Троща Василь Шкляр Для нього, вiдчайдушного вояка УПА, вiйна вже минула, проте боротьба тривае у невгамовному серцi. «Своi» i «чужi», дружба та розбрат, кохання i зрада, помилування й помста… Усе переплелося й вiдгукнулося болем, коли через багато рокiв вiн натрапив на свiжу могилу давно загиблого побратима. Минуле накочуеться з новою силою, щоб вiн постав перед розгадкою таемницi, перш нiж розпочати нове життя. Доля всмiхаеться йому очима коханоi жiнки, але не приносить душевного спокою. Вiн – воiн, i ця битва – на все життя… Василь Шкляр Троща © Шкляр В. М., 2017 © Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2017 © Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2017 * * * Частина перша Зрада 1 Блискавка з чистого неба мене б так не вразила, як та могила, що ii я побачив одного похмурого дня на мiському цвинтарi. Не знаю, що занесло мене знiчев’я в те невеселе мiсце, мабуть, саме Провидiння, хоч, кажуть, е така прикмета в людинi – iнодi вона безпричинно заходить на цвинтар. Якийсь потаемний iнстинкт чи що воно, Бог його знае, а от часом тягне тебе пройтися бiля чужих могилок. Походиш, порозглядаешся, а потiм сядеш у тишi, подумаеш. Хоч, сказати по правдi, мене пригнiчують тутешнi мiськi кладовища, куди замiсть церковних дзвонiв долинають дзвiнки трамваiв. Тут навiть дерев’яного хреста не побачиш – натомiсть стоять бетоннi, сiрi, як хiдники, надгробки з напiвстертими написами, подекуди стримлять фарбованi бляшанi обелiски з п’ятикутними зiрками на макiвках, а як десь i побачиш хреста, то хiба з металевих труб, i менi здаеться, що крiзь тi труби вiтер дiстае аж до небiжчика. Я вже не кажу про забутi могили, зарослi бур’янами, захаращенi злинялими штучними квiтами та брухтом з’iдених iржею огорож. Нi, не хотiв би я тут лежати. Посидiти – iнша рiч. Зручне мiсце я знайшов на ближнiй до в’iзноi брами алеi, де й пам’ятники були добротнiшi – таки з каменю, не з бетону, i лави мiцнiшi, не трухлi. Сiв я на таку лавицю, ще не облущену вiд зеленоi фарби, замислився, як i личить статечному чоловiковi, а погляд мимоволi ковзнув по написах – у якому ж товариствi я оце примостився? Ну, компанiя звична як для цього некрополя: скворцов-молодцов, лiсiцин-кунiцин… І раптом на чорному вiтрилi габро я прочитав: Тимчак Михайло Степанович 1924–1972 Мене обдало гарячим вiтром. Що за чортiвня? Точнiсiнько так звали мого друга, який загинув далеко вiд цього мiста 1947-го. Кожен iз нас, певна рiч, може мати не одного повного тезку, але тут збiгався ще й рiк народження – 1924-й. Я пiдiйшов упритул до пам’ятника, де на чорному габро крiпився портрет небiжчика. У грудях менi замлоiло. Це був невиразний, розмитий фотовiдбиток на порцеляновому овалi, але я вiдразу впiзнав Михайла. На знiмку вiн був набагато старший, i, якби не напис, я б не звернув на нього уваги. Але тепер у мене не залишилося жодного сумнiву: вiн. Я сторожко роззирнувся. Здавалося, що за мною хтось стежить. Це не була параноя, пiсля повернення з таборiв я часто помiчав за собою «хвостiв», яких лагiдно називав хлопцями в чорних плащах. Але цього разу я присоромив себе за надмiрну обачнiсть, хоч мою тривогу можна було зрозумiти. Важко передати, що коiлося в моiй душi. Я ще довго вдивлявся в той знiмок, нiби хотiв переконати себе, що це якась безглузда помилка, святотатська бутафорiя, влаштована спецiально для мене. На порцеляновому вiдбитку Михайло був у вiйськовому френчi, на плечах – офiцерськi погони, на грудях – пляма якогось ордену, чи то Червоноi Зiрки, чи, може, Бойового Червоного Прапора. Взагалi-то на пам’ятниках iз габро портрети здебiльш карбують, а тут нi. Порцеляновий овал не дуже пасував до чорного каменю, i я здогадався, що його приладнали пiзнiше, коли пам’ятник уже стояв на могилi. Пiшов iз життя мiй… товариш, якщо виходити з дати смертi, два роки тому, тобто у сорокавосьмирiчному вiцi. Господи, що це? Кров шумiла у скронях. Не пам’ятаю вже, як я вийшов iз того кладовища. Пригадую тiльки, що мою увагу привернули айстри, якi стояли на могилi у надщербленiй склянiй вазi. Квiти були ще свiжi. 2 Нас оточили близько восьмоi ранку. Ще вчора провiдник Корнило сказав, що ми тут, в очеретах, облаштувалися як на курортi, а наступного дня розпочалася облава. Так, ми згоднi були, що у плавнях над Стрипою велося нам куди лiпше, нiж у криiвках чи навiть у лiсi, адже тут можна було не лише вiдiгрiтись на сонечку, але й викупатися, коли душа забажае. Дзiдзьо навiть ухитрявся посидiти з вудкою та потрусити вершi. Тож попри те, що торiк нас тут накрила була авiацiя (Чепiгу вбило, трьох поранило вiдламками бомби), ми й цього року, щойно пiднявся молодий очерет, уже в червнi перебралися на «курорт». Зручнiшого мiсця в нашому теренi годi було шукати. Якраз тут, над Стрипою, пiд нашим вiданням був важливий пункт зв’язку, через який ось i тепер переходив далi на захiд крайовий референт СБ[1 - СБ – служба безпеки ОУН.] Корнило. Я знав, що вiн iшов по зв’язках не далеко й не близько, а саме в Бережанську округу. До нас провiдник Корнило прибув лише з одним охоронцем Пластуном, i iх обох перевiз човном до нашого табору друг Стодоля, який вiдповiдав за наш пункт зв’язку. Ранiше Стодоля теж був референтом СБ, але якраз пiд час отого торiшнього бомбування з лiтакiв вiн дiстав поранення i пiсля того, як видужав, його настановили на зв’язок. Провiдниковi Корнилу в нас вiдразу сподобалося. – Еге, хлопцi, – сказав вiн. – Та ви ж тут як на курортi! Стодоля помiтно напружився. – На курортi чи нi, а вiдколи я тут, жоден щур не прошмигнув понад Стрипою, – не без гонору мовив вiн. Стодоля наiжачився, бо вловив у словах провiдника натяк на те, що ми тут вiдлежуемося. Вiн, як я зрозумiв, давно готувався до цiеi розмови. – Та знаю, знаю, – сказав провiдник Корнило. – Я кажу тiльки про мiсце квартирування. Перша кляса! Справдi, щодо мiсця постою нам грiх було скаржитися. Перед очима тихо несла своi води Стрипа, яка тут розгалужувалася на два рукави, а довкола, куди не кинь оком, зеленiли заростi молодого очерету, стояли стiни староi сухоi тростини, i, мабуть, тому це мiсце у ближнiх селах називали трощею. Але нас найбiльше тiшили в тих очеретах суцiльнi багна i трясовини, через якi бiльшовики не сунули сюди носа, обминали трощу навiть тодi, коли товклися в сусiднiх селах. На правому березi лежало село Ішкiв iз прилеглим до нього мiшаним лiсом, на лiвому – Багаткiвцi з хуторами, а туди далi вгору за течiею гнiздилося ще бiльше село Купчинцi. Ось у цьому трикутнику й розкинулася наша троща на цiлi гони. Улiтку вона таки скидалася на рай Божий, де цiлий день замiсть ангелiв спiвали пташки, крумкали дикi качки, плюскалась риба, кулики переривчастими голосочками хвалили свое болото: кi-кi, кав-кав, i тiльки пiзнiми вечорами налiтали роi ненажерливих комарiв-кровопивць, яких у раю, мабуть, немае. Проте до вечора ще тiльки йшлося, i провiдник Корнило, трохи розглянувшись по нашому табору, запитав: – То що, з дороги можна скупатися? – Треба, – вiдповiв Стодоля i кивнув Сiрковi, аби той принiс мило й рушник. Теплий вiтерець, який цiлий день гнав рiчкою лагiдну хвилю, якось ураз принишк, i перед нами засвiтилося тихе плесо. Аж тут при березi пролунав такий гучний сплеск, наче хто вдарив праником по водi. Там скинулася велика, вигнута колесом темно-зелена рибина. – А то що за чудовисько? – вражено спитав провiдник Корнило, дивлячись, як на водi розходяться широкi пружинистi кола. – Щука гуляе, – сказав Стодоля. – А я вже подумав, що крокодил. У такiй шалинi може завестися що завгодно. Прикрий натяк знов забринiв у словах есбiста, але, сказати по правдi, вiн менi подобався. На його худiй цибатiй поставi форма совiцького офiцера без погонiв сидiла як влита. До неi пасував акуратний нiмецький «емпiй»[2 - «Емпiй» – нiмецький автомат MP.], що звисав iз плеча дулом долiв. Двi гранати-репанки на паску свiдчили про повне бойове поготiвля. Вiку вiн був за тридцятку, хоча з вигляду ми всi видавалися старшими – тривалi боi на два фронти, потiм збройне пiдпiлля, сидiння в криiвках, вiдтак безвихiдь становища, яке гнiтило дедалi бiльше, – усе це накладало свою похмуру печать. Що не кажи, а йшов уже сорок сьомий рiк, i коло фатально звужувалося. Сiрко принiс рушника й коричневий, ще не початий брусок мила, який, здаеться, теж зацiкавив провiдника. Вiн зважив його на долонi, колупнув нiгтем великого пальця, понюхав, наче хотiв переконатися, що в його руцi таки мило, а не брусок пресованого тротилу. Але я його розумiв: для досвiдченого есбiста iнодi нiкчемна дрiбниця важить бiльше, нiж протокол допиту. Щось менi пiдказувало, що крайовий референт СБ, переходячи на Бережанщину, мав спецiальний iнтерес i до нашого пункту зв’язку. Тому над Стрипою мав затриматися ще на два днi. Тонкий, довгоногий, схожий на розважливого бусла, вiн вiдiйшов купатися чимдалi вiд нас, видно, не хотiв мочити пiдштаники. Лише охоронець Пластун рушив за ним услiд, однак зупинився на березi. Лiзти у воду вслiд за командиром йому не годилося – кожному своя черга. Разом iз прийшлими тепер нас було тринадцятеро, i це той випадок, коли треба назвати всiх. Окрiм провiдника Корнила та Пластуна, з наших були Стодоля, Сiрко, Голий, Мiсько, Шпак, Сокiл, Лоза, я, а також Гак, Сум i Дзiдзьо. Цi трое останнiх перед вечором вiдiйшли на iнше мiсце квартирування, бо провiдник Корнило сказав, що нас зiбралася завелика гурма. Оскiльки Гак, Сум i Дзiдзьо були з одного куща, то вони разом вiд’iхали човном на Ішкiв, де мали свою криiвку, а я вже за вечерею раптом подумав, що крайовий провiдник Безпеки, мабуть, забобонний. Вiн побоявся числа тринадцять, бо яка ж це гурма для трощi? Де десятеро, там i трое не зайвi, але тодi в нас вийшла б мовби тайна вечеря. Ще дужче мене здивувало те, що есбiст тут якраз нехтував безпекою. Провiдник такого рiвня не мусив би вiдпускати нiкого з мiсця своеi ночiвлi. Ще було б зрозумiло, якби вiн вислав варту чи стежу, але отак просто – «завелика гурма», – це, як на мене, було легковажно. Ми вечеряли бiля куреня, вкритого очеретом, частували провiдника «чим хата багата» (трохи вудженини, сало, яйця, зелена цибуля), i Стодоля навiть запропонував гостевi скуштувати бромбасу. – Що то е? – спитав провiдник Корнило. – Настоянка така, – вiдповiв Стодоля. – Зi смородини. – Нi, – сказав вiн. – Я дотримуюся вiдомих вам правил[3 - Ідеться про правник украiнських нацiоналiстiв, який забороняв iм вживати алкоголь.]. – А провiдник Буревiй вишнiвки може собi дозволити. – Не знаю. То його справа. – Але ж i головний провiд зняв iз нас «сухе правило», – сказав Стодоля. – Ще рокiв три тому. – Були лютi зими, – пояснив провiдник Корнило. – Коли в морози перейдеш рiчку чи переспиш на снiгу, тодi спирт рятуе. А бiльше нiяк. – Лютi зими… – хмикнув Стодоля. – А нинi скаженi часи. Самi знаете, як нам тепер. – Як? – провiдник Корнило щиглем розбив сире яйце, присипав зверху пучкою солi. – Ви ж казали, що все добре. Жоден щур не прошмигнув… – Бо й нi. Ось i недавно порiшили одного без суду i слiдства. – Розстрiляли? – чомусь здивувався провiдник Корнило. – У нас що, зайвi набоi? Каменюку на шию – i в Стрипу. Щоб нi слiду, нi знаку. Так мене ще на вишколi вчили. Стодоля значущо подивився гостевi в очi, як колишнiй есбiст есбiстовi. – Без суду i слiдства, кажете? – перепитав провiдник Корнило, повiльно пережовуючи вудженину разом iз пiр’ям молодоi цибулi. – Нi, так не годиться. Коли спiрвеш агента, треба переводити слiдство й протоколювати. – Допитати треба, – сказав Стодоля. – А псувати на них папiр у мене немае часу. Мого тата застрiлили, хату i всю господарку спалили без будь-якого слiдства. Знаете, хто застрiлив мого тата? – Чув. – Сам секретар райкому партii Халявка. – Чув, – повторив провiдник Корнило. – Потiм того Халявку навiть бiльшовики судили за таке самоправство. – Судили? – знов хмикнув Стодоля. – Та вони його просто прибрали вiдси, щоб я не пiмстив… Ну, ще будем видiти. Десь на багнах озвалася найстарша жаба, а потiм дружно заграла вся iхня оркестра. Жаби ще дужче за куликiв хвалять свое болото. – А ви кажете, правило, – зiтхнув Стодоля. – Тут часом як не вип’еш, то серце лусне. Провiдник Буревiй теж менi докоряв. Навiть погрожував. – Вiн казав i менi, – кивнув есбiст. – Казав? Що саме? – Що деякi зв’язкiвцi на Стрипi розпустилися вкрай. Плямують Органiзацiю[4 - Тобто ОУН.]. Ходять по селах без всякоi конспiрацii, пиячать. – Ну, то перебiльшення, – сказав Стодоля. – Зараз по селах не дуже походиш. Люди застрашенi. Бувае, кусника хлiба не випросиш, не те що горiвки. Часом i до хати не пустять. Вiн сам собi усмiхнувся, нiби щось пригадавши, i подивився на Сiрка. – Розкажи, друже Сiрку, як тебе пригрiла вночi одна чемна газдинька. Наш друг, який перебрав собi псевдо вiд запорозького кошового, був, однак, бiльше схожий на розумного пса, нiж на славетного отамана. Вiн мав дуже розумнi, сумирнi рудi очi, мовби позиченi таки в сiрка, i завжди дивився на тебе якось вiддано i довiрливо. Ось i тепер Сiрко подивився на Стодолю своiми розумними очима щиро й довiрливо, але з легким подивом. Мовляв, а хто ще цього не чув? – Розкажи, розкажи, – пiдохотили його Мiсько i Шпак. – Та то давно було, ще навеснi, – огинався Сiрко. Лише помiтивши, що провiдник Корнило також дивиться на нього з цiкавiстю, Сiрко погодився. – Я ж кажу, дiло було ще в березнi, снiг лежав i мело так, як в отi днi, що iх березень позичив у лютого… Хлопцi змовницьки перезирнулися. Сiрко завжди починав оповiдати свою притичину саме з тих днiв, якi начебто березень позичив у лютого. – Цей-во, я ж кажу, – довiрливо провадив далi наш друг Сiрко. – Холод стояв псячий, а мене нiч застала бiля одного села, коли йшов на зв’язок. Я змерз, як цуцик. Дай, думаю, попрошуся в якусь хату, переночую чи нi, а хоч сi зiгрiю троха, бо тут менi ропавка й цицьки дасть. Мiсько зi Шпаком знов перезирнулися, бо Сiрко ту цицьку теж нiколи не минав, наче ii мала дати перемерзлому партизановi не ропавка, а поштива вдова-газдинька. – Пiдiйшов я до iдноi хати вiд поля, – розповiдав Сiрко, – i так, знаете, тихонько постукав у вiкно, нiби прийшов свiй до свого. – Свiй до свого по свое, – весело докинув Сокiл. – Не перебивай! – блимнув на нього рудими розумними очима Сiрко, не задоволений тим, що Сокiл влазить у його приватну iсторiю. – Цей-во, я ж кажу, тихонько постукав, чемно так, що до вiкна й направду пiдiйшла газдинька. Хто там? – питае. Ну, я так i так, змерз кажу, як сiрко, пустiть погрiтися хоч пiд лаву. Нi, каже вона, йди собi далi з Богом, зараз вас багато тут таких вештаеться. – Сiрко перевiв подих, пояснив: – Тодi й справдi чимало чужого люду напливло зi сходу. Там же голод почався, то вони сюди хто як мiг. Хлiба просили, милостиню, а були й такi, що обкрадали… – Були, були! – пiдтакнули Мiсько i Шпак. – Ну, я й кажу молодичцi, що свiй, мовляв, не бiйтеся… Вона вiдiйшла од вiкна, чую, начебто в сiни рипнули дверi, зараз вiдчинить, то i я мерщiй до дверей. А клята газдинька, знаете, що учверила? Вилiзла, капосна, iз сiней по драбинi на стрих[5 - Стрих – горище.], вхопила бляшану затулку вiд печi, макогона i ну вибивати марша. Видно, серед сусiдiв був такий умовлений знак, що, як прийдуть до когось злодii, то вiн мусить ось так тарабанити на склик. Бо не встиг я й оком клiпнути, як на подвiр’я повалили розлюченi господарi – з рогачами, косами, рискалями, а хто й з рушницею. – Ого! – поспiвчував Сiрковi провiдник Корнило. – Знайшли винного. – Та вони забили б мене, як пса, – Сiрко щиро подивився провiдниковi в очi. – Врятувало те, що побачили в мене «папашку»[6 - «Папашка» або «пепешка» – автомат ППШ.]. Враз усi зупинилися, скумекали, хто перед ними. – І що? – А що? Я розвернувся i мовчки потяг до лiсу. – Як? – здивувався Пластун. – І нiхто не покликав вас до хати зiгрiтися? Сiрко подивився на нього, як на дiтвака. – А якби й покликав, то як я мiг до нього пiти? Мене видiло стiльки людей. – Воно так, – погодився Пластун. – Але ваша справа вiдмовитись, а iхня запросити. Хiба нi? Мова ж не про вас, а про тих газдiв, що сi поскурвлювали. Пластун надпив iз горнятка молока, лишивши над верхньою губою бiлi «вуса». Йому не було ще й двадцяти. – От видите, друже провiдник, – мовив Стодоля. – А дехто каже, що моi люди ходять по селах без всякоi конспiрацii, заглядають у чарку… Прикро менi це чути. – Вiзьмiть тi слова за попередження, – сказав Корнило. – У всьому треба знати мiру. Вiн випив ще одне яйце, покрутив у руках порожню шкаралупу, потiм показав ii Стодолi. – Оце ваша мiрка. Чи ви хочете бути схожим на шмiракiв[7 - Шмiраки – покидьки. Так зневажливо називали енкаведистiв.]? Стодоля знiтився, опустив голову. Хвиля в’юнкого чорного чуба спала йому на чоло. Але вiн тут-таки стрiпнув чуприною i сказав аж занадто гостро: – Я на тих шмiракiв СРСР з високого дерева! – Що-що? – не второпав есбiст, а потiм йому дiйшло i вiн засмiявся м’яким примирливим смiхом. – Брутально, але дотепно. Поки ми вечеряли, я помiтив, що провiдник кинув на мене кiлька пильних позиркiв. Врештi таки спитав: – Чи то не вас я колись бачив у сотнi «Холодноярцi» з куреня Бондаренка? – Було, – сказав я. – У вас, друже провiдник, чiпка пам’ять на обличчя. Ми згадали давнiшi подii i курiнного Бондаренка, котрий упав мiсяць тому, в перший день лiта. А коли я був ще в сотнi «Холодноярцi», провiдник Корнило приходив до нас на Зеленi свята, i ми обое запам’ятали слова, якими курiнний закiнчив святошну промову: «Працювати i славно вмерти». Його накрили бiльшовики тут недалеко – у криiвцi бiля села Вiвся разом iз Рисем, Лiщиною, Вiрою та Остапом. Усi вони пострiлялися. Зiзнаюся, що за командиром Бондаренком я заплакав, хоч тонкосльозим нiколи не був. Уже тодi можна було здогадатися, що мiж нами завiвся внутрiшник[8 - Внутрiшник – зрадник iз середовища пiдпiльникiв, завербований агент.]. Пiд акомпанемент жаб’ячоi оркестри ми полягали спати на купинах очерету, але я ще чув, як провiдник Корнило вiдвiв Стодолю далi вiд куреня, i мiж ними вiдбулася гостра розмова. До мене долинула тiльки одна розбiрлива фраза есбiста про те, що провiдник Буревiй буде змушений дiяти згiдно з iнструкцiею Органiзацii. Рятуючись вiд комарiв, я закутав голову маринаркою i поволi занурився в сон. «Працювати i славно вмерти…» А вранцi пролунав алярм. Плюскiт весел почув Стодоля, коли йшов до води умиватися. Вiн спершу подумав, що то приiхав хтось iз наших (Дзiдзьо обiцяв пiдвезти на снiданок смажених линiв), i визирнув з-за очерету. – Шмiраки! – хрипко скрикнув Стодоля. До нашого острова пливло зо два десятки човнiв, на яких сидiли бiльшовики. 3 Пiсля цвинтаря я ще довго сновигав вечiрнiм мiстом, до якого вже трохи звик. Спершу воно здавалося менi зовсiм сiрим, може, тому, що прибився сюди пiзньоi осенi, але навеснi, коли все прокинулося й зазеленiло, зрозумiв, що тут можна жити. Зрештою я сам обрав це мiсто для постiйного проживання, коли пiсля таборiв менi заборонили повертатися в рiднi краi. На схiд, бандьора, на схiд! Я мав уже майже п’ятдесят, а в головi досi гуляла романтика, тому обрав собi це козацьке мiсто на Днiпрi, i гадки не маючи, що вiд козаччини тут не лишилося й слiду. Пiсля двадцяти п’яти рокiв неволi (бандерiвський термiн я вiдкалатав вiд дзвiнка до дзвiнка) цивiльне життя взагалi видавалося менi примарним, я про нього майже нiчого не знав. На перших порах мене дивувало тут усе: трамваi, гастрономи, неоновi лiхтарi, склянi вiтрини, метушня, велелюддя… До того ж я потрапив у рогатку, в яку потрапляли всi, хто приiздив опановувати велике мiсто. Не маеш прописки – тебе не беруть на роботу, а якщо не маеш роботи – тебе не прописують. Та ще з таким послужним списком, як у мене. Певний час я навiть не мав де переночувати i влаштовував свiй нiчлiг то на вокзалi, де мене швидко запам’ятала мiлiцiя, то в якихось закапелках старих будинкiв пiд сходами чи на горищi, то у вiддалених закутках паркiв – майже по-партизанському, на купi опалого листя, яке пахло осiннiм лiсом. Добре, що те листя згрiбали на купи, але довго не вивозили, там спалося менi лiпше нiж де. А якось на свiтанку я прокинувся вiд того, що хтось менi дихав в обличчя. Розплющивши очi, побачив напрочуд симпатичну морду бездомного пса, який дивився на мене рудими очима вiддано й довiрливо. – Сiрко… – мимоволi вихопилося у мене. Так я знайшов собi друга, з котрим час вiд часу тлумив свою самоту. Ще добре, що ночами, аби не вмерти з голоду, можна було заробити якусь копiйчину на розвантажуваннi товарнякiв, але поденщина не давала надii на завтрашнiй день. Часом брав такий розпач, що хотiлося розтрощити першу-лiпшу вiтрину, щоб повернутися в тюрму, де матимеш, чоловiче, нари i миску баланди на щодень. Потiм Бог таки послав лисицi кавалочок бринзи i я вичитав на стовпi в оголошеннi, що хто зголоситься працювати в ЦРМП, тому надаеться гуртожиток i тимчасова прописка. Я уявлення не мав, що воно таке – ЦРМП (дошки оголошень ряснiли такими калiкуватими абревiатурами), але вiдразу побiг до телефонноi будки i подзвонив за вказаним номером. Виявилося, що йдеться про цех ремонту металоплавильних печей, i вже через день я почав працювати на металургiйному заводi чи, можна сказати, влаштувався чортом у пеклi. Коли зупиняли пiч на ремонт, вона ще довго пашiла вогнем, а ми, грiшники в захисних брезентових робах, залазили в гарячу пащу i розбивали перепаленi цеглянi стiни, щоб мерщiй змурувати новi. Не кожен навiть здоровий чоловiк здатен працювати в геенi огненнiй, тому таким одчаякам дозволяли мiську прописку. Начальник цеху Довбня заледве не лiг кiстьми, але вибив менi, хто б мiг подумати, справжнiсiнький совiцький паспорт. Тепер я мiг дихнути вiльнiше, хоча i в цiй тонкiй книжечцi знайшлася сторiнка, на якiй менi поставили чорну мiтку судимостi. За такий привiлей я мав ще не знати скiльки товктися в пеклi, але мусив з тим примиритися. Крiм усього, грiв у гарячiй пащi сподiванку, що, може, про мене забудуть хлопцi в чорних плащах, адже тепер я належав до робiтничого класу, котрий був гегемоном усього свiту. У кiмнатi гуртожитку зi мною жив ще один ремонтник печей iз бiблiйним iм’ям Йосип, свiдок Єгови, котрий зазнав переслiдувань i теж мiг знайти роботу лише в пеклi. Але це був ще той зануда. Вiн цiлими вечорами намагався переманити мене у свою вiру, а коли бачив, що я нуджуся вiд його проповiдей, хвалився, якi то вiн теплi кальсони та черевики на хутрi купить собi пiсля того, як отримае зарплатню, i я дивувався: чи ти, чоловiче, ще не нагрiвся в геенi, що мариш такими марнотами? Добре, що на вихiднi i свята свiдок Єгови Йосип iздив до мами в Гуляйполе, i тодi я мав собi не куток, а цiлу кiмнату. Хоч i далi любив тинятися мiстом у пошуках долi, пiдозрюючи, що та моя доленька зачепилася десь отут ще в козацькому сiмнадцятому сторiччi та так i не добiжить, сiрома, до мене. Соромно зiзнатися, але я часто ловив себе на тому, що почуваюся парубком, котрого змусили грати роль лiтнього чоловiка в якiйсь незрозумiлiй для мене виставi. Чи, може, то правда, що в’язням сумлiння i честi Господь скидае з рахунку невiльницькi роки? Поживемо – побачимо. А того вечора пiсля цвинтаря я не поспiшав до гуртожитку i ще довго блукав середмiстям з дивним чуттям, що якось iнакше поглядаю на перехожих, так нiби ось-ось маю вгледiти знайоме обличчя. Адже пiсля того, як я натрапив на ту могилу, виходило так, що в цьому мiстi ще могли мешкати знайомi менi люди, принаймнi вiдносно недавно тут жив один мiй колишнiй товариш. Якщо його тут поховали, то, звiсно, жив. А якщо жив, то, напевно, мав родину, жiнку, дiтей… Та найбiльше я думав про трощу. Воно вже нiби й забулося, пришерхло, навiть сни менi снилися частiше про зону, нiж про партизанку, але могила орденоносця розворушила задавнену рану. Я казав собi сотнi разiв i тепер ще був певен, що нам тодi треба було дати бiй шмiракам. Поки вони були на човнах, а ми на березi, то навiть у меншостi могли iх не тiльки пошарпати i завернути до втечi, але й потопити у Стрипi. Стодоля тодi теж так сказав: – Може, по них парнути? Але провiдник Корнило був iншоi думки. На той час ми вже уникали боiв, щоб не стягнути репресiй на села. До того ж була надiя вийти iз трощi живими. І провiдник сказав, що мусимо звiдси вицофуватися[9 - Цофнутися – вiдiйти, вiдступити.]. 4 – Тодi за мною! – дав команду Стодоля. Вiн першим кинувся до втечi, i це було слушно, бо Стодоля найкраще знав очерети. Вiн був iз недалекого села Раковець, що лежало вiдразу за Ішковом у бiк Золотникiв, i верховодив над Стрипою. Провiдник Корнило не мiг нами командувати, бо не знав терену. Хапаючи на бiгу наплiчники та зброю, ми всi кинулися вслiд за Стодолею. Бiгли вервечкою, не розсiюючись, щоб не шурхнути в багно. Вiдразу за Стодолею гнався довгоногий, цибатий провiдник Корнило, за ним його невiдлучний охоронець Пластун, потiм Мiсько, Голий, Сокiл, Лоза, Сiрко, Шпак i я. Мабуть, частина бiльшовикiв висадилася ранiше на острiв, бо вiдразу, щойно ми сховалися в заростях очерету, навздогiн нам застукотiли автомати. Кулi цвьохкали тiльки горою i в очеретi нас не дiставали, хоча помiж автоматних черг я почув, як глухо затарабанив «дiгтяр». Ми на короткий час зупинилися, i провiдник Корнило, переводячи дух, запитав у Стодолi, куди вiдходити далi, якщо доведеться розсiятися. – До Ішкiвського лiсу, – показав рукою Стодоля. – Нам ще доведеться перейти один рукав Стрипи, а там до лiсу палицею кинути. – Може, вам дати компас? – спитав Пластун. Стодоля поблажливо подивився на охоронця. – Вiн вам ще знадобиться. Невдовзi ми добiгли до рукава рiчки, який мусили переходити вбрiд. Хоч часу було замало, ми всi пороззувалися, бо з повними води чобiтьми на тому березi далеко не забiжиш. І ось так зi зброею, наплiчниками i чобiтьми над головою ми кинулися в рiчку. Добре, що тут у найглибшому мiсцi вода дiставала лише попiд пахви. Але такий перехiд нас затримав i, поки ми вийшли на берег, бiльшовики вже добiгали до води тим слiдом, який ми протоптали в очеретi. – Бандiти, здавайся! – репетували вони. – Ми вам гарантiруем жiзнь! – А ми вам не гарантiруемо! – крикнув Сiрко й випустив серiю зi свого старенького «шмайсера», який був дзвiнкiший за нового «папашку». Ми побiгли далi знов через очерети, якi тяглися й тяглися в бiк лiсу; бiльшовики перестали стрiляти, бо iм теж довелося брести через рiчку з пiднятою над головою зброею. Бiгти було важко. Мочар чавкотiв пiд ногами, тванюка чвиркала на одяг, обличчя, межи очi, але нiхто не вiдставав. Кожен згаяний крок мiг коштувати життя. Позаду знов глухо заторохтiли стрiли, а горою кулi тьохкали тонко й заливисто. Нарештi ми побачили темну смугу лiсу, який починався метрiв за двiстi вiд очерету. Та ми ще не встигли вибiгти на сухе, як вiд лiсу в наш бiк вдарили кулемети. Там теж була засiдка. Ми цофнули назад i тут зрозумiли, що хоч-не-хоч, а настав час розбiгатися. Затиснутi ворогом з двох бокiв, мусили вiдходити очеретами через багна, i вiдходити порiзно, щоб не лишати по собi помiтного слiду. Все ближче та ближче чулися крики: – Бандьори, здавайтесь! Ви акружени! – Розсiюемося i вiдходимо на полудне[10 - На пiвдень.]! – сказав Стодоля, витираючи рукавом забризкане тванню обличчя. – Якщо пощастить, зберемося… Вiн мiркував, яке б мiсце призначити для збiрки, щоб воно було не загрожене i щоб його знали провiдник Корнило з Пластуном. Але тут зовсiм близько почулося галайкання шмiракiв, i ми кинулися в напрямку Купчинцiв, розсипаючись розстрiльною[11 - Розстрiльна – стрiлецька шеренга.]. Нас помiтили, знову застукотiли автомати, СВТ[12 - СВТ – самозарядна гвинтiвка Токарева.], i в очеретi залускали розривнi кулi. Тепер бiгти було значно важче, бо з мочарiв ми вийшли на глибокi багна, i ноги шурхали вже по колiна, а де й глибше. Позаду прокотилося дурнувате «ура-а-а!». Через хвилину ми вже не бачили одне одного i навiть не чули крокiв через густу стрiлянину, чвакання пiд ногами та постiйне уракання. А потiм на невеличкiй прогалинi мiж очеретом я побачив Пластуна. Вiн якось дивно присiв, наче переломився в попереку, вiдтак перекинувся на бiк i поволi став випростовувати ноги, але одна нога не розгиналася. Я пiдбiг до нього i побачив, що праве колiно у Пластуна розтрощене – через мокру холошу юшила кров. Вiн дiстав iз кобури парабелюма. – Друже Пластуне, не смiй! – сказав я. – Подбай за провiдника, – попросив вiн. – Дожени його… – Не смiй! Я тебе винесу, – сказав я, наче був конем i мiг винести з цього болота Пластуна на собi. Вiн подивився на мене винуватим, навiть вибачливим поглядом, потiм дiстав з кишенi компас i простягнув менi. – Тримай… Ти вийдеш, я знаю. Я машинально взяв компас, i тiеi митi Пластун, приставивши до скронi парабелюм, натиснув на цингель[13 - Цингель – спускова скоба.]. Вiн знав, що я не кiнь i ще не вiдомо, чи сам вийду з трощi. Але вибач, друже Пластуне, я тебе не послухався. Замiсть того, щоб доганяти провiдника, я зняв iз паска двi гранати й повернувся обличчям у той бiк, звiдки пiдходили червонопогонники. Очерет ворушився уже на вiдстанi мого кидка. Одну за одною я жбурнув двi гранати. На мiсцi вибухiв угору полетiло болото i, як менi здалося, пташинi гнiзда. Очерет там перестав гойдатися, потiм щось заверещало несамовитим голосом: – Санiтара! Помощь давай, бистрее помощь! Я повернувся i поволi пiшов. Перед очима стояло обличчя Пластуна зi смужечкою молока над верхньою губою. Раптом я вiдчув таку втому, що менi стало до всього байдуже: нехай доганяють. Бiгти не було сил. Тiло вже не корилося розуму. Хотiлося крикнути вголос, що ось же вiн, ваш санiтар, пiдходьте, у мене ще залишилося для вас два калачi i пригорща пiгулок у диску. Але не крикнув. Вiд утоми язик прилип до пiднебiння. Ішов я майже наослiп, бо невдовзi провалився в багно до пояса. Не встиг вилiзти, як побачив за кiльканадцять метрiв два синi кашкети. Розумiючи, що тепер менi не втекти, я поклав iх обох короткою чергою. Потiм, роззирнувшись по боках, угледiв на вiдстанi руки купу злежаного сухого очерету й потяг до себе. Купина пiддалася, я, присiвши ще нижче в тiй калабанi, накрив себе величезним очеретяним снопом. Невдовзi почув, що до мене пiдходять. – Проклятье, – озвався один. – Єщо бандьор не вiделi, а уже потерялi четверих. І не iзвестна, што будет с Кармiлiним. Савсем тяжолава унеслi. Це була низька цiна за життя Пластуна, але все-таки дещо. – Тiше ти, – сказав другий. – А то наклiчеш… Пайдьом-ка лучше блiже к сваiм. Чийсь чобiт зачепив снопа над моею головою, здалося навiть, що вiн крутнувся, як капелюх, але чобiт почалапав далi. Майнула зухвала думка, що якби пайдьошник[14 - Пайдьошники – ще одна назва московських зайд.] був сам, то можна було б ухопити його за ногу i втопити в цiй калабанi. Раптом десь далi почулися iхнi радiснi крики: – Єсть галубчiк! Лежiт радiмий! Я спершу подумав, що вони натрапили на тiло Пластуна, та потiм зорiентувався, що нi. Ще хтось iз наших лежав там убитий. І, може, це дивно, але я вiдчув приплив сил. Вирiшив ще трохи пересидiти, поки шмiраки вiдiйдуть, i прориватися далi. Аж тут повiтря роздерла дзвiнка черга «шмайсера», i я здогадався, що стрiляе Сiрко. Замiсть дурного уракання здалеку почувся рiдний голос: – Хлопцi, до переду! Нас бiльше, нiж iх! До переду! Я зрозумiв, що Сiрко у вiдчаi намагаеться взяти бiльшовикiв на дурня, i вирiшив теж показати, що нас тут багато. В одну мить видерся з калабанi, та бiгти не змiг. У чоботи набралося стiльки багна, що вони були тяжчi за мене самого. Я насилу iх постягував, витрусив твань, а онучi навiть не став викручувати – все одно в мокрих шматах я б не взувся. Викинув iх i нацупив чоботи на босу ногу, знаючи, що зiтру своi бiднi нiженьки на суцiльний пухир. Але бiгти босонiж по очеретяних штурпаках було б ще гiрше. – Хлопцi, до переду! – кричав Сiрко. – Нас бiльше! Серii з його «шмайсера» ставали дедалi коротшими. Закiнчувалися набоi. – За родiну! – ще дурнiше за «ура!» горлали москалi, бо аж де iхня «родiна», а де вони. Я пiдхопив останнi двi гранати й автомат, якi тримав сухими пiд очеретом, i рушив на голос Сiрка. Тримайся, брате, я йду. Був у нестямi, бо зупинився тiльки тодi, як знову побачив перед собою, метрiв за сорок, синi кашкети. Цього разу гранату кинув одну, на другу поскупився, бо вона ще могла менi знадобитися. Хоча б i для себе. Але й вiд тiеi однiсiнькоi гранати не один кашкет злетiв з голови. Скiльки душ вiдлетiло до пекла, не скажу, не бачив, бо чимдуж побiг з того мiсця, де мене вже закмiтили. Котрийсь iхнiй спритник вiдповiв менi теж гранатою, вона вибухнула майже поруч, але – бувае ж таке! – замiсть вiдламкiв у мене полетiли лише бризки багна. Та що менi вже тi бризки, якщо в багнi я викупався по шию. Парнув короткою чергою в того спритника – настiльки короткою, щоб ii вистачило перерiзати його навпiл. Вiдскочивши вбiк, прислухався i бiльш не почув нi закличного голосу Сiрка, нi його дзвiнкого «шмайсера». Я побiг далi, стираючи до кровi ноги у мокрих чоботях. Шпортався мiж високими очеретами, переходив багна, мочарi, болота, заплiтався ногами за осоку, папороть, латаття, спотикався об сухi купини, зрiдка поглядаючи на сонце, яке вже пiдбилося вище й було не жовтим, а бiлим. І, мабуть, саме тодi, коли звiв очi до неба, я провалився у твань майже по пахви. Тiло знов не хотiло коритися розуму, напосiла страшна втома, що перейшла в чавунну байдужiсть, тупе примирення з тим, чого не минути. Я так i завмер у багнi, яке булькотiло смородом гнилi, i тiльки важке дихання, розриваючи груди, нагадувало, що я ще живий, я ще не випив чашу свою до дна. У тiй чашi лишалася одним-едина краплина, бо раптом я вгледiв свою смерть, яка схилилася надi мною. Я всяк мiг уявити свою смерть, це могла бути навiть костомаха з косою чи, навпаки, дуже вродлива дiвчина, красуня-валькiрiя, котра пiдбирае мертвих воякiв на полi бою, але такою, як вона явилася, я ii не уявляв нiколи. Смерть дивилася на мене темно-рудими очима з нiмим запитанням: «Готовий?» 5 Тепер, окрiм примарного пошуку запiзнiлоi красунечки-долi, в цьому мiстi у мене з’явилася ще одна мета. Знайти когось iз родичiв того, хто лежав на цвинтарi пiд вiтрилом iз чорного габро. Родичiв чи будь-кого, хто знав небiжчика. Звичайно, мiркував я, рано чи пiзно хтось iз них прийде на могилу (зовсiм свiжими були айстри), але чергувати на цвинтарi не випадало, а до поминальних проводiв, коли родичi приходять на «гробки», було дуже далеко. Серед багатьох чуднот у мiстi на Днiпрi, про якi я вже казав, мене ще дивували тутешнi кав’ярнi, всi отi забiгайлiвки, «стiкляшки», «хвилинки», яких було густо натикано по всiх мiкрорайонах. У цих дешевих пивничках вечорами товклося чимало всiлякого люду, переважно тих-таки пролетарiв, гегемонiв усього свiту, та рiзних синюшних типiв, котрi нiколи не мали грошей, але завжди були п’янi. Ходячи вiд столика до столика з простягнутою рукою, вони «домазували» собi по десять-двадцять копiйок, поки не назбирували на порцiю алкоголю. Я теж облюбував собi одну таку «хвилинку», очевидно, названу так через те, що в нiй були тiльки стоячi мiсця за високими круглими столиками – не розсядешся. Хоча я не помiчав такого, щоб хтось забiгав сюди лише на хвилинку. Чоловiцтво любило тут погомонiти душа в душу, дарма що цi задушевнi розмови часто закiнчувалися сварками, а то й жорстокими бiйками. Та я вподобав цю «хвилинку» лише з однiеi причини – за шинквасом тут працювала Стефа. З одного iменi можна здогадатися, що вона доводилася менi землячкою, хоч i народилася по той бiк Золотоi Липи на Бережанщинi, в селi Поручин. Я не хвалився Стефi, що колись бував у ii селi. Саме бiля Поручина у вереснi 44-го куренi Остапа та Бондаренка (тодi я був у сотнi холодноярцiв) звели один iз найбiльших своiх боiв, у якому заскиртували понад сотню бiльшовикiв. Але навiщо Стефi це знати? Вона й без того чула ще в школi, що у таких, як я, руки по лiктi в кровi. Якось недiльного ранку я випадково забрiв у ii «хвилинку» випити кави, i вже з першого слова «прошу» Стефа впiзнала в менi свого краянина, хоч сама говорила по-тутешньому. Але зi мною защебетала, як пташка, i зачерствiле серце старого вояка-невiльника тихо всмiхнулося. Вiком вона була близько тридцяти п’яти, мала строгий галицький нiс i напрочуд яснi, як у лошати, очi. – Кiлько вам грудочок цукру? – спитала, клацаючи важелем шипучоi кавоварки. – Так, аби ложка стояла. – Чайна чи столова? – Стефа теж не полiзла за словом у пазуху. – Срiбна, – сказав я. – Мама казали, що я сi вродив зi срiбною ложечкою в писку. – Он як! Тодi кладiть собi самi, – вона поставила передi мною фiлiжанку й пiдсунула коробку з дрiбним рафiнадом. Була ще та рання пора, коли «хвилинку» не атакують завсiдники, i ми зi Стефою трохи погомонiли. Так, скупо – хто звiдки, чи давно доводилося бути вдома. Бiльше розпитував я, бо самому не було чого розповiсти. Я навiть не мiг пояснити Стефi, звiдкiля в чоловiка така любов до солодкоi кави. У чоловiка, який чверть сторiччя не бачив солодкого. – А що вас занесло в цей край? – спитав я, не вiдходячи вiд шинкваса. – Замiж вийшла, – просто сказала вона. – Замiж? А, ну так, звичайно. – Так сi стало, – всмiхнулася самими очима Стефа. Я маленькими ковточками вiдсьорбував каву i прикидав собi подумки, скiльки iй було тодi рокiв, коли я по лiктi кривавив своi руки бiля ii села Поручин. П’ять, сiм? – Як ви сi дивите на то, щоби ще фiлiжаночку? – спитала вона. – Залюбки! – погодився я. – У цьому мiстi не часто зустрiнеш земляка, щоб перекинутися словом. – Не часто, але можна, – сказала Стефа. – Свiт тiсний. Вона приготувала каву i вже сама вкинула в мою чашку п’ять грудочок цукру. – Дякую, – сказав я. – Побавила дiда. – О, тримайте мене! – взялася в боки Стефа. – Теж менi дiдо знайшовся! Вона пирснула на мене ясним бiлозубим смiхом, i пiд ту хвилю я милувався Стефою. Скажу чесно, менi той смiх полестив. Тiшило те, що в ii очах я ще не дiдо. – А ви що – вiднедавна в нашому мiстi? – спитала вона. – Скоро рiк буде. – Працюете тут? – Авжеж. Чортом у пеклi. – Де-е-е? – Там, де я сказав. Вам не почулося. Стефа ще хотiла щось запитати, але не наважилася. Довелося iй допомогти. – Видите, Стефо, я самотнiй чоловiк. Ще не обрiс друзями i земляками. – Як… самотнiй? – Одинак, – сказав я. Потiм усмiхнувся до неi майже змовницьки: – Так сi стало. – Це все наживне, – по паузi заспокоiла мене Стефа. – Звiсно, – погодився я i спитав те, що давно крутилося на язицi: – А вам не знайоме таке прiзвище, як Тимчак? – Тимчак? – Стефа замислилася. – Вiн жив у цьому мiстi, – пояснив я. – Два роки тому помер. – Помер? – злякано перепитала Стефа, наче йшлося про близьку iй людину. – Нi, не чула про такого. – Тимчак Михайло Степанович, – майже по складах вимовив я. – Не чула, – похитала головою Стефа. До «хвилинки» зайшло двое веселих молодикiв. Швидше за все, студенти. Я одним ковтком допив каву, поклав на шинквас дрiб’язок i попрощався зi Стефою. Вона попросила заходити ще. Я пообiцяв, що неодмiнно навiдаюсь. Коли вже ступив на порiг, почув ii окрик: – А вiн хто вам?! – Нiхто, – сказав я. Надворi стояв гожий осiннiй день. Така недiля, що тiльки гуляти. Але на вулицях було малолюдно. Я люблю, коли мало людей, тодi немае отого прикрого вiдчуття, що хтось тобi дихае в спину. Ну, та хлопцi в чорних плащах теж мають своi вихiднi. До речi, ось отримаю зарплатню й теж куплю собi чорний демiсезонний плащ, подумав я, мовби мiй сусiда по нарах, чи то пак по лiжках, Йосип. Вiн учора ввечерi поiхав до мами в Гуляйполе, i я мiг би сьогоднi посидiти вдома, почитати, насолодитися своiм… одиноцтвом. Але мав iншу гризоту. Недiля – день не лише для розваг. На зупинцi я вскочив у майже порожнiй трамвай, що йшов до мiського цвинтаря. Вирiшив запитати в небiжчикiв, чи хтось iз них бачив таку смерть, як я? 6 Вона дивилася на мене маленькими гострими очима, круглими, як чорнi гудзики в золотих обiдках, дивилася так пронизливо, що я чув, як ii погляд проходить крiзь мене. Замiсть запалого рота i носа у неi, навпаки, був великий, загнутий донизу дзьоб, з якого виривалося змiiне сичання. Я вже дочитував «Отче наш», коли зрозумiв, що надi мною сидить не смерть, а примостився на корчi птах. Це був молодий яструб, який, певно, ще не вмiв лiтати, тому не втiкав, а тiльки сичав на мене, шипiв, погрожував роззявленим дзьобом. Я спершу здивувався з його хоробростi, а потiм присоромив себе – мовляв, дивися, хлопе, як ця пташка, котра ще не вбилася в пiр’я, бореться за свое життя, вона готова видзьобати тобi очi, ладна вчепитися в тебе кiгтями, годна битися з тобою ще не змiцнiлими до польоту крилами, хоч ти в сто разiв бiльший за неi. Як же ти мiг побачити в цьому яструбi смерть, якщо вiн, кволий птах, угледiв у тобi не погибель свою, а лише супротивника? Вставай! Вибирайся, хлопе, зi своеi сморiдноi калабанi i йди далi! Я нагострив слух i, не почувши поблизу нiякого руху, став виборсуватися з багна. Вхопився за прикоренки очерету, пiдтягнувся, виповз на тверде. Яструб на корчi лишень поворушив крилами, але не злетiв зi свого мiсця, хоч, мабуть, мiг це зробити. Якось же вiн сiв на той корч? Так я трохи полежав, поки знов не почув пострiли i дике галайкання: – Акружай! Акружай! Кричало начебто з боку Ішкова, хоч я був певен, що тепер бiльшовики були зусiбiч. Не чув я лише своiх. Хотiлося думати, що так воно й мусить бути, адже вони прориваються з оточення i не повиннi себе виказувати нi погуками, нi стрiляниною. Перш нiж пiдвестися, довелося знову скидати чоботи й виливати-витрушувати з них багно. Намулянi, натертi ноги пекло вогнем. Можна було б викинути таку взуванку, але гонор не дозволив. Босий вояк, особливо той, що втiкае, мае смiшний вигляд. Я подер би на онучi сорочку, та вона теж була мокра як хлющ. Яструб уже не сичав, а спiвчутливо дивився на мене золотистими очима. Я знов озувся на босу ногу, взяв автомат, останню гранату i подивився на сонце: де воно, те полудне? Потiм несамохiть дiстав з кишенi компас, дбайливо витер його об мокру маринарку, поклав на долоню. Чорна стрiлка на бiлому кружку тремтiла, як живе срiбло. Я знав, де полудне i в який бiк Купчинцi, але тепер уже нiхто не мiг сказати, куди йти безпечнiше. Та я вiрив, що Пластунiв компас менi пiдсобить уже тим, що вiн зi мною. «Ти вийдеш, я знаю». Далi в очеретах то тут, то там глухо бахкали пострiли, i я подумав, що найрозумнiше буде знайти якийсь сухий прихисток i дожидати ночi. Цього разу зморене тiло, яке не корилося розуму, дало менi добру пораду. А й справдi, чого метушитися, виказувати себе борсанням у болотi, шумом та порухом очерету, якщо лiпше зачаiтися i покластися на Божу ласку? Накульгуючи, я почвалав шукати густiшi заростi. Знайшов пiдхожу мiсцину серед шувару[15 - Шувар – аiр, лепеха.]. Вiн був не такий високий, як очерет, але саме цим мiг вiдвернути увагу облавникiв. Дуже обережно, щоб не лишати слiду, я зайшов у шувар, i тут менi пощастило. Серед зелених пагонiв бiлiла готова постiль. Весняна повiнь збила в «перину» сухi комишi, осоку, вiдмерлi водоростi. Вистачило i постелити, i вкритися з головою. Коли я вже розлiгся по-панському, прокинувся голод, – стебла шувару видалися менi не такими гiркими i набагато смачнiшими, нiж колись, а до того ж, я знав, у них була неабияка сила. Може, не така, як у коренi, але була. Я зжував кiлька стебел i здогадався, чому зморене тiло привело мене саме сюди. Не чуючи глузду, воно дослухалося сну, який вiдразу почав налягати менi на повiки. Сказати по правдi, я не дуже з ним i боровся. Тiльки поклав пiд праву руку автомат i гранату, з якою вже не збирався розлучатися. Що було для кожного з нас найстрашнiшим – це зовсiм не смерть. Найстрашнiшим було потрапити до бiльшовикiв живим. Лякали не так тортури, як те, що в нестямi вiд нелюдського болю, на межi божевiлля ти зможеш заговорити. Тому вже не злiчити пiдпiльникiв, котрi у хвилину безвиходi самi покiнчили з життям. Засинаючи, я встиг ще згадати, як на Зеленi свята ми з хлопцями-холодноярцями нарiзали цiлий снiп шувару i поставили його бiля курiнного Бондаренка, коли вiн виголошував святошну промову. «Працювати i славно вмерти…» Не скажу, що я спав як убитий, хоч, може, на якусь годину таки впав у забуття, але потiм весь час кидався зi сну, прислухався, чи нiхто не брьохае у мiй бiк, наслухав, де ще чути стрiлянину чи якiсь голоси. Потiм знов задрiмав, а коли прокинувся, на небi вже засвiчувалися зорi. Троща зачаiлася в похмурому мовчаннi, нiхто не стрiляв, не кричав, навiть жаби не квакали, настрашенi цiлоденним потоптом, що пройшовся iхнiми болотами. Тiльки зуби моi аж дзвенiли в цiй тишi, бо нiчна прохолода застала сiро`му в мокрому одязi, мене била трясця. Треба було вибиратися з м’якоi постелi, щоб зiгрiтися в русi, шукаючи вузенькi ворота, як каже Святе Письмо, що ведуть до життя. Намацавши у кишенi компас, я потримався за нього для певностi й помалу пiшов навскоси в напрямку хутора Драгоманiвка, що лежав мiж Багаткiвцями i Купчинцями. Саме десь там, над Драгоманiвкою, висiв мiсяць-пiдповня, який свiтив менi дорогу, але ж вiн, лукавець, так само свiтив i ворогам. Тепер, серед тишi, кожен мiй крок був чутнiшим за жаб’яче квакання, бо в мочарах хоч як ти старайся, а котячою ходою не пройдеш. Що ближче я пiдходив до краю очерету, то ступав якомога легше, а далi зовсiм уповiльнив крок – ступлю раз i наслухаю, ще раз ступлю i знов нашорошую вуха. Не знаю, як я ще переставляв ногами, якi горiли вогнем. Нарештi за очеретом забовванiли кущi верболозу, що росли вже на сухому. Далi було поле, яке полого пiдiймалося вгору до Драгоманiвки. До самого краю очерету я вже не йшов, а повз. Мiсяць-лукавець майже сидiв у мене на карку, але я поволi пiднявся разом iз ним. Вiд куща верболозу падала тiнь, i в тому затемненнi ледве виднiло двi постатi. Менi здалося, що я чую, як вони дихають. Невже своi? За iншим кущем блиснув вогник, хтось припалив цигарку, i надiя моя змiзернiла. Нi, з наших навряд чи хтось наважився б тут закурити. Я так нагострив вуха, що почув, як засичала вiд затяжки цигарка. І цiеi митi мое серце вилетiло з грудей i полетiло в небо чорною грудкою. Такоi прикроi несподiванки ще свiт не бачив! Я зацiпенiв i лишень за якусь хвилю, коли почув пташиний крик, зрозумiв, що з-пiд моiх нiг випурхнула сполохана водяна курочка. Тiеi ж митi застрочив скорострiл, i кулi залопотiли об очерет. Я розвернувся й щодуху побiг у трощу. З голови злетiла мазепинка[16 - Мазепинка – кашкет вояка УПА.], хоч я досi не знаю, чи ii збила куля, чи я так гнався, що здуло вiтром, чи клята курочка змела ii крилом. Я, мабуть, забiг би дуже далеко, бо не чув нi втоми, нi болю у стертих до кровi ногах, нiчого не вiдчував, окрiм чорного розпачу, що виповнив усеньке мое ество. Не знаю, скiльки б ще гнався отак свiт за очi, якби знов не провалився в багно. Тут я трохи охолов, виборсався на тверде i поглянув на мiсяць-пiдповню, що знов завис над хутором Драгоманiвка. Скорострiл замовк, але тепер я знав, що там вiд поля, з боку хутора, також виставленi бiльшовицькi стiйки. А де iх немае, га? Дурне було запитання. Менi знов захотiлося на свою «перину», яку я залишив у заростях шувару, але тепер, уночi, я ii не знайшов би, навiть якби менi знову сiв на самiсiнький карк мiсяць. Я не вiдшукав би ii i за дня – такою просторою, крученою i потайною була ця троща. А раз так, то шмiраки теж не повиннi мене тут знайти. Головне – не лишати по собi слiду. Я знов узувся на босу ногу, зiбрав усе свое добро, яке ще вцiлiло, – автомат, гранату, намацав у кишенi компас i, пiдморгнувши ясному мiсяцю, пошкандибав у бiк рiчки. Ще жоден сновида не ходив так певно над прiрвою проти мiсяця, як iшов я понад ямистими багнами й бездонними болотами. Ну ж бо, шукайте мене, хто смiливий! Не знайдете. Чули-сьти, що сказав друг Пластун? Я вийду, вийду, вийду живим iз трощi, бо я ii знаю, як свою кишеню, тут менi кожен пташок брат, кожна купина перина. Я пiдiйшов до рiчки, на якiй тремтiла мiсячна стежка, знов стягнув чоботи, поклав своi речi на березi i був би пiшов тiею мiсячною дорiжкою далi, але менi страх як хотiлося пити, то я забрiв у воду i зачерпнув у пригiрщ цiлого мiсяця, який заглядав на мене уже з води. Я випив його жадiбно всього, але мiсяць знову вродився у Стрипi, я випив i того, i ще одного, i так я випив дванадцять мiсяцiв. Потiм зiбрав свое манаття, цього разу взяв чоботи в руки i за компасом Пластуна потяг у бiк Купчинцiв. Пiшов уже не очеретами, а водою попiд берегом де мiлкiше – побрiв рiчкою, щоб не лишати слiду. Ось воно як, друже Пластуне, твiй компас менi показав, що треба йти Стрипою, тодi не побачать слiду не те що пайдьошники, а навiть собака його не вiзьме… Ти ще спитаеш, чи не загубив я гранату в цiй катавасii, чи не вимочив ii у багнi, чи не вiдсирiли набоi в рiжку? Нi, друже Пластуне, де б я мiг таке допустити, аво, подивися, все цiле – якщо граната не вибухне, то е автомат, а коли автомат затнеться, то е граната. Така от порука. Але я вийду, друже Пластуне, вийду, вийду, бо ти менi так наказав, за iдно лиш хочу сi вибачити перед тобов, друже, що не здогнав я тодi провiдника, щез вiн з моiх очей, провiдник Корнило, тому так сi стало. Не знаю, що з ним, пробач. Я пройшов, може, сотню метрiв водою, аж тут попереду почулося два глухих пострiли, шипiння, i в небi зависли двi освiтлювальнi ракети. Вiд них стало видно, як удень. Свiтло вихопило з потемку човен, з якого пустили ракети, на ньому сидiло четверо бiльшовикiв. Але ж освiтило й мене, тому довелося втiкати на берег. Здаеться, вони мене не помiтили, бо не стрiляли i не кричали. Зайшовши в очерет, я прислухався, чи немае якогось руху. Нi, вони й далi тихо сидiли в човнi, бо, якби попливли в цей бiк, до мене долинув би плюскiт. Нiде так далеко не чути, як уночi над водою. Згодом я почув, як вони гомонять, але з чужоi мови нiчого не розiбрав. Усе показувало на те, що доведеться ночувати в очеретi, i менi було дуже шкода, що я загубив таку зручну мiсцину в шуварi. Мусив шукати iншого затишку. Ступаючи якомога тихiше, я пiшов у глиб очерету. Цього разу вже не взувався, iшов дуже повiльно, спершу намацуючи босими ногами грунт, щоб не наступити на шпичака чи гостру мушлю, яких чимало залежалося в цих багнах. Та й поспiшати вже не було куди. Я знайшов острiвець, де стояв бiлий проти мiсяця сухий очерет, а низом поросла широколиста папороть вище колiна. Можливо, невдовзi вона зацвiте, бо через тиждень буде Купало, який уночi запалюе це лапате листя чарiвним цвiтом. Я понагинав сухий очерет, вимостив собi в папоротi цiсарське ложе i заходився знiмати з себе та викручувати мокре шмаття. Але що тут зчинилося! Хмари комарiв налетiли з усiеi трощi, i довелося мерщiй зодягнутися в мокре, iнакше вони обгризли б мене до бiлоi костi. Ненаситцi лiзли до рота, носа, в очi, вуха, жадiбно облiплювали босi, натертi до кровi ноги. Я знов узувся, вмостився горiлиць на своему м’якому ложi й накрився зверху папороттю. Гранату й автомат, друже Пластуне, поклав пiд праву руку. Було холодно, страх як зимно було менi, друже Пластуне, холоднiше нiж тодi, коли доводилося спати на снiгу, бо снiг сухий, снiг навiть грiе, коли в нього заритися, а тут суцiльний мокляк. Вiд такоi холодриги я забув навiть про голод i так цокотiв зубами, що боявся, аби мене не почули в човнi. Бо нiде так далеко не чути, як уночi над рiчкою, ти це знаеш, друже Пластуне. О, то була ще та нiченька, грiх нарiкати. Бiля вуха солодко дзумiли комарики, цвiла папороть небесними зорями, свiтилися жовтi лiхтарики латаття, пахло водяними лiлеями, дикими iрисами й терпким жабуринням. Пощо жалiтися? Перед досвiтком я навiть заснув. Уранцi мене розбудила зозуля. Я, звичайно, прокинувся вiд холоду, знов трусився у лихоманцi, але сказав собi, що мене розбудила зозуля. Вона справдi кувала довго й заливисто, i я пошкодував, що не загадав, скiльки лiт менi накуе. Боявся, що вона вiдразу затнеться. А якби був загадав, то прожив би до ста лiт, такою щедрою виявилася та ранкова зозулька. Менi знов треба було рухатися, щоб зiгрiтися, а заодно розвiдати, що дiеться навколо. Я намацав у кишенi компас, потримав його в руцi й рушив у бiк Драгоманiвки. Пiшов, звiсно, не так, як учора, а туди далi до Купчинцiв, хоч менi дуже хотiлося знайти свою мазепинку, поки рiчкова курочка не змостила в нiй гнiздо. Доходячи до краю очерету, я почув легеньке талакання дзвiночка, – такi в нас вiшають на шию коровам, щоб не загубилися, – i менi трохи вiдлягло вiд серця. Якщо пастухи вигнали сюди корiв, то ворожоi застави немае. Зараз розпитаю, що тут i як, а далi подамся до криiвки, що на хуторi Драгоманiвка. Вiднедавна у нiй тимчасово сидiли тернопiльський окружний провiдник Шах, його друкарка Оля та ще двое пiдпiльникiв. Якщо хтось iз наших вирвався з облави, то тепер i вiн мiг бути на Драгоманiвцi. Вiд Купчинцiв долинуло якесь монотонне погуркування. Якщо прориватися до хутора, то треба бiгти негайно, бо замiсть пастушкiв тут можуть з’явитися пастухи в червоних погонах. Я обережно розхилив очерет, щоб роздивитися, хто тут пильнуе корiв, i серце мое стислося в макове зерня. Суче порiддя! Вiд Купчинцiв у цей бiк повзла колона вантажiвок, напханих бiльшовиками. Облавники вже на ходу вискакували з кузовiв, розтягуючись розстрiльною вздовж очерету. Не було сумнiву, що вони приiхали прочiсувати трощу, i тепер витолочать ii уздовж i впоперек. Витопчуть усе живе, i невiдомо, чи вцiлiе бодай ота водяна курочка, що вкрала мою мазепинку. 7 У ближньому до мiського парку гастрономi я купив ялових кiсток i пiшов до свого друга в гостi. Осiнь уже пiдбиралася до холодiв, було вiтряно, i я пiдняв комiр плаща, якого таки купив за половину останньоi зарплатнi. Йосип мене вiдраджував, казав, що треба купувати вiдразу тепле пальто, кальсони i черевики на хутрi, але я, впертюх, придбав люксусового плаща, правда, не чорного, а сiрого. Ти ще не дiдо, хлопе, еге? Свiдок Єгови Йосип мене бiльше не дратував своiми проповiдями, бо згодом так вийшло, що ми працювали у рiзнi змiни, i коли я йшов до пекла, то Йосип сидiв удома, а коли вiн ставав чортом, тодi я був сам собi за господаря в хатi. Щоправда, в чотирьох стiнах менi не сидiлося, хiба iнодi почитаю чи вiдiсплюся, а загалом-то я шукав собi пригод на повiтрi. Якщо можна назвати пригодою ось такi вiдвiдини друга, якого я знайшов, як завжди, у вiддаленому закутi парку. Мiй друг тут постiйно не квартирував, вiн собi мiг пробувати де завгодно, але ми з ним умовилися, що в суботу будемо зустрiчатися в парку. Там, де познайомилися. Я його кликав Крiсом[17 - Крiс – рушниця.], а вiн мене не називав нiяк, бо не вмiв розмовляти, не мiг собi навiть купити ялових кiсток на полуденок. Я сiв на лаву, висипав з целофану перед ним гостинцi й дивився, як Крiс полуднуе. Вiн нiколи не накидався на кiстки жадiбно, спершу уважно дивився на мене своiми рудими очима (мовляв, як воно, все гаразд?) i, коли я кивав йому, що так, усе бiльш-менш, починав повагом перемелювати гомiлку чи ратицю. А цього разу Крiс затримав на менi погляд довше i якось чудно ворухнув чорними нiздрями, вловивши незнайомий запах. – Купив, – сказав я. – Спершу хотiв чорного, а потiм подумав, що не личить менi до них уподiбнюватися. Як вiн тобi? Оцiнюючи мою обнову, Крiс схилив голову набiк. Це був той порух, який у людей називаеться «знизав плечима». – Ну, знаеш! Тобi нiчим не вгодиш, – сказав я. – Ти пес-бурлака, а менi ще треба сi женити. Чоловiк мусить когось лишити по собi, не? Тобi добре, ти, либонь, сотнi цуцикiв пустив на свiт. Га, Крiсе? Вiн знiяковiло опустив голову. – Що, соромно? Ану покажи, як ти соромишся. Це була найцiкавiша команда, яку Крiс виконував залюбки. Вiн ще нижче похнюпив голову i правою лапою двiчi мазнув себе по вусi. – Ну, видиш, який ти гульвiса. Пiсля полуденку ми з Крiсом ще походили парком. Вiн дуже любив так зi мною гуляти, видно, бачив, як господарi вигулюють своiх псiв, i йому теж так хотiлося. Крiс то вiдбiгав десь убiк, принюхуючись до опалого листя, то знов радiсно бiг до мене, прищуливши вуха. Я нахилявся, схвально гладив його по головi й казав, що вiн найрозумнiший пес у свiтi, бо я навiть серед учених собак не бачив такого, котрий би показував, як вiн соромиться. Потiм Крiс провiв мене до трамваю i я на прощання подав йому руку. – Ти за цуцикiв менi пробач, – сказав я. Вiн простягнув менi свою важкеньку лапу, «знизавши плечима». Мовляв, пусте, чого не бувае мiж нами, чоловiками. Я вскочив до вагона i помахав йому через вiкно. Крiс iз розумiнням дивився услiд. Я доiхав до зупинки Чекiстiв i пiшов у напрямку вулицi Комiнтерну. Назустрiч дув холодний вiтер, гнав хiдником пилюгу, падалiшне листя, слюдянi обгортки. Було незатишно, порожньо на душi, але я сказав собi, що Бог не без милостi, козак не без долi, i насмiлився заглянути на хвилинку… Ну, якщо на хвилинку, то зрозумiло куди. Я знав, що там уже гамiрно, але вирiшив просто привiтатися й випити кави. Бiля входу димiли цигарками кiлька чоловiкiв – у «хвилинцi» це було заборонено. Я прочинив склянi дверi, на мене вiйнуло важким винним духом. Усi столики вже позаймали, але ще можна було притулитися бiля поличок попiд стiною. Я став до шинкваса в чергу, Стефа помiтила мене й усмiхнулася ясними, як у лошати, очима. Передi мною було душ трое, вона обслужила iх, як i годиться, за хвилинку. Тодi я нахилився через шинквас до Стефи i тихенько сказав: – Слава Ісусу Христу. Вона трохи розгубилася, нiби не розчула мого привiтання, а потiм вiдповiла майже пошепки: – Навiки слава Богу. – Менi то саме, – сказав я. Стефа поклала в мою фiлiжанку п’ять грудочок цукру, я розрахувався i вiдiйшов, бо в спину вже сопiв перегаром дебелий ярижник у синiй нейлоновiй куртцi. Довелося примоститися зi своею кавою бiля полицi попiд стiною, досить дивним мiсцем навiть як для пивного закладу, адже виходило так, що чоловiк мусив стояти обличчям майже впритул до стiни. Спало на думку, що саме в такiй позi розстрiлюють людей бiля тюремних мурiв. Тому я став одним боком до стiни, а другим до привiлейованих столикiв i, розтягуючи задоволення та час, пив каву горобиними ковточками. Менi довелося косувати одним оком не лише на Стефу, а й на цiкавого чоловiчину за столиком бiля вiкна, який, потягуючи пиво, читав газету, наче вiн зайшов щонайменше до паризького бiстро. Чоловiчина був не в чорному плащi, але менi здалося, що я вже десь бачив це прiсне, самозаглиблене обличчя, яке вдавало байдужiсть до всього свiту. Тим часом люду прибувало, у «хвилинцi» ставало дедалi тiснiше, i жвавi клiенти, штовхаючи мене лiктями, вже позаймали навiть «розстрiльнi» мiсця пiд стiною. Присусiдилося двое i до чоловiка, котрий був байдужий до всього свiту, але читав газету. Не знаю, чому я причепився до тiеi газети, – мабуть, у нiй був якийсь знак. Я вже хотiв пiти, аж раптом до мене пiдступив ярижник у синiй нейлоновiй куртцi. – Слиш, мужик! – нахраписто звернувся вiн. – Домаж рваного. – У мене все цiле, – сказав я, дивуючись iз його апетиту, – вiдразу зажадав не десять копiйок, а карбованця. – Не понял, – витрiщив вiн бичачi, у кров’яних прожилках слiпи. – Бувае. – Ну харашо, а полтiннiк даш? – Якщо попросиш по-людському, то я подумаю. – Не понял. Ти чьо, не рускiй? Передi мною мiг бути провокатор. Алкоголiки-прохачi, тi запобiгливi до вiдрази. Я вже знав, що хлопцi в чорних плащах таких, як я, часто провокують на «злiсне хулiганство». Пiдсилають когось, щоб затiяв бешкет, а винним роблять тебе. За «злiсне хулiганство» нi сiло нi впало могли впаяти три роки. Тому я зi своiм «послужним списком» i чорною мiткою в паспортi уникав зайвих сутичок, хоч руки свербiли часто. Свербiли, можна сказати, по самiсiнькi лiктi. Я люто ненавидiв цю терплячiсть, але iншоi ради не мав. Ось i тепер, зцiпивши зуби, хотiв було вислизнути надвiр, аж раптом вiдчув на собi Стефин погляд. Вона все бачила й, напевно, чула нашу розмову, бо раптом крикнула з-за шинкваса: – Ей, там! Ти чево прiцепiлся к iнтелiгентному человеку? – Ти ко мне? – обернувся до неi прохач. – Валi оттуда! А то щас мiлiцiю визову! – пригрозила Стефа. І тут «iнтелiгентний чоловiк» почув таке, вiд чого кров ударила в голову. – Закрой рот! – ошкiрився ярижник. – Су… Вiн не доказав. «Тiльки без синцiв», – майнула думка, i я зацiдив йому кулаком пiд «дихало», а коли вiн склався удвое, додав ребром долонi по карку. Ярижник уже лежав на пiдлозi, аж тут на мене посунули двое його почаркiвцiв. Я недаремно пив каву пiд «розстрiльним» муром – вiд першого удару ухилився так вчасно, що нападник затопив кулаком у стiну. А ось другого покидька я привiтав невдало. Вiд злостi угнiтив колiном у пах з такою силою, що замiсть зiгнутися сарака, мов ганчiр’яне опудало, вiдлетiв назад i з гуркотом перекинув високого столика. На пiдлогу гримнули кухлi з пивом, посипались, розлiтаючись на друзки, тарiлки. Не знаю, чим би все закiнчилося, але враз помiж нами виросла Стефа. – Прекратiте немедленно! – закричала вона. – За посуду кто будет платiть?! – Я заплачу, – сказав я. – Ну да! Онi всьо началi, а платiть будете ви? – обурилася Стефа. – Галя! – обернулася вона до прибиральницi, яка тим часом стояла на вартi бiля шинкваса. – Ти мiлiцiю визвала? – Он первий ударiл! – раптом показав на мене чоловiчина з вiдсутнiм лицем, котрий читав газету. – Не треба мiлiцii, – сказав я, пасучи очима своiх нападникiв, аби хтось зненацька не накинувся збоку. Але вони ще тiльки збирали себе докупи. – Я все оплачу. Стефа подивилася на мене ясними, як у лошати, очима й далi говорила по-тутешньому, щоб усi чули: – Я своiмi глазамi вiдела, кто начал драку! Я буду свiдетелем. Усi загули, засперечалися, хто тут винен, i в тому шарварку Стефа обдарувала мене таким поглядом, за який я готовий був знову пiти на каторгу. – Оце-то дiдо, – мовила вона пошепки. – Ну й ну… Враз упала тиша. До «хвилинки» заходив наряд мiлiцii. – Це не я, – злякано звела брови Стефа. – Я нiкого не викликала. Звiсно, що нi. Нiхто нiкуди не дзвонив, менти знали, по кого прийшли. Один iз них пiдступив до мене i взяв за лiкоть: – Пройдьомте… Вiд доторку його руки я напружився. За будь-який спротив, особливо за вiдiрваного мiлiцiонеровi гудзика, такому, як я, свiтило вiд трьох до семи. Стефа почала iх переконувати, що я не винен, що вона буде свiдком на будь-якому судi. – Не волнуйтесь, гражданочка, – заспокоiв ii огузкуватий сержант, котрий стояв збоку i лузав гарбузове насiння, акуратно ховаючи лушпиння в кишеню. – Разберьомся. Мене вивели i посадили у мiлiцейський «воронок», що стояв уже бiля входу. Огузкуватий сержант залiз у кабiну до водiя, а поруч зi мною сiло два молоденьких мiлiцiонери. Вчорашнi селюки (може, вони пiшли на цю службу теж заради прописки) вiдводили очi й мовчали. Я зрозумiв, що проти мене затiваеться щось лихе. Ну що ж, менi не звикати. Бувало й гiрше. Але Бог не без милостi, козак не без долi. 8 Я знов повернувся в очерет i тепер думав, у яку шпарину забитися. У виснаженому тiлi не лишилося й краплi сили, тiльки втома i бiль. Не знаю, як я ще володав ногами i що мною рухало далi. Хiба що вiдчай. Бували хвилини, друже Пластуне, коли я заздрив тобi i шкодував, що не впав разом iз тобою. Тепер би не мучився. Зрадлива думка нашiптувала, що цi муки даремнi, що я, грiшний зухвалець, вирiшив перехитрити саму смерть. «Ти вийдеш, я знаю». Так, друже Пластуне, я спробую. Було б непогано знов заховатися пiд папороттю, але та мiсцина бiльше годилася для ночiвлi, коли облавники не прочiсують очерет. А вдень вони переходять трощу розстрiльною i нишпорять насамперед там, де твердiше, тому неодмiнно столочать папороть. Отже, сховку треба шукати там, де найглибшi багна, куди вони не полiзуть. Я подумав, що в разi крайньоi небезпеки, коли припече, можна пiрнути в багно з головою i дихати через очеретину, хоч знав, що це не так просто, як у легендах про козакiв. Я вже не раз, купаючись у Стрипi, пробував дихати через очеретину, виходило кепсько. Але про всяк випадок заготував собi очеретяну дудочку i пiшов шукати найширшi та найглибшi багна. Жаль, що не було довгого дрюка, щоб промацувати дно, через те мусив мiряти глибину собою, залазячи в багнюку i вибираючись iз неi увесь у рясцi, жабуриннi та смердючiй тванi. Зрештою натрапив на одну цiкаву мiсцину, де мiж двома калабанями проходила смужка твердiшого грунту, покрита зверху водою, може, десь по колiно. Якщо йти цiею смужкою босонiж, промацуючи твердь, то втрапиш якраз на крихiтний острiвець, за яким теж починалося багно по шию. Я заготував собi iз сухого очерету накриття на голову, схоже на лелече гнiздо, щоб, коли доведеться сховатися в багнюку, то затулити зверху голову цим «брилем». А невеличкий острiвець у заростях догоджав ще й тим, що тут можна було поруч себе заховати автомат i гранату в сухому мiсцi. І саме тодi, коли я вже облюбував собi це мiсце, десь на краю трощi, ближче до Купчинцiв, здiйнялася густа стрiлянина. З ii ладу я зрозумiв, що це не слiпа пальба, це розпочався бiй: не iнакше, як хтось iз наших пiшов на прорив. Видно, одчаяка був не один, може, iх двое чи трое побачили, що трощу беруть у лещата, i вирiшили спробувати щастя в бою. Або вирватися з пастки, або лiпше згинути в сутичцi з ворогом, нiж дострiлювати себе в болотах. Стрiлянина була короткою, i це не вiщувало нiчого доброго. Якби комусь пощастило прорватися, то гвалт гонитви чувся б ще довго. Я зачаiвся у заростях на своiй латочцi, дожидаючи облавникiв, якi неминуче мали тут з’явитися. Вже пригрiвало сонечко, я зовсiм не вiдчував холоду, хоч i сидiв у мокрому. Нарештi почув галайкання, з якого зрозумiв, що облавники йдуть у мiй бiк. Вони перекрикували одне одного, горланили: «Вiжу, вiжу!» – але я здогадався, що пайдьошники беруть на пострах, хочуть зчинити панiку, щоб зiгнати утеклих iз насиджених сховкiв. Так полюють на звiра, котрий не зриваеться з насидженого мiсця доти, поки ловець не пiдiйде до нього впритул. Інодi вони стрiляли, проте з iхнiх гукiв було зрозумiло, що кулi летiли Боговi у вiкна. Галайкання ставало голоснiшим, уже чулася брудна лайка i чвакання болота пiд чобiтьми. Метрiв за двадцять передi мною зашелестiв очерет. Я тихо вiдступив зi свого острiвця в багно i присiв, щоб воно сховало мене по самiсiньке пiдборiддя, а на голову надiв «лелече гнiздо». Двое iшли просто на мене, але перед калабанею зупинилися. Котрийсь захлюпав чобiтьми по моiй стежцi до острiвця, я вже хотiв було потягтися рукою по автомат i гранату, проте облавник раптом послизнувся i шубовснув у багно. Матюкаючись i вiдпльовуючись, вiн заборсався в калабанi – «Руку дай! Дай руку!» – а другий замiсть того, щоб вiдразу подати товаришевi руку, зайшовся смiхом. Поки вiн витяг невдаху з багна, сюди збiглася цiла гурма шмiракiв подивитися, хто провалився. Найдужче iх розсмiшило те, що провалився в болото якийсь Болотов. Вони так глузували з нього, що розлючений Болотов звiв автомат i розрядив по моему острiвцевi цiлий диск iз «папашки». Облавники рушили далi в обхiд мого острiвця. Ішли вони густо, метрiв за п’ять один вiд одного, а менi чомусь крутилося в головi зовсiм дурне: «Болотов, Болотов…» Якби той Болотов озирнувся, то побачив би за острiвцем на болотi дуже цiкаве гнiздо, з якого прозирало двое червоних, запалених очей. Цi очi могли належати якомусь звiровi, могли належати кому завгодно, але не людинi. – Пайдьом, пайдьом, не атставать! Коли пайдьошники почвакотiли болотом далi, гнiздо пiднялося i з ним пiднялися двое червоних очей. Я виповз на острiвець, лiг горiлиць i дивився в небо. Пальцi, що злипалися вiд тванi, поволi намацали гранату. Торкнулися автомата. Я хотiв ще зiрвати стебло очерету, але не здужав. Стебло було жорстке i гостре, як багнет. Десь знову стрiляли. Небом пливли хмари, схожi на кучугури снiгу. Так багато снiгу, цiлi гори. Як давно це було. Вiдзначали рiчницю Крут у Багаткiвському лiсi. Зима стояла люта. Насипали зi снiгу символiчну могилу, поставили хрест. Диваки. Нагорнули могилу зi снiгу й молилися… Свята Матiр Героiв… Спали вогнем… кволiсть у серцi моему… Спали, спали… кволiсть у серцi моему… спали… Стоiть дiвча по колiна в снiгу, хукае у змерзлi руки… З-пiд хустки – довга коса. Така довга, що торкаеться снiгу, бо дiвча по колiна в заметi… Спали кволiсть у серцi моему… – Як тепер, Улю, тебе називати? – Зоря, – каже вона. Двi небеснi зiрки вiдсвiчують у ii очах. Спали кволiсть у серцi моему… Бiля неi я вперше вiдчув, що в мене е серце. І ось воно, щастя. У заснiженому лiсi я вiдiгрiваю губами ii маленькi холоднi руки. Хто тобi, Зоре моя, розплете косу? Їi розплела Стрипа. Зоря впала вiд ворожоi кулi бiля Зарваницi, де звужена рiчка несе швидку течiю. Зоря впала на краечку берега так, що зiбрана пiд шапкою довга коса розгорнулася й лягла на воду. Течiя ii розплела. Розпущене волосся Зорi жило довше за неi i було схоже на червонi водоростi… Спали кволiсть у серцi моему… Де мое серце? Чому я його не чую? Вони пiшли, але ще повернуться. Вони тут товктимуться, поки не знайдуть усiх. Бо знають, скiльки нас було i скiльки лишилося. Тому не пiдуть звiдси… поки хоч один iз нас ще живе. Бо це, друже Пластуне, всипа[18 - Всипа – зрада, сипати – видавати.]. Так-так, всипав хтось зi своiх. Я, коли вийду, знайду його. А я вийду неодмiнно, друже Пластуне, обiцяю тобi, iнакше навiщо ти давав менi компаса, правда ж? Це ж треба бути останнiм телепнем, щоб iз компасом не вийти з трощi. Це, погодься, було б несправедливо. Я спробував усмiхнутися, але на обличчi засохла болотяна маска, яка стягнула шкiру й не давала ворухнутися жодному м’язу. Мене знемагав сон. Може, то був не сон, а щось iнше – через нелюдську втому пiдкрадалася згода з тим, чого не минути. Пiдступав якийсь дурний подив, що вони мене досi не знайшли. Тому, коли облавники знов пiшли у цей бiк, коли я почув недалекi крики та пострiли, то вже не залазив по шию в багнюку, не зодягав на голову гнiздо, а тiльки перевернувся долiчерева i далi лежав на своему острiвцевi. Автомат був вiдбезпечений, рука лежала на черепi гранати. Вони проходили зовсiм близько, обминаючи калабанi, що прилягали до острiвця. Один зупинився метрiв за п’ять вiд мене, i я бачив, як по його червонястiй тварi стiкав брудний пiт. Це був котрийсь iз iхнiх командирiв, оперезаний опасками[19 - Опасок – тут портупея.], нараменники з лейтенантськими зiрочками трохи його сутулили, наче вiн намагався постiйно тримати плечi якомога вище. Бiдолаха добряче вхоркався, зняв кашкет, хотiв витерти ним лице, але передумав i втерся рукавом. Потiм поволi роззирнувся довкола, перевiв погляд на мiй острiвець, дивився, дивився, аж поки його очi не зустрiлися з двома червоними цятками, якi могли бути очицями звiра, могли бути балухами водяника, болотяника, очеретника чи ще якоiсь нечистоi сили. Нашi очi зустрiлися, рука моя стислася на черепi гранати, бо я був певен, що вiн мене бачить, його застиглий погляд навiть говорив менi: я тебе бачу. Не знаю, скiльки ми дивилися отак один на одного, та потiм лейтенант так само повiльно, дуже обережно вiдвiв очi убiк, повернувся й пiшов далi. – Вперьод! Бистрей, бистрей! – закричав вiн, сховавшись за очеретом. Не знаю, що то було. Мабуть, менi трапився украiнець-схiдняк, який мiг i не спiвчувати нашому руховi, але не хотiв проливати братньоi кровi. Пригадалася ще одна розповiдь друга Сiрка (окрiм пригоди з газдинькою, вiн мав iх цiлу колекцiю), як узимку бiльшовики заскочили iхню чоту в чистому полi. Довкруги не було нi деревця, нi кущика, але Сiрко знайшов якогось рiвчачка, заметеного снiгом, i зарився у нього з головою: що буде – те й буде. Лежить, сердешний, пiд снiгом i раптом чуе, як риплять чоботи уже бiля нього. Хтось зупинився, постояв i сказав не комусь, а Сiрковi: «Ногу сховай, бо виглядае». Я й тепер засмiявся з того трафунку, почувши, як на обличчi трiснула маска з висхлого багна, аж порохня посипалася. Що не кажи, а цей острiвець виявився для мене щасливим, i я вирiшив посидiти тут довше. Пiсля оказii з лейтенантом трохи ожив i навiть набрався нахабства просушити на сонцi одяг. Надламавши кiлька товстих очеретин, повiсив на штурпаки маринарку, штани, сорочку, спiдне й почепив чоботи халявами вниз. Лежав i марив про крихiтку хлiба чи бодай про стебло шувару, бо очеретянi багнети були такi дубленi й гострi, що я вже порiзав ними язика. У рiчцi ще можна знайти якусь мiдiю чи рака i з’iсти сирими, мiркував я, а що знайдеш у цьому болотi? Яйця в пташиних гнiздах вже висидженi, з’являться аж навеснi, i, можливо, водяна курочка нанесе iх повну мазепинку, тiльки що менi з того. В очеретi iнодi можна знайти слимакiв, та коли помираеш з голоду, ти не побачиш жодного равлика. Їж осоку, небораче. Бiльшовики товклися у трощi до вечора, але до мене бiльше не приходили. Я навiть грiв собi думочку, що лейтенант навмисне водить iх так, щоб мене обминати. Сонечко припiкало щедро – зiгрiло мене i просушило одежу. Лише чоботи зверху протряхли, а всерединi були мокрi, аж гнилi вiд тванi. Тому менi перехотiлося жертвувати свою сорочину на онучi. Як стемнiло, на трощу лягла така тиша, що боязко було ворухнутися, аби не почули по той бiк Стрипи. А хоч би тобi жаба писнула! Пiсля такоi потолочi якщо тут i лишилося щось живе, то сидiло у своiй норi й не дихало. Але менi треба було йти. Я зiбрав свое добро i смужкою, яку мiж калабанями покривала невисока вода, вибрався з острiвця. Тут знов озувся на босу ногу, хоч намулянi пухирi так пекли, наче в чоботи насипали жару. А шкутильгати менi неблизько. Думка була сiеi ночi пробиратися на хутiр Дворище. Я подякував острiвцевi, перехрестився i поволеньки рушив у напрямку хутора, ближче до Ішкова. Менi таланило й далi – проти ночi небо затягли хмари, не видно було нi зiрок, нi мiсяця, який учора катався на моему карку. Пахло дощем. Недогода була в тому, що знов доводилося переходити рiчку, а мочити висушенi лахи не хотiлося. Я вже майже вийшов до води i думав, чи роздягатися менi, чи нi, аж раптом з боку Дворища у небо шугнули двi ракети. Вони освiтили довкiлля блакитним свiтлом. На хвилю стало видно, як удень, i я побачив праворуч серед рiчки кiлька човнiв, на яких сидiли синi кашкети. У вiдповiдь на сигнал вони також почали стрiляти з ракетниць, i це було моторошно. Здавалося, що вiдтепер замiсть мiсяця i зiрок над трощею висiтиме тiльки це мертве свiтло. Та лихо не без добра. При свiтлi ракет я цього разу зорiентувався i вибрiв на заростi шувару, в якому мав свою «перину». Овва! Мою постiль хтось перекидав, перетрусив, наче шукав у збитiй повiнню купинi цiсарський скарб. Але, виходячи з думки, що стрiльно в одне мiсце не падае, я позгрiбав розкиданий сухий очерет i знов настелив собi м’яку постелю. Перевага цiеi мiсцини була в тому, що тут я знов жував цiлющi стебла шувару замiсть очеретяних багнетiв. А ще у своiй колисцi я був сухий, як закутане в свiжу пелюшку дитя, тiльки, видно, не було менi теплого мiсця на цiй землi, бо раптом припустився дощ. Безбожники розколошкали небо ракетами, i воно пролилося нiчним дощем, який рiдко бувае коротким. Я накрився сухим очеретом увесь iз головою, пильнуючи, щоб не вистромилася десь нога, як було з другом Сiрком, коли вiн зарився у снiг. Вода все одно затiкала у мiй барлiг, але, змучений i захлялий, пiд шум дощу я заснув як убитий. 9 У мiлiцii склали протокол про мiй бешкет «у громадському закладi». За свiдкiв пiдвезли ярижника в синiй нейлоновiй куртцi та його почаркiвця, який улiпив кулаком у стiну. Того бiдаку, що, вiдлетiвши вiд мене, перекинув стола, сюди не доправили, i я потерпав, аби з ним не скоiлося чогось гiршого. Не було тут i чоловiчини з газетою, хоч, як на мене, йому мала б належати не остання роль у цiй п’есi. Що це провокацiя, я не мав сумнiву, але iхню дешеву розробку, як кажуть опери, ускладнила непередбачувана обставина: «об’ект» не вживав алкоголю. Та вони все одно запхали мене у мавпятник – камеру, яка з боку коридору не мала стiни, замiсть неi стояли широчезнi грати з металевими дверима. Через такi грати можна було оглядати вiдразу всiх арештантiв, як звiрiв у зоопарку. Звiдси й назва – мавпятник. Коли мене заштовхали в цю клiть, тут уже каралися розбишаки рiзних калiбрiв з одутлими або, навпаки, засмоктаними писками. Це була та братiя, котра вiдразу чуе свого, тому на мене вони дивилися скоса. Замiсть нар, до яких я звик, тут валялися попiд стiнами бруднi лежаки, i менi стало шкода свого нового плаща. Але години через двi прийшов огузкуватий сержант i сказав, що зi мною буде говорити високе начальство. Крадькома розлузуючи гарбузову насiнину, вiн вiдвiв мене до кiмнати на другому поверсi, а сам пiшов геть. За столом сидiло «високе начальство» в цивiльному. Для чекiста вiн мав нетипове лице, бо такого впiзнаеш за версту. Дорослий чоловiк, а весь у ластовиннi, наче вiн дер ластiв’ячi гнiзда не лише в дитинствi, а робив це й тепер. Перед ним на столi лежала моя «справа» – протокол, пояснювальнi записки, ще якiсь папери. Вiн показав посвiдчення майора КГБ i був лаконiчним. Сказав, що я влип у неприемну iсторiю, бо нинi за злiсне хулiганство п’ятнадцять дiб не дають. Значно бiльше. А тут в одного потерпiлого з розбитою головою уже зняли побоi, i все може закiнчитися дуже погано. Одначе вiн, майор, порве всi папери у мене на очах, якщо я погоджуся… – Нi, – сказав я. – Пiдождiть, ви ще не знаете, про що мова, – здивувався вiн i нервово затарабанив по столi обсипаними ластовинням пальцями. – Нi, – повторив я. – Я прошу вислухати. Вам нiчого не доведеться робити, лише поставити свiй пiдпис. – Тим бiльше. Ви пiдiслали до мене гицля, який ображав мою честь. Нехай вiн i пiдписуе що вам треба. – До чого тут вiн? – Якби я погоджувався на такi пропозицii, то вийшов би на волю ще десять рокiв тому, – сказав я. – А може, й ранiше. Вони мене всi роки, вiдколи я поневiрявся по таборах, примушували пiдписати покаянну i засудити бандерiвцiв, у яких руки по лiктi в кровi. Вони мене так доконали тими «лiктями», що я вже й сам часом поглядав на згини своiх рук, чи немае там чогось особливого. За один пiдпис обiцяли свободу, багато благ на доважок, але я казав iм, що свобода – не повiя, яку можна комусь подарувати. Це така дорога панi, котру не купиш, не продаси i тим бiльше не вимiняеш. У неi одна цiна. Кров. Ця гонорова панi не п’е шампанського, вона волiе лише кровi. – А може, подумаете? – наполягав майор. – У вас грiхiв назбиралося чимало. Ви постiйно порушували облiковий режим, вчасно не вiдзначалися в мiлiцii, виходили з дому пiсля сьомоi… – У мене немае дому, – сказав я. – Ви знаете, що я маю на увазi. Й оскiльки належите до категорii неблагонадiйних… – І не лише пiсля сьомоi. – Я вдав глухого i правив своеi: – Менi часом доводиться працювати в нiчну змiну. Хiба ви не знаете? Ось дадуть менi звання героя соцiалiстичноi працi, i вам буде соромно. Вiн кинув на мене швидкий позирк i раптом всмiхнувся. Усмiшка його була теж руда, тому зовсiм не холодна. – У вас на роботi е план? – спитав вiн. – Є, звiсно. Яка ж робота без плану? – Ну от, i в мене вiн е. – План до двору, – сказав я. – Розумiю. – Нi, ви мене зовсiм не зрозумiли. Тут рiч проста. Якщо хтось вiдмовляеться зробити якусь роботу, то ii мусить виконати хто-небудь iнший. От i все. Майор у цивiльному був не дурний, знався на людях, тому довго мене не вмовляв. Вiн швидко вiдчув, що розмова даремна. Але пообiцяв, що до неi ми ще повернемося. А поки що вiн домовиться з мiлiцiею, щоб мене вiдпустили. Папери, звiсно, залишаться у них. Вiн подзвонив комусь по внутрiшньому телефону, i до кiмнати зайшов огузкуватий сержант. – Пока што свободен, – сказав майор. – Проведiте товарiща к виходу. Ми з сержантом спустилися вниз, i вiн, крадькома розлузуючи гарбузову насiнину, провiв мене аж на ганок. Уже був пiзнiй вечiр – та пора, коли менi заказано виходити на вулицю. – Ідiте i больше к нам не попадайте, – сказав сержант на прощання. У його голосi я вiдчув повагу, в якiй, як у дiжцi меду, була ложка розчарування. Але я ще трохи затримався на схiдцях ганку i ледве не повернувся до кiмнати на другий поверх: товаришу майор, а ви часом не чули про такого чоловiка, як Тимчак Михайло Степанович? Вiн же, мабуть, працював у вашому вiдомствi, га? Та момент було втрачено. До того ж цi хлопцi за все вимагають свою особливу плату. Я пiдняв комiр плаща i рушив на трамвайну зупинку. Замiсть того, щоб поiхати до гуртожитку, вирiшив заглянути в одну теплу мiсцину, щоб не сказати в гарячу точку. Годинник показував, що я знов порушую режим, перебуваючи так пiзно на вулицi, але до бiса iхнi порядки. Трамвай швидко довiз мене до Комiнтерну. Я мусив показатися на яснi очi Стефи, аби вона побачила, що мене випустили. Бо ще, чого доброго, не засне, переживаючи за дiда-краянина, якого забрала мiлiцiя. Та я трохи спiзнився. «Хвилинка» була вже зачинена, лише бiля входу крутилося кiлька п’яних мужикiв, якi не встигли наговоритися душа в душу. Але всерединi свiтилося, склянi дверi з того боку були взятi на велику залiзну скобу, i крiзь них, через скло, я побачив прибиральницю Галю, яка човгала мокрою шваброю по пiдлозi якраз там, де перекинувся стiл. На мить здалося, що вона змивае кров з кахляноi долiвки, i в мене засвербiли лiктi. Галя розiгнулася, щоб умочити швабру з ганчiркою у вiдро, глянула на дверi i, вгледiвши мене, розцвiла, як пiвонiя. Видно, теж хвилювалася за дiда, хоч той, капосний, пiддав iй роботи, заллявши пiдлогу калюжею кровi. Я весело помахав iй рукою i пiшов собi з легкою душею далi – Стефа тепер знатиме, що зi мною усе гаразд. На нiч вiтер притих, але було холодно, пахло приморозком. Я не вiдiйшов i на десять крокiв, як почув за собою легку ходу i хтось торкнув мене за лiкоть – винятковий орган у будовi моеi статури. Це була Стефа. Вона вискочила надвiр роздягнута, в самiй лише благесенькiй кофтинi, i в тому був якийсь особливий знак. Запам’ятайте, хлопи: якщо до вас вискакуе на холод роздягнута жiнка чи дiвчина, то це означае, що ви iй небайдужий. А ще зарубайте собi на носi, дiтки, що нiякий чорноморець не виводив босу дiвчину на морозець, вона сама побiгла за ним по снiгу босонiж. Бо краще бiгти за коханим босою по снiгу, нiж чалапати у валянках за нелюбом. Та й козаковi лiпше поговорити бодай про погоду, мовляв, чи е мороз, дiвчино, чи немае, нiж мовчати, як iстукан. – Ну, що там? – спитала Стефа. – Все добре. Прийшов заплатити за битий посуд, а бачу – зачинено. – Пусте, – сказала вона. – Ми таке списуемо. Ви заходьте до нас… Зайдете? – У ii ясних, як у лошати, очах зблиснула тривога. Стефа щось чула серцем. – Не знаю, – чесно сказав я. – Ви, Стефо, йдiть, бо змерзнете. – Чому не знаете? – Я такий чоловiк, що приносить нещастя. Вам того не треба. Вагаючись, я хотiв iй ще дещо сказати, але вже виходило так, як у тiй пiснi: начебто я вивiв ii на морозець i затримую роздягнену. Тому знов попросив: – Ідiть, Стефо, змерзнете. Я шкiрою вiдчував, як той морозець заповзае пiд ii благеньку блузку. – Ідiть… – знов попросив я. Їi обличчя мовби побiльшало i стало негарним. Я взяв ii холодну руку, поцiлував i пiшов до зупинки трамвая. 10 Дощ не переставав. Я кiлька разiв прокидався серед ночi, але нiчого не чув, окрiм рiвномiрного шелесту в очеретi. Лахи на менi знов були мокрi, холод пробрав до кiсток. Повiльно сiрiв досвiток. Час мовби зупинився, хоч менi здавалося, що в цих багнах я вже мордуюся мiсяць. Насправдi ж пiшов третiй день облави. Я вилiз зi свого барлогу i, щоб зiгрiтися, хотiв було зробити руханку, але все тiло так болiло, що не мав сил розiм’ятися. Тiльки ворушив плечима, шиею, крутив нею, як пiдстрелений селезень. Мав надiю, що сьогоднi бiльшовики нас не шукатимуть, бо навiщо iм пiд дощем мiсити болото, якщо в очеретах i так нiхто вже бiльше не витримае – дострелиться сам чи пiде на вiдчайдушний прорив. І справдi, настав ранок, розвиднився день, а вони зовсiм не давалися чути. Дощ не вщухав, сiялася й сiялася iдка мжичка, якiй не видно було кiнця. Але, може, воно й на краще, бо десь ополуднi мiж Багаткiвцями i Купчинцями почали завивати машини. Видно, облавники спохопилися, що розгаснуть дороги i iм доведеться застрягнути тут надовго або вертати назад пiхотою. Я зiбрався на силi i знов подибав до рiчки. Вiд хутора Дворище також долинало ревiння машин, яке вiддалялося в бiк Золотникiв, де стояв гарнiзон. З берега я нiчого не бачив за сiрою стiною дощу, зате нiхто не бачив i мене. Я роззувся, зняв iз себе лахи, зiбрав усi речi докупи i, тримаючи iх над головою, перебрiв Стрипу. Вiдтак знов убрався в мокре, автомат накинув на шию, а гранату заховав у праву кишеню маринарки. Цi мiсця я вже знав, як власну долоню, мiг дiстатися хутора iз зав’язаними очима. А якщо вийду на засiдку, то живим мене не вiзьмуть. Отак пiд дощем я дошкутильгав до Дворища, звiдки не чулося жодного руху. Залiгши за кущами жовтоi акацii, я ще довго спостерiгав за хутором, але не бачив нiде нi лялечки – чи бiльшовики так застрашили людей своiми ревiзiями, чи дощ не пускав хуторян надвiр. Аж раптом iз найближчоi хати вийшла… Зоня… Зонька… Зонюся, стала бiля порога, виставила долоню пiд дощ i не знала, що далi робити, – йти чи вертатись. Я не наважився ii гукнути чи, може, не змiг вiдтягти голосу. Зiрвав iз жовтоi акацii стручечка i, витрусивши з нього насiння, зробив пищика. Легенько подув. Вона почула, почула, бо подивилася в мiй бiк. Довго придивлялася крiзь дощову пелену до куща акацii, з-за якого я махав iй рукою. Помiтила, пiдiйшла i злякалася. – Ти-и-и?.. Зонька була блудною дiвчиною, але зараз для мене не було кращоi на свiтi. – А казали, вас усiх пострiляли. – Видиш, живий… – Ходи… Ходи до хати. Я зрозумiв, що москалi поiхали, зiпнувся на ноги й пiшов за Зонькою. Вона сама була вдома. Їi батько, якого всi називали Васютою, був ковалем у Купчинецькiй кузнi. Мати померла, коли Зонька була ще малою, хоч дехто з хуторян казав, що вона не померла, а «дiлась». Через те й Зонька виросла вiтряна, досi не вийшла замiж. Вона була гарненька з лиця, але через великi губи на Зоньку казали варгата[20 - Варги – губи.]. У нас люди такi: якщо в когось великi вуха, то кажуть вухатий; якщо нiс – носатий, а як у дiвчини великi очi, то назвуть окатою або й балухатою, наче це якийсь гандж. Спершу Зонька допомогла менi трохи обмитися, вiдтак перевдягнула в сухе. Принесла старий татiв одяг i змусила надiти навiть пiдштаники, у яких я втопився. Коваль Васюта, як i годиться чоловiковi його ремесла, був неабияким здоровилом, через те сорочка висiла на менi, як ведмежа шкура на зайцевi, хоч я теж удався нiвроку. Поки Зонька смажила яечню iз салом, я глитав прямо з глечика квасне молоко i дивувався, чому вона така мовчазна. – Що тут? – спитав я. – Москалi ревiзiю робили? На всю хату шкварчало сало, Зонька мовби мене не чула. – Чого ти мовчиш? Вона стенула плечима, поставила передi мною на стiл яечню й дивилася, як я iм. Було на що подивитися. Коли я витер хлiбом рондель[21 - Рондель – сковорода.] до блиску, Зонька сказала, що годi вже наминати, бо може статися скрут кишок. – Дайся на стрим! – застерегла вона. – Абись не заслабнув. Я не наполягав, вiдчуваючи, що Зонька мае дещо менi сказати, лиш чекае, поки переб’ю вовчий голод. Пiдживившись, я знов запитально подивився на неi. – Знаеш що? – сказала Зонька. – Ми ще мусимо попарити тобi ноги. На плитi вже парував баняк з окропом, вона вилила воду в мидницю[22 - Мидниця – велика миска.] i сказала, щоб я устромив туди ноги, треба випарити моi вавки. Далi було таке, що в мене ледве не виступили сльози. Зонька мила менi ноги, як грiшниця Марiя Магдалина мила iх Ісусовi, i так само, як Ісус простив Марii грiхи, я пробачив увесь блуд Зоньцi. Хоча, спитати, хто я такий, щоб комусь вiдпускати грiхи? – Ти така добра до мене, – розчулено сказав я. – Чому до тебе? Я до всiх хлопцiв добра, – остудила мене Зонька. – Знаю, як вам тепер ведеться. Хтось на моему мiсцi мiг би забрати свое прощення назад, але я був удячний Зоньцi за себе й за хлопцiв. Вона взяла слоiк з горiлчаним настоем коров’яку i вимастила менi всi вавки на ногах. – Зоню, кажи. Зонька, скрививши великий рот, заплакала. – Пострiляли хлопцiв. – Яких? – Тих, що ховалися в трощi. Я схилив голову, помовчав, потiм спитав: – Скiлькох? – Тато видiв, бiля купчинецькоi сiльради поклали на показ шiстьох. Усi закривавленi, в болотi. Пригнали людей з Ішкова, Багаткiвець, Раковця, Соснова, щоб упiзнавали. Тато знав чотирьох. Вони до нас заходили. Люди iх теж упiзнали. З розповiдi Зоньки я зрозумiв, що в очеретi впали Стодоля, Голий, Шпак i Лоза. Неважко було здогадатися, що двое невпiзнаних – то провiдник Корнило й Пластун. Отже, була надiя, що, окрiм мене, залишилися живими Сокiл, Мiсько й Сiрко. Це якщо нiхто з них не потрапив до рук москалiв. Найдужче Зонька плакала за Стодолею. Казала, що вiн частiше за iнших до них заходив i був найуважнiший до неi. Менi то було трохи дивно чути, адже Стодоля мав наречену Михасю. Але я дорiкнув собi за лукаву пiдозру, бо Стодоля мертвий лежав бiля Купчинецькоi сiльради, а Зонька опiкувалася мною. Я сидiв у теплi на лiжку, звiсивши босi ноги, аж раптом вона пiдiйшла i, взявши мою голову в руки, притисла до тугих теплих грудей. – Господи, що з нами буде? Вони ж виб’ють усiх, – прошепотiла Зонька. Їi пальцi м’яко перебирали мого чуба, i, хоч як було любо та затишно бiля Зоньки, я вирiшив не вiдлежуватися в хатi, а попросився перебути в стодолi, поки висохне моя вдяганка. Зонька занесла в стодолу подушку i коца, постелила менi на сiнi й сказала, що я можу спокiйно вiдсипатися, вона пильнуватиме, хоч таким дощем нiхто сюди не прийде. Але який мiг бути спокiй, коли провiдник Корнило, Пластун, Стодоля, Голий, Шпак i Лоза лежали мертвi бiля Купчинецькоi сiльради… Це була зрада. «Хто? Хто?» – свердлила мене невiдчепна думка, i навiть тодi, коли я, знеможений, впадав у сон, у головi пульсувало: хто, хто, хто? Невiдомо, що сталося з Мiськом, Соколом i Сiрком. Я мусив мати хоч якийсь здогад, хто всипав трощу, аби вирiшити, що менi робити далi й куди спершу податися. Скрипнули дверi, рука моя лягла на череп гранати, хоч я сподiвався, що це Зонька принесла менi пiдвечiрок. Але у проймi дверей виросла кремезна чоловiча постать, я впiзнав коваля Васюту. – Живий? – спитав вiн глухим голосом. – Дякувати Богу, – сказав я. Васюта принiс менi гарячоi бульби, хлiба, кусень сала i часничину. Сiв коло мене на сiнi, мовчав. – Їж, – нарештi озвався. І так само, як Зонька, не поспiшав з розмовою, поки я не впорав вечерю. У стодолi було сутiнно, та я бачив, як на його темному лицi ворушаться жовна, наче Васюта теж щось жував i не мiг проковтнути. – Є ще одна сумна новина, – спроквола почав вiн. – Ну, тепер добрих вiстей не бувае. Про шiстьох хлопцiв ти знаеш, Зоня казала. – Васюта зволiкав iз новиною, аби я приготувався ii почути. – Ще хтось iз наших упав? – Упала криiвка, – сказав вiн. – На Драгоманiцi. – Як? – Коли приiхали бiльшовики на машинi й почали розкопувати, у криiвцi застрiлилося п’ятеро. Кажуть, звiдти дiстали якогось провiдника, дiвчину i ще трьох хлопцiв. Я зрозумiв, що впала криiвка, в якiй переховувалися тернопiльський провiдник Шах, його друкарка Оля та ще двое охоронцiв Шаха. Саме до цiеi криiвки я хотiв прорватися з очерету, коли вночi наткнувся на бiльшовицькi стiйки. Якби був прорвався, то вже лежав би бiля Купчинецькоi сiльради чи в Тернополi на купi трупiв. Але хто у криiвцi був п’ятий? Коваль Васюта цього не знав. Вiн сказав, що на кузовi тiеi машини, яка приiхала на Драгоманiвку, сидiв хтось у плащ-наметi й ховав свое лице пiд каптур. Боявся, щоб його не впiзнали. Отже, мiсце криiвки показав хтось зi своiх. Васюта розповiв, що пiд час облави на очерет бiльшовики робили ревiзii по всiх довколишнiх селах: зривали покрiвлi, валяли печi, розривали пивницi[23 - Пивниця – льох, погрiб.], штрикали щупами по стрихах, городах i де тiльки можна. Багато селян заарештували, вивозитимуть на Сибiр. У Багаткiвцях усiх вигонили на вулицю i вели до церкви повз школу. Хтось через вiкно дивився i показував, кого заарештовувати, а кого вiдпустити. – Теж хтось зi своiх, – сказав Васюта. – Тепер нiкому не можна вiрити. Всяк рятуе себе по-своему. Вiн важко пiдвiвся, вийшов зi стодоли й незабаром повернувся з моiми чобiтьми та манаттям. Чемно сказав, що вiн мене не виганяе, та якщо я захочу пiти, то краще це зробити вночi – дощ уже перестав. Його порада була зайвою, бо що менi ще залишалося робити? Васюта пiшов, а я вiдразу заходився перевдягатися. Мiй одяг був випраний i ще теплий вiд того, що його висушили залiзком[24 - Залiзко – праска.]. Я вчасно нацупив штани, бо знов заскрипiли дверi й до стодоли зайшла Зонька. Вона поклала бiля мене вузлик, я здогадався, що то харч у дорогу. – Тут, крiм хлiба й сала, маеш слоiк меду, – сказала вона. – Гляди, не розбий. – Яка ж ти солоденька, Зоню. Вона пiдiйшла до мене, стала навшпиньки й раптом поцiлувала в губи. Вiд несподiванки я ледве не задихнувся. – Це я тебе за всiх хлопцiв, – сказала Зонька. 11 Якщо хтось вiдмовляеться зробити якусь роботу, то ii мусить виконати хто-небудь iнший. Я згадав цi слова рябого майора тижнiв через три пiсля нашоi розмови. Спершу наснився такий сон, що серед ночi я прокинувся вiд власного крику. Привидiлося, що мене замурували в металоплавильнiй печi. Щойно я зайшов у ii гарячу пащу, як пройму в одну мить заклали цеглою. Задихаючись, я кинувся на ту стiну, щоб ii розвалити, поки не затверднув розчин, а вона не пiддаеться. Б’юся об мур, кричу, аж бачу в ньому маленьке вiконечко, точнiсiнько таке, як на дверях карцеру. А в те вiконечко зазирае ряба пика i любенько до мене всмiхаеться: «Пiдпишеш?» Прийшовши на змiну до пекла, я помiтив, що всi грiшники поглядають на мене спiдлоба i з якоюсь напругою. Нiби в мене справдi виросли роги, а позаду волочився хвiст. Нiхто до мене не озивався пiвдня, i я вже не знав, що й думати, аж тут не витримав наш наймолодший гегемон Пашка Самохвалов. Вiн зумисне влучив момент перед тим, як я залазив у пiч, пiдiйшов i пошепки запитав: – Дед, ето правда? – Що? – Шо ти пачкамi резал комунiстов? Пашка боязко глипнув на моi руки вiд зап’ясткiв до лiктiв, але в його майже дитячих очах було бiльше цiкавостi, анiж страху. Я нiчого не вiдповiв, бо вже заходив у гарячу пащу металоплавильноi печi. Усе зрозумiв, коли, вiдробивши змiну, зайшов до роздягальнi й побачив на столi, де чоловiцтво переважно рiзалося в домiно, обласну партiйну газету. В око впав жирний заголовок передовоi статтi «Народом проклятi». На мене вiйнуло знайомою плiснявою. Пiд такими заголовками завжди писали статейки про украiнських патрiотiв, ганьбили наш рух опору. Я взяв газету й швиденько, поки нiкого не було в роздягальнi, переглянув передовицю. У нiй iшлося про те, що весь радянський народ крокуе назустрiч 57-й рiчницi великого жовтня, а тим часом навiть у наш героiчний час трапляються прояви украiнського буржуазного нацiоналiзму… Далi автор статтi з чудернацьким псевдонiмом Калiстрат Кропива плавно переходив до iсторичного екскурсу про бандерiвцiв, якi так ненавидiли свiй народ, що вкидали в криницi немовлят, розпорювали животи вагiтним вчителькам, рiзали комунiстiв, вiшали невинних мирних колгоспникiв. Є такi вiдщепенцi i в нашому славному мiстi, – плавно переходив Калiстрат Кропива до моеi скромноi особи, зловживаючи перестарiлими штампами про народне прокляття, нацiоналiстичне охвiстя i, звичайно ж, про руки по лiктi в кровi, яких нiчим не вiдмити. Найганебнiшим, на думку Калiстрата Кропиви, було те, що деякi людцi з бандитським минулим досi не покаялися, не засудили своiх злодiянь, тому iм не мiсце серед радянських людей, особливо у трудових колективах. Не брехатиму, що мене ця писанина потiшила чи розсмiшила. Чомусь пригадався чоловiк з вiдсутнiм обличчям, що читав газету в «хвилинцi» саме тодi, коли ярижник спровокував бiйку. Наче в тому був якийсь знак. Хтось заходив до роздягальнi, i я кинув газету на стiл. Це був той-таки Пашка Самохвалов. – Ну, ти, дед, дайош! – сказав вiн захоплено. – Там тебя начцеха визивает. – Що йому треба? – спитав я. – Не знаю, сказал, шоб ти зашол. Я поволi зняв iз себе важку, як кольчуга, спецiвку. Хотiлося показати Пашцi, що перед начальством метушитися не варто. Налив iз бачка склянку води, неквапом випив до дна. – Дед, твою мать, ето правда? – знов спитав Пашка. – Правда. – Дай пять! – вiн простягнув менi руку. Я вдав, що не помiтив рвiйного жесту, й пiшов до виходу: не любив такого панiбратства. У його вiцi я навiть до багатьох ровесникiв звертався на «ви». Начальник цеху, суворий носатий чолов’яга з не менш цiкавим прiзвищем, нiж Кропива, тобто Микола Петрович Довбня, сидiв у своiй «каптьорцi» й жадiбно смоктав цигарку. Вiн показав менi очима на стiлець, потiм довго дивився на кiнчик свого великого носа, не знаючи, з чого почати. Врештi, прокручуючи диск настiльного телефону (вважалося, що через такi телефони прослуховуються всi кабiнети), Довбня призначив менi зустрiч на завтра, себто на 7 листопада, на… Зеленоярiвському цвинтарi. Це мене бiльш нiж збентежило. Довбня обрав таке мiсце зустрiчi, що можна було розгубитись у здогадах. Саме на Зеленоярiвському цвинтарi я натрапив на ту могилу. Хоч Довбня не мiг мати до неi жодного стосунку, адже вiн урядував пеклом, а не цвинтарем, який був лише промiжною ланкою на шляху до пекла. Просто Довбня вважав, що для дискретноi розмови двох чоловiкiв немае надiйнiшого мiсця за цвинтар. І тут я був згоден iз ним. Дивувало й те, що на завтра припадав день жовтневоi революцii (до ii роковин i присвятили менi статтю), тому Довбня призначив зустрiч на другу годину, оскiльки ще мав партiйне зобов’язання вiдбути парад. Мене, неблагонадiйного, на такi дефiляди, звiсно, не кликали, та я не мiг дивитися навiть збоку на колони людей пiд червоними прапорами, з червоними транспарантами, червоними надувними кулями, червоними галстуками, червоними стрiчками на грудях. Бракувало ще череди добрих бикiв з червоними, налитими кров’ю очима, якi б сунули назустрiч цiй червонiй процесii. У такi днi я волiв не висувати носа на вулицю, проте i в чотирьох стiнах менi не сидiлося. Через бравурнi оркестри та маршi, через крики гучномовцiв i стадне уракання я готовий був забитися в невiдь-який закутень, але тихого мiсця нiде не знаходив i ловив себе на тому, що ходжу кiмнатою вiд стiни до стiни. Згорбившись i заклавши руки за спину, тупо ходив уперед i назад, уперед i назад. Хто сидiв у камерi-одиночцi, той знае, що це таке. Останнiм часом я боровся з тюремною звичкою, що могла довести до божевiлля, i втiкав на вулицю. Перед полуднем я ще провiдав Крiса, якого теж не запрошували парадувати, i ми з ним гарненько погуляли, наговорилися, навiть посмiялися. Спершу ми вдвох пiдобiдали вареною ковбасою, бо кiсток у гастрономi не було, через що Крiс поглянув на мене якось косо й напружено. Наче теж прочитав статтю у газетi, яку вiтер переганяв через парк вiд смiттевоi урни до купи опалого листя. Я так i спитав у нього: – Зiзнавайся, читав? Крiс читати не вмiв, але часто обнюхував газети, що валялися в парку, i з голоду навiть вилизував на них жирнi плями. Через те вiн похнюпився, зиркаючи на мене спiдлоба. – Покажи, як ти соромишся. Вiн ще нижче нахилив голову i двiчi мазнув себе правою лапою по вусi. – А як тобi цей Кастрат Кропива, га, Крiсе? Це часом не вiн тебе вигнав на вулицю? Крiс «знизав плечима» – може бути. – Вiн, вiн, – сказав я. – За те його й кастрували. І раптом Крiс засмiявся. Закинувши назад голову, вiн широко роззявив рота i весело вискнув. Холодний вiтер доносив до парку заливистий голос iз гучномовця, який перелiчував ударнi бригади, що проходили перед центральною трибуною. Десь там парадували i грiшники з пекла пiд кодовою назвою ЦРМП на чолi зi своiм зверхником Довбнею. Ми з Крiсом ще погуляли парком, хоч гуляти було незатишно. Вiтер гнав алеями листя разом зi смiттям i пилюгою. Серед драних целофанових кулькiв, слюдяних обгорток, обривкiв газет, сплющених цигаркових коробок та недопалкiв з’явилися невiд’емнi прикмети парадових святкувань – на асфальтi повсюдно валялися червонi гумовi клаптi вiд полопаних кульок. Крiс обнюхував iх з особливою цiкавiстю, i я подумав, що треба було i йому купити й надути такого мiхура, нехай би собi сиротина побавився. Ми попрощалися, як завжди, на трамвайнiй зупинцi. Я потис Крiсовi лапу й пообiцяв ближчим часом зустрiтися знову, якщо мене не замурують у металоплавильнiй печi. До цвинтаря я приiхав за десять хвилин до другоi, i диво – Довбня уже стояв по той бiк брами й нервово смоктав цигарку. Ми поручкалися, начальник цеху впiймав мiй погляд на лацканi його демiсезонного пальта, до якого був прикрiплений червоний бант. Ми пiшли вузькою дорiжкою у глиб цвинтаря, i тут Довбня зiрвав свiй бант i запхав у кишеню. Без усяких передмов вiн сказав, що його «задовбали» органи. Вони вiд самого початку примушували за мною стежити, доповiдати про кожен крок, кожен вислiв, а тижнiв три тому почали наполягати, щоб Довбня звiльнив мене з роботи. Вiн уперся рогом, i не тому, що такий добрий чи смiливий, а через те, що справдi стежив, приглядався, прислухався i нiчого пiдозрiлого не запримiтив. Довбня дивився на кiнчик свого великого носа, випускаючи крiзь нього дим, як iз комина. Кагебiстовi вiн сказав, що не може позбутися свого найкращого робiтника, а якщо хтось хоче його звiльнити, то нехай звiльняе разом iз ним, начальником цеху. «Ви хоч уявляете собi, в якому пеклi працюе цей чоловiк?» – спитав Довбня у кагебiста майже моiми словами. – З вами, Миколо Петровичу, розмовляв… такий рудий, ластатий? – Не, не рижий, – здивовано подивився на мене Довбня. – Лучче про це не будемо. Потiм вони од мене одчепилися, а тут ця газета. Довбня вибалакався, i я бачив, що йому попустило. Не кожен чоловiк приживаеться в шкурi сексота. Вiн сказав, щоб я був обачним, бо довкола багато вух та очей. А раптом що, то я мушу знати, що Довбня нiколи не був стукачем. Вiн мiцно стиснув мою руку i першим пiшов до цвинтарноi брами. Я провiв його поглядом, бо тепер настала моя черга простежити за Довбнею. Знав, що це безпiдставно, безглуздо, але в якийсь момент, коли Довбня проходив центральною алеею, я напружився й затримав вiддих. Нi, вiн у той бiк навiть не глянув. Якби я був Крiсом, то мусив би сором’язливо нахилити голову i двiчi мазнути себе по вусi. Трохи постоявши, я теж поволi рушив до виходу, але, на вiдмiну вiд Довбнi, зупинився бiля тiеi могили. Овва! У надщербленiй вазi стояли свiжi квiти. Тепер замiсть айстр, якi вiдцвiтають у вереснi, хтось принiс червонi гвоздики. Схоже, зовсiм недавно. Було таке вiдчуття, що на мене хтось дивиться. Я крадькома роззирнувся. Нiде нiкого. Але ж небiжчики з фотографiй теж на нас дивляться, i iхнi погляди проникливiшi, нiж у живих. 12 Пiзньоi ночi я покинув стодолу коваля Васюти й пiшов у напрямку села Семикiвцi, де на полi була догiдна криiвка. Ми ii викопали утрьох: Сокiл, Мiсько i я – наприкiнцi травня, всього лиш мiсяць iз гачечком тому, i про неi бiльше нiхто не знав. Криiвка була вигiдна тим, що недалеко протiкала рiчечка Студенка, яка впадала у Стрипу, пiд землю вiв зручний вхiд мiж заростями колючих будякiв, високих та мiцних у корiннi, як добрий пiдлiсок. Це будяччя у нас називали чортополохом, i в тому ми теж бачили щасливу прикмету – чорти мусять обминати цю мiсцину десятою дорогою. Один такий товстелезний будяк рiс якраз на вхiдному люковi: потягнеш внизу за стовбур – i вiдкриеться вхiд. Усерединi ми теж усе зробили на совiсть – не лише обшили дошками стiни, але й настелили пiдлогу, поробили прiчi[25 - Прiчi – нари.], змайстрували стола, ослони, полицi. Тодi, у травнi, нам пощастило роздобути на одному тартаку три фiри дощок. «Затишно, як у рукавичцi, – сказав Мiсько про наш сховок. – Просто казка». Ще менi подобалася в новiй криiвцi вентиляцiя на три продухвини, якi можна було маскувати тими-таки будяками i користати не всi одразу, а залежно вiд кiлькостi людей та часу перебування пiд землею. Нам добре запам’яталася минула зимiвля в «мiшку», де не можна було випростатися на повен зрiст, де через нестачу кисню не запалювалися сiрники. Постiйно болiла голова, втома доймала така, що iжа не лiзла до рота. Ще й снiг не зiйшов, як ми всупереч конспiрацii вибралися нагору, i менi здалося, що я вилiз на чужий свiт, не той, який покинув тут ранiше. Усе було зелене – голi дерева, небо, снiг, людськi обличчя, одяг. Глянув на руки – i вони зеленi. З-за верховiть пробивалося зелене сонце. Снiг лежав латками, i, щоб не лишати слiдiв, ми мусили перестрибувати через нього, але не мали сил навiть переставляти ноги. П’янiючи i хитаючись вiд терпкого березневого повiтря, ми пiдтримували один одного попiд руки й довго чекали, поки зможемо перейти до нового мiсця постою. Ось чому ми з Мiськом i Соколом так старанно облаштовували цю новеньку криiвку, дбаючи, аби про неi бiльше нiхто не довiдався. Про те, що ми маемо сховок, своi пiдпiльники могли знати, але де саме – нiхто. Цього вимагала не лише звичайна обачнiсть, але й тверде правило конспiрацii. Звичайно, якби ми тут залишалися зимувати, то хтось четвертий мусив би зверху замаскувати вхiд. На довершення пiдземних догод ми поставили в кутку залiзну пiчку (про комин можна подбати ближче до холодiв), розклали на полицi книжки, почепили «на покутi» iконку Богородицi, принесли примус, рiзне начиння, шахи. Насамкiнець, щоб нам iз Соколом закрутило в носi, Мiсько розстарався на патефон та кiлька платiвок. Саме до цiеi криiвки я йшов темноi ночi без мiсяця i зiрок, iшов через поля пiд низьким насупленим небом, яке бувае пiсля затяжного дощу. Але i в тому мороцi я розгледiв стiну знайомого вiйська – з ним доводилося воювати в дитинствi дерев’яною шаблею. Це була стiна чортополоху, що вiдганяв вiд сховку нечисту силу. Я тихо-тихенько зайшов у колючу шалину, прислухався. Здавалося, я чув, як розпукуються малиновi голiвки будякового цвiту. Кронисте деревце чортополоху, що росло над люком, не вiщувало нiчого лихого. Але я спершу пiдiйшов до продухвини, намацав у пiтьмi ii козубень i постукав зiгнутим пальцем об дерево. Двiчi-тричi, двiчi-тричi – це був умовний сигнал. На ширину долонi пiднявся люк, i я почув знайомий голос: – Хто? Вiд хвилювання у мене пiдiгнулися колiна. Я не залазив у криiвку. Я впав у неi снопом прямо в обiйми Мiська. Прийшовши до тями, вiн засвiтив нафтову лампу, i при ii свiтлi ми ще раз обмацали один одного, переконуючись, що це не сон. Що ми живi i знов укупi. Бракувало ще одного мешканця нашоi криiвки, Сокола, та, коли я сказав про це вголос, Мiсько кинув на мене тривожний погляд. – Ти ще не знаеш? – Що? – Сокiл бiльше не прийде. Вiн упав на Драгоманiвцi. За минулий день я почув про стiльки смертей, що вже не вiдчував болю. У грудях менi все вiдмерло. – Сокiл теж вирвався з очерету, – сказав Мiсько. – І треба ж такому статися. Вiн прибився до криiвки на Драгоманiвцi вночi, думав, що вже врятувався, а вдень iх накрили. Тепер я зрозумiв, хто був п’ятим у криiвцi, де загинули провiдник Шах, його секретарка Оля та двое охоронцiв. Я був би там шостим, якби вдалося тiеi ночi прорватися на хутiр. Соколовi вдалося. Ми з Мiськом по черзi розповiли один одному, як виходили з трощi. Нашi оповiдки були схожi: купання в багнi, голод, холод, сморiдне дихання смертi, вiд якоi кожен iз нас був на волосину. Тiльки до мене смерть приходила в подобi бiлого яструба, а до Мiська – у виглядi важезного чобота, який наступив йому на руку, коли Мiсько лежав пiд купиною сухого очерету. Котрийсь шмiрак, можна сказати, пройшов по ньому маршем i не помiтив, а от своi чоботи Мiсько таки загубив у болотi. Із трощi вiн вийшов босий на день ранiше за мене, вийшов на Ішкiвський лiс, звiдки дiстався до села i там довiдався про загибель провiдника Корнила, Пластуна, Стодолi, Голого, Шпака, Лози i Сокола. Голий iз Шпаком теж проривалися на Драгоманiвку крiзь бiльшовицькi стiйки, але iх пострiляли. Провiдника Корнила, Пластуна, Стодолю й Лозу москалi винесли з очерету мертвими. Когось убили, а хтось у безвиходi застрiлився сам. Я бачив, як це зробив Пластун. – Всипа, – сказав Мiсько. – Маемо агента-внутрiшника. – Може, вони вистежили нас у трощi? – Нi, всипав хтось зi своiх. Те, що заразом впала криiвка на хуторi, де переховувався провiдник Шах, говорить про зраду. Ми разом подивилися один одному в очi. Прецiнь агентом мiг бути котрийсь iз нас. Але ми з Мiськом лише сумно всмiхнулися, розумiючи, що в цю хвилю обох навiдала одна й та сама думка. – Той, що приiхав на хутiр з бiльшовиками, ховав лице, – нагадав менi Мiсько. У мене давно не було сумнiву, що серед нас завiвся агент, але я мусив знати Мiськову думку. – Зажди! – спохопився я. – А що з Сiрком? – Вибач, забув сказати, – Мiсько запустив п’ятiрню у свого кудлатого чуба, поворушив пальцями. Дивна людська натура – я вiдчув у своему чубовi ласкавi пальцi Зоньки i теплий доторк ii грудей. – Сiрко теж вийшов. Куля зачепила йому руку, але не глибоко. Гак каже, що заживе, як на собацi. – У вiдсвiтах нафтовоi лампи на щетинястому обличчi Мiська ворухнулася блiда усмiшка. – Ти стрiчався з Гаком? – Так. Вiн сказав, що Сiрко нинi ховаеться в iхнiй криiвцi – з Гаком, Сумом i Дзiдзьом. – Файно, – мовив я i подумав, як багато залежить вiд слiпого випадку. Якось несподiвано провiдник Корнило вiдпровадив тодi з очерету Гака, Сума i Дзiдзя, оберiгши iх вiд облави. – А iхню криiвку не шукали? – спитав я. – Якби шукали, знайшли б, – сказав Мiсько. Вiд цих трьох пiдпiльникiв вiдводила пiдозру серйозна обставина – Сум був молодшим братом Стодолi, Гак доводився iм обом рiдним вуйком, а Дзiдзьо, котрий весь час був iз ними, нiяк не мiг опинитися на вантажiвцi, що приiжджала на Драгоманiвку. Ми з Мiськом не знали, що й думати. Але я сказав, що треба забрати Сiрка до себе. Нехай буде з нами замiсть Сокола, бо я йому вiрю, як самому собi. Мiсько погодився. А що далi? Ми залишилися погромленi без провiдникiв i лiнii зв’язку. Лiнiя була, але вона вже нiчого не вартувала пiд опiкою бiльшовицькоi агентури. Зв’язковий пункт над Стрипою розсипався на наших очах. – Треба шукати провiдника Буревiя, – сказав я. – Іншоi ради немае. Мiсько i тут погодився, додавши, що треба шукати i юду. Поки його не знайдемо, ми всi ходитимемо замiнованим полем iз зав’язаними очима. – Тому правда твоя, – сказав Мiсько, – без провiдника Буревiя, без СБ нам не обiйтися. Ми гомонiли, поки я не вичистив свiй автомат до воронового блиску. Потiм з’iли по ложцi меду, запили холодною водою i, не роздягаючись, полягали спати. Мiсько так рiвно дихав, наче вiдразу заснув, але згодом озвався у темрявi: – Скажи менi правду… Вiн трохи помовчав, вагаючись, i я думав, що Мiсько запитае мене про щось дуже важливе, думав, що його мучить якась недомовка або пiдозра. Але вiн спитав: – Ти… ти цiлувався iз Зонькою? Я теж витримав паузу, бо достоту не знав, чи це можна було назвати цiлуванням. – Нi, – була моя вiдповiдь. Пiд Мiськом заскрипiли прiчi, вiн перекинувся на другий бiк, тяжко зiтхнув. – А хiба що? – спитав я. – Нiчого. Так… Мiськовi, видно, стало нiяково за свою цiкавiсть, бо вiн швидко змiнив тему розмови: – Треба вийти на зв’язок з Буревiем. – Треба, – сказав я. – Займемося цим негайно. Потiм вiн заснув, а я ще лежав якийсь час iз розплющеними очима i чув, як надi мною розростаеться корiння чортополоху. – Шляк би його трафив! – вигукнув Мiсько крiзь сон. Не знаю, хто йому снився i кого вiн кляв. Адже Мiсько тодi й гадки не мав, що агент незабаром прийде до нього сам. 13 Я збираюся на побачення. Ще не знаю, чи менi пофортунить, але виряджаюся як досвiдчений кавалер. Йосип лежить на вузькому залiзному лiжку поверх сукняноi ковдри i крадькома, впiвока пантруе за мною. Вiн у теплих голубих кальсонах i такiй же натiльнiй кошулi, ноги босi, а руки складенi на грудях, як у небiжчика. Єдине, що Йосип схвалюе у моему гардеробi, – це сiрий вовняний светр «пiд шию» (бо теплий), поверх якого я зодягаю сiрий плащ i до всього, уявiть собi, натягую сiрий модерновий кашкет. Пальцi на грудях у Йосипа нервово сiпаються, вiн хотiв би дещо сказати, але минув той час, щоб робити менi зауваження чи давати поради. Насамкiнець я поглядаю у дзеркало, припасоване до дверцят шафи, з якого на мене дивиться трохи зухвалий, але серйозний, навiть дуже благонадiйний хлоп. Класик сказав би: хлопець хоч куди козак. Та я таким завжди був, але треба було Калiстратовi Кропивi написати про мене статтю, щоб це помiтили всi. Без реклами тяжко на свiтi жити. Якби шановна редакцiя ще вмiстила мою знимку, то я був би зiркою на все мiсто, не лише в цеху ремонту металургiйних печей, тобто в пеклi пiд кодовою назвою ЦРМП. Хто б мiг подумати, що статейка якогось Калiстрата Кропиви справить таке глибоке враження на гегемонiв iз нашого цеху. Замiсть вiдцуратися бандерiвця i викинути його зi свого трудового колективу, вони, як i Довбня, почали виявляти до мене надмiрну повагу. Ранiше, бач, думали, що коли чоловiк не п’е, не курить, не забивае з ними «козла», то вiн якийсь штунда чи несповна розуму, аж тут побачили, що справа набагато серйознiша. Де й дiлося розгнуздане панiбратство. Навiть Пашка Самохвалов, беручи приклад зi старших, почав звертатися до «дiда» на iм’я та по батьковi, а свiдок Єгови Йосип облишив навертати мене у свою вiру i взагалi став сторожко-мовчазним. Особливо менi подобався вахтер гуртожитку «дядя Коля», добродушний, завжди п’яненький, кривий на ногу чоловiк (казали, що вiн скалiчiв у ЦРМП i як компенсацiю отримав легку роботу вахтера), – вiдтепер, вiн, уздрiвши мене ще здалеку, пiдводився зi свого насидженого мiсця i пiдносив руку до скронi, вiддаючи честь, причому його важкий цiпок завжди гримав на пiдлогу. Зiзнаюся, така опiнiя мене потiшила, бо я зрозумiв, що в цьому мiстi на Днiпрi-Славутi ще не все втрачено, що пiд його чавунним панцером жеврiе козацька iскра. Це менi додало гумору, i я вирiшив ближчими вихiдними обходити все середмiстя у пошуках своеi долi, яка зашпорталася десь у сiмнадцятому столiттi. Уже рокiв триста буде, як вона, сердешна, зачепилася спiдницею за плiт чи, може, впала в Днiпро, а я ii кличу-викликаю i нiяк не можу докликатися. Вийди, вийди, доленько, iз води, визволь мое серденько iз бiди. Що тут не ясно? Замiсть долi вiд Днiпра тягне сирiстю, дме холодний вiтер. На головнiй вулицi вiн розвертаеться лобом до мене, жене назустрiч пожухле листя, пилюгу i смiття. Я пiднiмаю комiр плаща, але нiтрохи не iжачуся; навпаки, розправляю плечi i йду назустрiч вiтрюгану. Не нагинаю голову вперед, бо тодi неодмiнно закладу руки за спину, а це небезпечна для психiки звичка. Я залюбки випив би кави, але не хочу тривожити одну затишну мiсцину. Тому спершу йду на Головпошту. Менi, щоправда, нiхто не пише, як тому бiдному полковниковi, що не може дочекатися пенсii. Ну, менi до пенсii ще далеко, а який-небудь лист може надiйти «до запитання». Коли я виходив iз зони, то попередив усiх листовно, що оберу собi для проживання козацьке мiсто на Днiпрi, тож прошу писати на Головпошту «до запитання». Таким, як я, суворо заборонялося в’iжджати в Захiдну Украiну, Прибалтику i бiлоруську Гродненську область. Головпошта стоiть на довжелезному проспектi Ленiна, частина якого свого часу носила iм’я Гiтлера, а як воно далi буде – не знаю. Я заходжу сюди раз на два тижнi, аби мене менше запам’ятали. Нахиляюся до вiконечка у склянiй перегородцi, називаю прiзвище й чекаю, поки метушлива жiночка перегляне всi листи на мою лiтеру i, не пiдводячи голови, скаже, що нi, поки що нiчого немае. Але так було ранiше. Сьогоднi вона дiстае iз продовгуватого ящичка бiлий конверт i просить показати паспорт. Я зиркаю на адресу вiдправника i впiзнаю розгонистий почерк Юрка Паевського. Жук, мiй дорогий Жучок таки обiзвався. Ховаю конверт у кишеню плаща й виходжу на вулицю. Тепер треба знайти затишне мiсце, щоб спокiйно перечитати листа. Повертаюся спиною до вiтру i йду до найближчого скверика. Юрковi пiсля ув’язнення також було заказано в’iжджати до рiдного краю, але вiн, здаеться, перехитрив Президiю Верховного Совета i всю совiцьку каральну систему. Пiсля Воркути зголосився поiхати на шахти Донбасу, а звiдти гiрничим побитом перевiвся до шахтарського мiста в Галичинi. Тут, мабуть, посприяла ще й та пом’якшувальна обставина, що галицьке мiсто, окрiм пролетарськоi репутацii, мае благонадiйну назву – не Коломия, не Стрий i не Самбiр, а, прошу пана, ЧЕРВОНОГРАД. Юрка я зустрiв у Воркутлагу 1954-го на штрафнiй шахтi № 11. Цiею зоною якраз прокотилося повстання, яке душили, крiм усього, танками. Багато в’язнiв загинуло, на iхне мiсце приганяли етап за етапом, й одного ранку я побачив у штреку свого нового напарника. Ми з ним мусили штовхати вагонетки з вугiллям, бо коней в 11-й шахтi не було. Кiньми були ми: впираючись руками й ногами та вдихаючи на повнi легенi iдку пилюгу, пхали поперед себе важезнi вагони. Побачивши вперше Юрка, я сторопiв – з вигляду це був худесенький пiдлiток, який винувато дивився на мене запаленими сiрими очима: мовляв, вибачейте, панонцю, що такого вутлого хрущика поставили вам на пiдмогу. Його зболенi очi так поблимували на чорному вiд вугiльного пилу обличчi, що хлопчина нагадав менi загнаного в коробку жука. Тому я так i спитав: – А ти, жучок, як тут опинився? Вiн здригнувся. Пильно на мене примружився, потiм спитав: – Ви… Ви мене знаете? Виявилося, це було Юркове пiдпiльне псевдо – Жук. А через юний вiк його ласкаво називали Жучком. Згодом вiн розповiв менi iсторiю, яка може роздерти найчерствiшу душу. У пiдпiлля Юрко пiшов 1950-го, у той час, коли багато хто вже гарячково шукав виходу з нього – фатальне коло не те що звужувалося, а замикалося в невiдворотну пастку. Його матiнка, спецiальна зв’язкова окружних проводiв на псевдо Орися, вчителювала в селi Бабинi пiд Косовом. Коли нависла загроза арешту, вона вiддала молодшого дев’ятирiчного сина Андрiя в «чужi руки». Юрко добре пам’ятав, як мама привела iх на автобусну зупинку й сказала молодшому братиковi: «Зараз, Андрiйку, тебе забере чужа цьоця. Не бiйся, так треба». Справдi, пiдiйшла «чужа цьоця», мовчки взяла малого за руку i повела. Розгублений Андрiйко, спотикаючись, все озирався на маму, а вона не оглянулася жодного разу. Мабуть, боялася, що не витримае. Знала: бiльше Андрiйка вона не побачить[26 - У родинному архiвi Паевських донинi зберiгаеться останнiй лист Олександри Паевськоi (Орисi). У ньому вона звертаеться до своiх рiдних: «Найбiльш з усього правдоподiбна така можливiсть, що анi зi мною, анi з Ю. взагалi вже не будете бачитись. Це не е вислiв на вiтер або якiсь чорнi думки, лише реальна можливiсть, i з цим прошу числитись у своiх життевих плянах. Трудно! І такi, як ми, мусять бути, бо нас потрiбно. Може, скажете, чому якраз я пiшла цiею дорогою. Ще раз кажу: трудно, я ii давно обрала. Якщо вам важко, подумайте, що ви не однi… Щодо хлопчика… Якби хотiв хто взяти за свого, то вiддайте, я не вiдберу… Певне, вирiс син. Синку, будь чемний та послушний i молись за Ю.»]. Зi старшим, чотирнадцятирiчним Юрком, пiшла до лiсу. Хлопець був на сьомому небi, коли спецiально на нього пошили повстанський однострiй, видали двi гранати, автомат i пiстолет «зауер». Але стрiляти доводилося нечасто, бiльше сидiв у криiвцi. Жучок опанував друкарську машинку i строчив переважно на клавiшах. Часом друкував такi матерiали, до яких нiхто не мав доступу, окрiм найвищих провiдникiв. Маму вiн бачив рiдко, бо Орися постiйно вiдходила на завдання. Одного разу не з’являлася рiк, i всi думали, що вона загинула. У стосунках iз сином була сувора i стримана, як «чужа цьоця». Я собi так здогадуюся, що до лiсу Орися забрала Юрка не тому, що була нагальна потреба в його працi. Вона боялася, аби хлопець не заломився, потрапивши в лабети гебiстiв, адже вiн знав багатьох пiдпiльникiв, якi приходили по зв’язках до Орисi. Та пiсля тривалоi розлуки вона не втрималася i пригорнула синову голову до грудей. – Як тобi тут? – спитала. – Лiпше нiж де. – Голод не дошкуляе? – Нiц не дошкуляе, ото лишень бомки[27 - Бомки – гедзi.], – пожартував Жучок, щоб розвеселити маму. Але ii обличчя було кам’яне. – Чула-м, ти був у бою. Страшно було? – Не встиг i злякатися. Кулемети так сiкли дерева, що менi на голову впало сорочине гнiздо. – Я знала, що ти хоробрий у мене. – Андрiйка не видiли, мамо? – спитав Юрко. – Вiн у добрих людей. Колись ти його знайдеш. – Чому я? – Бо ти його старший брат. Жучок пробув у пiдпiллi трохи бiльше двох рокiв. У червнi 1952-го iх здав окружний провiдник СБ Клим. Запроданець час вiд часу викликав цiлi групи пiдпiльникiв на зустрiч, а там iх чекали засiдки. Групу Ненаситця, до якоi входили Орися i Жук, вiн закликав до озера Лебедин начебто на стрiчу з представником крайового проводу. Пiзнього червневого вечора вони спершу зустрiлися з Климом, якого Жучок добре знав. І хоча в охоронi окружного провiдника Безпеки були незнайомцi, нiкому й на гадку не спало його запiдозрити. Клим сказав, що спершу на стрiчу пiдуть друг Ненаситець i подруга Орися. Уже стемнiло, коли вони вiдiйшли. Жучок залишився з Кригою та Мироном. Обох переймав неспокiй, iм не подобалося, що пiдпiльникiв викликають нарiзно. Через пiвгодини Клим повернувся й наказав, аби з ним iшов Жук. Тут хлопцевi вперше щось зашкребло, i вiн здивовано запитав: – Хто я такий, аби мене викликав крайовий провiдник? – Напевно, тебе хочуть легалiзувати, – вiдповiв Клим. Та коли вони вiдiйшли далi, есбiст зненацька навiв на Жучка автомат i звернувся до нього на «ви»: – Друже Жук! Ви заарештованi! Клим ще якийсь час удавав вар’ята, що це, мовляв, формальна перевiрка СБ, оскiльки серед своiх завiвся агент. Але невдовзi з-за кущiв на Жучка налетiли гевали i скрутили йому руки сирицею. Клим невiдь-куди здимiв, а перевдягнутi в повстанцiв гебiсти заговорили по-своему. – Сколька iх там асталось? – Кажецца, двое. Зненацька неподалiк вдарили автоматнi черги, москалi попадали на землю, а Жучок так i лишився стояти, не знаючи, що йому краще – жити чи вмерти. Стрiлянина швидко вщухла, i вiн здогадався, що то вчинили спротив Крига й Мирон, але невдало. Привели ще зв’язаного Ненаситця, i iх двох, кинувши на кузов студебекера, повезли до обласного управлiння МГБ. Серед москалiв теж були вбитi, але вони не дуже тим переймалися. Дорогою до Станиславова один бугай нi сiло нi впало затягнув дурнувату пiсеньку, яка врiзалася Жучковi у пам’ять назавжди: «Пад городом Горькiм, где ясние зорькi, в рабочем пасьолке падруга живьот…» Мами тодi вiн нiде не побачив. Зустрiв ii наступного дня в пiдвальному коридорi, i вони встигли лише обмiнятися поглядами. Їх усiх повезли до Киева, Жучка з Ненаситцем конвоювали окремо до внутрiшньоi в’язницi МГБ на вулицю Короленка. – Затям, друже Жук, – пiймавши зручний момент, шепнув йому Ненаситець. – Якщо тебе привезли до Киева, то ти не простий повстанець. Ми тобою пишаемося. Цiлий рiк Жучка тримали в камерi-одиночцi, допитували, намагалися перевиховати. Вiн, як i всi достойники, говорив тiльки те, що кагебiстам було вiдомо й без нього, i весь час дивувався, чому його не розстрiляли вiдразу. Хто вiн такий, аби з ним оце стiльки возитися? Спершу думав, що його мають за «непростого повстанця», бо вiн друкував таемнi матерiали Органiзацii, а потiм здогадався, що нi – це через маму. Ним, його життям, вони шантажують Орисю, яка знала тут бiльше за всiх. Але Жучок був упевнений, що маму iм не зламати, i це тримало його на силi. Одного разу вони випадково зустрiлися в темному коридорi тюрми, коли маму вели з допиту. Обличчя ii було в синцях, губи розпухлi, але вона не ховала змордованого виду вiд сина, навпаки, подивилася на Жучка очима Богородицi i… всмiхнулася. 21 сiчня 1953-го, коли Жучковi виповнилося сiмнадцять, у Киевi вiдбувся закритий суд над чотирма бандерiвцями – Олександрою Паевською (Орисею), Юрiем Паевським (Жуком), Ненаситцем та Аскольдом. Вiйськову колегiю Верховного Суду СССР очолював сам заступник голови цього суду генерал-полковник Зар’янов. Йому допомагали двое спiвголiв-полковникiв Грязнов i Седих, а на додачу – глухонiмий адвокат Щепачiхiн та перекладач-скоморох Карташевський, котрий теж там був зайвий, бо на цьому судi нiхто нiкого не слухав. Я подивувався Юрковi-Жуку, як вiн усе те взяв собi на карб, запам’ятав посади та прiзвища, нiби мав твердий намiр колись зустрiтися з усiма суддями та пiдсудками й переговорити про цю справу заново. Коли я поцiкавився, як йому вдалося все те запам’ятати, Жучок викотив на мене здивованi очицi: – А як iнакше? Настане час, коли ми будемо судити iх, i в кого тодi спитаемо? Вони з мамою стояли по рiзнi кiнцi судовоi зали, тому не могли перекинутися анi словом, тiльки дивилися й дивилися одне на одного, знаючи, що бiльше не побачаться. У мами були чорнi западини попiд очима, зшерхлi покусанi губи, але ii великi, як у Богородицi, очi всмiхалися до Юрка. Навiть тодi, коли пролунав вирок – мамi, Ненаситцевi й Аскольду – розстрiл, йому, як неповнолiтньому, – двадцять п’ять рокiв суворого режиму, навiть тодi мама до Юрка всмiхнулася. Йому дали останне слово, та замiсть нього Жучок попросив лише дозволу попрощатися з матусею. Так i сказав: – Хтiв би-м з мамкою сi попрощати. – Што-о-о? – перепитав голова суду Зар’янов. – Он хочет прастiтца с матер’ю, – переклав тлумач Карташевський. – Нельзя! Увестi! Жучок, якби мав силу, зареготав би на всю залу. На якусь мить йому дуже цього хотiлося – голосно засмiятися iм в обличчя, щоб вони зацiпенiли вiд страху. Який розстрiл, якi двадцять п’ять рокiв ув’язнення, якщо вiн прожив усього лиш сiмнадцять! Вiн самими очима всмiхнувся до мами. Восьмого квiтня, уже пiсля смертi Сталiна, ii розстрiляли. Стратили також Ненаситця, Аскольдовi замiнили смертну кару на двадцять п’ять рокiв таборiв, а його, Юрка, запроторили у Воркуту. Пiд час хрущовськоi одлиги почали випускати в’язнiв, яким до засудження ще не виповнилося вiсiмнадцяти рокiв, i пiд цю категорiю потрапив Юрко Паевський – 1956-го його звiльнили. Нашi шляхи розiйшлися, та зрiдка я отримував листи вiд Жучка – спершу з Донбасу, а згодом iз «благонадiйного» Червонограда. Листуватися регулярно ми не могли, бо для в’язня е свiй лiмiт, а до того ж мене так часто перекидали iз зони на зону, що тi листи не завжди за мною встигали, а то й взагалi не доходили. Одного разу Жучок написав, що вже не працюе пiд землею, а влаштувався слюсарем у комунальному господарствi. Вiдтак повiдомив, що одружився зi славною дiвчиною Дариною, потiм Бог послав iм одну доньку, другу, третю, i так на кожну радiсну подiю припадало менi по одному листу вiд Юрка. Справдив вiн й одну заповiтну мрiю – вiдшукав свого молодшого брата Андрiя, щоправда, пiд чужим прiзвищем, але знайшов! Мама на небi всмiхнулася. Знаючи, що всi нашi листи «пiд опiкою», Юрко навчився писати зрозумiлою тiльки для мене мовою. Про своi iншi заповiтнi цiлi вiн писав, що iх лишилося двi – знайти оте мiсце i подивитися в очi Симоновому сину. Про це Юрко часто говорив менi ще на зонi, тому було зрозумiло, що вiн узяв собi за мету знайти мiсце поховання матусi та вiдшукати юду, себто зрадника Клима, щоб подивитися йому в очi. Обидвi цiлi були недосяжнi, принаймнi в найближчi роки, але я вiдповiдав Юрковi, що на все воля Господня й iнодi в життi стаеться таке, чого не сягае людська уява. Примостившись у скверику на холоднiй лавi, я спершу уважно оглядаю конверт, особливо на смугах заклеювання, шукаючи слiдiв чужого втручання. Але нiчого такого не помiчаю. Чи вже навчилися це робити майстернiше, чи стомилося недремне око? Юрко навмисне пише такими закарлюками i слiвцями, щоб читальник чужих листiв добряче попомучився над розшифруванням його тайнопису. Спершу вiн оспiвуе свое благонадiйне мiсто Червоноград, яке, спекавшись староi шляхетськоi назви Кристинопiль, розбудовуеться разом з вугiльними копальнями, потiм переходить до своеi скромноi особи, яка трудиться на благо цього червоного града. Я цiную його почуття гумору, схвалюю в’iдливий реверанс у бiк можливого цензора, та за цими бадьорими рядками бачу не зразкового трудiвника червоноградського комунгоспу, а зденервованого пiдлiтка з чорним вiд вугiльного пилу обличчям i запаленими очима, у яких свiтиться два його найпалкiших бажання – вiдшукати матусину могилу i знайти перевертня Клима. Зрештою Юрко Паевський i сам знову нагадуе в листi, що не вiдмовився вiд давнiх двох цiлей, якi не дають спокою i вже стали для нього, як кажуть, iдеею фiкс, бо вiн часто ловить себе на тому, що може пiвдня проходити кiмнатою вiд стiни до стiни, заклавши руки за спину. «Хто-хто, а ви, друже, добре знаете це ходiння». Юрко теж усвiдомлюе, що двi його цiлi – це справа далекоi перспективи, тому треба берегти здоров’я, щоб дожити до тих днiв. Але здоров’я пiдупадае, останнiм часом пiдводять очi, i «ви, друже, чи й упiзнали б мене в окулярах, якi начепив я на свого цiкавого носа». Жук переходить на мою скромну персону, розпитуе, як ведеться iстинному козачинi в козацькому мiстi, чи е ще пороги на Днiпрi, чи зберiгся отой, що звався Ненаситець, i чи не знайшов я собi козачку з такою плахтою, що пiд неi можна сховатися вiд усього свiту. Якщо нi, то треба поквапитися, бо нiчого немае лiпшого за родину. Погрiвшись бiля Юркового листа, я ховаю його у спiдню кишеню плаща i ще якийсь час прислухаюся до голосу свого молодшого друга, якого не бачив майже двадцять рокiв. Особливо менi подобаеться його порада знайти козачку з широкою плахтою. Наче це десять копiйок, якi можна знайти на дорозi. Одначе я не можу нехтувати настановою свого досвiдченого друга, хай i молодшого на чотирнадцять лiт. Тому пiдводжуся з нагрiтого мiсця i йду прямiсiнько на «п’ятачок», де бiдовi «цьоцi» торгують квiтками. Вибираю п’ять розкiшних бiлих хризантем i, нiяковiючи, вирушаю навпроти вiтру. Вiн дме менi просто в обличчя, сердито лопотить слюдою, намагаючись вирвати з рук букет. Я не йду, ноги самi заносять мене в одну теплу мiсцину, де немае холоду й вiтру. І людей тут ще мало, тому я рiшуче пiдходжу до шинкваса, нахиляюся вперед, сором’язливо простягаю хризантеми i тихенько вiтаюся: – Слава Ісусу Христу! 14 Мене iз Сiрком ледве шляк не трафив, коли Мiсько зробив зiзнання. Ми були вже втрьох у криiвцi через три днi пiсля того, як я до неi прибився. Уже наступного дня, щоб вийти на провiдника Буревiя, ми з Мiськом пiшли в рiзнi боки шукати зв’язку, але повернулися нi з чим. Зв’язки були порванi, пункт над Стрипою розвалився. Тiльки й того, що я привiв до криiвки Сiрка, одного iз трьох щасливцiв, що вийшли живими з трощi. Може, це був знак згори, аби ми залишалися втрьох. Сiрко, який умiв колекцiонувати бувальщини, i тут цiкавiше за нас розповiв про свiй вихiд з очерету. Виявляеться, вiн, скурвий син, не голодував i не ловив дрижакiв ночами, бо, скориставшись собачим нюхом, вiдразу пропустив облавникiв мимо себе, а тодi повернувся на мiсце нашого постою, звiдки нас щойно викурили. Тут спокiйно собi запасся харчами, прихопив теплого коца i далi вже переховувався на сухому, не знаючи голоду й холоду. Конец ознакомительного фрагмента. notes Виноски 1 СБ – служба безпеки ОУН. 2 «Емпiй» – нiмецький автомат MP. 3 Ідеться про правник украiнських нацiоналiстiв, який забороняв iм вживати алкоголь. 4 Тобто ОУН. 5 Стрих – горище. 6 «Папашка» або «пепешка» – автомат ППШ. 7 Шмiраки – покидьки. Так зневажливо називали енкаведистiв. 8 Внутрiшник – зрадник iз середовища пiдпiльникiв, завербований агент. 9 Цофнутися – вiдiйти, вiдступити. 10 На пiвдень. 11 Розстрiльна – стрiлецька шеренга. 12 СВТ – самозарядна гвинтiвка Токарева. 13 Цингель – спускова скоба. 14 Пайдьошники – ще одна назва московських зайд. 15 Шувар – аiр, лепеха. 16 Мазепинка – кашкет вояка УПА. 17 Крiс – рушниця. 18 Всипа – зрада, сипати – видавати. 19 Опасок – тут портупея. 20 Варги – губи. 21 Рондель – сковорода. 22 Мидниця – велика миска. 23 Пивниця – льох, погрiб. 24 Залiзко – праска. 25 Прiчi – нари. 26 У родинному архiвi Паевських донинi зберiгаеться останнiй лист Олександри Паевськоi (Орисi). У ньому вона звертаеться до своiх рiдних: «Найбiльш з усього правдоподiбна така можливiсть, що анi зi мною, анi з Ю. взагалi вже не будете бачитись. Це не е вислiв на вiтер або якiсь чорнi думки, лише реальна можливiсть, i з цим прошу числитись у своiх життевих плянах. Трудно! І такi, як ми, мусять бути, бо нас потрiбно. Може, скажете, чому якраз я пiшла цiею дорогою. Ще раз кажу: трудно, я ii давно обрала. Якщо вам важко, подумайте, що ви не однi… Щодо хлопчика… Якби хотiв хто взяти за свого, то вiддайте, я не вiдберу… Певне, вирiс син. Синку, будь чемний та послушний i молись за Ю.» 27 Бомки – гедзi. Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/shklyar_vasil/troscha