100 знаменитих людей Украiни
Т. Н. Харченко

Оксана Юрьевна Очкурова

И. І. Рудичева


100 знаменитых
Украiна подарувала свiту багато яскравих i цiкавих особистостей. І сто героiв цiеi книжки – лише невеличка частина з них. Автори намагалися представити в нiй найвидатнiшi постатi минулого i сучасностi, якi своею працею i талантом прославили краiну, вплинули на хiд ii iсторii. Тому поряд iз життеписами тих, хто здавна вважався символом украiнськоi нацii (Б. Хмельницький, Т. Шевченко, Леся Украiнка, І. Франко, М. Грушевський), тут вмiщено нариси про тих, хто тривалий час залишався iзгоем для своеi краiни (І. Мазепа, С. Петлюра, В. Винниченко, Н. Махно, С. Бандера). Є у книзi i бiографii героiв полiтичного небосхилу, учасникiв «помаранчевоi» революцii – В. Ющенка, Ю. Тимошенко, О. Мороза, В. Литвина, П. Порошенка, чиi iмена нинi стали вiзитною карткою Украiни у свiтi.





Оксана Очкурова, Т. Н. Харченко, И. І. Рудичева

100 знаменитих людей Украiни





Вiд авторiв


Украiна дала свiту чимало яскравих i цiкавих особистостей. І сто героiв цiеi книги – лише дещиця з iх числа. Автори намагалися представити в нiй найбiльш видатнi постатi минулого i сучасностi, тих, хто своею працею i талантами прославив краiну, вплинув на хiд ii iсторii.

«Нацiя виявляе себе не лише в людях, яким вона дае життя, але й у тiм, яким людям вона вiддае почестi, яких людей пам'ятае», – говорив Джон Кеннедi. Якщо звернутися до iсторичноi пам'ятi украiнськоi нацii, то протягом тривалого часу головними ii символами незмiнно залишалися Богдан Хмельницький, Тарас Шевченко, Леся Украiнка, Іван Франко, Михайло Грушевський. При цьому варто зазначити: життеписи були настiльки iдеалiзованi й оповитi всiлякими мiфологiчними нашаруваннями, що скорiше нагадували iсторичнi архетипи, нiж бiографii реальних людей. Тому, розповiдаючи про цих видатних особистостей, автори прагнули зняти з iхнiх портретiв хрестоматiйний глянець i познайомити читача з маловiдомими фактами iхнього життя i дiяльностi.

Іще бiльш далеким вiд iсторичноi правди було представлено в бiографiчнiй лiтературi життевий шлях таких державних i полiтичних дiячiв, як Іван Мазепа, Симон Петлюра, Нестор Махно, Степан Бандера. Тривалий час iхня роль в iсторii Украiни викликала суперечливi оцiнки, якi робили з цих людей не нацiональних героiв, а iзгоiв суспiльства. Суперечки навколо них тривають i сьогоднi, але навiть iхнi супротивники не можуть не визнати того, що всi вони, безсумнiвно, е неабиякими особистостями, якi виявили чимало сили волi й мужностi в найтрагiчнiшi перiоди життя краiни.

Донедавна украiнцi вкрай мало знали про своiх видатних спiввiтчизникiв, якi з рiзних причин були змушенi залишити батькiвщину. Бiльшiсть iз них забуто. Така ж доля випала й тим, хто став жертвою сталiнських репресiй, представникам дисидентського руху, борцям за права людини в Украiнi. А тим часом саме цi люди сприяли зростанню авторитету украiнськоi науки i культури далеко за межами краiни. От чому в сучаснiй галереi видатних людей Украiни гiдне мiсце посiдають Михайло Драгоманов i Олександр Архипенко, Серж Лифар i Володимир Винниченко, Дмитро Чижевський i Микола Бердяев, Василь Стус i В'ячеслав Чорновiл.

Серед героiв цiеi книги – не лише украiнцi, але й представники iнших нацiональностей. Їхнi iмена тут не випадковi, оскiльки для одних Украiна була малою батькiвщиною, iншi тривалий час жили i працювали на украiнськiй землi вже в зрiлi роки. Не можна не погодитися з росiйським ученим, академiком Д. Лихачовим, який стверджував, що «нацiональнi особливостi зближують людей… а не вилучають iх iз нацiонального оточення iнших народiв, не замикають народи в собi». Тож не варто дивуватися тому, що в iсторичнiй пам'ятi украiнського народу почесне мiсце завжди посiдатимуть iмена Шолом-Алейхема, Івана Айвазовського, Архипа Куiнджi, Миколи Пирогова, Іллi Мечникова, Сергiя Прокоф'ева i багатьох iнших видатних «неукраiнцiв». До речi, вони були набагато мудрiшi за деяких своiх нащадкiв i нiколи не вiдокремлювали свою долю вiд украiнськоi землi i того народу, серед якого жили i дiяли. Варто згадати хоча б рядки з листа М. Гоголя, адресованi А. О. Смирновiй-Россет: «Скажу вам одне слово щодо того, яка в мене душа, хохляцька чи росiйська. Я сам не знаю, яка в мене душа. Знаю тiльки, що нiяк би не вiддав переваги нi малоросiянину перед росiянином, нi росiянину перед малоросiянином. Обидвi природи надто щедро обдарованi Богом, i, як навмисно, кожна з них порiзно мiстить в собi те, чого немае в iншiй…» Цi слова, написанi в серединi XIX столiття, залишаються актуальними й сьогоднi.




Айвазовський Іван Костянтинович


Справжне iм'я – Ованес Костянтинович Гайвазовський (народ. 1817 р. – пом. 1900 р.)








Видатний росiйський художник-маринiст i баталiст. Академiк живопису, професор Академii художеств, член Амстердамськоi академii мистецтв. Живописець Головного морського штабу. Володар багатьох почесних нагород, серед яких золота медаль вiд папи Григорiя XVI («Хаос», 1839р.), золота медаль на виставках у Луврi («Буря бiля берегiв Абхазii», 1843р.), орден Почесного легiону (1857р.). Засновник Музею старожитностей (1871 р.), художньоi майстернi, картинноi галереi, концертного залу у Феодосii.



Вiрменська сiм'я Айвазянiв давно оселилася в Криму i з роками навiть прiзвище предкiв набуло iншого звучання – Гайвазян. 17 липня 1817 р. у Феодосii з'явився на свiт Ованес, якому судилося стати знаменитим художником-маринiстом i нинi гордiстю двох держав – Украiни i Росii. Його родина жила бiдно: батько писав скарги i прохання на базарi, мати господарювала i слiпнула над вишивкою. Нестаток змусив iх вiддати старшого сина Гарика купцю-вiрменину для влаштування його у вiрменський монастир в Італii. А молодший Ованес (по-нашому Іван) уже в 10 рокiв працював «хлопчиком» у мiськiй кав'ярнi. Вiн прекрасно грав на скрипцi й спiвав, але найбiльшою радiстю для нього було малювати самоварним вугiллям на стiнах будинкiв. Цей «настiнний живопис» помiтив архiтектор Кох, який подарував Ованесу першi олiвцi i папiр, а потiм показав малюнки градоначальнику О. І. Казначееву. Олександр Іванович, ставши губернатором, забрав пiдлiтка з собою до Сiмферополя, поселив у своему будинку, вiддав до гiмназii.

1833 р. Гайвазяна було прийнято казенним пансiонером до Петербурзькоi академii художеств у клас М. Н. Воробйова. Пiдлiток iз легкiстю переносив напiвголодне iснування. Вiн учився пильно спостерiгати натуру, вгадувати ii «душу i мову», передавати настрiй у пейзажi. Івановi було всього 17 рокiв, коли вiн до найменших деталей мiг скопiювати пейзажi Сильвестра Щедрiна i Клода Мореля. Заданий на другому роцi навчання ескiз «Зрадництво Іуди» привернув загальну увагу, i президент О. М. Оленiн оголосив Гайвазовського (його прiзвище знову змiнили) кращим учнем, майбутньою зiркою i гордiстю академii.

1835 р. Іван потрапив в учнi до французького художника-маринiста Фiлiппа Таннера. Учитель виявився менш талановитим, але дуже заздрим i, очорнивши роботу Гайвазовського – етюд «Повiтря над морем» – перед Миколою І, накликав на юного художника царську немилiсть. Протягом року Оленiн, Одоевський, Томилiн, Жуковський, якi брали участь у його долi, не могли нiчого змiнити. І лише вiдомий художник-баталiст О. І. Зауервейд реабiлiтував Гайвазовського i переконав царя вiдправити юнака разом з Ф. П. Лiтке в лiтне плавання по Балтицi. За кiлька мiсяцiв офiцери навчили Івана розбиратися в складному пристроi й оснащеннi кораблiв росiйського та iноземного флоту. Морякiв пiдкупила щира любов юнака до морськоi стихii i кораблiв. Екiпаж прозвав його «морським вовченям». Написавши в цьому плаваннi першi п'ять марин, Гайвазовський нерозривно пов'язав свою долю з морем i росiйським флотом.

Заняття з К. Брюлловим i М. Воробйовим дали своi плоди. Двадцятирiчний юнак став майстром, чудовим художником-маринiстом. Спiлкування з О. Пушкiним i М. Глинкою налаштувало його розум на урочисте оспiвування природи. «Прекрасне мае бути величним». Гайвазовський рано усвiдомив, що служiння мистецтву – це не смиреннiсть i не спокiйне споглядання життя, а дiя, кропiтка щоденна праця. Рада Академii скоротила йому термiн навчання на два роки, а золота медаль першого ступеня (1837 р.) за успiхи в живописi дозволяла вирушити за кордон, але Гайвазовського послали в Крим «писати з натури морськi види». Подорожуючи Кримом i Кавказом (генерал Раевський, начальник Чорноморськоi береговоi лiнii, запросив його спостерiгати бойовi дii флоту проти туркiв), вiн зробив безлiч ескiзiв i написав такi вiдомi полотна, як «Вид Керчi», «Морський берег», «Мiсячна нiч у Гурзуфi», «Десант у Субашi». Серце юного художника було повне подяки людям (М. Лазареву, П. Нахiмову, В. Корнiлову i простим матросам), якi подiлилися з ним знаннями про море та своiм душевним багатством. Прекрасна зорова пам'ять допомагала Гайвазовському переносити своi спогади на полотно. У дощовому Петербурзi вiн мiг написати будь-який пейзаж Криму, а за розповiдями очевидцiв створити мальовничу баталiю, чiтко знаючи, який вигляд мае кожен корабель.

1840 р. художник здiйснив пенсiонерську поiздку до Італii. У монастирi вiн вiдшукав брата-ченця, який порадив йому змiнити прiзвище, щоб воно було ближчим до первiсного вiрменського. З тих пiр Іван Костянтинович усi своi картини пiдписував прiзвищем Айвазовський. Молодий художник увесь час присвячував живопису, а з майстернi виходив лише до музеiв, для роботи на природi або для зустрiчей з М. В. Гоголем i О. А. Івановим. Айвазовський помiтив, що його ретельно виписанi на пленерi полотна залишають байдужими глядачiв, зате написанi по пам'ятi викликають замилування. Адже в такi пейзажi вiн вносив своi яскравi враження, свiй захват перед неповторнiстю кожноi митi в природi. Художник почав писати лише в майстернi, де були тiльки голi стiни, а на полотно наносив спогади про гру свiтла й тiней на морськiй поверхнi, на вершинах гiр i на зеленi дерев, про рух хвиль i нескiнченнi вiдтiнки води, райдужне сяйво морських бризок у променях сонця. Писав на одному подиху, жагуче, iз захопленням i не вiдходив вiд мольберта, поки не завершував картину. «Неаполiтанська нiч», «Буря», «Хаос» привернули до його творчостi загальну увагу, а коли папа Григорiй XVI придбав «Хаос» для картинноi галереi Ватикану й особисто познайомився з автором, Європа визнала, що Айвазовський – кращий у свiтi художник-маринiст. Тепер уже його твори копiювали юнi учнi, i морськi види «а-ля Айвазовський» з'явилися в кожнiй крамницi.

У душi художника поряд iз рiдною Феодосiею та Чорним морем мiцно, на все життя посiла свое мiсце Неаполiтанська затока. А серце Івана Костянтиновича зiгрiла зустрiч з балериною Марiею Тальонi, жiнкою, яка назавжди залишилася в його пам'ятi i жила там, оповита серпанком нездiйсненноi мрii. Вона була старша за Айвазовського на 13 рокiв i не зважилася вiдкрити своiх почуттiв, а вiн навiть не сподiвався на взаемнiсть.

1843 р. Іван Костянтинович став единим росiйським художником, якого французький уряд запросив виставити картини в Луврi. Пiсля цього почалася трiумфальна хода його картин мiстами Європи. Ними милувалися Лондон i Лiсабон, Мадрид i Гренада, Севiлья i Барселона, Гiбралтар i Мальта… Скрiзь вiн робив численнi замальовки для майбутнiх картин: будинки, кораблi, скелястi береги. За 4 роки Айвазовський створив 80 картин, в основному марин, iз зображенням морських бур i корабельних аварiй, тихого моря, мiсячних ночей. Його картини розiйшлися по всiй Європi. У Голландii, на батькiвщинi морського живопису, вiн був удостоений звання члена Амстердамськоi академii мистецтв.

Наприкiнцi лiта 1844 p., завоювавши европейськi столицi, Айвазовський повернувся до Петербурга, де його чекали пошана i слава, звання академiка живопису. У званнi першого живописця художник був зарахований до Головного морського штабу i за його дорученням писав види росiйських пiвнiчних портiв i приморських мiст. Вiн став модним художником, разом зi славою з'явилися й грошi, але Іван Костянтинович вiдчував, що справжню радiсть йому приносять праця i творчiсть, i вирiшив повернутися до Феодосii. У рiдному мiстi вiн побудував маеток Шейх-Мамай на березi моря, у якому працювалося йому легко й радiсно. Усi городяни любили Івана Костянтиновича i з радiстю вшановували майстра на 10-лiтньому ювiлеi художньоi дiяльностi. Севастополь вiдправив ескадру з шести вiйськових кораблiв вiтати свого головного живописця. Честолюбство Айвазовського було задоволено: колись бiдний хлопчисько став щедрим батьком рiдного мiста.

Звiстка про майбутне одруження видатного художника з бiдною гувернанткою-англiйкою сколихнула свiтське товариство 1847 p., але Айвазовський вiдвiз свою обраницю Юлiю Якiвну Гревс од пересудiв до Феодосii. Одначе молодiй дружинi не сподобалося жити в глушинi, незабаром почалися докори, й Айвазовському довелось усвiдомити абсолютну несхожiсть iхнiх характерiв i поглядiв. На дванадцятому роцi подружнього життя Юлiя залишила чоловiка, забравши iз собою чотирьох дочок: Олександру, Олену, Марiю i Жанну. І хоча вона тiльки зрiдка дозволяла iм вiдвiдувати батька, всi дiвчата згодом повернулися в батькiвський дiм. Проте нiякi сiмейнi негаразди не змогли вiдiрвати художника вiд творчостi. У цi роки вiн створив безсмертне полотно «Дев'ятий вал» (1850 р.), у якому зiткнув стихiю шторму та мужнiсть i волю людини, яка вiдстоюе свое життя.

Нахiмов, вiдвiдавши виставку картин про перемоги Чорноморського флоту, сказав художнику: «Дивуюся вашому генiю… Не можу зрозумiти, як можна, не будучи на мiсцi, правильно все зобразити». 1854 р. кiлька днiв Айвазовський перебував в обложеному Севастополi, коли англiйцi штурмували мiсто. Вiн був присутнiй при затопленнi росiйських кораблiв i захистi Мамаевого кургану i все життя повертався до зображення героiчних подiй тих грiзних днiв. Серед найбiльш вiдомих картин – «Облога Севастополя», «Оборона Севастополя» (1859 р.) i «Мамаiв курган» (1893 p.).

Тiльки зрiдка на нетривалий час Айвазовський залишав рiдне мiсто, щоб показувати своi роботи в Петербурзi, Москвi, Тифлiсi, Флоренцii. І його марини були рiзноманiтнi, як i саме море – «Крижанi гори» (1870 p.), «Веселка» (1873 p.), «Неаполiтанська затока» (1874 р.). А мешканцi Феодосii пишалися земляком не лише як художником зi свiтовим iм'ям. Айвазовський вибудував у мiстi Музей старожитностей i сам займався розкопками. У своему маетку вiдкрив художню майстерню i картинну галерею. Домiгся будiвництва у Феодосii торгового порту i залiзницi й провiв туди воду вiд свого джерела. У батька мiста постiйно було багато справ i турбот. І найголовнiше – у життя Івана Костянтиновича знову прийшло кохання. Шлюб iз молодою вдовою Ганною Микитiвною Саркiзовою зробив його знову щасливим. Вона стала вiрною супутницею i доброю господинею у величезному будинку, заповненому дiтьми, онуками i картинами.

Айвазовський нi на день не припиняв роботи. Виставлена в Галереi Третьякова картина «Чорне море» (1886 р.) змушувала завмирати вiдвiдувачiв перед первозданною стихiею, якiй І. М. Крамськой дав найвищу оцiнку: «Дух Божий, що носиться над безоднею». Картини, написанi на одному подиху, художник виношував роками. «Починаючи писати будь-яку картину, я не створюю ii вiдразу на полотнi, а тiльки копiюю з можливою точнiстю ту картину, що ранiше склалася в моiй уявi i вже стоiть перед моiми очима. У картинах моiх завжди бере участь, крiм рук i фантазii, ще й моя художня пам'ять».

Одного разу, 1895 p., пiсля вiдкриття своеi 120-i персональноi виставки, Айвазовський на прохання Куiнджi дав урок в Академii. Враженi учнi спостерiгали, як, вiдiбравши всього 4 фарби, за 1 годину 50 хв. художник перетворив сiре полотно на бурхливе море, легкими штрихами виписавши корабель iз повною оснасткою, що бореться зi штормом. Тому нiхто не сумнiвався, коли рознiсся слух, що Айвазовський за 10 днiв написав колосальних розмiрiв картину. Стоячи перед полотном «Серед хвиль» (1898 p.), будь-який учень i художник розумiв: для того щоб створити таку картину, потрiбне цiле життя. «Усе мое попередне життя було пiдготовкою до картини, яку ви бачите», – слова, сказанi художником про цей шедевр, можна було б вiднести до багатьох його полотен.

Почалося XX столiття. Айвазовський зустрiв його щасливим, в оточеннi великоi родини, що включала не лише рiдних i близьких, але й усiх, хто мав потребу в його допомозi, кому вiн робив добро. «Краiною Айвазовського» називали земляки Феодосiю, i вiн як добрий генiй не тiльки допомагав процвiтанню мiста, а ще й у половини феодосiйських родин хрестив дiтей i майже всiх бiдних наречених обдаровував посагом. Художник раптово помер на 83-му роцi життя, 19 квiтня 1900 р., не встигнувши дописати картину «Вибух турецького корабля». Вся Феодосiя йшла за його труною. У годину похорону весняний день потьмянiв, почав накрапати дощ, море сумно билося об берег.

		Шуми, негодою хвилюйся:
		Вiн був, о море, твiй спiвець.




Амосов Микола Михайлович


(народ. 1913 р. – пом. 2002 р.)








Вiдомий кардiохiрург, бiокiбернетик, учений-експериментатор, громадський дiяч. Директор Інституту серцево-судинноi хiрургii, завiдувач вiддiлу бiологiчноi кiбернетики в Інститутi кiбернетики. Академiк Нацiональноi академii наук Украiни, член-кореспондент Академii медичних наук, професор. Герой Соцiалiстичноi Працi (1973р.), лауреат Ленiнськоi (1961р.) i Державноi (1973р.) премiй СРСР i трьох Державних премiй УРСР, нагороджений багатьма урядовими нагородами. Автор наукових i науково-популярних книг.



«Старiти – погано, але це единий спосiб пожити довше», – полюбляв повторювати Микола Амосов – людина, дiянням i оптимiзму котроi можна тiльки позаздрити. Вiн боявся не смертi, а лише старостi, оскiльки бачив у нiй ворога, що заважае повнокровно думати i дiяти, – а саме цьому вiн присвятив усе свое життя вiд народження i до самоi смертi.

Народився Микола 6 грудня 1913 р. в селi Вiльховому, недалеко вiд Череповця. Мати-акушерка була нарозхват на кiлька сiл. І вдень i вночi породiллi вимагали допомоги Кирилiвни, – i першими спогадами дитинства для ii сина стали довгi години чекання. Хлопчик фактично виховувався без батька, тому що той пiсля повернення з фронту почав пити, завiв iншу родину i назавжди залишився для нього «чужим». Микола рiс кволим i нетовариським, гуляти не любив, був незграбним i дуже боявся видатися смiшним, завжди вiдчуваючи свою неповноцiннiсть. «Так i в школу пiшов – самотнiй». Жили дуже бiдно, недоiдали: мати заробляла небагато, а подарункiв не брала i до того ж намагалася дати гарну освiту своiй старшiй незаконнонародженiй дочцi Марii. І Микола з дитинства пiзнав увесь тягар нелегкоi селянськоi працi.

Щойно хлопчик навчився читати, вiн закохався в книги i вже нiколи не розлучався з ними. Микола закiнчив початкову школу в селi, а середню – у Череповцi. Навчався легко, був записаний одразу до трьох бiблiотек, а от ким бути далi, за нього вирiшила держава: 9-й клас несподiвано закрили (1930 р.) i учням запропонували на вибiр – механiчний технiкум у мiстi або навчання на лiсника пiд Ленiнградом. Коштiв на життя вдалинi вiд домiвки в Амосова не було, i вiн став студентом-«технiком», а по закiнченнi технiкуму працював в Архангельську змiнним механiком на електростанцii при великому лiсопильному заводi. Тут же вiн уперше закохався й 1934 р. одружився iз симпатичною бухгалтеркою Галиною Соболевою.

Роботу на виробництвi Микола вважав справою нудною. Вiн завжди мав пристрасть до вигадування, конструювання i тому вступив до Всесоюзного заочного iндустрiального iнституту в Москвi на енергетичний факультет (1934 p.), мрiючи зайнятися суто наукою. А дружина витримала iспити в Архангельському медiнститутi. Але коли на обрii «замаячила» армiя, Амосов, склавши на вiдмiнно всi вступнi iспити, опинився в одному iнститутi з Галею. Щоб не вiдставати вiд дружини, за перший рiк навчання проштудiював програму вiдразу двох курсiв. Навчання, як i ранiше, не завдавало проблем: залишався вiльний час, аби заробити викладанням у фельдшерськiй школi та зайнятися «наукою».

У цей час Амосов близько познайомився з професором фiзики Лашкарьовим, який вiдкрив студенту дивний свiт парапсихологii. Саме йому й показав студент креслення штучного серця. «Дурниця, але iдея логiчна, – згадував потiм академiк. – Тепер за принципом такого насоса створили протези серця, деякi працюють уже по декiлька мiсяцiв, поки донора для пересадки пiдбирають».

1939 р. Амосов з вiдзнакою закiнчив iнститут i вирiшив продовжити заняття фiзiологiею, проте мiсце в аспiрантурi було тiльки з хiрургii. А для диплома в Заочному iнститутi, який вiн через «недовантаження» так i не кинув, зробив проект великого аероплана з паровим котлом i турбiною. Ідея була цiкавою, i хоча до виробництва ii не прийняли, Амосов 1940 p. одержав iще один диплом з вiдзнакою як iнженер «паросилових установок електростанцiй».

На той час подружжя вирiшило пожити окремо (розлучилися 1940 p.), i Микола, «утiкши з аспiрантури», почав працювати ординатором-хiрургом у Череповецькiй мiжрайоннiй лiкарнi, а також викладати анатомiю й улюблену фiзiологiю у фельдшерськiй школi. Однак армiя та хiрургiя прийшли за ним самi. З перших днiв вiйни Амосов працював у комiсii з мобiлiзацii, а потiм був призначений провiдним хiрургом у польовий пересувний госпiталь «ППГ-2266 на кiннiй тязi». У цьому госпiталi й на цiй посадi вiн прослужив усю вiйну i зустрiв День Перемоги в нiмецькому мiстi Ельбiнгу. Спогади про цей перiод життя лягли в основу повiстi «ППГ-2266, або Записки вiйськового хiрурга» (1974 р.). Амосов назавжди запам'ятав це «море страждань людських», навчився досконало оперувати будь-яку частину тiла i лiкувати будь-якi ускладнення. Особливо добре вiн опанував тактику i методику операцiй при пораненнях грудей, суглобiв i переломiв стегна. Для вирiшення головноi проблеми – поранення грудей – хiрург розробив свою операцiю i «добряче насобачився на судинах!». Але кожна смерть солдата була для нього трагедiею, i Амосов одного разу навiть спробував покiнчити життя самогубством.

На фронтi Микола Михайлович одружився з прекрасною операцiйною сестрою – украiнкою Лiдiею Денисенко, яка пiшла на вiйну добровiльно пiсля третього курсу педiнституту i служила в медсанбатi, а пiсля виходу з оточення була вiдряджена до його госпiталю. Але якщо для бiльшостi солдатiв вiйна закiнчилася, то для подружжя Амосових продовжувалася до вересня 1945 р. у Маньчжурii. Служити в армii Микола Михайлович страшенно не хотiв. Але пiти йому, майору, вiдзначеному багатьма бойовими нагородами, було дуже непросто. Допомiг другий диплом – iнженерний. Амосов одержав призначення вiд Мiнiстерства медичноi промисловостi завiдувати головним операцiйним корпусом Інституту Склiфосовського й упорядковувати технiку. «Сумний i неприемний перiод життя… Не прижився я тодi, у 46-му, в Москвi. І не тому, що кiмната була чотири метри, iжа погана i короста на головi. Роботи не було, хiрургii… І дивитися чужу роботу набридло. Отруений самостiйнiстю: дай менi, i я зроблю».

Та й науковим працям Амосова довго не давали ходу: вiн одержав негативнi вiдгуки на три дисертацii, а вiсiм наукових статей навiть не ризикнув вiдсилати. Замiсть столичного неробства Микола Михайлович вiддав перевагу напруженiй роботi завiдувача вiддiлення в Брянськiй обласнiй лiкарнi, ставши одночасно головним хiрургом областi. За шiсть рокiв виконав багато нових i вже знайомих iз фронту операцiй: на шлунку, стравоходi, нирках. Але найважливiшими були резекцii легень – при абсцесах, раку i туберкульозi. Доти вiн нiколи iх не робив, тому сам розробив методику i за чотири роки прооперував хворих бiльше за всiх у краiнi – понад три тисячi.

1948 р. Микола Амосов захистив кандидатську дисертацiю i вже через рiк вибрав тему для докторськоi: «Резекцii легень при туберкульозi». У 1952 роцi дисертацiя була готова й дiстала позитивний вiдгук академiка Бакулева. Того ж року Амосов був запрошений на роботу до Киева керiвником клiнiки грудноi хiрургii Киiвського науково-дослiдного iнституту туберкульозу i грудноi хiрургii. Переiжджати йому не хотiлося. «Брянськi роки, з 47-го по 52-й, – найяснiшi в моему життi. Випробував хiрургiчне щастя, дружбу з пiдлеглими. Потiм такого вже не було, – згадував Амосов i зiзнавався: – Хiрургом мене зробила вiйна, але справжнiм – Брянськ». Однак на переiздi наполягала дружина. Вона на той час закiнчила педiнститут i вирiшила стати… хiрургом, для чого i вступила до Киiвського медiнституту. І з цього часу життя потомственого росiянина було пов'язане з Украiною, i вiн увiйшов до першоi десятки особистостей, якi визначали ii обличчя у XX ст. Микола Михайлович у березнi 1953 р. захистив докторську дисертацiю i був обраний завiдувачем кафедри в Киiвському медичному iнститутi.

Звичайно, Амосов не всiм припав до душi. Про його нелагiдний характер, безкомпромiснiсть i рiзкiсть i дотепер пам'ятають тi, хто з ним спiвробiтничав. Але вiн був унiкальний в усьому: у роботi, спiлкуваннi, виборi захоплень. Ця людина ще за життя стала легендою – талантище, яскрава особистiсть, дивовижний життелюб i працелюб. Сам Микола Михайлович вважав себе людиною неемоцiйною, «сухарем». Але коли 1956 р. народилася дочка Катя, вiн, хто «за двадцять рокiв сiмейного стажу потреби в дiтях не вiдчував, побачивши цю маленьку, червоненьку, кволу iстоту, зрозумiв: скiнчилася свобода, вже не втечу». Дочку вiн виховував за власною методикою: дисциплiна, навантаження, три останнiх шкiльних роки – екстерном за один. Катерина Миколаiвна стала доктором медичних наук, членом-кореспонден-том АМН Украiни.

1955 р. Амосов органiзував i очолив клiнiку серцевоi хiрургii, перетворену в 1983 р. на Інститут серцево-судинноi хiрургii АМН Украiни. Восени 1957 р. вiн iздив на конгрес хiрургiв до Мексики, де вперше побачив операцiю на серцi iз застосуванням апаратiв штучного кровообiгу (АШК) i дуже зацiкавився цим. Купити апарат було неможливо, та для iнженера Амосова це не було проблемою. Вiн розробив власний проект, але необхiднi трубки i, найголовнiше, гепарин проти зсiдання кровi в Союзi було важко знайти. І тодi Микола Михайлович на мiзернi 15 доларiв, що залишилися вiд виданих грошей за вiдрядження, купив мiнiмум необхiдного. Апарат було випущено на одному з пiдприемств Киева. А 1958 р. в Інститутi кiбернетики створили спецiальний вiддiл, де Амосов об'еднав навколо себе колектив ентузiастiв. У його лабораторiях i вiдпрацьовувалися схеми операцiй з АШК, потiм додалися фiзiологiчнi дослiдження серця за участю iнженерiв i математикiв. 1959 р. було вдало проведено операцiю хлопчиковi з важким уродженим пороком серця – так званою «Тетрадою Фалло». А 1960 р. Амосов очолив вiддiл бiоенергетики Інституту кiбернетики Академii наук Украiни, в якому займався розвитком iдей, що зародилися в нього ще в Череповцi: регулюючi системи органiзму – вiд хiмii кровi, через ендокринну i нервову системи до кори мозку; механiзми розуму i штучний iнтелект, психологiя та моделi особистостi, соцiологiя й оптимальнi моделi суспiльства, глобальнi проблеми людства. Робота вiддiлу тривала аж до 1990-х pp., коли колектив розпався й у вiддiлi залишилася тiльки група зi штучного iнтелекту.

Микола Амосов був напрочуд рiзнобiчною людиною. Основоположник радянськоi кардiохiрургii став учителем практично всiх провiдних украiнських i росiйських кардiохiрургiв. Коли 1962 р. на перше мiсце вийшла проблема протезiв серцевих клапанiв, Амосов розробив свою модель – iз напiвсфери, доповненоi спецiальною обшивкою корпусу, що перешкоджала утворенню тромбiв. І саме з цього часу, як вважае Микола Михайлович, «почалося зростання моеi кар'ери вiдразу по декiлькох лiнiях». Вiн став незмiнним учасником усiх мiжнародних з'iздiв i конференцiй кардiохiрургiв. Його обрали членом-кореспондентом АМН, вiдзначили Ленiнською премiею. 19 рокiв вiн чесно виконував обов'язки депутата Верховноi Ради СРСР. Особливо тяжкими були прийоми громадян: «Горя наслухався понадмiру, на додаток до хiрургiчних нещасть». І якщо стосовно себе Амосов свято дотримувався правила М. Булгакова: «Нiколи нiчого не проси», – то для простих людей вiн добивався багато чого i поза хiрургiею.

Одне з найяскравiших свiтил сучасноi медицини, автор робiт iз медичноi i бiологiчноi кiбернетики («Моделювання мислення i психiки») був талановитим популяризатором iдей i письменником, читав лекцii по всьому Союзу. Його книги «Думки i серце», «Записки з майбутнього» i «Голоси часiв» виданi мiльйонними накладами i перекладенi бiльше нiж 30 мовами свiту. «Енциклопедiя Амосова», що вийшла 2002 p., вiдразу стала бiблiографiчною рiдкiстю. Коли у США довiдалися, що кардiохiрург, кiбернетик i письменник Амосов – одна й та ж людина, журнал «Look» вiдправив до Киева кореспондента i фотографа, а газета «Нью —

Йорк таймс» назвала Амосова правдошукачем, вiд пронизливих слiв якого волосся стае дибки.

Іще 1952 p., коли хiрурга так «схопив» хребет, що вiн не мiг оперувати, Амосов створив власну теорiю здоров'я i довголiття. Головне в нiй – збiльшення навантажень на органiзм. Щоденна зарядка – близько трьох тисяч рухiв, бiг, сувора дiета. Колеги вважали це самокатуванням, Амосов – експериментом. Результати вiн завжди записував i публiкував у наукових журналах, а пiзнiше вони вийшли в окремих книгах («Роздуми про здоров'я», 1976 p.; «Книга про щастя i нещастя», 1979 p.). Але якщо вiд iнфаркту втекти вдалося, то численнi хвороби серця завзято намагалися вибити його з колii, обмежити працездатнiсть. Цього людина справи дозволити собi не могла.

1986 р. Миколi Михайловичу вшили кардiостимулятор, через мiсяць вiн з'явився в клiнiцi i «народу оголосив: “Засiдання продовжуеться”». І знову директорство, операцii, бiг, щоденна зарядка. Коли 1987 р. у краiнi почалися економiчнi експерименти, Амосов перший в Украiнi домiгся госпрозрахунку. «Результат – кiлькiсть операцiй з АШК майже подвоiлась i наблизилася до двох тисяч. У пiвтора раза пiдвищилася зарплата. Працювати стало цiкавiше». 1988 р. вiн вважав кращим у своiй кардiохiрургiчнiй бiографii. «І взагалi, якраз би поставити крапку. Так нi – жадiбнiсть: давай 5 тисяч операцiй, 2 тисячi – з АШКом. Слабка людина!» Амосов все-таки залишив посаду директора, та оперувати продовжував.

Микола Михайлович знову погодився було на висування до Верховноi Ради, та зрозумiв, «що ускочив у клопiт: не зможу задовольнити народ», – i вiдмовився вiд депутатства. 1992 р. вiн зробив свою останню операцiю з протезування клапана. «Вiдразу вiдчув: тепер – старий». Роки приносили багато засмучень: iшли з життя давнi друзi, дружина перенесла кiлька iнсультiв. Почесний директор, який давно вiдмовився вiд зарплати у власному iнститутi, одержував мiзерну пенсiю, всi заощадження, як i в бiльшостi простих людей, пропали. «Серцевий лiкар», що врятував тисячi життiв, змушений був звертатися до спонсорiв, аби тi оплатили операцii на його серцi: 1993 р. було замiнено стимулятор, а через п'ять рокiв – поставлено штучний клапан i накладено два аортокоронарнi шунти. Микола Михайлович не пiддавався депресивному настрою, намагався бути «при справi». Вiн був справжнiм життелюбом. Можливо, почасти тому, що нiколи не вiрив у загробний свiт. Був переконаний у тому, що жити потрiбно тут i зараз. І не заради власних утiх, а на благо людям. Про одне лише шкодував Амосов: що так i не зважився на операцii з пересадки серця. Розумiв, що необхiдно, але «не змiг переступити через життя. “Поки серце працюе – людина жива”. Знав, що це забобон, що життя в мозку, а не в серцi. А в душу, яка нiбито в серцi – живому, не вiрив… А все-таки – грiх!» Рiшучим хiрургам заздрив: «Недавно кубинцi серце пересадили, до цього – чехи, поляки. У нас у краiнi – нуль. Напевно, е i моя частка провини. Але явно переступити через конкретнi життя не мiг».

Звичка до самоаналiзу спонукала Амосова придивитися до стану своiх однолiткiв. Картина була драматичною, зiв'янення охоплювало пiдступно i неминуче. І знову, як i колись, вiн зважився на штурм твердинь, тiльки тепер як одинак, почавши у 80 рокiв унiкальний експеримент з протистояння невблаганному старiнню. Цими думками вiн подiлився в книгах «Експеримент» i «Подолання старостi», а своiми фiлософськими iдеями – у збiрнику «Розум, людина, суспiльство, майбутне». Експеримент тривав до 12 грудня 2002 р. Обширний iнфаркт обiрвав життя видатного кардiохiрурга. На особистому рахунку Амосова – вiсiм тисяч урятованих хворих i п'ятдесят тисяч пацiентiв, зцiлених в iнститутi пiд час його дiяльностi. Цiле мiсто зцiлених. В Украiнi цю росiйську людину ще за життя називали совiстю нацii i «Людиною сторiччя», як гетьмана Б. Хмельницького, поета Т. Шевченка i вченого В. Вернадського. Титули йому нiколи не були потрiбнi. Шкода тiльки, що амосiвський вислiв «людина помирае, коли вона вичерпана» вiдносно самого Амосова не виправдалася.




Антонов Олег Костянтинович


(народ. 1906 р. – пом. 1984 р.)








Видатний авiаконструктор. Генеральний конструктор лiтакiв серii Ан. Один iз засновникiв промислового планеризму. Член-кореспондент АН УРСР (1960р.) i АН СРСР (1981р.). Доктор технiчних наук, професор, завiдувач кафедри конструкцiй лiтакiв Харкiвського авiацiйного iнституту (1977р.). Заслужений дiяч науки УРСР (1976р.), лауреат Державних премiй СРСР (1952р.), УРСР (1976р.) i Ленiнськоi премii (1962р.). Герой Соцiалiстичноi Працi (1966р.). Нагороджений трьома орденами Ленiна, Вiтчизняноi вiйни 1-го ступеня, Трудового Червоного Прапора, Золотою медаллю iм. А. М. Туполева та iн. Його iм'я присвоене механiчному заводу й аероклубу м. Киева. Автор книги «Десять разiв спочатку».



Лiтаки «сiмейства» Ан у свiтi називають «елегантними» i «породистими». В них вiдчуваеться стиль iхнього творця – Олега Костянтиновича Антонова, який любив повторювати, що «некрасивий лiтак не полетить». Ця людина, що вдихнула життя в украiнське лiтакобудування, народилася 7 лютого 1906 р. за тисячу кiлометрiв вiд Киева, у Пiдмосков'i, де його батько, iнженер-будiвельник, будував Канатчикову дачу. Костянтин Костянтинович Антонов i його дружина Ганна Юхимiвна Бикорюкiна (померла, коли сину виповнилося дев'ять рокiв) перший час i жили там же, на територii споруджуваноi психiатричноi лiкарнi. А 1912 р. родина остаточно переселилася до Саратова, де мешкало багато родичiв. Лiто вони звичайно проводили в бабусi в дачному селищi Савiному, i тут Олегу i його старшiй сестрi Іринi жилося привiльно.

Хлопчик рiс романтиком i мрiйником. Почувши якось вiд двоюрiдного брата про легендарний перелiт Луi Блерiо через Ла-Манш, вiн назавжди занедужав небом. Але Олег не тiльки по-дитячому стрибав з парусиновою парасолькою з даху, вiн пiдiйшов до своеi мрii грунтовно – збирав i систематизував усе, що тiею чи iншою мiрою стосувалося авiацii: фотографii з журналiв, малюнки, книги, моделi. Згодом великi пiзнання з iсторii лiтакобудування у свiтi стали йому в пригодi.

Наступною сходинкою до неба, як думав Олег, мало стати реальне училище, де вiддають перевагу технiчним наукам. У першi учнi вiн не вибився, зате досконало опанував французьку мову. Потiм спалахнули вiйна i революцiя, училище закрилося, коли Олегу виповнилося 14 рокiв, а в школу для дорослих приймали тiльки з 16-ти. Антонов прилаштувався до старшоi сестри i, тихенько сховавшись на заднiй партi, жадiбно вбирав знання. До зразкового учня незабаром звикли, а через два роки видали свiдоцтво про закiнчення школи. Свою мрiю про польоти Олег плекав як i ранiше, весь вiльний час проводив на аеродромi 33-го загону червоних вiйськових льотчикiв, щось майстрував iз лiтакових деталей, знайдених на звалищi. А ще разом iз друзями вiн створив «Клуб аматорiв авiацii», i вони з ентузiазмом приедналися до роботи щойно створеного Добровiльного товариства друзiв Повiтряного флоту (ТДПФ). І якщо шлях до лiтноi школи сину службовця був закритий, то будувати моделi i планери нiхто заборонити не мiг.

Креслення i загальний рисунок свого першого планера «Голуб» ОКА-1, розфарбованi для бiльшоi переконливостi акварельними фарбами, 17-рiчний Олег надiслав на московський конкурс. Вiн виявився единим молодим ентузiастом, який ризикнув представити на суд фахiвцiв свое дiтище, i був премiйований пробним польотом на нiмецькому гiдролiтаку «Юнкерс-12». Як активiст i керiвник авiамайстернi, Антонов за рекомендацiею ТДПФ вступив до Саратовського унiверситету. Щоправда, Олега туди не хотiли приймати, тому що кароокий хлопчисько через постiйне недоiдання i перенесений висипний тиф мав вигляд рокiв на 13—14. Але колiйний факультет, на щастя для Антонова, закрили, i через рiк вiн уже був студентом вiддiлення гiдроавiацii в Ленiнградському полiтехнiчному iнститутi (1925 р.). Навчався Олег легко й iз задоволенням, а як досвiдченого планериста його вiдразу було обрано секретарем технiчного комiтету ТДПФ. На той час вiн написав двi брошури – «Найпростiшi моделi планера з паперу» i «Навiщо нам потрiбнi планери», взяв участь у зльотi планеристiв у Коктебелi. Щоправда, «Голуб» так i не злетiв, але модель викликала iнтерес самобутньою конструкторською розробкою.

В iнститутi Антонов часу не марнував: працював iнструктором авiамодельного гуртка, готував дописи в газету, робив макети лiтакiв для науково-фантастичного фiльму «Наполеон-газ», заробляючи таким чином на iжу. Вiн багато встигав, очевидно, допомагало гасло: «робити повiльнi дii без промiжкiв мiж ними». Цiкаво, що антоновський планер ОКА-3 випробував пiд час своеi опали уславлений льотчик В. Чкалов, вiн же навчав майбутнього конструктора тримати штурвал лiтака. А на одному з перших зльотiв у Коктебелi Олег познайомився ще з одним завзятим планеристом, який мрiяв установити на аероплан без мотора (планер) не мало не багато, а ракетний двигун, – С. Корольовим. Абсолютно несхожi за характером люди зберегли юнацьку дружбу на все життя.

У 25 рокiв Антонов став одразу головним конструктором у КБ Московського планерного заводу. Ще за роки навчання вiн побудував ОКА-3, «Стандарт-1», «Стандарт-2» i ОКА-6 – могутнiй планер «Мiсто Ленiна». Завдання «вiд моделi до планера, вiд планера – на лiтак» молодий конструктор успiшно виконав: протягом восьми рокiв завод випускав до двох тисяч машин на рiк. Величезна зацiкавленiсть молодi планеризмом була зумовлена майже повною вiдсутнiстю в той перiод лiтакiв, i кожен майбутнiй льотчик навчався лiтати саме на планерах. Та й сам Антонов неодноразово визнавав, що «будував планери, щоб лiтати». Усього серiйно випускалося близько тридцяти типiв його планерiв i серед них: «Упар», «Рот-Фронт-7» (на ньому 1939 р. О. Клепикова встановила мiжнародний рекорд дальностi – 749 км за 8 год. 25 хв., багато рокiв не перевершений), БС-3 («Буксирувальний серiйний»), «Масовий-4» та експериментальний мотопланер ЛЕМ-2.

Незважаючи на величезну завантаженiсть, молодий конструктор наполегливо займався спортом. Це був своерiдний протест проти туберкульозу, що постiйно пiдточував здоров'я. Особливу увагу Антонов придiляв тенiсу i грав майже на рiвнi професiоналiв. На кортах вiн i познайомився зi своею першою дружиною Лiдiею Сергiiвною Кочетковою i повiз ii у весiльну подорож на злiт планеристiв до Коктебеля (1930 p.). Елегантний, завжди добре одягнений, ввiчливий, Антонов вирiзнявся на тлi однолiткiв пiдкресленою iнтелiгентнiстю i нескiнченною вiдданiстю своiй мрii. Лiдiя Сергiiвна признавалася: «Я була вражена польотами i людиною», i незабаром справа чоловiка стала i ii справою: вона сконструювала найменший планер у Союзi – «8 Березня». 1936 р. у подружжя народився син Роллан, а за рiк родина розпалася. Олег Костянтинович закохався в прекрасного розраховувача мiцностi Єлизавету Аветiвну Шахатунi. Вiдбулися змiни не лише в його особистому життi. Сталiн наказав закрити планеризм через утечу на навчальному лiтаку iнструктора планерноi справи в Коктебелi. Коли Антонова зняли з посади, генеральний авiаконструктор О. С. Яковлев запропонував йому посаду провiдного конструктора у своему КБ (1938—1940 pp.).

1940 р. Антонов одержав власне КБ у Ленiнградi, де через вiсiм мiсяцiв блискуче сконструював, побудував i випробував дослiдну модель лiтака зв'язку. Його серiйному випуску перешкодила вiйна. Олега Костянтиновича знову викликали до Москви. Тепер вiн випускав для фронту свiй знаменитий транспортно-десантний планер А-7, що забезпечував харчуванням, зброею, боеприпасами партизанськi загони, скидав десант у глибокий тил супротивника. Тому медаль «Партизану Великоi Вiтчизняноi вiйни» конструктору було вручено не випадково. Цiлком оригiнальною була ще одна робота О. К. Антонова – буксирувальний планер-бiплан KT «Крила танка» для перевезення повiтрям танка, приеднаного до планера, з керуванням ним з танка. Але важкi буксирувальники для його розгону з'явилися лише наприкiнцi вiйни, i планер серiйно не випускався.

У 1943—1946 рр. Антонов як перший заступник головного конструктора в ОКБ Яковлева брав безпосередню участь у створеннi Як-3, але мрiяв про самостiйну роботу. Це здiйснилося, коли в Новосибiрську було вiдкрито нове КБ, яке й очолив Олег Костянтинович. Вiйна закiнчилась, i конструктор розробив проект одного з найбiльш популярних i масових лiтакiв вiтчизняноi авiацii – унiкальний багатоцiльовий Ан-2, прозваний у народi «кукурузник». Дочку, яка народилася в перiод роботи над «Аннушкою», батьки назвали Ганною, немов визначивши ii майбутне – вона стала доцентом Киiвського iнституту цивiльноi авiацii.

Працювалося в Новосибiрську легко. Своерiдне позитивне бiополе Антонова притягало до нього людей творчих, ентузiастiв лiтакобудування. А от клiмат серйозно загрожував здоров'ю, i, за пiдрахунками лiкарiв, жити йому залишалося пiвтора року. Тому, коли уряд вирiшив почати серiйний випуск Ан-2 (Державна премiя СРСР) на Киiвському авiазаводi, Олег Костянтинович погодився на переiзд. Завод був у поганому станi: квалiфiкованих кадрiв не вистачало, родини спiвробiтникiв iнодi жили прямо в цехах. Але лiтаком зацiкавився М. С. Хрущов, у той час перший секретар ЦК КП(б)У, i пообiцяв, що колектив житиме як у Христа за пазухою. Тiльки 1952 р. КБ остаточно переiхало до Киева, де теплий клiмат цiлюще вплинув на здоров'я Антонова.

Днем народження сiмейства Ан вважаеться 6 вересня 1949 p., коли в небо злетiла перша серiйна «Аннушка». Навряд чи у свiтi е ще така невибаглива й унiверсальна машина, «що опанувала 18 професiй», була випробувана в Африцi й Антарктидi i випускалася протягом 30 рокiв. Усi лiтаки Антонова в першу чергу вiдзначалися кориснiстю, високою економiчнiстю перевезень, величезним запасом мiцностi i, отже, довговiчнiстю.

В Олега Костянтиновича завжди був «надзвичайний нюх» на технiчнi новинки. Вiн впровадив у лiтакобудування композицiйнi матерiали, монолiтнi конструкцii, точкове зварювання на клейовiй основi. А скiльки нових несподiваних конструкторських рiшень генерував його мозок! Ан-8 став першою в транспортнiй авiацii машиною нового вигляду. За широкий фюзеляж ii прозвали «повiтряним дельфiном» i «лiтаючим китом», а патрiарх радянського авiабудування А. М. Туполев схвально хмикнув: «Гарний сарай». Але практично не було жодноi машини, випуск якоi Антонову не довелося б вiдстоювати з боем. Директор заводу Шелест недолюблював самостiйного конструктора. Одного разу на партiйних зборах при всiх вiн зазначив: «Ви думаете, що пiсля “кукурузника” вам удасться створити такий серйозний лiтак?». Шелест уставляв палицi в колеса й обiйнявши посаду секретаря ЦК КПУ. І хоча «мiнiстерськi iгри» вiдняли в Антонова багато сил i нервiв, у небо злетiли: Ан-12 (Ленiнська премiя), Ан-22, Ан-26, Ан-32 (Державна премiя УРСР), Ан-72, Ан-124, що вирiшували проблеми вiйськово-транспортноi авiацii, повiтрянодесантних вiйськ i забезпечення вантажних перевезень аерофлоту; багатоцiльовi Ан-2, Ан-14, Ан-28, якi вiдзначаються здатнiстю базуватися на непiдготовлених майданчиках довжиною до 550 м; пасажирськi Ан-10 i Ан-24, якi мають високу економiчнiсть перевезень; суцiльнометалевi планери А-11, А-13, А-15, мотопланер Ан-13 i дельтаплани «Славутич».

Антонов говорив: «У кожного лiтака своя доля. Однi народжуються легко, при загальному схваленнi, пiд оплески. Це улюбленцi долi». Але деякi лiтаки розбивались, i це були найстрашнiшi моменти в життi конструктора. Пiсля загибелi Ан-10 (Золота медаль Всесвiтньоi виставки) пiд Харковом Олег Костянтинович подiлився бiдою зi своiм другом, знаменитим хiрургом М. Амосовим: «Нi, не буду бiльше будувати великих пасажирських лiтакiв. Я не переживу одночасну загибель багатьох людей… Пiсля катастрофи з “десяткою” я не раз прокидався вночi в холодному поту i тремтячою рукою знiмав трубку – невже аварiя з моiм лiтаком?». Сам Амосов вважав, що Антонов був «занадто чутливою людиною для генерального конструктора, i в той же час це було щастям для народу».

Олег Костянтинович справдi був людиною неординарною: неабиякий художник, поет, прозаiк, спортсмен, садiвник. На все вистачало сил i часу, все робив на високому професiйному рiвнi з величезною вiддачею. Умiв дружити, умiв любити. У 56 рокiв вiн одружився втрете, i Ельвiра Павлiвна, що була молодша за нього на 31 рiк, подарувала чоловiковi двох дiтей – Олену i Андрiя. Як Антонову вдалося втримати складний баланс взаемин у трьох родинах, напевно, е своерiдною чоловiчою таемницею, але дiти i дружини товаришували, а легендарна фiгура антоновськоi фiрми Єлизавета Аветiвна Шахатунi – лауреат Ленiнськоi премii, орденоносець – була заступником генерального конструктора з мiцностi. Незвичайна особистiсть Антонова вражала i притягала не тiльки жiнок. Його дружбою пишалося багато гiдних людей. Депутат, лауреат, орденоносець був щирою людиною, умiв подбати про всiх i кожного, радiв чужим прозрiнням i вiдстоював iх як своi. Коли готувалися документи до нагородження Антонова другою Золотою зiркою Героя Соцiалiстичноi Працi за створення «Антея» (першу йому вручили на честь 60-рiччя 1966 р.), Олег Костянтинович вiдмовився на користь свого заступника А. Я. Белолипецького. Говорять, що Брежнев, прочитавши письмову вiдмову Антонова, дуже здивувався: «У наш час ще трапляються люди, якi вiдмовляються вiд нагород…»

Любив Олег Костянтинович i робити сюрпризи. Одним iз них став крилатий гiгант «Антей» – Ан-22, що вразив вiдвiдувачiв Всесвiтнього салону авiацii в Ле-Бурже. «Лiтаючий собор», «потяг у повiтрi», «мегалiтак», «нова епоха в лiтакобудуваннi» – якi тiльки епiтети не придумували захопленi журналiсти. Таке ж враження справив у свiтi i «Руслан» – Ан-124 (1985 p.), останнiй лiтак, створений пiд керiвництвом Антонова. Потiм поголос рознiс легенду про те, що конструктор зашифрував у його назвi абревiатуру слiв «Русский лайнер Антонова». Цьому велетню лише стоянка потрiбна розмiром з футбольне поле. Усерединi кожного з чотирьох двигунiв людина може стояти на повний зрiст. У кабiни льотчикiв i змiнного екiпажу треба дертися сходами на висоту третього поверху. Вiн здатний пiднiмати в повiтря вантаж вагою 150 тонн. Фахiвцi вважають, що втiлена в «Русланi» конструкторська думка настiльки випередила час, що цей лiтак буде вважатися сучасним iще рокiв 20—30.

В останнi роки життя здоров'я все частiше пiдводило генерального конструктора. 1979 р. вiн перенiс складну операцiю з видалення пухлини кишечника, 1982 р. рiзко загострився туберкульозний процес у легенях. Але не це пiдкосило Олега Костянтиновича, а людська заздрiсть i пiдлiсть. Хтось пiсля першого випробування «Руслана» написав анонiмку, почалися розгляди «у верхах». Емоцiйний Антонов, який завжди болiсно сприймав несправедливiсть, помер 4 квiтня 1984 р. вiд iнсульту.

Ім'я видатного конструктора продовжуе жити не тiльки в лiтаках, створених за його особистоi участi: його носить i молодша сестричка «Руслана» – «Мрiя» – Ан-225, розроблена генеральним конструктором П. В. Балабуевим. У салонi Ле-Бурже цей супергiгант з'явився, несучи на спинi космiчний корабель багаторазового використання «Буран». «Видовище надзвичайне, такого ще не було, – писали французькi журнали. – Це лiтаючий ангар, у який можна запхати що завгодно – усе влiзе… В Антонова з'явилися талановитi послiдовники, цiлком гiднi покiйного конструктора. Це вже не школа – це справжнiй унiверситет конструювання».




Бандера Степан Андрiйович


(народ. 1909 р. – пом. 1959 р.)








Украiнський полiтичний дiяч, один iз лiдерiв Органiзацii украiнських нацiоналiстiв, керiвник украiнського нацiонального опору (1939—1954рр.).



Степан Бандера – значна й суперечлива особистiсть в iсторii Украiни. Його iм'я з ненавистю вимовляли польськi й нiмецькi окупанти, а для радянськоi влади «бандерiвцi» стали втiленням найнебезпечнiших i запеклих злочинцiв. Це слово на довгi роки ввiйшло у мову народiв, якi населяли СРСР, i оцiнювалося нарiвнi iз «сепаратистами», «нацiоналiстами» i навiть «фашистами». Породжене в надрах радянськоi пропагандистськоi кухнi поняття «бандерiвщина» успiшно впоралось iз завданням розколу украiнського народу на «своiх» i «чужих». І навiть у сучаснiй Украiнi воно продовжуе виконувати таку функцiю. Однi вважають Степана Бандеру визволителем i борцем за незалежнiсть, iншi – терористом, який для досягнення своiх цiлей не щадив мирного населення.

Майбутнiй лiдер ОУН народився 1 сiчня 1909 р. у селi Старий Угринiв Калуського повiту Галичини, що входила тодi до складу Австро-Угорськоi iмперii, у сiм'i греко-католицького священика. Степан був другою дитиною. Крiм нього, у батькiв – Андрiя i Мирослави Бандер – було ще шестеро дiтей.

Якщо родичi з боку батька займалися землеробством i полiтикою не цiкавилися, то з боку матерi було чимало свiдомих борцiв за права украiнцiв: Павло Глодзинський, дядько Степана, був одним iз засновникiв «Маслосоюзу» i кредитного товариства «Сiльський господар». Ще один дядько, Ярослав Веселовський, став депутатом Вiденського парламенту.

Степан рiс у будинку, де панувала атмосфера украiнського патрiотизму, живих нацiонально-культурних традицiй. Його батько брав активну участь у вiдродженнi Украiнськоi держави в 1918—1920 pp., був депутатом парламенту Захiдно-Украiнськоi Народноi Республiки (ЗУНР).

На той час хлопчику виповнилося 10 рокiв, i варто було подумати про гiмназiю. Початкову освiту вiн здобув удома за допомогою матерi i прихожих учителiв, а 1919 р. склав вступний iспит до класичноi гiмназii м. Стрия.

Степан мiг учитися лише завдяки матерiальнiй допомозi дiда i бабусi. До тiеi ж гiмназii пiшли його брати i сестри. На канiкулах вони працювали в господарствi батька, а пiд час навчання – у дiда. 3 14 рокiв Степан заробляв власнi грошi, даючи уроки молодшим гiмназистам. Навчання в гiмназii проходило пiд наглядом польськоi влади, але деякi вчителi змогли вкласти в обов'язкову програму украiнський нацiональний змiст.

Однак головне патрiотичне виховання гiмназисти дiставали в шкiльних нелегальних молодiжних органiзацiях. У той час серед пiдлiткiв популярною була органiзацiя «Пласт» (на зразок скаутських). Звичайно, i Бандера не мiг ii оминути. Кiлька рокiв через слабке здоров'я його не приймали в «пластуни». Вiн завзято тренувався, змiцнював здоров'я i нарештi був зарахований до загону iм. Ярослава Осмомисла. «Пласт» займався пiдготовкою пiдлiткiв до майбутньоi збройноi боротьби за незалежнiсть Украiни, патрiотичним вихованням i поширенням забороненоi лiтератури.

1927 p., успiшно закiнчивши гiмназiю, Степан мав намiр поiхати на навчання до Украiнськоi господарськоi академii в Поде-брадах (Чехословаччина), але не змiг одержати паспорт для виiзду. Довелося залишитися вдома на рiк. У рiдному селi займався господарством i культпросвiтньою дiяльнiстю: керував театральним гуртком i хором, заснував вiйськово-спортивне товариство «Луг», брав участь в органiзацii кооперативу. Мiцна сiльська школа в Старому Угриновi з'явилася теж завдяки старанням Бандери.

На той час Степан уже був членом Украiнськоi вiйськовоi органiзацii (УВО), утвореноi в 1920 р. iз загонiв Сiчових Стрiльцiв на чолi з Євгеном Коновальцем. За дорученням УВО Бандера вiв пропаганду в рiдному i сусiднiх селах. У стихiю пiдпiльноi роботи вiн занурився, ледь вступивши на агрономiчний факультет Львiвського полiтехнiчного iнституту. Хоча Степан чесно намагався навчатись, диплом iнженера-агронома вiн так i не отримав: перешкодила полiтична дiяльнiсть i арешт.

1929 р. завершився процес об'еднання всiх нацiоналiстичних органiзацiй Захiдноi Украiни в едину Органiзацiю украiнських нацiоналiстiв. Провiдником (керiвником) ОУН був обраний Євген Коновалець, а створена ранiше УВО ввiйшла до ОУН як один з пiдроздiлiв. Членом новоi органiзацii Бандера став з початку ii iснування. Уже маючи досвiд революцiйноi дiяльностi, вiн керував поширенням пiдпiльноi лiтератури, яку друкували за межами Польщi. На цей перiод припадають його першi арешти, що стали школою полiтичноi боротьби.

Незабаром Степан Бандера ввiйшов до складу Крайовоi екзекутиви (виконавчого органу) ОУН, посiвши посаду секретаря вiддiлу пропаганди в Захiднiй Украiнi. Вiн дiйсно пiднiс пропаганду нацiональноi iдеi на високий рiвень. Почалися масовi акцii, що мали на метi пробудження полiтичноi активностi народу. Зокрема, Бандера задумав i провiв «Шкiльну акцiю», коли учнi викидали зi шкiл польськi герби i прапори, вiдмовлялися вiдповiдати польською мовою i бойкотували вчителiв-полякiв. «Антимонопольна акцiя» являла собою вiдмовлення украiнцiв купувати горiлку i тютюн. ОУН закликала: «Геть з украiнських сiл i мiст горiлку i тютюн, тому що кожен грiш, витрачений на них, збiльшуе фонди польських окупантiв». Польськi газети негайно подали це як черговий доказ украiнського антисемiтизму: адже власниками питних закладiв, як правило, були евреi.

Для проведення таких акцiй були потрiбнi чималi кошти. Тому бойовики ОУН, перебуваючи у станi вiйни з польською державою, часто грабували банки i поштовi вiддiлення. При цьому iнодi гинули випадковi перехожi. Звичайно, такi дii завдавали удару по iмiджу органiзацii. Зрозумiвши це, Степан Бандера заборонив акцii експропрiацii. Вирiшено було зосередитися на полiтичнiй пропагандi.

На початку 1933 р. конференцiя Проводу ОУН у Празi затвердила Степана Андрiйовича на посадi крайового провiдника. Почалася серйозна робота з розширення структури ОУН i органiзацii пiдпiльного навчання кадрiв. Щоб iще раз нагадати про цiлi боротьби з режимом, було проведено серiю каральних акцiй проти представникiв польськоi влади. Два найбiльш вiдомi полiтичнi вбивства того часу набули широкого розголосу у свiтi. 21 жовтня 1933 р. 18-рiчний студент Микола Лемик убив спiвробiтника радянського консульства у Львовi О. Майлова, заявивши, що прийшов помститися за голодомор в Украiнi, улаштований бiльшовиками. Цим полiтичним убивством керував особисто Бандера. Суд над Лемиком дав можливiсть стверджувати, що голод в Украiнi – дiйсний факт.

Ще однiею жертвою помсти ОУН став мiнiстр внутрiшнiх справ Польщi Бронiслав Перацький. Рiшення про його усунення було прийнято на спецiальнiй конференцii ОУН у Берлiнi, де був присутнiй Андрiй Мельник, представник Проводу украiнських нацiоналiстiв, i крайовий провiдник Степан Бандера. Убивство було актом вiдплати за проведену в 1930—1932 pp. пiд керiвництвом Перацького операцiю «пацифiкацii» (умиротворення), коли внаслiдок дiй польськоi полiцii й армii було зруйновано i спалено сотнi сiл, убито кiлька тисяч жителiв Галичини i Волинi. План замаху розробив Роман Шухевич, приводив його в дiю Микола Лебiдь, загальне керiвництво здiйснював Степан Бандера. Органiзатора i виконавця замаху було арештовано, а крiм них – iще 10 осiб, обвинувачених у пiдготовцi злочину.

Два роки тривало слiдство. Бандеру тримали в окремiй камерi закутим у кайдани. На судi у Львовi обвинувачуванi вiдмовлялися говорити польською мовою, вiталися словами «Слава Украiнi!» i перетворили зал процесу на трибуну пропаганди iдей ОУН. Степана Бандеру, Миколу Лебедя i Ярослава Карпинця суд засудив до страти. За амнiстiею, оголошеною ранiше, вищу мiру замiнили на довiчне ув'язнення. Кiлька спроб пiдготувати втечу Бандери з в'язницi не мали успiху. За гратами вiн просидiв до 1939 р. Коли Нiмеччина напала на Польщу, мiстечко, в якому була в'язниця, було бомбардоване. Тюремна охорона розбiглась, а Степана Бандеру випустили з камери звiльненi в'язнi-украiнцi.

Опинившись на волi, Бандера приiхав до Львова. За кiлька днiв до цього мiсто було зайняте Червоною Армiею. Спочатку перебувати там було вiдносно безпечно. Протягом декiлькох тижнiв вiдбувалася розробка стратегii майбутньоi боротьби. Продумувався план дiй у разi масових репресiй i депортацiй радянськими вiйськами населення Украiни.

НКВС уже пiд час львiвського процесу 1936 р. виявляв цiкавiсть до ОУН i самого Бандери. Адже тодi Степан Андрiйович заявив: «ОУН бореться з бiльшовизмом тому, що бiльшовизм – це система, за допомогою якоi Москва поневолила украiнську нацiю, знищивши украiнську державнiсть… Бiльшовики застосовують методи фiзичного знищення – масовi розстрiли i голод, тому i ми в боротьбi з ними застосовуемо фiзичнi методи».

Тепер органiзацii випала реальна можливiсть показати, що вона виступае проти будь-яких окупантiв Украiни, чию б форму вони не носили. Пiсля звiльнення з польських в'язниць бiльшостi оунiвцiв почалося формування густоi мережi ОУН по всiй Украiнi, налагодження широкомасштабноi дiяльностi. Незабаром Бандера прибув до Кракова для узгодження подальших планiв. Було потрiбне також термiнове лiкування хвороби суглобiв, що загострилась у в'язницi. Довелося нелегально перетинати радянсько-нiмецьку демаркацiйну лiнiю.

На той час в органiзацii були внутрiшнi конфлiкти: мiж молодими i бiльш досвiдченими, мiж керiвництвом, що комфортно живе в емiграцii, i основною масою членiв ОУН, що працювали за умов пiдпiлля i полiцейського переслiдування.

Лiдер ОУН Євген Коновалець, використовуючи свiй дипломатичний i органiзацiйний талант, умiв гасити суперечностi. Загибель його 1938 р. у Роттердамi стала важкою втратою для нацiоналiстичного руху. Спадкоемцем Коновальця став його найближчий соратник, полковник Андрiй Мельник – людина добре освiчена, стримана i толерантна. Подальшi подii прийняли драматичний оборот для украiнського нацiонально-визвольного руху.

Пiсля нарад у Краковi i Вiднi Бандеру було делеговано до Рима для переговорiв з Мельником. Головна розбiжнiсть мiж Проводом ОУН i Крайовою екзекутивою полягала в стратегii нацiонально-визвольноi боротьби. Бандера i його однодумцi вважали за необхiдне пiдтримувати контакти з усiма воюючими сторонами, не зближаючись нi з яким угрупованням, розраховуючи лише на власнi сили, оскiльки в незалежностi Украiни не був зацiкавлений нiхто. Фракцiя Мельника вважала, що потрiбно робити ставку на Нiмеччину.

Не зумiвши домовитися, кожне з двох угруповань проголосило себе единим законним керiвництвом ОУН. Надалi антагонiзм мiж ними досяг такого загострення, що вони нерiдко боролись одне проти одного з такою жорстокiстю, як i проти ворогiв Украiни.

Ставлення нiмецького керiвництва до ОУН було суперечливим. Користуючись цим, бандерiвцям удалося створити «Легiон украiнських нацiоналiстiв», що складався з двох батальйонiв – «Нахтiгаль» (соловей) i «Роланд». Нiмцi планували використовувати iх у пiдривних цiлях, а Бандера сподiвався, що вони стануть ядром майбутньоi украiнськоi армii.

30 червня 1941 p., вiдразу ж пiсля вiдступу Червоноi Армii, Нацiональнi збори у Львовi проголосили Акт вiдновлення Украiнськоi державностi. Було утворено украiнський уряд у складi 15 мiнiстрiв на чолi з Ярославом Стецьком. Слiдом за фронтом на схiд було вiдправлено загони ОУНiвцiв по 7—12 осiб (усього близько 2 тис. осiб), що мали формувати украiнськi органи самоврядування на захоплених нiмцями територiях.

Нiмеччина, однак, зовсiм не була зацiкавлена в незалежнiй Украiнi. Гiтлер доручив Гiммлеру термiново лiквiдувати «бандерiвську диверсiю». До Львова негайно прибула команда СД i спецгрупа гестапо. Стецька i Бандеру заарештували. Украiнськi батальйони «Нахтiгаль» i «Роланд» було розформовано, iхнiх командирiв арештовано.

Нацисти кинули до концтаборiв i в'язниць сотнi украiнських борцiв за незалежнiсть. Почався масовий терор. У концтаборi Освенцiм були по-звiрячому замученi брати Степана Бандери – Олекса i Василь. Декiлькома мiсяцями ранiше органами НКВС у Львовi був арештований i пiзнiше розстрiляний i батько – Андрiй Бандера. Сестер Марту й Оксану вiдправили на вiчне поселення в Красноярський край.

Бандера пробув у таборi Заксенхаузен до кiнця 1944 р.

Восени 1942 р. з партизанських загонiв бандерiвцiв, мельникiвцiв i «Полiськоi сiчi» було сформовано Украiнську повстанську армiю (УПА) на чолi з Романом Шухевичем. УПА вела боротьбу з радянськими вiйськами, червоними партизанами, польською армiею i фашистами.

Вiдчувши на своiй шкурi силу УПА, нiмцi почали шукати в нiй союзника проти Москви. У груднi 1944 р. Бандеру i декiлька його сподвижникiв було звiльнено. Йому так i не вдалося потрапити до Украiни. Центральнi органи ОУН розташували на заходi Нiмеччини. На засiданнi ради керiвництва Степана Андрiйовича було обрано керiвником закордонноi частини ОУН. На конференцii 1947 р. Бандеру обрали керiвником усiеi Органiзацii украiнських нацiоналiстiв. На той час у закордонних частинах виникла опозицiя Бандерi. Йому дорiкали за диктаторськi нахили i неокомунiстичну iдеологiю. Пiсля тривалих дискусiй Бандера подав у вiдставку i збирався iхати до Украiни. Однак вiдставку прийнято не було. Ще двiчi – у 1953 i 1955 pp. – конференцii ОУН обирали його головою керiвництва.

Пiсля вiйни родина С. Бандери опинилася в зонi радянськоi окупацii. Пiд вигаданими iменами його дружина i двое дiтей ховалися вiд агентiв КДБ. Часто родина недоiдала, дiти росли хворобливими. З початку 1950-х pp. мати з дiтьми оселилася в маленькому селi Брайтбрун. Тут Степан мiг бувати частiше; незважаючи на зайнятiсть, батько придiляв час для занять з дiтьми украiнською мовою. 1954 р. родина переiхала до Мюнхена, де вже жив Степан Андрiйович.

В останнi 15 рокiв життя Степан Бандера опублiкував велику кiлькiсть теоретичних праць, у яких аналiзувалася полiтична ситуацiя у свiтi, у СРСР, в Украiнi, намiчалися шляхи подальшоi боротьби. Цi статтi не втратили свого значення й нинi. Так, у працi «Слово до украiнських нацiоналiстiв-революцiонерiв за кордоном» Бандера писав: «Самостiйноi держави украiнський народ зумiе домогтися шляхом боротьби i працi. Без активноi боротьби найсприятливiшi ситуацii не дадуть нам нiколи державноi незалежностi – тiльки замiну одного поневолення iншим. Як звiльнення, так i захист самостiйностi Украiни може в основi своiй спиратися лише на власнi украiнськi сили, на власну боротьбу i постiйну готовнiсть до самозахисту».

15 жовтня 1959 р. Степан Бандера вiдпустив охорону i ввiйшов до пiд'iзду будинку, в якому жив разом iз родиною. На сходах його зустрiла молода людина. Зi спецiального пiстолета вона вистрiлила в обличчя провiдниковi ОУН струменем розчину цiанистого калiю. Сталася зупинка серця.

Це вбивство було заключним актом 15-рiчного полювання на лiдера украiнських нацiоналiстiв. Убивцею виявився агент КДБ, 30-лiтнiй украiнець Богдан Сташинський. За виконане завдання шеф КДБ Шелепiн вручив йому в Москвi орден Червоного Прапора.

Ім'я Степана Бандери для багатьох його спiввiтчизникiв не лише на захiдноукраiнських землях стало символом iще за життя, символом i прапором боротьби за незалежнiсть i соборнiсть Украiни.




Бердяев Микола Олександрович


(народ. 1874 р. – пом. 1948 р.)








Релiгiйний фiлософ, публiцист, автор творiв: «Змiст творчостi», «Фiлософiя вiльного духу», «Про призначення людини», «Доля Росii», «Джерела i змiст росiйського комунiзму», «Фiлософiя нерiвностi», «Самосвiдомiсть» та iн.



У себе на батькiвщинi вiн був менш вiдомий, нiж на Заходi. За кордоном його краще прочитали i зрозумiли освiченi iнтелектуали, якi назвали Бердяева «росiйським Гегелем XX ст.», «одним з унiверсальних людей нашоi епохи». Це був мислитель, який зумiв поеднати дух культури, iсторiю двох систем – Сходу i Заходу – i який сказав про необхiднiсть людськоi свободи бiльше, нiж будь-хто iз фiлософiв усього свiту.

Бердяев походив зi старовинного роду. Батько майбутнього фiлософа, штаб-ротмiстр у вiдставцi, предводитель дворянства, голова Киiвського земельного банку Олександр Михайлович Бердяев був одружений iз князiвною Алiною Сергiiвною, уродженою Кудашевою, француженкою по матерi. Їхнiй первiсток Сергiй згодом став вiдомим поетом-сатириком. А другий син, Микола, народився на п'ятнадцять рокiв пiзнiше, 18 березня 1874 р.

Дитинство Миколки було розмiреним i щасливим. Безжурне життя в багатiй дворянськiй садибi при люблячiй няньцi, турбота батькiв, поiздки з ними на закордоннi курорти створювали особливу атмосферу, характерну для бiльшостi дворянських родин. Здобувши домашню освiту, 14-рiчний Микола був вiдданий у престижний закритий навчальний заклад – Киiвський кадетський корпус, пiсля закiнчення якого вступив до Киiвського унiверситету, на природничий i юридичний факультети одночасно.

Початок навчання в унiверситетi припав на час виникнення в Росii марксистських гурткiв. Членом одного з них – Центрального гуртка саморозвитку – Бердяев став у 1895 р. Його наставником був сам Плеханов, а майбутнiй бiльшовицький нарком освiти Луначарський – товаришем по боротьбi. Незабаром трапився перший арешт Миколи за участь у студентських демонстрацiях. Удруге його заарештували навеснi 1898 р. – за приналежнiсть до киiвського Союзу боротьби за звiльнення робiтничого класу. Виключений iз унiверситету i випущений iз в'язницi пiд заставу, Бердяев в очiкуваннi вироку основний час присвячував публiцистицi. У цей перiод вiн написав першу серйозну статтю про нiмецького соцiалiста Ф. Ланге i критичну фiлософiю.

Основою оригiнальноi фiлософськоi системи Бердяева була свобода. Вiн вважав, що «весь свiтовий процес е будiвлею теми про свободу, е трагедiею, пов'язаною з виконанням цiеi теми». Трагедiя походить вiд того, що тягар свободи не кожному пiд силу. Цi думки пролунали в його першiй книзi «Суб'ективiзм i iндивiдуалiзм у суспiльнiй фiлософii», що, ледь вийшовши з друку, вiдразу ж принесла досi невiдомому лiтератору майже всеросiйську славу.

Щоправда, сам фiлософ-революцiонер у цей момент уже перебував пiд гласним наглядом полiцii у Вологодськiй губернii, куди його було вислано на три роки за вироком суду. Фiлери мiсцевого охоронного вiддiлення зазначали, що влiтку 1901 р. вони бачили, як вiн катався на велосипедi, читав книжечки в мiському саду або в публiчнiй бiблiотецi, проводжав «панночку рокiв 19, розкiшно одягнену, з якою увесь час ходив пiд руку».

По закiнченнi заслання Микола оселився в Петербурзi й 1904 р. одружився з Лiдiею Трушевою, дочкою вiдомого петербурзького адвоката, яка прожила з ним довгi роки в любовi й злагодi. За його зiзнанням, «Лiдiя була людиною надзвичайноi духовностi, перед смертю вона наблизилася до святостi».

У цiлому 1900-тi pp. були бурхливими в життi Миколи Олександровича: редагування журналу «Новое время», робота в «Союзi звiльнення», участь у петербурзьких релiгiйно-фiлософських зборах, лiтературних «середах» у В'яч. Іванова, де Бердяев був беззмiнним головою. На цих «середах» збирався весь цвiт росiйськоi лiтератури i фiлософii срiбного столiття – Ф. Сологуб, О. Блок, В. Брюсов, А. Белий, Л. Шестов, С. Франк.

1909 p. ознаменувався виходом у свiт збiрника статей про росiйську iнтелiгенцiю «Вiхи» – книги, яка так чи iнакше розбурхала всiх мислячих людей у Росii. Варто сказати, що в результатi чотирьох перевидань наклад збiрника досяг 16 тис. примiрникiв. Величезному на той час накладу вiдповiдала безпрецедентна кiлькiсть вiдгукiв у перiодичнiй пресi (250 дописiв за рiк). На спростування основних думок збiрника публiкувалися замiтки, статтi i навiть цiлi книги, у тому числi й далеких вiд фiлософii авторiв, якi нещадно критикували Бердяева, Булгакова i Франка.

До речi, Бердяев був знайомий iз С. Булгаковим ще по Киiвському унiверситету. Саме Сергiй Миколайович увiв його до гуртка Новосьолова, де проходили палкi дебати на релiгiйнi теми. Разом з новими друзями Микола побував у Зосимовiй пустинi, у шанованих старцiв Германа й Олексiя. Ця поiздка виявилась якоюсь мiрою вирiшальною для фiлософа. Вiн згадував пiзнiше: «У будь-якому разi, менi було зрозумiло, що я не належу до людей, якi вiддають свою волю духовному керiвництву старцiв. Мiй шлях був iнший i, можливо, важчий… я не мiг упокорити своеi волелюбностi».

У цi роки Бердяев був тiсно пов'язаний iз Релiгiйно-фiлософським товариством у Москвi, де робив доповiдi та виступав опонентом iнших фiлософiв. На початку 1910-х pp. вiн на якийсь час одiйшов вiд справ, пов'язаних iз релiгiйною та видавничою дiяльнiстю, цiлком присвятивши себе книзi, що по праву вважаеться однiею з вершин фiлософськоi думки Росii. Праця, що вийшла 1916 p., називалася «Смисл творчостi. Досвiд виправдання людини». У нiй автор стверджував, що людина е творiнням за образом i подобою Творця. І виправданням людського життя, основним змiстом його i шляхом до спасiння е творчiсть: «Творчiсть… е виявлення надмiрноi любовi людини до Бога, вiдповiдь людини на Божий заклик, на Боже чекання».

Займаючись фiлософськими роздумами, Микола Олександрович не залишався осторонь i вiд подiй сучасностi. За газетну статтю на захист ченцiв Афонського Свято-Пантелеймонового монастиря, звинувачених у ересi, його вiддали до суду, i погроза вiчного поселення в Сибiру залишалася реальною аж до революцii, яка скасувала всi полiтичнi процеси.

Лютий i жовтень 1917 р. Бердяев зустрiв у Москвi: «Я пережив росiйську революцiю як момент моеi власноi долi, а не як щось ззовнi менi нав'язане. Ця революцiя вiдбулася зi мною, хоча я ставився до неi дуже критично й обурювався проти ii злих проявiв». У першi пореволюцiйнi роки фiлософ повернувся до громадськоi дiяльностi. Восени 1918 р. вiн органiзував у Москвi Вiльну академiю духовноi культури, де читали своi курси А. Белий, В'яч. Іванов, С. Франк, улаштовувалися семiнари, публiчнi збори з дебатами. Сам Бердяев вiв семiнар за Достоевським, читав курси «Фiлософськоi релiгii» i «Фiлософii iсторii». На грунтi останнього курсу вiн видав книгу «Смисл iсторii. Досвiд фiлософii людськоi долi», що поряд iз «Смислом творчостi» цiнував понад усе написане ним у доемiгрантський перiод.

Дiяльнiсть Бердяева, який став помiтною фiгурою в бiльшовицькiй столицi, почала привертати увагу новоi влади. 1920 р. вiн був заарештований у зв'язку зi справою «Тактичного центру», допитаний особисто Ф. Дзержинським i звiльнений без будь-яких наслiдкiв. 1922 р. стався другий арешт, а у вереснi – вислання за межi РРФСР з iдеологiчних причин у складi 160 представникiв iнтелiгенцii, опозицiйно налаштованих до нового ладу.

Першим мiсцем проживання родини Бердяевих став Берлiн, а з лiта 1924 р. вони оселилися в робiтничому передмiстi французькоi столицi – Кламарi, де спочатку наймали квартиру, а потiм переiхали до власного будинку, отриманого у спадщину вiд друга родини англiйки Флоренс Вест. Жили вони скромно, за висловом Миколи Олександровича, «як у монастирi: нiяких розваг, вiзитiв, поiздок (крiм необхiдного лiкування)». У Парижi Бердяев вiдновив дiяльнiсть заснованоi ним iще в Берлiнi релiгiйно-фiлософськоi академii. З 1925 р. вiн видавав «орган росiйськоi релiгiйноi думки» – журнал «Путь». Постiйно брав участь у мiжнародних конгресах i симпозiумах, органiзовував зустрiчi представникiв католицькоi, протестантськоi i православноi релiгiйно-фiлософськоi думки.

1940-тi pp. виявилися для родини Бердяевих надзвичайно важкими: вiйна, нiмецька окупацiя, нестача палива i харчiв, хвороби, серйозна операцiя, перенесена Миколою Олександровичем 1942 р. Пiд час Другоi свiтовоi вiйни загострилось i його патрiотичне почуття, що змусило одного разу визнати: «Я не нацiоналiст, але росiйський патрiот». Така позицiя загрожувала арештом, але, як з'ясувалося пiсля вiйни, хтось iз вищого нiмецького командування вважав себе знавцем i захисником фiлософii, i це врятувало Бердяева вiд переслiдувань гестапо.

Через кiлька мiсяцiв пiсля закiнчення вiйни Бердяев пережив велике горе – у вереснi 1945 р. поховав дружину, яка протягом майже сорока рокiв була для нього единою коханою жiнкою, ii пам'ятi присвячена одна з останнiх книг фiлософа – «Екзистенцiальна дiалектика божественного i людського». Наприкiнцi життя вiн здобув учений ступiнь доктора Кембриджського унiверситету, був навiть представлений до Нобелiвськоi премii, але одержати ii не встиг. 23 березня 1948 р. Микола Олександрович помер.

Фiлософська i лiтературна творчiсть Бердяева широка i рiзноманiтна. Його перу належить понад 450 робiт. Але про що б не писав фiлософ, вiн завжди був вiрний головному напрямку, що визначив для себе ще в юнацтвi: «Мене називають фiлософом свободи… Свобода для мене – первинне буття. Своерiднiсть мого фiлософського типу насамперед у тому, що я вважаю пiдвалинами фiлософii не буття, а свободу. У такiй радикальнiй формi цього, здаеться, не робив жоден фiлософ. По сутi, я все життя пишу фiлософiю свободи, намагаючись ii вдосконалити i доповнити».




Биков Леонiд Федорович


(народ. 1928 р. – пом. 1979 р.)








Видатний актор, режисер, сценарист. Народний артист УРСР (1974р.). Заслужений артист РРФСР (1965р.). Лауреат Всесоюзного кiнофестивалю (1974р.) у номiнацiях за кращу акторську роботу i фiльм «Убiй iдуть лише “старики “» i Державноi премii УРСР (1977р.) за фiльм «Amu-бати, йшли солдати».



Леонiда Бикова народ не просто любив. У ставленнi до нього в людей назавжди залишилась особлива iнтонацiя, близька до його творчостi i найточнiше визначаеться словами «нiжнiсть» i «теплота». Друг актора І. Миколайчук у нарисi «Душа актора» згадував, як одна жiнка, в якоi Биков зупинявся пiд час зйомок, якось сказала: «У Леонiда Федоровича душа як окраець хлiба – хоч до рани прикладай!»

Леонiд народився 12 грудня 1928 р. у селi Знаменському Слов'янського району Донецькоi областi, через рiк родина переiхала в робiтниче селище Прокатку пiд Краматорськом. Тямущий, веселий хлопчисько стати актором i не думав. Вiн марив небом i мрiяв вступити до льотного училища. Тому 1943 р. у Барнаулi, куди батькiв евакуювали разом iз заводом, Леонiд з'явився у вiйськкомат, додав собi три роки i попросив вiдправити його на фронт. Його хитрощi вiдразу викрили через маленький зрiст i обличчя вiчного пiдлiтка, тому довелося школу закiнчувати. Але 1945 р. у Ленiнградi Биков усе-таки вступив до 2-i спецшколи для льотчикiв. Провчитися йому довелося лише мiсяць: вiдрахували знову ж через маленький зрiст. Тодi Леонiд i вирiшив стати артистом, маючи невеликий досвiд на аматорськiй сценi Палацу культури iм. Ленiна. Конкурс до Киiвськоi школи актора вiн не витримав. А от екзаменатори Харкiвського театрального iнституту виявилися бiльш далекоглядними, нiж киiвськi, i вже з першого курсу Биков грав Павку Корчагiна на сценi Харкiвського театру iм. Шевченка – випадок, що не мае прецеденту. Пiсля закiнчення навчання, з 1951 по 1960 p., вiн уже був постiйним членом трупи цього театру: його репертуар росiйською i украiнською мовами складався практично з лiричних i комедiйних ролей, властивих акторському амплуа Леонiда.

Паралельно з навчанням почалась i робота Бикова в кiно. Вiдомий режисер Ф. М. Ермлер, який першим зняв його в картинi «Переможцi», сказав Леонiдовi пiсля декiлькох дублiв: «Ти приречений бути кiноартистом. Є люди, якi можуть приходити в кiно i йти з нього. Ти вже нiкуди не пiдеш». На жаль, фiльм так i не вийшов на екрани, проте актора помiтили i запропонували невелику, але дуже теплу, милу роль колгоспного кучера Сашка у фiльмi «Доля Марини» (1953 р.). Глядацька любов прийшла до Бикова пiсля комедii «Приборкувачка тигрiв» (1954 p.), де без нього просто неможливо уявити всi перипетii любовного трикутника. Леонiд унiс у картину зворушливо-гумористичну ноту, якою вiдзначалися згодом майже всi його роботи. Нероздiлене кохання, непутящiсть, завзятiсть – ось основнi характеристики биковських героiв. Фiльм мав величезний успiх у публiки, а iм'я актора стало вiдомим усьому Союзу. Коли ж на екрани вийшов «Максим Перепелиця» (1955 p.), де Биков зiграв головну роль – такого собi молодшого, непутящого брата Василя Тьоркiна, – народ визнав його кiнозiркою.

Запам'яталися глядачам i образи, створенi актором у фiльмах «Чужа рiдня», «Дорога моя людина», «Добровольцi», «Сварка в Лукашах», «Травневi зiрки». Погоджуючись на новi пропозицii, вiн намагався вибирати ролi рiзноманiтного плану, щоб не повторювати привабливий, але швидко набридлий йому тип Максима Перепелицi. Майстернiсть актора зростала вiд фiльму до фiльму, i в «Альошчиному коханнi» (1961 р.) вiн використовував зовсiм iншi барви, показав нескiнченну цiлiснiсть почуття закоханого хлопчика. Усi друзi Леонiда Федоровича визнавали, що Альошка – «це вилитий Льоня».

З театром 1960 р. Бикову довелося розпрощатися: керiвництво заборонило брати участь у зйомках гоголiвськоi «Шинелi». Ця роль, запропонована йому О. Баталовим (нiчого подiбного нiхто з кiнематографiстiв йому не пропонував), уже в тi роки змогла б змiнити амплуа актора. Але вiдому фразу Акакiя Акакiйовича на адресу нестерпних чиновникiв-колег: «Облиште мене, навiщо ви мене кривдите?» – вимовив iнший Биков – Ролан. «Страшенно хотiлося, щоб театр був кафедрою, яскравою, захоплюючою, але кафедрою, – писав Леонiд Федорович своему харкiвському другу i колезi М. Борисенку. – Із глядачем треба говорити на теми, якi хвилюють його, не брехати, пристрасно, захоплююче мiркувати, сперечатися… Я живу дотепер цими iдеалами, точнiше, намагаюся жити, тому що життя ламае iх i порушуе на кожному кроцi. Але це найсвятiше, без цього нудно i марно буде жити».

Биков iз дружиною Тамарою Костянтинiвною та двома дiтьми Олексiем i Мар'яною переiхав до Ленiнграда, де на «Ленфiльмi» йому дали можливiсть спробувати себе в кiнорежисурi. Пiсля спiльноi з Г. Раппопортом короткометражки «Як мотузочка не в'еться…» вiн зняв свiй перший художнiй фiльм – лiричну комедiю «Зайчик» (1964 p.), де виконав головну роль. Картина про наiвного i боязкого гримера зi зворушливою i делiкатною душею бiльше року пролежала на полицi. Тема маленькоi людини була неактуальна в роки, коли був потрiбний герой – оптимiст, переможець, будiвник комунiзму. Критика фiльм дружно лаяла. Утiм, i Биков-режисер вважав його не дуже вдалим. У розмовi з Симоновим вiн заявив: «На менi весь середнiй радянський кiнематограф тримаеться». Керiвництво «Ленфiльму» до режисури його бiльше не допускало, та й сам вiн туди вже не рвався i навiть вiдмовлявся вiд численних пропозицiй знiматися в картинах. За дев'ять рокiв, проведених у Ленiнградi, глядачi побачили актора лише в декiлькох фiльмах: «На сiмох вiтрах», «Коли розводять мости», «У мiстi С», «Розвiдники», «Обережно, бабуся!». Биков також писав сценарii i грав крихiтнi, але все-таки яскравi ролi в сатиричному кiножурналi «Фитиль». В одному з листiв до Борисенка вiн зiзнавався: «Уже майже рiк не знiмаюся. Не хочу. Вiдмовився вiд 9 сценарiiв. Не хочу брати участь у брехливих i антихудожнiх речах. Звичайно, довго не протримаешся, треба виконувати план студii. Усе частiше думаеш, що треба повертатися додому. Але в театрi, мабуть, те ж саме. У чому ж суть? Як же зробити, щоб жити на рiвнi? Може, це наша проклята робота?» Проте 1965 р. Л. Бикову було присвоене звання заслуженого артиста РРФСР.

1969 р. Леонiд Федорович iз родиною переiхав до Киева. Але роботи до душi на кiностудii iм. О. Довженка талановитому актору теж не було. Незважаючи на тривалi простоi, вiн не дозволяв собi братися за роль, що, за його мiрками, була антихудожньою. А ось рядки ще з одного листа Викова: «Усю нiч не спав. Розповiсти б усю правду, як загубили театр. Чому з Киiвськоi кiностудii пiшли режисери Алов i Наумов, Хуцiев, Донськой, Чухрай? Ми нарештi почали судити людей за недбале ставлення до технiки. А коли ми нарештi почнемо судити за злочинне ставлення до людей? Найстрашнiше – суспiльна байдужiсть. Догiдництво. Культ мiг вирости тiльки на грунтi догiдництва».

Биков недарма занурився в режисуру. Йому необхiдно було виговоритися, виплеснутися, змусити прислухатися до найважливiшого для нього – теми вiйни, дружби на вiйнi, любовi i молодостi в суворий военний час. Створений наприкiнцi 1960-х pp. разом з Онопрiенком i Сацьким сценарiй фiльму про льотчикiв Леонiд Федорович пробивав на студii кiлька рокiв. Кiноначальники вважали сценарiй «негероiчним» i навiть видали для зйомки чорно-бiлу вузькоформатну плiвку, згодом представивши це як авторський задум – подобу вiйськовоi хронiки. Але для одного з кращих фiльмiв про Велику Вiтчизняну вiйну колiр не головне. «У бiй iдуть лише “старики”» (1973 р.) – «реквiем солдату, який не повернувся з вiйни». Вiн присвячений юнацькому бажанню режисера стати льотчиком, пам'ятi кращого друга Вiктора Щедронова (Смаглявка), збитого в Чехословаччинi у квiтнi 1945 р.

Акторiв на головнi ролi Биков вiдбирав сам. Вiн насилу вiдстояв перед керiвництвом Держкiно УРСР свого улюбленого ленiнградського актора i друга Смирнова, з яким познайомився на зйомках фiльму «Зайчик». Колективом Леонiд Федорович керував ненав'язливо – не по-режисерськи, а по-людськи. Його любили всi: костюмери, гримери, освiтлювачi, – чекали, коли почне зйомки, коли на майданчику пролунае його голос, коли вiн усмiхнеться своею трохи сумною усмiшкою. Творча група стала для нього родиною не тiльки на час зйомок. Смерть Бикова не надовго пережили Смирнов, Подгорний i Іванов, але iхнi героi – Макарич, Смаглявка i Кузнечик, як i вся «друга спiваюча» ескадрилья на чолi зi своiм Маестро, ось уже 30 рокiв ятрять душi глядачiв, не дозволяють забути «тих, хто не повернувся з бойових вильотiв».

На Всесоюзному фестивалi в Баку фiльм одержав почесний приз. Вiд головноi нагороди режисер вiдмовився на користь «Калини червоноi», скромно зазначивши: «У списку, де буде Василь Шукшин на першому мiсцi, я матиму за честь бути хоч сотим. Адже моя картина – це рядовий фiльм про вiйну, а його – це справжнiй прорив у заборонену зону, прорив у сферу того, про що ранiше й думати не дозволялося».

Пiсля виходу картини, що тiльки за один рiк зiбрала понад 40 млн глядачiв, ставлення чиновникiв до Бикова не змiнилося. Вони, як i ранiше, не вважали його успiшним режисером, а про «Старикiв», якi вийшли, вiдгукувалися приблизно так: фiльм наiвний i простий до смiшного; нашвидкуруч склеений, без особливих режисерських шукань; сценарiй легковажний; усi персонажi нагадують опереткових героiв. Такими ж були вiдгуки на картину «Ати-бати, йшли солдати» (1976 p., Державна премiя УРСР). Так, критик Р. Корогородський безапеляцiйно заявляв: «Зокрема, вважаю прямолiнiйним монтаж, де кров загиблих воiнiв перетворюеться на гвоздики. Асоцiативнiсть тут оголювалася до простого дидактичного висновку. Образи сучасникiв, за винятком Ганни, виявилися малоцiкавими, просто статичним антуражем. Невиправдано ускладненою була i композицiя твору». Але фiльм викликав у глядачiв почуття глибокого потрясiння, i навiть смiшнi епiзоди викликали ряснi сльози спiвпереживання. Кожен герой укарбувався в пам'ятi назавжди.

Мало кому вiдомо, що «циганочку з виходом» ефрейтор Святкiн (Биков) виконував, уставши з лiкарняного лiжка пiсля другого iнфаркту (перший з ним трапився у боротьбi за свого «Зайчика»). Монтажер фiльму Голдабенко згадувала: «Вiн був людиною незвичайною, заперечувати нiхто не стане. Його любили люди, захоплювалися ним. Але чому ми не врятували його? Знали ж, що трагедiю людина носить у серцi… Тодi, 1976 року, коли, до речi, вiн написав вiдомий “Заповiт”, у нього були складнi стосунки iз сином, зi студiею, з Держкiно УРСР… Але душу вiн нiкому не вiдкривав! Переживав усе в собi».

Леонiд Федорович дуже любив свою родину, але там цього не цiнували. Дружина-iнвалiд Тамара Костянтинiвна, що не вiдбулась як акторка театру, страждала на повiльноперебiжну шизофренiю, яку успадкував син. Лесь завдавав батьковi багато неприемностей. Його доводилося постiйно «викуповувати» з кримiнальних справ. Е. Косничук, редактор фiльму «У бiй iдуть лише “старики”», розповiдае, що, «працюючи на кiностудii, Лесь обкрадав iноземцiв. Одного разу пограбував ювелiрний магазин i розгромив кiлька наметiв. Рятуючи сина вiд суду, всi грошi, отриманi за “Старикiв”, Биков вiддав лiкарям, аби тi заховали Леся в Павловську психiатричну лiкарню». Друзi Бикова дивувались атмосферi, що панувала в iхньому будинку: «старi обiдранi меблi, на кухнi гора немитого посуду, скрiзь бруд, на пiдвiконнях величезний шар пилу. Льоня мiг з'iсти за день одну цукерку i випити три кухлi чаю». Поведiнка сина, вступаючи в контраст iз кристальною чеснiстю Леонiда Федоровича, майже донкiхотською боротьбою з несправедливiстю i неправдою, яку вiв усе свое життя, виснажувала душевнi та фiзичнi сили батька.

Можливо, саме тому свiй останнiй фiльм «Прибулець» Биков хотiв присвятити темi боротьби за людську гiднiсть, проти лицемiрства, байдужостi. Вiн мрiяв зiграти двi ролi: колгоспника-землянина Тишкiна i прибульця з Рюма. Цю ж думку пiдтримуе i Голдабенко: «Биков для мене – прибулець з iншоi планети. Недарма вiн так хотiв зняти фiльм про прибульця з планети Рюм. Не випадково акторськi проби до фiльму “Прибулець” – це вже мiнi-фiльм, у якому весь Биков, його задум, його людська суть. Але чому доля зупинила на цьому шляху? Можливо, ще не час було розкрити людям смисл приходу на Землю такоi людини?!»

Через три днi пiсля закiнчення проб, 12 квiтня 1979 p., Леонiд Биков загинув в автомобiльнiй катастрофi пiд Киевом. З'явилося багато домислiв, пов'язаних iз цiею трагедiею, i iх бiльшу частину породив «Заповiт», адресований друзям Івановi Миколайчуку i Миколi Мащенку за три роки до смертi. Ось фрагменти з нього. «Дорогий Іване! Дорогий Миколо! Звертаюся до вас iз проханням важким i не дуже вдячним. Нiколи i нiкому не повiрте, що я наклав на себе руки. Просто, якщо це трапиться, знайте, що я зносився…А тепер про зовсiм смiшне. Похорон – марудна справа… Якнайшвидше винести з будинку, щоб не мучити моiх…Нiяких оркестрiв. Нiяких студiй, Будинку кiно (спiлка), боже борони. З будинку прямо туди, куди слiд. Це мiй крик, благання. Без цирку, який називаеться почестями. Нiяких надгробних промов, бо я встану i пiду: трапиться конфуз. Тiльки хтось iз вас один, кому захочеться, скаже одне слово: ПРОЩАВАЙ. Це щоб якось поставити крапку, бо нас не зрозумiють. А потiм нехай 2-га ескадрилья врiже «Смаглявку» вiд початку й до кiнця… Дуже шкодую, що нiчого не встиг зробити путнього. Ви помiтили, що режисер я не за дипломом, а за покликанням? Навiть свiй похорон режисую?! Оце дае! Спасибi i бувайте!»

Останню волю Леонiда Бикова, завдяки втручанню В. Щербицького, виконали. М. Мащенко згадував, що коли заспiвали «Смаглявку», вiн «таких ридань нiколи не бачив, витримати не можна було».

Пам'ятi цiеi незвичайноi людини присвячено фiльм «…якого любили всi» i книга-спогад його друзiв «Будемо жити!». Його iм'я носить одна з малих планет, у Краматорську – лiтак Су-27, у Васильковi – МiГ-29, на бортах яких написано «Маестро. Леонiд Биков». На них лiтають кращi екiпажi Украiни. 2002 р. перед Палацом культури iм. Ленiна в Краматорську встановлено пам'ятник Леонiдовi Бикову. Життя актора, режисера, людини, який «не вмер, а, хочеться вiрити, полетiв на iншу планету», тривае… «Будемо жити!»




Блохiн Олег Володимирович


(народ. 1952 p.)








Видатний футболiст i тренер, кращий форвард киiвського «Динамо»; кращий футболiст Європи (1975р.). Бронзовий призер XX i XXI Олiмпiйських iгор (1972, 1976р.). Володар Кубка кубкiв (1975, 1986р.) i Суперкубка Європи (1986р.). Член символiчного «Клубу Г. Федотова» (317 голiв). Автор книг «Футбол на все життя», «Гол, який я не забив», «Право на гол», «Екзаменуе футбол», «Життя без чернеток». Нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня, православним орденом Преподобного Нестора Лiтописця. Член Комiтету з питань молодiжноi полiтики, фiзичноi культури, спорту i туризму Верховноi Ради Украiни. Тренер нацiональноi збiрноi Украiни з футболу (iз 2003р.).



Мало знайдеться у свiтi людей, здатних привабити до телевiзiйного екрана i жiнок, i чоловiкiв i не викликати при цьому незгоди мiж сторонами. Олег Блохiн – зiрка киiвського «Динамо» 1970—1980-х pp. – один iз таких чародiйникiв. Для слабкоi статi вiн був просто чарiвною i сильною людиною, для сильноi – майже единою надiею почути вiд спортивного коментатора заповiтне слово «Гол!!!». А сам Олег Володимирович говорить про багато рокiв напруженоi працi, поразок i перемог: «Футбол – моi радiсть i горе. Футбол – мое життя, у якому я обстоюю свое право на гол. І щоразу жену вiд себе думку, що з цим рано чи пiзно треба попрощатися…» Легендарний форвард не розлучаеться з футболом уже понад 40 рокiв.

У родинi Блохiних нiколи не говорили: «Не бiгай, не стрибай, сиди тихо», – навпаки, заохочували до руху обох синiв, старшого Миколу i молодшого, народженого 5 листопада 1952 p., Олега. Це не дивно, адже iхня мама Катерина Захарiвна була багаторазовою чемпiонкою УРСР зi спринту, 68 разiв била рекорди Украiни, а батько Володимир Іванович, хоч i не досяг небувалих висот, але теж був прекрасним легкоатлетом i серйозно захоплювався футболом. І час був такий, що м'яч ганяли всi хлопчаки, мрiючи коли-небудь зрiвнятися славою з вiдомими майстрами. Олег теж рiс таким, i батьки зумiли вловити в ньому, як ранiше в старшому Миколi (хiмiк за покликанням, вiн у студентськi роки отримав розряд з легкоi атлетики), спортивний характер. Мати за руку привела хлопчика до футбольноi секцii при факультетi фiзичного виховання, i вiн цiлих два тижнi ходив на справжнi тренування, поки тренер кудись не зник. Щоби блиск захоплення в очах Олега не згас, Володимир Іванович сам почав спускати з сина сiм потiв на обов'язкових ранкових розминках – готував до вступу до школи «Юного динамiвця».

15 вересня 1962 р. Олег Блохiн, склавши вступний iспит – технiчнi прийоми i гру в мiнi-футбол, – заповнив облiкову картку i став офiцiйним членом товариства «Динамо». Треба сказати, що на iспитi вiн нiчим особливо не вирiзнився. Невисокий для свого вiку, сором'язливий, кволий хлопчик потрапив у команду А. Леонiдова лише завдяки надзвичайнiй швидкостi реакцii. Його довго прозивали «татковим синком» i «боягузом» – за те, що його батько був особисто знайомий iз тренером, а хлопчик не втручався в бiйку iз сильнiшими хлопцями. Олег не звертав на задерик уваги i тiльки й знав, що тренуватися. Леонiдов постiйно чув його прохання: «Дозвольте залишитися попрацювати бiля стiночки над технiкою». Вiн мiг подовгу вiдпрацьовувати удари, жонглювати м'ячем, а то, переборовши себе, кинутися в силову боротьбу iз супротивниками. Результати не змусили себе чекати: голи, забитi в багатьох зустрiчах, принесли першу путiвку на мiжнароднi змагання. Поiздка до Францii, в Круа, на европейський турнiр юнацьких команд у травнi 1969 р. i завойоване тодi трете мiсце дуже запам'яталися дев'ятикласнику Олеговi Блохiну. Там же i виявився його безкорисливий характер: тодi як члени збiрноi бiгали по Парижу в пошуках модних светрiв i джинсiв, юний форвард усi кишеньковi грошi витратив на сувенiри для однокласникiв. Тi знали його не лише як старанного учня i вiрного друга, але i як людину, палко закохану у футбол, – часом нестриману, запальну, дуже вразливу, але завжди цiлеспрямовану в досягненнi поставленоi мети. Усi цi риси в Блохiна збереглися й донинi.

Пiсля закiнчення школи Олег був уже гравцем дублюючого складу «Динамо». Паралельно з постiйними зборами i тренуваннями вiн заочно навчався в Киiвському державному iнститутi фiзичноi культури. У «дублi» Блохiн пробув три сезони. Звичайно, вiн дуже хотiв потрапити до основного складу, але сам розумiв, що рано – багато футбольних елементiв виявилися не закрiпленими, – i Олег випрацьовував технiку пiд керiвництвом заслуженого тренера Украiни М. Комана, увесь час розмiрковуючи, кого ж iз непереможних форвардiв – А. Бишовця, А. Пузача, В. Онищенка чи В. Хмельницького – зможе замiнити. У листопадi 1971 р. Блохiн, уже повноправний гравець «Динамо», вiдстояв свое право бути членом збiрноi СРСР на XX Олiмпiйських iграх i влiтку 1972 р. разом iз командою став бронзовим призером. Це був початок «ери Блохiна», яка незабаром стала наводити жах на захисникiв i воротарiв усього свiту. Але не все у його злетi було так просто, як може видатися. Спочатку молодому нападниковi здавалося, що досвiдченi партнери мало й погано взаемодiють iз ним, не приймають у командну гру. Вiн увесь час намагався «захопити» м'яч i створити голеву ситуацiю, покладаючись лише на свою високу швидкiсть. Але коли пройшов страх виявитися непотрiбним, уся команда, включаючи i тренерiв, зрозумiла, що Блохiн перевершив майже всiх, i почала сама «грати на нього».

Щоб перелiчити всi перемоги i поразки Олега Блохiна, треба було б написати кiлька книг (що й зробив у рiзнi роки сам футболiст). Йому належать усi особистi рекорди в радянському футболi: за збiрну СРСР вiн провiв 112 матчiв i забив 47 м'ячiв, зiграв у чемпiонатах СРСР 432 рази i забив 211 голiв. У п'ятьох сезонах Олег очолював список бомбардирiв першостi краiни, 15 разiв називався в трiйках кращих гравцiв сезону (причому 13 – пiд першим номером), став семиразовим чемпiоном СРСР, у рiзний час тричi був капiтаном своеi команди, двiчi входив до збiрноi команди Мiжнародноi федерацii футболу (ФІФА).

Олег Володимирович мав славу футболiста, який визначае командну гру. Вiн упевнено взаемодiяв iз усiма партнерами, маневрував по фронту атаки, рiшуче вступав у боротьбу при втратi м'яча, ставав органiзатором багатьох комбiнацiй. Протягом майже двадцяти рокiв Блохiн зберiгав прекрасну форму, вiдмовляючи собi в усiх задоволеннях i по праву вважався унiверсальним форвардом. Микита Симонян вважав, що Блохiн мав би на своему рахунку бiльше забитих м'ячiв, якби завжди грав на вiстрi атаки. І коли одного разу великий бомбардир сказав про це Олегу, той погодився, але водночас i заперечив, мотивуючи тим, що «збiднив би свою гру».

Переiзди, тренування, iгри за «Динамо» i збiрну краiни – каторжна праця, на особисте життя часу практично не залишалося. Навiть пiсля одруження 1980 р. з Іриною Дерюгiною життя прославленого футболiста лише вiддалено нагадувало сiмейне.

Прощання Блохiна з киiвським «Динамо» вiдбулося 1987 р. З початком перебудови багатьох спортсменiв почали запрошувати за кордон. Виiхав i Блохiн. Протягом року вiн виступав за австрiйську команду «Форвертс». Уболiвальники побачили останнiй матч свого кумира в Киевi 28 червня 1989 p.: грали збiрна ветеранiв СРСР i збiрна зiрок свiтового футболу.

І хоча Олег Володимирович вважае, що «грошi можна втратити, любов мiльйонiв – нiколи», фiнансовий стан спортивноi родини Блохiна – Дерюгiноi, у якiй пiдростала дочка, абсолютно не вiдповiдав рiвню зiрковоi пари. Легендарний форвард переiхав на Кiпр, аби забезпечити пристойне життя своiм двом Іринам. Рiк вiн грав там за «Арiс», але незабаром остаточно повiсив бутси на цвях i сам почав «навчати забивати голи» iнших футболiстiв – став тренером у Грецii. Протягом двох з половиною рокiв вiн очолював «Олiмпiакос», потiм ПАОК й «Іонiкос». І хоча на посаду тренера, як i в захiдне життя, вiн прийшов «сирим», але керованi ним команди швидко почали посiдати непоганi позицii. Зокрема, «Іонiкос» у турнiрнiй таблицi з останнього мiсця пiднявся на шосте i став володарем Кубка Грецii.

Кiлька рокiв Блохiн розривався мiж родиною i роботою, дуже скучаючи за дочкою, яка й так фактично росла без батька, що постiйно був у роз'iздах. Урештi-решт, як розповiдала Дерюгiна, шлюб перетворився на «нудний телефонний роман» i розпався. 2000 р. Олег Володимирович одружився вдруге. Анжела Блохiна молодша за чоловiка на 16 рокiв, i зараз вони виховують двох маленьких дiвчат – Ганну i Катерину, названу на честь знаменитоi бабусi, яка, мрiючи про онука, називае сина «бракоробом». Трирiчну Анюту батько жартома називае «Бен Ладеном» – занадто яскраво виявився в дочцi бурхливий сiмейний характер – i говорить, що дочки змушують його не покладати рук i «думати про те, що прожито не вже 50, а лише 50».

Але незважаючи на сiмейне щастя, Олег Володимирович продовжуе «жити в лiтаках». Розставшись iз тренерською посадою, вiн залишив родину в благополучнiй Грецii, а сам повернувся на батькiвщину i вже протягом двох скликань е депутатом Верховноi Ради i членом Комiтету з питань молодiжноi полiтики, фiзичноi культури, спорту i туризму в Украiнi. Але Блохiн не любить засиджуватися в кабiнетах. Вiн активно бере участь у благодiйних акцiях, успiшно спiвпрацюе в рiзних програмах iз православною церквою, координуе роботу створеного ще 1994 р. благодiйного фонду iм. Блохiна, що пiдтримуе ветеранiв спорту, i Кубка його ж iменi.

За громадськими справами на улюблений футбол часу у форварда-тренера-полiтика практично не залишаеться, його замiнюють тенiс i плавання. Але 27 вересня 2002 p., випереджаючи свiй ювiлей, Олег Володимирович зробив сюрприз усiм уболiвальникам i просто людям, якi не забули футболiста. Вiдбувся благодiйний матч, у якому брали участь його друзi як iз команд колишнього СРСР, так i зi свiтових збiрних. За кожну команду вiн зiграв по тайму, як i ранiше показуючи вищий клас форварда.

Кiлька разiв Олег Володимирович вiв переговори з украiнськими клубами, що запрошували його працювати тренером, але щоразу щось не складалося, звiдкись бралися чутки, що Блохiн «дорого коштуе». А сам титулований нападник вважав би себе просто щасливим, якби випала можливiсть тренувати киiвське «Динамо» – збiрну, до якоi вiн прикипiв усiм серцем. І в тих, хто прагне досягнення мети, бажання обов'язково збуваються: з вересня 2003 р. Олега Володимировича призначено старшим тренером нацiональноi збiрноi Украiни з футболу.




Боровиковський Володимир Лукич


Справжне iм'я – Боровик Володимир Лукич (народ. 1757 р. – пом. 1825 р.)








Видатний художник-сентименталiст, майстер портретного жанру, iконописець. Академiк живопису (1795р.), радник Петербурзькоi академii художеств (1802р.).



Свiтський живопис, який утвердився на початку XVIII ст., вивiв на провiдне мiсце серед iнших жанрiв парадний та iнтимний портрет. Серед блискучих майстрiв, якi розвинули цей жанр (Нiкiтiн, Матвеев, Аргунов, Антропов, Рокотов, Левицький), не останне мiсце посiдае талановитий i своерiдний художник В. Л. Боровиковський. Вiн унiс у портретне мистецтво уважне ставлення до свiту людських почуттiв та елегiйний настрiй, настiльки характернi для сентименталiзму, що розквiтав.

Володимир народився 24 липня 1757 р. у мiстечку Миргородi на Полтавщинi. Його батько, Лука Боровик, належав до мiсцевоi козачоi старшини, володiв будинком i двома невеликими дiлянками землi. Наслiдуючи традицiю, четверо його синiв служили в Миргородському полку. Але Володимир у чинi поручика пiшов у вiдставку i присвятив себе живопису. Батько, який писав iкони для сiльських церков, навчив iконопису всiх дiтей. У мiсцевiй художнiй артiлi Боровики мали славу майстрiв. Ікона «Богоматiр iз Христом» i образ «Цар Давид», виконанi в традицii украiнського козацького бароко, свiдчать, що 28-рiчний Володимир добре засвоiв прийоми релiгiйного живопису. А на першому своему напiвремiсничому портретi «Полковник Руденко», що нагадуе давню парсуну, вiн зобразив кремезного козака в жупанi зi старанно виписаним обличчям. По цiй роботi нiяк не можна було вгадати, що Боровик буквально через кiлька рокiв набуде визнання як видатний художник-портретист.

Долю Володимира Лукича докорiнно змiнили двi алегорii, виконанi для прикраси кременчуцького палацу. До цiеi роботи його залучив друг, поет В. В. Капнiст, висланий за смiливi твори з Петербурга на рiдну Украiну. Як предводитель дворянства Миргородського повiту, а потiм Киiвськоi губернii, вiн складав проекти «потьомкiнських сiл» для урочистих зустрiчей Катерини II. Картини Боровика сподобались iмператрицi й потiшили ii самолюбство. На однiй iз них вона була зображена Мiнервою, оточеною мудрецями Давньоi Грецii, а на iншiй був зображений Петро І у виглядi плугатаря, а сама Катерина II – сiячем. Царська похвала вiдкрила Володимировi дорогу до Петербурга, куди вiн i вирушив разом iз Капнiстом у вереснi 1788 р.

До Академii художеств 30-лiтнiй живописець-початкiвець вступити не мiг, хоча i надав своему простонародному прiзвищу дворянського звучання. Вiн брав приватнi уроки в прославленого земляка Д. Г. Левицького i австрiйського портретиста І. Б. Лампи. Вiд учителiв Боровиковський перейняв блискучу технiку, легкiсть письма, композицiйну майстернiсть i вмiння пiдлестити тому, чий портрет писав. У гуртку вiдомого архiтектора, поета i музиканта М. О. Львова, у будинку якого прожив десять рокiв, Боровиковський опинився серед видатних дiячiв художньоi Росii: Державша, Баженова, Хемнiцера, Хераскова. У першi роки перебування в Петербурзi Володимир Лукич в основному продовжував займатися iконописом. Вiн створив 37 iкон для Борисоглiбського собору в Торжку i 8 – для Іосифського собору в Могильовi.

Поступово художник перейнявся iдеями символiзму. Ця нова течiя була спiвзвучна з його спокiйною, елегiйно налаштованою натурою. На простий спосiб життя Володимира Лукича не вплинули нi слава, нi грошi, вiн був цiлком захоплений мистецтвом, i його швидко зростаючу майстернiсть оцiнили замовники. На 1790 р. вiн став одним iз найвiдомiших художникiв-портретис-тiв, 1795 р. здобув звання академiка, а сiм рокiв по тому став радником Академii художеств.

Блискучими зразками вiртуозного володiння пензлем i всiма способами парадного зображення у творчостi Боровиковського стали портрети Г. Р. Державша (1795 p., 1811 р.). У них художник утiлив енергiйного державного мужа, сенатора, члена Росiйськоi академii i прославленого поета – людини, захопленоi громадськими справами, просвiтительськими iдеалами i творчiстю. Живописець писав видатного сина Росii з великою повагою i прихильнiстю. Параднi портрети Д. П. Трощинського (мiж 1793—1796 pp.; 1819 p.) були немов наочними iлюстрацiями до слiв сучасникiв про те, що статс-секретар iмператрицi завжди «видавався старiшим» за свiй вiк i «мав вигляд трохи похмурий, друзям був друг, а ворогам – ворог». Доля людини, яка служила писарем у Миргородському полку i стала мiнiстром i членом Державноi ради, ii нелегкий характер, похмура наполегливiсть i горде усвiдомлення великого чиновника, який досяг високого становища своiм розумом i волею, яскраво читаеться у створених образах. Але напружено-урочиста поза другого портрета i прекрасно виписане обличчя не приховують розчарування в життi й образи. Можливо, цi риси Боровиковський зумiв помiтити лише завдяки багаторiчному знайомству й дружбi зi своiм земляком Трощинським, який протягом багатьох рокiв був меценатом художника.

У «Портретi Боровського» (1799 р.) живописець зобразив iще бравого генерал-майора в параднiй формi з усiма регалiями. Але нi рiшучий поворот голови, нi заслуженi нагороди, нi хоробрiсть, написана на обличчi, не приховують вiд глядача невеликий розум i обмеженiсть героя суворовських часiв. А от психологiчний образ опального перського володаря Муртази-Кулi-Хана (1796 p.), який звик приховувати своi почуття, художник нiби й не намагався розкрити, поставивши перед собою суто живописнi завдання. Тiльки поеднання смутку й пихатостi оживляе його екзотичний вигляд. Барвистiсть i вишуканiсть колiрноi гами додають величнiй позi принца урочистостi й монументальностi. А розкiшний схiдний одяг – атлас, сап'ян, хутро й коштовностi – перетворюе портрет Муртази-Кулi-Хана на один iз кращих зразкiв парадного портрета в росiйському мистецтвi.

Виконуючи замовлений портрет О. Б. Куракiна – найближчого сподвижника iмператора Павла І, Боровиковський згадав слова свого вчителя Д. Левицького: «Нам доводиться портретувати не лише тих, кого ми поважаемо, хто припав нам до серця. От вам моя порада: звертайтеся до принципу натюрморту. Предмети багато чого можуть розповiсти про тих, кому вони належать…» І художник вiртуозно i яскраво перетворюе образ вельможi на сяючий коштовностями й атрибутами влади i звань «натюрморт».

Поряд iз портретами знатних дворян Боровиковський виконував i численнi замовлення царськоi родини. Серед кращих – «Портрет Павла І» (1800 р.), картина-портрет «Катерина II на прогулянцi в Царськосельському парку» (середина 1790-х pp.) i портрет великого князя Костянтина Павловича, за який йому було присвоено звання академiка.

І саме тодi, коли його творчiсть була повною мiрою оцiнена двором, 37-рiчний художник, замiсть того щоб зосередитися на парадних зображеннях, захопився портретною мiнiатюрою. Як найбiльш гармонiйний жанр вона давала можливiсть передати почуття. Саме в нiй, на думку Боровиковського, втiлювалися поняття любовi i пам'ятi – основа основ будь-якого мистецтва. Особливим лiризмом й iнтимнiстю пройнятий «Портрет В. В. Капнiста». На невеликих овальних парних портретах зображений Державiн зi своею першою дружиною, дворовi дiвчата Львова – Лiзонька i Дашенька, – i подружжя Львових. Тонко виписанi мiнiатюри зберiгали всi риси портретованих до найменших деталей.

Але вершинами мистецтва Боровиковського стали жiночi камернi портрети, у якi вiн уклав усю свою нерозтрачену нiжнiсть. Художник немов милуеться юнiстю, оспiвуе красу i створюе для сентиментально-сумних образiв особливу манеру письма: м'якi переливи приглушених тонiв, мальовничу гладкiсть, «фарфоровiсть», перламутровiсть. У незабутнiх жiночих портретах, написаних у 1790—1800 pp., утiлилася гармонiя м'якоi i лiричноi натури самого художника (портрети Фiлiпповоi, Скобеевоi, Арсеньевоi). Сентиментальним i лiричним е здвоений портрет сестер Гагарiних, об'еднаних загальним настроем «нiжноi мрiйностi» i любов'ю до музики. Витонченi пози, живi очi, нiжнi овали юних облич, тонкi переливи срiблясто-сiрих, фiолетово-рожевих i блакитних тонiв, привiтна природа – все говорить про те, що цi славнi дiвчата можуть жити тiльки у свiтi, повному щиростi, незлобивостi й доброти.

Для прекрасних жiночих образiв Боровиковський створив певний стиль портрета: поясне зображення, заглиблена в задуму фiгура, яка спираеться рукою на яку-небудь пiдставку, а тлом для млосного вигину тiла в легкому свiтлому, немов невагомому, одязi е тихий пейзаж. Досконала гармонiя барв i образiв. Проте якi iндивiдуальнi риси його героiнь i як дивно гарна кожна! А вишукано-витончений портрет Марii Іванiвни Лопухiноi (1797 р.) викликав навiть поетичний вiдгук. Я. Полонський сентиментально сумуе про швидкоплиннiсть життя, любов i щастя i схиляеться перед майстернiстю художника, який зумiв навiчно втiлити на полотнi свою мрiю про красу i гармонiю людини, оповивши легким сумом привабливий образ:

		Но красоту ее Боровиковский спас,
		Так часть души ее от нас не улетела,
		И будет этот взгляд и эта прелесть тела
		К ней равнодушное потомство привлекать,
		Уча его любить, страдать, прощать, молчать.

Нiкого не залишае байдужим начебто висiчене з мармуру обличчя, виточена шия i цей погляд, повний «привабливого суму». Нiжна трепетна дiвчина тихо сумуе на тлi свiтлих берiз у блакитнуватiй iмлi. Розмитi контури, плавнi лiнii, найтоншi нюанси кольору, перламутровi переливи свiтлотiней створюють повний лiричноi чарiвностi вигляд Лопухiноi – найвищий зразок сентименталiзму в мистецтвi.

На 1810 р. у творчостi Боровиковського намiтився поворот до романтичного напряму («Портрет Долгорукоi»). Але в душi самотнього художника давно оселилися втома i байдужiсть. Вiн тужив за батькiвщиною, з радiстю вiдкривав свiй будинок землякам, якi приiхали до Петербурга, i надавав iм посильну допомогу. Вiдлюдьок, який не любить шуму i суети, Боровиковський не викладав в Академii i не створив своеi школи малювання. Хоча вiдомо, що в нього завжди жили трое-п'ятеро учнiв. В одному з листiв до рiдних в Украiну вiн писав, що вся родина його – це куховарка й учнi. Пензлю одного з них, І. В. Бугаевського-Благодарного, належить портрет Володимира Лукича, а О. Г. Венецiанов, майбутнiй «батько побутового живопису», написав першу бiографiю свого вчителя.

Володимировi Лукичу сумно жилося в розривi мiж своiми мрiями, уявою i справдi сумною дiйснiстю. Щасливий художник постiйно перебував у духовному й iнтелектуальному пошуку. Вiн мучився вiд несправедливостi, яку бачив у суспiльствi. Спiвець краси прирiк себе на добровiльне вiдлюдництво, що набуло з роками хворобливого характеру. Завжди схильний до релiгiйностi, вiн знову звернувся до iконопису. Володимир Лукич писав образи для iконостасiв церкви Смоленського цвинтаря i Казанського собору, iкони для Покровськоi церкви в Романiвцi (Чернiгiвська губ.). Вiн часто працював безкоштовно, а майже всi грошi, якi одержував вiд замовникiв, i весь пенсiон вiд академii вiддавав бiдним.

Фiлософсько-релiгiйнi шукання привели Боровиковського спочатку в масонську ложу «Умираючий сфiнкс». А в 1819р., пiддавшись мiстицизму i сектантству, вiн вступив до «Духовного союзу» О. Ф. Татариновоi. Але й тут на нього чекало гiрке розчарування: вiдсутнiсть щиростi, показуха, негласне прагнення до влади. Нечисленнi замовленi портрети того часу виконанi сухо i прозаiчно жорстко, iхнi барви поблякли. Немов щось надломилося в людинi: утрачав вiру з випивками i покаяннями. Лише батькiвськi гусла, пiд тихий перебiр яких художник спiвав украiнськi пiснi, iнодi оживляли його. 6 квiтня 1825 р. В. Л. Боровиковський помер i був похований на Смоленському цвинтарi, для церкви якого так i не встиг написати всi задуманi образи. Пiшов iз життя витончений поет сентиментального образу жiнки, але найвизначнiшi зразки його майстерностi вiдкрили шлях для творчих досягнень художникiв романтизму.




Бубка Сергiй Назарович


(народ. 1963 р.)








Видатний спортсмен-легкоатлет, заслужений майстер спорту, чемпiон Олiмпiйських iгор, переможець п'яти чемпiонатiв свiту. 35-кратний рекордсмен свiту. Герой Украiни. Член виконкому Мiжнародного Олiмпiйського комiтету. Бiзнесмен, засновник i президент «Клубу Сергiя Бубки» (м. Донецьк), народний депутат Верховноi Ради Украiни 4-го скликання.



Кожен рекорд – це подiя. Та iнодi трапляються рекорди, що стають подiями епохальними, вiдкривають новий етап у розвитку спорту. Така подiя сталася 13 липня 1985 р. на невеликому стадiонi в Парижi. Ранком про нього заговорив увесь спортивний свiт.

На перших шпальтах найбiльших газет з'явилися помiтнi заголовки i численнi фотографii «винуватця спортивноi сенсацii року» – Сергiя Бубки, який, узявши планку на висотi 6 м, установив свiтовий рекорд у стрибках iз жердиною. За висловом однiеi з газет, Сергiй Бубка зробив «стрибок у XXI столiття». І хоча пiсля цього вiн установив новi рекорди, його перший 6-метровий стрибок вiдкрив нову еру в цьому видi легкоi атлетики.

Видатний спортсмен сучасностi (за визначенням X. А. Самаранча) народився 4 грудня 1963 р. у провiнцiйному Ворошиловградi (тепер Луганськ). Сiм'я Бубки не мала нiякого вiдношення до спорту. Батько його, Назар Васильович – вiйськовослужбовець, прапорщик, вiддав армii все життя. Мати Валентина Михайлiвна – сестра-хазяйка в однiй iз мiських полiклiнiк. Жили вони дуже скромно, вп'ятьох у маленькому двокiмнатному будиночку бабусi на робiтничiй околицi мiста. Сергiя та його старшого брата Василя до працi привчали змалку. Удома в дiтей були своi постiйнi обов'язки, якi вони виконували завжди разом. Розваги були нехитрi – футбольнi баталii на пустирi i змагання на силу й спритнiсть на спортмайданчику вiйськового мiстечка. «Як двi половинки вiд рiзних яблук», – жартувала мама. Справдi, за характером брати були абсолютно рiзнi: Василь – спокiйний i врiвноважений, а Сергiй – iз тих, кого називають бiдовим.

Перше знайомство iз «цивiлiзованим» спортом вiдбулося в басейнi, коли Сергiй прийшов записуватися до секцii плавання. Але монотоннi тренування в обмеженому просторi не привабили хлопчика. Потiм була секцiя спортивноi гiмнастики, але й там не розкрили його таланту. Зате в стрибковому секторi Бубка опинився завдяки своему друговi Сергiю Малахову, який захлинаючись розповiдав у дворi, що за допомогою жердини вiн мае намiр навчитися стрибати «метрiв на п'ять, а то й вище».

Восени 1974 р. вiдбулася перша зустрiч Сергiя з молодим тренером Вiталiем Опанасовичем Петровим, який iще не пiдозрював, що приведе худого, незграбного хлопчиська до видатного досягнення.

На тренуваннях Сергiйко показував стандартний для свого вiку рiвень, тому тренер зi спецiалiзацiею не поспiшав, наголошуючи на багатоборнiй пiдготовцi легкоатлета. Але наполеглива праця, а також природнi фiзичнi данi допомогли через два роки досягти перших результатiв. Як не дивно, у стрибках у довжину. У 12-рiчному вiцi Бубка був чемпiоном областi серед однолiткiв у цьому видi спорту.

Василь теж непомiтно для себе захопився стрибками i почав вiдвiдувати тренування. Незабаром вiн став показувати кращi в групi результати. Очевидно, працьовитiсть i наполегливiсть – iхня сiмейна риса. До кiнця спортивноi кар'ери Сергiй i Василь виступали на змаганнях разом. І хоча старший брат менш вiдомий широкому загалу, на його рахунку багато призових мiсць як у чемпiонатах СРСР, так i в чемпiонатах Європи i свiту.

Навiть iхнi спортивнi успiхи почалися одночасно. 1978 р. Василь виконав нормативи майстра спорту, а Сергiй посiв четверте мiсце на Всесоюзнiй спартакiадi школярiв у Ташкентi, змагаючись iз хлопцями на два-три роки старшими за нього. Це була своерiдна тренерська хитрiсть. Бубка постiйно мусив до когось пiдтягуватись i когось наздоганяти, щоб не стояти на мiсцi.

1979 р. у життi братiв настав злам. Услiд за тренером вони переiхали до Донецька, де була солiдна база для пiдготовки жердинникiв. Поступово хлопчики звикли до самостiйностi: жили в гуртожитку, дбали про себе самi. Спочатку з грошима було скрутно, доводилося заощаджувати. Сергiй вражав нових однокласникiв тим, що, як запаслива домогосподарка, купував у шкiльнiй iдальнi дюжину пакетiв молока. Але коли хлопцi довiдалися про особливостi побуту братiв, дивуватися перестали.

Графiк тренувань був дуже щiльним, уроки юний атлет учив прямо в трамваi, на шляху зi школи до спортзалу i назад. Незважаючи на це, школу Сергiй закiнчив без трiйок, а вчителi були впевненi, що такiй головi мiсце не в спортi. Проте Бубка розумiв: професором стати нiколи не пiзно, а поки що вiн був жердинником, який подае надii.

1980 р. Сергiй став чемпiоном краiни серед юнакiв, виконавши норматив майстра спорту – 5 м 10 см. Пiсля ще декiлькох успiшних стартiв наставники молодiжноi збiрноi СРСР увели Бубку до складу команди для поiздки на турнiр легкоатлетiв соцiалiстичних краiн, що проводився на Кубi. Так почався досвiд мiжнародних змагань видатного легкоатлета. Не завжди вони були успiшними, як, наприклад, чемпiонат Європи серед юнiорiв у Цюрiху, де Сергiй посiв лише 7-е мiсце через проблеми iз жердиною. Страшно уявити, але спортивнi функцiонери збиралися поставити на ньому хрест, однак тренер вiдстояв.

Самолюбство не дозволяло Бубцi здаватися. Виконавши норматив майстра спорту мiжнародного класу i посiвши друге мiсце на дорослому чемпiонатi краiни, вiн був зарахований до збiрноi СРСР. Пiсля декiлькох перевiрочних стартiв у Ленiнградi i Таллiннi, де був установлений особистий рекорд – 5 м 72 см, на нього чекав чемпiонат свiту в Гельсiнкi. Це був перший в iсторii чемпiонат свiту з легкоi атлетики, i суперники на ньому виявилися всi як на пiдбiр досвiдченi i титулованi: Т. Вiньерон, Б. Олсон, Д. Бекiнхем, К. Волков i В. Поляков. Нiхто з керiвництва збiрноi навiть не розраховував, що Бубка вiзьме медаль, на змагання посилали «обстрiлятись». Але зоряний час для спортсмена вже настав – i перше золото свiту 1983 р. заблищало на його грудях.

Незважаючи на це, ще цiлий рiк Бубка змушений був доводити, що нагороду свою вiн заслужив. Крок за кроком Сергiй наближався до пiдкорення свiтового рекорду – 5 м 83 см. Нарештi у США, пiд час участi в «Іграх пiд дахом» – серii турнiрiв, органiзованих Американським атлетичним конгресом, – йому це вдалося. Три перемоги з чотирьох можливих, вище свiтове досягнення для залiв, звання кращого закордонного спортсмена зимового легкоатлетичного сезону Америки – з такими пiдсумками повертався додому молодий жердинник. «Лос-Анджелес таймс» писала: «Бубка – феноменальний стрибун, просто незбагненний. Вiн представник нового майбутнього поколiння жердинникiв. Вiн змушуе нас переглянути усталенi уявлення про самi можливостi людини. Якщо комусь i пощастить пiдкорити в найближчому майбутньому 6-метрову висоту, то Бубка – претендент номер один».

Природно, що пiсля успiшноi зими 1984 р. Бубка бачив перед собою лише одну мету – Олiмпiйськi iгри в Лос-Анджелесi. Однак через безглуздий бойкот Радянським Союзом Олiмпiади 1984 р. у скарбничцi в Сергiя тiльки одна олiмпiйська медаль – золото Олiмпiйських iгор у Сеулi 1988 р.

А тодi свiй перший свiтовий рекорд спортсмен установив у Братиславi – 5 м 85 см. За тиждень у Парижi вже було 5 м 88 см. Третiй свiтовий рекорд за один мiсяць у виконаннi Бубки побачив Лондон 13 липня – 5 м 90 см. Коли Сергiй попросив установити планку на 6 м, виявилося, що стiйки стадiону «Кристал Пелес» на таку висоту просто не розрахованi. Тодi нiхто не припускав, що вiдмiтка «600» пiдкориться йому рiвно за рiк у Парижi.

Серiя видатних рекордiв пояснювалася досить просто: легкоатлета, немов на крилах, несло високе почуття. Його обраницею стала Лiлiя Тютюнник, майстер спорту з художньоi гiмнастики, з якою Сергiй познайомився в Донецьку на стадiонi «Локомотив», де розташувалась iхня тренувальна база. Зiграли весiлля, а вже в липнi 1985 р., за кiлька днiв до встановлення головного рекорду, у них народився син. Назвали його на честь шанованого тренера – Вiталiем.

1985 р. виявився нелегким. Занадто раннiй початок сезону i застуда призвели до спаду форми. Але вже до чергового турнiру серii «Гран-прi», за пiдсумками якого визначаеться кращий легкоатлет року, Бубка зумiв вiдновитись i мiг упевнено штурмувати 6-метрову висоту.

У той день у Парижi вiн змагався швидше iз собою, нiж iз суперниками. Найбiльш гiднi з них зiйшли з дистанцii на вiдмiтцi 5 м 80 см. Із третьоi спроби колись недоступну висоту було пiдкорено. Ще довгий час нiхто зi спортсменiв-жердин-никiв не мiг перевершити або хоча б повторити цей результат. А Бубка не став довго спочивати на лаврах. Через рiк на Іграх Доброi волi в Москвi вiн додав до свiтового рекорду ще сантиметр.

Цьому передувала серйозна психологiчна пiдготовка. З легкоатлетом працював вiдомий практикуючий психолог Рудольф Загайнов (його iм'я пов'язують з перемогами А. Карпова, Г. Каспарова, Б. Беккера, П. Буре й iн.). Саме вiн перед найважливiшими стартами налаштовував Бубку на перемогу. Тому жердинник практично не iздив на команднi збори, а в секторi перед виходом нi з ким не розмовляв i навiть не вiтався, щоб не «розплескати» настрiй. Іншi ж спортсмени сприймали це як зарозумiлiсть, про що регулярно писали спортивнi газети.

За одинадцять рокiв Бубка пiдняв свiй особистий рекорд на 43 см, а свiтовий рекорд – на 32 см, довiвши його до фантастичноi оцiнки 6 м 15 см. Результат залишаеться неперевершеним донинi. Бубка – единий спортсмен, який перемагав на п'ятьох чемпiонатах (з 1985 по 1995 p.). Бували в нього i серйознi спади, якi вiн урештi-решт переборював. Сам Бубка стверджуе, що його феномен у колосальнiй наполегливостi й працьовитостi, а секрет перемог – у трьох складових: сила, швидкiсть, технiка.

Як професiонал вiн усе звик планувати наперед. Тому, пiшовши з великого спорту пiсля невдалоi для нього Олiмпiади в Сiднеi, вiн не вiдчув проблем iз переквалiфiкацiею, як багато спортсменiв. З початку 1990-х pp. Бубка i його родина постiйно проживали в Монте-Карло. Там розташований головний офiс його фiрми з виробництва i продажу сухих дрiжджiв i харчових домiшок, що полiпшують смак хлiба. 2000 р. у Донецьку був вiдкритий завод хлiбобулочних виробiв, i кожний тепер може спробувати «бубкинський хлiб». Вибiр такого бiзнесу не випадковий. Адже головний принцип Сергiя Назаровича – «завжди бути корисним людям i рiднiй краiнi». Таку ж мету вiн переслiдував, створюючи «Клуб Сергiя Бубки» у Донецьку 1990 р. Ця органiзацiя е постiйним опiкуном багатьох дитячих спортивних шкiл i засновником мiжнародного турнiру «Зiрки жердини».

Досвiд i професiоналiзм Бубки все ще потрiбнi спорту. З 1999 р. вiн функцiонер виконкому МОК, член Ради Мiжнародноi легкоатлетичноi федерацii (ІААФ). І цi аспекти особистостi Сергiя не менш цiкавi, нiж його спортивна кар'ера.

Вiдстоюючи активну громадянську позицiю i будучи широко вiдомою у свiтi особистiстю, Сергiй Назарович справедливо розсудив, що може принести бiльше користi Украiнi, дiючи як представник вищого органу влади – парламенту. Тому з 2002 р. вiн ще й народний депутат, займае центристську позицiю i е активним членом фракцii «Регiони Украiни».

Чудово, що краiна вiдзначила свого героя ще за життя. Феноменальний легкоатлет 2001 р. був нагороджений званням «Герой Украiни». А тепер можна побачити i бронзового Бубку – бiля входу на стадiон «Локомотив» у Донецьку. Крiм нього, такоi честi удостоiлися лише три спортсмени у свiтi.




Булгаков Михайло Опанасович


(народ. 1891 р. – пом. 1940 р.)








«Росiйський радянський письменник», як його характеризували довiдковi видання, народився i вирiс у Киевi. Любов до рiдноi землi вiн пронiс крiзь усю свою творчiсть, яку один iз лiтературознавцiв назвав «киевоцентричною».



Творчiсть Михайла Булгакова стала вiдомою широкому читачевi з середини 60-х pp. минулого столiття. До цього часу твори письменника знало лише вузьке коло друзiв, а п'еси, якi з успiхом iшли на московських сценах ще в 1930-тi pp., пам'ятали хiба що старожили й фахiвцi-театрознавцi. Що ж, доля цього талановитого письменника виявилася типовою для часу, в якому йому довелося жити.

Народився майбутнiй письменник i драматург 15 травня 1891 р. у сiм'i доцента Киiвськоi духовноi академii Опанаса Івановича Булгакова i викладачки жiночоi гiмназii Варвари Михайлiвни Покровськоi. Услiд за первiстком Мишком з'явилися погодки Вiра i Надiя, за ними – Варвара, Микола, Іван, Олена, у яких рiзниця становила пiвтора-два роки. Голова сiмейства викладав iсторiю релiгii, але намагався дати дiтям гарну свiтську освiту. Їхнiм вихованням займалася насамперед мати, яку Михайло називав «свiтлою королевою». Удома вiльно говорили французькою, стежили за культурним життям, навчалися музики, мали серйознi захоплення. Батько, наприклад, був завзятим садiвником i дуже любив квiти. Мишко досить рано виявив лiтературний хист (перше оповiдання вiн винiс на сiмейний суд у сiм рокiв), був гарним оповiдачем, грав на роялi, малював. А ще захоплювавсь ентомологiею i колекцiонував метеликiв настiльки грамотно, що його колекцiю 1919 р. було передано до Киiвського унiверситету. Крiм того, хлопчик мрiяв про подорожi в далекi краiни i збирав географiчнi карти.

Особливого достатку вдома не було, але тут завжди панувала атмосфера любовi. Швидко зростаюча родина часто переiжджала i змiнювала адреси. У рiзний час Булгакови жили на вулицях Госпiтальнiй, Ільiнськiй, Прозоровськiй, у Дiонiсiiвському провулку, на Андрiiвському узвозi. Особливо теплi спогади зберiг письменник про квартиру на Андрiiвському, 13, де вiн жив з 1906 по 1913 p., а вилетiвши з гнiзда, по можливостi його вiдвiдував.

І де б не перебував згодом письменник, вiн безмiрно тужив за землею свого дитинства, у творчостi постiйно звертався до рiдного Мiста (так, вiн писав це слово з великоi букви), до Днiпра, панорами Подолу, Володимирськоi гiрки, церков i пам'ятникiв старовини. Усi його твори мiстять розсипи киiвських картинок, образiв i вражень, якщо навiть i немае вказiвок на це. А тим бiльше в нарисi «Кий-мiсто» чи «Записках юного лiкаря». Та сама квартира на Андрiiвському узвозi «перекочувала» iз усiма деталями в «Бiлу гвардiю», i прiзвище Турбiних не випадкове – його мав один iз прадiдiв Булгакова. Навiть проживши кiлька рокiв у Москвi, Михайло Опанасович писав: «Серце щемить, хочеться iнодi болiсно в потяг… i туди. Знову побачити урвища, занесенi снiгом, Днiпро… Немае кращого мiста на свiтi, нiж Киiв».

Але повернiмося до хронологiчноi оповiдi. Дiти Булгакових здобували початкову освiту вдома, а продовжили навчання в 1 – й Олександрiвськiй гiмназii. Мишко провчився в нiй вiсiм рокiв, а потiм зовсiм свiдомо обрав медичний факультет Киiвського унiверситету Св. Володимира. Справа в тiм, що трое братiв матерi були лiкарями. Через сiм рокiв i Михайло одержав спецiальнiсть лiкаря «з вiдзнакою».

Ще будучи студентом, М. Булгаков обвiнчався 26 квiтня 1913 р. з дочкою значного чиновника Тетяною Миколаiвною Лаппа (вiн називав ii Тасею). Але через рiк почалася Перша свiтова вiйна, i Михайло як майбутнiй медик почав працювати в госпiталях, пiсля закiнчення унiверситету добровольцем пiшов на фронт i пройшов там добру хiрургiчну практику. Тася пiшла за ним i теж працювала – сестрою милосердя. Звiстка про революцiю застала iх у Вяземськiй земськiй лiкарнi. Навеснi 1918 р. вони виiхали додому. До цього часу згорiла бучацька дача Булгакових, де недавно так безтурботно вiдпочивала численна рiдня i ставилися Мишковi п'ески та iнтермедii. Михайло не мав нiяких звiсток вiд братiв (вони опинилися пiзнiше в Парижi, де й залишилися жити). Кожна нова влада оголошувала свою мобiлiзацiю, у тому числi й медикiв. Так, за наказом денiкiнцiв М. Булгаков вирушив на Пiвнiчний Кавказ, де вже йшла Громадянська вiйна.

В однiй з автобiографiй Михайло Опанасович згадуе, що саме тодi, 1919 p., «iдучи в розхитаному потягу, при свiтлi свiчечки, уставленоi в пляшку з-пiд гасу, написав перше маленьке оповiдання», а потiм опублiкував його в газетi «Грозный». На початку 1920 р. у Владикавказi Булгаков перенiс тяжкий тиф, а коли видужав, шпиталь розформували, а сам лiкар виявився непотрiбним. Тетяна Миколаiвна розповiдала, що вони тодi недоiдали. І Михайло Опанасович вирiшив зайнятися лiтературною працею: спiвробiтничав у росiйському театрi, вiдкритому у Владикавказi, де зарплати не давали, але пiдкидали дещо з харчiв, i писав у росiйськомовнi газети. Два роки пройшли в активному пошуку. Першi спроби пера виявилися вдалими: п'еси драматурга-початкiвця «Глинянi женихи», «Самооборона», «Паризькi комунари» було вiдзначено, а останню Головрепертком навiть рекомендував до постановки в московських театрах. Булгакову стало зрозумiло, що це його шлях.

1921 p., погостювавши кiлька днiв на батькiвщинi, подружжя виiхало до Москви. Звiдти Михайло Опанасович уже через пiвтора мiсяця напише: «Шлях пошукiв роботи i спецiальнiсть, намiченi мною ще в Киевi, виявилися зовсiм правильними». Не похитнули цю впевненiсть i труднощi – не було нi грошей, нi речей, нi житла, нi роботи. Першу квартиру Булгакови одержали пiсля того, як звернулися по допомогу до Н. К. Крупськоi. Це була кiмната на Садовiй, 10, де в «Майстрi i Маргаритi» Булгаков оселить своiх героiв.

Занурившись у лiтературне життя столицi, М. Булгаков працював спочатку секретарем лiтвiддiлу Головполiтпросвiти, а потiм улаштувався фейлетонiстом у газету «Гудок», де пiдiбралася на диво талановита братiя: Олеша, Катаев, Ільф, Петров, Паустовський. Писав вiн iще для берлiнськоi росiйськоi газети «Накануне». У додатку до неi, а також у журналi «Рупор» побачили свiтло «Дияволiада», «Записки на манжетах», «Пригоди Чичикова», «Сорок сорокiв», «Фатальнi яйця», «Дорожнi замiтки», «Багряний острiв» й iншi. Усього за рiк Булгаков написав роман «Бiла гвардiя» про подii Громадянськоi вiйни на пiвднi краiни; у журналi «Россия» вийшли першi 13 роздiлiв, але повнiстю твiр був надрукований лише 1966 р. «Роман цей я люблю понад усi моi речi», – зiзнавався Булгаков. На його грунтi вiн незабаром створив п'есу «Днi Турбiних», яку прийняв до постановки Московський художнiй театр.

Навеснi 1924 p., коли завершувалася робота над «Бiлою гвардiею», Булгаков розлучився з дружиною. У iхнiх стосунках багато чого змiнилось: один зi знайомих побачив Тетяну Миколаiвну «мовчазною i сумною жiнкою», а Михайло Опанасович переживав пору злету. Вiн був «стрункий, широкоплечий, зросту вищого за середнiй. Свiтле волосся, зачесане назад, високе чоло, сiро-блакитнi очi, гарне, мужне, виразне обличчя, що привертае увагу», – так описувала його одна iз сучасниць. Мiсце Тасi зайняла Любов Євгенiвна Белозерська, яка недавно повернулася з емiграцii, – закоханий автор присвятив iй «Бiлу гвардiю». Вона була яскравою iндивiдуальнiстю, талановитою, високоосвiченою й упевненою в собi, знала кiлька iноземних мов, перекладала для Булгакова матерiали про Мольера, записувала пiд його диктування i редагувала. За роки iхнього шлюбу було створено «Днi Турбiних», «Багряний острiв», «Зойчину квартиру», багато сторiнок п'ес «Кабала святош», «Адам i Єва», а також першу редакцiю книги «Майстер i Маргарита», у героiнi якоi не можна було не побачити рис Белозерськоi.

Починаючи з жовтня 1926 р. «Турбiни» трiумфально йшли на сценi МХАТу i витримали 250 вистав. «Багряний острiв» поставив О. Таiров у Камерному театрi. «Зойчину квартиру» побачили москвичi i кияни. М. Волошин, а також В. Вересаев порiвнювали блискучий початок творчоi бiографii Булгакова з Львом Толстим. Однак такий могутнiй прорив у лiтературу в офiцiйних колах викликав спочатку вичiкувальну, а потiм негативну реакцiю: рiзко критикувалася повiсть «Фатальнi яйця», а з приводу «Собачого серця» Головлiт зробив висновок: «Рiч у цiлому неприпустима». Ставлення до Булгакова рiзко змiнилось i перетворилося на справжне цькування, його почали звинувачувати в спiвчуттi «бiлим», у контрреволюцii, а прихильникам письменника причепили ярлик «пiдбулгачники». Нову п'есу «Бiг», яка завершувала тему Громадянськоi вiйни i в образi Хлудова уособлювала крах бiлогвардiйського руху, загальмували на стадii репетицiй i не допустили до постановки. Спектакль «Мольер» («Кабала святош») пiсля п'ятирiчноi роботи над ним i всього лише семи вистав зник iз афiш. Узагалi, спектаклi знiмалися Головреперткомом, а новi твори нiхто не зважувався друкувати. Хоча за межами СРСР – в Англii, Францii, США – роботи Булгакова мали успiх. Однак автора туди не випускали. У вереснi 1926 р. його вперше викликали на допит до ОГПУ. Пiзнiше на квартирi письменника зробили обшук i вилучили щоденниковi записи i повiсть «Собаче серце». Документи, що зберiгалися донедавна пiд грифами секретностi, свiдчать про те, що Булгаковим i його творчiстю займалися детально. Ось один iз них, датований 29 сiчня 1929 р.: «До Полiтбюро ЦК ВКП(б). Тов. Сталiну. Щодо питання про п'есу Булгакова «Бiг» повiдомляю, що члени комiсii ознайомилися з ii змiстом i визнали полiтично недоцiльною постановку цiеi п'еси в театрi. К. Ворошилов».

Позбавлена роботи i засобiв до iснування, ранiше горда i сильна людина, яка поза творчiстю iснувати не могла, у днi розпачу Булгаков носив у кишенi пiстолет i готовий був накласти на себе руки. Сiмейне життя теж дало трiщину, у Михайла з'явилась iнша сердечна прихильнiсть – Олена Сергiiвна Шиловська, дружина видатного военачальника, що була в захватi вiд творчостi письменника. Дружина знала про це захоплення, але, думаючи, що воно незабаром минеться, не загострювала стосункiв. Характер у Булгакова був нелегкий, вiн не пiдкорявся зовнiшньому впливу i важливi рiшення приймав сам. От i тепер, незважаючи на те, що в Шиловськоi було двое маленьких дiтей, iхнi стосунки, якi тривали протягом трьох рокiв, завершилися шлюбом. У жовтнi 1932 р. Олена Сергiiвна з молодшим сином переiхала до Булгакова. До речi, для обох це був третiй шлюб. До цього часу хмари над головою письменника розiйшлись, але пережити весь кошмар того, що вiдбувалося в попереднi три роки, Михайловi Опанасовичу допомогли обидвi люблячi жiнки – i дружина, i «таемний друг» Шиловська.

Безвихiдь, у якiй тодi опинився опальний письменник, змусила зробити божевiльний крок – звернутися особисто до Сталiна i, пояснивши весь жах свого становища, попросити «про вигнання за межi краiни». Лист був вiдправлений 28 березня 1930 p., a 18 квiтня в квартирi Михайла Опанасовича пролунав громом телефонний дзвоник – вождь особисто захотiв говорити з ним. Пiсля цього гнiв змiнився на милiсть: Булгаков одержав роботу режисера у МХАТi. Важко сказати з упевненiстю, що вплинуло на хiд подiй. Багато хто вважав, що певну роль вiдiграло самогубство В. Маяковського, яке сталося за кiлька днiв до цього (14 квiтня). Готовий до такого ж кроку Булгаков мiг iстотно пiдiрвати престиж краiни i репутацiю самого «батька народiв».

Буквально вiдродився до життя Михайло Опанасович, одержавши новий творчий заряд, i був безмежно вдячний Сталiну за турботу. Вираженням подяки стала п'еса про юнiсть вождя, що отримала остаточну назву «Батум». Але Йосиф Вiссарiонович висловив сумнiв у необхiдностi такоi постановки, i репетицii було припинено.

1930-тi pp. були для письменника, драматурга й актора Булгакова дуже нелегкими. Коли на сцену МХАТу повернулися «Турбiни» i пiсля закiнчення спектаклю завiсу давали 20 разiв, Булгаков написав друговi, що «автору цiеi п'еси повернуто частину його життя». Але наступну частину життя йому безбожно отруювали, оскiльки все, що було створено, виходило за межi звичайного: не всi могли мислити по-булгаковськи. Непросто складалися взаемини в колективi, де дiяли реформатори театру Станiславський i Немирович-Данченко, а грали актори, iмена яких ми вимовляемо тепер iз благоговiнням: І. Москвiн, О. Кнiппер, А. Тарасова, А. Кторов, М. Яншин, О. Грибов, О. Андровська… Не було кiнця зауваженням i переробкам готових речей, iх то дозволяли, то забороняли, затягуючи термiни вистав. На кого лишень доводилося зважати авторовi! Наведемо iсторiю створення одного спектаклю – iнсценiзацiя роману Сервантеса «Дон Кiхот». Цю роботу запропонував виконати М. Булгакову режисер Театру iм. Вахтангова В. Куза. Драматург упорався з нею: 3 грудня 1937 р. уклав договiр з театром, а 8 жовтня (менше, нiж через рiк) iнсценiзацiя була готова. Їi чекало схвалення Комiтету зi справ мистецтв, але голова цiеi установи П. Керженцев у своiх зауваженнях вимагав: «Треба зробити так, щоб вiдчувалася сучасна Іспанiя!» Дозвiл Головреперткому було отримано в сiчнi наступного року. У квiтнi вахтанговцi почали репетицii, але незабаром з якихось причин припинили, тому автор поiхав до Ленiнградського Великого драматичного театру i уклав договiр iз ним. Зазначимо, що це вiдбулося в листопадi 1939 p., коли Михайло Опанасович уже був серйозно хворий i навiть уклав доручення на iм'я дружини на ведення усiх своiх справ, а також заповiт. Театр Вахтангова вiдновив роботу над «Дон Кiхотом», але в термiни не уклався, прем'ера спочатку планувалася на сiчень 1940 p., а вiдбулася лише 8 квiтня 1941 p., коли М. Булгакова вже не було в живих.

Булгаков мав величезний творчий потенцiал. За якiсь десять рокiв вiн створив стiльки п'ес i постановок для драматичних театрiв, написав лiбрето для оперних вистав, лiтературних шедеврiв! Це була пора розквiту його таланту, коли з'явилися блискучi твори: бiографiчна книга про улюбленого драматурга Мольера для горькiвськоi серii «ЖЗЛ», п'еси «Кабала святош» (або «Мольер»), «Блаженство» («Іван Васильович»), «Олександр Пушкiн» («Адам i Єва»), а також чудовий памфлет «Театральний роман» iз присвятою «Таемному другу, який став явним, – дружинi моiй Оленi. Ти здiйсниш зi мною останнiй мiй полiт».

1934 р. Булгаков став членом Спiлки письменникiв. 1936 p., пiсля конфлiкту з режисером МХАТу Горчаковим, вiдмовився працювати там, де, як вiн висловився, зазiхали на його творчiсть, i влаштувався до Великого театру лiбретистом-консультантом, пообiцявши робити одне лiбрето на рiк. Вiн устиг створити «Чорне море» про подii на Перекопi, «Мiнiн i Пожарський», «Мадам Фiфi» (або «Рашель»), «Петро Великий», серед задумiв були опери «Вiйна i мир», про князя Володимира (хрестителя Русi) i багато чого iншого. Михайло Опанасович не раз пропонував своi твори столичним театрам (Сатири, Червоному, Робiтничоi молодi), а також Великому драматичному у Ленiнградi, Харкiвському театру росiйськоi драми, Бакинському робiтничому. Вiн не лише писав, брав участь у постановках, але й грав на сценi, наприклад у «Турбiних» або «Пiквiкському клубi», де виконував роль суддi. Ще одним напрямком його пошуку були кiносценарii для студiй «Союзфiльм» i «Укрфiльм». У числi багатьох робiт вiн хотiв зняти «Пригоди Чичикова». Не змiг утриматися Булгаков вiд участi у виданнi зiбрання творiв Мольера i зробив переклад п'еси «Скупий». Вiн спецiально займався iталiйською й iспанською мовами: першу вивчав як мову опери, другу – як мову Сервантеса. І найголовнiше: протягом 20 рокiв М. Булгаков безупинно i болiсно створював головну працю свого життя – роман «Майстер i Маргарита», який один з лiтературознавцiв назвав влучним словом «реквiем». Останнi виправлення до тексту «Майстра…» письменник диктував дружинi 13 лютого 1940 p., а 10 березня його не стало.

Бiля лiжка помираючого чоловiка Олена Сергiiвна присяглася надрукувати роман. Книга пролежала в архiвах вдови 20 рокiв i дочекалася своеi години. Вона перетнула кордони СРСР й увiйшла до «десятки» кращих творiв лiтератури XX столiття в багатьох краiнах свiту. На основi булгаковського роману створено п'еси, кiнофiльми, балети, мюзикли i навiть симфонiю. З'явилася величезна кiлькiсть дослiджень, у США випущено мiжнародну булгаковську бiблiографiю. Узагалi, ця книга заполонила думки читачiв i мислячих людей. Цiною величезних зусиль О. С. Булгакова дотримала слова, аж до дрiбниць: наприклад, вiддала гонорар за роман першiй людинi, яка пiсля опублiкування поклала квiти на могилу автора на Новодiвочому цвинтарi.

…Одного разу М. Булгаков сказав про себе: «Я – письменник мiстичний». Погодимося з ним. Інакше як пояснити такий надзвичайний вплив його творiв на читача? Можливо, його дух витае серед нас? У будь-якому разi, присутнiсть Майстра в стiнах рiдного будинку на Андрiiвському узвозi завжди вiдчувають вiдвiдувачi единого музею М. О. Булгакова. Тому що тут – джерела його загадкового свiту, повного таемниць i вiдкриттiв.




Вакарчук Святослав Іванович


(народ. 1975 р.)








Вiдомий музикант, солiст гурту «Океан Ельзи». Радник президента В. А. Ющенка.



Святослав Іванович Вакарчук народився 14 травня 1975 р. у Львовi. Його батько – Іван Олександрович Вакарчук, доктор фiзико-математичних наук, професор, завiдувач кафедри теоретичноi фiзики Львiвського нацiонального унiверситету iм. І. Франка (нинi – ректор цього унiверситету), головний редактор «Журналу фiзичних дослiджень» та журналу «Свiт фiзики», президент Украiнського фiзичного товариства. Мати Святослава свого часу займалася математикою, та потiм облишила ii, серйозно захопившись живописом.

З шести рокiв (що тодi було рiдкiстю) Святослав пiшов у школу, яку закiнчив iз срiбною медаллю (мав одну четвiрку з математики). Вважають, що яскраво вираженим лiдером вiн тодi не був, але вплив на шкiльне життя здiйснював – готував стiнгазети, брав участь у КВК, створеннi шкiльного театру, активно займався баскетболом.

Два роки Святослав навчався в музичнiй школi по класу скрипки, паралельно опановуючи гру на баянi. Із 13 рокiв вiн слухав виключно «Beatles» – був справжнiм бiтломаном. Потiм, коли йому було вже 15—16 рокiв, почав вiддавати перевагу iншiй музицi: «Led Zeppelin», «Pink Floyd», «Doors», «Queen», «Rolling stones» та iн. В Украiнi тодi рок-музики практично не було, а те, що було, перебувало в пiдпiллi. З росiйського року Славко знав «Кiно» i бiльш нiчого.

Як згадуе Святослав, улюбленим з дитинства мультфiльмом був знаменитий радянський «Ну, постривай!», улюбленими кумирами – батько, Джон Леннон, Джим Моррiсон, Юрiй Гагарiн. У школi Славка був музичний гурт, який вони створили разом iз однокласниками, але, як вiн зараз говорить, грали вони не дуже серйозно, дуже «по-дитячому».

Пiсля закiнчення школи Святослав поступив на фiзичний факультет Львiвського нацiонального унiверситету. Ідучи слiдом за батьком, вiн спецiалiзувався на кафедрi теоретичноi фiзики. Пiсля закiнчення унiверситету Славко став аспiрантом кафедри (1996—1999 pp.), працюючи над темою «Суперсиметрiя електрона у магнiтному полi». До речi, назва однiеi з його публiкацiй у вiдомому журналi Phys. Lett.: «Supersymmetry of the Electron in a Three-Dimensional Magnetic Field» (спiльно з В. М. Ткачуком). Як аспiрант Святослав мав i викладацьку практику.

Теоретична фiзика залишила слiд i в музичнiй творчостi Святослава: назва одного з альбомiв гурту «Океан Ельзи» – «Суперсиметрiя» (до речi, дехто вважае, що назва вiдомоi пiснi SUSY – це зовсiм не iм'я дiвчини, а абревiатура вiд «SUper-SYmmetry»).

В гуртi його звуть Славик або Славко. Вiн полюбляе овочi та фрукти, темне пиво (з мiцних напоiв – «Криваву Мерi»), Едiт Пiаф, Stone Roses, баскетбол, трасу Киiв – Львiв. Вiн у захватi вiд японськоi культури; улюбленi автори – Юкiо Мiсiма i Харукi Муракамi.

Офiцiйна дата створення знаменитого гурту «Океан Ельзи», солiстом або, як ще говорять, фронтменом якого е Святослав Вакарчук, – 12 жовтня 1994 p., коли тодiшнi учасники львiвського гурту «Клан тишi» – гiтарист Павло Гудимов, бас-гiтарист Юрiй Хусточка та барабанщик Денис Глинiн – об'едналися зi ще одним львiв'янином, талановитим автором-виконавцем Славком Вакарчуком. Пiзнiше до гурту приеднався клавiшник Дмитро Шуров. До речi, коли музиканти шукали назву для групи, то пропонували й «Спостереження шторму», й «Револьвер», але зупинилися на «Океанi Ельзи».

Своi першi чотири записи гурт зробив на студii «Галвокс» у груднi 1994 р. У 1995 р. колектив перемагае в мiсцевому фестивалi «Червона Рута» у Львовi. Наступнi три роки «Океан Ельзи» набувае заслуженоi популярностi в рiдному Львовi й перiодично виiздить до Європи – в Нiмеччину, Польщу та Францiю.

У сiчнi 1998 р. гурт пiдписав контракт iз киiвською фiрмою Nemo, пiсля чого у повному складi перебрався зi Львова до Киева i на пiвроку засiв у студii. Пiдсумком студiйноi роботи i ностальгii за рiдним Львовом став дебютний альбом «Там, де нас нема», який був представлений публiцi у вереснi 1998 р. Молодi припав до душi романтичний гiтарний пост-панк iз текстами украiнською мовою i пiдспудно вiдчутним нацiональним колоритом у музицi. Клiп на головну пiсню значно пiдвищив iнтерес до гурту.

Цього ж року «Океан Ельзи» здобув i три нацiональнi премii – «Дебют року», «Кращий альбом» i «Краща пiсня». А 1999 р. альбом перевидала росiйська фiрма «Extraphone». Клiп на композицiю «Там, де нас нема» дiстав премiю французького каналу МСМ як «Краще закордонне вiдео». Цього ж року (а також 2000-го та 2001-го) на всеукраiнському конкурсi «Золота “Жар-птиця”» ОЕ (так прихильники стисло називають гурт) визнали найкращим поп-гуртом Украiни.

Зросла популярнiсть «Океану Ельзи» у СНД пiсля появи на MTV клiпу «Сосни». 21 лютого 2000 р. одразу на двох лейблах – украiнському Nova Records i московському Real Records – вийшов другий альбом гурту – «Янанебiбув» (назву пишуть саме так!), пiснi з якого потрапили до росiйських фiльмiв «Любов та iншi жахи» i «Брат-2» («Коли тебе нема», «Кавачай»).

Настiльки ж пронизливо лiричний, як попереднiй, i, при цьому, бiльш мiцний i рiзноманiтний за звуком (в аранжуваннях деяких пiсень була використана струнна група), альбом «Янанебiбув» став помiтною подiею. Пiснi «Янанебiбув», «Той день», «Сосни» (яка увiшла до цього альбому), «Етюд» (яку на концертах Вакарчук присвячував Земфiрi) та iншi композицii причаровували своею пiдвищеною емоцiйнiстю, настроем нiжностi, суму i довiчного пошуку, i, звичайно ж, проникливим мелодизмом, в якому все ще можна було вгадати вплив нашого рiдного мелосу.

Навеснi цього ж року до гурту приеднався клавiшник Дмитро Шуров, iз яким у травнi «Океан Ельзи» пiдкорив п'ятнадцятитисячну аудиторiю головного росiйського рок-фестивалю «Максiдром». Публiку «Олiмпiйського» в Москвi не збентежив навiть мовний бар'ер – настрiй пiсень «Океану» був ясний i без перекладу.

Пiсля прориву в Росiю пiшли захiднi гастролi, у тому числi виступи в столицi рок-н-ролу – Лондонi. Всього через рiк пiсля виходу i теплого прийому «Янанебiбув», у квiтнi 2001 р. «Океан Ельзи» випускае третiй альбом – «Модель». Своею назвою альбом зобов'язаний приспiву однiеi з найбiльш яскравих композицiй альбому – «Коко Шанель», присвяченоi не тiльки видатнiй жiнцi-модельеру, а й певною мiрою теперiшньому стилiсту гурту – Л. Фонарьовiй. Вакарчук каже про «Модель» як про найбiльш шлягерний, концептуальний i сильний за звуком альбом.

За словами Святослава, бажання бути рiзним, дивувати слухача не означае змiну внутрiшнього змiсту. «Океан Ельзи» залишаеться самим собою, продовжуючи йти вперед. І справжнiм доказом цьому е вихiд четвертого альбому гурту «Суперсиметрiя» у лютому 2003 р. Вакарчук вважае, що цей альбом кращий за попереднi. Тематично його скомпоновано в единий твiр – кожна наступна пiсня е продовженням попередньоi. Пiснi «Мене» i «Для тебе», а також «Вiддам» та «Невидима сiм'я» поеднанi спецiальними музичними мiстками.

Святослав казав: «У “Суперсиметрii” ми зробили все, що хотiли. Гадаю, вона бiльш за все вiдповiдае духу “Океану Ельзи”».

У жовтнi 2003 р. журнал «Кореспондент» назвав Святослава одним iз 35 найуспiшнiших молодих людей Украiни.

Безумовно, Вакарчук е вiдомим музикантом, автором багатьох пiсень популярноi рок-групи «Океан Ельзи», але обмежитися тiльки музичною стороною життя Святослава, особливо зважаючи на полiтичнi подii 2004—2005 pp., просто неможливо.

Колись, ще 2003 р., на запитання про його ставлення до полiтики Святослав вiдповiв, що музикант або будь-яка творча людина мае бути аполiтичним i згадувати про полiтику мае тiльки в екстрених ситуацiях, коли йде мова про громадянський обов'язок. Тодi ж вiн пояснював, що рекламувати якусь полiтичну партiю чи захищати якiсь полiтичнi iнтереси не буде, тому що вiн не полiтик.

Але життя в Украiнi розвивалося так, що залишитись осторонь бурхливих подiй, iз якими була пов'язана передвиборча президентська кампанiя, стало просто неможливо.

Восени 2004 р. «Океан Ельзи» бере участь у концертах на пiдтримку В. Ющенка. У жовтневому iнтерв'ю тижневику «Дзеркало тижня» Славко говорить: «Не сприймайте наш вибiр як якусь тимчасову корисливу дiю. Ми справдi хочемо добра цiй краiнi. Ми не закликаемо до революцiйних дiй – ми закликаемо до вдумливих дiй. Дивiться, слухайте, аналiзуйте, вiрте власному досвiду».

У листопадi 2004 р. Вакарчука було призначено радником кандидата в президенти В. А. Ющенка з питань молодiжноi полiтики. Пiзнiше, у найбiльш напруженi днi «помаранчевоi революцii», вiн увiйшов до складу Комiтету нацiонального порятунку.

Святослав пояснив свое рiшення взяти бiльш активну участь у виборчiй кампанii усвiдомленням значення активноi позицii творчоi молодi у важливий для краiни момент. «Я думаю, що мiй голос i голос чесних людей важливий для краiни», – пiдкреслював вiн.

Вiн також сказав про те, що вирiшив зайняти таку активну позицiю пiсля того, як побачив, що перший тур виборiв президента пройшов не так, як прийнято в цивiлiзованих краiнах.

Вакарчук та «Океан Ельзи» були на Майданi разом зi спiвгромадянами, якi бiльше не хотiли жити в атмосферi брехнi, фальсифiкацiй, корупцii. Пiсня «Вставай» сприймалася на Майданi як гiмн небайдужих до свого майбуття.

Навеснi 2005 р. новообраний президент В. А. Ющенко призначив Святослава Вакарчука своiм радником (на громадських засадах).

У березнi 2005 р. на церемонii UBN Award-2004, яка заснована журналом «Ukrainian Britain» (видаеться украiнською дiаспорою, «Океану Ельзи» вручили звання «Кращого гурту року». Пiсля цього Вакарчук провiв зi студентами Киево-Могилянськоi академii бесiду-дискусiю на тему «Майбутне Украiни: гуманiтарний вимiр», що викликала у студентiв справжнiй потiк iдей та жвавий вiдгук.

Свого часу присвячений 10-рiччю групи концертний тур «Океану Ельзи» по Росii, що був запланований на кiнець 2004 p., через подii «помаранчевоi революцii» не вiдбувся. Але навеснi 2005-го це вдалося надолужити. Попри те, що офiцiйна влада та ЗМІ до революцiйних подiй в Украiнi ставилися дуже негативно, московськi шанувальники гурту та особисто Славка дуже радо зустрiли iх у квiтнi 2005 р. Не щодня поряд iз Кремлем, на головному концертному майданчику Москви (в ДЦКЗ «Росiя») спiвае радник президента Украiни!.. Спочатку зала зустрiла музикантiв досить стримано, але потiм сталося те, що мало статися: зал пiднявся, розмахуючи помаранчевими шарфами, руками та мобiльними телефонами i потiм практично не сiдав до кiнця концерту. Через двi години Святослав кинув свiй бубон у танц-партер, у залi ввiмкнули свiтло: революцiя здiйснилася!..

Обiцяний Вакарчуком концерт та спiлкування з мешканцями Донецька у квiтнi 2005 р. показали, що музика та громадянська позицiя талановитоi й чесноi людини дiйсно може розтопити будь-який лiд неправди, зруйнувати мiф про непримиренний антагонiзм сходу та заходу.




Вернадський Володимир Іванович


(народ. 1863 р. – пом. 1945 р.)








Видатний учений-енциклопедист, природознавець, мiнералог, кристалограф, геолог, хiмiк, iсторик i органiзатор науки, фiлософ, громадський дiяч. Засновник геохiмii, бiогеохiмii, радiогеологii, творець навчання про бiосферу i ii еволюцiю в ноосферу. Академiк (з 1912р.), почесний член росiйських i захiдноевропейських АН i рiзних товариств. Засновник i перший президент Всеукраiнськоi АН, органiзатор i директор Радiологiчного iнституту, Бiогеохiмiчноi лабораторii. Лауреат Сталiнськоi премii (1943р.), нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора (1943p.). 

Автор понад 700 наукових праць i статей.



«Яка насолода “запитувати природу”, “випробувати ii”! Який рiй питань, думок, мiркувань! Скiльки причин для подиву, скiльки вiдчуттiв приемного при спробi осягнути своiм розумом, вiдтворити в собi ту роботу, яка тривала столiття в нескiнченних ii галузях! І тут вона [людина] пiдводиться з пороху, iз брудненьких тваринних стосункiв… Тут вона розумiе, що зробила i що може зробити. Моя межа – пiзнання всього можливого для людини тепер i вiдповiдного його силам (i спецiально моiм) i часу. Я хочу, однак, збiльшити хоч почасти запас вiдомостей, полiпшити хоч трохи стан людини». Цi слова з щоденника, гiднi досвiдченого фiлософа, належать 19-лiтньому Володимировi Вернадському. З юних рокiв i до останнiх днiв життя вiн жив наукою, але не «зробився яким-небудь ученим пацюком», i дiяльнiсть найбiльшого вченого XX ст. вплинула на свiтогляд багатьох людей. Академiк О. Є. Ферсман так писав про свого вчителя i друга: «Десятилiттями, столiттями будуть вивчатись i поглиблюватися його генiальнi iдеi, а в працях його – вiдкриватися новi сторiнки, якi служать джерелом нових шукань; багатьом дослiдникам доведеться навчатися його гостроi, наполегливоi, викарбуваноi, завжди генiальноi, але творчоi думки, не легкоi для розумiння; молодому ж поколiнню вiн завжди буде вчителем у науцi i яскравим зразком плiдно прожитого життя».

Народився Володимир 12 березня 1863 р. у Петербурзi в лiберальнiй родинi Івана Васильовича Вернадського, який пiсля закiнчення фiлософського факультету Киiвського унiверситету став його професором. Переiхавши потiм до Москви, а пiзнiше до Петербурга, Іван Васильович займався аналiзом економiчних проблем i виданням економiчних журналiв, викладав полiтекономiю в Московському i Петербурзькому унiверситетах. Володимир був сином вiд його другого шлюбу з Ганною Петрiвною Константинович, дочкою украiнського помiщика, яка була в молодостi хоровою спiвачкою i педагогом з вокалу. А загалом, родовi коренi Вернадських ведуть у середину XVII столiття, коли литовський шляхтич Верна воював проти Польщi на боцi Богдана Хмельницького; пiзнiше його нащадки осiли в Киевi.

Дитинство Володимир провiв у Петербурзi, а потiм у Харковi, де вступив до гiмназii, а влiтку з родиною виiжджав до численних i гостинних полтавських родичiв. На все життя вiн зберiг прихильнiсть до мови, iсторii i культури рiдного краю, спецiально ними займався й у «Замiтках з iсторii Украiни» зараховував себе до «рiдного племенi украiнського». Найближче сiмейне оточення сформувало культуру i громадськi погляди юного Володимира. Особливу згадку по собi залишив старший зведений брат Микола, син рано померлоi вiд туберкульозу першоi дружини батька, чудовоi росiйськоi публiцистки Шигаевоi. Улюбленець родини, надзвичайно обдарований юний художник i поет, вiн був першим учителем хлопчика в читаннi й письмi, привiв його до скарбницi свiтовоi культури.

Із 13 рокiв Володимир почав вести докладний щоденник, який виявив несподiванi сторони його особистостi. Так, з раннього дитинства вiн був надiлений дивними якостями, що лякали його самого. Поряд зi спадкоемним лунатизмом у ньому виявилася здатнiсть увi снi й наяву вступати в контакт з образами дорогих йому людей, причому в яскравiй галюцинаторнiй формi. Але «через страх» (його власне пояснення в пiзнiх щоденниках) Володимир рiшуче затамував у собi такого роду «мiстичнi» рецептори, свiдомо закривши для себе цю сферу: «Я щось зупинив у своiй природi. Інодi шкодую, що погасив, а не розвинув цю здатнiсть… Твердо i ясно усвiдомлюю, що якась сторона бачення мною в моiй особистостi зупинена». Проте витиснутi здiбностi поверталися до нього в екстремальних ситуацiях. А свiдоме самообмеження, гранична дисциплiнованiсть i цiлеспрямованiсть стали основою всього його наукового й особистого життя.

Пiсля переiзду родини до Петербурга Володимир закiнчив гiмназiю 1881 р. i вступив на природниче вiддiлення фiзико-математичного факультету Петербурзького унiверситету, де пiд впливом видатного вченого В. В. Докучаева зайнявся мiнералогiею i кристалографiею. Проте його iнтереси не обмежувалися цими вузькими галузями науки. Вернадський серйозно займався грунтознавством, фiзичною географiею, мерзлотознавством, природними водами, бiологiею, iсторiею розвитку науковоi думки, фiлософiею, iсторiею та лiтературою. Для читання художньоi i науковоi лiтератури вiн вивчив усi слов'янськi мови, а також англiйську, французьку, нiмецьку i багато iнших мов, що допомагало йому в спiлкуваннi з iноземними вченими пiд час численних наукових вiдряджень до Європи.

Не залишався Володимир осторонь i вiд громадського життя. 1883 р. вiн став одним iз засновникiв Студентського науково-лiтературного товариства i керував його науковою радою. Теплi стосунки i схожiсть поглядiв (за винятком терору) зв'язували його з одним iз членiв товариства Олександром Ульяновим. Але близькими друзями Вернадського на все життя стали брати Ольденбурги, Корнiлов, Гревс, Шаховський, Ушинський, Краснов. А до створеноi ними групи з вивчення народноi лiтератури ввiйшла i Наталя Єгорiвна Старицька, яка 1886 р. стала його дружиною i дала йому щастя й ту пiдтримку, яких Володимир Іванович пiсля смертi батька не вiдчував вiд матерi та молодших сестер, Ольги i Катерини. Вони прожили разом понад пiвстолiття, виховали двох дiтей – Георгiя (1887 р. н.) i Нiну (1898 р. н.), а тисячi листiв, написаних вiдданим подружжям, стали свiдченнями iхнiх не згаслих з роками почуттiв i цiлковитого взаеморозумiння.

Пiсля закiнчення унiверситету 1885 р. Вернадський залишився при ньому працiвником мiнералогiчного кабiнету i провадив активну науково-дослiдну роботу в галузi мiнералогii, кристалографii i сумiжних наук. Замах на життя царя й арешт О. Ульянова (1887 p.) ледь не обiрвали успiшно розпочату кар'еру вченого. Щоб уникнути його звiльнення, Вiльне економiчне товариство вiдправило Володимира Івановича дослiджувати поклади фосфоритiв у Смоленськiй губернii. А навеснi 1888 р. унiверситет вiдрядив його на стажування до видатного фахiвця в галузi кристалографii П. Грота до Мюнхена, а в Париж – до Л. Ле Шателье i Ф. Фуке. Протягом двох рокiв молодий учений працював у рiзних наукових установах Нiмеччини, Австрii, Італii i Францii iдо того, чим цiкавився, додав органiчну та неорганiчну хiмiю.

Вiдразу пiсля повернення Вернадський був призначений керiвником кафедри мiнералогii фiзико-математичного факультету Московського унiверситету i разом з Докучаевим займався грунтознавчими дослiдженнями на Полтавщинi. 1891 р. вiн уже приват-доцент, сiм рокiв по тому захищае докторську дисертацiю «Явища ковзання кристалiчноi речовини» i стае професором мiнералогii i кристалографii Московського унiверситету. До цього перiоду належать i його першi роботи з геохiмii – новоi науки, яку Вернадський розвинув iз генетичноi мiнералогii, а також геологiчнi дослiдження на Лiвобережнiй Украiнi, у Польщi, на Уралi, у Криму. Лекцii, великi науковi пошуки, робота над фундаментальними проблемами не вiддалили вченого вiд громадського життя. Пiд час голоду 1895 р. вiн брав активну участь у кампанii зi збирання коштiв для селян i був одним з органiзаторiв i членiв так званого «Притулкового братства». Протягом семи мiсяцiв разом iз друзями й однодумцями Вернадський не покладаючи рук рятував селян вiд голодноi смертi. У 90-х pp. вiн неодноразово обирався земським гласним Моршанського повiту Тамбовськоi губернii, де розташовувався сiмейний маеток Вернадiвка. Ця ж громадянська позицiя змусила Володимира Івановича на знак протесту проти репресивноi антистудентськоi полiтики Мiнiстерства освiти i полiцейськоi сваволi пiти у вiдставку разом з iншими професорами та викладачами, залишивши посаду помiчника ректора.

Для Вернадського 1911 р. був ювiлейним – 25-рiччя науковоi, педагогiчноi дiяльностi, а також сiмейного життя. Учнi пiдготували i випустили збiрник своiх статей iз присвятою вчителю, а палеонтолог Мiссуна назвала на його честь вiдкриту нею дiатомову водорiсть. На той час син Георгiй, iсторик за освiтою, готувався стати професором iсторii. І того ж року Вернадський переiхав до Петербурга, де незабаром був обраний академiком i завiдувачем мiнералогiчного вiддiлення Геологiчного музею. Йому доводилося постiйно курсувати у справах мiж Петербургом i Москвою, але незважаючи на громадську завантаженiсть, щорiчно в спецiальних журналах з'являлося по 10—15 його статей. Рiзноманiтними були i маршрути наукових вiдряджень Вернадського: Скандинавiя, Францiя, Ірландiя, Англiя, Італiя, Грецiя. А для студентiв вiн органiзовував мiнералогiчнi екскурсii на Урал.

Усвiдомивши значення радiоактивних речовин як джерела енергii i засобу створення нових хiмiчних елементiв, Вернадський активно взявся за практичну роботу з картування родовищ радiоактивних мiнералiв i збору зразкiв. Володимира Івановича вважають творцем радiогеологii як самостiйного наукового напряму. Проблемами радiоактивностi вiн займався з 1908 р. Уже в червнi 1911 р. ним була органiзована перша експедицiя за радiем. Вiдкриття радiоактивних руд у Ферганi, пошуки iх на Уралi й у Забайкаллi дозволили створити власну сировинну базу. Зiбранi у Ферганськiй долинi зразки дослiджували в лабораторii, i з мiнералу тюямунiту вперше був отриманий росiйський радiй. 1909 р. зусиллями Вернадського було засновано Радiеву комiсiю, у сiчнi 1912 р. почала працювати перша в Росii радiохiмiчна лабораторiя. Перша свiтова вiйна виявила необхiднiсть створення сучасноi мiнерало-сировинноi бази. 1915 р. за iнiцiативою Вернадського була створена й очолена ним Комiсiя з вивчення природних продуктивних сил Росii (КППС), що пропрацювала до 1930 р. Вона об'еднала найвидатнiших учених iз 16 iнститутiв: геологiв, хiмiкiв i економiстiв. Уперше було вiдкрито боксити (Тихвинське родовище), дано оцiнку залiзним рудам Уралу, дослiджено фосфорити Центральноi Росii тощо.

Ще з 1912 р. Вернадськi на лiто приiздили в Украiну, де придбали небагато землi в Шишаках пiд Полтавою i на високому лiвому березi р. Псел побудували двоповерховий будинок. Саме тут iз обрисiв бiогеохiмii виник новий бiосферний свiтогляд. Найiстотнiша корекцiя науковоi картини свiту, де донинi не було мiсця життю, явилася вченому як осяяння влiтку 1917 р., у природничiй лабораторii в Шишаках. Власне, усе його вчення про живу речовину, бiосферу, новi, впровадженi ним поняття-термiни, такi, як «всюднiсть» життя, тиск життя, його швидкiсть i згущення, були ним розробленi цього лiта.

Дивно, як у цiй низцi наукових пошукiв Володимир Іванович знаходив час активно брати участь у громадському життi Росii: входив до Земського i Конституцiйно-демократичного рухiв, був одним iз органiзаторiв лiберальноi партii конституцiйних демократiв (кадетiв) i беззмiнним членом ii Центрального комiтету. У квiтнi 1906 р. вiн був запрошений до Державноi ради вiд академiчноi курii (вийшов iз Ради пiсля розпуску Думи в липнi 1906 p., знову ввiйшов до ii складу 1907 p.). 1907 p. працював у редакцii кадетськоi газети «Новь». Свою дiяльнiсть у Державнiй радi вiдновив 1915 p., i останнiм його актом стала телеграма царю в Ставку з пропозицiею зректися престолу. Вернадський також очолював учений комiтет при Мiнiстерствi землеробства, Комiсiю з пiдготовки реформи вищоi школи, а восени 1917 р. ввiйшов до складу Тимчасового уряду як товариш мiнiстра народноi освiти, яким був його друг С. Ф. Ольденбург. На цiй посадi вiн порушував питання про створення Академiй наук Грузii, Украiни i Сибiру.

Жовтневу революцiю Володимир Іванович рiшуче не сприйняв, оскiльки вважав, що «соцiалiзм неминуче е ворогом свободи, культури, духу, науки», i «завжди боявся, що соцiалiзм дасть дисциплiну казарми». Пiсля приходу до влади бiльшовикiв залишатися в Петроградi стало небезпечно, i Академiя наук задовольнила його прохання про вiдрядження в пiвденнi райони краiни через стан здоров'я (туберкульоз). Вернадський переiхав в Украiну для продовження роботи з живою речовиною.

У травнi 1918 р. при гетьманi П. Скоропадському вiн почав роботу з органiзацii Всеукраiнськоi академii наук. Незважаючи на думку М. Грушевського i деяких його колег, що академiя, яка створюеться росiянами, не забезпечить суто нацiонального украiнського характеру ii дiяльностi, Вернадський 27 листопада 1919 р. провiв першi загальнi збори академiкiв. На його бiк стали такi видатнi вченi, як С. Тимошенко, А. Кримський, М. Петров, Д. Баталiй, М. Кащенко, i Вернадський був одностайно обраний президентом Академii. Вiн був упевнений, що «справа зростання украiнськоi культури е не тiльки справою украiнцiв, але й росiян, що iсторичним фактом е спiльне спiвжиття й участь украiнцiв у створеннi росiйськоi культури за останнi два сторiччя… І я так вiрю в майбутне украiнськоi культури й украiнськоi мови!.. З плином часу в цих рамках, не ворожих росiйськiй культурi, украiнська мова й украiнська культура зростуть…». У той же час Вернадський не вiрив у те, що незалежнiсть украiнському народу можуть принести нiмецькi, австрiйськi чи iншi iноземнi багнети: «Враження вiд украiнськоi влади знову тi ж самi – безсилля i бездарнiсть… Вони вiдiграють сумну роль марiонеток, якi привели у свою краiну iноземцiв-поневолювачiв».

Займався Володимир Іванович i формуванням академiчноi бiблiотеки (нинi – Центральна наукова бiблiотека iм. В. Вернадського HAH Украiни), намагаючись у хаосi, що почався, i калейдоскопiчнiй змiнi влади врятувати коштовнi колекцii книг i рукописiв. І навiть пiсля переходу влади до бiльшовикiв у лютому 1919 р. вiн намагався налагодити роботу Академii. Наприкiнцi серпня Киiв зайняли вiйська генерала Денiкiна, який i чути нiчого не хотiв про щось украiнське, i Академiя була закрита. Але коли до мiста пiдiйшла Червона Армiя, Вернадський виiхав до Ростова, а потiм перебрався в Крим. Вiн був запрошений на посаду професора мiнералогii Таврiйського унiверситету в Сiмферополi, де читав курс геохiмii, а у вереснi 1920 р. став його ректором. Вернадський зустрiчався з П. Врангелем i просив його про сприяння унiверситету. Незважаючи на убогiсть коштiв, учений намагався налагодити мiнералогiчнi i геохiмiчнi дослiдження. Володимир Іванович збирався емiгрувати до Великоi Британii, однак залишився за наполегливим проханням викладачiв.

Швидше за все, Вернадський усе-таки виiхав би до Лондона, якби не злiг iз висипним тифом, що ледь не забрав його життя. Цiкавим е запис у щоденнику, зроблений Володимиром Івановичем у цей час. У ньому вчений розповiдае про дивний стан, пережитий ним у напiвмареннi, коли вiн «вiдчув у собi демона Сократа», сповнився усвiдомленням справдi епохального значення свого вчення, i бiльше того, як у фiльмi, перед ним пройшли його можлива майбутня i головна справа життя – органiзацiя Інституту живоi речовини. Йому навiть було дане знання граничного термiну земного буття.

З приходом бiльшовикiв у Крим у сiчнi 1921 р. Вернадський був звiльнений з унiверситету i мало не став жертвою червоного терору. Завдяки своему учню М. Семашку, який став наркомом охорони здоров'я, Вернадський разом iз родиною Ольденбурга окремим вагоном, причепленим до санiтарного потяга, був вiдправлений до Петрограда. Але уникнути лиха не вдалося. У липнi вчений був арештований чекiстами у так званiй «справi Таганцева». Приниження, бруд, переповнена камера й обвинувачення в шпигунствi. На подив охоронцiв, Вернадського було звiльнено. Трохи пiзнiше з'ясувалося, що Карпинський i Ольденбург вiдправили телеграми Ленiну i Луначарському. Семашко i помiчник Ленiна Кузьмiн розпорядилися звiльнити Вернадського з ув'язнення. Не чекаючи нових неприемностей, Володимир Іванович разом iз дочкою вирушив на бiостанцiю поблизу Мурманська. Повернувся вiн до Петербурга восени i зайнявся разом з В. Хлопiним органiзацiею Радiологiчного iнституту при Наркоматi освiти, очолив Комiсiю з iсторii науки, фiлософii i технiки, свою радiохiмiчну лабораторiю i КППС, а також обiйняв посаду завiдувача метеоритного вiддiлу Мiнералогiчного музею. Вiн завжди цiкавився проблемами космосу. Наприкiнцi 1930-х pp. учений очолював Комiтет з метеоритiв i космiчного пилу, i йому вдалося органiзувати експедицiю Кулика в Сибiр, на мiсце Тунгуського метеорита, що впав 1908 р.

Вернадський, обраний за свiй внесок у науку професором Паризького унiверситету (як, утiм, i багатьох iнших), прийняв його запрошення i на початку лiта 1922 р. виiхав разом з дружиною i дочкою через Прагу (де залишилася вчитися дочка) до Парижа. Вiн читав лекцii з геохiмii i радiогеологii в Сорбоннi, випустив французькою мовою книгу «Геохiмiя» (в перекладi книга вийшла 1927 р. пiд назвою «Нариси геохiмii»). Володимир Іванович працював у лабораторii М. Склодовськоi-Кюрi, а одержавши грант вiд фонду Розенталя, пiдготував звiт «Жива речовина в бiосферi» i статтю «Автотрофнiсть людства».

І хоча Вернадському пропонували залишитися у Францii, 1926 р. вiн повернувся до Ленiнграда через наполегливу вимогу свого учня О. Ферсмана i президента Академii наук С. Ольденбурга, спонукуваний почуттям обов'язку «перекинути мiст мiж старою росiйською культурою i пореволюцiйною». Володимир Іванович був переконаний, як i багато iнших учених, якi пiшли на компромiс iз радянською владою, у швидкому краху бiльшовикiв i вважав своiм обов'язком зберегти те, що ще залишалося вiд вiтчизняноi науки i культури пiсля бiльшовицького погрому. Наприкiнцi 1926 р. вийшла у свiт його праця «Бiосфера», i, слiдом за цим, Вернадський заглибився у створення новоi науки – науки про живу речовину, яку назвав бiогеохiмiею. При КППСi вiн органiзував вiддiл живоi речовини, а потiм Бiогеохiмiчну лабораторiю (БІОГЕЛ) (1928 p.).

Проти бiогеохiмii з'являються розгромнi статтi. У Малiй Радянськiй Енциклопедii, яка вийшла 1934 р., про Вернадського писалося: «За своiм свiтоглядом – прихильник iдеалiстичноi фiлософii. У наукових працях проводить iдеi “нейтралiзму” науки, виступае на захист релiгii, мiстики, предковiчностi життя i “живоi матерii” i ряду вiталiстичних i антиматерiалiстичних концепцiй, заперечуючи матерiалiстичну дiалектику». Багато хто, бачачи Вернадського на волi, дивувались: як вiн уцiлiв у роки репресiй? Ученого рятував колосальний практичний i теоретичний досвiд у геологii (у тому числi радiогеологii), а надра – це валюта й оборона. І навiть у тi трагiчнi часи в нього знаходилися заступники. Гонiння Вернадський сприймав як «насильство над людською особистiстю», «винятковий моральний i розумовий гнiт». Вiн намагався, наскiльки можливо, матерiально i морально допомагати засланим, виявляв велику особисту смiливiсть, протестуючи i клопочучи за них перед можновладцями.

Вернадський часто виiздив за кордон – до Нiмеччини, Чехословаччини, Францii, Англii й iнших краiн, читав лекцii i працював у наукових центрах. Скрiзь його приймали з повагою. Учення про бiосферу мало хто розумiв у повному обсязi, але багато хто вiдчував його перспективнiсть. Починаючи з 1930 р. виiзди за кордон вимагали подолання все бiльших перешкод, однак вiдмовити вченому зi свiтовим iм'ям було неможливо. І, напевно, цей «кочовий» спосiб життя допомiг йому вижити. Останнiй раз вiн виiхав за кордон 1936 р. на лiкування. Цей час Вернадський використовував для роботи над книгою «Наукова думка як планетне явище» (видана лише 1977 p.), у якiй, прийнявши iдеi Е. Леруа, вiн упритул пiдiйшов до створення вчення про ноосферу як логiчного продовження генетичноi мiнералогii, бiогеохiмii, радiогеологii, навчання про бiосферу. Вчений вважав, що бiосфера пiд впливом наукових досягнень i дiяльностi людини поступово переходить у новий стан – сферу розуму, або ноосферу. Останнiм дослiдженням ученого стала робота «Кiлька слiв про ноосферу» (1944 р.).

Надii на крах бiльшовикiв поступово згасли, Академiя пiдпала пiд «чищення» й «советизацiю». Крок за кроком «стара росiйська культура» замiщалася «новим варварством». Однак Вернадський не намагався виiхати за рубiж, хоча його запрошували син (професор кафедри iсторii Уельського унiверситету) i дочка (лiкар-психiатр, котра вийшла замiж за археолога Толля), якi оселилися в США. Вiн продовжував наукову працю, що, вiдповiдно до його поглядiв, одна могла врятувати Росiю. Дослiдження вченого охоплювали все бiльш широке коло проблем природознавства: iсторiю природних вод i значення важкоi води, роль живих органiзмiв у геохiмiчних процесах, синтез алюмосилiкатiв, геологiчний час.

1934 р. Вернадськi оселилися в Москвi у зв'язку з переiздом Академii наук з Ленiнграда в столицю. У червнi 1940 р. Володимир Іванович одержав зi США, вiд сина Георгiя, вирiзку з газети, де повiдомлялося про роботи над «новою ядерною енергiею». Лист дуже схвилював ученого. Ще два десятилiття тому вiн порушував це питання, але не одержав на цi роботи нi копiйки. Володимир Іванович один з небагатьох зрозумiв значення того, що сталося, i вже в липнi iнiцiював створення Комiсii з проблем урану при Президii АН СРСР, фактично поклавши початок ядерному проекту в СРСР. Комiсiю, до якоi увiйшли І. Курчатов, С. Вавилов, Д. Щербаков, П. Капiца, очолював В. Хлопiн.

3 початком вiйни Вернадський iз дружиною евакуювався разом з Академiею наук у Борове (Казахстан). Тут протягом двох рокiв вiн працював над своею найбiльшою, узагальнюючою працею «Хiмiчна будова бiосфери Землi та ii оточення». Задум роботи дотепер вражае своiм розмахом. Пiсля смертi автора над цим рукописом працювала Шаховська, а пiсля ii смертi – Флоренський. З його передмовою i пiд його редакцiею книга вийшла в 1965 р.

Повернувся Володимир Іванович до Москви лише наприкiнцi серпня 1943 р. Вiн склав хронiку свого життя, iсторiю зародження та розвитку своiх iдей i практичних справ, немов свiдомо готувався до вiдходу з життя. Але на нього чекало тяжке особисте випробування: 3 лютого 1944 р. раптово померла Наталя Єгорiвна, з якою вони прожили як одна душа 56 рокiв.

Вернадський починае працювати i над проектом iнституту пiд Москвою, веде боротьбу з цензурою наукових журналiв, сподiваючись на бiльшу свободу пiсля вiйни. Цiнного для краiни фахiвця влада «не кривдить» i до 80-рiччя нагороджуе Сталiнською премiею (200 тисяч карбованцiв), половину якоi вiн одразу ж передае на потреби оборони, i орденом Трудового Червоного Прапора за видатнi заслуги в галузi науки i технiки i за розвиток геохiмii та генетичноi мiнералогii.

Помер Володимир Іванович у Москвi 6 сiчня 1945 p., вiд крововиливу в мозок. Вiн останнiм iз «Братства» залишив цей свiт. У повному обсязi роботи вченого не публiкувались аж до 1990-х pp. Але його працi та iдеi не втратили актуальностi i практичного значення й у нашi днi, тому що характерною рисою дослiджень ученого е фундаментальнiсть. З-понад 700 опублiкованих праць 100 присвячено мiнералогii, 70 – бiогеохiмii, 50 – геохiмii, 43 – iсторii наук, 37 – органiзацiйним питанням, 29 – кристалографii, 21 – радiогеологii, 14 – грунтознавству, iншi – рiзним проблемам науки. Багато iдей Вернадського виявилися пророчими, хоча не знаходили розумiння в сучасникiв. Вiн передбачав глобальнi екологiчнi проблеми, про можливiсть яких на початку XX ст. нiхто не замислювався: «У геологiчнiй iсторii бiосфери перед людиною вiдкриваеться величезне майбутне, якщо вона зрозумiе це i не буде використовувати свiй розум i свою працю на самознищення».

В. І. Вернадського справедливо називають Ломоносовим XX ст. за рiдкiсну здатнiсть синтезувати, всеохоплюванiсть творчого генiя. Великий натуралiст-мислитель створив не лише цiлий комплекс наук про Землю, але й залишив у спадщину нащадкам цiлiсне бачення свiту i завдань людини розумноi, провiстивши майбутнi шляхи його розвитку. Недарма говорили, що Вернадський в однiй особi може представляти цiлу академiю. Тому цiлком справедливо i природно виглядае вибух посмертноi слави генiального вченого. Його iм'я носять: кратер на зворотнiй сторонi Мiсяця, пiк у басейнi р. Пiдкам'яна Тунгуска, гора на о. Парамушир (Курильськi острови), пiдлiднi гори в Схiднiй Антарктидi, пiдводний вулкан в Атлантичному океанi, мiнерал вернадит, дiатомова водорiсть, копальня в районi озера Байкал, науково-дослiдне судно НАНУ, украiнська наукова станцiя в Антарктидi. За видатнi науковi працi в галузi мiнералогii, геохiмii i космохiмii АН Росii i HAH Украiни присуджуються премii iм. Вернадського. Академiею наук Росii заснована золота медаль. 2000 р. на всеукраiнському шоу «Людина року» вченого назвали «Людиною столiття»! І це справедливо, адже поставлене в молодостi завдання – «приносити найактивнiшу користь тим, хто його оточуе», – Володимир Іванович виконав цiлком.




Винниченко Володимир Кирилович


(народ. 1880 р. – пом. 1951 р.)








Письменник, драматург, публiцист, художник i громадсько-полiтичний дiяч.



«Намiчаеться шлях на Голгофу. Необхiдно, щоб знову була мною випита чаша принижень, образ, тривог i боротьби… Словом, я знову тiкаю вiд тишi, спокою i самотностi до непевностi, занепокоення i страждань…» – так писав Володимир Винниченко за кiлька тижнiв до своеi останньоi поiздки в Украiну 1920 р. Ця подорож поставила крапку в його полiтичнiй кар'ерi. Винниченко зрозумiв, що вже нiчого не зможе змiнити в долi рiдноi краiни та ii знедоленого народу, служiнню якому присвятив свое життя.

Володимир Кирилович Винниченко народився 12 липня 1880 р. у селi Веселий Кут Єлисаветградського повiту на Херсонщинi (нинi Кiровоградська область), у бiднiй селянськiй сiм'i. З раннього дитинства маленький Володимир вiдзначався спостережливiстю i допитливим розумом, а в школi виявляв здiбностi до рiзних наук. Тому вчителi умовили його батькiв продовжити освiту сина. Незважаючи на важку матерiальну ситуацiю в родинi, Володимир вступив до Єлисаветградськоi гiмназii.

Тут вiн з особливою гостротою вiдчув усю несправедливiсть свого становища: учителi i учнi вороже зустрiли обдарованого, але бiдно одягненого хлопчика зi смiшною украiнською вимовою. Надалi вiн увесь час стикався з iхнiми глузуваннями та презирством. Володимир чiтко усвiдомив, що свiт подiлений на багатих i бiдних i нiколи мiж ними не буде порозумiння. Йому нав'язували думку, що доля одних – отримувати всi блага життя, нiчого не роблячи, i жити для власного задоволення, а iншi мусять важко працювати i все одно не мають навiть найнеобхiднiшого. Такий стан речей не влаштовував Володимира, i вiн, як мiг, висловлював свiй протест: постiйно бився з однокласниками i бив вiкна у класних кiмнатах. У старших класах Винниченко бере участь у революцiйних гуртках i пише поему революцiйного змiсту, за яку дiстае тиждень «карцеру», а через якийсь час його зовсiм виключають з гiмназii. Щоб якось заробити на життя i допомогти родинi, Володимир наймаеться на роботу до багатого помiщика, у черговий раз стикаючись iз несправедливим ставленням до простих трудiвникiв i жорстокою експлуатацiею.

1900 р. Володимир Винниченко екстерном складае iспити на атестат зрiлостi в Златопольськiй гiмназii i вступае на юридичний факультет Киiвського унiверситету. Однак уже на першому курсi його заарештовують як члена Революцiйноi украiнськоi партii (РУП) i виключають з навчального закладу. З цього моменту починаеться вiдлiк активноi революцiйноi дiяльностi Винниченка, що тривав близько двадцяти рокiв.

Винниченко-революцiонер виявляе незвичайну наполегливiсть у досягненнi своiх цiлей. Здавалося, нiщо не може зломити його дух i похитнути впевненiсть у справедливостi справи. Отримавши заборону на проживання в Киевi, Володимир iде на Полтавщину, де продовжуе вести роз'яснювальну роботу серед робiтникiв i селян. Його забирають у солдати, але за допомогою друзiв Винниченку вдаеться втекти з армii i переправитися за кордон. Кiлька разiв вiн нелегально перетинае кордон, привозячи на батькiвщину заборонену лiтературу. В один iз таких переходiв, 1903 p., його затримали i судили вiйськово-польовим судом за дезертирство, присудивши пiвтора року в'язницi. Покарання Винниченко мусив був вiдбувати в дисциплiнарному батальйонi. Доведений до вiдчаю, вiн спробував покiнчити життя самогубством, але його врятували i незабаром звiльнили за амнiстiю. Вийшовши на волю, Винниченко знову залишае межi краiни, а 1905 р. повертаеться, щоб узяти участь у революцii. Чудом звiльнившись пiсля чергового арешту, Винниченко iде за кордон. Подорожуе Австрiею, Францiею, Швейцарiею, Італiею, усюди знайомиться з передовими людьми, якi пiдтримують революцiйнi настроi в Росii, передае на батькiвщину листiвки та книги.

Пiд час Лютневоi революцii 1917 р. Винниченко як авторитетний полiтик i досвiдчений революцiонер стае на чолi першого уряду Украiнськоi Народноi Республiки (УНР) – Генерального секретарiату Украiнськоi Центральноi Ради – i призначаеться Генеральним секретарем внутрiшнiх справ. Володимир Кирилович розробляе багато унiверсалiв i декларацiй, покликаних забезпечити iдею суверенностi Украiни у федеративному устроi майбутньоi держави. Винниченко бере активну участь у переговорах iз Тимчасовим урядом, у якого, проте, i в думках не було надавати Украiнi будь-яку незалежнiсть, навiть у межах федерацii з Росiею.

У той бурхливий час, наповнений сподiваннями i важкою щоденною роботою, Винниченко записуе у своему «Щоденнику»: «О Господи, яка це жахливо важка рiч – вiдродження нацiональноi державностi. Як вона в iсторичнiй перспективi буде видаватися легкою, природною, i як важко, з якими нелюдськими зусиллями, хитрощами, з яким, iнодi, розпачем, ненавистю i смiхом доводиться тягати цi каменi державностi i складати з них той будинок, у якому будуть iз такими вигодами жити нашi нащадки».

Але побудувати цей державний будинок тодi не вдалося. Зусиллями бiльшовикiв узимку 1917—1918 pp. Украiнська Народна Республiка була повалена. Чимала провина в цьому i самого Винниченка, який на посадi голови Ради мiнiстрiв УНР виявився зовсiм безпомiчним у справах побудови держави. Ще бiльшою мiрою цi недолiки виявилися в нього як у полiтичного дiяча в часи Директорii.

Пiсля поразки збройних сил Директорii Винниченко 1919 р. виiхав до Угорщини. У цей час його полiтичнi симпатii почали схилятися до нацiонал-комунiзму. Свою вiру в iдею комунiзму, яку Винниченко вважав «гармонiею психiчних i фiзичних сил людини», вiн вiдобразив у тритомнiй мемуарно-публiцистичнiй працi «Вiдродження нацii». Ще сподiваючись на можливiсть знайти взаеморозумiння з бiльшовиками, Винниченко пiдтримав полiтику В. Ленiна щодо створення Федерацii радянських республiк. У душi Володимира Кириловича знову зажеврiла надiя на те, що Украiна отримае бажану сувереннiсть. Але в умовах складноi економiчноi i полiтичноi ситуацii в Росii Украiна, як i ранiше, залишалася своерiдним «придатком» головноi республiки.

Згодом вiра Винниченка в комунiзм похитнулася. Вiн бачив зрадництво багатьох своiх соратникiв, iх невпевненiсть у власних силах i поглядах. Спостерiгаючи за поведiнкою деяких партiйних дiячiв, Володимир Кирилович з тугою запитував: «Яка ж рiзниця мiж комунiстом-комiсаром i царським приставом?.. Де ж рiвноправнiсть, коли в соцiалiстичнiй Росii так само пануе нерiвнiсть, коли в одного «кремлiвський» пайок, а iнший – голодний… коли один мае все, а iнший – нiчого… У чому ж у такому разi е комунiзм? У гарних словах? У парадах?..»

Винниченко здiйснюе останнi спроби щось змiнити в життi простих украiнських трудiвникiв. Зустрiчаеться з партiйними керiвниками, вносить своi пропозицii, якi, проте, залишаються без уваги.

1920 р. вiн назавжди залишае Украiну. Їде розчарований у справi всього свого життя, з болем у серцi. Немов пiдбиваючи пiдсумки своеi полiтичноi дiяльностi, Володимир Кирилович записуе в «Щоденнику»: «Нехай украiнський обиватель говорить i думае, що йому хочеться, я iду за кордон, обтрушую iз себе всякий пил полiтики, обкладаюся книгами i занурююсь у свое сьогодення, едину справу – лiтературу».

Першi твори Винниченка – поема «Гуляща» й оповiдання «Народний дiяч» – були написанi ще 1901 р. А через деякий час на сторiнках журналу «Киiвська старовина» з'явилася повiсть «Сила i краса». Тодi молодим автором зацiкавилися багато вiдомих письменникiв i популярних видань. У творах «Бiля машини», «Голота», «Суд», «Боротьба», «Темна сила», «Мнимий пан», «Честь», «Студент», «Салдатики!», «Федько-халамидник», «Великий Молох» Винниченко правдиво зображував життя пригноблених i гнiвно викривав поневолювачiв. Його перу також належали iмпресiонiстичнi романи «Хочу!» i «Записки кирпатого Мефiстофеля». Мова його розповiдей, драм, повiстей, комедiй, статей i романiв була настiльки яскравою i своерiдною, а картини життя, створенi автором, такими правдивими, що незабаром вiн став одним iз найпопулярнiших письменникiв Украiни. Секрет Винниченка був простий: у своiх творах вiн розповiдав про тi подii, учасником яких найчастiше був сам.

Михайло Коцюбинський високо оцiнював лiтературну дiяльнiсть Володимира Кириловича: «Кого в нас читають? Винниченка. Про кого навколо йдуть розмови, як тiльки йдеться про лiтературу? Винниченка. Кого купують? Знову Винниченка».

Драматургiя Винниченка просто полонила украiнську та росiйську сцени своею злободеннiстю. Автор охоплював найгострiшi соцiально-полiтичнi та моральнi проблеми суспiльства, не шкодуючи нi мiщан, нi чиновникiв-«iнтелiгентiв», нi багатеньких куркулiв. Його п'еси «Щаблi життя», «Чужi люди», «Дисгармонiя», «Базар», «Грiх», «Закон», «Чорна Пантера i Бiлий Ведмiдь» i багато iнших постiйно були в репертуарi «Молодого театру» Леся Курбаса, Украiнського театру Садовського, нового драматичного театру iм. І. Я. Франка.

У роки емiграцii Винниченко створив не менш популярнi твори: соцiально-фантастичний роман «Соняшна машина» (1928 р.) i роман-антиутопiю «Лепрозорiй» (1938 р.). В Украiнi його твори публiкували до 1933 р. Але перебуваючи за кордоном, письменник не мiг не думати про свою батькiвщину i не цiкавитися становищем людей. 1933 р. вiн пише вiдкритий лист Сталiну, в якому обвинувачуе його в масовому терорi проти украiнського народу – голодi i репресiях. Доводить, що в радянськiй дiйсностi очевидним е «не будування соцiалiзму, а вiдновлення староi в'язницi народiв». Партiя вiдреагувала негайно: письменника назвали «старим вовком украiнськоi контрреволюцii», а його гонорари, що видавництва справно пересилали автору до Нiмеччини i Францii, конфiскували. Звичайно, видання книг «ворога народу» було припинено.

Володимир Кирилович, не маючи нiяких iлюзiй, розумiв, що вiд розстрiлу його врятувало тiльки проживання поза сферою впливу Сталiна i що шлях на батькiвщину закритий до падiння режиму «батька всiх народiв». Письменник дуже болiсно переживав розлуку з Украiною i загибель усiх своiх надiй. У його життi залишалася лише творчiсть i рiшення пекучих проблем, яких ставало все бiльше i бiльше.

1934 р. вiн разом iз дружиною Розалiею купуе невеликий будиночок з дiлянкою поблизу французького мiстечка Мутен, заводить сад, город. Володимир Кирилович дуже багато займаеться фiзичною працею, але намагаеться щодня по декiлька годин вiддавати лiтературi та живопису. За допомогою образотворчого мистецтва Винниченко намагаеться досягти гармонii iз собою i природою. Про його картини критик М. Келлер писала: «Незважаючи на суто трагiчний змiст його композицiйних полотен, уся художня творчiсть Винниченка виявляе глибоку любов до життя i якусь радiсть, легкiсть i подяку за те, що вiн може передавати душу кожноi своеi моделi, навiть якщо це квiтка чи камiнь».

Найскладнiшими стали для письменника роки фашистськоi окупацii Францii. Винниченко категорично вiдмовився спiвробiтничати з нацистами, за що був арештований i вiдправлений до концтабору. Але через якийсь час його вiдпустили. Дивом фашисти не довiдалися про те, що напередоднi вiйни Винниченко попереджав Сталiна про небезпеку, що насуваеться. У своему «Вiдкритому листi Сталiну i членам Полiтбюро» Володимир Кирилович пiдкреслював: «Усе лихо, одним словом, у Нiмеччинi. Та й не стiльки в Нiмеччинi, у нiмецькому народi, як у Гiтлерi, який силомiць захопив владу над цим народом i терором нав'язуе йому своi психологiчнi настроi та прагнення».

В останнi роки життя Володимир Кирилович продовжував активну творчу i громадську дiяльнiсть, брав участь у роботi багатьох проукраiнських органiзацiй i, як i ранiше, вiдстоював iдею украiнськоi державностi. Знайшла вона свое вiдображення i в останньому лiтературному творi письменника – полiтичному романi «Слово за тобою, Сталiне». Написаний 1950 p., вiн був виданий в Украiнi тiльки 1989 р.

Володимир Винниченко помер 6 березня 1951 р. у Францii, так i не побачивши перед смертю Батькiвщину.

Постать Винниченка по праву е однiею з видатних в iсторii полiтики i культури Украiни XX столiття. Усе життя цiеi видатноi людини, повне злетiв i падiнь, радостi творчостi i катастрофи надiй, було пiдпорядковане однiй-единiй метi – служiнню Батькiвщинi. І де б не був Винниченко – у в'язницi, засланнi чи емiграцii, – вiн завжди думав про Украiну. Таким вiн i залишився в пам'ятi свого народу.




Вiктюк Роман Григорович


(народ. 1936 р.)








Вiдомий театральний режисер, який здiйснив понад 120 постановок. Володар театральноi премii «Maratea» Центру европейськоi драматургii (1991р.), премii «Киiвська Пектораль» i премii Спiлки театральних дiячiв Украiни «Трiумф». Єдиний iз режисерiв iноземного походження, нагороджений мiжнародною премiею Інституту iталiйськоi драми за краще втiлення сучасноi драматургii (1997р.). Засновник власного театру «Театр Романа Вiктюка» (1991р.). Включений до списку «100 осiб сторiччя Украiни».



Романом Вiктюком уже давно завойована слава найскандальнiшого, епатажного i безстрашного режисера. Про його спектаклi, як i про нього самого – мандрiвного генiя i свiтського лева, – сказано й написано стiльки, що здаеться, до цього вже нiчого додати. Але цей «порушник громадського спокою» й донинi е не лише «найсолодшою мiшенню для сарказму критикiв», але й «найбажанiшою здобиччю для всюдисущих “акул пера”». Журналiсти дотепер намагаються з'ясувати, який же вiн насправдi – цей театральний хулiган Роман Вiктюк? У якi iгри на сценi й у життi вiн грае? Сам режисер думае, що намагатися «визначати такi речi безглуздо»: «Наша душа подорожуе в рiзних утiленнях, i осмислити себе в кожному з них неможливо. Я – Скорпiон i Пацюк, виходить, на менi печатка сили i лiдерства. Хочу я чи нi – позбутися цього не можу. Лiдером я був з дитинства, що проминуло у львiвському дворi, де я навчився розумiти iдиш, говорив польською мовою, украiнською». Інодi Вiктюк говорить про те, що вiн так i залишився дитиною – маленьким хлопчиком, якому дуже хотiлося навчитися лiтати, як птахи. У дитинствi, наслiдуючи iх, вiн не раз намагався злетiти в небо. «…Я прив'язував до рук два вiники, залазив на високе дерево i стрибав, намагаючись злетiти, але завжди невдало, – розповiдае режисер. – Такими дiтьми залишаються тi, хто покликаний служити театру i мистецтву. Я думаю, що театр почався тодi, коли людина, побачивши вогонь багаття i полiт птахiв, iнстинктивно намагалася наслiдувати природу. Змахами крил я й тепер намагаюся достукатися до сердець глядачiв. Змах – крик, змах – бiль, змах – спектакль».

Про свiй перший прихiд до театру Вiктюк говорить, що це трапилося ще до його народження: «Коли я був в утробi матерi, вона пiшла до Львiвського оперного театру слухати «Травiату». Почувши музику, я почав так битись i вириватися в цей свiт, що мама змушена була пiти з театру». «Вiн вiдбивав ритм нiжками по моiх ребрах!» – пояснювала вона. «Я народився 28 жовтня 1936 року». Що ж стосуеться його подальшоi бiографii, яка навiть для досвiдчених журналiстiв залишаеться загадковою, то на це питання Вiктюк неодмiнно вiдповiдае: «…у мене там усе любов, любов, любов…»

Життя Романа Григоровича неможливо роздiлити на життя в театрi i поза ним. Творчiсть – единий сенс його iснування: «За стiнами театру я нiяк не живу. Я з ранку до ночi то в одному храмi, то в iншому – то за кордоном ставлю щось, то тут. Інодi знаходжу час послухати музику – от едине захоплення. Іншого порятунку немае».

На театральнi пiдмостки Вiктюк уперше вийшов ще 13-лiтнiм хлопчиськом, коли почав займатися в драмгуртку при Львiвському палацi пiонерiв. Свiй перший спектакль вiн поставив у рiдному дворi, зiбравши сусiдських хлопцiв. «Це була опера “Пiкова дама”, – згадуе режисер. – Без слуху, без освiти, я створював свою власну казку. Напевно, вже в цих перших дитячих опусах виявилася моя пристрасть до режисури. І при цьому в менi ввесь час щось бунтувало проти iснування в масi. Я вiдчував, що зобов'язаний був якось вивернутися з колективного середовища i стати першим».

Здiйснення честолюбних задумiв юний Вiктюк почав iз того, що пiсля школи виiхав до Москви i вступив на акторське вiддiлення Державного iнституту театрального мистецтва. На випускних iспитах вiн единий iз усього курсу дiстав «п'ять iз плюсом» за майстернiсть. Енергiя i талант нестримно виривалися назовнi, i здавалося, все можливо, все пiд силу. Закiнчивши навчання 1956 p., Роман Вiктюк повернувся до рiдного Львова. Працюючи в мiсцевому ТЮГовi, вiн поставив спектаклi «Усе це не так просто», «Фабричне дiвчисько», «Мiсто без кохання», «Дон Жуан». Уже першi постановки молодого режисера вирiзнялися «нетиповим» трактуванням. Це сьогоднi загальновизнано, що говорити про вiдповiднiсть спектаклiв Вiктюка оригiналу складно, адже Роман Григорович завжди виступае як единий автор своiх творiнь, а в тi роки його творча смiливiсть викликала нерозумiння i ворожiсть.

Пропрацювавши у Львовi 10 рокiв, Вiктюк виiхав iз рiдного мiста, як виявилося, назавжди, i спочатку перебрався до Киева. Працював у ТЮГу, викладав у студii при Театрi iменi І. Франка. Але педагогiчна дiяльнiсть Вiктюка у столицi тривала недовго. Режисер, якому влада приписувала то нацiоналiзм, то росiйський ухил – «узагалi, все що завгодно, аби позбутися», – був вiдсторонений вiд роботи в студii. Незабаром Вiктюк зовсiм виiхав з Украiни й оселився в Калiнiнi (нинi Твер), де дiстав посаду головного режисера Театру Ленiнського комсомолу. Але нi вигнанцем, нi емiгрантом Вiктюк себе нiколи не вважав i не вважае, говорячи про свiй вiд'iзд так: «Я просто виiхав. Мене нiхто не виганяв. Я ставив усе, що хотiв. Наприклад, “До побачення, хлопчики” Бориса Балтера чи Володiна “Фабричне дiвчисько”. Те, що я ставив, в Украiнi нiколи не ставилось, оскiльки вважалось антирадянщиною». Нинi Вiктюк не прагне повернутися на батькiвщину: «…Ступи я ногою на цю землю, виник би неймовiрний конфлiкт, i менi знову б довелося виiхати. Оскiльки, i я в цьому глибоко переконаний, був би неминучий конфлiкт мiж театром, що я б запропонував, i загальним театральним клiматом в Украiнi. Тому я вiддаю перевагу позицii на вiдстанi. Я багато чого пережив i гадаю, що правильна позицiя – це громадянин свiту. Вона найкраща. Потрiбно сидiти у своему окопi та iнодi визирати звiдти».

Приiхавши до рiдного Львова зi своiм скандальним проектом «Давайте займемося сексом!», Вiктюк переконався, що в театральному життi рiдного мiста мало що змiнилося з радянських часiв. Мiська влада заборонила показ його спектаклю i не скасувала рiшення навiть тодi, коли Вiктюк запропонував злегка змiнити назву, яка шокуе консервативну публiку. Пiзнiше режисер сказав про це: «Мене дивуе, що мене так радо приймають у всiх куточках свiту, i лише у Львовi, у моему рiдному мiстi, як у радянськi часи, так i тепер, мене не визнають».

Проте Вiктюк пообiцяв, що вiн обов'язково приiде до Львова знову i покаже глядачам i «Давайте займемося сексом!», й iншi своi роботи. Узагалi, в Украiнi вiн бувае дуже часто: з радiстю привозить своi спектаклi на батькiвщину. «Я вважаю, що необхiдно пам'ятати про ту землю, звiдки ти вийшов, тому що в нiй – твоя сила. Цi речi дуже простi й дуже правдивi. І, напевно, щирi», – говорить режисер.

Невдачi, провали, тяжкi хвилини розчарування i невдоволеностi, поневiряння по театрах i БК – у життi Вiктюка всього цього було з верхом. Але були й друзi, однодумцi, а також непохитна вiра у свое покликання. Пiсля черговоi невдачi вiн знову шукав i знаходив вихiд.

Одна з найважливiших якостей характеру Вiктюка – те, що й у життевих перипетiях вiн залишаеться творчою особистiстю. Кожну ситуацiю режисер обiграе – начебто вигадуе i ставить своi маленькi спектаклi. Коли закрили театр у Калiнiнi i не допомогло заступництво А. Кончаловського й А. Тарковського, Вiктюк вiд iменi чиновника з мiнiстерства культури призначив себе головним режисером у Росiйському драматичному театрi Вiльнюса. Про цей дивний факт своеi бiографii режисер охоче розповiдае журналiстам: «Я вмiв дзвонити з автомата, коли кидаеш двi монетки по 15 копiйок i говориш скiльки захочеш. Знаючи прiзвище начальника з мiнiстерства культури, який завiдував Прибалтикою, я пiд його iм'ям телефонував у росiйськi театри Риги, Вiльнюса i Таллiнна. У Вiльнюсi не було головного режисера…».

Унiкальне чуття Вiктюка на лiтературу виявилося ще в шiстдесятi: працюючи в Калiнiнi, вiн розгледiв нiкому не вiдомого тодi О. В. Вампiлова i першим поставив його п'еси «Побачення в передмiстi» й «Качине полювання». Почавши 1971 р. працювати у Вiльнюсi, Вiктюк знову ставить спектакль за Вампiловим «Минулого лiта в Чулимську», а також здiйснюе цiлий ряд постановок – «Марiя Стюарт» Ф. Шiллера, «Валентин i Валентина» М. Рощина, «Зустрiчi i прощання», «Продавець дощу» i багато iнших. Прийшов глядацький успiх, про режисера заговорили критики, але офiцiйне визнання його творчостi було важким. Спектакль «Уроки музики» за Л. С Петрушевською, поставлений Вiктюком 1978 р. у Студентському театрi МДУ, було заборонено. 1975 р., уже оселившись у Москвi, у Театрi iм. Моссовета вiн поставив «Вечiрне свiтло» О. Арбузова, 1977 p. – «Царське полювання» Л. Зорiна; у МХАТi – спектаклi «Чоловiк i дружина знiмуть кiмнату» М. Рощина (1976 р.), «Татуйована троянда» Т. Вiльямса (1982 p.).

Усi його постановки – i давнi, i зовсiм новi – це певне таiнство, дiйство, у якому важко провести межу мiж реальнiстю та iлюзiею. Кожен його спектакль – це вибух, феерверк, фонтан емоцiй. Це виклик буденностi, яку так не любить Вiктюк. Недарма про режисера говорять, що «вiн – дитя парадоксiв, яке вмiе iз задоволенням шокувати публiку вибором i трактуванням п'ес». Над чим би Вiктюк не працював, вiн пiдкоряе все, що вiдбуваеться на сценi, своiй волi й логiцi, створюючи пiдвладну лише йому стихiю. Наймогутнiша енергетика, якою вiн заражае своiх акторiв, передаеться пiд час спектаклiв i глядачевi. Костюми й декорацii з найхимернiших дитячих снiв, речi-символи, красива – «то пряна, то нудотна, то пронизлива» – музика i, безумовно, повнокровна гра акторiв – усе це переносить глядача у свiт нестримноi фантазii, яка визнае тiльки закони мистецтва. У його спектаклях пластика, магiя безупинного руху стоять на першому мiсцi, вони виразнiшi, нiж слова. Вiктюк – це людина-жест! Його володiння формою разюче. «Важливо не що, а як», – говорить Майстер i кожним своiм спектаклем доводить це. Для нього важливi не статичнi пози, а жести, рух, спрямований зi сцени до публiки. А глядачевi та його здатностi по-дитячому вступати в Гру, без якоi Театр мертвий, Маестро завжди довiряе.

Вiктюк – справжнiй працелюб. Мабуть, жоден «нормальний» режисер не працював i не працюе стiльки: репетицii по десять годин на добу, по двi прем'ери на сезон плюс робота за кордоном. Поки не було власноi сцени, iншi театри охоче надавали йому своi, яким «мандрiвний, бездомний» режисер дарував аншлаги, вiдкриваючи нових, нiкому не вiдомих зiрок i «розутiлюючи» старих. Два найскандальнiшi спектаклi Вiктюка, що зробили його по-справжньому знаменитим, – «Служницi» i «М. Баттерфляй» – були майже одностайно «з'iденi» пресою, що побачила в них, головним чином, «яскраву блакитну обгортку, розгорнути яку не могли – так i проковтнули з фольгою i папiрцем».

Вiктюка часто називають «революцiонером еротичного театру», i сам вiн цiлком погоджуеться з цим визначенням. «Секс – головна тема мого театру, у якому жоден спектакль без цього не обходиться, – говорив вiн. – Зараз вийшла моя нова прем'ера пiд назвою “Давай займемося сексом!” – iз знаком оклику наприкiнцi. Саме сексом, а не любов'ю – це, на щастя, рiзнi поняття. А потiм буду робити спектакль з О. Образцового та І. Соколовою “Не стрiляйте в маму”. Це сумна iталiйська п'еса: щоб уберегти своiх 17-лiтнiх синiв вiд спокус життя, двi мами закохують у себе дiтей одна одноi. І героiня Образцовоi завагiтнiе вiд сина своеi подруги…».

Що стосуеться власних любовних стосункiв, то Вiктюк стверджуе, що нiколи не поеднуе творчiсть i особисте життя, вважаючи близькi стосунки з партнерами по сценi неможливими. «Я взагалi переконаний, незалежно вiд чоловiчого чи жiночого партнерства: щойно у творчостi переходиш тiлесний рубiкон – мистецтво закiнчуеться. Генiальне виникае тiльки тодi, коли е дистанцiя таемницi. Завжди взаемопроникнення всiх цих струмiв мае бути на рiвнi духовному. Насититися тiлом, вiдкрити через нього людину простiше. Але тодi дистанцiя мiж двома душами – статевий орган. Чоловiчий… У життi ж, коли людина iде з твого творчого поля, – будь ласка. Інакше – нiяк. Кожен артист – грань твоеi душi, ii вiдблиск. Існуе взаемопроникнення, коли свiтiння не мусить зникати з роками. Не один раз режисер як споживач користае актора як товар – i вбивае цим артиста, уживши його i творчо, i фiзично».

Навколо особистого життя Романа Вiктюка завжди було безлiч чуток i плiток. Особливий iнтерес у публiки i преси викликае його давне одруження з працiвницею «Мосфiльму», про що вiн розповiв в одному з iнтерв'ю: «Я був одружений лише один раз. Менi багато не треба. Цього вистачило, щоб осягти всю цю премудрiсть. І скiльки б не говорили великi про те, що самотнiсть – це не тiльки доля, а едине можливе iснування творця, у це нiхто не вiрить. Тому що кожен мае пройти цей шлях сам».

Із приходом перебудови Вiктюку пропонували очолити один iз московських театрiв, але вiн не захотiв: «Там мене поневолили б. Атак я – “кiшка, що гуляе сама по собi”. Я вiдмовився вiд усiх пропозицiй, i менi дозволили створити свiй приватний театр iз певними державними вливаннями». Органiзований ще 1991 р. театр Вiктюка тривалий час не мав свого примiщення. Тепер у розпорядженнi колективу власний будинок – колишнiй БК у Сокольниках. Театр одержуе державну дотацiю лише на примiщення, решту грошей – на майбутнi постановки, на рекламу, на гонорари – вiн заробляе сам. Вiктюк пишаеться тим, що його актори мають не тiльки пристойну зарплату, але й гонорари за кожен спектакль. «Наприклад, Алiса Фрейндлiх, коли грае в нас, одержуе суму, яку в себе в театрi, в Петербурзi, може одержати, напевно, за пiвроку роботи, – говорить вiн. – Звичайно, не в усiх така велика сума – тiльки в зiрок».

Вiктюк пишаеться тими, з ким вiн працюе: «Зараз у мене з'явилася трупа, що сповiдуе ту вiру, яка менi близька, i робить на сценi те, що, як менi здаеться, потрiбне сучасному театру». За словами самого режисера, актори для нього – це, насамперед, улюбленi дiти. Не випадково Роман Григорович звертаеться до них дуже ласкаво, на украiнський манер – «сину» i «доцю». Дуже часто на репетицiях на iх адресу звучать його палкi слова: «Блиск, дiти!», «Браво!», «Бiс!». Правда, з такою ж безпосереднiстю й емоцiйнiстю Вiктюк використовуе i ненормативну лексику, але нiхто з акторiв – нi новачки, нi зiрки – не ображаеться на метра. Сам вiн розповiдае про це так: «Обматюкаю, а через секунду перший кричу: “Бравiсимо!” Репетую, бiгаю по залу, лаюся, хвалю, а за всiм цим едина мета – розкрiпачити актора, стати тим дзеркалом, у якому вiн побачить самого себе».

Зi своiми акторами режисер говорить особливою, «вiктюкiвською» мовою, де цiлi фрази замiнюе якийсь звук чи натяк. Для нього репетицiя – це сiмейний збiр, де звучать вирази, зрозумiлi лише рiдним. «Навiть коли я приiжджаю до Америки, менi не потрiбно довго чекати перекладача, хоча я зовсiм не знаю англiйськоi. Жартуючи, граючи, я домовляюся з акторами, i вони засвоюють кiлька слiв, що менi близькi: “чичирка” – це якесь чоловiче начало, “манюрка” – жiноче начало, “хедзелка” – щось близьке до сексуальних мотивiв, i ще цiла низка термiнiв. Актори моментально звикають до цих слiв – i легко спiлкуватися. Хiба не симпатичнi слова? Гра, пустощi мають бути в усьому».

І все-таки актори для нього – це не лише дiти, але й творчi однодумцi, i в iхньому виборi Вiктюк практично нiколи не помиляеться. Алла Демидова сказала одного разу, що в Романi Григоровичi е вiдчуття влади, але не бiльше, нiж потрiбно для режисера. Розраховуючи на iндивiдуальнiсть актора, Вiктюк будуе майже ввесь свiй репертуар: «Двое на гойдалцi» ставилися винятково пiд Наталю Макарову, балерину, яку нескiнченно цiнить майстер, «Манон Леско» на телебаченнi – у розрахунку на Маргариту Терехову. Хто тiльки не грав у нього в спектаклях! І Алiса Фрейндлiх, i Лiя Ахеджакова, i Ада Роговцева, i Людмила Максакова, i Сергiй Маковецький, i багато-багато iнших.

Уже маючи власний театр, що об'еднав артистiв iз рiзних театрiв, близьких режисеру своiм свiтоглядом, Вiктюк повторив iз новими виконавцями своi колишнi роботи: «Служницi», «Наш Декамерон XXI», «М. Баттерфляй», «Рогатка», а також поставив «Двох на гойдалцi», «Лолiту» i «Саломею».

Тривалий час у Вiктюка не було навiть власноi квартири, хоча вiн був уже знаменитий, а його спектаклi йшли у МХАТi й «Сучаснику», театрах iменi Моссовета й Вахтангова, на Таганцi, в iнших мiстах i краiнах. «Викладаючи чотири роки в естрадно-цирковому училищi, я жив у Москвi без прописки, i поки мене не оселили в гуртожитку Театру Моссовета, я був зовсiм безправною людиною», – згадуе режисер. Тепер вiн живе у величезнiй квартирi на Тверськiй, що була квартирою Василя Сталiна. За словами самого Вiктюка, – це «найбiльший абсурд, який можна придумати»: «Нiяк не можу позбутися вiдчуття, що з цiеi квартири, хоч i приватизованоi, мене рано чи пiзно виселять. Тiльки уявiть собi: живу в першому будинку бiля Кремля. Жах! Я вже й планування в цiй квартирi переробив, але все одно вiдчуття того, що я там перебуваю випадково, живе в менi категорично».

Ця «сталiнська спадщина», а також багатотисячна (!) колекцiя музичних компакт-дискiв породили чималу кiлькiсть чуток. Цю колекцiю режисер вважае головним своiм багатством. Вiн привозить музику з усього свiту, замовляючи в найвiдомiших студiях усе нове, що тiльки з'являеться. Прославився Вiктюк i палкою любов'ю до страшенно дорогих пiджакiв, якi купуе переважно у Версаче i Джанфранко Ферре. Коли йому хочеться чергову рiч «вiд кутюр» вартiстю в кiлька тисяч доларiв, вiн завжди повторюе улюблену фразу: «Невже це тiльце не заслужило оцю рiч?» «От скажеш собi цю фразу про тiльце, i воно вiдразу ж шепоче: бери, бери, бери, нiкого не слухай! – зiзнаеться режисер. – І ти негайно розумiеш, що змова вiдбулася».

Важко повiрити, що Вiктюку майже сiмдесят. Говорять, не годиться вiн для ювiлеiв i вшанувань – «солiдностi» не вистачае. Зате годиться, щоб ставити спектаклi, збирати повнi зали i пiднiмати iх у десятихвилиннiй овацii. Вiктюк не старiе, не кидае хулiганських звичок i не вiдмовляеться вiд iстини лише тому, що вона банальна». «Громадянин свiту», затребуваний не тiльки в Росii, але й у багатьох iнших краiнах, вiн кометою спалахуе то в одному театрi, то в iншому, то на телебаченнi, то на протилежному кiнцi свiту. Де вiн зараз? В Ізраiлi, у США, в Італii, а може, десь зовсiм поруч – виношуе черговий блискучий задум. Невтримний, незбагненний, «вiчний мандрiвник i фантазер» – Роман Григорович Вiктюк.




Володимир Великий


(народ.? – пом. 1015 р.)








Великий князь Киiвський, хреститель Русi.



«Подиву варте те, скiльки добра зробив вiн Руськiй землi», – писав автор «Повiстi временних лiт» про князя Володимира Святославича. І справдi, час його князювання – це розквiт давньоруськоi держави, змiцнення ii мiжнародного становища. При ньому розвивалися землеробство i ремесла, почала розвиватися й руська культура. Володимир заснував на Русi першi школи для дiтей киiвськоi знатi, при церквах i монастирях почали збирати бiблiотеки, з'явилися кам'янi будiвлi. А прийняття християнства стало справжнiм переворотом, що обновив Киiвську Русь i змiцнив центральну владу князя. Християнство принесло нову мораль i культуру i дало можливiсть руськiй державi на рiвних увiйти до числа найбiльших i найвпливовiших краiн Європи.

Володимир був незаконнонародженим сином войовничого Святослава, киiвського князя, який почав похiд на хозар i на зворотному шляху з Болгарii в Русь був убитий печенiгами. Матiр'ю Володимира, згiдно з лiтописом, була ключниця княгинi Ольги Малуша. Їi походження залишаеться загадкою. За версiею академiка А. Шахматова й iсторика Д. Прозоровського, вона доводилася дочкою древлянському князевi Малу, який був причетний до смертi Ігоря i згодом сватався до Ольги. У свiтлi цiеi гiпотези стае зрозумiлим той факт, що, будучи рабинею, Малуша зумiла досягти такоi значноi посади при князiвському дворi, як ключниця, тобто хазяйка ключiв вiд усiх комор i начальниця над слугами. Імовiрно, Ольга була незадоволена любов'ю сина до рабинi, нехай навiть i знатного походження, тому й вислала Малушу в село Будутине, де в неi й народився син. Малолiтнiй Володимир виховувався при дворi Ольги, пiд наглядом свого дядька Добринi. У сiм рокiв батько посадив Володимира намiсником Великого Новгорода, де вiн провiв близько восьми рокiв, навчаючись тонкощiв управлiння.

Пiсля смертi Святослава мiж його дiтьми почалася мiжусобиця. Старший син Ярополк, посаджений на князювання в Киевi, обурився через те, що брат Олег не виявляе йому належноi поваги i не надсилае данину. 977 р. Ярополк пiшов на брата вiйною i вбив його. У древлянськiй землi було посаджено намiсника киiвського князя. Довiдавшись про вбивство Олега, Володимир, як стверджуе Нестор Лiтописець, злякався i втiк до Скандинавii, а Ярополк заволодiв i новгородським князiвством. Проте за рiк Володимир, найнявши за морем дружину i, ймовiрно, пообiцявши воiнам багату поживу, повернувся до Новгорода, вигнав намiсникiв Ярополка i наказав iм передати господаревi: «Володимир iде на тебе, готуйся до бою з ним». Новгородський князь зiбрався воювати з Ярополком, спираючись на союз з полоцьким князем Рогволдом. На це ж розраховував i його брат. І кожен iз суперникiв намагався для змiцнення союзу посватати половецьку князiвну Рогнеду. У цiй справi поталанило Ярополку – законному киiвському князю, а Володимировi вiдмовили в досить образливiй формi, що прискорило розв'язку конфлiкту. Володимир блискавично зiбрав вiйсько i негайно рушив на Полоцьк. Напад був несподiваним для Рогволда. У результатi полоцький князь i його дружина були вбитi, а Рогнеду Володимир взяв за дружину, таким чином позбавивши Полоцьку землю самостiйностi i навiть автономii в складi утворюваноi давньоруськоi держави. Згодом вiд цього варварського шлюбу у Володимира народилося шестеро дiтей.

Пiдкоривши Полоцьк, молодший Святославич потiм заволодiв Киевом i розправився з Ярополком. Тепер нiщо не заважало йому сiсти на престол. Сходження на князiвський престол Володимира в столицi Русi, згiдно з Іаковом Мнiхом, вiдбулося 14 червня 978 р. У той час феодалiзм у схiдних слов'ян лише зароджувався, активiзувалося формування класiв i посилилася соцiальна поляризацiя. Держава перетворювалася на ранньофеодальну монархiю з iще недосконалим механiзмом примусу. Тому часто еднiсть величезноi територii трималася виключно на особистому авторитетi князя. Першим одноосiбним правителем Руськоi землi лiтописець називае Ярополка, а Володимир iще бiльше посилив авторитарнiсть князiвськоi влади.

Сiвши на престол у Киевi, Володимир перш за все вирiшив позбутися варязьких найманцiв, за допомогою яких захопив владу. Справа в тому, що варяги, повiривши у свою незамiннiсть, повелися вкрай нахабно. Вони зажадали вiд Володимира накласти на киян данину на свою користь – по двi гривнi з людини (1 гривня = 204,7 г срiбла). Але Володимир зумiв вiдправити варягiв до Вiзантii i лише незначну iх частину ввiв у ряди своiх дружинникiв. До вiзантiйського iмператора вiн направив послiв iз такими словами: «Ось iдуть до тебе варяги, не зважуйся тримати iх у столицi, iнакше принесуть тобi стiльки зла, скiльки й менi, розсели iх по рiзних мiсцях, а сюди жодного не пускай».

Звiльнившись у такий спосiб вiд варягiв, Володимир у своiй зовнiшнiй i внутрiшнiй полiтицi став спиратися на дружину, що складалася переважно з русичiв. Лiтописи зображують великого князя iдеальним дружинним командиром: «Володимир любив дружину i з нею радився про устрiй i порядки землi i про вiйни». І такий стан речей був характерний для багатьох монархiй Європи, що зароджувались. Адже родоплемiннi пережитки були ще сильнi, та й клас великих феодалiв формувався, в основному, з тих же дружинникiв.

Свою державну дiяльнiсть молодий князь, як i його попередники, почав iз приеднання до Киева схiднослов'янських союзiв племен, якi або ще не ввiйшли до складу держави, або вiдпали через смерть попереднього киiвського князя. Першою военною акцiею Володимира став похiд проти тулiбiв i хорватiв 981 р. Їх тодi остаточно ввели до складу Киiвськоi Русi. Потiм було придушено повстання в'ятичiв i радимичiв у 982—984 pp. Водночас були завойованi Закарпатська Русь i Тмутаракань. Пiд час правлiння Володимира всi основнi схiднослов'янськi союзи племен було включено до складу держави. Процес утворення Киiвськоi Русi практично завершився. Кордони краiни, в основному, збiгалися з етнiчними кордонами схiднослов'янськоi спiльноти. На сходi Киiвська Русь досягла межирiччя Оки й Волги, на заходi – Днiстра, Карпат, Захiдного Бугу, Нiману i Захiдноi Двiни, на пiвночi – Чудського, Ладозького i Онезького озер, на пiвднi – Дону, Росi, Сули i Пiвденного Бугу.

Закiнчивши збирання земель, видатний полiтик i адмiнiстратор Володимир здiйснив ряд реформ: адмiнiстративну, вiйськову, судову i релiгiйну. У перiод проведення адмiнiстративноi реформи з метою змiцнення центральноi влади киiвського князя Володимир роздав удiльнi землi в управлiння своiм дванадцятьом синам. Таким чином лiквiдувалася автономнiсть удiльних князiвств i влада племiнних князькiв. Причому намiсники розсилалися Володимиром у тi мiста, що стояли на окраiнах Руськоi землi i вимагали захисту вiд зовнiшнiх ворогiв, – Тмутаракань, Муром, Ростов, Новгород, Псков, Полоцьк, Володимир-Волинський. Великий киiвський князь мiг усувати намiсникiв за власним розсудом, запобiгаючи можливостi перетворення iх на удiльних князiв.

Для запобiгання конфлiктам i зближення з мiсцевою адмiнiстрацiею i боярами Володимир влаштовував у Киевi так званi «Володимирiвськi бенкети» – бенкети, куди запрошувалися дружинники, бояри, знатнi городяни i представники рiзних земель. Цi бенкети були своерiдними зборами, де проводилися консультацii i приймалися важливi рiшення.

Разом з адмiнiстративною була проведена i судова реформа. Володимир Святославич хотiв роздiлити «епископський» i мiський суди, розробивши закони, що регулювали вiдносини в суспiльствi на основi звичайного усного права. Звiд законiв, названий «Статутом Земляним», був спрямований на змiцнення влади феодалiв над общинниками-данниками, сприяв розвитку вотчинного господарства на землях, що перейшли пiд владу князя, i згодом лiг в основу першого письмового зводу давньоруського законодавства – «Руськоi правди» Ярослава.

Вiйськова реформа Володимира замiнила племiнну органiзацiю вiйська на феодальну, коли власники земельних надiлiв iз прикрiпленими до них селянами були зобов'язанi виступати в похiд у повному бойовому озброеннi на першу вимогу князя.

А воювати тодi доводилося багато. Протягом майже всього свого правлiння Володимир вiв запеклу боротьбу з печенiзькими ханами, орди яких кочували в Пiвнiчному Причорномор'i. Печенiги постiйно робили набiги на пiвденноруськi землi, витолочували посiви, грабували й палили мiста i села, убивали i брали в полон тисячi русичiв. Для захисту вiд кочiвникiв киiвський князь наказав створити могутню оборонну систему. Будiвництво численних укрiплених мiст навколо Киева вимагало сил i коштiв усiеi держави. Адже тодi будували не лише фортецi, а й величезнi землянi стiни з густим дубовим частоколом на них. Цi землянi насипи розташовувалися вздовж рiчок i пiдсилювали природнi перешкоди на шляху кочiвникiв. У народi iх прозвали «Змiевими валами».

Важка боротьба Киiвськоi Русi з печенiгами за часiв правлiння Володимира вiдобразилася в «Повiстi временних лiт». Нестор згадуе про три великi набiги (992, 996 i 998 pp.), що закiнчилися цiлковитою перемогою руських воiнiв. Про 992 р. лiтописець повiдомляе: «Прийшли печенiги по берегу Днiпра вiд Сули, а Володимир виступив проти них i зустрiв iх на Трубежi бiля броду, де зараз Переяславль. Став Володимир на одному березi, а печенiги – на iншому, i не зважувалися нашi перейти на той берег, а тi – на цей». Як завжди, напевно, печенiги мали чисельну перевагу, але руськi воiни розташувалися за укрiпленням. Тому нiхто i не зважувався почати битву першим. Тодi результат протистояння вирiшив двобiй богатирiв, що ввiйшов у народний епос як билина про Микиту Кожум'яку. Печенiги були осоромленi i з ганьбою втекли.

Проводячи адмiнiстративну i правову реформи, зводячи вражаючi уяву «Змiевi вали», давньоруський уряд не забував i про iдеологiю. Розвиток феодалiзму вимагав вiдповiдного iдеологiчного обгрунтування i затвердження. Язичництво з його багатобожжям i численними волхвами не могло освячувати князiвський авторитет, i таким чином не вiдповiдало вимогам часу.

Жерцi рiзних культiв виступали проти покрiпачення вiльних общинникiв i часто самi суперничали з князями за вплив на суспiльство. Тому першочерговим завданням для Володимира стала реформа язичницьких вiрувань i культiв. Згiдно з тiею ж «Повiстю временних лiт», зiйшовши на престол, Володимир наказав поставити на горi поруч iз князiвським замком пантеон i помiстити туди язичницьких iдолiв на чолi з Перуном – богом грози й блискавки. Можливо, iнтуiтивно князь вiдчував, що одноосiбному способу правлiння мае вiдповiдати единий верховний бог. Однак спроба ввести единий для всiеi краiни культ не принесла бажаних результатiв. Тодi Володимир Святославич звернувся до християнства, вже вiдомоi на Русi монотеiстичноi релiгii, що поступово поширювалася серед слов'ян завдяки полiтичним, економiчним i культурним зв'язкам з Вiзантiею.

Пiсля тривалих роздумiв Володимир остаточно схилився до новоi вiри. Прийняттю важливого рiшення сприяла i мiжнародна ситуацiя. У Вiзантii спалахнула громадянська вiйна, вiйська повсталих феодалiв наближалися до Константинополя, а iмператорськi легiони тiкали вiд погано озброених селян Болгарii i Сербii. Спiвправителi – iмператори Василь II i Костянтин – вiдправили до Киева посольство з проханням про допомогу. Володимир допомогу пообiцяв, але замiсть цього попросив руки сестри iмператорiв Анни. Вiзантiйцi змушенi були скоритися перспективi такого спорiднення, але зi свого боку висунули вимогу, щоб Володимир перейшов у християнство i охрестив свiй народ. Ця умова вiдповiдала бажанням самого князя, i того ж 988 р. руськi вiйська розгромили повсталих змовникiв у битвi пiд Хрисополем. Однак вiзантiйськi правителi не поспiшали виконувати обiцянку i вiддавати принцесу Анну за дружину киiвському князевi. Тодi, щоб змусити вiзантiйцiв дотримати слова, Володимир вирушив у Крим i обложив Херсонес (на Русi його називали Корсунь). Хитрiстю взявши мiсто, Святославич мiг диктувати Вiзантii умови миру. Імператор Василь II негайно вiдiслав Анну до Володимира в Херсонес, де й було укладено урочистий шлюб. Як викуп за наречену киiвський князь великодушно вiддав iмператору це кримське мiсто, про захоплення якого власними силами Василь i мрiяти не мiг.

Вiдразу пiсля повернення Володимир почав повсюдно на Русi впроваджувати християнство. «І коли прийшов, – говорить Нестор, – повелiв скинути iдолiв, – одних порубати, а iнших спалити. А Перуна наказав прив'язати до кiнського хвоста i волочити його Боричевим узвозом». Потiм наказано було будувати церкви i приводити людей на хрещення в усiх мiстах i селах. У Киевi руками грецьких майстрiв було поставлено церкву Пресвятоi Богородицi, названу пiзнiше Десятинною, тому що на ii утримання Володимир дав десяту частину своiх доходiв.

Слiд зауважити, що населення Киiвськоi Русi хрестилося поступово i не чинило явного опору. Почасти тому, що бiльшiсть iще не усвiдомлювала змiсту новоi релiгii, а почасти тому, що вона не заважала русичам зберiгати язичництва.

Для мiцного ствердження новоприйнятоi релiгii Володимир наказав побудувати в Киевi школу для дiтей знатi. Таким чином, виростало поколiння людей, якi стали провiдниками освiти, державностi i права на Русi.

Християнство змiцнило державу, освятило владу князя i його «божественний авторитет», внесло нову мораль i культуру i сприяло змiцненню полiтичних, економiчних i культурних зв'язкiв з европейськими державами.

Історична традицiя стверджуе, що християнство суттево вплинуло i на характер Володимира Святославича. Киiвський князь вiдпустив чотирьох жiнок i безлiч наложниць i залишився з Анною, а пiсля ii смертi 1011 р. одружився з нiмецькою принцесою. Перейнятий духом християнськоi любовi, вiн не хотiв навiть страчувати злочинцiв, але потiм, за порадою бояр, установив покарання лише грошовим штрафом – вiрою. Володимир залишився любителем застiль i веселощiв, але тепер на бенкети запрошувалися не тiльки дружинники й бояри, а навiть i простi кияни. Убогим же роздавалася щедра милостиня.

Зростання мiжнародного авторитету Киiвськоi Русi Володимир змiцнював династичними шлюбами своiх дiтей iз представниками королiвських домiв деяких европейських краiн. Так, наприклад, Ярослав був одружений з дочкою шведського короля Олафа, Святополк – iз дочкою польського короля Болеслава, одна з дочок Володимира стала дружиною угорського короля, iншi – польського i чеського.

Останнi 15 рокiв життя князя в джерелах не освiтленi. Лише незадовго до його смертi, 1014 p., лiтописець згадуе Володимира у зв'язку з бунтом його сина Ярослава, що, будучи новгородським князем, вiдмовився платити щорiчну данину, тобто фактично заявив про свою незалежнiсть. Володимир Святославич збирався покарати непокiрливого сина i наказав «розчищати дороги i мостити мости», але зненацька занедужав i помер 15 липня 1015 р. Похований вiн був спочатку за язичницьким обрядом, а потiм його тiло перевезли в Десятинну церкву. «Зiйшлися люди без числа i плакали за ним: бояри – за захисником краiни, а бiднi – як за своiм годувальником i захисником», – говорить давньоруський лiтопис.

Володимир Великий був видатним державним дiячем i полководцем, головним засновником Киiвськоi держави. Пiсля смертi вiн був канонiзований церквою й одержав iм'я Святого, а в народi його прозвали Красним Сонечком.




Володимир Мономах


(народ. 1053 р. – пом. 1125 р.)








Великий князь Киiвськоi Русi, полководець, громадський дiяч i письменник.



Володимировi Мономаху вже виповнилося 60 рокiв, коли вiн сiв на киiвський престол. Усе життя вiн провiв у вiйнах – як у мiжусобних, так i з зовнiшнiми ворогами. «Усiх походiв моiх було 83, – писав Володимир у своему «Повчаннi», – а iнших неважливих не пригадаю. Я уклав з половцями 19 мирних договорiв, узяв у полон понад сто кращих iхнiх князiв, а понад двiстi стратив i потопив у рiках». Ставши великим князем, Володимир змiг припинити боротьбу мiж удiльними князями, а набiги кочiвникiв узагалi перестали турбувати руську землю. За його життя в державi встановився вiдносний порядок.

1053 р., за рiк до смертi Ярослава Мудрого, у сiм'i його сина Всеволода i грецькоi царiвни Марii, дочки вiзантiйського iмператора Костянтина IX Мономаха, народився син. Батько назвав його Володимиром на честь свого дiда – Красного Сонечка. Ім'я передбачало, що коли хлопчик пiдросте, буде «володiти свiтом». Церква при хрещеннi дала йому iм'я Василь, що означае «володар»; вiд матерi дiсталося трете iм'я – Мономах, що «означае самодержець, одноборець». Дитинство Володимира-Василя минуло в Переяславi. Вiн здобув добру для свого часу освiту. За спогадами лiтописцiв, Володимир був гарний на обличчя, невеликий на зрiст, але мiцний i сильний; очi в нього були великi, волосся рудувате i кучеряве, а борода широка й густа. Цiкаво, що в лiтописах його iнодi називали царем i зазначали, що вiн жодного разу не був помiчений у пiдлостi i жодного разу не порушив хресного цiлування.

Володимировi рано довелося виконувати складнi i зовсiм не дитячi доручення. Уже в 13-лiтньому вiцi вiн був вiдправлений батьком на князювання в далекий Ростов (Ростовсько-Суздальська земля). Через 5 рокiв юнаковi довелося надавати допомогу батьковi, обложеному кочiвниками-половцями в Переяславi. Пiсля цього вiн iще 5 рокiв княжив у Смоленську, до якого згодом приеднав Чернiгiв. 1078 р. загострилася боротьба за киiвський престол. Князi Олег Святославич i Борис В'ячеславич, домагаючись Киева, привели на Русь половцiв. У бою на р. Сожицi вони розбили Всеволода Ярославича. Володимир поспiшив на допомогу батьковi. З'еднавшись з ним i з великим князем Ізяславом, вiн рушив на Чернiгiв. З жовтня вiдбувся бiй на Нежатинiй Нивi. Олег i Борис зазнали поразки. Але в цьому бою загинув князь Ізяслав, пiсля чого Всеволод сiв на велике князювання в Киевi, а Володимира посадив поруч у Чернiговi, де той княжив до 1094 р. Жив вiн там щасливо зi своею першою дружиною Гiтою, дочкою загиблого при Гастингсi короля англосаксiв Гарольда II. Утiкши вiд нормандського герцога Вiльгельма Завойовника, дiвчина потрапила до Фландрii, потiм до Данii до короля Свена Естрiдсона, одруженого з Єлизаветою, дочкою Ярослава Мудрого i тiткою Володимира. Саме вона й посватала принцесу своему племiнниковi. Гiта народила чоловiковi синiв Мстислава, Ізяслава, Святослава, В'ячеслава, Романа, Юрiя (майбутнього Довгорукого) i дочок Євпраксiю, Агафiю, Марiю, Софiю.

Незважаючи на сiмейне щастя, правлiння Володимира в Чернiговi не було безтурботним. Мiжусобицi й набiги половцiв тривали, i йому доводилося допомагати батьковi в боротьбi проти них. 1079 р. полоцький князь В'ячеслав Братиславович зруйнував Смоленськ. Володимир зi своiми чернiгiвцями вторгнувся в Полоцьку волость, потiм захопив i зруйнував Менеск (Мiнськ). Пiзнiше довелося втихомирювати переяславських торкiв. Однак бiльше за все неприемностей завдавали половцi. За життя батька Володимировi довелось 12 разiв боротися з ними. 1081 р. пiд Новгородом-Сiверським вiн розбив ханiв Асадука i Саука, наступного року за Сулою бiля Прилук розгромив ханiв Осеню i Сакзю. 1084 р. Володимир, прогнавши з Володимира-Волинського князiв Ростиславичiв, посадив там Ярополка Ізяславича, який княжив там i ранiше. Але Ярополк посварився зi Всеволодом, i той прогнав Ізяславича, захопивши в Луцьку матiр, жiнку, дружину i все майно Ярополка.

1093 р. помер Всеволод. Кияни хотiли бачити своiм князем Володимира, тим бiльше, що батько заповiдав йому велике князювання. Однак закони успадкування престолу тодi були iншими. Тому, дотримуючись черги старшинства i не бажаючи поновлення мiжусобних воен, Володимир уступив Киiв двоюрiдному братовi Святополку II Ізяславичу. Ледь закрiпившись на престолi, Святополк почав вiйну з половцями, яка виявилася невдалою: на р. Стугнi вiн був розбитий, а Володимир втратив у цьому бою брата Ростислава. Із залишками дружини вiн повернувся до Чернiгова. Наступного року до мiста пiдiйшов князь Олег Святославич зi своiми союзниками половцями i пред'явив на нього своi права. Популярнiсть Володимира серед городян у той момент була дуже низькою. Вони хотiли бачити своiм князем Олега. Володимир бився з ним 9 днiв, а потiм, не бажаючи продовження боротьби, поступився Олегу Чернiговом, сiвши на престол батька в Переяславi. При виiздi з Чернiгова з ним не було i 100 людей, включаючи жiнок i дiтей. Проте половцi не зважилися на них напасти. Не обмежившись одним Чернiговом, Олег iще кiлька разiв приводив половцiв на Русь, викликаючи новi усобицi. 1096 р. Володимир у союзi зi Святополком вигнав його з Чернiгова, а потiм пiд Переяславом розбив половецького хана Тугоркана. У цiй боротьбi загинув син Володимира Ізяслав, хрещеним батьком якого був Олег Святославич. Те, що трапилося, настiльки серйозно вплинуло на обох князiв, що коли Володимир на прохання сина Мстислава (який, до речi, розбив 1097 р. Олега) написав лист iз пропозицiею миру, той погодився.

Того ж року Святополк i Володимир зiбрали всiх руських князiв у Любечi. На цьому з'iздi було вирiшено припинити ворожнечу, а також ухвалено, що кожен князь може володiти лише своею вотчиною. На цьому зiбраннi князi цiлували хрест, заприсягнувшись: «Якщо тепер хто замiриться на чужу волость, так буде проти нього хрест чесний i вся земля руська». Фактично ж з'iзд у Любечi затвердив розпад единоi держави на самостiйнi землi при формальному верховенствi киiвського князя. Але не встигли князi роз'iхатися по своiх удiлах, як знову почались усобицi. За згодою Святополка волинський князь Давид Ігорович захопив у Киевi князя Василька Ростиславича i, привiвши в кайданах до Белгорода, ослiпив його. Довiдавшись про це, Володимир закликав братiв Олега i Давида Святославичiв виступити разом iз ним проти Святополка. Справа загрожувала перерости у велику вiйну. Киянам ледве вдалося умовити Володимира не починати новоi усобицi. Зi Святополком князi помирились, а з Давидом Ігоровичем воювали ще 3 роки й у 1100 р. змусили його з'явитися на князiвський суд до Вiтичева, де в нього вiдняли колишне князiвство i посадили княжити в Бутську. Прагнення пiдтримувати мир мiж князями нерiдко приводило Володимира в самий центр мiжусобноi боротьби. Так було i на з'iздах князiв у Вiтичевi (або Уветичах) 1100 р. i в Долобську 1103 р.

Водночас iз внутрiшнiм безладдям Русь постiйно пiддавалася набiгам половцiв. Володимир тодi виступив iнiцiатором ударiв у вiдповiдь i постiйно пiдштовхував iнших князiв до того, щоби вести вiдносно половцiв наступальну, а не оборонну полiтику. Серед численних походiв проти половцiв найуспiшнiшим виявився похiд 1111 p., коли за iнiцiативою Володимира князi пiшли на Дон. Звiдти руськi ратi повернулися з величезним полоном i найбагатшою здобиччю. Цей похiд виявився останньою великою подiею за князювання Святополка Ізяславича. 16 квiтня 1113 р. вiн помер. Велике князювання тепер мало вiдiйти до синiв другого сина Ярослава Мудрого Святослава (батько ж Володимира був третiм сином.) Але кияни й чути про це не хотiли. У Киевi вчинився заколот, викликаний утисками лихварiв i тисяцького Путяти. Їхнi двори i майно були розграбованi. Кияни вдруге попросили Володимира прийняти киiвський престол, i Володимир погодився. Вiн швидко зумiв навести порядок у Киевi, значно пом'якшив становище городян, упорядкувавши стягування вiдсоткiв лихварями i регламентувавши запис у холопство.

Цiкаво, що Святославичi не зважилися вимагати своiх законних прав на престол, однак мiжусобнi вiйни не припинилися. При цьому князi не гребували запрошувати на допомогу угорцiв i полякiв. П'ять рокiв тривала боротьба з мiнським князем Глiбом Всеславичем, який вiдмовився пiдкорятися Володимировi. Великий князь у союзi з Давидом Чернiгiвським i синами Олега Святославича обложив Мiнськ i змусив Глiба пiдкоритися. Однак незабаром вiн знову виступив проти Володимира. 1120 р. його як бранця в кайданах привели до Киева, де вiн через 3 роки помер. У 1118—1119 pp. iшла боротьба з володимирським князем Ярославом, сином Святополка, який прогнав свою жiнку, онуку Мономаха. Ярослав привiв на Русь полякiв. Тодi син Володимира Андрiй увiйшов у володiння польського короля Болеслава Кривоустого i, спустошивши iх, повернувся з багатою здобиччю. Ярослав же звернувся по допомогу до угорського короля Стефана. Почалося вторгнення, в якому брали участь угорцi, богемцi, поляки. Але незабаром Ярослав потрапив у засiдку i був убитий. Вторгнення припинилось. У той же час Володимир замирив i Новгород, а 1120 р. його син Юрiй розгромив волзьких булгар.

Русь знову стала сильною, як i при дiдовi Володимира. Вторгнення ззовнi припинилися. Тепер руськi дружини ходили походами в iншi краiни. 1116 р. син Володимира Ярополк розбив на Дону половцiв, iнший син, Мстислав, завдав поразки чудi i взяв iхне мiсто Оденпе, онук Всеволод здiйснив похiд у Фiнляндiю i перемiг плем'я ям. 1116 р. Володимир послав своi вiйська в грецькi володiння, щоб захистити права дочки Марii, вдови царевича Леона, що загинув у Константинополi пiд час усобицi, i онука Василя. Довiдавшись про цей похiд i бажаючи примиритися з Володимиром, iмператор прислав до нього митрополита Неофiта i багатьох знатних людей з дарунками. Серед дарункiв були хрест iз животворного дерева i сердолiкова чаша, що належала колись римському iмператору Августовi, царський вiнець iмператора Костянтина Мономаха, дiда Володимира, держава, ланцюг i стародавнi барми[1 - Барми – дорогоцiннi прикраси, якi одягалися на плечi i мали зображення релiгiйного характеру.], якими потiм прикрашалися руськi володарi при вступi на престол. Поклавши вiнець на голову Володимира, Неофiт уперше назвав його царем.

Змiцнюючи християнство, Володимир, як i його дiд, будував церкви i монастирi: бiля Киева з'явився Видубецький монастир, у ним же закладеному м. Володимирi на Клязьмi – церква в iм'я Всемилостивiйшого Спаса. Як i ранiше, давньоруською мовою перекладалося багато грецькоi лiтератури, пiдтримувалося лiтописання. При Володимирi був уведений культ Бориса i Глiба. Сам великий князь мав неабиякий письменницький хист. Ним були створенi «Повчання», у яких вiн дав приклад служiння князя Батькiвщинi, i «Лист Володимира Мономаха Олегу Святославичу».

Пiсля смертi 1107 р. жiнки Гiти Мономах одружувався ще двiчi. Про другу жiнку нiчого невiдомо, третю ж звали Євпраксiя. Як i при Ярославi Мудрому, Володимир змiцнював зв'язки з iншими державами через династичнi шлюби. Син Мстислав був одружений з дочкою шведського короля, старша дочка Марiя стала жiнкою сина вiзантiйського iмператора Романа IV, а молодша, Єфимiя, – жiнкою угорського короля Коломана. Одна з онучок Мономаха вийшла замiж за норвезького короля Сiгурда, iнша – за Ободритського короля[2 - Ободритський король правив краем полабських слов'ян (бодричiв), завойованим нiмцями.] Канута Святого, третя – за вiзантiйського iмператора Іоанна.

1124 р. на Русi був багатий на страшнi ознаки i лиха: сонячне затемнення, посуху, пожежi. Через пожежу згорiв Киiв. А 10 травня 1125 р. пiсля 13 рокiв великого князювання на р. Альтi завершив свiй земний шлях Володимир Мономах. Тiло його було перенесено до Киева i покладено в Софiйському соборi поруч iз батьком – князем Всеволодом i дiдом – Ярославом Мудрим. Дiти ж його не змогли продовжити полiтику батька, що призвело до нових усобиць i розпаду Киiвськоi Русi.




Гоголь Микола Васильович


(народ. 1809 р. – пом. 1852 р.)








Великий украiнський i росiйський письменник.



«Скажу вам одне слово щодо того, яка в мене душа, хохляцька чи росiйська. Я сам не знаю, яка в мене душа. Знаю тiльки, що нiяк би не дав переваги нi малоросiянину перед росiянином, нi росiянину перед малоросiянином. Обидвi природи занадто щедро обдарованi Богом, i, як навмисно, кожна з них порiзно мiстить у собi те, чого немае в iншiй: явний знак, що вони мусять поповнити одна одну». Так писав Микола Васильович Гоголь своему кращому друговi, А. О. Смирновiй-Россет, у груднi 1844 р. Чи варто пiсля цього сперечатися з приводу того, який iз народiв управi вважати своiм великого письменника?

Сам Микола Васильович, провiвши бiльшу частину свого життя в Росii i за кордоном (тiльки в Європi вiн прожив 12 рокiв), нiколи не забував про своi украiнськi коренi, знаходячи душевний спокiй i вiдпочинок лише в рiдних мiсцях.

Народився майбутнiй письменник 20 березня 1809 р. у селi Великi Сорочинцi Миргородського повiту Полтавськоi губернii. Рiд Гоголiв-Яновських починався з Остапа Гоголя, полковника, соратника самого гетьмана Дорошенка. Були в цьому роду i шляхтичi, i вiйськовi, i царськi чиновники, i священики. Таким чином, Гоголь був представником малоросiйського дворянства з домiшкою польськоi кровi, особливо по материнськiй лiнii. І в його характерi органiчно поедналися гордiсть польського духу з темпераментом життерадiсного украiнця.

Його батько, Василь Опанасович Гоголь-Яновський, володiв тисячею десятин землi i двома сотнями крiпакiв. Щоб утримувати велику родину (12 дiтей, з яких до зрiлого вiку дожили лише четверо), йому довелося служити спочатку чиновником на Полтавському поштамтi, потiм управителем у родича дружини, багатого помiщика Д. П. Трощинського. Господар маетку був великим театралом, i Василь Панасович, який мав лiтературнi здiбностi, писав для його дворового театру украiнською народною мовою п'еси з народного життя, брав активну участь у iхнiй постановцi не тiльки як режисер, але i як актор. Властивий йому талант комiчноi розповiдi, як i любов до театру, передалися сину. (До речi, епiграфи до «Сорочинського ярмарку» i «Майськоi ночi» були взятi Миколою Васильовичем iз комедiй батька.) Вiд нього ж хлопчик успадкував i надмiрну помисливiсть, що мучила його все життя.

Мати письменника, Марiя Іванiвна, яка походила з небагатого роду Косоровських, була жiнкою екзальтованою i набожною. Вийшовши замiж у 14 рокiв i втративши двох дiтей немовлятами, вона всю свою любов i надii зосередила на Миколцi. Пiд ii впливом у хлопчика розвинувся нахил до релiгiйностi. За свiдченнями бiографiв, вiн був слабенькою, кволою дитиною, до трьох рокiв не говорив, зате вже у п'ять почав писати вiршi, що викликало захват у матерi. Вона взагалi була невгамовною фантазеркою i вважала свого сина неперевершеним талантом, приписуючи йому неймовiрнi вiдкриття, наприклад, залiзницi та паровоi машини. І все-таки, незважаючи на комiзм цих уявлень, Марiя Іванiвна не помилилася в головному – син дiйсно став генiем, щоправда, не технiки, а свiтовоi лiтератури.

Дитячi роки майбутнього письменника минали в маетку батькiв Василiвцi, по сусiдству iз селом Диканькою – краем легенд, украiнських повiр'iв та iсторичних переказiв, згодом так любовно i яскраво описаних у його творах. Здобувши вдома початкову освiту, хлопчик два роки провiв у Полтавському повiтовому училищi, а 1821 p. вступив до Нiжинськоi гiмназii вищих наук, яка була створена на зразок Царськосельського лiцею i призначалася для дiтей провiнцiйного дворянства. Особливою стараннiстю юний гiмназист не вiдзначався i вважався учнем посереднiм, хоча i мав прекрасну пам'ять, добре малював i вже тодi виявляв схильнiсть до росiйськоi словесностi. Незважаючи на потайливiсть i нетовариськiсть, юний Гоголь був ревним учасником усiх гiмназичних театральних вистав. Найчастiше грав ролi комiчних старих i бабiв (панi Простакова в «Недолiтку» Фонвiзiна), малював декорацii. З особливим iнтересом разом iз гiмназiйними друзями, майбутнiми лiтераторами Нестором Кукольником, Євгеном Гребiнкою та Миколою Прокоповичем, брав участь юнак й у виданнi рукописного журналу. У ньому були помiщенi першi твори Гоголя: трагедiя «Розбiйники», балада «Двi рибки», сатири «Дещо про Нiжин, або Дурням закон не писаний», «Снiданок у предводителя», «На ярмарку» й iн. Ще один твiр юного письменника – поему «Брати Твердославичi» – товаришi не схвалили, i автор ii знищив. Тодi ж вiн написав i наслiдувальну поему «Ганц Кюхельгартен», у якiй виразно виявлявся вплив поетiв-романтикiв В. Жуковського, А. Бестужева-Марлiнського i Дж. Байрона. Вже в Петербурзi 1829 р. Гоголь надрукував ii за власнi кошти пiд псевдонiмом В. Алов. Але прочитавши розгромнi рецензii в «Северной пчеле» i «Московском телеграфе», молодий письменник зiбрав нерозпроданi примiрники i спалив iх.

Однак, закiнчуючи гiмназiю, Гоголь мрiяв не стiльки про лiтературну ниву, скiльки про широку громадську дiяльнiсть. Вiн думав про те, щоб приносити користь суспiльству на державнiй службi, i з цiею метою 1828 р. виiхав до Петербурга. Але тут юнака чекало жорстоке розчарування: блискучi надii не виправдалися – до служби вiн виявився зовсiм нездатним. І пiсля нетривалого перебування в департаментi державного господарства i публiчних будiвель на посадi переписувача, а потiм помiчника столоначальника в департаментi надiлiв Гоголь вiдмовився вiд намiру стати чиновником. Спроба влаштуватися в театр теж не мала успiху.

Пiсля невдачi «Ганца Кюхельгартена» молодий письменник приходить до думки про необхiднiсть пошукiв iншого лiтературного шляху: тепер замiсть мрiйливо-романтичноi поезii вiн звертаеться до вiдтворення народного побуту i життя Украiни – тем, якi з дитинства знав i любив. Гоголь наполегливо просить матiр надсилати йому вiдомостi про народнi звичаi, перекази, костюми, а також «записки, якi велися предками якого-небудь давнього роду, рукописiв старожитнiх». Усе це поряд зi спогадами про рiдний край стало матерiалом для циклу повiстей «Вечори на хуторi поблизу Диканьки». У 1830—1831 pp. в «Отечественных записках» i «Литературной газете» з'являються «Вечiр напередоднi Івана Купала», «Сорочинський ярмарок» i «Майська нiч, або Утоплена», а в альманасi «Северные цветы» за 1831 p. – роздiл з iсторичного роману «Гетьман». Цi твори вiдразу ж привернули увагу лiтературних кiл Москви та Петербурга. Талант Гоголя високо поцiнували В. Жуковський, А. Дельвiг i такий улюблений ним О. Пушкiн, iз яким Микола Васильович познайомився в травнi 1831 р. на вечорi в поета i видавця П. Плетньова.

Незабаром першу частину «Вечорiв…» було видано окремою книгою. Читачi зустрiли ii iз захватом, а Пушкiн, якого Гоголь вважав своiм найавторитетнiшим критиком, писав: «Зараз прочитав “Вечори поблизу Диканьки”. Вони вразили мене. От справжня веселiсть, щира, невимушена, без манiрностi, без бундючностi. А мiсцями яка “поезiя”, яка чутливiсть! Усе це таке незвичайне в нашiй лiтературi, що я досi не опам'ятався…»

Окрилений успiхом, Гоголь працюе багато i плiдно. Протягом чотирьох рокiв з-пiд його пера виходять друга частина «Вечорiв…», повiстi «Старосвiтськi помiщики», «Тарас Бульба», «Вiй», «Повiсть про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем», якi ввiйшли до збiрника «Миргород». Джерелом усiх цих творiв, як i ранiше, була Украiна, ii побут, звичаi, героiчне минуле i сучасний Гоголю патрiархальний уклад провiнцiйного життя. Вiдзначаючи цей зв'язок письменника зi своею малою батькiвщиною, М. Коцюбинський писав: «Свiжiстю i силою своiх творiв Гоголь зобов'язаний не тiльки своему таланту, але також багатству нових слiв, зворотiв, понять i образiв, якi вiн щедро черпав з мало знайомого росiйським письменникам життя Малоросii».

Початок 30-х pp. був найщасливiшим у творчiй долi Гоголя. Услiд за малоросiйськими повiстями вiн пише цикл творiв, у яких показуе примарнiсть i трагiзм петербурзького життя, де за «виставкою людського марнославства i лицемiрства… фланiрують люди-ляльки, люди-носи, люди-вуса, люди-бакенбарди, зникають i ховаються iстоти нiким не захищенi, нiкому не дорогi, нiкому не потрiбнi», такi, як Акакiй Акакiйович, герой повiстi «Шинель».

У цей же час у письменника дозрiвала безлiч грандiозних задумiв. Восени 1833 р. вiн виношував iдею створення «Історii Украiни»: «Менi здаеться, що я напишу ii, що я скажу багато так, чого до мене не говорили…» На жаль, цей гоголiвський задум, як i розпочата за порадою О. Пушкiна «Історiя росiйськоi критики», залишився нездiйсненим. Зате iншi теми, також пiдказанi Гоголю великим поетом, набули блискучого втiлення. Благаючи Пушкiна дати йому «який-небудь сюжет, але росiйський суто анекдот», письменник справдi одержав iсторiю анекдотичну i перетворив ii на твiр смiшний i дотепний, якого ще не було в Росii, – комедiю «Ревiзор». Вона була написана 1835 р. усього за кiлька мiсяцiв. Однак цей шедевр гротесковоi драматургii викликав у публiки найсуперечливiшi оцiнки. Перша вистава п'еси в Олександринському театрi пройшла якось мляво, актори, якi звикли грати французькi водевiлi, губились i не могли передати яскравий комiзм дii. Щоправда, у залi не раз чулися вибухи смiху, але оплескiв майже не було. Пiд кiнець вистави здивування глядачiв перейшло в обурення. Загальна оцiнка публiки: «Це неможливiсть, це наклеп i фарс». Гоголь був збентежений i роздратований, повторюючи: «Господи Боже! Ну якби один, два лаяли, ну i Бог з ними, а то всi, всi!»

Проте публiка не «обрана», молода була в захватi вiд «Ревiзора», повторюючи реплiки i цiлi сцени. Мiж шанувальниками та критиками комедii розпалилися справжнi битви, внаслiдок яких серед молодi обожнювання Гоголя тiльки зросло. Але сам письменник, стомлений напруженою роботою останнiх рокiв i моральними тривогами, якi принiс йому «Ревiзор», вирiшив вiдпочити вiд усiх проблем удалинi вiд батькiвщини. У червнi 1836 р. вiн виiхав за кордон, де пробув багато рокiв з невеликими перервами на приiзди до Росii.

Перебування в «прекраснiй далечинi» (письменник побував у Нiмеччинi, Швейцарii, Францii i давно улюбленому Римi), з одного боку, змiцнило та заспокоiло Гоголя i дало йому можливiсть здiйснити ще один грандiозний задум – «Мертвi душi». З iншого боку, у цi роки, за словами вiдомого лiтературознавця XIX ст. А. Н. Пипiна, у життi Миколи Васильовича позначилися зародки тих явищ, що призвели до трагiчних наслiдкiв: «Посилене заглиблення в самого себе, екзальтацiя релiгiйного почуття призвели до пiiтичного перебiльшення, яке закiнчилося його останньою книгою, що стала нiби запереченням його власноi художньоi справи…»

Перед вiд'iздом за кордон Гоголь востанне зустрiчався з О. Пушкiним, iз подачi якого почав роботу над «Мертвими душами», що стало вiдтепер головним у його творчiй долi. Чим далi вона просувалася, тим бiльш грандiозними уявлялися Гоголю ii масштаби i бiльш спiрними – завдання. Написанi ще в Росii першi три роздiли поеми за кордоном ретельно перероблялися. Гоголь безлiч разiв переробляв кожну знову написану сторiнку. Вiн жив у Римi справжнiм вiдлюдником, зустрiчаючись тiльки з вузьким колом близьких йому людей (художниками О. А. Івановим i І. С. Шаповаловим, В. А. Жуковським, композитором І. М. Вiельгорським, поетом М. М. Язиковим та iн.). І лише в перiоди депресiй, якi траплялися все частiше пiсля загибелi Пушкiна i смертi І. Вiельгорського, Гоголь вiдриваеться вiд роботи, щоб виiхати для лiкування на води до Баден-Бадена або короткого вiдпочинку до Женеви i Парижа. До лiта 1841 р. перший том «Мертвих душ» був готовий, а наступного року вiн вийшов друком у Москвi з деякими купюрами, пiсля чого письменник знову виiхав за кордон.

Це останне перебування в Європi позначилось остаточним переломом у душевному станi Гоголя. Варто сказати, що й до цього в нього виявлялося чимало рiзного роду «дивацтв»: часта змiна настрою, депресii, релiгiйний мiстицизм, постiйнi переживання з приводу своiх хвороб, що багато в чому були зумовленi помисливiстю. Якщо до цього додати характернi для письменника замкнутiсть i пророчий тон у спiлкуваннi з навколишнiми, то стае зрозумiлим, чому знайомi i друзi давали Миколi Васильовичу контрастнi характеристики. За словами С. Т. Аксакова, «лiрико-художня» натура письменника перебувала у вiчному русi, у боротьбi з людською недосконалiстю, у «самоосудi» i тому «ухилялася не тiльки вiд спостереження, але навiть вiд розумiння людей, найближчих Гоголю».

Духовна криза письменника найбiльш чiтко почала виявлятися з 1845 p., коли в нього виник задум книги «Вибранi мiсця з листування з друзями». У нiй Гоголь хотiв зiбрати все, про що писав своiм друзям 1845 i 1846 pp. Але книга на всiх, у тому числi й на друзiв письменника, справила тяжке враження своiм тоном пророцтва i напучування, проповiддю смиренностi, за якою, втiм, проглядалася крайня зарозумiлiсть автора, осудом його колишнiх праць, у яких росiйська лiтература бачила «одну зi своiх найкращих прикрас». Вищий ступiнь обурення, викликаного «Вибраними мiсцями», висловився у вiдомому листi В. Белiнського, на який Гоголь не зумiв вiдповiсти.

Ще одним виявом перелому у свiтоглядi Гоголя стало спалення ним у серединi 1845 р., у хвилину важких роздумiв, первiсноi редакцii другого тому «Мертвих душ». Йому здавалося, що змiст книги мае бути iншим, що вiн нарештi зрозумiв, як треба писати, щоб «спрямувати все суспiльство до прекрасного». А ще вiн вважав, що не може продовжити роботу над книгою, не виконавши свого давнього намiру поклонитися Святому Гробу Господньому в Єрусалимi. Однак i здiйснення цiеi поiздки не принесло душевного заспокоення: «Ще нiколи не був я так мало задоволений станом серця свого, як у Єрусалимi i пiсля Єрусалима, – говорив Гоголь. – Бiля Гробу Господнього я був начебто потiм, щоб там на мiсцi вiдчути, як багато в менi холоду сердечного, як багато себелюбства i самолюбства».

Продовжуючи роботу над другим томом «Мертвих душ», письменник зрозумiв, що описувати росiйське життя можна, тiльки живучи серед нього i вивчаючи його. І 1848 р. Гоголь остаточно повернувся до Росii. Останнi роки життя вiн подовгу жив у друзiв – О. О. Смирновоi, С. Т. Аксакова, О. П. Толстого, сiмействi Вiельгорських. Із останнiми Миколу Васильовича пов'язувала не тiльки давня дружба, але й сердечна прихильнiсть до Ганни Михайлiвни Вiельгорськоi. За словами В. Соллогуба, вона, «здаеться, едина жiнка, в яку закоханий був Гоголь». Справдi, збереглося свiдчення про те, що Микола Васильович 1850 р. зробив iй пропозицiю, але вона ii вiдхилила.

Тим часом у Гоголi тривала болiсна боротьба «мiж художником i пiiтистом». Вiн багато разiв переробляв написанi роздiли другого тому, пiдпадаючи то пiд один, то пiд iнший настрiй. На початку 1852 р. його опанував страх смертi, вiн проводив ночi в молитвi, постився. Одного разу, лютневоi ночi, серед релiгiйних мiркувань у нього промайнув жах i сумнiв, що вiн не так виконав обов'язок, покладений на нього Богом. Тодi вiн звелiв вiдкрити трубу камiна i спалив рукопис готового другого тому «Мертвих душ». З тих пiр Гоголь удався в похмуру зневiру, не приймав iжi, вiдмовлявся вiд лiкування. 21 лютого 1852 р. вiн помер.

Письменника поховали в Москвi, у Даниловому монастирi (1931 р. прах Гоголя було перенесено на Новодiвочий цвинтар), i на його пам'ятнику були написанi слова з книги пророка Іеремii: «Гiрким словом моiм посмiюся». Вони яскраво вiдображають художне кредо письменника, який так мрiяв «спрямувати все суспiльство до прекрасного». Недарма, оцiнюючи значення гоголiвськоi творчостi, Т. Г. Шевченко писав: «Перед Гоголем слiд благоговiти як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом i найнiжнiшою любов'ю до людей».




Гонгадзе Георгiй Русланович


(народ. 1969 р. – пом. 2000 р.)








Журналiст, керiвник Інтернет – проекту «Украiнська правда». Зник у вереснi 2000р., що стало резонансною подiею у полiтичному життi Украiни.



У суботу 16 вересня 2000 р. пiзно ввечерi зник керiвник проекту «Украiнська правда» Георгiй Гонгадзе. О 22.20 вiн вийшов iз будинку на бульварi Лесi Украiнки й попрямував додому. Його чекали дружина й двое трирiчних дочок – Нана та Саломе, – але додому вiн так i не з'явився.

Інтернет-сайт «Украiнська правда» повiдомив, що вони пам'ятають спроби залякати Георгiя людьми, якi представлялися спiвробiтниками мiлiцii. Тодi Георгiй був змушений звернутися з вiдкритим листом щодо стеження за ним до Генерального прокурора Украiни.

20 вересня журналiсти «Украiнськоi правди» почали акцiю «Знайти журналiста!».

28 листопада лiдер Соцiалiстичноi партii Украiни Олександр Мороз продемонстрував аудiозапис телефонноi розмови, що нiбито вiдбулася мiж президентом Украiни Леонiдом Кучмою й мiнiстром МВС Юрiем Кравченком. Із запису випливало, що президент Кучма наказав «украсти» Георгiя Гонгадзе. Запис зробив колишнiй офiцер охорони президента Украiни М. Мельниченко.

15 грудня в Киевi з iнiцiативи громадських органiзацiй Украiни почалася акцiя «Три мiсяцi без правди».

Хто такий Георгiй Гонгадзе, чие iм'я зараз е символом для всiх тих, хто шукае правди та вiрить у справедливiсть?

Мати Георгiя Гонгадзе Леся Корчак народилася у Львовi. Вона познайомилася з молодим, красивим грузином Русланом Гонгадзе, який був випускником архiтектурного факультету Тбiлiського полiтехнiчного iнституту. Наприкiнцi 60-х pp. вiн примкнув до дисидентських кiл та пiдтримував вiдносини з Мерабом Костава й Звiадом Гамсахурдiа. А весiлля молодих Лесi та Руслана грали й у Львовi, i в Сачхерi – невеликому мiстечку в Грузii.

Син Георгiй народився в Тбiлiсi 21 травня 1969 р. У три роки Гiя пiшов у дитсадок. Цiкаво, що до двох рокiв вiн мовчав, а потiм, за словами мами, заговорив вiдразу чотирма мовами – грузинською, украiнською, польською, росiйською.

Із батьком Георгiя вони рано розлучилися, проте пiдтримували добрi стосунки. Георгiй завжди любив свого батька.

У школi Гiя мав добру репутацiю. Крiм того, вiн ходив на танцi, на малювання, на плавання. А тренер iз легкоi атлетики олiмпiйська чемпiонка Нiна Думбадзе переконувала маму, що в сина може бути вiдмiнне майбутне в спортi. Коли Гiя був на спортивних зборах, то отриманi талони на iжу, якi тодi давали спортсменам, мiняв на готiвку й приносив додому. Пiсля десятого класу, вiддав мамi свiй атестат зрiлостi зi словами: «Вiн твiй!»

Пiсля закiнчення школи Георгiй вступив до Тбiлiського iнституту iноземних мов на вечiрне вiддiлення, а вдень працював слюсарем у тепловому господарствi, i продовжував займатися спортом. Потiм його було призвано до лав Збройних Сил. Службу вiн проходив у Туркменiстанi, пiд Ашхабадом, – хлопцiв готували до Афганiстану.

Закiнчував здобуття вищоi освiти Георгiй вже на фiлологiчному факультетi унiверситету iм. І. Франка у Львовi на романо-германськiй кафедрi.

Коли в квiтнi 1989 р. у Тбiлiсi почалися народнi виступи за вихiд iз СРСР, Георгiю залишалося служити ще мiсяць. Вiн рвався на батькiвщину, й цiкавим фактом е те, що командир вiдпустив його ранiше строку.

Поруч iз батьком Георгiй був на барикадах, вступив до Народного фронту Грузii. Разом iз батьком, вiдомим депутатом парламенту, вiн займався полiтичною роботою.

Пiзнiше, коли 3. Гамсахурдiа став президентом Грузii, Руслан Гонгадзе попав у немилiсть i навiть був занесений до спискiв «ворогiв грузинськоi нацii». Тому, коли у груднi 1991 р. в Тбiлiсi почалося повстання проти Гамсахурдiа, Гiя кинув навчання у Львовi й знов приiхав до рiдного мiста, щоб захистити честь та добре iм'я батька. Панi Леся теж допомагала опозицiонерам: готувала iжу, доглядала за пораненими…

Пiзнiше батько Георгiя Руслан Гонгадзе в результатi перенесених стресiв тяжко захворiв; вiн змушений був переiхати до Киева, лiкувався тут в онкологiчному диспансерi.

На сороковий день пiсля смертi батька Гiя виiхав у Сухумi, бо давно хотiв зняти документальний фiльм про вiйну в Абхазii. Вiн дiстав вiдеокамеру й знiмав матерiали для фiльму «Бiль моеi землi». Георгiй не тримав у руках зброi та не брав участi в бойових дiях, але все-таки потрапив пiд обстрiл на передовiй. Коли його принесли додому всього забинтованого, мати знепритомнiла. Лiкарi нарахували в нього на тiлi 26 ран.

Його командир розповiв, що Гiя намагався винести з поля бою двох поранених. А в аеропорту хотiв поступитися своiм мiсцем у лiтаку тяжкопораненому. Його, на щастя, встигли вивезти в Тбiлiсi. Як потiм виявилося, це був останнiй лiтак iз Сухумi.

Виходити його було дуже важко. Тодi у Тбiлiсi не було бинтiв, води, пiвроку не бачили хлiба…

Про «украiнське життя» Георгiя можна розповiсти таке. З кiнця 80-х pp. Георгiй стае частим гостем Львова. Спочатку – як представник iнформацiйного центру Народного фронту Грузii. У вереснi 1990 р. вiн одружився з галичанкою Мар'яною (Мирославою) та перевiвся на фiлологiчний факультет Львiвського унiверситету iм. І. Франка. Вiн брав участь у всiх акцiях Народного руху та Студентського братства.

Уже потiм, знову в Украiнi, Георгiй як журналiст працюе у львiвськiй органiзацii Народного руху. Пiсля розвалу СРСР вiн спiвробiтничае з низкою украiнських ЗМІ й стисла хронологiя цього спiвробiтництва така:

1991 р. – позаштатний журналiст газети «Пост-Поступ» (м. Львiв);

1992—1993 pp. – керiвник та ведучий програми «Монiтор» на Львiвському телебаченнi;

1993—1994 рр. – головний режисер творчого об'еднання «Центр Європи»;

1995—1997 pp. – ведучий програм «Параграф», «Вiкна-плюс», «Вiкна-новини» Мiжнародного медiа-центру;

1998 р. – ведучий телерадiокомпанii «Гравiс».

1999—2000 pp. – керiвник iнформацiйноi служби «Вiльна хвиля» радiо «Континент».

Георгiй Гонгадзе був автором документальних фiльмiв «Бiль землi» (1993 p.), «Тiнi вiйни» (1994 p.), «Колиска» (1995 p.), «Охоронцi мрii» (1996 p.).

Мережевий проект «Украiнська правда», пiд керiвництвом Гонгадзе, з'явився 17 квiтня 2000 p., наступного дня пiсля iнiцiйованого Леонiдом Кучмою всеукраiнського референдуму про посилення влади президента за рахунок парламенту.

Особиста полiтична позицiя авторiв «Украiнськоi правди» представлялася радикально-демократичною, що, однак, не заважало Гонгадзе давати на сторiнках свого видання слово полiтикам центру й лiвоi опозицii, зокрема лiдерам соцiалiстiв.

Газета жорстко критикувала полiтику Л. Кучми, та центральною мiшенню критики журналiстiв i самого Гонгадзе став депутат Верховноi Ради Олександр Волков, мiльйонер, один iз спонсорiв переобрання Л. Кучми.

Гонгадзе не був лiдером опозицii – вiн займався полiтичною журналiстикою. У жовтнi 1999 р. пiд час ток-шоу «Епiцентр» президента Кучму вивели з рiвноваги питання Гонгадзе про причини корупцii украiнськоi влади.

Коли у вереснi 2000 р. Георгiй Гонгадзе зник, то вiдразу виникло багато версiй цiеi подii. Через два мiсяцi у Таращанському лiсi було знайдено обезголовлений труп чоловiка, який за припущенням мiг бути тiлом загиблого журналiста. Поруч було знайдено срiблений браслет, талiсман i перстень, що, як пiдтвердила дружина журналiста Мирослава, належали Георгiю Гонгадзе.

18 грудня пiсля упiзнання тiла Мирослава Гонгадзе заявила, що iснуе велика ймовiрнiсть, що тiло належить ii чоловiковi, Георгiю Гонгадзе. М. Гонгадзе вiдзначила, що iй надали можливiсть у складi експертноi комiсii «оглянути те, що залишилося вiд тiла», що було знайдено в Таращi. Вона тодi розповiла, що «дуже складно сказати, що це таке», тому що «упiзнанню воно нiяк не пiдлягае». За словами М. Гонгадзе, тiло можна упiзнавати тiльки окремими частинами.

У листопадi 2000 р. лiдер Соцiалiстичноi партii Украiни Олександр Мороз обнародував аудiозаписи, зробленi в кабiнетi президента Украiни Леонiда Кучми офiцером охорони Миколою Мельниченком, на яких президент нiбито говорить iз головою Служби безпеки Украiни Леонiдом Деркачем i мiнiстром внутрiшнiх справ Юрiем Кравченком про необхiднiсть усунення журналiста. Кучма тодi стверджував, що записи сфабрикованi.

На пiдставi цих записiв тодiшня украiнська опозицiя, очолювана Юлiею Тимошенко й лiдером соцiалiстiв Олександром Морозом, обвинуватила президента Украiни в причетностi до вбивства Георгiя Гонгадзе.

У липнi 2001р. Георгiй Гонгадзе посмертно нагороджений премiею Органiзацii з безпеки й спiвробiтництва в Європi (ОБСЄ) за внесок у розвиток журналiстики й демократii. Урочиста церемонiя вручення вiдбулася в Парижi. Премiю одержала вдова журналiста Мирослава Гонгадзе. «Георгiй боровся за свободу слова й права людини на Украiнi. Вiн мiг би багато зробити, але його знищили. Ця премiя е належною оцiнкою його дiяльностi», – заявила тодi Мирослава Гонгадзе.

Керiвник «Украiнськоi правди» Альона Притула, коментуючи цю нагороду, сказала, що зараз, пiсля його смертi, Украiна й ЗМІ краiни вже не такi, як були до вересня 2000 р. Своею загибеллю Георгiй згуртував журналiстiв i змусив владу слухати пресу.

Пiсля зустрiчi з Президентом Украiни Вiктором Ющенком у лютому 2005-го Леся Гонгадзе заявила, що його дезiнформують у справi Гонгадзе, що вона бiльше не буде спiлкуватись iз прокуратурою, тому що не довiряе iй.

У квiтнi 2005 р. до Киева приiхала Мирослава Гонгадзе, яка з квiтня 2001 р. одержала в США статус полiтичного бiженця й працюе на радiо «Голос Америки».

На зустрiчi з дружиною загиблого журналiста Вiктор Ющенко запевнив: силовики докладуть усiх зусиль для розкриття вбивства Георгiя. «Перший етап на сьогоднi вже завершено, слiдству вiдомi iмена безпосереднiх виконавцiв. Друга частина – вийти на замовникiв», – наголосив Вiктор Ющенко.

Президент запевнив, що розкриття справи Гонгадзе – це питання його честi.

Мирослава Гонгадзе переконана в необхiдностi експертизи плiвок майора Мельниченка, i, насамперед, тiеi частини, що стосуеться вбивства ii чоловiка. «Це мае бути нове розслiдування, з новими украiнськими слiдчими й iз залученням iнших мiжнародних експертiв», – упевнена М. Гонгадзе.

Нинi у суспiльствi обговорюються багато версiй щодо вбивства журналiста. Існують припущення й про участь деяких спiвробiтникiв ФСБ Росii. Резонансною подiею стало самогубство Юрiя Кравченка, котрий, як вважають, мав вiдношення до цiеi справи.

За словами нинiшнього голови МВС Юрiя Луценка, Георгiя Гонгадзе вбили, щоб залякати iнших. Тодi, 1999 p., пiсля перемоги «Кучма-2», у суспiльствi була жахлива депресiя. Мало хто з полiтикiв i громадських активiстiв вiрив у те, що схему волковського «Соцiального захисту» щодо фальсифiкацii виборiв може бути найближчим часом переборено. Краiна йшла до диктатури. Опиралися тiльки безстрашнi журналiсти, серед яких i Георгiй, що прославився своiми виступами на радiо «Континент», декiлькома смiливими статтями в «Гранях» i викликом режиму в «Украiнськiй правдi». Його вбивство було задумано як урок для iнших. До честi украiнського суспiльства, ця справа стала сигналом для повстання.

Пiд Таращею стоiть пам'ятний хрест Георгiя, на якому написано: «Його життя стало цiною пробудження Украiни».




Грiнченко Борис Дмитрович


(народ. 1863 p. – пом. 1910 p.)








Видатний письменник, педагог, лексикограф, фольклорист, редактор, видавець, громадсько-культурний дiяч, органiзатор i голова «Просвiти» в Киевi. Автор найбiльш повного 4-томного тлумачного «Словаря украiнськоi мови» (1907—1909 pp.).



Як тiльки не називали Бориса Грiнченка! І просто вчителем, i зразком для наслiдування, i пророком, i «левiтом храму Украiни», i навiть апостолом. Але всiх порiвнянь i похвал украй мало, щоб передати в них простий подвиг, звершений людиною, «яка тримала руку на пульсi сучасного життя, була переконана, що рiдна мова – це не мертве слово, а рiдна школа – це право людини…»

Дитинство Бориса, який народився 9 грудня 1863 p., минало на хуторах Вiльховий Яр i Кути (Долбине) Харкiвськоi губернii. Батько його, вiдставний штабс-капiтан Дмитро Якович Грiнченко, був збiднiлим малоросiйським помiщиком, мати, Полiксенiя Миколаiвна Литарева – дочкою росiйського полковника. Родина жила дуже бiдно, i «жменька цукру чи бублик були для дiтей великою розкiшшю. Так само, як i цiлi чоботи». Однак батьки хотiли спрямувати свое потомство на «помiщицький» шлях i тому насамперед категорично забороняли дiтям уживати «мужицьке нарiччя». Маленький Боря говорив спочатку винятково «по-шляхетному» i, як сам згодом згадував, рiс, схиляючись «до московських патрiотичних тенденцiй шовiнiстичного кольору». Рокiв у п'ять вiн навчився грамоти i, сховавшись у лiсi, подалi вiд чужих очей, читав усе, що потрапляло до рук, не перебираючи. Але серед безлiчi романiв i газет, розрахованих на невибагливого читача, траплялись i класики лiтератури: В. Скотт, Дж. Г. Байрон, В. Гюго, М. Гоголь, О. Пушкiн, М. Некрасов, О. Кольцов, – якi й стали першими вчителями хлопчика. Зрiдка в журналах вiн натрапляв i на украiнських авторiв, статтi про Украiну i чумакiв. Але понад усе зворушили уяву Борi образи Тараса Бульби й Остапа Бульбенка i iхня боротьба за козацьку волю.

Уже в шiсть рокiв ця жадiбна до знань дитина почала займатися творчiстю. На свiт з'являлися численнi власнi «журнали» з його вiршами, розповiдями, «науковими статтями», зрозумiло, росiйською мовою. Ними Боря постiйно набридав батькам «i дiдовi Андрiю – старому пiчнику, який жив у Грiнченкiв зi своею слiпою бабою Галькою». Коли пiдросли молодшi брат i сестри, вони теж були змушенi стати читачами i слухачами.

Перша зустрiч хлопчика з украiнською культурою вiдбулася в селi бiля хутора, куди йому заборонено було ходити. У селян вiн навчився рiдноi мови, познайомився з поетичною народною творчiстю, обрядами. Потiм, уже пiд час навчання в Харкiвському реальному училищi, вiн почув, як якась панi похвалила украiнську мову i Т. Шевченка. Удома вiн випадково натрапив у батькiвськiй скринi на «Кобзар» i був приголомшений силою могутнього слова. «Трупи встали й очi вiдкрили», – так згадував Грiнченко про пережите тодi потрясiння. І пiшло… Борис почав писати украiнською вiршi, повiстi, драми i навiть уклав украiнський словник, а журнали для товаришiв-школярiв складав уже двома мовами; ходив по селах i збирав народнi пiснi та перекази. Над ним постiйно смiялися, iнодi – карали, але вiн не звертав на це уваги.

Борi було 13 рокiв, коли вiн раз i назавжди закохався в украiнську мову. І тепер хлопчик увесь час проводив у пошуках i читаннi творiв І. Котляревського, І. Нечуя-Левицького, М. Костомарова, М. Кулiша й iнших авторiв. Але якщо це читання стало систематичним i вдумливим, то iнше смiливо можна було назвати мiшаниною. То його потягне до лiтературноi критики, i вiн зачитуеться Писаревим i Белiнським, то зацiкавиться iсторiею i не мислить життя без Шашкова i Шерра… Борис жадiбно прагнув до знань. У 15 рокiв до його рук потрапили працi соцiалiстiв. Вiн захопився революцiйною iдеею, не зовсiм розумiючи, що вона являе собою, i поплатився за це. Спочатку його вiдчислили з училища, а потiм заарештували. Обiцяли вiдпустити вiдразу, як тiльки скаже, вiд кого одержав книгу недозволеного змiсту, але гордий юнак мовчав як риба. Ім'я К. Фiлiппова, революцiонера-активiста, було назване лише через пiвтора мiсяця, коли вже хворий на туберкульоз у сирiй холоднiй камерi Грiнченко довiдався, що той виiхав iз мiста. Пiд тиском вiце-губернатора Бориса вiдпустили за умови рiчного перебування пiд батькiвським наглядом.

Молодий Грiнченко, якого батько хотiв вiддати у вiйськову службу, не бажав пiдкорятися батькiвськiй волi. Вiн пiшов з дому i влiтку 1881 р., не без допомоги того ж вiце-губернатора, екстерном склав iспит на сiльського вчителя. А поки чекав мiсця, працював писарем у Харкiвськiй казеннiй палатi за 10 карбованцiв на мiсяць. Цих грошей саме вистачало на оплату житла, чай iз хлiбом та iнодi – на яку-небудь одну страву в iдальнi. Бентежна душа юнака не знаходила спокою: вiн хотiв бути корисним для свого народу, а доводилося скнiти над чиновницькими паперами. Весь вiльний час Борис присвячував самоосвiтi, тому що у зв'язку з «революцiйним» минулим шлях до офiцiйноi освiти був для нього закритий. У листопадi того ж року вiн таки отримав призначення в село Введенське i з оптимiзмом став до роботи. «Школа – це маленький будиночок… у ньому 2 зламанi парти, вибите скло, зiрвана пiдлога i страшенний холод. Книжок немае жодноi», – скаржився учитель-початкiвець близькому другу І. Зозулi. Але вiдразу сам бадьоро додавав: «Будемо боротися з несприятливими випадками i всiлякими перешкодами, що трапляються на нашому шляху». До того ж Борис у 1883 р. пов'язав свое життя з прекрасною дiвчиною, теж учителькою i письменником-початкiвцем Марiею Миколаiвною Гладилiною (писала пiд псевдонiмом М. Загiрна, а пiзнiше – М. Чайченко). У них народилась едина дочка Настя. Перешкод на шляху родини траплялося чимало, i Грiнченки переiжджали з мiсця на мiсце стiльки ж, скiльки i працювали. Через обвинувачення мiсцевого попа-шовiнiста в «украiнофiльствi» й iншiй «агiтацii» за Борисом було встановлено стеження. Але в цих частих переiздах була й своя користь: «…того, що шукав [украiнський лексичний i фольклорний матерiал], мав достатньо» – колекцiя для дослiджень Бориса постiйно поповнювалася. І вiн усього себе вiддавав роботi, вже в 20 рокiв сказавши слова, гiднi навченого роками чоловiка: «Справи, справи – аж голова бiла». Таким Борис Дмитрович i залишився у спогадах друзiв i пам'ятi народу – людиною, яка, за словами М. Чернявського, «бiльше працювала, нiж жила».

За час свого вчителювання Грiнченко найдовше затримався в селi Олексiiвка, де в 1887—1893 pp. викладав у приватнiй школi X. Д. Алчевськоi, чиi педагогiчнi погляди збiгалися з його власними. За сприяння цiеi видатноi жiнки в Бориса була можливiсть успiшно працювати в спокiйних умовах. Вiн виявив неабиякi здiбностi педагога, i «сiльський люд гаряче полюбив його, дiти бiгли до школи, як на свято». Адже вчитель багато уваги придiляв особистостi дитини, шукав пiдхiд до кожного свого учня i першою метою ставив не втовкмачування певних знань, а «пробудження, розвиток i змiцнення мислячоi сили». Грiнченко вчив дiтей насамперед мистецтву думати й аналiзувати i бачив у цьому запоруку гармонiйного розвитку особистостi. І, працюючи в перiод заборони навчання i видання книг украiнською мовою, вiн наполягав саме на ii чiльнiй ролi в майбутньому нацii поряд iз упровадженням нових прогресивних знань. У рiзнi роки кiлька своiх праць Борис Дмитрович присвятив питанням освiти i педагогiки. Це методичний посiбник «Украiнська граматика для навчання читанню i письму» i хрестоматiя «Рiдне слово», якими користувалися i в першi роки пiсля Жовтневоi революцii, а також роботи «Яка тепер народна школа на Украiнi» (1896 р.) i «На безпросвiтному шляху. Про украiнську школу» (1907 p.).

Треба сказати, що на професiйному рiвнi Грiнченко-поет почав писати ще в 17-лiтньому вiцi, коли послав деякi своi вiршi І. Нечую-Левицькому, який iх схвалив i помiстив у галицькому журналi «Мир». З того часу Борис Дмитрович систематично публiкувався в рiзних украiнських виданнях й окремих книжечках пiд псевдонiмом Іван Перекотиполе i Василь Чайченко. Серед його лiтературноi спадщини лiричнi вiршi (збiрник «Пiд хмарним небом», 1894—1895 pp.), розповiдi та повiстi, зiбранi в тритомнику «Твори Василя Чайченка», побутовi, iсторичнi та комедiйнi п'еси («Непокiрний», «Хмари нагнало», «За батька»), дитячi розповiдi («Ксенiя», «Дзвоник», «Іспит», «Грицько»). Їх створення Грiнченко вважав «обов'язком, який подобаеться йому». Автор настiльки вживався у свiт дитини, дивився на навколишню дiйснiсть ii очима, що кожне з оповiдань вражало читача вiрогiднiстю переживань дитячоi душi. Перу Грiнченка належать численнi переклади i лiтературнi спрощення для простих людей кращих творiв свiтових класикiв (зокрема Гомера, Шекспiра, Скотта, Гюго, Мольера, Шiллера), педагогiчнi, етнографiчнi, iсторичнi, публiцистичнi i критичнi статтi.

Грiнченко-письменник виявив себе не тiльки як небуденно мислячий автор, але i як тонкий психолог, i просто як людина, у якоi душа болить за рiдний народ. Вiн усе життя активно вiдстоював iдею нацiонального руху, яку втiлив у повiстi «Сонячний промiнь», i вирiшував проблему iснування украiнськоi iнтелiгенцii як духовного провiдника суспiльства, у той час як сама вона не мае визначених iдеалiв. Цю хворобливу для себе тему Борис Дмитрович розкрив в одному з кращих своiх творiв – «На розпуттi». У ньому вiн дослiджував потворне явище – паралiч волi мислячих людей Украiни. І знайшов однозначну вiдповiдь: причина всьому – брак солiдарностi украiнцiв, як людськоi, так i нацiональноi: «Ми до того не солiдарнi мiж собою, до того iндивiдуальнi, що iнодi i найпростiшоi справи спiльно не можемо зробити».

Але оскiльки письменницька праця доходу не приносила, а навпаки, вимагала витрат (як, наприклад, видання книг для селян), Борис Дмитрович, аби утримувати родину, не залишав казенних посад. Крiм роботи вчителем, з 1886 по 1887 р. вiн був статистиком у Херсонi, а в 1894 р. переiхав до Чернiгова, де служив у губернському земському управлiннi: спочатку завiдував земською оцiнкою i народною освiтою, а потiм став секретарем. У чернiгiвський перiод свого життя Грiнченко за допомогою мецената Івана Череватенка органiзував видання значноi бiблiотечки народно-просвiтительських книг, став одним iз керiвникiв нелегальноi украiнськоi органiзацii «Чернiгiвська громада». Вiн разом з дружиною займався упорядкуванням музею украiнськоi старовини В. Тарновського. Абсолютно точно охарактеризував Бориса Дмитровича І. Франко, який сказав, що такi люди, як вiн, «кидаються на всi боки, заповнюють прогалини, латають, пiднiмають повалене, валять те, що поставлено негаразд, будують нове, шукають способи залучити до роботи бiльше рук». Грiнченко не любив непорядку й лiнощiв, своiм прикладом вiн заражав бездiяльних друзiв, якi нiби чогось чекали, i дорiкав iм бiблiйними словами: «Жнива багато, а працiвникiв мало».

У 1902 р. Борис Дмитрович оселився в Киевi, де прожив до самоi смертi. Чотири роки вiн активно займався редакцiею першоi щоденноi украiнськоi газети «Суспiльна думка» (пiзнiше – «Рада») i журналу «Нова громада». У 1906 р. вiн став одним iз органiзаторiв першого киiвського товариства «Просвiта». Напiвлегальна органiзацiя, чиiм керiвником був Грiнченко, ставила за мету вiдродження до повноцiнного життя рiдноi мови i традицiй, вона займалася навчанням неписьменних, виданням книг украiнською мовою й iншою просвiтительською дiяльнiстю.

Редакцiйну i керiвну роботу Грiнченко поеднував iз втiленням у життя своеi мрii, яку давно плекав. Кiлька рокiв напруженоi працi, усi зiбранi ним лексикографiчнi i фольклорнi матерiали, помноженi на таку ж копiтку роботу найвiдомiших представникiв украiнськоi iнтелiгенцii – М. Костомарова, М. Лисенка, І. Франка, Лесi Украiнки, О. Русова, – втiлилися у справжньому пам'ятнику Борисовi Дмитровичу. Ним став найповнiший за всю iсторiю краiни тлумачно-перекладний «Словарь украiнськоi мови» (виданий у 1907—1909 pp.), який нараховуе 68 тис. слiв. Для украiнськоi науки i культури вiн мав таке ж значення, як, наприклад, словник Даля для росiйськоi або Лiнде – для польськоi: словник зафiксував народну i фольклорну мови й iноземну лексику. Але суспiльство безжалiсно поставилося до цiеi працi, i пiсля першого видання про нього забули майже на пiвстолiття. Повторне видання вiдбулося лише в 1950-х pp., але й донинi цей словник не втратив своеi лексичноi цiнностi.

В останнi роки життя Грiнченка, з настанням реакцii, посилилися переслiдування його як украiнофiла i полiтично неблагонадiйного. Кiлька мiсяцiв вiн провiв у в'язницi, де туберкульоз цiлком запанував у його i так немiцному органiзмi. Остаточно пiдiрвали моральнi i фiзичнi сили Бориса Дмитровича смерть замученоi царськими поплiчниками дочки-революцiонерки i важка хвороба онука. У 1910 р. вiн виiхав на лiкування на iталiйський курорт Оспедалеттi, де помер 6 травня.

Поховали великого сина украiнського народу на батькiвщинi, у Киевi. Бориса Дмитровича Грiнченка, приреченого тепер на вiчний спокiй на Байковому цвинтарi, проводжали в останню путь тисячi людей. Ридала не одна Украiна – Бiлорусiя, Польща, Росiя, Італiя, Францiя, Австрiя, де його дiяльнiсть була широко вiдома. У труну як символ його великотрудного життя поклали терновий вiнець. Грiнченка називали не тiльки апостолом. Його називали мучеником украiнськоi землi.




Грушевський Михайло Сергiйович


(народ. 1866 р. – пом. 1934 р.)








Видатний украiнський iсторик, лiтературознавець, публiцист, письменник, громадсько-полiтичний i державний дiяч, академiк Всеукраiнськоi академii наук i АН СРСР, Голова Украiнськоi Центральноi Ради, перший Президент Украiни.



«Грушевський на посту Голови Центральноi Ради справдi був главою i ментором усього зiбрання депутатiв. Вiн стояв непомiрно вище них за своею освiтою, европейським тактом i вмiнням керувати засiданнями. Ставлення членiв Ради до Грушевського було надзвичайно поважливим: його називали «професором», «батьком» i навiть «дiдом». Невисокий на зрiст, рухливий, iз великою сивою бородою, в окулярах, iз блискучим поглядом з-пiд густих брiв, що нависли, у своему крiслi голови вiн нагадував казкового дiда-Чорномора…» – так писав про видатного лiдера украiнськоi революцii депутат Малоi Ради вiд опозицiйноi еврейськоi партii Гольденвейзер. Безумовно, таке шанобливе ставлення не тiльки з боку друзiв, але i з боку опонентiв Грушевський заслужив усiм своiм життям i дiяльнiстю, якi вiн присвятив служiнню Украiнi.

Михайло Сергiйович Грушевський народився 17 (29) вересня 1866 р. в м. Холм Люблiнськоi губернii (тепер Хелм на територii Польщi). Його батько Сергiй Федорович, нащадок старовинного роду священикiв, закiнчив Киiвську духовну академiю, служив учителем словесностi в мiсцевiй греко-католицькiй гiмназii. Коли Мишковi було всього чотири роки, батько отримав на Кавказi посаду iнспектора (а потiм i директора) народних шкiл. Сiм'я переiхала до Ставрополя, потiм до Владикавказа, а ще пiзнiше – до Тифлiса, де хлопець, який отримав початкову освiту вдома, вступив одразу до третього класу гiмназii.

Виховуючись далеко вiд батькiвщини, Михайло, проте, змалку виявляв велику зацiкавленiсть до всього украiнського – iсторii, лiтератури, етнографii. Свою роль у цьому вiдiграли як дух патрiотизму, що панував у сiм'i, так i частi поiздки до дiда – священика в подiльському селi Сестринiнцi, який прищеплював хлопчику любов до культури i традицiй рiдного народу.

Найкращими друзями для Михайла стали книги. Вони живили його дитячi мрii i фантазii, в яких вiн бачив себе украiнським лiтератором i вченим. (До речi, вже перший лiтературний досвiд Грушевського, який вiдноситься до 1885 p., отримав високу оцiнку І. Нечуя-Левицького.) Вiн зачитувався працями украiнських iсторикiв – М. Костомарова, П. Кулiша, А. Скальковського, М. Максимовича, – першими випусками «Киевской старины» – одного з кращих iсторичних журналiв XIX ст. Майбутне Михайла вимальовувалося чiтко.

1886 р. вiн вступив на iсторико-фiлологiчний факультет Киiвського унiверситету, де його наставником став вiдомий украiнський iсторик В. Б. Антонович. Уже на третьому курсi М. Грушевський почав велику працю «Нарис iсторii Киiвськоi землi вiд смертi Ярослава до кiнця XIV ст.». 1891 p. пiсля публiкацii праця була удостоена золотоi медалi i стала його кандидатською дисертацiею. Критики вiдзначали прекрасне знання джерел i здатнiсть автора до аналiзу iсторичних концепцiй.

За протекцiею наукового керiвника здiбного випускника через рiк прийняли на кафедру iсторii для «пiдготовки до професорського звання». Грушевський склав магiстерськi iспити, а в травнi 1894 р. захистив магiстерську дисертацiю «Барське староство. Історичнi нариси», присвячену iсторii Подiлля XIV—XVIII ст. У цей перiод свого життя вiн брав активну участь у дiяльностi Киiвськоi «староi» Громади – органiзацii украiнськоi iнтелiгенцii.

1894 р. став переломним у життi молодого вченого: за рекомендацiею В. Антоновича Грушевський був затверджений професором кафедри всесвiтньоi iсторii Львiвського унiверситету. У Львовi вiн поряд з напруженою лекцiйною роботою з головою поринув у дiяльнiсть Наукового товариства iм. Т. Шевченка (НТШ), де був обраний керiвником фiлософсько-iсторичного вiддiлу i редактором «Записок Наукового товариства iм. Т. Шевченка».

Очоливши товариство 1897 p., учений перетворив його на щось схоже на украiнську Академiю наук. У НТШ почали працювати iсторична, фiлософська та природничо-математична секцii, дiяли музей, бiблiотека, друкарня, книгарня. За iнiцiативою М. Грушевського почався випуск «Джерел до iсторii Украiни-Русi» – унiкальноi етнографiчноi збiрки.

Ще у львiвський перiод своеi дiяльностi вчений вирiшив утiлити в життя давню творчу мрiю – створити узагальнюючу працю з iсторii Украiни. Це видавалося йому справою честi своеi i свого поколiння. 1899 р. вийшов перший том монументальноi працi Грушевського «Історiя Украiни-Русi». Спочатку передбачалося видати тритомний твiр, але в мiру того як продовжувалася дослiдницька робота, праця розросталась i в остаточному варiантi являе собою незавершений десятитомник. До 1913 р. вийшло 7 томiв i перша половина восьмого. Останнiй, десятий том був опублiкований уже пiсля смертi вченого 1937 р. Пiзнiше побачили свiт i стислi, так би мовити, «напiвмiрнi» варiанти цiеi працi: «Нарис iсторii украiнського народу» (1904) та «Ілюстрована iсторiя Украiни» (1911). У цих творах М. С. Грушевський, спираючись на широкий документальний матерiал, данi етнографii i археологii, доводив, що iсторiя украiнського народу почалася не з XIV ст., як до цього вважалося, а з IV ст., з часiв слов'янських племен антiв. Першою украiнською самостiйною державою була Киiвська Русь, наступницею якоi вчений вважав не Володимиро-Суздальську, а Галицько-Волинську землю. Стисло свою концепцiю Грушевський виклав у статтi «Звичайна схема Руськоi iсторii i справа рацiонального викладу iсторii схiдного слов'янства», яка стала широко вiдомою. З натхненням сприйнята слов'янською iнтелiгенцiею, стаття була не сприйнята i засуджена в офiцiйнiй росiйськiй iсторiографii.

Грушевському пiд час роботи у Львiвському унiверситетi вдалося створити свою iсторичну школу, до якоi належать такi вiдомi украiнськi iсторики, як І. Крип'якевич, І. Джиджора, Є. Трелецький, С. Томашевський.

У Галичинi Михайло Сергiйович почав i полiтичну дiяльнiсть. Досить швидко вiн зблизився з представниками демократичноi елiти Захiдноi Украiни, зокрема з видатним поетом, ученим i громадським дiячем І. Я. Франком. Професор Грушевський став одним з iнiцiаторiв створення Украiнськоi нацiонально-демократичноi партii, обiйняв у нiй посаду заступника голови. Але досить скоро у нього виникли розбiжностi з бiльшiстю керiвництва партii, оскiльки вiн обстоював бiльш радикальнi позицii. Своi погляди вчений змiг висловити на сторiнках журналу «Лiтературно-науковий вiсник», де почав проводити iдею рiвноправностi украiнцiв iз поляками, росiянами i австрiйцями. Це викликало загострення вiдносин iз впливовими польськими колами, якi фактично поховали його iдею створення у Львовi украiнського унiверситету.

Зате в особистому життi Михайла Сергiйовича все було гаразд. 1896 р. вiн одружився з учителькою однiеi з мiсцевих шкiл – Марiею Вояковською. А через 4 роки в родинi Грушевських з'явилась iхня едина дитина – дочка Катя (Кулюня, як ii називали батьки).

З початком першоi росiйськоi революцii 1905 р. Грушевський iз родиною повернувся на Приднiпровську Украiну, оселившись у Киевi, в особняку, побудованому на грошi батька. Царським манiфестом вiд 17 жовтня 1905 р. в Росiйськiй iмперii були проголошенi демократичнi права i свободи, скасовувались обмеження на украiнське друковане слово. Тому до Киева зi Львова було переведене видання «Лiтературно-наукового вiсника», а через рiк пiд редакцiею Грушевського почав виходити журнал «Украiна».

Грушевський брав активну участь у роботi украiнськоi фракцii І Державноi Думи. У численних публiкацiях вiн виступав за автономiю Украiни у складi федеративноi Росii, закликав уряд стимулювати розвиток мов i культури нацiональних меншин.

Продовжуючи полiтичну дiяльнiсть, професор Грушевський виступив одним з iнiцiаторiв створення i головою «Товариства украiнських прогресистiв» – нелегальноi позапартiйноi органiзацii лiберально-демократичного спрямування. Таким чином, М. С. Грушевський став не тiльки видатним ученим-iсториком, але й найбiльш авторитетним полiтичним дiячем того часу, що забезпечувало йому незаперечне лiдерство в нацiонально-визвольному русi Украiни.

Тим часом у Львовi була розгорнута кампанiя з усунення М. Грушевського з посади голови НТШ. Ученого звинувачували в неправильнiй оцiнцi суспiльного життя Галичини, деспотичних методах керiвництва. Це примусило iсторика згорнути свою дiяльнiсть у Захiднiй Украiнi й зосередитися на роботi в Киевi.

Перша свiтова вiйна застала сiм'ю Грушевських на вiдпочинку в Карпатах. У листопадi 1914 р. Михайло Сергiйович через Австрiю i Італiю зумiв повернутися до Киева, де був арештований за звинуваченням в австрофiльствi та «мазепництвi». Пiсля двомiсячного утримання в Лук'янiвськiй в'язницi його було вiдправлено на симбiрське заслання (ходили чутки, що впливовi друзi Грушевського зумiли вставити в слово «Сибiр» букву «м»). Через рiк за клопотанням Росiйськоi академii наук професору дозволили переiхати до Казанi, а потiм i до Москви.

Пiсля Лютневоi революцii 1917 р. Михайло Сергiйович уже вiльно мiг повернутися до Киева, де його зустрiли як нацiонального героя. Тодi ж заочно обрали головою Украiнськоi Ради – органу нацiонально-визвольного руху Украiни. На початку квiтня 1917 р. в Киевi проходив Всеукраiнський нацiональний конгрес, на якому в урочистiй обстановцi професора Грушевського остаточно затвердили на посадi голови Центральноi Ради. У той час вiн був уже членом Украiнськоi партii соцiалiстiв-революцiонерiв. Виходячи з ii програми, Грушевський сформулював головне завдання Центральноi Ради – досягнення нацiонально-територiальноi автономii Украiни у складi Федеративноi Демократичноi Росiйськоi республiки. Вiн провiв значну роботу щодо реорганiзацii складу Центральноi Ради, перетворення ii на всеукраiнський представницький орган. За безпосередньоi участi Грушевського були розробленi всi чотири Унiверсали Центральноi Ради, у яких вiдбився реформiстський поступальний характер переходу вiд автономноi Украiнськоi Народноi Республiки у складi Росii до повноi незалежностi.

Як справжнiй iнтелiгент Грушевський i в полiтицi дотримувався загальнолюдських цiнностей, а не вузькокласових або нацiональних iнтересiв, прагнув урахувати i задовольнити вимоги всiх соцiальних i нацiональних груп. Але видатний письменник i iсторик, так само як i iншi лiдери УНР, перебував у полонi революцiйноi ейфорii i не був здатний на рiшучi полiтичнi кроки, що iх вимагали обставини. Як наслiдок, нерозв'язанi проблеми накопичувались, i Центральна Рада втрачала авторитет i популярнiсть серед населення, чим поквапилися скористатись бiльшовики. А оскiльки Украiна практично не мала армii, то не змогла протистояти бiльшовистськiй агресii.

25 сiчня 1918 р. пiд артилерiйським обстрiлом глава Центральноi Ради разом з iншими лiдерами УНР спiшно покинув Киiв. Того ж дня украiнська делегацiя пiдписала у Брест-Литовську сепаратний мирний договiр з краiнами Четверного Союзу. Нiмеччина i Австрiя погодилися надати пiдтримку Украiнi в боротьбi з бiльшовиками в обмiн на поставки продуктiв харчування i промисловоi сировини. Брестський мир став блискучою перемогою молодоi украiнськоi дипломатii та першим актом визнання Украiни на свiтовiй аренi як незалежноi держави.

На початку березня 1918 р. керiвництво Центральноi Ради повернулося з нiмецькими вiйськами до зруйнованого Киева. У ходi бойових дiй бiльшовики спалили будинок М. С. Грушевського. У вогнi загинула унiкальна колекцiя килимiв, виробiв зi скла i порцеляни, картини, книги i рукописи XVII—XVIII ст.

У перiод другого (березень – квiтень 1918 р.) перебування при владi керiвництво УНР опинилося в залежностi вiд нiмецького вiйськового командування. Спроби Грушевського продовжити демократичний курс викликали незадоволення з боку окупацiйноi влади. До того ж Центральна Рада не мала вже достатнього авторитету в суспiльствi i не була здатна управляти краiною.

Падiння УНР було визначене наперед. На останньому засiданнi Центральноi Ради, 29 квiтня 1918 p., було прийнято Конституцiю Украiнськоi Народноi Республiки, а М. Грушевського обрано ii президентом. Того ж дня в результатi державного перевороту до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. Вiн розпустив Центральну Раду i скасував виданi нею закони.

Пiсля перевороту М. С. Грушевський жив у Киевi. Вiн повнiстю вiдiйшов вiд полiтики i займався тiльки науковою та видавничою дiяльнiстю.

З приходом до влади Директорii Михайло Сергiйович намагався вiдновити Центральну Раду в попередньому статусi, але зазнав спротиву з боку нового уряду i залишив Киiв. Ненадовго затримався в Кам'янцi-Подiльському, а в кiнцi березня 1919 р. разом iз родиною виiхав до Вiдня. Потiм жив у Берлiнi, Празi, Женевi. 1919 р. М. Грушевський заснував у Вiднi Украiнський соцiологiчний iнститут, у 1920—1922 pp. редагував журнали «Борiтеся – поборете», «Схiдна Європа», «Наш стяг». Поступово вiн одiйшов вiд полiтики, залишив лави Украiнськоi партii соцiалiстiв-революцiонерiв i зосередився на науковiй роботi. У цей перiод учений написав багатотомну «Історiю украiнськоi лiтератури».

Туга за батькiвщиною, байдужiсть керiвникiв захiдних держав до украiнських подiй, матерiальнi труднощi примусили його вступити в переговори з радянським керiвництвом щодо повернення в Украiну. Бiльшовикам це було зручно, оскiльки забезпечувало контроль над дiяльнiстю Грушевського i нейтралiзувало одного з полiтичних лiдерiв емiграцii. Пiсля отримання дозволу ВКП(б), у якому колишньому главi Центральноi Ради було надано гарантii безпеки, 1 березня 1924 р. вiн повернувся до Киева.

На батькiвщинi Михайло Сергiйович, якого ще в груднi 1923 р. обрали дiйсним членом Всеукраiнськоi академii наук, повнiстю зайнявся науковою i органiзацiйною роботою. Учений очолив секцiю iсторii Украiни iсторичного вiддiлу ВУАН, до роботи котроi були залученi кращi фахiвцi i талановита молодь. За його безпосередньоi участi почали дiяти Комiсiя порайонного вивчення Украiни i Археологiчна комiсiя. Пiд керiвництвом Грушевського виходили журнали «Украiна», «За сто рокiв», «Дослiдження з iсторii Украiни» та iн.

1929 р. Грушевського обрали академiком АН СРСР, визнаючи його безсумнiвний внесок в iсторичну науку. Але вже 1931 р. по дорозi на сесiю Академii в Москвi його заарештували. Ученого звинуватили в тому, що вiн очолював «Украiнський нацiональний центр». Органи ОГПУ звинувачували «Центр» у спробi вiдiрвати Украiну вiд СРСР i вiдновити там буржуазний лад. На допитах у Москвi та Харковi вже немолодого Грушевського примусили визнати висунутi обвинувачення. Однак пiзнiше вiн вiд них вiдмовився i був звiльнений з-пiд варти. Проте Грушевського було знято з усiх посад i вiн змушений був жити в Москвi пiд наглядом НКВС.

25 листопада 1934 р. в Кисловодському санаторii пiсля нескладноi операцii щодо видалення карбункулу Михайло Сергiйович помер за нез'ясованих обставин. Йому було 68 рокiв. Тiло покiйного професора перевезли до Киева i поховали на Байковому цвинтарi.

Пiсля смертi М. Грушевського влада почала створювати йому репутацiю «ворога народу». Розповсюдження його праць було заборонено, i вони зайняли мiсце в спецархiвах. Переслiдувань зазнали родичi i колеги видатного iсторика. У радянських таборах загинули дочка вченого Катерина Грушевська, брат Олександр i племiнник Сергiй.

Незважаючи на радянськi мiфи i замовчування правди, украiнський народ через десятилiття пронiс добру пам'ять про свого видатного сина, ученого i патрiота – Михайла Сергiйовича Грушевського.

Зараз його iм'я носять Інститут украiнськоi iсторii HAH Украiни i одна з вулиць Киева. У центрi столицi споруджено пам'ятник М. Грушевському.




Гурченко Людмила Маркiвна


(народ. 1935 р.)








Популярна акторка кiно, театру, телебачення й естради. Виконавиця комедiйних i драматичних ролей бiльш нiж: у 80 кiно– i телефiльмах. Спiвачка, творець i виконавець вiдеомузичних композицiй «Пiснi вiйни» та «Улюбленi пiснi». Володарка почесних звань i нагород: заслуженоi артистки РРФСР (1969р.); народноi артистки РРФСР (1977р.); народноi артистки СРСР (1983р.); ордена «За заслуги перед Вiтчизною» 4-го ступеня (2000р.); Державноi премii РРФСР за фiльм «Старi стiни» (1976р.). Автор книг «Мое доросле дитинство» (1982р.) та «Оплески» (1997р.).



Як часто, дивлячись на кумирiв сцени й екрана, шанувальники сумно зiтхають про зiв'янення зiрок: погляд потьмянiв, мова невиразна, обличчя не рятують пластичнi операцii, рухи скутi, статура запливла. Так хочеться, щоб усе-таки розкрили секрет Макропулоса i чудодiйний елiксир повернув молодiсть хоча б талановитим людям. А от над Людмилою Маркiвною Гурченко, здаеться, час не владний. Микита Михалков якось помiтив: «Цiй акторцi завжди 28». Вiчно молода й екстравагантна, вона не втратила оптимiзму й бажання жити, подобатися, полонити, ii задерикувата юна усмiшка, яка вперше блиснула на екранi в «Карнавальнiй ночi» ще 1956 р., не змiнилася, хоча давно минула епоха чорно-бiлого кiно. А вже ii фiгурцi – взiрцевi витонченостi й тендiтностi – можна тiльки позаздрити. Лишаеться тiльки здогадуватися, чому роки не владнi над цiею жiнкою. Може, тому, що дитинство було для Люсi Гурченко тим найсильнiшим внутрiшнiм iмпульсом, що привiв ii в мистецтво. Це воно виховало в нiй бiйцiвський характер i допомогло створити свiй свiт – свiт театру однiеi надзвичайноi акторки. Це воно не дозволило iй постарiти.

Людмила народилася 12 листопада 1935 р. у Харковi й була единою дитиною в сiм'i. Їi батько, Марко Гаврилович – сiльський хлопець, душа товариства, «невiдшлiфований талант», – працював забiйником на копальнi, трохи провчився в музично-драматичному iнститутi, виступав як баянiст на рiзних масових заходах вiд Палацу пiонерiв, був завгоспом у науковiй бiблiотецi iм. Короленка. Мати акторки, Олена Олександрiвна, москвичка з «дворян давнього роду», яка була вихована в суворостi й отримала гарну освiту, вела гуртки художньоi самодiяльностi. Вона рано вийшла замiж i народила дочку в 17 рокiв. Захоплений батько хотiв назвати дочку Люсi, але зареестрували ii Людмилою, а вдома звали Люсею. Батько з перших рокiв життя пророкував своiй улюбленицi акторську кар'еру, захоплюючись ii дитячими талантами.

«Не пам'ятаю сумних людей, сумних облич до вiйни… Начебто до вiйни всi були молодi. Молодий батько, молода мама, молодi всi. І я сама – щаслива, радiсна i, як мене запевнив тато, зовсiм виняткова», – так писала потiм акторка у своiй книзi «Мое доросле дитинство».

1941 р. батько добровольцем пiшов на фронт, пройшов усю вiйну з концертною бригадою. Шестирiчна Люся залишилася з мамою в окупованому Харковi. Веселе безтурботне життя скiнчилося. Довгi тоскнi черги за водою до ополонки, холод промерзлоi квартири, шибеницi в центрi базару, жахливi вiвчарки i патрулi, страх, що мама не повернеться додому. «Я все всотувала i нiчого не забула. Я навiть розучилася плакати. На це не було сил. Тодi я росла i дорослiшала не щодня, а щогодини». Голодна, вона крала iз хлопчаками на базарi, торгувала поруч з мамою тютюном, бiгала з каструлькою за супом у нiмецькi ремонтнi майстернi й чекала тата.

Пiсля звiльнення мiста Людмила пiшла до школи, в якiй не було нi парт, нi пiдручникiв, нi зошитiв. Восени 1944 р. склала iспити до музичноi школи iм. Бетховена в «клас охорони дитячого голосу». На прослуховуваннi вона виконувала «пiсню з жестикуляцiею» «Про Вiтю Черевичкiна». Педагоги ридали вiд смiху, дивлячись на цю «творчiсть», а мама згоряла вiд сорому, почувши на додаток до програми «Зустрiлися ми в барi ресторану». Але дiвчинку зарахували в «майбутнi акторки». У музичнiй школi говорили, що вона «пече пiснi, як млинцi», навчаючись усього на ходу, а ще боролися з ii шепелявiстю i великою кiлькiстю «словесного смiття», що дiсталося в спадщину вiд батька та вiйни. Але вже тодi Людмила любила тiльки спiвати, «теорiю музики вiдразу ж забула, а до гармонii так i не дiйшла».

У задушливому, забитому людьми вагонi маленька Люся дала свiй перший концерт на замовлення, за який захопленi попутники «хто скiльки може заплатив». Це був ii перший заробiток. Усi грошi пiшли на оплату музичноi школи.

У вереснi 1945 р. додому повернувся батько, радiсний, шумний, з подарунками. Голоднiй «донi» вiн привiз люстерко, велосипед i «доросле» концертне плаття, прикрашене бiсером i камiнцями. Але незабаром усе це було вимiняно на продукти, тому що татова «клюковка», «доня» бiльше була схожа на «сухар» вiд довгого недоiдання.

Улiтку 1953 p., закiнчивши школу, Людмила зiбралася вступати до Харкiвського театрального iнституту, але батько наполiг на поiздцi в Москву: «Іди, вшквар як слiд. І нiчого не бiйся. Іди i дуй свое. Нехай усi будуть як люди, а ти вертись, як чорт на блюдi». І вона, запрограмована татом на успiх (а вже вертiтись iй довелося потiм чимало), поiхала пiдкоряти столицю. Гурченко подала документи до трьох вищих навчальних закладiв. Пiсля двох турiв вона передумала вступати на курс оперети до Державного iнституту театрального мистецтва, зате пройшла одночасно в Щукiнське училище й у Всесоюзний державний iнститут кiно. Вибравши кiно, Людмила вчилася в класi С. Герасимова i Т. Макаровоi. На другому курсi знялася в невеликих ролях у фiльмах «Дорога правди» i «Серце б'еться знову». А потiм на неi звалилася слава «Карнавальноi ночi». Цей фiльм був експериментом для всiх членiв знiмальноi групи. Сценарiй Б. Ласкiна i В. Полякова кiлька рокiв нiкого не цiкавив. Режисер Е. Рязанов робив свою першу художню картину. Ігор Ільiнський знiмався пiсля багаторiчноi перерви. А Людмила Гурченко з Юрiем Чистовим уперше потрапили на головнi ролi. Постановку фiльму курирував І. Пир'ев. Саме вiн i затвердив на роль молоду акторку, що провалила проби (а вона iх провалювала й потiм iз дивовижною постiйнiстю).

Фiльм вийшов на всi часи. З роллю Людмила впоралася блискуче. Запальний азарт, талановита гра, чудовий голос, виточена фiгурка «з осиною талiею» полонили глядачiв: до неi в одну нiч прийшла слава. І лише набагато пiзнiше прийде гiрке протвереження: «Вона мене зламала i повнiстю спантеличила. Скiльки разiв потiм, через дурiсть, в iнших картинах я пробувала повторити Леночку Крилову. Виходило жалюгiдне наслiдування самоi себе». Розчарування публiки. Поступовий перехiд до «другого сорту». Але вiдразу пiсля виходу фiльму був запаморочливий успiх, нескiнченнi зустрiчi з глядачами й у фiналi обов'язково «Пiсенька про п'ять хвилин». Вона повторювала й повторювала те саме зi сцени i з екрана, поки не вичерпалася. По-старому не хотiлося, по-новому не вмiла. А тут iще й розгромна стаття в газетi про «грошi в блакитних конвертах» за низькопробнi творчi зустрiчi й осуд iз усiх бокiв. Почалися довгi роки простою в кiно. Акторка кинулася до театру. В «Современнике» не прижилася. Потiм був Театр сатири, але й там вона не пiдiйшла.

Тепер 17 рокiв опали Гурченко пов'язуе з вiдмовою працювати з iноземцями на Мiжнародному фестивалi молодi (1957 p.). А в тi роки вона не могла зрозумiти, що ж трапилося. Використовуючи своi лiрико-комедiйнi та вокальнi данi, акторка зiграла в низцi стрiчок («Дiвчина з гiтарою», «Роман i Франческа», «Приборкувачi велосипедiв»), але всi фiльми були слабкiшi за «Карнавальну нiч» i не приносили нi успiху, нi задоволення.

А от невелику роль Сонi Бистровоi у фiльмi «Балтiйське небо», згадавши всi жахи военних рокiв, Гурченко зiграла прекрасно й розкрилась як драматична акторка. Вона дуже потребувала справжньоi роботи не тiльки через матерiальне становище, але й щоб довести всiм i собi, що вона не «другий сорт». Дiставши пропозицii на черговi проби, вона влетiла в студiю – «Малиновий костюм з рудою лисицею, малинова шапочка, чорнi ажурнi панчохи в трояндах». У такому «вiдповiдно до випадку» вбраннi побачив ii режисер, який запропонував iй роль у фiльмi «Робiтниче селище». Через кiлька хвилин Людмилу було не впiзнати: з верткоi шансонетки вона перетворилася на типову робiтницю.

Але iнерцiя «Карнавальноi ночi» була сильнiшою за бажання грати. Незначний успiх не змiг змiнити долю акторки в той перiод. Вона багато працювала над собою, боролася з харкiвською вимовою, нарощувала в собi «блакитну кров». І весь запас творчоi енергii спрямувала на пiсню, на естраду. «Нiщо так не загартовуе, як естрада. У кiно, у театрi е режисер, е колектив, масовка. На естрадi – сама. Сама собi режисер, масовка й актор, який миттево реагуе на вiдгук зали. Але право на соло треба заслужити. Треба привабити публiку й повести ii за собою». Радощi вiд маленьких перемог на концертах – единi безцiннi хвилини в роки простою в кiно.

Особисте життя Людмили Маркiвни теж не було вдалим. Вiд першого шлюбу з режисером Борисом Андронiкашвiлi (син письменника Б. Пильняка) у неi народилася дочка Маша, яку виховували дiд з бабою. Потiм розпався ii шлюб з Олександром Фадеевим-молодшим. Нiчого гарного не може згадати Гурченко й про спiльне життя з Йосипом Кобзоном.

1969 p. iй було присвоено звання заслуженоi артистки РРФСР, i ii знову стали запрошувати в кiно («Бiлий вибух», 1970 р.; «Один iз нас», «Дорога на Рюбецаль», 1971 p.; «Тiнь», 1972 p.). Переломного 1973 р. у життi Гурченко сталося кiлька подiй. Помер батько. Пiшла з життя людина, яку вона любила i яка благословила ii шлях на сцену. «Майже неписьменний, неосвiчений за нинiшнiми мiрками», вiн був головною ii опорою. Це його життелюбство передалось iй, його вiра в талант дочки допомогла витримати в роки застою i перейти до «першого розряду». «Я абсолютно вiрю, що цiеi доброi i скромноi людини, мого [четвертого] чоловiка – послав тато», – говорила Людмила Маркiвна про свого нового чоловiка. Цивiльний шлюб iз 23-лiтнiм Костянтином Купервейсом, пiанiстом в естрадному оркестрi i композитором, який подае надii, вiрнiсть i самовiддача чоловiка дозволили акторцi вiдчути розумiння i надiйний тил протягом довгих 18 рокiв. Але для Людмили Маркiвни це був стрiмкий час творчого злету i повернення на екран як акторки рiзноплановоi i непередбачуваноi. Вона стала чiтко дослухатися до режисерiв, особливо в нетипових для ii амплуа ролях. В. Трегубович, ризикуючи своею i ii подальшою кар'ерою, зняв Гурченко в головнiй ролi у фiльмi «Старi стiни». Картина вiдкрила перед глядачами новi гранi ii майстерностi, що значно пiдняли акторський престиж Людмили Маркiвни. За роль директора ткацькоi фабрики в цьому фiльмi Гурченко було удостоено Державноi премii РРФСР.

Подальше ii акторське життя нагадувало «рiг достатку». Вона радiла кожнiй ролi. Інодi, не довiряючи акторському щастю та примхам режисерiв, пропускала «бiльш цiкавi i вагомi ролi». Це гарячкове «швидше в кадр» позбавило ii ролi у фiльмi Микити Михалкова «Незакiнчена п'еса для механiчного пiанiно», зате маленькi глядачi побачили ii в картинi «Мама». Цю роль i кiлька наступних вона грала з важким переломом ноги, отриманим на зйомках.

Гурченко прекрасно виконувала складнi «життевi» ролi. «Можна пережити на екранi драму, трагедiю людини тiльки тодi, коли ти сам пережив у життi щось приблизно схоже. Можна зiграти, але не прожити». Дитячi, але чiткi спогади про вiйну, характери i поведiнку сусiдок i знайомих допомогли iй знайти основнi риси й iндивiдуальнi штрихи для своiх героiнь у фiльмах «П'ять вечорiв», «Сибiрiада», «Двадцять днiв без вiйни», «Польоти увi снi i наяву», «Прохiндiада». А в стрiчках «Небеснi ластiвки», «Вокзал для двох», «Любов i голуби» вона грала «рiзну себе». У «Бенефiсах» Крамарова, Мартiнсона, Васильевоi i, звичайно, у своему власному Гурченко розкрилась як незрiвнянна акторка шоу. Вона злiтала усе вище i вище i непомiтно для себе одного разу залишила десь на землi людину, яка вiдмовилася вiд своеi кар'ери, ходила замiсть неi «по високих кабiнетах», вносила на руках на знiмальний майданчик i просто кохала. Пiсля 18 рокiв шлюбу Людмила Маркiвна розсталася i з четвертим чоловiком.

Гурченко сама не знае, чи вмiе любити. Одного разу вона зiзналася, що в неi була «любов № 1 – до тата, любов № 2 – до музики, кiно i професii». З дочкою вона не знаходить спiльноi мови, онуки називають ii Люсею, «тому що я – акторка й акторкою буду до останньоi хвилини. Я все вiддаю вам [глядачам]. Тому дiти й онуки мають дуже мало». Навiть смерть онука вона усвiдомила через музику, виконавши рiмейк пiснi Земфiри «Хочеш».

У 55 рокiв у ii життя ввiйшов продюсер Сергiй Сенiн. Гурченко вважае, що в неi тепер «е плече, на яке вона може обiпертися, що це та людина, до думки якоi вона прислухаеться i навiть пiдкоряеться». Їй важливо, щоб ii любили такою, якою вона е:

		«Главное, чтобы кто-нибудь любил —
		Со всеми недостатками,
		Слезами и припадками,
		Скандалами и сдвигами
		И склонностью ко лжи…» —

звучать слова и шлягеру.

Тепер акторка затребувана й у кiно, i в театрi, i на телебаченнi. Вона може вибирати ролi, а не чекати, коли ii запросять. Дозволити собi демонстративно вирватися з рамок сюжетноi оповiдi i перетворити фiльм «Послухай Феллiнi!..» в естрадний монолог акторки Людмили Гурченко. У пошуках нових незвичайних ролей акторка виступае в антрепризному театрi, де iй до душi стихiя бенефiсного жанру. Ельдар Рязанов зняв ii у фiльмi «Старi шкапи» (2000 p.), але погодившись на роль «староi», вона все одно «крутиться на однiй нiжцi».

Гурченко, як i ранiше, працюе в театрi. Зараз вона спiвробiтничае з талановитим Гедiмiнасом Тарандою i Миколою Фоменком у мюзиклi «Бюро щастя». Виходять ii новi компакт-диски та музичнi вiдеоклiпи. Про життя i творчiсть Гурченко написала у своiх книгах «Мое доросле дитинство» i «Оплески». Їi внесок у мистецтво гiдно оцiнений званнями народноi артистки РРФСР i СРСР. А напередоднi ii 65-рiччя президент Росiйськоi Федерацii В. Путiн пiдписав указ про нагородження акторки орденом «За заслуги перед Вiтчизною» 4-го ступеня.

Одного разу на зустрiчi з глядачами Микита Михалков сказав, що е акторки, якi родину, дитину не промiняють на гарну роль. І, обернувшись у бiк Гурченко, додав, що вона «за гарну роль може пiдпалити свiй будинок, сама принесе гас, – потiм буде каяття, суд, але роль вона зiграе».

У неi було доросле дитинство, життя, яке складалося зi злетiв i падiнь, а в зрiлiсть вона прийшла з душею захопленоi дитини, якiй усе цiкаве i нове. Людмила Маркiвна досягла всього, про що мрiяла маленька харкiв'янка Люся – грати, спiвати, танцювати, – вона стала Актрисою.




Данило Романович (Галицький)


(народ. 1201 р. – пом. 1264 р.)








Князь Галицький i Волинський, видатний полководець i державний дiяч, перший украiнський король.



«Із блискучою мужнiстю, славолюбством, спадковим у племенi Ізяславовому, Данило поеднав здатнiсть до великих державних задумiв i до державноi розпорядливостi; iз твердiстю, умiнням неухильно прагнути до раз запропонованоi мети вiн поеднував м'якiсть у поведiнцi, розбiрливiсть у засобах, у чому походив на друга дiда свого, Ізяслава, i рiзко вiдрiзнявся вiд батька свого, Романа», – писав про Данила Галицького вiдомий росiйський iсторик С. Соловйов.

Його державна дiяльнiсть тривала 59 рокiв, хоча прожив вiн 63 роки. Чотирирiчним вступив Данило Романович на цей великотрудний шлях, продовжуючи справу свого батька – знаменитого князя Романа Мстиславовича, правнука Володимира Мономаха по батькiвськiй лiнii й онука польського князя Болеслава Кривоустого – по материнськiй. Полiтичний свiтогляд Романа був дуже широкий. Не обмежуючись перемогами над внутрiшнiми ворогами, вiн почав успiшну вiйну з половцями, зав'язав дружнi вiдносини з Вiзантiею. З ним змушенi були рахуватися правителi Угорщини, Польщi та Литви. Загинув Роман Мстиславович як справжнiй лицар – на полi бою, 1205 р. На руках у молодоi княгинi Анни залишилися двое синiв – молодшому Васильковi виповнилося два рочки, старшому Даниловi – чотири. Переставши вiдчувати сильну князiвську руку, боярська опозицiя, з якою так довго боровся Роман, вiдразу змовилася проти його спадкоемцiв.

Удова Романа звернулася по допомогу до угорського короля Андрiя II. Присланi ним вiйська тiльки на короткий час вiдновили порядок, але коли вони пiшли, непокiрливi бояри покликали на галицький стiл Володимира Ігоровича. Княгиня з дiтьми змушена була тiкати у Володимир (на Волинi). Але й там не знайшли вони притулку. Довiдавшись про намiр мiсцевоi знатi видати iх новому галицькому князевi, Анна iз синами тайкома, через пролам у мiськiй стiнi, залишила Володимир.

Юних Романовичiв i iхню матiр прихистив у себе Лешко Кракiвський. Незабаром Данило був вiдправлений до Угорщини, де й пробув до 1211 р. У цей час Галичина i Волинь страждали вiд мiжусобних воен, набiгiв ятвягiв i литовцiв. Народ i навiть частина знатi все частiше згадували про синiв Романа, якi перебували у вигнаннi. Наляканi рiзаниною, що ii влаштували Ігоровичi в Галичi, бояри хотiли скористатися малолiтством Данила, щоб правити за його спиною.

1211 р. угорський король послав на Галич вiйсько, яке оволодiло мiстом. Данило, що прибув слiдом, був проголошений князем Галицьким. Оскiльки управляти вiн iще не мiг i за нього це збиралася робити княгиня Анна, бояри негайно вигнали ii. Маленький Данило не хотiв розставатися з матiр'ю, плакав, а коли один iз бояр зiбрався вiдвести його коня, вихопив меч, аби ударити його, та промахнувся i ранив тiльки коня. Анна вирвала з його рук меч й умовила залишитися в Галичi, а сама поiхала до Василька в Белз. Однак уже через рiк Данило залишив батькiв стiл i повернувся до Угорщини. У Галичi проголосив себе князем боярин Володислав – нечуване порушення феодального права, вiдповiдно до якого князем на Русi мiг бути лише той, хто ним народився.

1214 p. угорський король, уклавши союз iз кракiвським князем Лешком, знову захопив Галич i посадив тут князем малолiтнього сина Коломана, зарученого з дочкою Лешка. Тодi ж Данило з матiр'ю за допомогою полякiв повернули собi два волинськi мiста – Тихомль i Перемишль. За словами галицького лiтописця, «стали княжити там, на Володимир поглядаючи, i сказали вони: “Так чи iнакше, а Володимир буде наш”».

Тим часом боротьба за Галич мiж Польщею та Угорщиною вкрай загострилася. Лешко зрозумiв, що програе, тому звернувся до новгородського князя Мстислава Вiдважного з пропозицiею зайняти галицький стiл. Лешко сподiвався з допомогою прославленого полководця вигнати угорцiв i самому запанувати в Галичинi. Але його планам не судилося здiйснитись. 1219 р. Мстислав на чолi кiнноi дружини вигнав угорський гарнiзон i почав княжити в Галичi. Данило, який уже став повнолiтнiм i затвердивсь у Володимирi-Волинському, вирiшив вступити в союз iз новим галицьким князем. Союз цей був скрiплений традицiйним для того часу династичним шлюбом: Данило одружився з дочкою Мстислава Анною.

Вiдтодi старший син Романа стае помiтною фiгурою на полiтичнiй аренi Схiдноi Європи. Разом iз братом Васильком вiн заходився збирати пiд едине правлiння батькiвськi землi – i почав з Волинi. Данило вигнав полякiв iз захiдних областей Волинi i вiдiбрав Белз у свого вiчного ворога Олександра Всеволодовича. Авторитет молодого князя зростав. Вiн був смiливим i таланистим, поступово його огорнув ореол героя, пiдтверджений численними перемогами в боях з ворогами.

1222 р. у причорноморських степах з'явилися монголо-татари. Загроза захоплення нависла над половецькими племенами, i вони звернулися по допомогу до руських князiв. Тi зiбралися на «снем» – спiльний з'iзд – у Киевi i справедливо розсудили: «Краще нам зустрiти ворога на чужiй землi, нiж на своiй». 31 травня 1223 р. об'еднане вiйсько киiвського, чернiгiвського, смоленського, галицького, волинського й iнших князiв зiйшлося з монголо-татарами на рiчцi Калка. Пiд час битви передовi загони кочовикiв були зiм'ятi, але тут раптово половцi кинулись навтiкача, знищуючи фланговi руськi загони. Для русичiв бiй закiнчився важкою поразкою. За непогодженiсть дiй князi жорстоко поплатилися: багато хто був убитий в бою, а тих, хто вижив, татари поклали пiд настил, на якому всю нiч бенкетували.

Треба сказати, що в критичний момент битви 22-рiчний Данило виявив себе як холоднокровний i вмiлий военачальник, хоробрий воiн. Незважаючи на важке поранення в груди, вiн продовжував битися. Очевидно, доля зберiгала його для майбутнiх справ: Данило зi своiм тестем Мстиславом Вiдважним живими повернулися на Русь.

В останнi роки свого правлiння Мстислав зблизився з угорцями i видав свою дочку за королевича Андрiя. Той одержав вiд тестя спочатку Перемишль, а потiм i Галич. Перед смертю Мстислав покаявся у скоеному, та було вже пiзно. Даниловi знову довелося битись за батькiвську землю. Щоб заволодiти Галичем, старший Романович подолав опiр боярськоi опозицii, помiрявся силами з угорським вiйськом – одним iз кращих у Європi, дипломатичними шляхами нейтралiзував агресивних польських князiв i попутно розгромив хрестоносцiв пiд Дорогочином.

Молодий, але вже досвiдчений полководець спочатку здiйснив масштабну вiйськову реформу. Ранiше князi покладалися тiльки на свою кiнну дружину i народне ополчення, зiбране нашвидкуруч i погано навчене. Данило ж свое регулярне пiше вiйсько набрав iз городян: вони завжди пiдтримували його в боротьбi з боярами. Нова армiя була численною i добре озброеною, а ставка на мiський стан у тих iсторичних умовах виявилась едино правильною. Саме городяни, якi втомилися вiд нескiнченних усобиць, пiдтримали сходження на престол Данила Романовича в Галичi 1238 р. Про цi подii лiтописець писав: «Кинулися графськi мужi до нього, як бджоли до матки, як спраглий до джерела, i прийняв вiн стiл батька свого i вiдсвяткував перемогу i поставив на нiмецьких воротах прапор свiй».

Однак благополучне правлiння Данила в единiй Галицько-Волинськiй землi тривало недовго: на сходi вже розгортався наступ полчищ Батия на руську землю. Першими удар прийняли Рязань, Володимир-на-Клязьмi, Ростов. 1239 р. були захопленi Переяслав-Пiвденний i Чернiгiв. Данило Галицький спiшно спробував створити антимонгольську коалiцiю, вступивши в переговори про вiйськовий союз iз угорським королем Белою. Але той вiдмовив у допомозi Даниловi, як i поляки i мазовшани.

Тим часом у груднi 1240 р. орди кочовикiв штурмом взяли i майже знищили Киiв, а потiм пiшли на Галицько-Волинську Русь. Були захопленi Володимир, Галич i бiльшiсть великих мiст князiвства. До кiнця наступного року Батий завоював усю Пiвденно-Захiдну Русь. Сам галицько-волинський князь перебував тодi в Польщi, марно намагаючись заручитися допомогою в боротьбi проти татар.

Повернувшись у своi володiння навеснi 1241 p., Данило побачив усюди страшнi слiди навали. У столицi Волинi Володимирi «жодноi живоi людини не залишилося, церква Святоi Богородицi була наповнена трупами, iншi церкви були повнi трупiв i мертвих тiл». Руськi землi лежали в руiнах, а колись могутнi князi опинилися в залежностi в хана. Однiею з деяких областей Русi, де не визнавали влади кочовикiв, були володiння Данила Галицького. Але Батий не забував про нього. Своерiдним попередженням свавiльному князевi послужив набiг на Волинську землю 1243 р. i руйнування Пониззя.

До того ж, користуючись слабiстю Русi, влiтку 1245 р. об'еднане польсько-угорське вiйсько вдерлося в Галичину. Перша ж фортеця на шляху завойовникiв – Ярослав – учинила лютий опiр. 17 серпня 1245 р. бiля ii мурiв стався вирiшальний бiй. Данило, командуючи галицькими i волинськими полками, показав себе вмiлим i мужнiм военачальником. Угорське вiйсько було розбите вщент.

Того ж року Даниловi Романовичу довелося перетворитися на проникливого й обачного дипломата. Батий жадав од нього покори, воювати ж iз татарами пiсля бою з угорцями князь просто не мiг – найкращi дружинники були втраченi. Зваживши все, вiн прийняв мужне рiшення: особисто з'явитись у ставку Батия i спробувати встановити з ним мирнi вiдносини. Вiддаючи себе у владу татар, Данило був готовий до всього. По дорозi вiн часто молився, просячи Бога вберегти його вiд лиха. Прибувши до Батия, князь виконав усi вимоги, запропонованi етикетом ханського двору, i за звичаем обiйшов iз подарунками всiх впливових осiб.

Визнання Ордою Данила як законного Галицько-Волинського князя було куплене ним цiною приниження. З iншого боку, ця поiздка пiдвищила авторитет Данила Романовича в очах захiдних сусiдiв. Нiхто бiльше не збирався зазiхати на його власнiсть.

Змiцнивши своi позицii на Заходi i Сходi, Данило Галицький почав старанно й енергiйно готуватися до звiльнення своiх земель вiд гнiту кочовикiв. Із цiею метою вiн установив союзницькi вiдносини з недавнiми ворогами – польським князем i угорським королем, а також пiдписав мирний договiр iз Литовським князiвством. У пошуках союзникiв князь звернув свiй погляд не тiльки на захiд, але й на схiд. Прагнення молодшого брата Олександра Невського Андрiя Ярославовича позбутись ординського ярма не залишилося без уваги Данила Романовича. 1251 р. вiн уклав iз главою Володимиро-Суздальського князiвства вiйськовий союз, скрiплений шлюбом iхнiх дiтей.

Одночасно Данило вiдновив переговори з Римом. Аби домогтися вiд Папи вiйськовоi допомоги, галицький князь дозволив присутнiсть i дiяльнiсть на православних украiнських землях католицьких чернечих орденiв. Рiшучим кроком до зближення двох церков мала стати коронацiя його присланим iз Рима королiвським вiнцем. Розумiючи, що це спричинить гнiв ординського хана, Данило барився. Однак 1253 р. у Дорогочинi коронацiя все-таки вiдбулась. Але крiм королiвського титулу, нiяких вiдчутних результатiв вона не дала, тому Данило без тiнi сумнiву розiрвав домовленiсть iз Римом.

Залишившись без пiдтримки перед грiзним ворогом, князь-король продовжував змiцнювати старi та зводити новi мiста i фортецi, переважно на схiдних рубежах князiвства. Серед них насамперед варто згадати про заснування Львова (1256 p.), названого так на честь його сина Лева. Одночасно Данило переозброював вiйсько. Особливу увагу вiн придiляв важкооснащенiй кiннотi. За свiдченням лiтописця, Данило перейняв усе краще в iноземному озброеннi, у тому числi легкi й мiцнi китайськi лати зi шкiри бикiв, якi побачив у тих же монголiв. Уся ця робота проводилася поспiхом, тому що татари щорiчними набiгами нагадували про себе.

Протягом 1252—1257 pp. битви з монголо-татарами були успiшними для Галицько-Волинського князiвства. Але коли на украiнськi землi прийшли новi загони кочiвникiв пiд керiвництвом досвiдченого полководця Бурундая, битися з ними сил уже не було.

Бурундай наказав зруйнувати укрiплення в тих мiстах, узяти якi татари не змогли б. Не маючи iншого виходу, Данило i Василько пiдкорилися. Фортечнi споруди великих мiст – Данилова, Стожка, Львова, Кременця i Луцька – були знищенi. Розумiючи, що татари мстять за його опiр, Данило вважав за потрiбне виiхати до Польщi, а звiдти до Угорщини. Цим вiн сподiвався врятувати Галичину i Волинь вiд подальшого руйнування.

Повернувшись до рiдного Холма 1260 p., Данило Романович Галицький бiльше не воював, залишивши це заняття молодим – синам i онукам. Останнi своi роки вiн присвятив улаштуванню життя в князiвствi. Було закладено новi мiста, заохочувався розвиток торгiвлi та ремесел, видавалися закони, якi захищали селян вiд сваволi феодалiв.

На жаль, нащадки Данила не зберегли цiлiсностi та незалежностi Галицько-Волинськоi Русi. У серединi XIV ст. вона була захоплена бiльш могутнiми сусiдами – Литвою i Польщею. Але все-таки пам'ять про великого об'еднувача Захiдноi Русi залишилася.

Помер Данило Романович 1264 р. у Холмi (нинi Хелм на територii Польщi) i був похований у церквi Успiння Богоматерi.

Історична роль Данила Галицького, безсумнiвно, велика. Вiн зумiв, незважаючи на несприятливi умови, об'еднати Галицьку i Волинську землi в могутне князiвство й успiшно протистояв монголо-татарським завойовникам. І нехай йому не вдалося звiльнитися вiд ординського ярма, своею мудрою державною полiтикою i полководницьким талантом князь зробив великий внесок у багатовiкову традицiю боротьби украiнського народу за незалежнiсть.




Дерюгiна Ірина Іванiвна


(народ. 1958 р.)








Вiдома гiмнастка. Абсолютна чемпiонка свiту (1977, 1979рр.) i Європи (1978р.), п'ятикратна абсолютна чемпiонка СРСР з художньоi гiмнастики. Старший тренер спецiальноi дитячо-юнацькоi школи олiмпiйського резерву (з 1983р.), заслужений тренер СРСР (1989р.), суддя мiжнародноi категорii. Вiце-президент Федерацii художньоi гiмнастики Украiни (з 1988 р.).



Ірина Іванiвна Дерюгiна за величезний внесок у розвиток украiнського спорту нагороджена орденом Княгинi Ольги III ступеня. Їi називають «стильною жiнкою», «щасливим тренером», «активним функцiонером спорту». Вона вже багато рокiв захоплюе i дивуе не тiльки шанувальникiв художньоi гiмнастики, але й свiтову громадськiсть своею цiлеспрямованiстю, величезною працездатнiстю, витривалiстю i непохитнiстю волi. Дерюгiна завжди твердо стоiть на ногах. Колись вона полонила вболiвальникiв майстернiстю, умiнням володiти своiм гнучким i пластичним тiлом, зберiгаючи протягом усього виступу жiночнiсть i красу, гiдну пензля художника. А зараз суворо-чарiвна Ірина Іванiвна випромiнюе впевненiсть у своiх силах i з гордiстю носить iще один титул, даний iй за незламний внутрiшнiй стрижень, – «справжня ледi Сталь». Ірина завжди чiтко знае, чого вона хоче i як цього досягти. За ii власним твердженням, вона нiколи не впадала у вiдчай i не вiдчувала розчарувань. І хоча вона i йшла второваним батьками шляхом, але всього досягла сама.

Майбутня олiмпiйська чемпiонка народилася в Киевi 11 сiчня 1958 р. у сiм'i професiйних спортсменiв: ii батько Іван Костянтинович – олiмпiйський чемпiон iз сучасного п'ятиборства, мати Альбiна Миколаiвна – тренер iз художньоi гiмнастики. Маленьку Іру, яка ледь навчилася ходити, мама брала iз собою на роботу в спортивний зал, де вона занурювалась у свiт спорту, тренувань i зборiв. Там завжди було гамiрно i цiкаво: звучала музика i мамин голос, який змушував гiмнасток доводити будь-який елемент до досконалостi. Дiвчинка нiкому не заважала, тому що розумiла: всi зайнятi справою. Але Іринi зовсiм не було нудно. Вона то гралася в ляльки, то уважно спостерiгала за грацiозними рухами мами i гiмнасток. Їй i самiй хотiлося так само, як вони, витончено i вiртуозно пурхати пiд звуки музики, майстерно виконуючи вправи…

Альбiна Миколаiвна вiдвела дочку до балетноi школи, коли Ірi виповнилося всього чотири роки. Їй хотiлося, щоб мала опанувала азами хореографiчного мистецтва, i навiть якщо в майбутньому вона не стане балериною, то вiдмiнна танцювальна пiдготовка не зашкодить. І хоча балет дiйсно серйозно захопив Іру, пiсля занять вона все одно прибiгала в гiмнастичний зал до матерi. Дiвчинка вже тодi пiдсвiдомо рвалася на помiст, думкою повторювала всi рухи гiмнасток, але мати не поспiшала пiддавати ii серйозним спортивним навантаженням. І майбутня легенда гiмнастики, все ще мрiючи стати балериною, у 10-лiтньому вiцi вступила до Киiвського хореографiчного училища.

Остаточний вибiр мiж балетом i професiйними заняттями гiмнастикою Дерюгiна зробила влiтку 1972 p., коли ii запросили до молодiжноi збiрноi краiни. А вже наступноi зими вона записала у своему спортивному щоденнику: «Мiй iдеал у художнiй гiмнастицi – Марiя Гiгова i перша абсолютна чемпiонка свiту 1963 р. Людмила Савiнкова».

Юна спортсменка дуже вимогливо ставилася до себе, а особливо до того, чим вона займалася. Кожну помилку намагалася проаналiзувати i зробити все, щоб надалi ii не повторити. Невтомне бажання боротьби i здоровий спортивний азарт допомагали Іринi. Нiщо не могло ii зупинити, навiть травма – защемлення менiска правого колiна. Тодi, на Кубку СРСР, який проходив у рiдному Киевi, вона виступала, перемагаючи нестерпний бiль. Однак, дивлячись на неi, нiхто не мiг про це здогадатись – Ірина осяйно усмiхалася землякам. І перемогла!

Спортивний характер Дерюгiноi допомагав переборювати будь-якi труднощi. У 15 рокiв вона взяла участь у своему першому чемпiонатi. Тодi на першостi СРСР спортсменка посiла загальне 22-ге мiсце. Як справедливо вважала мама, Ірi просто не вистачило досвiду. Але ця перша невдача нiяк не вiдбилася на подальших планах.

Потiм був дебют за кордоном, у Голландii. Ірина дуже хвилювалась, але цей виступ привернув увагу професiоналiв свiтового рiвня. Про манеру виконання Дерюгiноi, артистизм i стараннiсть багато писала преса, пророкуючи iй велике майбутне. Юнiй гiмнастцi аплодували навiть суддi, особливо за вправу зi стрiчкою, виконану пiд вальс Андрiя Петрова з кiнофiльму «Стережися автомобiля». Так стрiмко почалася воiстину трiумфальна хода майбутньоi чемпiонки.

1975 р. Ірина стала абсолютною чемпiонкою Украiни, вигравши при цьому i всi окремi види програм. П'ять рокiв поспiль вона була абсолютною чемпiонкою СРСР. Потiм до своiх нагород вищоi проби вона додала золото абсолютноi чемпiонки свiту 1977 i 1979 pp. i Європи 1978 p., чемпiонки свiту i Європи в окремих видах багатоборства 1975 i 1976 pp. За цими скупими статистичними даними стояли величезна праця, натхнення, майстернiсть, талант, а найголовнiше – упевненiсть, що, навiть залишивши помiст, вона нiколи не розстанеться з художньою гiмнастикою. Ірина Іванiвна намагалася нiчого не планувати – вона просто крок за кроком, послiдовно, спокiйно й упевнено йшла до поставленоi мети. 1980 р. Дерюгiна закiнчила Киiвський iнститут фiзичноi культури, а три роки по тому вже була старшим тренером спецiальноi дитячо-юнацькоi школи олiмпiйського резерву (СДЮШОР). З 1988 р. вона вiце-президент Федерацii художньоi гiмнастики Украiни i суддя мiжнародноi категорii.

У листопадi 1980 р. Дерюгiна вийшла замiж за «кращого футболiста Європи», нападника киiвського «Динамо» Олега Блохiна. 15 сiчня 1983 р. у них народилася дочка Ірочка, яка зараз живе в Америцi й от-от мае одержати диплом юриста. Іра Блохiна – натура настiльки ж обдарована i схильна захоплюватися (майбутнiй правознавець пробуе себе на естрадi, серйозно й успiшно займаеться вивченням iноземних мов), як i цiлеспрямована. Як i легендарнi батьки, вона знае, що нiщо на свiтi не даеться легко i, щоб досягти успiху, необхiдно докласти чималих зусиль. Головне, щоб справа, якою ти займаешся, тебе по-справжньому хвилювала.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Барми – дорогоцiннi прикраси, якi одягалися на плечi i мали зображення релiгiйного характеру.




2


Ободритський король правив краем полабських слов'ян (бодричiв), завойованим нiмцями.



Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/harchenko_t/100-znamenitih-lyudey-ukra-ni