi Першоi свiтовоi вiйни, в якiй письменниця брала участь, перебуваючи у волонтерському медичному загонi. У цьому романi вона створила образ Еркюля Пуаро – маленького бельгiйського детектива, якому судилося стати найпопулярнiшим героем у лiтературi детективного жанру пiсля Шерлока Холмса. Цей роман був опублiкований у видавництвi «Бодлi-Гед» 1920 року. Пiсля цього Агата Крiстi щороку видавала по книжцi, а 1926-го написала свiй шедевр – «Убивство Роджера Екройда». То була ii перша робота, опублiкована видавництвом «Коллiнз», що започаткувала плiдну й ефективну спiвпрацю, яка тривала 50 рокiв i спричинилася до створення 70 книг. «Убивство Роджера Екройда» стало також першою книжкою Агати Крiстi, яка була iнсценована – пiд назвою «Алiбi» – i успiшно поставлена на однiй iз лондонських сцен Вест-Енду. «Пастка на мишей», найславетнiша п’еса письменницi, була вперше поставлена 1952 р. й не сходить зi сцени протягом найтривалiшого часу в iсторii театральних вистав. 1971 р. Агата Крiстi отримала титул Дами Британськоi Імперii. Вона померла 1976 р., а кiлька ii творiв вийшли друком посмертно. Найуспiшнiший бестселер письменницi – «Сонне вбивство» – з’явився друком дещо згодом у тому ж таки роцi, пiсля чого вийшли ii автобiографiя та збiрки оповiдань «Останнi справи мiс Марпл», «Пригода в затоцi Поленза» й «Поки тривае свiтло». 1998 р. «Чорна кава» стала першою з п’ес Агати Крiстi, на сюжетi якоi побудував свiй роман iнший автор, Чарлз Осборн. Джеймсу Воттсу, одному з моiх найвiдданiших читачiв Передмова капiтана Артура Гастiнгса, офiцера Британськоi iмперii Цього разу я вiдiйшов вiд своеi звичноi практики описувати лише тi випадки та сцени, свiдком яких був сам. Тому окремi роздiли написанi вiд третьоi особи. Хочу запевнити читачiв, що подii, описанi в цих роздiлах, достовiрнi. Якщо я дозволив собi певну поетичну вольнiсть, описуючи думки та почуття персонажiв, то лише тому, що вважаю: я встановив iх iз достатньою точнiстю. Можу додати, що все це «перевiрив» мiй друг, сам Еркюль Пуаро. На закiнчення скажу: якщо я надто детально описав деякi другоряднi особистi стосунки, якi виникли внаслiдок цiеi дивноi серii злочинiв, то саме тому, що нiколи не можна недооцiнювати людську природу. Еркюль Пуаро свого часу дуже драматично показав менi, що романтика може бути побiчним продуктом злочину. Щодо розв’язання таемницi вбивства за абеткою можу лише сказати, що, на мiй погляд, Пуаро проявив справжню генiальнiсть, вирiшивши задачу, зовсiм не схожу на тi, що траплялися йому ранiше. Роздiл перший Лист У червнi 1935 року я повернувся з ранчо в Пiвденнiй Америцi, щоб провести приблизно пiвроку на батькiвщинi. Там для нас настали важкi часи. Як i всi iншi, ми постраждали вiд економiчноi кризи. Я мав вирiшити деякi справи в Англii, якi, як гадав, могли успiшно завершитися лише завдяки моему особистому втручанню. Дружина залишилася наглядати за ранчо. Навряд чи варто згадувати, що, тiльки-но прибувши в Англiю, я кинувся шукати свого старого друга Еркюля Пуаро. Я знайшов його в однiй iз квартир iз готельною обслугою в новобудовi Лондона. Я звинувачував його в тому (i вiн погодився зi мною), що вiн вибрав саме цю будiвлю лише через ii строгi геометричнi форми та пропорцii. – Саме так, мiй любий друже, симетрiя тут милуе око, вам не здаеться? Я вiдповiв, що тут аж забагато прямих кутiв, i, натякаючи на старий жарт, запитав, чи в цьому суперсучасному готелi курей не змушують нести квадратнi яйця. Пуаро щиро розсмiявся. – О, ви це пам’ятаете? Шкода, та нi. Наука не змусила курей вiдповiдати на запити сьогодення. Вони й досi несуть яйця рiзних розмiрiв та забарвлення. Я з любов’ю подивився на друга. Вiн мав чудовий вигляд, наче ми бачилися лише вчора. – Пуаро, ви в прекраснiй формi, – сказав я. – Ви взагалi не постарiли. Насправдi, якби це було можливо, я б сказав, що у вас менше сивих волосин, нiж колись. Пуаро аж засяяв. – І чому це неможливо? Так i е. – Ви маете на увазi, що ваше волосся iз сивого стае чорним, а не навпаки? – Точнiсiнько. – Але це ж науково неможливо! – Не зовсiм. – Тодi це щось екстраординарне. Це протиприродно. – Як завжди, Гастiнгсе, ви мила й наiвна душа. Роки вас не змiнили! Ви сприймаете факт i вiдразу ж видаете його пояснення, навiть не помiчаючи, що це робите. Я здивовано втупився в нього. Не кажучи нi слова, вiн пiшов у спальню й повернувся з пляшечкою, яку вручив менi. Я взяв ii, все ще не добираючи розуму. На нiй було написано: Ревiвiт поверне природний вiдтiнок волосся. Ревiвiт – не фарба. У п’яти вiдтiнках – попелястому, каштановому, золотисто-рудому, темно-русявому, чорному. – Пуаро, – вигукнув я, – ви пофарбували волосся! – О, нарештi до вас дiйшло! – То ось чому ваше волосся чорнiше, нiж коли я вас бачив востанне. – Точно. – Боже мiй! – мовив я, вiдходячи вiд шоку. – Гадаю, коли я приiду наступного разу, у вас будуть фальшивi вуса. А може, й уже е? Пуаро затремтiв. Вуса завжди були важливими для нього. Вiн надзвичайно пишався ними. Моi слова зачепили його за живе. – Нi, нi, справдi, mon ami[1 - Мiй друже (фр.). (Тут i далi прим. пер.)]. Молю Бога, щоб той день був ще далеко. Фальшивi вуса! Quel horreur![2 - Який жах! (фр.)] Вiн енергiйно посмикав iх, щоб переконати мене, що вони справжнi. – Вони все ще пишнi, – сказав я. – N’est ce pas?[3 - Хiба нi? (фр.)] Нiколи в цiлому Лондонi я не бачив вусiв, що зрiвнялися б з моiми. «Ото вже запишався», – подумав я. Але нiзащо в свiтi не сказав би цього, боячись засмутити Пуаро. Замiсть цього я запитав, чи й досi вiн при нагодi займаеться розслiдуваннями. – Менi вiдомо, – сказав я, – що ви покинули все багато рокiв тому… – C’est vrai[4 - Це правда (фр.).]. Я вирощував кабачки! Але сталося вбивство, i я послав кабачки до дiдька. І вiдтодi – я чудово знаю, що ви зараз скажете: я мов примадонна, яка дае прощальний спектакль. І цей спектакль повторюеться незлiченну кiлькiсть разiв! Я розсмiявся. – Це правда. Щоразу кажу собi – це кiнець! Та нi, з’являеться щось нове! І мушу визнати, що зовсiм не переймаюся тим, що не вiдiйшов вiд справ. Якщо маленькi сiрi клiтини не тренувати, вони заiржавiють. – Розумiю, – сказав я. – Ви тренуете iх помiрковано. – Авжеж. Я сам обираю. Для Еркюля Пуаро тепер самi лише «вершки»! – І багато тепер «вершкiв»? – Pas mal[5 - Чимало (фр.).]. Нещодавно я ледве врятувався. – Вiд невдачi? – Нi, нi. – Пуаро знiтився. – Але мене, Еркюля Пуаро, мало не прикiнчили. Я присвиснув. – Винахiдливий убивця! – Радше не винахiдливий, а недбалий, – сказав Пуаро. – Саме так, недбалий. Але не будемо про це говорити. Знаете, Гастiнгсе, я значною мiрою сприймаю вас як свiй талiсман. – Справдi? – спитав я. – Чому це? Пуаро не вiдповiв на запитання прямо. Вiн продовжував: – Коли я почув, що ви повертаетеся, вiдразу ж сказав собi: щось трапиться. І ми вийдемо на полювання, ми двое, як у старi добрi часи. Але якщо так, справа буде нетипова. Мае бути щось… – вiн схвильовано махнув рукою, – щось recherchе[6 - Вишукане (фр.).] – особливе – fine[7 - Витончене (фр.).]… В останне слово вiн вклав усю його своерiднiсть, що не надаеться до перекладу. – Їй-богу, Пуаро, – сказав я. – Можна подумати, що ви замовляете вечерю в «Рiтцi». – Тимчасом як злочин не можна замовити? Ваша правда, – зiтхнув вiн. – Але я вiрю в щастя, у фатум, якщо вам буде завгодно. Ваша доля – бути поруч зi мною й захистити мене вiд непростимоi помилки. – Що ви називаете «непростимою помилкою»? – Не помiчати очевидного. Я прокрутив цю думку в головi, так i не зрозумiвши сутi. – Що ж, – сказав за мить, усмiхаючись. – І цей суперзлочин уже скоiли? – Pas encore[8 - Поки що нi (фр.).]. Принаймнi… це… Вiн замовк. Стурбовано нахмурив чоло. Руки автоматично поправили кiлька предметiв, якi я випадково зачепив. – Я не впевнений, – сказав вiн повiльно. У його тонi було щось таке дивне, що я вражено глянув на нього. Його обличчя все ще хмурилось. Раптом, рiшуче кивнувши, вiн перетнув кiмнату й пiдiйшов до письмового столу бiля вiкна. Навряд чи потрiбно казати, як дбайливо там усе було пiдписано та розкладено по шухлядках, тому Пуаро вiдразу ж знайшов необхiдне. Вiн повiльно пiдiйшов до мене з листом у руцi. Мовчки перечитав його й подав менi. – Скажiть менi, mon ami, який висновок можна з цього зробити? Зацiкавлений, я взяв листа. Його було написано друкованими лiтерами на цупкому бiлому паперi. Мiстере Еркюлю Пуаро, ви тiшите себе тим, що можете розкрити таемницi, якi занадто складнi для нашоi нещасноi, твердолобоi англiйськоi полiцii. Побачимо, мiстере Велемудрий Пуаро, якi ви розумнi. Можливо, ця робота видасться непростою. Поглядайте на Андовер двадцять першого числа цього мiсяця.     Ваш Aбеткар Я подивився на конверт. Адресу також надрукували. – Проштампували в Лондонi, – сказав Пуаро, коли я звернув увагу на штамп. – Ну, i яка ваша думка? Я лише знизав плечима й повернув йому листа. – Гадаю, якийсь божевiльний. – Це все, що ви можете сказати? – А хiба, на вашу думку, це не схоже на божевiльного? – Так, мiй друже, схоже. Його голос був похмурий. Я зацiкавлено подивився на нього. – Пуаро, ви сприймаете це надто серйозно. – Божевiльного, mon ami, треба серйозно сприймати. Божевiлля – рiч дуже небезпечна. – Так, звiсно… Про це я не подумав. Та я хотiв сказати, що це нагадуе якийсь iдiотський розiграш. Може, якийсь намулений iдiот залив за комiрець. – Comment?[9 - Як? (фр.)] Що зробив? – Нiчого, такий вираз. Я про хлопця, який «пiд мухою». Чорт забирай, про того, хто надто багато випив. – Merci[10 - Дякую (фр.).], Гастiнгсе, фраза «пiд мухою» менi знайома. То, як ви кажете, може, там нiчого бiльше й немае… – Але ви думаете, що е? – запитав я, вражений невдоволенням у його голосi. Пуаро з сумнiвом похитав головою, але нiчого не сказав. – Ви вжили якихось заходiв? – Що тут можна вдiяти? Я показав його Джеппу. Вiн такоi само думки, як i ви. «Тупий розiграш» – ось його слова. У Скотленд-Ярдi такi листи отримують щодня. – Але цей лист ви сприйняли серйозно. Пуаро повiльно мовив: – Щось у цьому листi, Гастiнгсе, менi не подобаеться. Попри все, його тон привернув мою увагу. – Але що? Вiн похитав головою, взяв листа i знову сховав його у письмовий стiл. – Якщо ви справдi так серйозно його сприймаете, що б ви могли зробити? – запитав я. – Ви – людина дii, як завжди! Але що я можу зробити? Полiцiя графства бачила листа, але не сприйняла його серйозно. Немае вiдбиткiв пальцiв. Не iснуе жодних пiдказок, щоб встановити можливого автора. – Справдi, залишилася лише ваша iнтуiцiя. – Нiякоi iнтуiцii, Гастiнгсе. Інтуiцiя – не те слово. Це моi знання та мiй досвiд пiдказують, що тут щось не так. Вiн почав жестикулювати, позаяк йому забракло слiв. Потiм знову похитав головою. – Може, я роблю з мухи слона. У будь-якому разi залишаеться тiльки чекати. – Добре, двадцять перше припадае на п’ятницю. Якщо бiля Андовера станеться величезне пограбування, тодi… – О, це буде таким полегшенням. – Полегшенням? – Я втупився в нього. Це слово, здаеться, зовсiм сюди не пасувало. – Пограбування може викликати тривогу, але навряд чи полегшення! – сказав я. Пуаро енергiйно похитав головою. – Помиляетеся, мiй друже. Ви не розумiете, про що я. Пограбування було б полегшенням, адже звiльнило б мiй розум вiд страху перед iншим. – Перед чим? – Убивством! – сказав Еркюль Пуаро. Роздiл другий (Не вiд iменi капiтана Гастiнгса) Мiстер Александр Бонапарт Каст пiдвiвся зi стiльця й, жмурячись, оглянув обшарпану спальню. Його спина занiмiла вiд тривалого сидiння, i вiн витягнувся на повен зрiст. У цю мить випадковий спостерiгач помiтив би, що мiстер Каст насправдi доволi високий чоловiк. Його сутулiсть та короткозорiсть справляли хибне враження. Пiдiйшовши до поношеного пальто, що висiло на дверях, вiн дiстав iз кишенi коробку дешевих цигарок i сiрникiв. Запалив цигарку й повернувся до столу. Витяг залiзничний довiдник, заглянув у нього й знову взявся до вивчення надрукованого на машинцi списку iмен, вiдтак одне з них вiдмiтив «галочкою». Був четвер, 20 червня. Роздiл третiй Андовер Мене вразило погане передчуття Пуаро щодо анонiмного листа, якого вiн отримав, але маю визнати, що все це вискочило менi з голови, коли двадцять перше число таки настало, i згадав я про це лише коли мого друга навiдав Джепп – головний iнспектор Скотленд-Ярду. Ми знали iнспектора з вiддiлу карного розшуку вже багато рокiв, i вiн щиросердечно привiтав мене. – Не може бути, – вигукнув вiн. – Це ж капiтан Гастiнгс повернувся з глушини… як ii там? Як у старi добрi часи, ви разом iз мсье Пуаро. Маете гарний вигляд, лише на макiвцi трохи порiдшало. Та що вдiеш, ми всi до цього йдемо. І в мене та сама проблема. Я трохи поморщився. Адже був певен, що, завдяки старанностi, з якою я зачiсував волосся назад, на макiвку, залисину, на яку натякав Джепп, помiтити було годi. Однак Джепп нiколи не був особливо тактовним, коли йшлося про мене, тому, зробивши добродушне обличчя, я погодився, що нiхто з нас не молодiе. – За винятком мсье Пуаро, – сказав Джепп. – Чудова реклама засобу для змiцнення волосся. А на обличчi як усе буяе, пишнiше, нiж колись. Це ж треба в такому поважному вiцi стати знаменитiстю. Замiшаний у всiх голосних справах: убивствах у потягах, лiтаках, вищих колах, вiн скрiзь – i тут, i там. Вiдтодi як пiшов у вiдставку, Пуаро прославився. – Я вже казав Гастiнгсу, що я мов примадонна, яка щоразу дае прощальний спектакль, – усмiхнувся Пуаро. – Не здивуюсь, якщо ви закiнчите тим, що розслiдуватимете власну смерть. – Джепп щиро розсмiявся. – А це iдея. Можна написати книжку. – Доведеться це робити Гастiнгсу, – сказав Пуаро, пiдморгуючи менi. – Ха-ха-ха! Оце буде смiху, – реготав Джепп. Я не мiг зрозумiти, чому ця iдея здалася йому такою смiшною. Зрештою, я вважав цей жарт нетактовним. Пуаро, мiй давнiй друг, старiе. Навряд чи йому приемнi жарти про наближення кiнця. Можливо, вираз обличчя якось виказав моi почуття, тому що Джепп змiнив тему. – Ви чули про анонiмного листа до мсье Пуаро? – запитав вiн. – Я показував його Гастiнгсу, – вiдповiв мiй друг. – Правда, – вигукнув я. – Це вилетiло менi з голови. Чекайте, а про яке число мова? – Двадцять перше, – сказав Джепп. – Тому я й зайшов. Учора було двадцять перше. Із цiкавостi я ввечерi телефонував у Андовер. Це таки розiграш. Нiчого не сталося. Розбите вiкно – дитина кидала камiнцi – та кiлька випадкiв з п’яницями та дебоширами. Отже, цього разу наш бельгiйський друг дав маху. – Зiзнаюся, що менi полегшало, – зiзнався Пуаро. – А ви добрячого галасу наробили, – спiвчутливо сказав Джепп. – Боже, та ми щодня такi листи десятками отримуемо. Люди, яким немае чого робити, а в головi вiтер свище, сидять та й пишуть. Але насправдi вони не замислюють нiчого лихого. Просто шукають яскравих вiдчуттiв. – Я й справдi вчинив по-дурному, поставившись до цього так серйозно, – мовив Пуаро. – Не варто менi пхати носа в чужу локшину. – Ви сплутали справи й вуха, – сказав Джепп. – Прошу? – Нiчого, просто сплутали кiлька приказок. Що ж, мушу йти. Маю справу на сусiднiй вулицi. Заберу викрадену коштовнiсть. Просто зайшов по дорозi, щоб вас заспокоiти. Шкода змушувати цi сiрi клiтини працювати намарне. З цими словами, щиро смiючись, Джепп пiшов. – А старигань Джепп не надто змiнився, еге ж? – запитав Пуаро. – Вiн постарiв. Стае сивий, як туман, – вiдiмстив я. Пуаро кашлянув i сказав: – Знаете, Гастiнгсе, е один засiб. Його порадив мiй перукар, надзвичайно винахiдливий чоловiк. Чiпляете на голову накладку, а зверху зачiсуете власне волосся. Це не зовсiм перука, як ви розумiете, але… – Пуаро! – закричав я. – Кажу вам уперше й востанне: я не хочу мати нiчого спiльного з гидкими винаходами вашого клятого перукаря! Що з моею макiвкою? – Нiчого, геть нiчого. – Схоже на те, що я лисiю. – Зовсiм нi! Зовсiм нi! – Звiсно, через лiтню спеку там, в Америцi, мое волосся трохи прорiдилось. Але все повернеться, коли я застосую хороший тонiк для змiцнення волосся. – Prеcisеment[11 - Точно (фр.).]. – Зрештою, яке до цього дiло Джеппу? Вiн завжди був хамовитим. Ще й без почуття гумору. Із тих, хто смiеться, коли вихопити крiсло з-пiд людини, що саме сiдае. – Над таким чимало б смiялось. – Надзвичайно нерозумно. – Із погляду того, хто сiдав, так. – Що ж, – сказав я, коли повернулося самовладання. (Визнаю, що я уразливий, коли мова про густину мого волосся.) – Шкода, що справа з анонiмним листом так нiчим i не закiнчилась. – Цього разу я таки помилився. Думав, що лист пахнув смаленим. А то просто дурощi. Боже мiй, я старiю й стаю пiдозрiливим, як слiпий сторожовий пес, що гавкае без причини. – Якщо ми збираемося спiвпрацювати, треба шукати iнший «елiтний» злочин, – сказав я зi смiшком. – Пам’ятаете, що ви одного разу сказали? Якби можна було замовити злочин, як замовляють вечерю, що б ви обрали? Я вiдразу ж пiдiграв. – Подумаймо. Що в нашому меню? Крадiжка? Фальсифiкацiя? Нi, думаю, нi. Якось надто по-вегетарiанськи. Я за вбивство, криваве вбивство, звiсно ж, iз гарнiром. – Авжеж. Із hors d’oeuvres[12 - Закуски (фр.).]. – А хто буде жертвою: чоловiк чи жiнка? Гадаю, чоловiк. Якась шишка. Американський мiльйонер. Прем’ер-мiнiстр. Власник солiдноi газети. Мiсце вбивства… Як щодо староi доброi бiблiотеки? Атмосфера там найбiльш придатна. Щодо зброi – це може бути химерно вигнутий кинджал або тупе знаряддя, як от вирiзьблений кам’яний божок. Пуаро зiтхнув. – Звiсно, е ще отрута, – сказав я. – Та це завжди вимагае певноi обiзнаностi в темi. Чи револьвер – луна вiд пострiлу пронизуе нiч. Тодi ще одна чи двi вродливi дiвчини. – Із каштановим волоссям, – пробурмотiв мiй друг. – Ваш старий жарт. Одну з дiвчат, ясна рiч, несправедливо пiдозрюватимуть, а ще в неi мае бути якесь непорозумiння з ii хлопцем. Крiм того, будуть i iншi пiдозрюванi: жiнка в лiтах, чорнява та небезпечна, кiлька приятелiв чи суперникiв убитого, нiчим не примiтний секретар – темна конячка, здоров’як iз безцеремонними манерами, кiлька звiльнених слуг або егерiв чи когось подiбного i тупуватий детектив типу Джеппа. Що ж, мабуть, усе. – Це ваша iдея про елiтне вбивство? – Бачу, ви не погоджуетесь. Пуаро сумно дивився на мене. – Ви зробили чудовий огляд майже всiх написаних детективних iсторiй. – Гаразд, – сказав я. – А що б замовили ви? Пуаро заплющив очi й вiдхилився на спинку крiсла. Із його вуст полинуло воркотання. – Дуже простий злочин. Без жодних ускладнень. Злочин у тихому домашньому колi, спокiйний та intime[13 - Інтимний (фр.).]. – Як злочин може бути intime? – Уявiть собi, – промуркотiв Пуаро, – що четверо людей грають у бридж, а п’ятий, зайвий, сидить у крiслi бiля камiна. Наприкiнцi вечора виявляеться, що чоловiк бiля камiна мертвий. Один iз чотирьох, коли йому випало бути тлумаком, пiдiйшов i вбив його, в той час як iншi трое за грою нiчого не помiтили. Оце було б убивство. Хто з чотирьох це зробив? – Що ж, – сказав я. – Не бачу тут нiчого захопливого! Пуаро з докором подивився на мене. – Нi, бо немае вигадливо вигнутих кинджалiв, шантажу, смарагду, який насправдi – викрадене око божка, схiдних отрут, якi не залишають слiдiв. У вас мелодраматична душа, Гастiнгсе. Вам подавай не одне, а цiлу низку вбивств. – Визнаю, – сказав я, – що друге вбивство в книжцi часто все оживляе. Якщо вбивство вiдбуваеться в першому роздiлi й треба прослiдувати за алiбi кожного персонажа аж до передостанньоi сторiнки, це трохи нудно. Задзвонив телефон, i Пуаро пiдвiвся, щоб вiдповiсти. – Алло, – сказав вiн. – Алло! Так, це Еркюль Пуаро. Хвилину чи двi вiн слухав, а потiм його обличчя змiнилось. Його частина розмови складалася з коротких незв’язаних фраз. – Mais oui[14 - Ну так (фр.).]… Так, звiсно… Так, ми приiдемо… Авжеж… Мабуть, так, як ви кажете… Гаразд, вiзьму. Тодi ? tout ? l’heure[15 - До скороi зустрiчi (фр.).]. Вiн поклав слухавку й пiдiйшов до мене. – Гастiнгсе, це iнспектор Джепп. – Ну? – Вiн щойно повернувся в Скотленд-Ярд. Є повiдомлення з Андовера. – З Андовера? – збуджено вигукнув я. Пуаро повiльно сказав: – Знайшли вбитою стару жiнку на прiзвище Ашер, власницю невеличкоi крамнички з тютюном та газетами. Думаю, я почувався дещо розчарованим. Мiй iнтерес, що спалахнув при згадцi про Андовер, раптово зник. Я очiкував на щось фантастичне, надзвичайне! Убивство староi власницi тютюновоi крамницi здавалося дещо жалюгiдним i нуднуватим. Пуаро продовжував тим само повiльним i серйозним голосом: – Андоверська полiцiя вважае, що вони схоплять того, хто це зробив. Я вiдчув новий спалах розчарування. – Схоже, жiнка мала поганi стосунки зi своiм чоловiком. Вiн п’е, i норов у нього крутий. Вiн не раз погрожував убити ii. Однак, – продовжував Пуаро, – зважаючи на те, що сталося, полiцiя хоче ще раз поглянути на анонiмного листа. Я сказав, що ми з вами негайно вирушаемо в Андовер. Мiй настрiй трохи покращився. Зрештою, яким жалюгiдним не здавався б цей злочин, це було вбивство, а я давненько не перетинався зi злочинами та злочинцями. Я майже не вслухався в наступнi слова Пуаро. Та пiзнiше пригадав iх i зрозумiв iхне значення. – Це початок, – сказав Еркюль Пуаро. Роздiл четвертий Мiсiс Ашер В Андоверi нас прийняв iнспектор Глен, високий блондин iз приемною усмiшкою. Для чiткостi розумiння коротко викладу сухi факти, пов’язанi зi справою. Злочин виявив констебль Дувер о першiй ночi двадцять другого числа. Роблячи обхiд, вiн поторгав дверi крамницi й виявив, що вони вiдчиненi. Увiйшов i спершу подумав, що там нiкого немае. Та, посвiтивши лiхтариком за прилавок, помiтив скорчене тiло староi. Полiцейський лiкар, який прибув на мiсце злочину, визначив, що жiнку вбили ударом по головi, ймовiрно, коли вона нагнулася за пачкою цигарок iз нижньоi полицi за прилавком. Смерть настала вiсiм-дев’ять годин перед тим, як виявили тiло. – Та ми змогли визначити час бiльш точно, – пояснив iнспектор. – Ми знайшли чоловiка, який купив тут пачку тютюну о 17 : 30. А iнший увiйшов до крамницi о 18 : 05 i подумав, що вона порожня. Це обмежуе момент вбивства перiодом з 17 : 30 до 18 : 05. Поки що нiхто не бачив того типа Ашера поблизу крамницi, але, звiсно, шанси на це е. О дев’ятiй вечора вiн був у «Трьох коронах» п’яний як чiп. Коли ми дiстанемося до нього, затримаемо за пiдозрою в убивствi. – Не надто приемна особа, iнспекторе? – запитав Пуаро. – Гидкий тип. – Вiн не жив iз дружиною? – Нi, вони роз’iхалися кiлька рокiв тому. Ашер – нiмець. Колись працював офiцiантом, але почав прикладатися до чарки i з часом втратив роботу. Його дружина якийсь час працювала прислугою. Їi остання робота була кухаркою-економкою у староi ледi, мiс Роуз. Вона видiляла грошi зi своеi зарплатнi чоловiковi, щоб вiн утримував себе, та вiн усе пропивав i приходив до неi на роботу влаштовувати сцени. Тому вона й пiшла працювати до мiс Роуз у Грейндж. Це вiддалене мiсце, за три милi вiд Андовера. Вiн не мiг туди часто ходити. Коли мiс Роуз померла, залишивши мiсiс Ашер невелику спадщину, жiнка вiдкрила свiй тютюново-газетний бiзнес – крихiтну крамничку з дешевими цигарками, газетами та iншими дрiбничками. Їй якраз вистачало на життя. Ашер час вiд часу заходив i ображав ii, а вона, щоб позбутися його, давала трохи грошей. Вiн щотижня отримував п’ятнадцять шилiнгiв. – Вони мали дiтей? – запитав Пуаро. – Нi. Та е племiнниця, яка працюе неподалiк Овертона. Надзвичайно добра та серйозна молода жiнка. – То кажете, Ашер погрожував своiй дружинi? – Так. Вiн просто монстр, коли вип’е: лаявся i клявся, що розiб’е iй голову. Життя в мiсiс Ашер було непросте. – Скiльки iй було рокiв? – Близько шiстдесяти. Дуже шанована та працьовита жiнка. Пуаро похмуро запитав: – На вашу думку, iнспекторе, злочин скоiв той чоловiк, Ашер? Інспектор обережно прокашлявся. – Надто рано робити висновки, мiстере Пуаро, але я хотiв би почути особисто вiд Франца Ашера, як вiн провiв минулий вечiр. Якщо дасть задовiльну вiдповiдь – то й добре, а якщо нi… Настала багатозначна пауза. – Із крамницi нiчого не зникло? – Нiчого. Грошi в касi. Нiщо не вказуе на крадiжку. – Думаете, Ашер прийшов у крамницю п’яний, почав ображати дружину i зрештою вбив ii? – Це здаеться найбiльш вiрогiдним. Але мушу визнати, сер, що я все ще хочу поглянути на того дивного листа, якого ви отримали. Пуаро вiддав йому листа, iнспектор, хмурячись, прочитав його. – Не схоже, що це Ашер, – сказав вiн нарештi. – Сумнiваюся, що вiн ужив би слово «наша» до британськоi полiцii, – хiба що намагався бути вельми хитрим, та я сумнiваюся, що в нього на це вистачило розуму. Крiм того, вiн геть себе занапастив. Його руки так трусяться, що вiн не змiг би чiтко надрукувати лiтери. Папiр доброi якостi, та й чорнило теж. Дивно, що в листi вказане двадцять перше число цього мiсяця. Але, ясна рiч, це може бути просто збiг. – Так, це можливо. – Але менi не подобаються такi збiги, мiстере Пуаро. Занадто точно збiглось. Вiн на мить замовк. Чоло прорiзала зморшка. – Абеткар. Що то, в дiдька, за Абеткар? Побачимо, може, Мерi Дровер (це племiнниця) зможе нам чимсь допомогти. Дивна справа. Якби не лист, я б iз певнiстю ставив на Франца Ашера. – Ви щось знаете про минуле мiсiс Ашер? – Вона родом з Гемпширу. Дiвчиною почала працювати в Лондонi як прислуга. Там познайомилася з Ашером i вийшла за нього замiж. Їм, мабуть, тяжко жилося пiд час вiйни. Вона пiшла вiд нього в 1922 роцi. Тодi вони ще жили в Лондонi. Жiнка переiхала сюди, щоб утекти вiд нього, але Ашер пронюхав, де вона, й подався за нею, дiймаючи через грошi… Увiйшов констебль. – Так, Брiггсе, що там? – Той чоловiк, Ашер, сер. Ми привезли його. – Гаразд. Де вiн був? – Ховався у вантажному вагонi на запаснiй залiзничнiй колii. – Справдi? Ведiть його сюди. Франц Ашер був справдi жалюгiдним i неприемним суб’ектом. Вiн то голосно ридав, то щулився, то бiсився. Його осоловiлий погляд перебiгав з одного обличчя на iнше. – Чого ви хочете вiд мене? Я нiчого не скоiв. Який сором, який скандал, що ви привезли мене сюди. Свинi, та як ви посмiли? – Його тон раптом змiнився. – Нi, нi, я не це мав на увазi. Ви б не образили бiдного старого чоловiка. Не поводьтеся з ним жорстоко. Усi погано ставляться до бiдного старого Франца! Бiдний старий Франц! Мiстер Ашер почав плакати. – Годi, Ашере! – сказав iнспектор. – Вiзьмiть себе в руки. Я вас не звинувачую поки що. І ви не зобов’язанi робити жодних заяв, якщо не хочете. Але, з iншого боку, якщо ви не маете стосунку до вбивства вашоi дружини… Ашер урвав його. Його голос перерiс у крик. – Я не вбивав ii! Я ii не вбивав! Це все брехня! Клятi англiйськi свинi, ви всi проти мене! Я не вбивав ii, не вбивав! – Ашере, ви часто iй погрожували. – Нi, нi. Ви не розумiете. Це був жарт, просто жарт мiж мною та Алiсою. Вона розумiла. – Дуже смiшний жарт! Ашере, може, таки скажете, де ви були вчора ввечерi? – Так, так, я все скажу. Я навiть не пiдходив до Алiси. Я був iз друзями, з добрими друзями. Спершу ми були в «Семи зiрках», а потiм у «Рудому собацi». Вiн швидко заговорив, запинаючись. – Дiк Вiлловс, вiн був зi мною, i старий Кардi, i Джордж, i Платт, i ще багато хлопцiв. Кажу вам, я навiть близько бiля Алiси не був. Ach Gott[16 - О Боже (нiм.).], я кажу вам правду. Його голос переходив у крик. Інспектор кивнув своему пiдлеглому. – Виведи його. Затриманий за пiдозрою. – Не знаю, що й думати, – сказав вiн, коли виводили неприемного, тремтливого старого з озлоблено викривленою щелепою. – Якби не лист, я б сказав, що це вiн. – А що за чоловiкiв вiн згадав? – Погана компанiя. Жоден з них не побоiться лжесвiдчити. Не сумнiваюся, що вiн провiв iз ними бiльшу частину часу. Все залежить вiд того, чи бачили його бiля крамницi мiж 5 : 30 i 6 : 00. Пуаро задумливо похитав головою. – Ви впевненi, що з крамницi нiчого не зникло? Інспектор знизав плечима. – Як сказати. Може, й узяли одну-двi пачки цигарок, та навряд чи за таке вбивають. – І нiчого, як би це сказати, не залишили в крамницi? Щось дивне, невiдповiдне? – Там був залiзничний довiдник, – сказав iнспектор. – Залiзничний довiдник? – Так. Вiн був розгорнутий i лежав на прилавку обкладинкою догори. Наче хтось шукав потяг з Андовера. Може, сама стара чи якийсь покупець. – Вона продавала такi довiдники? Інспектор похитав головою. – Нi, лише дешевi графiки руху. А то був товстий довiдник, такi продаються лише у «Смiтс» чи великих магазинах канцтоварiв. В очах Пуаро загорiвся вогник. Вiн нахилився вперед. Погляд iнспектора також засвiтився. – Залiзничний довiдник, кажете ви. А видання «Бредшоу» чи «АВС»? – Боже, сер! – сказав iнспектор. – Це було «АВС»! Роздiл п’ятий Мерi Дровер Гадаю, мiй iнтерес до справи виник пiсля першоi згадки про залiзничний довiдник «АВС». До цього вона не викликала в мене особливого ентузiазму. Це пересiчне вбивство староi з крамницi на глухiй вулицi надто вже нагадувало тi звичнi злочини, про якi регулярно пишуть у газетах. Я вважав, що згадка про двадцять перше число в анонiмному листi – просто збiг. І був переконаний, що мiсiс Ашер стала жертвою того п’яного звiра, ii чоловiка. Але згадка про залiзничний довiдник (добре вiдомий пiд скороченою назвою «ABC», бо iнформацiя про всi залiзничнi станцii була подана там в алфавiтному порядку) змусила мене трiпотiти вiд хвилювання. Авжеж, це точно не може бути збiг. І пересiчний злочин постав передi мною в новому свiтлi. Хто ж був тiею таемничою особою, що вбила мiсiс Ашер i залишила пiсля себе залiзничний довiдник «АВС»? Вийшовши з полiцiйного вiддiлку, ми спершу вiдвiдали морг, щоб побачити тiло вбитоi жiнки. Мене пройняло дивне вiдчуття, коли я вдивлявся в це зморщене, старе обличчя, рiдке сиве волосся, гладко зачесане над скронями. Воно здавалося таким спокiйним, таким далеким вiд будь-якого насильства. – Вона так i не зрозумiла, хто чи що вдарило ii, – зазначив сержант. – Доктор Керр так i сказав. Я радий, що було саме так. Бiдолашна, така була порядна жiнка. – Колись вона була красунею, – сказав Пуаро. – Справдi? – недовiрливо пробурмотiв я. – Так, подивiться на лiнiю пiдборiддя, вилицi, форму голови. Вiн зiтхнув, прикрив тiло простирадлом, i ми вийшли з моргу. Нашим наступним кроком стала коротка розмова з полiцейським лiкарем. Доктор Керр був чоловiком середнього вiку i здавався доволi компетентним. Вiн говорив жваво та впевнено. – Знаряддя вбивства не знайшли, – сказав вiн. – Неможливо точно сказати, що це було. Замашна палиця, кийок, торба з пiском – будь-що з цього пiдiйшло б. – Щоб завдати такого удару, потрiбно багато сили? Лiкар рiзко зиркнув на Пуаро. – Ви про те, чи мiг би немiчний чоловiк рокiв сiмдесяти зробити таке? Так, це цiлком можливо. Якщо в ударного кiнця зброi достатня вага, навiть слабка особа досягла б бажаного результату. – У такому разi вбивцею може бути як чоловiк, так i жiнка? Припущення заскочило лiкаря зненацька. – Жiнка? Що ж, зiзнаюсь, я навiть не подумав пов’язувати жiнку з таким злочином. Але, звiсно, це можливо, цiлком можливо. Хоча з погляду психологii я б не вважав це жiночим злочином. Пуаро закивав, погоджуючись iз лiкарем. – Саме так, саме так. На перший погляд, це доволi неправдоподiбно. Але треба врахувати всi ймовiрностi. Як саме лежало тiло? Лiкар докладно описав нам положення жертви. На його думку, вона стояла спиною до прилавка, а отже, й до вбивцi, коли завдали удару. А тодi рухнула пiд прилавок, тому випадковi вiдвiдувачi крамницi ii й не помiтили. Пiсля того, як ми подякували доктору Керру та вийшли, Пуаро сказав: – Ви розумiете, Гастiнгсе, що в нас е один додатковий пункт на користь невинностi Ашера. Якби вiн ображав свою дружину й погрожував iй, за прилавком вона стояла б до нього обличчям. Замiсть цього вона повернулася спиною до нападника, очевидно, дiставала тютюн або сигарети для клiента. Я ледь здригнувся. – Як моторошно! Пуаро сумно кивнув. – Pauvre femme![17 - Бiдна жiнка! (фр.)] – пробурмотiв вiн. Потiм вiн подивився на годинник. – Думаю, Овертон не так далеко звiдси. Може, поiдемо туди, щоб поговорити з небогою покiйницi? – Спершу варто пiти у крамницю, де вчинено злочин? – Краще я зроблю це пiзнiше. Маю на те причини. Вiн бiльше нiчого не пояснив, i за кiлька хвилин ми вже iхали лондонською трасою в бiк Овертона. Адреса, яку дав нам iнспектор, привела нас до великого будинку, розташованого десь за милю вiд села в напрямку Лондона. На наш дзвiнок вийшла гарненька брюнетка з очима, почервонiлими вiд слiз. Пуаро галантно запитав: – Схоже, ви Мерi Дровер, тутешня покоiвка? – Так, сер, саме так. Я – Мерi. – Тодi, можливо, я зможу поговорити з вами кiлька хвилин, якщо ваша господиня не заперечуватиме? Це щодо вашоi тiтки, мiсiс Ашер. – Господиня вийшла, сер. Я певна, що вона не проти, якщо ви зайдете. Вона вiдчинила дверi невеликоi вiтальнi. Ми ввiйшли, Пуаро сiв на стiлець бiля вiкна й пильно подивився на дiвчину. – Гадаю, ви вже знаете про смерть тiтки. Дiвчина кивнула, очi знову наповнилися слiзьми. – Я дiзналася сьогоднi вранцi, сер. Тут була полiцiя. О, який жах! Бiдна тiтонька! Їi життя було таке важке, а тепер ще й це. Як це страшно! – Полiцiя не сказала, що ви повиннi приiхати в Андовер? – Сказала, що я маю прийти на дiзнання в понедiлок, сер. Та менi там нiде зупинитись. Не можу уявити, що саме зараз мушу зайти в ту крамницю. Крiм того, не хотiлося б залишати господиню надовго без покоiвки. – Ви любили тiтку, Мерi? – спокiйно запитав Пуаро. – Звiсно, сер. Вона була така добра до мене. Я переiхала до неi в Лондон пiсля смертi матерi. Менi тодi було одинадцять рокiв. У шiстнадцять я почала працювати покоiвкою, але завжди проводила вихiднi з тiткою. Неприемностей з тим нiмчурою в неi було багато. Вона називала його «мiй старий чортяка». Нiколи не залишав ii в спокоi. Клятий дармоiд i канюка, – iз запалом говорила дiвчина. – Ваша тiтка нiколи не намагалася законними методами позбутися цього переслiдування? – Бачте, вiн був ii чоловiком, сер, вiд цього не втечеш. Дiвчина говорила просто, але переконливо. – Скажiть менi, Мерi, вiн iй погрожував, так? – Так, сер, вiн говорив страшнi речi. Обiцяв перерiзати горло, i таке iнше. Лаявся, кляв ii як нiмецькою, так i англiйською. Та все ж тiтонька казала, що вiн був красенем, коли вона вийшла за нього. Просто страшно подумати, що стаеться з людьми. – Так, ваша правда. Тому, Мерi, думаю, чуючи такi погрози, ви не надто здивувалися, коли дiзналися про те, що сталось. – Навпаки, сер, я дуже здивувалась. Бачте, я нiколи й не думала, що вiн справдi мав це на увазi. Я вважала, що це просто злi, але пустопорожнi балачки. І не схоже, що тiтка боялася його. Я навiть бачила, як вiн утiкав, як собака, пiдiбгавши хвоста, коли вона сердилася на нього. Вiн боявся ii, якщо ви про це. – І все-таки вона давала йому грошi. – Але ж вiн був ii чоловiком, сер. – Так, ви вже казали. – Пуаро на мить замовк, а потiм продовжив: – Що ж, припустiмо, вiн ii не вбивав. – Не вбивав? – Вона втупилася в детектива. – Я так i сказав. Припустiмо, що ii вбив хтось iнший. У вас е iдеi, хто б ще мiг це зробити? Дiвчина дивилася на нього ще бiльш здивовано. – Поняття не маю, сер. Це здаеться цiлком неймовiрним, еге ж? – Ваша тiтка нiкого не боялась? Мерi похитала головою. – Тiтка не боялася людей. Вона була гостра на язик i могла дати вiдсiч будь-кому. – Ви не чули, як вона згадуе, що хтось мав на неi зуб? – Нi, сер. – Вона колись отримувала анонiмнi листи? – Якi листи ви сказали, сер? – Листи без пiдпису чи пiдписанi чимсь на кшталт «ABC»? Вiн пильно дивився на Мерi, та було очевидно, що дiвчина розгубилась. Вона здивовано похитала головою. – Крiм вас, у тiтки е родичi? – Уже нi, сер. Вона була однiею з десятьох дiтей у сiм’i, але крiм неi лише трое не померли в дитинствi. Дядько Том загинув пiд час вiйни, дядько Гаррi вiдправився до Пiвденноi Америки, i вiдтодi про нього нi звiстки. Мама теж померла, тому залишилася тiльки я. – Ваша тiтка мала заощадження? Вiдкладала на «чорний день»? – Невеличку суму в ощадному банку, сер. «Щоб пристойно поховали», як казала вона. Іншими словами, вона ледве зводила кiнцi з кiнцями. Як iнакше, з таким старим чортом? Пуаро задумливо кивнув. І сказав радше собi, нiж iй: – Поки що нiчого не зрозумiло. Жодних пiдказок. Якщо все прояснюватиметься… – Вiн пiднявся. – Якщо ви менi знадобитеся, Мерi, я напишу на цю адресу. – Але насправдi, сер, я йду з роботи. Менi не подобаеться провiнцiя. Я залишалася тут лише тому, що, здавалося, тiтоньцi спокiйнiше, коли я поруч. Але зараз… – На ii очах знову виступили сльози. – Немае причин залишатися тут, тому я повертаюся до Лондона. Дiвчинi там веселiше. – Прошу вас написати менi свою адресу, коли переiдете. Ось моя вiзитка. Вiн передав iй картку, i дiвчина здивовано глянула на неi. – Отже, сер, ви не з полiцii? – Я приватний детектив. Вона стояла й мовчки дивилася на Пуаро. Тодi спитала: – Вiдбуваеться щось… дивне, сер? – Так, дитино, щось дивне. Можливо, пiзнiше ви зможете менi допомогти. – Я зроблю все можливе, сер. Це неправильно, що тiтоньку вбили. Дiвчина висловилася дивно, але дуже зворушливо. За мить ми поверталися в Андовер. Роздiл шостий Мiсце злочину Провулок, у якому сталася трагедiя, виходив на головну вулицю. Крамниця мiсiс Ашер була на пiвдорозi праворуч. Коли ми звернули в провулок, Пуаро подивився на годинник, i я зрозумiв, чому вiн вiдкладав вiзит на мiсце злочину. Годинник якраз показував 17 : 30. Пуаро хотiв вiдтворити атмосферу вчорашнього дня якомога точнiше. Але якщо вiн справдi цього прагнув, то зазнав невдачi. Звiсно ж, у цей час вулиця мало нагадувала себе вчорашню. Мiж приватними будинками небагатих мешканцiв були розкиданi кiлька крихiтних крамничок. Я припустив, що, як правило, там ходить багато людей, здебiльшого бiдняки, i на тротуарi та на дорозi граються юрби дiтей. А зараз бiля одного з будинкiв був справжнiй натовп. Неважко здогадатися, бiля якого саме. Ми бачили масу людських iстот, що з великою зацiкавленiстю спостерiгали за мiсцем, де вбили iншу людську iстоту. Пiдiйшовши ближче, ми в цьому переконались. Перед невеликою пошарпаною крамницею iз зачиненими вiконницями схвильований молодий полiцейський флегматично закликав натовп розiйтися. Разом iз колегою йому все-таки вдалося досягти деяких зрушень: кiлька людей, розчаровано зiтхнувши, повернулися до своiх щоденних обов’язкiв, але на iхнiх мiсцях миттево з’явились iншi, щоб досхочу надивитися на мiсце, де було скоено вбивство. Пуаро зупинився трохи осторонь. Звiдти, де ми стояли, чiтко виднiвся напис над дверима. Пуаро ледь чутно прочитав: – «А. Ашер». Oui, c’est peut ?tre l?[18 - Так, мабуть, тут (фр.).]… Вiн на мить затих. – Увiйдiмо, Гастiнгсе. Я з радiстю погодився. Ми пробралися через натовп i звернулися до молодого полiцейського. Пуаро пред’явив документи, якi дав йому iнспектор. Констебль кивнув, вiдiмкнув дверi та впустив нас. Ми зайшли, викликавши великий iнтерес у витрiщак. Вiконницi були зачиненi, i всерединi було дуже темно. Констебль знайшов вимикач, але малоi потужностi лампочка не дуже допомогла. Я роззирнувся. Крамничка була доволi похмура. Лежали розкиданi та вкритi одноденним пилом кiлька дешевих журналiв i вчорашнiх газет. За прилавком ряди полиць iз тютюном та сигаретами сягали стелi. Там само стояли кiлька банок iз м’ятними цукерками та льодяниками. Звичайна крамничка, як i тисяча iнших. Констебль повiльною гемпширською говiркою описував mise en sc?ne[19 - Обстановку (фр.).]. – Вона лежала одразу за прилавком. Лiкар каже, що вона так i не зрозумiла, що ii вдарило. Мабуть, тягнулася до однiеi з полиць. – Тримала щось у руцi? – Нi, сер, але ми знайшли пачку «Плеерс» поруч iз тiлом. Пуаро кивнув. Вiн обводив крамницю поглядом, не пропускаючи деталей. – А залiзничний довiдник? Де вiн лежав? – Тут, сер. Полiцейський вказав на мiсце на прилавку. – Розгорнутий на сторiнцi про Андовер, лежав обкладинкою догори. Схоже, що вбивця читав розклад потягiв до Лондона. Якщо це так, вiн узагалi не з Андовера. Та, звiсно, залiзничний довiдник мiг належати iншiй людинi, що не мае нiчого спiльного з убивством i просто забула його. – Вiдбитки пальцiв? – запитав я. Чоловiк захитав головою. – Ми одразу ж усе тут перевiрили, сер. Жодних слiдiв. – Навiть на прилавку? – запитав Пуаро. – Там iх надто багато. Усi перемiшанi й сплутанi. – А вiдбитки Ашера серед них були? – Рано щось казати, сер. Пуаро кивнув i запитав, чи вбита жила над крамницею. – Так, сер, пройдiть через цi дверi в дальнiм кутку. Вибачте, що я не супроводжуватиму вас, але мушу залишатись. Пуаро увiйшов у вказанi дверi, я попрямував за ним. За крамничкою була мiнiатюрна кiмната, вiтальня, поеднана з кухнею. Охайна, чиста, однак похмура й убого обставлена. На полицi над камiном було кiлька фотографiй. Я пiдiйшов i почав iх розглядати. Пуаро приеднався до мене. Фотографiй було три. Одна з них – дешевий знiмок Мерi Дровер, дiвчини, з якою ми того дня говорили. Вона, мабуть, була у своему найкращому одязi, а на обличчi проступила незграбна, дерев’яна усмiшка, яка часто спотворюе риси того, хто позуе, i робить бажанiшим миттевий знiмок. Друге фото було бiльш дороге – художньо розмитий портрет старшоi жiнки з сивим волоссям. Шию обвивав високий хутряний комiр. Я вирiшив, що це, мабуть, мiс Роуз, яка залишила мiсiс Ашер невелику спадщину, що й дало тiй змогу вiдкрити свою справу. Трете фото було дуже старе, вицвiле й пожовкле. На ньому, обнявшись, стояли молодi чоловiк i жiнка в старомодному одязi. Чоловiк мав бутоньерку на пiджаку, а в усiй його позi вiдчувалась атмосфера урочистостi. – Напевно, весiльна фотографiя, – сказав Пуаро. – Бачите, Гастiнгсе, хiба я не казав, що вона була красунею? Вiн мав рацiю. Нi старомодна зачiска, нi чудернацький одяг не могли приховати красу дiвчини на знiмку, ii чiтких рис обличчя та гордоi постави. Я придивився до другоi постатi на фото. Було майже неможливо впiзнати жалюгiдного Ашера в молодому дженджуристому чоловiковi з вiйськовою виправкою. Я пригадав лукавого старого пияка та виснажене важкою працею обличчя небiжки й поморщився вiд думки про нещаднiсть часу. Вiд вiтальнi сходи вели нагору до двох iнших кiмнат. Одна з них стояла порожня, без меблiв, а друга, очевидно, була спальнею небiжки. Полiцiя обшукала ii та залишила все як було. Кiлька старих пошарпаних ковдр на лiжку, невелика купа поштопаноi бiлизни в однiй шухлядi, куховарськi рецепти в iншiй, копiйчаний роман «Зелений оазис», пара нових панчiх, жалюгiдних у iхньому дешевому блиску; двi порцеляновi фiгурки – дуже побитий дрезденський пастушок i собака з синiми та жовтими плямами, чорний плащ i шерстяний светр, що висiли на гачках, – ото й були всi пожитки небiжки Алiси Ашер. Якщо й були якiсь особистi папери, полiцiя iх забрала. – Pauvre femme! – пробурмотiв Пуаро. – Ходiмо, Гастiнгсе, тут нам немае чого робити. Коли ми знову опинилися на вулицi, провагавшись якусь мить, Пуаро перейшов на протилежний бiк. Навпроти магазину мiсiс Ашер була овочева крамниця – з тих, що викладають бiльшiсть товару радше надворi, нiж усерединi. Пуаро прошепотiв менi кiлька iнструкцiй, а потiм увiйшов у крамницю. Почекавши зо двi хвилини, я зайшов за ним. Вiн саме торгувався за качан салату. Я ж, у свою чергу, купив фунт полуницi. Пуаро захоплено говорив iз дебелою жiнкою, що обслуговувала його. – Це вбивство сталося саме навпроти вас, адже так? Оце iсторiя! А скiльки галасу вона тут наробила! Опасиста жiнка, очевидно, втомилася говорити про вбивство. Імовiрно, вона лише це й робила цiлiсiнький день. Жiнка лише зауважила: – Було б непогано, якби ця юрба роззяв забралася звiдси. На що там дивитись? Не можу зрозумiти. – Учора ввечерi все було зовсiм iнакше, – сказав Пуаро. – Може, ви навiть бачили вбивцю, що входив у крамницю. Високий блондин з бородою, еге ж? Чув, що вiн росiянин. – Що? – Вона раптом пiдняла голову. – Кажете, це скоiв росiянин? – Я так розумiю, що полiцiя заарештувала його. – Хто б мiг подумати! – Жiнка розхвилювалася, стала балакучiша. – Іноземець! – Mais oui[20 - Ну так (фр.).]. Я думав, ви помiтили його вчора ввечерi? – Що ж, у мене небагато часу, щоб роззиратися, це точно. Вечiр – найбiльш напружений час, тому що багато людей iдуть цим шляхом додому. Високий блондин iз бородою? Нi, не скажу, що бачила когось, хто б вiдповiдав такому опису. Тут я вставив свою реплiку: – Вибачте, сер, – я сказав Пуаро. – Гадаю, ви помиляетесь. Менi сказали, що то був невисокий брюнет. Почалася палка дискусiя, в якiй брала участь повна ледi, ii щуплявий чоловiк i посильний, хлопчина з хрипким голосом. Помiтили не менше чотирьох невисоких брюнетiв, а хриплий хлопчина бачив високого блондина. – Але той був без бороди, – з жалем додав вiн. Нарештi, зробивши покупки, ми вийшли iз закладу, так i не зiзнавшись у брехнi. – І навiщо це все, Пуаро? – запитав я з легким докором. – Parbleu[21 - Чорт (фр.).], я хотiв дiзнатись, якi шанси, що хтось чужий непомiтно пройде в крамницю навпроти. – Не можна було просто запитати, без тiеi павутини брехнi? – Нi, mon ami. Якби я «просто запитав», як ви кажете, то не отримав би вiдповiдi на жодне з моiх запитань. Ви ж самi англiець, Гастiнгсе, але схоже, не зовсiм розумiете, як англiйцi вiдповiдають на пряме запитання. Вони неминуче стають пiдозрiлими, i в результатi – мовчання. Якби я попросив у цих людей необхiдну iнформацiю, вони закрилися б, як устрицi. Але я зробив дещо дивну заяву, а ви ii заперечили – i завдяки цьому iхнi язики миттево розв’язались. Ми також дiзналися, що той час – найбiльш напружений, усi поринають у своi справи й вулицею проходить багато людей. Гастiнгсе, наш убивця добре обрав час. Вiн замовк, а тодi додав iз ноткою докору: – Хiба у вас узагалi немае здорового глузду, Гастiнгсе? Я попросив вас зробити quelconque[22 - Будь-яку (фр.).] покупку, i ви навмисне обираете полуницю! Вона вже починае протiкати через пакет i загрожуе вашому добротному костюму. Трохи перелякавшись, я помiтив, що так воно й було. Я квапливо вiддав полуницю маленькому хлопчиковi, який був вельми здивований i трохи пiдозрiливий. Пуаро додав салат, i дитина остаточно розгубилась. Вiн продовжував повчати мене: – Нiколи не купуйте полуницю в дешевiй овочевiй крамницi. Полуниця, окрiм свiжозiбраноi, завжди видiляе сiк. Банан, кiлька яблук, навiть капустина, але не полуниця… – Це перше, що спало на гадку, – сказав я, щоб виправдатись. – У вас проблеми з уявою, – строго вiдказав Пуаро. Вiн зупинився на тротуарi. Будинок та магазин праворуч вiд крамницi мiсiс Ашер був порожнiй. На одному з вiкон був напис: «Здаеться в оренду». По iнший бiк був будинок iз не дуже чистими муслiновими шторами. До цього будинку й рушив Пуаро, i, позаяк там не було дзвiнка, вiн кiлька разiв вигадливо постукав молоточком. За якусь мить дверi вiдчинило дуже брудне дитя з носом, якому варто було придiлити трохи уваги. – Доброго вечора, – сказав Пуаро. – Твоя мама вдома? – Га? – сказала дитина. Вона дивилася на нас неприязно, пiдозрiло. – Твоя мама, – сказав Пуаро. Дитинi знадобилося декiлька секунд, щоб усвiдомити сказане, а тодi вона повернулась, крикнула в бiк сходiв «Мамо, тебе!» i трохи поспiшно зникла в темному iнтер’ерi будинку. Через перила заглянула жiнка з рiзкими рисами обличчя й почала спускатись. – Не марнуйте свiй час… – почала вона, та Пуаро перервав ii. Вiн зняв капелюха й урочисто вклонився. – Доброго вечора, мадам. Я спiвробiтник «Вечiрнього вогника». Хочу попросити вас прийняти п’ять фунтiв як оплату й дозволити нам написати статтю про вашу покiйну сусiдку, мiсiс Ашер. Сердитi слова застигли на губах жiнки, вона спустилася сходами, пригладжуючи волосся й поправляючи спiдницю. – Будь ласка, заходьте. Сюди, лiворуч. Сiдайте, сер. Крихiтна кiмнатка була загромаджена гарнiтуром, пiдробкою в стилi епохи короля Якова, але нам вдалося протиснутися всередину й сiсти на жорсткий диван. – Маете менi вибачити, – казала жiнка. – Даруйте, що я щойно говорила з вами так рiзко, але навiть не повiрите, як доводиться потерпати вiд рiзних торговцiв, що приходять сюди, пропонуючи те чи iнше – пилососи, панчохи, торбинки з лавандою та схоже безглуздя. І всi такi переконливi та гречнi. Навiть iм’я заздалегiдь дiзнаються. Мiсiс Фаулер, це, мiсiс Фаулер, те… Пуаро вправно пiдхопив iм’я: – Що ж, мiсiс Фаулер, сподiваюся, ви виконаете мое прохання. – Навiть не знаю. – П’ять фунтiв заманливо стояли перед очима мiсiс Фаулер. – Звiсно, я знала мiсiс Ашер, але щоб щось написати… Пуаро поспiшив запевнити ii, що iй не потрiбно докладати жодних зусиль. Вiн дiзнаеться в неi необхiднi факти й напише сам. Пiдбадьорена мiсiс Фаулер охоче поринула в спогади, здогади та чутки. Мiсiс Ашер була вiдлюдькуватою. Привiтною ii не назвеш, та, бiдолашна, мала багато проблем, усi це знали. По правдi, Франца Ашера варто було засадити у в’язницю багато рокiв тому. Не те щоб мiсiс Ашер боялася його – вона була справжньою фурiею, коли ii вивести з себе. Вона в боргу не залишалась. Але, самi знаете, до часу дзбан воду носить. Скiльки разiв говорила iй мiсiс Фаулер: «Колись той чоловiк вас приб’е. Згадаете моi слова!» І вбив, правда ж? А вона, мiсiс Фаулер, була за стiною й не чула нi звуку! Пiд час паузи Пуаро вдалося вставити запитання. – Чи отримувала мiсiс Ашер якiсь особливi листи, без пiдпису або пiдписанi якось на кшталт «ABC»? З явним жалем мiсiс Фаулер заперечила це: – Я знаю, про що ви. Їх ще називають анонiмками. Там повно слiв, якi соромно вимовити вголос. Але не думаю, що Франц Ашер узагалi таке писав. Що? Залiзничний довiдник «ABC»? Нiколи такого не бачила i впевнена, якби мiсiс Ашер надiслали щось подiбне, я б знала. Кажу вам, я мало не впала, коли почула про все це. Менi розповiла моя дiвчинка, Еддi. «Мамо, – каже вона, – ти знаеш, скiльки полiцiянтiв у сусiдньому будинку!» Це так мене налякало! «Що ж, – сказала я, коли про все це дiзналась. – Це доводить, що iй не слiд було залишатися самiй у будинку, ота ii небога мала жити з нею. П’яний чоловiк – як голодний вовк. І кажу вам, ii чоловiк – справжнiй дикий звiр! Я багато разiв ii попереджувала, а тепер моi слова справдились. “Вiн уб’е тебе!” – казала я iй». І що вiн зробив? Не знаеш, чого чекати вiд п’яного, i вбивство це доводить. Вона закiнчила говорити i глибоко зiтхнула. – Схоже, нiхто не бачив, як Ашер входив у крамницю, так? – запитав Пуаро. Мiсiс Фаулер зневажливо фуркнула. – Звiсно, вiн не виказував би себе, – сказала вона. Як мiстер Ашер увiйшов, не виказуючи себе, вона не зволила пояснити. Жiнка погодилася з Пуаро, що в будинку не було чорного ходу й Ашер у цьому районi був вiдомою постаттю. – Вiн же не хотiв, щоб його за це повiсили, то й добре ховався. Пуаро якийсь час намагався пiдтримувати нитку розмови, але коли стало зрозумiло, що мiсiс Фаулер розказала все, що знала, i не один раз, вiн закiнчив iнтерв’ю, спершу виплативши обiцяну суму. – Схоже, Пуаро, ви переплатили тих п’ять фунтiв, – наважився на докiр я, коли ми вийшли на вулицю. – Поки що так. – Думаете, вона знае бiльше, нiж розказала нам? – Друже, ми зараз у такiй ситуацii, коли невiдомо, якi запитання ставити. Ми як маленькi дiти, якi грають у хованки в темрявi. Витягуемо руки й рухаемося навпомацки. Мiсiс Фаулер розповiла нам усе, що, як вона думае, iй вiдомо, й пiдкинула кiлька здогадок про всяк випадок. Однак у майбутньому ii свiдчення цiлком можуть знадобитись. І я iнвестував цю суму в майбутне. Я не зовсiм зрозумiв сутi, але в ту мить ми наштовхнулися на iнспектора Глена. Роздiл сьомий Мiстер Партридж та мiстер Рiддел Інспектор Глен мав доволi похмурий вигляд. Час пiсля обiду вiн провiв, за моiми висновками, намагаючись отримати повний список осiб, яких було помiчено в тютюновiй крамницi. – І нiхто нiкого не бачив? – запитав Пуаро. – О так, бачили. Трьох високих чоловiкiв зi злодiйкуватою зовнiшнiстю, чотирьох невисоких чоловiкiв iз чорними вусами, двох бородатих, трьох огрядних – усi нетутешнi, i в усiх, якщо вiрити свiдкам, був зловiсний вираз обличчя! Не розумiю, як iще нiхто не побачив неподалiк банди чоловiкiв у масках i з револьверами! Пуаро спiвчутливо всмiхнувся. – Хтось стверджуе, що бачив того Ашера? – Нi, нiхто. І це ще один пункт на його користь. Я щойно говорив начальнику полiцii, що це робота для Скотленд-Ярду. Не вiрю, що це злочин мiсцевого рiвня. Пуаро похмуро сказав: – Погоджуюсь iз вами. Інспектор продовжив: – Знаете, мсье Пуаро, це гнила справа, гнила справа… Менi це не подобаеться… Перш нiж повернутися в Лондон, ми опитали ще двох чоловiкiв. Перша розмова була з мiстером Джеймсом Партриджем. Мiстер Партридж був останнiм, хто бачив мiсiс Ашер живою. Вiн зробив у неi покупку о 17 : 30. Мiстер Партридж був невисоким чоловiком, працював клерком у банку. Вiн носив пенсне, був дуже стриманий, строгий на вигляд i надзвичайно точний у висловлюваннях. І мешкав у такому само охайному та доглянутому будиночку, як i вiн сам. – Мiстер… е-е… Пуаро, – сказав вiн, поглянувши на картку, яку мiй друг передав йому. – Вiд iнспектора Глена? Як я можу вам допомогти, мiстере Пуаро? – Я розумiю, мiстере Партридж, що ви були останнiм, хто бачив мiсiс Ашер живою. Мiстер Партридж склав докупи кiнчики пальцiв i подивився на Пуаро так, нiби той був сумнiвним банкiвським чеком. – Це дуже суперечливий момент, мiстере Пуаро, – сказав вiн. – Багато людей могли зробити покупки в мiсiс Ашер пiсля мене. – Якщо так, то вони не заявили про це. Мiстер Партридж закашляв. – Деякi люди, мiстере Пуаро, не мають почуття громадянського обов’язку. Вiн здивовано поглянув на нас через пенсне. – Авжеж, – пробурмотiв Пуаро. – Ви, я так розумiю, пiшли в полiцiю за власним бажанням? – Звiсно, що так. Щойно я почув про цей жахливий випадок, я зрозумiв, що моя заява може бути корисною, й пiшов у полiцiю. – Дуже правильна позицiя, – урочисто сказав Пуаро. – Може, ви будете такi ласкавi й перекажете менi свою iсторiю? – Звiсно. Я повертався в цей будинок i рiвно о 17 : 30… – Вибачте, а звiдки ви так точно знали час? Мiстер Партридж трохи роздратувався, що його перервали. – Пробив церковний годинник. Я подивився на свiй годинник i виявив, що вiн на хвилину спiзнюеться. Це було саме перед тим, як я увiйшов до крамницi мiсiс Ашер. – Робити покупки там було для вас звичкою? – Я робив це доволi часто. Крамниця була по дорозi додому. Тож раз чи двiчi на тиждень я мав звичку купувати там двi унцii немiцного тютюну «Джон Коттон». – Ви взагалi знали мiсiс Ашер? Щось про ii життеву ситуацiю чи минуле? – Абсолютно нiчого. Окрiм того, що замовляв покупку чи робив принагiднi зауваження про погоду, я нiколи не розмовляв з нею. – Ви знали, що вона мала чоловiка-п’яницю, який часто погрожував iй? – Нi, я нiчого про неi не знав. – Однак ви знали ii в обличчя. Чи щось у ii виглядi було незвичне i вразило вас учора ввечерi? Може, вона здавалася чимось схвильованою чи засмученою? Мiстер Партридж задумався. – Наскiльки я помiтив, вона здавалася такою, як i завжди, – вiдповiв вiн. Пуаро пiдвiвся. – Дякую вам, мiстере Партридж, за те, що вiдповiли на цi запитання. У вас випадково немае довiдника «АВС»? Хочу подивитися, коли вiдправляеться потяг у Лондон. – На полицi просто за вами, – сказав мiстер Партридж. На згаданiй полицi були «АВС», «Бредшоу», щорiчник фондовоi бiржi, довiдник адрес «Келлiз», «Хто е хто» i мiсцевий довiдник адрес. Пуаро взяв довiдник «АВС», вдав, що шукае потяг, потiм подякував мiстеру Партриджу й вийшов. Наша наступна розмова з мiстером Альбертом Рiдделом мала зовсiм iнший характер. Мiстер Альберт Рiддел був колiйним обхiдником, а розмовляли ми пiд супровiд брязкання тарiлок очевидно знервованоi дружини мiстера Рiддела, гарчання його собаки й неприхованоi ворожостi самого мiстера Рiддела. Це був незграбний велетень iз широким обличчям i маленькими пiдозрiлими очима. Вiн саме iв м’ясний пирiг, запиваючи його дуже мiцним чорним чаем. Витрiщався на нас сердито з-за обiдка своеi чашки. – Я вже один раз усе розказав, хiба нi? – прогарчав вiн. – До чого тут знову я? Розказав це чортовiй полiцii, а тепер знову маю переповiдати все двом чортовим iноземцям. Пуаро кинув на мене швидкий здивований погляд, а потiм сказав: – Направду, я спiвчуваю вам, але що вдiеш? Мова про вбивство, еге ж? Потрiбно бути дуже, дуже обережним. – Краще розкажи джентльмену те, що вiн хоче, Берте, – нервово сказала жiнка. – Стули пельку, – заревiв велетень. – Ви не пiшли, я гадаю, в полiцiю, з власноi волi, – зробив обережне зауваження Пуаро. – Якого дiдька я мав це робити? Це ж не мое дiло. – Спiрне питання, – холодно сказав Пуаро. – Скоено вбивство. Полiцiя хоче знати, хто був у крамницi. Особисто я думаю – як би це сказати, – що природнiше було б, якби ви самi пiшли в полiцiю. – У мене е робота. І не кажiть, що я мав витрачати на це свiй вiльний час… – Але, як з’ясувалося, полiцii повiдомили ваше iм’я як людини, яка заходила в крамницю мiсiс Ашер, i вони мусили прийти до вас. Їх задовольнило ваше пояснення? – А чому нi? – люто вимагав пояснення Берт. Пуаро тiльки знизав плечима. – До чого ви хилите, мiстере? Нiхто проти мене нiчого не мае. Усi знають, хто прикiнчив стару, той по… ii чоловiк. – Але того вечора його на вулицi не було, а ви були. – Намагаетеся пришити це менi, еге ж? Ну, це у вас не вийде. Навiщо менi було таке робити? Думаете, що я хотiв поцупити бляшанку ii клятого тютюну? Вважаете мене клятим манiяком-убивцею, чи як там кажуть? Думаете, що я… Вiн загрозливо пiдвiвся зi свого мiсця. Його дружина невиразно сказала: – Берте, Берте… Не кажи такого. Берте, вони подумають… – Заспокойтеся, пане, – сказав Пуаро. – Я вимагаю лише розповiсти про ваш вiзит. Та ваша вiдмова здаеться менi, як би це сказати, трохи дивною… – Хто сказав, що я вiд чогось вiдмовлявся? – Мiстер Рiддел опустився назад у свое крiсло. – Я не проти. – То була шоста година, коли ви зайшли до крамницi? – Саме так, хвилина чи двi по шостiй, якщо бути точним. Хотiв пачку «Голд флейк». Я штовхнув дверi… – Отже, вони були прикритi? – Так. Я ще подумав, що, можливо, крамниця вже зачинена. Але нi. Я ввiйшов, нiкого не було. Я постукав по прилавку i трохи почекав. Нiхто не прийшов, то я й вийшов. Оце й усе, так що намотайте собi на вуса. – Ви бачили тiло, яке лежало за прилавком? – Нi, ви б теж не побачили, якби не шукали. – Десь поблизу лежав залiзничний довiдник? – Так, був, перевернутий. Менi в голову стукнуло, що стара, певно, мала термiново поiхати й забула замкнути магазин. – Можливо, ви пiдняли довiдник чи посунули його по прилавку? – Я не торкався тоi клятоi речi. Зробив лише те, що сказав. – І ви не бачили нiкого, хто б виходив iз крамницi перед тим, як ви туди ввiйшли? – Нiчого не бачив. І нема чого до мене чiплятись… Пуаро кивнув. – До вас нiхто не чiпляеться, принаймнi поки що. Гарного вечора, мсье. Вiн залишив чоловiка з роззявленим ротом, а я пiшов слiдом за ним. На вулицi Пуаро звiрився з годинником. – Якщо поспiшити, мiй друже, то, може, встигнемо на потяг о 19 : 02. Ходiмо швидше. Роздiл восьмий Другий лист – І що? – нетерпляче запитав я. Ми сидiли у вагонi першого класу, який був весь у нашому розпорядженнi. Потяг-експрес щойно вiд’iхав з Андовера. – Цей злочин, – сказав Пуаро, – скоiв чоловiк середнього зросту, з рудим волоссям, зизуватий на лiве око. Вiн злегка накульгуе на праву ногу й мае родимку просто пiд лопаткою. – Пуаро? – закричав я. Якусь мить я був геть спантеличений. Потiм iскорка в очах мого друга повернула мене до реальностi. – Пуаро! – знову сказав я, цього разу з докором. – Mon ami, а чого ви очiкували? Ви дивитеся на мене з собачою вiдданiстю й вимагаете офiцiйноi заяви в стилi Шерлока Голмса! Тепер правда: я не знаю нi прикмет убивцi, нi де вiн живе, нi як його спiймати. – Якби тiльки вiн залишив якусь пiдказку, – пробурмотiв я. – Так, пiдказка, саме пiдказка завжди вас приваблюе. Шкода, що вiн не запалив цигарку й не залишив попелу, а потiм не ступив у нього черевиком iз шипами незвичноi форми. Нi, вiн не такий люб’язний. Але принаймнi, мiй друже, у вас е залiзничний довiдник. «АВС», оце для вас – пiдказка! – Думаете, вiн залишив його помилково? – Звiсно нi. Вiн залишив його навмисне. На це вказують вiдбитки пальцiв. – Але ж iх на довiднику не було. – Ось це я й маю на увазi. Яким був учорашнiй вечiр? Теплим червневим. Хто тиняеться в такий вечiр у рукавицях? Такий чоловiк напевно привернув би увагу. Отож, позаяк вiдбиткiв на довiднику немае, iх напевно ретельно витерли. Невинний залишив би вiдбитки, винний – нi. Отже, наш убивця поклав там довiдник навмисне – але попри все, це теж пiдказка. Той довiдник хтось купив, хтось його принiс – це зачiпка. – Гадаете, таким чином ми можемо щось дiзнатись? – Скажу вiдверто, Гастiнгсе, я не надто надiюсь. Цей чоловiк, цей невiдомий «Х», очевидно пишаеться своiми здiбностями. Вiн не з тих, хто прокладае шлях, яким можна слiдувати напростець. – То насправдi з «АВС» жодноi користi. – Не в тому сенсi, який ви маете на увазi. – А в iншому сенсi? Пуаро вiдповiв не вiдразу. Вiн повiльно сказав: – Вiдповiдь: так, iз цього е користь. Ми стикнулися з незнайомим персонажем. Вiн ховаеться в темрявi й прагне там i залишатись. Але в самiй природi речей вiн не в змозi не проливати на себе свiтло. В якомусь сенсi нам нiчого про нього не вiдомо, з iншого боку, ми вже знаемо чимало. Я бачу, як його постать помалу набирае форм: чоловiк, який чiтко й добре друкуе, який купуе папiр високоi якостi, якому дуже потрiбно самовиразитись. Я бачу його дитиною, яку, можливо, iгнорували чи уникали, бачу, як вiн зростав iз внутрiшнiм вiдчуттям меншовартостi, в боротьбi з несправедливiстю… Бачу, як те внутрiшне прагнення вiдстояти себе, сфокусувати увагу на собi стае сильнiшим, бачу подii, обставини, якi руйнують це прагнення, нагромаджуючи, можливо, ще бiльше приниження. І в його душi сiрник уже пiднесено до пороховоi дорiжки. – Це лише здогад, – заперечив я. – Вiн практично нiяк не допоможе. – Ви надаете перевагу недогарку сiрника, попелу вiд цигарки та черевикам iз шипами! Завжди так було. Але ми як мiнiмум можемо поставити собi кiлька практичних запитань. Чому «АВС»? Чому мiсiс Ашер? Чому Андовер? – Минуле жiнки видаеться доволi простим, – задумався я. – Розповiдi тих двох чоловiкiв розчарували. Вони не сказали нам бiльше, нiж уже було вiдомо. – Правду кажучи, я багато й не очiкував. Але ми не могли не звернути увагу на двох можливих кандидатiв на вбивство. – Насправдi ви ж не думаете… – Існуе принаймнi можливiсть, що вбивця живе в Андоверi чи поблизу нього. Це е варiантом вiдповiдi на наше запитання: «Чому Андовер?» Що ж, у потрiбний нам час у крамницi побували два чоловiки. Кожен iз них мiг би бути вбивцею. І досi немае нiчого, що вказало б нам, що той чи другий не вбивця. – То, мабуть, та велика неповоротка тварюка, Рiддел, – зауважив я. – О, я схильний, не роздумуючи, виправдати Рiддела. Вiн був знервований, бушував, очевидно, почувався незручно… – Але насправдi це лише вказуе… – На особу, яка дiаметрально протилежна тiй, що написала листа з пiдписом «Абеткар». Марнославство i самовпевненiсть – ось характеристики, якi нам слiд шукати. – Когось, хто любить показати себе? – Можливо. Але деякi люди за нервовою i скромною манерою приховують достатньо марнославства i самовдоволення. – Ви ж не вважаете, що той дрiбний мiстер Партридж… – Для нього це бiльш типово. Вiн поводиться так, як поводився б автор листа, – вiдразу йде в полiцiю, виштовхуе себе на перший план, насолоджуеться своiм становищем. – Ви справдi так вважаете? – Нi, Гастiнгсе. Особисто я вiрю, що вбивця не з Андовера, але ми не повиннi нехтувати жодною гiлкою розслiдування. І хоча я й казав «вiн» увесь час, ми не повиннi виключати можливiсть, що тут уплутана жiнка. – Невже! – Метод нападу чоловiчий, я погоджуюсь. Але анонiмнi листи пишуть радше жiнки, а не чоловiки. Треба брати це до уваги. Я кiлька хвилин мовчав, потiм сказав: – І що робитимемо далi? – Мiй енергiйний Гастiнгсе, – сказав Пуаро i всмiхнувся менi. – То що ми робитимемо? – Нiчого. – Нiчого? – В моему голосi чiтко пролунало розчарування. – Хiба я чарiвник? Маг? Що б ви хотiли, щоб я зробив? Прокручуючи справу в головi, я зрозумiв, що вiдповiдь дати важко. Однак я був переконаний, що слiд щось робити, а не сидiти склавши руки. Я сказав: – Маемо довiдник «АВС», папiр i конверт… – Ясна рiч, робота з цим ведеться. Полiцiя мае всi засоби у своему розпорядженнi для такого типу розслiдування. Якщо тут можливо щось розкопати, то будьте певнi, що вони це зроблять. Довелося менi задовольнятися цим. У наступнi днi я помiтив, що Пуаро, як не дивно, ухилявся вiд того, щоб обговорювати цю справу. Коли я намагався знову торкнутися цiеi теми, вiн нетерпляче вiдмахувався вiд неi. У своiх думках я побоювався, що зрозумiв його намiр. З убивством мiсiс Ашер Пуаро зазнав поразки. Абеткар кинув йому виклик – i перемiг. Мiй друг, звиклий до безперервноi послiдовностi успiшних справ, був чутливий до своеi поразки – настiльки, що навiть не мiг витримати обговорення цiеi теми. Можливо, це було ознакою дрiб’язковостi в такiй великiй людинi, але навiть найрозсудливiшi з нас схильнi до того, що голову затьмарюють колишнi успiхи. У випадку з Пуаро процес затьмарення голови тривав роками. Не дивно, що наслiдки цього нарештi стали помiтними. Я з розумiнням поставився до слабкостi свого друга й надалi не згадував про справу. Прочитав у газетi звiт про розслiдування. Вiн був дуже короткий, без згадки про лист Абеткаря, а вердикт був такий: злочин скоiла невiдома особа чи група осiб. Преса майже не зацiкавилася цим злочином. У ньому не було нiчого ефектного, цiкавого для публiки. Газети скоро забули про вбивство староi жiнки, надаючи перевагу бiльш зворушливим темам. Правду кажучи, справа поступово зникала i з моiх думок, почасти через те, що, гадаю, менi не подобалося думати про Пуаро, асоцiюючи його з поразкою. Та ось 25 липня справа раптом вiдновилась. Я не бачив Пуаро кiлька днiв, оскiльки на вихiдних був у Йоркширi. Повернувся в понедiлок по обiдi, а лист прийшов iз вечiрньою поштою. Пригадую раптовий, гострий ковток повiтря, який зробив Пуаро, коли розрiзав саме той особливий конверт. – Вiн прийшов, – сказав детектив. Я пильно дивився на нього, не розумiючи. – Ви про що? – Другий роздiл справи «АВС». Хвилину я дивився на нього, не розумiючи. Та справа справдi стерлася з моеi пам’ятi. – Читайте, – сказав Пуаро й передав менi листа. Як i попереднiй, вiн був надрукований на якiсному паперi. Дорогий мiстере Пуаро! Що скажете? Перший раунд за мною, я гадаю. Андоверська справа пiшла як по маслу, чи не так? Але веселощi тiльки починаються. Дозвольте звернути вашу увагу на Бексгiлл-на-морi. Дата: 25-те число цього мiсяця. Ото повеселимось! Ваш i т.д.     Абеткар – Боже милостивий, Пуаро, – закричав я. – Це значить, що цей одержимий збираеться скоiти ще одне вбивство? – Авжеж, Гастiнгсе. Чого ще ви очiкували? Думали, що андоверська справа – це окремий випадок? Пам’ятаете, як я казав: «Це початок»? – Але це жахливо! – Так, жахливо. – Ми маемо справу з манiяком-убивцею. – Так. Його мовчання вражало бiльше за будь-яке красномовство. Здригнувшись, я вiддав йому листа. Наступного ранку ми були на нарадi. Начальник полiцii Сассекса, помiчник комiсара з вiддiлу карного розшуку, iнспектор Глен з Андовера, старший iнспектор полiцii Сассекса Картер, Джепп та молодший iнспектор на прiзвище Кром, а ще доктор Томпсон, вiдомий психiатр, – усiх зiбрали разом. Марка на листi була з Гемпстеда, але, на думку Пуаро, цей факт не мав великого значення. Справу грунтовно обговорювали. Доктор Томпсон був приемним чоловiком середнiх рокiв, який, незважаючи на свою вченiсть, використовував побутову мову, уникаючи спецiальних термiнiв. – Без сумнiву, – сказав помiчник комiсара, – обидва листи написанi однiею рукою. Їх писала та сама людина. – І в нас е всi пiдстави вважати, що ця особа причетна до андоверського вбивства. – Безумовно. Тепер маемо точне попередження про другий злочин, який мае статися 25-го числа, пiслязавтра, в Бексгiллi. Яких заходiв ми можемо вжити? Начальник полiцii Сассекса дивився на свого старшого iнспектора. – Отже, Картере, що скажете? Інспектор понуро похитав головою. – Усе складно, сер. Немае навiть найменшоi пiдказки, ким може бути жертва. Вiдверто кажучи, яких тут можна вжити заходiв? – У мене пропозицiя, – пробурмотiв Пуаро. Вони повернули обличчя до нього. – Думаю, е вiрогiднiсть, що прiзвище можливоi жертви буде починатися з лiтери «Б». – Це принаймнi було б щось, – iз сумнiвом сказав комiсар. – Принцип абетки, – задумано мовив доктор Томпсон. – Я припускаю це як можливiсть, не бiльше. Менi це спало на думку, коли я побачив прiзвище Ашер, чiтко написане на дверях крамницi нещасноi жiнки, яку вбили минулого мiсяця. Коли я отримав листа, в якому називався Бексгiлл, то подумав, що, можливо, жертву, як i мiсце, можуть обирати за алфавiтом. – Імовiрно, – сказав лiкар. – З iншого боку, може бути, що прiзвище Ашер було збiгом i цього разу жертва з яким завгодно прiзвищем знову виявиться старою жiнкою, що утримуе магазин. Досi вiн не дав нам жодноi пiдказки, яка була б мотивом. – У божевiльних бувають мотиви, сер? – скептично запитав старший iнспектор. – Звiсно, бувають, чоловiче. Надзвичайно точна логiка е однiею з особливих характеристик гостроi манii. Людина може вiрити в те, що божественно призначена вбивати проповiдникiв, чи то лiкарiв, чи старих жiнок у тютюнових крамницях. За цим завжди криеться якась зрозумiла причина. Ми не повиннi дозволяти абетковiй справi обмежувати нас. Бексгiлл услiд за Андовером теж може бути лише збiгом. – Щонайменше ми можемо вжити якихось запобiжних заходiв, Картере, i взяти на замiтку всiх iз прiзвищем, що починаеться з лiтери «Б», особливо власникiв невеликих крамничок, а також простежити за всiма продавцями тютюнових виробiв i газет у кiосках, якi працюють поодинцi. Не думаю, що ми можемо зробити щось бiльше. І, природно, тримати руку на пульсi щодо всiх чужинцiв, наскiльки це можливо. Старший iнспектор тяжко зiтхнув. – Зараз, коли закiнчуеться навчання у школах i починаються канiкули? Люди просто заполонять Бексгiлл на цьому тижнi. – Ми повиннi робити все, що можемо, – рiзко вiдповiв начальник полiцii. Черга дiйшла до iнспектора Глена. – Я спостерiгатиму за усiма, хто пов’язаний зi справою Ашера. За тими двома свiдками, Партриджем та Рiдделом, i, звiсно, за самим Ашером. Якщо в них виникне найменший намiр залишити Андовер, за ними будуть стежити. Нарада закiнчилася пiсля ще кiлькох пропозицiй i короткоi беззмiстовноi розмови. – Пуаро, – сказав я, коли ми прогулювалися бiля рiчки. – Цей злочин точно можна попередити? Вiн повернув до мене свое обезсилене обличчя. – Здоровий глузд мiста, у якому повно людей, проти безумства однiеi людини? Боюсь, Гастiнгсе, – я дуже боюсь. Пам’ятаете про довготривалий успiх Джека-Рiзника? – Це жахливо, – вiдповiв я. – Божевiлля, Гастiнгсе, страшна рiч… Менi страшно… Менi дуже страшно… Роздiл дев’ятий Убивство в Бексгiллi-на-морi Я досi пам’ятаю, як прокинувся вранцi двадцять п’ятого липня. Було десь о пiв на восьму. Пуаро стояв бiля мого лiжка й легенько тряс мене за плече. Лише один погляд на нього, i зi стану напiвпритомностi я перейшов до цiлковитого оволодiння собою. – Що трапилося? – запитав я, рiзко пiдвiвшись. Вiдповiдь, що пролунала, була доволi простою, та в цi три слова було вкладено всю гаму емоцiй. – Це вже трапилось. – Що? – закричав я. – Маете на увазi… але сьогоднi – двадцять п’яте. – Це трапилося минулоi ночi… точнiше сьогоднi рано-вранцi. Я вискочив iз лiжка, i, поки нашвидкоруч одягався, вiн коротко переповiдав, що саме довiдався з телефонноi розмови. – На пляжi в Бексгiллi знайшли тiло дiвчини. Їi iдентифiкували як Елiзабет Барнард, кельнерку з одного кафе, вона мешкала з батьками в маленькому новому будиночку. За медичними показами, час смертi – мiж 11 : 30 та першою ночi. – Вони впевненi, що це саме той злочин? – запитав я, намащуючи щоки пiнкою для голiння. – Власне, пiд тiлом знайшли довiдник «АВС», розгорнутий на сторiнцi потягiв до Бексгiлла. Я здригнувся. – Який жах! – Faites attention[23 - Будьте обережнi (фр.).], Гастiнгсе. Не хочу ще однiеi трагедii у власному помешканнi! Я понуро витер кров з пiдборiддя. – Який план нашоi кампанii? – запитав я. – За кiлька хвилин по нас приiде машина. Принесу вам чашку кави сюди, щоб не затримуватись. За двадцять хвилин ми вже перетинали Темзу, поспiшаючи з Лондона полiцейською машиною. Із нами iхав iнспектор Кром, що був присутнiй на нещодавнiй нарадi, вiн офiцiйно очолював розслiдування. Кром суттево вiдрiзнявся вiд iнспектора Джеппа. Набагато молодший, мовчазний та поважний. Освiчений i начитаний, вiн був, як на мене, трiшки самовдоволеним. Вiн нещодавно вiдзначився, розкривши серiю вбивств дiтей, – терпляче вислiдив злочинця, i той уже був у Бродморi[24 - Психiатрична лiкарня для злочинцiв.]. Кром, очевидно, був вдалим вибором iнспектора для цiеi справи, але, на мою думку, вiн був занадто в цьому переконаний. Із Пуаро вiн поводився трохи зверхньо. Ставився до нього як молодший до старшого, проте доволi самовпевнено, наче школяр з елiтноi школи. – Я мав тривалу розмову з доктором Томпсоном, – мовив вiн. – Його дуже цiкавлять «ланцюжковi», чи «серiйнi», вбивства. Це – результат особливого викривленого типу менталiтету. Простiй людинi, звiсно, важко зрозумiти рiзнi тонкощi, очевиднi з погляду медицини. – Вiн прокашлявся. – Власне, моя остання справа – не знаю, чи ви про неi читали, – це справа Мейбл Гомер, школярки з Масвелл-Гiлл, знаете… Той чоловiк, Кеппер, був непередбачуваним. Надзвичайно важко було пов’язати його з тим убивством… А це в нього було вже трете! Справляв враження цiлком нормальноi людини, як от ви чи я. Та iснують рiзноманiтнi тести… мовнi пастки, знаете… доволi сучаснi, звiсно, такого не було у ваш час. Коли ви змусите чоловiка викрити себе, вiн – ваш! Вiн розумiе, що ви знаете, i втрачае впевненiсть. І вже виказуе себе повнiстю. – Навiть у мiй час таке iнколи траплялося, – сказав Пуаро. Інспектор Кром глянув на нього i, щоб пiдтримати розмову, пробурмотiв: – Невже? Усi якийсь час мовчали. Коли проминули станцiю Нью-Кросс, Кром промовив: – Якщо бажаете щось запитати про справу – прошу. – Припускаю, опису померлоi дiвчини у вас немае, так? – Їй було двадцять три роки, працювала кельнеркою в кафе «Рудий кiт»… – Pas ?a[25 - Не те (фр.).]. Мене цiкавить… чи була вона миловидною? – Щодо цього не маю жодноi iнформацii, – вiдповiв iнспектор Кром, натякаючи, що хоче завершити розмову. Його поведiнка наче свiдчила: «Справдi… цi iноземцi! Усi однаковi!» В очах Пуаро з’явилося ледь приховане задоволення. – Вам це не видаеться важливим, еге? Проте pour une femme[26 - Для жiнки (фр.).] це першочергово важливе. Часто це вирiшуе жiночу долю! Знову – мовчання. Пуаро вiдновив розмову вже тодi, коли ми наближалися до Севеноакса. – Чи вам випадково не повiдомили, як i чим дiвчину задушили? Інспектор Кром вiдповiв коротко. – Задушили власним паском… цупка плетена штука, як я зрозумiв. Очi Пуаро широко розкрились. – Ага, – мовив вiн. – Нарештi маемо точну iнформацiю. Це вже про щось свiдчить, еге ж? – Я ще його не бачив, – холодно вiдповiв iнспектор Кром. Я вже не мiг стерпiти небагатослiвнiсть та брак уяви цього чоловiка. – Це дае нам характеристику вбивцi, – сказав я. – Дiвчину задушили ii власним паском. Це вказуе на особливу жорстокiсть! Пуаро кинув на мене погляд, якого я не мiг зрозумiти. Здавалося, вiн стримував бажання пожартувати. Я подумав: може, це попередження менi не виголошувати своiх думок при iнспекторовi? І знову замовк. У Бексгiллi нас зустрiчав старший iнспектор Картер. Із ним був симпатичний, iнтелiгентний на вигляд молодий iнспектор на прiзвище Келсi. Його посвятили в деталi справи, щоб вiн спiвпрацював iз Кромом. – Ви захочете провести свое дiзнання, Кроме, – сказав старший iнспектор. – Тож я надам вам загальну iнформацiю про справу, а тодi вiдразу можете приступати. – Дякую, сер, – мовив Кром. – Ми повiдомили ii батька та матiр, – сказав старший iнспектор. – Для них це жахливий шок. Я залишив iх на самотi, щоб вони трохи заспокоiлися перед тим, як iх розпитуватимуть, тож ви можете почати спочатку. – Є iншi члени родини, так? – запитав Пуаро. – Є ще сестра – друкарка з Лондона. Їй уже повiдомили. І е молодий чоловiк… Власне, вчора ввечерi дiвчина мала бути з ним на побаченнi, здаеться. – Абетковий довiдник чимсь допомiг? – запитав Кром. – Вiн тут, – старший iнспектор кивнув у бiк стола. – Вiдбиткiв пальцiв немае. Розгорнутий на сторiнцi Бексгiлла. Новий примiрник, мушу завважити: не схоже, що його часто розгортали. І купували не тут. Я перевiрив усi можливi канцелярськi крамницi. Конец ознакомительного фрагмента. notes 1 Мiй друже (фр.). (Тут i далi прим. пер.) 2 Який жах! (фр.) 3 Хiба нi? (фр.) 4 Це правда (фр.). 5 Чимало (фр.). 6 Вишукане (фр.). 7 Витончене (фр.). 8 Поки що нi (фр.). 9 Як? (фр.) 10 Дякую (фр.). 11 Точно (фр.). 12 Закуски (фр.). 13 Інтимний (фр.). 14 Ну так (фр.). 15 До скороi зустрiчi (фр.). 16 О Боже (нiм.). 17 Бiдна жiнка! (фр.) 18 Так, мабуть, тут (фр.). 19 Обстановку (фр.). 20 Ну так (фр.). 21 Чорт (фр.). 22 Будь-яку (фр.). 23 Будьте обережнi (фр.). 24 Психiатрична лiкарня для злочинцiв. 25 Не те (фр.). 26 Для жiнки (фр.). Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/kr-st-_a-ata/ubivstva-za-abetkoyu