Мелодiя кави у тональностi кардамону
Наталiя Гурницька


Драматична iсторiя забороненого кохання юноi дiвчини до набагато старшого за неi одруженого польського шляхтича, яка розгортаеться в атмосферi Львова XIX сторiччя! Що це – мiнлива пристрасть чи справжнi почуття? Для неi – це перше кохання, для нього – мабуть, уже й останне… Чи отримають закоханi шанс змiнити власну долю, залишитись разом i чи взагалi можливо побудувати щастя, балансуючи на краю прiрви та порушуючи всi можливi заборони?…





Наталiя Гурницька

Мелодiя кави у тональностi кардамону

Історiя забороненого кохання





Передмова


Доля чи життя мають особливу властивiсть. Час вiд часу вони дарують знаковi знайомства. Це може бути незвичайна людина або цiкава книжка. У моему випадку обидва явища об’едналися, бо спочатку було вiртуальне знайомство з панi Наталiею Гурницькою, а вже потiм iз ii романом, завдяки якому кiлька вечорiв набули стiйкого присмаку кави та кохання.

«Мелодiя кави у тональностi кардамону» – книжка з тiеi «полички» украiнськоi лiтератури, за якою я, певне, встигла скучити. Тривалий час хотiлося прочитати щось суто жiноче й суто про кохання, але щоб обов’язково «свое». Саме тому я щиро вдячна долi за, можна вважати, «замовлений» подарунок, оскiльки осердя книги – драматична iсторiя кохання одруженого польського шляхтича та значно молодшоi доньки греко-католицького священика за часiв Австро-Угорськоi iмперii середини ХІХ столiття.

Мабуть, подiбнi iсторii траплялись завжди на всiх континентах. Є вiн, i е вона, а ще – десятки «нi» мiж ними. Забороненi почуття, здавалось би, приреченi з першого погляду й подиху, без найменшого права на iснування, проте вистражданi та вкарбованi в серце. Глибоко. Настiльки, що глибше – хiба смерть. Невже з отаким коханням може бути просто? Нi. Звiдси й сумнiви, вагання, удари долi, мiстичнi випадковостi й несподiванi вiдкриття. Драматичнiсть сюжету когось захопить у полон, когось примусить здивуватися, мовляв, надто рiдко подiбне трапляеться в реальностi, однак будьте певнi, що на вас чекае головний подарунок – дотик до таемницi на iм’я Жiнка. Адже Наталiя Гурницька «малюе» душу головноi героiнi зсередини, малюе неквапом, без поспiху, ретельно добираючи кольори та вiдтiнки, аби читач помiтив найменшi порухи i зрештою вiдчув ii геть усю, красиву i схвильовану: то я на таке здатна?

Спокiйна i красива мова. Мелодiя слiв, справдi, подiбна до музики: часом меланхолiйно-романтична, часом пристрасна до шалу. Як би не кортiло швидше прочитати роман, вiн все одно «звучав» так, як звучав. Тому не раджу поспiшати, просто насолоджуйтесь, тим паче що на вас чекае ще й подорож у часi. Авторка майстерно описуе життя Львова середини ХІХ столiття, коли нiчого зайвого, а таки почуваешся часткою тiеi доби з усiма ii звичаями та законами.

Якби потрiбно було передати сутнiсть цiеi книжки в кiлькох словах, то «Мелодiя кави у тональностi кардамону» – насамперед подорож до жiночого серця. А серце жiнки в найголовнiшому стале: воно вмiе любити, – i байдуже, яке столiття на календарi.



Олена Печорна, письменниця


* * *


Присвячуеться моiй бабцi Гелi Ступцi,

яка була для мене «трохи бабцею, трохи мамою» i не лише виховала у менi любов до мистецтва, книжок i передвоенного Львова, але й навчила тримати удари долi.










Частина перша

Увертюра











1843 рiк





Роздiл 1


Того року лiтня погода затрималася надовго, а осiнь заступила якось непомiтно – саме тодi, коли свiт довкола почав мiняти зелену барву на жовтогарячу та багряну. Майже й не вловимi змiни, бо мереживо з теплих кольорiв листя над головою все ще дарувало приемне розслаблення та затишок, а промiння сонця крiзь павутину бабиного лiта заколисувало i не дозволяло повiрити у наближення холодiв. А потiм, несподiвано швидко, настала справжня осiнь. Ранки зробилися прохолодними та вогкими, сонце вже не грiло, а лише мляво протискалося промiнням крiзь сiре, насуплене небо i так само неохоче розсiювало вранiшнi тумани. За декiлька днiв листя з дерев цiлком пооблiтало, розшарпане вiтрами та нiчними приморозками, а ще за тиждень лежало пiд парканами та деревами мокрим побляклим непотребом. З дня на день очiкували снiгу, але замiсть нього прийшли холоднi, набридливi дощi, а схiдний вiтер принiс за собою таку ж пронизливу сирiсть i мряку.

Виходити на вулицю зовсiм не хотiлося, i Анна вирiшила зачекати та поки не розшукувати, де кицька заховала своiх новонароджених кошенят. До обiду стане теплiше i, може, хоч трохи розсiеться гидотний туман, який зараз густими молочними клубами осiдае на землю, чiпляеться за траву, заповзае в кожну щiлину i робить довколишнi предмети невиразними та сiрими, нiби вiдображеними у бруднiй дощовiй баюрi. А ще до того часу повернеться вiд похресницi тiтка Стефа.

Почувши, як у кiмнатi заплакав малий, Анна вiдклала вишивку на стiл. Сьогоднi вночi наймолодший iз дiтей тiтки Стефи знов погано спав. Коли вже той його зубчик нарештi прорiжеться? Тiтцi й без його капризувань угору глянути нiколи, а тут нiчнi концерти сина. Навiть зараз вона насилу викроiла хвильку часу для того, щоб привiтати з уродинами похресницю. За малим доручила приглядати iй. А за ним хiба вгледиш? Тiльки нещодавно сам навчився сидiти, а вже не залишиш самого анi на мить. І нiби ж спав iще п’ять хвилин тому!

Забiгши в кiмнату, Анна на порозi призупинилася, оцiнила ситуацiю й аж тодi, переконавшись, що малий не лише не впав, але й не заподiяв собi жодноi iншоi шкоди, спокiйно пiдiйшла до колиски i витягнула з неi дитину. Не дивно, що прокинувся – мокрий ледь не по саму шию.

Перевдягнувши малого в сухе, вона знову взяла його на руки.

– Ну i чого зайчик плаче? Ти ж уже сухенький. Припини! Прийде твоя мама i подумае, нiби я тут не знати що з тобою роблю. А ми ж не хочемо, щоб вона таке думала? Правда ж? Ти ж чемний хлопчик, а не якесь дурне немовля.

Для годиться малий iще трохи ображено попхикав, а тодi, нiби й справдi вирiшивши дослухатися до ii слiв, затих. Зосереджено глянув перед себе, простягнув руку до ii волосся, кiлька разiв замислено смикнув за пасмо, яке вибилося з коси, i потягнув собi до рота.

Усмiхнувшись, Анна обережно розтиснула маленьку долоньку, поцiлувала хлопчика в ще прим’яту пiсля сну щiчку i спробувала зацiкавити яскравою жовтою стрiчкою, яка випадково опинилася в неi в кишенi фартуха.

Малий разiв зо три махнув стрiчкою собi перед носом, тодi, так само зосереджено дивлячись Аннi в очi, запхав до рота. Критично оцiнивши на смак, скривився, проте не виплюнув. Продовжував з вiдразою жувати i дивився на Анну так, нiби це вона винна у всiх його немовлячих прикрощах.

Розсмiявшись, Анна витягнула стрiчку малому з рота.

– Ну, i чого ти тягнеш до рота всiляку гидоту? Зараз пiдемо на кухню i пошукаемо чогось смачнiшого. Ти ж хочеш iстоньки? Так? Заодно подивимось, чи не залiзли у шкоду твоi сестрички та братики.

Почувши, що хтось заходить у кiмнату, Анна озирнулась i, побачивши тiтку, радiсно усмiхнулася iй.

– А ми тут щойно встали. Дивiться, який «паскудний» хлопчик. Знов плакати надумав.

Передаючи тiтцi малого, Анна мимоволi уважнiше придивилася до неi i перестала усмiхатися. Сьогоднi тiтка Стефа знову була втомленою i невиспаною. А вона ж iще молода, i навiть була б вродливою, якби не занедбала себе. У неi ще й досi гарнi, проте вже трохи припухлi вiд постiйного недосипання та втоми очi, правильнi риси обличчя i гарна, не цiлком зiпсута пологами фiгура. А ще вона дуже добра i терпляча. Шкода, що вуйко Павло того не цiнуе, i тiтка майже нiколи не виглядае задоволеною життям, радше вже зараз, у своi двадцять вiсiм рокiв, спрацьованою i нещасною. Воно й не дивно. У них тут великий будинок, власна пекарня, п’ятеро маленьких дiтей i надто багато хатньоi роботи. Вуйко мав би взяти когось iм на допомогу, але вiн жалiе грошей на прислугу. Важко таке зрозумiти. Мае пекарню та незлий прибуток вiд неi, а поводиться так, нiби вони тут заледве кiнцi з кiнцями зводять.

– Ти щось хотiла? – зауваживши, що Анна надто пильно дивиться на неi, тiтка теж придивилася до неi уважнiше. – Щось сталось?

Непевно повiвши плечима i нiби за щось перепрошуючи, Анна усмiхнулася.

– Нiчого особливого. Просто наша Мурка десь подiлась. Вiд учорашнього ранку дивно поводилася. Так, нiби мiсце собi шукала i нiяк не могла знайти, а пiсля обiду зникла i навiть iсти вже не прийшла. Сьогоднi ii теж не було.

Присiвши на лiжко, щоб погодувати сина, тiтка знов перевела погляд на Анну.

– Думаю, наша Мурка десь уже кошенят привела. Дивна кицька. Ще такоi не мали, щоб восени кошенят приводила. Померзнуть вночi.

Глянувши на тiтку широко розплющеними очима, Анна стривожилася.

– А якщо забрати iх додому? Хiба ж ми куточка на кухнi для них не знайдемо? Не можна залишати iх замерзати… Живi ж створiння. Та й дiти тiшитимуться. Правда?

Тiтка м’яко усмiхнулася. Така вже дитина. Завжди намагаеться пожалiти всiх i все довкола. Як тiльки житиме у тому свiтi сама?… Геть не пристосована.

– Добре, можеш принести Мурку з кошенятами до кухнi. Якось iх потiм прилаштуемо. Зараз нi в кого з сусiдiв кошенят немае. І, знаеш що, пошукай ii у старiй хатi на горищi. Думаю, десь там серед сiна вона й заховала кошенят. Але пам’ятай, щоб пiд ногами менi тут не крутилися.

З готовнiстю кивнувши, Анна глянула на тiтку. Не сумнiвалася, що та дозволить принести кошенят додому. Вона взагалi дуже добра i гарно до всiх ставиться. Навiть iй, найстаршiй iз дiвчат, жодноi важкоi роботи нiколи не дае. Ледь не все робить сама. Каже, що Анна ще надто мала для тяжкоi працi.

А яка вона мала, якщо незабаром iй виповниться тринадцять рокiв i всi старi сукнi вже закороткi, а черевички, привезенi ще зi Львова, тиснуть? До Рiздва тiтка обiцяла пошити iй двi новi сукнi, а вчора на Ринковiй площi купила черевички на високих пiдборах. Давно просила саме такi. Набридло, що через маленький зрiст усi думають, нiби вона ще дитина. Навiть дiвчата-однолiтки неохоче приймають ii до свого товариства, а що казати про старших дiвчат – тi взагалi не мають ii за людину i вiдсилають бавитися з ляльками. Тiтка, щоправда, смiеться i каже, що нiчого поганого в тому нема. Колись потiм таке сприйматиметься як перевага. Такою була i iхня з Андрiем покiйна мама, теж маленькою на зрiст, не виглядала на свiй вiк, але мала виразнi риси обличчя, гарнi очi, густе волосся i тоненьку талiю.

А ще тiтка каже, що Анна подiбна на маму i тому теж незабаром стане такою ж вродливою, як мама. Можливо, так колись i буде, але зараз дiвчина, хоч убий, не бачила в собi нiчого особливого. Маленький нiс, акуратнi губи, карi очi, непокiрне темно-русяве волосся, яке вона заплiтае у двi довгi, важкi коси, i жодного натяку на округлi жiночнi форми. А ще ця ii невпевненiсть у собi, безлiч страхiв, недобрих передчуттiв i постiйне очiкування чогось лихого. Інодi ii й саму це лякае. Здаеться, переживши смерть мами, втратила вiдчуття захищеностi вiд нещасть i тепер нiяк не може вiднайти його в собi.

Анна зайшла на кухню, кинула погляд на малих, якi бiльш-менш спокiйно бавилися з покришками на пiдлозi, й усмiхнулася.

– Будете чемними – принесу вам щось цiкаве… У руки не дам – вiдразу попереджаю… Хiба коли трохи пiдростуть.

Вона накинула на плечi шаль, дiстала з-пiд лави кошик i вийшла у сiни. Тепер – якомога швидше вiднайти кошенят, бо до ночi стане зовсiм холодно i кошенята позамерзають. А Мурка постiйно не грiтиме iх теплом власного тiла. Мусить колись вiдiйти i щось поiсти.

Анна з усiеi сили штовхнула дверi, тодi потягнула засувку до себе та вгору – марно. Та не посунулася анi на дюйм. Застрягла чогось.

Вона ще раз, уже дужче, смикнула за дверi. Нi, бракуе сили. Потягнула двома руками. Потiм ще раз… Урештi засувка з брязкотом вiдсунулася, спружинила та прищемила Аннi мiзинець.

– От… зараза! – притулила палець до рота i завмерла, перечiкуючи, доки бiль притихне, тодi витягнула палець iз рота i почала уважно його вивчати. Добре, що хоч кров не тече – не доведеться перев’язувати та вiдволiкатися на таку дурницю.

Анна ще раз, уже уважнiше, глянула на руку. А що, власне, тут доброго? Анiчогiсiнько ж. Важкоi роботи iй не дають, у пекарнi вона не працюе, а руки все одно понищенi. Великий палець у кiлькох мiсцях порiзала, долоню попекла, а тепер ще й мiзинець прищемила. З такими руками й не пiдступишся до фортепiано. Пальцi втратили потрiбну рухливiсть i не слухатимуться ii так, як ранiше.

Анна тихенько зiтхнула й опустила руку. Колись мама привчила ii до щоденноi гри на фортепiано, але за рiк вона не лише не грала обов’язковi вправи, але й близько не пiдходила до iнструмента. Мами вже рiк немае, а в помешканнi маминоi сестри нема фортепiано. Добре, що вони з братом взагалi мають де мешкати. Пiсля смертi мами не знати де б опинилися, якби не тiтка Стефа. З близькоi родини в них iз Андрiем майже нiкого не залишилося. Анi дiдусiв, анi бабусь. Навiть тато помер, коли вона була ще зовсiм маленькою. Був священиком в одному з сiл поблизу Львова, проте нiчого з того життя Анна не пам’ятала. Не надто чiтко пам’ятав тата навiть Андрiй. На той час йому виповнилося шiсть рокiв, i спогади, якi залишилися вiдтодi, були дуже невиразними.

Анна намагалася уявити тата як живу, близьку для себе людину, проте не могла, а тому поступово створила в уявi якийсь iдеальний образ i не змогла надiлити його жодною iндивiдуальною рисою. Батько так i залишився для неi людиною з чужих оповiдей. Бiльше вимрiяла його собi, анiж знала, яким вiн був насправдi. Коли батька не стало, мама розпродала з плебанii[1 - Плебанiя – садиба священика (Тут i далi примiт. авт.).] все, що могла, – реманент, бричку, коней, зайвi меблi, а потiм продала i тi декiлька моргiв поля, якi iм належали, покинула насиджене мiсце та перебралася жити до Львова. Пенсiя по чоловiковi була невеликою, проте дозволяла не лише триматися за межею злиднiв, але й винаймати пристойне помешкання. Незабаром по тому мама отримала свою частку спадку по дiдусевi та купила власний будиночок по вулицi Святоi Анни.[2 - Вул. Святоi Анни – район церкви Св. Анни. В ХІХ ст. забудова переважно дерев’яна, мешкали в основному украiнцi.] Будинок був доволi маленьким та занедбаним, проте його оточував великий сад i шматок землi пiд грядки. Улiтку та восени в садку визрiвали яблука, сливки i грушки, цвiла на кущах рожа, червонiла малина, а гiлки кущiв вгиналися вiд агрусу, смородини та порiчок. Мама з усього того варила конфiтюри, пекла струдлi, рогалики та тiстечка, а на зиму запасала власну сушку на узвар. Звичне життя, простий побут i прогнозований завтрашнiй день – без значних потрясiнь, карколомних подiй i надзвичайних пригод, проте дуже комфортний та по-домашньому затишний свiт. Свiт, у якому не лише приемно жити, але який дае вiдчуття захищеностi та впевненостi у завтрашньому днi.

Вiдколи Анна себе пам’ятала – любила бавитися в тому садку. Андрiй, щоправда, цiлими днями гасав десь iз сусiдськими хлопцями, а вона залишалася вдома сама, проте нiколи не нудьгувала i не почувалася самотньою. Гойдалася на гойдалцi, тягала по руках кошенят, вiднаходила серед трав i моху жукiв, метеликiв та жаб, з квiтiв i листочкiв робила ляльок та кумедних тваринок, а з патичкiв i дощечок – iграшковi меблi для них. У промiжках мiж усiма цими вкрай поважними справами якимось дивом встигала вибудувати помiж дерев халабуду зi старих накриттiв. Сховавшись у такiй халабудi, могла годинами читати книжки, малювати у маленькому альбомi з тисненням на палiтурцi, шити для ляльок сукенки, вигадувати безлiч цiкавих iсторiй, мрiяти, будувати плани на майбутне, а ввечерi мама з подивом вiднаходила у ii схованцi не лише своi баняки, ложки, подушки i тарiлки, але й млинок для кави, парасолю, коробку з нитками або й щось зовсiм неймовiрне – старе забуте залiзяччя чи поламанi й цiлком непридатнi для вжитку речi з горища. Навiщо дитинi все це на подвiр’i, мама не розумiла, а тому сварила доньку за розгардiяш, який та створювала довкола себе, проте зазвичай Аннi все це сходило з рук. За день Андрiй виробляв стiльки чудасiй, що мамi заледве вистачало сили на те, щоб упоратися з ним, а на дрiбнi збитки доньки у неi не залишалося часу. Мама пришивала вiдiрванi сином у бiйках гудзики, зашивала подертий на парканах та деревах одяг, несла лагодити вичовганi на кризi чи понищенi десь на Гицлiвськiй[3 - Гицлiвська гора – Гора Страчення. Навпроти теперiшнього Кракiвського базару. До середини ХІХ ст. тут вiдбувалися страти злочинцiв. Поряд стояли будинки, де мешкав мiський кат, а потiм гицлi.] або й на Кортумовiй[4 - Кортумова гора – гора над пiвнiчними околицями мiста (374 м). Спочатку на цiй околицi був фiльварок iз садом та залишки козацьких окопiв, а в серединi ХІХ ст. австрiйським вiйськом побудовано шанцi та стрiлецькi фоси. Район вул. Клепарiвськоi i Ветеранiв.] горах черевики i терпляче вислуховувала нарiкання сусiдiв на його вкрай паскудне поводження. Інодi на Андрiя скаржилися навiть незнайомi люди. Таке траплялося тодi, коли хлопець не лише робив iм якусь шкоду, але й не встигав вчасно втекти. Мало не щотижня братовi добряче перепадало вiд мами, проте вiн не робив собi з того великоi проблеми i вже по декiлькох днях бiльш-менш пристойного поводження брався за старе. Сусiди казали, що то росте не дитина, а розбiйник, i з часом настiльки звикли до його витiвок, що скаржилися на Андрiя лише для годиться. Для годиться мама сварила його, а вiн для годиться виправдовувався перед нею. Обiцяв поводитися чемно, проте виходив надвiр i вiдразу забував про своi обiцянки. На щастя, у душi Андрiй не був злою дитиною, а тому мама не втрачала надiю на те, що вiн виправиться.

Коли син трохи пiдрiс, вона вiдшукала потрiбнi зв’язки та вiддала його на навчання у другу домiнiканську гiмназiю. Гiмназiя вважалася найкращою у Львовi, i вже незабаром Андрiй почав виправлятися. На серйознi збитки у нього не залишалося часу та сил, а з дрiбними мама якось давала собi раду сама. По декiлькох мiсяцях навчання вiн уже навiть у нижнiй гiмназii став доволi здiбним гiмназистом. Дивлячись на нього, Анна мимоволi дивувалася, як сумлiнно ставиться вiн до своiх обов’язкiв. Не була певна, що теж зумiла б так добре вчитися. Зрештою, була дiвчинкою, а тому, отримавши початкову освiту, сидiла вдома. Багато читала, малювала, вишивала, шила i вчилася у мами вести хатне господарство.

Найдужче любила, коли мама брала ii на прогулянку середмiстям. Завжди вiднаходила у тих мандрiвках щось для себе цiкаве. Коли була зовсiм маленькою, iй здавалося, нiби поверховi кам’яницi впираються у самiсiньке небо, консолi нагадують казкових створiнь, а кам’янi леви та статуi на фасадах поводяться, як живi iстоти: суворо дивляться на неi згори i, якщо вона чинитиме нечемно, спустяться до неi та сваритимуть за негречну поведiнку. Якийсь час насторожено подивлялася на них, проте незабаром переконалася, що вони не рухаються, а лише байдуже споглядають на неi згори, i перестала боятися. Згодом зрозумiла, що iлюзiю реального життя створюе сонячне промiння, яке щогодини освiтлюе будинки по-iншому, проте не розчарувалася, бо нiкуди не зникла та особлива краса i загадковiсть середньовiчних будинкiв Львова. Як гарна музика, кам’яницi львiвського середмiстя не можуть не подобатися. Дивилася на них старшою i вiдчувала iх так, нiби вони й справдi живi iстоти, якi не лише мають свою власну долю та життя, але й якимось мiстичним чином пов’язанi з життям та долею людей, котрi в них мешкають.

Ще дужче, анiж прогулянки середмiстям, Анна любила парк Герхта.[5 - Парк Герхта – Єзуiтський город (парк iм. І. Франка).] Мама, щоправда, казала, що вiд часiв ii дитинства парк дуже занепав, проте дiвчинка не надто цим переймалася – любила його таким, яким бачила зараз, i була ще надто далека вiд того, щоб замислюватись над неминучiстю змiн. Тодi iй здавалося, що нiщо не може порушити узвичаений ритм життя. Прокидаючись вранцi, вона бачила на стiнi, навпроти лiжка, звичнi для ока лiтографii з друкарнi Пiллерiв,[6 - Друкарня Пiллерiв – видавничо-друкарська фiрма середини ХІХ ст. у Львовi.] на пiдвiконнi – вазони з квiтами, бiля дзеркала – свою найгарнiшу ляльку i тiшилася з того, що життя таке прекрасне. Ляльку мама купила iй у крамницi на теперiшнiй площi Фердинанда,[7 - Площа Фердинанда – назва з 1843 року. Тепер пл. Адама Мiцкевича.] i це був чи не найкращий у ii життi подарунок. У той день iй виповнилося вiсiм рокiв, i потай вiд усiх Анна сподiвалася на щось особливе. Наприклад, на велику i дуже гарну ляльку. Саме таку, яку побачила в незнайомоi дiвчинки на прогулянцi в парку Герхта. У тiеi, не надто вже й новоi ляльки, було бiле порцелянове личко, справжне волосся i розкiшна шовкова сукня з мереживом та вишивкою по низу. Вiдтодi, як Анна побачила цю ляльку вперше, вона користала з кожноi слушноi i не надто слушноi нагоди для того, щоб нагадати про неi мамi, i, врештi, не витримавши, мама купила iй подiбну ляльку на уродини. Анна ще й досi пам’ятала, як тiшилася нею тодi. За декiлька мiсяцiв пошила для ляльки безлiч сукенок, накидок та капелюшкiв. Сама пiдбирала кольори, нитки та фасони, а в довгi зимовi вечори оздобила весь ii одяг мереживом, вишивкою та намистом, проте вже незабаром iй почало бракувати часу на все це. Мама вирiшила, що донька братиме уроки гри на фортепiано, а тому не лише уважно слiдкувала за ii успiхами, але й примушувала по декiлька годин на добу вправлятися у грi. Спочатку Аннi все це не сподобалося, проте з часом вона не лише звикла до урокiв, але й, досягнувши помiтних результатiв, i сама вже намагалася компонувати музичнi фрази. А вiдтодi, як зрозумiла, що iй це вдаеться, дедалi сильнiше заглиблювалася у свiт звукiв, почувань та невиразних мрiй, нiби поринала у незвiданi краi i цiлком забувала про реальний час та щоденнi клопоти. Буденне життя iснувало десь поряд, зовсiм близько, на вiдстанi простягненоi руки, проте проходило повз неi, тануло в туманi мрiй, анiтрохи ii саму не зачiпаючи.

Несподiвана хвороба мами трохи налякала, проте спочатку видалася такою, що незабаром минеться. По декiлькох тижнях лiкування вона й справдi вiдступила. Життя увiйшло у звичну колiю, проте незабаром Анна почала помiчати, що мама дедалi частiше нездужае. Перiоди вiдносно доброго самопочуття стають коротшими, а погiршення та незрозумiлi напади болю частiшають i вже не минають так легко, як ранiше. Почалося вишукування знаних лiкарiв та найнадiйнiших методiв лiкування. Вдома поселилася постiйна тривога та запахло лiками, але мама все одно почувалася погано. Без змiн на краще проминула зима, а потiм весна та лiто. Осiнь прийшла не лише з затяжними львiвськими дощами, але й зi змiнами на гiрше. Безнадiя заступила мiсце непевностi, а очiкуване одужання перетворилося на нездiйсненну мету. Заощадженi грошi станули, як снiг весною – без жодного слiду. Все пiшло на лiкування мами. Поступово вони почали вiдмовлятися вiд того, до чого звикли з дитинства, та економили на найнеобхiднiшому, проте бажаного покращення не було. А якось вранцi мама взагалi не пiдвелася з лiжка. Анна остаточно закинула музику i книжки. Вiдтепер увесь свiй час присвячувала мамi та хатнiй роботi. Прала, прасувала, готувала iжу, прибирала у помешканнi, доглядала важкохвору. Андрiй як мiг допомагав iй у тому i вже нiкуди, окрiм як у гiмназiю, не ходив. З Жовкви дедалi частiше приiздив чоловiк маминоi сестри вуйко Павло. Привозив щось iз iжi, давав грошi на утримання будинку, на лiкування мами i на навчання Андрiя, а якось привiз до них старенького лiкаря. Той призначив iнше лiкування, подарував надiю, проте його приписи теж не допомогли. З кожним тижнем мама почувалася дедалi гiрше, а ще по декiлькох днях вона майже перестала вiдповiдати на запитання, не захотiла iсти i почала тихо згасати. Тепер Анна не лише сидiла бiля хвороi не вiдходячи, але й почала розумiти: все, що у неi залишаеться, – це тi останнi кiлька тижнiв, коли вона ще може вiдчувати присутнiсть мами у своему життi. Що буде потiм? Боялася навiть думати про таке. Думки про майбутне вiдсiкалися теперiшнiм болем i безнадiею днiв та годин згасання життя найрiднiшоi людини.

На Катерини мами не стало, i з ii смертю розбився на дрiбнi скалки звичний свiт та уявлення про нього. Залишилося хiба вiдчуття абсурдностi й абсолютноi нереальностi того, що сталося. Своiм iще дитячим розумом Анна намагалась осягнути цю трагедiю, проте не могла. Мама здавалася такою рiдною, близькою i одночасно чужою, нерухомою, далекою, зовсiм не такою, як при життi. Обрядовi клопоти, чорний одяг, знайомi й цiлком чужi обличчя довкола, суета непотрiбних справ, слова спiвчуття i розмови без сенсу. Зi смертю мами свiт мав би завалитися чи принаймнi похитнутись, а нiчого надзвичайного не вiдбувалося. Жодного вiдступу вiд жорстокоi i сотнi тисяч разiв програноi та пережитоi кимось iншим трагедii. Трагедii дуже банальноi, простоi, зрозумiлоi, але такоi, в якiй нiхто не може щось змiнити або виправити.

А потiм похорон i повернення в дiм, у якому вже нема мами. Є лише вiдчуття, що вона кудись вийшла, поiхала i незабаром повернеться, прийде, знов буде з ними, а ще розгубленiсть та нерозумiння того, як iм iз братом жити далi. Практичнi думки витiснилися болем вiд втрати рiдноi людини i здавалися дуже егоiстичними. Спочатку вони з Андрiем навiть помiж себе не обговорювали, як житимуть без опiки та грошей, а потiм i не стало потреби це обговорювати. Як умiв, вуйко Павло допомiг впоратися з труднощами. Розрахувався з боргами мами, залагодив майновi та побутовi проблеми, продав будинок у Львовi й допомiг iм iз Андрiем переiхати до нього в Жовкву. Вiн навiть зберiг якусь частину спадку по мамi, проте, коли вони з братом спробували подякувати вуйковi за турботу, той не захотiв iх слухати, а раз i назавжди заборонив торкатися цiеi теми.

До життя в родинi тiтки Стефи та вуйка Павла Анна доволi швидко звикла, а до того, що видалося iй новим чи дивним, пристосувалася. Їй тут навiть сподобалося. У них четверо маленьких дiтей, а Анна, окрiм того, що завжди мрiяла мати молодшу сестричку або ж братика, була саме в тому вiцi, коли дiвчатка не лише залюбки бавляться з маленькими дiтьми, але й ставляться до них iз особливою нiжнiстю та турботою. А ще у круговертi великоi родини та дитячих пустощiв власне горе не болить так сильно, як на самотi. Тут iнше життя, iнакшi надii i простiшi сподiвання, а все те, до чого вона звикла з дитинства, залишилося в минулому життi. Напевно, вже назавжди.

Анна штовхнула дверi, i в обличчя iй сипнув холодними краплями рiзкий порив вiтру. От маеш, – туман розсiявся, а дощ розпочався. Не знати, що гiрше.

Вона щiльнiше загорнулась у шаль i ступила крок уперед. Вiтер вiдразу кинув iй пiд ноги мокре опале листя, неприемно прорвався крiзь одяг до тiла, i Анна мимоволi вiдступила назад, пiд дашок, упритул до брами. Тодi провела рукою по волоссю, яке розтрiпалося вiд вiтру, накинула на голову шаль i вийшла з-пiд дашка. Нiчого – до староi хати лише декiлька крокiв. Тут i змокнути серйозно не встигнеш.

Минаючи калюжi, Анна пiдiйшла до хати, навiть почала лiзти вгору по драбинi, приставленiй до зовнiшньоi стiни будинку, але почула, як хтось пiд’iхав до сусiднього подвiр’я, i завмерла на пiвдорозi. З брички виходив незнайомий iй чоловiк. Цiкаво, хто вiн такий? Хтось iз родини сусiда?

Вона повернула голову i придивилася до незнайомця уважнiше. Десь вона бачила того пана, але де, коли i за яких обставин, пригадати не могла. Може, ще у Львовi?

Намагаючись не втратити незнайомця з поля зору, Анна полiзла вгору i спробувала роздивитися його краще, проте ненароком зачепилася спiдницею за сучок на драбинi й ледь не впала. Намагаючись втримати рiвновагу, вхопилася руками за перекладину та випустила з рук кошика. Той гепнувся на поскладенi при стiнi дрова i перекинув металеву миску, яка на них стояла.

Почувши брязкiт, незнайомий чоловiк озирнувся, проте Анна вдала, нiби нiчого довкола себе не помiчае: швиденько вiдвернулася i спробувала вiдчепити спiдницю вiд сучка. Не надто хитро, однак простiше, анiж витрiщатися на незнайомого чоловiка. Невiдомо, що вiн за один i навiщо сюди приiхав. Треба розповiсти про нього тiтцi.

Остаточно вирiшивши не дивитися на незнайомця, Анна, проте, крiзь опущенi вii продовжувала потай спостерiгати за ним. Виглядае вiн iнакше, анiж вуйко та iншi чоловiки з iхньоi родини. Можливо, походить зi шляхетного роду або ж провадить iнакший спосiб життя.

Вона обережно пiдвела голову i придивилася до нього уважнiше. Нiчого особливого у його зовнiшностi немае. Звичайний собi чоловiк. Мiцноi статури, середнього зросту i навiть уже не молодий. У чорному волоссi доволi помiтною е сивина, а на обличчi проступають виразнi зморшки.

Здвигнувши плечима, Анна полiзла вниз за кошиком, а коли знов пiдвела голову, той чоловiк зайшов у двiр, а його кучер зачинив ворота.




Роздiл 2


Адам майже не встиг змокнути. Дощ розпочався нещодавно, а щiльний дорожнiй плащ та вiдкидний дах на бричцi надiйно захистили його не лише вiд поривiв пронизливого осiннього вiтру, але й вiд дощу. Добре, що виiхав з маетку ще до свiтанку – тепер на залагодження справ мае цiлий день i може детально у всьому розiбратися.

Вчора отримав вiд вуйка Вiтольда листа, в якому той повiдомив, що прихворiв i хоче бачити небожа у Жовквi, що не змiнив заповiт, бо iнших спадкоемцiв, окрiм дiтей сестри, у нього немае. Доволi дивнi натяки. Ще просив не надто переживати i не iхати до нього, як на алярм, бо аж так зле йому не е i вiн цiлком дае собi раду сам. Добре знаючи вдачу вуйка, Адам вирiшив не вiдкладати поiздку надовго i наказав челядi збиратися в дорогу негайно. Якщо вуйко Вiтольд кличе його до себе та натякае на нездужання, мусило статися щось справдi серйозне. Зазвичай вiн доволi потайний, не любить писати листи й обходиться власними силами. Щось поважне примусило його забути старi звички та взятися за перо.

Вуйко розмiняв восьмий десяток, i прожитi роки все вiдчутнiше нагадують про себе. З кожним наступним вiзитом вiн виглядае дедалi гiрше i вже не справляе враження цiлком здорового чоловiка. Посивiв, втратив iще кiлька зубiв, згорбився i при ходiннi помiтно шаркае ногами. Цiпка до рук не бере – бадьориться, проте важко не зауважити, як втомлюють його довгi прогулянки мiстом, як неохоче пiдводиться вiн на ноги вранцi й з яким задоволенням засинае, варто йому лише трохи пригрiтися в улюбленому фотелi бiля камiна. Давно треба взяти вуйка до себе, проте той нiяк не погоджуеться на переiзд i щоразу знаходить новi аргументи для того, щоб залишитися у Жовквi. Важко зрозумiти таку впертiсть. Його дружина померла ще рокiв десять тому, дiтей вiн iз нею нiколи не мав, i тепер попереду в нього лише самотня старiсть. Як залишиш вуйка тут самого?

Адам не лише змалку його любив, але пам’ятав зовсiм iнакшим – мiцним, дiяльним, сповненим сил та оптимiзму, а тому особливо гостро вiдчував, як неухильно швидко забирае все це у нього час та прожитi роки. Хто знае, скiльки йому ще вiдмiряно i чи невдовзi не з’явиться у криптi родинноi каплицi ще одна домовина. Вуйко Вiтольд чи не найстарший у родинi, а коли падають останнi бастiони, на передовiй опиняеться наступне поколiння, i тодi мимоволi замислюешся над сенсом власного життя.

Адам швидким кроком пiдiйшов до будинку, зiйшов сходинками на ганок, зайшов у сiни i, минаючи декiлька кiмнат, якi вiддiляли його вiд спальнi вуйка, вiдзначив, що анi зовнi, анi всерединi тут нiчого не змiнилося. Будинок iще мiцний, гонтовий дах не потребуе ремонту, вiкна не перекошенi, дошки на ганку не трухлявi, навiть стiни нещодавно побiленi й ще не встигли пооблуплюватися. Усерединi будинок, щоправда, виглядав гiрше: на дорогих меблях лежить грубий шар пилу, на рiзьбленому, чорного дерева столi порозпливалися незрозумiлого походження плями, оббивка на диванi та на крiслах вимагае негайного чищення, а з кутiв додолу звисають мало не гiрлянди павутини. Схоже, що прислуга в будинку геть нiчого не робить, а вуйко не помiчае, що дiеться довкола. Прожитi роки ще нiкому не додавали сил, енергii та спостережливостi.

Адам роззирнувся по помешканню. Навiть зараз його нiхто не зустрiв i не провiв до кiмнати, та й вхiднi дверi незамкненi. Неприпустимий недогляд. Важко уявити, щоб таке дiялося в його власному будинку чи маетку. Не лише сам любив порядок та лад у побутi, але й доволi жорстко вимагав, щоб його дотримувалися всi iншi, i в першу чергу тi, хто мав це за свiй безпосереднiй обов’язок. Виглядае на те, що йому доведеться самому привести до тями всю тутешню прислугу.

Адам скинув iз себе мокрий плащ i пiдiйшов до камiна. У помешканнi за такоi, вже зовсiм осiнньоi погоди надто холодно та вогко, проте нема анi натяку на те, щоб тут розпалювали вогонь. Ще один очевидний недогляд?

Вiн iще раз роззирнувся довкола. Нiхто з прислуги й досi не почув, що в помешканнi хтось чужий. Цiкаво, чому вуйко мириться з таким недбальством? Йому самому аж руки сверблять дати прочухана всiй прислузi, проте волiв спочатку зайти до вуйка i поговорити з ним. У тому, що забере його до себе, тепер не сумнiвався. Судячи з усього, той потребуе серйозноi опiки та пiдтримки, а в себе вдома вiн зумiе створити для вуйка не лише належний комфорт i зручностi, але й зробить усе вiд нього залежне, щоб той не почувався самотнiм i на старiсть рокiв мав гiдне життя та родину, яка ним опiкуватиметься. Справи в маетку йдуть як нiколи добре, i можна не переживати, що хтось або щось завадить його планам.

Минуло добрих десять рокiв, як вiн отримав маеток у спадок, i хоча вклав у нього чимало сил, часу та грошей, проте мiг iз гордiстю визнати, що його зусилля не пропали намарно. Вже три роки видатки у рахунковiй книзi е значно меншими, анiж доходи, а господарське життя маетку досконало налагоджене i до найдрiбнiших деталей надаеться до контролю, навiть гуральнi та корчми. Управляючi провадять господарську книгу, вiн отримуе вiд них детальнi звiти та мае можливiсть наглядати за тим, як вони справляються зi своiми обов’язками. А головне – йому вдаеться вдало провадити оборот готiвки та справи оренди, бо, попри очевиднi прибутки, е й певнi старi зобов’язання, задавненi борги i треба сплачувати вiдсотки пiд заставу частини маетку дружини. Шлюб iз нею не принiс значного грошового прибутку, проте дозволив приеднати до маетку чималий шмат орних земель, лук та пасовищ, а ще дав вигiднi зв’язки. Дружина походила зi знаного та давнього роду i мала родину не лише у Львовi та Варшавi, але й у Вiднi. Мав iз нею сина i сподiвався мати ще спадкоемцiв, проте двi наступнi вагiтностi завершилися передчасно, а немовлята померли.

Зрештою, поспiшати з дiтьми нема особливоi потреби – син росте мiцним та здоровим хлопцем, а дружина на п’ятнадцять рокiв молодша i ще цiлком може подарувати йому життездатну дитину. Тепер, коли мав добрi прибутки та спадкоемця, всi зусилля отримали виразне спрямування у майбутне, i це не могло не тiшити. Коли бачиш результати роботи та маеш надiю на продовження в часi, мимоволi починаеш вважати свое життя вдало влаштованим. А спогади? Уже давно волiв тримати iх у собi.

Коли Адам зайшов у спальню до вуйка, той iще спав, проте, нiби вiдчувши присутнiсть у кiмнатi когось стороннього, вiдразу прокинувся i повернув голову до дверей.

– Адаме, ти? – невпевнено вдивляючись у напiвтемряву кiмнати, запитав вiн. – Не чекав на тебе сьогоднi. Чого так на алярм?

Адам знизав плечима.

– А що мав би робити в маетку зараз? Маю декiлька вiльних днiв i вирiшив провiдати вас. До речi, як почуваетесь? Щось болить?

– Як почуваюся? – вуйко Вiтольд на секунду прислухався до себе. – Зараз лiпше, а в недiлю думав, не доживу до ранку… Тепер знов тiльки ноги болять.

Вiн спробував пiдвестися, важко оперся рукою на крiсло при лiжку, проте, коли Адам нахилився, щоб допомогти, заперечно хитнув головою.

– Облиш. Я посиджу… Лiпше розкажи, як у тебе справи? Як господарка? Як малий?

Вловивши зацiкавлення в голосi вуйка, Адам придивився до нього уважнiше. Виглядав той непогано. Не схуд, не осунувся, i навiть рум’янець зi щiк нiкуди не зник. Отже, про серйозну хворобу не йдеться. Вирушаючи в дорогу, пiдсвiдомо боявся побачити на обличчi вуйка загрозливу загостренiсть рис i воскову прозорiсть шкiри, проте вiн був бадьорим, життерадiсним i нацiленим на життя. Можливо, просто знудився та захотiв собi для розваги якогось товариства?

Ледь усмiхнувшись, Адам присiв на крiсло бiля вуйка.

– Як малий, питаете? Нiчого, бiгае собi. Вирiс за лiто на пiвголови, але живе на суцiльних збитках. Думаю потроху привчати його до науки i серйозних справ. Вчора вiн хотiв поiхати зi мною. Казав, що скучив за вуйцьом. Може, якось самi його провiдаете. Давно вже не були у нас в маетку.

– Хiба давно? – вуйко Вiтольд якось непевно глянув на небожа. – Минулого лiта я чи не зо два мiсяцi у вас гостював.

– Не минулого, а позаминулого. Направду, не розумiю, що вас тут тримае. Дiм вам тут не завалиться, а в мене зараз таке полювання починаеться, що грiх пропускати. Пам’ятаете, як було два роки тому? Ви чи не найбiльшого вепра вполювали. Того року теж, мiж iншим, на таке заповiдаеться… – Адам зробив кiлькасекундну паузу i, насолоджуючись очевидним ефектом вiд своiх слiв, додав: – Ви ще не бачили моеi новоi арабськоi кобили, а могли б уже завтра-пiслязавтра поiхати зi мною i подивитися на неi. Принаймнi, сказали б, чи вдале надбання я зробив. То як? Поiдете?

Вуйко усмiхнувся. Прекрасно розумiв маневри небожа, проте так легко здаватися теж не збирався.

– І що я в тебе робитиму? Вам, молодим, болячками докучатиму? Мого вiку товариства там нiкого немае.

Тепер уже усмiхнувся Адам. Добре знав цю манеру вуйка вiдмовлятися, примушувати себе просити, а потiм неохоче приставати на прохання.

– Чому нiкого немае? Наприклад, панство Обертинських зараз у себе в маетку. Зi старшим Станiславом ви рокiв iз сорок як товаришуете. До речi, йому дуже бракуе партнера для гри у твiндек.[8 - Твiндек – азартна гра в карти, яка вимагае п’яти гравцiв.] Я, знаете, якось бiльше надаю перевагу преферансу та штосу.

Жвавий блиск i зацiкавлення, якi Адам вловив у поглядi вуйка, примусили потай порадiти своiй перемозi. Навряд чи цього разу той вiдмовлятиметься вiд запросин. Спочатку погостюе, а тодi й зовсiм залишиться.

– Кажеш, запрошуеш мене в гостi? – вуйко Вiтольд усе ще вдавав, що вагаеться. – Не хочеться залишати будинок без нагляду, а прислугу тут тримати нема сенсу. Зайвi витрати. Як вважаеш?

Адам пiдвiвся з крiсла.

– Я б сказав, що таку прислугу взагалi тримати без сенсу. Щось я досi нiкого не побачив. Варто перевiрити, чим вони тут взагалi займаються.

– Та облиш ти справи, дай лiпше халат, – вуйко спробував вiдшукати ногами капцi при лiжку. – Я довго сплю, i прислуга давно вже до того звикла. Десь усi розiйшлися.

– Розiйшлися? Може, варто… – Адам хотiв сказати, що саме йому хочеться зробити з такою прислугою, проте стримався. – Думаю, таку прислугу треба розрахувати ще до вiд’iзду. Я домовлюсь, щоб за помешканням приглядали сусiди з будинку навпроти. Це значно економнiше.

Вуйко кинув на небожа здивований погляд.

– Знову хочеш мати з ними якiсь справи? Не набридло?

Адам знизав плечима.

– Якi справи з ними я тепер можу мати? Вони давно чужi менi люди.




Роздiл 3


Повернувшись додому, Анна в супроводi Мурки, яка не вiдставала вiд неi анi на крок та вiддано заглядала в очi, зайшла до кухнi й гордо поставила кошик iз кошенятами на лаву.

– Таки знайшла. Подивiться, двое бiленьких iз плямками i одне руденьке. Ще й повзати нормально не навчились. Такi гарненькi. Шкода, якби померзли. Таких кошенят у нас будь-хто з радiстю вiзьме. Хiба нi? – вона вiдгорнула стару ганчiрку, що прикривала кошик, i коли дiти надто тiсно його обступили, застережним жестом зупинила iх. – Тiльки щоб по руках менi кошенят поки що не тягали. Хто буде чемним – я сама дам потримати, а хто не слухатиметься, з тим взагалi три днi бавитись не буду. Бракувало, щоб подушили iх. Знаете, як потiм цiкаво з ними бавитися.

Пiдiйшовши й собi до кошика, тiтка усмiхнулася.

– Бачу, що гарнi, але вiднеси iх кудись на землю. Нехай Мурка заспокоiться – зараз усе менi тут поперевертае. Та й дiтям на землi лiпше на них дивитися.

Коли Анна занесла кошик у куток, а Мурка, отримавши назад кошенят, трохи заспокоiлася, тiтка налила у горнятко гарячого молока i простягнула його Аннi.

– Змерзла на вулицi? Хочеш зiгрiтись?

Скривившись, та з вiдразою глянула на горнятко, яке простягнула iй тiтка. Щоб вона добровiльно пила таку гидоту? Та нiзащо. Змалку не любила молока, а гарячого й поготiв.

– Дякую. Не треба. Я зараз сама зiгрiюсь.

Вона пiдiйшла до пiчки, притулилася плечима до теплих кахлiв i почала дивитися на те, як тiтка рiже та акуратно розкладае на великому мальованому тарелi хлiб.

– Знаете, а я щойно бачила бiля будинку пана Вiтольда якогось чоловiка. Звiдкись його знаю, а звiдки – пригадати не можу. Не знаете, хто до нього приiхав?

Облишивши рiзати хлiб, тiтка пiдвела голову й уважно глянула на Анну.

– Чому ж не знаю? Щойно теж бачила його з вiкна. Це пан Адам, небiж нашого сусiда. А чому ти питаеш про нього?

Анна якось непевно повела плечима i замислено усмiхнулася.

– Просто я його звiдкись знаю. Здаеться, навiть бачила декiлька разiв.

– Бачила? Навряд чи. У той час, коли вiн був ближчим до нашоi родини, ти була зовсiм маленькою i не могла його запам’ятати, а потiм вiн уже мав свое, цiлком осiбне вiд нашого життя… То взагалi дуже заплутана iсторiя. Рокiв дванадцять тому Адам був одружений на Дарi… Ну, знаеш, вона ще наша з твоею мамою далека родичка…Так от, iхнiй шлюб не тривав i року. Вже вiд початку все у них складалось не так, як мало б складатися. Отримали рiзне виховання, сповiдали рiзну вiру, не пасували одне одному за походженням, вихованням, статками. Батьки категорично заборонили iй бачитися з ним. Родина Адама й взагалi слухати не хотiла про таку невiстку, але вiн затявся i таки домiгся свого. У тридцять першiм роцi взяв iз Дарою шлюб… Власне, бо мусив узяти… – зрозумiвши, що ляпнула зайве, тiтка затнулась i невпевнено глянула на Анну. – Але менше з тим… Тобi того не треба знати.

Пiдiйшовши до креденса,[9 - Креденс – буфет для посуду.] вона мовчки витягнула з шухляди ложки та виделки, поклала iх на стiл i так само мовчки заходилася змiтати крихти хлiба собi в долоню.

– Дара була моею колежанкою. Не надто близькою, але я знала, що вони з Адамом вподобали одне одного. На той час вiн закiнчив унiверситетськi студii, зробив докторат, але ще не мав анi тiеi репутацii, нi статкiв, якi мае зараз. Мав добрi зв’язки, але родина, знаючи про його намiр взяти шлюб iз мiщанкою, зареклася йому допомагати. Вiн навiть мусив полишити дiм батькiв i винаймав помешкання десь у передмiстi Львова. Не вiдрiкся вiд нього хiба наш сусiд вуйко Вiтольд, але поселитись у нього Адам теж не змiг – аж такоi великоi пiдтримки вiн вiд нього не мав… Але менше з тим. Нiчим добрим усе те не завершилося.

Анна благально звела на тiтку очi. Не розумiла, що з нею таке, проте розповiдь тiтки дедалi дужче ii непокоiла. Навiть про кошенят забулося. Здаеться, мусить почути цю розповiдь до кiнця. Чому мусить – не розумiла, але знала, що обов’язково мусить.

– Але що сталось потiм? Якийсь нещасний випадок?

Тiтка невпевнено глянула на небогу.

– Навiть не знаю, чи можна назвати це нещасним випадком. У тридцять першiм роцi багато людей померло вiд холери. І не лише у Львовi… Дара теж захворiла, але вже тодi, коли та напасть почала вiдступати. Адам якраз поiхав до Кракова i нiчого не знав про ii хворобу, а вона ще й при надii була. Десь на Покрови народити мала, але захворiла i не розродилась… Так ii з дитиною й поховали в однiй домовинi… Коли Адам повернувся, вiн ледь не збожеволiв… Любив ii дуже сильно… Боялись – щось собi зробить.

Вона глянула на Анну, котра дивилася на неi широко розплющеними очима, в яких стояли сльози, й обiрвала себе на пiвсловi.

– Ще бракувало, щоб ти переймалася iсторiями десятилiтньоi давностi. Дару все одно не пiднiмеш, а Адам давно одружився вдруге. Взяв жiнку зi шляхетноi родини, мае з нею маеток десь бiля Сокаля,[10 - Сокаль – мiстечко за 85 км вiд Львова.] повернув собi прихильнiсть родини, розбагатiв. Куховарка нашого сусiда казала, що у нього там уже й спадкоемець е.

Впiймавши погляд тiтки, Анна опустила очi. Вiдчувала, що iй хочеться розплакатись, i не хотiла, щоб та це побачила. Останнiм часом взагалi стала якоюсь нестриманою, неспокiйною, могла розплакатися без причини, невiдомо що наговорити, а потiм жалкувати за тим.

– А я й не думала перейматися. Хiба в мене iнших справ нема?

Вона спробувала ще щось сказати, але передумала. І справдi, що там уявляти? Усе в минулому… Ще й у чужому минулому.

За обiдом Анна була неуважною, незiбраною i навiть примудрилася порозливати по столi каву. Правду казала тiтка – не варто брати близько до серця те, що тебе не стосуеться. Для неi той пан – чужа людина. Тiльки й припущення, що вона десь його бачила.

За декiлька годин Анна почала приходити до тями i майже забула про зустрiч iз небожем пана Вiтольда, проте коли той раптом сам прийшов до них додому, вона знов вiдчула якесь дивне занепокоення. Щось iй конче треба пригадати. Але що? Не розумiла, що саме, але iнтуiтивно знала – це пов’язано саме з цим чоловiком.

Невпевнено глянувши на нього, Анна привiталась i знов мимоволi подивувалася з того, що цiлком чiтко пам’ятала його обличчя. Аж дивно, бо жодних iнших згадок не залишилося. Цiкаво, що той пан робить у них вдома?

За якийсь час вона тихенько прошмигнула у сусiдню кiмнату, присiла на стiльчик i взяла до рук вишивку. Розгорнувши тканину, спробувала зорiентуватися в тому, яку частину вiзерунка вишила вранцi, а яку ще залишилося вишити зараз. Здаеться, треба порахувати нитки, щоб не втратити симетрiю вiзерунка.

Зробивши декiлька стiбкiв, Анна обережно глянула на гостя, який розмовляв iз вуйком Павлом у сумiжнiй кiмнатi, i ледь нахилилася вперед. Тепер могла роздивитися його трохи краще. Мав зморшки на чолi та на перенiссi, сiтку зморшок довкола темних очей, помiтну сивину в чорному волоссi, а ще погляд людини, яка не лише добре розумiе, чого хоче, але й давно це мае. Цiкаво, скiльки йому рокiв? Сорок? Сорок п’ять? Може, бiльше? Вона знов крадькома глянула на нього. Нi, певно, не бiльше. Мае мiцну поставу, впевненi рухи i молодi очi. Цiкаво, скiльки рокiв йому було тодi, коли вiн одружився з Дарою? Теж, певно, немолодим був. Аж не вiриться, що цю трагiчну iсторiю тiтка розповiдала саме про цього пана.

Не наважуючись надто довго розглядати незнайомця, Анна сiла рiвнiше i зосередилася на вишивцi. Час вiд часу продовжувала кидати на гостя погляд з-пiд опущених вiй i мимоволi аналiзувала те, що бачила. Впевненi рухи, скупа жестикуляцiя, виважена манера провадити розмову. Справляе враження людини, яка контролюе все та всiх. Поважний, певний власноi сили чоловiк. Невже вiн мiг заради кохання злегковажити становищем, маетками та прихильнiстю родини?

Вона уважнiше придивилася до нього i раптом вiдчула якесь нiчим не вмотивоване бажання втекти з кiмнати. Аж дивно. Той пан навiть не дивиться в ii бiк. Поводиться стримано, розважно, навiть дещо вiдсторонено. Так, нiби випадково потрапив сюди з якогось iнакшого свiту i сам добре це розумiе.

Мимоволi задивившись на нього, Анна вколола собi пальця i, знiяковiвши, вiдразу опустила очi. Якi дивнi фантазii лiзуть iй у голову. Занадто перейнялася розповiддю тiтки. Дурницi якiсь. Чим там той пан не такий, як усi? Анi в його зовнiшностi, анi в поведiнцi нема чогось надзвичайного. Звичайний собi чоловiк.

Вона мимоволi перевела погляд на його руки. Витончена форма кистi, сильнi, довгi пальцi. Здаеться, коло його iнтересiв десь дуже далеко поза межами важкоi фiзичноi працi.

Анна ще раз спiдлоба глянула на нього. Вiн навiть не е гарним. Хiба риси обличчя мае iнтелiгентнi й погляд вдумливий, заглиблений у себе, а ще у нього приемний голос iз характерними низькими модуляцiями та цiкавою вимовою. Десь вона чула той голос, десь бачила той погляд. Але де? Коли? Здаеться, не дуже давно.

Вона спробувала повернутися до вишивки. Марно. Не могла зосередитися на роботi й врештi цiлком заплутала нитку та помилилася в рахунку. Облишивши вишивку, зосередилася на голосi того чоловiка. Де i коли вона почула його вперше? Невже не пригадае?

Заплющивши очi, Анна спробувала вiдволiктися вiд усього iншого i вслухалася в мелодику голосу. Спокiйна манера розмови, приемна iнтонацiя, ледь приглушений тембр, щось особливе у вимовi окремих слiв. Зараз була зовсiм близько до того, щоб пригадати, де чула той голос. Ще мить, iще декiлька слiв – i вона згадае. Голос, як забута мелодiя, виринав iз пам’ятi, вiдкликався у серцi, проте не вкладався у чiтку картинку з минулого. Та що за напасть така? Годi пригадати. Яка ж у неi в бiса музична пам’ять? Геть усе втратила, навiть слух.

Розсердившись на себе, Анна мiцно стиснула губи i примусила себе зосередитися на голосi. Чомусь вiн пригадувався iй разом iз iнтонацiями та мелодикою голосу мами. Цiкаво, чому? Очевидно, була якась розмова мiж цим чоловiком та ii мамою. Але де, коли i за яких обставин? Здаеться, зовсiм нещодавно, може, рокiв три-чотири тому. А ще з ними був Андрiй.

Осяяння згадки примусило Анну розплющити очi. Вони з мамою та братом ходили до того пана тодi, коли мама вирiшила вiддати Андрiя на навчання у домiнiканську гiмназiю, i саме той пан допомiг iм своiми зв’язками. Звичайне, буденне пояснення того, що видавалося таемничим.

Невдало взявши до рук голку, Анна знову вколола собi пальця. От незграба. Цiкаво, чому вона почуваеться розчарованою через те, що отримала таку просту вiдповiдь на свое запитання? Дивно.

Вона ще раз потай глянула на Адама. Нi, тут мусить бути ще щось. Щось таке, що ii непокоiть та не дозволяе зосередитися на чомусь iншому. Але що?

Зауваживши, що в салон iз тацею, на якiй паруе кавник, стоять порцеляновi фiлiжанки, цукерничка та збаночок зi сметанкою, зайшла тiтка, Анна пiдвелася зi стiльчика i непомiтно вiдступила до стiни. Бракуе, щоб ii застали за пiдслуховуванням чужих розмов.

Вона обережно визирнула з-за дверей. Тiтка поставила на стiл тацю з кавою i заходилася розставляти фiлiжанки. Зникнути б звiдси непомiтно. Але як?

Анна легенько торкнулась одвiрка i якомога тихiше ступила крок уперед.

– А ти що тут робиш? – тiтка пiдвела голову i здивовано глянула на неi. – Я тебе всюди шукаю.

Кинувши на неi розгублений погляд, Анна потупила очi.

– Я щойно сюди зайшла… Направду щойно… Я вже виходжу.

Намагаючись не привертати до себе увагу, вона вийшла з кiмнати, проте майже вiдразу зiштовхнулася з братом, який повертався знадвору i виглядав не надто заклопотаним.

– Ти бачив, хто до нас там прийшов? Знаеш того пана? Бачив його ранiше?

Не вiдразу зрозумiвши, про кого запитуе сестра, Андрiй зазирнув поверх ii голови до кiмнати.

– Звичайно ж, бачив. Це пан Адам… Ти його не знаеш, але я пiду привiтаюся з ним.

– Нi… Зачекай… – схопивши брата за рукав сюртука, Анна потягнула його за собою у сiни. – Ще встигнеш… Менi здаеться, я теж десь бачила того пана, а де – не пригадаю. Не знаеш?

Андрiй здивовано глянув на неi.

– Я з мамою ходив до нього перед тим, як йти у гiмназiю… Не пам’ятаю, ти з нами тодi була?

– А ранiше? Скажи, я могла бачити його десь ранiше?

Андрiй на секунду замислився.

– Ну, пам’ятаю, як ми з тобою були на весiллi, де був той пан. Тобi тодi виповнилося два рочки, а менi наказали дивитися за тобою. Так, нiби я там iншоi роботи не мав. На тому весiллi тобi щось у голову встрелило, i ти, нi сiло нi впало, вибiгла на дорогу, де iхала бричка. Ледь пiд конi не впала. Той пан, мiж iншим, i витягнув тебе мало не з-пiд копит коня. Добре, що вiн не знав, чиi ми дiти… Тато б мене прибив за недогляд… Потiм я до вечора сам мусив ховатися i тебе переховувати. Весь день менi спаскудила.

Зосереджено дивлячись на брата, Анна спробувала щось собi з того пригадати.

– Зачекай, але ж я не можу того пам’ятати. Я була маленька. Чому ж тодi зараз… – вона затнулася i, перехопивши здивований погляд Андрiя, спробувала надати обличчю безтурботного виразу. – Та нiчого. Я тiльки хотiла запитати, звiдки знаю того пана. Звичайна цiкавiсть.

Обминувши Андрiя, вона вийшла на ганок. Сама себе не зрозумiла i сама на себе розсердилася. Швидше б уже той пан пiшов додому. Напевно, вiн нагадав iй щось iз ii минулого, а вона не хотiла анi тих спогадiв, анi тих вiдчуттiв.

Перевiвши подих, Анна знов прислухалася до себе i знов нiчого у собi не зрозумiла. Насилу дочекалася, коли той пан пiде додому, але чомусь знов не вiдчула особливоi радостi. Цiкаво, чому?




1846 рiк




Роздiл 4

Проминуло три роки, Анна не просто стала старшою, але й змiнилася зовнi. Лiнii тiла м’яко заокруглилися, набули принадних жiночних обрисiв. Навiть губи та очi стали виразнiшими, нiби враз набрали нових яскравiших барв, а в поглядi з’явилася ще не до кiнця усвiдомлена нею самою тепла млiсть i неспокiй. Уже носила у собi таемницю жiночностi, проте ще не знала, що з нею робити. І коли дивилася на себе у дзеркало та бачила там молоду вродливу дiвчину, не могла повiрити в те, що цi акуратнi округлi уста, виразнi карi очi, густе довге волосся, тоненький стан i аж виклична жiночнiсть обрисiв тiла належать iй. Не знала, як до цього ставитися, а за якийсь час iще й почала помiчати, що привертае увагу чоловiкiв. Спочатку ii це здивувало. Завжди намагалася поводитися стримано, старанно демонструвала, що не бачить занадто уважних чоловiчих поглядiв, не пiдтримувала жодних загравань i сумлiнно вдавала, нiби ii це не цiкавить. Чи ж не цiкавить? Зараз i сама вже не знала.

Дедалi частiше вiдчувала в собi незрозумiлi бажання, легкий сум та неспокiй, якусь млiсть та невдоволення, а ще прагнення щось змiнити або виправити. Що саме iй хочеться змiнювати чи виправляти, сама до ладу не розумiла. Напевно, лiпше сховати все це у собi й чемно робити те, що кажуть. У неi нема багатого посагу, нема батькiв iз добрими зв’язками, навiть гарних перспектив на майбутне нема. Є хiба бездоганна репутацiя та молодiсть. Сподiватися на щось виняткове в ii становищi – наiвно, а вiдчувати жаль чи протест через таке – нерозумно.

По-справжньому засмучувало хiба те, що тепер дедалi частiше почувалася тут зайвою. Андрiй вступив на науку до Духовноi семiнарii у Львовi. До Жовкви приiздив лише зрiдка. Тiтка з вуйком дедалi частiше сварилися, не розмовляли по декiлька днiв та спали у рiзних кiмнатах. Вiд такого життя тiтка ще дужче змарнiла. Потай вiд дiтей плакала, iнодi була перебiльшено лагiдною з усiма, а iнодi навпаки – злостилася на всiх без винятку та вишукувала приводу для сварки. Дивлячись на таке поводження батькiв, меншi дiти принишкли, старшi почувалися незатишно i за кожноi слушноi нагоди намагалися чкурнути з хати. Анна мимоволi теж почала замислюватися над тим, чи не зловживае гостиннiстю родини тiтки. Бiльшiсть ii колежанок уже зарученi, деякi повиходили замiж, хтось навiть очiкуе на народження дитини. Очевидно, iй незабаром теж доведеться подумати про шлюб. Можливо, навiть ранiше, анiж вона б собi того хотiла. Тiтка давно натякае на те, щоб уважнiше придивилася до хлопця, який майже рiк упадае коло неi. Але чи хочеться думати про нього? Нiби нiчого проти Маркiяна не мае, проте думати про заручини, а тим паче про одруження з ним, якось не хочеться. Чому не хочеться – i сама не розумiла. Хлопець походив iз порядноi та заможноi родини, був добрим, розумним i кохав ii. Поряд iз ним могла поводитися так, як хотiла – вiн усе iй пробачав. Те, що вiн подобаеться iй, знала напевно, проте чи любила? Інодi здавалося, що любила, iнодi – що нi. Були ситуацii, коли вiдчувала – душу б вiддала за те, щоб вiн почувався щасливим. У такi моменти не лякало навiть те, що його родина не надто прихильно ставиться до неi. Вiдчувала хiба легкий жаль тодi, коли ловила на собi сердитий погляд його мами або помiчала мовчазне невдоволення батька.

Нiчим на таке Анна не заслужила. По-справжньому вони ii не знали. Власне, й не хотiли знати. Не задовольняла iх анi за зв’язками, анi за статком, анi за походженням. Зрештою, Анна теж не прагнула стати для них невiсткою, а тому не намагалася завоювати прихильнiсть. Насамперед мусила розiбратися в собi, а тодi вже на щось наважуватися. Маркiян порядний, розумний, чесний, навiть гарний – зовнi чимось подiбний на Андрiя, проте, як на ii погляд, занадто молодий, а ще якийсь нестриманий, сумбурний, нiби сам до ладу не розумiе, до чого йому хочеться прикласти свiй розум та силу. А ще волiла, щоб вiн аж так сильно не любив ii. Коли нiхто того не бачив, Маркiян дедалi частiше дозволяв собi не зовсiм пристойно торкатися ii, намагався поцiлувати, i Аннi щодалi важче вдавалося тримати його на вiддалi. Таке кохання лякало, не вiдчувала анi щему на серцi, анi запаморочення у головi. Тiльки спокiйне, рiвне тепло i гостре бажання не переступати жодноi iз меж.

У сумнiвах та ваганнях проминуло лiто, тодi заступила осiнь iз холодними дощами та негодою, i Анна чимдалi частiше замiсть того, щоб кудись iти, сiдала бiля вiкна i, опершись лiктями на пiдвiконня, дивилася на нескiнчений нудний дощ за вiкном. Почувалася до болю самотньою та нiкому не потрiбною. Дощовi краплi, наздоганяючи одна одну, текли шибкою, а вона не могла зрозумiти, чому не вiдчувае втiхи вiд того, як складаеться життя. Чого iй бракуе? Чого прагне? Мае майже все, що потрiбно молодiй паннi: привабливу зовнiшнiсть, стале становище, гарну репутацiю, а ще ii люблять саме так, як мрiе кожна дiвчина. Незрозумiло лише, чому iй самiй нема вiд того радостi. Звiдки ця постiйна тривога та жаль? Що це таке? Передчуття чогось лихого чи невмiння цiнувати те, що маеш? Може, погодитися на заручини з Маркiяном? Його батьки так сильно люблять сина, що врештi примиряться навiть iз такою небажаною невiсткою, як вона. Принаймнi, вийти замiж i мати дiтей – це таки краще, анiж ось так нудити життям.

Якось вранцi, в один iз таких похмурих днiв, Анна звично сiла бiля вiкна, проте сьогоднi вигляд дощових крапель та завiса густого дощу за вiкном чомусь не засмучували ii, а якось по-особливому заворожували, так, нiби не хотiли вiдпускати вiд себе. Так дивишся на вогонь чи бiжучу воду – непомiтно потрапляеш пiд магiчний вплив i вже не можеш позбутися дивного вiдчуття узалежнення вiд того споглядання.

Анна замислено глянула кудись у простiр дощових крапель. Сьогоднi чи не вперше за останнiй час не почувала звичного щему на серцi. Навпаки – у теплому затишному помешканнi iй було на диво комфортно. Майже так само добре, як колись у iхньому маленькому будиночку на вулицi Святоi Анни у Львовi. Як давно не була там i як сильно сумуе за тими часами… Якби ще хоч раз повернутися туди… Цiкаво, хто там зараз мешкае i чи щасливi люди, якi там живуть? Може, влiтку якась iнша дiвчинка бавиться помiж дерев у садку, а чиясь мама так само, як колись ii, варить конфiтюри та сушить на печi яблука та грушки. Ще й зараз iнодi вчуваеться той солодкий запах i мимоволi згадуеться та особлива атмосфера родинноi ласки i спокою, яка оточувала ii у дитинствi.

Анна сумно всмiхнулася. Лише нерозумна людина прагне повернення до минулого, мудра – вибудовуе собi щасливе майбутне i намагаеться втримати його у своему життi. Здаеться, сама вона нiяк не стане такою мудрою людиною.

Анна хотiла вiдiйти вiд вiкна, проте почула шум надворi й знов визирнула на вулицю. Хтось приiхав у сусiднiй будинок? Цей будинок уже декiлька рокiв стоiть пусткою, i нiхто, окрiм вуйка, якому доручено його доглядати, туди не заходить. Може, повернувся iхнiй сусiд пан Вiтольд?

Вона оперлася руками на пiдвiконник, притиснулася чолом до вiконноi шибки i спробувала роздивитися того, хто виходив iз брички.

Нi, це не сусiд. Це його небiж, пан Адам.

Вiдчувши, що iй стае якось незатишно, Анна мимоволi вiдхилилася вiд вiкна. Попередня зустрiч iз цим чоловiком ii налякала, i зараз у нiй теж ворухнулася якась невиразна тривога. Така невиразна, як доторк крил нiчного метелика або тепло вiд згаслого багаття. Нi, дурницi вона собi вигадуе. Три роки тому була ще зовсiм дитиною i бозна-що собi нафантазувала.

Намагаючись не втратити того чоловiка з поля зору, Анна знов пiдiйшла ближче, а тодi, сама не розумiючи навiщо, вiдсмикнула фiранку i навстiж розчинила вiкно. Надто поспiшаючи, необережно зачепила вiконну раму i та гримнула об стiну так, що аж затремтiла шиба.

Почувши рiзкий звук, Адам зупинився. Невже так швидко його побачили сусiди? Зрештою, провiнцiйна манера всiм цiкавитися давно перестала дивувати. Принаймнi, у безпосередностi iм тут не вiдмовиш.

Вiн пiдвiв голову i привiтався з дiвчинкою, яка дивилася на нього широко розплющеними очима. Навiть приблизно не знав, хто вона така. Очевидно, якась далека родичка сусiдiв. Хто там у iхнiй родинi народився пiсля смертi Дари, не мав жодного уявлення.

Налякавшись, Анна почервонiла i ледве спромоглася вiдповiсти на привiтання, тодi вiдразу щiльно причинила вiкно i затягнула фiранку вiд краю до краю. Що це таке? Нiчого ж не сталося. Просто знов пригадалася та давня трагiчна iсторiя з чужого життя. А ще раптом подумалося, що якби той пан не порятував ii саму, то, може, вона б i не жила вже на свiтi або була б калiкою.

Цiлий день Анна старанно вдавала, нiби нiчого не знае про приiзд у Жовкву племiнника пана Вiтольда, а ввечерi, почувши вiд тiтки, що iхнiй старенький сусiд помер i що його небiж успадкував по ньому будинок, лише байдуже повела плечима. Зовнi нiяк не вiдреагувала й на те, що Адам наразi не продаватиме будинок. Їй тiльки якось дивно тьохнуло серце, коли почула припущення тiтки про те, що вiн, мабуть, живе у сепарацii[11 - Сепарацiя – шлюб не розриваеться, проте подружжя мешкае окремо i фактично припиняе спiлкування. Дозвiл на сепарацiю надае Церковний трибунал. Новий шлюб неможливий. Хiба пiсля визнання не чинним попереднього.] з дружиною.

З’ясовувати подробицi такого делiкатного питання Анна не наважилася. Сама себе злякалася i сама собi здивувалася. Що iй до того, з ким та як живе той пан? Поряднiй дiвчинi навiть думати про таке не можна. Так i до зовсiм непристойних думок недалеко, а непристойнi думки – це вже великий грiх.

Вiд бiди подалi, Анна не лише заборонила собi згадувати про нового сусiда, але й вирiшила нiколи не потрапляти йому на очi. Заборонити – заборонила, проте за декiлька днiв знов побачила його з вiкна своеi кiмнати i не змогла побороти бажання подивитися на нього ще раз. Цiкаво, чому та iхня родичка так пристрасно закохалася в нього? Нiби ж нiчого особливого у ньому немае.

Анна придивилася до сусiда уважнiше i замислено усмiхнулася. Нi, вiн iще й зараз дуже цiкавий чоловiк. Мае iнтелiгентне обличчя, вишуканi манери i шляхетну сивину у волоссi. А ще мае голос, який годi забути. Глибокий, спокiйний, приемного тембру. Аж хочеться слухати його, немов музику. Якби вiн заговорив до неi… Якби зауважив… Якби… Але про що це вона думае? Навiщо iй його увага? Навiщо голос? Невже iй подобаеться цей чоловiк? Це ж такий великий грiх, що й подумати страшно. Потiм на сповiдi соромно про таке навiть заiкатися.

Анна якомога швидше вiдiйшла вiд вiкна. Завтра й близько не пiдходитиме до нього. Навiть у його бiк не дивитиметься. І нехай хоч свiт завалиться.

Назавтра Анна не те, щоб зовсiм забула про обiцянку самiй собi, просто якось не захотiла ii згадувати i наважилася знов пiдiйти до вiкна тодi, коли Адам виходив на вулицю, а через тиждень-другий це стало для неi звичним ритуалом. Невже той чоловiк аж так сильно подобаеться iй? Сама собi здивувалася, сама на себе розсердилася, але здолати це почуття не змогла. Вже починала здогадуватися, що вiдбуваеться, проте не хотiла такого для себе. Якесь божевiлля. Навiщо вiн iй? Навiть якщо вiн живе в сепарацii з дружиною, вiн усе одно одружений, а отже, думати про нього – грiх, шукати зустрiчi з ним – грiх, вигадувати собi виправдання – теж грiх. Грiх – i все. У неi е Маркiян, який ii любить i за якого вона незабаром вийде замiж, а той чоловiк, окрiм того, що мае дружину та дитину, ще й надто старий для неi. Про його походження, становище, маетки чи iнакше вiросповiдання i взагалi говорити зайве. Вiн випадково опинився тут, зовсiм близько вiд неi, але вже скоро буде так далеко, що й не досягнеш. Адам поважний, заклопотаний власними справами чоловiк, а вона… Властиво, майже й нiхто – анi шляхетного походження, нi статкiв, анi перспектив на майбутне. Неможливо, щоб це було щось серйозне. Незабаром усе минеться… Обов’язково минеться.

Не минулося. З кожним наступним днем Аннi дедалi дужче подобався саме цей чоловiк – його постава, зосереджений погляд чорних очей, впевнена манера поводження, те, що вона майже нiчого про нього не знае, а ще присутнiсть дуже близько й одночасно дуже далеко вiд ii життя. Це почуття нiчим iй не загрожуе. Просто ii уява отримала необмежений простiр для фантазiй, романтичних мрiй та припущень, а до реального життя це почуття не мае жодного стосунку. Їй нiколи не привернути його увагу. Може, саме це i вирiзняе Адама серед iнших чоловiкiв, якi тепер надто легко пiдпадають пiд ii чари. Недосяжне не лише приваблюе, але й здаеться бажаним. Минеться.

Анна навiть не помiтила, як за кiлька зимових мiсяцiв захопилася цим чоловiком настiльки, що й не зважала на своi стосунки з Маркiяном. Не розiрвала iх, але й не особливо переймалася ними. Уже навiть не вибудовувала собi жодних планiв на спiльне з ним майбутне. Те, що вiдбувалося з нею у реальному життi, перестало ii цiкавити, i вона тепер жила у своiх мрiях та фантазiях. Сховавшись за фiранкою, з незрозумiлою тугою дивилася на те, як Адам йде вулицею, як вiтаеться чи розмовляе зi знайомими, як iде кудись кiнно, i вiдчувала, що вiн стае неприпустимо iй необхiдним. А якщо дозволити собi випадково опинитися бiля нього на вулицi? Як вiн поставиться до того? Може, вона зауважить у його поводженнi щось таке, що iнодi помiчае у поводженнi iнших чоловiкiв? Може, навiть сподобаеться йому? Нi, це не жарти. Чоловiк iз таким становищем, як у нього, хiба побавиться з такою дiвчиною, як вона, а потiм залишить. Уже одна з iхньоi родини поплатилася за любов до нього.

Серце ii наполохано стиснулося вiд самоi думки про таке, i Анна вкотре дала собi слово забути Адама. Проте вже наступного дня, ще здалеку помiтивши його, знов пiдходила до вiкна. Вмерла б зi сорому, якби хтось здогадався, навiщо вона стоiть тут. Й сама до ладу не розумiла, чого iй хочеться насправдi – побачитися з ним чи нiколи не потрапляти на очi. Можливо, рання весна забивае iй памороки, а може, вона вигадала собi це божевiльне кохання, сама повiрила у нього i тепер не може позбутися. Нехай усе завершиться, ще й не розпочавшись. Жила ж вона без Адама ранiше, то невже не проживе зараз?




Роздiл 5


Того весняного ранку Анна, поснiдавши разом iз усiма, заходилася готувати обiд. Удягнула поверх домашньоi сукнi чистий фартух, розправила акуратно вiдпрасованi складки, витягнула з комiрчини борошно i, щоб просiяти його, вiдсипала трохи у сито. Добре, що сьогоднi нiхто не заважатиме iй лiпити вареники. Дiти, користаючи з погожого весняного дня, побiгли бавитися на вулицю, тiтка пiшла у справах на Ринкову площу, а вуйко щось робить у пекарнi. Година спокою гарантована.

Коли гримнули вхiднi дверi, Анна невдоволено насупилася, проте не озирнулася. Напевно, з пекарнi повернувся вуйко Павло. Цiкаво, чому вiн не зачиняе за собою?

Вона знов насипала трохи борошна у сито, але несподiваний протяг вiд розчинених дверей та вiкна здув поза стiльницю добру його жменю. Вставши навшпиньки, Анна потягнулася рукою до вiкна, щоб причинити його, проте вiдчула дивний дискомфорт. Так почуваешся тодi, коли в тебе за плечима стоiть хтось чужий i уважно за тобою спостерiгае.

Випустивши з рук сито, Анна швидко озирнулася й обiмлiла. Адам? Тут? Але ж…

Забувши про все на свiтi, вона зробила мимовiльний крок йому назустрiч, проте, вiдразу опам’ятавшись, зупинилася. Божевiльна. Куди вона йде?

Адам зачинив за собою дверi, привiтався з Анною, але вона не змогла нiчого йому вiдповiсти. Стояла посеред кухнi й мовчки дивилася на те, як вiн пiдходить до неi дедалi ближче, та вiдчувала, що серце провалюеться кудись у глибоку яму i вже не може виборсатися назовнi.

Помiтивши збентеження Анни, Адам стенув плечима. Дуже невиразно йому пригадалося, що вiн десь бачив цю дiвчину, проте, де саме – не пам’ятав. Навряд чи вона донька господарiв. У тих дiти малi, а ця – доросла. Напевно, небога Стефи. Там iще була якась сумнiвна справа з будинком, спадком та опiкою. Нiчого надзвичайного, трапляються i гiршi iсторii.

Дiвчина пiдвела голову. Сполохана панiка в ii очах i надто яскравий рум’янець на щоках мимоволi привернули його увагу. Якою вона була колись – не пам’ятав, але зараз дiвчинка видалася йому доволi приемною. Невинна i дуже молода. Десь рокiв чотирнадцять-п’ятнадцять. Гарне личко, довге до пояса волосся, виразнi очi, маленький напiврозкритий ротик, теплий погляд. Виглядае трохи наiвною, проте цей недолiк дуже швидко минае, а враховуючи те, що вона гарна, невинною вона теж залишатиметься недовго. Такi дiвчата рано виходять замiж. Очевидно, претендентiв на ii руку й зараз не бракуе.

Вiн уважнiше ковзнув по нiй поглядом. Невисока на зрiст, тоненька у станi, зграбна, округла, з маленькими ручками та нiжками, з гарно розвиненими грудьми. Здаеться, вона i зараз цiлком надаеться до шлюбу.

М’яко усмiхнувшись, вiн iще раз озирнув дiвчину з нiг до голови. Акуратна порцелянова лялечка – невеличка i тендiтна. Саме той тип жiночоi вроди, який подобаеться йому найдужче. Колись вона перетвориться у дуже вродливу жiнку. Цiкаво, скiльки iй рокiв?

Перехопивши погляд Адама, Анна ще дужче знiяковiла. Здаеться, вона йому подобаеться, але подобаеться зовсiм не так, як iй би хотiлося. Вона взагалi не повинна дозволяти, щоб на неi так дивилися. Може, вона чимось спровокувала його? Може, надто близько стоiть?

Анна спробувала вiдступити, проте вiдразу вперлася в стiльницю. Цiкаво, чим спровокувала? Вона ж iще жодного слова не сказала. Певно, з нею щось негаразд? Може, гудзик на сукнi розстiбнувся або щось iз одягом?

Вона обережно скосила очi додолу. Нi, все нормально. Гудзики старанно защепнутi, i спiдниця опускаеться додолу акуратними рiвними складками. Може, волосся розтрiпалося i вона виглядае нескромно?

Анна машинально пiдняла руки, щоб пригладити i справдi розтрiпане волосся, проте вiдразу передумала, бо згадала, що руки у неi в борошнi. А ще раптом зрозумiла, що Адам пiдiйшов до неi надто близько i якщо вона поправлятиме волосся, то мимоволi зачепить його рукою. Навiщо вiн узагалi пiдiйшов так близько?

Не уявляючи, як поводитися в цiй ситуацii, вона розгублено i зовсiм недоречно усмiхнулася йому. Сама не зрозумiла, чому усмiхнулася. Якби на мiсцi Адама був хтось iз ii залицяльникiв, давно поставила б того на мiсце, а тут стояла i нiяково усмiхалася.

Раптом Адам обережно торкнувся рукою ii волосся, сам поправив пасмо, яке вибилося з ii зачiски, i легенько ковзнув пальцями по щоцi.

Вiд несподiванки Анна завмерла. Це перевершуе все, що вона собi вимрiяла. Здалось би обуритися, а вона мовчить i лише якось по-дурному всмiхаеться.

Пiймавши ii усмiшку, Адам знову зацiкавлено глянув на дiвчину. А ця панна до бiса приваблива з тим своiм невинним личком та з усмiшкою, вiд якоi у неi на щiчках з’являються маленькi ямочки. Цiкаво, а сама вона усвiдомлюе, як виглядае i якi бажання пробуджуе?

Вiн ковзнув поглядом по ii обличчю. Нi, навряд чи. Вона ще маленька для таких думок. Це його власнi фантазii.

Вiдчуваючи, що Адам продовжуе вивчати ii, Анна здивовано пiдвела очi i, наштовхнувшись на його оцiнюючий погляд, перестала усмiхатися. Губи ii ворухнулися в нiмому запитаннi, але вона знову нiчого не сказала, лише вiдчула, як серце зайшлося вiд того, що Адам якось надто уважно розглядае ii губи. Невже вiн зараз нахилиться i поцiлуе ii?

Але Адам цього не зробив, лише несподiвано для самого себе не втримався i злегенька, нiби пестячи, торкнувся ii губ, неквапно окреслив контури пальцем i опустив руку. Навряд чи ця дiвчинка зрозумiе, чого йому хочеться насправдi… І слава Богу… Не треба iй поки що такого розумiти. Нехай хтось iнший бавиться з нею у такi iгри. Його тут за рiк-два не буде.

Анна злякано розплющила очi, але вiд Адама не вiдсторонилася, лише, забувши про забрудненi в борошнi руки, вперлася долонями йому в груди. Такого з нею не мало статися. Навiщо вiн це зробив?

Губи ii знов ворухнулися в нiмому запитаннi, але вона промовчала. Доторк руки Адама виявився несподiвано iй приемним. Цiкаво, а якби вiн ii поцiлував?

Злякано глянувши на нього, вона перевела подих. Яке там поцiлував? Порядна дiвчина нiкому такого не дозволить.

– Нащо пан таке робить? Я не повинна… Як ви…

Зауваживши, як перелякано дiвчина дивиться на нього, Адам вiдступив вiд неi якнайдалi.

– Я тебе налякав? Вибач… Ти дуже гарна.

Вiн знов глянув на неi. Цiкаво, вiдколи його приваблюють невиннi дiвчатка? Нiколи за собою такого не помiчав. Це ж саме той випадок, коли будь-яка фривольна дiя неприйнятна. Надто молода ця панна. А шкода, бо, коли вона виросте, його вже не буде у Жовквi.

Кинувши на Адама ще один розгублений погляд, Анна знiяковiла. Здаеться, мимоволi забруднила його сюртук борошном.

– Перепрошую. Я не хотiла… Направду, – вона пiдiйшла до миски з водою i заходилася мити руки. – Я забула про бруднi руки… Я все повитираю.

Провiвши Анну здивованим поглядом, Адам мимоволi ще раз озирнув ii з голови до п’ят. Гарненька i зграбна, нiби намальована. Аж дивно, що нiколи ii тут не бачив.

Не цiлком розумiючи, що робить, Анна знов пiдiйшла до Адама i мокрою рукою спробувала стерти плями з його сюртука, проте лише сильнiше розмазала iх по темнiй тканинi й вiд того ще дужче знiяковiла.

– Я направду не навмисно… Я…

Вiн перейняв ii руку. Затримав у своiй. Їi рука ледь тремтiла, а сама дiвчина виглядала як не при пам’ятi. Здаеться, вiн налякав ii до пiвсмертi. Навiщо вiн взагалi чiпав ii? Вiдразу ж зрозумiло, що вона ще дитина.

Мимоволi вiдчувши докiр сумлiння, Адам спохмурнiв. Не мав би ii торкатися. Вона не якась там дiвка з його фiльварку, яка давно все бачила, все знае i з якою можна не церемонитися. Тут iнакша ситуацiя. На таку дiвчинку можна хiба дивитися, а вiн як останнiй дурень вчепився до дитини.

– Не бiйся, я не зроблю тобi кривди.

Анна обережно забрала долоню з його руки.

– Я знаю, але… Але…

Якось зовсiм недоречно iй раптом пригадалося, якi понищенi у неi вiд роботи руки, i вона заховала iх у складках сукнi.

– Я не злякалась. Просто я не звикла до такого.

– Я вже це зрозумiв. Як ти називаешся? – раптом запитав Адам. – Я тебе нiколи тут не бачив.

Вона скоса глянула на нього.

– Анна. А ви мене не пам’ятаете?

– Я б запам’ятав таку гарну панну. Напевно, коли я сюди приходив, ти навмисно десь переховувалась.

Почервонiвши, Анна потупилася. Якби Адам знав, якими близькими до iстини е його слова, вмерла б iз сорому.

– Вуйко десь затримуеться, але я йому скажу, що ви приходили…

Роздивляючись ii, Адам не дослухав.

– Ти не спитала, хто я i навiщо сюди прийшов.

– Не мусила питати. Я знаю пана… Вже давно… Ще зi Львова.

Опустивши очi, вона не зауважила, яким здивованим поглядом озирнув ii Адам.

– Аж таку добру пам’ять маеш? Скiльки тобi рокiв? Знаеш, я зачекаю на твого вуйка тут. Розкажи щось про себе.

Анна злякано пiдвела голову i знов зазирнула Адаму в очi.

– Пан не може чекати на мого вуйка тут. Я тут сама. Ви мусите пiти.

Пiдiйшовши до дверей, вона розчинила iх навстiж.

Прослiдкувавши за нею поглядом, Адам усмiхнувся. Здаеться, ця дiвчинка виганяе його. Кумедно. Жодна панна ii становища та вiку не дозволяла собi такого. А вона з характером. Хто б подумав. Не виглядала здатною на таку рiшучiсть.

– Виганяеш мене? Аж так сильно тобi допiк?

Анна трохи розгублено глянула на нього.

– Я пана не виганяю, я тiльки дуже прошу пiти.

Не втримавшись, Адам розсмiявся.

– Справдi – величезна рiзниця. Не до порiвняння.

Прощаючись, вiн знов усмiхнувся. Цю дiвчинку теж можна зрозумiти. Якщо вiн залишатиметься з нею наодинцi, то зiпсуе iй репутацiю, а вона на таке не заслужила. Знаючи ii родину, не мав особливих iлюзiй щодо того, як iй тут ведеться. Зрештою, навряд чи цiй дiвчинi свiтить щось особливе i в майбутньому. Але менше з тим, ii майбутне – не його клопiт.

Уже за чверть години по тому, як Адам вийшов iз будинку, вiн i думати облишив про Анну. Натомiсть ii його вiзит приголомшив настiльки, що вона майже перестала розумiти, що дiеться. Спочатку – несподiвана поява Адама в iхньому будинку, потiм – увага, погляд, доторк. Логiчно пояснити все це вона не могла, а тому губилась у здогадах. Цiкаво, чому Адам дозволив собi таке? Вона так сподобалася йому чи це у нього таке специфiчне ставлення до всiх жiнок та дiвчат? Нiколи чогось такого про нього не чула.

Цiлий день Анна згадувала, як Адам дивився на неi, як обережно торкнувся ii губ, i серце млосно завмирало на той спогад. Майже не чула, що говорили довкола, не помiчала, що дiеться вдома, не розумiла, що робить сама, а коли випустила з рук тарiлку, не второпала, чому та розбилася.

Наступного дня вдягнула найлiпшу зi своiх буденних суконь i стараннiше, анiж звичайно, заплела волосся у двi коси. Вчора Адам приходив до них додому, але нiкого не застав, отже, нинi знов прийде. Цiкаво, як вiн дивитиметься на неi сьогоднi? Теж захоплено?

А якщо байдуже? Анна взялася до звичноi роботи, проте була така незiбрана та неуважна, що робота майже не посувалася. Зачувши чиiсь кроки, насторожено завмирала, постiйно прислухалася до звукiв на вулицi, кидала погляд у вiкно, а коли Адам з’явився на порозi, облишила все i втекла геть. Навiщо втекла? І сама не зрозумiла. Забiгши до себе в кiмнату, обперлася плечима на стiну i прислухалася до того, як скажено калатае у грудях серце. Тепер Адам думатиме, що вона взяла собi близько до голови його вчорашню поведiнку, а вона навiть пам’ятати такого не повинна. Вийти б до нього, стримано привiтатися, холодно глянути, а тодi розвернутися i пiти геть. І нехай знае, що iй байдуже.

Побачивши, що дiвчина втекла вiд нього, Адам усмiхнувся. Все ж таки Анна ще дитина. Вчора вiн налякав ii, i тепер вона уникатиме зустрiчей з ним. А шкода, бо iнодi було б приемно побачити ii. Хоча… За чим тут шкодувати? За проблемами на свою голову? З нею все одно не можна нiчого собi дозволити. Враховуючи всi обставини минулого, вiк дiвчини, ii невиннiсть та гарну репутацiю – це саме той випадок, коли до неi не варто наближатися на вiддаль ближчу, анiж п’ять крокiв.

Як зайвий баласт, Адам вiдразу викинув з голови всi думки про Анну, та незабаром iз подивом зрозумiв, що йому хочеться побачити ii ще раз. Особливого значення цьому бажанню не надав. Воно було настiльки миттевим та невиразним, навiть смiшно його аналiзувати. Така невинна дiвчинка у його спосiб життя не вписувалася. Вплутав би ii у щось надто скандальне, а робити iй кривду не хотiлося. Зрештою, у нього i без цiеi панни проблем не бракуе. Не надто легка та спокiйна зима минула,[12 - Натяк на польське повстання шляхти проти уряду в лютому 1846 року. Селяни-мазури пiшли проти повстанцiв-шляхтичiв, нападали на маетки, грабували та вбивали. Загинули сотнi шляхтичiв.] не особливо зачепивши його та родину, проте вiн мусив виiхати з ними на декiлька мiсяцiв до Львова, i тепер серйозно замислився над тим, щоб невдовзi побудувати будинок ще й там. За сприятливих умов можна розпочати будiвництво вже цього року, наступного завершити якусь частину робiт, потiм вивершити зовнiшне оздоблення, взятися за внутрiшне… Добре, що тепер у нього е цей будинок у Жовквi. Вiд його продажу можна отримати непоганi грошi.




Роздiл 6


З того часу, як Анна востанне бачилася з Адамом, проминуло два мiсяцi, i вона майже вмовила себе не думати про нього. Припинила виглядати, не стежила з вiкна i навiть не знала, чи е вiн у Жовквi. Вiн так дивно повiвся з нею, а тодi зник. З жодною панною свого кола не дозволив би собi такого, але вона теж не дiвка йому якась i непристойних вибрикiв терпiти не мусить. Шкода лише, що понавигадувала собi невiдомо чого, сама в те повiрила i сама тепер мучиться докорами сумлiння. Насправдi ж здався вiн iй тисячу рокiв. Жила без нього ранiше – житиме i тепер. І взагалi – вiн надто старий для неi. Хiба у неi хлопця нормального нема?

Добрих намiрiв вистачило до наступного вiзиту Адама до них додому.

Цього разу вiн прийшов десь по обiдi й знов, як тодi, нiкого, окрiм неi, вдома не застав. Тiтка з молодшими дiтьми ще не повернулася вiд родини, яка мешкала в Куликовi,[13 - Куликiв – мiстечко за 15 км вiд Львова. Вiдоме вiд початку ХІV ст. Найвiдомiша пам’ятка – готичний костел Св. Миколая, один iз найстарiших в околицях Львова.] вуйко Павло поiхав у справах до Львова, старшi дiти бiгали десь поза хатою, а Анна, користаючи з рiдкiсноi нагоди вiдпочити вiд усiх, сидiла на лавi, пiдiбгавши пiд себе ноги, i читала книжку.

Почувши стук у дверi, неохоче пiдвела голову. Нема комусь що робити, от i вештаеться по хатах. Про Адама й не згадала. Не лише припинила виглядати, але переконала себе в тому, що нiколи не зустрiнеться з ним.

Пiдвiвшись, Анна вiдклала книжку, пiдiйшла до дверей, натиснула на клямку i… вiдчула, як вiд страху в неi пiдкошуються ноги. Адам? Тут? Знову?

На якусь частку секунди втратила контроль над собою i мало не зачинила дверi у нього перед носом, проте вчасно спам’яталася i впустила досередини.

– Сьогоднi вже не виганятимеш мене? – усмiхнувшись, запитав вiн. – Конче маю поговорити з твоiм вуйком.

Анна якось непевно хитнула головою. Мала б сказати, що вуйка нема вдома i що чекати на нього марно, проте чомусь не змогла промовити й слова. Стояла, враз онiмiла, i навiщось стискала рукою клямку.

Адам уважнiше придивився до дiвчини. Плавний вигин шиi, теплий тон шкiри, пасмо каштанового волосся, що вибилося з зачiски й опускаеться на шию непокiрними завитками, тоненька жилка просвiчуе крiзь шкiру на скронi й б’еться в прискореному ритмi. Вiн знов ii налякав? Лише своею тут присутнiстю? Чи не найменше йому хотiлося лякати цю дiвчинку. Вiдчував якусь дуже невмотивовану та дивну нiжнiсть до неi. Добре, що вона хоч е старшою, анiж вiн думав ранiше. Принаймнi, не вважатиме, що втратив здоровий глузд i вподобав дитину.

Вiдчуваючи погляд Адама, Анна тихенько зiтхнула. Здаеться, всi обiцянки самiй собi летять шкереберть i вона не може забути цього чоловiка. Цiкаво, чому вiн так уважно вивчае ii? Йому не байдуже?

Раптом Адам поклав долоню на ii руку. Навiщо? Сам не зрозумiв – просто мав гостру потребу це зробити. Ковзнув долонею вгору по ii руцi, кудись аж пiд рукав лiтньоi сукнi, вiдчув пiд пальцями гладеньку шкiру передплiччя i зупинився за крок вiд того, щоб остаточно втратити бажання зупинятися. Посунувся б значно далi, проте розумiв, що не повинен. А шкода, бо навiть пiд тiею жахливою сукенкою бачив, якi в Анни гарнi плечi та груди. Якби вона не була такою невинною, як виглядае. Почувався цiлковитим iдiотом, коли торкався ii так, як не мав би торкатися.

На секунду Анна заплющила очi. Доторк руки Адама примусив ii вiдчути незрозумiле збентеження та млiсть. Вона пiдвела голову i несмiливо, самими лише очима, усмiхнулася йому. Чому всмiхнулася? І сама не зрозумiла.

Адам перехопив ii погляд. Дивилася на нього так, нiби те, що вiн щойно зробив, було чимось цiлком зрозумiлим, таким, чого й очiкувала вiд нього. Вона аж така мудра?

Несподiвано для самого себе вiн торкнувся ii смiливiше i з подивом зрозумiв, що цiй наiвнiй дiвчинцi кожного разу вдаеться не лише зацiкавити його, але й примусити повестися так, як вiн собi не планував. Що за напасть така?

Обережно вивiльнивши руку i нiби вибачаючись за те, що мусить це зробити, вона нiяково всмiхнулася йому.

– Я пана не виганяю, але сьогоднi вдома теж нiкого немае… Прийдiть пiзнiше. Дуже пана прошу.

Дивилася на нього ледь наполохано, проте вже так, нiби не лише добре розумiла, чому вiн саме так повiвся з нею, але й знала, що це для неi означае. Можливо, вона не така вже й невинна, як виглядае. Інодi саме такi гарненькi дiвчатка надто рано потрапляють у пiкантнi iсторii. Хоча… Виглядае таки занадто доброчесною для такого.

Адам спробував зазирнути Аннi в очi, але вона скромно потупила погляд, враз врiвноваживши неоднозначнiсть нещодавнього поводження пiдкреслено невинною посмiшкою та виразом безгрiшностi на обличчi. Майже зумiла порятувати ситуацiю, бо Адам таки не встиг збагнути, чи насправдi побачив у нiй розумiння його бажань, чи це лише здалося йому.

Ще раз уважно придивившись до неi, вiн побачив лише скромно потупленi очi i ввiчливу усмiшку на губах. Єдине, у чому тепер не сумнiвався, – щось у цiй дiвчинi його зачiпало. Але що? Поводилася не аж так смiливо, щоб вiн мiг злегковажити всi писанi та неписанi правила моралi, проте ii личко та фiгура викликали цiлком прогнозованi бажання, i це важко iгнорувати. Вона гарна, здорова i дуже молода. Можливо, йому просто хочеться переспати з нею. Дозволити собi таке вiн не може, а отже, зациклився на цьому бажаннi. Доволi дурна поведiнка, проте не безглузда. Принаймнi, в нiй е хоч якась логiка. Можливо, дiвчина чимось подiбна на його першу дружину i вiн реагуе саме на цю схожiсть. Анна належить до тiеi ж родини i мае той самий тип зовнiшностi – невисока на зрiст, делiкатна та зграбна. Подумки вiн спробував порiвняти ii з Дарою, проте очевидноi подiбностi не побачив. Нi, цiлком iнакша. Схожостi нема анi в обличчi, анi в манерах, а в поведiнцi – й поготiв. Це дещо iнше. Але що?

Удома Адам подумки посмiявся з себе. Там, де нема нiчого особливого, вiн побачив щось для себе цiкаве. Очевидно, провiнцiйне життя затягуе швидше i сильнiше, анiж думав ранiше. Коли стае нудно, мимоволi намагаешся чимось себе розважити. От тiльки дивну i не надто мудру розвагу вiн собi вигадав. Треба негайно все це припиняти.

Адам повернувся до нагальних справ, проте вже наступного дня з подивом зрозумiв, що досi думае про Анну. Це видалося йому вкрай безглуздим, проте заперечувати очевидне не було сенсу. Зрештою, нiщо не заважае зайти до них додому ще раз i переконатися, що насправдi вiн анiтрохи не зацiкавився Анною. Чим там взагалi цiкавитися? Наiвною дiвчинкою?

Незабаром цi вiдвiдини стали для Адама звичним явищем. Інодi за грою в карти вiн засиджувався до пiзнього вечора i додому повертався вже поночi. Якби не минуле, яке поеднувало його з цiею родиною, таке виглядало б дуже дивним, а стороння людина зрозумiла б, що iнакше становище та виховання мало б спонукати його до пошукiв iншого товариства. Проте стороннього спостерiгача не було й Адам мiг приходити сюди мало не щовечора. З подивом спостерiгала за ним лише Анна, але iй теж не вiрилося, що вiн приходить сюди заради неi. Це межувало б зi скандалом, а на вiдкритий скандал не наважиться жоден розсудливо налаштований чоловiк.

Власне, вiн i справляв враження такого розсудливо налаштованого чоловiка. Вiдколи почав заходити до них додому, поводився вкрай обережно i не робив нiчого такого, що могло б насторожити – жодного необережного доторку, натяку чи неприйнятноi фрази. Напевно, гра у карти – це едине, що його тут приваблюе.

Спочатку Анна не здогадувалася, що подобаеться Адамовi дедалi дужче. Принаймнi, саме так вiн тепер пояснював собi причину своiх вiзитiв сюди. Йому подобалося, що ця дiвчинка така безпосередня, невинна, мила й одночасно цiлком непрогнозована, вже по-жiночому чуттева, трохи некерована i поривчаста. У поеднаннi з ii гарненьким напiвдитячим личком, маленьким зростом та зграбною, зовсiм не дитячою фiгуркою це створювало каламутну сумiш, яка моментами цiлком збивала з пантелику. Дивлячись на неi, дедалi виразнiше вiдчував докори сумлiння, а те, що мимоволi роздягав ii поглядом, здавалося йому чи не найтяжчим у життi злочином. З нею взагалi важко визначитися, хто вона насправдi – вже доросла жiнка чи досi наiвна дiвчинка. За вiком могла б узяти шлюб i мати дитину, проте з поводження нiчого певного не скажеш. Вона нiяково всмiхалася йому при зустрiчi, чемно вiталася, майже не затинаючись, вiдповiдала на запитання i не робила нiчого такого, що дозволило б засумнiватися в тому, що вона сприймае його якось iнакше, анiж знайомого вуйка. Проте вже за мить вiн здивовано помiчав у Аннi щось дуже неспокiйне, чуттеве, майже грiховне. Вона i дивилася на нього якось iнакше, i реагувала на його присутнiсть так, нiби iй залежало на тому, щоб вiн приходив. У поеднаннi з ii наiвнiстю та недосвiдченiстю це виглядало доволi дивно i викликало вкрай суперечливi вiдчуття. Що дiеться у цiй чарiвнiй голiвцi? Чого Анна хоче? Чи розумiе, до чого це може призвести? Невже iй хочеться випробувати на комусь своi чари? В ii вiцi з дiвчатами таке трапляеться. Ще не е жiнкою, але вже почуваеться здатною на авантюру. Навiщо йому така сумнiвна забава? Нiколи не потрапляв в iсторii такого штибу i тепер не мав жодного бажання у них потрапляти.

Якийсь час Адам лише спостерiгав за Анною, та незабаром зауважив, що думае про неi значно частiше i серйознiше, анiж йому б того хотiлося. Може, у тому таки е якийсь сенс? Давно не помiчав за собою чогось такого. Волiв не робити передчасних висновкiв, проте продовжував iз цiкавiстю спостерiгати за Анною. Тепер погляд його довше, анiж дозволено, затримувався на звабливiй фiгурцi, пiд простим домашнiм одягом вiн вгадував форму та округлiсть грудей i розумiв, що йому не хочеться обмежуватися цим невинним спогляданням. Аж кортить спровокувати Анну на щось не надто для неi безпечне. Зрештою, релiгiйне виховання та внутрiшнi бар’ери навряд чи дозволять iй перейти межу. А вiн? Чи може вiн дозволити собi зв’язок iз невинною панною? Це мусило б бути щось надто серйозне, а вiн досi не мав цiлковитоi певностi у тому, що йому справдi того хочеться.

Анна ж цiлий день жила думками про Адама, а коли вiн випадково торкався ii руки, не лякалася, як колись, лише ледь здивовано ловила на собi уважний погляд його чорних очей i бачила у них щось таке, чого вже не могла iгнорувати. Вiн i дивився на неi так, як у жодному випадку не мав би дивитися на доброчесну панну, i в поглядi його було так багато вiдвертого бажання, що це мало б ii ображати, проте чомусь не ображало. Напевно, це таки краще, анiж якби вiн ii не помiчав.

На щастя, нiхто з родини не бачив цих змiн у поведiнцi Анни, а вона сама ще сподiвалася приховати iх вiд Адама. Проте коли вiн заходив до них додому, вона дедалi частiше забувала про все на свiтi, дивилася на нього закоханими очима i в поглядi ii було стiльки нiмоi радостi та захоплення ним, що врештi Адам не мiг не здогадатися, що все значно простiше i банальнiше. Анна по-дитячому закохалася в нього. Не бачив жодних причин такого ii ставлення i, здаеться, нiчим на цю любов не заслужив, проте ситуацiю це змiнювало кардинально, бо робило Анну надто беззахисною перед ним. Волiв би не бачити такоi очевидноi спокуси, проте вона вже iснувала. Важко вiдмовитися вiд того, що само йде до рук. Та й що Анна тут мае? Мiг би зробити ii життя значно легшим i приемнiшим. Шкода лише, що банальнi стосунки передбачають банальнi наслiдки, а подiбний розвиток подiй не для такоi дiвчини, як Анна. А що тодi для неi? Шлюб iз кимось iншим? Думати про таке теж чомусь не хотiлося. Нiкого гiдного ii не бачив. Власне, й не хотiв бачити. Взагалi поводиться, як дурень. Не шукае зустрiчей iз нею, не робить жодних пропозицiй, не намагаеться посунутися трохи далi. Щонайменше це смiшно, якщо взагалi не безглуздо. Може, вона вже чекае на рiшучiшi кроки?

Якийсь час Адам спостерiгав за Анною. Нi, вона ще нiчого не очiкуе. Надто невинна для такого. Треба дати iй спокiй. Для тiлесних насолод е iнакшi жiнки.

Якийсь час Адам так чи iнакше намагався вiдволiктися вiд Анни, проте скоро зрозумiв, що йому не хочеться iгнорувати своi бажання та шукати розраду деiнде. Його вабила саме Анна. Їi манера усмiхатися, говорити, рухатися, ii спосiб поправляти волосся, делiкатнiсть поводження, вмiння уникати невдоволення родини, поступливiсть, доброзичливiсть, якась внутрiшня теплота та затишнiсть, а заразом i те, що йому не доводиться грати перед нею жодноi ролi.

Щось у ii характерi е таке, що надто сильно його приваблюе. Навiть цiлковита незахищенiсть перед ним та юний вiк уже не здаються серйозною перешкодою. У ситуацii, яка складаеться у його власнiй родинi, Анна пiдходить йому чи не найкраще, а те, що вона невинна та недосвiдчена, перетворюеться з ii вади на перевагу. Вiн забере ii до Львова i з часом навчить усього того, що хочеться бачити в жiнцi, яка належатиме лише йому. Може, тут навiть нема особливоi кривди для неi. Вiн дасть iй те, чого вона нiколи не матиме тут.

Шкода лише, що будинок у Львовi ще не добудований. Замешкати там реально не ранiше, анiж восени наступного року. Зрештою, з Анною все одно не можна поспiшати. Належить до того типу жiнок, яких кривдити i тим паче примушувати щось робити силою – великий грiх.

Те, що щось невловно, але небезпечно змiнюеться в ii стосунках iз Адамом, Анна зауважила майже вiдразу. Тепер вiн говорив i поводився з нею iнакше, анiж ранiше. Куди й подiлася звична стриманiсть та обережнiсть. Натяки примушували нiяковiти, погляди й обережнi доторки – червонiти, а те, як вiн реагував на неi, дедалi дужче непокоiло. Інодi так сильно, що iй хотiлося втекти вiд Адама i розповiсти про все це тiтцi, проте, розумiючи безглуздiсть такого вчинку, вона зупиняла себе. Не наiвна ж дитина i, дякуючи своiм замiжнiм колежанкам, знае, що насправдi вiдбуваеться мiж чоловiком та жiнкою.

Адам не переходить дозволених меж, лише ледь-ледь порушуе правила пристойностi, але це не катастрофа. Вiн пофлiртуе з нею i зупиниться. Якби вiн надумав ii звабити, то поводився б не до порiвняння смiливiше.




Роздiл 7


Уже й лiто добiгало до перших осiннiх днiв, а в ii стосунках iз Адамом нiчого особливого не вiдбувалося. Та сама невизначенiсть i очiкування чогось незрозумiлого. Така ж прихована гра поглядiв i обережних напiвтонiв в iнтонацiях. Якби Анна мала смiливiсть запитати себе, що саме примушуе ii серце завмирати в передчуттi зустрiчi, не змогла б нiчого собi вiдповiсти. Уже близько тижня Адам знов поводився так, нiби мiж ними нема нiчого незвичайного. Жодного мимовiльного доторку, обережного натяку чи двозначностi у словах чи дiях. Лише щось невиразне у поглядi й вичiкувально-обережне в поводженнi. Напевно, вона вигадала собi цю симпатiю, а вiн давно втратив до неi iнтерес.

От i сьогоднi Адам звично прийшов до них ввечерi й зараз сидiв навпроти i навiть не зауважував ii присутностi.

Анна кинула на нього швидкий погляд з-пiд вiй i опустила очi. Вперто вдае, нiби захопився грою у карти i нiчого, окрiм цiеi своеi гри, не помiчае. Ну, й нехай. Хiба iй не однаково?

Вiдклавши шиття на столик для рукодiлля, Анна пiдвелася. Давно треба все це припинити. Ситуацiя вичерпала себе. Адам перший це зрозумiв i тепер завжди поводитиметься вiдсторонено та байдуже.

Намагаючись не привертати до себе увагу, вона тихенько вийшла з кiмнати. Незабаром осiнь, а в помешканнi досi по-лiтньому задушно. Повiтря завмерло i навiть вiд теплого мерехтiння свiчок не рухаеться – застигло так, нiби це не повiтря, а в’язка патока. Аж дихати важко.

Анна ледь зсунула пластини корсету, якi особливо дошкульно вп’ялися в ребра, скинула з нiг легенькi лiтнi черевички i вийшла на вулицю. Ступила декiлька обережних крокiв босонiж i зупинилася. Вечiрня напiвтемрява сутiнок перемiнилася в нiч i сховала у своiй невиразностi садок при будинку.

Глибше вдихнувши повiтря, Анна зiтхнула. Чого iй хочеться? Й сама до ладу не розумiла, проте так виразно вiдчувала, що сумуе за чимось безнадiйно втраченим, що ладна була абсолютно серйозно це оплакувати.

У цiлковитiй темрявi зробила ще кiлька невпевнених крокiв i наштовхнулася на стовбур грушки. Ввечерi тiтка поливала грядки i тепер нiчна прохолода пахне свiжою зеленню та вологою землею.

Заплющивши очi, Анна притулилася плечима до стовбура. А ще матiола цвiте. Цвiте i пахне так, що аж млосно вiд тих ii пахощiв.

Торкнувшись руками стовбура грушки позаду себе, Анна ковзнула долонями по шорсткiй корi. Нiчого незвичайного не сталося, а почуваеться так, нiби щаслива й одночасно дуже нещасна. Цiкаво, чому? Невже тому, що Адам не помiчае ii? Божевiльна. Це ж значно краще, анiж якби вiн намагався скоротити дистанцiю.

Вона ледь вiдхилила голову назад, глибше вдихнула трохи прохолоднiше, анiж в помешканнi, повiтря i сумно всмiхнулася. Навiщо себе дурити? Насправдi скучила за увагою Адама, за його обережними доторками i за тим, як вiн ще зовсiм нещодавно дивився на неi. Цiкаво, а якби вiн ii поцiлував?

Вона ковзнула долонями по шорсткiй корi й опустила руки. Вiдчувала дивний неспокiй чи радше жаль за чимось незвiданим. Звiдки це незрозумiле сум’яття на душi? Напевно, вiд спеки, а може, вiд пахощiв трав та нiчних квiтiв?

Раптом почувши шум, Анна розплющила очi. Хтось виходить iз будинку?

Якусь частку секунди вона вдивлялася в нiчну темряву, тодi, впiзнавши Адама, завмерла. Вiн повертаеться додому. Сам-один, i навiть вуйко не пiшов його вiдпровадити.

Мимоволi затамувавши подих, Анна причаiлася. Лише серце товклося в грудях, немов збожеволiло. Що з ним дiеться, з тим клятим серцем? Вiдбивае своi удари десь аж у скронях – шалено, налякано, млосно, не даючи зосередитися на тому, що вiдбуваеться. А якщо пiдiйти до Адама самiй? Нiхто ж не побачить iх зараз?

Анна глибше вдихнула повiтря i знов затамувала подих. Нi, не варто пiдходити. Адам перший осудить ii за таку смiливiсть. Якщо вiн шукае зустрiчi з нею, – це щось одне, а якщо вона, – це дещо цiлком iнакше.

Якимось дивом Адам сам зауважив ii у темрявi помiж дерев i пiдiйшов ближче.

– Я думав, ти вже спиш. Не спиться?

Анна не ворухнулася. Жодного разу iй не доводилося зустрiчатись iз Адамом посеред ночi, ще й наодинцi. Хоч би нiхто того не побачив. Осудять так, що не лише ii добре iм’я постраждае, але й усе життя полетить шкереберть.

– Нiчого, що я напрошуся до тебе в товариство? – вiн усмiхнувся i став так близько, що Анна вiдчула тепло його тiла. – Ти ж нiкого тут не очiкуеш?

Не знаючи, що вiдповiсти, дивилася на нього широко розплющеними очима i мовчала. Тiльки серце продовжувало налякано товктися в грудях i дихати ставало дедалi важче. Та що ж воно за напасть на ii голову?

Адам нахилився i спробував у темрявi роздивитися обличчя Анни. Виглядала розгубленою, наляканою, але була дуже милою. Бачив, що не надавалася до життя, яке тут провадила, проте була саме такою, з якою йому б хотiлося розпочати трохи iнакше життя. Може, й справдi якомога швидше забрати ii до себе? Вiднедавна бажання вчинити саме так перетворилося для нього у нав’язливу iдею. Давно йому не доводилося так довго очiкувати на якусь жiнку. Здаеться, мае до Анни цiлком виразнi сентименти i боiться скривдити.

Вiн замислено торкнувся долонею ii щоки. Його вабило ii тiло, ii запах, навiть те, як вона насторожено завмерла зараз. На що вiн взагалi очiкуе? Щоб ii вiддали замiж? Нiколи собi цього не подаруе.

– Анно, ти подобаешся менi. Знаеш це?

Вона не ворухнулася, а Адам, нiби так воно й мае бути, пригорнув ii до себе.

– Ми не повиннi… – Вона зробила нерiшучу спробу звiльнитись, вперлася долонями йому в груди, проте вiдчула тепло його шкiри пiд тоненьким полотном сорочки i затихла. Раптом iй стало так затишно, так добре, що опиратися розхотiлося.

– Тихенько… – Адам легенько дiткнувся пальцем ii губ i усмiхнувся. Торкався Анни дуже обережно, не поспiшаючи i не переходячи певних меж, так, щоб не налякати ii ще дужче. – Бачиш, нiчого поганого з тобою не вiдбуваеться… Я не роблю тобi жодноi кривди.

Анна заперечно хитнула головою, невпевнено спробувала звiльнитися, проте солодка млiсть уже накривала ii своею густою вологою хвилею, забивала памороки, заплутувала думки i не дозволяла розсудливо мислити. Вона не повинна так поводитися… Не повинна таке дозволяти… Не повинна…

Адам нахилився. Не поцiлував ii, вона лише вiдчула тепло його подиху надто близько вiд своiх губ. Ще мить – i вона сама себе втратить, а вiн ii поцiлуе.

Мимоволi злякавшись, Анна вiдхилила голову. Їi волосся ковзнуло по його щоцi, i Адам торкнувся губами скронi.

– Чому ти тiкаеш? Я ж нiчого поганого тобi не роблю.

Вона заперечно хитнула головою, проте Адама не вiдштовхнула. Впиратись не намагалася навiть тодi, коли вiн розстiбнув декiлька гудзикiв на ii сукнi. Вiдчувала його гарячi поцiлунки у себе на шиi, на плечах, тодi значно нижче… Навiщо вона взагалi дозволяе йому все це?

Не зустрiчаючи опору, Адам легенько потягнув спiдницi вгору. На якусь частку секунди вiдчув долонею тепло шкiри, ще за мить мимовiльний порух назустрiч ii тiла, але майже вiдразу Анна вперлася руками йому в груди.

– Нi, так я вже не хочу… Вiдпустiть мене. Чуете?

Адам неохоче розтиснув руки. Не набагато ж iй стало смiливостi – лише на декiлька доторкiв. А шкода. Тепер хотiв ii навiть дужче, анiж ранiше. Нiчого, вона ще належатиме йому.

Швиденько натягнувши сукню на плечi, Анна глянула Адаму в очi й сама злякалася того, що побачила там. Нi, вона не стане його коханкою. Нiколи i за жодних обставин. Це неможливо.

Хапнувши ротом повiтря i ледь не розридавшись вiд надлишку емоцiй, вона майже з жахом глянула на Адама.

– Але я не хочу…

– Чого не хочеш? Любити чи бути зi мною?

Розпачливо зазирнувши Адаму в очi, Анна раптом кинулася геть. Однаково куди i навiщо, тiльки подалi вiд своiх та його бажань, подалi вiд доторкiв його рук i вiд того, що вiдчувала зараз. Такого з ними не мало статися. Це помилка. Лише прикра помилка.

До тями Анна почала повертатися десь аж за рогом хати. Притиснулася чолом до побiленоi вапном стiни i насамперед гiрко розплакалася. Плакала вiд щастя, вiд солодкого болю в грудях i вiд жалю за тим, чого у неi нiколи не буде з цим чоловiком. Почувалася нещасною й одночасно найщасливiшою у свiтi. Попри дистанцiю у вiцi, становищi та вiросповiданнi, любила Адама так сильно, що ладна була вiддатися йому. Що з ними взагалi вiдбуваеться? Ранiше вiн нiколи не робив iз нею нiчого такого, а зараз нiби розум втратив. Невже вiдбуваеться щось таке, чого вiн не хоче чи не може контролювати? Ще рiк тому тiтка казала, що якщо в якийсь момент чоловiк надто вiльно поводиться з дiвчиною – це ще не означае, що вiн думае про неi якось iнакше, анiж як про тимчасову розвагу. Саме тодi треба бути особливо обережною й очiкувати, що вiн намагатиметься дуже сильно скривдити дiвчину.

Анна витерла очi краем спiдницi й присiла на землю при стiнi. Але Адам зовсiм не такий. Просто вiн дозволив собi трохи бiльше, нiж можна собi дозволяти. Кажуть, деякi чоловiки такими е, i з тим нiчого не вдiеш. Зрештою, навiть iй це сподобалося, то що вже казати про нього.

Обхопивши колiна руками, вона заховала обличчя в складках сукнi. А може, це вона його спровокувала? Не зумiла зупинити? Це ж не катастрофа, а звичайне непорозумiння. Вони лише ледь втратили голову i вiдразу отямилися. Адам навiть не поцiлував ii по-справжньому. Лише трохи сильнiше обiйняв i торкнувся так, як не мав би торкатися. Може, вiн зараз шкодуе про це?




Роздiл 8


Анна чесно намагалася не заохочувати Адама, проте вже за декiлька тижнiв вiд нещодавньоi невизначеностi у iхнiх стосунках не залишилося й слiду. Легкий флiрт перейшов у небезпечну гру, яка вимагала не так обережностi чи бажання вiдступити, як смiливостi та вмiння зайти за межу так, щоб зупинитися за крок вiд остаточного з’ясування стосункiв та за дюйм вiд лiнii неповернення. Але найдивнiшим було те, що вона перестала боятися того, що з нею все це вiдбуваеться. Здаеться, Адам ii любить, а коли любиш – неможливо скривдити людину, яка тобi довiрилася.

Уже навiть не боялася залишатись iз ним наодинцi i ввечерi сама почала виходити до нього в сад. Восени смеркае ранiше, i густа темрява старого саду надiйно ховае iх вiд стороннього ока. Це нiчого, що вiн дозволяе собi трохи бiльше, анiж варто, нiчого, що говорить так, нiби i не сумнiваеться у тому, що вона належатиме йому. Надто далеко вiн не заходить. Навiть у губи не цiлуе.

За мiсяць такого спiлкування з Адамом Анна перестала зважати на те, що ii щось поеднуе з Маркiяном. Спочатку в iхнiх стосунках з’явилася нещирiсть i фальш, а потiм у цьому хлопцевi ii почало дратувати буквально все – зовнiшнiсть, манери, поведiнка, навiть те, що вiн надто сильно ii кохае, а чи не найдужче – власна невдячнiсть. Уже й не сумнiвалася – мусить розiйтися з ним. Не знала лише, як сказати йому про це, а тому без жодних пояснень почала уникати зустрiчей. Звичайне боягузтво, проте це краще, анiж обдурювати себе та його, i, напевно, безпечнiше, нiж розповiдати правду. Заборонене кохання – це зовсiм не та iсторiя, про яку хочеться кричати на кожному кроцi. Простiше вигадати сотню iнших причин i зробити так, щоб у них повiрили. Добре, якби Маркiян подумав, нiби вона знайшла собi iншого хлопця. Це врятуе iх вiд непотрiбного з’ясовування стосункiв i вiдверне увагу вiд кохання до Адама.

Не наважуючись анi на рiшучi дii, нi на вiдверту розмову з Маркiяном, Анна, проте, зо три тижнi старанно уникала його. Сьогоднi, щоправда, ледь не потрапила на очi тодi, коли поверталася додому сама. В останню мить встигла пiрнути у напiвпрочинену хвiртку сусiдського подвiр’я. Те, що це подвiр’я при будинку Адама i що незамiжнiй дiвчинi не можна приходити до чоловiка, який мешкае сам, якось вилетiло у неi з голови. Згадала про це, коли опинилася всерединi, але вiдступати було пiзно.

Стараннiше застiбнувши теплу гранатову кацабайку,[14 - Кацабайка – верхнiй одяг польських i русинських жiнок Галичини. З широкими рукавами, яскравого кольору, обшитий хутром.] яку вперше вдягнула сьогоднi вранцi, Анна присiла на невеличку лавку при огорожi.

Те, що зберегти у таемницi свiй вiзит сюди не вдасться, зрозумiла майже вiдразу. Адам побачив ii вже за декiлька хвилин.

– Що ти тут робиш? – на ходу надягаючи на себе сюртук, вiн вийшов до неi. – Що сталося?

Вона непевно повела плечима.

– Нiчого не сталось. Тiтка наказала прийти до вас i сказати, щоб ви сьогоднi до нас не приходили. Вони з вуйком ввечерi збираються до родини в гостi i…

Почервонiвши, вона затнулася. Безглуздiше, анiж це пояснення, годi вигадати, проте на щось розумнiше не мала анi часу, анi фантазii.

Зрозумiвши, що нiчого серйозного не сталося, Адам полегшено зiтхнув i усмiхнувся.

– То чого ж ти сидиш тут на лавцi? Зайшла б у будинок. Здаеться, менi неймовiрно пощастило – це вперше у моему життi таку гарну панну посилають до мене додому саму.

Ще дужче почервонiвши, Анна не знайшлася з вiдповiддю. Вiн жартуе собi з нею, а перед iхнiм будинком стоiть Маркiян.

Адам знов усмiхнувся:

– Здаеться, тобi доведеться пошукати iнакше пояснення.

Приречено зiтхнувши, Анна втупилася поглядом кудись поверх паркану. Не пояснення iй доведеться пошукати, а вихiд iз неоднозначноi ситуацii.

Прослiдкувавши за напрямком погляду, Адам пiдiйшов до хвiртки i, ледь ii прочинивши, визирнув на вулицю. Усмiхнувшись, знов повернувся до Анни.

– Я так розумiю, бачитися з тим хлопцем ти категорично не бажаеш. Чому не бажаеш – не питаю. Мене не повинно таке обходити… Чи повинно?

Анна вперто мовчала, i вiн вирiшив не наполягати.

– Думаю, з мене досить того, що ти не хочеш бачитися з ним. Може, таки зайдеш до мене? Принаймнi, в будинку теплiше, анiж тут.

Анна кинула на нього швидкий погляд i знов вiдвела очi.

– Менi не можна до вас заходити. Ви ж самi казали.

Нiби почувши щось вкрай кумедне, Адам розсмiявся.

– Дай собi спокiй. Це лише слова.

Вона заперечно хитнула головою, проте не пручалася, коли Адам узяв ii за руку i повiв до себе в будинок. Чому не пручалася, i сама не розумiла.

– Але я зачекаю на кухнi… І зовсiм недовго. Хiба з пiвгодини.

Адам знов усмiхнувся.

– Не розумiю, що вiд того змiниться. Все одно ти вже тут. До речi, на кухнi дуже тепло.

– Я вже помiтила, – намагаючись не зрадити свiй страх, Анна розстебнула гудзики на кацабайцi. Чому Адам дивиться на неi так, нiби бачить уперше або ж сподiваеться роздивитися щось таке, чого вона сама у собi поки що не знае. Напевно, для нього ii вiзит теж несподiванка.

– Не думав, що ти наважишся зайти до мене. Може, таки пiдемо до кiмнати?

Анна заперечно хитнула головою.

– Я не хотiла сюди заходити… Це сталось випадково… Я зараз пiду…

Вона помiтно нервувала, i Адам не мiг не зауважити того.

– Боiшся мене? Аж так сильно?

– А ви вважаете, що я поводжусь правильно? Менi тут мiсце?

Нiчого не вiдповiвши, Адам усмiхнувся i торкнувся ii щоки тильним боком долонi.

– А може, досить обманювати саму себе? Я вже давно бачу, що тобi не подобаеться таке життя. Не хочеш щось змiнити?

Заперечно хитнувши головою, Анна вiдвела погляд.

– Неправда… подобаеться… А якщо змiнити, то не так.

Продовжувала ще щось розгублено говорити, але Адам уже не слухав ii. Коли мав Анну так близько бiля себе i вiдчував, як схвильовано вона дихае, понад усе хотiв, щоб дiвчина йому не опиралася.

– Знаеш, залишайся в мене вже сьогоднi. Не бiйся, правди нiхто не знатиме. Я вiдразу заберу тебе до Львова.

Анна пiдвела на нього здивований погляд.

– Навiщо ви пропонуете менi таке? Не робiть менi такоi кривди.

Адам знов торкнувся ii обличчя.

– Чому кривди? Нема в тому жодноi для тебе кривди. Шлюб запропонувати тобi я не можу, але псувати життя теж не збираюся.

Мимоволi заплющивши очi, Анна прислухалася до себе. Якщо вона любить Адама, то чому ж тодi серце товчеться в грудях, немов метелик в полапцi? Що передчувае? Чого боiться? Дурне, дурне, яке ж дурне це кляте серце!

Раптом вона вiдчула, як губи Адама злегенька торкнулися ii скронi. Обережний доторк. Теплий подих. Було чи не було? Намагаючись не сполохати цi вiдчуття, вона завмерла. Як можна боятися чоловiка, якого так сильно любиш i чиi доторки такi приемнi для тебе?

Несподiвано Адам взяв ii на руки i посадив на стiл перед собою.

– Може, досить дурити саму себе? Навiщо тобi повертатись додому?

Злякано глянувши на Адама, Анна мiцно вчепилася рукою в стiльницю. Чому вiн це сказав? Вона не дурить себе. Вона…

Раптом Адам нахилився, його долоня лягла на ii потилицю, гарячi губи торкнулися губ, майже гвалтовно розтулили iх, i Анна завмерла, вражена тим, як швидко все це сталося. Адам поцiлував ii, а вона навiть повiтря як слiд вдихнути не встигла, лише вiдчула, як його губи впиваються в ii, i не змогла анi отямитися, нi вiдсторонитися. Сама не зрозумiла, чи сподобалося це iй. Просто сили на опiр катастрофiчно забракло, а в головi сплуталися всi думки.

Розумiючи, що не мала б дозволяти навiть поцiлунку, Анна розгублено притихла. Адам усе вiдвертiше пестив ii, а вона не пручалася, лише з подивом прислухалася не так до того, що робив iз нею вiн, як до власних вiдчуттiв. Зараз Адам торкався ii зовсiм непристойно, а вона майже й не боялася того. Навпаки, було так приемно, що аж плакати хотiлося. Яка ж вона немудра. Катастрофiчно немудра. Немудра? Чи…

Забувши про все на свiтi, вона не намагалася вiдштовхнути Адама навiть тодi, коли вiн почав знiмати з неi черевички та панчохи. Вiдчуття запаморочення та падiння у безодню було таким солодким, що цiлком заступило собою всi думки.

Отямилася i по-справжньому Анна злякалася аж тодi, коли раптом усвiдомила, що всi ii спiдницi непристойно високо задертi, а Адам не лише надто безсоромно торкаеться ii тiла, але й вiдкривае ii для себе.

Намагаючись не втратити рiвновагу, вона спробувала вiдштовхнути його, проте Адам, нiби й не помiтивши того, раптом мiцно та незвично щiльно притиснув ii до себе.

– Не треба… Чуете? Не треба… – розумiючи, що мусила б закричати, вона, проте, спромоглася лише на розпачливий шепiт. – Я так уже не хочу. Я хочу додому. Я…

Враз вiдпустивши, Адам одним сильним рухом поставив ii на ноги.

– То йди! Нiхто не тримае…

Декiлька секунд Анна безпорадно дивилася на нього i, важко переводячи подих, мовчала. Здатнiсть мислити i сприймати довколишнiй свiт повернулися до неi одночасно з даром мови.

– Ви здурiли? – видихнула вона на одному подиху. – Що ви робите?

Намагаючись не дивитися на неi, Адам згрiб iз пiдлоги ii бiлизну i тицьнув у руки.

– Вдягайся i йди додому, – глухо, аж нiби захрипло, проговорив вiн. – Спочатку сама вирiшиш, чи хочеш ти залишитися в мене, а тодi вже… Не бiйся, нiчого страшного з тобою не сталось. Як було, так i залишилось.

Знову втративши здатнiсть говорити, Анна завмерла з напiввiдкритим ротом.

– Слухай, – Адам пiдвищив голос. – Не тягни на себе бiди. Не стiй тут, як нежива. Вдягайся i йди додому.

Усе ще продовжуючи ошелешено витрiщатися на нього, Анна притиснула до себе бiлизну. Чому Адам кричить на неi? Що поганого вона йому зробила? Що це взагалi таке?

Вiдвернувшись, вона похапцем натягнула на себе бiлизну, машинально обсмикнула спiдницю, почала стягувати корсет. Як i коли Адам майже повнiстю роздягнув ii, геть чисто не пам’ятала. Тут взагалi мало бракувало, щоб… Ще й зараз мало бракуе…

У ii очах промайнуло щось дуже подiбне на панiку. Здаеться, вона таки дограеться. Нi, треба негайно втiкати звiдси.

Продовжуючи спостерiгати, як Анна, червонiючи пiд його поглядом, гарячково вдягаеться, Адам перевiв подих. Якби не знав, з ким насправдi мае справу, – нiзащо б не поступився. За цi пiвроку мав такоi гри аж iз надлишком i вже не просто втрачав терпiння, а починав вважати себе справжнiм iдiотом. Хоча… Усе закономiрно. Вiд початку знав, iз ким мае справу.

– Добре, я проведу тебе додому. Хочу переконатись, що ти не втрапила в якусь халепу.

Намагаючись з’еднати докупи краi корсета, Анна кинула на Адама розпачливий погляд. Цiкаво, як вони вийдуть на вулицю разом?

– Слухай, Анно, а тобi не здаеться, що ця гра заходить задалеко? Може, нарештi, на щось наважишся?

З острахом глянувши на нього, вона заперечно хитнула головою i спробувала застебнути гудзики, та вдруге схибила.

– Давай сюди, – Адам хотiв допомогти iй впоратися з гудзиками, проте Анна так злякано сахнулася вiд нього, що вiн вiдступився. – Та добре вже. Я не чiпатиму тебе. Застiбай сама.

Вiднедавна мав цiлком виразне передчуття, що не повинен вiдпускати Анну вiд себе, проте зараз не знав, чи вартувало аж так сильно поспiшати. Переспати з нею – найлегший, проте далеко не найкращий спосiб для того, щоб забрати ii з Жовкви. Виглядае на те, що вiн не може повестися таким чином. Хочеться зробити все це якось по-людськи. Якби мiг одружитися з нею – саме це i зробив би якомога швидше. І до дiдька всi умовностi та маетки.

– Я дам тобi ключi вiд будинку, – Адам пiдiйшов до креденса, дiстав iз шухляди ключi й простягнув iх Аннi. – Я хочу, щоб ти жила зi мною. Якщо надумаеш, зможеш прийти сюди у будь-яку хвилину. Навiть тодi, коли мене не буде вдома. Все одно треба щось вирiшувати. Я продаю цей будинок, а тебе забираю до Львова.

Спантеличено дивлячись на ключi, якi простягнув iй Адам, Анна навiть не торкнулася iх. Як вiн уявляе собi все це? Щоб вона стала коханкою одруженого чоловiка? Та нiзащо. Тiтка з вуйком ii вб’ють. А Андрiй? А сусiди? А Маркiян? Та що вона, грiха не боiться?

Адам важко зiтхнув. Здаеться, своею вiдвертiстю та натиском лише налякав Анну, але нi на крок не посунувся до мети. Де вона взагалi така взялася на його голову? Хоч би що зробив чи сказав – усе виглядае недоречним щодо такоi дiвчинки.

Уже й не сподiваючись, що Анна коли-небудь скористаеться його запрошенням, Адам примусив ii взяти ключi. Чогось бiльшого вiд неi поки очiкувати не варто. Найiмовiрнiше, зараз вона взагалi уникатиме його. Треба перечекати, доки все це трохи забудеться.




Роздiл 9


Адам не помилився. Перше, що Анна зробила пiсля того, як цiлком чiтко усвiдомила, чим мiг завершитися ii вiзит до нього додому, – вона перестала зустрiчатися з ним наодинцi i, лише коли вiн сам приходив до них додому, ненадовго виходила зi своеi кiмнати, щоб привiтатися, проте вже по декiлькох хвилинах розмови зникала. Ще раз з’являлася лише для того, щоб чемно попрощатися. Ввiчливо-байдужа i до нудоти правильна – жодного натяку на те, що сталося в його будинку, жодного уважнiшого погляду чи зайвого слова. Так, нiби не вона ще зовсiм нещодавно дарувала йому цiлком виразну надiю на продовження стосункiв. Невже вiн помилився? Цiкаво, де i коли схибив? Напевно, надто штурмував подii i налякав ii.

За кiлька тижнiв таке вперте iгнорування Анною його присутностi почало Адама дратувати. Як усе це розумiти? Це ii суто жiночий спосiб висловити йому невдоволення чи вона справдi не хоче бачитися з ним? Цiкаво, невже вона думала, що вiн бавиться з нею у дитячi забавки? Навiть як на ii недосвiдченiсть – це аж занадто наiвне уявлення про життя.

А потiм стало ще гiрше. Анна не виходила до нього навiть тодi, коли вiн сам заходив до них додому. Прислухаючись до доволi непевних розмов у неi вдома, вiн врештi зрозумiв, що вона опинилася мало не пiд домашнiм арештом. Чим аж так не догодила рiдним, Адам не розумiв, а тому губився в здогадах. Очевидним було лише те, що це не стосувалося iхнiх стосункiв. Його все ще доволi охоче тут приймали.

Врештi якось увечерi вiн пiдстерiг Анну на подвiр’i саму. На його превеликий подив, вона не лише не намагалася тiкати, але виглядала втiшеною цiею зустрiччю.

– Тiльки вiдiйдемо кудись подалi вiд вiкон, – кутаючись у теплу кашемiрову шаль, вона обережно спустилася до нього сходинками ганку. – Не треба, щоб нас побачили разом.

Мовчки кивнувши, Адам повiв ii подалi вiд будинку в сад. Зупинився тодi, коли вони опинилися в найдальшому та найглухiшому закутку – там, де не було видно свiтла з вiкон i куди не долинали голоси запiзнiлих перехожих, а в пiвтемрявi нiчного саду видiлялися лише гiлки дерев та шурхотiло пiд ногами сухе опале листя.

– Чому ти уникаеш мене? – впiвголоса запитав вiн ii. – Аж так сильно боiшся чи взагалi не хочеш бачити?

– Чому не хочу? Ви не повиннi таке думати.

– А що я повинен думати? Я тебе майже не бачу.

Опустивши очi, Анна ще стараннiше загорнулася в шаль.

– За мною просто надто пильно слiдкують. Розумiете, я мушу шанувати свою репутацiю i… – Вона пiдвела голову i ледь скривила губи, нiби збиралася заплакати. – Ви собi поiдете, а я залишуся тут i мушу якось влаштовувати свое життя… І не кажiть, що не розумiете, чому я погодилася на це замiжжя. Я ж не остання якась, щоб жити з чужим чоловiком.

Вона знов глянула на Адама i затнулася. Вiн аж на обличчi перемiнився. Невже вуйко не розповiв, що знайшов для неi чоловiка? Уже й заручини не за горами. Вона закусила губи. То ось чому Адам нiяк не реагуе на ii ймовiрне замiжжя, а вона думала, що вiн ii розлюбив.

– Слухай, Анно, яке замiж? За кого? За того твого хлопця?

Заперечно хитнувши головою, вона непевно глянула на Адама.

– Нi, з Маркiяном я вже не зустрiчаюсь, а того чоловiка вуйко вибрав менi сам. Вiн удiвець, але добрий i побожний чоловiк. А ще вiн погоджуеться взяти мене без посагу. У вуйка з ним якiсь там справи. Вони навiть домовлялись без мене i згоди моеi на цей шлюб не питали. Вуйко сказав, що якщо я не погоджусь, вiн вiдречеться вiд мене, i тодi…

Вона скоса глянула на Адама. Аж таким розлюченим вона його ще жодного разу не бачила. Йому справдi так сильно залежить на нiй? Вiдчуваючи, що мерзне, Анна пересмикнула плечима. Навiщо взагалi тут стояти? Що змiнить ця розмова або ж те, що Адам ii любить? Вiн незабаром поiде з Жовкви, а iй жити помiж людей, якi ii знають.

Дивлячись на Анну, Адам насилу здолав роздратування.

– Чому ти ранiше не розповiла менi про це одруження? Не розумiеш, що твiй вуйко хоче вигiдно збути тебе з рук?

Вiдчуваючи, як сльози пiдступають до очей, Анна заперечно хитнула головою. Якщо про одруження домовилася родина, то кого там питають про згоду або зважають на те, до кого лежить серце. Так у багатьох дiвчат стаеться. Нiхто ж не каже, що iх збули з рук.

– Неправда. Вуйко бажае менi лише добра, а ви… А ви…

– Що я? Зла тобi бажаю, чи що? – Адам роздратовано перевiв подих i уважнiше придивився до Анни. Зрештою, чого вiд неi вимагати. Звiдки iй знати про намiри свого вуйка. – Знаеш, колись я тобi все це поясню, а зараз лiпше не ускладнюй собi та менi життя. Я поговорю з твоiм вуйком. Вiн дасть тобi спокiй… Тiльки, Бога ради, нiчого тепер не приховуй вiд мене. Обiцяеш?

Промовчавши, Анна розгублено глянула кудись углиб саду i щiльнiше закуталася в шаль. Що може пообiцяти вона йому, якщо сама собi нiчого пообiцяти не годна?

– От i домовились, – по-своему потрактував ii мовчання Адам. – А зараз iди додому, бо змерзнеш тут менi.

Вiн знайшов ii долоню i ледь стиснув холоднi пальцi.

– Я тут трохи почекаю i зараз теж прийду. Не переживай. Я не дозволю, щоб тебе вiддали замiж.

Анна розгублено глянула йому в очi, ще мить постояла, вагаючись, тодi кивнула i зникла у темрявi саду.

За хвилю вiн почув, як тихенько рипнули i зачинилися дверi ii будинку. Таки послухалася його слiв i не сперечалася. Не надто ж iй хочеться виходити замiж. Хапаеться за найменшу можливiсть, щоб уникнути цього.

Вiн задоволено усмiхнувся. Мабуть, це чи не найкраща новина за останнi декiлька тижнiв.

Зачекавши хвилин десять, Адам теж зайшов у будинок. Знав, що знайде вагомi аргументи для того, щоб Аннi дали спокiй. Ситуацiя взагалi доволi вигiдна – не доведеться довго морочитися i вишукувати шляхи для вирiшення проблеми. Все на поверхнi.

Анна, вражена словами Адама, не просто втекла – вона заховалася в найдальшому закутку помешкання. Навiть не чула, про що розмовляв Адам iз ii вуйком. Зрештою, iй i не хотiлося того чути. Якщо не доведеться виходити замiж за того удiвця, то наперед погоджувалася з усiм. І гори воно все ясним полум’ям. Здаеться, любить Адама так сильно, що не годна поеднати свое життя з жодним iншим чоловiком.

Незабаром Анна переконалася, що ii одруження вiдкладаеться на невизначений термiн. До неi доходили непевнi чутки про те, що того удiвця бачили у товариствi iншоi, потiм iй сказали, що вiн кудись поiхав, проте вона не намагалася з’ясувати, що з того е правдою, – з головою поринула у свое заборонене кохання i вже не бачила та не чула нiчого довкола себе.




Частина друга

Апасiонато











1847 рiк





Роздiл 1


Коли того року прийшла зима, Анна не зауважила. Якось вийшла на вулицю i раптом побачила, що навкруги все бiле. Вiдколи падае снiг, а не снiг iз дощем, пригадати не змогла. Можливо, вiд учора, а може, вже кiлька днiв поспiль. Жила десь поза часом та простором – у своему маленькому, вiдмежованому вiд чужого втручання свiтi, i не прагнула його полишити.

Проминуло Рiздво, потiм Йордан, завершилися свята. Майже нiкуди не ходила того року. Зосередилася на своему коханнi й нiчого iншого бiля себе не помiчала. Трохи непокоiло i вiдволiкало тiльки те, що вже два-три тижнi Адам якось дивно придивляеться до неi. Так, нiби щось виважуе, намагаеться зрозумiти або ж у чомусь ii пiдозрюе. Незрозумiло лише, в чому.

Те, що Адам мiг приревнувати ii до котрогось iз залицяльникiв, Аннi навiть на думку не спадало. Окрiм нього, не помiчала нiкого. Не вiдразу зауважила вона й те, що за нею почав упадати такий собi Дмитро. Того хлопця вона заледве знала. Мешкав на iншому кiнцi мiста i не належав до ii товариства. Нiколи з ним не розмовляла, хiба неуважно вiталася i вiдразу забувала про його iснування. Не надала значення й тому, що хлопець надто часто з’являеться там, де й вона, та постiйно намагаеться з нею поговорити. Якби хтось запитав, якого кольору у нього очi й чи подобаеться вiн iй – не знала б, що вiдповiсти, бо навiть не придивлялася до нього.

Цiлком iгноруючи iснування Дмитра, Анна в якийсь момент зауважила, що той буквально переслiдуе ii. Не розумiла, чому вiн вчепився саме до неi. Не дала йому анi найменшого приводу для того: не кокетувала, не намагалася звабити i взагалi майже не помiчала. Навiть пригадати не могла, як довго все це тривае. Здаеться, хтось познайомив ii з тим хлопцем на уродинах у ii найкращоi колежанки. Знала б, чим це обернеться, нiзащо б туди не пiшла.

Не вигадавши нiчого кращого, Анна почала вдавати, нiби не помiчае хлопця, проте це не допомогло. Тепер Дмитро й на вулицi постiйно ii супроводжував, i в товариствi безперервно крутився бiля неi, i бiля будинку простоював лише для того, щоб поговорити. Вона вперто вiдхрещувалася вiд нього, проте колежанки не вiрили жодному ii слову i казали, що вона нарештi закохалася. Це настiльки розлютило Анну, що вона почала з’ясовувати стосунки з Дмитром. У результатi з’ясування iгнорувати прихильнiсть хлопця вже не було сенсу. Мусила визнати, що проблема iснуе i треба якось давати iй раду.

Завершилося тим, що в ситуацiю втрутилася ii тiтка.

– Ну, i що ти собi думаеш? – якось увечерi, залишившись iз Анною наодинцi, з притиском запитала вона ii. – Доки ти соромитимеш себе i нас перед родиною та сусiдами?

– Соромитиму? Я? – Не зрозумiвши, про що та говорить, Анна зблiдла так сильно, що й сама це вiдчула. – Неправда. Я нiчого поганого не зробила. Я лише раз заходила до нього. Я навiть не хотiла туди йти. Вiн сам менi запропонував.

Слухаючи ii, тiтка аж рот вiдкрила вiд подиву.

– Зачекай, ти що, була у нього вдома? Коли?

Цiпенiючи вiд жаху, Анна злякано скулилася в крiслi.

– Ще восени. Але лише один-единий раз… Я не хотiла… Вiн сам мене запросив i…

Не дослухавши, тiтка обiрвала ii на пiвсловi.

– Як це запросив? Дмитро? Ти ж навiть не заручена з ним.

Розгублено клiпнувши, Анна густо почервонiла. То це вона говорить не про Адама.

– Нi, нi… Я не ходила до Дмитра. Я не зрозумiла… Я взагалi нiкуди з ним не ходила. Вiн менi не подобаеться. Ви менi не вiрите?

Тiтка змiряла ii роздратованим поглядом.

– Жодному твоему слову. Щось iз тобою дiеться, а що – зрозумiти не можу. Як собi хочеш, але я скажу Павловi, щоб поговорив iз батьками Дмитра. Якщо в тебе нiчого з ним не було – нехай вiдчепиться вiд тебе i не робить нам сорому перед родиною та сусiдами, якщо ж ти збрехала – вийдеш за нього замiж.

– Замiж? Я? Але я нiчого з ним не мала. Я не хочу. Чого я маю виходити за нього замiж?

– А чого ти маеш випробовувати наше терпiння i перебирати нареченими? Не поясниш?

Закусивши губи, Анна не вiдповiла.

– Доперебираешся до того, що сама лишишся. Не дитина вже. Скажи, багато у тебе незамiжнiх колежанок залишилося? Не розумiю, що з тобою взагалi дiеться. А Дмитро, мiж iншим, – не найгiрша для тебе партiя.

– Але вiн менi не подобаеться.

– Господи, дитино, та хто ж тебе питатиметься, немудру таку. Мене теж нiхто не питався. Нiчого, вийдеш замiж i потiм ще дякуватимеш нам за це.

Спочатку Анна вирiшила, що тiтка лише лякае ii, але незабаром зрозумiла, що та говорила серйозно. Вуйко Павло поговорив iз батьками Дмитра, i перед нею знов постала проблема ймовiрного замiжжя. Божевiлля якесь. Доведеться розповiсти все Адамовi.

На ii превеликий подив, вiн не лише давно все знав, але й доволi специфiчно поставився до проблеми.

– Думаеш, якщо я мовчу, то нiчого не бачу? Ти того, напевно, не розумiеш, але тут цiлком iнакша ситуацiя. Мусиш сама визначитися, чого ти хочеш насправдi – вийти замiж чи бути зi мною, бо так не бувае, щоб мати одне й iнше… І, знаеш, менi набридли твоi шлюбнi iсторii. Думай сама. Я нiчого тобi не зробив. Якщо хочеш – можеш виходити замiж хоч завтра. Силою тягнути тебе до себе я не збираюсь.

Вражена словами Адама, Анна промовчала. Чому вiн нервуе? Так, нiби ii все це дуже тiшить. Почувалася не лише несправедливо покривдженою ним, але знехтуваною у найкращих своiх почуттях. І кажи йому пiсля цього правду.

Повернувшись додому, Анна замислилася. Отже, Адам давно помiтив, що Дмитро упадае за нею. Можливо, навiть ранiше, нiж вона сама. Помiтив i нiчого iй про це не сказав. Навiть не натякнув. Хотiв подивитися, як вона реагуватиме на цi залицяння? Раптом iй пригадалося, як вiн уже кiлька тижнiв роздратовано приглядаеться до неi, i щось трохи почало розвиднюватися. Здаеться, вiн ii ревнуе. Нiколи б такого про нього не подумала. Такий розсудливий i розумний чоловiк, а поводиться не краще, анiж будь-хто з ii залицяльникiв. Кумедно.

Намагаючись не спровокувати Дмитра на смiливiшi вчинки, Анна припинила вiтатися з ним на вулицi, а в товариствi поводилася так, нiби зроду-вiку його не знае. На ii превеликий подив, це не справило на нього враження. Навпаки, вiн став смiливiшим i з дозволу вуйка почав заходити до них додому. Коли вперше побачила його на порозi, ледь стримала гнiв i змовчала лише тому, що за нею уважно спостерiгав вуйко. А Дмитро, розцiнивши це як свiй очевидний успiх, уже не вiдступався вiд неi.

Спостерiгаючи, до чого все це йде, Анна бачила, що ii бездiяльне очiкування не лише дратуе Адама, але й примушуе поводитися дивно. Якось навiть довелося ледь не зi сльозами на очах впрошувати його дати ще трохи часу на роздуми. Не наважувалася уникати його i не погоджувалася стати коханкою. Чому Адам не може прийняти ситуацiю такою, якою вона е? Невже вiн аж так сильно ревнуе ii? А якщо ревнуе, то чи означае це, що так само сильно ii любить? Якщо ж любить, то чи зможе пробачити те, що вона не хоче стати його коханкою? А якщо вона не хоче стати його коханкою, то ж чи аж так сильно вона його любить? Якщо ж не сильно, то чому iй не байдуже, що вiн ревнуе ii з такою силою, що вже нi на що не зважае? У головi у Анни був суцiльний хаос iз думок, припущень та iдей, проте якимось дивом iй все ще вдавалося вiдтягнути момент прийняття остаточного рiшення. Чого чекала? На що сподiвалася? І сама до ладу не розумiла. Можливо, розраховувала, що проблема вирiшиться сама, а може, що хтось iнший зробить вибiр за неi.

Увага Дмитра ii злостила, намагання вуйка посприяти заручинам – доводили до шалу, а ревнощi Адама – збивали з пантелику. Поводитися розсудливо чи бодай обережно вже й не намагалася. Якось, довiдавшись, що у недiлю до них додому прийде Дмитро, нiкому нiчого не сказавши, вiдразу по Службi Божiй пiшла до колежанки. Навмисно не сказала, до кого йде, i пiшла до тiеi з колежанок, яка не лише мешкала якнайдалi, але й з якою бачилася якнайрiдше. Може, домашнi нарештi зрозумiють, що вона не лише не хоче бачитися з Дмитром, але й нiколи не погодиться вийти за нього замiж. І нехай собi кажуть, що вона непокiрна, легковажна i невдячна. Їй давно все це байдуже.




Роздiл 2


Додому Анна поверталася вже в пiвсутiнках. Сама не зауважила, що затрималася довше, анiж вартувало. Улiтку нiхто б не сварився, а зараз казатимуть, що в такий час поряднi дiвчата сидять вдома. Ще й, нiби навмисно, на сонце набiгла хмара i з неба посипав густий лапатий снiг. За такоi погоди на вулицi позалишалися самi лише приблуди та гуляки. Хоч би не втрапити в якусь халепу. Завжди мала до того особливе щастя, а зараз ще й обставини складаються не на ii користь. Потемнiло так, нiби то бозна-яка година, а не звичайна передвечiрня пора.

Анна кинула погляд на темне небо i пришвидшила крок. Справдi, ледь не нiч.

Заклопотана власними проблемами, вона й не зауважила, що за нею назирцi йде Дмитро. Побачила його лише тодi, коли той заступив iй дорогу.

– О, Боже, що ти тут робиш? – вiд несподiванки вона послизнулася i мало не впала на розковзанiй дiтьми стежцi. – Звiдки ти тут узявся?

Вона роззирнулася i з подивом зауважила, що стоiть поряд iз будинком Дмитра. І що ii напоумило йти додому саме цiею дорогою? Тепер проблем не уникнути.

Вона обережно глянула на хлопця, який стояв перед нею i потупила погляд. Хоч би Дмитро не надумав вiдпроваджувати ii додому.

– Я приходив до вас сьогоднi, – озвався той. – Говорив iз твоiм вуйком. Вiн не заперечуе, щоб ми з тобою заручилися вже того мiсяця…

Анна важко зiтхнула i глянула кудись у темряву. Якi заручини? Навiщо? Не буде цих заручин. Що вiн лепече?

Не вiдриваючи погляду вiд снiжинок, якi рясно сипали з темного неба, вона поступово перестала дослухатися до того, що каже Дмитро. Цiкаво, а якби Адам не мав дружини, чи запропонував би вiн iй шлюб? Таки вона йому не рiвня… Але якби…

– Ти хоч чуеш, що я кажу? – раптом привiв ii до тями роздратований голос Дмитра. – Сьогоднi я прочекав на тебе двi години, а ти нiби навмисно кудись пiшла, i я…

Анна змiряла хлопця неуважним поглядом. Навiщо вiн стоiть тут? Забрався б уже з дороги i не затримував ii. З кожною намарно втраченою хвилиною гнiв вуйка лише зростатиме. Тепер додому доведеться не просто йти, а бiгти, як на пожежу.

Вона рiшуче струсила снiг iз кожушка.

– Мене вдома чекають… Не маю часу на пустi балачки.

– Пустi балачки? Заручини та одруження – для тебе пустi балачки? Вiдколи?

– Та вiд початку, – Анна мимоволi позадкувала, бо Дмитро пiдступив до неi так близько, що вона вiдчула його гарячий подих на своему обличчi. – Вiдiйди. Чого ти вчепився до мене?

– А якщо я тебе люблю?

Злякано глянувши на нього, Анна заперечно хитнула головою. Нiяка то не любов. Лише азарт та бажання здобути те, що не даеться до рук. Здалося iй таке кохання.

Намагаючись опинитися на безпечнiй вiдстанi вiд Дмитра, вона смикнулася i спробувала вирватися з його обiймiв.

– Чого ти тiкаеш? – Дмитро боляче стиснув ii зап’ясток. – Усе одно тепер не втечеш вiд мене…

Вiдчуваючи, що вперлася плечима в браму, Анна роззирнулася довкола. Нi, той хлопець таки здурiв. Ще й на вулицi, нiби навмисно, хоч би хто з’явився. Як не треба – довкола юрби людей, а як треба – навiть сусiди з вiкон не визирають. Хоч би його батьки вийшли на вулицю. І нiби ж не глуха нiч надворi. Може, покликати iх?

Скориставшись хвилинною розгубленiстю Анни, Дмитро повнiстю заступив iй шлях до вiдступу.

– Може, нарештi вислухаеш мене?

Намагаючись звiльнити руку, вона вiдштовхнула його вiд себе.

– Не хочу я нiчого слухати. Я взагалi кричатиму.

Дмитро зло усмiхнувся. Кого там ii крик вразить. Усi знають, що вони майже зарученi.

– Цiкаво, а як ти пояснюватимеш людям, чому тут опинилася? Ходиш ночами сама. Не боiшся нiкого чи тобi вже нiчого втрачати?

Раптом зрозумiвши, що Дмитро доволi незграбно намагаеться облапати ii, Анна з усiеi сили залiпила йому ляпаса.

– Та як ти смiеш, – раптом вона вiдчула, що брама за ii плечима подаеться. – Я зараз усе розповiм твоiм батькам i…

Розчинивши браму навстiж, вона кинулася до будинку батькiв Дмитра, збiгла на ганок, штовхнула дверi. Чому тут так темно? Де всi подiлись? А у вiкнах свiтилось чи не свiтилось? Здаеться, не свiтилося.

Зрозумiвши, що в будинку нiкого немае, вона кинулася назад на вулицю, проте в темрявi з розгону наштовхнулася на Дмитра. Пiзно. Вiн уже тут.

– Я хочу вийти звiдси. Чуеш? Не роби дурниць… Дуже тебе прошу.

Дмитро пiдiйшов до неi впритул, i вона знов опинилася притисненою до стiни. У темрявi не могла чiтко бачити його обличчя, проте вiдчувала – зараз вiн спробуе ii поцiлувати.

– Вступися, чуеш? Мене вдома чекають.

– А чого я мушу вступитись? Я тебе до себе не тягнув. Ти сама сюди прийшла. Звiдки я знаю, може, ти навмисно сюди забiгла.

Вiдчуваючи, що до горла iй пiдступае нудота, Анна спробувала випручатися.

– Та не рипайся ти, – крiзь зуби процiдив Дмитро. – Ти що, не розумiеш – я замiж тебе вiзьму… Хочеш, навiть пiсля Паски.

Анна завмерла i з жахом глянула на нього. Нi, це вiдбуваеться не з нею. Це якесь безглуздя.

Вiдчайдушним зусиллям вона спробувала звiльнитися, але Дмитро не лише не вiдпустив ii, але раптом почав задирати ii спiдницю вгору.

– Та що ти робиш? – вона з силою вiдштовхнула його вiд себе. – Йди ти…

Кинулася в найближчi прочиненi дверi, а тодi, просуваючись у цiлковитiй темрявi, спочатку наштовхнулася на якийсь стiлець, потiм на стiл, тодi на дiжку з водою i, врештi, мало не впавши, боляче вдарилася колiном у кант шафки. Здаеться, це кухня i десь тут мав би бути ще один вихiд на вулицю.

Намацавши рукою дверi у дальньому закамарку кухнi, Анна зупинилася i щосили шарпнула клямку. Зачинено? Ще раз потягнула за клямку – марна справа. Доведеться виламувати замок. Пiдбiгши до столу, вона гарячково вiдшукала серед розставленого посуду нiж i повернулася з ним до дверей. Загнала лезо в щiлину i щосили натиснула – жодних зрушень, лише покалiчила собi пальцi.

Сердито вiдкинувши нiж геть, Анна вiдшукала в кутку бiля пiчки кочергу i знов пiдступила до дверей. Не роздивляючись, вдарила по замку, тодi ще раз – нiчого з того.

Машинально витерши краем нижньоi спiдницi кров iз покалiченоi руки, Анна ще раз спробувала вибити дверi, проте вони вперто не пiддавались i вона розмахнулася сильнiше…

Захопившись, не вiдразу зауважила, як темрява перетворилася в напiвтемряву, а напiвтемрява – у цiлком виразне свiтло. Поруч зi свiчником у руцi стояв Дмитро i вражено дивився не так на неi, як на результати ii дiяльностi. Вiд подиву вiн на якийсь момент навiть втратив дар мови, проте вигляд понiвечених дверей дуже швидко привiв його до тями.

– Ти що, здурiла? Нащо тобi здалися дверi комiрки?

Вiн хотiв забрати з ii рук кочергу, проте Анна не вiддала. То це були дверi комiрки? А вона думала – вихiд.

З силою пожбурила кочергу на пiдлогу i розлючено глянула на Дмитра.

– Не випустиш мене негайно – вб’ю.

Проiгнорувавши ii слова, той пiдiйшов ближче, але Анна вмить опинилася позаду столу i, недовго думаючи, перевернула стiл i все, що на ньому було, просто пiд ноги Дмитру.

Вiд брязкоту розбитих тарелiв та горнят з-пiд перекинутого столу як ошпарений вискочив рудий кiт. Вiн спокiйно сидiв тут пiсля ситноi вечерi й щиро сподiвався, що шарпанина на кухнi його обмине.

Заскочена несподiваною з’явою кота, Анна сахнулася i ледь не наступила на нього, але кiт одним влучним стрибком опинився на найближчiй полицi з глиняними мисками, чистим посудом та бутлями з оливою. Мить панувала тиша, а потiм один край полицi обiрвався i все, що на нiй стояло, полетiло спочатку на нещасного кота, а тодi разом з ним iз грюкотом посипалося додолу.

Враз опинившись помiж розтрощеного посуду, кiт злякано пiдстрибнув, на мить припав до землi, але вже за секунду був далеко вiд кухнi та безпосередньоi загрози власному дорогоцiнному життю та здоров’ю. Ще за хвилю знов щось трiснуло, i полиця, яка зависла на одному цвяшку, обiрвалася i глухо гепнулася поверх залишкiв ще не до кiнця розтрощеного посуду.

Анна обвела розпачливим поглядом кухню. Невже це вона за кiлька хвилин влаштувала тут такий грандiозний погром? Неймовiрно.

Дмитро спантеличено глянув на Анну, тодi на вражаючi наслiдки ii дiяльностi й знов подивився на неi так виразно, що вона мимоволi позадкувала до дверей. Усе. Остання крапля. Здаеться, таки догралася.

Не очiкуючи, чим для неi обернеться розгнiваний погляд Дмитра, Анна прожогом вискочила з кухнi й метнулася в пошуках надiйнiшого сховку. Забiгла у першi-лiпшi прочиненi дверi й хутенько зачинила iх за собою на защiпку. Все. Декiлька хвилин вiдносноi безпеки гарантовано. А далi?

Навпомацки просуваючись кiмнатою, Анна наштовхнулася на якусь скриню i спробувала зрушити ii з мiсця, а тодi, щосили впираючись у скриню руками та ногами, заштовхала аж пiд самi дверi. Задля надiйностi поставила на неi крiсло, стос книжок i ще щось, чого в темрявi добре не роздивилася. Це ще п’ять-десять хвилин спокою. А потiм?

Вона пiдбiгла до вiкна i визирнула на вулицю. Вiкно не лише не загратоване, але й не надто високо над землею. Можна вистрибнути i нiчого собi не зламати.

Намагаючись не шумiти, Анна намацала засувку на вiконнiй рамi й спробувала ii вiдчинити. Вiд хвилювання руки погано слухались, i вона нiяк не могла впоратися з нею. Майже втративши надiю, вiдчула, що засувка пiддаеться – спочатку важко, тодi дедалi легше i вже зовсiм легко.

Тихенько прочинивши вiкно, Анна прислухалася до того, що дiеться на вулицi, тодi обережно визирнула назовнi. Якщо хтось побачить, як вона вибираеться звiдси, – назавтра це як сенсацiю рознесуть по цiлому мiстi й скандалу не уникнути.

Декiлька хвилин вона зосереджено вдивлялася в темряву довкола себе, тодi вихилилася з вiкна якомога далi. В обличчя вiйнуло холодом i з поривом вiтру декiлька снiжинок заплуталося у ii волоссi. Здаеться, все спокiйно. Не чути жодного пiдозрiлого шуму, навiть запiзнiлих перехожих нiде немае.

Пiдiбравши спiдницi, Анна вилiзла на пiдвiконник i подивилася вниз. Не надто високо. Нiчого iй не станеться.

Зiстрибнувши з вiкна додолу, вона таки трохи забила ногу, проте вiдразу пiдвелася, обтрiпала запорошену снiгом спiдницю i побiгла геть. Зупинилася в якомусь провулку. А що далi? Як пояснювати вуйковi, де вона затрималася до ночi? Може, сказати, що Дмитро не випускав ii з хати?

Анна уявила собi реакцiю вуйка на цi слова i мимоволi злякалася. Нещодавно вона щось таке ляпнула тiтцi й тепер мае суцiльнi проблеми на свою голову. А Адам? Як вiдреагуе на все це вiн? Може, щось порадить? Шкода, що його зараз нема в Жовквi.

Вона з тривогою глянула у нiчне небо. Вуйко, напевно, давно шукае ii по всiх колежанках, розпитуе сусiдiв, а може, пiшов до когось по допомогу. Сором який. Як iй тепер з’явитися вдома? Скажуть, що вона бозна де волочилася, з нею невiдомо що там робили, а назавтра про це знатиме пiвмiста.

Анна так ясно уявила картину майбутнiх проблем, що iй аж недобре стало. Їi зневажатимуть, перешiптуватимуться у неi за плечима, говоритимуть, що не зумiла себе зберегти для шлюбу.

Зрозумiвши, що загнала себе в глухий кут, Анна повiльно попленталася вздовж вулицi. Ще жодного разу не почувалася такою безпорадною. І чому все це звалилося саме на неi? Тепер вуйко не лише на вулицю не дозволить iй виходити, але й до одруження з Дмитром не випустить iз хати. Незрозумiло лише, чому повинна розплачуватися за те, чого не робила. Вона ж випадково опинилася з ним наодинцi. Це з Адамом у неi ледь не дiйшло до…

Мимоволi почервонiвши, Анна закусила губи. Тодi вiн навiть ключi дав iй вiд свого будинку. Невже сподiвався, що вона прийде?

Намацавши у кишенi ключi, вона важко зiтхнула. Навiщо вона носить iх з собою? Як спогад? На бiса iй такий спогад? Може, якби не ii кохання до Адама, вона б не втрапила у жодну халепу i давно була б замiжньою жiнкою. Може, й дитинку вже мала б.

Притримуючи спiдницю, яка заважала швидко йти, Анна знов поквапилася додому. Врештi, захекавшись i вiдчувши, що iй коле в боцi, стишила крок, а тодi й зовсiм зупинилася. Нi, це неможливо. Куди вона поспiшае? Давно не чула, як на неi кричать? Ну, прибiжить вона на п’ять хвилин швидше, i що то змiнить? Вуйко менше кричатиме на неi чи не запитае, де вона була, що з нею сталося та чому вона так виглядае? Все одно доведеться все йому розповiсти. Вiн пiде до Дмитра, вишукуватиме винних, з’ясовуватиме, що сталося, i в результатi ii примусять вийти замiж. Їй того хочеться?

Важко зiтхнувши, Анна поплелася заснiженою вулицею. Не дiйшовши з десяток крокiв до власного будинку, зупинилася i вiдступила в темряву дерев, якi росли обабiч дороги. А чому, власне, вона повинна виходити замiж за огидного iй хлопця i вiдмовлятися вiд кохання? Що заважае iй бути з Адамом? Вiн сам пропонував iй залишитися в нього, але вона не хотiла поступитися власною репутацiею i не бажала сорому для родини. А зараз? Хiба тепер ii репутацiя бездоганна? Чи, може, вона вже не осоромила родину?

Анну аж у жар кинуло. Усе, що сталося щойно, раптом постало перед нею в iнакшому свiтлi. Так, нiби якийсь поштовх зсередини перевернув усi ii думки з нiг на голову i висвiтив проблему пiд iнакшим кутом зору. Вiд хвилювання серце ii тьохнуло i забилося сильнiше. А що, власне, заважае iй бути з Адамом? Досi вона вiдмовлялася вiд будь-якоi боротьби за свое почуття i слухняно виконувала волю iнших, але чи мусить так само поводитися тепер?

Намацавши рукою зв’язку ключiв у кишенi, Анна мiцно стиснула ii в долонi. Зрештою, гiрше, анiж е, вже не буде.




Роздiл 3


Намагаючись триматися темнiшоi частини вулицi, Анна тихенько прочинила хвiртку на подвiр’я Адама i зайшла досередини. Перевiвши подих, зупинилася. Вона це зробила, i земля iй пiд ногами не розверзлася. Навiть не поворухнулася.

Усе ще не вiрячи, що нiхто ii не побачив та не завернув додому, Анна знов прочинила хвiртку й обережно визирнула на вулицю. Нiкого немае. Лише в iхньому будинку блимае свiчка на кухнi й вiдблиском теплого свiтла з вiкна ледь яснiшим здаеться закуток саду. Можливо, вона взагалi намарно лякае себе уявними жахiттями i варто повернутися додому?

Анна торкнулася металевоi скоби на хвiртцi й вiдчула, як холодний метал обпiкае пальцi. Як же вона втомилася вiд цiеi боротьби з собою, зi своiм почуттям, з обставинами, якi не дозволяють бути поряд iз Адамом, навiть вiд власноi безпорадностi втомилася. Хоч би щось сталося i порушило цю нестiйку рiвновагу. Рiзко розвернувшись, Анна рiшуче попрямувала до будинку, збiгла сходинками на ганок, дiстала з кишенi ключi, на диво легко впоралася з замком i зайшла досередини. Зробила декiлька невпевнених крокiв – i, нiби враз втративши всю свою нещодавню рiшучiсть, опустилася на стiлець при стiнi. Що з нею таке? Вона ж просто прийшла до Адама – i свiт iй на голову не завалився, життя не закiнчилося, а ситуацiя не стала гiршою. Тепер треба написати вуйковi листа. Коли вiн знатиме, що нiчого поганого не сталося, то не зчинятиме великого галасу i з’явиться шанс на щасливе завершення цiеi пригоди.

Пiдвiвшись, Анна навпомацки зайшла до якогось покою, так само навпомацки вiдшукала на столi свiчку, засвiтила ii. Мимохiть торкнулася аркушiв паперу, списаних почерком Адама, i побачила, що руки у неi дрiбно тремтять. Здаеться, напруження останнiх годин не минулося без слiду i вона серйозно нервуе.

Анна присiла на крiсло при стiнi i, намагаючись заспокоiтись, роздивилася довкола. Присутнiсть Адама вiдчувалася в кожнiй дрiбничцi: у залишенiй на спинцi крiсла зiбганiй сорочцi, у недбало кинутому на лiжко сюртуку й у ледь чутному запаху тютюну та чорноi кави у повiтрi. Вiн навiть залишив на нiчному столику при лiжку розгорнуту посерединi книжку. Читав увечерi перед сном?

Анна притиснула до щiк холоднi долонi. Інодi уявляла, що могла б опинитися тут, проте нiколи не вiрила, що це станеться насправдi. Фантазiя, яка не мала нiчого спiльного з реальним життям, раптом стала дiйснiстю.

Присiвши на крiсло бiля столу, вона розгублено глянула на аркушi паперу, розкладенi на столi, i насилу поборола в собi черговий напад панiки. У гарну ж фантазiю вляпалася. Може, краще повернутися додому?

Опершись чолом на зчепленi у замок кистi рук, Анна замислилася. Але куди повертатися? До скандалiв удома, до неприемних розмов, до вибору мiж шлюбом iз нелюбим чоловiком i перспективою назавжди залишитися самiй? Скажуть: «Завжди така гонорова ходила, а тут…» Приплетуть таке, чого нiколи не було i бути не могло. Нi, треба писати листа вуйковi.

Вона знайшла на столi чистий аркуш паперу i знов замислилася. Але що писати? Буквально все виглядае безглуздим. Вуйко iй не повiрить. Зрештою, важливим е лише те, щоб вiн не захотiв скандалу. Може, написати, що вона втекла до родини тата, бо не хотiла виходити замiж за Дмитра, а ще написати, щоб вуйко не шукав ii в Жовквi, бо цим лише зганьбить ii та себе перед людьми. Доки вуйко намагатиметься второпати, що за дурiсть вона йому написала, доки перевiрятиме, до кого насправдi втекла, повернеться Адам i вигадае щось розумнiше.

Написавши листа, Анна вiдклала перо, вiдсунула каламар. Взявши листа до рук, вийшла з будинку. Здаеться, нiкого немае. Ще б ii постать так чiтко не вирiзнялася на тлi бiлого снiгу i можна було б не переживати, що ii помiтять.

Швидким кроком перетнувши подвiр’я i не затримуючись анi на мить, вона вийшла на вулицю, пiдiйшла до огорожi, почепила листа на хвiртку зсередини i побiгла назад. Полегшено зiтхнула лише тодi, коли знов опинилася всерединi будинку. Щоки ii палали, серце мало не вистрибувало з грудей, а ноги пiдкошувалися. Щоб вона ще колись таке виробляла – та нiзащо! Хоча… Якось пiзно про таке думати. Так гарно побавилася з вогнем, що й сама незчулася, як спалила за собою всi мости.

Вiдчуваючи, що iй дедалi дужче хочеться плакати, Анна мiцнiше стиснула губи i навпомацки повернулася до кiмнати. Ще раз свiтити свiчку не наважилася, тому опинилася в цiлковитiй темрявi. Що ж тепер робити? Як повестися? Може, повернутися додому?

Вона мимоволi вслухалася в темряву ночi довкола себе. Ще й у кiмнатi, нiби навмисно, так тихо, аж моторошно. Лише годинник цокае на стiнi й десь далеко на вулицi гавкае пес, а ще серце у грудях товчеться так, нiби йому щось пороблено, тому клятому серцю. Що ж вона зробила зi своiм життям? Здаеться, сама собi заподiяла таку кривду, якоi нiхто iнший нiколи б i не вчинив.

Вiдчувши гострий напад жалю до самоi себе, Анна не витримала i розплакалася. І треба було iй зустрiти того Дмитра. Через такого дурня все життя собi переламала. Що тепер робити? Як рятуватись? Вiд такоi ганьби вже нiзащо не вiдмиешся. З жорстокою насолодою роздмухуючи в собi жаль, Анна перестала плакати аж тодi, коли вiдчула, що вiд слiз iй стало трохи легше. Зараз вона лише зрiдка шморгала носом i вiдчувала, що напад вiдчаю потроху вiдступае. Принаймнi, сил на те, щоб гостро на все це реагувати, у неi таки не залишилося.

Навпомацки пiдiйшовши до лiжка, Анна присiла на його краечок. Попри втому i якесь отупiння вiд слiз, все ще вiдчувала страх. Швидше б свiтанок. Вранцi приiде Адам i всi страхи минуться, нiби iх нiколи й не було. Вiн не лише заспокоiть, але й скаже, що нiчого страшного не сталося, що вона з ним i що так буде дуже-дуже довго.

Якийсь час Анна сидiла нерухомо, проте дуже швидко вiдчула, що мерзне, зняла черевички i залiзла на лiжко з ногами. А якщо Адам приiде аж надвечiр? Що тодi? Вона притулилась плечима до стiни i спробувала розiбратися в ситуацii, яка вимальовувалася в ii життi, проте в головi не було жодноi втiшноi чи бодай зв’язноi думки, лише якiсь уривки вражень, хаотичних емоцiй i страхiв. Та ще вiдчай, уже трохи притлумлений сльозами й сильними емоцiями, проте однаково дошкульний i болючий, як гостра скалка у пучцi. Заплющити б очi й опинитися в тому часi, коли все це вже залагодиться. Там, де не тремтиш вiд страху, де не треба прислухатися до моторошноi тишi, i там, де вони з Адамом разом. Де спокiйно, затишно i дуже тепло…

Щiльнiше загорнувшись у ковдру, Анна непомiтно задрiмала. Прокинулася десь посеред глухоi ночi. Вiд незручноi пози у неi затекли шия та плечi, а пластини корсета дошкульно вп’ялися у груди. Заснула сидячи? З якого дива?

Раптом усе собi пригадавши, Анна широко розплющила очi. Боже, вона ж в Адама!

Долаючи бiль вiд спання у незручнiй позi, вона злiзла з лiжка i, невпевнено ступаючи босими ногами по холоднiй пiдлозi, навпомацки пiдiйшла до вiкна та вiдхилила фiранку. Жодного руху або пiдозрiлого шуму. Тiльки снiг продовжуе сипати з темного нiчного неба i пiд його вагою потроху починають вгинатися гiлки дерев та кущiв.

Навiть собаки нiде вже не гавкають – позамовкали перед свiтанком. Звичайна зимова нiч – тиха, заснiжена, спокiйна. Нiхто ii не шукае. Певно, лист уже знайшли i прочитали.

Повернувшись до лiжка, Анна розстебнула сукню i послабила шнурування корсета. Цiлком роздягатись не наважилася, – боялася, що Адам повернеться ранiше, анiж вона прокинеться.

Налаштувавшись на сон, Анна незабаром з жахом зрозумiла, що не може заснути. А якщо Адам iй не зрадiе? Можливо, вiн планував, що все це станеться якось iнакше. А може, вiн взагалi нiчого собi вже не планував? Може, вiн передумав чи вона неправильно його зрозумiла? Хто знае, чим для неi взагалi обернеться повернення Адама в Жовкву. Мала виразну пiдозру, що його реакцiя на ii витiвку буде не такою однозначною, як iй би того хотiлося.

Анну аж у жар кинуло вiд такоi думки. А й справдi, чому вона вирiшила прийти сюди? Тому, що Адам запропонував iй залишитися в нього, чи тому, що вона сама його любить? Якщо тому, що любить, то чи не занадто легковажно вона повелася? Чи не нав’язуе йому себе? Жодному чоловiку таке не сподобаеться, а Адамовi з його характером – i поготiв.

Хоча… Навiщо тодi вiн просив ii поiхати з ним до Львова? Не для того ж, щоб просто розважитися. Анна спробувала вiдiгнати вiд себе неприемнi думки, проте вони обступили ii, немов примари, з усiх бокiв i не хотiли розступатися. До свiтанку промордувавшись без сну, Анна втомилася так, що врештi не мала сили думати i потроху почала поринати в якусь задушливу темряву напiвсну. По-справжньому мiцно заснула аж тодi, коли надворi повнiстю розвиднилося i денне свiтло розiгнало всi ii нiчнi страхи та примари.




Роздiл 4


Анна розплющила очi i, мружачись вiд яскравого сонячного свiтла, яке заливало кiмнату, спантеличено роздивилася довкола. Господи, де вона спить? Це ж не ii кiмната.

Вона сiла на лiжку i злякано притиснула долоню до рота. Невже вона втекла з дому i прийшла сюди сама? Божевiлля якесь. Як вона до такого взагалi додумалася?

Насилу здолавши напад панiки, Анна примусила себе пiдвестися з лiжка. Вуйко ii вб’е. А Адам? Здаеться, вiн ще й не приiхав. А якщо взагалi сьогоднi не приiде? А якщо й завтра? Що вона робитиме у його помешканнi сама?

Черговий напад панiки примусив Анну розпачливо роззирнутися. Може, повернутися додому?

На мить уявила, як повертаеться, i остаточно впала духом. Вона ж не самогубець, а нормальна людина… Ну, може, не цiлком нормальна, але менше з тим. Вуйковi не поясниш, де вона вешталася цiлу нiч, i не скажеш, що у неi е ключi вiд помешкання Адама. А скажеш – i щойно тодi розпочнуться справжнi проблеми. Хоч би вуйко не шукав ii тут.

Пiдвiвшись iз лiжка, вона пiдiйшла до вiкна i, вiдхиливши фiранку, визирнула на подвiр’я. На вулицi свiтило яскраве сонце i блиск снiгу спочатку заслiпив iй очi. З хвилину вона постояла, звикаючи до денного свiтла, тодi розчинила вiкно й обережно висунулася назовнi. За нiч снiг позасипав усе подвiр’я, пригнув донизу гiлки дерев та кущiв, зламав при коренi маленьке деревце, проте жодних слiдiв чужоi присутностi не виявив. Їi тут не шукали. Зрештою, чого б мали шукати?

Анна трохи глибше вдихнула холодне морозне повiтря i вiдчула, що iй стае легше. Навiть у головi прояснилось. А може, нiчого страшного ще й не станеться? Жоднiй людинi нiчого наперед не вiдомо. Хто знае, що очiкуе iх iз Адамом? Може, все завершиться добре.

Раптовий порив вiтру принiс у кiмнату рiй снiжинок, i вони закружляли у неi над головою. Прослiдкувавши поглядом, як снiжинки повiльно осiдають на ii одяг та волосся, Анна пiдставила iм долоню. Кiлька холодних снiжинок впали iй на пальцi й вiд тепла долонь перетворилися на краплi води. Слабо усмiхнувшись, вона струсила iх iз себе i знов перевела погляд на заснiжене подвiр’я. А що, власне, вона втрачае, залишаючись тут? Постiйнi сварки вдома? Те, що мусила б жити з нелюбим чоловiком та народжувати йому дiтей? Осудливi погляди знайомих?

Вiдчувши, що мерзне, Анна зачинила вiкно i вiдступила вглиб кiмнати. Усе. Досить. Нема потреби вистуджувати покiй, i без того тут прохолодно, а незабаром стане по-справжньому зимно. П’ец же не розпалиш.

Вона тугiше зашнурувала корсет i, накинувши на плечi кожушок, вийшла на кухню.

Боячись виявити свою присутнiсть, розпалювати вогонь у печi не наважилася, а тому мусила задовольнятися холодними стравами, якi приготувала з того, що знайшла у креденсi та на поличках у комiрчинi. Ще з годину витратила на те, щоб трохи роздивитися помешкання, i врештi, зрозумiвши, що декiлька днiв вона тут протримаеться, трохи заспокоiлася i присiла на лаву. Довго сидiти без руху не змогла – почала мерзнути i мусила повернутися до спальнi. Зараз помешкання з кожною годиною вистигае дедалi дужче, а що буде завтра? Якщо у найближчi днi Адам не повернеться додому, холод стане для неi справжньою проблемою. Можливо, навiть доведеться посеред ночi розпалити вогонь у печi.

Вiд нiчого робити Анна пiдiйшла до дзеркала i почала уважно вивчати свое вiдображення. Виглядала вона не найкраще, проте ще гiрше виглядала ii сукня – мiсцями подерта, з масою якихось плям незрозумiлого походження. Добре, що хоч не надто сильно ii порвала. Ще можна зашити. Зараз вiдшукае голку та нитки i саме цим сьогоднi займатиметься. Потiм ще треба приготувати щось поiсти.

Вечеряла Анна вже у цiлковитiй темрявi. Навпомацки прибрала за собою i знов повернулася до спальнi. Звично помолившись перед сном, почала роздягатися, а тодi, вiдчувши, що в самiй лише тоненькiй сорочцi та панталончиках iй так зимно, що аж зуби вiд холоду починають цокотiти, вона якомога швидше пiрнула у лiжко i натягнула ковдру по самi очi. Почувалася трохи нiяково i зовсiм не так упевнено, як хотiлося б. Невже незабаром вона належатиме Адамовi так, як мала б належати чоловiковi пiсля шлюбу? Хоч би знати, як воно бувае i чи справдi це так неприемно та боляче, як кажуть замiжнi колежанки. Можливо, вони навмисно таке понавигадували, щоб ii налякати.

Анна ледь чутно зiтхнула, повернулася на iнший бiк i почала дивитися в темряву перед собою. Думати про таке, звичайно ж, грiх, згадувати соромно, але воно якось само думаеться i само згадуеться. Для того, щоб боятися близькостi з Адамом, мусила б не любити його, не пам’ятати його поцiлункiв, доторкiв i того солодкого щему та запаморочення вiд усього того, що робив iз нею вiн.

Вона пiдiбгала пiд себе ковдру. Все одно колись це станеться, а зараз вона належатиме чоловiковi, якого любить. Хiба не того iй завжди хотiлося?

Ствердно вiдповiвши собi на це запитання, вона заплющила очi. Пiсля вчорашньоi неспокiйноi ночi зараз ii хилило до сну, i поступово з усiх бокiв огорнули невловимi образи та тiнi, невиразнi мрii та бажання защемили серце, i вона дозволила собi ковзнути назустрiч iхньому лагiдному свiтлу – спочатку в напiвснi, а потiм заснула по-справжньому, мiцно та спокiйно.

Прокинулася Анна з першими сонячними променями. Сьогоднi не лише пам’ятала, де спить, але й не злякалася того.

Вiдiгнавши вiд себе залишки сну, вона швиденько згребла в оберемок одяг. А зимно ж як – навiть пiд ковдрою трусить вiд холоду.

Затягнувши пiд ковдру одяг, вона вдягнулася, не встаючи з лiжка. Напевно, за нiч не лише мороз подужчав, але й вiтер здiйнявся сильнiший. Будинок вистудило так, що незабаром i вода на кухнi замерзатиме. І де той Адам забарився?

Анна застелила лiжко i вийшла з кiмнати. Холоднi страви та зимна вода не покращили ii настрою – радше зiпсували його остаточно.

Справдi, нема нiчого гiршого, анiж невизначенiсть та довге очiкування невiдомого. Добре, що хоч виглядае вона сьогоднi бiльш-менш нормально. Навiть рум’янець не зник i очi вже не здаються такими втомленими, як учора. Лише сукня жахливо понищена, але з тим нiчого не вдiеш. Усi речi залишилися вдома.

Не знаючи, чим себе розважити, Анна пiдiйшла до вiкна i визирнула на вулицю. Погода псувалася, вiтер дужчав, а на сонце час вiд часу набiгали хмари. Скоро снiг сипатиме так, що й дерев не роздивишся. Уже зараз з’явилися першi лапатi снiжинки i пориви вiтру почали кружляти ними у спiралях майбутньоi заметiлi та потроху намiтати снiг у кучугури й замети.

Анна вiдiйшла вiд вiкна. У таку негоду Адам сидiтиме у маетку, а потiм дороги позамiтае так, що нiкуди й не поткнешся. Доведеться чекати, доки перестане снiжити та порозгрiбають замети на шляхах. Цiкаво, як довго це триватиме?

Присiвши на лiжко, вона пересмикнула плечима. Навiть просто сидiти тут дуже зимно. Коли стемнiе, доведеться ризикнути i розпалити вогонь у печi. Та й приготувати щось гаряче не завадило б.

Сподiваючись зiгрiтися, Анна почала мiряти кiмнату швидкими кроками, проте це не допомагало – з кожною наступною хвилиною мерзла дедалi дужче. Що ж робити? Негайно розпалювати вогонь у печi небезпечно. Сусiди зауважать дим iз комина i поцiкавляться, хто порядкуе в будинку за вiдсутностi господаря.

Вона притулила до губ холоднi пальцi й спробувала зiгрiти iх своiм подихом. Марна справа – лише виразнiше вiдчула, як вiд холоду починае тремтiти всiм тiлом.

Облишивши жалюгiднi спроби зiгрiтися, Анна зняла черевички, залiзла на лiжко з ногами i вкрилася ковдрою ледь не з головою. За декiлька хвилин iй стало значно теплiше i, обхопивши руками подушку, вона врештi не лише перестала мерзнути, а й задрiмала.




Роздiл 5


Нiби вiд рiзкого поштовху ззовнi, Анна здригнулася i розплющила очi. Що це за шум на подвiр’i? Хтось приiхав? Адам?

Вона завмерла, напружено вслухаючись у невиразнi звуки за вiкном, i насилу здолала напад панiки. Здаеться, хтось вiдчиняе ворота?

Пiдбiгши до вiкна, Анна визирнула на вулицю, але перш нiж щось побачила та зрозумiла, вiдчула – серце ii провалюеться у глибоку яму. Бiля ворiт, тримаючи коня за вуздечку, стояв Адам, проте вiн був не сам. Розмовляв iз кимось, кого вона бачити поки що не могла.

Анна встала навшпиньки i трохи вiдхилилася вбiк. Вуйко Павло? Тут?

Вiдсахнувшись, вона присiла на пiдлогу при вiкнi. Хоч би Адам не надумав запрошувати ii вуйка сюди. Де тут сховаешся? Хоч у шафу чи пiд лiжко лiзь.

Тримаючись рукою за пiдвiконник, вона знов обережно визирнула на вулицю. Як разюче змiнився з обличчя Адам. Могла б заприсягтися, що розповiдь вуйка вбила його наповал. Добре, що це ненадовго. За декiлька хвилин йому доведеться перейматися цiлком iнакшими проблемами.

За якийсь час Анна почула, що ворота зачиняються й обережно пiдвелася. Вуйко пiшов, а Адам стоiть плечима до неi. Чому вiн не йде додому? Чому не заведе коня у стайню? Стоiть на такому пронизливому вiтрi й не помiчае холоду? Невже йому не зимно? А снiг? Невже вiн не бачить, який сильний падае снiг? Здаеться, розмова з ii вуйком надзвичайно його вразила.

Схопившись рукою за вiконну раму, Анна притулилася чолом до холодноi шибки i спробувала опанувати себе. Що з нею таке? Мала б усе облишити i бiгти до Адама, а вона стоiть тут i не може зрушити з мiсця.

Поволi, нiби долаючи опiр, Адам завiв коня у стайню. Вийшов, машинально прикрив за собою дверi й зупинився. Приголомшений несподiваною новиною, не мiг повiрити у те, що з Анною щось сталося, i мислив майже спокiйно. Куди вона втекла i, головне, навiщо це зробила? Нiщо не вiщувало такого розвитку подiй.

Вiн спробував зосередитися. Незамiжня панна не могла пiти з дому без жодноi на те причини. З нею мусило статися щось серйозне. Щось таке, що примусило написати недоладного листа i зiгнорувати гнiв родини. Може, хтось силою змусив ii залишити мiсто?

Намагався думати логiчно, проте це дедалi важче йому давалося. У Анни нема нiчого, окрiм гарноi зовнiшностi – отже, когось привабило саме це. Навряд чи вона могла серйозно впиратися. Така тендiтна, що сам вiн сильнiше обiйняти ii боявся.

Адам так мiцно стиснув щелепи, що аж скреготнули зуби. Пся крев! Давно треба було забрати ii до себе. Чого чекав? Дочекався?

Раптом вiн iз такою силою гримнув рукою по дверях стайнi, що тi аж затремтiли. Бiль у забитiй руцi привiв Адама до тями. Вiн зупинився i спробував опанувати себе. Вiдчуття втрати входило у його свiдомiсть, болем вiдзивалося в серцi, проте вiн примусив себе вiдкинути зайвi емоцii та зосередитися на найважливiшому. Треба ще раз поговорити з ii вуйком. Чому той не розпочав серйозних пошукiв? Усе, на що вiн спромiгся, виглядае як спроба переконати себе та iнших у тому, що з Анною нiчого не сталося. Може, у нього е якiсь пiдозри, але вiн не хоче iх розголошувати. Щойно вiн не так розповiдав про зникнення небоги, як намагався вивiдати, чи вона не з ним.

Виглядае, нiби вiн здогадуеться про характер iхнiх стосункiв, але не хоче чинити тому перешкод. Бажае використати цi стосунки iз зиском для себе?

Адам рiшуче попрямував до хвiртки. У цiй родинi нiколи не дбали про Анну так, як мали б дбати, а вiн невiдомо на що вичiкував. Дочекався.

Спостерiгаючи з вiкна за поведiнкою цього завжди такого спокiйного та розсудливого чоловiка, Анна вже й не знала, що iй робити. Куди вiн iде? До ii вуйка? Але вiн не повинен туди йти – вiн нiчого там не довiдаеться, лише зрадить iхню таемницю.

Скоряючись першому iмпульсивному пориву, вона схопила зi столу ключi й кинулася до дверей. Розчинила iх навстiж, пожбурила ключi кудись на пiдлогу i як була – роздягнена та боса – вибiгла на ганок. Глибше вдихнула холодне повiтря, зробила крок уперед, але майже вiдразу заплуталася у власнiй спiдницi й впала на колiна. Снiгова курява засипала iй одяг, подих перехопило, але Анна знов пiдвелася на ноги i зробила декiлька невпевнених крокiв назустрiч Адамовi.

Почувши у себе за плечима шум, той озирнувся i не повiрив у те, що побачив на власнi очi. Анна? Тут? У нього? Якого бiса? Де вона була?

Нiчого не розумiючи, вiн ошелешено витрiщився на неi. Як вона тут опинилася?

Анна ступила ще декiлька обережних крокiв i з острахом глянула на Адама. Чому вiн дивиться на неi, немов на з’яву з того свiту? Сердиться? Не зрадiв? Але чому?

Одним поглядом Адам увiбрав усю ii тендiтну постать. Маленька, доладна, жiночна – йому аж подих перехопило вiд того, що вiн мiг втратити Анну.

– Господи, Анно, де ти була? – вiн рiзко згрiб ii в обiйми i пригорнув до себе. – Ще раз таке вчудиш, i я сам тебе вб’ю…

– Я не навмисне… Направду… – вiдчуваючи слабкiсть у ногах, вона знесилено опустилась на кучугуру снiгу. – Ви ж хотiли, щоб я прийшла до вас додому.

– Слухай, але ж не таким чином… – Адам теж присiв бiля Анни просто на снiг. – Що з тобою сталось? Де ти була?

Невпевнено хитнувши головою, вона промовчала. Уже починала вiдчувати, що панчохи наскрiзь промокли вiд снiгу, а у волоссi заплуталися й тануть холоднi снiжинки.

Адам торкнувся щоки Анни долонею.

– З тобою дiйсно нiчого не сталось? Чому ти пiшла з дому?

Вона пiдвела очi.

– А хiба ви не самi просили мене про це?

Адам щось iй вiдповiв. Вiд хвилювання Анна не вловила змiсту слiв, проте навiщось притиснула свою долоню до його губ.

– Не треба нiчого казати. Я знаю, що зле повелась.

Вона хотiла забрати руку, проте Адам накрив маленьку долоню своею рукою i Анна вiдчула, як вiн обережно торкнувся поцiлунком ii пальцiв.

Вiн ii любить? Вона йому потрiбна? Вiн не сердиться?

Їi губи ледь ворухнулися в нiмому запитаннi, на мить розтулилися, i раптом вона обхопила Адама руками i сама поцiлувала в губи.

Мимоволi злякавшись того, що цiлуеться з ним серед бiлого дня, ще й на вулицi, вiдразу вiдхилилася, але майже тiеi ж митi, вiдчувши, що втрачае його губи, знов iх вiдшукала. Попри страх, холод i невластиве мiсце, iй до божевiлля хотiлося цiлуватися з ним.

– Слухай, мала, ти розум маеш? – Адам ледь вiдсторонився, озирнув Анну з нiг до голови, зауважив, що вона боса, i його брови здивовано поповзи догори. – Нi, розуму ти таки не маеш. Зачекай, я занесу тебе до себе додому.

Вона заперечно хитнула головою, спробувала сказати, що зовсiм не змерзла, проте, коли Адам пiдвiвся, взяв ii на руки i понiс до себе в будинок, вона передумала сперечатися. Хiба не про таке iй мрiялося довгими зимовими ночами?

Зайшовши на кухню, Адам посадив Анну на лаву, скинув iз себе хутро i, струсивши з нього снiг, накинув iй на плечi.

– Хоч трохи зiгрiешся… Знiми панчохи. Цiлком мокрi.

Вона розгублено кивнула, але не ворухнулася. Дивилася на те, як вiн розпалюе вогонь у печi, i мовчала. Виглядала наляканою, безпорадною, проте на диво милою. Напевно, втекла з дому пiсля чергового скандалу з вуйком, а тепер боiться того вчинку. Нiчого, головне, що з нею нiчого поганого не сталося.

Присiвши бiля Анни навпочiпки, Адам сам стягнув iз неi мокрi панчохи.

– Ти не помiтила, що надворi вже кiлька мiсяцiв зима? – вiдклавши панчохи вбiк, вiн почав розтирати ii холоднi ступнi. – Ноги зимнi, як лiд.

Розгублено глянувши на нього, Анна мiцно, мало не до болю в руках, стиснула край лави. Навiщо вiн це робить? Невже вона сама не годна зняти з себе панчiх або ноги розтерти?

Його рука ковзнула вгору, вiдсуваючи тканину спiдниць вище, i Анна заплющила очi, прислухаючись до того, як Адам торкаеться ii колiн та стегон.

Раптом вiн несподiвано рiзко i безцеремонно вiдкинув усi ii спiдницi вгору.

– Слухай, Анно, звiдки у тебе такi синцi на ногах? Що з тобою сталось?

Вона широко розплющила очi.

– Синцi? Якi?

Вона рiзко висмикнула спiдницi з його рук, а тодi, перехопивши здивований погляд Адама, мимоволi пiдiбгала пiд себе ноги.

– Та не чiпав вiн мене. Я наставила собi синцiв тодi, коли в темрявi бiгала по його будинку, а ще тодi, коли стрибала з вiкна…

Зауваживши, як в Адама округлилися очi, Анна затнулася i щiльнiше загорнула ноги в спiдницю.

– Вiн навiть не поцiлував мене… Це у себе вдома вiн почав лiзти куди не треба…

Вона мимоволi прослiдкувала очима за напрямком погляду Адама i знов замовкла. Те, з яким виразом обличчя вiн розглядав плями на ii сукнi, теж не надихало на вiдверту розповiдь, проте Анна опанувала свiй страх, пiдсмикнула рукав сукнi вгору i з готовнiстю простягнула Адаму руку долонькою догори.

– Подивiться, я лише покалiчила собi руку тодi, коли намагалась розбити замок на дверях. Бачите? Ось тут. Усе майже зажило i не болить… Вiн, може, взагалi не чiпав би мене… Менi просто не треба було йти до нього додому. Його батьки кудись поiхали…

На декiлька секунд втративши здатнiсть розважно сприймати ii слова, Адам не вiдразу обiрвав безладну розповiдь Анни, проте вже за хвилину дар мови таки повернувся до нього.

– Слухай, ти можеш нормально пояснити, що з тобою сталось? Що ти плетеш?

Рiзкий окрик примусив Анну не лише замовкнути, але й розгублено опустити рукав сукнi. Здаеться, ii пояснення не викликае в Адама ентузiазму.

Важко зiтхнувши, вона пересилила себе i знов заговорила:

– А що я мала робити? Вiн замкнув дверi. Ще й пiзня година була… У мене ж нема такоi сили, щоб…

Остаточно втративши терпiння, Адам рiзко пiдвiвся на ноги.

– Зачекай. Ти можеш нормально все пояснити чи нi? Хто вiн i що з тобою сталось? Вiн щось тобi зробив? Ти хоч розумiеш, що таке не дарують?

У його голосi Анна почула незнайомi загрозливi iнтонацii, проте, як на цю ситуацiю, Адам поводився цiлком прогнозовано, i вона, набравшись смiливостi, спробувала ще раз спокiйно все пояснити.

– А нема чого тут не дарувати. Нiчого не було… Дмитра я зустрiла випадково…

Вiд хвилювання Анна збивалася з думки, потiм знов починала щось пояснювати, тодi поверталася до того, що вже сказала. Спочатку з ii недоладноi розповiдi Адам взагалi нiчого не мiг второпати, проте вiн примусив себе мовчати i врештi Анна змогла бiльш-менш спокiйно розповiсти йому про своi пригоди.

– Ну, тепер хоч щось прояснилось, – вiдчуваючи, що добрий настрiй повертаеться до нього, Адам усмiхнувся. – Слухай, а якось звичайно, без театральних ефектiв, ти не могла прийти до мене? Якось без зайвого шуму та скандалу. Я б пережив, що ця подiя не нагадуе драматичну виставу. Менше проблем було б зараз.

Заскочена iронiею його слiв, Анна ображено закусила губи. І це все? Вiн навiть не сварить ii?

– Хочеш iсти? – раптом запитав вiн. – У будинку холодно. Думаю, ти не лише не розпалювала вогонь у печi, але й два днi нiчого теплого не iла. Хочеш кави?

Заперечно хитнувши головою, Анна промовчала. Очiкувала чогось трохи iнакшого, анiж ставлення до свого вчинку як до стихiйного лиха.

Адам пiдiйшов ближче. Виглядав майже таким, яким вона звикла бачити його щодня – спокiйним та зiбраним.

– Сьогоднi ти залишишся в мене. Потiм поiдеш зi мною до Львова…

Анна на крок вiдступила.

– Нiкуди я не поiду, – зiбравши докупи залишки власноi гiдностi, раптом випалила вона. – І тут я залишатись теж не хочу… І взагалi я нiчого вже не хочу.

Адам мимоволi розсмiявся.

– Дуже логiчно. Краще й не вигадаеш.

Раптом пригадавши, що сама ж прийшла до нього, Анна вiдчула – вiд сорому ладна провалитися крiзь землю. Їi поведiнка заперечуе слова, а зараз вона просто намагаеться зберегти гарну мiну при поганiй грi.

– Я не потребую, щоб хтось думав, де мене прилаштувати. Окрiм вуйка, у мене ще й брат е… І взагалi я так не хочу…

Вона хотiла ще щось додати, проте вiдчула, що не може зробити це спокiйно, круто розвернулася i вибiгла з кухнi.

З силою траснувши дверима, перевела подих. Такого сорому давно не зазнавала i, якби можна було втекти вiд самоi себе, з задоволенням зробила б це.

Вона притиснула долонi до палаючих щiк i мимоволi жахнулася того, що зробила щойно. Невже вона вiдмовилася вiд Адама i навiть не зрозумiла, як i чому це сталось? А якщо вiн ii не зупинятиме? Що тодi?

Озирнувшись на дверi, вона завагалася… Нi, залишки поваги до себе – це чи не едина розкiш, вiд якоi iй ще не хочеться вiдмовлятися.




Роздiл 6


Забiгши в спальню, Анна почала гарячково натягувати на ноги черевички. Може, й справдi, допоки не пiзно, втекти звiдси. Втекти вiд Адама, вiд сорому, який ii очiкуе, вiд самоi себе i вiд… Сама до ладу не розумiла, вiд чого втiкае, проте вiдчувала – якщо не зробить цього негайно, то потiм у неi не залишиться на це сили.

Почувши, як вiдчиняються дверi, вона пiдвела голову i зустрiлася поглядом iз Адамом.

– Не мусиш iти. Анi ти, анi я того не хочемо.

З одним черевичком у руцi, а з другим на нозi Анна завмерла. Що означають його слова? Вiн пропонуе iй залишитися? Вона йому потрiбна? Вiн не бачить iнакшого вирiшення проблеми? Вiн ii любить?

Адам забрав черевичок iз ii рук i вiдклав його вбiк.

– Не роби дурниць. Ти просто не розумiешся на ситуацii, а я хочу i можу взяти тебе до себе. Чуеш мене?

Анна промовчала. Куди i навiщо вона щойно втiкала? Вона ж любить цього чоловiка. Хiба можна втекти вiд самоi себе i вiд своiх почуттiв?

Адам ледь торкнувся ii, його пальцi заплуталися в ii волоссi, вiн повернув обличчя Анни до себе, нахилився, своiми губами знайшов ii губи, i вони слухняно розтулилися для нього.

Мимоволi глибше вдихнувши повiтря, Анна вiдчула, що весь свiт для неi розчиняеться у нiжному доторку його долонь. Нехай Адам робить з нею що завгодно. Вона не боятиметься того, бо, коли все це станеться, у неi не залишиться шляхiв до вiдступу i…

Раптом, як грiм серед ясного неба, десь у сiнях гримнули дверi, i Анна злякано смикнулася.

– Ви вдома? – несподiвано почула вона голос свого вуйка. – Я хочу поговорити з вами.

Вiдпустивши Анну вiд себе, Адам невдоволено скривився.

– Холера ясна… Чого йому треба?

– О, Боже, вуйко мене вб’е.

Анна злякано притиснула долоню до рота i вже не змогла нiчого сказати, лише дивилася на Адама широко розплющеними переляканими очима.

– Дурненька, чого ти боiшся? Сюди вiн не прийде. Я сам iз ним поговорю.

Коли Адам вийшов iз кiмнати, Анна нiяк не могла прийти до тями. Їi уява послужливо вимальовувала якнайтрагiчнiшi картинки майбутнього, проте, коли без жодних прикрих iнцидентiв проминуло пiвгодини часу, вона трохи розслабилася. Навiть пiдiйшла до дверей, притиснулася до них вухом i спробувала почути розмову мiж вуйком та Адамом, проте не змогла вловити жодноi розбiрливоi фрази. Ця обставина не надто ii заспокоiла. Впiвголоса теж iнодi промовляються жахливi речi.

Анна знов вiдiйшла вглиб кiмнати i налаштувалася на довге очiкування, проте Адам повернувся за кiлька хвилин.

– Навiщо вуйко сюди приходив? – зробила вона крок йому назустрiч. – Ви говорили про мене?

– А ти як думаеш? – запитанням на запитання вiдповiв Адам. – Звичайно ж, про тебе.

– Вуйко хотiв, щоб ви допомогли мене розшукати? Так?

Дивилася на нього так щиро i так невинно, що йому на мить стало шкода ii.

– Щось приблизно таке… Тобi взагалi не варто боятися того, що тебе шукатимуть у мене. Усе значно простiше. Незабаром сама переконаешся.

Вона здивовано глянула на Адама, проте промовчала. Вiн щось приховуе вiд неi. Але що?

Уже вiдкрила рот, щоб запитати його про це, проте Адам рiшуче змiнив тему розмови.

– Треба купити тобi iнший одяг. Твоя сукня не надаеться для того, щоб ii носити. Я спробую щось тобi тут придбати.

Здивовано глянувши на Адама, Анна розгублено кивнула. Вiн теж помiтив, що на сукнi плями i що в кiлькох мiсцях вона розiрвана? Прикро, тепер вiн вважатиме ii нечупарою. Сукня та нижнi спiдницi – геть понищенi, панчохи – незрозумiло де. Якимось дивом вона спромоглася розгубити майже всi своi шпильки та посiяла десь рукавички. Цiкаво, де ii торбинка? Здаеться, загубила саме тодi, коли шарпалася з Дмитром у нього в сiнях.

Зрозумiвши, що на якийсь час Анна матиме чим себе забавити, Адам усмiхнувся. Принаймнi, вона не буде мучитися сумнiвами, не дошукуватиметься причин того, що вiдбуваеться, i йому не доведеться говорити iй правду. Нещодавня розмова з ii вуйком аж нiяк не надавалася для того, щоб розповiдати iй про неi. Та й не до мiсця i не до часу така розмова.

Коли Адам пiшов, Анна вирiшила не витрачати час намарно i заходилася готувати обiд. Вiд тепла на кухнi щоки ii порожевiли, i вона вiдчула, що не лише зiгрiлася, але й заспокоiлася. Коли ж прийшов Адам i вони сiли обiдати, взагалi перестала нервувати. Як дивно – минуло лише декiлька годин, а свiт змiнився до невпiзнання.

Пiсля обiду Адам порадив iй розпакувати речi й залишив у кiмнатi саму. Була вдячна йому за таку делiкатнiсть. Сама не знала, як мала б повестися – дякувати йому за подарунки чи категорично вiдмовлятися вiд них. Анi одне, анi iнше не виглядало доречним.

У пакунках, якi принiс Адам, Анна знайшла не лише нову сукню на вихiд, але майже все, чого iй так сильно бракувало всi цi днi, – спiдню бiлизну на змiну, панчохи, носовички, шпильки, рукавички, гребiнець, а ще новий капелюшок та шаль i навiть теплу зимову пелерину та маленьке дзеркальце в торбинцi з безлiччю суто жiночого дрiб’язку. Все найвищого гатунку i, як на ii погляд, аж надто дороге. Такоi гарно гаптованоi тоненьким мереживом бiлизни iй взагалi нiколи ще не доводилося тримати в руках.

Перевдягнувшись, Анна уважно глянула на свое вiдображення у дзеркалi й сама собi здалася незнайомкою. Вовняна сукня з дорогим мережаним комiрцем, кашемiрова шаль, тоненького полотна нижнi спiдницi – такого вишуканого одягу вона ще нiколи не носила. Усе ж таки вони з Адамом з рiзних свiтiв. Можна лише уявити, якими жахливо вбогими видавалися йому всi ii домашнi сукнi. Зрештою, й недомашнi також.

Знiяковiвши, Анна вiдвернулася вiд дзеркала. Яка ж вона легковажна. Думае про одяг тодi, коли мусила б перейматися тим, що вже незабаром належатиме Адамовi так, як мала б належати лише шлюбному чоловiковi. Хоч би знати, як воно стаеться. А якщо пiсля цього у неi буде позашлюбна дитина? Тiтка казала, що саме це загрожуе дiвчинi, яка згрiшила вперше, бо це лише на стежцi, де всi ходять, трава не росте… Чи, може, це ще й необов’язково стаеться? Є жiнки, у яких взагалi нема дiтей. Може, вона саме з таких.

Намагаючись подолати в собi страх, Анна якомога стараннiше зав’язала шовковi стрiчки на лiфi, акуратно розправила кожну складочку на сукнi й вклала волосся у бездоганну зачiску. Якщо вона не може привести до ладу своi почуття та думки, то нехай хоч зовнi здаеться, нiби вона спокiйна. Добре, що почало сутенiти, – може, Адам не зауважить ii стану.

Даремно сподiвалася – коли вийшла на кухню, йому вистачило лише декiлькох секунд для того, щоб усе це побачити. Зараз Анна не просто помiтно нервувала, а була на межi справжньоi панiки. Може, зачекати, доки минеться?

Вiн iще раз змiряв ii замисленим поглядом. Гарна, зграбна i дуже молода. Кожного разу йому аж подих перехоплюе, коли вiн дивиться на неi. На що тут взагалi чекати? Щоб хтось забрав ii у нього? Щоб вона втекла? Чи не занадто довго вiн чекае? Це переходить усi розумнi межi.

– Тобi личить ця сукня, – нiби промiж iншим зауважив вiн. – Нема потреби приховувати себе так, як ти це робила ранiше.

Знiяковiвши, Анна не знайшлася з вiдповiддю. Здаеться, усе, що вона так старанно надягала на себе, викликае у Адама не так захоплення, як бажання якомога швидше це з неi зняти. Цiкаво, а iй самiй хочеться цього?

Вона кинула на нього швидкий погляд. Вiдповiдi ще не знала.

Адам пiдiйшов до столу, мовчки присiв на лаву й, опершись лiктями на стiльницю, замислено озирнув Анну з нiг до голови. Усе ж таки мае вона у собi щось особливе. Щось таке, що хвилюе i не дозволяе вiдволiктися вiд бажання переспати з нею. Щось у рухах, у поглядi, у типi зовнiшностi. Щось аж надто чуттеве, збудливе, ледь не грiховне, проте все одно не позбавлене вишуканостi та пiкантностi добропорядноi панни… До бiса всi цi дурнi умовностi. Доки можна чекати? Цi нiжки вже давно просяться, щоб iх розсунули.

Нiби вловивши змiст його думок, Анна кинула на Адама ще один розгублений погляд. Почувалася так, нiби на собi взагалi нiчого не мала, i вiд того iй було так соромно, аж млосно. Тепер уже й не скажеш, що вiн не повинен дивитися на неi таким поглядом. Вона сама прийшла до нього, сама залишилася з ним наодинцi, то чому ж не мае дозволяти таких поглядiв?

Тихенько зiтхнувши, вона знов потай глянула на Адама. І таки саме це iй кортить категорично йому заборонити.

Вона пiдiйшла до креденса i почала дiставати з полички тарелi. Руки ii зрадливо затремтiли, одна тарiлка вислизнула з рук, глухо вдарилася об пiдлогу i розбилася на дрiбнi черепки.

Ще дужче знiяковiвши, Анна нахилилася, щоб iх прибрати, i раптом вiдчула: Адам стоiть зовсiм поряд. Серце ii тьохнуло i полетiло кудись донизу. Вже передчувала, що зараз станеться, i мимоволi злякалася. Нi, нехай завтра чи пiслязавтра. Тiльки не сьогоднi. Тiльки…

Рiзко випроставшись, вона спробувала вiдсторонитися, але Адам перехопив ii руку i стиснув у своiй долонi.

– Усе… Досить мучити себе й мене… Ходiмо.

Вiн загасив свiчку, i для Анни реальний свiт перестав iснувати, перетворившись у нову, незнану досi реальнiсть його рук та тiла.

Погано пам’ятала, як вони з Адамом дiйшли до спальнi, не пригадувала, як вiн вiдчинив дверi i як вони опинилися всерединi.

Вона взагалi мало що зрозумiла та запам’ятала, лише серце налякано завмерло у той момент, коли дверi тихенько зачинилися i вiдсторонили iх вiд цiлого свiту.

Адам обережно торкнувся губами ii скронi, кiнчиками пальцiв провiв по шиi, поцiлував нiжну западинку мiж плечем та шиею i почав розщiпати сукню.

Анна трохи глибше вдихнула повiтря i злякано зiщулилася в передчуттi того, що мало б статися вже за мить.

– Чого ж ти так сильно мене боiшся? Дiвчинко ти моя нерозумна, – Адам витягнув шпильки з ii зачiски i почав обережно перебирати волосся пальцями так, що врештi воно розсипалося по ii плечах густою шовковою хвилею. – Бачиш, яка ти в мене гарна… Тобi не можна боятись… Прикро, якщо такiй гарнiй паннi все це не сподобаеться. Я буду обережним з тобою.

Вiн нахилився до ii губ. Цiлував дуже нiжно, ледь торкаючись, нiби й не цiлував, а пестив губами i, лише коли вiдчув, що Анна припинила впиратися, посунувся трохи далi. Намагався не втрачати над собою контроль. Так довго чекав на неi, що зiпсувати все це поспiхом було б злочином.

Адам розвернув Анну плечима до себе, розшнурував корсет, вiдклав його вбiк, i iй раптом розхотiлося втiкати. Усе саме так, як вона собi уявляла – нiчого страшного або неприемного. Його руки такi теплi й такi нiжнi, що аж млосно вiд доторку.

Адам продовжував неквапно роздягати ii i, тихенько зiтхнувши, Анна заплющила очi. Здаеться, вiдбуваеться саме те, що мае вiдбуватися мiж чоловiком та жiнкою. Так було сотнi рокiв до них, i так буде сотнi рокiв пiсля них. Опиратися нема сенсу. Все одно рано чи пiзно це б сталося.

Вiн знов поцiлував ii в губи, i враз перестало важити, хто вони i що з ними станеться потiм. Не стало минулого чи майбутнього, лише реальнiсть i мить сьогоднiшньоi ночi. Усе так просто i зрозумiло, що аж дивно, чому вона боялася цього ранiше. Зараз понад усе на свiтi хотiлося одного – забути саму себе й упокоритися бажанням коханого чоловiка. Коли Адам поклав ii на лiжко, у нiй не залишилося сумнiвiв чи сорому, лише поклик його тiла, доторк губ i шепiт напiвбожевiльних слiв йому у вiдповiдь. Була як не при пам’ятi й не надто помiчала, що саме Адам робить iз нею. Коли ж вiн вiдкрив ii для себе, не злякалася, лише мимоволi затамувала подих i сильнiше заплющила очi…

Майже й не зрозумiла, як то з нею сталося. Рiзкий, майже гвалтовний поштовх його тiла у нiй – i раптом вона вiдчула бiль, нiби короткий спалах свiтла, що на якусь частку секунди здивував, вразив, але не налякав, не приголомшив, лише повернув до дiйсностi. Мимоволi вперлася руками в груди Адаму, але вiн не зупинився, не вiдпустив – ще мiцнiше притиснув ii до себе, i бiль майже зник, упокорений iншими, сильнiшими вiдчуттями.

Анна схлипнула i притиснулася чолом до його плеча. Адам щось прошепотiв iй на вухо, але вона не розчула слiв – бiль i насолода, однаково незнанi, переплiвшись, пiдпорядковувалися чоловiчому ритму та натиску, i врештi в нiй не залишилося нiчого, окрiм бажання йти йому назустрiч та робити те, чого вона ще жодного разу не робила i навiть сама не знала, що вмiе все це робити. Вiд надлишку власних емоцiй розплакалася i сама не помiтила, що плаче.

У якийсь момент iй здалося, що вона не витримае довше. У нiй обiрветься натягнута до болю струна, i вона перестане iснувати, розчинившись у гострому чуттi насолоди, проте гарячi хвилi почали накочувати одна по однiй, проникли в кожну клiтинку тiла, затопили в останньому високому акордi i врештi, так само обережно, вiдступили, нiжно пестячи, виносячи на поверхню та залишаючи по собi вiдчуття розкошiв i млосноi втоми у кожнiй клiтинцi тiла.

Адам продовжував пестити ii, i враз Анну охопило нове, незнане досi блаженство та нiме захоплення ним. Вона заховала обличчя у нього на грудях i раптом вiдчула у себе на губах солоний смак власних слiз. Намагаючись iх стримати, схлипнула, але Адам так мiцно i так нiжно пригорнув ii до себе, що вона знов затихла, вiддавшись на ласку рук, якi тепер дарували iй заспокоення та захист.

Десь далеко звiдси завивав вiтер, сипав у вiкно снiговою курявою, намiтав кучугури пiд парканом та хатою, але вони не чули того – заблукали, заховалися, зникли, проникли в iншу реальнiсть i вже не вiдчували плину часу та тиску обставин.

На мить Адам вiдiрвався вiд неi, щiльнiше вкрив ii та себе ковдрою i знов пригорнув Анну до себе. Їi огорнуло його тепло, його запах, i вона примружила очi. По тiлi розлилися приемна легкiсть та спокiй. Не було думок, страхiв чи докорiв сумлiння, лише фiзична втiха вiд близькостi коханоi людини, тiльки радiсть вiд того, що вона нарештi належить йому. Якщо це i е справжне щастя, то саме сьогоднi вона зазнавала всiх його розкошiв.




Роздiл 7


Анна спала так мiцно, що не почула, як прокинувся Адам, як обережно пiдвiвся з лiжка, засвiтив свiчку i почав одягатися.

Намагаючись не шумiти, пiдiйшов до неi. Свiтло свiчки м’яко вирiзняло обличчя Анни з темряви, золотило шкiру теплим мерехтливим свiтлом, вихоплювало округлi контури ii тiла i, кидаючи невиразнi тiнi на стiну, ще дужче пiдкреслювало незвичнiсть того, що вiн бачить Анну на своему лiжку. Не вiдчував анi найменшого жалю через те, що зробив ii своею коханкою i цим окреслив ii долю на найближчi декiлька рокiв. Його не мучили сумнiви чи вiдчуття провини – навпаки, здавалося, що сталося саме те, що й мало статись. Фiзична близькiсть лише стерла межу мiж сьогоднiшнiм i майбутнiм та примусила по-новому переоцiнити своi з нею стосунки. Понад усе хотiв би вiдмежувати вiд стороннiх цю нову реальнiсть i це вiд усiх вкрадене щастя, проте особливих iлюзiй щодо цього не мав. Ще нiхто не зумiв переiнакшити ставлення до такого зв’язку.

Адам прибрав розкиданий по кiмнатi одяг Анни, поклав його на крiсло i ще раз глянув на неi. Аж шкода будити, але до свiтанку залишаеться лише декiлька годин, а виiхати з Жовкви треба ще до того, як цiлком розвидниться.

Вiн присiв на лiжко та обережно торкнувся долонею щоки Анни, проте вона спала так мiцно, що навiть не вiдчула того. Усмiхнувшись, Адам легенько провiв пальцем по ii щоцi, шиi, поцiлував розтулену долоньку зi ще свiжим шрамом угорi й вiдчув таку шалену нiжнiсть до неi, що йому здалося: якщо зараз обiйме, то вiд надлишку нiжностi мимоволi зробить iй боляче.

Анна повернула голову, щось невиразно проговорила увi снi, i Адам, не втримавшись, обережно погладив ii розсипане по подушцi волосся.

– Вставай, маленька. Чуеш? Сьогоднi ще не можемо довго спати.

Повiльно розплющивши очi, Анна повернула до нього обличчя. На мить у ii поглядi майнуло нерозумiння, але вона побачила над собою Адама, напiвсонно усмiхнулася йому i, ще не цiлком прийшовши до пам’ятi, притиснула його долоню до своеi щоки. Вiдчуття щастя, нiби продовження сну, огорнуло ii своiм доторком i приховало всi проблеми. Як добре, що вiн тепер iз нею. Це нiби вимрiяний сон, який раптом став дiйснiстю.

Анна глянула у вiкно i знов усмiхнулася Адамовi.

– Навiщо ви розбудили мене так рано? Ще й не свiтае, – вона придивилася до нього трохи уважнiше, побачила, що Адам вдягнений не по-домашньому, i усмiшка вмить щезла з ii обличчя. – Що сталось?

– Нiчого особливого. Просто хочу виiхати до Львова ще до свiтанку. Тебе не повиннi тут бачити.

– Мене не повиннi тут бачити? – луною повторила Анна. – Але нiхто мене й не побачить тут. Я не виходитиму з дому.

Адам спохмурнiв, але погляду вiд Анни не вiдвiв.

– Зараз я не можу все це тобi пояснити. Надто довга iсторiя… Іншим разом. Краще вдягайся i будемо iхати.

Вона розгублено глянула на Адама. Хотiла б поставити йому з добрий десяток запитань, проте не наважилася це зробити. Просто мовчки дивилася на нього i не могла поворухнутися.

Уже вiд порога Адам озирнувся.

– Збирайся швидше. Нема часу лежати i невiдомо на що тут очiкувати. Якщо ти зi мною живеш, то мусиш мене слухатись. Розумiеш це?

Ствердно кивнувши, Анна проте хвилин п’ять iще дивилася на дверi, якi зачинилися за Адамом, i не рухалася. Чому треба кудись iхати? Чому саме сьогоднi? Невже щось сталося? Може, вуйко довiдався? Нi, тодi вiн був би вже тут. Це щось iнше.

Посунувшись на край лiжка, вона мимоволi скривилася вiд некомфортностi свого руху. Цiкаво, так бувае завжди чи лише тодi, коли вперше? Якось воно взагалi все надто дивно i незрозумiло.

Обережно пiдвiвшись iз лiжка, Анна сяк-так вмилася i почала вдягатися. Спочатку ще панiкувала, але поступово заспокоювалася.

Адам не дозволить ii скривдити. Так виразно бачила, що вiн ii любить, що вiрила йому без жодних зайвих слiв i вмовлянь.

Узявши до рук свiчник, вона озирнулася довкола. Чому ж не хочеться iхати? Чому моторошно i хочеться плакати?

Вона зробила декiлька невпевнених крокiв i зупинилася. Полум’я свiчки, хитнувшись, вiдкинуло вигадливу тiнь на стiну. Як вона взагалi житиме тепер? Чи не занадто важкий тягар бере на своi плечi? Анi Бог, анi люди не подарують iй такого великого грiха.

Розгублено присiвши на розстелену постiль, Анна притримала свiчник обома руками. Невже вона нiколи не повернеться сюди? Вона тепер i не дiвчина, i не замiжня жiнка. Просто коханка одруженого чоловiка. Залежна вiд його волi та позбавлена пiдтримки родини. Як iз таким жити?

Притиснула долоню до губ i не дозволила вiдчаю прорватися назовнi слiзьми. Притлумила, заховала на сподi, затаiла вiд стороннього ока. Що з нею таке? Вона ж любить Адама i сама хотiла бути з ним. Чому ж тодi плаче? За чим шкодуе? За втратою дiвочостi чи за тим, що ii кохання таке хитке i позбавлене майбутнього? Сама не знала того напевне.




Роздiл 8


Коли Анна зайшла до кухнi, Адам, уже цiлком вдягнений, збирався виходити надвiр. Отже, вони таки iдуть, i на то теж нема ради. Чомусь до останнього не вiрила, що це станеться насправдi.

Вiдчувши, що знов не може стримати слiз, Анна вiдвернулася до вiкна. Ну, й нехай. Хiба iй свiт клином зiйшовся на Жовквi? У Львовi вона теж колись мешкала, i це були чи не найкращi роки життя.

Вловивши щось розпачливе в поводженнi Анни, Адам пiдiйшов до неi ближче.

– Я тебе не скривджу. Ти менi вiриш?

Вона здивовано пiдвела на нього очi.

– А хiба я коли-небудь вам не вiрила?

У ii поглядi було стiльки нiмого подиву, що Адам вiдчув докiр сумлiння. Здаеться, ще нiхто не вiрив йому так щиро i так беззаперечно, як вона.

– Ти хоч поснiдай нормально. Я залишив для тебе снiданок. Інакше змерзнеш менi в дорозi.

Слабо усмiхнувшись, Анна пiдiйшла до столу, зазирнула в кавник, налила у фiлiжанку каву. Адам прослiдкував за нею поглядом.

– Напевно, ти звикла до бiлоi кави, а я сьогоднi маю тут лише чорну.

– Нiчого, я з цукром.

Вона вдихнула аромат кави з кардамоном, зробила декiлька ковткiв гiркуватого запашного трунку i вiдчула, як кров веселiше потекла по жилах. Здаеться, саме цього iй бракувало найдужче.

Зосередившись на вiдчуттях, Анна й не зауважила, як Адам вийшов на вулицю. Коли озирнулася, його в кухнi вже не було. Ну, й нехай. Напевно, зараз iй краще побути самiй.

Прибравши за собою посуд, вона визирнула у вiкно. За нiч снiгу насипало мало не до самих вiкон, i подвiр’я змiнилося до невпiзнання – виглядало незнайомим i якимось аж меншим за розмiром. Як вони поiдуть? Якщо тут так багато снiгу, то що робиться за мiстом?

Вона впритул наблизила обличчя до шибки i, щоб свiтло свiчки не заважало iй дивитись у вiкно, затулилася вiд нього долонею. Здаеться, Адам уже не лише вiдгорнув снiг вiд ворiт, але й сани приготував.

Удома вiн, напевно, нiколи такого не робить, а тут навiть кучера з собою давно не бере. Мусить зберiгати в таемницi свое життя. Тепер, певно, не муситиме. Вона його коханка, i розголосу не уникнути.

Вона вiдступила вiд вiкна. Нi. Нiкуди вона не поiде. Залишиться тут – i крапка. Не везтиме ж Адам ii до Львова силою.

Вдягнувшись, Анна вийшла на подвiр’я. Зробила кiлька невпевнених крокiв i майже вiдразу провалилася в снiг по колiна. Снiг не лише засипав все подвiр’я, але й зараз не вщухав – сипав i сипав iз темного неба, нiби збирався засипати все довкола. Вiдчуття того, що вона опинилася десь у зовсiм iншому мiсцi, було таким реальним, що аж налякало Анну своею правдивiстю. Вона пiдвела голову, розгублено глянула в простiр снiжинок угорi й вiдчула якесь дивне запаморочення. Так, нiби подивилася не в небо, а зазирнула в темну глибоку яму.

Ледь похитнувшись, таки втримала рiвновагу. Нi, вона бiля будинку Адама, ще в Жовквi. Просто надворi надто темно i снiг чомусь летить на неi звiдусiль. Вiтер змiтае його з даху, з дерев, з паркану, сипле колючими снiжинками в очi. Аж подих забивае.

Анна мимоволi заплющила очi й раптом знов вiдчула у собi якусь вiдiрванiсть вiд реального життя i таку пронизливу самотнiсть, аж моторошно стало. Це вже було з нею десь, колись, в iнакшому життi, за iнакших обставин, але де i коли пригадати не могла. Напевно, це наснилося iй? Призабутий сон, що виринув iз пiдсвiдомостi й налякав своею подiбнiстю до справжнього життя. Це навiть не божевiлля, а прихованi спогади.

Високо пiдiбравши спiдницi й знов провалюючись у глибокий снiг ледь не по колiна, вона пiдiйшла до Адама, зустрiлася з ним очима i раптом вiдчула, як серце у неi болiсно стиснулося. Нi, нiкуди вона вiд нього не пiде. Хiба можна втекти вiд чоловiка, якого любиш понад життя? У душi, у серцi так багато кохання, а вона тiкае. Наiвна. Вiд долi, як i вiд себе, не втечеш.

Примружившись вiд колючого снiгу, який летiв iй в обличчя, Анна зазирнула Адамовi в очi. Цiкаво, а вiн теж ii любить?

Глянувши на неi, Адам став перед нею так, щоб захистити вiд вiтру.

– Шкодуеш, що прийшла до мене? Я тебе образив? Зробив боляче? Ти не хочеш iхати зi мною?

Заперечно хитнувши головою, Анна промовчала. Нi, вiн ii не образив, i навiть не зробив боляче, i iхати iй iз ним тепер хочеться. Лише серце чомусь так недобре защемiло.

– Я не хочу, щоб ти йшла вiд мене, – раптом сказав вiн iй. – Не тiкатимеш? Добре?

Анна торкнулася рукою його плеча i, не помiчаючи холоду, обережно змела снiг з темного ворсу хутра.

– Нащо так робиш? – Адам перейняв ii руку i ледь стиснув холоднi вiд розталого снiгу пальцi. – От, бачиш, тепер у тебе руки зимнi. Дiвчинка ти моя нерозумна… Знов рукавицi десь забула?

Пiднiсши ii долоню до губ, вiн спробував зiгрiти ii пальцi своiм подихом.

– Не бiйся, маленька, ти в мене не змерзнеш. Я поклав у сани кожух.

Розгублено усмiхнувшись, Анна потупила погляд. Ще нiхто не опiкав ii так, як вiн. Вiн ii любить?

– Не бiйся, маленька, все у нас з тобою буде добре… Ти менi вiриш?

Анна усмiхнулася, i вiд ii страхiв та сумнiвiв не залишилося й слiду. «Все у нас буде добре». Звiсно, буде. Інакше й бути не може.




Частина третя

Iнтерлюдiя











Роздiл 1


Як цiлком розвиднилося, Анна не зауважила. Заколисана рiвномiрним ковзанням саней по снiгу та затишним теплом овечих шкур, якими Адам огорнув ii ледь не по саму шию, несподiвано для самоi себе почала дрiмати i розплющила соннi очi лише тодi, коли вони проминули Замарстинiв та опинилися в межах Жовкiвськоi рогачки.

Спочатку Анна злякалася, що хтось зi знайомих чи рiднi може побачити iх iз Адамом разом, проте, коли без жодних проблем в’iхали на Хорунщизну,[15 - Хорунщизна – мiсцевiсть мiж р. Полтвою, Калiчою та Шембековою горами.] iй трохи вiдлягло вiд серця. Тут в Адама власний будинок, i вiн, напевно, вирiшив поселити ii в себе. Уже зараз почувалася у вiдноснiй безпецi, а коли позаду залишився ще й сад готелю «De La Rus»,[16 - Готель «De La Rus» – готель «Жорж» (колишнiй «Інтурист»).] то й зовсiм змирилася зi своею долею. Добре все ж таки, що Адам живе в сепарацii зi своею дружиною – вона не перейматиметься тим, що у ii чоловiка е коханка. Все одно щось там привело iхнiй шлюб до сепарацii, а почуття – до охолодження. Поява коханки в життi Адама нiчого не змiнить.

Заспокоена своiми думками та малолюднiстю околиць, Анна обережно визирнула з-пiд крисiв капелюшка. Вiтер майже стих, снiг уже не падав, i навiть з-за хмар визирнуло сонце. Звичайний зимовий день. Довкола, щоправда, ще доволi багато снiгу – повiдгортати встигли лише дороги та стежки при парканах, але бiлi кучугури обабiч дороги та снiговi шапки на будинках та деревах перетворили передмiстя у казковий свiт. Затишний, спокiйний, вiдмiнний вiд того, яким вiн бувае за осiнньоi чи весняноi негоди. Цiкаво, де тут будинок Адама?

Анна ледь випростала в колiнi ногу i знов роззирнулася довкола. Десь там, не надто й далеко звiдси, у Духовнiй семiнарii навчаеться Андрiй. От тiльки навряд чи вона коли-небудь наважиться зустрiтися з ним. Своiм поводженням вiдмежувала себе вiд родини i вже не може розраховувати на пiдтримку. Шкода, бо з Андрiем iй зовсiм не хочеться втрачати контакт.

Легку панiку Анна вiдчула лише тодi, коли вони зупинилися перед недобудованим будинком. Навiщо Адам привiз ii сюди? Будинок ще не надаеться для того, щоб у ньому мешкати. У подвiр’i, щоправда, е стайня, а помiж дерев запущеного саду видно стару, ще не до кiнця поруйновану хату. Але що то змiнить?

Вона запитально глянула на Адама, а вiн, випереджаючи ii запитання, заговорив сам:

– Сама бачиш, замешкати тут поки що не можна, але я мушу залагодити одну термiнову справу i хочу, щоб ти зачекала на мене в старiй хатi. Не бiйся, ти не змерзнеш. Я розпалю вогонь у печi. Коли повернуся, знатиму, що робити далi й де ти тепер мешкатимеш.

Дивлячись на Адама, Анна не могла нiчого зрозумiти. Вiн не збираеться залишати ii в себе? Хоче винайняти iй якесь помешкання i навiдуватиметься до неi сам? Отже, вона житиме, як звичайна утриманка!

Опустивши голову i намагаючись не розплакатися, Анна вiдгорнула з колiн сукно, пiдшите овечою шкурою, i спробувала звестися на ноги. Невже вона сподiвалася, що якось iнакше ввiйде у його життя? Якою наiвною вона була.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Плебанiя – садиба священика (Тут i далi примiт. авт.).




2


Вул. Святоi Анни – район церкви Св. Анни. В ХІХ ст. забудова переважно дерев’яна, мешкали в основному украiнцi.




3


Гицлiвська гора – Гора Страчення. Навпроти теперiшнього Кракiвського базару. До середини ХІХ ст. тут вiдбувалися страти злочинцiв. Поряд стояли будинки, де мешкав мiський кат, а потiм гицлi.




4


Кортумова гора – гора над пiвнiчними околицями мiста (374 м). Спочатку на цiй околицi був фiльварок iз садом та залишки козацьких окопiв, а в серединi ХІХ ст. австрiйським вiйськом побудовано шанцi та стрiлецькi фоси. Район вул. Клепарiвськоi i Ветеранiв.




5


Парк Герхта – Єзуiтський город (парк iм. І. Франка).




6


Друкарня Пiллерiв – видавничо-друкарська фiрма середини ХІХ ст. у Львовi.




7


Площа Фердинанда – назва з 1843 року. Тепер пл. Адама Мiцкевича.




8


Твiндек – азартна гра в карти, яка вимагае п’яти гравцiв.




9


Креденс – буфет для посуду.




10


Сокаль – мiстечко за 85 км вiд Львова.




11


Сепарацiя – шлюб не розриваеться, проте подружжя мешкае окремо i фактично припиняе спiлкування. Дозвiл на сепарацiю надае Церковний трибунал. Новий шлюб неможливий. Хiба пiсля визнання не чинним попереднього.




12


Натяк на польське повстання шляхти проти уряду в лютому 1846 року. Селяни-мазури пiшли проти повстанцiв-шляхтичiв, нападали на маетки, грабували та вбивали. Загинули сотнi шляхтичiв.




13


Куликiв – мiстечко за 15 км вiд Львова. Вiдоме вiд початку ХІV ст. Найвiдомiша пам’ятка – готичний костел Св. Миколая, один iз найстарiших в околицях Львова.




14


Кацабайка – верхнiй одяг польських i русинських жiнок Галичини. З широкими рукавами, яскравого кольору, обшитий хутром.




15


Хорунщизна – мiсцевiсть мiж р. Полтвою, Калiчою та Шембековою горами.




16


Готель «De La Rus» – готель «Жорж» (колишнiй «Інтурист»).


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/gurnic-ka_natal-ya/melod-ya-kavi-u-tonal-nost-kardamonu