Багряний колiр вiчностi
Наталiя Гурницька


У Львовi сучасному, Львовi передвоенному i Львовi часiв Другоi свiтовоi вiйни вiдбуваються драматичнi подii, народжуються родиннi таемницi й перетинаються долi героiв цього роману. Ірена – юна наiвна гiмназистка iз заможноi родини. Доля даруе iй трагiчне кохання, яке вриваеться в ii спокiйне життя вихором перших глибоких почуттiв, сильних емоцiй та чуттевих насолод. Життя кидае Ірену в лихолiття вiйни, жорна сталiнських репресiй i на заслання в Казахстан. Яку цiну доведеться заплатити дiвчинi за свое щастя? Чи зумiе вона вистояти, не зламатися i зберегти у собi свiтло добра й любовi? Як та чому поедналися iсторiя кохання Ірени з долею та життям Анни з роману «Мелодiя кави в тональностi кардамону»?





Наталiя Гурницька

Багряний колiр вiчностi








Жодну з частин даного видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва



В оформленнi обкладинки використано картину Станiслава Тондоса «Промисловий музей» (поч. ХХ ст.) та лiтографiю Карла Ауера «Львiв. Ратуша» (1838)



© Гурницька Н. З., 2019

© DepositPhotos.com / mallivan, 2019, обкладинка, 2019

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2019

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2019


* * *


Присвячуеться сестрi моеi бабусi Аннi Лозинськiй (Бурдан) та всiм родинам, якi теж були репресованi сталiнським режимом








Левова частка подiй, описаних у романi, не вигаданi, а вiдбулися в реальному життi однiеi галицькоi родини







Частина перша

Свiтанок нового дня


Вона сидiла край столу бiля розчиненого в лiтню спеку вiкна. Невеличка, тендiтна, згорблена роками, змучена нещастями та роботою жiнка. Зморшки проорали обличчя, лягли тягарем на повiки, залишили слiд часу на чолi, проте зберегли витонченiсть рис, плавнiсть лiнiй та вiдголосок колишньоi краси. Краси не так досконалоi фiзично, бо така врода зникае першою, а тiеi особливоi краси, яка гармонiйно поеднуеться зi внутрiшнiм свiтом, а тому зостаеться з людиною надовго. У цiй старшiй панi ще й досi вгадувалась ота молода i вродлива жiнка, якою панi Ірена була колись. Залишилася така ж, як ранiше, виразнiсть погляду, худорлявiсть статури i делiкатнiсть рис обличчя. Тiльки волосся бiле-бiле, нiби засипане снiгом. Уже й не зрозумiеш, якого кольору було ранiше. Сивина, неначе пелена прожитих рокiв, вiдсвiтила срiблом, проте панi Ірена ще й зараз вирiзнялася тiею особливою красою, яку людинi даруе гарне виховання, внутрiшня iнтелiгентнiсть i повага до себе та iнших. Про таких кажуть: обличчя в старостi немовби свiтиться зсередини. Зазирнеш у вицвiлi вiд часу очi, а в них стiльки мудростi, доброти та розумiння чогось такого глибокого, важливого та справжнього, чого й торкнутися даеться не кожнiй людинi за життя. Воно набуваеться лише з досвiдом гiрких утрат, кiлькiстю прожитих трагедiй i з умiнням попри всi нещастя, бiди та розчарування зостатися справжньою людиною та зберегти в собi свiтло добра й радiсть вiд усвiдомлення того, що просто живеш на землi. Ця набута з вiком здатнiсть цiнувати найпростiшi речi даеться далебi не всiм i не завжди, проте якщо вже даеться, то залишаеться з людиною до кiнця днiв. Не втрачаеться навiть тодi, коли вiдмовляе пам’ять, тане фiзична сила i людина потроху згасае. З вiдлiком прожитих рокiв назовнi виходить тамована десь на сподi серця справжня суть людини, опадають маски, оголюються емоцii, стають виразними внутрiшнi мотиви вчинкiв i ставлення до життя й до оточення зокрема. Напевно саме тому багато людей з вiком робляться прикрими, дратiвливими, докучають рiдним, сваряться з сусiдами, бурчать у транспортi. Вони невдоволенi владою або ж обставинами життям, шукають приводiв для сварки, нарiкають на всiх та на все довкола, i лише свiтлi люди зостаються такими ж доброзичливими навiть тодi, коли старiють i стають безпорадними та фiзично залежними вiд iнших.

Ірена замислено глянула на своi спрацьованi руки. Доля далеко не завжди була милосердною до неi, часто ламала випробуваннями та бiдами, забирала найдорожчих, гiрко розчаровувала, проте назвати себе нещасною панi Ірена теж не могла. Не тiльки вистояла в моменти, коли надломлювалися не лише слабкi жiнки, але навiть найсильнiшi чоловiки, не лише боролася з обставинами та трагiчними ситуацiями, але й не раз i не двiчi почувалася найщасливiшою на землi жiнкою.

Ірена ледь усмiхнулась, i зморшки немов розгладилися, а обличчя помолодшало. Навiть зараз не вважала себе нещасною, а мала ясне вiдчуття, що не тiльки гiдно прожила життя, але нi про що не жалкуе в ньому. І зовсiм не тому, що все аж так добре у неi складалося. Просто в якийсь момент вона зрозумiла, що людина не всесильна, а життя iнодi ставить у такi ситуацii та обставини, якi неможливо подолати силою волi чи впертим характером. Тодi найвищим героiзмом е не боротьба, не сила, не мiць опору, а вмiння змиритися з неминучим, прийняти ситуацiю такою, якою вона е, та зрозумiти, що не все пiддаеться контролю. Інодi важливiше пережити найскладнiшi моменти так, щоби потiм зоставалася не лише здатнiсть боротися, але й саме бажання жити. Навiть не знала, чи iй справдi вдалося так прожити. Роки проминули, нiби гойдалка: то вгору до неба, то донизу на самiсiньке дно, проте як би там не було, але дожила до глибокоi старостi, а це судилося не кожнiй людинi. Зрештою, життя нiколи не бувае iдеальним чи безхмарним. Одночасно вмiщуе у собi i найбiльший смуток, i найдужчу радiсть. А найдивнiше те, що не встигнеш роззирнутися, а воно вже й добiгае до краю. Зараз i сама не розумiла, коли проминули всi цi роки. Щасливе дитинство, трагiчна юнiсть, роки зрiлостi… Роки висипалися, як пiсок крiзь пальцi. Не зосталося й слiду.

З кожним перебутим днем життя невблаганно хилилося до краю, i на це не було ради. З роками старiсть дедалi сильнiше пригинала Ірену до землi, вiдбирала здоров’я, гнiтила нездужанням, проте не могла здолати остаточно. Голова була все ще ясна, а думки розсудливi. От тiльки те, що було в дитинствi та юностi, згадуеться значно виразнiше та чiткiше, анiж те, що було зовсiм нещодавно. Де поклала окуляри чи ключi, геть вивiтрюеться з пам’ятi, а картини минулого такi яснi та яскравi, нiби це вiдбувалося вчора, а не шiстдесят-сiмдесят рокiв тому. Навiть запахи та барви з далекого минулого пригадуються настiльки чiтко, що й не треба напружувати пам’ять, а от що мае купити в крамницi чи в аптецi – те геть не тримаеться голови. А ще тiло пiдводить дедалi частiше. Тягар прожитих рокiв тисне донизу фiзичним болем, нездужанням та втомою так сильно, що стае важко переставляти ноги й доводиться шукати опертя.

Панi Ірена тихенько зiтхнула i перевела погляд убiк. До бильця крiсла прихилений цiпок iз вiдполiрованим вiд довгого вжитку рукiв’ям. Тепер вiн незмiнний супутник у ii самотнiх прогулянках Львовом. Ноги погано слухаються, i iй важко мандрувати околицями. Доводиться обмежуватися найближчими вуличками середмiстя. А взимку, й узагалi, – виходити з дому хiба в крамницю, церкву та бiблiотеку. На превеликий жаль, на довгi чотири чи й п’ять мiсяцiв зимовоi негоди ii життя зводиться до найнеобхiднiшого: купiвлi iжi та лiкiв, лiтургii в найближчiй церквi Матерi Божоi Неустанноi Помочi[1 - Церква Матерi Божоi Неустанноi Помочi – греко-католицький храм у Львовi, колишнiй костел Марii Снiжноi. Один iз найдавнiших храмiв мiста. (Тут i далi прим. авт.)] та до книжок, без яких узагалi не уявляе собi життя о будь-якiй порi року. Навiть зараз, у цю пообiдню спеку, перед панi Іреною розгорнута посерединi книжка, а на носi зручно прилаштувалися старенькi окуляри в тонкiй металевiй оправi. Книжку сьогоднi зранку принесла з бiблiотеки на Мулярськiй, виклала на столик i насилу дочекалася моменту, коли нарештi можна буде присiсти та почитати ii. Тепер, коли фiзичний простiр iснування Ірени звузився до найближчих вуличок та власного помешкання, вона, завдяки читанню, все ще може подумки мандрувати цiлим свiтом та проживати сотнi яскравих людських доль. Хоч якась розрада в ii теперiшньому нудному життi. Старiсть невблаганно бере свое, але Ірена не жалiеться. Дякувати Боговi, досi може рухатися, виходити на вулицю, бачити людей i нiкому не докучае власною безпораднiстю та немiчнiстю. Навпаки, сама намагаеться допомагати сусiдам.

Мешкае панi Ірена в цiй кам’яницi при вулицi Князя Лева[2 - Вул. Князя Лева – вулиця Львова у середмiстi поблизу Високого Замку.] уже декiлька десяткiв рокiв i не лише добре всiх знае, але й почуваеться невiд’емною частиною цього старовинного будинку. Інодi iй навiть здаеться, що вона живе тут цiлу вiчнiсть.

Розчинене навстiж вiкно завiшане простою фiранкою з мереживною облямiвкою по низу й ховае кiмнату та ii господиню вiд поглядiв випадкових перехожих. Їi особиста маленька фортеця та прихисток у життi.

Вiтер час вiд часу ворушить фiранкою на вiкнi, проте порятунку вiд спеки не приносить. Парко, задушно та гаряче. Навiть товстi стiни фасаду староi кам’яницi не дарують мешканцям прохолоди та захисту. Лiто в зенiтi, i дух розпеченого липнем повiтря ввiйшов навiть у це забуте часом та сучаснiстю помешкання. Липню байдуже до бажань людей. У пiр року своi закони.

Старий годинник на стiнi методично вiдлiчуе хвилини життя, а десь на кухнi набридливо дзижчить очманiла вiд спеки муха. Автентичнiсть уперемiж iз буденними речами дарують затишок. На креденсi та пiд стареньким телевiзором розкладенi гаптованi серветки, а на столi велика вишита скатертина. На стiнах картини, писанi акварельними та олiйними фарбами, передвоеннi дереворити i безлiч родинних фотографiй: декiлька дуже старих, пожовклих вiд часу свiтлин i пiвдюжини чорно-бiлих повоенних. Усмiхненi обличчя, дiти, якi притискають до себе ляльку або ж кумедного медведика, весiльнi фото зовсiм юних молодят, кiлька доволi старих вiдретушованих довоенних портретiв i знимка[3 - Знимка (дiал.) – фото.] господинi в молодостi. Щасливi моменти застигли на свiтлинах немов нагадування про важливiсть умiння цiнувати кожну прожиту мить. У креденсi за склом усе вперемiж: порцеляновi кавовi фiлiжанки й керамiчнi вази з надщербленими краями, кришталевi келихи та кавовий сервiз з позолотою по обiдку, карпатський глиняний посуд i лiкарнянi рецепти, складенi в салятирку[4 - Салятирка – миска.] iз кольорового скла. Меблi в помешканнi такi ж старi та понищенi часом, як i решта речей, проте все ще держаться купи. З тих, якi й викинути шкода i тримати вдома нема як. Доживають вiку разом iз господинею. На пiдлозi протертий до ниток основи узбецький килим i гуцульська ткана дорiжка. Усе однаково давне, проте чисте, акуратне та дбайливо доглянуте. У помешканнi панi Ірени час уповiльнився, дихае iсторiею i збиваеться з галасливого ритму майже мiльйонного Львова.

Панi Ірена пiдвела голову вiд книжки й замислено глянула у вiкно. Пообiддя зазирае в ii помешкання яскравими сонячними променями, духом розпеченого асфальту i нестерпною спекою вiд жару розiгрiтого каменю староi кам’яницi, у якiй вона мешкае на другому поверсi.

На вулицi спокiйно, малолюдно i геть не вiдчуваеться, що живеш у великому мiстi. За львiвськими мiрками зовсiм недалеко звiдси, десь на площi Ринок, проспектi Шевченка чи на проспектi Свободи навiть у цю немилосердну спеку вируе життя та ходять галасливi юрби туристiв. Дiловито iздять екскурсiйнi трамвайчики та кiннi екiпажi, а люди неперервним потоком снують уздовж Кракiвськоi, Театральноi чи Галицькоi вулицi. Смiються, гомонять, заходять у музеi, сувенiрнi крамнички та паби, а в повiтрi бiля кав’ярень та ресторацiй витае запах чорноi кави й солодкого шоколаду. Свiт, де сучаснiсть диктуе iншi закони та стрiмкий темп життя, а тут, бiля монастиря бенедиктинок[5 - Монастир бенедиктинок – пам’ятка ренесансноi архiтектури у Львовi. Розташований поблизу вул. Пiшоi та князя Лева, на площi Вiчевiй, 2. Нинi монастирський комплекс належить згромадженню сестер студиток та називаеться Храм Усiх Святих i монастир Покрови Пресвятоi Богородицi сестер студиток.], час немов уповiльнився i дозволяе панi Іренi почуватися нiби в роки власноi молодостi. У ii поважному вiцi це даруе затишок i вiдчуття стабiльностi. А ще ii втiшае читання книжок. Одна з небагатьох розкошiв у життi, яка наразi все ще iй доступна.

Кохалася у книжках вiд маленькоi i навiть зараз, коли розмiняла дев’ятий десяток, не уявляла себе без них. Тiльки очi з кожним роком бачать дедалi гiрше i доводиться мiняти скельця в окулярах на сильнiшi. Ковтае по книжцi на тиждень i раз на мiсяць бере полотняну торбинку з прочитаними книжками й, спираючись на цiпок, поволi мандруе в центральну бiблiотеку на вулицю Мулярську. Там довго перебирае худенькими пальцями корiнцi книжок та вдихае особливий запах книгозбiрнi, нiби торкаеться чогось рiдного i намагаеться увiбрати в себе кожну нотку знайомого запаху. Ритуал, який за десяток рокiв став звичним i даруе Іренi радiсть зустрiчi з гарною книгою та приемнi вечори за читанням.

Час вiд часу панi Ірена перегортае сторiнку. На мить ii руки завмирають над книжкою, затим обережно опускаються на стiл. Маленькi спрацьованi руки, з випнутими венами та покрученими артритом пальцями. Стiльки всього ними перероблено, як багато даровано iншим, проте так мало щастя судилося iй самiй утримати ними в життi. Зрештою, життя не зобов’язане бути справедливим абсолютно до кожноi людини. Просто iнодi потрiбна мужнiсть для того, щоб це визнати. А ще треба прийняти це без озлоблення, зневiри та розчарування.

Панi Ірена намагаеться зосередитися на читаннi, проте сьогоднi iй це погано вдаеться. Повiтря тремтить вiд спеки, а в сусiднiй до кiмнати кухнi набридливо дзижчить та вперто б’еться до шиби муха. Час завмер, не рухаеться, не бiжить, а поволi огортае млiстю та сонливiстю. Методично т?кае годинник на стiнi, повiтря стае важким, i виникае вiдчуття дивного роздвоення: немов минулi роки поволi насуваються на неi, тодi на мить концентруються у згусток пам’ятi i раптом застигають у непорушностi.

Панi Ірена пiдводить голову. На ii обличчi блукае вiдблиск слабкоi усмiшки. Спогади пiдступають впритул, затуляють теперiшнiй час, пiдхоплюють немов висхiдне повiтря маленьку пташку вгору i враз постають перед очима яскравими кадрами з минулого життя.

Ірена походила зi змiшаноi украiнсько-польськоi родини. Тато називався Іван i народився у Львовi в доволi заможнiй украiнськiй родинi власникiв фабрики, а мама називалася Анна i походила зi знаноi в Сокалi родини меценасiв[6 - Меценас – адвокат.] та була полькою. Познайомилися вони у Львовi на одному з Сильвестрових[7 - Сильвестровi бали – новорiчнi бали. Святого Сильвестра за католицьким календарем 31 грудня. Запитання: «Куди збираешся на Сильвестра?» фактично означало: «Де зустрiчаеш Новий рiк?»] балiв. Потiм випадково знов опинилися разом на однiй iз забав, а коли ще двiчi одночасно потрапили в товариство, то не лише познайомилися ближче, але тато Ірени провiв ii маму додому, а ще через кiлька тижнiв вони зрозумiли, що покохали одне одного i що iхня зустрiч – це доля.

Їхнi родини, щоправда, спочатку були категорично проти такого шлюбу, проте молодi не збиралися здаватися. Нагадали, що в iхнiй родинi вже був випадок шлюбу поляка та украiнки, що нiчим не порушують сiмейнi традицii, що люблять одне одного понад усе на свiтi i що якщо iм заборонять зустрiчатися та одружуватися, то просто пiдуть з дому. Врештi батьки зрозумiли марнiсть своiх зусиль та дали згоду на цей шлюб. На щастя, жодного разу про це не пошкодували. Молодi жили в злагодi, любовi та достатку, а Бог щедро поблагословив iх дiтьми.

Ірена була наймолодшою з чотирьох дiтей у родинi. Можливо, трохи пiзньою, але все одно дуже бажаною дитиною. В родинi були самi хлопцi, а батьки завжди хотiли дiвчинку, i тому, коли народилася Ірена, вони не лише неймовiрно зрадiли ii появi, а й уже незабаром дiвчинка стала загальною улюбленицею. Окрiм того, iй пощастило народитись у доволi затишну епоху мiж двома свiтовими вiйнами, а тому дитинство ii минуло у доброзичливiй i спокiйнiй атмосферi життя типовоi мiщанськоi сiм’i: без великих потрясiнь, трагедiй чи проблем. Вiд початку столiття родина мешкала на вулицi Набеляка[8 - Вул. Набеляка – теперiшня вул. Котляревського. У мiсцевостi На Байках (зараз Франкiвський район Львова).] в гарному, сучасному та просторому помешканнi на другому поверсi великоi кам’яницi. Тато Ірени вдало провадив господарськi справи в успадкованiй вiд батькiв фабрицi шкiряноi галантереi поблизу Грибовичiв, навiть купив для родини невеличку вiллу в Гребеновi[9 - Гребенiв – село поблизу Сколе в Карпатах. Гребенiв розвинувся в 20–30-х роках XX ст., коли на базi мiсцевих мiнеральних вод заснували курорт. Село прикрасили котеджi вiдпочивальникiв, було впорядковано лiсовi насадження й обладнано пляжi.]. Там родина вiдпочивала влiтку. Сiм’я Ірени взагалi жила досить заможно, проте помiрковано. Особливих розкошiв не було, статки понад мiру не нагромаджували, а дiтей не балували. Тато не лише багато працював сам, але й навчив цього дiтей. Кожен, окрiм навчання, мав ще й обов’язки по дому та допомагав батьковi i мамi, як мiг, хотiв чи мав до того вмiння. Тато, щоправда, був доволi суворою, категоричною та важкою за характером людиною, проте дiти не лише побоювалися його, але й поважали i по-своему любили. Як йому це вдавалося, Ірена й досi не розумiла. У дитинствi iм усiм добряче перепадало вiд тата на горiхи. Сама не раз гiрко плакала вiд образи та жалю до нього. Можливо, це зараз, на вiддалi рокiв, усе виглядае кращим, анiж було насправдi. Людинi взагалi властиво iдеалiзувати минуле й забувати погане. Особливо ж на схилку лiт. Але, хай там що, а всi в родинi почувалися за ним як за кам’яною стiною. Дiти були любленими, мама задоволеною, i кожен мав ясне вiдчуття, що iхня родина належить до щасливоi та всiма шанованоi.

При згадцi про батька Ірена мимоволi всмiхнулася. Тато, як бачив, що хтось iз дiтей присiв хоча б на хвилинку i нiчого не робить, казав: «Вiзьми кусок хлiба та iж. Тiльки щоб менi не сидiв без дiла». З дитинства iх усiх навчили, що нiчого не даеться просто так, не падае з неба само, не з’являеться нiзвiдки, а заможне життя може коли-небудь закiнчитись – i тодi кожному доведеться виживати та самим починати все вiд початку. Доля не обов’язково обдаровуе людину за заслуги та добро. Інодi вона бувае вкрай несправедливою та жорстокою без будь-яких на те причин. Не ламаеться i виживае лише той, хто вмiе працювати, не розмiнюеться на скиглення та жалiсть до себе, знае чого хоче, мае силу волi, залишаеться порядною людиною та вмiе зосередитися на найголовнiшому. Саме тому тато, напевно, i запровадив удома жорстку дисциплiну. Просто так без причини нiкого не обдаровував, не особливо полегшував усiм життя, а мама хоч i мала куховарку та служницю, але навчила Ірену всiм хатнiм роботам i взагалi всьому тому, що повинна вмiти жiнка, яка належить до найбiднiших станiв. Тодi цi настанови та навчання здавалися маленькiй Іренi зайвими. Вони нiколи не бiдували, справи на фабрицi йшли вгору, а життя не обiцяло жодних неприемних подiй чи нещасть. Це потiм виявилося, що таке виховання допоможе Іренi вижити у найтяжчi моменти життя. Наразi ж росла оточена любов’ю, турботою родини та вiдчувала, що найближчi люди ii не зрадять, завжди пiдтримають i просто будуть поряд. Щоби почуватися затишно, дитинi бiльшого й не треба.

Особливо ж близькою Ірена була з мамою. Можливо, тому, що росла не лише пiзньою дитиною, але й единою дiвчинкою в родинi. Мама завжди мрiяла про доньку i тепер, коли та з’явилася, могла повнiстю присвятити себе iй. Вчила музицi, багато читала з нею книжок, викладала iй живопис та рисунок, всюди водила з собою i взагалi намагалася навчити Ірену всього того, що знала та вмiла сама. В юностi мама малювала доволi непоганi пейзажi, грала на фортепiано i з найкращими оцiнками закiнчила жiночу гiмназiю. Навiть почала готуватися до навчання у Варшавi, втiм, коли вийшла замiж, покинула все це й цiлком присвятила себе дiтям та родинi. Жертовнiсть звична для жiнки того часу i як належне прийнята абсолютно всiма. Свiдомо чи й не дуже, але тодi дуже чiтко розумiли, що все вивчене, створене, здобуте жiнкою не зникае в нiкуди, не нехтуеться i не пропадае намарно. Воно просто не реалiзовуеться назовнi, а залишаеться в родинi: втiлюеться в атмосферу дружнiх сiмейних стосункiв, у свiдоме дотримання традицiй, у вмiння виховати дiтей хорошими людьми i в те, як саме цi дiти знайдуть свое призначення в життi, як реалiзуються та чи зумiють у найважчих випробуваннях зостатися собою.

Власне вiд мами в Ірени i була ота iнтелiгентнiсть, умiння зоставатися собою та любов до книжок i мистецтва. Дивом зберегла це у собi до найповажнiших рокiв. Напевно правда, що закладене в дитинствi залишаеться з людиною на все життя. Шкода тiльки, що найщасливiшi роки життя Ірени промайнули саме в юностi. Тодi, коли ще й не вмiеш по-справжньому оцiнити щастя, яке тобi даеться. Але хтозна. Можливо, саме оте, закладене в юностi вiдчуття щастя та радостi, i тримало Ірену при життi в усi наступнi роки лихолiть та нещасть.

А ще Іренi не дозволяло зрадити саму себе та своi переконання все те, що було закладене у нiй роками навчання в першiй украiнськiй приватнiй жiночiй гiмназii. У цьому закладi сестер Василiянок дотримувалися педагогiчних та iдейних засад засновника Чину – Василiя Великого, а тому у вихованнi був присутнiй «дух лагiдностi, терпеливостi й любовi», дотримувалися iндивiдуального пiдходу до кожноi ученицi та зважали на «вродженi здiбностi при виборi ремесла». Але насамперед дбали про те, щоб вихованки пiзнали рiдну культуру, мову, мистецтво i щоби щиро любили народнi звичаi, обряди та традицii. При гiмназii дiяли iсторичний, математичний, фiлологiчний та природничий гуртки, а ще було засновано етнографiчний музей. Його збiрка складалася з предметiв украiнського мистецтва – вишивки, писанок, керамiки, одягу, тканих килимiв i рiзьблених дерев’яних виробiв. Таке виховання добре поеднувалося з любов’ю Ірени до мистецтва, а особливо з ii прагненням навчитися професiйно малювати. Вона навiть почала брати приватнi уроки в художницi Стефанii Гебус-Баранецькоi[10 - Стефанiя Мефодiiвна Гебус-Баранецька (1905–1985) – украiнська художниця-графiк, учениця О. Новакiвського, член Спiлки художникiв Украiни, заслужена художниця УРСР, працювала в царинi станковоi графiки та ксилографii.], яка в той час була iхньою викладачкою рисунка. Спочатку, щоправда, то була непроста наука. Доводилося багато та наполегливо працювати над собою i над малярськими або рисунковими роботами, але поступово Ірена почала звикати, праця стала дарувати задоволення, i дiвчина все дужче переконувалася в тому, що дiйсно прагне стати художницею. Панi Стефанiя мала правдивий дар доброго викладача, й Ірена дуже багато навчилася саме у неi. Все ж таки мистецька школа Новакiвського була дуже близькою iй i духом, i колористикою, i свiтосприйняттям. Не обдiлив Бог Ірену й правдивим талантом до малювання. Їi роботи з кожним наступним заняттям ставали дедалi кращими, професiйнiшими та досконалiшими. Вона навiть почала щиро сподiватися, що незабаром зможе вступити на художне вiддiлення Львiвськоi полiтехнiки. Треба лише докласти трiшки зусиль i попрактикуватися в рисунку та в живописi.

Перше кохання прийшло у життя Ірени несподiвано. Познайомилася з цим хлопцем випадково. На уродинах у колежанки, в переддень лiта.

Помiтила його вiдразу. Хлопець вирiзнявся високим зростом, мовчазнiстю i тим, що не танцював. Спочатку подумала, що вiн у жалобi, проте не мав жодноi чорноi стрiчки на маринарцi[11 - Маринарка – пiджак.], i вона вирiшила, що це просто у нього така вдача. Мовчун по життi. Цiкаво, а якщо самiй запитати у нього щось? Теж мовчатиме?

Ірена продовжувала спостерiгати за ним i з задоволенням зауважила, що й хлопець потай приглядаеться до неi значно уважнiше, анiж до iнших дiвчат. Цiкаво, а пiдступитися першим наважиться?

– І як звати таку чарiвну та ладну панну? – хлопець пiдiйшов до Ірени саме тодi, коли колежанка, з якою вона сюди прийшла, кудись вiдлучилася. – Панна мае дуже загадковi зеленi очi. Не можу розгадати iхню таемницю. Смарагд, напевно?

Банальнiшоi фрази годi було й вигадати, проте Ірену чомусь цi слова не роздратували. Вона навiть не мала бажання припиняти залицяння цього хлопця, хоч зазвичай саме так i робила щодо iнших.

Несподiвано для самоi себе Ірена пiдвела на нього очi та ледь усмiхнулася. Цiкаво, а що ще вiн iй скаже?

Вона прислухалася до своiх вiдчуттiв. Щось в iнтонацii голосу того хлопця, у його усмiшцi, в манерi поводження, примушувало ii серце стискатися в дивному передчуттi.

– Хай лiпше пан перший вiдрекомендуеться, – Ірена уважно глянула на хлопця й одразу ж вiдвела погляд. – Я вас тут нiколи не бачила.

Вiн перехопив ii вичiкувальний погляд i кивнув.

– Я тут уперше. І не шкодую… Зовсiм не шкодую…

Хлопець тягнув паузу, i Ірена не втрималася, знову пiдняла на нього очi.

– І як пан… – вона зловила на собi ще один його допитливий, проте зовсiм не надокучливий погляд, i ледь не збилася з думки. – То як, кажете, ви називаетеся?

Хлопець стиха розсмiявся.

– Павло, панно… Я називаюся Павло. А панна як називаеться?

– Ірена, – вiдповiла вона i ще уважнiше придивилася до нього. – Колежанки чи мамця iнколи ще називають мене Ірцьою. Але я того не люблю.

– Тодi я називатиму вас лише Іреною, – Павло дуже уважно i вже зовсiм не усмiхаючись подивився iй в очi. – У вас гарне iм’я. Моя небiжчиця мама теж так називалася. Така ж красуня була, як i панна.

Ірена мимоволi знiяковiла, але Павло якось цiлком органiчно та невимушено знов усмiхнувся iй:

– Я студiюю в Полiтехнiцi. На сухопутнiй та воднiй iнженерii. Через рiк закiнчу науку i зможу знайти добру працю, – вiн глянув на Ірену дуже серйозно та уважно. – Напевно, паннi таке не дуже цiкаво слухати. То технiчне.

– Чому ж? – Ірена теж придивилася до спiврозмовника. – Я сподiваюся вчитися на художньому вiддiленнi в Полiтехнiцi. Властиво то трохи iнше, але… До речi, як ви сюди потрапили? Досi я жодного разу пана тут не бачила.

– Випадково, панно Ірено. Моя кузина Неля сказала, що на уродинах бракуватиме партнерiв до танцю, i… привела мене сюди.

Ірена здвигнула плечима i скептично поморщила носик.

– Щось я не бачила, щоби пан сильно вальсував сьогоднi. Не маете таланту до танцiв?

Павло усмiхнувся.

– Анi на грам. Просто не хотiлося сидiти вдома, i я пiшов на уродини, щоб трохи розвiятися. А Неля й не знала, вмiю чи не вмiю я танцювати. Тепер дуже злоститься на мене. Он стоiть там у куточку i сердиться на мене.

Ірена кинула швидкий погляд на дiвчину, на яку вказав Павло, i тихенько розсмiялася:

– Нелю розумiю… І що? Пановi хоч вдалося трохи розвiятися?

– Навiть лiпше, анiж сподiвався.

– Навiть так, – Ірена поправила пасмо русявого волосся, яке впало iй на очi. – А я на всiх забавах люблю танцювати. Властиво, зараз теж збираюся це зробити. Я сюди прийшла бавитися, а не нудитися, як пан то робить зараз.

Вона рiшуче i навiть досить провокацiйно розвернулася та ступила крок убiк. З грамофона звучало ii улюблене танго «Tо ostatnia niedziela» Мечислава Фогга[12 - Мечислав Фогг (справжне прiзвище Фогель) (1903–1990) – популярний польський естрадний спiвак. Найвiдомiша пiсня в його виконаннi – «Ta ostatnia niedziela» (1935 рiк).], i вона аж нiяк не збиралася стояти та просто слухати цю пiсню. Тим бiльше, що ii ще ранiше запрошував до танцю брат уродинницi Мiсько. У той момент вона анi не вiдмовила йому, анi не погодилася на пропозицiю танцю. Зараз треба просто пiдiйти до Мiська i…

– Ірено, зачекайте, – Павло вмить заступив iй дорогу. – Я здiбний учень. Якщо вже стрiнув таку гарну вчительку, то дам собi раду навiть з танцями.

Вона зупинилася.

– І звiдки така певнiсть? – вона скептично озирнула Павла з нiг до голови. Не надто зграбний, проте налаштований рiшуче. Хто знае. Може, щось i вийде?

Вона декiлька секунд вагалася, тодi рiшуче пiдняла голову i смiливо глянула просто у вiчi хлопцевi:

– А, знаете, ми можемо спробувати. Але в тiй же ж хвилi. Доки моя улюблена пiсня не закiнчилася. Скажiть, а ви дiйсно дасте раду з танго?

Павло не вiдвiв погляду, лише обережно взяв ii за руку.

– Думаете, що я цiлковитий нездара та штубак[13 - Штубак – зневажливе прiзвисько учнiв нищих класiв, нерозумний i не надто кмiтливий учень.]? Я ж сказав, що здiбний учень. Особливо ж якщо вчителька файна.

Ірена трохи нервово розсмiялася, але руку не вiдiбрала.

– Нi, пан не штубак. Думаю, що ви романсуете собi зi мною. Це смiливо, але… Добре. Ви матимете вiдвагу i на танець.

– А якщо повiрю, що ви дозволяете менi романсувати з вами? – запитав Павло. – Ви ж не проти такого?

Ірена якось непевно глянула на нього.

– Пан мае свобiдну волю. Я не бороню.

– Тодi прошу панну до танцю.

Павло галантно нахилив голову, запрошуючи дiвчину до танцю, а тодi, не даючи опам’ятатись, одразу ж повiв до мiсця, де зараз танцювали три пари.

– А ви маете правдиву вiдвагу, Павле, – Ірена озирнула хлопця ще одним зацiкавленим поглядом. – Спробуйте повести в танцi. Тут просто треба вловити ритм i втрапити в такт. Я допоможу. – Вона суворо звела брови. – Попереджаю. Мусите дуже уважно слухати музику.

Звичайно ж, що того вечора з танго у них не склалося. Склалося iнше: зародилося перша, ще доволi невинна i безпосередня симпатiя.

Павло провiв ii додому, а iй усю дорогу було так гарно i так вiльно з ним, нiби вони запiзналися не того вечора, а десь у глибокому дитинствi. Говорили про все на свiтi, смiялись i не соромилися того, що вперше отак вiльно йдуть поряд. Цiлком байдуже було навiть те, що iх могли побачити разом ii сусiди чи знайомi родини. Нiчний Львiв лагiдно огортав iх своiми обiймами, i вони плили у просторi теплих повiтряних хвиль та власних затишних вiдчуттiв.

Так неймовiрно природно та без жодних зусиль зблизилися, що потiм навiть самi дивувалися з цього. Наразi ж, у момент зустрiчi, навiть не замислювалися над тим, що може бути якось iнакше. В юностi взагалi все вiдбуваеться так легко i так просто, що й не помiчаеш, коли, що та як стаеться. Просто живеш i дихаеш на повнi груди.

Павло зупинився поряд невеличкого плодового саду бiля однiеi з затишних вiллочок На Байках[14 - На Байках, або Новий Свiт – мiсцевiсть, обмежена з пiвдня залiзничною колiею на Кульпаркiв, iз заходу – вулицею Героiв УПА, зi сходу – Княгинi Ольги та Сахарова, з пiвночi – Бандери. З кiнця ХІХ – початку ХХ ст. Новий Свiт – елiтний район Львова. У 1920–1930-х роках район став популярним для будiвництва вiлл. У польський перiод мiсцевiсть була видiлена в окрему дiльницю Новий Свiт.].

– Ірено, ми… – уперше об’еднав себе та ii в едине цiле. – Ми майже прийшли, але менi не хочеться прощатися з вами. Ще поговоримо… трохи?

Вона усмiхнулася самими лише кутиками вуст i притулилася плечима до огорожi.

– Так… трохи ще поговоримо, – вiдчувала, як iй чогось робиться нiяково i водночас дуже гарно та млосно на душi. – Але не довго. Лише десять хвилин. Мене мама вдома чекае.

Павло озирнув ii тендiтну постать у свiтлiй, вже зовсiм лiтнiй сукнi. Така нiжна, делiкатна та вишукана панна. Як артистка з кiно. Великi ясно-зеленi очi, м’якi русявi кучерi, витончений профiль, модний капелюшок, бiлi плетенi рукавички на маленьких майже дитячих ручках i зграбнi нiжки в делiкатних черевичках. Немов панна з рекламноi знимки. Вона дуже жiночна й маленька. Насилу дiстае йому до плеча. А щоб досягнути до ii уст, мав би дуже низько нахилитися.

Вiн озирнув ii ще раз. Нi, не можна навiть думати про таке. Вона геть невинна панна.

Обережно перехопивши той його погляд, Ірена щось у ньому прочитала таке, що примусило ii ледь почервонiти.

– Пан, здаеться, забувся… Менi взагалi повертатися додому треба. Та й зимно вже на вулицi.

Звук ii голосу примусив Павла отямитися. Вiн мимоволi вiдвiв очi вiд ii напiрозтулених у нiмому здивуваннi уст i глянув кудись в кiнець вулицi. Який же ж вiн дурень. Таку дiвчину навiть подумки не можна ображати вiльнiстю.

Вiн зняв маринарку й обережно накинув Іренi на плечi.

– Перепрошую панну. Я давно мав би це зробити. Так буде теплiше. Вечори наразi ще дiйсно зимнi.

Ірена вдячно всмiхнулася йому. Трохи злукавила щойно. Насправдi iй зараз так затишно i так гарно, що анiтрохи додому повертатися не хочеться. Тiльки серце тремтить та завмирае вiд тепла його маринарки, вiд доторку сильних рук i вiд того нiмого захоплення, яке читаеться в поглядi Павла.

Вона кинула на хлопця зацiкавлений погляд з-пiд опущених вiй, вдячно всмiхнулася йому й одразу ж нiяково потупила очi.

– Дякую. Я дiйсно змерзла. Ви мене порятували.

Легка усмiшка гарно окреслених губ знов справила на Павла сильне враження, i щоб вiдвернути свою увагу вiд ii уст та свого мимовiльного хвилювання на iхнiй порух, вiн почав розповiдати Іренi якусь довгу iсторiю з життя рiдного полiтехнiчного, свого друга Славка та iхнiх спiльних пригод на ферiях[15 - Ферii – канiкули.] у далекому Станiславi.

Ірена знов усмiхнулася. Майже не вловлювала змiсту його слiв. Вслухалася в мелодику голосу цього хлопця, в iнтонацii i нiяк не могла зрозумiти, чому така незвична для неi ситуацiя видаеться iй колись давно пережитою та вiдчутою. Напевно, це iй наснилось. А може, вичитала про таке в якiйсь iз книжок. Прочитала iх так багато, що деякi вже геть позабувалися.

Ірена кинула на Павла ще один обережний погляд з-пiд вiй. Вiн доволi високий. З виразними й трохи замисленими очима, зi свiтлим ледь хвилястим волоссям, риси обличчя нехай i не надто гарнi, проте дуже чоловiчi i навiть мужнi. Навiть його манера промовляти слова iй подобалася i чомусь була знайомою. Нi, безперечно хлопець iй подобаеться, i на то нема ради.

Ірена спробувала перевести подих. Те, що вiдчувала та проживала зараз, знову здалося iй знайомим. Нi, неможливо. Це ж уперше. Нiхто й нiколи iй ще не подобався так, як подобався цей хлопець. Та й не зустрiчалася вона жодного разу нi з ким серйозно. Навiть не цiлувалася. Лише колежанцi якось ляпнула, що таки цiлувалася з отим сусiдським гiмназистом, який теж улiтку приiздить у Гребенiв вiдпочивати. Насправдi ж лише трiшки флiртували собi одне з одним та кiлька разiв танцювали на забавi. Ото й усе. Нащо тодi, питаеться, так обмовила себе? Сама не розумiла зараз. Просто колежанка розповiдае i розповiдае про своi амурнi перемоги. От iй i ввiрвався терпець та захотiлося й собi щось таке розказати. На сповiдi в церквi вже зiзналася про це священику i навiть спокуту вiдбула.

Ірена глибше вдихнула повiтря. Майже лiтня нiч п’янила свiжiстю, запахом вологоi землi, густого моху й ароматом яблуневих пелюсток. Природа немов завмерла в нiмому замилуваннi на порозi лiтньоi спеки. Тихо, затишно, гарно. Тьмяне мiсячне свiтло серпанком огортае свiт.

Павло злегенька торкнувся рукою руки Ірени. Ненароком, майже непомiтно, а тодi, не вiдчувши опору, обережно переплiв своi пальцi з ii. Так природно i так просто, нiби iнакше й не могло бути.

Далi йшли мовчки, тримаючись за руки, i вiдчували, що могли б отак iти хоч свiт за очi. Тiльки б разом i тiльки щоб поряд. Усе це взагалi анiтрохи не здалося iм дивним.

Павло ще раз зупинився за кiлька крокiв вiд кам’яницi, де мешкала Ірена. Якраз пiд квiтучим каштаном. Стояв i просто дивився на Ірену. Навiть не намагався ii поцiлувати або ж обiйняти. Лише обережно гладив маленьку дiвочу долоньку, тодi раптом низько нахилив голову i поцiлував пальцi, якi ледь затремтiли вiд доторку його теплих губ.

Ірена глибше вдихнула повiтря i вiдчула, як вiд повноти щастя iй на очi навертаються сльози. Не розумiла, що з нею, де вона i чому мало не плаче, але iй було так солодко i так млосно, що мимоволi паморочилося в головi та хотiлося, щоб так тривало дуже довго.

Павло пiдвiв голову. Не сказав нiчого. Лише так само нiжно та обережно торкнувся пальцями ii щоки та стер мокрий слiд на щоцi.

Вона таки плакала i навiть не помiчала цього.

– Ти така гарна… Ірена, Ірена, Іреночка… – Павло нiби пробував на доторк i смак ii iм’я. – Якби не пiшов сьогоднi на уродини, то мiг би нiколи тебе й не зустрiти.

Вперше звертався до неi на «ти», але це було так природно i так логiчно, що Ірена навiть не вiдчула дискомфорту чи опору. Їй узагалi не вiрилося, що вони познайомилися лише декiлька годин тому. Здаеться, зналися одне з одним цiлу вiчнiсть.

Вона зловила в поглядi Павла мимовiльне захоплення нею i таке ж гостре вiдчуття повноти щастя, як у нiй самiй. Невже це справдi вiдбуваеться з нею? З ними обома? Боже, невже нарештi справдi сталося щось особливе?

Ірена спробувала щось сказати Павловi. Мимовiльний порух губ, глибший подих i розумiння, що слова зайвi. Їм справдi було неймовiрно гарно поряд i ще дуже хотiлося немов крила широко розкинути руки й полетiти у простiр нiчного неба.

– Ірцю, це ти? – раптом Ірена почула голос мами, яка саме зараз визирнула з вiкна iхнього помешкання i намагалася щось роздивитися в темрявi лiтньоi ночi. – Йди вже додому, дитино! З ким ти там стоiш?

Ірена похапцем звiльнила руку, одним порухом рамен скинула з плечей маринарку Павла, швиденько вiддала ii йому й одразу ж на крок вiдступила вiд нього.

– Боже, я ж геть забула, що мама наказувала менi не запiзнюватися. Хоч би тато вже спав. Вiн мене вб’е!

Павло заслонив iй дорогу.

– Хочеш, скажу твоiй мамi, що це я тебе затримав, i попрошу вибачення.

Дiвчина широко округлила очi.

– Нащо? Боже збав. Тiльки гiрше зробиш. Стiй тут. Я сама з мамою поговорю. Вона в мене хороша. Зрозумiе.

Якось непомiтно навiть для самоi себе в розмовi з Павлом Ірена теж перейшла на «ти».

– Я завтра прийду до тебе, Ірено. – Павло легенько притримав ii за лiкоть. – Сюди прийду. Пiд твою кам’яницю. Ввечерi прийду. Коли стемнiе. Вийдеш до мене?

Ірена зловила погляд Павла, на мить затрималася, щоб покласти свою долоню на його руку, тодi ствердно кивнула i похапцем кинулася до своеi брами. Господи, тiльки б мама не вийшла сюди на вулицю i не сварила ii при Павловi. Це ж який сором буде. Вiн вирiшить, що вона зовсiм мале дiвчисько i мама вiдпускае ii лише на декiлька годин.

Вдома Ірена так-сяк пояснила мамi де, чому та з ким затрималася. Усiх подробиць, звичайно ж, iй не розповiла, проте по маминiй реакцii i по тому, що вона взагалi ii не сварила, зрозумiла, що мама здогадуеться, що саме вiдбуваеться з ii донькою. Ну й нехай. Може, й добре. Якщо не сварить, то саме так i мае бути в ii життi.

Десь на рiвнi пiдсвiдомостi Ірена саме цього вечора вперше зрозумiла, що зараз iз нею вiдбуваеться щось дуже особливе, iнтимне, свiтле i таке, що буде з нею крiзь роки життя та всi випробування. Треба запам’ятати собi це. Щоб випити до денця.



Павло був на чотири роки старшим за Ірену, та й виглядав значно поважнiше, анiж вона, проте, як виявилося згодом, вони з ним мали багато спiльних друзiв. Враховуючи всi обставини, уже давно мали б познайомитися, але чомусь досi навiть не бачилися. Доля немов вичiкувала на слушний момент або ж навмисно готувала саме таку зустрiч, як була в них у той весняний теплий вечiр.

Чим Павло припав iй до серця на тих уродинах, Ірена й досi не розумiла. Не був аж надто вродливим. Доволi високий i худорлявий, зi свiтло-русим волоссям та з бурштинового кольору очима, вiн не лише не мав яскравоi зовнiшностi, але й не сипав жартами, дотепами чи комплiментами в товариствi, не розповiдав веселих iсторiй, та й узагалi на людях бiльше слухав, анiж говорив. Зазвичай тримався доволi вiдсторонено i був не просто малослiвним, а взагалi мовчазним. Перше враження Ірени про нього виявилося правильним: вiн стовiдсотковий мовчун. Проте попри мовчазнiсть та не вельми яскраву зовнiшнiсть було в ньому щось таке справжне, щире та непiдробне, що не просто подобалося iй, але буквально заворожувало.

Коли в людинi нема аж з надлишком зовнiшнього та галасливого, то мимоволi починаеш придивлятися до сутi. Такими справжнiми та надiйними бувають дуже простi речi: почуття обов’язку, любов, чеснiсть, дружба, поряднiсть, небажання брехати та кривдити iнших, милосердя, доброзичливiсть, працьовитiсть… Банальнi, звиклi речi, проте саме в iхнiй простотi та звичайностi прихована найбiльша глибина i сенс. Зрештою, всi найважливiшi в життi речi насправдi дуже простi, зрозумiлi та банальнi: без вивертiв, зайвого шумовиння, пустих балачок i мiшури слiв. Добро, моральнiсть, щирi порухи душi, правдива вiра чи мужнiсть – усе це не потребуе вбирання в одежу клоуна чи в пiр’я папуги.

У момент, коли Ірена зустрiла Павла, вона так чiтко i так ясно все це вiдчула, нiби це знання завжди було з нею. Напевно, саме тому мимоволi потягнулася серцем до цього хлопця. Вiн теж був дуже справжнiм та надiйним. Таким, як хлiб чи земля, повiтря або ж вода. Їх не надто помiчаеш, не завжди цiнуеш так, як вони того вартi насправдi, проте, якщо втрачаеш, жити далi вже не можеш.



Бачилася з Павлом дедалi частiше. Спочатку вiн прийшов до них пiд будинок вiдразу на наступний день по уродинах. Потiм ще раз увечерi, тодi ще. Згодом почав проводжати ii додому пiсля забав, на якi вони тепер завжди ходили разом, потiм чекав ii бiля гiмназii та йшов поряд з нею аж до ii будинку На Байках. Далi почав запрошувати Ірену на справжнi побачення. Розважнiсть придивляння одне до одного та нерiшучiсть перших натякiв майже одразу переросла у взаемне кохання. А ще через деякий час Ірена почала бачитися з Павлом ледь не щодня. Незмiнно ввiчливий, делiкатний, звично неговiркий, вiн, проте, з першого дня знайомства дивився на неi захопленим поглядом i навiть не приховував, що вона йому подобаеться.

Ірена купалася в його нiмому захопленнi i розумiла, що й сама закохалася в Павла так сильно, що, здаеться, i дихати чи рухатися без нього не годна. Можливо, просто прийшов ii час кохати, а може, сила ii любовi була такою сильною саме тому, що вони з Павлом неймовiрно пасували одне одному.

Кохання застувало iм увесь свiт, i Ірена навiть не намагалася опиратися цьому почуттю. Зрештою, у стосунках жiнка зазвичай вiддзеркалюе ставлення до неi чоловiка, а Павло ставився до неi саме так, як вона собi то вимрiяла давно. Любив, шкодував, намагався допомагати i нiколи не старався пiдпорядкувати чи зламати ii волю. Ірена завжди вiдчувала себе рiвною йому. Усе ж таки добре, що безправне становище жiнки залишилося в минулому столiттi. Зараз i ходити по вулицi могла вiльно, i навчалася в гiмназii, i готувалася пiти на науку в Полiтехнiку. Дасть Бог, опануе професiю i зможе колись сама себе утримувати. Сидiти на шиi в батькiв до скону вiку iй аж нiяк не хотiлося. Зрештою, навiть якщо вийде замiж, то завжди матиме якусь професiю та хлiб у руках.

Ірена й не помiтила, як весну заступило спекотне лiто. Прохолоднi вечори змiнилися теплими, вiдцвiли плодовi дерева, розквiтли флокси та троянди, а небо було таким голубим та безхмарним, що здавалося бездонним. Кохання мiж нею та Павлом лише мiцнiло. Обое якось одразу й назавжди зрозумiли, що мiж ними не просто симпатiя чи захоплення, а справжня любов. Нехай трохи наiвна, незрiла, проте дуже щира i сильна. Кинулися в неi, як у вир. Нове, незнане досi почуття п’янило обох, дурманило голову i здавалося чимось винятковим. Таким, якого нiхто не вiдчував до них i нiхто й нiколи не вiдчуватиме пiсля них. Вперше кохали i щиро вiрили у незмiннiсть та вiчнiсть цього почуття. Сонце свiтило тiльки для них, тiльки для них цвiли квiти, зеленiла трава, падав дощ, збiгав до завершення день i наставав вечiр. Коли ж опинялися наодинцi, то зовсiм не почувалися самотнiми, а лише самодостатнiми. Усе вiдбувалося саме так, як Ірена собi вимрiяла. Інодi таке беззаперечне щастя навiть лякало ii.

Всi думки Ірени були поряд iз Павлом, а вiн кожного дня приходив i вистоював пiд ii вiкнами доти, доки дiвчину не вiдпускали до нього. Коли ж Ірена бачила його поряд, то нiкого, окрiм нього, взагалi не помiчала. Лише вiн, його очi, його погляд i теплi долонi, що обережно торкаються ii руки. Проживали моменти, коли кожна дрiбничка здаеться неймовiрно важливою, а закоханих хвилюе навiть ненавмисний доторк чи iнтонацiя, з якою промовляеться слово.

Його пальцi переплiталися з ii пальцями, огортали нiжнiстю, обожнюванням i передчуттям чогось незвiданого, бентежного й гарного, дуже солодкого, терпкого, бажаного, проте наразi все ще забороненого. Ірена млiла вiд власних думок та доторкiв Павла, проте далi не заходила. Навiть думки про щось бiльше, анiж невинний поцiлунок, здавалися iй неприпустимо грiховними та забороненими.

Нiчого зайвого так i не дозволили собi жодного разу нi того лiта, нi потiм. Найiнтимнiше могло вiдбутися лише в шлюбi, бо iнакшого в тi часи просто не припускали. Лише декiлька майже невинних поцiлункiв, багато слiв про почуття одне до одного та море планiв i мрiй на майбутне. І ще отой перший поцiлунок, який вiдкрив перед ними досi незвiданий всесвiт гострих почуттiв i зостався з Іреною на все життя невиннiстю та щастям.

Того дня вони з Павлом зустрiлися навiть трохи ранiше, анiж зазвичай.

– То що, пiдемо на Високий Замок, як i домовлялися? – Павло простягнув Іренi невеличку троянду. – Сьогоднi вранцi розцвiла у нас при альтанцi. Я колючки пообривав, щоб ти нею не покололася.

– Яка гарна, – Ірена взяла квiтку i, нюхаючи, заховала усмiх в ii духмянi пелюстки. – Дякую, це так мило. – Їi обличчям мандрувала нiжна усмiшка. – Добре, пiдемо на Високий Замок. Там зараз чарiвно. Можна навiть зверху подивитися на мiсто. Та й до Кайзервальду[16 - Кайзервальд – це переважно горбиста мiсцевiсть, всiяна ярами та густим лiсом. Разом iз Лисою горою та Високим Замком, вiд якого вiн вiддiлений лише Опришкiвською дорогою, Кайзервальд створюе залiснений хребет (у межах Львiвського плато), висота мiсцями перевищуе 400 м над рiвнем моря.] два кроки. Можемо й туди ще до заходу сонця встигнути.

– Як добре справуватимемося[17 - Справуватися (заст.) – успiшно виконувати яку-небудь роботу, якiсь обов’язки.], то встигнемо, – Павло озирнув невисоку постать Ірени у свiтлiй лiтнiй сукнi, тодi перевiв погляд на ii делiкатнi шкiрянi черевички на обцасах i усмiхнувся. – У такому взуттi ти далеко не зайдеш i по шкарпах дертися на Кайзервальд теж не будеш. Хiба нагнiтку[18 - Нагнiтка – мозоль.] собi натреш. На Високий Замок пiдемо. Ну, або йди та перевзуйся в щось зручнiше.

Ірена поморщила носик.

– Я новi черевички все одно не перевзуватиму. Вони якраз пасують до сукнi. Іншим разом пiдемо на Кайзервальд. Добре?

– Менi з тобою завжди добре.

– Ну тодi менi теж подвiйно добре! – Ірена невпевнено глянула перед собою i скосила очi на свое взуття. – Там побачимо, як менi пiде. Може, й не болiтимуть ноги. Дивися, як я можу, – вона обережно ступила на бордюр хiдника i, для балансування розкинувши руки в сторони, швидко пройшлася його краем. – Бачиш. Навiть не хитаюся.

– Та бачу, Ірено… – Павло з усмiшкою спостерiгав за нею. – Вважай, бо впадеш – i ми взагалi нiкуди не пiдемо!

Майже при кiнцi Ірена таки оступилася i була б упала, але Павло встиг зловити ii за руку й обережно притримав за талiю.

– А, бачиш… Лiпше ми собi не будемо випробовувати фортуну. Вiзьми мене пiд руку, – вiн нахилився й пiдняв iз землi троянду, яка випала Іренi з рук. – Завтра тобi ще лiпшу принесу. Тiльки розцвiтати починають у нас в саду при будинку.

Дiвчина взяла квiтку з рук хлопця, мимовiльним жестом пiднесла ii до носа, вдихнула аромат, тодi усмiхнулася й обережно поклала маленьку долоньку у в’язаних нитяних рукавичках на згин лiктя Павла.

– Добре, вiзьму тебе пiд руку, – вона ледь погладила пальцями його лiкоть. – Але дивися менi. Якщо не втримаеш i я зашпортаюся та впаду… – вона перебiльшено широко округлила очi, – то будеш нести мене цiлу дорогу додому на руках.

– А може, менi буде приемно нести тебе на руках? – Павло усмiхнувся й мимоволi зловив очима погляд Ірени. – Маю для тебе сюрприз.

– Сюрприз! Який? – очi дiвчини широко розплющилися, i вона аж призупинилася. – Скажеш, який сюрприз? То щось iстiвне?

– Наперед нiчого не скажу. Який тодi сюрприз, якщо все знатимеш. Помучся трохи.

Ірена вдавано сердито насупила брови та на крок вiдступила вiд Павла.

– Злий ти все ж таки чоловiк, i геть нездала[19 - Нездалий – нiкчемний, поганий.] у тебе пропозицiя, – очi ii продовжували свiтилися веселим блиском. – От ображуся на тебе, розвернуся та пiду геть. І що тодi робитимеш зi своiм сюрпризом?

Павло озирнув Ірену з нiг до голови.

– Образишся i саме тодi нiц не матимеш. Жодного сюрпризу. Тобi того треба? Зачекай трохи. Дивися, яка гарна погода сьогоднi. Хочу зробити тобi ще одну приемнiсть.

Ірена зацiкавлено глянула на Павла, тодi знов сперлася на його руку та пiшла поряд.

– Добре, я потерплю. Але не довго. Не далi, нiж копець[20 - Копець Люблiнськоi унii – штучний пагорб, насипаний у 1869–1906 рр. на верхiвцi Замковоi гори у Львовi, названий на честь 300-рiччя Люблiнськоi унii. Завдяки копцю висота Замковоi гори збiльшилася до 413 м над рiвнем моря. На вершинi копця мiститься оглядовий майданчик, звiдки вiдкриваеться панорама мiста.] Високого Замку.

– Домовилися. Далi й не треба. Показав би той сюрприз тут, але не хочу посеред вулицi щось тобi дарувати. Публ?ку лише робити для сусiдiв.

Ірена кинула на Павла напiвлукавий погляд.

– Знаеш, а правильно. Потiм панi Юзя чи панi Базя мамi жалiтимуться. Скажуть, що ти даруеш менi якiсь подарунки i що я непристойно поводжуся. Менi то треба. Вони безвилазно на своiх бальконах сидять i за всiма обсервують[21 - Обсервувати – спостерiгати.], щоб потiм обмовити на рiвному мiсцi.

– А бачиш. А ти мене не слухаешся.

Ірена весело розсмiялася i бiльше не сперечалася.



Уже за годину вони з Павлом неквапно йшли нижньою алеею Високого Замку вгору. Щасливi вже навiть з того, що матимуть ще один лiтнiй день разом, що свiтить сонце i що спiвають пташки. Радiсно усмiхалися одне одному, перемовлялися, iнодi зупинялися, щоб зловити погляд один одного, а тодi самi з себе кепкували, знову смiялися i йшли далi. Закоханi, щасливi, упевненi в тому, що попереду в них ще багато любовi, щастя i таке довге життя поряд одне з одним, що просто божевiлля не вважати це безмiром.

Павло зупинився на бiчнiй алеi. Там, де було трохи менше матусь iз дiтьми та людей, якi просто прогулювалися парком для власного задоволення.

– Дивися, що я для тебе маю, – Павло дiстав зi внутрiшньоi кишенi маринарки невеличку продовгувату коробочку i простягнув Іренi. – Це мiй подарунок тобi. Колись мама сказала, що я зможу подарувати це дiвчинi, яка менi дуже сильно сподобаеться.

– Що це? – Ірена невпевнено взяла в руки подарунок i пiдвело ясно-зеленi очi на Павла. – Я… Напевно, я навiть не знаю, що сказати.

– Просто подивися i скажи, чи тобi подобаеться.

Ірена обережно вiдкрила коробочку, дiстала з неi старовинне коралове намисто i знов пiдвела очi на Павла.

– Я не можу прийняти вiд тебе такий дорогий подарунок.

Павло спохмурнiв.

– І даремно. Я тобi iх дарую вiд щирого серця. Хочу, щоб саме ти носила маминi коралi. І, знаеш, я дуже серйозно це обдумав.

Вiн обережно взяв з рук Ірени коралi, допомiг iй защепнути замочок на шиi.

Торкався ii шиi дуже делiкатно, лише кiнчиками пальцiв, немов боячись. Тiльки не злякати, не насторожити, не примусити мимоволi вiдштовхнути його подарунок.

– Мамi б сподобалося, що я дарую iх саме тобi. Носи iх. Вони такi ж особливi, як i ти сама.

Ірена дуже серйозно i довго дивилася знизу вверх просто в очi Павла. Врештi ii губи рухнулися.

– Я розумiю, що це особливий подарунок. Дуже особливий, – вона торкнулася пальцями нижньоi низки коралiв, пробiглася червоною вервечкою намистинок вгору, накрила долонькою всi п’ять низок коралiв i легенько притиснула iх до себе. – Я носитиму iх. Дякую тобi.

– Напевно, затяжкi для тебе? – Павло уважно придивився до коралiв, якi надiла Ірена. Червонi важкi намистинки дуже чiтко вирiзнялися на бiлiй тканинi ii лiтньоi сукнi й охоплювали нiжну шию дiвчини так щiльно, що здавалося, нiби вони тягнуть ii додолу. – Хочеш, я заховаю коралi в кишеню? Ввечерi вiддам iх тобi знову. Важко цiлий день ходити з такою вагою на шиi.

– Та нi, не важко, – Ірена заперечно хитнула головою. – Жiнки ще й не такi незручностi терплять заради краси. Просто до цiеi сукнi червонi коралi геть не пасують. Тут крiй новомодний, а намисто старовинне. Цi коралi пiдходитимуть до народного строю. Маю гарний косiвський. Теж старовинний. Мама менi купила, як у Карпатах вiдпочивали минулого року. Вдягну з цими коралями на якийсь iз концертiв у гiмназii.

Вона розщепнула замочок коралiв i, обережно притримуючи iх долонею, щоб не впали, зняла та передала iх хлопцевi.

– Коралi дуже гарнi i навiть зараз теплi на доторк.

– Це тепло твого тiла, – перед тим, як заховати коралi, Павло якось дуже нiжно торкнувся долонею багряних намистинок. – Покладу iх зараз в ту кишеню, яка у мене ближче до серця.

Ірена здивовано глянула на нього. Схоже, що Павло потроху вчиться робити гарнi комплiменти. Напевно, вiн ii справдi дуже любить, бо лише сильне почуття здатне творити такi дива.

Той день узагалi якось по-особливому запам’ятався Іренi. Можливо, тим, що був таким сонячним та теплим, а може, тими особливими емоцiями, якi залишив по собi.



Вони з Павлом йшли парковими дорiжками, осяянi чи то надто яскравим сонячним промiнням, чи, може, й просто щастям. Ірена щось схвильовано переповiдала йому, iнодi стишувала голос, майже переходила на шепiт, а тодi раптом забувалася i вибухала дзвiнким мелодiйним смiхом.

Павло ловив той ii смiх, смiявся у вiдповiдь, проте говорив не багато. Вiн справдi був небагатослiвним та скупим на слова. Просто в його поглядi було стiльки нiжностi, тепла i любовi, що Іренi й не треба було слiв. Мова кохання – найвиразнiша мова для жiнки. Їi розумiеш без зайвих слiв та довгих пояснень.

Обое були залюбленi у свое почуття, розсмiянi, будували райдужнi плани, вiрили у власнi сили, в свою любов i в те, що так буде завжди. Розпал лiта, зенiт кохання i спека, яка застигла в повiтрi та розлилася по жилах гарячим передчуттям ще бiльшого щастя.

Перед тим, як пiти догори на Високий Замок, Павло купив на Ринковiй площi в однiеi з бабусь-перекупок кiлька склянок суниць. Ірена надовго запам’ятала iхнiй солодко-кислий смак i те, як вони присiли з Павлом на повалене дерево вже десь в околицях Вовчоi гори та Цiсарського лiсу i iли цi ягоди з великого паперового пакета, поперемiнно виймаючи iх та кладучи до рота по ягiдцi. Солодкi вуста, руки, перемащенi суничним соком, i ii лукавий усмiх кутиками вуст.

Говорила Павловi щось несуттеве, легковажне, зовсiм бездумне, але воно все одно мало для них особливий змiст. Мелодiя кохання не обов’язково звучить високими словами та глибоким змiстом. У неi своi закони, а емоцiя та iнтонацiя промовлених фраз даруе бiльше, анiж поема з тисячi слiв.

– Бачиш, а ти казав, що я не з’iм стiльки суниць, – Ірена облизала солодкi вiд соку суниць губи. – Треба було менi з тобою на щось закластися.

– Треба було, – Павло усмiхнувся й насипав у ii пiдставлену долоньку ще жменю суниць. – На поцiлунок треба було закластися.

Ірена лукаво скосила на Павла очi, знов облизала вiд солодкого соку губи i тихенько розсмiялася. Дурницi вiн каже. Де б вона на таке закладалася.

Поклавши в рот ще кiлька ягiдок, Ірена знов усмiхнулась Павловi, проте того разу вiн чомусь не усмiхнувся iй у вiдповiдь, лише дуже уважно подивився на неi i промовчав.

Дiвчина злегенька повела плечима, дивуючись незрозумiлiй паузi в розмовi, тодi знов зловила губами червону ягiдку з власноi долонi i розкусила. Солодко-винний смак суниць на губах вперемiж iз легкими словами.

– Жартуеш, Павлусю! Я на таке не закладаюся. Вигадай щось iнше наступного разу. Слухай, я ж тобi не розказала. Мариська сказала менi… Ну, ти ж ii знаеш. Я вчора говорила тобi про неi…

Навiть сама себе не слухала i не контролювала, просто визбирувала пальцями з долонi одну по однiй ягiдки, клала iх собi до рота i щось продовжувала розповiдати Павловi несуттеве, зовсiм без змiсту. Лише очi смiялися до нього щастям, коханням та сонцем.

Раптом вiн нахилився, зазирнув у ii очi, тодi обережно провiв кiнчиками пальцiв по ii солодких вiд соку суниць губах. Замовкла на пiвсловi. Лише серце хронометром лiчило удари пульсу.

– Павлику, що ти… робиш…

Вона замовкла. Серце ледь не вистрибувало з грудей. Дивилася у розширенi темнi зiницi Павла i тонула в них, тонула, тонула… Тонула з головою, до самого дна, до втрати здатностi дихати i без надii та бажання порятунку. Так тонуть у вирi радiсних емоцiй чи в хмiльному снi.

Хитнулася Павловi назустрiч i раптом вiдчула його гарячi губи на своiх устах. Поцiлунок зi свiжим смаком солодких суниць на губах увiбрав у себе жар сонця, дурман лiтнiх трав та силу давно тамованого бажання.

Цiлувалися, як божевiльнi. До самозабуття, до завороту в головi, до самозречення i непам’ятання самих себе. Так нiби це був не перший, а останнiй iхнiй поцiлунок. Як полiт у прiрву чи дорога в рай. Нiкого й нiчого поза цим поцiлунком i поза ними та iхнiм коханням. Навiть не помiтили, як суницi з паперового пакета випали з рук, розсипалися по землi й загубилися десь у густiй травi бiля iхнiх нiг.

Пообiдня спека, жар губ, солодке запаморочення в головi, розiмлiлi вiд спеки тiла i бажання спраглих до кохання вуст. Нiкого й нiчого поза ними та iхнiми почуттями.



Лiтня гроза ледь не застала Ірену з Павлом ще на Високому Замку, вже поверталися додому з Кайзервальду та вiд Лисоi гори. Помiтили негоду лише тодi, коли зiрвався сильний вiтер i на землю впали першi важкi краплi дощу. Спочатку просто йшли швидким кроком униз, потiм узялися за руки i побiгли чимдуж, проте доки добiгли до крайнiх будинкiв Левовоi вулицi[22 - Левова вулиця – стара назва вул. Князя Лева. Сучасна назва з 1950 року.], дощ уже перiщив як з вiдра, а вони змокли до останньоi нитки.

Заховалися вiд грози за брамою однiеi з кам’яниць i знову цiлувалися.

Цiлувалися до знемоги, до шалу, до забуття, до непам’ятання самих себе. І байдуже, що свiт перед очима стiкав шаленими дощовими потоками донизу, шумiв вiтром, ламався гiлками дерев, опадав збитим листям додолу i обвалювався над iхнiми головами ударами грому. Симфонiя грози гармонiйно поеднувалася з мелодiею дощу та кохання, звучала музикою вiчностi для них одних i затихала разом звуками грому та шумом зливи.



Густе вино спогадiв, спекотне довоенне лiто та солодко-терпкий смак багряних суниць на губах. Усе це мiцно вкарбувалося в пам’ять Ірени. Так мiцно, що й зараз здаеться, нiби було зовсiм нещодавно.

Чи була ще колись такою ж щасливою, як тодi? Хтозна. Інодi людина не знае вiдповiдi на зовсiм простi запитання. Принаймнi у пiдсвiдомостi Ірени любов, поцiлунки, суницi, дощ, жарке мiжвоенне лiто та Львiв мiцно переплелися мiж собою i навiчно залишилися в пам’ятi щастям.



Бачилися з Павлом майже кожного дня. Разом ходили в гостi, на мистецькi виставки, прем’ери вистав, на фестини i просто на уродини до друзiв чи на прогулянки мiстом. Ірена офiцiйно познайомила Павла з татом, мамою та братами, якi на той момент уже не лише влаштувались у життi, але й мали власнi сiм’i та дiтей. Павло iм усiм сподобався. Навiть татовi. Ірену це анiтрохи не здивувало. Павло справдi був неймовiрно надiйним, серйозним, розумним, гарно вихованим i з добрими перспективами на майбутне молодим чоловiком. А ще всi домашнi бачили, що вони справдi люблять одне одного. Причин заборонити iм зустрiчатися не виникло жодного разу. Вiзити Павла лише вiталися. Навiть тато розумiв, що це саме той випадок, коли можна трохи послабити для Ірени суворi вимоги щодо години повернення додому. Нехай трохи довше постоять собi пiд будинком чи затримаються десь на забавi. Коли, як не в молодостi, приходити додому пiсля опiвночi.

Павловi хотiлося знати про Ірену та ii родину якнайбiльше. Вiн часто розпитував ii про те, звiдки вона родом, хто ii бабуся та дiдусь по татовi i по мамi, як давно вони мешкають у Львовi, чим займаються ii брати та скiльки в Ірени племiнникiв чи племiнниць. У вiдповiдь вона теж намагалася розпитувати Павла про його родину, а в один з його чергових вiзитiв до них додому просто витягнула i поклала перед ним на стiл власний родинний альбом у гарнiй шкiрянiй обкладинцi з золотим тисненням по верху.

– Ну, що я тобi буду довго розповiдати про свою фамiлiю. Давай лiпше один раз сядемо та й подивимося все разом. Заодно й розповiм тобi про всiх. Знаеш, у нас дуже багато цiкавих родинних iсторiй. Шкода тiльки, що знимки почали робити не так давно. Прадiдусь Адам по мамi та прадiдусь Стефан по татовi знимок узагалi не мають. Лише намальованi портрети на маленьких медальйонах. Але iхнi портрети ще десь треба шукати. Мама iх заховала, щоб не нищилися. І прабабусi по татовi Юзефи теж нема на знимцi. Вона померла дуже молодою. Дiдусь ще геть маленький був, а його сестра й узагалi немовлям була. Прабабця Юзефа якось вiдразу по ii народженню й померла. А от знимки прабабусi Анни е. Вона померла вже в нашому столiттi. Будеш дивитися?

– Буду. Давай сюди альбом, – Павло згрiб зi столу родинний альбом Ірени i перенiс його на невеличкий столик при канапi. – Сiдай сюди. Тут нам з тобою буде зручнiше.

– Як хочеш. Менi байдуже, де сидiти. Можу й на канапi.

Ірена перемiстилася зi стiльця на канапу, поклала на колiна важкий родинний альбом i обережно розгорнула його на першiй сторiнцi.

– Бачиш, отут найперша ж знимка? Це i е прабабця Анна, про яку я тобi говорила.

Павло ледь нахилився i придивився до свiтлини уважнiше.

– Вона тут на твою маму схожа. Теж гарна. Скiльки iй рокiв на цiй знимцi?

– Або я знаю, – Ірена здвигнула плечима. – Певно, стiльки ж, скiльки зараз моiй мамi. Тут мода та зачiска ще з минулого столiття, а якщо врахувати, що я у мами дуже пiзня дитина, то тут десь приблизно 1880-й рiк.

Ірена якийсь час помовчала, придивляючись до знимки, тодi продовжила.

– Мама дуже любила свою бабцю. Зрештою, тато теж кажуть, що в мами з бабцею не лише iм’я Анна однакове, але й характер та зовнiшнiсть подiбнi… Але я сама нiчого про це сказати не можу. Коли я народилася, прабабцi вже не було з нами. Я лише на знимках ii бачила i чула родиннi легенди про неi. Може, тому в мене до неi особливий сентимент, – Ірена перегорнула сторiнку альбому. – Отак дивлюся на ii знимки, i здаеться менi, що я ii знаю вiд народження. Дивися, тут ще три ii знимки е. Вона на них навiть молодша, анiж на тiй першiй.

Павло схилився над альбомом нижче. Якийсь час роздивлявся свiтлини прабабцi Ірени Анни, тодi пiдвiв голову.

– Ти теж на свою прабабцю схожа. Тiльки очi яснiшi маеш. А риси обличчя такi ж делiкатнi, як у неi. Та й волосся таке ж гарне. А ще ти така ж тоненька в станi, як вона. І зграбна така ж.

Ірена всмiхнулась i мимовiльним рухом поправила зачiску.

– Скажеш щось таке, – вона придивилася до свiтлин прабабусi Анни уважнiше. – Але якщо ти так бачиш мене, то нехай. Усi кажуть, що вона була красунею. Тiльки в них з прадiдусем Адамом тридцять рокiв рiзницi у вiцi було. Вiн був шляхтичем, дуже заможним, з гарного дому, але помер, коли прабабуся ще зовсiм молодою була. Залишив ii з дiтьми. Трое чи п’ятеро. Щось тепер навiть i не пригадаю, скiльки там дiтей було. В нього то був навiть не перший шлюб. Я чула вiд бабцi Ельжбети, що ii мама, а моя прабабця Анна, простого роду була. Ще й бiдна. І начебто сирота. Їi цьоця виховувала, але потiм, здаеться, вигнала за якусь провину з дому.

Ірена обережно розгладила старе фото.

– Але по знимцi того й не скажеш. Постава i погляд у прабабусi Анни такi, немов вона уроджена шляхтянка.

Павло теж глянув на свiтлину.

– Певно, ii примусово видали замiж за твого прадiда Адама. Кажуть, у тi давнi часи часто таке робили. Сама подумай, у них була така величезна рiзниця в вiцi. Як молода дiвчина могла добровiльно взяти шлюб з аж таким старшим чоловiком? Або за грошi пiшла, або насильно.

– Багато ти знаеш, – Ірена замислено торкнулася рукою однiеi зi свiтлин своеi прабабусi, окреслила коло довкола ii обличчя, нiби стерла слiд часу зi знимки. – Не насильно. Там гарна любов була. В дитинствi я випадково пiдслухала розмову бабцi Ельжбети з мамою. Вони думали, що я сплю, а я лише прикидалася сонною. Бабця випоминала моiй мамi, що дозволила iй на шлюб з татом лише тому, що в родинi дуже поважно трактують любов мiж подружжям. Навiть якщо не однiеi нацii чоловiк та жiнка, перешкод не чинять. А в прабабцi Анни з прадiдусем Адамом ще й якась особливо скандальна iсторiя любовi була. Здаеться, дитина народилася ще до шлюбу. Не подивуюся, якщо та дитина – то й е моя бабця Ельжбета. Але ти менi дивися… – Ірена суворо звела брови та виразно глянула на Павла. – Мене перед нею не викрий. Я того тобi не казала. І взагалi я в дитинствi дуже мiцно спала та нiчого не чула.

Павло жартiвливо притягнув Ірену до себе.

– Хiба викуп за мовчання менi заплатиш.

– Який ще викуп? Що за шантаж?

– Такий, який сам собi оберу, викуп, – вiн майже на мус повернув ii голову до себе, нахилився i поцiлував Ірену в губи. – Отакий солодкий викуп.

Ірена вдавано сердито вiдштовхнула його вiд себе.

– Та ну тебе. А якби хтось сюди зайшов? Що мамця подумае про мене? Та й про тебе теж.

– Але ж не зайшов нiхто. Не злосться на мене! Тобi не пасуе.

Ірена сердито надула губи i перебiльшено суворо глянула на Павла.

– От не буду бiльше знимки тобi показувати, – вона демонстративно згорнула альбом i поклала його на стiл. – Узагалi нiколи не показуватиму. Навiть не проси мене бiльше.

Павло спокiйно взяв альбом зi столу сам, знову поклав його на колiна i розгорнув на iншiй сторiнцi.

– Було б за що злоститися. Чим тобi власна родина завинила?

– Не родина, а ти. До чого тут родина?

– А може, iм там приемно, що ти менi про них розказуеш. Нашi рiднi живуть з нами доти, доки ми про них пам’ятаемо та говоримо.

Ірена уважно глянула Павловi в очi.

– Знаеш, тут ти напевно правий, – вона потягнула альбом ближче до себе i перегорнула сторiнку. – Але все одно я на тебе злощуся. Ти менi зiпсуеш репутацiю своiми поцiлунками.

– Не зiпсую. Я хочу, щоб ми заручилися. Восени прийду до твоiх батькiв просити твоеi руки офiцiйно. Тiльки гарний перстень тобi куплю. Тобi який подобаеться?

Ірена пiдвела голову, глянула на Павла. Певно – жартуе.

Вона ще раз глянула на нього, проте не вловила в його поглядi анi натяку на жарт i вiд подиву аж рот привiдкрила.

– Що ти сказав? – вона кiлька разiв клiпнула очима i, намагаючись зiбратися з думками, ледь наморщила чоло. – Це ти менi запропонував шлюб чи що?

– А ти проти? – Павло перехопив ii маленьку долоньку своею великою рукою i дуже нiжно та обережно стиснув пальцi. – Я ж люблю тебе, Ірено, то цiлком ясно, що й замiж хочу взяти. Хiба б я дозволив собi отак без зобов’язань тебе цiлувати?

– О Боже, – Ірена продовжувала вражено дивитися на Павла. – О Матка Боска… Я…

Павло вiдпустив ii руку.

– Здаеться, я дурень, – вiн пiдвiвся на ноги й вiдступив на крок вiд канапи. – Не кажи менi нiчого. Сам знаю, що так пропозицiя шлюбу не робиться. Зачекай мене тут. Я зараз прийду. Будемо вважати, що я тобi ще нiчого не казав.

Ірена провела ошелешеним поглядом Павла. Вiд подиву не могла анi затримати його, анi щось заперечити. Куди вiн побiг? Злякався власних слiв чи вирiшив принести iй подарунок? Напевно, цукерки пiшов купляти. Вона ж любить солодке.

Ірена непевно повела плечима. Ну, дiйсно, не по перстень на заручини вiн побiг.

Вона замислилася. Оце так подивилися знимки. Так i iхня з Павлом знимка з заручин з’явиться в тому альбомi.

Ірена машинальним рухом згорнула родинний альбом, який лежав у неi на колiнах, i притиснула холоднi долонi до розпашiлих щiк. Та, нi… Якi заручини? Дурницi. Так алярмово пропозицiю заручитися не роблять. Мiж ними навiть нiчого забороненого ще не сталося. Куди поспiшати?

Вона ледь закусила губу. Нi, десь у пiдсвiдомостi вона давно розумiла, що колись вони з Павлом, може, й подумають про заручини та шлюб, проте навiть не припускала, що це станеться так швидко i так несподiвано. Познайомилися ж лише кiлька мiсяцiв тому. У них ще все попереду. Куди вiн спiшить? Вiн тiльки наступного року завершуе науку в Полiтехнiцi. Хоча… А раптом вiн надумав шукати роботу десь не у Львовi. Може, вирiшив поiхати в Перемишль, Кракiв чи й у Варшаву. Вони люблять одне одного, то й зрозумiло, що розлучатися не захочуть.

Ірена втупила погляд у родинний альбом, який щойно згорнула. Насправдi ж нiчого перед собою не бачила i була заглиблена лише у власнi думки та припущення. О Господи, а що ж скажуть на все це тато з мамою? Їй ще гiмназiю закiнчувати. Рiк часу вчитися. Зарано замiж iти, i свiт собi зав’язувати теж зарано. Вони можуть вiдмовити Павловi.

Ірена ще сильнiше закусила губи. Чи, може, все ж таки дозволять iм одружитися? Казали ж, що вiн розумний та вихований молодий чоловiк, що походить з гарноi родини, i знають, що вона його любить.

Ірена вiдклала родинний альбом на столик при канапi. От комедiя. Якщо розказати про все це колежанкам, вони вiд подиву не просто роти пороззявляють, а взагалi попадають. Ще й одразу ж i наперебiй проситимуть сказати, хто з них буде в неi дружкою.

Ірена пiдвелася на ноги i заходила по кiмнатi. Нi, наразi не треба iм нiчого казати про заручини. Ще наврочить на себе бiду або ж вiдлякае власне щастя. Хтось з колежанок може навiть позаздрити iй чи пустити поголос. Люди iнодi такi злi бувають. Що тодi? Павло такий неймовiрний i такий… Ірена мiцно притиснула долоню до губ. Такий уважний, хороший, нiжний, вiдданий. Так любить ii, що аж годi повiрити власному щастю. Нi, не буде вона нiкому нiчого казати. Колись потiм. Коли все у них уже йтиме до одруження. Боже, невже вони справдi одружаться? Яке ж то щастя.

Вона заховала обличчя в долонях, а тодi вiд надмiру емоцiй розсмiялася i закружляла по кiмнатi. Зупинилася на мить бiля вiкна. Глибше вдихнула п’янке вже майже осiнне повiтря, яке лилося знадвору, i аж очi заплющила вiд задоволення. На вулицi досi пахло лiтнiми квiтами, вологою землею та розпареним серпневою спекою листям.

Ірена високо пiдняла руки над головою, ще глибше вдихнути повiтря, закинула голову вверх i глянула в простiр багряного неба над iхнiм будинком. Любила Павла так сильно i так гаряче, що аж задихалася вiд щастя та надмiру власних почуттiв. Якщо вiн зараз прийде i зробить iй пропозицiю заручитися, то анi секунди не вагатиметься. Погодиться i навiть дозволить йому поцiлувати себе.



Павло повернувся до Ірени через годину з чималим букетом червоних та бiлих троянд. Мить постояв на порозi, тодi рiшуче ступив крок уперед та простягнув iй квiти.

– Це тобi! Так багато, бо я хочу, щоб ми стiльки ж рокiв були разом.

Враз знiяковiвши, Ірена незграбно взяла в Павла букет. Насилу огорнула його руками, спробувала притиснути до себе, але не змогла втримати в руках такий величезний оберемок квiтiв, i вони одна по однiй посипалися вниз.

– О Боже, я ненавмисно.

Одночасно кинулися iх пiдiймати. Зустрiлися руками, перемiшалися поглядами, разом вдихнули солодкi пахощi червоних та бiлих троянд. Здаеться, вони божеволiють?

За мить Павло вiднайшов губи Ірени, вона ледь затамувала подих, легенько обхопила його рукою за плечi, i раптом вони разом загубилися в просторi, часi та помiж власних бажань та почуттiв. Поцiлунок, як зiзнання, як пропозицiя та водночас як вiдповiдь на всi запитання.

Ірена ледь вiдсторонилася вiд Павла, пiдняла з землi троянди й заховала щасливе обличчя в пахощах квiтiв. Коли щастя такий безмiр, то понад усе боiшся його сполохати.

Якийсь час вони мовчки дивилися одне на одного. Нiхто не наважувався першим порушити тишу. Здаеться, мовчати поряд одне з одним iм було зараз навiть значно простiше та комфортнiше, анiж говорити. Момент, коли передчуття змiсту слiв даруе знання непорушностi долi.

– Ти пiдеш за мене замiж? – нарештi першим озвався Павло. – Не бiйся. Ще не зараз. Одразу, як закiнчиш гiмназiю. Спочатку заручимося.

– О Боже, Павлусику, – Ірена мiцно притиснула до себе букет квiтiв. – Я ж хотiла вчитися на художницю. Навмисно брала приватно уроки академiчного рисунка й живопису. Менi тепер доведеться вiдмовитися вiд навчання? Так?

Павло здивовано глянув на неi.

– Бог з тобою, Ірено, ми ж не в минулому сторiччi живемо. Я розумiю, що ти не можеш i не хочеш замкнутися в чотирьох стiнах. Пiдеш вчитися. Хочеш, заприсягнуся?

– Не треба. Я вiрю! – вона звела на нього захопленi очi. – Ти нiколи мене не обманював.

Вiн усмiхнувся.

– Тодi я прийду до вас i офiцiйно попрошу в твоiх батькiв дозвiл на наш шлюб. Але перед тим ще познайомлю тебе зi своiм татом. Не переживай, ти йому сподобаешся.

Вiдчуваючи, що iй зараз робиться страшно, Ірена знову заховала обличчя в пелюстках квiтiв i нiчого не вiдповiла. Його тата вона дiйсно дуже сильно боялася, але ще дужче боялася невiдомостi та майбутнього. А ще боялася, що не дасть собi ради. Навiть не уявляла, як поеднуватиме навчання та обов’язки дружини.

– Ти так i не вiдповiла, чи вийдеш за мене замiж, – нагадав вiн.

Ірена якось непевно повела плечима.

– Я ще трохи подумаю. Добре, Павлусю? Нам не горить, – вона дуже акуратно струсила з сукенки пелюстки та листочки, якi пообпадали з букета, i звелася на ноги. – Допоможеш менi квiти поставити в вазу?

Павло важко зiтхнув i теж звiвся на ноги.

– Куди я подiнуся. Допоможу, звичайно.

Дивився на Ірену дуже серйозно i навiть ледь ображено. Стiльки сил, старань та слiв, а вона навiть не сказала нiчого певного. Бавиться собi з ним у котика й мишку. Як мала дитина.

Не сказавши бiльше анi слова, Павло почав визбирувати з пiдлоги троянди та складати iх на середину стола. Коли закiнчив з цiею роботою, принiс з кухнi величезну скляну вазу з чистою водою i почав допомагати Іренi ставити в неi квiти. Їхнi пальцi зустрiчалися помiж листкiв та стебел, проте вiн iгнорував обережнi доторки рук Ірени.

Вона спробувала зловити його погляд, проте Павло вперто дивився лише на те, що робив, та не вiдповiдав анi на ii погляд, анi на легенькi доторки дiвочих пальцiв. Врештi Ірена не витримала, облишила троянди, розвернулася, глянула знизу вверх просто в очi Павла i таки вловила насторожену тiнь очiкування в його поглядi.

– Господи, ну що ж ти такий нетерплячий, – видихнула Ірена i притулилася щокою до його грудей. – Зовсiм нестерпний.

Вона обiйняла Павла i на мить заховала обличчя у нього на грудях. Ще за хвилину трохи вiдхилилася i знову глянула йому в вiчi.

– Знаеш, згоду на шлюб ти гарно в мене попросив. Будемо вважати, що я погодилася.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Виноски





1


Церква Матерi Божоi Неустанноi Помочi – греко-католицький храм у Львовi, колишнiй костел Марii Снiжноi. Один iз найдавнiших храмiв мiста. (Тут i далi прим. авт.)




2


Вул. Князя Лева – вулиця Львова у середмiстi поблизу Високого Замку.




3


Знимка (дiал.) – фото.




4


Салятирка – миска.




5


Монастир бенедиктинок – пам’ятка ренесансноi архiтектури у Львовi. Розташований поблизу вул. Пiшоi та князя Лева, на площi Вiчевiй, 2. Нинi монастирський комплекс належить згромадженню сестер студиток та називаеться Храм Усiх Святих i монастир Покрови Пресвятоi Богородицi сестер студиток.




6


Меценас – адвокат.




7


Сильвестровi бали – новорiчнi бали. Святого Сильвестра за католицьким календарем 31 грудня. Запитання: «Куди збираешся на Сильвестра?» фактично означало: «Де зустрiчаеш Новий рiк?»




8


Вул. Набеляка – теперiшня вул. Котляревського. У мiсцевостi На Байках (зараз Франкiвський район Львова).




9


Гребенiв – село поблизу Сколе в Карпатах. Гребенiв розвинувся в 20–30-х роках XX ст., коли на базi мiсцевих мiнеральних вод заснували курорт. Село прикрасили котеджi вiдпочивальникiв, було впорядковано лiсовi насадження й обладнано пляжi.




10


Стефанiя Мефодiiвна Гебус-Баранецька (1905–1985) – украiнська художниця-графiк, учениця О. Новакiвського, член Спiлки художникiв Украiни, заслужена художниця УРСР, працювала в царинi станковоi графiки та ксилографii.




11


Маринарка – пiджак.




12


Мечислав Фогг (справжне прiзвище Фогель) (1903–1990) – популярний польський естрадний спiвак. Найвiдомiша пiсня в його виконаннi – «Ta ostatnia niedziela» (1935 рiк).




13


Штубак – зневажливе прiзвисько учнiв нищих класiв, нерозумний i не надто кмiтливий учень.




14


На Байках, або Новий Свiт – мiсцевiсть, обмежена з пiвдня залiзничною колiею на Кульпаркiв, iз заходу – вулицею Героiв УПА, зi сходу – Княгинi Ольги та Сахарова, з пiвночi – Бандери. З кiнця ХІХ – початку ХХ ст. Новий Свiт – елiтний район Львова. У 1920–1930-х роках район став популярним для будiвництва вiлл. У польський перiод мiсцевiсть була видiлена в окрему дiльницю Новий Свiт.




15


Ферii – канiкули.




16


Кайзервальд – це переважно горбиста мiсцевiсть, всiяна ярами та густим лiсом. Разом iз Лисою горою та Високим Замком, вiд якого вiн вiддiлений лише Опришкiвською дорогою, Кайзервальд створюе залiснений хребет (у межах Львiвського плато), висота мiсцями перевищуе 400 м над рiвнем моря.




17


Справуватися (заст.) – успiшно виконувати яку-небудь роботу, якiсь обов’язки.




18


Нагнiтка – мозоль.




19


Нездалий – нiкчемний, поганий.




20


Копець Люблiнськоi унii – штучний пагорб, насипаний у 1869–1906 рр. на верхiвцi Замковоi гори у Львовi, названий на честь 300-рiччя Люблiнськоi унii. Завдяки копцю висота Замковоi гори збiльшилася до 413 м над рiвнем моря. На вершинi копця мiститься оглядовий майданчик, звiдки вiдкриваеться панорама мiста.




21


Обсервувати – спостерiгати.




22


Левова вулиця – стара назва вул. Князя Лева. Сучасна назва з 1950 року.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/gurnic-ka_natal-ya/bagryaniy-kol-r-v-chnost