Вiдьмак. Меч призначення
Анджей Сапковський


Вiдьмак #2
Вiд подорожi до подорожi, вiд пригоди до пригоди вiдьмак Геральт дедалi частiше помiчае, що в колись звичному свiтi князiвських iнтриг i сiльських вiйтських та мужицьких хитрощiв, якi iнколи таки вилазили боком iх авторам, стае аж занадто багато зла й ненавистi. Анi люди, анi представники давнiх рас не бажають шукати компромiси i мирно спiвiснувати. «З усiею куртуазнiстю» тепер здiйснюються жорстокi вбивства заради золота чи дiлянки землi. Це зло притягуе зло ще бiльше: нiльфгардський король починае вiйну, якоi свiт iще не знав. І бути осторонь вiдьмаку не вдасться, бо тепер у нього з’явилася прийомна дитина – маленька зеленоока Цiрi.





Анджей Сапковський

Вiдьмак. Меч призначення



© Andrzej Sapkowski, Warszawa, 2014

© CD PROJEKT S.A., карта, обкладинка

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016




Межа можливого





І


– Не вийде звiдти, кажу ж вам, – промовив прищавий, упевнено киваючи. – Уже година з чвертю, вiдколи туди залiз. Уже по ньому.

Мiщани, з’юрмившись серед руiн, мовчали, вдивляючись у зяючий чорний отвiр у руiнах – напiвзавалений вхiд до пiдземелля. Товстун у жовтому кубраку переступив з ноги на ногу, вiдкашлявся й стягнув з голови м’ятий берет.

– Почекаймо ще, – сказав, обтираючи пiт з рiдких брiв.

– Чого? – чмихнув прищавий. – Там, у льохах, василiск сидить, чи ви, войте, забули? Хто туди входить, тому гаплик. Чи мало там людей загинуло? То чого нам чекати?

– Але ж ми домовлялися, – невпевнено буркнув товстун. – Як же воно?

– Із живим ви, войте, домовлялися, – заговорив товариш прищавого, велетень у шкiряному рiзницькому фартусi. – А зараз вiн мертвий, це точнiсiнько, наче сонце на небi. Наперед було вiдомо, що на погибель iде, як й отi iншi. Вiн же навiть без дзеркала полiз, з мечем тiльки, а без дзеркала василiска не забити, кожен про те зна.

– Заощадили ви грошики, войте, – додав прищавий. – Бо й платити за василiска нема кому. Тож спокiйнiсiнько йдiть собi додому. А коня та речi чаклуна ми вiзьмемо, чого добру пропадати.

– Ага, – сказав рiзник. – Кобилка файна, та й в’юки незле напханi. Заглянемо, що там усерединi.

– Як же воно? Шановнi?

– Мовчiть, войте, i не втручайтеся, бо гуля вискочить, – застерiг прищавий.

– Файна кобилка, – повторив рiзник.

– Облиш того коня у спокоi, любчику.

Рiзник повiльно повернувся у бiк чужинця, який вийшов з-за муру, з-за спин людей, якi з’юрмилися навколо входу до льоху.

Чужак мав кучеряве густе каштанове волосся, брунатну тунiку поверх пiдбитого ватою каптану, високi iздовi чоботи. І жодноi зброi.

– Вiдiйди вiд коня, – повторив уiдливо. – Бо що воно? Чужий кiнь, чужi в’юки, чужа власнiсть, а ти пiднiмаеш на неi своi каправi очиська, тягнеш до неi своi паршивi лапи? Чи так годиться?

Прищавий, потроху засовуючи руку за пазуху куртки, глянув на рiзника. Рiзник кивнув, повiв пiдборiддям у бiк групи, i звiдти вийшло ще двiйко: кремезних, коротко стрижених. Обидва мали палицi, такi, якими на рiзницi глушать тварин.

– І хто ви такий, – запитав прищавий, не виймаючи руку з-за пазухи, – щоби патякати, що годиться, а що нi?

– Нема тобi до того дiла, любчику.

– Зброi не носите.

– Правда. – Чужак посмiхнувся ще уiдливiше. – Не ношу.

– Це недобре. – Прищавий вийняв руку з-за пазухи, разом iз довгим ножем. – Це дуже недобре, що не носите.

Рiзник також витягнув ножа, великого, наче мисливський корд. Тi двое ступили уперед, пiднiмаючи палицi.

– Не мушу носити, – сказав чужак, не рухаючись iз мiсця. – Моя зброя зi мною ходить.

З-за руiн м’яким упевненим кроком вийшли двi молодi дiвчини. Натовп одразу розступився, вiдсахнувся, порiдшав.

Обидвi дiвчини посмiхнулися, блискаючи зубами, примружуючи очi, з кутикiв яких бiгли до вух широкi синi смуги татуювань. На мiцних стегнах, що виднiли з-пiд рисячих шкiр, та на голих зграбних руках вище кольчужних рукавичок грали м’язи. З-за плечей, також захищених кольчугами, стирчали рукiв’я шабель.

Прищавий повiльно зiгнув колiна, опустив ножа на землю.

Із дiри в руiнах почувся стукiт камiння, хрускiт, пiсля чого з темряви виринули долонi й вчепилися у вищерблений край муру. За долонями з’явилися – по черзi – голова iз бiлим, припорошеним цегляним пилом волоссям, блiде обличчя, рукiв’я меча, що виднiло з-за плеча.

Натовп загудiв.

Бiловолосий, горблячись, витягнув з дiри щось дивне, чудернацьке тiло, вишмаруване у просякнутому кров’ю пилу. Тримаючи створiння за довгий ящiрковий хвiст, вiн мовчки кинув його пiд ноги товстому войту. Вiйт вiдскочив i перечепився об повалений фрагмент муру, дивлячись на закривавлений пташиний дзьоб, перетинчастi крила й серповиднi кiгтi на вкритих лускою лапах. На роздуте горло, колись кармiнове, а зараз – брунатно-руде. На шклистi, запалi очi.

– Оце – василiск, – сказав бiловолосий, обтрушуючи штани вiд куряви. – Вiдповiдно до умови. Моi двiстi лiнтарiв, якщо ваша ласка. Чесних лiнтарiв, не пообрiзуваних. Попереджаю – я перевiрю.

Вiйт тремтячими руками вигрiб капшук. Бiловолосий роззирнувся, на мить зупинив погляд на прищавому, на ножi, що лежав у того бiля ноги. Подивився на чоловiка у брунатнiй тунiцi, на дiвчат у рисячих шкiрах.

– Як завжди, – сказав, виймаючи капшук iз тремтячих рук вiйта. – Ризикую для вас шиею за малий грош, а ви тим часом пiдбираетеся до моiх речей. Нiколи, най вас зараза, не змiнитеся.

– І пальцем не торкнулися, – замимрив рiзник. Тi двое iз палицями давно розчинилися у натовпi. – І пальцем ваших речей не торкнулися, пане.

– Я дуже радий, – посмiхнувся бiловолосий. Побачивши його посмiшку, що, наче рана, розквiтла на блiдому обличчi, натовп почав швиденько розходитися. – І тому, братику, тебе я також i пальцем не торкнуся. Пiдеш собi з миром. Але пiдеш швидесенько.

Прищавий, задкуючи, намагався вiдступити. Прищi на його раптом зблiдлому обличчi стали до бридкого помiтними.

– Гей, почекай, – сказав до нього чоловiк у брунатнiй тунiцi. – Я про дещо забув.

– Про що… пане?

– Ти вийняв проти мене ножа.

Вища з дiвчат раптом гойднулася на широко розставлених ногах, крутнулася у стегнах. Шабля, невiдомо коли вийнята, рiзко свиснула у повiтрi. Голова прищавого пiдлетiла вгору й по дузi, впала до зяючого отвору льоху. Тiло пласко й важко, наче зрубане дерево, гепнулося помiж покришеноi цегли. Натовп одноголосо заверещав. Друга дiвчина, iз долонею на рукiв’i, спритно обернулася, захищаючи тили. Не було потреби. Натовп, штовхаючись i спотикаючись об руiни, щосили втiкав до мiста. На чолi, пiдстрибуючи, гнав вiйт, лише на кiлька саженiв випереджаючи величезного рiзника.

– Красивий удар, – холодно прокоментував бiловолосий, долонею в чорнiй рукавичцi заслоняючи очi вiд сонця. – Красивий удар зеррiканською шаблею. Схиляю чоло перед вправнiстю та вродою вiльних воiтельок. Я – Геральт iз Рiвii.

– А я, – незнайомець у брунатнiй тунiцi вказав на тьмяний герб на грудях, на якому було зображено рядок iз трьох чорних птахiв на тлi одноманiтно-золотого поля, – Борх Три Галки. А це моi дiвчата, Тея i Вея. Так я iх зву, бо на iхнiх справжнiх iменах можна язик собi вiдгризти. Обидвi, як ти слушно зауважив, е зеррiканками.

– Здаеться менi, дякувати треба за коня i речi саме вам. Тож – дякую вам, воiтельки. Дякую i вам, пане Борху.

– Три Галки. І давай без того «пана». Чи тебе щось затримуе у тiй мiсцинi, Геральте iз Рiвii?

– Аж нiяк.

– Чудово. Маю пропозицiю – недалеко звiдси, на розстанi до рiчного порту, е шинок. Зветься вiн «Пiд Задумливим Драконом». Тамтешня кухня не мае собi рiвнi у всiй околицi. Я саме збираюся туди, сподiваючись на вечерю та ночiвлю. Було б добре, якби ти захотiв скласти менi компанiю.

– Борху. – Бiловолосий вiдвернувся вiд коня й глянув у яснi очi незнайомця. – Я не хотiв би, щоб мiж нами вкралися якiсь недомовленостi. Я – вiдьмак.

– Я здогадався. А сказав ти це таким тоном, наче мовив: «Я – прокажений».

– Є такi, – сказав Геральт повiльно, – хто волiв би компанiю прокажених, анiж товариство вiдьмака.

– Є i такi, – засмiявся Три Галки, – якi волiли б вiвцю, анiж дiвчину. Що ж, можна лише iм поспiвчувати, тим i iншим. Повторюю пропозицiю.

Геральт стягнув рукавичку й потиснув простягнену йому долоню.

– Приймаю, тiшуся з нового знайомства.

– Тож у дорогу, бо щось я зголоднiв!




ІІ


Шинкар протер ганчiркою зашкарублi дошки столу, вклонився й посмiхнувся. Не мав двох переднiх зубiв.

– Та-ак… – Три Галки якусь на мить вдивлявся у закiптюжену стелю й у павукiв, якi там дурiли. – Спершу… Спершу пива. Щоб двiчi не ходити – цiле барильце. А до пива… Що ти можеш запропонувати до пива, любчику?

– Сир? – ризикнув шинкар.

– Нi, – скривився Борх. – Сир буде на десерт. До пива ми хочемо чогось кислого й гострого.

– Слухаюся. – Шинкар посмiхнувся ще ширше. Два переднi зуби були не единими, яких йому бракувало. – Вугорки iз часником в олii та оцтi або ж маринованi стручки зеленоi паприки…

– Оце дiло. І те, й те. А потiм юшки, такоi, як я колись тут iв, плавали у нiй рiзнi молюски, рибки й iнше смаковите смiття.

– Юшка бокорашiв?

– Саме так. А потiм печене ягня iз цибулею. А потiм копу ракiв. Кропу кинь до горнятка, скiльки влiзе. А тодi – овечий сир i салат. А тодi подивимося.

– Слухаюся. Для всiх чотири, значиться, рази?

Вища зеррiканка заперечливо похитала головою, промовисто поплескала себе по талii, обтягненiй тiсною лляною сорочкою.

– Я й забув. – Три Галки пiдморгнув Геральту. – Дiвчата дбають про фiгури. Пане господарю, ягнятину тiльки нам двом. Пиво давай зараз, разом iз тими вугорками. А з рештою – хвильку зачекай, аби не вихололо. Ми сюди не жерти прийшли, а статечно спiлкуватися.

– Розумiю. – Шинкар уклонився знову.

– Метикуватiсть при твоему фаховi – справа важлива. Дай-но руку, любчику.

Брязнули золотi монети. Корчмар роззявив рота до межi можливого.

– Це не завдаток, – повiдомив Три Галки. – Це – згори. А тепер iди собi на кухню, добра людино.

В альковi було тепло. Геральт розстiбнув пояс, стягнув каптан i закатав рукави сорочки.

– Бачу, – сказав, – що вiд браку готiвки ти не потерпаеш. Живеш iз привiлеiв лицарського стану?

– Почасти, – усмiхнувся Три Галки, не вдаючись у подробицi.

Вони швидко впоралися з вугорками й чвертю барильця. Обидвi зеррiканки також не жалiли для себе пива, обидвi ж помiтно повеселiшали. Шепотiлися собi про щось. Вея, та, що була вищою, раптом вибухнула коротким гортанним смiхом.

– Дiвчата загальною розмовляють? – тихо запитав Геральт, слiдкуючи за ними краем ока.

– Слабенько. І вони не балакучi. Що й добре. Як тобi отой суп, Геральте?

– М-м…

– Вип’емо.

– М-м…

– Геральте. – Три Галки вiдклав ложку й елегантно чхнув. – Повернiмося на хвильку до нашоi дорожньоi розмови. Я зрозумiв, що ти, вiдьмаче, подорожуеш з одного кiнця свiту на iнший його кiнець, а дорогою, якщо трапляеться якась потвора, ii убиваеш. І з того маеш грош. У цьому полягае вiдьмачий фах?

– Бiльш-менш.

– А бувае так, що тебе кудись викликають спецiально? На, скажiмо, спецiальне замовлення. Тодi що – ти iдеш i його виконуеш?

– Залежить вiд того, хто викликае i навiщо.

– І – за скiльки?

– Це також. – Вiдьмак стенув плечима. – Усе дорожчае, а жити треба, як говорила одна моя знайома чарiвниця.

– Доволi вибiрковий пiдхiд, дуже практичний, я б так сказав. Але ж у цьому корiниться якась iдея, Геральте. Конфлiкт сил Порядку iз силами Хаосу, як говорив один мiй знайомий чарiвник. Я уявляв собi, що ти виконуеш мiсiю, борониш людей вiд Зла, завжди i всюди. Без рiзницi. Стоiш на одному з бокiв частоколу.

– Сили Порядку, сили Хаосу. Страшенно гучнi слова, Борху. Ти конче хочеш поставити мене на якийсь бiк частоколу у конфлiктi, який, повсюдно вважаеться, е вiчним, таким, що розпочався задовго до нас i триватиме, коли нас давно вже не буде. На чиему боцi коваль, який пiдковуе коней? Наш шинкар, який, власне, бiжить сюди iз казаном баранини? Що, на твою думку, розмежовуе Хаос та Порядок?

– Це дуже проста справа. – Три Галки глянув йому просто у вiчi. – Те, що являе собою Хаос, е загрозою, е агресивною стороною. А порядок – це сторона, якiй загрожують, яка потребуе захисту. Потребуе захисника. А, вип’емо. І беремося за ягня.

– Слушно.

Зеррiканки, якi дбали про форми, зробили перерву в iжi, яку заповнили питтям у прискореному темпi. Вея, схилившись до плеча товаришки, знову щось шепотiла, торкаючись косою поверхнi столу. Тея, нижча, засмiялася голосно, весело мружачи татуйованi повiки.

– Так, – сказав Борх, обгризаючи кiстку. – Продовжимо розмову, якщо дозволиш. Я зрозумiв, що ти не надто хочеш ставати по якийсь бiк Сил. Ти виконуеш свою роботу.

– Виконую.

– Але конфлiкту Хаосу й Порядку ти не уникнеш. Хоч ти й зробив оте порiвняння, ти не коваль. Я бачив, як ти працюеш. Входиш до пiдземелля у руiнах i виносиш звiдти посiченого василiска. Є, любчику, рiзниця мiж пiдковуванням коней i вбиванням василiскiв. Ти сказав, що як плата достойна, то рушиш на край свiту й прикiнчиш те створiння, на яке тобi вкажуть. Наприклад, лютий дракон спустошуе…

– Поганий приклад, – сказав Геральт. – Бач, одразу заважають тобi отi Хаос i Порядок. Бо драконiв, якi, безсумнiвно, представляють Хаос, я не вбиваю.

– Як це? – Три Галки облизав пальцi. – Нiчого собi! Адже серед потвор дракон чи не найвреднiший, найжорстокiший i найлихiший. Мерзотнiший за iнших гад. Нападае на людей, палить вогнем i викрадае тих, ну, дiвиць. Мало ти розповiдей чув? Бути не може, щоб ти, вiдьмак, не мав на своему рахунку пари драконiв.

– Я не полюю на драконiв, – сказав Геральт сухо. – На вилохвостiв – так. На ослизгiв. На лiтавиць. Але не на драконiв, хоч зелених, хоч чорних чи червоних. Просто вiзьми до уваги.

– Ти мене здивував, – сказав Три Галки. – Ну, добре, я узяв до уваги. Зрештою, досить нам про драконiв, бачу на горизонтi щось червоне, i це напевне нашi раки. Вип’емо!

Вони iз хрустом ламали зубами червонi панцирi, висмоктували бiле м’ясо. Солона вода, щипаючи, стiкала iм аж на зап’ястки. Борх наливав пиво, вже шкрябаючи ковшем по дну барильця. Зеррiканки розвеселилися ще бiльше, обидвi розглядалися по корчмi, зловiсно посмiхаючись, вiдьмак був упевнений, що вони шукали лише оказii для скандалу. Три Галки, схоже, теж це помiтив, бо раптом погрозив раком, якого тримав за хвоста. Дiвчата захихотiли, а Тея, склавши губи наче для поцiлунку, пiдморгнула – на ii татуйованому обличчi це справляло жахливе враження.

– Дикi вони, наче лiсовi кiшки, – буркнув Три Галки до Геральта. – Треба за ними пильнувати. У них, любчику, шух-фух – i на пiдлозi, невiдомо звiдки, купа кишок. Але – вартi вони будь-яких грошей. Аби ти знав, що вони вмiють…

– Знаю, – кивнув Геральт. – Не знайти кращого ескорту. Зеррiканки – природженi войовницi, з дитинства привченi до битви.

– Не про те кажу. – Борх виплюнув на стiл ракову клешню. – Я мав на увазi, якi вони у лiжку.

Геральт неспокiйно кинув оком на дiвчат. Обидвi усмiхалися. Вея блискавичним, майже непомiтним рухом сягнула до миски. Дивлячись на вiдьмака примружившись, iз трiском розгризла панцир. Губи ii блищали вiд солоноi води. Три Галки задоволено ригнув.

– Значить, Геральте, – сказав вiн, – ти не полюеш на драконiв, зелених та iнших кольорових. Я узяв те до вiдома. А чому, якщо можна запитати, говориш тiльки про цi три кольори?

– Чотири, якщо бути точним.

– Ти казав про три.

– Тебе цiкавлять дракони, Борху. Якась особлива причина?

– Нi. Виключно цiкавiсть.

– Ага. Із тими кольорами – це так заведено описувати драконiв. Хоча опис той не точний. Дракони зеленi, найпопулярнiшi, скорiше сiруватi, наче звичайнi ослизги. Червонi i справдi червонуватi чи цеглястi. Великих драконiв темно-брунатного кольору називають чорними. Найрiдкiснiшi – це бiлi дракони. Я таких нiколи не бачив. Водяться на далекiй Пiвночi. Так кажуть.

– Цiкаво. А знаеш, про яких ще драконiв я чув?

– Знаю. – Геральт ковтнув пива. – Про тих самих, про яких чув i я. Про золотих. Таких немае.

– На якiй пiдставi ти таке стверджуеш? Бо нiколи iх не бачив? Але ж i бiлого ти нiколи не бачив.

– Не в тому рiч. За морями, в Офiрi та Зангвебарi, е бiлi конi у чорну смужку. Їх я також нiколи не бачив, але знаю, що вони iснують. А золотий дракон – це створiння мiфiчне. Легендарне. Як-то фенiкс, наприклад. Фенiксiв i золотих драконiв немае.

Вея, спершись на лiктi, дивилася на нього з цiкавiстю.

– Мабуть, ти знаеш, що говориш, бо ти ж – вiдьмак. – Борх налив собi пива з барильця. – Утiм, здаеться менi, що кожна легенда повинна на щось спиратися. А в основу того щось таки покладено.

– Покладено, – пiдтвердив Геральт. – Частiше за все – марення, прагнення, туга. Вiра, що немае меж можливому. А часом – випадок.

– Власне, випадок. Може, колись був золотий дракон, одноразова, неповторна мутацiя?

– Якщо воно так i було, то спiткала його доля усiх мутантiв. – Вiдьмак вiдвернувся. – Вiн надто вiдрiзнявся, аби вижити.

– Ха, – сказав Три Галки, – тепер ти заперечуеш закони природи, Геральте. Мiй знайомий чарiвник сказав би, що в природi будь-яка iстота мае свое продовження i виживае – в той чи iнший спосiб. Кiнець одного – це початок iншого, немае межi можливостям, принаймнi природа таких не вiдае.

– Великим оптимiстом був твiй знайомий чарiвник. Тiльки одного вiн i не взяв до уваги: помилок, якi робить природа. Або тi, хто з нею граються. Золотий дракон та iншi подiбнi до нього мутанти, якщо й iснували, вижити не могли. Бо на перешкодi iм стала дуже природна межа можливостей.

– І яка ж то межа?

– Мутанти, – м’язи на щелепах Геральта здригнулися сильнiше, – мутанти стерильнi, Борху. Тiльки у легендах може вижити те, що не може вижити у природi. Тiльки легенда й мiф не знають меж можливого.

Три Галки мовчав. Геральт глянув на дiвчат, на iхнi обличчя, що раптом посерйознiшали. Вея несподiвано нахилилася у його бiк, обiйняла за шию твердою, м’язистою рукою. Вiн вiдчув на щоцi ii губи, мокрi вiд пива.

– Люблять тебе, – повiльно промовив Три Галки. – Хай мене покрутить, вони тебе люблять.

– І що у тому дивного? – смутно посмiхнувся вiдьмак.

– Нiчого. Але це треба обмити. Господарю! Друге барильце!

– Не шалiй. Найбiльше – жбан.

– Два жбани! – проревiв Три Галки. – Тее, я мушу на хвильку вийти.

Зеррiканка встала, пiдняла з лавки шаблю, провела по залi тужливим поглядом. Хоча мить тому кiлька пар очей, як зауважив вiдьмак, недобре поблискували, роздивляючись товстий капшук, нiхто не наважився вийти услiд за Борхом, який, похитуючись, iшов до виходу. Тея стенула плечима й пiшла за працедавцем.

– Як твое справжне iм’я? – запитав Геральт ту, яка зосталася бiля столу.

Вея блиснула бiлими зубами. Їi сорочка була трохи розшнурована, майже до меж можливого. Вiдьмак не сумнiвався, що то черговий привiд для провокацii когось iз зали.

– Альвеаенерле.

– Красиво.

Вiдьмак був упевнений, що зеррiканка зробить скромне личко i пiдморгне йому. Не помилився.

– Вея?

– Гм?

– Чому ви iдете iз Борхом? Ви, вiльнi воiтельки? Можеш пояснити?

– Гм.

– Що – гм?

– Вiн… – Зеррiканка, морщачи чоло, добирала слова. – Вiн е… Най… красивший.

Вiдьмак покивав. Критерii, на пiдставi яких жiнки оцiнювали привабливiсть чоловiкiв, не вперше видалися йому загадковими.

Три Галки ввалився до алькова, зашнуровуючи штани, голосно вiддавав накази корчмарю. Тея, яка трималася на два кроки позаду, вдаючи знуджену, роззиралася по корчмi, а купцi й бокорашi старанно уникали ii погляду. Вея висмоктала чергового рака, раз за разом кидаючи на вiдьмака промовистi погляди.

– Я замовив ще по вугрю, цього разу – печеному. – Три Галки важко сiв, побрязкуючи незастебнутим поясом. – Намучився я з тими раками й трохи зголоднiв. І я домовився про твою ночiвлю, Геральте. Немае сенсу блукати поночi. Ще порозважаемося. Ваше здоров’я, дiвчата!

– Вассехель! – сказала Вея, салютуючи йому кубком.

Тея моргнула й потягнулася, причому чималий бюст, всупереч Геральтовим очiкуванням, не роздер сорочку.

– Порозважаемося. – Три Галки перехилився через стiл i ляснув Тею по сiдницях. – Порозважаемося, вiдьмаче. Гей, господарю! Давай сюди!

Шинкар жваво пiдбiг, витираючи руки об фартух.

– Знайдеться у тебе дiжа? Така, для прання, солiдна й велика?

– Наскiльки велика, пане?

– На чотири особи.

– На… чотири… – Корчмар роззявив рота.

– На чотири, – пiдтвердив Три Галки, добуваючи з кишенi напханий капшук.

– Знайдеться. – Шинкар облизнув губи.

– Чудово, – засмiявся Борх. – Накажи винести ii нагору, до моеi кiмнати й наповнити гарячою водою. Швидесенько, любчику. І пива накажи туди принести, тi три жбани.

Зеррiканки захихотiли й одночасно пiдморгнули.

– Яку бажаеш? – запитав Три Галки. – Га? Геральте?

Вiдьмак почухав потилицю.

– Знаю, що вибрати важко, – сказав iз розумiнням Три Галки. – Я i сам часом маю з тим клопiт. Добре, розберемося у дiжцi. Гей, дiвчата! Допоможiть менi пiднятися по сходах!




ІІІ


На мосту був заслiн. Дорогу загороджувала довга солiдна балка, посаджена на дерев’янi козла. Перед нею i за нею стояли алебардники у шкiряних, оббитих залiзом куртках i кольчужних капюшонах. Над заслоном важко вилася пурпурна хоругва зi знаком срiбного грифа.

– Що за дурня? – здивувався Три Галки, пiд’iжджаючи ступою поближче. – Немае проiзду?

– Глейт е? – запитав найближчий алебардник, не виймаючи з рота прутика, якого жував – невiдомо, чи то вiд голоду, чи щоб згаяти час.

– Який глейт? То що, мор? А може, вiйна? За чиiм наказом блокуете шлях?

– Короля Недамiра, пана Кайнгорна. – Стражник пересунув прутик у протилежний кутик рота й вказав на хоругву. – Без глейту в гори не можна.

– Ідiотизм якийсь, – сказав Геральт змученим голосом. – Це ж аж нiяк не Кайнгорн, але Холопiльський край. Це Холопiлля, не Кайнгорн стягуе мито з мостiв на Браа. Що мае до того Недамiр?

– Не мене питайте. – Стражник виплюнув прутик. – Не моя справа. Менi аби глейти перевiряти. Якщо хочте – балакайте iз нашим десятником.

– А де вiн?

– Отам, за садибою митника, на сонечку грiеться, – сказав алебардник, дивлячись не на Геральта, а на голi ноги зеррiканок, якi лiниво потягувалися у сiдлах.

За хаткою митника, на купi висушених колод, сидiв стражник, рукiв’ям алебарди малюючи на пiску жiнку, а скорiше, ii фрагмент, побачений з оригiнального ракурсу. Поряд iз ним, делiкатно пощипуючи струни лютнi, напiвлежав худий чоловiк у насунутому на очi химерному капелюшку кольору сливи, оздобленому срiбною пряжкою i довгим, нервовим пером чаплi.

Геральт знав той капелюшок i те перо, прославленi вiд Буйни до Яруги, знаменитi у дворах, фортецях, шинках, заiздах та борделях. Особливо у борделях.

– Любистку!

– Вiдьмак Геральт! – З-пiд капелюшка глянули веселi синi очi. – Оце так! І ти тут? Глейта, раптом, не маеш?

– Що ви всi з тим глейтом? – Вiдьмак зiскочив iз сiдла. – Що тут вiдбуваеться, Любистку? Ми хотiли перейти на другий берег Браа, я i той лицар, Борх Три Галки, i наш ескорт. А, як виявилося, не можемо.

– Я також не можу. – Любисток устав, зняв капелюшок, уклонився зеррiканкам iз перебiльшеною галантнiстю. – Мене також не хочуть пропускати на той берег. Мене, Любистка, найславетнiшого менестреля i поета у радiусi тисячi миль, не пропускае оцей от десятник, хоча, як бачте, також людина мистецтва.

– Нiкого без глейта не пропущу, – сказав десятник понуро, пiсля чого додав до свого малюнка фiнальну деталь, дзьобнувши кiнчиком держака у пiсок.

– Ну й обiйдемося, – сказав вiдьмак. – Поiдемо лiвим берегом. До Генгфорсу дорога довшою буде, але як треба – то треба.

– До Генгфорсу? – здивувався бард. – Так ти, Геральте, не за Недамiром iдеш? Не за драконом?

– За яким драконом? – зацiкавився Три Галки.

– Не знаете? Правда не знаете? Ну, то мушу вам про все розповiсти, панове. Я все одно тут чекаю, може, буде iхати хтось iз глейтом, хто мене знае i дозволить приеднатися. Сiдайте.

– Зараз, – сказав Три Галки. – Сонце майже на три чвертi у зенiтi, а мене сушить як холера. Не розмовлятимемо iз сухим писком. Тее, Вее, риссю до мiстечка та купiть барильце.

– Подобаетеся ви менi, пане…

– Борх, званий Три Галки.

– Любисток, званий Незрiвнянним. Деякими дiвчатами.

– Розповiдай, Любистку. – Геральта охопила нетерплячка. – Не будемо ж тут стирчати до вечора.

Бард обiйняв пальцями гриф лютнi, рiзко вдарив по струнах.

– Як зволите, мовою цвiтастою чи нормально?

– Нормально.

– Прошу. – Любисток не вiдклав лютню. – Тож послухайте, шляхетне панство, що трапилося тиждень тому неподалiк мiста вiльного, Холопiллям званого. Отож, свiтанком блiдим, ледь сонечко ранне рожевим забарвило iмлу над луками…

– Мало бути нормально, – нагадав Геральт.

– А хiба нi? Ну добре, добре. Розумiю. Коротко, без метафор. На пасовиська пiд Холопiллям прилетiв дракон.

– Е-е-е-е, – сказав вiдьмак. – Щось воно неправдоподiбно. Уже скiльки рокiв нiхто не бачив драконiв у тих краях. А чи не був то звичайний ослизг? Трапляються ослизги майже такi великi…

– Не ображай мене, вiдьмаче. Я знаю, що говорю. Я його бачив. Так уже сталося, що я саме був у Холопiллi на ярмарку й бачив усе на власнi очi. Балада вже готова, але не захотiли ви…

– Розповiдай. Був вiн великим?

– Із три кiнськi корпуси. У холцi не вищий за коня, але куди бiльш масивний. Сiрий, наче порох.

– Значить – зелений.

– Так. Прилетiв несподiвано, впав просто на стадо овець, розiгнав пастухiв, затовк iз дюжину звiряток, чотирьох iзжер та й полетiв.

– Полетiв… – Геральт покивав. – І кiнець?

– Нi. Бо наступного ранку прилетiв знову, цього разу ближче до мiстечка. Спiкiрував на громаду бабiв, якi прали бiлизну на березi Браа. Ото вони втiкали, людоньки! У життi я так не смiявся. Дракон же зробив пару кiл над Холопiллям i полетiв на пасовиська, там знову взявся за овець. Тiльки тодi й почалися розгардiяш i замiшання, бо ранiше мало хто повiрив пастухам. Бургомiстр мобiлiзував мiську мiлiцiю i цехи, але, поки тi сформувалися, плебс узяв справу в своi руки й усе вирiшив.

– Як?

– Цiкавим народним способом. Мiсцевий шевський майстер, такий собi Козоiд, вигадав спосiб проти гадини. Забили вiвцю, напхали ii щiльно чемерником, беладоною, блекотою, сiркою та шевською смолою. Для певностi мiсцевий аптекар улив усередину двi кварти своеi мiкстури проти чирякiв, а жрець iз храму Креви помолився над стервом. Потiм поставили препаровану вiвцю посерединi стада, пiдперши кiлком. Насправдi нiхто не вiрив, що дракон спокуситься на те смердюче на милю гiвно, але реальнiсть перевищила нашi очiкування. Не звертаючи уваги на живих та бекаючих овечок, гад проковтнув наживку разом iз кiлком.

– І що? Кажи ж, Любистку.

– А я що роблю? Кажу ж. Слухайте, що було далi. Не минуло й стiльки часу, скiльки треба вправному чоловiковi, щоб розшнурувати дамський корсет, як дракон почав раптом ричати й пускати дим, передом i задом. Крутився, намагався злетiти, тодi осовiв i знерухомiв. Двiйко добровольцiв рушили, аби перевiрити, чи отруений гад ще дихае. Були то мiсцевий грабар i мiсцевий дурень, народжений недоумкуватою дочкою лiсоруба й пiдроздiлом найманих пiкiнерiв, якi пройшли Холопiллям iще за часiв рокошу воеводи Нужибоба.

– Ото ти брешеш, Любистку.

– Не брешу, тiльки прикрашаю, а в тому е рiзниця.

– Невелика. Розповiдай, шкода часу.

– Тож, як я казав, грабар i мужнiй iдiот вирушили як розвiдники. Потiм ми насипали iм малий, але милий для ока курганчик.

– Ага, – сказав Борх. – Значить, дракон був iще живим.

– Ще й яким, – весело сказав Любисток. – Живим. Але був таким слабким, що не зжер анi грабаря, анi дурбецела, тiльки що кров полизав. А потiм, на загальне розчарування, вiдлетiв, здiйнявшись у повiтря iз чималим зусиллям. Щопiвтораста лiктiв iз гуркотом падав i злiтав знову. Інколи йшов, тягнучи заднi лапи. Тi, що посмiливiшi, пiшли за ним, на вiдстанi погляду. І знаете що?

– Кажи, Любистку.

– Дракон залiз в ущелини у Пустульських горах, поблизу вiд витокiв Браа, й сховався у тих печерах.

– Тепер усе ясно, – сказав Геральт. – Дракон, скорiше за все, у тих печерах столiття перебував у летаргii. Я чув про такi випадки. І там також мае бути його скарбниця. Тепер я знаю, чому блокують мiст. Хтось хоче накласти на ту скарбницю лапу. І той хтось – Недамiр iз Кайнгорна.

– Саме так, – сказав трубадур. – Усе Холопiлля аж кипить з цього приводу, бо вважають там, що дракон i скарбниця належать iм. Але вагаються повстати проти Недамiра. Недамiр – щеня, вiн ще й голитися не почав, але вже встиг довести, що проти нього повставати небезпечно. А той дракон йому потрiбен диявольськи, тому вiн так швидко вiдреагував.

– Потрiбна йому та скарбниця, хотiв ти сказати.

– У тому й рiч, що дракон – навiть бiльше, нiж скарбниця. Бо, бачте, Недамiр гострить зуби на сусiдне королiвство, Маллеору. Там пiсля раптовоi i дивноi смертi князя залишилася княжна у вiцi, так би мовити, покладин[1 - Покладини – традицiйна весiльна церемонiя, якою завершуються весiльнi гуляння; перша шлюбна нiч.]. Вельможi з Маллеори вiд Недамiра й iнших конкурентiв не в захватi, бо знають, що новий володар натягне iм вузду, не те що княжна-шмаркачка. Тож вони вигребли десь старе й запилене пророцтво, що твердить: митра й рука дiвчини належать тому, хто переможе дракона. Оскiльки ж драконiв тут не бачили столiттями, то думали, що тепер настав для них спокiй. Недамiр, звiсно, з легенди насмiвся, узяв би Маллеору збройною рукою та й по всьому, але коли розiйшлася звiстка про холопiльського дракона, зорiентувався, що може побити маллеорську шляхту ii ж власною зброею. Якби вiн з’явився там, несучи драконову голову, народ привiтав би його як монарха, посланого богами, а вельможi не посмiли б навiть писнути. То ви дивуетеся, що вiн погнав за драконом, наче кiт за риб’ячим мiхурем? Особливо за таким драконом, який ледь ноги волочить? Це ж для нього щасливий випадок, посмiшка долi, най його холера.

– А дороги загородив вiд конкурентiв.

– Певно. І вiд холопiлянцiв. До того ж по всiх околицях вiн розiслав кiнних iз глейтами. Для тих, якi мають того дракона вбити, бо Недамiр не дуже прагне особисто входити до печери з мечем. Миттю залучили найславетнiших драконоборцiв. Бiльшiсть iз них ти, Геральте, певно, знаеш.

– Можливо. Хто приiхав?

– Ейк з Денесле, це по-перше.

– Хай йому… – Вiдьмак тихенько присвиснув. – Богобоязний та цнотливий Ейк, лицар без страху й докору, власною особою.

– Ти його знаеш, Геральте? – запитав Борх. – Вiн i справдi такий вовкодав для драконiв?

– Не тiльки для драконiв. Ейк упораеться з будь-якою потворою. Забивае навiть мантикор i грифонiв. Кiлькох драконiв також прикiнчив, я про це чув. Вiн вправний у цьому. Але псуе менi iнтереси, босяцюра, бо не бере грошей. Хто ще, Любистку?

– Рубайли з Крiнфрiду.

– Ну, вважайте – немае вже дракона. Навiть якщо вiн зцiлиться. Та трiйця – зiграна банда, б’ються не дуже чисто, але дiево. Вибили усiх ослизгiв i вилохвостiв у Реданii, а при нагодi прикiнчили й трьох червоних драконiв i одного чорного, i це вже щось. Це всi?

– Нi. Приедналася до них iще шiстка гномiв пiд командою Ярпена Зiгрiна.

– Не знаю його.

– Але про дракона Оквiста з Кварцовоi гори ти чув?

– Чув. І бачив камiння з його скарбницi. Були там сапфiри небувалих кольорiв i дiаманти величезнi, наче черешнi.

– Ну так знай, що саме Ярпен Зiгрiн i його гноми прикiнчили Оквiста. Було про те складено баладу, але нудну, бо не моя. Якщо ти не чув – нiчого не втратив.

– Це всi?

– Так. Не враховуючи тебе. Ти стверджуеш, що не чув про дракона, хтозна, може, воно й правда. Але тепер ти вже знаеш. І що?

– І нiчого. Мене той дракон не цiкавить.

– Ха! Хитро, Геральте. Бо ти й так не маеш глейту.

– Повторюю, мене той дракон не цiкавить. А що з тобою, Любистку? Що тебе так тягне у той бiк?

– Усе просто. – Трубадур стенув плечима. – Треба бути близько вiд пригод i подiй. Щодо битви з тим драконом – буде розголос. Авжеж, я мiг би скласти баладу й на пiдставi розповiдi, але вона звучатиме iнакше, спiвана кимось, хто бачив бiй на власнi очi.

– Бiй? – засмiявся Три Галки. – Хiба щось на кшталт рiзанини свинi чи четвертування трупа. Слухаю i не можу припинити дивуватися. Славнi воi, якi мчать сюди з усiх кiнських нiг, аби дорiзати напiвдохлого дракона, отруеного якимось хамом. Смiятися хочеться i ригати.

– Ти помиляешся, – сказав Геральт. – Якщо дракон не помер вiд отрути на мiстi, то, напевне, його органiзм уже ii переборов i дракон тепер повний сил. Зрештою, немае великого значення. Рубайли з Крiнфрiду все одно його вб’ють, але без бою, якщо хочеш знати, не обiйдеться.

– Тож ти ставиш на Рубайл, Геральте?

– Ясно ж.

– Аякже, – вiдiзвався стражник-митець, який досi мовчав. – Драконище – то потвора магiчна, й не прибити його iнакше, нiж чарами. Якщо хто й дасть йому раду, то це чарiвниця, яка проiхала туди вчора.

– Хто? – Геральт схилив набiк голову.

– Чарiвниця, – повторив стражник. – Я ж кажу.

– Ім’я назвала?

– Назвала, але я забув. Мала глейт. Молода була, вродлива по-своему, але тi очi… Самi знаете, пане. Аж зимно людинi стае, коли така гляне.

– Ти щось про те знаеш, Любистку? Хто це може бути?

– Нi, – скривився бард. – Молода, вродлива й такi собi очi. Теж менi прикмета. Вони всi такi. Жодна з тих, кого я знаю, а знаю я багатьох, не виглядае старшою, нiж на двадцять п’ять чи тридцять, а деякi ж, як я чув, пам’ятають iще часи, коли там, де нинi стоiть Новiград, шумiв бiр. Зрештою, для чого ж iснують елiксири з мандрагори? А мандрагорою вони ж собi й очi закапують, аби тi блищали. Як воно у баб бувае.

– Не руда була? – запитав вiдьмак.

– Нi, пане, – вiдказав десятник. – Чорненька.

– А кiнь якоi мастi? Каштановий iз бiлою зiркою?

– Нi. Чорний, як i вона. Та оце ж, панове, кажу вам, вона дракона вб’е. Дракон – це робота для чародiя. Людська сила з ним не впораеться.

– Цiкаво, що б на це сказав швець Козоiд, – засмiявся Любисток. – Якби вiн мав пiд рукою щось мiцнiше, анiж чемерник та беладона, драконова шкiра вже сушилась би на холопiльському частоколi, балада була б готова, а я б не плавився тут на сонцi…

– А як трапилося, що Недамiр не взяв тебе iз собою? – поцiкавився Геральт, скоса дивлячись на поета. – Адже ти був у Холопiллi, коли вiн вирушав. Чи король не любить людей мистецтва? З якоi причини ти плавишся тут, замiсть того аби грати бiля королiвського стремена?

– Причина – то одна молода удова, – понуро сказав Любисток. – Холера б ii узяла. Загуляв я, а на другий день Недамiр i решта були вже за рiкою. Узяли iз собою навiть того Козоiда й розвiдникiв iз холопiльськоi мiлiцii, тiльки про мене забули. Тлумачу це десятнику, а вiн знай свое…

– Є глейт – пускаю, – сказав байдуже алебардник, вiдливаючи на стiну хатинки митника. – Немае глейту – не пускаю. Наказ такий…

– О, – перервав Три Галки. – Дiвчата з пивом повертаються.

– І не самi, – додав Любисток, устаючи. – Гляньте, який кiнь. Наче дракон.

З боку березового гайка над’iжджали чвалом зеррiканки, тримаючись обабiч вершника на великому, бойовому, неспокiйному жеребчику.

Вiдьмак також устав.

Вершник носив фiолетовий оксамитовий каптан зi срiбним гаптуванням i короткий плащ, обшитий соболиним хутром. Випростаний у сiдлi, дивився на них з погордою – Геральт знав такi погляди. І не дуже iм радiв.

– Вiтаю панство. Я – Доррегарай, – представився вершник, поволi й з гiднiстю спiшуючись. – Майстер Доррегарай. Чорнокнижник.

– Майстер Геральт. Вiдьмак.

– Майстер Любисток. Поет.

– Борх, на прiзвисько Три Галки. А з моiми дiвчатами, якi отам-от витягають шпунт з барильця, ви, пане Доррегараю, уже познайомилися.

– Саме так, саме так, – сказав чародiй без усмiшки. – Ми обмiнялися поклонами, я i чарiвнi воiтельки з Зеррiканii.

– Ну, от i чудово. – Любисток роздав шкiрянi кубки, принесенi Веею. – Тож напийтеся iз нами, пане чародiю. Пане Борху, десятнику давати?

– Зрозумiло! Йди до нас, пане вояче.

– Думаю, – сказав чорнокнижник, зробивши маленький елегантний ковток, – що до застави на мосту вас привела та сама мета, що й мене?

– Якщо ви маете на увазi дракона, пане Доррегараю, – сказав Любисток, – то саме так воно i е. Я хочу бути там i скласти баладу. На жаль, оцей десятник, людина, видко, без розумiння, не хоче мене пропускати. Хоче глейту.

– Прошу вибачення. – Алебардник вiдпив свого пива, поплямкав. – У мене наказ на шиi висить. А кажуть, що чи не все Холопiлля зiбралося уже iз возами й хоче рушити у гори за драконом. У мене наказ…

– Твiй наказ, солдате, – насупився Доррегарай, – стосуеться мотлоху, який може завадити справi, дiвок, що можуть поширювати розпусту й паскудну немiч, злодiiв, бродяг i гультяiв. Але не мене.

– Нiкого без глейту не пропущу, – набурмосився десятник. – Клянуся…

– Не клянися, – урвав його Три Галки. – Краще випий ще. Тее, налий цьому мужньому вояковi. І сядьмо, панове. Пиття навстоячки, швидко й без належноi закуски не личить шляхтичу.

Вони усiлися на колодах навколо барильця. Алебардник, оце пасований на шляхтича, червонiв вiд задоволення.

– Пий, славний сотнику, – пiдганяв його Три Галки.

– Я десятник, я не сотник. – Алебардник iще бiльше почервонiв.

– Але будеш сотником, точно, – вишкiрився Борх. – Чолов’яга з тебе крутий, ураз звання отримаеш.

Доррегарай, вiдмовляючись вiд добавки, повернувся до Геральта.

– У мiстечку ще балакають про василiска, мосьпане вiдьмаче, а ти вже до дракона придивляешся, як бачу, – сказав вiн тихо. – Цiкаво, аж настiльки потрiбна тобi готiвка чи заради розваги вбиваеш ти створiння, яким загрожуе вимирання?

– Дивна цiкавiсть, – вiдповiв Геральт, – з боку того, хто стрiмголов мчить, аби встигнути випотрошити дракона, вибити йому зуби, такi цiннi при виготовленнi чародiйських лiкiв i елiксирiв. Чи це правда, мосьпане чародiю, що зуби, вибитi у живого дракона, найкращi?

– Ти упевнений, що я для того туди iду?

– Я упевнений. Але тебе вже хтось випередив, Доррегараю. Перед тобою устигла проiхати твоя конфратерка iз глейтом, якого ти не маеш. Чорноволоса, якщо це тебе цiкавить.

– На чорному конi?

– Кажуть, що так.

– Йеннефер, – сказав, насупившись, Доррегарай.

Вiдьмак непомiтно здригнувся. Запанувала тиша, яку перервала вiдрижка майбутнього сотника.

– Нiкого… без глейту…

– Двiстi лiнтарiв вистачить? – Геральт спокiйно витягнув з кишенi капшук, отриманий вiд товстого вiйта.

– Геральте, – загадково усмiхнувся Три Галки, – ти все-таки…

– Вибачаюся, Борху. Прикро менi, що не поiду iз вами до Генгфорсу. Може, iншим разом. Може, ми ще зустрiнемося.

– Нiчого мене не тягне до Генгфорсу, – повiльно сказав Три Галки. – Зовсiм нiчого, Геральте.

– Сховайте той мiшок, пане, – сказав грiзно майбутнiй сотник. – Це звичайний пiдкуп. Навiть за триста не пропущу.

– А за п’ятсот? – Борх вийняв свого капшука. – Сховай мiшок, Геральте. Я заплачу мито. Це мене почало розважати. П’ятсот, пане солдате. По сто за голову, враховуючи моiх дiвчат як одну чарiвну штуку. Як воно?

– Ой-ей-ей, – забiдкався майбутнiй сотник, ховаючи пiд куртку капшук Борха. – Що я королю скажу?

– Скажеш йому, – вiдповiв Доррегарай, випрямляючись i витягаючи з-за пояса оздоблену паличку зi слоновоi кiстки, – що страх тебе обiйняв, як ти це побачив.

– Що, пане?

Чародiй махнув паличкою, крикнув закляття. Сосна, що росла на скалi над берегом, спалахнула, вся, миттево, вiд землi до верхiв’я вкрившись шалiючим полум’ям.

– На коней! – Любисток, зриваючись iз землi, закинув за спину лютню. – На коней, панове! І панi!

– Запору геть! – заревiв до алебардникiв бородатий десятник, який мав великi шанси стати сотником.

На мосту, за заслоном, Вея натягнула вiжки, кiнь затанцював, забив копитами по колодах. Дiвчина, метляючи кiсками, крикнула пронизливо.

– Слушно, Вее! – крикнув у вiдповiдь Три Галки. – Далi, мосьпани, на коней! Поiдемо по-зеррiканськи, iз гуркотом i свистом!




ІV


– Ну й гляньте, – сказав найстарший з Рубайл, Богольт, величезний i масивний, наче стовбур старого дуба. – Недамiр не прогнав вас на всi чотири боки, прошу мосьпанство, хоча я був упевнений, що, власне, так вiн i зробить. Що ж, не нам, худорiдним, ставити пiд сумнiв королiвськi рiшення. Мостiть собi лiгвища, хлопцi. А так, мiж нами, вiдьмаче, про що ти з королем балакав?

– Нi про що, – сказав Геральт, зручнiше спираючись спиною на пiдтягнуте до вогню сiдло. – Вiн навiть iз намету до нас не вийшов. Вислав тiльки свого фактотума, як там його…

– Гилленстерна, – пiдказав Ярпен Зiгрiн, кремезний бородатий гном, вкочуючи у вогонь величезний смоляний пеньок, якого притаскав iз хащiв. – Надутий молодик. Свиня годована. Ми як приедналися, то прийшов, носа задер до самого неба, фу-фу, пам’ятайте, каже, гноми, хто тут командуе, кого тут слухатися належить, тут король Недамiр наказуе, а слово його – закон, i всяке таке. Стояв я, слухав i думав собi, що накажу своiм хлопцям повалити на землю та й обiсцю йому плащ. Але вирiшив – най йому, знаете, знову балачки пiшли б, що гноми злостивi, що агресивнi, що сучi дiти i що неможлива… як воно там зветься, холера… колокзистенцiя, чи як там. І одразу знову десь був би погром, у якомусь мiстечку. Тож слухав я гречно та головою кивав.

– Виявляеться, пан Гилленстерн нiчого iншого й не вмiе, – сказав Геральт. – Бо й нам вiн те саме сказав, i також довелося кивати.

– А як на мене, – вiдгукнувся iнший з Рубайл, умощуючи попону на купу хмизу, – погано, що Недамiр вас не прогнав. Люду тягнеться на дракона – аж страх. Мурашник цiлий. Це вже не виправа, а на кладовище процесiя. Я у тiснявi битися не люблю.

– Та заспокойся, Нiщуко, – сказав Богольт. – Укупi ходити веселiше. Що ж ти, на драконiв нiколи не ходив? Завжди на дракона тьма народу тягнеться, ярмарок цiлий, справжнiй бордель на колесах. Але тiльки гадина покажеться, то знаеш же, хто у полi лишиться. Ми, й нiхто iнший.

Богольт замовк на хвильку, солiдно ковтнув iз великоi, обплетеноi лозою пляшки, гучно вiдшмаркався, вiдкашлявся.

– Інша справа, – продовжував, – практика показуе, що часто лише пiсля убивства дракона й починаеться потiха та рiзанина, а голови, наче грушi, летять. Допiру коли скарбницю дiлять, мисливцi один одному межи очi скачуть. Що, Геральте? Га? Маю рацiю? Вiдьмаче, до тебе говорю.

– Вiдомi менi такi випадки, – сказав вiдьмак сухо.

– Вiдомi, кажеш. Напевне, з чужих слiв, бо не чув я, щоб ти коли на драконiв полював. Скiльки живу, не чув, аби вiдьмак на драконiв ходив. Тим дивнiше, що ти тут з’явився.

– Правда, – процiдив Кеннет, прозваний Пильщиком, наймолодший з Рубайл. – Дивно воно. А ми…

– Зачекай, Пильщику. Я зараз говорю, – перебив Богольт. – Зрештою, довго патякати намiру не маю. Вiдьмак i так уже знае, про що йдеться. Я його знаю, вiн мене знае, до цього часу дорогу ми один одному не заступали, i, сподiваюся, й надалi не станемо. Ну, бо зауважте, хлопцi, що коли б я, наприклад, хотiв вiдьмаку в його роботi перешкодити або здобич з-пiд носа захапати, то вiдьмак, з мiсця не сходячи, тiею своею вiдьмацькою бритвою мене хльоснув би – i був би в своему правi. Я маю рацiю?

Нiхто не погодився i не заперечив. Втiм здавалося, анi до першого, анi до другого Богольту дiла не було.

– Ага, – продовжив вiн, – укупi ходити веселiше, як я вже сказав. І вiдьмак може у компанii знадобитися. Мiсцина дика й вiдлюдна, а раптом вискочить на нас переляк, чи жеритва, чи стрига, то може нам клопоту наробити. А буде Геральт поблизу, то не матимемо клопоту, бо то його спецiальнiсть. Але дракон – то не його спецiальнiсть. Вiрно?

Знову нiхто анi пiдтвердив, анi заперечив.

– Пан Три Галки, – продовжив Богольт, передаючи пляшку гному, – вiн iз Геральтом, i це для мене достатня рекомендацiя. То хто вам заважае, Нiщуко, Пильщик? Може, Любисток?

– Любисток, – сказав Ярпен Зiгрiн, передаючи пляшку бардовi, – завжди припреться, коли щось цiкаве дiеться, i всi знають, що вiн нi зашкодить, нi допоможе, нi маршу не затримае. Щось наче реп’ях на собачому хвостi. Нi, хлопцi?

«Хлопцi», бородатi й квадратнi гноми, зареготали, трусячи бородами. Любисток зсунув капелюшка на потилицю й сьорбнув iз пляшки.

– О-о-о-ох, зараза, – застогнав, хапаючи повiтря. – Аж голос вiдбирае. З чого гнали, зi скорпiонiв?

– Одне менi не подобаеться, Геральте, – сказав Пильщик, беручи посудину в менестреля. – Те, що ти цього чаклуна сюди притягнув. Тут щось вiд чаклунiв проходу вже немае.

– Правда, – пiдхопив гном. – Слушно Пильщик каже. Той Доррегарай потрiбен нам, як свинi сiдло. Маемо вiднедавна власну вiдьму, шляхетну Йеннефер, тьфу-тьфу.

– Та-ак, – протягнув Богольт, чухаючи бичачий карк, з якого щойно зняв шкiряний ошийник, наiжачений сталевими шипами. – Чаклунiв тут забагато, прошу мосьпанство. Рiвно на двох забагато. І дуже сильно вони до нашого Недамiра пригорнулися. Гляньте тiльки, ми тут пiд зорями, довкола вогню, а вони, прошу мосьпанство, у теплi, у королiвському наметi змовляються вже, хитрi лиси: Недамiр, вiдьма, чаклун i Гилленстерн. А Йеннефер – найгiрша. А сказати вам, про що вони змовляються? Як нас у дурнi пошити, от про що.

– Й оленину жеруть, – втрутився похмуро Пильщик. – А ми що iли? Бабака! А бабак, питаю вас, що воно? Щур, i нiщо iнше. То що ми iли? Щура!

– То нiчого, – сказав Нiщука. – Скоро драконячого хвоста скуштуемо. Немае нiчого смачнiшого за драконячий хвiст, на вугiллi запечений.

– Йеннефер, – продовжував Богольт, – це паскудна, злостива i язиката баба. Не те що твоi дiвахи, пане Борху. Цi тихi й милi, о, гляньте, сiли бiля коней, шаблi гострять, а проходив я повз, пожартував, то усмiхнулися, зубки вишкiрили. Так, у радiсть я iм, не те що Йеннефер – та крутить-вертить. Кажу вам, треба пильнувати, бо гiвно буде з умови нашоi.

– Якоi умови, Богольте?

– Що, Ярпене, скажемо вiдьмаку?

– Не бачу протипоказань, – сказав гном.

– Горiлки нема вже, – втрутився Пильщик, перевертаючи пляшку догори дном.

– То принеси. Ти ж наймолодший, прошу мосьпанство. А умову, Геральте, ми уклали, бо ми ж не найманцi й нiякi там не платнi пахолки, i Недамiр нас на дракона не посилатиме, кинувши пару золотих пiд ноги. Правда – вона така, що ми iз драконом впораемося без Недамiра, а Недамiр без нас не впораеться. А з того ясно випливае: хто бiльшого вартий, того й частка мае бути бiльшою. Ми i постановили чесно – тi, хто у рукопашний бiй пiде й дракона завалить, бере половину скарбницi. Недамiр, з огляду на рiд i титул, бере чверть, у будь-якому разi. А решта, якщо будуть допомагати, подiлять залишки – чверть – мiж собою, порiвну. Що ти на це?

– А що на це Недамiр?

– Не сказав анi «так», анi «нi». Але нехай вiн краще поводиться тихенько, молодик. Я ж казав, сам вiн проти дракона не пiде, мае покластися на фахiвцiв, значить, на нас, Рубайл, i на Ярпена з його хлопцями. Ми, i нiхто iнший, зустрiнемо дракона на вiдстанi меча. Решта, у тому числi й чарiвники, якщо чесно допоможуть, подiлять мiж собою чверть скарбницi.

– Окрiм чарiвникiв, кого ви зараховуете до решти? – зацiкавився Любисток.

– Усе ж не музик та вiршомазiв, – зареготав Ярпен Зiгрiн. – Зараховуемо тих, хто працюе сокирою, а не лютнею.

– Ага, – сказав Три Галки, дивлячись на зоряне небо. – А чим працюють Козоiд i його набрiд?

Ярпен Зiгрiн сплюнув у вогнище, щось пробурмотiвши погномськи.

– Мiлiцiя з Холопiлля знае цi засранi гори й працюе за провiдникiв, – тихо сказав Богольт. – Тож справедливо буде допустити iх до подiлу. Утiм, iз шевцем – трохи iнша справа. Бачте, недобре воно буде, якщо хамство вирiшить, що коли дракон з’явиться десь, то, замiсть того щоби слати за професiоналами, можна йому тихцем дати отруту – i далi борсатися у збiжжi з дiвками. Якщо така процедура пошириться, то хiба жебрати нам доведеться. Що, нi?

– Правда, – додав Ярпен. – Тому, кажу вам, iз тим шевцем мае статися щось погане до того, як вiн, тягти його мати, до легенди потрапить.

– Якщо мае статися, то станеться, – сказав впевнено Нiщавка. – Залиште це на мене.

– А Любисток, – пiдхопив гном, – сраку йому в баладi обробить, на смiх пiднiме. Щоби були йому ганьба й сором на вiки вiчнi.

– Про одне я забув, – сказав Геральт. – Є тут один, хто може вам усi плани поплутати. Який нi на якi роздiли та умови не пiде. Я кажу про Ейка з Денесле. Ви iз ним розмовляли?

– Про що? – проскреготiв Богольт, палицею поправляючи колоди у вогнищi. – З Ейком, Геральте, не поговориш. Вiн на iнтересах не розумiеться або в домовленостях участi не бере.

– Коли ми пiд’iжджали до вашого табору, – сказав Три Галки, – ми його зустрiли. Стояв навколiшки на камiннi, при повному озброеннi, i витрiщався у небо.

– Вiн так постiйно робить, – сказав Пильщик. – Медитуе або молиться. Говорить, що треба так, бо йому богами наказано людей вiд зла охороняти.

– У нас, у Крiнфрiдi, – буркнув Богольт, – тримають таких у хлiву, на ланцюгу, й дають iм шматок вугiлля, тодi вони на стiнах дурню всяку малюють. Але досить уже тут про ближнiх плiткувати, поговоримо про справи.

У коло свiтла безшелесно увiйшла невисока, загорнута у вовняний плащ молода жiнка iз чорним волоссям, зiбраним золотою сiточкою.

– Що воно так смердить? – запитав Ярпен Зiгрiн, удаючи, що не бачить ii. – Наче сiрка, нi?

– Нi. – Богольт, дивлячись убiк, демонстративно потягнув носом. – Це мускус чи якiсь iншi пахощi.

– Нi, то хiба… – скривився гном. – Ах! Це ж вельможна панi Йеннефер! Вiтаемо, вiтаемо!

Чародiйка повiльно обвела поглядом присутнiх, на хвильку зупинивши блискучi очi на вiдьмаку. Геральт злегка усмiхнувся.

– Дозволите присiсти?

– Авжеж, авжеж, добродiйко ти наша, – сказав Богольт i чхнув. – Сiдайте отут, на сiдлi. Кеннете, воруши жопою i подай чародiйцi сiдло.

– Панове тут про справи, як я чую. – Йеннефер усiлася, витягнувши перед собою зграбнi ноги у чорних панчохах. – Без мене?

– Не насмiлилися б ми, – сказав Ярпен Зiгрiн, – непокоiти таку поважну особу.

– Ти, Ярпене, – Йеннефер примружила очi, повертаючи голову до гнома, – краще помовч. З першого дня ти наполегливо ставишся до мене, як до повiтря, тож роби так i далi, не муч себе. Бо мене воно також не мучить.

– Та що це ви, панi Йеннефер. – Ярпен вишкiрив у посмiшцi нерiвнi зуби. – Хай на мене клiщi наповзуть, якщо я не ставлюся до вас краще, нiж до повiтря. Повiтря, наприклад, я, бувае, псую, на що з вами я б не наважився жодним чином.

Бородатi «хлопцi» гучно розреготалися, але одразу стихли, побачивши сине свiтiння, яке раптом оточило чародiйку.

– Ще одне слово, i вiд тебе зостанеться тiльки зiпсоване повiтря, Ярпене, – сказала Йеннефер голосом, у якому дзвенiв метал. – І чорна пляма на травi.

– І справдi, – кахикнув Богольт, розряджаючи тишу, що раптом згустилася. – Мовчи, Зiгрiне. Послухаемо, що мае сказати нам панi Йеннефер. Вона тiльки-но скаржилася, що ми тут без неi про справи говоримо. З того я роблю висновок, що вона мае для нас якусь пропозицiю. Послухаемо, прошу мосьпанство, що воно за пропозицiя. Аби тiльки не пропонувала нам, що сама, чарами, прикiнчить дракона.

– А що? – Йеннефер пiдвела голову. – Вважаеш, що це неможливо, Богольте?

– Може, й можливо. Але для нас невигiдно, бо, напевне, ти б зажадала тодi половину драконовоi скарбницi.

– Щонайменше, – сказала чародiйка.

– Ну, то самi бачите, що то для нас невигiдно. Ми, панi, бiднi воiни, якщо здобич у нас повз нiс пройде, то голод нам в очi загляне. Щавлем та лободою живимося…

– На свята тiльки бабак i трапляеться, – втрутився Ярпен Зiгрiн сумним голосом.

– …воду криничну п’емо. – Богольт хильнув з пляшки, i його аж трохи пересмикнуло. – Для нас, панi Йеннефер, немае виходу. Або здобич, або зимою пiд плотом замерзнути. А заiжджий двiр – коштуе.

– І пиво, – додав Нищавка.

– А також дiвки, – розмрiявся Пильщик.

– Тому, – Богольт подививсь на небо, – самi, без чарiв i без вашоi допомоги, ми дракона вб’емо.

– Такий ти впевнений? Пам’ятай, що е межi можливостей, Богольте.

– Може, i е, але поки що я iх не зустрiчав. Нi, панi. Повторюю, самi ми дракона вб’емо, без жодних чарiв.

– Особливо, – додав Ярпен Зiгрiн, – що чари тi, напевно, також мають свою межу можливостей, якоi ми, на вiдмiну вiд нашоi, не знаемо.

– Ти сам до цього додумався, – запитала повiльно Йеннефер, – чи хтось тобi пiдказав? Чи не через присутнiсть вiдьмака у тому зацному гронi ви такi зарозумiлi?

– Нi, – сказав Богольт, дивлячись на Геральта, який, здавалося, дрiмав, лiниво витягнувшись на попонi, iз сiдлом пiд головою. – Вiдьмак нiчого до цього не мае. Послухайте, вельможна Йеннефер. Ми зробили королю пропозицiю, але вiн не удостоiв нас вiдповiддю. Ми ж терплячi, до ранку почекаемо. Якщо король умову прийме, iдемо далi разом. Якщо нi – ми повертаемося.

– Ми також, – пробурчав гном.

– Жодних торгiв не буде, – продовжив Богольт. – Або пан, або пропав. Повторiть нашi слова Недамiру, панi Йеннефер. А я вам ось що скажу – угода й для вас добра, i для Доррегарая, оскiльки ви з ним домовитеся. Нам, майте на увазi, драконячий труп непотрiбний, тiльки хвiст його вiзьмемо. А решта – ваша буде, тiльки бери-вибирай. Не пожалiемо вам анi зубiв, анi мозку, нiчого, що вам для чародiйства потрiбно.

– Авжеж, – додав Ярпен Зiгрiн, хихочучи. – Падаль для вас буде, чародiiв, нiхто ii у вас не вiдбере. Хiба що iншi стерв’ятники.

Йеннефер встала, закидаючи плащ на плече.

– Недамiр не чекатиме до ранку, – сказала рiзко. – Вiн погоджуеться на вашi умови вже тепер. Всупереч, знайте це, моiм та Доррегараевим порадам.

– Недамiр, – поволi вицiдив Богольт, – виявляе мудрiсть, дивну для такого молодого короля. Бо для мене, панi Йеннефер, мудрiсть – це, мiж iншим, умiння пропускати повз вуха дурнi чи нещирi поради.

Ярпен Зiгрiн пирхнув у бороду.

– Інакше заспiваете, – чародiйка взялася в боки, – коли завтра дракон вас розхльостае, подiрявить i потрощить кiстки. Чоботи менi лизатимете i скиглитимете про допомогу. Як завжди. Якщо я добре вас знаю, якщо добре знаю таких, як ви. А я вас до нудоти знаю.

Вона вiдвернулася й пiшла у темряву без слова прощання.

– У моi часи, – сказав Ярпен Зiгрiн, – чарiвники сидiли у вежах, читали вченi книги й змiшували всiляку мерзоту у тиглях. Не плуталися у воiв пiд ногами, не втручалися у нашi справи. І не крутили задком у хлопiв перед очима.

– Задок, скажiмо чесно, нiчогенький собi, – сказав Любисток, настроюючи лютню. – Га, Геральте? Геральте? Гей, де подiвся наш вiдьмак?

– А яке нам до того дiло? – буркнув Богольт, пiдкидаючи дерево у вогонь. – Пiшов. Може, за потребою, прошу мосьпанство. Його справа.

– Напевне, – погодився бард i вдарив долонею по струнах. – Заспiвати вам щось?

– А й заспiвай, холера, – сказав Ярпен Зiгрiн i сплюнув. – Але не думай, Любистку, що я дам тобi за твое бряжчання хоча б шеляг. Тут, хлопе, не королiвський двiр.

– Воно й видко, – кивнув трубадур.




V


– Йеннефер.

Обернулася, наче заскочена зненацька, хоча вiдьмак не сумнiвався, що вона ще здалеку чула його кроки. Поставила на землю дерев’яне цеберко, випрямилася, вiдгорнула з чола волосся, що вилiзло з-пiд золотоi сiточки, крученими локонами спадаючи на плечi.

– Геральте.

Як завжди, носила вона лише два кольори. Своi кольори: чорне та бiле. Чорне волосся, чорнi довгi вii, за якими доводилося угадувати колiр ii очей. Чорна спiдниця, чорний короткий каптанчик iз бiлим хутряним комiром. Бiла сорочка з найтоншого льону. На шиi – чорна оксамитка, оздоблена всiяною дiамантиками зiркою з обсидiану.

– Ти анiтрохи не змiнилася.

– Як i ти, – вона скривила губи. – І в обох випадках це однаково нормально. Чи, якщо хочеш, однаково ненормально. У будь-якому разi, натяк на це, може, i е непоганим способом розпочати розмову, але вiн безглуздий. Правда?

– Правда, – кивнув вiн, дивлячись у бiк намету Недамiра й вогнищ королiвських лучникiв за темними абрисами фургонiв. Вiд найдальшого вогнища лунав звучний голос Любистка, що спiвав «Зорi над трактом», одну зi своiх найвдалiших любовних балад.

– Що ж, вступ – позаду, – сказала чародiйка. – Слухаю, що далi.

– Бачиш, Йеннефер…

– Бачу, – урвала вона рiзко. – Але не розумiю. Навiщо ти сюди приiхав, Геральте? Адже не через дракона? Хiба в цьому сенсi нiчого не змiнилося?

– Нi. Нiчого не змiнилося.

– Тож навiщо, питаю, ти до нас приеднався?

– Якщо я скажу, що через тебе, – ти повiриш?

Вона дивилася на нього мовчки, а у ii блискучих очах було щось, що йому не подобалося.

– Повiрю, чому ж нi, – сказала вона нарештi. – Чоловiки люблять зустрiчатися зi своiми колишнiми коханками, люблять поновлювати спогади. Люблять уявляти, що колишне любовне пiднесення дае iм щось на зразок довiчного права власностi на партнерку. Це добре впливае на iхне самопочуття. Ти не виняток. Попри все.

– Попри все, – посмiхнувся вiн, – ти маеш рацiю, Йеннефер. Твiй вигляд чудово впливае на мое самопочуття. Іншими словами, я тiшуся, що бачу тебе.

– І це все? Ну, то скажiмо, що i я втiшаюся. А натiшившись, зичу тобi доброi ночi. Йду, як бачиш, вiдпочивати. Але спершу маю намiр умитися, а для цього я звикла роздягатися. Тож вiдiйди, аби гречно забезпечити менi мiнiмум зручностi.

– Йен, – простягнув вiн до неi руки.

– Не називай мене так! – просичала вона люто, вiдскакуючи, а з пальцiв, якi вона спрямувала в його бiк, сипнули блакитнi й червонi iскри. – А якщо ти мене торкнешся, я випалю тобi очi, мерзото.

Вiдьмак вiдсахнувся. Чародiйка, трохи заспокоiвшись, знову вiдкинула волосся з чола, встала перед ним з кулаками, упертими в боки.

– Ти про що думав, Геральте? Що ми весело поплiткуемо, що пригадаемо давнi часи? Що, може, наприкiнцi балачок ми пiдемо разом у фургон i покохаемося на кожухах, просто так, щоб освiжити пам’ять? Га?

Геральт, не бувши впевненим, чи чародiйка магiчно не читае його думки, чи просто напрочуд точно здогадуеться, мовчав, криво посмiхаючись.

– Цi чотири роки зробили свое, Геральте. Менi вже минуло, i тому, i тiльки тому я не наплювала тобi в очi при теперешнiй зустрiчi. Але нехай тебе не вводить в оману моя ввiчливiсть.

– Йеннефер…

– Мовчи! Я дала тобi бiльше, анiж будь-якому чоловiковi, лайдаче. Сама не знаю, чому, власне, тобi. А ти… О, нi, мiй дорогенький. Я не дiвка i не випадково впiймана у сiть ельфiйка, яку одного ранку можна кинути, пiти собi, не розбудивши, лишивши на столику букетик фiалок. Не та, кого можна виставити на посмiховисько. Бережися! Якщо скажеш зараз хоча б слово – пожалiеш!

Геральт не сказав анi слова, безпомилково вiдчуваючи злiсть, що кипiла у Йеннефер. Чародiйка знову вiдкинула з чола неслухнянi локони, заглянула йому в очi, зблизька.

– Ми зустрiлися, на жаль, – сказала вона тихо. – Не привертатимемо до себе увагу. Збережiмо обличчя. Давай удавати добрих знайомих. Але не помилися, Геральте. Мiж тобою i мною вже немае нiчого. Нiчого, розумiеш? І радiй, бо це означае, що я вже облишила певнi проекти, якi ще донедавна щодо тебе мала. Але це зовсiм не означае, що я тебе вибачила. Я нiколи не вибачу, вiдьмаче. Нiколи.

Вона рiзко вiдвернулася, схопила цеберко й вiдiйшла, розбризкуючи воду, за фургон.

Геральт вiдiгнав комара, що дзижчав над вухом, повiльно пiшов у бiк вогнища, бiля якого рiдкими оплесками саме нагороджували виступ Любистка. Глянув на темно-сине небо над чорною зубатою пилкою вершин. Хотiв розсмiятися. Не знав чому.




VІ


– Обережнiше там! Уважно давайте! – закричав Богольт, обертаючись на козлах назад, у бiк колони. – Ближче до скелi! Уважно!

Фургони котилися, пiдскакуючи на камiннi. Вiзницi лаялися, нахльостуючи коней вiжками, вихиляючись, дивилися неспокiйно, чи колеса на достатнiй вiдстанi вiд краю ущелини, над якою бiгла вузька нерiвна дорога. Унизу, на днi прiрви, бiлою пiною вирувала серед камiння рiчка Браа.

Геральт притримав коня, притискаючись до скелi, вкритоi рiдким бурим мохом i бiлими квiточками, схожими на лишайник. Вiн дозволив фургону Рубайл випередити його. З голови колони прискакав Пильщик, котрий вiв обоз разом iз розвiдниками з Холопiлля.

– Добре! – крикнув вiн. – Рушайте скорiше! Далi воно просторiше!

Король Недамiр i Гилленстерн, обидва верхи, у супроводi кiлькох кiнних лучникiв, порiвнялися iз Геральтом. За ними туркотiли вози королiвського табору. Ще далi котився фургон гномiв, яким правив Ярпен Зiгрiн, безперервно горлаючи.

Недамiр, худорлявий та веснянкуватий пiдлiток у бiлому кожушку, минув вiдьмака, кинувши на нього зверхнiй, хоча й помiтно втомлений погляд. Гилленстерн випростався i стримав коня.

– Дозвольте-но, пане вiдьмаче, – сказав владно.

– Слухаю. – Геральт ударив кобилу п’ятами, поволi рушив у бiк канцлера, вслiд за табором. Дивувався, що, маючи настiльки показне черевце, Гилленстерн промiняв зручностi iзди у вiзку на сiдло.

– Учора, – Гилленстерн трохи натягнув вiжки, прикрашенi золотими бляшками, й вiдкинув з плеча бiрюзовий плащ, – учора ви сказали, що вас дракон не цiкавить. А що ж тодi вас цiкавить, пане вiдьмаче? Чому ви iдете з нами?

– Це вiльна краiна, пане канцлере.

– Поки що. Але у цьому почтi, пане Геральте, кожен повинен знати свое мiсце. І роль, яку вiн мае виконувати згiдно з волею короля Недамiра. Ви це розумiете?

– Що ви хочете сказати, пане Гилленстерне?

– Те, що кажу. Я чув, що останнiм часом iз вами, вiдьмаками, важко домовлятися. Рiч у тому, що коли не вкажуть вiдьмаку на потвору, яку слiд убити, вiдьмак, замiсть того аби брати меч i рубати, починае роздумувати, чи це годиться, чи не виходить воно за межi можливостi, чи не суперечить це кодексу i чи потвора – справдi потвора, наче це не кидаеться в очi. Менi здаеться, що вам просто щастить. За моiх часiв вiдьмаки смердiли не грошима, а виключно онучами. Не роздумуючи, рубали, на що iм указували, i все одно було iм, чи це вовкулак, чи дракон, чи збирач податкiв. Важливо було, чи добре вони рубають. Чи нi, Геральте?

– Ви маете для мене якесь доручення, Гилленстерне? – сухо запитав вiдьмак. – Тодi говорiть, про що йдеться. Подумаемо. А якщо не маете, то шкода язиком молоти, правда ж?

– Доручення? – зiтхнув канцлер. – Нi, не маю такого. Тут йдеться про дракона, а це явно за межами можливого для тебе, вiдьмаче. Уже краще Рубайли. Тебе я хотiв тiльки попередити. Застерегти. Вiдьмацькi фанаберii розподiлу потвор на добрих та злих я i король Недамiр прийняти можемо, але не хочемо про них слухати, а тим бiльше бачити, як iх упроваджують у життя. Не втручайся у королiвськi справи, вiдьмаче. І не змовляйтеся з Доррегараем.

– Я не звик змовлятися з чародiями. Звiдки таке припущення?

– Доррегарай, – сказав Гилленстерн, – у своiх фанаберiях випереджае навiть вiдьмакiв. Не зупиняеться на розподiлi потвор на добрих i злих. Вважае iх усiх добрими.

– Це аж занадто.

– Безумовно. Але вiн обстоюе своi погляди з дивовижним завзяттям. Насправдi я б не здивувався, якщо б iз ним щось трапилося. А оскiльки доеднався вiн до нас у дивному товариствi…

– Я не товариство для Доррегарая. Як i вiн – для мене.

– Не перебивай. Товариство його дивне. Вiдьмак, сповнений докорiв сумлiння, наче хутро – блiх. Чародiй, який повторюе друiдську маячню про рiвновагу в природi. Мовчазний лицар Борх Три Галки i його ескорт iз Зеррiканii, де, як усiм вiдомо, приносять жертви зображенню дракона. І всi вони раптом доеднуються до полювання. Дивно, чи не так?

– Нехай буде, що – так.

– Тодi знай, – сказав канцлер, – що на найзагадковiшi проблеми знаходяться, як доводить практика, найпростiшi рiшення. Не змушуй мене, вiдьмаче, аби я до них удався.

– Не розумiю.

– Розумiеш, розумiеш. Дякую за розмову, Геральте.

Геральт затримався. Гилленстерн погнав коня i приеднався до короля, наздоганяючи табiр. Повз них проiхав Ейк iз Денесле у набивному каптанi зi свiтлоi шкiри, позначеноi слiдами вiд панцира, тягнучи заводного коня, навантаженого зброею, монолiтним срiбним щитом та могутнiм списом. Геральт привiтав його пiднятою долонею, але мандрiвний лицар вiдвернувся, стискаючи вузькi губи, ударив коня острогами.

– Не радий вiн тобi, – сказав Доррегарай, пiд’iжджаючи. – Га, Геральте?

– Схоже на те.

– Конкуренцiя, вiрно? У вас обох схожа дiяльнiсть. Тiльки що Ейк – iдеалiст, а ти – професiонал. Невелика рiзниця, особливо для тих, кого ви вбиваете.

– Не порiвнюй мене з Ейком, Доррегараю. Диявол його знае, кого ти тим самим кривдиш, мене чи його, але не порiвнюй.

– Як забажаеш. Для мене, чесно кажучи, ви обидва однаково огиднi.

– Дякую.

– Нема за що. – Чародiй поплескав по шиi коня, якого налякали крики Ярпена i його гномiв. – Для мене, вiдьмаче, називати вбивство покликанням – це огидно, низько й погано. Свiт наш перебувае в рiвновазi. Знищення, убивство будь-яких створiнь, якi в цьому свiтi живуть, рiвновагу розхитують. А брак рiвноваги наближуе погибель, погибель i кiнець свiту, цього, який нам вiдомий.

– Друiдська теорiя, – кивнув Геральт. – Менi вона вiдома. Їi менi колись виклав один старий iерофант, iще у Рiвii. За два днi пiсля нашоi розмови його розiрвали щуролаки. Розхитування рiвноваги в тому зафiксувати не вдалося.

– Свiт, повторюю, – Доррегарай байдуже глянув на нього, – перебувае в рiвновазi. У природнiй рiвновазi. Будь-який вид мае своiх природних ворогiв, кожен е природним ворогом для видiв iнших. Це стосуеться i людей. Винищування природних ворогiв людства, чому ти себе присвятив i результати чого вже можна помiтити, загрожуе занепадом раси.

– Знаеш що, чарiвниче, – розгнiвався Геральт, – прийди колись до матерi, чию дитину пожер василiск, i скажи iй, що вона повинна втiшатися, бо завдяки тому людська раса врятувалася вiд занепаду. Побачиш, що вона тобi вiдповiсть.

– Добрий аргумент, вiдьмаче, – сказала Йеннефер, пiд’iхавши до них iззаду на своему великому вороному. – А ти, Доррегараю, стеж за тим, що плетеш.

– Я не звик приховувати своiх поглядiв.

Йеннефер в’iхала мiж ними. Вiдьмак зауважив, що золоту сiточку на волоссi замiнила пов’язка зi скрученоi бiлоi хустки.

– Якнайшвидше почни iх приховувати, Доррегараю, – сказала вона. – Особливо вiд Недамiра i Рубайл, якi вже пiдозрюють, що ти маеш намiр зашкодити iм убити дракона. Доки ти лише говориш, вони сприймають тебе як незагрозливого манiяка. Але якщо ти спробуеш щось придумати, вони скрутять тобi в’язи скорiше, нiж устигнеш зiтхнути.

Чародiй презирливо й безтурботно посмiхнувся.

– А крiм того, – продовжувала Йеннефер, – поширюючи цi погляди, ти пiдриваеш повагу до нашоi професii й покликання.

– І чим саме?

– Своi теорii можеш застосовувати до будь-яких створiнь чи комашнi, Доррегараю. Але не до драконiв. Бо дракони е найгiршими й природними ворогами людей. І тут йдеться не про занепад людськоi раси, а про ii виживання. Щоб вижити, треба розправитися з ворогами, з тими, хто може це виживання унеможливити.

– Дракони не е ворогами людства, – втрутився Геральт.

Чародiйка глянула на нього й посмiхнулася. Одними губами.

– Щодо цього, – сказала, – залиш можливiсть оцiнювати нам, людям. Ти, вiдьмак, не призначений для оцiнювання. Ти – для роботи.

– Як запрограмований безвiльний голем?

– Ти сказав, – холодно вiдповiла Йеннефер. – І сказав влучно.

– Йеннефер, – сказав Доррегарай. – Як для жiнки iз твоею освiтою i твого вiку ти говориш дивнi бздури. Чого це саме дракони стали в тебе головними ворогами людства? Чому не iншi, стократ гiршi створiння, тi, якi мають на совiстi стократ бiльше жертв, анiж дракони? Чому не гiррiкi, вилохвости, мантикори, амфiсбени чи грифони? Чому не вовки?

– Я скажу тобi чому. Перевага людини над iншими видами та расами, ii боротьба за належне мiсце у природi, за життевий простiр, стають значимi тiльки тодi, коли остаточно зникае кочiвництво, мандри з мiсця на мiсце у пошуках iжi, вiдповiдно до природного календаря. Інакше не досягнути потрiбного темпу приросту, бо людська дитина досить довгий час не е самостiйною. Тiльки перебуваючи в безпецi за мурами мiста чи фортецi, жiнка може народжувати у потрiбному темпi, чи то – щороку. Плiднiсть, Доррегараю, це розвиток, це умова виживання i домiнування. І тут доходимо до драконiв. Тiльки дракон, на вiдмiну вiд iнших потвор, може загрожувати мiстам чи фортецям. Якби драконiв не знищили, люди б заради безпеки розпорошувалися, а не гуртувалися, бо драконiв вогонь у густо забудованому поселеннi – це кошмар, це сотнi жертв, це страхiтлива погибель. Тому, Доррегараю, дракони мусять бути знищенi до останнього.

Доррегарай подивився на неi з дивною посмiшкою на вустах.

– Знаеш, Йеннефер, не хотiв би я дожити до тiеi митi, коли реалiзуеться твоя iдея про панування людини, коли подiбнi до тебе займуть належне iм мiсце у природi. На щастя, до того нiколи не дiйде. Людство ранiше взаемознищиться, витруiться, виздихае вiд тифу та чуми, бо саме бруд i вошi, а не дракони загрожують вашим чудовим мiстам, у яких жiнка народжуе щороку, але тiльки одне немовля з десяти живе довше, нiж десяток днiв. Так, Йеннефер, плiднiсть, плiднiсть i ще раз плiднiсть. Займайся, дорогенька, народженням дiтей, це бiльш природне для тебе зайняття. Це займе твiй час, який ти поки що безплiдно витрачаеш на придумування дурощiв. Прощавай.

Пiдiгнавши коня, чародiй помчав у бiк голови колони. Геральт, глянувши на блiде й люто викривлене обличчя Йеннефер, наперед спiвчував йому. Знав, про що йшлося. Йеннефер, як i бiльшiсть чародiйок, була стерильною. Але, як небагато хто з чародiйок, страждала через цей факт i, якщо хто згадував про нього, впадала в справжнiй шал. Доррегарай про те напевне знав. Утiм, схоже, не знав, наскiльки вона мстива.

– Наробить вiн собi проблем, – просичала вона. – Ой, наробить. Бережися, Геральте. Не думай, що коли щось трапиться, а ти не будеш розсудливим, я стану тебе боронити.

– Не бiйся, – посмiхнувся вiн. – Ми, чи то вiдьмаки та безвольнi големи, завжди дiемо розсудливо. Бо, бач, однозначно й чiтко визначенi межi можливого, в яких ми рухаемося.

– Ну-ну, гляньте. – Йеннефер, досi блiда, подивилася на нього. – Образився, наче панянка, у якоi помiтили брак цноти. Ти вiдьмак, цього ти не змiниш. Твое покликання…

– Та досить про оте покликання, Йен, бо мене нудити починае.

– Не називай мене так, я тобi казала. А твоя нудота мене мало обходить. Як i всi iншi реакцii з обмеженого вiдьмацького набору реакцiй.

– Й усе ж ти побачиш деякi з них, якщо не перестанеш пригощати мене оповiдками про високу мету та бiй за благо людства. І про драконiв, страшних ворогiв людського племенi. Причину я знаю краще.

– Так? – примружилася чародiйка. – І що ж такого ти знаеш, вiдьмаче?

– Хоча б те, – Геральт не звернув уваги на рiзке тремтiння медальйону на шиi, – що якби дракони не мали скарбниць, то потрiбнi б були всiм, наче собацi п’ята нога, – i точно не чародiям. Цiкаво, що при кожному полюваннi на дракона завжди крутиться якийсь чародiй, мiцно пов’язаний iз Гiльдiею Ювелiрiв. Як ти, наприклад. І згодом, хоча ринок мае завалити дорогоцiнним камiнням, якось його не завалюе i iхня цiна не знижуеться. Тож не розповiдай менi нiчого про покликання i про битву за виживання раси. Я занадто добре й занадто довго тебе знаю.

– Занадто довго, – повторила вона, зловiсно кривлячи губи. – На жаль. Але не думай, що занадто добре, сучий ти сину. Зараза, якою ж я була дурепою… Ах, та йди ти до дiдька! Бачити тебе не можу!

Вона крикнула, пришпорила вороного й погнала вперед. Вiдьмак стримав кобилу, пропустив фургон гномiв, що ревiли, лаялися та свистiли на кiстяних дудках. Мiж ними, розвалившись на мiшках iз вiвсом, лежав Любисток, побренькуючи на лютнi.

– Гей! – гукав Ярпен Зiгрiн, сидячи на козлах i тицяючи у бiк Йеннефер. – Щось там наче чорнiе на шляху! Цiкаво, що саме? Виглядае, наче кобила!

– Точно! – прокричав у вiдповiдь Любисток, зсуваючи сливовий капелюшок на потилицю. – Це кобила! Верхи на мериновi! Небачене!

Ярпеновi хлопцi затрясли бородами у хоровому реготi. Йеннефер удавала, що не чуе.

Геральт стримав коня, пропустив кiнних лучникiв Недамiра. За ними, на деякiй вiдстанi, повiльно iхав Борх, й одразу ж за ним – зеррiканки, ар’ергардом колони. Геральт зачекав, коли вони пiд’iдуть, пустив кобилу поряд iз конем Борха. Їхали мовчки.

– Вiдьмаче, – раптом вiдiзвався Три Галки. – Хочу поставити тобi одне запитання.

– Постав.

– Чому ти не повернеш назад?

Вiдьмак хвильку мовчки приглядався до нього.

– Ти насправдi хочеш знати?

– Хочу, – сказав Три Галки, повертаючи до нього обличчя.

– Я iду за ними, бо я – безвiльний голем. Бо я – вiхоть клоччя, гнаний вiтром уздовж тракту. Куди, скажи, я мав би поiхати? І навiщо? Тут, принаймнi, зiбралися тi, iз ким менi е про що розмовляти. Тi, хто не припиняе розмов, коли я до них пiдходжу. Тi, хто, навiть не люблячи мене, говорять про це у вiчi, не кидаючи камiнням з-за тину. Я iду iз ними через ту саму причину, чому я поiхав iз тобою до корчми плотогонiв. Бо менi – все одно. Я не маю мiсця, куди мав би прямувати. Не маю мети, яку я повинен знайти наприкiнцi дороги.

Три Галки кашлянув.

– Мета е наприкiнцi будь-якоi дороги. Кожен ii мае. Навiть ти, хоча тобi здаеться, що ти настiльки iнший.

– А тепер я поставлю запитання.

– Став.

– Чи ти маеш мету наприкiнцi дороги?

– Маю.

– Щасливець.

– Це не питання щастя, Геральте. Це справа того, у що ти вiришi, чому себе присвячуеш. Хто мае знати про це краще за… за вiдьмака.

– Сьогоднi я постiйно чую про покликання, – зiтхнув Геральт. – Покликанням Недамiра е захопити Маллеору. Покликанням Ейка iз Денесле – боронити людей вiд драконiв. Доррегарай вiдчувае себе покликаним до чогось цiлком протилежного. Йеннефер, у силу певних змiн, яким пiддали ii органiзм, не може виконати свое покликання, i те ii страшенно злить. Холера, тiльки Рубайли й гноми не вiдчувають жодного покликання, хочуть просто хапнути здобичi. Може, це тому мене так до них тягне?

– Не до них тебе тягне, Геральте iз Рiвii. Я не слiпий i не глухий. Не при звуцi iх iмен ти потягнувся тодi за капшуком. Але здаеться менi…

– Дарма тобi воно здаеться, – сказав вiдьмак без гнiву.

– Вибачаюся.

– Дарма вибачаешся.

Вони стримали коней, саме вчасно, щоби не наштовхнутися на колону лучникiв з Кайнгорну, яка раптом зупинилася.

– Що трапилося? – Геральт устав у стременах. – Чого ми затрималися?

– Не знаю. – Борх вiдвернувся.

Вея, з дивно завмерлим обличчям, швидко проказала кiлька слiв.

– Скочу уперед, – сказав вiдьмак. – Перевiрю.

– Зостанься.

– Навiщо?

Три Галки мить мовчав, вдивляючись у землю.

– Навiщо? – повторив Геральт.

– Їдь, – сказав Борх. – Може, так буде краще.

– Що мае бути краще?

– Їдь.

Мiст, що поеднував два краi прiрви, виглядав солiдно, збудований iз товстих соснових колод, зiпертий на чотирикутну колону, об яку iз шумом, довгими вусами пiни розбивалася течiя.

– Гей, Пильщику! – крикнув Богольт, керуючи возом. – Чого ти зупинився?

– А я знаю, що воно за мiст?

– Чому ми сюди iдемо? – запитав Гилленстерн, пiд’iжджаючи ближче. – Не подобаеться менi пертися з возами на ту кладку. Гей, шевче! Чому туди ведеш, а не шляхом? Адже шлях далi йде, на захiд?

Героiчний отруйник iз Холопiлля наблизився, знiмаючи баранячу шапку. Виглядав кумедно, обряджений у натягнений на сiрячину старомодний напiвпанцир, виклепаний, напевне, ще за панування короля Самбука.

– Тудою дорога коротша, милостивий пане, – сказав не до канцлера, а просто до Недамiра, обличчя якого й далi виражало майже болiсну нудьгу.

– Як це? – запитав нахмурений Гилленстерн.

Недамiр навiть не глянув на шевця.

– Ото, – сказав Козоiд, вказуючи на три щербатi вершини, що здiймалися над мiсциною, – то Х’ява, Пустуля i Скакунiв Зуб. Шлях веде до руiн староi фортецii, йде навколо Х’яви з пiвночi, за вигинами рiчки. А через мiст шлях можна скоротити. Ущелиною пройдемо на полонину мiж горами. А як тамочки драконячих слiдiв не знайдемо, пiдемо на схiд далi, у яри заглянемо. А ще далi на схiд е рiвнесенькi долини, пряма дорога звiдти на Кайнгорн, до ваших, пане, земель.

– А де ж це, Козоiде, ти такого знання про цi гори набрався? – запитав Богольт. – При колодках?

– Нi, пане. Овець я тут змолоду пас.

– А мiст той витримае? – Богольт устав на козли, заглянув униз, на спiнену рiку. – Прiрва десь сажнiв iз сорок.

– Витримае, пане.

– Звiдки взагалi такий-от мiст у цiй дичинi?

– Той мiст, – сказав Козоiд, – тролi у давнi часи побудували, хто туди iздив, мав платити iм чималий грiш. Але ж мало хто туди iздив, тож тролi iз торбами й пiшли. А мiст залишився.

– Повторюю, – гнiвно сказав Гилленстерн, – вози у мене iз реманентом i фуражем, на бездорiжжях можемо загрузнути. Чи не краще шляхом iхати?

– Можна й шляхом, – ворухнув плечима швець. – Але воно дорога довша. А король мовили, що йму до дракона швидко тре, що виглядае вiн його, наче шулiка тичку.

– Теличку, – поправив його канцлер.

– Хай i теличку, – погодився Козоiд. – А мостом все ’дно буде ближче.

– Ну то вперед, Козоiде, – вирiшив Богольт. – Сунь попереду, ти й твое вiйсько. У нас такий звичай, уперед найхоробрiших слати.

– Не бiльше, анiж один вiз за раз, – застерiг Гилленстерн.

– Добре. – Богольт шмагнув коней, вiз застукотiв по колодах мосту. – За нами, Пильщику! Дивися, чи колеса рiвно йдуть!

Геральт стримав коня, дорогу йому загородили лучники Недамiра у своiх пурпурово-золотих каптанах, з’юрмившись на кам’яному причiлку.

Кобила вiдьмака форкнула.

Земля затряслася. Гори затремтiли, зубатий край скельноi стiнки раптом розплився на тлi неба, а сама стiна заговорила раптом глухим, вiдчутним дуднiнням.

– Увага! – гукнув Богольт, уже з другого боку мосту. – Увага там!

Перше камiння, поки дрiбне, зашурхотiло та застукало по обриву, що спазматично тремтiв. На очах у Геральта частина дороги, розсадившись чорною щiлиною, що страшезно швидко зростала, полетiла iз приголомшливим гуркотом у прiрву.

– На коней!!! – заверещав Гилленстерн. – Милостивий пане! На iнший бiк!

Недамiр, iз головою, утиснутою у гриву коня, погнав на мiст, за ним скочили Гилленстерн i кiлька лучникiв. За ними зi стуком увалився на трiскотливi колоди королiвський фургон, на якому билася на вiтрi хоругва iз грифоном.

– Це лавина! З дороги! – завив iззаду Ярпен Зiгрiн, нахльостуючи бичем кiнськi зади, випередивши другий вiз Недамiра й розкидаючи лучникiв. – З дороги, вiдьмаче! З дороги!

Поряд iз фургоном гномiв пронiсся Ейк iз Денесле, сидячи в сiдлi рiвно й незворушно. Якби не смертельно-блiде обличчя i стиснутi у переляканiй гримасi уста, можна було б подумати, що мандрiвний лицар не звертае уваги на камiння та валуни, що сипалися на шлях. Іззаду, вiд групи лучникiв, хтось дико кричав, iржали конi.

Геральт шарпнув вiжки, зiп’яв коня, одразу перед ним земля завирувала вiд валунiв, що котилися згори. Вiз гномiв iз туркотом прокотився по камiнню, одразу перед мостом пiдскочив, осiв iз трiском набiк, на зламану вiсь. Колесо вiдскочило вiд балюстради й полетiло униз, у бурхливу течiю.

Кобила вiдьмака, посiчена гострими уламками скель, встала дибки. Геральт хотiв зiскочити, але зачепився пряжкою за стремено й упав набiк, на дорогу. Кобила заржала й погнала уперед, просто на мiст, що танцював над прiрвою. По мосту бiгли гноми, кричучи та лаючись.

– Швидше, Геральте! – крикнув, озирнувшись, Любисток, який бiг слiдом за ними.

– Застрибуй, вiдьмаче! – покликав Доррегарай, розхитуючись у сiдлi й iз останнiх сил стримуючи шалiючого коня.

Позаду, за ними, весь шлях тонув у хмарi пилюки, пiднятiй валунами, що, падаючи, розбивали вози Недамiра. Вiдьмак учепився пальцями у ременi в’юкiв за сiдлом чародiя. Почув крик.

Йеннефер звалилася разом iз конем i вiдкотилася убiк, подалi вiд копит, що били наослiп, припала до землi, закриваючи голову руками. Вiдьмак вiдпустив сiдло й побiг до неi, пiрнувши у зливу камiння, перескакуючи щiлини, що розкривалися пiд ногами. Шарпнув за плече Йеннефер, та встала на колiна. Очi мала широко розплющенi, iз розтятоi брови текла цiвка кровi, сягаючи вже кiнчика вуха.

– Уставай, Йен!

– Геральте! Бережися!

Величезний плаский скельний блок, iз гуркотом i скреготом тручись об стiну обриву, зсувався, летiв просто на них. Геральт упав, накриваючи собою чародiйку. Тоi ж митi блок вибухнув i розiрвався на мiрiади уламкiв, що упали на них, жалячи, наче оси.

– Швидше! – крикнув Доррегарай. Розмахуючи паличкою на танцюючому конi, вiн розпилював нове й нове камiння, що зсувалося по стiнцi. – На мiст, вiдьмаче!

Йеннефер махнула рукою, вигинаючи пальцi, крикнула незрозумiло. Камiння, стикаючись iз голубуватою пiвсферою, що раптом виросла над iх головами, зникало, наче краплi води на розжаренiй блясi.

– На мiст, Геральте! – крикнула чародiйка. – Поряд зi мною!

Вони побiгли, наздоганяючи Доррегарая i кiлькох спiшених лучникiв. Мiст гойдався, трiщав, колоди вигиналися на всi боки, кидаючи iх вiд балюстради до балюстради.

– Швидше!

Мiст раптом осiв iз пронизливим трiском, половина, яку вони вже пробiгли, обiрвалася i з гуркотом полетiла в прiрву, разом iз нею – гномський фургон, розбившись об кам’янi зуби серед ошалiлого iржання коней. Частина, на якiй вони перебували, витримала, але Геральт зрозумiв раптом, що вони бiжать уже угору i нахил стае все стрiмкiшим. Йеннефер вилаялася.

– Падай, Йен! Тримайся!

Рештки мосту заскреготiли, хрупнули й опустилися, наче крiпоснi сходнi. Вони впали, вчепилися пальцями у щiлини мiж колодами. Йеннефер не втрималася. Писнула по-дiвчачому й поiхала вниз. Геральт, учепившись однiею рукою, витягнув кинджал i всадив вiстря мiж колодами, обома руками схопився за рукiв’я. Суглоби його лiктiв затрiщали, коли Йеннефер шарпнула, повиснувши на поясi й пiхвах меча, перекинутого через спину. Мiст хрупнув знову й нахилився ще сильнiше, майже вертикально.

– Йен, – простогнав вiдьмак. – Зроби щось… Холера, кинь закляття!

– Як? – почув вiн гнiвне, приглушене бурмотiння. – Я ж вишу!

– Звiльни одну руку!

– Я не можу…

– Гей! – гукнув Любисток. – Ви тримаетесь? Гей!

Геральт не бачив потреби пiдтверджувати.

– Дайте мотузку! – дерся Любисток. – Швидко, зараза!

Поряд iз трубадуром з’явилися Рубайли, гноми й Гилленстерн. Геральт почув слова Богольта:

– Почекай, музико. Вона зараз звалиться. Тодi витягнемо вiдьмака.

Йеннефер засичала, наче змiя, звиваючись на спинi в Геральта. Пояс болiсно впився йому в груди.

– Йен? Можеш намацати опору? Ногами? Можеш щось зробити ногами?

– Так, – простогнала вона. – Помахати.

Геральт глянув униз, на рiчку, що кипiла серед гострого камiння, об яке билися, вируючи, кiлька колод мосту, кiнь i труп у яскравих барвах Кайнгорна. За камiнням, у смарагдовому, чистому вирi, побачив веретеноподiбнi тiла великоi форелi, що лiниво рухалася у течii.

– Ти тримаешся, Йен?

– Ще… так…

– Пiдтягнися. Ти маеш спертися…

– Не… можу…

– Дайте мотузку! – верещав Любисток. – Ви що, здурiли? Вони удвох упадуть!

– Може, й добре, – запитав невидимий Гилленстерн.

Мiст затрiщав i зсунувся ще бiльше. У Геральта почали нiмiти пальцi, затиснутi на рукiв’i кинджалу.

– Йен…

– Заткнися… i припини крутитися…

– Йен?

– Не називай мене так…

– Ти витримаеш?

– Нi, – сказала вона холодно. Уже не билася, висiла на його спинi мертвим, безвладним тягарем.

– Йен?

– Заткнися.

– Йен. Пробач мене.

– Нi. Нiколи.

Щось повзло вниз, колодами. Швидко. Наче змiя. Мотузка, холодно вiдсвiчуючи, вигинаючись i звиваючись, неначе жива, намацала рухливим кiнчиком карк Геральта, просунулася пiд пахвами, сплелася у вiльний вузол. Чародiйка на ньому застогнала, втягнувши повiтря. Вiн був упевнений, що вона заплаче. Помилявся.

– Увага! – крикнув згори Любисток. – Ми вас витягаемо! Нiщуко! Кеннете! Угору iх! Тягнiть!

Ривок, болiсне, задушливе стискання напруженоi мотузки. Йеннефер важко зiтхнула. Поiхали вони угору, швидко, тручись черевами об шорсткi колоди.

Нагорi Йеннефер пiдвелася першою.




VІІ


– Зi всього табору, – сказав Гилленстерн, – ми врятували один фургон королю, не враховуючи воза Рубайл. Вiд загону залишилося семеро лучникiв. По той бiк прiрви дороги вже немае, е тiльки осип та гладенька стiна, скiльки око бачить. Невiдомо, чи вцiлiв хтось iз тих, що залишилися, коли мiст завалився.

Недамiр не вiдповiв. Ейк з Денесле, випрямлений, устав перед королем, втупивши в нього блискучi, гарячковi очi.

– Переслiдуе нас гнiв богiв, – сказав вiн, пiдiймаючи руки. – Згрiшили ми, королю Недамiре. Це був святий похiд, похiд проти зла. Бо дракон – це зло, як i кожен дракон – зло втiлене. Я не минаю байдуже жодного зла, я чавлю його стопою… Нищу. Так, як наказують боги й Свята Книга.

– Що вiн верзе? – зморщився Богольт.

– Не знаю, – сказав Геральт, поправляючи упряж кобили. – Не зрозумiв анi слова.

– Тихо там, – сказав Любисток. – Я намагаюся запам’ятати, може, вдасться використати, якщо доберу рими.

– Мовить Свята Книга, – не на жарт розiйшовся Ейк, – що вийде з безоднi змiй, дракон огидний, iз сiма головами й десятьма рогами! А на хребтi його сяде жiнка у пурпурi й кармазинi, й кубок золотий буде у долонi ii, а на чолi ii виписаний буде знак усiлякоi й остаточноi розпусти!

– Знаю ii! – утiшився Любисток. – Це ж Цiлiя, дружина вiйта Зоммергальдера!

– Вгамуйтеся, пане поете, – сказав Гилленстерн. – А ви, лицарю з Денесле, говорiть яснiше, якщо ваша ласка.

– Супроти зла, королю, – заволав Ейк, – треба виступати з чистим серцем i з пiднесеною головою! А кого ми тут бачимо? Гномiв, якi е язичниками, родяться у темрявi й темним силам уклоняються! Чаклунiв-блюзнiрiв, якi узурпують божеськi права, сили та привiлеi! Вiдьмака, який е мерзотним пiдкидьком, проклятим, неприродним створiнням. Дивуетеся, що впала на вас кара? Королю Недамiре! Досягли ми меж можливого! Не випробовуйте божу милiсть. Закликаю вас, королю, аби очистили ви вiд мерзоти ряди нашi, до того як…

– Про мене – анi слова, – жалiбно втрутився Любисток. – Анi слiвця про поетiв. А я так старався.

Геральт посмiхнувся до Ярпена Зiгрiна, котрий повiльними рухами гладив вiстря сокири, заткнутоi за пояс. Гном, радий, вишкiрив зуби. Йеннефер демонстративно вiдвернулася, удаючи, що роздерта аж до стегна спiдниця цiкавить ii бiльше, анiж слова Ейка.

– Щось вас заносить, пане Ейку, – рiзко вiдгукнувся Доррегарай. – Хай i, безсумнiвно, зi шляхетних причин. Я вважаю, аж нiяк не маемо потреби знати, що ви думаете про чародiiв, гномiв чи вiдьмакiв. І хоча, здаеться, усi ми вже звикли до таких промов, це не гречно i не по-лицарськi, пане Ейку. І вже зовсiм неприйнятно пiсля того, коли саме ви й нiхто iнший пiдбiгли та подали магiчну, ельфiйську мотузку вiдьмаковi й чародiйцi, яким загрожувала загибель. Із того, що ви кажете, випливае, що ви мали би молитися, аби вони впали.

– Трясця, – шепнув Геральт Любистку. – Так то вiн кинув мотузку? Ейк? Не Доррегарай?

– Нi, – буркнув бард. – Це Ейк, саме вiн.

Геральт недовiрливо похитав головою. Йеннефер вилаялася собi пiд нiс, випросталася.

– Лицарю Ейку, – сказала iз посмiшкою, яку будь-хто, окрiм Геральта, мiг сприйняти за милу i зичливу. – Як це? Я – мерзота, а ви рятуете менi життя?

– Ви дама, панi Йеннефер, – лицар уклонився трохи. – А ваше вродливе i щире обличчя дозволяе вiрити, що колись-то ви зречетеся проклятого чорнокнижництва.

Богольт пирхнув.

– Дякую вам, лицарю, – сухо вiдказала Йеннефер. – І вiдьмак Геральт вам дякуе. Подякуй йому, Геральте.

– Швидше мене диявол вiзьме, – вiдьмак зiтхнув обеззброююче щиро. – За що? Я – мерзотний виродок, а мое невродливе обличчя не дае жодноi надii на виправлення. Рицар Ейк витягнув мене з прiрви, сам того не бажаючи, тому лише, що я намертво тримав вродливу даму. Якби я висiв там сам, Ейк i пальцем би не ворухнув. Я ж не помиляюся, рицарю?

– Помиляетеся, пане Геральте, – спокiйно сказав мандрiвний рицар. – Нiкому, хто в бiдi, я не вiдмовляю у допомозi. Навiть комусь такому, як вiдьмак.

– Подякуй, Геральте. І вибачся, – рiзко сказала чародiйка. – Інакше ти пiдтвердиш, що, принаймнi, стосовно тебе Ейк цiлком правий. Не вмiеш ти жити поряд iз людьми. Бо ти – iнакший. Твоя участь у цьому походi – помилка. Пригнала тебе сюди безглузда мета. Тож доречнiше буде поiхати собi. Вважаю, що ти й сам це зрозумiв. А якщо нi – то зрозумiй нарештi.

– Про яку мету говорить панi? – втрутився Гилленстерн.

Чародiйка глянула на нього, але не вiдповiла. Любисток i Ярпен Зiгрiн значуще посмiхнулися один до одного, але так, аби чародiйка не помiтила.

Вiдьмак глянув у вiчi Йеннефер. Тi були холоднi.

– Вибачаюся i дякую, лицарю iз Денесле, – схилив вiн голову. – Всiм, хто тут присутнiй, – дякую. За спiшний порятунок, наданий нам без роздумiв. Чув я, коли висiв, що один перед одним рвалися ви на допомогу. У всiх, хто присутнiй тут, прошу я вибачення. І шляхетну Йеннефер, якiй я дякую, не просячи нiчого. Прощавайте. Мерзота з власноi волi залишить компанiю. Бо з мерзоти – досить. Бувай, Любистку.

– Гей, Геральте! – крикнув Богольт. – Не дуйся, наче дiвчинка, не роби з голки виделки. Дiдько забирай…

– Лю-у-у-уди-и-и!

З боку гирла ущелини бiгли Козоiд i кiлька холопiльських мiлiцiонерiв, висланих на розвiдку.

– Що там? Чого вiн так репетуе? – пiдняв голову Нiщука.

– Люди… Вашi… милостi… – дихав швець.

– Вiддишись, чоловiче, – сказав Гилленстерн, засовуючи великi пальцi за золотий пояс.

– Дракон! Там дракон!

– Де?

– За ущелиною… На полонинi… Пане, вiн…

– На коней! – скомандував Гилленстерн.

– Нiщуко! – крикнув Богольт. – На воза! Пильщику, на коня – i за мною!

– Ноги, хлопцi! – гукнув Ярпен Зiгрiн. – Ноги, най йому зараза!

– Гей, почекайте! – Любисток закинув лютню на плече. – Геральте, вiзьми мене на коня!

– Стрибай!

Ущелина закiнчувалася громадою свiтлих скель, якi стояли що далi, то рiдше, створюючи нерiвномiрне коло. Мiсцевiсть за ними плавно спускалася на трав’яну нерiвну полонину, з усiх бокiв замкнену вапняними стiнами, в яких зяяли тисячi отворiв. Три вузькi каньйони, рiчища пересохлих струмкiв, вiдкривалися на полонину.

Богольт, який першим дочвалав до бар’ера з каменiв, зупинив раптом коня i зiп’явся на стременах.

– О, зараза, – сказав. – О, ясна зараза. Того… того не може бути!

– Чого? – запитав Доррегарай, пiд’iжджаючи.

Поруч iз ним Йеннефер, зiскакуючи з возу Рубайл, сперлася грудьми на скельний блок, визирнула, вiдступила, протерла очi.

– Що? Що там? – крикнув Любисток, вихиляючись iз-за спини Геральта. – Що там, Богольте?

– Той дракон… вiн золотий.

Не далi нiж за сто крокiв вiд кам’яного гирла ущелини, з якоi вони вийшли, дорогою до каньйону, що вiв на пiвнiч, на невисокому плескатому пагорбi сидiло створiння. Сидiло, вигинаючи правильною дугою довгу струнку шию, схиливши вузьку голову на опуклi груди, обплiвши хвостом переднi, випрямленi лапи.

Було у тому створiннi, у позi, в якiй воно сидiло, щось повне невимушеноi грацii, щось котяче, щось, що заперечувало його помiтне гадяче походження. Беззаперечно гадяче. Бо створiння було вкрите лускою, iз виразним малюнком, i слiпуче виблискувало сяйвом ясного жовтого золота. Бо створiння, яке сидiло на пагорбi, було золотим – золотим вiд встромлених у землю пазурiв аж до кiнчика довгого хвоста, що ворушився легенько серед будякiв, якими порiс горбок. Дивлячись на них великими золотими очима, створiння розгорнуло широкi нетопирячi крила i так застигло, немов наказуючи iм дивуватися.

– Золотий дракон, – прошепотiв Доррегарай. – Це неможливо… Жива легенда!

– Немае, псямать, золотих драконiв, – заявив Нiщука i сплюнув. – Я знаю, що кажу.

– То що воно отам, на пагорбi? – доречно запитав Любисток.

– То якийсь обман.

– Ілюзiя.

– Це не iлюзiя, – сказала Йеннефер.

– Це золотий дракон, – сказав Гилленстерн. – Найсправжнiсiнький золотий дракон.

– Золотi дракони е лише у легендах!

– Припинiть, – втрутився раптом Богольт. – Навiщо гарячкувати? Будь-який дурень побачить, що то – золотий дракон. А яка, прошу мосьпанство, рiзниця: золотий, синiй, бронзовий чи у клiтинку? Вiн невеличкий, прикiнчимо його на раз-два. Пильщик, Нiщуко, розвантажуйте вiз, витягайте амунiцiю. Теж менi, дiло: золотий, не золотий…

– Рiзниця, Богольте, е, – сказав Пильщик. – І важлива. Це не той дракон, якого ми вистежуемо. Не той, отруений пiд Холопiллям, який сидить у ямi, на золотi та камiнчиках. А цей тут сидить тiльки на срацi. Так на холеру вiн нам?

– Цей дракон – золотий, Кеннете, – ревнув Ярпен Зiгрiн. – Ти колись бачив такого? Не розумiеш? За шкiру його вiзьмемо бiльше, анiж витягли б ми зi звичайноi скарбницi.

– Причому – не псуючи ринку коштовного камiння, – додала Йеннефер, паскудно посмiхаючись. – Ярпен правий. Умова досi дiе. Є що дiлити, нi?

– Гей, Богольте? – гукнув Нiщука вiд воза, iз брязкотом риючись в амунiцii. – Що ми вдягаемо на себе й коней? Чим та золота гадина може плювати, га? Вогнем? Кислотою? Парою?

– А зараза його зна, прошу мосьпанство, – знiяковiв Богольт. – Гей, чародii! Чи в легендах про золотих драконах мовиться, як таких убити?

– Як його вбити? Та звичайнiсiнько! – крикнув раптом Козоiд. – Що там думати, дайте швиденько якогось звiрятка. Напхаемо його чимось отруйним i пiдкинемо гаду, хай вiн щезне.

Доррегарай подивився на шевця скоса, Богольт сплюнув, Любисток вiдвернувся iз гримасою огиди. Ярпен Зiгрiн посмiхнувся масненько, взявшись пiд боки.

– Що ви так дивитеся? – запитав Козоiд. – До роботи треба умовитися, чим напхаемо стерво, щоби гад скорiше здох. Мае це щось бути страшезно отруйним чи гнилим.

– Ага, – сказав гном, усе ще посмiхаючись. – Щось тут отруйне, паскудне й смердяче е. Знаеш, що воно, Козоiде? Виявляеться, що це ти.

– Що?

– Гiвно! Вали звiдси, гречкосiю, хай би очi моi тебе не бачили.

– Пане Доррегараю, – сказав Богольт, пiдходячи до чародiя. – Доведiть свою користь. Пригадайте легенди та перекази. Що вам вiдомо про золотих драконiв?

Чародiй посмiхнувся, бундючно випрямляючись.

– Що менi вiдомо про золотих драконiв, питаеш? Мало, але достатньо.

– Тож слухаемо.

– А й слухайте, i слухайте уважно. Там, перед нами, сидить золотий дракон. Жива легенда, може, останне i едине у своему родi створiння, що вцiлiло вiд вашого вбивчого шалу. Легенди не вбивають. Я, Доррегарай, не дозволю вам торкнутися цього дракона. Зрозумiло? Можете пакуватися, приторочувати в’юки та повертатися додому.

Геральт був переконаний, що вибухне колотнеча. Помилявся.

– Мосьпане чародiю, – урвав тишу голос Гилленстерна. – Зауважуйте, до кого ви мовите. Король Недамiр може наказати вам пакувати в’юки та забиратися до диявола. Але не навпаки. Це зрозумiло?

– Нi, – сказав чародiй. – Не зрозумiло. Бо я – майстер Доррегарай, i менi не наказуватиме хтось, чие королiвство займае землю, видну з висоти частоколу паршивоi, брудноi i смердючоi фортецi. Чи знаете ви, пане Гилленстерне, що коли я прокажу закляття i виконаю рух рукою, то ви перетворитесь на коров’ячий коржик, а ваш неповнолiтнiй король – на щось куди гiрше? Це зрозумiло?

Гилленстерн не встиг вiдповiсти, бо Богольт, пiдступивши до Доррегарая, схопив його за плече й повернув до себе. Нiщука й Пильщик, мовчазнi й похмурi, висунулися з-за спини Богольта.

– Слухай-но, пане магiку, – сказав тихо величезний Рубайло. – Перш нiж почнете ви виконувати тi вашi рухи руками, послухайте. Я мiг би довго пояснювати, прошу мосьпанство, де я собi маю твоi заборони, твоi легенди й твою дурну балаканину. Але ж нехай замiсть вiдповiдi вистачить i ось цього.

Богольт втягнув повiтря, приклав пальця до нiздрi i зблизька висякався чародiевi на носки чобiт.

Доррегарай зблiд, але не ворухнувся. Бачив – як i всi – ланцюговий моргенштерн на лiктьовоi довжини держаку, який Нiщука тримав у низько опущенiй руцi. Знав – як i всi, – що час, потрiбний на те, щоб накласти закляття, незрiвнянно довший за час, потрiбний Нiщуцi, щоб розвалити йому голову на чвертi.

– Ну, – сказав Богольт. – А тепер гречно вiдiйдiть убiк, прошу мосьпанство. А якщо стане тобi в охоту знову роззявити рота, то швиденько заткни його вiхотем трави. Бо якщо я ще раз почую твое репетування, ти в мене отримаеш.

Богольт вiдвернувся i потер долонi.

– Ну, Нiщуко, Пильщику, до роботи, бо гад той вiд нас утече.

– Не видно, аби мав вiн намiр утiкати, – сказав Любисток, дивлячись у поле. – Гляньте-но на нього.

Золотий дракон, який сидiв на пагорбi, позiхнув, задер голову, замахав крилами i шмагнув по землi хвостом.

– Королю Недамiре й ви, лицарi! – заревiв вiн, неначе мiдяна труба. – Я – дракон Вiллентретенмерт! Як бачу, не всiх вас зупинила лавина, яку саме я, не хвалячись, спустив вам на голови. Дiсталися ви аж сюди. Як бачите, з долини е лише три шляхи. На схiд, до Холопiлля, на захiд, до Кайнгорна. Цими шляхами ви можете скористатися. Пiвнiчною ущелиною, панове, ви не пiдете, бо я, Вiллентретенмерт, вам це забороняю. Якщо ж хтось моеi заборони сприйняти не захоче, то викликаю його на бiй, на гоноровий, лицарський поединок. Зброею конвенцiйною, без чарiв i вогню. Битва до повноi капiтуляцii однiеi зi сторiн. Чекаю вiдповiдi вiд вашого герольда, як наказуе звичай!

Усi стояли, широко пороззявлявши роти.

– Вiн говорить! – просопiв Богольт. – Неймовiрно!

– І до того ж – страшенно мудро, – сказав Ярпен Зiгрiн. – Чи хтось зна, що воно таке – зброя конфесiйна?

– Звичайна, не магiчна, – сказала Йеннефер, зморщившись. – Утiм, я не можу зрозумiти одного. Неможливо говорити артикульовано, маючи роздвоений язик. Лайдак уживае телепатiю. Майте на увазi, що вона дiе в обидва боки. Вiн може читати вашi думки.

– Вiн що, здурiв, чи як? – занервував Кеннет Пильщик. – Гоноровий поединок? Із дурнуватим гадом? Отакоi! Йдемо на нього купою! У купi сила!

– Нi.

Вони обернулися.

Ейк iз Денесле, вже на конi, у повному обладунку, зi списом, уставленим у стремено, виглядав куди краще, анiж пiшим. З-пiд пiднятого забрала шолому горiли гарячково очi, бiлiло блiде обличчя.

– Нi, пане Кеннете, – повторив лицар. – Хiба що через мiй труп. Не допущу, аби в моiй присутностi ображали лицарський гонор. Хто наважиться зламати умови гонорового поединку…

Ейк мовив дедалi голоснiше, екзальтований голос його ламався i тремтiв вiд пiднесення.

– …хто зневажить гонор, той зневажить i мене, i кров – його чи моя – потече на цю змучену землю. Бестiя хоче поединку? Добре! Нехай герольд трубить мое iм’я! Нехай вирiшить усе суд богiв! За драконом – сила iклiв та пазурiв i пекельна злiсть, за мною…

– Що за кретин, – буркнув Ярпен Зiгрiн.

– …за мною справедливiсть, за мною вiра, за мною сльози дiвиць, яких той гад…

– Закiнчуй, Ейку, бо блювати хочеться! – крикнув Богольт. – Уперед, у поле, за дракона берися замiсть базiкати!

– Гей, Богольте, зачекай, – раптом сказав гном, шарпаючи себе за бороду. – Ти забув про умову? Якщо Ейк завалить гадину, вiзьме половину…

– Ейк нiчого не вiзьме, – вишкiрився Богольт. – Я його знаю. Йому вистачить, якщо Любисток складе про нього пiсеньку.

– Тихо! – закричав Гилленстерн. – Нехай воно так i буде. Проти дракона виступить праведний мандрiвний лицар, Ейк iз Донесле, що б’еться у кольорах Кайнгорну як спис i меч короля Недамiра. Таке королiвське рiшення!

– От, маеш, – заскреготiв зубами Ярпен Зiгрiн. – Спис i меч Недамiра. Зробив нас кайнгорнський кролик. І що тепер?

– Нiчого. – Богольт сплюнув. – Ти ж не хочеш задиратися iз Ейком, Ярпене? Вiн балакае по-дурному, але якщо вже влiз на коня i розпалився, то краще поступитися йому дорогою. Хай iде, зараза, i нехай прикiнчить дракона. А потiм подивимося.

– Хто буде герольдом? – запитав Любисток. – Дракон хотiв герольда. Може, я?

– Нi. Це, Любистку, не пiсеньки спiвати, – зморщився Богольт. – Герольдом нехай буде Ярпен Зiгрiн. Голос у нього, наче у бугая.

– Добре, нехай вже йому, – сказав Ярпен. – Давайте менi оту хоругву зi знаком, щоби все було як належить.

– Тiльки гречно мовте, пане гноме. І куртуазно, – нагадав Гилленстерн.

– Не вчiть мене, як говорити. – Гном гордовито випнув пузо. – Я з посольствами ходив уже тодi, коли ви ще на хлiб говорили «лiп», а на мухи – «юхи».

Дракон i далi спокiйно сидiв на пагорбi, весело махаючи хвостом. Гном видряпався на найбiльший з каменiв, вiдхаркнув, сплюнув.

– Гей, ти там! – закричав, узявшись пiд боки. – Драконе йоханий! Слухай, що герольд тобi скаже! Я, значиться! Яко перший вiзьметься за тебе гонорово мандрьоханий лицар Ейк iз Денесле! І вразить тебе списом у курдюк, згiдно зi святим звичаем, на погибель тобi й на радiсть бiдним дiвчатам та королю Недамiру! Битва мае бути гоноровою, i, згiдно iз правом, плюватися вогнем не можна, а тiльки конфесiйно лупцювати одне одного, поки той iнший не здасться або не помре! Чого тобi бажаемо вiд душi й серця! Ти зрозумiв, драконе?

Дракон позiхнув, помахав крилами, а потiм, припавши до землi, швидко злiз iз пагорба на рiвну землю.

– Зрозумiв, чесний герольде! – проревiв вiн у вiдповiдь. – Хай же тодi виступить на поле шляхетний Ейк iз Денесле. Я – готовий!

– Чистий тобi вертеп. – Богольт сплюнув, похмурим поглядом проводжаючи Ейка, що ступом виiздив з-за бар’еру камiння. – Холерна купа смiху…

– Замкни чавку, Богольте! – крикнув Любисток, потираючи руки. – Дивися, Ейк йде в атаку! Псякрев, ото буде чудова балада!

– Ур-ра! Вiват Ейку! – крикнув хтось iз групи лучникiв Недамiра.

– А я, – вiдгукнувся похмуро Козоiд, – я б його таки для впевненостi напхав сiркою.

Ейк, уже в полi, вiдсалютував драконовi пiднятим списом, закрив забрало шолому й ударив коня острогами.

– Ну-ну, – сказав гном. – Може, вiн i дурень, але на нападi знаеться. Тiльки гляньте!

Ейк, нахилений, спертий об сiдло, на повному галопi опустив спис. Дракон, всупереч очiкуванням Геральта, не вiдскочив, не рушив пiвколом, а розпластався по землi й погнав просто на атакуючого лицаря.

– Бий його! Бий, Ейку! – заверещав Ярпен.

Ейк, хоча й мчав галопом, вдарив не прямо наослiп. В останню мить умiло змiнив напрям, перекинув списа над кiнською головою. Пролiтаючи обабiч дракона, з усiх сил пхнув, устаючи в стременах. Усi крикнули единим голосом. Геральт до хору не долучився.

Дракон уник удару в акуратному, зграбному, повному грацii поворотi i, звившись, наче жива золота стрiчка, блискавично, але м’яко, воiстину по-кошачому, сягнув лапою пiд живiт коня. Кiнь кувiкнув, високо пiдкидаючи зад, лицар хитнувся у сiдлi, але списа не випустив. У мить, коли кiнь майже зарився нiздрями у землю, дракон рiзким ударом лапи змiв Ейка з сiдла. Всi бачили, як пiдлетiли угору, вируючи, бляхи панцира, всi почули брязкiт та грюкiт, iз якими лицар звалився на землю.

Дракон, присiвши, придавив коня лапою i наблизив зубату пащу. Кiнь кувiкнув перелякано, зашамотiвся i стихнув.

У тишi, що запала, всi почули глибокий голос дракона Вiллентретенмерта:

– Мужнього Ейка iз Денесле можна забрати з поля, вiн неспроможний на подальший бiй. Наступний, прошу.

– От, курва, – сказав Ярпен Зiгрiн у тишi, що встановилася.




VІІІ


– Обидвi ноги, – сказала Йеннефер, витираючи руки лляною серветкою. – І наче щось iз хребтом. Обладунок на спинi вдавлений, наче вiн копром дiстав. А ноги – це через власний спис. Не скоро вiн сяде на коня. Якщо й узагалi сяде.

– Професiйний ризик, – пробурмотiв Геральт.

Чародiйка зморщилася.

– Тiльки це й можеш сказати?

– А що ти ще хотiла б почути, Йеннефер?

– Той дракон неймовiрно швидкий, Геральте. Занадто швидкий, аби могла з ним битися людина.

– Розумiю. Нi, Йен. Не я.

– Принципи? – зло посмiхнулася чародiйка. – Чи звичайний, найзвичайнiсiнький страх? Це едине людське вiдчуття, яке в тобi не випалили?

– Одне й друге, – погодився незворушно вiдьмак. – Яка рiзниця?

– Власне, – Йеннефер пiдiйшла ближче, – жодноi. Принципи можна зламати, страх можна перемогти. Убий того дракона, Геральте. Для мене.

– Для тебе?

– Для мене. Я хочу того дракона, Геральте. Всього. Хочу мати його тiльки для себе.

– Використай чари та вбий його.

– Нi. Ти його вбий. А я чарами стримаю Рубайл та iнших, аби не заважали.

– Будуть трупи, Йеннефер.

– І з якого часу це тобi заважае? Ти займися драконом, я беру на себе людей.

– Йеннефер, – сказав холодно вiдьмак. – Я не можу зрозумiти. Навiщо тобi той дракон? Аж настiльки тебе затьмарюе жовтий колiр його лусок? Адже ти не потерпаеш вiд бiдностi, маеш незлiченнi джерела iснування, ти маеш славу. Тож про що йдеться? Тiльки нiчого не кажи про покликання, дуже тебе прошу.

Йеннефер мовчала, нарештi ж, скрививши губи, з розмаху копнула камiнь, що лежав у травi.

– Є дехто, хто може менi допомогти, Геральте. Кажуть, що воно… ну, ти знаеш, про що йдеться… Кажуть, що воно не е невiдворотнiм. Є шанси. Я можу ще мати… Розумiеш?

– Розумiю.

– Це складна операцiя, дорога. Але взамiн на золотого дракона… Геральте?

Вiдьмак мовчав.

– Коли ми висiли на мосту, – сказала чародiйка, – ти про дещо мене попросив. Я виконаю твое прохання. Незважаючи нi на що.

Вiдьмак сумно посмiхнувся, вказiвним пальцем торкнувся обсидiановоi зiрки на шиi Йеннефер.

– Занадто пiзно, Йен. Ми вже не висимо. Менi вже все одно. Незважаючи нi на що.

Вiн очiкував найгiршого, каскадiв вогню, блискавки, удару в обличчя, лайки, прокльонiв. Здивувався, побачивши лише стримане тремтiння губ. Йеннефер поволi вiдвернулася. Геральт пожалкував, що це сказав. Пожалкував за емоцiю, яка до цього призвела. Межа можливого перейдена, урвалася, наче струна лютнi. Вiн глянув на Любистка, помiтив, як трубадур швидко вiдвертаеться, уникаючи його погляду.

– Ну, справи лицарського гонору маемо позаду, прошу мосьпанство! – закричав Богольт, уже в обладунку, стоячи перед Недамiром, який усе ще сидiв на каменi з неодмiнним виразом нудьги на обличчi. – Лицарський гонор лежить отамочки й стогне тихенько. Кепська то була концепцiя, пане Гилленстерне, випустити Ейка як вашого лицаря i васала. Не вказуватиму пальцями, але я знаю, кому Ейк мiг бути вдячним за поламанi кiстки. Тому, скажемо чесно, одним рухом ми позбулися двох справ. Одного шаленця, який у шаленствi своему хоче вiдродити легенди про те, як смiливий лицар перемагае у поединку дракона. І – одного крутiя, який хотiв на тому заробити. Знаете, про кого я говорю, Гилленстерне, так? Це добре. А тепер – наш хiд. Тепер дракон – наш. Тепер ми, Рубайли, управимося з тим драконом. Але так, як треба нам.

– А домовленiсть, Богольте? – вицiдив канцлер. – Що з домовленiстю?

– У срацi я маю ту домовленiсть.

– Небачено! Це зневага до маестату! – тупнув ногою Гилленстерн. – Король Недамiр…

– Що – король? – крикнув Богольт, спираючись на величезний дворучний меч. – Може, король хоче особисто, сам пiти на дракона? А може, це ти, його вiрний канцлер, увiпхнеш у броню свою пузо й вийдеш на поле? Чому нi, прошу, ми зачекаемо, прошу мосьпанство. Ви мали свiй шанс, Гилленстерне, якби Ейк заколов дракона – ви б узяли все, нам би нiц не дiсталося, анi единоi золотоi луски з його хребта! Але тепер – запiзно. Гляньте правдi в очi. Немае кому битися у кольорах Кайнгорна. Не знайдете ви другого такого дурня, як Ейк.

– Неправда! – Швець Козоiд припав до короля, все ще зайнятого спогляданням тiльки йому вiдомоi точки на горизонтi. – Королю, пане! Тiльки трохи зачекайте, нехай-но нашi пiдiйдуть, з Холопiлля, а будуть вони ось-ось! Плюньте на зарозумiлу шляхту, женiть iх геть! Побачите, хто насправдi смiливий, хто в кулацi силу мае, а не в горлi!

– Писок стули, – спокiйно вiдгукнувся Богольт, стираючи плямку iржi з нагрудника. – Стули писок, хаме, бо як нi, то я його тобi так стулю, що зуби у горлянцi застрягнуть.

Козоiд, побачивши Кеннета та Нищавку, якi наближалися, швиденько вiдiйшов, сховавсь мiж холопiльськими мiлiцiонерами.

– Королю! – крикнув Гилленстерн. – Що накажете?

Вираз нудьги раптом зник iз обличчя Недамiра. Неповнолiтнiй монарх зморщив веснянкуватий нiс i встав.

– Що накажу? – сказав тоненько. – Нарештi ти про це запитав, Гилленстерне, замiсть того щоб за мене вирiшувати й за мене, вiд мого iменi, промовляти. Дуже це мене тiшить. І нехай вже так зостаеться, Гилленстерне. З цiеi митi мовчатимеш i слухатимешся наказiв. І ось перший iз них: збери людей, накажи покласти на вiз Ейка iз Денесле. Повертаемося у Кайнгорн.

– Пане…

– Анi слова, Гилленстерне. Панi Йеннефер, шляхетнi панове, прощаюся з вами. Витратив я чимало часу в цьому походi, але й отримав чимало. Багато чого я навчився. Дякую вам за слова, панi Йеннефер, пане Доррегарае, пане Богольте. І дякую вам за мовчання, пане Геральте.

– Королю, – сказав Гилленстерн. – Як це? Дракон ось-ось наш. Тiльки руку простягнути. Королю, твоя мрiя…

– Моя мрiя, – повторив замислений Недамiр. – В мене ii ще немае. А якщо я тут залишуся… Може, тодi вже й не буде ii нiколи.

– А Маллеора? А рука княжни? – не здавався канцлер, розмахуючи руками. – А трон? Королю, тамтешнiй люд визнае тебе…

– У срацi я мав тамтешнiй люд, як каже пан Богольт, – засмiявся Недамiр. – Трон Маллеори й так мiй, бо в Кайнгорнi я маю триста панцирних i пiвтори тисячi пiшого люду проти iхньоi тисячi засраних щитоносцiв. А визнати – так вони мене визнають. Вiшатиму, рубитиму голови й волочитиму кiньми так довго, що визнають. А iхня княжна – це товста телиця, i плювати менi на ii руку, потрiбна менi тiльки ii дiрка, хай народить спадкоемця, а тодi я ii отрую. Методом майстра Козоiда. Досить балачок, Гилленстерне. Починай виконувати отриманi накази.

– І справдi, – прошепотiв Любисток до Геральта. – Багато чого навчився.

– Багато чого, – пiдтвердив Геральт, дивлячись на пагорб, на якому золотий дракон, пригнувши трикутну голову, облизував роздвоеним язиком щось, що сидiло бiля нього у травi. – Але його пiдданим я стати не схотiв би, Любистку.

– Як думаеш, що тепер буде?

Вiдьмак дивився спокiйно на маленьке сiро-зелене створiння, що трiпотiло нетопирячими крильцями поряд iз золотими пазурами нахиленого дракона.

– А ти що на це все, Любистку? Що ти про це думаеш?

– А яке значення мае те, що я думаю? Я поет, Геральте. Чи може моя думка мати хоч якесь значення?

– Може.

– Ну, то я тобi скажу. Я, Геральте, як бачу гада, наприклад змiю чи яку iншу ящiрку, то мене аж вивертае, таку я до того паскудства вiдчуваю огиду й страх. А цей дракон…

– Ну?

– Вiн… вiн красивий, Геральте.

– Дякую тобi, Любистку.

– За що?

Геральт вiдвернувся, повiльним рухом потягся до пряжки ременя, що навскоси перетинав його груди, скоротив його на двi дiрки. Пiдняв праву долоню, перевiряючи, чи рукiв’я меча у потрiбному положеннi. Любисток дивився на те широко розплющеними очима.

– Геральте! Ти маеш намiр…

– Так, – спокiйно сказав вiдьмак. – Є межа можливого. Менi все це набридло. Ти йдеш iз Недамiром чи зостаешся, Любистку?

Трубадур схилився, обережно й з любов’ю поклав лютню пiд камiнь, випростався.

– Зостаюсь. Як ти сказав? Межа можливого? Резервую собi ту назву пiд баладу.

– Це може бути твоя остання балада, Любистку.

– Геральте?

– Ага?

– Не вбивай… Зумiеш?

– Меч – то меч, Любистку. Коли я вже його витягну…

– Намагайся.

– Намагатимуся.

Доррегарай захихотiв, повернувся у бiк Йеннефер i Рубайл, вказав на королiвський почет, що саме вiдiжджав.

– Он, – сказав, – iде звiдси король Недамiр. Не роздае вже королiвських наказiв устами Гилленстерна. Йде, виявивши розумнiсть. Добре, що ти тут е, Любистку. Пропоную тобi починати складати баладу.

– Про що?

– Про те, – чародiй вийняв з-за пазухи паличку, – як майстер Доррегарай, чорнокнижник, прогнав додому пiдлоту, яка хотiла по-пiдлому вбити останнього золотого дракона, який лишився на свiтi. Не рухайся, Богольте! Ярпене, руки геть вiд сокири! Йеннефер, навiть не ворушися! Давайте, пiдлото, за королем, як за панiматкою. Уперед, на коней, на вози. Застерiгаю, хто зробить хоча б один невiрний рух, вiд того залишиться тiльки сморiд i розплавлений пiсок. Я не жартую!

– Доррегарае! – засичала Йеннефер.

– Мосьпане чародiю, – сказав примирливо Богольт. – Чи годиться…

– Мовчи, Богольте. Я сказав, не чiпайте того дракона. Легенди не вбивають. Розвертайтеся – i геть звiдси.

Рука Йеннефер раптом вистрелила вперед, а земля навколо Доррегарая вибухнула блакитним вогнем, закипiла курявою рваного дерну й камiння. Чародiй похитнувся, оточений променями. Нiщука, пiдскочивши, вдарив його в обличчя зап’ястком. Доррегарай упав, з його палички вистрелила червона блискавка й, не зашкодивши, погасла мiж камiнням. Пильщик, пiдскочивши з iншого боку, копнув лежачого чародiя, розвернувся, аби повторити. Геральт увiрвався мiж ними, вiдiпхнув Пильщика, видобув меча й тяв пласко, цiлячи мiж наплiчником i нагрудником обладунку. Перешкодив йому Богольт, парирувавши удар широким клинком дворучного меча. Любисток пiдставив ногу Нiщуцi, але невдало – Нiщука вчепився у кольоровий кубрак барда й гепнув його кулаком межи очi. Ярпен Зiгрiн, пiдскочивши ззаду, пiдтяв Любистку ноги, вдаривши топорищем у згiн колiна.

Геральт розвернувся у пiруетi, уникаючи Богольтового меча, ударив коротко Пильщика, який саме пiдбiг, зiрвавши йому залiзний наручник. Пильщик вiдскочив, спiткнувся i впав. Богольт застогнав, махнув мечем, наче косою. Геральт перескочив над свистячим вiстрям, кiнцем рукiв’я гепнув Богольта у нагрудник, вiдкинув, тяв, цiлячись у щоку. Богольт, бачачи, що не зумiе парирувати важким мечем, вiдкинувся назад, падаючи навзнак. Вiдьмак пiдскочив до нього й тiеi митi вiдчув, як земля тiкае у нього з-пiд нiг, як тi втрачають чутливiсть. Побачив, як горизонт iз горизонтального стае вертикальним. Даремно намагаючись скласти пальцi в охоронний Знак, важко вдарився боком об землю, випускаючи меча iз онiмiлоi долонi. У вухах йому дудонiло та шумiло.

– Зв’яжiть iх, поки дiе закляття, – сказала Йеннефер десь згори, здалеку. – Всiх трьох.

Доррегарай i Геральт, запамороченi й нерухомi, дали себе прив’язати до воза без опору й жодного слова. Любисток бився i лаявся, тому, поки його прив’язували, заробив по писку.

– Чого iх в’язати, зрадникiв, сучих синiв, – сказав, пiдходячи, Козоiд. – Вiдразу iх зарубати – i справi кiнець.

– Сам ти син, та ще й не сучий, – сказав Ярпен Зiгрiн. – І не ображай тут сук. Геть пiшов.

– Страшенно ви смiливi, – ревнув Козоiд. – Гляньмо, чи вистачить вам смiливостi, коли моi з Холопiлля надiйдуть, а будуть ось-ось. Гляньм…

Ярпен крутнувся i з неочiкуваною для його статури спритнiстю гепнув його топорищем по лобi. Нiщука, що стояв поряд, додав копняка. Козоiд пролетiв кiлька сажнiв i зарився носом у траву.

– Згадаете ще! – заверещав вiн, стоячи навкарачки. – Всiх я вас…

– Хлопцi! – гукнув Ярпен Зiгрiн. – За жопу шевця, дратва його мати! Хапай його, Нiщуко!

Козоiд не чекав. Зiрвався i клусом погнав у бiк схiдного каньйону. За ним скрадливо побiгли й холопiльскi розвiдники. Гноми, регочучи, кидали iм услiд камiння.

– Вiдразу якось повiтря посвiжiшало, – засмiявся Ярпен. – Ну, Богольте, беремося за дракона.

– Повiльно, – пiдняла руку Йеннефер. – Брати ви можете, але ноги. У руки. Всi, хто тут стоiте.

– Це чому? – Богольт згорбився, а очi його зловiсно блиснули. – Що це ви кажете, ясновельможна панi вiдьмо?

– Геть звiдси услiд за шевцем, – повторила Йеннефер. – Усi. Я сама справлюся iз драконом. Неконвенцiйною зброею. А на дорогу можете менi подякувати. Якби не я, скуштували б ви вiдьмачого меча. Ну, давайте, швиденько, Богольте, бо ж я нервуватиму. Застерiгаю, я знаю закляття, за допомогою якого можу поробити з вас меринiв. Досить ворухнути рукою.

– Ну нi, – процiдив Богольт. – Мое терпiння уже досягло межi можливого. Не дам робити з себе дурника. Пильщику, вiдчепи-но дишло з возу. Вiдчуваю, що й менi потрiбна буде неконвенцiйна зброя. Зараз хтось тут отримае по хребту, прошу мосьпанство. Не вказуватиму пальцем, але по хребту зараз отримае одна паскудна вiдьма.

– Спробуй лише, Богольте. Зробиш менi цей день приемним.

– Йеннефер, – сказав iз докором гном. – Чому?

– Може, я просто не люблю дiлитися, Ярпене?

– Що ж, – посмiхнувся Ярпен Зiгрiн. – Глибоко по-людськи. Так по-людськи, що аж майже по-гномськи. Приемно бачити знайомi риси в чародiйки. Бо i я не люблю дiлитися, Йеннефер.

Вiн крутнувся у короткому, блискавичному замаху. Сталева куля, невiдомо звiдки й коли видобута, завила в повiтрi й лупнула Йеннефер у середину лоба. Ранiше, нiж чародiйка встигла прийти до тями, вже висiла у повiтрi, пiдтримувана за руки Пильщиком та Нiщукою, а Ярпен сплутував iй кiсточки мотузкою. Йеннефер люто заверещала, але один iз хлопцiв Ярпена закинув iй на голову вiжки, стягнув мiцно, впиваючись ременем у роззявлений рот, приглушив крик.

– Ну й що, Йеннефер, – сказав, пiдходячи, Богольт. – Як ти думаеш зробити з мене валаха? Коли й рукою не поворухнеш?

Розiрвав iй комiр кубрачка, роздер i розвiв на боки сорочку. Йеннефер вискнула, гризучи вiжки.

– Не маю тепер часу, – сказав Богольт, безсоромно обмацуючи ii пiд регiт гномiв, – але почекай трохи, вiдьмо. Як прикiнчимо дракона, влаштуемо собi забавку. Прив’яжiть ii, хлопцi, добре до колеса. Обидвi лапки до ободу, так, аби й пальцем не могла ворухнути. І нехай ii поки що нiхто не чiпае, псякрев, прошу мосьпанство. Чергу встановимо згiдно з тим, хто як бiля дракона управиться.

– Богольте, – вiдiзвався зв’язаний Геральт – тихо, спокiйно й зловiсно. – Бережися. Я знайду тебе й на краю свiту.

– Дивуюся я тобi, – вiдповiв Рубайло, так само спокiйно. – Я б на твоему мiсцi сидiв би тихо. Я тебе знаю i мушу серйозно ставитися до твоiх погроз. Не матиму вибору. Ти можеш не вижити, вiдьмаче. До цього ми ще повернемося. Нiщука, Пильщик, на коней.

– Ото тобi й доля, – просичав Любисток. – Диявол його знае, чого я у це вплутався.

Доррегарай, схиливши голову, придивлявся до густих крапель кровi, що повiльно крапали йому з носа на живiт.

– Може, перестанеш витрiщатися? – крикнула на Геральта чародiйка, звиваючись у вузлах, наче змiя, дарма намагаючись прикрити оголенi зваби.

Вiдьмак слухняно вiдвернувся. Любисток – нi.

– На те, що я бачу, – засмiявся бард, – ти, напевне, витратила цiлу дiжку елексiру з мандрагори, Йеннефер. Шкiра наче у шiстнадцятирiчноi, щоб мене гусак ущипнув.

– Стули писок, сучий сину! – гарикнула чародiйка.

– А власне, скiльки тобi рокiв, Йеннефер? – Любисток не вiдступав. – Десь двiстi? Ну, нехай сто п’ятдесят. А поводишся, наче…

Йеннефер викрутила шию i плюнула в нього, але не влучила.

– Йен, – iз докором промовив вiдьмак, витираючи запльоване вухо об плече.

– Нехай вiн не витрiщаеться!

– І не подумаю, – сказав Любисток, не зводячи погляду iз втiшного виду, який являла собою розхристана чародiйка. – Це через неi ми тут сидимо. І можуть нам перерiзати горлянки. А ii – найбiльше згвалтують, що у ii вiцi…

– Заткнися, Любистку, – сказав вiдьмак.

– І не подумаю. Я, власне, маю намiр скласти баладу про двi цицьки. Прошу менi не заважати.

– Любистку, – Доррегарай хлюпнув закривавленим носом, – давай серйозно.

– Я, зараза, серйозний.

Богольт, за пiдтримки гномiв, ледве влiз у сiдло, важкий i неповороткий в обладунку й накладених на той шкiряних запобiжниках. Нiщука й Пильщик вже сидiли на конях, тримаючи поперек сiдел важкезнi дворучнi мечi.

– Добре, – харкнув Богольт. – Йдемо на нього.

– Е, нi, – сказав глибокий голос, що звучав, неначе мiдна труба. – То я прийшов до вас!

З-за камiння вигулькнув, полискуючи золотом, довгий писок, струнка шия, прикрашена шерегою трикутних зубатих шпичакiв, пазуристi лапи. Лютi, гадячi очi iз вертикальними зiницями дивилися з-пiд рогових повiк.

– Не мiг я дочекатися у полi, – сказав дракон Вiллентретенмерт, озираючись. – Тож прийшов сам. Як бачу, охочих до битви зi мною щоразу менше?

Богольт узяв вiжки у зуби, а меча в обидвi руки.

– Ще вифтафить, – сказав невиразно, гризучи ремiнь. – Стафай до вахки, гаде!

– Стаю, – сказав дракон, вигинаючи хребет i презирливо задираючи хвоста.

Богольт роззирнувся. Нiщука й Пильщик повiльно, демонстративно спокiйно обходили дракона з обох бокiв. З тилу чекали Ярпен Зiгрiн i його хлопцi iз сокирами у руках.

– Ааааархг! – проревiв Богольт, сильно б’ючи коня п’ятами i здiймаючи меч.

Дракон згорнувся, припав до землi й згори, з-за власного хребта, наче скорпiон, ударив хвостом, поцiляючи не в Богольта, а в Нiщуку, який напав збоку. Нiщука звалився разом iз конем серед брязкоту, вереска й iржання. Богольт, нагинаючись у галопi, тяв страшним замахом, дракон управно вiдскочив вiд широкого клинка. Інерцiя галопу пронесла Богольта поряд. Дракон викрутився, уставши на заднi лапи, i дзьобнув пазурами Пильщика, одним замахом роздираючи черево коня i стегно вершника. Богольт, мiцно вiдхилившись у сiдлi, зумiв розвернути коня, тягнучи вiжки зубами, й атакував знову.

Дракон хльоснув хвостом гномiв, якi бiгли до нього, зваливши усiх, пiсля чого кинувся на Богольта, по дорозi майже мимохiдь енергiйно стоптавши Пильщика, що намагався устати. Богольт, мотиляючи головою, намагався маневрувати розiгнаним конем, але дракон був куди швидшим i вправнiшим. Хитро заходячи до Богольта злiва, аби ускладнити йому удари, дзьобнув його пазуристою лапою. Кiнь став дибки й кинувся убiк, Богольт вилетiв iз сiдла, загубивши меч i шолом, упав на спину, на землю, лупнувшись головою об камiнь.

– Ходу, хлопаки!!! Нагору!!! – завив Ярпен Зiгрiн, перекрикуючи вереск Нiщуки, приваленого конем.

Гноми, трясучи бородами, кинулися до скель iз швидкiстю, дивовижною для iхнiх коротких нiг. Дракон iх не переслiдував. Сидiв спокiйно й роззирався. Нiщука бився i верещав пiд конем. Богольт лежав без руху. Пильщик повз у бiк скель, боком, наче величезний залiзний краб.

– Неймовiрно, – шепотiв Доррегарай. – Неймовiрно…

– Гей! – Любисток шарпнувся у мотузках, аж вiз затрясся. – Що воно? Отам! Гляньте!

З боку схiдноi ущелини видно було велику хмару куряви, а скоро долинули крики, гримотiння i тупiт. Дракон витягнув шию, споглядаючи.

На рiвнину вкотилися три великi вози, повнi збройного люду. Роздiлившись, вони оточували дракона.

– Це… зараза, це мiлiцiя i цехи з Холопiлля! – закричав Любисток. – Обiйшли витоки Браа! Так, це вони! Гляньте, це Козоiд, там, попереду!

Дракон пригнув голову, делiкатно попхнув у бiк возу мале сiреньке створiння, яке попискувало. Тодi вдарив хвостом по землi, заричав i стрiлою помчав назустрiч холополянам.

– Що воно? – запитала Йеннефер. – Оте мале? Те, що крутиться у травi? Геральте?

– Те, що дракон боронив вiд нас, – сказав вiдьмак. – Те, що проклюнулося недавно в печерi, там, у пiвнiчному каньйонi. Драконеня, яке проклюнулося з яйця драконицi, отруеноi Козоiдом.

Драконеня, спотикаючись i тягнучи по землi опукле черевце, пiдбiгло до воза, писнуло, встало стовпчиком, розчепiрило крильця, а потiм без роздумiв притерлося до боку чародiйки. Йеннефер, iз дуже невиразною мiною, голосно зiтхнула.

– Любить тебе, – пробурмотiв Геральт.

– Молодий, але не дурний. – Любисток викрутився у мотузках i вишкiрив зуби. – Дивiться, куди увiткнув голiвку, холера! Хотiв би я бути на його мiсцi. Гей, малий, утiкай! Це Йеннефер! Страх драконiв! І вiдьмакiв. Принаймнi одного вiдьмака…

– Мовчи, Любистку! – крикнув Доррегарай. – Гляньте там, у полi! Вони вже його обсiли, хай iм зараза!

Вози холополян, гримочучи, неначе бойовi колiсницi, гнали на дракона.

– Бий його! – ревiв Козоiд, вчепившись у плечi возницi. – Бий його, братове, куди попаде й чим попаде! Не жалiй!

Дракон спритно вiдскочив вiд першого воза, що наiжджав на нього й блискав вiстрями кiс, вил та рогатин, але опинився помiж двома наступними, з яких упала на нього велика подвiйна рибацька сiтка. Дракон, заплутаний, звалився, покотився, згорнувся у клубок i розставив лапи. Сiтка, розiрвана на клоччя, рiзко затрiщала. З першого воза, який уже встиг повернутися, кинули на нього наступнi сiтки, повнiстю його обплiтаючи. Два iншi вози також розвернулися, покотилися до дракона, туркотячи та пiдскакуючи на вибоiнах.

– Попався у сiтку, карасику! – дерся Козоiд. – Зараз ми з тебе луски зiшкребемо!

Дракон заревiв, вибухнув у небо струменем пари. Холопiльськi мiлiцiонери сипнули до нього, зiскакуючи з возiв. Дракон заревiв знову, вiдчайдушно, вiбруючим ревiнням.

З пiвнiчного каньйону прийшла вiдповiдь, високий бойовий крик.

Витягненi у шаленому галопi, розмахуючи свiтлими косами, iз пронизливим свистом, оточенi миготливим блиском шабель, з ущелини вирвалися…

– Зеррiканки! – крикнув вiдьмак, безсило шарпаючись у мотузках.

– О, холера! – луною пiдтримав Любисток. – Геральте! Розумiеш?

Зеррiканки пройшли крiзь натовп, наче гарячий нiж крiзь брусок масла, позначаючи шлях порубаними трупами, зiскочили з коней, ставши обiч дракона, який бився у сiтцi. Перший iз мiлiцiонерiв, що набiгали, одразу ж втратив голову. Другий примiрився до Веi з вилами, але зеррiканка, тримаючи шаблю обома руками, зворотним рухом, кiнчиком знизу, розпанахала його вiд паху до грудини. Решта спiшно ретирувалися.

– На вози! – крикнув Козоiд. – На вози, браття! Возами iх роздавимо!

– Геральте! – крикнула раптом Йеннефер, пiдтягуючи зв’язанi ноги й запихуючи iх рiзким рухом пiд вiз, пiд викрученi назад руки вiдьмака. – Знак Ігнi! Перепалюй! Вiдчуваеш мотузку? Перепалюй, до холери!

– Наослiп? – застогнав Геральт. – Я тебе обпечу, Йен!

– Складай Знак! Витримаю!

Вiн послухався, вiдчув тремтiння у пальцях, складених у Знак Ігнi над зв’язаними щиколотками чародiйки. Йеннефер вiдвернулася, вгризлася у комiр кубрачка, приглушуючи стогiн. Драконеня, попискуючи, тицяло iй крильцями у бiк.

– Йен!

– Перепалюй! – завила.

Вузли пiддалися тодi, коли огидний, нудотний сморiд припаленоi шкiри неможливо було вже витримати. Доррегарай видав дивний звук i зомлiв, повиснувши в петлях на колесi возу. Чародiйка, кривлячись вiд болю, напружилася, пiднiмаючи вiльну вже ногу. Крикнула лютим, повним болю i злостi голосом. Медальйон на шиi Геральта затремтiв, наче живий. Йеннефер напружила стегно й махнула ногою в бiк возiв холопiльськоi мiлiцii, крикнувши закляття. Затрiщало повiтря, запахло озоном.

– О, боги, – простогнав iз подивом Любисток. – Що воно буде за балада, Йеннефер!

Закляття, накладене зграбною нiжкою, вдалося чародiйцi не повнiстю. Перший вiз, разом зi всiм, що на ньому було, просто став жовтим, наче кульбаба, чого холопiльськi воiни у запалi бою навiть не помiтили. Із другим возом пiшло краще – уся його залога миттево перетворилася на величезних бородавчастих жаб, якi, квакаючи, пострибали на всi боки. Вiз, позбавлений керування, перекинувся i розлетiвся. Конi, iстерично iржучи, побiгли вдалечiнь, тягнучи за собою зламане дишло.

Йеннефер закусила губу й знову замахала ногою у повiтрi. Кульбабовий вiз, серед веселоi музики, що лунала звiдкись згори, раптом розплився у кульбабовому диму, а вся його залога гепнулася у траву, одурiло, створивши мальовничу купу. Колеса третього возу з круглих зробилися квадратними, i результат виявився негайним. Конi встали дибки, вiз перекинувся, а холопiльське вiйсько вивалилося i покотилося по землi. Йеннефер, уже з чистоi мстивостi, махала завзято ногою i викрикувала закляття, перетворюючи холополян – усiх гамузом – на черепах, гусей, стонiжок, фламiнго й смугастих поросят. Зеррiканки вправно й методично дорiзали тих, хто лишився.

Дракон, нарештi розшарпавши сiтку на клоччя, зiрвався, залопотiв крилами, заревiв i понiсся, витягнутий, наче стрiла, за вцiлiлим вiд погрому шевцем Козоiдом, що саме тiкав геть. Козоiд нiсся, наче олень, але дракон був швидшим. Геральт, бачачи роззявлену пащеку й блискучi зуби, гострi, неначе стилети, вiдвернувся. Почув страшенний крик i огидний хрумкiт. Любисток скрикнув задушено. Йеннефер, з обличчям, наче полотно, зiгнулася навпiл, повернулася вбiк i виблювала пiд вiз.

Встановилася тиша, переривана лише гучним гоготiнням, кувiканням i попискуванням недобиткiв холопiльськоi мiлiцii.

Вея, усмiхнена не по-доброму, встала над Йеннефер, широко розставивши ноги. Зеррiканка пiдняла шаблю. Йеннефер, блiда, пiдняла ногу.

– Нi, – сказав Борх, званий Три Галки, який сидiв на каменi. На колiнах вiн тримав дракончика, спокiйного й задоволеного.

– Ми не вбиватимемо панi Йеннефер, – повторив дракон Вiллентретенмерт. – Це вже не актуально. Бiльш того, зараз ми вдячнi панi Йеннефер за неоцiненну допомогу. Звiльни iх, Вее.

– Розумiеш, Геральте? – прошепотiв Любисток, розтираючи здерев’янiлi руки. – Розумiеш? Є така старовинна балада про золотого дракона. Золотий дракон може…

– Може набути будь-якоi подоби, – буркнув Геральт. – Навiть людськоi. Я також про те чув. Але не вiрив.

– Пане Ярпене Зiгрiне! – крикнув Вiллентретенмерт гному, який вчепився у скелi на висотi двадцяти лiктiв над землею. – Що ви там шукаете? Бабакiв? Тож не вашi смаколики, як я добре пам’ятаю. Зiйдiть донизу та займiться Рубайлами. Вони потребують допомоги. Вже не будуть тут сьогоднi вбивати. Нiкого.

Любисток, кидаючи неспокiйнi погляди на зеррiканок, якi сторожко кружляли по бойовиську, приводив до тями все ще непритомного Доррегарая. Геральт натирав маззю й оглядав попеченi щиколотки Йеннефер. Чародiйка сичала вiд болю i бурмотiла закляття.

Упоравшись iз завданням, вiдьмак устав.

– Лишiться, – сказав. – Я мушу з ним порозмовляти.

Йеннефер, кривлячись, устала.

– Я йду iз тобою, Геральте. – Вона взяла його пiд руку. – Можна? Прошу, Геральте.

– Зi мною, Йен? Я думав…

– Не думай. – Вона притислася до його плеча.

– Йен?

– Усе добре, Геральте.

Вiн зазирнув iй у теплi очi. Як ранiше. Вiн схилив голову й поцiлував ii в губи, гарячi, м’якi й охочi. Як ранiше.

Вони пiдiйшли. Йеннефер, пiдтримувана, глибоко, наче перед королем, присiла, пiдiймаючи сукню кiнчиками пальцiв.

– Три Гал… Вiллентретенмерт… – сказав вiдьмак.

– Мое iм’я у вiльному перекладi вашою мовою означае Три Чорнi Птахи, – сказав дракон.

Драконеня, вчепившись пазурками у його передплiччя, пiдставило карк пiд ласкаву долоню.

– Хаос i Порядок, – посмiхнувся Вiллентретенмерт. – Пам’ятаеш, Геральте? Хаос – це агресiя, Порядок – це захист вiд неi. Варто мчати на кiнець свiту, аби протистояти агресii i злу, вiрно, вiдьмаче? Особливо, як ти говорив, коли плата е пристойною. А цього разу – була. Це був скарб драконицi Миргтабракке, тiеi, отруеноi пiд Холопiллям. Це вона мене покликала, щоб я iй допомiг, щоб стримав зло, яке iй загрожуе. Миргтабракке вже вiдлетiла, невдовзi по тому, як унесли з поля лицаря Ейка з Денесле. Часу мала досить, поки ви балакали та сварилися. Вона лишила менi свiй скарб, мою платню.

Драконеня писнуло й затрiпотiло крильцями.

– Тож ти…

– Так, – перебив дракон. – Що ж, такi часи. Створiння, яких ви звикли називати потворами, з певного часу вiдчувають дедалi бiльшу загрозу вiд людей. Не можуть самi зарадити. Потребують Оборонця. Такого собi… вiдьмака.

– А мета… Мета, що е наприкiнцi дороги?

– Це вiн. – Вiллентретенмерт пiдняв передплiччя. Дракончик писнув перелякано. – Власне, я ii отримав. Завдяки цьому я виживу, Геральте iз Рiвii, доведу, що межi можливого немае. Ти також колись знайдеш таку мету, вiдьмаче. Навiть тi, що вiдрiзняються, можуть вижити. Прощавай, Геральте. Прощавай, Йеннефер.

Чародiйка, сильнiше схопившись за плече вiдьмака, присiла знову. Вiллентретенмерт устав, глянув на неi, а обличчя мав дуже серйозне.

– Вибач за щирiсть i прямодушнiсть, Йеннефер. Це написане на ваших обличчях, я навiть не мушу намагатися читати в думках. Ви створенi одне для одного, ти й вiдьмак. Але нiчого з того не буде. Нiчого. Прикро менi.

– Я знаю. – Йеннефер злегка зблiдла. – Я знаю, Вiллентретенмерте. Але i я хотiла б вiрити, що межi можливого немае. А принаймнi, що вона ще дуже далеко.

Вея, пiдiйшовши, торкнулася Геральтового плеча й швидко промовила кiлька слiв. Дракон засмiявся.

– Геральте, Вея говорить, що буде довго пам’ятати дiжку «Пiд Задумливим Драконом». Сподiваеться, що ми колись iще зустрiнемося.

– Що? – запитала Йеннефер, примружуючись.

– Нiчого, – швидко сказав вiдьмак. – Вiллентретенмерте…

– Слухаю тебе, Геральте iз Рiвii.

– Ти можеш набути будь-якоi подоби. Будь-якоi, якоi побажаеш.

– Так.

– Тодi чому – людина? Чому Борх iз трьома чорними птахами на гербi?

Дракон лагiдно усмiхнувся.

– Не знаю, Геральте, за яких обставин уперше зiткнулися один з одним далекi предки наших рас. Але фактом е те, що для драконiв немае нiчого вiдразливiшого за людину. Людина пробуджуе у драконах iнстинктивну, нерацiональну огиду. Зi мною все iнакше. Для мене… ви симпатичнi. Прощавайте.

Це не була поступова, розмита трансформацiя, не було й iмлисте, пульсуюче тремтiння, як при iлюзii. Було воно миттеве, наче оком моргнути. У мiсцi, де мить тому стояв кучерявий лицар у туницi, оздобленiй трьома чорними птахами, сидiв золотий дракон, красиво витягаючи довгу струнку шию. Схиливши голову, дракон розгорнув крила, слiпучо золотi у сонячному промiннi. Йеннефер голосно зiтхнула.

Вея, вже в сiдлi, поряд iз Теею, помахала рукою.

– Вее, – сказав вiдьмак, – ти була права.

– Гм?

– Вiн – найкрасивiший.




Крихта льоду





І


Дохла вiвця, спухла й роздута, з нацiленими в небо закуцюрбленими ногами, ворухнулася. Геральт, присiвши пiд муром, повiльно витягнув меч, стежачи, щоб клинок не заскреготiв об окуття пiхов. Крокiв за десять вiд нього купа смiття раптом вигнулася i захвилювалася. Вiдьмак зiрвався на ноги i стрибнув, ще до того, як хвиля смороду вiд розкиданого смiтника дiсталася до нього.

Щупальце, що закiнчувалося округлим веретенистим, наiжаченим колючками потовщенням, раптово вистрелило з-пiд смiття, полетiло йому назустрiч iз несамовитою швидкiстю. Вiдьмак упевнено приземлився на рештках розбитих меблiв, якi погойдувалися або хиталися на купi гнилих овочiв, забалансував, вiднайшов рiвновагу, одним коротким ударом меча розпоров щупальце, вiдтинаючи схожого на булаву присоска. Одразу вiдскочив, але цього разу зiслизнув iз дошок i по стегна провалився у грузьке гнойовище.

Смiтник вибухнув, злетiла густа смердюча грязюка, рештки жбанiв, гниле шмаття i блiдi ниточки квашеноi капусти, а з-пiд них випорснув величезний шишкуватий корпус, безформний, наче гротескова картоплина, шмагаючи повiтря трьома щупальцями й обрубком четвертого.

Геральт, зав’язнувши, нерухомий, тяв з широкого розвороту стегон, рiвнесенько обрубуючи наступне щупальце. Два, що зосталися, товстезнi, наче суччя, iз силою впали на нього, ще глибше вбиваючи у смiття. Корпус сунув до нього, розтинаючи смiтник, наче тягнена волоком дiжка. Вiн побачив, як огидна бульба розламуеться, роззявлюючи широку пащеку, повну великих нерiвних зубiв.

Вiн дозволив, аби щупальця обплели його, iз млясканням вирвали зi смердючоi грязюки й потягли до корпусу, що круговими рухами вгризався у смiтник. Зубаста пащека заклацала – дико й люто. Вiдьмак, якого притягло поближче до жахливоi пащi, вдарив мечем, обiруч, клинок врiзався рiвно i м’яко. Огидний солодкуватий сморiд забивав подих. Потвора засичала й засмикалася, щупальця вiдпустили його, конвульсивно забилися у повiтрi. Геральт, грузнучи у смiттi, тяв iще раз, навiдлiг, вiстря огидно хруснуло й заскреготiло по вишкiрених зубиськах. Потвора затряслася й обм’якла, але одразу роздалася вшир, забризкавши вiдьмака огидною рiдиною. Намагаючись рiзкими рухами встати на ноги – що в’язнули в паскудствi, – Геральт вирвався, кинувся вперед, розгортаючи смiття грудьми, наче плавець, рубанув з усiеi сили, згори, iз силою натис на вiстря, яке увiткнулося у корпус, помiж баньок, якi блiдо фосфоризували. Потвора застогнала булькiтливо, затряслася, розливаючись по купi гною, наче проколений пухир, вiючи вiдчутними теплими подмухами, хвилями смороду. Щупальця тремтiли й звивалися помiж гниллю.

Вiдьмак вилiз iз густого мулу на хистке, але тверде пiднiжжя, що плавало поряд. Вiдчував, як щось липке й мерзотне, що залiзло в чобiт, повзе в нього по литцi. «До криницi, – подумав вiн, – аби швидше змити ту гидоту. Помитися». Щупальця потвори ще раз плеснули по смiттю, мокро й важко, знерухомiли.

Упала зiрка, миттева, секундна блискавка оживила чорнi, iскристi вiд нерухомих вогникiв небеса. Вiдьмак не загадав жодного бажання.

Дихав вiн важко, хрипко, вiдчуваючи, як минае дiя випитих перед боем елiксирiв. Гiгантська купа смiття та недоiдкiв, що пiдступала до мурiв мiста та стрiмко спадала униз, у бiк лискучоi стрiчки рiки, у свiтлi зiрок виглядала гарно й цiкаво. Вiдьмак сплюнув.

Потвора була мертвою. Уже стала частиною купи смiття, у якiй колись iснувала.

Упала друга зiрка.

– Смiтник, – сказав вiдьмак iз зусиллям. – Погань, гнiй i гiвно.




ІІ


– Ти смердиш, Геральте, – скривилася Йеннефер, не вiдвертаючись вiд дзеркала, бiля якого вона змивала фарбу з повiк i вiй. – Викупайся.

– Води немае, – сказав вiн, заглядаючи до цебра.

– Із цим дамо раду. – Чародiйка встала, ширше вiдчинила вiкно. – Хочеш морську чи звичайну?

– Морську, для рiзноманiтностi.

Йеннефер рiзко розкинула руки, прокричала закляття, виконуючи долонями короткий складний рух. Крiзь вiдчинене вiкно раптом повiяло гострим мокрим холодом, вiконницi затряслися, а до кiмнати зi свистом увiрвався зелений, збитий у неправильноi форми кулю водяний пил. Дiжка спiнилася вiд води, що неспокiйно хвилювалася, билася об краi, плескала на пiдлогу. Чародiйка всiлася, повертаючись до перерваноi справи.

– Удалося? – запитала. – Що там було, на смiтнику?

– Зойгл, як я i думав. – Геральт стягнув чоботи, скинув вбрання i сунув ноги у балiю. – Зараза, Йен, яке воно холодне. Не можеш цiеi води зiгрiти?

– Нi. – Чародiйка, наближаючи обличчя до дзеркала, закрапала туди щось за допомогою скляноi палички. – Таке закляття холерно змучуе i викликае у мене нудоту. А тобi, пiсля елiксирiв, холодна тiльки на користь.

Геральт не сперечався. Сперечатися iз Йеннефер не мало жодного сенсу.

– Із зойглом були проблеми? – Чародiйка занурила паличку у флакон i закапала собi щось у друге око, комiчно округлюючи губи.

– Нiчого особливого.

З-за вiдчиненого вiкна пролунали стукiт, рiзкий трiск зламаноi деревини й нетверезий голос, що фальшиво й нескладно повторював рефрен популярноi непристойноi пiсеньки.

– Зойгл. – Чародiйка потягнулася по черговий флакон iз чималоi батареi, що стояла на столi, вийняла з нього корок. У кiмнатi запахло бузком i агрусом. – От бачиш. Навiть у мiстi нескладно знайти роботу для вiдьмака, ти аж нiяк не маеш лазити нетрями. Знаеш, Істредд твердить, що це вже стае правилом. Мiсце кожного вимираючого створiння з лiсiв та мочарiв займае щось iнше, якась нова мутацiя, пристосована до штучного, створеного людьми середовища.

Геральт, як завжди, скривився при згадцi про Істредда. Захоплення Йеннефер генiальнiстю Істредда починало його щиро дратувати. Навiть якщо Істредд i мав рацiю.

– Істредд мае рацiю, – продовжувала Йеннефер, втираючи щось, що пахло бузком i агрусом, у щоки та повiки. – Подивись сам: псевдощури в каналах i пiдвалах, зойгли на смiтниках, клопарди в брудних ровах i стоках та жмii у млинарських ставках. Це майже симбiоз, тобi так не здаеться?

«І гулi на цвинтарях, що жеруть небiжчикiв назавтра пiсля поховання, – подумав вiн, змиваючи iз себе мило. – Повний симбiоз».

– Так. – Чародiйка вiдсунула флакони та баночки. – У мiстах також можна знайти зайняття для вiдьмака. Думаю, що колись ти таки осядеш назавжди у якомусь мiстi, Геральте.

«Скорiше мене дiдько вiзьме», – подумав вiн. Але не сказав того вголос. Якщо заперечувати Йеннефер, як вiн знав, це неминуче призведе до сварки, а сварка iз Йеннефер не була безпечною справою.

– Ти скiнчив, Геральте?

– Так.

– Вийди з дiжки.

Не встаючи, Йеннефер недбало махнула рукою i вимовила закляття. Вода з балii разом iз усiею розлитою на пiдлозi й тiею, що все ще стiкала з Геральта, iз шумом зiбралася у напiвпрозору кулю i зi свистом вилетiла у вiкно. Вiн почув голосний плескiт.

– А бодай би вас зараза, сучi сини! – пролунав знизу сердитий крик. – Не маете куди помиi виливати? А бодай би вас живцем зжерло, бодай би показило вас, бодай би ви повиздихали!

Чародiйка зачинила вiкно.

– Най його, Йеннефер, – захихотiв вiдьмак. – Ти ж могла кинути воду кудись подалi.

– Могла, – пробурмотiла вона. – Але не хотiлося менi.

Вона взяла каганець зi столу й пiдiйшла до нього. Бiла нiчна сорочка, облiплюючи у русi тiло, робила ii не по-земному чарiвною. «Бiльше, нiж якби вона була голою», – подумав вiн.

– Я хочу тебе оглянути, – сказала вона. – Зойгл мiг тебе подряпати.

– Не подряпав. Я б вiдчув.

– Пiд елiксиром? Не смiши мене. Пiд елiксиром ти б не вiдчув i вiдкритого перелому, поки кiстка не почала б чiплятися за живоплiт. А на зойглi могло бути все, у тому числi правець чи трупна отрута. У разi чого ще е час на протидiю. Повернися.

Вiн вiдчув на тiлi м’яке тепло вогника вiд каганця, миттевий дотик ii волосся.

– Наче все добре, – сказала вона. – Ляж, поки елiксири не звалили тебе з нiг. Тi мiшанки можуть бути диявольськи небезпечнi. Потроху вбиваеш себе ними.

– Я мушу вживати iх перед битвою.

Йеннефер не вiдповiла. Знову всiлася перед дзеркалом, поволi розчiсуючи чорнi, кучерявi, лискучi локони. Завжди розчiсувала волосся, перш нiж пiти до лiжка. Геральт вважав те дивацтвом, але любив спостерiгати за нею при цьому дiйствi. Пiдозрював, що Йеннефер про це знае. Раптом зробилося йому дуже холодно, а елiксири i справдi трусили ним, стискали потилицю, спливали вниз живота хвилями нудоти. Вiн вилаявся собi пiд нiс, звалився на лiжко, не перестаючи при цьому спостерiгати за Йеннефер.

Рух у кутку кiмнати привернув його увагу, притягнув погляд. На криво прибитих до стiн, обметаних павутинням оленячих рогах сидiв чорний, наче смола, невеликий птах.

Схиливши голову набiк, вiн розглядав вiдьмака жовтим нерухомим оком.

– Що воно, Йен? Звiдки воно тут взялося?

– Що? – Йеннефер повернула голову. – А, це. Це постiльга.

– Постiльга? Постiльги рудо-п’ятнистi, а це – чорне.

– Це чародiйська постiльга. Я ii зробила.

– Навiщо?

– Вона менi потрiбна, – вiдрiзала чародiйка.

Геральт не запитував бiльше, знав, що Йеннефер не вiдповiсть.

– Йдеш завтра до Істредда?

Чародiйка вiдсунула флакончики на край столу, сховала гребiнь до шкатулки й зачинила триптиховi рамки дзеркала.

– Йду. З самого ранку. А що?

– Нiчого.

Вона лягла поруч, не гасячи каганця. Нiколи не гасила свiтла, не терпiла засинати в темрявi. Чи каганець, чи лампа, чи свiчка – але мали догорiти до кiнця.

Завжди. Ще одне дивацтво. Йеннефер мала неймовiрну кiлькiсть дивацтв.

– Йен?

– Що?

– Коли ми звiдси поiдемо?

– Не набридай. – Вона рiзко шарпнула перину. – Ми тут усього три днi, а ти поставив це питання щонайменше тридцять разiв. Я говорила тобi, що маю тут справи.

– Із Істреддом?

– Так.

Вiн зiтхнув й обiйняв ii, не приховуючи намiрiв.

– Гей, – прошепотiла вона, – ти приймав елiксири…

– Ну то й що?

– Нiчого, – захихотiла вона, наче пiдлiток, притуляючись до нього, вигинаючись i пiдiймаючись, аби полегшити знiмання сорочки.

Захоплення ii наготою, як завжди, iз тремтiнням стекло йому по спинi, засвербiло у пальцях, що торкалися ii шкiри. Вiн торкнувся губами ii грудей, круглих i невеликих, iз сосками настiльки блiдими, що виявлялися вони виключно формою. Вiн уплiв пальцi iй у волосся, що пахло бузком i агрусом.

Вона пiддалася його пестощам, муркаючи, наче кицька, тручи зiгнутим колiном об його стегно.

Скоро виявилося, що – як завжди – вiн переоцiнив свою витривалiсть щодо вiдьмацьких елiксирiв, забув про iхнiй шкiдливий вплив на органiзм. «А може, це не елiксири, – подумав вiн, – може, це втома вiд битви, ризику, загрози й смертi? Втома, на яку я вже за звичкою не звертаю уваги? Але мiй органiзм, хоча й штучно пiдправлений, не пiддаеться звиканню. Я реагую природно. От тiльки тодi, коли в тому немае потреби. Зараза».

Але Йеннефер – як завжди – не дозволила собi перейматися такими дрiбницями. Вiн вiдчув, як вона торкаеться його, почув, як бурмоче бiля самого його вуха. Як звичайно, вiн мимоволi задумався над космiчною кiлькiстю iнших оказiй, за яких вона вдавалася до цього дуже практичного закляття.

А потiм вiн перестав задумуватися.

Як звичайно, було незвичайно.

Вiн дивився на ii губи, на кутик, що тремтiв у мимовiльнiй посмiшцi. Вiн добре знав ту посмiшку, завжди здавалася вона йому бiльше посмiшкою трiумфу, а не щастя. Нiколи не запитував у неi про те. Знав, що вона не вiдповiсть.

Чорна постiльга, що сидiла на оленячих рогах, стрiпнула крилами, клацнула кривим дзьобом. Йеннефер вiдвернула голову й зiтхнула. Дуже сумно.

– Йен?

– Нiчого, Геральте, – поцiлувала вона його. – Нiчого.

Каганець горiв легеньким вогником. У стiнi шурхотiла миша, а короiд у комодi тихо, мiрно й одноманiтно потрiскував.

– Йен?

– М-м?

– Їдьмо звiдси. Я погано тут почуваюся. Це мiсто фатально дiе на мене.

Вона повернулася набiк, провела долонею по його щоцi, вiдгортаючи волосся, проiхалася пальцями нижче, торкнулася згрубiлих шрамiв, що позначали бiк шиi.

– Ти знаеш, що означае назва цього мiста? Айдд Гинвайль?

– Нi. Це з мови ельфiв?

– Так. Означае «крихта льоду».

– Дивно не пасуе до цiеi паршивоi дiри.

– Серед ельфiв, – шепотiла задумливо чародiйка, – ходить легенда про Королеву Зими, яка пiд час завiрюхи iздить краем у санях, запряжених бiлими кiньми. Їдучи, королева сiе навколо твердi, гострi, маленькi крихти льоду, й бiда тому, кому така крихта потрапить в око чи в серце. Цей хтось – пропав. Уже нiщо не зумiе його втiшити, все, що не матиме бiлизни снiгу, буде для нього мерзотним, бридким i огидним. Не зазнае вiн спокою, кине все й рушить за Королевою, за своiм маренням i коханням. Звичайно, вiн нiколи не знайде ii i загине з туги. Кажуть, що тут, на тому мiсцi, у прадавнi часи трапилося щось схоже. Красива легенда, вiрно?

– Ельфи все вмiють перевдягти у гарнi слова, – буркнув вiн сонно, водячи губами по ii плечi. – Це зовсiм не легенда, Йен. Це красивий опис паскудного явища, яким е Дикий Гiн, прокляття деяких мiсць. Нез’ясоване колективне безумство, що примушуе людей доеднуватися до примарного почту, що летить по небi. Я те бачив. І справдi, часто стаеться воно зимою. Давали менi чималi грошi, аби я поклав край тому явищу, але я не взявся. На Дикий Гiн способу немае…

– Вiдьмак, – прошепотiла вона, цiлуючи його у щоку. – Анi на грiш романтизму в тобi. А я… я люблю легенди ельфiв, вони такi красивi. Шкода, що люди не мають таких легенд. Може, колись матимуть? Може, створять iх? Але про що вони мають розповiдати, легенди людей? Навколо, хоч куди глянь, сiрiсть i невиразнiсть. Навiть те, що красиво розпочинаеться, завжди швидко переходить у нудьгу й буденнiсть, у той людський ритуал, той нудний ритм, що зветься життям. Ох, Геральте, нелегко бути чародiйкою, але порiвнювати зi звичайним людським iснуванням… Геральте?

Вона поклала голову на його груди, що здiймалися у повiльному диханнi.

– Спи, – прошепотiла вона. – Спи, вiдьмаче.




ІІІ


Мiсто погано на нього впливало. Вiд самого ранку. Вiд самого ранку все псувало йому настрiй, викликало пригнiчення та злiсть. Усе. Злило його, що вiн проспав, через що його ранок виявився фактично полуднем. Дратувала його вiдсутнiсть Йеннефер, яка пiшла, перш нiж вiн прокинувся.

Вона, мабуть, поспiшала, бо приладдя, яке вона завжди ретельно розкладала по шкатулках, лежало на столi, розсипане безладно, наче кiстки, кинутi ворожбитом у ритуалi гадання. Пензлики з тонкого волосу – як великi, якими вона користувалася, щоб припудрити обличчя, так i меншi, якими накладала помаду на губи, i найменшi, для хни, якою вона фарбувала вii. Олiвчики та грифелi для повiк i брiв. Щипчики та ложечки зi срiбла. Баночки та пляшечки з порцеляни та молочного скла, що мiстили, як вiн знав, елiксири та мазi з iнгредiентами i такими банальними, як сажа, гусячий жир i сiк моркви, i таемничими, як то мандрагора, сурма, беладонна, каннабiс, драконяча кров i концентрована отрута гiгантських скорпiонiв. А над усiм тим, навколо, у повiтрi – запах бузку й агрусу, парфумiв, якими вона завжди користувалися.

Вона була у тих предметах. Була у тому запаху.

Але не було ii.

Вiн спустився вниз, вiдчуваючи, як зростають неспокiй i злiсть. На все.

Злила його холодна й в’язка яечня, що подав йому на снiданок корчмар, на мить вiдриваючись вiд дiвчиська, яке вiн обмацував у коморi. Злило його те, що дiвчатковi було – найбiльше – дванадцять рокiв. І – сльози на ii очах.

Тепла весняна погода й радiсний гомiн вулицi, що пульсувала життям, не виправляв Геральтовi настрою. Усе ж нiчого не подобалося йому у Айдд Гинвайлi, мiстечку, що, як вiн вирiшив, було злостивою пародiею на всi вiдомi йому мiстечка – було карикатурно галасливiшим, задушливiшим, бруднiшим i бiльше дратувало.

Вiн усе ще вiдчував легкий сморiд смiтника на одежi й волоссi. Вирiшив пiти до лазнi.

У лазнi дратувало його обличчя банника, який дивився на його вiдьмачий медальйон, на меч, покладений на край дiжки. Дратував його факт, що банник не запропонував йому дiвку. Не мав вiн намiру дiвкою скористатися, але у лазнi всiм ii пропонували, тож його дратувало, що для нього зробили виняток.

Коли вiн вийшов, гостро пахнучи сiрим милом, його настрiй не полiпшився, а Айдд Гинвайль анiтрохи не покращав. Усе ще не бачив тут нiчого, що могло б йому подобатися. Не подобалися вiдьмаку купи гною, що заполонили вулички. Не подобалися йому жебраки, що юрмилися пiд муром храму. Не подобався йому кострубатий напис на мурi, що проголошував: ЕЛЬФІВ ДО РЕЗЕРВАЦІЇ!

До замку його не пустили, вiдiслали за старостою до купецькоi гiльдii. Роздратувало його це. Роздратувало його, й коли старший цеху, ельф, наказав йому шукати старосту на ринку, дивлячись при тому на нього iз презирством i зверхнiстю, дивною для того, кого мають от-от гнати до резервацii.

На ринку аж чорно було вiд людей, повно тут було яток, возiв, коней, волiв i мух. На пiдвищеннi стояв ганебний стовп iз делiнквентом, якого натовп обкидав грязюкою i лайном. Делiнквент iз гiдною подиву майстернiстю мерзотно лаяв своiх мучителiв, не дуже пiдносячи голос.

Для Геральта, який знав звичай, мета перебування старости серед цього рейваху була цiлком зрозумiлою. Приiжджi купцi з каравану хабар включали в цiну товару, тож мали той хабар комусь вручити. Староста, який також знав звичай, заявився, аби купцi не завдавали собi клопоту.

Мiсце, де вiн урядував, позначав брудно-синiй балдахiн, нап’ятий на тички. Стояв там стiл, облiплений галасливими вiдвiдувачами. За столом сидiв староста Гербольт, демонструючи всiм i кожному презирство й зневагу, що проступали на вицвiлому обличчi.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Сноски





1


Покладини – традицiйна весiльна церемонiя, якою завершуються весiльнi гуляння; перша шлюбна нiч.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/sapkovs-kiy_andzhey/v-d-mak-mech-priznachennya