30 рокiв незалежностi Украiни. Том 2. Вiд 18 серпня 1991 р. до 31 грудня 1991 року
Олександр Дмитрович Бойко


Великий науковий проект
Детальний та обгрунтований аналiз подiй та процесiв, що вiдбувалися в останнi чотири мiсяцi формального iснування радянськоi iмперii; ретельне вивчення механiзму, специфiки та наслiдкiв трансформацiйних змiн на фiнiшному етапi доби перебудови (серпень – грудень 1991 р.); з'ясування мiсця та ролi Украiни у цих карколомних суспiльних перетвореннях набувають напередоднi 30-i рiчницi проголошення незалежностi особливоi актуальностi й неабиякоi ваги та значення. Подii в Ново-Огарьово – це справжнiй полiтичний детектив, пiдводнi течii якого невiдомi донинi.

Серпневий заколот, трансформацiя «комунiстичного заповiдника», феномен Бiловезькоi Пущi i крах СРСР. Все це – в iсторичному дослiдженнi, яке буде цiкавим не тiльки спецiалiстам, полiтикам чи журналiстам, а й усiм читачам, якi бажають зрозумiти, як i чому виникла на полiтичнiй картi свiту Незалежна украiнська держава, дiзнатися, що реально вiдбувалось за лаштунками динамiчних та драматичних подiй 1985–1991 рокiв.





Олександр Дмитрович Бойко

30 рокiв незалежностi Украiни. Том 2



© О. Д. Бойко, 2021

© Фотографii з приватного архiву Д. Б. Яневського та Марти Коломиець-Яневськоi

© М. С. Мендор, художне оформленння, 2021

© Видавництво Фолiо – марка серii, 2021




IN MEMORIAM

Марта Коломиець-Яневська (1959–2020)


Марта Коломиець-Яневська, журналiст, громадська дiячка. Народилася в родинi емiгрантiв в Чикаго (Іллiнойс, США). Вищу освiту здобула в Іллiнойському унiверситетi та Унiверситетi Урбана-Шампейн. З 1985 р. постiйно вiдвiдувала Украiну з харитативними мiсiями матерiальноi та iнформацiйноi допомоги дисидентам. 1987 р. записала перше iнтерв’ю з В’ячеславом Чорноволом та Михайлом Горинем (т. зв. «Інтерв’ю з-пiд поли»). Була затримана спiвробiтниками КДБ, iнтерв’ю конфiсковане, Марта була депортована за звинуваченням у шпигунськiй дiяльностi. На початку 1991 р. була першою американською журналiсткою, акредитованою в МЗС УРСР, вiдкрила Киiвське бюро найстаршого украiнського англомовного видання The Ukrainian Weekly, одночасно була кореспондентом Associated Press та Newsweek по Украiнi. В 1996–1999 рр. – прес-секретар Агенцii США з мiжнародного розвитку (USAID), з 1999 керiвник низки просвiтницьких органiзацiй та проектiв: Украiнськоi освiтньоi програми ринкових реформ, «Партнерство за прозоре суспiльство», «Партнерство громад», украiнського офiсу Нацiонального Демократичного iнституту США (NDI), Украiнськоi католицькоi освiтньоi фундацii, Украiнського жiночого фонду, фонду «Приятелi дiтей» та iн. З 2013 р. – керiвник програми академiчних обмiнiв iм. сенатора Фулбрайта








Заслужений журналiст Украiни, кавалерка ордену «За заслуги».




Передмова


Історiя – це полiтика, яку вже не можливо виправити. Полiтика – це iсторiя, яку ще можна виправити.

    Зигмунд Графф, нiмецький письменник

У людей уповiльнена реакцiя: лише майбутнi поколiння щось зрозумiють.

    Станiслав Єжи Лец, польський письменник

У першiй половинi 80-х рокiв ХХ столiття траекторiя розвитку СРСР дедалi бiльше не вписувалася у новiтнi свiтовi тенденцii. Система, що дiяла в Радянському Союзi у перiод застою, з одного боку, демонструвала затухаючий економiчний розвиток, падiння основних економiчних показникiв, що робило цiлком реальною загрозу стадiального вiдставання: у той час як свiт вже вступав у постiндустрiальну стадiю розвитку, СРСР ще не пройшов iндустрiальноi. З iншого боку, вiдбувалося змiцнення полiтичного монополiзму КПРС, в основi якого лежала пiдмiна справжнього народовладдя формальним представництвом трудящих у Радах, обмеження iхньоi реальноi влади, що зумовлювало прогресуюче вiдчуження народу вiд владних структур, формування психологiчного клiмату колективноi пасивностi, утриманства, абсолютного прiоритету державних iнтересiв щодо особистих.

Проголошена М. Горбачовим у серединi 80-х рокiв «перебудова» була спробою шляхом модернiзацii навздогiн вивести СРСР iз глухого кута «застою». Але гасло «перебудови» на стартовому етапi було досить абстрактним, а гальмiвнi механiзми дiючоi системи ще доволi потужними. Для виведення системи з рiвноваги тодiшне радянське керiвництво спробувало застосувати iнсрументи гласностi та демократизацii. Це кардинально змiнило ситуацiю, фактично створило нову систему координат для суспiльного розвитку, адже гласнiсть дозволила не лише з’ясувати та розкрити вади та недолiки пануючоi системи, але й окреслити та спрогнозувати можливi шляхи виходу з кризи, а демократизацiя, включивши у суспiльнi процеси широкi кола громадськостi, дала iм можливiсть реально впливати на хiд iсторичного розвитку. У результатi «революцiя згори» не лише переросла у «революцiю знизу», але й фактично вийшла з пiд контролю, що в кiнцевому пiдсумку i зумовило поетапний процес розвалу-розпаду-передiлу СРСР.



«Революцiя згори» не лише переросла у «революцiю знизу», але й фактично вийшла з пiд контролю, що в кiнцевому пiдсумку i зумовило поетапний процес розвалу-розпаду-передiлу СРСР.


Особливо цiкавими е останнi чотири мiсяцi формального iснування радянськоi iмперii, адже, як влучно висловилася М. Максимова, це були «120 днiв, якi потрясли свiт… 120 останнiх днiв у життi Союзу, що поклали початок принципово новому етаповi у розвитку народiв ще нещодавно единоi краiни… Нiчого схожого iсторiя ще не знала»[1 - Максимова М. От «имперского» Союза к Содружеству независимых государств //Мировая экономика и международные отношения. – 1992. – № 4. – С. 11, 14.].

За цих обставин ретельне вивчення механiзму, специфiки та наслiдкiв трансформацiйних процесiв, на фiнiшному етапi доби перебудови (серпень – грудень 1991 р.) та ролi i мiсця в них Украiни набувае особливоi актуальностi й неабиякоi ваги та значення.

Дослiдження Ю. Алексеева, В. Андрущенка, В. Барана, С. Веретеннiкова, А. Деркача, А. Єрмолаева, В. Кременя, С. Кульчицького, В. Литвина, М. Михальченка, А. Слюсаренка, Д. Табачника, В. Ткаченка, Ф. Турченка, В. Чемериса та iнших стали першими у вiтчизнянiй iсторiографii спробами рiзноаспектно висвiтлити та осмислити цей важливий, але недостатньо вивчений перiод в iсторii нашоi держави [2 - Алексеев Ю. М., Кульчицький С. В., Слюсаренко А. Г. Украiна на зламi iсторичних епох (Державотворчий процес 1985–1999 рр.). – К., 2000; Баран В. Украiна: новiтня iсторiя (1945–1991 рр.). – Львiв, 2003; Кремень В. Г., Табачник Д. В., Ткаченко В. М. Украiна: альтернативи поступу (критика iсторичного досвiду). – К., 1996; Турченко Ф. Г. ГКЧП i проголошення незалежностi Украiни: погляд iз Запорiжжя. – Запорiжжя: Просвiта, 2011; Михальченко Н. И., Андрущенко В. П. Беловежье. Л. Кравчук. Украина 1991–1995. – К., 1996; Литвин В. Полiтична арена Украiни: Дiйовi особи та виконавцi. – К., 1994; Литвин В. М. Украина: политика, политики, власть. – К., 1997; Деркач А., Веретенников С., Ермолаев А. Бесконечно длящееся настоящее: Украина: четыре года пути. – К., 1995; Чемерис В. Президент. – К., 1994.].

Окремi сюжети порушеноi проблеми стали об’ектом певноi уваги захiдних дослiдникiв – Т. Кузьо, Е. Уiлсона, Е. Уолкера, С. Плохiя, Д. Боффа, Д. Хоскiнга, Н. Верта, М. Маля, В. Марченяка, А. Жуковського[3 - Kuzio Т., Wilson A. Ukraine: perestroika to independence / Foreword by N. Stone. – Edmonton; Toronto, 1994; Walker E. W. Dissolution Sovereignty and tne Break-up of tne Soviet Union. Lanham – Boulder – New – Yjrk – Oxford, 2003; Плохiй С. Остання iмперiя. Занепад i крах Радянського Союзу / Сергiй Плохiй; пер. з англ. Я. Лебеденка, А. Сагана. – Харкiв: Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», 2019; Боффа Д. От СССР к России. История неоконченого кризиса. 1964–1994. – М., 1996.; Верт Н. История советского государства. 1900–1991. – М., 1992.; Хоскинг Д. История Советского Союза. – Смоленск, 2000; Marciniak W. Rozgrabione imperium. Upadek Zwiazku Radzieckiego i powstanie federacji rosyjskiej – Krakow, 2001; Joukowsky, Arkady. Histoure de l’Ukraine / Prеf. D’A.Besan?on. – 2.ed. – P.: Aux ed. Du Dauphin, 1993; Маля М. Радянська трагедiя: iсторiя соцiалiзму в Росii 1917–1991. – К., 2000.]. Проблема модернiзацii суспiльства та специфiка ii реалiзацii у Радянському Союзi на фiнiшному вiдрiзку перебудови знаходилась i знаходиться в центрi уваги росiйських полiтологiв та iсторикiв; варто видiлити працi В. Андрiянова, О. Барсенкова, Ф. Бурлацького, В. Мау, А. Мiграняна, Р. Пiхоi, В. Согрiна, З. Станкевича, І. Стародубовськоi, І. Фроянова А. Черняка та iн.[4 - Барсенков А. С. Введение в современную российскую историю 1985–1991 гг. – М., 2002; Бурлацкий Ф. М. Русские государи. Эпоха реформации. Никита Смелый. Михаил Блаженный. Борис Крутой. – М., 1996; Стародубовская И. В., Мау В. А. Великие революции от Кромвеля до Путина. – М., 2004; Мигранян А. Россия в поисках идентичности (1985–1995). – М., 1997; Пихоя Р. Г. Советский Союз: история власти. 1945–1991. – Новосибирск, 2000; Согрин В. В. Политическая история современной России. 1985–1994: от Горбачова до Ельцина. – М., 1994; Станкевич З. А. История крушения СССР: Политико-правовые аспекты. – М., 2001; Фроянов И. Г. Погружение в бездну. – М., 2001; Андриянов В. И., Черняк А. В. Одинокий царь в Кремле. Борис Ельцин и его команды. Книга первая. – М., 1999.].

Втiм, слiд пiдкреслити, що головна увага у бiльшостi згаданих праць як вiтчизняних, так i закордонних фахiвцiв, як правило, придiлялась двом ключовим подiям, що визначили межi цього доленосного етапу – серпневому путчу та грудневому створенню СНД. У результатi значна частина подiевого ряду серпня – грудня 1991 р. фактично випала з поля зору дослiдникiв, що не дало можливостi грунтовно проаналiзувати причинно-наслiдковi зв’язки рiзновекторних процесiв суспiльно-полiтичного розвитку СРСР i чiтко визначити в них мiсце i роль Украiни.

Певною мiрою цю прогалину дозволяють заповнити мемуари та публiцистичнi твори державних, партiйних i громадських дiячiв. Для дослiдника ця група джерел цiнна тим, що яскраво передае i вiдбивае не лише загальну атмосферу в краiнi тiеi доби, а й розкривае прихованi пружини закулiсноi боротьби, бiльш широкий нiж вiдомо загалу, спектр обставин та причин прийняття тих чи iнших кардинальних рiшень, що були доленосними для СРСР в цiлому та для Украiни зокрема.

Специфiчною рисою мемуарноi лiтератури, присвяченоi цьому перiоду е те, що значна ii частина мае не лише iнформативний, а й дослiдницький характер. Це знаходить свiй вияв у тому, що, як правило, в цих творах не просто подаеться виклад та опис хронологii подiй, а аналiзуються причинно-наслiдковi зв’язки фактiв та явищ, характеризуються особливостi та специфiка динамiки як суспiльних процесiв, так i дiяльностi окремих полiтичних персонажiв. Разом iз тим, не слiд забувати й про по сутi класичнi вади мемуаристики (суб’ективiзм, тенденцiйний добiр та iнтерпретацiя матерiалу, свiдоме замовчування окремих сюжетiв, значний вплив темпераменту та емоцiйного стану автора мемуарiв на змiст та характер викладу, пряме та приховане виправдання ним власних дiй, заповнення вимислом прогалин у пам’ятi тощо), якi певною мiрою представленi в цих джерелах.

Динамiка реформацiйного процесу, мiсце i роль в ньому лiдерiв та елiт, стосунки та взаемозв’язки полiтичного керiвництва та мас знайшли свое вiдбиття у роботах мемуарного та публiцистичного характеру Л. Абалкiна, В. Болдiна, Є. Гайдара, М. Горбачова, А. Грачова, Б. Єльцина, В. Ісакова, Н. Рижкова, А. Черняева, Г. Шахназарова, О. Яковлева та iн[5 - Абалкин Л. Неиспользований шанс: Полтора года в правительстве. – М., 1991; Болдин В. И. Крушение пъедестала. Штрихи к портрету М. С. Горбачова. – М., 1995; Гайдар Е. Т. Дни поражений и побед. – М., 1997; Горбачев М. С. Жизнь и реформы: В 2-х кн. – М., 1995; Горбачев М. С. Декабрь – 91. Моя позиция. – М., 1992; Грачев А. С. Горбачов. – М., 2001; Исаков В. Б. Расчлененка. Кто и как развалил Советский Союз: Хроника. Документы. – М., 1998; Рыжков Н. И. Десять лет великих потрясений. – М., 1996; Медведев В. А. В команде Горбачова. Взгляд изнутри. – М., 1994; Шахназаров Г. Х. С вождями и без них. – М., 2001; Черняев А. С. Шесть лет с Горбачовым: По дневниковым записям. – М., 1993; Яковлев А. Н. Омут памяти. – М., 2001.]. Надзвичайно цiкаву iнформацiю про хiд горбачовськоi модернiзацii та неординарнi оцiнки трансформацiйних явищ та подiй мiстить мемуарна робота колишнього американського посла в СРСР Джека Ф. Метлока[6 - Джек Ф. Метлок. Смерть империи. Взгляд американского посла на распад Советского Союза. – М., 2003.].

Усi вищезгаданi джерела цiннi тим, що в них, по-перше, вiддзеркалювалися загальносоюзнi тенденцii розвитку суспiльно-полiтичних процесiв, без знання яких важко зрозумiти специфiку iсторичного розвитку Украiни у цей перiод; по-друге, висвiтлювались прийняття та реалiзацiя кардинальних, загальнодержавних рiшень, якi безпосередньо торкалися iнтересiв украiнського народу; по-трете, в них неодноразово подавався значний фактичний матерiал та описувалися сюжети, пов’язанi з суспiльно-полiтичними процесами в нашiй республiцi.

Разом iз тим, оскiльки Украiна не була основним полем дiяльностi бiльшостi з названих мемуаристiв та публiцистiв i знаходилась у iхньому полi зору не постiйно, а ситуативно, згаданi твори лише частково можуть збагатити нашi знання про специфiку розгортання розвитку суспiльно-полiтичних подiй в Украiнi у контекстi суспiльних процесiв на теренах СРСР в серпнi – груднi 1991 р. Втiм, цю прогалину певною мiрою заповнюють мемуари та публiцистика вiтчизняних державних, партiйних та громадських дiячiв. Мова йде про роботи Л. Кравчука, І. Плюща, Ю. Бадзьо, Б. Олiйника, Л. Лук’яненка, В. Масола, Ю. Іоффе та iн.[7 - Кравчук Л. М. Останнi днi iмперii… Першi роки надii. – К., 1994; Плющ І. С. Хто ми i куди йдемо: Доповiдi, виступи, статтi, iнтерв’ю. – К.: Украiна, 1993. Бадзьо Ю. Влада – опозицiя – держава в Украiнi сьогоднi: Думки проти течii – К., 1994; Лук’яненко Л. Незнищеннiсть. – К., 2003; Масол В. А. Упущенный шанс: Небеспристрастные размышления экс-премьера Украины о том, что произошло в бывшем Советском Союзе. – К., 1993; Олiйник Б. І. Два роки в Кремлi. – К., 1992; Иоффе Ю. Я. Один на один с системой: Воспоминания и размышления бывшего вице-премьер-министра Украины. – Луганск, 1995.]. Особливостями цiеi частини джерел е, по-перше, iхня видова неоднорiднiсть та специфiка, амплiтуда якоi доволi широка: вiд класичних мемуарiв до записiв бесiд з журналiстами i пронизаних пристрасною публiцистикою статей та iнтерв’ю; по-друге, цi роботи належать полiтичним противникам, що дозволяе подивитися на перебiг суспiльно-полiтичних трансформацiй в Украiнi з рiзних бокiв барикад.

Оцiнюючи в цiлому результативнiсть колективного доробку дослiдникiв та мемуаристiв, якi, починаючи з 1991 р., висвiтлювали та вивчали тi чи iншi аспекти проблеми суспiльно-полiтичних трансформацiй в Украiнi фiнiшного етапу доби перебудови, слiд констатувати цiлу низку позитивних тенденцiй i зрушень. До здобуткiв вивчення цього складного комплексу питань слiд вiднести:

q вихiд дослiдникiв, завдяки певному доступу до архiвного матерiалу, не лише на новий рiвень джерельного забезпечення iсторичних та полiтологiчних студiй, а й на якiсно вищий рiвень осмислення суспiльних процесiв та аргументацii гiпотез та висновкiв;

q розширення спектру пошуку, висвiтлення низки питань, якi ранiше не перебували у полi зору науковцiв;

q утвердження плюралiзму думок, аргументування рiзнобiчних i полiтично-рiзновекторних поглядiв щодо модернiзацiйних процесiв доби перебудови;

q розкриття окремих аспектiв специфiки протiкання суспiльно-полiтичних трансформацiй у нашiй республiцi;

q спроби теоретичного осмислення суспiльних змiн другоi половини 80-х – початку 90-х рр. з метою визначення урокiв на майбутне.



Разом iз тим, ще досi вагома значимiсть та актуальнiсть вивчення проблеми суспiльно-полiтичних трансформацiй другоi половини 80-х рр. ХХ ст. для перспектив сучасного вiтчизняного державотворення рiзко контрастуе зi ступенем ii наукового висвiтлення та дослiдження. Об’ективно характеризуючи дiйсний стан речей у вiтчизнянiй iсторiографii, автори колективноi узагальнюючоi працi «Новiтня iсторiя Украiни (1900–2000)», що побачила свiт у 2000 р., з прикрiстю зазначають: «Перiод 1985–1991 рр. в украiнськiй iсторii ще не проаналiзовано належним чином… Дослiдження цього цiкавого, насиченого рiзноманiтними i навiть сенсацiйними подiями перiоду займаеться обмежене коло науковцiв»[8 - Новiтня iсторiя Украiни (1900–2000): Пiдручник / А. Г. Слюсаренко, В. І. Гусев, В. П. Дрожжин та iн. – К., 2000. – С. 537.]. Думку про iснування розриву мiж ступенем вивченостi та суспiльною значимiстю i актуальнiстю дослiдження глибинних трансформацiйних зрушень, що вiдбулись з радянським суспiльством у добу перебудови, акцентував i вiдомий фахiвець академiк І. Курас, зазначаючи: «Велика тема про роль i мiсце Украiни у розпадi СРСР i твореннi на його руiнах нового полiтичного простору ще чекае на своiх дослiдникiв»[9 - Курас І. Ф. Етнополiтика: Історiя та сучаснiсть: Статтi, виступи, iнтерв’ю 90-х рр. – К., 1999. – С. 216.]. Значною мiрою цi слова актуальнi i нинi.

Отже, аналiз наявноi науковоi лiтератури дозволяе дiйти висновку, що суспiльно-полiтичнi процеси в Украiнi у контекстi еволюцii союзноi державностi на фiнiшному етапi перебудови вивченi недостатньо i тому iснуе потреба у ретельному та всебiчному дослiдженнi цiеi проблеми. Саме тому автор ставить перед собою такi завдання: висвiтлити перебiг подiй на вiдрiзку серпень – грудень 1991 р. як на союзному так i на республiканському рiвнi; рiзноаспектно проаналiзувати процес зiткнення iнтересiв союзних i республiканських лiдерiв та елiт; показати взаемозв’язок полiтичних та економiчних чинникiв суспiльного розвитку; охарактеризувати динамiку громадськоi думки; розкрити механiзм розпаду СРСР та роль у ньому украiнського фактору.




Роздiл І

Крах СРСР: анатомiя катастрофи





1. Новоогарьовський процес: дуель, що призвела до катастрофи…


– Ви вже билися на дуелi?

– Нi, але я вже отримав ляпас.

    Жюль Ренар

Це ще не кiнець. Це навiть не початок кiнця. Але, мабуть, це кiнець початку.

    У. Черчiль.

Глибиннi причини i механiзми серпневого путчу, мотивацiю його iнiцiаторiв важко зрозумiти без з’ясування сутi та основних тенденцiй розвитку новоогарьовського процесу. Вперше думка про необхiднiсть розробки програми дiй Президента СРСР спiльно з керiвниками республiк, якi брали участь у березневому референдумi стосовно майбутнього СРСР, прозвучала 10 квiтня 1991 р. на засiданнi Ради безпеки СРСР. У той час у М. Горбачова був дуже не простий вибiр. Згадуючи про це, колишнiй секретар ЦК КПРС В. Медведев зазначае: «У розмовi зi мною Горбачов пiдкреслював дилему: або пiти на серйозну угоду i зрушення з «дев’яткою», але тодi це може бути зустрiнуте у багнети на Пленумi ЦК, або, навпаки, проводити бiльш жорстку лiнiю з керiвниками республiк, але отримати пiдтримку на Пленумi ЦК»[10 - Медведев В. А. В команде Горбачова: взгляд изнутри. – М., 1994. – С. 181.]. Михайло Сергiйович зробив ставку на «дев’ятку», що невдовзi ледве не коштувало йому на квiтневому Пленумi ЦК КПРС 1991 р. посади генерального секретаря.

Пiсля березневого референдуму 1991 р. М. Горбачову потрiбен був iнструмент, який дозволяв би без посередникiв – центральних союзних структур, що на його думку показали свою неефективнiсть у попереднiй перiод, – напряму домовлятися про майбутню долю Союзу з лiдерами нацiональних республiк. Саме такою площадкою i мав стати за задумом «новоогарьовський процес». Дуже точно охарактеризував його суть радник Президента СРСР Г. Шахназаров: «По сутi справи, тодi на союзному рiвнi розiгрувався перший раунд протистояння виконавчоi та законодавчоi влади. Треба визнати, що зробивши ставку на новоогарьовськi зустрiчi, що президент допускав нехтування правами парламенту. Верховна Рада СРСР i Верховнi Ради республiк були фактично вiдстороненi вiд роботи над союзним договором, яка, звичайно ж, входила в iхнi прерогативи i ними починалася… Народнi депутати тижнями залишалися в невiданнi щодо того, чим займалися iхнi президенти i голови. Бродiння у депутатському середовищi посилювалося. Все частiше воно проривалося у гнiвних виступах i гiрких нарiканнях з трибуни Верховноi Ради. Лук’янов у силу свого службового становища акумулював цi настроi i кiлька разiв попереджав конклав лiдерiв, що в парламентi назрiвае бунт. Але тi просто вiдмахувалися вiд застережень, вважаючи, очевидно, що коли це i бунт, то тiльки на колiнах. Дiйсно, адже реальна влада, попливши з рук Полiтбюро, так i не дiсталася парламенту, а потрапила до рук новоогарьовськоi десятки (видiлено – О. Б.)».[11 - Шахназаров, Г. Х. С вождями и без них / Георгий Шахназаров. – М.: ВАГРИУС, 2001.– С. 415.]

23 квiтня 1991 р. у пiдмосковнiй резиденцii «Ново-Огарьово» вiдбулася закрита зустрiч М. Горбачова i керiвникiв дев’яти союзних республiк (РРФСР, Украiна, Бiлорусiя, Узбекистан, Казахстан, Азербайджан, Киргизiя, Таджикистан i Туркменiя), пiдсумком якоi стала iхня спiльна заява (Заява «9+1»), у якiй чiтко зазначалося, що першочерговим завданням для подолання кризи е укладення нового договору суверенних держав з урахуванням пiдсумкiв проведеного всесоюзного референдуму.

У таборi прихильникiв М. Горбачова ця подiя, яка фактично i поклала початок практичнiй реалiзацii новоогарьовського процесу, була зустрiнута з величезним пiднесенням. Як згадуе радник Президента СРСР Г. Шахназаров: «Деякий час угода «9 + 1» була джерелом своерiдноi ейфорii. Немов у момент, коли два вiйська готовi були зiйтися у жорсткiй рукопашнiй сутичцi, iхнi вождi почули голос народу i домовилися жити дружно. Навiть вiдзначили цю подiю келихом шампанського. Як розповiдав потiм Михайло Сергiйович, за обiдом вони з Борисом Миколайовичем, цокнувшись, випили…» [12 - Шахназаров, Г. Х. С вождями и без них / Георгий Шахназаров. – М.: ВАГРИУС, 2001. – С. 404]

Але були й iншi думки i пiдходи до оцiнки того, що вiдбувалося. На думку частини експертiв, Заява «9+1» не лише не зняла з порядку денного практично жодноi значноi проблеми суспiльного життя, а навпаки – тiльки посилила старi проблеми i породила новi.

По-перше, був створений надзвичайно небезпечний прецедент вирiшення найважливiших питань державного життя неуповноваженою на те групою вищих державних посадових осiб ряду союзних республiк з iнiцiативи та за активноi участi в цьому Президента СРСР.






Г. Шахназаров.

Фото: sf.convex.ru



По-друге, виступаючи за прийняття рiшучих заходiв з вiдновлення конституцiйного порядку, автори заяви «9+1», по сутi, самi вводили нову практику iгнорування конституцiйноi законностi, запропонувавши встановити «режим найбiльшого сприяння» для республiк, якi пiдписали союзний договiр.

По-трете, окремi положення заяви представляли собою зразок грубого втручання у компетенцiю виконавчоi i, почасти, законодавчоi влади Союзу i республiк, конституювали порочний досвiд вирiшення практичних питань соцiально-економiчного життя краiни свого роду полiтичною «директорiею».

По-четверте, вихiд у свiт заяви «9+1» серйозно загострив вiдносини мiж союзним центром i колишнiми автономними республiками, якi угледiли в цьому документi явний перегляд колишнього пiдходу союзного керiвництва до питання про мiсце i роль автономiй у процесi реформування Союзноi держави на нових договiрних засадах[13 - Станкевич. З. А. Историко-правовые аспекты распада Союза ССР: автореферат дис…. доктора юридических наук: 12.00.01 / Моск. гос. соц. ун-т. – Москва, 2002. – С. 41.]. Простiше кажучи, Заява «9 + 1» створювала прецедент вирiшення державних питань у нелегiтимний спосiб, iгнорувала конституцiйну законнiсть, вводила у прiоритет принцип полiтичноi доцiльностi, закладала пiдвалини конфлiкту у трикутнику Центр – союзнi республiки – автономнi республiки. Практично усi згаданi проблеми та суперечностi реально iснували, а у подальшому розвитку новоогарьовського процесу лише поглибилися.

Модель новоогарьовського процесу, на перший погляд, була дуже простою i зрозумiлою: iснуе два полюси – М. Горбачов, що уособлюе Центр, i Б. Єльцин, який обстоюе iнтереси республiк (Б. Єльцин так пояснював розклад сил, що склався на той момент: «Ми з Горбачовим раптом ясно вiдчули, що нашi iнтереси нарештi збiглися. Що цi ролi нас цiлком влаштовують. Горбачов зберiгав свое старшинство, я – свою незалежнiсть. Це було iдеальне рiшення для обох»). Саме тому засiдання у Ново-Огарьово, вiдбувалися приблизно за однаковим сценарiем. Спочатку виступав М. Горбачов, який, як правило, не вiдступав вiд своiх принципiв i манер: довго, округло, неквапливо. Потiм розпочиналося обговорення, у ходi якого, якщо йшлося про принципове питання, брав на себе iнiцiативу Б. Єльцин i починалася суперечка. За свiдченням Б. Єльцина: «Це всiх влаштовувало… При iснуваннi двох полюсiв всiм iншим було зручно вибирати свою позицiю, маневрувати. Ми з Горбачовим брали всю моральну важкiсть з’ясування спiрних проблем на себе». Оцiнюючи цю «новоогарьовську бiполярнiсть», Л. Кравчук зазнавав: «Не було жодного засiдання Ради федерацiй, в тому числi i по вiдпрацюванню Союзного договору, де б у будь?який момент або декiлька разiв протягом цих засiдань не виникали такi, знаете, перепалки мiж Єльциним i Горбачовим. Не було жодного. То ми вiдчували, що це е велика напруга. Єльцин не мiг змиритися з тим, що в Москвi ще е один керiвник, крiм нього. А Горбачов вiдчував це, але вiн не бачив, просто не бачив, як змiнити ситуацiю на свою користь, вiн бачив, що Єльцин росте[14 - Інтерв’ю з Леонiдом Кравчуком, Розпад Радянського Союзу. Усна iсторiя незалежноi Украiни 1988–1991, касета 4. – https://oralhistory.org.ua/interview-ua/510/].

Вiдчуваючи свою наростаючу силу, Б. Єльцин iнколи свiдомо вiддавав iнiцiативу до рук М. Горбачова, який був у цейтнотi i мав дуже обмежену сферу маневру. Формально вiн нiби вiдкривав перед Михайлом Сергiйовичем перспективи: по-перше, давав йому можливiсть тiшитися iлюзiею, що вiн йде на чолi процесу оновлення Союзу, зберiгаючи «батькiвську» позицiю, iнiцiативу i лiдерство, адже нiхто не посягав на стратегiчну роль Президента Союзу: всi глобальнi питання зовнiшньоi полiтики, оборони, велика частина фiнансовоi системи залишалися за ним. По-друге, у новоогарьовському форматi з М. Горбачова знiмалася вiдповiдальнiсть за нацiональнi конфлiкти, у яких вiн з «людини з рушницею» перетворювався в миротворця, в третейського суддю. По-трете, амбiцiйному М. Горбачову подобалась безпрецедентна у свiтовiй практицi роль керiвника не одного, а значноi кiлькостi демократичних держав, яка давала можливiсть для гнучкого входження у роль свiтового лiдера[15 - Ельцин Б. Н. Записки президента: Размышления, воспоминания, впечатления… – М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2008. – С. 51–52.]. Однак, цiлком зрозумiло, що Б. Єльцин не стiльки думав про те, як забезпечити комфортнiсть М. Горбачову та перспективу його кар’ери, скiльки про те, коли нанести головний удар.

Варто пiдкреслити, що не зважаючи на ухвалену в квiтнi Заяву «9+1» перемовини, що вiдбувалися у перiод травня-липня 1991 р., часто нагадували класичну формулу «лебiдь, рак та щука». На це вказуе у своiх спогадах i А. Лук’янов, який представляв у Ново-Огарьово Верховну Раду СРСР: «Позицii учасникiв багато у чому були протилежнi. Якщо, скажiмо, пропозицii Бiлорусii i Казахстану були близькi до збереження i оновлення радянськоi федерацii, то представники Украiни, Киргизii та деяких iнших республiк вiдстоювали iдеi «Спiвдружностi» типу Європейського спiвтовариства. Керiвництво РРФСР не погоджувалася з пропозицiями про збереження единого союзного громадянства, з багатьма аспектами розмежування повноважень Союзу i республiк. Серйознi розбiжностi були мiж Азербайджаном i Вiрменiею, республiками Середньоi Азii. Особливi позицii займали представники автономних республiк, вимагаючи для себе статусу засновникiв нового Союзу»[16 - Лукьянов А. И. Переворот мнимый и настоящий. М., 1993. – С. 52.].






Б. Єльцин.

Фото: Kremlin.ru



Саме тому практично усi зустрiчi у межах новоогарьовського процесу, що вiдбулися у травнi-липнi 1991 р., бажаного ефекту не дали. За оцiнкою радника Президента СРСР Г. Шахназарова, основний сюжет, «драматичну iнтригу» новоогарьовских зустрiчей складала «фундаментальна суперечка мiж союзними i автономними республiками, яка затягнула на кiлька мiсяцiв роботу над проектом договору, залишилася не вирiшеною…»[17 - Шахназаров, Г. Х. С вождями и без них / Георгий Шахназаров. – М.: ВАГРИУС, 2001. – С. 412.] Ситуацiя у черговий раз починала заходити у глухий кут…

На мою думку, ключовi подii, якi у подальшому детонували виступ путчистiв, вiдбулися у другiй половинi липня 1991 р. – 23 липня та у нiч з 29 на 30 липня. Саме 23 липня 1991 р. розпочалась чергова зустрiч М. Горбачова з лiдерами союзних та автономних республiк у Ново-Огарьово. Основними, принциповими питаннями, що розглядалися на цьому зiбраннi, стали умови членства у Союзi, i механiзми взаемодii мiж його суб’ектами; уточнення редакцii договору про Союз та часу i мiсця пiдписання. Ситуацiя була дуже не простою, як висловився М. Горбачов: «Ми маемо справу з найбiльшою, з найтоншою матерiею i дуже суперечливою ситуацiею. І ii не так легко осягнути простою i ясною формулою. В одному випадку – однi небезпеки, у другому – iншi, а в третьому – ще щось. І завдання: знайти таку формулу, у якiй всi небезпеки були б знятi»[18 - Из записи Ю. М. Батурина об очередной встрече руководителей делегаций республик в Ново-Огареве. 23 июля 1991 //https://www.gorby.ru/userfiles/file/23_07_1991_sssr.pdf]. Фактично мова йшла про полiтичний варiант розв’язання класичноi проблеми «вовк-коза-капуста».

А якщо без жартiв, то суть проблеми була такою: е три держави (або три види держав): Союз; держава, що утворюе Союз i входить в нього безпосередньо (ранiше позначалася термiном «союзна республiка»); держава, що утворюе Союз, але входить в нього у складi iншоi держави (колишня автономна республiка в союзнiй республiцi). Ключове питання: яким механiзмом i у який спосiб повиннi регулюватися вiдносини у цiй «полiтичнiй матрьошцi»: мiж Союзом, колишньою автономiею i республiкою, до складу якоi вона входить? Можливими способами/моделями/iнструментами вирiшення цього питання були: договiр (угода); конституцiя республiки (колишньоi автономii); конституцiя республiки, до складу якоi входить колишня автономiя; Конституцiя СРСР. Але саме у цьому питаннi стикалась величезна кiлькiсть рiзнорiвневих та рiзновекторних iнтересiв та мотивiв, здатних не стiльки сприяти створенню та розбудовi оновленого Союзу, скiльки розiрвати його зсередини ще до моменту утворення. Дуже яскраво цi процеси та проблеми iлюструе стенограма новоогарьовського засiдання вiд 23 липня 1991 р.[19 - Исаков В. Б. Кто и как развалил СССР. Хроника крупнейшей геополитической катастрофы ХХ. – М.: «Книжный мир», 2012. – С. 8—11; Из записи Ю. М. Батурина об очередной встрече руководителей делегаций республик в Ново-Огареве. 23 июля 1991 // https://www.gorby.ru/userfiles/file/23_07_1991_sssr.pdf]:



Практично усi зустрiчi у межах новоогарьовського процесу, що вiдбулися у травнi-липнi 1991 р., бажаного ефекту не дали.


М. Горбачов: По-перше, я бачу, у нас проявилася одна тенденцiя: ось ми говоримо – i начебто, домовляемося, а розходимося – i починаемо розмивати те, про що вже домовилися. Або ж хтось не висловлюеться вiдверто i до кiнця. Зараз прийшов час повноi ясностi, i я прошу всiх займати якусь позицiю i чiтко ii позначати. Я прошу також йти назустрiч один одному i позицii цi узгодити. Якщо ми не прийдемо до згоди щодо договору, зруйнуеться i те взаеморозумiння, яке з таким трудом знайдене. По-друге, ми повиннi пiдтвердити свою прихильнiсть Союзу суверенних держав як федерацii. Спроби товаришiв пiдiгнати проект пiд, скажiмо так, дохлу федерацiю, дорого обiйдуться краiнi. По-трете, конструюючи цей Договiр, нам треба мати на увазi, перш за все, долю Росiйськоi Федерацii. Їi доля значною мiрою визначае майбутне Союзу. Тому я ще раз повторюю: не може бути двох стандартiв, мiцна Росiйська Федерацiя – основа мiцноi союзноi Федерацii. Я бачу, як товаришi у Росii переживають, що вийде з РРФСР, i як вони все роблять, щоб ця федерацiя була живою, функцiонуючою, а влада реальною. Я це пiдтримую. Але хочу, щоб i Росiя чiтко i без оглядки пiдтримувала б союзну федерацiю. По-четверте, я прошу всi союзнi республiки дати можливiсть реалiзувати у договорi те, що тягне суверенiзацiя колишнiх автономiй. Але точно також я прошу автономii зрозумiти, що таке Росiйська Федерацiя. Нам потрiбно знайти гармонiйне рiшення. Я не знаю, товаришi, до вас доходить чи нi, але я вже вiдчуваю небезпечнi тенденцii. Нам потрiбно швидше завершити з Договором. Швидше!..

І. Карiмов (Узбекiстан): – Ми у цьому самому залi 17-го числа (мова йде про засiдання Пiдготовчого комiтету по проекту Союзного договору, яке вiдбулося 17 червня 1991 р. – О. Б.) домовилися i прийняли за основу документ, який був за вашим пiдписом розiсланий у республiки. А що зараз вiдбуваеться? Звiдки з’явився документ, який нам потiм надiслали для сьогоднiшнього обговорення?






І. Карiмов



М. Горбачов: – Як звiдки? Ти ж пам’ятаеш – менi особисто доручили, як завжди, врахувати зауваження i послати вам…

І. Карiмов (Узбекiстан): – Якщо так, Михайло Сергiйович, вибачте, я повинен прямо Вам сказати. Ми тут минулого разу биту годину сперечалися по кожному рядку, зробили документ, який зблизив нас. А зараз з’явився новий… Я не хочу заглиблюватися в конкретнi пункти, але ось переконайтеся, у мене тут червоним чорнилом вiдзначено те, чого немае в зауваженнях республiк. І тому я пропоную цей текст вiдкласти, а взяти варiант 17-го числа.

М. Горбачов: – Ну, добре, добре… Давайте вiдкладемо все, що е у нас i повернемося до варiанту 17-го числа.

Д. Завгаев (Чечено-Інгушетiя): – Ми говоримо: максимум прав союзним республiкам. Може бути, це i правильно. Потрiбнi сильнi республiки. Але нам насамперед потрiбен сильний Союз, федеративна держава. Ми йдемо до ринку, маемо намiр уписатися у свiтовий господарський комплекс. Як же ми будемо вписуватися з аморфною союзною державою, яку сильнi республiки розгойдують, як хочуть?

М. Нiколаев (Якутiя): – Колишнi автономнi республiки без будь-якоi пiдказки висловилися за збереження росiйськоi держави ще рiк тому. І менi незрозумiло, чому ви, Михайло Сергiйович, за два-три останнi засiдання постiйно нагадуете про це. Росiйська Федерацiя була, е i буде. Але ось, як регулюються вiдносини мiж державами, одна з яких входить до складу iншоi? У проектi записано: «… Регулюються договорами мiж ними та конституцiею держави, до якоi вона входить». Друга частина тут мае подвiйний сенс – якоi «держави»? Я, наприклад, трактую, що Союзу. У цьому випадку ми згоднi. Яким документом буде визначатися i регулюватися майбутня федерацiя? Питання далеко не другорядне. Якщо Конституцiею СРСР – значить контрольний пакет повноважень в руках у союзного центру. Вiн розробляе i приймае нову Конституцiю. Якщо конституцiями республiк – господарями становища стають республiканськi лiдери. Якщо договорами i угодами – мае бути важка боротьба за «свiй шматок» влади…






Д. Завгаев.

Фото: council.gov.ru



М. Горбачов: – Я бачу, у деяких товаришiв алергiя на Союз, але не треба ii так вже вихлюпувати. Йдеться про документ, який мае стати базою оновленоi федерацii. Тому не варто тут демонструвати зневагу до союзноi Конституцii. Конституцiя пiсля договору буде обов’язково, тому що всi, кого представляють тут присутнi, крiм Вiрменii, висловилися за федерацiю. Тому ми повиннi реалiзовувати ii в чiтких формулах. І не тягнути в сторону, протилежну волевиявленню народу. Ви знаете, що я прихильник рiзкого вiдходу вiд унiтаризму, щоб був кисень для свободи. Але це не означае, що треба впадати в iншу крайнiсть. І так нинiшнiй проект паплюжать за те, що вiн розвалюе краiну. Але менi здаеться, проект якраз вiдрiзняеться тим, що знайдена гранична ступiнь свободи, далi якоi розпад. Тому зневага до Конституцii СРСР неприпустима!..

І. Плющ (Украiна): – І до конституцiй республiк – теж! Тому що Конституцiя – документ, який визнаеться мiжнародним спiвтовариством, це носiй мiжнародного права, а договори i угоди мiжнародними не визнаються…

Б. Єльцин (Росiя) – Компромiс: Конституцiею держави, в яку вона входить, i Конституцiею СРСР…

М. Рахiмов (Башкирiя): – Так, Михайло Сергiйович, ми сьогоднi жодне питання не вирiшимо. Багато з тих, хто тут сидить, дiйсно хочуть розвалити Союз. Чому ми поважаемо дiйсно вистражданi декларацii про суверенiтет, прийнятi у союзних республiках, але декларацiям, прийнятим в колишнiх автономiях, вiдмовляемо у повазi? Навiщо ми тодi збираемося? Навiщо в кiшки-мишки граемо? Нехай тодi «дев’ятка» залишаеться тут i вирiшуе своi питання…

М. Горбачов: – Не треба, не треба в таких тонах, товариш Рахiмов. Реформування Союзу – справа вкрай складна. Була у нас унiтарна держава, а ми хочемо створити таку, що не розберешся: хто з ким матиме справу, хто кому пiдпорядковуеться… i так далi. Особистiснi моменти, чиiсь амбiцii можуть зiграти. Це неприпустимо, адже йдеться про долю держави…






М. Нiколаев.

Фото: Gavril Kirillin






М. Рахiмов.

Фото: www. bashkortostan.ru



В. Ардзiнба (Абхазiя): – Будь ласка, давайте просуватися вперед! Приймiть одну з формул, яка вас бiльше влаштовуе, i пiдемо далi. Я звертаюся з великим проханням. Будь-який варiант, скiльки iх пропонували – жоден не пiдходить. Так не бувае, зрозумiйте…

Н. Назарбаев (Казахстан): – Ми минулого разу обговорили проект. І повезли його до парламентiв республiк. Парламенти винесли своi постанови. А зараз ми один одному виламуемо руки. Як я можу змiнити рiшення Верховноi Ради? (всi видiлення у стенограмi – О. Б.) Зрештою, якщо Росiя та iншi республiки, де е автономii, згоднi, можна було б прийняти пропозицiю: «… Регулюються договорами або Угодами i Конституцiею СРСР».

М. Горбачов: – Це Ваш Союз. Як запишете…

Н. Назарбаев: – Але одна держава входить в iншу, i та, iнша – в Союз. Тодi ми повиннi i щодо Союзу записати точно так само. Давайте логiчно доведемо думку до кiнця. Раз угодами, то давайте i з Союзом годами. І точка, бiльше нiчого…

Отже, у ходi цього блiц-дiалогу чiтко визначилися та окреслилися основнi больовi точки та тенденцii взаемовiдносин мiж потенцiйними суб’ектами оновленого Союзу, ключовими серед них були:

1. Вiдсутнiсть едностi у поглядах i дiях, незважаючи на березневий референдум 1991 р. i пiдписання Заяви «9+1».

2. Поглиблення серйозних протирiч i наростання недовiри як по лiнii Центр – союзнi республiки, так i по лiнii союзнi республiки – автономнi республiки.






В. Ардзiнба






Н. Назарбаев.

Фото: Elbasy, Press service of the First President of the Republic of Kazakhstan



3. Граничне ослаблення Центру, який не може навiть вiдiграти роль ефективного координатора.

4. Зростання ролi владних структур (у першу чергу парламентiв) i нормативних актiв республiк.

5. Наростання скептичних настроiв стосовно перспектив оновленого Союзу.

6. Скорочення часу для прийняття рiшень.

Те, що розмова у Ново-Огарьово 23 липня 1991 р. була дуже гострою i непростою, пiдтверджуе i тодiшнiй Голова Верховноi Ради СРСР А. Лук’янов, який досить цiкаво, точно, але можливо дещо пристрасно описуе у своiх мемуарах ситуацiю на цiй зустрiчi[20 - Лукьянов А. И. Переворот мнимый и настоящий. М., 1993. – С. 57–58.]. Своерiдним епiграфом для розумiння загальноi картини «взаемовiдносин, проблем та рiшень» можуть слугувати слова цього автора: «Розмова на цiй зустрiчi виявилася, можливо, найважчою, а по ряду пунктiв абсолютно неконструктивною». Як аргументи для такоi своеi оцiнки Анатолiй Іванович наводить наступнi факти. По-перше, принаймнi двi Республiки (Азербайджан i Киргизiя) запропонували взагалi виключити з Договору згадку про те, що Союз РСР е суверенною федеративною державою, i не застосовувати слово «федерацiя» нi в однiй iз статей проекту. По-друге, представники кiлькох республiк знову i знову наполягали на тому, що у Союзу не може бути своеi власностi i що все закрiплене за ним майно мае визначатися як спiльна власнiсть республiк, якi становлять Союз. По-трете, передбачалося вилучити з договору поняття «виключноi компетенцii Союзу», розглядаючи ii як сферу спiльних iнтересiв усiх суверенних держав. По-четверте, не вдалося досягти згоди з питань податкових надходжень до союзного бюджету. По-п’яте, представник Украiни виступив на зустрiчi iз заявою, що Украiна взагалi мае намiр вирiшувати питання про свое ставлення до Союзного договору не ранiше середини вересня.

Особливо гостро на ново-огарьовськiй зустрiчi постало питання щодо фiнансових платежiв Центру, яке, до речi, неодноразово пiднiмалося i на попереднiх перемовинах. Б. Єльцин у черговий раз наполягав на одноканальних фiксованих платежах, якi буде вiдраховувати кожна республiка. У вiдповiдь роздратований М. Горбачов сказав, що «податок треба збирати з кожного пiдприемства, регулюючи частку його вiдрахувань. Якщо немае федеральних податкiв, немае i Союзу! Жодноi федерацii немае в свiтi без федерального податку. Якщо ми цього не пiдпишемо в договорi, менi тут робити нiчого». Пiсля цих слiв Михайло Сергiйович, намагаючись натиснути на опонента, почав демонстративно збирати папери у папку. Але останню крапку у цiй дискусii поставив все ж Б. Єльцин, який загрозливо застерiг: «Не доводьте нас до того, щоб ми вирiшили це питання без вас!»[21 - Воротников В. И. Хроника абсурда: отделение России от СССР. – М.: Єксмо: Алгоритм, 2011. – С. 292.] Трохи пiзнiше ця розмова мала свое логiчне продовження на таемнiй зустрiчi М. Горбачова, Б. Єльцина та Н. Назарбаева, що вiдбулася 29 липня…






А. Лук’янов.

Фото: duma.gov.ru



За спогадами І. Плюща, можна вiдновити картину участi Украiни та ii ролi у Новоогарьовському засiданнi, що вiдбулося 23 липня 1991 р. Ця картина мiстить цiкавi деталi. На цьому зiбраннi украiнську сторону представляв саме І. Плющ, якого туди направив Л. Кравчук зi словами: «У вiдпустку вже йду…треба тобi iхати в Ново-Огарьово». Дii Голови Верховноi Ради Іван Степанович прокоментував у своему стилi: «Леонiд Макарович не хотiв уже iхать, бо це таке воно складне…». Справа у тому, що 5 липня 1991 р. Верховна Рада Украiни ухвалила Закон «Про заснування поста Президента Украiнськоi РСР i внесення змiн та доповнень до Конституцii (Основного Закону) Украiнськоi РСР», i у Л. Кравчука з’явилися новi перспективи та полiтичнi траекторii. За цих обставин iхати у Ново-Огоарьово i обговорювати проект нового Союзного договору, який був неоднозначно сприйнятий в украiнському парламентi через те, що суттево суперечив Декларацii про державний суверенiтет Украiни, вступати у дискусii з невiдомими наслiдками, у яких можна зiпсувати набутий полiтичний iмiдж не входило у плани Леонiда Макаровича. Краще вiдправити на цю зустрiч І. Плюща, щоб позначити украiнську позицiю та прозондувати грунт i… пiти у вiдпустку та подивитися, що з цього вийде.

Але повернемось до спогадiв І. Плюща. Перше, що йому кинулось в очi ще в аеропорту, це змiна моделi зустрiчi офiцiйних представникiв – зустрiчала «Чайка» не з постпредства, а iз гаража Президента або Верховноi Ради СРСР, що означало дотримання протоколу уже на рiвнi мiждержавних стосункiв. По-друге, не зовсiм зрозумiлий формат обговорення, який Іван Степанович у своiх спогадах так прокоментував: «Ну, а тут же експертiв повно, я ж це сказав тiльки тих, що за столом. А скiльки на приставних, там же i всi сидiли – i мiнiстри союзнi ж, i так далi, це взагалi було незрозумiло, що це за суб’екти, суб’екти при всьом Союзе? И той оставляем, и новый создаем (видiлено – О. Б.)».

Одним з ключових питань, якi розглядалися у Ново-Огарьово, була стаття Договору, що регулювала вiдносини мiж суб’ектами майбутнього Союзу, у якiй було записано, що вони регулюються Конституцiею СРСР, Конституцiями союзних республiк, а також договорами й угодами, укладеними на рiвнi суб’ектiв. Тут представники автономних республiк запропонували дописати… i Конституциями автономных республик». Ну, й почалась гостра дискусiя.



І. Плющ: «Вiдносини между суб’ектами Союзу регулюються iхнiми Конституцiями».


У цей момент, вловивши хвилю, І. Плющ виступив з пропозицiею записати: «Вiдносини между суб’ектами Союзу регулюються iхнiми Конституцiями». І все!», на що Михайло Сергiйович вiдповiв – «так». Але ж тут пiдскочив А. Лук’янов i сказав: «Іване Степановичу, якщо хтось приiхав сюди розвалювати Союз, то мiг би i не iхати. Над цим формулюванням працювало вже стiльки юристiв» – i так далi, i так далi. На що І. Плющ вiдповiв: «По-перше, Анатолiй Iванович, я не хочу принижувати якось вас, як великого юриста, але в народi е такий вислiв: «де зiбралось три юристи, то там щонайменше п’ять думок ну i стiльки ж позицiй». По-друге, я вам хочу сказати, а хто ви такий тут? Я – суб’ект, от, а ви хто, хто ви тут? Михайло Сергiйович – я розумiю. А ви – хто?» У цей момент М. Горбачов, бажаючи припинити перепалку, сказав: «Все, досить, досить, Іван, заспокойся, досить» i оголосив перерву.

У перервi мiж І. Плющем i М. Горбачовим вiдбувся наступний дiалог:

І. Плющ: «Для чого ви дурите знов увесь свiт?»

М. Горбачов: «У чому?»

І. Плющ: «Ви почитайте, усi газети пишуть «Девять плюс один», дев’ять нас було i приiхав Тер-Петросян, десятий, який приеднався. За столом нас сидить 26 чоловiк, то що це за суб’екти сидять? Тодi ж пишiть, що нас 26 суб’ектiв». М. Горбачов: «Ти автономнi республiки маеш на в увазi»?

І. Плющ: «Ну перш за все автономнi, а потiм Лук’янова и Павлова, що це за суб’екти?»

М. Горбачов: «А як iх виженеш?»

І. Плющ: «Е, Михайло Сергiйович, щоб не виганяти, треба було не пускати».

Другою больовою точкою на новоогарьовськiй зустрiчi було питання принципiв та моделей формування союзного бюджету. У проектi договору було записано, що вiн формуеться з вiдрахувань союзних пiдприемств. Проти такого пiдходу категорично виступив І. Плющ («Михайло Сергiйович, ну так же не можна»), оскiльки в Украiнi, за його словами, було бiльше 60 % союзних пiдприемств. Іван Степанович запропонував: давайте ми запишемо, що «союзний бюджет формуеться за фiксированними платежами, за узгодженою методикою». На що М. Горбачов в принципi погодився («а вообще-то да»). Пропозицiю І. Плюща одразу пiдтримав Б. Єльцин («от это что-то, давайте так запишем») та Н. Назарбаев i пiсля цього почалося бурхливе обговорення, у ходi якого неодноразово прозвучало «Нi!» пропозицii І. Плюща. За цих обставин М. Горбачов зробив перерву, пiсля якоi з iнiцiативи представникiв союзних мiнiстерств була пiдготовлена нова редакцiя цiеi статтi: «союзный бюджет формируется из платежей союзных предприятий, а также фиксированных платежей по согласованной методике». Реакцiя І. Плюща на «оновлений» документ була прогнозованою i рiзкою: «Ви що, вже нас взагалi вважаете за таких, чи?.. тобто, я два рази повинен платити в союзний бюджет: раз пiдприемства союзнi заплатили, а потiм ви ще й по методицi менi… i так далi. То якщо ви так будете творить…» Ну, i далi, за словами Івана Степановича, «пiшов скандал». Намагаючись уникнути поглиблення конфлiкту, М. Горбачов доручив Б. Єльцину, І. Плющу, Назарбаеву внести пропозицii щодо новоi редакцii 9-i статтi Союзного договору.

А ось тут розпочались цiкавi маневри. Коли позицiя цiеi трiйки була майже узгоджена, всi спроби фiнальноi зустрiчi, на якiй наполягав І. Плющ, наражалися на перешкоди: Б. Єльцин (постiйно «зайнятий»), Н. Назарбаев («уже пiвтори години як злетiв, уже полетiв у Казахстан»). Коли ж врештi решт Івану Степановичу вдалося законтактувати з Борисом Миколайовичем, мiж ними вiдбувся такий дiалог:

Б. Єльцин: «Це ж дуже серйозне питання, як ти вважаеш?»

І. Плющ: «Я вважаю, що ми повиннi узгодити редакцiю, а потiм узгодити ii у своiх парламентах, а потiм уже можна вважати, що це формулювання Украiни, Росii i… а це буде, якщо сьогоднi ми напишем, то це Плюща. Я ж не узгодив його нi з ким, то це просто моя редакцiя. А як я узгоджу з Верховною Радою, то тодi це буде позицiя…»

Б. Єльцин: «Правильно, iжджай, ми будем тут…»[22 - Інтерв’ю з Іваном Плющем, Розпад Радянського Союзу. Усна iсторiя незалежноi Украiни 1988–1991, Касета 2. – https://oralhistory.org.ua/interview-ua/636/].

Така поведiнка Б. Єльцина та Н. Назарбаева очевидно пояснюеться тим, що на той час у них уже були попереднi домовленостi з М. Горбачовим, якi вони мали остаточно узгодити у нiч з 29 на 30 липня 1991 р….

Однак, незважаючи на всi проблеми, протистояння та протирiччя, учасники зустрiчi все ж у цiлому схвалили проект Союзного договору. Парадоксально, але факт, що документ, який було узгоджено на новоогарьовськiй зустрiчi 23 липня 1991 р., називався «Договiр про Союз Суверенних Держав» (скорочено ССД), але держава яка засновувалась цим документом отримала iнше iм’я – «Союз Радянських Суверенних Республiк» (СРСР). І справа тут очевидно не у помилках i не у ностальгii. Ймовiрнiш за все, це було бажання iнiцiаторiв таких дiй наповнити новим змiстом звичну для громадян i свiту абревiатуру, i при цьому (майже непомiтно) змiнити акцент з «соцiалiзму» на «суверенiтет»

У першому роздiлi Союзного договору були сформульованi базовi принципи формування оновленого Союзу. Союз Радянських суверенних Республiк визначався як «суверенна федеративна демократична держава», що утворилася у результатi об’еднання рiвноправних республiк, якi у свою чергу е повноцiнними суверенними державами без будь-яких застережень (у другому роздiлi за ними закрiплювалося право вiльного виходу з Союзу). Союз Радянських Суверенних Республiк як суб’ект мiжнародного права проголошувався спадкоемцем Союзу Радянських Соцiалiстичних Республiк. Держави, якi утворювали Союз, визнавалися повноправними членами мiжнародного спiвтовариства», якi можуть укладати будь-якi договори iз зарубiжними державами, «не порушуючи мiжнародних зобов’язань Союзу».

Другий роздiл мав на метi визначення членства у Союзi, громадянства та розмежування повноважень Союзу та республiк i сфери спiльного управлiння. Членство держав у Союзi було проголошено добровiльним. Держави, що утворюють Союз, входили до нього безпосередньо або в складi iнших держав. Це не обмежувало iхнiх прав i не звiльняло вiд обов’язкiв за Договором. Вiдповiдно до Договору, усi вони мали рiвнi права i мусили виконувати рiвнi обов’язки (цей пункт практично урiвнював у правах колишнi союзнi республiки та автономii). До сфери повноважень Союзу були вiднесенi питання оборони та оборонноi промисловостi, державноi безпеки, зовнiшньоi полiтики та зовнiшньоекономiчноi дiяльностi, виконання союзного бюджету, грошова емiсiя, прийняття союзноi Конституцii, загальносоюзнi системи зв’язку та iнформацii, атомна енергетика, федеральнi правоохороннi органи, а також координацiя полiтики республiк по бiльшостi з цих питань. У сферу спiльного управлiння входило приблизно те ж саме (лише з окремими нюансами) i бiльшiсть питань органiзацii, економiки i соцiальноi полiтики у формах узгодження, координацii, «вироблення основ» тощо.

Значне коло питань вирiшувалося Союзом спiльно з республiками: захист конституцiйного ладу i забезпечення прав громадян, визначення вiйськовоi полiтики Союзу, Стратегii державноi безпеки та соцiально-економiчного розвитку, управлiння енергетичною системою краiни, боротьба зi злочиннiстю. У веденнi республiк залишалися також тi сфери, якi не були перерахованi в договорi. Шляхом укладення угоди з Союзом кожна республiка могла додатково «делегувати йому здiйснення окремих своiх повноважень, а Союз за згодою всiх республiк передати однiй або кiльком з них здiйснення на iхнiй територii окремих своiх повноважень».

За Договором, за Союзом зберiгалися об’екти державноi власностi, необхiднi для здiйснення повноважень, покладених на союзнi органи влади та управлiння. Установлювалися единi союзнi податки i збори у фiксованих процентних ставках, що мали визначатися за погодженням з республiками, на основi представлених Союзом статей витрат.

Третiй роздiл Союзного договору стосувався органiзацii союзних органiв влади та управлiння. У ньому передбачалося, що гарантом виконання Союзного договору е Президент, обраним на цю посаду вважався той, хто отримав бiльше половини голосiв виборцiв, якi взяли участь у голосуваннi в цiлому по Союзу i в бiльшостi держав, якi його утворюють.

Законодавчу владу Союзу повинна була здiйснювати Верховна Рада Союзу РСР, що складаеться з двох палат: Ради республiк i Ради Союзу. Рада республiк мала складатися з представникiв республiк, делегованих iхнiми вищими органами влади. Раду Союзу передбачалося обирати населенням всiеi краiни по виборчих округах з рiвною чисельнiстю виборцiв. При цьому гарантувалося представництво у Радi Союзу всiх республiк-учасниць Договору. Палати Верховноi Ради Союзу вiдповiдно до Договору повиннi були спiльно вносити змiни до Конституцii СРСР; приймати до складу СРСР новi держави; визначати основи внутрiшньоi i зовнiшньоi полiтики Союзу; затверджувати союзний бюджет i звiт про його виконання; оголошувати вiйну i укладати мир; затверджувати змiни кордонiв Союзу. Органом виконавчоi влади мав стати Кабiнет Мiнiстрiв, який мав формуватися Президентом Союзу за погодженням з Радою республiк Верховноi Ради Союзу.

У заключному четвертому роздiлi за росiйською мовою був закрiплений статус «мови мiжнацiональноi спiлкування»[23 - Договор о Союзе Суверенных Государств // Союз можна было сохранить. – М., 1995. – С. 268–283.].

Дуже точну характеристику цьому документу дае дослiдник С. Чешко: «Все це нагромадження суперечностей i полiтичних неологiзмiв пояснювалося дуже просто. Республiки висловили таким чином свое бажання бути абсолютно безконтрольними з боку центру, але в той же час зберегти його, щоб експлуатувати в своiх iнтересах (щодо ресурсiв, бюджетних субсидiй тощо). Іншими словами, передбачалося створити «колонiальну iмперiю» навпаки. З боку Горбачова резон полягав, очевидно, в тому, щоб зупинити процес «хаотизацii» хоча б на цьому, маловигiдному рубежi, задовольнити амбiцii республiк, забезпечити собi перепочинок, а там – буде видно. Позицiя Горбачова була, напевно, бiльш логiчна, але вона допускала великий ризик»[24 - Чешко С. В. Распад СССР: этнополитический анализ. 2-е изд. – М.: ИЭА РАН, 2000. – С. 358.].

Бiльш детальну характеристику протирiч i «больових точок» проекту оновленого Союзу окреслюе А. Барсенков:

По-перше, проект визнавав республiки-учасники суверенними державами, якi «володiють всiею повнотою полiтичноi влади», «е повноправними членами мiжнародного спiвтовариства», можуть укладати будь-якi договори iз зарубiжними краiнами, «не порушуючи мiжнароднi зобов’язання Союзу». Союз Радянських Суверенних Республiк також визначався як «суверенна федеративна демократична держава», однак з контексту випливало, що суверенiтет республiк е первинним.

По-друге, сфера впливу Союзу практично повнiстю (вiдрiзнялися лише формулювання) збiгалася зi сферою спiльного впливу Союзу i республiк, розмежування можна вважати умовним. Тому сфера впливу Союзу виглядала розпливчасто, невизначено.

По-трете, за Союзом передбачалося збереження об’ектiв держвласностi, необхiдних для здiйснення покладених на нього повноважень, однак вiн позбавлявся власних податкових надходжень. Встановлювалася… система збирання податкiв, при якiй союзний бюджет визначався республiками на основi представлених Союзом статей i витрат. Контроль видаткiв союзного бюджету повинен був також здiйснюватися учасниками договору.

По-четверте, у спiльнiй заявi «9+1», схваленiй 23 квiтня, декларувалася необхiднiсть не пiзнiше шести мiсяцiв пiсля пiдписання договору пiдготувати i прийняти нову Конституцiю Союзу. У пiдсумковому ж текстi договору, а також в супутнiх йому документах, строки прийняття нового основного Закону чiтко не фiксувалися, що не пов’язувало держави-учасницi нiякими певними зобов’язаннями з цього приводу. Заява вiд 23 квiтня вводила поняття «перехiдного перiоду», пiд яким розумiвся час мiж пiдписанням союзного договору i прийняттям новоi Конституцii разом iз подальшими виборами органiв влади нового Союзу на ii основi. При цьому декларувалася безперервнiсть здiйснення державноi влади та управлiння органами СРСР до створення нових союзних структур. Фактично ж це положення на невизначений час консервувало ситуацiю правовоi конфлiктностi, що характеризувала вiдносини мiж Центром i республiками пiсля прийняття декларацiй про суверенiтет, вiд яких у 1991 р. нiхто не збирався вiдмовлятися[25 - Барсенков A.C. Реформы Горбачова и судьба союзного государства. 1985–1991. М.:. Изд-во МГУ, 2001. – С. 193.].

Втiм, незважаючи на перерахованi суперечностi та протирiччя, компромiс у питаннi майбутньоi долi СРСР було знайдено. Крiм того, новоогарьовське зiбрання, що вiдбулося 23 липня 1991 р., не лише схвалило у цiлому проект Союзного договору i прийняло рiшення про доцiльнiсть пiдписання договору у вереснi—жовтнi 1991 р., маючи на увазi проведення цього пiдписання на З’iздi народних депутатiв СРСР iз запрошенням на нього всiх повноважних делегацiй. Такий формат був передбачений Постановою Верховноi Ради СРСР «Про проект Договору про Союз Суверенних держав» вiд 12 липня 1991 р.[26 - Постановление Верховного Совета СССР «О проекте Договора о Союзе суверенных государств» /Ведомости Съезда народных депутатов СССР и Верховного Совета СССР. – 1991. – № 29. – /Ст. 853–854.] Також, за свiдченням А. Лук’янова, саме такий порядок укладення Союзного договору був пiдтриманий М. Горбачовим у стенограмi Ново-Огарьовськоi зустрiчi[27 - Лукьянов А. И. Переворот мнимый и настоящий. М., 1993. – С. 57–58.].

Характерно, що у цей момент у головi М. Горбачова очевидно вiдбувалася боротьба за класичною формулою «його думка – i неправильна», але йому були потрiбнi формальнi учасники/спiвучасники цього процесу, у ходi якого вiн би «пояснював, пояснював аж сам зрозумiв…». Ілюстрацiею можуть слугувати свiдчення вiдомого iсторика Роя Медведева: «26 липня один з помiчникiв Горбачова запросив мене в Кремлiвський кабiнет президента i генсека. Сюди ж був запрошений i Борис Олiйник, вiдомий украiнський поет i громадський дiяч, член ЦК КПРС i один iз заступникiв Голови Ради Нацiональностей Верховноi Ради СРСР. «Я запросив вас сюди, – сказав Михайло Горбачов, – щоб порадитися щодо процедури пiдписання Союзного договору. Є три можливi варiанти…» І далi Горбачов протягом приблизно 30 хвилин розбирав вголос цi три варiанти. Я подумки обмiрковував свою пораду, згадуючи про те, як йшло в 1922 р. пiдписання найпершого Союзного Договору на з’iздi рад. Але моя порада не знадобилася. Наприкiнцi свого монологу Горбачов раптом сказав: «Мабуть, другий варiант е найбiльш пiдходящим. Велике спасибi». І простягнув нам руку для прощання. Я був здивований, але Б. Олiйник, який зустрiчався з Горбачовим не один раз, зробив якийсь особливий жест, показуючи: все як завжди. Нi я, нi Олiйник не вимовили в кабiнетi Горбачова жодного слова»[28 - Медведев Р. Советский Союз. Последние годы. Конец советской империи. – М.: АСТ, 2010. – С. 461–462.].

Як показав подальший розвиток подiй потужним каталiзатором iсторичних (це не перебiльшення, а констатацiя) процесiв, що розгорнулися у СРСР у серпнi 1991 р., стала малопомiтна i маловiдома подiя – таемна зустрiч М. Горбачова, Б. Єльцина та Н. Назарбаева, яка вiдбулася у нiч з 29 на 30 липня 1991 р. у Ново-Огарьово, що тривала з пiдтримкою алкоголю до 3 години ночi…. Спонукальним мотивом для М. Горбачова могла бути фраза, яка була сказана Б. Єльциним напередоднi на офiцiйному засiданнi: «Не доводьте нас до того, щоб ми вирiшили це питання без вас!» У чому ж була суть цiеi таемноi зустрiчi i якi були ii результати? Ми не знаемо деталей, але з тих джерел, якi зараз доступнi, можна з впевненiстю стверджувати, що це були кулуарнi полiтичнi торги.

Якi ж iхнi наслiдки? З одного боку, у результатi цих перемовин М. Горбачов отримав бажане – Б. Єльцин та Н. Назарбаев погодились не чекати вересня-жовтня 1991 р., як ранiше домовлялися, а пiдписати Союзний договiр вже 20 серпня. З iншого боку – М. Горбачов зобов’язувався: по-перше, звiльнити з посад значну частину вищоi союзноi номенклатури (за виразом Б. Єльцина, «одiозного оточення»). Мова йшла про В. Крючкова, Д. Язова, Г. Янаева, В. Павлова, Б. Пуго, Л. Кравченка… – тобто майже про весь склад майбутнього ДКНС); по-друге, призначити прем’ер-мiнiстром Н. Назарбаева; по-трете, М. Горбачов погодився з пропозицiею Б. Єльцина про включення до договору формулювання про одноканальну систему надходження податкових коштiв до бюджетiв республiк (зi статтi 9 проекту, що стосувалася союзних податкiв, Б. Єльцин тодi ж власноруч викреслив слова: «зазначенi податки i збори вносяться платниками безпосередньо в союзний бюджет»); взяв на себе зобов’язання видати одразу пiсля пiдписання Договору указ про переведення пiд юрисдикцiю Росii всiх пiдприемств союзного пiдпорядкування, розташованих на ii територii[29 - Ельцин Б. Н. Записки президента. – М.: РОСПСЭН, 2008, – С. 53–54; Лукьянов А. И. Переворот мнимый и настоящий. М., 1993. – С. 59–60; Воротников В. И. Хроника абсурда: отделение России от СССР. – М.: Єксмо: Алгоритм, 2011. – С. 292.].



Що ж змiнила зустрiч «трiйки»?

1. Змiнено час та порядок пiдписання Союзного договору: своерiдними локомотивами майбутнiх змiн повиннi були стати однi з найвпливовiших республiк СРСР – Росiя i Казахстан, якi до цього стояли вичiкуючи «на запасних путях», а тепер повиннi були стартувати вже 20 серпня 1991 р.

2. Виключено з процесу модернiзацii СРСР його центральнi органи – Верховну Раду СРСР та З’iзд народних депутатiв, якi точно б не пiдтримали та не затвердили б запропонований 23 липня 1991 р. текст Союзного договору.

3. Домовлено про серйознi змiни та перестановки у правлячiй союзнiй елiтi.

4. Кулуарно змiнено певнi пункти уже узгодженого 23 липня 1991 р. проекту Договору.

5. Створено неформальний союз «Горбачов-Єльцин-Назарбаев».

6. Апробовано та запроваджено у полiтичний процес модель формально (юридично) нелегiтимноi для прийняття рiшень на союзному рiвнi «трiйки», яка вирiшуе маштабнi проблеми кулуарно.

На перший погляд нарештi сформувався мiцний союз трьох лiдерiв, який уособлював еднiсть Центру i республiк, але насправдi це було нiщо iнше як ситуативний компромiс. Не випадково, що коли через кiлька днiв пiсля тiеi знаковоi зустрiчi – 2 серпня М. Горбачов у розмовi зi своiм помiчником А. Черняевим згадав про ii учасникiв – Б. Єльцина i Н. Назарбаева, то дав iм не дуже приемну характеристику: «Ох, Толя. До чого ж дрiбна, вульгарна, провiнцiйна публiка. Що той, що iнший! Дивишся на них i думаеш – з ким, для кого?.. Кинути б усе. Але на них кинути-то доведеться. Втомився я…»[30 - Черняев, А. С. 1991 год: Дневник помощника президента СССР / Анатолий Черняев. – М.: ТЕРРА, Республика. – С. 96.]

Кiнець липня – початок серпня 1991 р. був дуже насичений подiями. Знаковим у контекстi перипетiй навколо Союзного договору е вiзит до Киева американського Президента Джорджа Буша, що вiдбувся вже 1 серпня.

Історiя цього вiзиту доволi цiкава. Причин вiдвiдати Украiну у Дж. Буша було щонайменше двi. По-перше, динамiка подiй засвiдчувала, що «украiнське питання» як i напередоднi Другоi свiтовоi вiйни починае все бiльше перемiщуватися до центру уваги мiжнародноi спiльноти, адже ставало дедалi зрозумiлiшим, що без Украiни М. Горбачову не вдасться створити оновленого Союзу i у такiй формi зберегти iмперiю. Крiм того, американську сторону турбувало й те, що саме на украiнськiй територii було зосереджене ударне угруповання стратегiчних ракет, якi безпосередньо загрожували безпецi США. Як образно i точно про це сказав Ю. Щербак: «Американських стратегiв лякала перспектива появи в наших степах махновських тачанок з балiстичними ракетами i касетними ядерними боеголовками». Була i друга причина, яка пiдштовхувала американського Президента до вiзиту в Киiв. Справа у тому, що у 1992 р. мали вiдбутися черговi президентськi вибори. За цих обставин, Дж. Бушу, який палко пiдтримував М. Горбачова, необхiдно було здiйснити для врiвноваження ситуацii широкий жест або кiлька крокiв у бiк радянських республiк, адже опоненти постiйно його критикували за пасивнiсть у питаннi визнання незалежностi балтiйських республiк. Цi фактори i примусили Дж. Буша звернути увагу на Украiну.

Коли посол США у СРСР Джек Ф. Метлок формально узгодив, не зустрiвши заперечень, поiздку американського Президента до Киева з радянським мiнiстерством закордонних справ i майже скоординував програму цього вiзиту з украiнськими дипломатами, раптом з’явилися непередбаченi обставини. 21 липня американському послу зателефонували з Вашингтона i повiдомили, що радянський повiрений у справах приiздив до Бiлого Дому з таемним повiдомленням з канцелярii радянського Президента, в якому зазначалося, що з огляду на напруженi вiдносини мiж Росiею i Украiною поiздка Дж. Буша до Киева в даний момент «не е хорошою iдеею» i була б небажаною. У якостi компенсацii «за незручностi» Дж. Бушу пропонувалося… провести день з М. Горбачовим на одному з курортiв Ставропольського краю. За цих обставин американцi потрапили у скрутне становище, коли i iхати до Киева не можна – М. Горбачов не рекомендуе, i не iхати – це не вихiд, оскiльки були вже попереднi домовленостi з украiнською стороною. Назрiвав дипломатичний скандал…

Втiм справжнiй дипломат завжди знайде вихiд. Посол США у СРСР Джек Ф. Метлок обрав безпрограшний варiант прихованого шантажу. За попередньою домовленiстю з Вашингтоном, вiн спецiально подзвонив до державного департаменту по вiдкритому зв’язку, з тим, щоб його почули в КДБ, i сказав: «Чи знають цi хлопцi з радянського уряду, що вони роблять? Вони роблять поганi речi з украiнцями i iх засудить громадська думка всюди, включаючи США». І от коли перед радянським урядом з’явилася реальна загроза нести вiдповiдальнiсть за скасування вiзиту до Украiни роздратований М. Горбачов був змушений на нього погодитися[31 - Мэтлок, Джек Ф. Смерть империи: взгляд американского посла на распад Советского Союза. – М.: Рудомино, 2003. – С. 478–479; Щербак Ю. Украина на «шахматной доске» Буша-старшего. – https://day.kyiv.ua/ru/article/nota-bene/ukraina-na-shahmatnoy-doske-busha-starshego].

У своiй вiтальнiй промовi пiд час зустрiчi американського Президента в аеропорту Л. Кравчук спробував зорiентувати Дж. Буша у потрiбному для Украiни напрямку: «Ми надаемо вашому приiзду на Украiну, пане Президент, винятково великого значення i сподiваемось, що вiн увiйде в iсторiю як важливий крок до новоi оцiнки ситуацii, що склалася в нашiй краiнi i в полiтичному, i в соцiально-економiчному планi. Ваш вiзит вiдображае тi змiни, якi вiдбулися за останнiй час у наших краiнах, у мiжнародних вiдносинах, у свiтi в цiлому (видiлено – О. Б.)». Отже месидж Леонiда Макаровича заключався у тому, що в «умовах змiн» Президенту США доцiльно зробити «важливий крок» до «новоi оцiнки ситуацii».

У вiдповiдь Дж. Буш висловив гранично дипломатичну обтiчну формулу («i нашим – i вашим»), основних принципiв i постулатiв якоi вiн дотримувався пiд час усього вiзиту до Киева: «Ми хочемо далi пiдтримувати якнаймiцнiшi офiцiйнi вiдносини з урядом Горбачова, але ми також усвiдомлюемо важливiсть ширших зв’язкiв з Украiною та iншими республiками, з усiма народами Радянського Союзу»[32 - У Киевi – з офiцiйним вiзитом перебував Президент Сполучених Штатiв Америки Дж. Буш // Голос Украiни 2 серпня 1991 р.].

Публiчний дiалог Л. Кравчука та Дж. Буша продовжився у сесiйнiй залi украiнського парламенту. Вiдкриваючи зустрiч, вловивши настроi американського Президента стосовно пiдтримки оновленого Союзу i стабiльностi, Леонiд Макарович однак заявив, що пiдтримуючи цi iдеi Украiна не збираеться вiдмовлятися вiд проголошеного суверенiтету: «Ми хочемо сказати, пане Президент, що люди, якi тут зiбралися, представляють рiзнi полiтичнi сили, але всi вони об’еднанi однiею великою iдеею – iдеею суверенiтету Украiни, розбудови ii державностi, бажання бути господарем своеi власноi долi. Ми хочемо вам також сказати, що Украiна е одним з iнiцiаторiв утворення нового союзу – Союзу Суверенних Держав, у якому кожна республiка виступала б як суб’ект мiжнародного права, брала активну участь в усiх справах европейських i свiтових. І що саме на цих пiдвалинах суверенiтету, едностi, братерства, дружби, спiвпрацi з республiками, з iншими державами об’еднуються всi полiтичнi сили Украiни. І що саме це забезпечуе сьогоднi нам стабiльнiсть (видiлено – О. Б.)».[33 - Украiна – США новий етап партнерства// Голос Украiни 3 серпня 1991 р.]






Л. Кравчук



Втiм, у американського Президента було свое бачення ситуацii i свiй план дiй, що чiтко знайшло свiй вияв у його виступi в украiнському парламентi. Промова була написана квалiфiкованим фахiвцем – Кондолiзою Райс, яка обiймала посаду директора вiддiлу у справах СРСР i Схiдноi Європи Ради нацiональноi безпеки США. Втiм досить швидко з «легкого пера» журналiста-консерватора Вiльяма Сафiра, редактора газети The New York Times, вона отримала назву «котлета по-киiвськи». Як i слiд очiкувати, у будь якому журналiстському ярлику тут було подвiйне дно: з одного боку, брутальна i не зовсiм коректна назва спiчу Президента США у парламентi iншоi держави, з iншого – приховане звинувачення лiдера у боягузтвi. Як про це згадував у 2004 р. сам В. Сафiр: «Я тодi назвав цю промову «котлетою по-киiвськи». Це настiльки розлютило Буша, який помилково сприйняв як звинувачення в боягузтвi, а не у колосальному прорахунку (по-англiйськи котлета по-киiвськи називаеться Chicken Kiev, а слово «chicken» в американському сленгу означае «Боягуз»), що з тих пiр вiн зi мною не розмовляе»[34 - Путинская «котлета по-киевски». – https://censor.net/ru/resonance/729/putinskaya_quotkotleta_pokievskiquot_quotthe_new_york_timesquot_ssha].

Наврядчи Президента США можна звинувачувати у боягузствi, але у чому ж суть «колосального прорахунку», про який говорив вiдомий американський журналiст?

Виступаючи у Верховнiй Радi, Джорж Буш, на перший погляд, дуже точно добирав слова. У сесiйнiй залi украiнського парламенту з вуст Президента на початку промови дуже багатозначно та актуально прозвучало: «Сьогоднi ваш народ вiдчувае надiю на свободу». А от далi… далi, боячись наслiдкiв стихiйного розпаду/розвалу СРСР, особливо наслiдкiв цього процесу у сферi ядерних озброень та пiд впливом «схибленого на стабiльностi» (вислiв В. Сафiра) радника по нацiональнiй безпецi Брента Скоукрофта Джорж Буш оголосив три тези, якi i дали в подальшому пiдставу говорити про «колосальний прорахунок» Президента США:

1. Висловив пiдтримку М. Горбачову («Вiдверто кажучи, Президент Горбачов домiгся разючих речей i цiлями його полiтики гласностi, перебудови i демократизацii е свобода, демократiя i економiчна свобода. Ми будемо пiдтримувати як можна бiльш мiцнi вiдносини з радянським урядом Президента Горбачова…»).

2. Розмежував поняття «свободи» i «незалежностi» та застерiг вiд «самогубного нацiоналiзму» («І разом iз тим свобода – це не те ж саме, що незалежнiсть. Американцi не будуть пiдтримувати тих, хто прагне до незалежностi для того, щоб змiнити тиранiю, нав’язувану здалеку, мiсцевим деспотизмом. Вони не будуть допомагати тим, хто заохочуе самогубний нацiоналiзм, який породжуеться на мiжнацiональнiй ненавистi»).

3. Пiдтримав iдею оновленого Союзу («Республiки цiеi краiни (мова йде про СРСР – О. Б.) мають великi торговельнi зв’язки, якi нiхто не може скасувати одним розчерком пера або новим законом. Незрiвнянно бiльша частина торгiвлi, здiйснюваноi радянськими компанiями, будь то iмпорт або експорт, припадае на торгiвлю мiж республiками, i це вам вiдомо краще, нiж менi. Угода «дев’ять плюс один» вселяе надiю на те, що республiки поеднуватимуть бiльшу автономiю з бiльш активною добровiльною взаемодiею – полiтичною, соцiальною, культурною та економiчною – замiсть того, щоб ступати на безнадiйний шлях iзоляцii»)[35 - «Котлета по-киiвськи»: повний текст скандальноi промови Джорджа Буша-старшого в Радi – https://www.uaportal.com/ukr/news/kotleta-po-kiivski-povnij-tekst-skandalnoi-promovi-dzhordzha-busha-starshogo-v-radi.htm].

Всi цi слова були сказанi за 23 днi до проголошення незалежностi Украiни вiд Радянського Союзу i за 4 мiсяцi до проведення на Украiнi референдуму про незалежнiсть.

Характерно, що до тексту майбутньоi промови Президента Буша досить критично поставився Джек Ф. Метлок, який на той час був послом США у СРСР. Вiн мав можливiсть ознайомитись з цими матерiалами вже пiд час польоту на борту Боiнга 427 – «лiтака номер один», що летiв за маршрутом Москва – Киiв. Перше, що кинулося в очi досвiдченому дипломату, це кiлька фраз, що звеличували Горбачова, i «виглядали недоречними i непотрiбними». Куди краще було б висловити пiдтримку створенню демократичних iнститутiв i приеднання краiни до свiтовоi економiки… Сумнiви у Джек Ф. Метлока виникли i з приводу того, чи варто особливо пiдкреслювати пiдтримку Сполученими Штатами нового союзного договору, який був наслiдком «багатьох полiтичних компромiсiв, одних несуттевих, iнших – все ще сумнiвних». За цих обставин «iноземному державному дiячевi влазити в усе це було самовпевнено i необачно, бо вiн ризикував створити враження, протилежне бажаному»…

Своi роздуми i сумнiви Джек Ф. Метлок висловив тут же у лiтаку у розмовi з одним з укладачiв тексту промови:

– Не слiд президенту так персонiфiкувати, говорячи про «Радянський Союз Горбачова», i не слiд давати зрозумiти, що ми проти iхньоi незалежностi, якщо такий iхнiй вибiр.

– Я вас розумiю, – вiдповiв мiй спiврозмовник, – але не думаю, що зможу прибрати цi фрази. Ми вже видрукували екземпляри для преси. А крiм того, це вставив сам президент. Так вiн хоче, щоб це звучало…[36 - Мэтлок, Джек Ф. Смерть империи: взгляд америк. посла на распад Совет. Союза. – М.: Рудомино, 2003. – С. 479–480.]

Отже, Джорж Буш не просто прочитав 1 серпня 1991 р. в украiнському парламентi текст церiмонiальноi для таких вiзитiв промови, який йому пiдготували. Американський Президент фактично зробив важливу полiтичну заяву стосовно актуальних суспiльних процесiв в СРСР, у якiй сам розставив акценти: а) пiдтримав М. Горбачова; б) закликав Украiну до вiдмови вiд курсу на незалежнiсть; в) привiтав iдею створення оновленого Союзу. Така озвучена позицiя Сполучених Штатiв Америки створила сприятливий грунт для реалiзацii планiв М. Горбачова.

Уже наступного дня – 2 серпня 1991 р. увечерi Михайло Сергiйович дав iнтерв’ю про союзний договiр, у якому анонсував модель «перетворення Союзу на основi наступностi i оновлення», яка мала реалiзовуватися поетапно «на рiзних швидкостях». У його заявi Центральному телебаченню «Союзний договiр вiдкритий до пiдписання» сказано: «…Сьогоднi я надiслав листа керiвникам делегацiй уповноважених верховними радами республiк з пропозицiею вiдкрити договiр для пiдписання 20 серпня нинiшнього року. Лист направлено i республiкам, яким ще належить визначити свою позицiю. Маеться на увазi, що першими договiр пiдпишуть делегацii Росiйськоi Федерацii, Казахстану та Узбекистану. Потiм, через певнi промiжки часу, представники iнших республiк, якi брали активну участь у розробцi та узгодженнi договору. Такий порядок дасть можливiсть Верховнiй Радi Украiни завершити розгляд проекту. За цей час вiдбудеться референдум у Вiрменii. Прийме рiшення про ставлення до союзного договору Молдова. Зможуть визначитися в цьому життевому питаннi i народи Грузii, Латвii, Литви, Естонii. Отже, ми вступаемо у вирiшальний етап перетворення нашоi багатонацiональноi держави в демократичну федерацiю рiвноправних радянських суверенних республiк». (Поетапна/покрокова формула М. Горбачова була покликана приховати/замаскувати той факт, що до початку серпня 1991 р. з 15 колишнiх союзних республiк лише 8 погодилися пiдписати новий союзний договiр)[37 - Болдин В. И. Крушение пьедестала. Штрихи к портрету М. С. Горбачева. – М.: Республика, 1995. – С. 404.]. Як вiдголосок домовленостей М. Горбачова, досягнутих 29–30 липня з Б. Єльциним та Н. Назарбаевим, у цьому зверненнi прозвучала багатозначна фраза-натяк: «Договiр передбачае значну реконструкцiю органiв влади та управлiння»[38 - Союз можно было сохранить. – М., 1995. – С. 284–285.].

20 серпня новий союзний договiр повиннi були пiдписати РРФСР, Казахська РСР i Узбецька РСР, а через деякий час i представники iнших республiк, для яких передбачався наступний порядок: 3 вересня – Бiлоруська РСР, 17 вересня – Азербайджанська РСР i Таджицька РСР, 1 жовтня – Туркменська РСР i Киргизька РСР, 22 жовтня – Украiнська РСР, а також iмовiрно у жовтнi Вiрменська РСР i Молдавська РСР[39 - Союз Суверенных Государств. – https://ru.wikipedia.org/wiki/Союз_Суверенных_Государств].



М. Горбачов: «Договiр передбачае значну реконструкцiю органiв влади та управлiння».


У СРСР наступав час великих змiн i тектонiчних зрушень. І у цей момент М. Горбачов раптово «забув» про проголошену ним же гласнiсть i про ii роль у суспiльствi. Лише пiсля телезвернення М. Горбачова 2 серпня 1991р. текст Договору про ССД був розiсланий керiвникам делегацiй i вищим посадовим особам Радянського Союзу. При чому на цей документ було накладений гриф «Цiлком таемно», з нього заборонялося робити копii, вносити тi чи iншi змiни у положення Договору. Чим була викликана така утаемниченiсть? Справа у тому, що проект Союзного договору мiстив не просто поверховi парадокси, суперечностi та протирiччя на кшалт того, що документ узгоджений на ново-огарьовськiй зустрiчi 23 липня 1991 р., називався «Договiр про Союз Суверенних Держав» (скорочено ССД), але держава яка засновувалась мала отримати iм’я – «Союз Радянських Суверенних Республiк» (СРСР). Причини були набагато глибшi… А. Лук’янов у своiх мемуарах наводить висновки та оцiнки новоогарьовському проекту Союзного договору трьох груп незалежних експертiв – юристiв, iсторикiв, економiстiв i полiтологiв:

Перша група експертiв: «Аналiз тексту договору призводить до того, що Союз не буде володiти суверенiтетом тiею мiрою, яка необхiдна для нормального функцiонування держави i в силу цього не е федеративною державою. Норми практично всього тексту договору свiдчать про конфедерацiю, яку автори проекту, не бажаючи суперечити вiдкрито результатам референдуму, прагнуть видати за федерацiю».

Друга група експертiв: «Проект договору створюе умови для стимулювання у Союзi вiдцентрових тенденцiй, дiя яких може вийти з-пiд контролю тих, хто вiзьме на себе зобов’язання по договору. Весь текст проекту дозволяе засумнiватися у щиростi бажання авторiв сприяти збереженню та оновленню Союзу. проект договору свiдчить про конфедеративний характер майбутнього Союзу, тодi як 17 березня 1991 р. бiльшiсть народу висловилася за збереження i оновлення Союзу Радянських Соцiалiстичних Республiк як федерацii рiвноправних суверенних республiк»

Третя група експертiв: «Визнавши федерацiю, договiр насправдi створюе не конфедерацiю, а просто клуб держав. Вiн прямим шляхом веде до знищення СРСР. Проводячи цю лiнiю таемно, неявно, вiн – подвiйно небезпечний, оскiльки розмивае усi поняття такою мiрою, що виникае державний монстр»[40 - Лукьянов А. И. Переворот мнимый и настоящий. М., 1993. – С. 54–55.].

Попри всi можливi варiанти ймовiрноi заангажованостi експертних груп, якi теоретично могли б бути близькими до А. Лук’янова та зацiкавленими у його прихильностi, висновок у них один: запропонований новоогарьовцями проект Союзного договору нацiлений на розбудову не дiездатноi федерацii (як проголошувалося), а на трансформацiю СРСР в аморфну конфедерацiю, з подальшою перспективою перетворення ii на «простий клуб держав». Цiкаво i показово, що оцiнки експертiв практично спiвпадають зi свiдченнями довiреноi особи та радника М. Горбачова Анатолiя Черняева, який у своiх мемуарах засвiдчив, що виступаючи 2 серпня 1991 р. стосовно майбутнього пiдписання Союзного договору Михайло Сергiйович, «фактично «засвiтив», що мова тепер йде про «вiльну конфедерацiю незалежних держав»[41 - Черняев А. С. Шесть лет с Горбачёвым: По дневниковым записям. – М.: Прогресс – Культура, 1993. – С. 476.].

Саме тому, що офiцiйно проголошувалось одне («перетворення СРСР у демократичну федерацiю»), а по факту мало вiдбутися iнше («створення на базi СРСР конфедерацii»), i було обрано такий надзвичайно обмежений формат не обговорення, а «ознайомлення» з проектом Союзного договору. Пiсля того, як 2 серпня М. Горбачов виступив по телебаченню зi зверненням до народу i оголосив, що Союзний договiр «вiдкритий до пiдписання», текст договору вiдправили до республiк лише 5 серпня. До Верховноi Ради РРФСР вiн надiйшов 10 серпня, а на 20 серпня вже було призначено пiдписання, пiсля якого договiр вступав в силу. Ретельно вiдпрацьованим був i протокол пiдписання Договору, який фактично виключав участь у цьому процесi i союзного, i республiканських парламентiв; нi слухань, нi голосування в парламентi не передбачалося. Тверезо оцiнюючи ситуацiю, що склалась, тодiшнiй член Верховноi Ради РРФСР В. Шейнiс констатував: «Запiзнившись з конституцiйним оновленням Союзу щонайменше на рiк, Горбачов та iншi члени Ради Федерацii небезпiдставно поспiшали завести корабель у гавань, розумiючи, наскiльки небезпечними для нього можуть виявитися навiть легкi хвилi новоi дискусii»[42 - Шейнис В. Л. Взлет и падение парламента. Переломные годы в российской политике (1985–1993). – Т. 1. – М., 2005. С. 493.].

Втiм цiлком уникнути дискусii не вдалося. 15 серпня 1991 р. (за п’ять днiв до пiдписання) у пресi з’явився текст майбутнього Союзного договору (в украiнськiй пресi вiн з’явився взагалi 17 серпня)[43 - Голос Украiни № 159 вiд 17 серпня 1991 р.], що викликало значний суспiльний резонанс… але часу для розгортання дискусiй вже не було… наступав час дiй…

Втiм, А. Лук’янов вже 16 серпня видав Заяву Голови Верховноi Ради СРСР (правда, опублiкована вона була чомусь аж 20 серпня).

Ключовими iдеями/вимогами Заяви А. Лук’янова була необхiднiсть чiткого вiдображення у текстi Союзного договору:

1. У найменуваннi та основних принципах результатiв Всесоюзного референдуму, в ходi якого абсолютна бiльшiсть громадян краiни пiдтримала збереження Союзу Радянських Соцiалiстичних Республiк як оновленоi федерацii рiвноправних суверенних республiк. (Аналогiчний пiдхiд до найменування i характеру Союзноi держави був сформульований i З’iздом народних депутатiв СРСР).

2. Процеса формування единого економiчного простору, единоi банкiвськоi системи i закрiплення за Союзом власностi, необхiдноi для його нормального функцiонування як федеративноi держави.

3. Припинення так званоi «вiйни законiв», шляхом впровадження норми, що не допускае призупинення Союзом РСР республiканських законiв, а республiками – союзних законiв, i вирiшення можливих суперечок шляхом погоджувальних процедур або рiшеннями Конституцiйного суду СРСР.

4. Формулювання/регламентування процесiв перехiдного перiоду, що забезпечуе спадкоемнiсть в роботi органiв державноi влади та управлiння[44 - Заявление Председателя Верховного Совета СССР от16.08.1991// https://ru.wikisource.org/wiki/Заявление_Председателя_Верховного_Совета_СССР_от_16.08.1991].

Ну а тепер двi цитати щодо «спускових гачкiв» дуелi, про яку йшла мова у назвi цього параграфу:

Б. Єльцин «Все йшло нормально (мова йде про таемну зустрiч М. Горбачова, Б. Єльцина та Н. Назарбаева, яка вiдбулася у нiч з 29 на 30 липня 1991 р. у Ново-Огарьово), але коли торкнулися тем зовсiм конфiденцiйних, я раптом замовк. «Ти що, Борис?» – здивувався Горбачов. Менi складно зараз згадати, яке вiдчуття у той момент я вiдчував. Але було незрозумiле вiдчуття, нiби за спиною хтось стоiть, хтось за тобою невiдступно пiдглядае. Я сказав тодi: «Ходiмо на балкон, менi здаеться, що нас пiдслуховують». Горбачов не дуже твердо вiдповiв: «Та облиш ти», але все-таки пiшов за мною… Мине небагато часу, i я своiми очима побачу розшифровку розмови Президента СРСР, Президента Росii i керiвника Казахстану. Пiсля серпневого путчу в кабiнетi у Болдiна, начальника апарату Горбачова, слiдчi прокуратури знайшли у двох сейфах гори папок з текстами розмов Єльцина. Мене протягом декiлькох рокiв записували – вранцi, вдень, ввечерi, вночi, в будь-який час доби. Записали i цю розмову. Може бути, цей запис i став спусковим гачком серпня 91-го року.

В. Болдiн, керiвник апарату Президента СРСР, помiчник генерального секретаря ЦК КПРС, який брав активну участь у подiях серпня 1991 р. на боцi ДКНС: «… Ново-огарьовскi посиденьки стали спусковим гачком для багатьох несподiваних явищ в нашому суспiльствi… (видiлено – О. Б.)».[45 - Болдин В. И. Крушение пьедестала. Штрихи к портрету М. С. Горбачова. – М.: Республика, 1995. – С. 394.]

У цьому контекстi подii 19–21 серпня 1991 р. у СРСР були зумовленi дiею не одного спускового гачка, а двох… По своiй сутi це була дуель… дуель мiж республiканськими та союзними елiтами. Якщо бiльш детально та глибинно, то ця дуель за своею природою була рiзнорiвневою i рiзновекторною, адже вона вiдбувалася одразу по кiлькох лiнiях i на кiлькох ярусах: Горбачов – органи центральноi влади СРСР; Горбачов – Єльцин; Центр – союзнi республiки; союзнi республiки – автономнi республiки. На той час республiканськi елiти вiдчули, що Центр «дае слабину» i можна досягнути бiльшого – стати «повновладними господарями у своiй сторонi», а союзнi – дедалi бiльше почали розумiти, що колишнiй СРСР не просто увiйшов у фазу проблемних рiшень, а й у геометричнiй прогресii розпочалась його дезiнтеграцiя, а головне – пiд ними не лише захиталися владнi крiсла, але й з’явилася перспектива повноi iх втрати… За цих обставин класичного у детективних фiльмах випадкового «Бах!!!» було достатньо, щоб усi учасники процесу натиснули на спусковий гачок…



Пiсля серпневого путчу в кабiнетi у Болдiна, начальника апарату Горбачова, слiдчi прокуратури знайшли у двох сейфах гори папок з текстами розмов Єльцина.


На мою думку, ця дуель увiйшла у вирiшальну фазу 23 липня 1991 р., коли у Ново-Огарьово пiд тиском республiканських елiт було заряджено патрон – проект Союзного договору, який «з глушником» (з утаемниченими домовленостями) iхнi лiдери вистрiлили у нiч з 29 на 30 липня… За цих обставин М. Горбачов намагався вiдiграти роль секунданта… але, як не парадоксально, секунданта обох сторiн: одним (Б. Єльцину та Н. Назарбаеву) вiн пообiцяв пiдписання Союзного договору на сприятливих для них умовах, iншим (О. Бакланову, В. Болдiну, В. Варенникову, О. Шенiну та iн.) у Форосi дав «карт бланш» – «Чорт з вами, дiйте» [46 - Болдин В. И. Крушение пьедестала. Штрихи к портрету М. С. Горбачева. – М.: Республика, 1995. – С. 17.]… Оце намагання «бути над процесом» i зiграло з М. Горбачовим у подальшому злий жарт..

Отже, новоогарьовський процес був для М. Горбачова формою налагодження прямих зв’язкiв iз лiдерами нацiональних елiт республiк з метою прискорення трансформацiйно-iнтегративних процесiв у СРСР, способом вийти з-пiд контролю центральних союзних структур, площадкою для обговорення i узгодження принципiв та методiв розв’язання ключових суспiльних проблем. Прийняття Заяви «9+1», яка, незважаючи на всi юридичнi протирiччя, порушення та неузгодженостi, за певних обставин в умовах домiнування «полiтичноi доцiльностi» могла стати основою формування бодай урiзаного, але оновленого Союзу, було певним зрушенням в iнтеграцiйних процесах на теренах СРСР, якi до весни 1991 р. зайшли практично у глухий кут. Втiм, пiсля стартового успiху реальнi потреби республiк, помноженi на амбiцii iхнiх лiдерiв, не давали змоги домовитися по двом ключовим проблемам – формулi взаемодii мiж союзними i автономними республiками у майбутньому Союзi та питаннi про фiнансовi платежi Центру, якi повиннi/зобов’язувалися здiйснювати республiки. Спроба М. Горбачова, Б. Єльцина та Н. Назарбаева у ходi таемноi змови 29–30 липня 1991 р. взяти на себе iнiцiативу i прискорити iнтеграцiйнi процеси зустрiла опiр з боку союзних високопосадовцiв, якi, з одного боку, бачили у пiдписаннi нового Союзу трансформацiю федерацii у конфедерацiю, а з iншого – втрачали своi владнi крiсла. Оце зiткнення iнтересiв союзних та республiканських елiт i стало одночасно i приводом, i причиною виступу ДКНС.



Зiткнення iнтересiв союзних та республiканських елiт i стало одночасно i приводом, i причиною виступу ДКНС.





2. Серпневий заколот 1991 р.: фатальний рух полiтичного маятника


Будь-яка влада е безперервна змова.

    Оноре де Бальзак, французький письменник

Зазирнув я одного разу за кулiси марiонеток: бiля шнуркiв теж марiонетки. Далi мене не пустили.

    Станiслав Єжи Лец, польський письменник

На початку лiта 1991 р. у полiтичному життi Украiни сформувалося майже одночасно два вузла серйозних протирiч: на союзному рiвнi на грунтi кардинальних розходжень щодо питання про проект нового Союзного договору i на республiканському – на базi рiзних пiдходiв до формування концепцii Конституцii.

За цих обставин помiтно зросла та радикалiзувалася суспiльно-полiтична активнiсть народних мас краiни. Зокрема, 21–23 червня у Киевi вiдбуваеться Установчий з’iзд Всеукраiнськоi органiзацii солiдарностi трудящих (ВОСТ), на якому були присутнi 313 делегатiв з 21областi республiки. Поряд з економiчними, на зiбраннi було висунуто i ряд полiтичних вимог: вихiд Украiни iз складу СРСР, розпуск КПРС, змiну державно-полiтичноi системи, припинення урядом УРСР усiх фiнансових вiдрахувань до центру, розпуск Верховноi Ради УРСР та iн. На з’iздi констатувалося: «Партiйна номенклатура боiться об’еднання наших сил, партократiя знае, що ми хочемо робити, готуе наступ i вiн вже почався, треба негайно вiдсунути Компартiю вiд влади, вiддати до суду, а майно нацiоналiзувати»[47 - ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 32, спр. 2906 /Інформацiя «Про установчий з’iзд Всеукраiнського об’еднання комiтетiв солiдарностi трудiвникiв», вiд 25 червня 1991 р., арк. 34–40; Там само /Манiфест трудящих Украiни, арк. 42–45.]. Така радикалiзацiя народних мас була характерною рисою суспiльно-полiтичного руху на всiй територii СРСР.

Спроба консервативного табору перейти до активних дiй, силою взяти соцiальний реванш знайшла свое втiлення у здiйсненнi 19–21 серпня 1991 р. державного перевороту. Якi ж основнi фактори пiдштовхували iнiцiаторiв путчу до активних дiй? Офiцiйно заявленою метою ДКНС було збереження Радянського Союзу i припинення у краiнi реформ, якi на думку учасникiв комiтету, не модернiзували, а руйнували СРСР. Чому саме 19 серпня? Справа у тому, що на 20 серпня 1991 була призначена дата пiдписання нового союзного договору мiж республiками СРСР. У результатi цiеi акцii замiсть Радянського Союзу мала з’явитися конфедерацiя пiд назвою Союз Суверенних Держав, до того ж не всi республiки СРСР планували до неi приеднатися. Але у органiзаторiв путчу були i своi прихованi меркантильнi мотиви – вони боялися за своi крiсла та посади, адже у разi пiдписання нового союзного договору керiвництво колишнього СРСР навряд чи змогло б залишитися при владi. За свiдченням М. Горбачова, у липнi 1991 р. вiн домовився з президентом РРФСР Б. Єльциним про радикальне оновлення кабiнету мiнiстрiв СРСР пiсля пiдписання нового союзного договору. М. Горбачов не виключае, що ця розмова була записана спiвробiтниками КДБ i ii змiст став вiдомим членам ДКНС, що могло стати одним з каталiзаторiв подальших подiй[48 - Стыдные вопросы про август 91-го Что такое путч? Кто за что боролся? И хотел ли кто-то развалить СССР? – https://meduza.io/feature/2016/08/19/stydnye-voprosy-pro-avgust-91-go].

Втiм, iдея силового вирiшення суспiльних проблем визрiла у певноi частини правлячих кiл ще наприкiнцi 80-х рр., коли процес перебудови в СРСР наштовхнувся на низку труднощiв. За цих обставин у 1990 р., передбачаючи подальше поглиблення кризи суспiльноi модернiзацii, Верховна Рада Радянського Союзу прийняла Закон «Про правовий режим надзвичайного стану», який регламентував механiзм його оголошення та реалiзацii. Цей документ передбачав, що надзвичайний стан мiг бути введений Президентом чи Верховною Радою СРСР лише за умови прохання або ж згоди Президii Верховноi Ради чи вищого органу влади вiдповiдноi республiки.

Напередоднi ІІІ З’iзду народних депутатiв СРСР у березнi 1991 р. активно розгорнулася пiдготовка до введення за певних обставин надзвичайного стану. Хоча в цей перiод i не вдалося реалiзувати запланованого, Рада безпеки дала команду розробити комплекс необхiдних документiв. Розумiючи, що дедалi втрачае контроль за перебiгом суспiльних подiй, М. Горбачов неодноразово у цей час говорив про необхiднiсть реалiзацii «надзвичайних заходiв». Масштабна пiдготовка до майбутнього запровадження надзвичайного стану в разi граничного загострення кризи в краiнi вiдбувалася з санкцii Президента СРСР. Уже у квiтнi 1991 р. майбутнiй член Державного комiтету з надзвичайного стану (ДКНС, за росiйською абревiатурою ГКЧП) А. Тiзяков пiдготував перший проект Указу про введення надзвичайного стану i створення Тимчасового комiтету управлiння СРСР – прообразу майбутнього ДКНС. Тодi ж було фактично i сформовано склад цього надзвичайного органу. Показово, що у списку фiгурували високопоставленi партiйнi функцiонери (секретар ЦК КПРС О. Шенин та перший секретар Московського мiськкому Ю. Прокоф’ев), якi в подальшому – очевидно, щоб не компрометувати КПРС, не увiйшли до складу ДКНС, хоча i були активними учасниками путчу.



У органiзаторiв путчу були i своi прихованi меркантильнi мотиви – вони боялися за своi крiсла та посади, адже у разi пiдписання нового союзного договору керiвництво колишнього СРСР навряд чи змогло б залишитися при владi.


З метою отримання пiдтримки у силових структурах, Кабiнет мiнiстрiв СРСР на чолi якого стояв майбутнiй гекачепiст В. Павлов, влiтку 1991 р. збiльшуе норми продовольчого забезпечення офiцерам армii, МВД, КДБ СРСР, Залiзничних вiйськ. Активно розгортаеться органiзацiйна пiдготовка до введення надзвичайного стану. 20 липня 1991 р. вiдбулася розширена колегiя КДБ за участю керiвникiв УКДБ республiк, краiв та областей з питань боротьби з органiзованою злочиннiстю, на якiй ретельно опрацьовувалась координацiя спiльних дiй КДБ i МВД в умовах «паралiчу виконавських структур».

Мiсцевi партiйнi органiзацii забезпечили хвилю листiв до органiв влади та низку публiкацiй у пресi, лейтмотивом яких була думка про «необхiднiсть наведення порядку», що створювало iлюзiю масовоi пiдтримки знизу iдеi запровадження «надзвичайних заходiв».

16 квiтня 1991 р. в Смоленську вiдбулася зустрiч партiйних працiвникiв з мiст-героiв Росii, Украiни, Бiлорусii. Учасниками зiбрання була номенклатурна елiта – переважно першi i другi секретарi партiйних органiзацiй Москви, Ленiнграда, Киева, Мiнська, Бреста, Керчi, Мурманська, Новоросiйська, Одеси, Севастополя, Смоленська, Тули. Формальним приводом для цього зiбрання стала пiдготовка до 50-рiччя початку Великоi Вiтчизняноi вiйни, але реальна мета була зовсiм iншою – консолiдувати консервативну частину партii та сформувати ii позицiю напередоднi квiтневого пленуму ЦК КПРС. Саме тому на цьому зiбраннi мова йшла не стiльки про вшанування ветеранiв та необхiднiсть миролюбноi зовнiшньоi полiтики, скiльки звучала жорстка критика теорii i практики перебудовчих процесiв; у виступах лунали рiзкi випади проти Полiтбюро, в першу чергу проти М. Горбачова; висловлювалися вимоги «змiни керiвництва» та заклики до надзвичайних заходiв «порятунку краiни». За словами Михайла Сергiйовича, «знала про цi розмови, якщо не виступала iх iнiцiатором», та частина Полiтбюро, яка намагалася вплинути на Генсека з метою використання його президентських повноваженнь для введення надзвичайного стану та вiдновлення диктату керiвництва КПРС[49 - Горбачев М. С. Жизнь и реформы. – Кн. 2. – М.: «Издательство «Новости»», 1995. – С. 535.]. Крiм того, напередоднi квiтневого Пленуму ЦК на пленумах Московського мiського та Ленiнградського обласного комiтетiв КПРС чiтко пролунали виступи з вимогою вiдставки М. Горбачова.






В. Павлов.

Фото: ru.wikipedia.org



З огляду на такий розвиток подiй i, очевидно, проаналiзувавши iншу iнформацiю, О. Яковлев 18 квiтня 1991 р. направив М. Горбачову листа, в якому попереджав: «Наскiльки я обiзнаний, та й аналiз диктуе прогноз: ГОТУЄТЬСЯ ДЕРЖАВНИЙ ПЕРЕВОРОТ СПРАВА (тобто комунiстичний. – А. Я.)… Настане щось, подiбне неофашистському режиму. Ідеi 1985 року буде розтоптано. Ви та Вашi соратники будуть пiдданi анафемi. Наслiдки трагедii не пiддаються навiть уявi»[50 - Яковлев А. Н. Сумерки. Изд. 2-е, доп. и перераб. – М.: Материк, 2005. – С. 427.]. Отже вiдчуття, що от-от щось вiдбудеться, наростало…

Активнi та масштабнi дii майбутнiх гекачепiстiв не могли не потрапити в поле зору захiдних полiтикiв. Саме тому вже 20 червня у Берлiнi державний секретар США Дж. Бейкер повiдомив мiнiстру закордонних справ СРСР А. Бессмертних про те, що у Радянському Союзi готуеться усунення з посади М. Горбачова. У змовi, за даними американськоi розвiдки, активну участь беруть В. Крючков, В. Павлов та Д. Язов. Цю ж iнформацiю було передано М. Горбачову через посла США Дж. Ф. Метлока. На заяву дипломата про реальнiсть державного перевороту радянський лiдер вiдповiв: «Передайте президентовi Бушу, що я розчулений… Але скажiть, щоб вiн не хвилювався. Я все тримаю у руках (видiлено – О. Б.)»[51 - Джек Ф. Метлок. Смерть империи. Взгляд американского посла на распад Советского Союза. – М., 2003. – С. 457–462.].

6 серпня В. Крючков дав завдання групi аналiтикiв (заступнику начальника 1-го Головного управлiння КДБ В. Жижину, помiчнику першого заступника голови КДБ А. Єгорову, командувачу Повiтряно-десантними вiйськами П. Грачову) пiдготувати довiдку-прогноз стосовно перспектив та можливих наслiдкiв запровадження в краiнi надзвичайного стану. 8 серпня В. Крючкову було повiдомлено про недоцiльнiсть запровадження комплексу надзвичайних заходiв. Однак, на думку керiвника КДБ, далi зволiкати з цим кроком вже було неможливо: пiсля пiдписання Союзного договору ввести надзвичайний стан буде вже нереально.

За лаштунками змови стояли кiлька груп високих партiйних та державних посадовцiв: представники военно-промислового комплексу (О. Бакланов, А. Тiзяков); вищi партiйнi керiвники новоi хвилi (В. Болдiн, О. Шейнiн); силовi мiнiстри (В. Крючков, Б. Пуго, Д. Язов); вищi керiвники державних структур СРСР (В. Павлов, Лук’янов, Г. Янаев). У кожноi з цих групп були своi причини для усунення М. Горбачова вiд влади. Силовi мiнiстри та военно-промисловий комплекс були невдоволенi прогресуючою полiтикою розрядки, демократизацiею i гласнiстю, якi суттево звужували iхнi сферу впливу. Керiвники новоi хвилi в КПРС бажали цiлком оволодiти важелями слабiючого, але ще досить потужного партiйного апарату, а цим зазiханням заважав Генсек М. Горбачов. Своi мотиви мали i вищi державнi чиновники СРСР, адже в разi укладення нового Союзного договору у серпнi 1991 р. вони втрачали своi посади.






В. Крючков.

Фото: specsluzhby-all.ru



Розумiючи, що втрачати часу не можна навiть за умови несприятливих прогнозiв, В. Крючков переходить до активних дiй. 15 серпня вiддае наказ прослуховувати всi розмови вищого керiвництва Росii – Б. Єльцина, І. Силаева, Г. Бурбулiса. 16 серпня у пресi з’явилася заява «Вiд «Слова» – до справи», пiдписана «iнiцiативною групою по скликанню установчого з’iзду нацiонально-патрiотичного руху». Лейтмотивом цього документу була теза про необхiднiсть «наведення порядку».

17 серпня у примiщеннi одного з об’ектiв КДБ пiд кодовою назвою АБЦ, розташованому на околицi Москви, пiд час таемноi зустрiчi В. Крючкова, Д. Язова, В. Болдiна, О. Шенiна, О. Бакланова, заступникiв мiнiстра оборони В. Варенникова, В. Ачалова та заступника голови КДБ В. Грушко було обговорено останнi деталi змови[52 - Крючков В. А. На краю пропасти. – М., 2003. – С. 160.].

18 серпня у Форос (Крим) на дачу до М. Горбачова прибули О. Бакланов, В. Болдiн, О. Шенiн, В. Варенников та Ю. Плеханов. Вони ознайомили Президента СРСР зi складом майбутнього ДКНС i запропонували пiдписати указ про введення у краiнi надзвичайного стану. Вiдмова М. Горбачова гранично ускладнила становище змовникiв, адже продовження ними активних дiй, направлених на практичну реалiзацiю комплексу надзвичайних заходiв, фактично ставило iх поза законом, перетворювало на заколотникiв.

Увечерi цього ж дня у Кремлi знову зiбралися iнiцiатори путчу. Як згадуе В. Крючков, «товаришi, що повернулися iз Форосу», розповiли, що прямоi санкцii на введення надзвичайного стану М. Горбачов не дав, але пiсля бесiди кинув фразу: «Що ж валяйте, дiйте». Майбутнi ГКЧепiсти опинилися перед непростим вибором. Якщо вiрити О. Яковлеву, щоб остаточно переконати присутнiх у необхiдностi активних дiй В. Крючков сказав своiм колегам по путчу, що всi вони в списках демократiв на знищення, а 60 мiнiстрiв у списках на iнтернування, i до цих дiй уже готовi бойовики демократiв. За цих обставин i було прийнято ряд документiв, якi за виразом В. Крючкова «свiдчили про намiр групи осiб з числа вищого радянського керiвництва здiйснити вiдчайдушну спробу спасти державу»[53 - Крючков В. А. На краю пропасти. – М.: Изд-во Эксмо, 2003. – С. 170, 172; Олександр Яковлев: Треба зупинити «червоне колесо»… //Голос Украiни. – 1991. – 14 листопада. – С. 12.].

У нiч на 19 серпня 1991 р. засоби масовоi iнформацii повiдомили про утворення Державного комiтету з надзвичайного стану (ДКНС). До його складу ДКНС увiйшли перший заступник Голови Ради Оборони СРСР О. Бакланов, голова КДБ В. Крючков, прем’ер-мiнiстр В. Павлов, мiнiстр внутрiшнiх справ В. Пуго, голова Селянського Союзу В. Стародубцев, президент Асоцiацii державних пiдприемств та об’ектiв промисловостi, будiвництва, транспорту i зв’язку О. Тiзяков, мiнiстр оборони Д. Язов, вiце-президент Г. Янаев). Утворення ДКНС та оголошення надзвичайного стану на окремих територiях СРСР поклали початок серпневому путчу, який тривав з 19 по 22 серпня 1991 р.

Варто пiдкреслити, що напередоднi цих подiй, готуючись до виступу на квiтневому 1991 р. пленумi КПРС, один з майбутнiх путчистiв, голова Ради Оборони при Президентi СРСР О. Бакланов практично виклав концептуальнi засади майбутнього перевороту (спонукальний мотив, стратегiю дiй, основного виконавця): «Досягнутий у 70- тi роки з величезним напруженням сил i засобiв народу вiйськовий паритет сьогоднi зруйновано, i ми живемо практично пiд диктовку США, якi стали фактично единим володарем краiн i народiв, свiтовим жандармом. Далi вiдступати не можна… Основною умовою антикризовоi програми мае бути негайне призупинення усiх республiканських i регiональних законiв, ухвалених пiсля 1985 року… вiдновлення цiлiсностi СРСР в «кордонах 1985 року», створення Комiтету нацiонального порятунку з надзвичайними повноваженнями аж до запровадження надзвичайного стану в краiнi. Надзвичайнi заходи можуть бути здiйсненi лише надзвичайною полiтичною владою, яка мае розгалужену структуру, що пронизуе всi верстви суспiльства, усi форми народного господарства. Такою владою може бути лише КПРС, хай знекровлена, вiдлучена вiд важелiв управлiння, але така, що зберегла в собi вертикальнi структури, а отже i здатнiсть та можливiсть управляти на основi залiзноi дисциплiни ii членiв…»[54 - Цит. за: Степанков В., Лисов Е. Кремлёвский заговор. —М., 1992. – С. 33–34.].






Прес-конференцiя ДКНС у МІС СРСР



19 серпня 1991 р. група змовникiв з числа керiвникiв союзних структур, iзолювавши М. Горбачова на його кримськiй дачi у Форосi, фактично захопила владу у краiнi. Цього ж дня було обнародувано чотири документи, якi мали на метi легалiзувати змовницькi дii, пiдвести пiд них юридичну базу:

1) Указ вiце-президента Г. Янаева, у якому оголошувалося, по-перше, що М. Горбачов немае можливостi «за станом здоров’я» виконувати обов’язки Президента СРСР (нiяких посилань на висновки медичноi експертизи указ не мiстив); по-друге, що за цих обставин сам Г. Янаев починае виконувати обов’язки глави держави.

2) «Заява радянського керiвництва», що констатувала необхiднiсть запровадження надзвичайного стану в окремих мiсцевостях СРСР термiном на 6 мiсяцiв з метою «запобiгання сповзанню суспiльства до загальнонацiональноi катастрофи». Для управлiння краiною в умовах надзвичайного стану було утворено Державний комiтет з надзвичайного стану (ДКНС за росiйською абревiатурою ГКЧП).

3) «Звернення до радянського народу», у якому, по-перше, ситуацiя в СРСР характеризувалася як «криза влади», зумовлена хаотичним сповзанням економiки до ринку, що викликало вибух регiонального, групового та особистого егоiзму; по-друге, стверджуеться, що руйнацiя единого народно-господарчого комплексу призвела до рiзкого падiння життевого рiвня населення; по-трете, обгрунтовувалася теза про те, що в разi не застосування термiнових та рiшучих заходiв по стабiлiзацii краiну чекае голод, новий виток зубожiння, масовi прояви стихiйного невдоволення.



19 серпня 1991 р. група змовникiв з числа керiвникiв союзних структур, iзолювавши М. Горбачова на його кримськiй дачi у Форосi, фактично захопила владу у краiнi.


4) «Постанова ДКНС № 1». Змiст цього документу був нацiлений на блокування будь-якоi протидii ДКНС (розпуск усiх владних структур, военiзованих формувань та визнання недiйсними законiв i рiшень, якi суперечать Конституцii СРСР; призупинення дiяльностi полiтичних угруповань, що «перешкоджають нормалiзацii ситуацii», заборона мiтингiв, демонстрацiй та страйкiв, встановлення контролю за засобами масовоi iнформацii) та забезпечення пiдтримки (проголошено гасло об’еднання «усiх здорових сил» з метою «покласти кiнець нинiшньому смутному часу»).

За спиною ДКНС стояли реакцiйнi сили у керiвництвi КПРС, хоча формально до його складу не увiйшов жоден компартiйний функцiонер i в ньому домiнували представники военно-промислового комплексу та силових структур. Показово i знаково, що з усiх зарубiжних керiвникiв переворот в Москвi пiдтримали тiльки Ясiр Арафат, Муаммар Каддафi, Слободан Мiлошевич, а Саддам Хусейн назвав його «добре зробленою справою»[55 - 20 лет назад ГКЧП атаковал «разрушителей СССР». – https://aif.by/social/20_let_nazad_gkchp_atakoval_razrushiteley_sssr_].

За рiшенням ДКНС до столицi було введено Таманську мотострiлкову та Кантемирiвську танкову дивiзii (362 танки, 140 бойових машин пiхоти, 148 бронетранспортерiв, 430 важких армiйських грузовики, 3809 солдат та офiцерiв)[56 - Степанков В., Лисов Е. Кремлёвский заговор. – М., 1992. – С. 108–109.]. Крiм того, у розпорядженнi ДКНС у Москвi перебували Тульська повiтряно-десантна дивiзiя, елiтний пiдроздiл «Альфа», загони мiлiцii особливого призначення, окрема дивiзiя особливого призначення iм. Дзержинського.



Показово i знаково, що переворот в Москвi пiдтримали тiльки Ясiр Арафат, Муаммар Каддафi, Слободан Мiлошевич, а Саддам Хусейн назвав його «добре зробленою справою».





Муаммар Каддафi






Саддам Хусейн






Ясiр Арафат



Центром протистояння мiж консервативними лiдерами ДКНС та лiберальними силами в особi керiвництва РРФСР стала Москва. Б. Єльцин та його оточення у гранично короткий термiн зробили цiлу низку принципово важливих крокiв, направлених проти заколотникiв.

По-перше, було розгорнуто масштабну iнформацiйно-викривальну акцiю, що мала на метi дискредитувати ДКНС, довести його антиконституцiйнiсть. Акцент робився на неправомiрностi вiдсторонення М. Горбачова вiд влади. Росiйська сторона запропонувала взяти на себе всi валютнi витрати для проведення у триденний термiн медичного огляду Президента СРСР за участю експертiв Всесвiтньоi органiзацii охорони здоров’я.

По-друге, органiзовано оборону Бiлого дому. На заклик Б. Єльцина вiдгукнулося, за рiзними джерелами, вiд 4 до 90 тис. добровольцiв, якi протягом усього термiну протистояння утворювали так зване «живе кiльце» захисникiв, що було потужним стримуючим фактором для ДКНС. Бiлий дiм захищали 6 застав та 16 барикад, у примiщеннi знаходилося 1500 ополченцiв, 300 озброених професiоналiв, 300 «афганцiв»[57 - Барсенков А. С., Вдовин А. И. История России. 1938–2002. – М., 2003. – С. 384.].

По-трете, одразу ж пiсля утворення ДКНС керiвництво РРФСР прийняло рiшення про створення ешелонованоi структури опору. З метою створення опорноi бази у Свердловську для боротьби iз заколотниками, туди термiново виiхав О. Лобов, призначений головою резервного уряду, мiнiстр закордонних справ А. Козирев вилетiв до Парижу для органiзацii мiжнародноi пiдтримки Росii.

По-четверте, Б. Єльцин, з одного боку, намагаючись максимально послабити вплив кремлiвських змовникiв, з iншого – користуючись моментом i дiючи на перспективу, прийняв низку указiв, що максимально концентрували владу у його руках. Указ Президента Росii № 61 пiдпорядковував усi органи виконавчоi влади Союзу РСР «обраному народом президенту РРФСР», а Указ № 64 оголошував Б. Єльцина командуючим збройними силами СРСР на територii Росii. Реагуючи на активну протидiю керiвництва Росii, виконуючий обов’язки Президента СРСР Г. Янаев квалiфiкував укази Президента РРФСР як такi, що не вiдповiдають Конституцii СРСР i на цiй пiдставi не мають юридичноi сили.



Б. Єльцин, намагаючись максимально послабити вплив кремлiвських змовникiв, користуючись моментом i дiючи на перспективу, прийняв низку указiв, що максимально концентрували владу у його руках.


Активнi дii керiвництва РРФСР, направленi проти ДКНС, рiзко контрастували з реакцiею лiдерiв решти союзних республiк. Н. Назарбаев, Л. Кравчук, О. Акаев та iншi у своiх публiчних виступах зробили ставку на тактику вичiкування, не засудивши нi саму появу ДКНС, нi запровадження надзвичайного стану. В основi такоi позицii значною мiрою лежало бажання дистанцiюватися на деякий час вiд московських подiй i, зберiгши суверенiтет, вступити в дiалог з ДКНС в якостi рiвноправного партнера. Разом iз тим, частина лiдерiв досить крупних регiонiв – Татарстану, Краснодарського краю, Ростовськоi, Самарськоi та Лiпецькоi областей вiдкрито пiдтримали заколотникiв.

Досить пасивною у ставленнi до ДКНС була i позицiя громадськостi СРСР. На заклик Б. Єльцина розпочати загальний полiтичний страйк у Москвi не вiдгукнулося жодне (!) пiдприемство, росiйське керiвництво пiдтримали лише шахтарi – у Кузбасi застрайкували 16 шахт та розрiзiв зi 101. Низка мiтингiв та демонстрацiй пройшла у республiках. Втiм, у цiлому реакцiя населення на дii ДКНС була досить пасивною: за даними КДБ у страйках та мiтингах в цiлому по краiнi взяло участь не бiльш як 150–160 тис. осiб[58 - Крючков В. А. На краю пропасти. – М., 2003. – С. 197; Барсенков А. С. Введение в современную российскую историю 1985–1991 гг. – М., 2002. – С. 221.].

За цих обставин (вагання та непевнiсть змовникiв, вiдсутнiсть у iхнiх лавах чiткого лiдера, вичiкувальна позицiя бiльшоi частини республiканських керiвникiв, органiзацiйна слабкiсть демократичних сил в регiонах, пасивнiсть основноi частини населення) вирiшальну роль вiдiгравали вмiння рiшуче дiяти, концентрувати сили на вузлових напрямах, грати на слабких сторонах супротивника. Саме цi принципи i поклав в основу своiх дiй Б. Єльцин.

20 серпня у другiй половинi дня у Генеральному штабi обговорювалося питання про штурм Бiлого дому. Пiсля проведеноi напередоднi рекогносцировки генерали – заступник командувача ВДВ О. Лебедь, командир «Альфи» В. Карпухiн, заступник командувача Московським вiйськовим округом А. Головньов доповiли, що з военноi точки зору оволодiти цим об’ектом нескладно, однак будь-якi силовi дii на пiдступах призведуть до масштабного кровопролиття. Не зважаючи на це, О. Лебедю було вiддано наказ готувати комплекс заходiв, направлених на блокування примiщення Верховноi Ради Росii. Загальний план штурму Бiлого дому отримав назву Операцiя «Гром». Початок штурму було призначено на 3 години ночi 21 серпня[59 - Пихоя Р. Г. Советский Союз: история власти. 1945–1991. – Новосибирск. – С. 596.]. Вночi стало вiдомо, що «Альфа» вiд участi у операцii вiдмовляеться, Дзержинська i Тульська дивiзii не прибули на мiсце дислокацii, а бригада спецназу «Теплий Стан» «взагалi кудись зникла»[60 - Барсенков А. С. Введение в современную российскую историю 1985–1991 гг. – М., 2002. – С. 226.].






О. Лебедь. Поштова марка ПМР



Свою роль у такому розвитковi подiй вiдiграв своерiдний «армiйський синдром», суть якого полягала у небажаннi армii та ii керiвництва пiсля кривавих подiй у Тбiлiсi, Баку та Вiльнюсi, брати участь у силових дiях проти мирного населення. Пiд тиском обставин i присяги вiйськовослужбовцi погодилися виконувати роль своерiдного важеля психологiчного тиску у серпневих подiях, проте реально застосовувати зброю i проливати кров не мали бажання. Пiсля того як в нiч з 20 на 21 серпня у тунелi на перетинi Садового кiльця i Калiнiнського проспекту пiд час спроби збудженого натовпу зупинити колону бойових машин загинуло трое молодих людей (Д. Комар, В. Усов, І. Кричевський), колегiя Мiнiстерства оборони СРСР прийняла рiшення про виведення вiйськ з Москви, скасування пiдвищеноi бойовоi готовностi, рекомендувала мiнiстру оборони термiново вийти зi складу ДКНС. Фактично це означало остаточний провал заколоту.

21 серпня до Форосу майже одночасно прибули двi делегацii – ДКНС (Д. Язов, В. Крючков, О. Бакланов, А. Лук’янов та iн). i росiйського керiвництва на чолi з О. Руцьким та І. Силаевим. М. Горбачов вiдмовився зустрiчатися з путчистами, яких невдовзi було заарештовано, i повернувся до Москви.

Серпневi подii 1991 р. викликали серйознi змiни у державному i суспiльному життi краiни, надзвичайно посиливши центробiжнi тенденцii в СРСР. Точний i лаконiчний дiагноз сутi i наслiдкiв путчу поставив народний депутат СРСР Г. Бурбулiс: «Пiсля ГКЧП ми втратили будь-якi шанси договiрного процесу. ГКЧП – полiтичний «Чорнобиль» радянськоi тоталiтарноi системи»[61 - Формула распада: 25 лет назад советские граждане на референдуме решали судьбу СССР. – https://tass.ru/spec/ussr-referendum]. У цьому контекстi закономiрно, що до кiнця жовтня 1991 р. офiцiйно проголосили про свою незалежнiсть ще 9 радянських республiк. Цей процес став не лише одним з переконливих свiдчень фактичного краху перебудови в СРСР, а й важливим фактором наступноi остаточноi дезiнтеграцii Радянського Союзу.

Окремоi уваги та аналiзу заслуговують серпневi подii 1991 р. в Украiнi.

Картину початкового етапу протистояння в умовах путчу дають спогади Л. Кравчука, В. Варенникова та Б. Шарикова[62 - Інтерв’ю з Леонiдом Кравчуком, Розпад Радянського Союзу. Усна iсторiя незалежноi Украiни 1988–1991, касета 4. – https://oralhistory.org.ua/interview-ua/510/; Інтерв’ю з Валентином Варенниковим Розпад Радянського Союзу. Усна iсторiя незалежноi Украiни 1988–1991, касета 1. – https://oralhistory.org.ua/interview-ua/401/; Рахманiн С. Борис Шариков: «Те, що ГКЧП провалиться, я вiдчув, коли побачив прес-конференцiю членiв комiтету» // Дзеркало тижня. – 2001. – 18–22 серпня. – № 31 (355) [Електронний ресурс]: https://zn.ua/politcs_archive/boris_sharikov_to,_chto_gkchp_provalitsya,_ya_pochuvstvoval,_kogda_uvidel_press-konferentsiyu_chleno.html]:



Г. Бурбулiс: ГКЧП – полiтичний «Чорнобиль» радянськоi тоталiтарноi системи».


19 серпня о шостiй годинi ранку Л. Кравчуку зателефонував С. Гуренко:

– А знаеш, що в Москвi переворот?… У Киевi знаходиться представник ГКЧП, генерал В. Варенников, i вiн хоче з нами зустрiться.

Далi у розмовi з Л. Кравчуком С. Гуренко спробував одразу продемонструвати новий розклад сил i запропонував зустрiтися з В. Варенниковим у примiщеннi ЦК КПУ. Як досвiдчений полiтик, Леонiд Макарович одразу все зрозумiв, i вирiшив уже на цьому етапi зайняти певну позицiю: «Станiслав Iванович, справа в тому, що держава уособлюеться Верховною Радою, а я голова Верховноi Ради. Якщо В. Варенников хоче зустрiтися, то зустрiнемся в моему кабiнетi у Верховнiй Радi».

Коли Л. Кравчук був уже в дорозi йому зателефонував Б. Єльцин: «Леонид Макарович, вот я все время звоню к Горбачову – меня не соединяют. Может вы позвоните, может вас соединят? Вы ж на Украине, Крым в общем». Прибувши до Верховноi Ради Леонiд Макарович спробував дозвонитися у Форос. І отримав вiдповiдь делiкатним жiночим голосом: «Михайла Сергiйовича немае, вiн просив його не турбувати». Тодi Л. Кравчук зв’язався з Б. Єльциним: «Борис Миколайович, така ситуацiя, i мене, не з’еднують», на що Борис Миколайович вiдповiв: «Ну, все ясно».

Невдовзi до кабiнета Голови Верховноi Ради зайшли В. Варенников, представники военного керiвництва – командуючий Киiвським вiйськовим округом В. Чечеватов, заступник командувача Киiвського вiйськового округу генерал-лейтенант Б. Шариков, та партiйного – перший секретар ЦК КПУ С. Гуренко i перший заступник Голови Ради Мiнiстрiв УРСР К. Масик.

– Ви знаете, що вiдбулося у Москвi? – одразу пiшов у атаку В. Вареннiков.

– Загалом знаю, але це тiльки, – вiдповiв Л. Кравчук, – я знаю по радiо.

– Ну все ж ясно… Влада перейшла до ДКНС, який врятуе краiну. Рекомендую вам подумати i зайняти правильну позицiю. Змiнити свiй особистий курс i курс Верховноi Ради[63 - Чемерис В. Президент. – К., 1994. – С. 206, 209.].

Друга теза генерала полягала в тому, що вiн як головнокомандуючий сухопутними вiйськами приiхав в Украiну з метою перевiрити пiдвищену бойову готовнiсть вiйськ, якi тут дислокованi, i що за наказом мiнiстра оборони цим вiйськам данi певнi повноваження i з врахуванням ситуацii вони дiятимуть незалежно вiд позицii чинного керiвництва Украiни. Якщо вiйськовi побачать, що потрiбно буде ввести надзвичайний стан на якiйсь територii або запровадити десь комендантську годину, то вони будуть дiяти за наказом мiнiстра, з вiдома комiтету по надзвичайному стану[64 - Зустрiч Голови Верховноi Ради Украiнськоi РСР Л. М. Кравчука з зарубiжними журналiстами.// Голос Украiни. – 1991. – 24 серпня. – С. 3.].

На безапеляцiйний тон генерала спiкер украiнського парламенту вiдповiв:

– Справа в тому, що менi неясно, я не можу так без документiв. От коли прийде з Москви документ з червоною печаткою – менi адресований, тодi, я можу його вiдкрити, прочитати, ким вiн пiдписаний буде, це також мае значення, i тiльки пiсля цього я, як Голова Верховноi Ради, можу виходить на Верховну Раду, маючи конкретний документ. «Радiо – це одне, Ваша розмова це також не е документом для мене, тим бiльше».

Пiсля цих слiв вже Л. Кравчук пiшов у атаку:

– У вас повноваження якiсь е? Де мандат, пiдписаний керiвником ГКЧП про вашi повноваження?»

Ця фраза була для В. Варенникова дуже незручною, тому що дiйсно документа у нього не було нiякого.

– Мандату немае, тому ми вас… послухаемо уважно, – продовжив Л. Кравчук.

В. Варенников почав переконувати Леонiда Макаровича в тому, що необхiдно термiново уводити надзвичайний стан. («Загрозлива тональнiсть розмови, директивнiсть, статутнiсть свiдчили про певнi намiри», – акцентував Л. Кравчук, розповiдаючи у сесiйнiй залi парламенту 24 серпня 1991 р. про цю ситуацiю та поведiнку генерала)[65 - Стенограма пленарного засiдання 24 серпня 1991 р. Засiдання перше. – https://www.rada.gov.ua/meeting/stenogr/show/4594.html].

У вiдповiдь на вимоги В. Варенникова спiкер украiнського парламенту звернув увагу присутнiх на прийнятий у 1990 р. Верховною Радою Радянського Союзу Закон «Про правовий режим надзвичайного стану», який чiтко регламентував, за яких умов уводиться надзвичайний стан, ким вводиться i як вводиться. Далi Леонiд Макарович зауважив:

– За нашими законами, якi ми вже також поприймали, у нас надзвичайний стан може ввести тiльки Верховна Рада. Я, як Голова, не можу, бiльше нiхто не може ввести надзвичайний стан, це по?перше, а по?друге, якi пiдстави нам вводити надзвичайний стан? Що у нас вiдбуваеться в Украiнi: мiтингiв немае, танки не iздять по Киеву, по iнших мiстах, ну, в Москвi, Ви кажете, що там, – так це ж в Москвi, а ми живемо в Киевi». (До речi, своечасна поява у руках Голови Верховноi Ради Закону «Про правовий режим надзвичайного стану», яку вiн використав у якостi сильного аргумента, викликала в подальшому дискусii серед iсторикiв: чи знав Л. Кравчук заздалегiдь про пiдготовку путчу? З одного боку, стверджуеться, що якщо ще 18 серпня 1991 р. секретарi деяких обкомiв КПУ отримали вказiвки щодо запровадження надзвичайного стану в республiцi та, вiдповiдно, мали певну iнформацiю про плани ДКНС, то навряд чи член Полiтбюро ЦК КПУ, голова Верховноi Ради УРСР мiг перебувати у станi повного невiдання[66 - Кузьменко Ю. В. Серпневий путч 1991 р. та його вплив на партiйно-радянську номенклатуру УРСР / Ю. В. // Украiнський iсторичний журнал: Науковий журнал. – 2011. – № 4. – С. 45.]. З iншого боку, учасник тiеi резонансноi зустрiчi Б. Шарiков у своiх спогадах зазначае: «У мене склалося враження, що, наприклад, Леонiд Кравчук не мав достовiрноi iнформацii про пiдготовку в Москвi. Але якимись вiдомостями, безумовно, володiв. Я можу дозволити собi зробити подiбний висновок хоча б на пiдставi такоi деталi: коли Варенников заговорив про можливiсть введення в Украiнi надзвичайного стану, Леонiд Макарович тут же взяв в руки закон, що визначае умови введення НП, який лежав прямо перед ним, на столi. Потрiбний документ опинився пiд рукою – значить, людина готувалася»[67 - Рахманiн С. Борис Шариков: «Те, що ГКЧП провалиться, я вiдчув, коли побачив прес-конференцiю членiв комiтету» // Дзеркало тижня. – 2001. – 18–22 серпня. – № 31 (355) [Електронний ресурс]: https://zn.ua/politcs_archive/boris_sharikov_to,_chto_gkchp_provalitsya,_ya_pochuvstvoval,_kogda_uvidel_press-konferentsiyu_chleno.html].)

Мiж тим розмова у кабiнетi голови Верховноi Ради продовжувалась. В. Варенников звернувся до Л. Кравчука, щоб той своiми дiями посприяв «пiдтримцi порядку» у стилi ГКЧП: «Ви людина авторитетна, вiд Вас багато залежить, i я вас особисто прошу, щоб ви виступили по телебаченню, виступили по радiо, закликали народ до спокою, з урахуванням того, що було вже оголошено… рiшення там рiзнi i так далi. Щоб ви зiбрали керiвникiв усiх рухiв, партiй, особливо Руху, все керiвництво, i теж iх закликали. До речi, проiнформуйте iх про те, що вiйськам дана команда про пiдвищену бойову готовнiсть. Це не для залякування, а для того, щоб самi представники партiй просто уявляли, що в цих умовах нi в якому разi не можна жартувати, i якщо якiсь будуть зрушення з боку Руху, то може… можуть бути непорозумiння».




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Максимова М. От «имперского» Союза к Содружеству независимых государств //Мировая экономика и международные отношения. – 1992. – № 4. – С. 11, 14.




2


Алексеев Ю. М., Кульчицький С. В., Слюсаренко А. Г. Украiна на зламi iсторичних епох (Державотворчий процес 1985–1999 рр.). – К., 2000; Баран В. Украiна: новiтня iсторiя (1945–1991 рр.). – Львiв, 2003; Кремень В. Г., Табачник Д. В., Ткаченко В. М. Украiна: альтернативи поступу (критика iсторичного досвiду). – К., 1996; Турченко Ф. Г. ГКЧП i проголошення незалежностi Украiни: погляд iз Запорiжжя. – Запорiжжя: Просвiта, 2011; Михальченко Н. И., Андрущенко В. П. Беловежье. Л. Кравчук. Украина 1991–1995. – К., 1996; Литвин В. Полiтична арена Украiни: Дiйовi особи та виконавцi. – К., 1994; Литвин В. М. Украина: политика, политики, власть. – К., 1997; Деркач А., Веретенников С., Ермолаев А. Бесконечно длящееся настоящее: Украина: четыре года пути. – К., 1995; Чемерис В. Президент. – К., 1994.




3


Kuzio Т., Wilson A. Ukraine: perestroika to independence / Foreword by N. Stone. – Edmonton; Toronto, 1994; Walker E. W. Dissolution Sovereignty and tne Break-up of tne Soviet Union. Lanham – Boulder – New – Yjrk – Oxford, 2003; Плохiй С. Остання iмперiя. Занепад i крах Радянського Союзу / Сергiй Плохiй; пер. з англ. Я. Лебеденка, А. Сагана. – Харкiв: Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», 2019; Боффа Д. От СССР к России. История неоконченого кризиса. 1964–1994. – М., 1996.; Верт Н. История советского государства. 1900–1991. – М., 1992.; Хоскинг Д. История Советского Союза. – Смоленск, 2000; Marciniak W. Rozgrabione imperium. Upadek Zwiazku Radzieckiego i powstanie federacji rosyjskiej – Krakow, 2001; Joukowsky, Arkady. Histoure de l’Ukraine / Prеf. D’A.Besan?on. – 2.ed. – P.: Aux ed. Du Dauphin, 1993; Маля М. Радянська трагедiя: iсторiя соцiалiзму в Росii 1917–1991. – К., 2000.




4


Барсенков А. С. Введение в современную российскую историю 1985–1991 гг. – М., 2002; Бурлацкий Ф. М. Русские государи. Эпоха реформации. Никита Смелый. Михаил Блаженный. Борис Крутой. – М., 1996; Стародубовская И. В., Мау В. А. Великие революции от Кромвеля до Путина. – М., 2004; Мигранян А. Россия в поисках идентичности (1985–1995). – М., 1997; Пихоя Р. Г. Советский Союз: история власти. 1945–1991. – Новосибирск, 2000; Согрин В. В. Политическая история современной России. 1985–1994: от Горбачова до Ельцина. – М., 1994; Станкевич З. А. История крушения СССР: Политико-правовые аспекты. – М., 2001; Фроянов И. Г. Погружение в бездну. – М., 2001; Андриянов В. И., Черняк А. В. Одинокий царь в Кремле. Борис Ельцин и его команды. Книга первая. – М., 1999.




5


Абалкин Л. Неиспользований шанс: Полтора года в правительстве. – М., 1991; Болдин В. И. Крушение пъедестала. Штрихи к портрету М. С. Горбачова. – М., 1995; Гайдар Е. Т. Дни поражений и побед. – М., 1997; Горбачев М. С. Жизнь и реформы: В 2-х кн. – М., 1995; Горбачев М. С. Декабрь – 91. Моя позиция. – М., 1992; Грачев А. С. Горбачов. – М., 2001; Исаков В. Б. Расчлененка. Кто и как развалил Советский Союз: Хроника. Документы. – М., 1998; Рыжков Н. И. Десять лет великих потрясений. – М., 1996; Медведев В. А. В команде Горбачова. Взгляд изнутри. – М., 1994; Шахназаров Г. Х. С вождями и без них. – М., 2001; Черняев А. С. Шесть лет с Горбачовым: По дневниковым записям. – М., 1993; Яковлев А. Н. Омут памяти. – М., 2001.




6


Джек Ф. Метлок. Смерть империи. Взгляд американского посла на распад Советского Союза. – М., 2003.




7


Кравчук Л. М. Останнi днi iмперii… Першi роки надii. – К., 1994; Плющ І. С. Хто ми i куди йдемо: Доповiдi, виступи, статтi, iнтерв’ю. – К.: Украiна, 1993. Бадзьо Ю. Влада – опозицiя – держава в Украiнi сьогоднi: Думки проти течii – К., 1994; Лук’яненко Л. Незнищеннiсть. – К., 2003; Масол В. А. Упущенный шанс: Небеспристрастные размышления экс-премьера Украины о том, что произошло в бывшем Советском Союзе. – К., 1993; Олiйник Б. І. Два роки в Кремлi. – К., 1992; Иоффе Ю. Я. Один на один с системой: Воспоминания и размышления бывшего вице-премьер-министра Украины. – Луганск, 1995.




8


Новiтня iсторiя Украiни (1900–2000): Пiдручник / А. Г. Слюсаренко, В. І. Гусев, В. П. Дрожжин та iн. – К., 2000. – С. 537.




9


Курас І. Ф. Етнополiтика: Історiя та сучаснiсть: Статтi, виступи, iнтерв’ю 90-х рр. – К., 1999. – С. 216.




10


Медведев В. А. В команде Горбачова: взгляд изнутри. – М., 1994. – С. 181.




11


Шахназаров, Г. Х. С вождями и без них / Георгий Шахназаров. – М.: ВАГРИУС, 2001.– С. 415.




12


Шахназаров, Г. Х. С вождями и без них / Георгий Шахназаров. – М.: ВАГРИУС, 2001. – С. 404




13


Станкевич. З. А. Историко-правовые аспекты распада Союза ССР: автореферат дис…. доктора юридических наук: 12.00.01 / Моск. гос. соц. ун-т. – Москва, 2002. – С. 41.




14


Інтерв’ю з Леонiдом Кравчуком, Розпад Радянського Союзу. Усна iсторiя незалежноi Украiни 1988–1991, касета 4. – https://oralhistory.org.ua/interview-ua/510/




15


Ельцин Б. Н. Записки президента: Размышления, воспоминания, впечатления… – М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2008. – С. 51–52.




16


Лукьянов А. И. Переворот мнимый и настоящий. М., 1993. – С. 52.




17


Шахназаров, Г. Х. С вождями и без них / Георгий Шахназаров. – М.: ВАГРИУС, 2001. – С. 412.




18


Из записи Ю. М. Батурина об очередной встрече руководителей делегаций республик в Ново-Огареве. 23 июля 1991 //https://www.gorby.ru/userfiles/file/23_07_1991_sssr.pdf




19


Исаков В. Б. Кто и как развалил СССР. Хроника крупнейшей геополитической катастрофы ХХ. – М.: «Книжный мир», 2012. – С. 8—11; Из записи Ю. М. Батурина об очередной встрече руководителей делегаций республик в Ново-Огареве. 23 июля 1991 // https://www.gorby.ru/userfiles/file/23_07_1991_sssr.pdf




20


Лукьянов А. И. Переворот мнимый и настоящий. М., 1993. – С. 57–58.




21


Воротников В. И. Хроника абсурда: отделение России от СССР. – М.: Єксмо: Алгоритм, 2011. – С. 292.




22


Інтерв’ю з Іваном Плющем, Розпад Радянського Союзу. Усна iсторiя незалежноi Украiни 1988–1991, Касета 2. – https://oralhistory.org.ua/interview-ua/636/




23


Договор о Союзе Суверенных Государств // Союз можна было сохранить. – М., 1995. – С. 268–283.




24


Чешко С. В. Распад СССР: этнополитический анализ. 2-е изд. – М.: ИЭА РАН, 2000. – С. 358.




25


Барсенков A.C. Реформы Горбачова и судьба союзного государства. 1985–1991. М.:. Изд-во МГУ, 2001. – С. 193.




26


Постановление Верховного Совета СССР «О проекте Договора о Союзе суверенных государств» /Ведомости Съезда народных депутатов СССР и Верховного Совета СССР. – 1991. – № 29. – /Ст. 853–854.




27


Лукьянов А. И. Переворот мнимый и настоящий. М., 1993. – С. 57–58.




28


Медведев Р. Советский Союз. Последние годы. Конец советской империи. – М.: АСТ, 2010. – С. 461–462.




29


Ельцин Б. Н. Записки президента. – М.: РОСПСЭН, 2008, – С. 53–54; Лукьянов А. И. Переворот мнимый и настоящий. М., 1993. – С. 59–60; Воротников В. И. Хроника абсурда: отделение России от СССР. – М.: Єксмо: Алгоритм, 2011. – С. 292.




30


Черняев, А. С. 1991 год: Дневник помощника президента СССР / Анатолий Черняев. – М.: ТЕРРА, Республика. – С. 96.




31


Мэтлок, Джек Ф. Смерть империи: взгляд американского посла на распад Советского Союза. – М.: Рудомино, 2003. – С. 478–479; Щербак Ю. Украина на «шахматной доске» Буша-старшего. – https://day.kyiv.ua/ru/article/nota-bene/ukraina-na-shahmatnoy-doske-busha-starshego




32


У Киевi – з офiцiйним вiзитом перебував Президент Сполучених Штатiв Америки Дж. Буш // Голос Украiни 2 серпня 1991 р.




33


Украiна – США новий етап партнерства// Голос Украiни 3 серпня 1991 р.




34


Путинская «котлета по-киевски». – https://censor.net/ru/resonance/729/putinskaya_quotkotleta_pokievskiquot_quotthe_new_york_timesquot_ssha




35


«Котлета по-киiвськи»: повний текст скандальноi промови Джорджа Буша-старшого в Радi – https://www.uaportal.com/ukr/news/kotleta-po-kiivski-povnij-tekst-skandalnoi-promovi-dzhordzha-busha-starshogo-v-radi.htm




36


Мэтлок, Джек Ф. Смерть империи: взгляд америк. посла на распад Совет. Союза. – М.: Рудомино, 2003. – С. 479–480.




37


Болдин В. И. Крушение пьедестала. Штрихи к портрету М. С. Горбачева. – М.: Республика, 1995. – С. 404.




38


Союз можно было сохранить. – М., 1995. – С. 284–285.




39


Союз Суверенных Государств. – https://ru.wikipedia.org/wiki/Союз_Суверенных_Государств




40


Лукьянов А. И. Переворот мнимый и настоящий. М., 1993. – С. 54–55.




41


Черняев А. С. Шесть лет с Горбачёвым: По дневниковым записям. – М.: Прогресс – Культура, 1993. – С. 476.




42


Шейнис В. Л. Взлет и падение парламента. Переломные годы в российской политике (1985–1993). – Т. 1. – М., 2005. С. 493.




43


Голос Украiни № 159 вiд 17 серпня 1991 р.




44


Заявление Председателя Верховного Совета СССР от16.08.1991// https://ru.wikisource.org/wiki/Заявление_Председателя_Верховного_Совета_СССР_от_16.08.1991




45


Болдин В. И. Крушение пьедестала. Штрихи к портрету М. С. Горбачова. – М.: Республика, 1995. – С. 394.




46


Болдин В. И. Крушение пьедестала. Штрихи к портрету М. С. Горбачева. – М.: Республика, 1995. – С. 17.




47


ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 32, спр. 2906 /Інформацiя «Про установчий з’iзд Всеукраiнського об’еднання комiтетiв солiдарностi трудiвникiв», вiд 25 червня 1991 р., арк. 34–40; Там само /Манiфест трудящих Украiни, арк. 42–45.




48


Стыдные вопросы про август 91-го Что такое путч? Кто за что боролся? И хотел ли кто-то развалить СССР? – https://meduza.io/feature/2016/08/19/stydnye-voprosy-pro-avgust-91-go




49


Горбачев М. С. Жизнь и реформы. – Кн. 2. – М.: «Издательство «Новости»», 1995. – С. 535.




50


Яковлев А. Н. Сумерки. Изд. 2-е, доп. и перераб. – М.: Материк, 2005. – С. 427.




51


Джек Ф. Метлок. Смерть империи. Взгляд американского посла на распад Советского Союза. – М., 2003. – С. 457–462.




52


Крючков В. А. На краю пропасти. – М., 2003. – С. 160.




53


Крючков В. А. На краю пропасти. – М.: Изд-во Эксмо, 2003. – С. 170, 172; Олександр Яковлев: Треба зупинити «червоне колесо»… //Голос Украiни. – 1991. – 14 листопада. – С. 12.




54


Цит. за: Степанков В., Лисов Е. Кремлёвский заговор. —М., 1992. – С. 33–34.




55


20 лет назад ГКЧП атаковал «разрушителей СССР». – https://aif.by/social/20_let_nazad_gkchp_atakoval_razrushiteley_sssr_




56


Степанков В., Лисов Е. Кремлёвский заговор. – М., 1992. – С. 108–109.




57


Барсенков А. С., Вдовин А. И. История России. 1938–2002. – М., 2003. – С. 384.




58


Крючков В. А. На краю пропасти. – М., 2003. – С. 197; Барсенков А. С. Введение в современную российскую историю 1985–1991 гг. – М., 2002. – С. 221.




59


Пихоя Р. Г. Советский Союз: история власти. 1945–1991. – Новосибирск. – С. 596.




60


Барсенков А. С. Введение в современную российскую историю 1985–1991 гг. – М., 2002. – С. 226.




61


Формула распада: 25 лет назад советские граждане на референдуме решали судьбу СССР. – https://tass.ru/spec/ussr-referendum




62


Інтерв’ю з Леонiдом Кравчуком, Розпад Радянського Союзу. Усна iсторiя незалежноi Украiни 1988–1991, касета 4. – https://oralhistory.org.ua/interview-ua/510/; Інтерв’ю з Валентином Варенниковим Розпад Радянського Союзу. Усна iсторiя незалежноi Украiни 1988–1991, касета 1. – https://oralhistory.org.ua/interview-ua/401/; Рахманiн С. Борис Шариков: «Те, що ГКЧП провалиться, я вiдчув, коли побачив прес-конференцiю членiв комiтету» // Дзеркало тижня. – 2001. – 18–22 серпня. – № 31 (355) [Електронний ресурс]: https://zn.ua/politcs_archive/boris_sharikov_to,_chto_gkchp_provalitsya,_ya_pochuvstvoval,_kogda_uvidel_press-konferentsiyu_chleno.html




63


Чемерис В. Президент. – К., 1994. – С. 206, 209.




64


Зустрiч Голови Верховноi Ради Украiнськоi РСР Л. М. Кравчука з зарубiжними журналiстами.// Голос Украiни. – 1991. – 24 серпня. – С. 3.




65


Стенограма пленарного засiдання 24 серпня 1991 р. Засiдання перше. – https://www.rada.gov.ua/meeting/stenogr/show/4594.html




66


Кузьменко Ю. В. Серпневий путч 1991 р. та його вплив на партiйно-радянську номенклатуру УРСР / Ю. В. // Украiнський iсторичний журнал: Науковий журнал. – 2011. – № 4. – С. 45.




67


Рахманiн С. Борис Шариков: «Те, що ГКЧП провалиться, я вiдчув, коли побачив прес-конференцiю членiв комiтету» // Дзеркало тижня. – 2001. – 18–22 серпня. – № 31 (355) [Електронний ресурс]: https://zn.ua/politcs_archive/boris_sharikov_to,_chto_gkchp_provalitsya,_ya_pochuvstvoval,_kogda_uvidel_press-konferentsiyu_chleno.html



Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/boyko_oleksandr/30-rok-v-nezalezhnost-ukra-ni-tom-2-v-d-18-serpnya-1991-r-do-31-grudnya-1991-roku