Вiдьмак. Останне бажання
Анджей Сапковський


Вiдьмак #1
Бiловолосий вiдьмак Геральт iз Рiвii, один з небагатьох представникiв колись численного цеху захисникiв людськоi раси вiд породжень нелюдського зла, мандруе невеликими королiвствами, якi можна охопити поглядом з вежi замку, та великими мiстами, отримуючи платню за те, чого навчений, – знищення вiiв i з’ядарок, стриг та вiпперiв. Але е у вiдьмака i власний кодекс, у якому вбивство – це лише крайня мiра, а життя розумне, чим би воно не було, – це все-таки життя. Саме цим вiн наживае собi нових ворогiв, але й знаходить друзiв, якi колись змiнять його долю.





Анджей Сапковський

Вiдьмак. Останне бажання



© Andrzej Sapkowski, Warszawa, 2014

© CD PROJEKT S.A., карта, обкладинка

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016


* * *




Голос розуму-1


Вона прийшла до нього перед ранком.

Увiйшла дуже обережно, тихо, безшелесно, пливла через кiмнату наче примара, наче з’ява, а единий звук, який супроводжував ii рух, видавала опанча, що терлася об голу шкiру. Утiм, саме той тихесенький, ледь чутний шурхiт розбудив вiдьмака, а може, лише вирвав iз напiвсну, в якому вiн монотонно колихався, немов у безоднi, пiдвiшений мiж дном i поверхнею спокiйного моря, серед легенько розгойданих пасм фукусу.

Вiн не ворухнувся, не здригнувся навiть. Дiвчина пiдпливла ближче, скинула опанчу, поволi, iз ваганням, сперлася зiгнутим колiном об край ложа. Вiн дивився на неi з-пiд примружених повiк, не виказуючи, що вже не спить. Дiвчина обережно залiзла на постiль, на нього, обiйнявши його стегнами. Спершись на напруженi руки, мазнула по його обличчю волоссям, що пахло ромашкою. Рiшуча й мовби нетерпляча, схилилася, торкнулася кiнчиком перса його повiки, щоки, губ. Вiн посмiхнувся, взявши ii за плечi, дуже повiльно, обережно, делiкатно. Вона випросталася, тiкаючи вiд його пальцiв, промениста, пiдсвiчена, розмита у своему сяйвi в iмлистiй сiростi ранку. Вiн ворухнувся, проте рiшучим натиском обох долонь вона заборонила йому змiнювати позицiю, легкими, але наполегливими рухами стегон домагаючись вiдповiдi.

Вiн вiдповiв. Вона вже не тiкала вiд його долонь, вiдкидала голову назад, стрiпувала волоссям. Шкiра ii була холодною i дивно гладенькою. Очi, якi вiн бачив, коли вона наближала обличчя до його щоки, були великi й темнi, наче очi русалки.

Заколисаний, вiн потонув у ромашковому морi, яке збурилося i зашумiло, втративши спокiй.




Вiдьмак



І

Потiм казали, що чоловiк той прийшов у мiсто з пiвночi, через браму Линварiв[1 - Линвар – ремiсник, який виготовляе мотузки, шнури, линви.]. Йшов пiшки, а нав’юченого коня вiв за повiд. Стояло пiзне пообiддя, i крам линварiв та римарiв було замкнено, а вуличка була порожньою. Було тепло, але чоловiк той мав напнутого на плечi чорного плаща. Чим привертав увагу.

Затримався вiн перед корчмою «Старий Наракорт», постояв хвильку, дослухаючись до гомону голосiв. У корчмi, як завжди о цiй порi, було повно людей.

Незнайомець не зайшов до «Старого Наракорту». Потяг коня далi, вуличкою вниз. Там була iнша корчма, менша, i звалася вона «Пiд Лисом». Тут було пусто. Корчма мала не найлiпшу славу.

Корчмар пiдняв голову вiд дiжки з квашеними огiрками й змiряв гостя поглядом. Чужинець, все ще у плащi, стояв перед шинквасом рiвно, нерухомо, мовчав.

– Що дати?

– Пива, – сказав незнайомець. Голос мав неприемний.

Корчмар обтер руки полотняним фартухом та наповнив кухоль. Кухоль був надщербленим.

Незнайомець не був старим, але волосся мав майже бiле. Пiд плащем вiн носив потертий шкiряний кубрак[2 - Кубрак – рiд верхнього одягу, грубий простий кунтуш, куртка iз довгими полами.], шнурований пiд шиею та на плечах. А коли стягнув плаща, усi помiтили, що на спинi, на паску, мав меча. Не було у тому нiчого дивного, у Визiмi чи не всi ходили зi зброею, тiльки-от нiхто не носив меча на спинi, нiби лук чи колчан.

Незнайомець не всiвся за стiл помiж нечисленими гостями, а й далi стояв бiля шинквасу, мiряючи хазяiна пронизливим поглядом. Сьорбнув iз кухля.

– Шукаю кiмнату на нiч.

– Не маю, – буркнув корчмар, зиркаючи на чоботи незнайомця, закуренi та бруднi. – У «Старому Наракортi» спитайте.

– Я волiв би тут.

– Не маю, – корчмар нарештi упiзнав акцент незнайомця. То був рiвiець.

– Заплачу?, – промовив чужинець тихо, мовби вагаючись.

Саме тодi й розпочалася та паскудна iсторiя. Вiспуватий бурмило, котрий похмуро спостерiгав за незнайомцем iз тiеi самоi митi, як той увiйшов, устав i приступив до шинквасу. Двiйко його приятелiв стали позаду, на вiдстанi двох крокiв.

– Нема мiсця, гультiпако, сволото рiвiйська, – чвиркнув вiспуватий, ставши впритул до незнайомця. – Нам тут, у Визiмi, такi, як ти, не потрiбнi. Це порядне мiсто!

Незнайомець узяв кухля та вiдсунувся. Глянув на корчмаря, але той вiдвiв очi. Йому б i на думку не спало захищати рiвiйця. Зрештою, хто тих рiвiйцiв любить?

– Кожен рiвiець – злодiй, – вiв далi вiспуватий, дихаючи пивом, часником i злiстю. – Чуеш, що кажу, вилупку?

– Не чуе. Йому вуха лайном позакладало, – сказав один iз тих, заднiх, а другий зареготав.

– Плати й вали звiдси! – верескнув подзьобаний.

Незнайомець тiльки тепер подивився на нього.

– Пиво доп’ю.

– А ми тобi допоможемо, – просичав бурмило.

Вiн вибив з рук рiвiйця кухоль i, одночасно хапаючи зайду за плече, вчепився пальцями у ремiнь, який перекреслював навкiс груди чужинця. Один iз тих, iззаду, пiднiмав кулак для удару. Чужак крутнувся на мiсцi, вибиваючи вiспуватого з рiвноваги. Меч засичав у пiхвах та коротко зблиснув у свiтлi каганцiв. Завирувало. Крик. Хтось iз вiдвiдувачiв кинувся до виходу. З гуркотом упав стiлець, луснула об пiдлогу глиняна миска. Корчмар – губи у нього тремтiли – дивився на жахливо розрубане обличчя вiспуватого, який, чiпляючись пальцями за край шинквасу, саме зсувався, зникав з очей, немовби тонув. Тi двiйко лежали на пiдлозi. Один нерухомо, а другий звивався i трясся у темнiй калюжi, що швидко збiльшувалася. У повiтрi, свердлячи вуха, вiбрував тонкий, iстеричний жiночий крик. Корчмар затремтiв, хапнув ротом повiтря й почав блювати.

Незнайомець вiдступив пiд стiну. Зiгнутий, напружений, уважний. Меча вiн тримав обома руками, водячи вiстрям у повiтрi. Нiхто не рухався. Жах, неначе холодне багно, залiплював обличчя, сковував рухи й затикав горлянки.

Стражники увiрвалися до корчми зi стукотом i грюкотом, утрьох. Мабуть, були поблизу. Мали напоготовi оплетенi ременями палицi, але, побачивши трупи, вiдразу вихопили мечi. Рiвiець притулився спиною до стiни, лiвицею витяг з-за халяви кинджал.

– Кинь те! – зарепетував один зi стражникiв тремтячим голосом. – Кинь те, харцизяко! Із нами пiдеш!

Другий стражник копнув лавку, що не дозволяла йому зайти до рiвiйця збоку.

– Бiжи по людей, Жмутик! – крикнув до третього, який тримався ближче до дверей.

– Не треба, – сказав незнайомець, опускаючи меча. – Сам пiду.

– Пiдеш, сучий вилупку, але на мотузцi! – зайшовся отой, iз тремтливим голосом. – Кинь меча, бо я тобi довбню розвалю!

Рiвiець випростався. Швидко сунув клинок пiд лiву пахву, а правицею, здiйнявши ii над головою, у бiк стражникiв, швидко накреслив у повiтрi складний знак. Блиснули срiблястi заклепки, якими було густо всiяно довгi, аж по лiктi, манжети шкiряного каптану.

Стражники вiдсахнулися на крок, закриваючи обличчя лiктями. Хтось iз гостей схопився на ноги, хтось знову побiг до дверей. Ще раз, дико i страшно, закричала жiнка.

– Сам пiду, – повторив незнайомець гучним металевим голосом. – А ви трое – попереду. Ведiть до бургомiстра. Я дороги не знаю.

– Так, пане, – проммимрив стражник, опустивши голову. Рушив до виходу, непевно озираючись. Двiйко iнших спiшно пiшли за ним, задкуючи. Незнайомець крокував слiдом, ховаючи меча до пiхов, а кинджал за халяву. Як проходили вони повз столи, то гостi заслоняли лиця полами кубракiв.


ІІ

Велерад, бургомiстр Визiма, пошкрiб пiдборiддя й замислився. Не був вiн анi забобонним, анi боязким, але це не надихало його зостатися сам на сам iз бiловолосим. Нарештi вiн наважився.

– Вийдiть, – наказав стражникам. – А ти сiдай. Нi, не тут. Отам, подалi, як твоя ласка.

Незнайомець усiвся. Не мав вiн уже анi меча, анi чорного плаща.

– Слухаю, – сказав Велерад, бавлячись важкезним буздиганом[3 - Буздиган – рiзновид булави iз головкою з шипами.], що лежав на столi. – Я Велерад, бургомiстр Визiма. Що маеш менi сказати, мосьпане розбiйнику, перед тим, як пiдеш до темницi? Трое убитих, спроба накласти прокляття – незле, аж нiяк незле. За такi речi у нас, у Визiмi, на палю саджають. Та я людина справедлива, спочатку тебе вислухаю. Кажи.

Рiвiець розстебнув кубрак, дiстав з-пiд нього сувiй бiлоi козячоi шкiри.

– На роздорiжжях, по корчмах прибиваете, – сказав вiн тихо. – Правда те, що там пишете?

– А, – буркнув Велерад, дивлячись на витравленi на шкiрi руни. – Така, значить, справа. Як я вiдразу не здогадався? Авжеж, найщирiша правда. Пiдписано: Фольтест, король, владця Темерii, Понтару й Магакаму. Виходить, правда. Але вiдозва вiдозвою, а закон законом. У Визiмi я закон та порядок пильную! Людей мордувати не дозволю! Зрозумiв?

Рiвiець кивнув на знак того, що зрозумiв. Велерад гнiвно посопiв.

– Знак вiдьмацький маеш?

Незнайомець знову полiз за комiр каптану, видобув круглий медальйон на срiбному ланцюжку. На медальйонi було вибито голову вовка iз вишкiреними iклами.

– Ім’я якесь маеш? Можеш будь-яке назвати, не з цiкавостi запитую, а щоб розмову полегшити.

– Звуся Геральтом.

– Та хоч i Геральтом. Судячи з вимови – з Рiвii?

– З Рiвii.

– Так. Знаеш що, Геральте? Із тим, – Велерад поплескав долонею по вiдозвi, – iз тим – дай собi спокiй. То поважна справа. Багацько вже намагалися. То, брате, не те саме, що пару гультяiв захльостати.

– Знаю. Це мiй фах, бургомiстре. Написано – три тисячi оренiв нагороди.

– Три тисячi, – бургомiстр закопилив губи. – І принцесу докупи, як люди балакають, хоча милостивий Фольтест того й не дописав.

– У принцесi я не зацiкавлений, – сказав спокiйно Геральт. Сидiв, склавши руки на колiнах. – Написано – три тисячi.

– Що за часи, – зiтхнув бургомiстр. – Що за паршивi часи! Ще рокiв двадцять тому хто б i подумав, навiть на п’яну голову, що такi професii будуть? Вiдьмаки! Мандрiвнi вбивцi василiскiв! Бродячi рiзуни драконiв та утопцiв! Геральте! У твоему цеху пиво дозволено пити?

– Дозволено.

Велерад плеснув у долонi.

– Пива! – гукнув. – А ти, Геральте, сiдай ближче. Бо чого ж то я.

Пиво було холодним i пiнистим.

– Паршивi часи настали, – ремствував Велерад далi, сьорбаючи з кухля. – Наплодилося усiлякоi мерзоти. У Магакамi, у горах, аж роiться вiд боболакiв. У лiсах ранiше хоч би вовк який вив, а зараз – на тобi: примари, боровики якiсь, куди не плюнь – вовкулак чи iнша яка зараза. По селах русалки та жалiбницi дiтей крадуть, на сотнi вже рахуемо. Хвороби, про якi ранiше й не чув нiхто, аж волосся дибки. Ну, а до комплекту ще й оте! – вiн попхнув сувiй шкiри по столу. – Не дивина, Геральте, що такий попит на вашi послуги.

– Ця королiвська вiдозва, бургомiстре, – пiдвiв голову Геральт. – Чи знаете подробицi?

Велерад вiдхилився на спинку стiльця, сплiв руки на черевi.

– Подробицi, кажеш? А знаю. Не те щоб з перших рук, але з достовiрних джерел.

– Про те менi, власне, i йдеться.

– От ти уперся. Як знаеш. Слухай. – Велерад ковтнув пива, притишив голос. – Милостивий наш Фольтест, ще королевичем, за правлiння старого Меделла, свого батька, демонстрував нам, що може утнути, а утнути мiг чимало. Ми сподiвалися, що iз часом те минеться. Але ж швидесенько пiсля коронацii, вiдразу по смертi старого короля, Фольтест самого себе перевершив. Ми аж роти пороззявляли. Коротше: зробив вiн дитинку своiй рiднiй сестрi Аддi. Адда була вiд нього молодшою, але завжди вони трималися купи, i нiхто нiчого й не пiдозрював, ну, може, тiльки королева… Отож: дивимося, аж тут Адда – нате вам, iз таким ото пузом, а Фольтест починае розводитися про шлюб. Із сестрою, уявляеш, Геральте? Ситуацiя диявольськи загострилася, бо Визiмiр з Новiграда саме вирiшив видати за Фольтеста свою Дальку, вислав посольство, аж тут треба тримати короля за руки-ноги, бо той готовий бiгти та гнати тих послiв утришия. Вдалося, на наше щастя, бо Визiмiр спересердя випустив би нам тельбухи. Потiм, не без допомоги Адди, яка зумiла вплинути на свого братуся, вдалося знеохотити щеня вiд швидкого шлюбу. Ну а потiм Адда народила, у належний час, аякже. А тепер слухай, бо починаеться. Те, що народилося, бачив небагацько хто, але одна повитуха вискочила з вiкна вежi, а у другоi потьмарився розум, i вона й досi ходить зателепкувата. Думаю, що виродок був не вельми гожий. Була це дiвчинка. Зрештою, вона вiдразу ж померла, бо нiхто, як менi здаеться, не поспiшив перев’язати пуповини. Адда, на свое щастя, пологiв не пережила. А потiм, брате, Фольтест укотре вчинив дурню. Виродка треба було вiдразу спалити або, я знаю, закопати десь на вiдлюддi, але не ховати у саркофазi у пiдземеллях палацу.

– Запiзно тепер бiдкатися. – Геральт пiдвiв голову. – У будь-якому разi треба було прикликати когось iз Вiдунiв.

– Ти про отих здирникiв iз зiрками на капелюхах? А як же! Злетiлося iх iз десяток, але вже потiм, як стало зрозумiло, що у тому саркофазi лежить. І що з нього ночами вилазить. А вилазити почало не вiдразу, нi. Сiм рокiв пiсля поховання була тиша. Аж тут якось уночi – на мiсяць уповнi – крик у палацi, вереск, безлад! Що тут довго говорити, ти на тому знаешся, та й вiдозву читав. Немовля у трунi пiдросло, та неабияк, а зуби в нього стали такi, що аж жах. Одним словом – стрига. Шкодую, що ти трупiв тих не бачив. Як я. Тодi обминав би ти Визiм стороною.

Геральт мовчав.

– У тi часи, – продовжував Велерад, – Фольтест, як я вже казав, закликав до нас цiлу громаду чаклунiв. Гелготали вони один поперед одного, мало не побилися отими своiми цiпками, що вони iх носять, напевно, аби псiв вiдганяти, коли iх ними цькують. А я так вважаю, що цькують регулярно. Перепрошую, Геральте, якщо маеш iншу думку про чародiiв, при твоему фаховi напевне маеш, але як на мене, то дармоiди вони й дурнi. Ви, вiдьмаки, серед людей зужили бiльшоi довiри. Бо ви, як би то сказати, конкретнi.

Геральт усмiхнувся, але не прокоментував.

– Та до справи. – Бургомiстр зазирнув у кухоль i долив собi й рiвiйцю. – Деякi поради чаклунiв здавалися менi аж нiяк не дурнуватими. Один пропонував спалити стригу разом iз палацом та саркофагом, другий радив вiдрубати iй довбешку заступом, iншi бiльше схилялися до забивання кiлкiв у рiзнi частини ii тiла, зрозумiло, удень, коли дияволиця спала у трунi, виснажена нiчними втiхами. На жаль, знайшовся один блазень, у загостренiй шапцi на лисiй головi, горбатий пустельник, який придумав, що то е чари, що iх можна зняти i що зi стриги знову стане Фольтестова донечка, чарiвна, мов писанка. Треба тiльки просидiти у криптi цiлу нiч – i все, справу вирiшено. Пiсля чого – уявляеш, Геральте, що то був за дурень, – пiшов вiн на нiч до палацу. Як легко здогадатися, мало що вiд нього лишилося, тiльки шляпа та палиця. Але Фольтест учепився у ту iдею, як реп’ях у собачий хвiст. Заборонив будь-якi спроби вбити стригу, а з усiх закуткiв краю понастягував шарлатанiв, аби тi вiдчарували принцесу зi стриги. Ото була мальовнича компанiя! Якiсь баби покрученi, якiсь кульгавцi, бруднi, брате, завошивленi, аж жаль брав. Ну й гайда вони чарувати, головним чином над мискою та кухлем. Зрозумiло, декого Фольтест та Рада швиденько викрили, кiлькох навiть на частоколi повiсили, але замало, замало. Я б iх усiх повiсив. Про те, що стрига, натомiсть, раз у раз когось та загризала, не звертаючи анi на шарлатанiв, анi на iх закляття нi найменшоi уваги, я вважаю, говорити не треба. Як i про те, що Фольтест у палацi вже не мешкав. Нiхто не мешкав.

Велерад перервався, сьорбнув пива. Вiдьмак мовчав.

– І так воно, Геральте, тягнеться вже шiсть рокiв, бо те уродилося рокiв чотирнадцять тому. Мали ми за цей час трохи iнших турбот, бо повоювали iз Визiмiром з Новiграда, але iз пристойних, зрозумiлих причин, йшлося про перенесення межових стовпiв, а не про якихось там дочок чи заручини. Фольтест, до речi, починае вже бубонити про шлюб й розглядае парсуни[4 - Парсуни (заст.) – портрети.], що iх надсилають iз сусiднiх дворiв, – а ранiше звичайно викидав iх у вбиральню. Але час вiд часу його знову охоплюе ота манiя, i розсилае вiн тодi кiнних, аби тi шукали нових чаклунiв. Ну й нагороду обiцяе, три тисячi, через що збiглося сюди кiлька вiдчайдухiв, мандрiвних лицарiв, навiть один пастушок, знаний у всiй околицi кретин, нехай земля йому пухом. А стрига все ще добре почуваеться. Тiльки й того, що час вiд часу когось загризе. Можна призвичаiтися. А з тих героiв, що ii намагаються вiдчарувати, хоча б та користь, що бестiя нажираеться на мiсцi й не швендяе поза замком. А у Фольтеста тепер новий палац, цiлком ладний.

– За шiсть рокiв, – Геральт пiдвiв голову, – за шiсть рокiв нiхто не владнав справи?

– Отож бо. – Велерад дивився на вiдьмака проникливо. – Бо справу неможливо владнати, i доведеться iз тим змиритися. Я кажу про Фольтеста, про нашого милостивого й улюбленого владику, який все ще прибивае тi вiдозви на перехрестях. Тiльки й того, що охочих, здаеться, поменшало. Щоправда, останнiм часом з’явився був один, але хотiв три тисячi наперед. Ну то ми запхали його до мiшка й кинули в озеро.

– Шахраiв не бракуе.

– Нi, не бракуе. Їх навiть забагато, – погодився бургомiстр, стежачи за вiдьмаком. – Саме тому, як пiдеш до палацу, не проси золота наперед. Якщо взагалi туди пiдеш.

– Пiду.

– Що ж, твоя справа. Утiм, пам’ятай мою пораду. І якщо вже про нагороду мова, то останнiм часом почали балакати i про другу ii частину, я вже казав. Принцесу за дружину. Не знаю, хто те вигадав, але якщо стрига виглядае так, як розповiдають, то це жарт надзвичайно похмурий. І все ж не забракло дурнiв, якi погнали галопом до замку, тiльки-тiльки поширилася звiстка, що е можливiсть увiйти до королiвськоi родини. А конкретно, двое шевцiв-пiдмайстрiв. Чому шевцi такi дурнуватi, Геральте?

– Не знаю. А вiдьмаки, бургомiстре? Намагалися?

– Було кiлька, авжеж. Найчастiше, як чули, що стригу треба вiдчарувати, а не забити, знизували плечима та йшли собi. Тому моя повага до вiдьмакiв значно виросла, Геральте. Ну а потiм приiхав один, молодший вiд тебе, iменi я не пам’ятаю, якщо вiн взагалi його називав. Той спробував.

– І що?

– Зубата принцеса розтягла його кишки на чималу вiдстань. На половину пострiлу з лука.

Геральт покивав.

– Це всi?

– Був ще один.

Велерад помовчав хвильку. Вiдьмак його не квапив.

– Так, – сказав нарештi бургомiстр. – Був ще один. Спочатку, як Фольтест став погрожувати йому шибеницею, якщо той уб’е чи покалiчить стригу, вiн розсмiявся i почав збиратися. Ну, а тодi…

Велерад знову заговорив тихiше – майже зашепотiв, перехилившись через стiл.

– Тодi взявся за завдання. Бачиш, Геральте, тут, у Визiмi, е пара розумних людей, навiть на високих посадах, яким уся та справа обридла. Плiткують, що цi люди потихеньку переконали вiдьмака, аби той не бавився у церемонii чи чари, забив стригу, а королю сказав, що чари не подiяли, що донечка впала зi сходiв, ну, що стався нещасний випадок пiд час роботи. Король, зрозумiло, розiзлиться, але закiнчиться все просто тим, що вiн не заплатить анi орена нагороди. Негiдник вiдьмак на те: мовляв, задарма ми можемо самi на стригу ходити. Що ж було робити? Ми скинулися, поторгувалися… Тiльки що нiц з того не вийшло.

Геральт звiв брови.

– Кажу ж – нiц, – сказав Велерад. – Вiдьмак не схотiв iти вiдразу, першоi ж ночi. Лазив, таiвся, крутився околицею. Нарештi, як розповiдають, побачив стригу, напевно у дiлi, бо бестiя не вилазить з крипти, аби ноги розiм’яти. Побачив ii i тiеi само ночi здимiв. Без прощання.

Геральт злегка скривився, що, мабуть, мало бути схожим на посмiшку.

– Розумнi люди, – почав вiн, – напевно ж усе ще мають отi грошi при собi? Вiдьмаки наперед не беруть.

– Ага, – сказав Велерад. – Напевно мають.

– А плiтка не говорить, скiльки там?

Велерад вишкiрився.

– Однi подейкують: вiсiмсот…

Геральт похитав головою.

– Іншi, – буркнув бургомiстр, – говорять про тисячу.

– Небагато, особливо взявши до уваги, що плiтки завжди перебiльшують. Король, врештi-решт, дае три тисячi.

– Не забувай про наречену, – глузливо вiдказав Велерад. – Про що ми говоримо? Звiсно ж, тих трьох тисяч ти не отримаеш.

– Звiдки то вiдомо?

Велерад ляснув долонею по столi.

– Геральте, не псуй моеi думки про вiдьмакiв! Це тривае вже понад шiсть рокiв! Стрига порiшае з пiвсотнi людей щорiчно, тепер менше, бо всi тримаються вiд палацу подалi. Ну, брате, я вiрю у чари, багацько бачив i вiрю, до певноi, звiсно ж, мiри, у можливостi магiв та вiдьмакiв. Але iз тим вiдчаруванням – це ж дурня, вигадана горбатим i зашмарканим мандрiвним дiдом, який ошалiв вiд пустельницького iдла, дурня, i у дурню ту не вiрить нiхто. Окрiм Фольтеста. Нi, Геральте! Адда народила стригу, бо спала iз власним братом – така вона, правда, й жоднi чари тут не зарадять. Стрига жере людей, як воно у стриг заведено, i ii треба правильно й без церемонiй вбити. Слухай, два роки тому кмети з якогось там задуп’я пiд Магакамом, у яких дракон жер овець, пiшли купою, забили його ломами й навiть не вважали за доцiльне тим похвалятися. А ми тут, у Визiмi, чекаемо дива й замикаемо на засув дверi, як мiсяць уповнi, або ж прив’язуемо злодiiв до стовпа перед замком, розраховуючи, що тварюка нажереться i повернеться до труни.

– Непоганий метод, – посмiхнувся вiдьмак. – Злочиннiсть скоротилася?

– Анiтрохи.

– До того нового палацу – це куди?

– Проведу тебе особисто. Що там iз пропозицiею вiд розумних людей?

– Бургомiстре, – сказав Геральт. – Навiщо поспiшати? Адже й насправдi може статися нещасний випадок пiд час роботи, незалежно вiд моiх намiрiв. Тодi розумнi люди мають подумати, як уберегти мене вiд гнiву короля i приготувати тi тисячу п’ятсот оренiв, про якi подейкують.

– Мала бути тисяча.

– Нi, пане Велераде, – сказав вiдьмак рiшуче. – Той, кому ви давали тисячу, втiк лише подивившись на стригу, навiть не торгувався. А це значить, що ризик куди бiльший, анiж на тисячу. А чи не бiльший вiн за пiвтори – подивимося. Звичайно, я спочатку попрощаюся.

Велерад почухав голову.

– Геральте? Тисяча двiстi?

– Нi, бургомiстре. Це не легка робота. Король дае три, а мушу я вам сказати, що iнколи вiдчарувати легше, анiж убити. Кiнець кiнцем, один iз моiх попередникiв забив би стригу, якби це було так просто. Чи ви вважаете, що вони дали себе загризти лиш тому, що боялися короля?

– Добре, брате, – Велерад похмуро кивнув. – Домовилися. От тiльки перед королем – анiчичирк про можливiсть нещасного випадку пiд час роботи. Щиро тобi раджу.


ІІІ

Фольтест був худорлявим, мав гарне – занадто гарне – обличчя. Не було йому ще й сорока, як вирiшив вiдьмак. Сидiв король на стiльцi-карлi[5 - Карло – рiзновид стiльця без спинки.], вирiзьбленiм з чорного дерева, простягнувши ноги у бiк камiну, бiля якого грiлися два пси. Поряд, на скринi, сидiв старший кремезний бородань. За королем стояв iще один, багато вдягнений, iз бундючним виразом на обличчi. Вельможа.

– Вiдьмак iз Рiвii, – сказав король по хвильцi тишi, що запала пiсля слiв Велерада.

– Так, пане. – Геральт схилив голову.

– Вiд чого в тебе так голова посивiла? Вiд чарiв? Бачу, що ти не старий. Та годi, годi. Це жарт, можеш нiчого не говорити. Досвiд, як смiю припускати, маеш ти неабиякий?

– Так, пане.

– Я б охоче послухав.

Геральт уклонився ще нижче.

– Ви ж вiдаете, пане, що наш кодекс забороняе говорити про те, що ми робимо.

– Зручний кодекс, мосьпане вiдьмаче, дуже зручний. Але так, без подробиць: iз боровиками ти мав справу?

– Так.

– З вампiрами? Із лiсовиками?

– Також.

Фольтест завагався.

– Зi стригами?

Геральт пiдняв голову, зазирнув королю в очi.

– Також.

Фольтест вiдвiв погляд.

– Велераде!

– Слухаю, милостивий пане!

– Ти ознайомив його з подробицями?

– Так, милостивий пане. Вiн стверджуе, що принцесу можна вiдчарувати.

– Це я знаю здавна. У який спосiб, мосьпане вiдьмаче? Ах, вiрно, як же я забув. Кодекс. Добре. Тiльки одне невеличке зауваження. Було вже тут у мене кiлька вiдьмакiв. Велерад, ти йому говорив? Добре. Тому я знаю, що спецiальнiстю вашою е, скорiше, убивство, а не зняття проклять. Але про це i не йдеться. Якщо хоча б волосина упаде з голови моеi доньки – ти свою покладеш на плаху. Пам’ятай. Острiте, i ви, пане Сегелiне, зостаньтеся, дайте йому стiльки iнформацii, скiльки потребуватиме. Вони завжди чимало розпитують, тi вiдьмаки. Нагодуйте його, та нехай живе у палацi. І не лазить по корчмах.

Король устав, свиснув псам i рушив до дверей, розкидаючи солому, яка вкривала пiдлогу. У дверях вiн повернувся.

– Якщо тобi все вдасться, вiдьмаче, нагорода твоя. Може, ще докину щось, якщо добре справишся. Звичайно, балачки поспiльства населення про одруження з принцесою – не мають i слова правди. Ти ж не думаеш, що я вiддам доньку за першого-лiпшого приблуду?

– Нi, пане. Не думаю.

– Добре. Це доводить, що ти розумний.

Фольтест вийшов, причинивши за собою дверi. Велерад i вельможа, якi до того часу стояли, одразу ж розсiлися за столом. Бургомiстр допив наполовину повний келих короля, заглянув до джбана, вилаявся. Острiт, який зайняв мiсце Фольтеста, дивився на вiдьмака спiдлоба, погладжуючи рiзьбленi поруччя. Сегелiн, бородань, кивнув Геральту.

– Сiдайте, мосьпане вiдьмаче, сiдайте. Зараз вечерю подадуть. Про що ви хотiли б побалакати? Бургомiстр Велерад, ймовiрно, вже все вам сказав. Я його знаю i вiдаю, що сказав вiн, радше, забагато, анiж замало.

– Лише кiлька запитань.

– Питайте.

– Бургомiстр говорив, що пiсля появи стриги король закликав чимало Вiдунiв.

– Так i було. Але не говорiть: «стрига», говорiть: «принцеса». Легше уникнете такоi помилки при королi… i пов’язаних iз тим неприемностей.

– Чи серед Вiдунiв був хтось вiдомий? Уславлений?

– Були такi й тодi, i пiзнiше. Не пам’ятаю iмен. А ви, пане Острiте?

– Не пам’ятаю, – сказав вельможа. – Але знаю, що дехто втiшався славою та визнанням. Балакали про те чимало.

– Вони погоджувалися iз тим, що закляття можна зняти?

– Були далекi вiд згоди, – посмiхнувся Сегелiн. – Щодо будь чого. Але думка така звучала. Мала то бути проста справа, яка не потребувала магiчних здiбностей: як я зрозумiв, досить, аби хтось провiв нiч, вiд заходу сонця до третiх пiвнiв, у пiдземеллi, бiля саркофагу.

– Справдi – проста, – пирхнув Велерад.

– Я хотiв би почути опис… принцеси.

Велерад схопився зi стiльця.

– Принцеса виглядае, наче стрига! – проревiв. – Як найбiльш стриговата стрига, про яку я чув! Їi високiсть королiвська донька, проклятий виродок, мае чотири лiктi зросту, нагадуе барильце пива, мае пащеку вiд вуха до вуха, повну зубiв-стилетiв, червонi буркала та рудi патли! Лаписька iз пазурами, неначе у лiсового кота, висять до самоi землi! Дивно, що ми не почали ще розсилати мiнiатюри до дружнiх дворiв! Принцесi, хай ii зараза вдушить, вже чотирнадцять, час подумати про сватання за якогось принца!

– Вгамуйся, бургомiстре, – зморщився Острiт, поглядаючи у бiк дверей. Сегелiн злегка посмiхнувся.

– Опис хоча й живописний, проте досить точний, а саме те мосьпане вiдьмаче i мав на увазi, вiрно? Велерад забув додати, що принцеса рухаеться iз неймовiрною швидкiстю i що вона набагато сильнiша, нiж можна подумати, судячи з ii росту та статури. А те, що iй чотирнадцять, – це факт. Якщо воно iстотно.

– Істотно, – сказав вiдьмак. – Чи напади на людей вiдбуваються тiльки за повного мiсяця?

– Так, – вiдповiв Сегелiн. – Якщо вона нападае поза старим палацом. У палацi люди гинуть завжди, незалежно вiд фази мiсяця. Але назовнi вона виходить тiльки пiд час повнi, та й те не кожноi.

– Чи був хоча б один випадок нападу вдень?

– Нi. Вдень не було.

– Вона завжди пожирае жертви?

Велерад сплюнув на солому.

– Хай тобi, Геральте, зараз же вечеря буде. Тьфу! Пожирае, надкусюе, залишае – по-всякому бувае, напевно, вiд настрою залежить. Одному тiльки голову вiдгризла, пару iнших – випатрала, а кiлькох – обгризла добiла, догола, можна сказати. Така вже, мать ii!

– Обережно, Велераде, – сикнув Острiт. – Про стригу бовкай, що захочеш, але Адди не ображай при менi, бо при королi – не посмiеш!

– Чи був такий, на кого вона напала, а той вижив? – запитав вiдьмак, здавалося, не звертаючи уваги на вибух вельможi.

Сегелiн й Острiт перезирнулися.

– Так, – сказав бородань. – На самому початку, шiсть рокiв тому, кинулася вона на двох солдатiв, якi стояли бiля крипти на вартi. Одному вдалося втекти.

– І пiзнiше, – втрутився Велерад, – мiрошник, на якого вона напала пiд мiстом. Пригадуете?


ІV

Мiрошника привели на другий день, пiзно ввечерi, до кiмнатки над кордегардiею[6 - Кордегардiя – примiщення для стражi, здебiльшого бiля (чи над) брамою замку чи мiста.], де поселили вiдьмака. Привiв його солдат у плащi iз вiдлогою.

Розмова результатiв майже не дала. Мiрошник був переляканий, белькотiв, затинався.

Бiльше вiдьмаку сказали його шрами: стрига мала чималий розмах щелеп i насправдi гострi зуби: на диво довгi верхнi iкла – чотири, по два з кожного боку. Пазурi, напевне, гострiшi, анiж у дикого кота, хоча й не такi кривi. Зрештою, тiльки тому мiрошнику i вдалося вирватися.

Скiнчивши огляд, Геральт кивнув мiрошнику й солдату, вiдпустивши iх. Солдат випхав хлопа за дверi й скинув вiдлогу. То був то Фольтест власною персоною.

– Сиди, не вставай, – сказав король. – Вiзит неофiцiйний. Ти задоволений розвiдкою? Я чув, що ти був у замку у полудень.

– Так, пане.

– Коли вiзьмешся до справи?

– До повного мiсяця ще чотири днi. Пiсля повнi.

– Бажаеш спочатку придивитися?

– Немае такоi потреби. Але наiдена… принцеса… буде менш рухливою.

– Стрига, майстре, стрига. Не гратимемося у дипломатiю. Принцесою вона тiльки-но буде. Зрештою, про те я й прийшов iз тобою порозмовляти. Вiдповiдай, неофiцiйно, коротко i ясно: буде чи не буде? Тiльки-от не прикривайся анiяким там кодексом.

Геральт потер чоло.

– Я, королю, пiдтверджую: чари можна зняти. І якщо не помиляюся, то дiйсно – провiвши нiч у замку. Третi пiвнi, якщо застануть стригу поза саркофагом, лiквiдують прокляття. Так звичайно зi стригами й чинять.

– Так просто?

– Це не просто. Треба ту нiч пережити – це раз. Можуть, крiм того, бути вiдхилення вiд норми. Наприклад, не одна нiч, а три. По черзi. Також е випадки… ну… безнадiйнi.

– Так, – пiдвищив голос Фольтест. – Я це вiд декого весь час чую. Убити потвору, бо то невилiковний випадок. Майстре, я впевнений, що iз тобою вже розмовляли. Га? Зарубати людожерку без церемонiй, одразу, а королю сказати, що на то не було iншоi ради. Король не заплатить, ми заплатимо. Дуже вигiдний варiант. І дешевий. Бо король накаже вiдтяти вiдьмаку голову чи повiсити його, а золото залишиться у кишенi.

– А король справдi накаже вiдтяти вiдьмаку голову? – скривився Геральт.

Фольтест деякий час дивився рiвiйцю у вiчi.

– Король i сам не знае, – сказав нарештi. – Але враховувати таку можливiсть вiдьмаку, гадаю, варто.

Тепер хвилину помовчав Геральт.

– Я маю намiр зробити все, що в моiх силах, – сказав нарештi. – Але якщо все пiде погано, то я буду боронити свое життя. Вам, пане, також варто враховувати таку можливiсть.

Фольтест устав.

– Ти мене не зрозумiв. Не про те йдеться. Це ясно, ти ii уб’еш, якщо стане гаряче, – подобаеться це менi чи нi. Бо iнакше вона вб’е тебе – напевне i незворотньо. Я того не розголошую, але я б не покарав нiкого, хто вбив би ii, захищаючи себе. Але я не дозволю, аби вбили ii, не спробувавши врятувати. Уже були спроби пiдпалити старий палац, стрiляли в неi з лукiв, викопували вовчi ями, ставили сильця i капкани, поки я кiлькох не повiсив. Але не про те йдеться. Майстре, слухай!

– Слухаю.

– Пiсля тих третiх пiвнiв, якщо я все добре розумiю, стриги не буде. А що буде?

– Якщо все пiде добре – чотирнадцятирiчна дiвчинка.

– Червоноока? Із крокодилячими зубами?

– Нормальна чотирнадцятирiчна дiвчинка. От тiльки…

– Ну?

– Фiзично.

– Не мала баба клопоту. А психiчно? Щодня на снiданок вiдерце кровi? Дiвоче стегенце?

– Нi. Психiчно… Як би то сказати… Думаю, що десь на рiвнi, я знаю, трирiчноi-чотирирiчноi дитини. Довгий час буде вимагати дбайливого догляду.

– Зрозумiло. Майстре?

– Слухаю.

– Чи то може до неi повернутися? Пiзнiше?

Вiдьмак мовчав.

– Ага, – сказав король. – Може. І що тодi?

– Якщо вона пiсля довгоi, кiлькаденноi непритомностi помре, треба спалити тiло. І швидко.

Фольтест насупився.

– Утiм, я не думаю, – додав Геральт, – що до того дiйде. Для певностi, пане, дам вам кiлька вказiвок, як зменшити небезпеку.

– Уже зараз? Не ранувато, майстре? А якщо…

– Уже зараз, – перервав його рiвiець. – Усiляко бувае, королю. Може статися, що вранцi знайдете у криптi вiдчаровану принцесу й мiй труп.

– Аж так? Попри мiй дозвiл на захист? Який тобi, здаеться, не дуже й потрiбний?

– Це серйозна справа, королю. Ризик великий. Тому слухайте: принцеса завжди мусить носити на шиi сапфiр, краще за все – iнклюз, на срiбному ланцюжку. Завжди. Удень й уночi.

– Що таке – iнклюз?

– Сапфiр iз бульбашкою повiтря всерединi каменя. Крiм того, у кiмнатi, де вона буде спати, треба час вiд часу спалювати у камiнi гiлочки ялiвцю, лiщини та жарновця.

Фольтест замислився.

– Дякую тобi за поради, майстре. Дотримаюся iх, якщо… А тепер ти послухай мене уважно. Якщо ти зрозумiеш, що випадок безнадiйний, – уб’еш ii. Якщо знiмеш прокляття, а дiвчина не буде… нормальною… якщо ти будеш мати хоча б тiнь сумнiвiв, чи вдалося це тобi повнiстю, – уб’еш ii також. Не бiйся, нiчого тобi не загрожуе з мого боку. Я кричатиму на тебе – на людях; вижену з палацу i з мiста, але не бiльше. Вочевидь, нагороди не дам. Може, щось виторгуеш сам знаеш вiд кого.

Вони з хвилину помовчали.

– Геральте. – Фольтест уперше звернувся до вiдьмака по iменi.

– Слухаю.

– Скiльки правди у балачках, що дитина виявилася саме такою, бо Адда була моею сестрою?

– Мало. Чари треба накласти, жодне закляття не накладаеться саме по собi. Але я вважаю, що ваш зв’язок iз сестрою був причиною накладання чарiв, а тому – i кiнцевого результату.

– Так я i думав. Так говорив дехто з Вiдунiв, хоча й не всi. Геральте? Звiдки беруться такi справи? Чари, магiя?

– Не знаю, королю. Вiдуни вивчають причини цих явищ. Для нас, вiдьмакiв, досить i знання, що сконцентрована воля може такi явища викликати. А ще знання, як iх перемагати.

– Убиваючи?

– Найчастiше. Зрештою, за це нам найчастiше й платять. Мало хто бажае знiмати прокляття, королю. Як правило, люди хочуть просто вберегти себе вiд загрози. А якщо на совiстi потвори е жертви, то з’являеться ще й мотив помсти.

Король пiдвiвся, зробив кiлька крокiв по кiмнатi, затримався перед мечем вiдьмака, що висiв на стiнi.

– Цим? – запитав вiн, не дивлячись на Геральта.

– Нi. Той – на людей.

– Я чув. Знаеш що, Геральте? Я пiду з тобою до крипти.

– Виключено.

Фольтест повернувся, очi його заблищали.

– Чи ти знаеш, чаклуне, що я ii не бачив? Анi пiсля народження, анi… потiм. Я боявся. Можу ii вже нiколи не побачити, вiрно? Я маю право хоча б подивитися, як ти станеш ii убивати.

– Повторюю: виключено. Це певна смерть. Для мене теж. Якщо я послаблю увагу, волю… Нi, королю.

Фольтест вiдвернувся, рушив до дверей. Геральту якусь мить здавалося, що вiн вийде без слова, без прощального жесту, але король зупинився, глянув на нього.

– Ти викликаеш довiру, – сказав. – Хоч я i знаю, який ти крутiй. Розповiли менi, що сталося у корчмi. Я впевнений, що ти забив отих опришкiв виключно для розголосу, щоби вразити людей, мене. Менi зрозумiло, що ти мiг угамувати iх без убивства. Боюся, я нiколи не дiзнаюся, чи ти йдеш рятувати мою доньку, чи вбивати ii. Але я на те погоджуюся. Мушу погодитися. Знаеш, чому?

Геральт не вiдповiв.

– Бо я вважаю, – сказав король, – що вона страждае. Правда?

Вiдьмак втупив у короля пронизливий погляд. Не погодився, не кивнув, не зробив анi найменшого поруху, але Фольтест знав. Знав вiдповiдь.


V

Геральт востанне визирнув у вiкно замку. Швидко сутенiло. За озером ледь миготiли вогнi Визiма. Навколо замку був пустир – смуга нiчийноi землi, якою мiсто за шiсть рокiв вiдгородилося вiд небезпечного мiсця, не залишивши там нiчого, окрiм руiн, згнилих стовпiв, балок та щербатого частоколу, що iх, мабуть, невигiдно було розбирати та виносити. Якнайдалi, на протилежний бiк маетностi, перенiс свою резиденцiю i сам король – груба вежа його нового палацу чорнiла на тлi неба, а те потроху насичувалося темною синявою.

Вiдьмак повернувся до запорошеного столу, за яким в однiй iз порожнiх, обдертих кiмнат вiн готувався: неспiшно, спокiйно, ретельно.

Знав: часу мае чимало – стрига не залишить крипту до опiвночi.

На столi перед ним стояла невеличка кута скринька. Вiдчинив ii. Усерединi щiльно, у вистелених сухою травою вiчках, стояли флакони темного скла. Вiдьмак вийняв три.

З пiдлоги пiдняв довгий пакунок, ретельно загорнутий у смушок i оперезаний ремiнцем. Розгорнув його, вийняв меча з оздобленим рукiв’ям, у чорних лискучих пiхвах, укритих низками рунiчних знакiв та символiв. Оголив лезо, те зблиснуло дзеркально. Клинок був з чистого срiбла.

Геральт прошепотiв формулу, випив одне за одним те, що мiстилося у двох флаконах, за кожним разом кладучи лiву долоню на рукiв’я меча. Потiм щiльно загорнувся у свiй чорний плащ i усiвся. На пiдлогу. У кiмнатi не було навiть стiльця. Зрештою, як i в усьому замку.

Вiн сидiв нерухомо, iз заплющеними очима. Подих його, спочатку рiвний, раптом зробився прискореним, хрипким, неспокiйним. А потiм зупинився. Сумiш, яка допомагала вiдьмаковi отримати повний контроль над усiма органами тiла, складалася переважно з чемерицi, блекоти, глоду та молочаю. Іншi ii компоненти не мали назв у жоднiй з людських мов. Для особи, яка не була, як Геральт, призвичаена до сумiшi з дитинства, та виявилася б смертельною отрутою.

Вiдьмак рiзко повернув голову. Слух його, тепер надмiрно загострений, iз легкiстю виловив у тишi шелест крокiв по зарослому кропивою подвiр’ю. Це не могла бути стрига. Було ще занадто свiтло. Геральт закинув меча на спину, сховав клунок у попелi у зруйнованому коминi й тихо, мов нетопир, збiг сходами.

На подвiр’i було ще настiльки свiтло, аби чоловiк, який наближався, змiг побачити обличчя вiдьмака. Чоловiк – був то Острiт – рiзко вiдсахнувся, гримаса вiдрази та страху мимоволi викривила його уста. Вiдьмак посмiхнувся криво – знав, як виглядае. Якщо випити сумiш беладони, аконiту та очанки, обличчя стае крейдяним, а зiницi розширюються на всю райдужку. Але мiкстура дозволяла бачити i в найглибшiй темрявi, а вiдьмаку того й треба було.

Острiт швидко опанував себе.

– Вигляд такий маеш, наче ти вже труп, чаклуне, – сказав вiн. – Напевно, з переляку. Не бiйся. Я несу тобi помилування.

Вiдьмак не вiдповiв.

– Ти не чуеш, що я кажу, рiвiйський знахаре? Ти врятований. І багатий. – Острiт зважив у руцi чималу торбину й жбурнув ii Геральту пiд ноги. – Тисяча оренiв. Бери, сiдай на коня i забирайся звiдси!

Рiвiець мовчав.

– Не витрiщайся на мене! – сказав Острiт голоснiше. – І не марнуй мого часу. Я не хочу стояти тут до опiвночi. Чи ти не розумiеш? Не бажаю, аби ти знiмав закляття. Нi, ти не вгадав. Я не разом iз Велерадом та Сегелiном. Я не бажаю, щоб ти ii вбивав. Тобi просто треба забратися геть. Усе мае лишитися як е.

Вiдьмак не ворухнувся. Не хотiв, щоби вельможа зрозумiв, наскiльки прискоренi зараз його рухи та реакцii. Швидко сутенiло, i те було йому на користь, бо навiть напiвтемрява була занадто яскравою для його зiниць.

– І чому ж, пане, все повинно залишитися як е? – запитав вiн, намагаючись повiльно вимовляти кожне слово.

– А це, – Острiт пихато задер пiдборiддя, – до дiдька мало тебе обходить.

– А якщо я вже знаю?

– Цiкаво.

– Фольтеста буде легше усунути з трону, якщо стрига дошкулятиме людям iще сильнiше? Якщо королiвський безум достобiса остогидне вельможам i простому люду, вiрно? Я iхав через Реданiю, через Новiград. Чимало подейкують про те, що у Визiмi дехто дочекатися не може короля Визiмiра як визволителя та iстинного монарха. Але мене, пане Острiте, не обходять анi полiтика, анi наслiдування тронiв, анi палацовi перевороти. Я тут, щоби виконати роботу. Ти нiколи не чув про почуття обов’язку i звичайну чеснiсть? Про професiйну етику?

– Зважай, до кого мовиш, волоцюго! – розлючено гарикнув Острiт, поклавши долоню на рукiв’я меча. – З мене досить, я не звик дискутувати iз невiдомо ким. Гляньте на нього: етика, кодекси, мораль! Хто б говорив? Розбiйник, що тiльки-но з’явився, так i повбивав людей? Той, хто уклiнно гнувся перед Фольтестом, а за його спиною торгувався iз Велерадом, наче найманий рубака? І ти насмiлюешся дерти носа, пахолку? Вдавати Вiдуна? Мага? Чародiя? Геть звiдси, поки я тобi плазом по пицi не дав!

Вiдьмак навiть не зрушився, стояв спокiйно.

– Це ви йдiть звiдси, пане Острiте, – сказав. – Темнiшае.

Острiт вiдступив на крок, вихопив меча.

– Ти сам цього забажав, чаклуне. Я тебе вб’ю. Анiтрохи не допоможуть тобi твоi штучки. Я маю при собi черепаховий камiнь, агат.

Геральт посмiхнувся. Балачки щодо сили черепахового агату були настiльки ж розповсюдженими, наскiльки й безпiдставними. До того ж вiдьмак i не думав витрачати сили на закляття, ба, бiльше, наражати срiбний клинок на зустрiч iз лезом Острiта. Вiн прослизнув пiд «вiсiмки», якi виписувало вiстря меча, й вигином зап’ястка, срiблястими шипами на манжетi, вдарив вельможу у скроню.


VІ

Острiт прийшов до тями швидко, поводив навколо очима – у цiлковитiй темрявi. Помiтив, що зв’язаний.

Геральта, який стояв поруч, не бачив. Але зорiентувався, де перебувае, i завив: протяжно, розпачливо.

– Мовчи, – сказав вiдьмак. – Бо приволочеш ii передчасно.

– Ти клятий убивцю! Де ти? Розв’яжи мене зараз же, негiднику! Будеш за те висiти, сучий сине!

– Мовчи.

Острiт важко дихав.

– Залишиш мене iй на поталу? Зв’язаного? – запитав уже тихiше, додаючи брудне прiзвисько майже пошепки.

– Нi, – сказав вiдьмак. – Вiдпущу тебе. Але не зараз.

– Ти, розбiйнику, – засичав Острiт. – Щоби вiдволiкти стригу?

– Так.

Острiт замовк, перестав борсатися i лежав спокiйно.

– Вiдьмаче?

– Так.

– Це правда, я хотiв повалити Фольтеста. Не я один. Але я один прагнув його смертi, хотiв, аби вiн помер у муках, аби ошалiв, аби живцем згнив. Знаеш чому?

Геральт мовчав.

– Я кохав Адду. Королiвську сестру. Королiвську коханку. Королiвську дiвку. Я кохав ii… Вiдьмаче, ти тут?

– Тут.

– Я знаю, про що ти думаеш. Але було не так. Повiр менi, я не накладав жодних проклять. Я не знаюся на жодних чарах. Тiльки раз сказав зi злостi… Тiльки раз. Вiдьмаче? Слухаеш?

– Слухаю.

– Це його мати, стара королева. Це напевне вона. Не могла дивитися, що вiн i Адда… Але не я. Я тiльки раз, знаеш, намагався умовляти ii, а Адда… Вiдьмаче! Запаморочилося менi, i я сказав… Вiдмаче? То я? Я?

– Це вже не мае значення.

– Вiдьмаче? Пiвнiч близько?

– Близько.

– Випусти мене ранiше. Дай менi бiльше шансiв.

– Нi.

Острiт не почув скреготу вiдсунутоi могильноi плити, але вiдьмак – почув. Нахилився i розрiзав кинджалом пута вельможi. Острiт, не чекаючи слiв, скочив, незграбно пошкутильгав, а потiм побiг. Очi його вже настiльки призвичаiлися до темряви, що вiн бачив шлях, який вiв з головноi зали до виходу.

Із гуркотом вискочила з пiдлоги плита, що блокувала вхiд у пiдземелля. Геральт, завбачливо заховавшись за балюстрадою сходiв, помiтив потворну постать стриги, яка пружно, швидко й безпомилково мчала услiд за гупанням чобiт Острiта, що вiддалявся. Стрига не видавала анi найменшого звуку.

Потворний, тремтячий, моторошний виск роздер нiч, струсонув старi мури й тривав, вiбрував, то пiднiмаючись, то спадаючи. Вiдьмак не мiг точно оцiнити вiдстань – через загострений слух, – але вiн знав, що стрига наздогнала Острiта швидко. Занадто швидко.

Вiн вийшов на середину зали i став бiля самого входу до крипти. Вiдкинув плаща.

Повiв плечима, щоб меч улiгся на спинi зручнiше. Натягнув рукавички. Вiн мав iще трохи часу. Знав, що стрига, хоч i наiдена пiсля останньоi повнi, не покине труп Острiта скоро. Серце й печiнка були для неi цiнним запасом живлення для довгого перебування у летаргii.

Вiдьмак чекав. До зорi, як вiн вирахував, залишалося ще зо три години. Спiв пiвня мiг би його лише збити з пантелику. Зрештою, навколо, скорiше за все, i не було анiяких пiвнiв.

Вiн почув. Стрига йшла поволi, чалапаючи по пiдлозi. А потiм вiн ii побачив.

Опис був точним. Непропорцiйно велика голова, посаджена на коротку шию, мала ореол сплутаного, розкуйовдженого рудого волосся. Очi свiтилися у темрявi, наче два карбункули. Стрига зупинилася i дивилася на Геральта. Раптом розчахнула пащу – немов похваляючись рядами бiлих загострених зубиськ, а потiм клацнула щелепою зi стуком, що нагадував гупання вiка. І вiдразу скочила, з мiсця, без розбiгу, цiлячи у вiдьмака закривавленими пазурами.

Геральт вiдскочив убiк, крутнувся у блискавичному пiруетi, стрига тернулася об нього, теж крутнулася, розтинаючи повiтря пазурами. Не втратила рiвноваги, напала знову, одразу, з напiвоберту, клацаючи зубами перед грудьми Геральта. Рiвiець вiдскочив в iнший бiк, тричi змiнивши напрямок обертання, дезорiентував стригу. Вiдскакуючи, вiн мiцно, хоча й без замаху, ударив ii у бiк голови срiблястими заклепками, натиканими на тильному боцi рукавички, на фалангах пальцiв. Стрига потворно загарчала, наповнюючи замок гучним вiдлунням, припала до землi, завмерла й заходилась вити: глухо, зловороже, люто.

Вiдьмак зловтiшно посмiхнувся. Перша спроба, як вiн i розраховував, пройшла нормально. Срiбло було вбивчим для стриги, як i для бiльшостi потвор, прикликаних до життя чарами. Тож iснував шанс: бестiя не вiдрiзнялася вiд iнших, а це гарантувало можливiсть вiдчарування, а срiбний меч, у крайньому разi, гарантував життя i йому самому.

Стрига не квапилася iз наступним нападом. Цього разу вона наближалася повiльно, шкiрячи iкла, бридко пускаючи слину. Геральт вiдступив, пiшов пiвколом, обережно ставлячи стопи, сповiльнюючи та прискорюючи рухи, чим виводив стригу з концентрацii, перешкоджаючи iй у пiдготовцi до стрибка. Йдучи, вiдьмак розкрутив довгий, тонкий, мiцний ланцюг iз грузилом на кiнцi. Ланцюг був зi срiбла.

У мить, коли стрига напружилася i стрибнула, ланцюг свиснув у повiтрi й, звиваючись наче гадюка, в одну мить обвив плечi, шию i голову потвори. Стрига впала на льоту, вискнувши так, що зробилося боляче вухам. Борсалася на пiдлозi, дико ричала – незрозумiло, чи то вiд лютi, чи то вiд пекучого болю, якого завдавав iй ненависний метал. Геральт був задоволений – якби виникла потреба, вiн мiг запросто вбити стригу у цю ж мить. Але вiдьмак не виймав меча. До цього часу нiщо у поведiнцi стриги не свiдчило, що це мiг бути отой невилiковний випадок.

Геральт вiдступив на безпечну вiдстань i, не спускаючи погляду з фiгури, яка борсалася на пiдлозi, почав глибоко дихати, концентруючись.

Ланцюг порвався, срiбнi ланки дощем сипонули на всi боки, задзеленчали по камiнню. Заслiплена люттю, виючи, стрига кинулася в атаку. Геральт чекав спокiйно, пiднятою правою рукою креслив перед собою Знак Аард.

Стрига вiдлетiла на кiлька крокiв, наче вдарена молотом, але втрималася на ногах, простягла пазурi, оголила iкла. Волосся ii здибилося i залопотiло, неначе йшла вона пiд рiзким вiтром. Важко, хекаючи, крок за кроком, поволi – йшла. Усе-таки йшла.

Геральт занепокоiвся. Вiн не очiкував, що Знак цiлковито паралiзуе стригу, але не сподiвався, що бестiя так легко подолае опiр. Не мiг тримати Знак занадто довго, це надмiрно виснажувало, а до стриги залишилося вже тiльки з десяток крокiв. Вiн раптово зняв Знак i вiдскочив убiк. Як i очiкував, стрига вiд несподiванки полетiла уперед, втратила рiвновагу, перекинулася, послизнулася на пiдлозi й гепнулася донизу сходами, у розчахнутий на пiдлозi вхiд до крипти. Знизу пролунало ii потужне виття.

Аби виграти час, Геральт заскочив на схiдцi, що вели на галерею. Не дiстався навiть середини, коли стрига вистрибнула з крипти: бiгла наче величезний чорний павук. Вiдьмак почекав, поки вона забiжить за ним на сходи, пiсля чого перескочив балюстраду й приземлився на пiдлозi. Стрига крутнулася i, вiдштовхнувшись, полетiла на нього у неправдоподiбному, бiльш нiж десятиметровому стрибку. І вже не давала збити себе з пантелику пiруетами так легко – двiчi ii пазурi залишили слiди на шкiряному каптанi рiвiйця. Але новий, вiдчайдушно мiцний удар срiблястих заклепок рукавички вiдкинув стригу, примусив ii похитнутися. Геральт, вiдчуваючи лють, що здiймалася в ньому, хитнувся, вигнув тулуб назад i потужним копняком у бiк звалив бестiю з нiг.

Рик, який та видала, був голоснiшим за всi попереднi. Аж штукатурка посипалася зi стелi.

Стрига скочила на ноги, трусячись вiд непiдконтрольноi злостi та жадоби вбивства. Геральт чекав. Вiн уже витяг меча й описував ним кола у повiтрi, йшов, крутився навколо стриги, пильнуючи, щоб рухи меча не збiгалися iз ритмом i темпом його крокiв. Стрига не стрибала, а наближалася поволi, водячи очима за свiтлою смугою клинка. Геральт раптово зупинився й застиг iз пiднятим мечем. Стрига, збита з пантелику, також стала. Вiдьмак описав вiстрям повiльне пiвколо й зробив крок у бiк стриги. Потiм iще один. А потiм скочив, крутячи над головою «вiсiмки».

Стрига зiщулилася, вiдступила зигзагом, Геральт знову опинився поруч, клинок миготiв у його руцi. Очi вiдьмака палали ворожим блиском, з-за зцiплених зубiв виривався хриплий рик. Стрига знову вiдступила, ii штовхала назад сила сконцентрованоi ненавистi, злостi та насилля, що випромiнювала людина, яка ii атакувала; тi били в неi хвилями, вдиралися до мозку й нутрощiв. Вона, аж до болю перелякана не знаним ранiше вiдчуттям, видала з себе схвильований, тонкий писк, розвернулася i кинулася навтьоки свiт за очi, у темну плутанину коридорiв замку.

Геральт, якого били дрижаки, стояв посеред зали. Один. Довго ж це тривало, подумав вiн, поки той танець на краю прiрви, той божевiльний, макабричний балет бою привiв до сподiваного результату, дозволив досягнути психiчноi едностi iз супротивником, проникнути до рiвнiв зосередженоi волi, яка переповнювала стригу. Злоi, хворобливоi волi, iз сили якоi стрига, власне, й повстала. Вiдьмак затремтiв вiд спогаду про мить, коли вiн поглинув той заряд зла, аби спрямувати його, наче вiддзеркалюючи, на потвору. Нiколи ще вiн не стикався iз такою концентрацiею ненавистi й убивчого шалу, навiть у василiскiв, якi в цьому сенсi мали найгiршу славу.

Тим краще, подумав вiн, йдучи у бiк входу до крипти, який чорнiв на пiдлозi, наче величезна калюжа. Тим краще, тим бiльший удар отримала сама стрига. Це дасть йому трохи бiльше часу на подальшi дii, поки бестiя опритомнiе вiд шоку. Вiдьмак сумнiвався, що його вистачило б ще на одне таке зусилля. Дiя елiксирiв слабшала, а до свiтанку було ще далеко. Стрига не повинна дiстатися до крипти до зорi, iнакше усi його попереднi зусилля пiдуть намарне.

Вiн спустився сходами. Крипта була невеличка й мiстила три кам’янi саркофаги. На першому вiд входу кришку було наполовину вiдсунуто. Геральт витяг з-за пазухи третiй флакончик i швидко випив його вмiст, увiйшов у саркофаг i влiгся. Як i очiкував, той був подвiйним – для матерi й доньки. Тiльки вiн насунув кришку, згори знову почулося ревiння стриги. Геральт лiг горiлиць поруч iз мумiфiкованим трупом Адди, а на плитi зсередини накреслив Знак Ирден. На груди собi поклав меча й поставив маленьку клепсидру, наповнену фосфоризуючим пiском. Схрестив руки. Вiн уже не чув крикiв стриги, котра бешкетувала у замку. Перестав чути будь-що, бо вороняче око й чистотiл почали дiяти.


VІІ

Коли Геральт розплющив очi, пiсок у клепсидрi пересипався вже до кiнця, i це означало, що летаргiя була навiть довшою, нiж належало. Нашорошив вуха й нiчого не почув. Його почуття вже нормалiзувалися. Вiн узяв у руку меча, провiв долонею по кришцi саркофагу, пробубонiвши формулу, пiсля чого легенько, на пiвпальця, вiдсунув плиту.

Тиша.

Вiн вiдсунув покришку бiльше, сiв, тримаючи зброю напоготовi й вистромивши голову над саркофагом. У криптi було темно, але вiдьмак знав, що надворi – розвиднюеться. Вiн викресав вогонь, запалив мiнiатюрний каганець й пiдняв його, породжуючи на стiнах крипти дивнi тiнi.

Порожньо.

Вiн видерся iз саркофагу – усе болiло, задерев’янiле, було зимно. І тодi вiн помiтив ii. Лежала горiлиць бiля саркофагу, гола й непритомна.

Була, скорiше, бридкою. Худенька, iз малими гострими груденятами, брудна. Волосся – свiтло-руде – сягало iй майже до поясу. Поставивши каганець на кришцi саркофагу, вiн сiв навпочiпки й нахилився. Губи вона мала блiдi, на вилицi – чималий синяк вiд його удару. Геральт зняв рукавички, вiдклав меч i безцеремонно задер iй пальцем верхню губу. Зуби були нормальнi. Потягнувся до ii руки, заплутаноi у скуйовдженому волоссi. Ще до того, як намацав долоню, побачив розплющенi очi. Але пiзно.

Вона хльоснула його пазурами по шиi, розiтнула глибоко, кров бризнула iй на обличчя. Завила, цiлячи другою рукою в очi. Вiн упав на неi, перехоплюючи зап’ястки обох рук, притискаючи iх до пiдлоги. Вона клацнула зубами – вже закороткими – бiля його лиця. Вiн ударив ii лобом в обличчя, притис сильнiше. Вона вже не мала колишньоi сили, тiльки звивалася пiд ним, вила, випльовуючи кров – його кров, – що заливала iй рота. Кров витiкала швидко. Не було часу. Вiдьмак вилаявся i мiцно вкусив ii за шию, зразу за вухом, уп’яв зуби й стискав iх, допоки нелюдське виття не змiнилося на тоненький, розпачливий крик, а потiм – на придушений схлип, плач скривдженоi чотирнадцятирiчноi дiвчинки.

Вiн вiдпустив ii, коли перестала рухатися, устав на колiна, висмикнув з кишенi на рукавi шмат полотна й притис його до шиi. Намацав меч, який лежав поруч, приклав непритомнiй дiвчинi вiстрям до горла i схилився над ii долонями. Нiгтi були бруднi, поламанi, закривавленi, але… нормальнi. Геть нормальнi.

Вiдьмак насилу встав. Через вхiд до крипти вже вповзала липко-мокра сiрiсть свiтанку. Вiн рушив до схiдцiв, але похитнувся i важко осiв на пiдлогу. Через набрякле вже полотно кров лилась йому по руцi й стiкала в рукав. Вiн розстебнув каптан, роздер сорочку, рвав, дер на шмаття i мотав його навколо шиi, знаючи, що часу в нього обмаль, що зараз вiн зомлiе…

Встиг. І зомлiв.

У Визiмi, над озером, пiвень, розпушивши пiр’я у холоднiй вогкостi, хрипко проспiвав утрете.


VІІІ

Вiн побачив бiленi стiни й балки стелi кiмнатки над гауптвахтою. Ворухнув головою, кривлячись вiд болю, застогнав. Шию мав перев’язану, грубезно, солiдно, управно.

– Лежи, чарiвнику, – сказав Велерад. – Лежи, не ворушись.

– Мiй… меч…

– Так, так. Безумовно, твiй срiбний вiдьмачий меч найважливiший. Вiн тут, не бiйся. І меч, i скринька. І три тисячi оренiв. Так, так, нiчого не говори. То я старий дурень, а ти – мудрий вiдьмак. Фольтест повторюе те вже другий день.

– Другий…

– Атож, другий. Нiвроку вона розпанахала тобi шию, видко було все, що ти там маеш усерединi. Втратив ти чимало кровi. На щастя, ми погнали до замку одразу пiсля третiх пiвнiв. У Визiмi нiхто в ту нiч не спав. Не могли. Страшезний ви там гвалт здiйняли. Тебе моя балаканина не стомлюе?

– Прин… цеса?

– Принцеса як принцеса. Худа. І якась дурнувата. Рюмсае безперестанно. І сцить у лiжко. Але Фольтест говорить, що це змiниться. Сподiваюся, не на гiрше, га, Геральте?

Вiдьмак заплющив очi.

– Добре, йду вже. – Велерад встав. – Вiдпочивай. Геральте? Перш нiж пiду, скажи, навiщо ти хотiв ii загризти? Га? Геральте?

Вiдьмак спав.




Голос розуму-2



І

– Геральте.

Вiн пiдвiв голову, вирваний зi сну. Сонце стояло високо й наполегливо просочувалося крiзь вiконницi слiпучо-золотими плямами, нишпорячи по кiмнатi щупальцями свiтла. Вiдьмак заслонив очi долонею, зайвим, рефлекторним жестом, якого нiяк не мiг позбутися, – адже достатньо звузити зiницi у вертикальнi шпарини.

– Уже пiзно, – сказала Неннеке, вiдчиняючи вiконницi. – Ви заспалися. Іоло, щезни звiдси. Тебе вже тут немае.

Дiвчина рiзко сiла, звiсилася з лiжка, пiднiмаючи опанчу з пiдлоги. На плечi, на тому мiсцi, де ще мить тому були ii вуста, Геральт вiдчував цiвку холонучоi слини.

– Зачекай, – сказав вiн нерiшуче. Вона глянула на нього й швидко вiдвернулася.

Вона змiнилася. Уже не мала в собi нiчого вiд русалки, нiчого вiд сяючоi ромашковоi примари, якою була на свiтанку. Очi ii були синi, а не чорнi. І була вона веснянкувата – на носi, по декольте, на руках. Ластовиння те було чарiвне, пасувало до ii шкiри й рудуватого волосся. Але вiн не бачив iх тодi, на свiтанку, коли вона була його сном. Із соромом та прикрiстю вiн зрозумiв – те, що вiн вiдчувае, це жаль до неi, жаль за тим, що вона не лишилася маренням. І що вiн нiколи собi не вибачить того жалю.

– Зачекай, – повторив вiн. – Іоло… Я хотiв…

– Не розмовляй iз нею, Геральте, – сказала Неннеке. – Вона все одно тобi не вiдповiсть. Щезни звiдси, Іоло. Поспiши, дитинко.

Дiвчина, загорнувшись в опанчу, почовгала у бiк дверей, шльопаючи по пiдлозi босонiж: збентежена, зарум’янена, незграбна. Нiчим не нагадувала вже…

Йеннефер.

– Неннеке, – сказав вiн, потягшись за сорочкою. – Сподiваюся, ти не маеш претензiй… Може не станеш ii карати.

– Дурненький, – пирхнула жриця, пiдходячи до ложа. – Ти забув, де ти е. Це не пустинь, не монастир. Це храм Мелiтеле. Наша богиня не забороняе жрицям… нiчого. Майже.

– Ти заборонила iй до мене озиватися.

– Я не заборонила, а звернула увагу на безглуздiсть. Іола мовчить.

– Що?

– Мовчить, бо взяла таку обiтницю. То рiзновид вiдмови, завдяки якiй… А, та що я буду тобi пояснювати, все одно не зрозумiеш, навiть не спробуеш зрозумiти. Менi вiдомi твоi погляди на релiгiю. Нi, не вдягайся ще. Хочу перевiрити, як гоiться твоя шия.

Вона всiлася на краю лiжка й вправно розмотала лляний бандаж, що щiльно обмотував шию вiдьмака. Той скривився вiд болю.

Одразу пiсля його прибуття в Елландер Неннеке позбулася паскудних грубих швiв iз шевськоi дратви, якою зашили його у Визiмi, розкрила рану й перев’язала знову. Результат був очевидним – до храму вiн приiхав майже здоровим, ну, може, трохи негнучким. Тепер знову був хворим i недужим. Але вiн не протестував. Знав жрицю довгi роки, знав, наскiльки колосальнi ii знання про лiкування i наскiльки багатою i всеохопною аптекою вона володiе. Зцiлення у храмi Мелiтеле могло пiти йому виключно на користь.

Неннеке обмацала рану, промила ii i почала лаятися. Вiн знав уже те напам’ять, бо почала з першого дня i не забувала сварити кожного разу, скiльки бачила згадку вiд пазурiв принцеси з Визiма.

– Жахливо! Щоб дати так себе розпанахати звичайнiй стризi! М’язи, сухожилля, на волосину розминулася iз сонною артерiею! Велика Мелiтеле, Геральте, що iз тобою дiеться? Як трапилося, що ти пiдпустив ii настiльки близько? Що ти хотiв iз нею зробити? Трахнути?

Вiн не вiдповiв, а тiльки злегка усмiхнувся.

– Не усмiхайся наче дурник. – Жриця пiднялася й узяла з комода торбу iз пов’язками. Незважаючи на вагу й низенький зрiст, рухалася вона моторно й привабливо. – У тому, що сталося, немае нiчого смiшного. Втрачаеш рефлекси, Геральте.

– Ти перебiльшуеш.

– Аж нiяк не перебiльшую. – Неннеке наклала на рану зелену кашку iз рiзким запахом евкалiпту. – Ти не мав дати себе поранити – а дав, до того ж, дуже серйозно. Майже фатально. Навiть при твоiх небачених регенерацiйних здiбностях мине кiлька мiсяцiв, поки повернеш собi повну мобiльнiсть шиi. Я тебе застерiгаю, за цей час не випробовуй сил у битвах iз рухливим супротивником.

– Дякую за застереження. Порадь менi ще: з чого я маю весь цей час жити? Зiбрати кiлькох панянок, купити воза й органiзувати пересувний будинок розпусти?

Неннеке стенула плечима, перев’язуючи йому шию швидкими, впевненими рухами пухкеньких долонь.

– Я маю тобi радити й учити жити? Я що, твоя мати, чи як? Ну, готово. Можеш одягатися. У рефекторii[7 - Рефекторiй – примiщення iдальнi, столова зала у монастирях та культових мiсцях.] на тебе чекае снiданок. Поспiши, бо iнакше будеш готувати собi сам. Я не маю намiру тримати дiвчат на кухнi до полудня.

– Де я тебе пiзнiше знайду? У санктуарiумi[8 - Санктуарiум – центральне священне мiсце в храмi з олтарем, що присвячений божеству.]?

– Нi. – Неннеке встала. – Не у санктуарiумi. Ти тут – бажаний гiсть, вiдьмаче, але по санктуарiуму не швендяй. Пiди пройдися. А як треба буде – я тебе сама знайду.

– Добре.


ІІ

Геральт учетверте пройшовся тополиною алейкою, що вела вiд брами до помешкань i до втопленого в стрiмчасту скелю блоку святилища й головного храму. Пiсля короткого розмислу вiн не став повертатися пiд дах, а звернув до садiв i господарських будiвель. Кiльканадцять жриць у сiрому робочому вбраннi ревно працювали там на полiннi грядок i годуваннi птаства у курниках. Переважали серед них молодi й дуже молодi, мало не дiти. Дехто з них, проходячи повз, вiтався iз ним кивком чи усмiшкою. Вiн вiдповiдав на привiтання, але жодноi не впiзнавав. Хоча бував у храмi часто, раз, iнколи навiть два рази на рiк, нiколи не натрапляв бiльше нiж на три-чотири знайомих обличчя. Дiвчата приходили та йшли собi – як вiщунки до iнших храмiв, як акушерки та цiлительки, спецiалiзованi на жiночих та дитячих хворобах, як мандрiвнi друiдки, учительки чи гувернантки. Але нiколи не бракувало нових, якi прибували звiдусiль, навiть з найдальших околиць. Храм Мелiтеле в Елландерi був знаним i користувався заслуженою славою.

Культ богинi Мелiтеле був одним iз найстарших, а свого часу – одним iз найрозповсюдженiших, свое ж начало вiв iз часiв незапам’ятних, ще долюдських. Чи не кожна долюдська раса i кожне первiсне, ще кочове людське плем’я шанували якусь богиню врожаю чи плiдностi, опiкунку землеробiв i садiвникiв, покровительку кохання та шлюбу. Бiльшiсть iз тих культiв i злилися у культ Мелiтеле.

Час, що досить немилосердно обiйшовся з iншими релiгiями й культами, ефективно iзолюючи iх у забутих, рiдко вiдвiдуваних, загублених у забудовi мiст храмиках та святиньках, виявився ласкавим до Мелiтеле. Мелiтеле й надалi не бракувало анi вiруючих, анi спонсорiв. Ученi, аналiзуючи це явище, тлумачачи популярнiсть богинi, звикли сягати до пракультiв Великоi Матерi, Матерi-Природи, вказували на зв’язки iз природними циклами, з вiдродженням життя й iншими, гучно називаними явищами. Приятель Геральта, трубадур Любисток, який полюбляв удавати iз себе спецiалiста з усiх можливих галузей, шукав простiших пояснень. Культ Мелiтеле, розводився вiн, е культом типово жiночим. Адже Мелiтеле – покровителька плiдностi, народження, вона опiкунка породiль. А жiнка, яка народжуе, мусить кричати. Окрiм звичних верескiв, змiстом яких звичайно е обiцянки-цяцянки, що вже нiколи у життi не вiддасться вона жодному паршивому хлопу, породiлля мусить звертатися до якогось божества, а Мелiтеле тут – саме те, що потрiбно. А оскiльки жiнки народжували, народжують i будуть народжувати, – доводив поет, – то Мелiтеле не повинна хвилюватися за свою популярнiсть.

– Геральте.

– Ти тут, Неннеке. Я тебе виглядав.

– Мене? – Жриця глянула на нього iронiчно. – Не Іолу?

– Іолу також, – визнав вiн. – Маеш щось проти?

– У цю мить – так. Не хочу, аби ти iй заважав i розпитував ii. Вона мае приготуватися i молитися, якщо з того трансу щось та мае вийти.

– Я вже казав тобi, – сказав вiн прохолодно, – що не хочу жодного трансу. Не думаю, що такий транс хоч у чомусь менi допоможе.

– А я, – легенько скривилася Неннеке, – не вважаю, що такий транс хоч у чомусь тобi зашкодить.

– Мене не можна загiпнотизувати, я маю iмунiтет. Боюся за Іолу. Це може виявитися надзусиллям для медiума.

– Іола не медiум i не психiчно хвора ворожбитка. Ця дитина надiлена особливою ласкою богинi… Не корчи дурнуватоi мiни, прошу. Я говорила, що твоi погляди на релiгiю менi вiдомi, це менi нiколи занадто не перешкоджало й у майбутньому, напевне, також перешкоджати не буде. Я – не фанатичка. Ти маеш право вважати, що нами править Природа й прихована в нiй Мiць. Тобi можна думати, що боги – в тому числi й моя Мелiтеле – це лише персонiфiкацii тiеi сили, придуманi для ужитку простачкiв, щоб тi легше ii розумiли, щоб прийняли ii iснування. Для тебе сила ця – сила слiпа. А для мене, Геральте, вiра дозволяе сподiватися вiд природи того, що уособлюе моя богиня: ладу, закону, добра. І надii.

– Я знаю.

– Якщо знаеш, то звiдки застереження щодо трансу? Чого ти боiшся? Що, я накажу тобi бити чолом об пiдлогу перед статуею i спiвати псалми? Геральте, ми тiльки посидимо хвильку разом, ти, я й Іола. І побачимо, чи здiбностi цiеi дiвчини дозволяють читати у сплетеннi сил, яке тебе оточуе. Може, ми довiдаемося про щось, що нам треба знати. А може, не довiдаемося нiчого. Може, сили призначення, що тебе оточують, не захочуть нам вiдкритися, залишаться прихованими та незрозумiлими. Ми того не знаемо. Але чому б нам не спробувати?

– Тому, що це не мае сенсу. Не оточуе мене жодне призначення. А якщо навiть i так, то якого дiдька там гребтися?

– Геральте, ти хворий.

– Поранений, ти хотiла сказати.

– Я знаю, що хотiла сказати. Щось iз тобою не так, я це вiдчуваю. А я ж знаю тебе з пуп’янка, коли я з тобою познайомилася, ти менi до паска спiдницi сягав. А тепер вiдчуваю, що ти крутишся у якiйсь клятiй коловертi, заплутаний, потрапивши у петлю, а та поволi стискаеться. Я хочу знати, про що йдеться. Сама я не зумiю, мушу довiритися здiбностям Іоли.

– Ти не занадто глибоко бажаеш сягнути? Навiщо та метафiзика? Якщо хочеш, я тобi сповiдуюся. Наповню твоi вечори оповiдями про найцiкавiшi випадки кiлькох останнiх рокiв. Органiзуй барильце пива, аби в мене горло не пересохло, i можемо почати хоч i зараз. Утiм, боюся, що я тобi набридну, бо жодних петель i сплетiнь ти там не знайдеш. Так, звичайнi вiдьмацькi iсторii.

– Я охоче iх послухаю. Але транс, повторюся, не зашкодив би.

– А ти не думаеш, – посмiхнувся вiн, – що моя невiра у сенс такого трансу наперед перекреслюе його доцiльнiсть?

– Нi, не думаю. А знаеш чому?

– Нi.

Неннеке нахилилася й зазирнула йому в очi iз дивною усмiшкою на блiдих вустах.

– Бо це був би перший з вiдомих менi доказiв того, що невiра мае яку-небудь силу.




Дещиця iстини



І

Увагу вiдьмака привернули рухливi чорнi цяточки на ясному тлi неба, позначеного пасмами iмли. Було iх чимало. Птахи кружляли, виписували повiльнi, спокiйнi кола, потiм рiзко знижувалися й одразу злiтали угору, махаючи крилами.

Вiдьмак деякий час спостерiгав за птахами, оцiнюючи вiдстань i можливий час, потрiбний на ii подолання, iз поправкою на рельеф мiсцевостi, гущину лiсу, на глибину й напрям яру, про який вiн здогадувався. Нарештi вiн вiдкинув плаща й на двi дiрки вкоротив паска, що навскiс перетинав груди. Над його правим плечем з’явилися голiвка та рукiв’я меча, закинутого за спину.

– Зробимо гак, Плiточко, – сказав вiн. – Зiйдемо з тракту. Птаство, як менi здаеться, кружляе там не без причини.

Кобилка, зрозумiло, не вiдповiла, але рушила з мiсця, послухавшись голосу, до якого звикла.

– Хтозна, може, воно лось здохлий, – говорив Геральт. – А може, й не лось. Хтозна?

Яр був саме там, де вiн i передбачав, – у якийсь момент вiдьмак згори глянув на крони дерев, що тiсно заполонили розпадину. Утiм, узбiччя байраку були похилi, а дно сухе, без тернiв i без гнилих пенькiв. Подолав вiн яр iз легкiстю. На тiм боцi був березовий гайок, а за ним – чимала галявина, поросла вересом, i вiтролом, що стримiв угору щупальцями сплутаних гiлок та коренiв.

Птахи, сколошканi появою вершника, здiйнялися вище, закаркали дико, рiзко, хрипливо.

Геральт одразу побачив перший труп – бiлизна баранячого кожушка й матова блакить сукнi чiтко вирiзнялися серед пожовклих куп осоки. Другий труп вiн не бачив, але знав, де той лежить, – розташування останкiв виказувала позицiя трьох вовкiв, якi спокiйно роздивлялися вершника, присiвши на хвости. Кобила вiдьмака пирхнула.

Вовки, наче за командою, безшелесно, не поспiшаючи, потрюхикали в лiс, раз у раз повертаючи у бiк вершника трикутнi голови. Геральт зiскочив з коня.

Жiнка у кожушку i в блакитнiй сукнi не мала обличчя, горла та бiльшоi частини лiвого стегна. Вiдьмак пройшов повз неi, не зупиняючись.

Чоловiк лежав долiлиць. Геральт не перевертав тiло, бачачи, що вовки й птахи й тут не байдикували. Зрештою, оглядати труп бiльш докладно потреби не було – спину й плечi вовняного кубрака вкривав чорний, розгалужений вiзерунок засохлоi кровi. Було очевидно, що чоловiк згинув вiд удару в зашийок, а вовки знiвечили тiло згодом.

На широкому чересi, поряд iз коротким кордом у дерев’яних пiхвах, чоловiк носив шкiряного капшука. Вiдьмак зiрвав його, викинувши по черзi на траву кресало, шматок крейди, вiск для печатки, жменю срiбних монет, складаний ножик для голiння у кiстянiй оправi, кроляче вухо, три ключi на кiльцi й амулет iз фалiчним символом. Два листи, писанi на полотнi, зволожились вiд дощу й роси, руни розповзлися i змазалися. Третiй, на пергаментi, був також зiпсутий вологою, але його ще можна було прочитати. Був то кредитний лист, виставлений гномським банком у Мурiвелi на купця iз назвиськом Рулле Аспер чи Аспен. Сума акредитиву була невеличкою.

Нахилившись, Геральт пiдняв правицю трупа. Як вiн i сподiвався, мiдний перстень, що врiзався в опухлий i посинiлий палець, мав знак цеху зброярiв – стилiзований шолом iз забралом, два схрещенi мечi й руну «А», вирiзану пiд ними.

Вiдьмак повернувся до трупу жiнки. Коли перевертав тiло, щось укололо його у палець. Була це троянда, пришпилена до сукнi. Квiтка зав’яла, але не втратила кольору – пелюстки були темно-небеснi, майже синi. Геральт уперше в життi бачив таку троянду. Вiн перекинув тiло долилиць i здригнувся.

На заголеному тепер, деформованому зашийку жiнки було виразно видно слiди зубiв. Не вовчих.

Вiдьмак обережно вiдступив до коня. Не зводячи погляду iз краю лiсу, скочив у сiдло. Двiчi об’iхав галявину, звiсившись, уважно оглядаючи землю й роздивляючись навкруги.

– Так, Плiточко, – сказав вiн тихо, стримуючи коня. – Справа ясна, хоча й не до кiнця. Зброяр i жiнка приiхали верхи, з боку того лiсу. Без сумнiву, були вони у дорозi з Мурiвелю додому, бо нiхто не возить iз собою непогашений акредитив занадто довго. Чому iхали сюдою, а не трактом – невiдомо. Але iхали через вересовище, плiч-о-плiч. І тодi-то, невiдомо навiщо, обидва спiшилися чи впали з коней. Зброяр загинув одразу. Жiнка бiгла, тодi впала й також загинула, а те щось, що не залишило слiдiв, тягло ii по землi, тримаючи зубами за зашийок. Усе це сталося два чи три днi тому. Конi розбiглися, не станемо iх шукати.

Кобила, зрозумiло, не вiдповiдала, форкала неспокiйно, реагуючи на знайомий iй голос.

– Те щось, що забило iх обох, – продовжував Геральт, дивлячись на край лiсу, – не було анi вовкулаком, анi лешим. Жоден iз них не лишив би стiльки для стерв’ятникiв. Якби тут була драговина, я сказав би, що то кiкiмора або вiппер. Але тут немае драговини.

Нахилившись, вiдьмак трохи вiдкинув попону, що закривала бiк коня, вiдкривши другий меч iз блискучим оздобленим ефесом та чорним карбованим рукiв’ям.

– Так, Плiточко. Зробимо гак. Треба перевiрити, чому зброяр та жiнка iхали бором, а не трактом. Якщо станемо байдуже оминати такi пригоди, то не заробимо навiть на овес для тебе, вiрно, Плiточко?

Кобилка слухняно рушила вперед, через вiтролом, обережно переступаючи через ями вiд вивернутих дерев.

– Хоча то й не вовкулака, не станемо ризикувати, – продовжував вiдьмак, вийнявши iз торби при сiдлi сушений букетик борцю i вiшаючи його бiля мундштука.

Кобила форкнула. Геральт трохи розшнурував каптан пiд шиею i витяг назовнi медальйон iз вишкiреною вовчою пащекою. Медальйон висiв на срiбному ланцюжку й погойдувався у ритмi ходи коня, зблискуючи, наче ртуть, у променях сонця.


ІІ

Уперше червону черепицю гостроверхого даху вежi вiн помiтив з вершини пагорбу, на який пiднявся, зрiзаючи вигин ледь помiтноi стежки. Косогiр, зарослий лiщиною, завалений сухим галуззям i устелений товстим килимом жовтого листя, не здався достатньо безпечним для спуску. Вiдьмак вiдступив, обережно з’iхав по схилу, повертаючись на стежку. Їхав поволi, раз у раз стримуючи коня, звiшувався з сiдла й видивлявся слiди.

Кобила смикнула головою, заржала дико, затупала, затанцювала на стежцi, пiднiмаючи куряву засохлого листя.

Геральт обiйняв шию коня лiвицею; правою рукою, склавши пальцi у Знак Аксiя, водив над лобом тварини, шепотячи заклинання.

– Аж так погано? – бурмотiв, роздивляючись навколо, не знiмаючи Знака. – Аж так? Спокiйно, Плiточко, спокiйно.

Чари подiяли швидко, але кобила, навiть пiдштовхнута п’ятами, рушила неохоче, тупо, неприродно, втративши гнучкий ритм ходи. Вiдьмак спритно зiскочив на землю й пiшов далi пiшки, тягнучи коня за вуздечку. Побачив мур.

Мiж муром i лiсом не було промiжка, чiткоi межi. Молодi деревця i кущi ялiвця переплiтали свое листя iз плющем i диким виноградом, що вчепився у кам’яну стiну. Геральт задер голову. Й у ту саму мить вiдчув, як до зашийку, дратуючи, пiднiмаючи дибки волосся, присмоктуеться i сповзае вниз невидиме м’яке створiння. Вiн знав, що то е.

Хтось дивився.

Вiн повiльно й плавно розвернувся. Плiточка форкнула, м’язи на ii шиi заграли, зарухалися пiд шкiрою. На узбiччi пагорбу, з якого вiн тiльки-но з’iхав, нерухомо стояла дiвчина, спершись рукою об стовбур вiльхи. Їi бiла, довга аж до землi сукня контрастувала iз блискучою чорнотою довгого скуйовдженого волосся, що спадало на плечi. Геральтовi здалося, що вона усмiхаеться, але впевненостi вiн не мав – стояла далекувато.

– Привiт, – сказав вiн, пiднiмаючи долоню у приязному жестi. Зробив крок до дiвчини. Та, легко повертаючи головою, слiдкувала за його рухами. Обличчя вона мала блiде, а очi чорнi й величезнi. Усмiшка – якщо то була усмiшка – зникла з ii обличчя, наче стерта ганчiркою. Геральт зробив ще один крок. Листя шелеснуло. Дiвчина збiгла по схилу наче сарна, майнула мiж кущами лiщини й перетворилася на бiлу смугу, коли зникала у лiсi. Довга сукня, здавалося, аж нiяк не обмежувала ii рухiв.

Кобила вiдьмака полохливо заiржала, засмикала головою. Геральт, все ще дивлячись у бiк лiсу, рефлекторно заспокоiв ii Знаком. Потягши конячку за вуздечку, пiшов далi вздовж муру, тонучи по пояс у лопухах.

На брамi – солiднiй, окутiй залiзом i посадженiй на iржавi завiси – був великий мiдний кнокер. Пiсля секундного вагання Геральт простягнув руку й торкнувся до позеленiлого кiльця. Одразу ж вiдскочив, бо саме в ту мить брама вiдчинилася, скриплячи, хрустячи, загортаючи вбiк купки трави, камiнцi й гiлочки. За брамою не було нiкого – вiдьмак бачив лише порожне подвiр’я, занедбане й поросле кропивою. Вiн увiйшов, тягнучи коня за собою. Приголомшена Знаком кобила не пручалася, але ноги переставляла напружено й невпевнено.

Подвiр’я з трьох сторiн обмежував мур i рештки дерев’яних риштувань, четвертою стороною був фасад особняку, строкатий вiд вiспинок повiдбиваноi штукатурки, брудних патьокiв i гiрлянд плюща.

Вiконницi, iз облiзлою фарбою, було зачинено. Дверi – також.

Геральт закинув вiжки Плiтки на стовпчик бiля брами й повiльно покрокував у бiк особняку алеею, посипаною гравiем; та вела повз низький парапет невеличкого фонтану, заповненого листям та смiттям. У центрi фонтану, на вигадливому цоколi, вигинався дельфiн iз оббитим хвостом, рiзьблений iз бiлого каменю.

Поряд iз фонтаном, на тому, що колись дуже давно було клумбою, рiс кущ троянди. Нiчим, окрiм кольору квiток, кущ той не вiдрiзнявся вiд iнших трояндових кущiв, якi Геральту доводилося бачити. Квiти були винятковими – мали колiр iндиго, iз легким вiдтiнком пурпурового на кiнчиках деяких пелюсток. Вiдьмак торкнувся однiеi, наблизив обличчя й понюхав. У квiтки був типовий трояндовий запах, але iнтенсивнiший.

Дверi особняку – й одночасно усi вiконницi – iз трiском розчинилися. Геральт рiзко пiдняв голову. Алейкою, скрегочучи гравiем, просто на нього перло чудисько.

Права рука вiдьмака блискавично злетiла вгору, над праве плече, а лiва, тiеi ж митi, мiцно смикнула ремiнець на грудях, через що рукiв’я меча саме вскочило у долоню. Клинок, iз сичанням вилетiвши iз пiхов, описав коротке сяюче пiвколо й завмер вiстрям до атакуючоi бестii. Чудовисько, побачивши меч, загальмувало й зупинилося. Гравiй бризнув на всi боки.

Вiдьмак не ворухнувся.

Страшидло було людиноподiбним, одягненим у пiдлатаний, але доброго гатунку одяг, не позбавлений витончених, хоча й абсолютно нефункцiональних оздоблень. Людиноподiбнiсть, утiм, не сягала вище брудного плiсированого комiра – бо над ними здiймалася гiгантська, неначе у ведмедя, кудлата макiтра iз величезними вухами, парою диких витрiшок i страшезною пащекою, повною кривих iклiв, у якiй, наче вогонь, миготав червоний язицюра.

– Геть звiдси, смертний! – гарикнуло чудовисько, махаючи лапами, але не рухаючись iз мiсця. – Бо я тебе зжеру! На шматки роздеру!

Вiдьмак не рухався i не опускав меча.

– Ти оглух? Геть звiдси! – вереснуло страшидло, пiсля чого видало звук, що був чимось середнiм мiж кувiканням вепра й ревом оленя-самця. Усi вiконницi загрюкали й загупали, струшуючи бруд i штукатурку з пiдвiконь. Нi вiдьмак, нi потвора не рухалися.

– Бiжи, поки цiлий! – заревiло страшидло, але наче менш упевнено. – Бо як нi, то…

– То що? – перервав його Геральт.

Чудовисько рiзко засопiло, схиливши набiк потворну голову.

– Гляньте, який смiливець, – промовило спокiйно, шкiрячи iкла та скоса глипаючи на Геральта. – Опусти оте залiзяччя, як твоя ласка. Може, ти не дотумкав, що перебуваеш на подвiр’i мого власного дому? А може, там, звiдки ти заявився, е звичай погрожувати господарю мечем на його власному подвiр’i?

– Є, – пiдтвердив Геральт. – Але тiльки господарю, який вiтае гостей ревiнням i обiцяе роздерти iх на шматки.

– А, зараза, – захвилювалося чудовисько. – Вiн ще мене ображати стане, приблуда. Гiсть знайшовся! Пхаеться на подвiр’я, нищить чужi квiти, хазяйнуе тут i думае, що ото винесуть йому хлiб-сiль. Тьфу!

Страшидло сплюнуло й стулило пащу. Нижнi iкла лишилися зверху, роблячи його схожим на вепра.

– І що? – вимовив вiдьмак за мить, опускаючи меча. – Будемо отак стояти?

– А що пропонуеш? Лягти? – пирхнуло чудовисько. – Сховай оте залiзяччя, кажу.

Вiдьмак вправно засунув зброю у пiхви на спинi, не опускаючи руки, погладив голiвку рукiв’я, що стирчало над плечем.

– Волiв би я, – сказав вiн, – щоби ти не робив занадто рiзких рухiв. Цей меч завжди можна вийняти, до того ж скорiше, нiж ти думаеш.

– Я бачив, – харкнуло чудовисько. – Якби не це, то ти давно вже був би за брамою, зi слiдом мого каблука на срацi. Чого хочеш? Звiдки ти тут узявся?

– Заблукав, – збрехав вiдьмак.

– Заблукав, – повторило чудовисько, кривлячи пащеку у грiзнiй гримасi. – Ну так виблукайся. За браму, значить. Настав лiве вухо на сонце, тримай так, i хутко повернешся на тракт. Ну, чого чекаеш?

– Вода тут е? – запитав спокiйно Геральт. – Конячка в мене зажохлася. Я також, якщо ти не заперечуеш.

Чудовисько переступило з ноги на ногу, пошкребло за вухом.

– Слухай-но, ти, – сказало. – Чи ти мене насправдi не боiшся?

– А маю?

Чудовисько роззирнулося, хрюкнуло, розмашисто пiдтягнуло широкi штани.

– А, зараза, що там я. Гiсть у дiм. Не щодня трапляеться хтось, хто при менi не втiкае чи не зомлiвае. Ну добре. Якщо ти стомлений, але поштивий подорожнiй – запрошую тебе усередину. Якщо ж ти розбiйник або ж злодiй, застерiгаю: дiм цей виконуе моi накази. Усерединi цих стiн розпоряджаюся я!

Вiн пiдняв волохату лапу. Усi вiконницi знову загупали об стiну, а в кам’яному горлi дельфiна щось глухо загурчало.

– Запрошую, – повторило чудовисько.

Геральт не ворухнувся, дивлячись на нього допитливо.

– Сам живеш?

– А тебе обходить, iз ким я живу? – гнiвно вiдказало страшидло, роззявляючи пащу, а тодi голосно зареготало. – Ага, розумiю. Певне, йдеться тобi про те, чи маю я сорок пахолкiв, так само вродливих, як i я. Не маю. Ну то як, скористаешся запрошенням, даним вiд щирого, зараза, серця? Як нi, тодi брама – ондечки, за твоiм задом!

Геральт злегка вклонився.

– Запрошення приймаю, – сказав вiн формально. – Закону гостинностi не порушу.

– Мiй дiм – твiй дiм, – вiдповiло страшидло так само формально, хоча й трохи недбало. – Туди, гостю. А коня давай сюди, до криницi.

Особняк i зсередини аж благав про грунтовний ремонт, проте було тут у мiру чисто й доглянуто. Меблi, напевно, зробленi були добрими ремiсниками, навiть якщо це сталося дуже давно. У повiтрi висiв гострий запах пилу. Було темно.

– Свiтло! – ревнуло чудовисько, i скiпка, заткнута у залiзний держак, одразу вибухнула полум’ям i кiптявою.

– Непогано, – сказав вiдьмак.

Чудовисько зареготало.

– Й тiльки? Бачу, аби чим тебе й справдi не здивуеш. Я казав тобi, що дiм виконуе моi накази. Сюди, прошу. Зважай, сходи крутi. Свiтло!

На сходах чудисько повернуло голову.

– А що то телiпаеться у тебе на шиi, гостю? Що воно таке?

– Подивися.

Істота взяла медальйон у лапу, пiднесла до очей, легенько натягуючи ланцюжок на шиi Геральта.

– Недоброзичливий вираз обличчя у того звiра. Що воно таке?

– Цеховий знак.

– Ага, напевне, ти зайнятий виготовленням намордникiв. Сюди, прошу. Свiтло!

Середину великоi кiмнати, повнiстю позбавленоi вiкон, займав величезний дубовий стiл, повнiстю порожнiй, якщо не зважати на великий пiдсвiчник з позеленiлоi мiдi, укритоi фестонами застиглого воску. На чергову команду чудовиська свiчки загорiлися, замигтiли, трохи розганяючи темряву.

Одна зi стiн кiмнати була завiшена зброею – висiли тут композицii iз круглих щитiв, схрещених протазанiв[9 - Протазан – рiзновид держаковоi зброi, спис iз довгим широким пласким наконечником.], рогатин i гвiзарм[10 - Гвiзарма – рiзновид держаковоi зброi, алебарда iз гаком на кiнцi (для перерiзання сухожиль коням та стягання вершникiв з сiдла).], важких кончарiв[11 - Кончар – рiзновид пiвторучного меча, застосовувався для колючих ударiв.] i сокир. Половину протилежноi стiни займала топка величезного камiну, над яким виднiлися шеренги полущених та облiзлих портретiв. Стiна навпроти входу заповнена була мисливськими трофеями – сохатi лосi й розлогi роги оленiв кидали довгi тiнi на вишкiренi голови вепрiв, ведмедiв i рисей, на кошлатi та пошарпанi крила опудал орлiв та шулiк. Центральне – й почесне – мiсце займала побурiла, попсована, iз вилiзлою тирсою, макiтра скельного дракона. Геральт пiдiйшов ближче.

– Уполював його мiй дiдуньо, – сказало страшидло, кидаючи у жерло камiну величезну колоду. – То був, думаю, останнiй у цiй мiсцевостi, який дав себе вполювати. Сiдай, госте. Ти, певно, голодний?

– Вiдмовлятися не стану, господарю.

Чудовисько усiлося за стiл, опустило голову, схрестило на черевi волохатi лапи, з хвилину щось бурмотiло, крутячи млинок гiгантськими палюхами, пiсля чого ревнуло стиха, гепнувши лапою об стiл. Полумиски й тарiлки дзенькнули срiбно та олов’яно, кришталево задзвонили бокали. Запахло печивом, часником, майораном i мускатним горiхом. Геральт не виказав здивування.

– Так, – потерло лапи чудовисько. – Це ж краще за слуг, нi? Пригощайся, гостю. Тут – пулярка, тут шинка з вепра, тут паштет з… Не знаю, з чого. З чогось. Отут – рябчики. Нi, зараза, курiпки. Переплутав закляття. Їж, iж. Це порядне, справжне iдло, не бiйся.

– Не боюся. – Геральт розiрвав пулярку на двi частини.

– Я й забув, – пирхнуло чудовисько, – що ти не з лякливих. А, скажiмо, звати тебе як?

– Геральт. А тебе, господарю?

– Нiвеллен. Але в цих мiсцях кличуть мене Виродок або Іклач. І лякають мною дiтей. – Чудисько влило собi у горло вмiст величезного бокалу, пiсля чого занурило пальчиська у паштет й вигрiбло iз миски десь iз половину заразом.

– Лякають дiтей, – повторив Геральт iз повним ротом. – Напевне, безпiдставно?

– Абсолютно. Твое здоров’я, Геральте!

– І твое, Нiвеллене.

– Як тобi вино? Зауважив, що воно з винограду, а не з яблук? Але якщо тобi не смакуе, начарую iнше.

– Дякую, непогане. Магiчнi здiбностi маеш вiд народження?

– Нi. Тiльки з того часу, як оце в мене виросло. Морда, значить. Сам не знаю, звiдки то взялося, але дiм виконуе, що собi захочу. Нiчого серйозного, умiю начаровувати iдло, питво, одяг, чисту постiль, гарячу воду, мило. Будь-яка баба зумiе те саме й без чарiв. Вiдчиняю i зачиняю вiкна й дверi. Запалюю вогонь. Нiчого серйозного.

– І то – щось. А ту… морду, як ти кажеш, здавна маеш?

– Дванадцять рокiв.

– Як то сталося?

– А тебе воно обходить? Налий собi ще.

– Охоче. Мене воно не обходить, питаю з цiкавостi.

– Причина зрозумiла й прийнятна, – гучно розсмiялося чудовисько. – Але я ii не прийму. Нiц тобi до того – i крапка. Утiм, щоб хоча б частково заспокоiти твою цiкавiсть, покажу тобi, як я виглядав ранiше. Поглянь, он, там, на портрети. Перший, як дивитися вiд камiна, то мiй татусь. Другий – одна зараза знае хто. А третiй – це я. Бачиш?

З-пiд пилюки й павутиння, з портрету дивився водянистими очима такий собi товстунчик iз пухким, смутним i прищавим обличчям. Геральт, якому вiдома була поширена серед портретистiв схильнiсть робити комплiменти клiентам, сумно покивав.

– Бачиш? – повторив Нiвеллен, вишкiривши iкла.

– Бачу.

– Хто ти такий?

– Не розумiю.

– Не розумiеш? – Чудовисько пiдвело голову, баньки в нього загорiлися, неначе в кота. – Мiй портрет, гостю, висить поза свiтлом свiчок. Я його бачу, але я не людина. Принаймнi, не в цю мить. Людина, аби оглянути портрет, встала б i пiдiйшла ближче, напевно, мусила б узяти пiдсвiчник. Ти того не зробив. Висновок простий. Але я питаю вiдверто: ти людина?

Геральт не вiдвiв погляду.

– Якщо ти так ставиш питання, – вiдповiв вiн по хвильцi мовчання, – то не до кiнця.

– Ага. Хiба це не буде нетактовно, якщо я запитаю, ким ти, в такому разi, е?

– Вiдьмаком.

– Ага, – повторив Нiвеллен за хвилину. – Якщо я добре пам’ятаю, вiдьмаки в цiкавий спосiб заробляють собi на життя. За плату вбивають потвор.

– Ти добре пам’ятаеш.

Знову запала тиша. Вогники свiчок пульсували, били вгору тонкими вусиками вогню, вiддзеркалювалися у рiзьбленому кришталю бокалiв, у каскадах воску, що стiкав по свiчниковi.

Нiвеллен сидiв нерухомо, злегка рухаючи гiгантськими вухами.

– Уявiмо, – сказав вiн нарештi, – що ти встигнеш витягти меча ранiше, нiж я до тебе доскочу. Уявiмо, що навiть устигнеш мене рубанути. При моiй вазi мене це не затримае, звалю тебе з нiг самою iнерцiею. А потiм усе вже вирiшать зуби. Як вважаеш, вiдьмаче, хто з нас двох мае бiльший шанс, якщо дiйде до перегризання горлянок?

Геральт, притримуючи великим пальцем олов’яну кришечку карафи, налив собi вина, вiдпив, вiдкинувся на спинку стiльця. Дивився на чудовисько усмiхаючись, i усмiшка та була винятково паскудною.

– Та-а-ак, – протяжно сказав Нiвеллен, длубаючись пазуром у кутку пащi. – Треба визнати, ти вмiеш вiдповiдати на запитання, не вживаючи багацько слiв. Цiкаво, як ти впораешся iз наступним, яке я тобi поставлю. Хто за мене заплатив?

– Нiхто. Я тут випадково.

– Чи ти не брешеш?

– Не маю звички брехати.

– А якi маеш звички? Менi розповiдали про вiдьмакiв. Я запам’ятав, що вiдьмаки крадуть малих дiтей, яких потiм годують магiчними зiллями. Тi, хто те переживе, самi стають вiдьмаками, чаклунами iз нелюдськими здiбностями. Їх учать вбивати, викорiнюють iз них усiлякi людськi почуття та iнстинкти. Роблять iз них потвор, якi мають убивати iнших потвор. Чув я, як казали, що саме час, щоби хтось почав полювати на вiдьмакiв. Бо потвор усе менше, а вiдьмакiв – бiльше. З’iж курiпку, поки вона не вистигла.

Нiвеллен i собi взяв з миски курiпку, вклав ii цiлу в пащу i схрумкав, наче сухарик, трiскочучи чавленими мiж зубами кiстками.

– Чому ти нiчого не кажеш? – запитав нерозбiрливо, ковтаючи. – Що з того, що про вас кажуть, е правдою?

– Майже нiчого.

– А що е брехнею?

– Те, що потвор все менше.

– Факт. Їх чимало, – вишкiрив iкла Нiвеллен. – Одна, власне, сидить перед тобою й роздумуе, чи добре зробила, запросивши тебе. Менi вiдразу не сподобався твiй цеховий знак, гостю.

– Ти – нiяка не потвора, Нiвеллене, – сухо сказав вiдьмак.

– А, зараза, це щось нове. Тож, як на тебе, ким я е? Киселем iз журавлини? Табунцем диких гусей, що вiдлiтають у вирiй смутним листопадовим ранком? Нi? То, може, – цнотою, втраченою бiля джерела цицкатою донькою мiрошника? Ну, Геральте, скажи менi, ким я е. Не бачиш, я аж трясуся вiд цiкавостi?

– Ти не потвора. Інакше ти не змiг би торкатися цiеi срiбноi тацi. І вже у жодному разi не взяв би до рук мiй медальйон.

– Ха! – заревiв Нiвеллен так, що полум’я свiчок на мить зробилося горизонтальним. – Сьогоднi, схоже, день розкриття великих i страшних таемниць! Зараз я довiдаюся, що цi вуха виросли в мене, бо дитиною я не любив вiвсянку на молоцi!

– Нi, Нiвеллене, – спокiйно вiдказав Геральт. – Це сталося через накладене прокляття. Я впевнений, що ти знаеш, хто те прокляття наклав.

– А якщо й знаю, то що?

– Прокляття можна зняти. У бiльшостi випадкiв.

– І ти, як вiдьмак, вочевидь умiеш прокляття знiмати. У бiльшостi випадкiв?

– Умiю. Хочеш, щоб я спробував?

– Нi. Не хочу.

Чудовисько роззявило пащу й звiсило червоного язицюру, довжиною на двi п’ядi.

– Сторопiв, га?

– Сторопiв, – признався Геральт.

Чудовисько захихотiло, розвалившись у крiслi.

– Я знав, що сторопiеш, – сказало. – Налий собi ще, сядь зручнiше. Оповiм тобi всю iсторiю. Вiдьмак ти чи нi, а в тебе з очей добро визирае, а я маю бажання погомонiти. Налий собi.

– Уже нема чого.

– А, зараза. – Чудовисько хекнуло, пiсля чого знову луснуло лаписьком об стiл. Поряд iз двома порожнiми карафами з’явився, невiдомо звiдки, чималий глиняний глек у вербовому кошику. Нiвеллен зубами здер воскову печатку.

– Як ти, напевне, помiтив, – почав вiн, наливаючи, – мiсцевiсть тут досить безлюдна. До найближчих людських осель – чималий шмат дороги. Бо, бач, мiй татуньо й мiй дiдуньо свого часу не давали зайвих приводiв для любовi анi сусiдам, анi купцям, якi iздили трактом. Кожен, хто сюди дiставався, у кращому разi втрачав свiй скарб, якщо татусь помiчав його з вежi. А пара найближчих поселень згорiли, коли татусь вирiшив, що спiзнилися вони iз даниною. Мало хто любив мого татуся. Крiм мене, природно. Страшно я плакав, коли одного разу привезли на возi те, що залишилося з мого татуся пiсля удару дворучника. Дiдуньо тодi активним розбоем вже не займався, бо з того дня, коли отримав по черепу залiзним моргенштерном, жахливо заiкався, слинив i рiдко коли вчасно встигав до вбиральнi. Так воно й вийшло, що як спадкоемець повинен я був водити дружину.

– Молодий я тодi був, – продовжував Нiвеллен, – справжнiй молокосос, тож хлопцi з дружини крутили мною, як хотiли. Я командував ними, як можеш здогадатися, так само, як товсте порося може командувати вовчою зграею. Ми швидко стали коiти такi речi, яких татусь, якби був вiн живим, нiколи б не дозволив. До дiдька подробицi, перейду вiдразу до справи. Одного дня помандрували ми аж до Гелiболю, пiд Мiрт, та пограбували храм. На додачу була там i молода жриця.

– Що то був за храм, Нiвеллене?

– А зараза його знае, Геральте. Але мусив то бути недобрий храм. На олтарi там, як пригадую, лежали черепи й маслаки, горiло зелене полум’я. Смердiло як нещастя. Але до справи. Хлопцi знерухомили жрицю й обдерли з неi шати, пiсля чого сказали, що я мушу змужнiти. Ну я i змужнiв, дурний шмаркач. Пiд час змужнiння жриця наплювала менi у пику i щось прокричала.

– Що?

– Що я потвора у людськiй шкiрi, що буду потворою у потворнiй, щось про любов, про кров, не пам’ятаю. Кинджальчик, маленький такий, мала хiба, захований у волоссi. Вбила себе, а тодi… Ми втекли звiдти, Геральте, кажу тобi, мало коней не позаганявши. Недобрий то був храм.

– Розказуй далi.

– Далi було так, як сказала жриця. За кiлька днiв прокидаюся я вранцi, а слуги, як мене побачать, у крик i дременули геть. Я до люстра… Знаеш, Геральте, запанiкував я, якийсь напад у мене стався, пам’ятаю все наче крiзь туман. Коротше, були трупи. Кiлька. Користався тим, що траплялося пiд руку, а зробився я раптом дуже сильним. А дiм допомагав менi, як мiг: грюкали дверi, лiтав у повiтрi реманент, вогонь палав. Хто зумiв – той утiк з переляку, тiтонька, кузина, парубки з дружини, та що там – втекли навiть пси, виючи й пiдiбгавши хвости. Утекла моя кицька Глитайка. Зi страху шляк трафив навiть папугу тiтоньки. Скоро я лишився сам-один, ревучи, виючи, шалiючи, б’ючи що пiд руку трапиться – головним чином дзеркала.

Нiвеллен перервав себе, зiтхнув, шморгнув носом.

– Як напад минув, – продовжив вiн за хвилину, – було вже трохи запiзно. Був я сам. Уже нiкому не мiг пояснити, що змiнився я тiльки й виключно ззовнi, що хоча й у страшнiй подобi, але я лише дурнуватий пiдлiток, що рюмсае у порожньому замку над тiлами слуг. Потiм прийшов потворний страх: вони повернуться, уб’ють, ранiше, нiж я встигну щось пояснити. Але нiхто не повернувся.

Чудовисько замовкло на хвильку, витерло носа рукавом.

– Не хочу повертатися у тi першi мiсяцi навiть подумки, Геральте, мене й зараз тiпае, як згадаю. Перейду до справи. Довго, дуже довго сидiв я у замку, неначе миша пiд вiником, i носа назовнi не вистромляв. Якщо хтось з’являвся, а таке ставалось рiдко, я не виходив, наказував домовi пару раз гепнути вiконницями або ревiв собi через злив у дощову трубу – частiше за все, цього вистачало, аби за гостем тiльки хмара куряви залишилася. Так було аж до дня, коли визирнув я на свiтанку у вiкно – i що бачу? Якийсь товстун зрiзае троянду з куща тiтоньки. А треба тобi знати, що то не абищо, а небеснi троянди з Назаiру, паростки ще дiдусь привiз. Злiсть мене взяла, вискочив я надвiр. Товстун, коли повернув собi голос, що його втратив був, як мене побачив, пропищав, що хотiв тiльки кiлька квiточок для донечки, та щоб я над ним зглянувся, вiдпустив живого-здорового. Я вже приготувався витурити його за головну браму, коли менi як блиснуло щось, пригадав собi байки, якi колись оповiдала менi Ленка, моя няня, стара карга. Зараза, подумав я, але ж кажуть, що гожi дiвчата жаб на королевичiв перетворюють i навпаки, так, може… Може, е у тiй балаканинi дещиця iстини, якийсь шанс… Пiдскочив я на два сажнi, заревiв так, що дикий виноград зi стiни зiрвався, та як крикну: «Дочка або життя!» Нiчого кращого менi на думку не спало. Купець – бо то був купець, – у плач, а тодi визнав, що дочцi його вiсiм рокiв. Що, смiешся?

– Нi.

– Бо i я не знав, чи смiятися менi, чи плакати над своею засраною долею. Жаль менi зробилося купчину, дивитися я не мiг, як вiн тремтить, запросив його всередину, пригостив, на прощання вiдсипав золота та камiнчикiв у мiшок. А треба тобi сказати, що у пiдземеллi лишилося чимало добра, ще з татусевих часiв, я не дуже розумiв, що iз тим робити, тож мiг дозволити собi широкий жест. Купець аж засяяв, дякував так, що весь обплювався. Певно, десь вiн похвалився своею пригодою, бо й двох мiсяцiв не минуло, а сюди прибув iнший купець. Мав iз собою наготовлений чималий мiшок. І доньку. Також величеньку.

Нiвеллен випростав ноги пiд столом, потягнувся так, що аж крiсло затрiщало.

– Із купцем я домовився на раз-два, – продовжував. – Вирiшили ми, що вiн ii менi залишить на рiк. Довелося допомогти йому чiпляти на мула мiшок, сам би вiн його не пiдняв.

– А дiвчина?

– Якийсь час ii сiпало тiльки вiд мого вигляду, вона була переконана, що я ii ось-ось зжеру. Але за мiсяць ми вже iли за одним столом, теревенили й ходили на довгi прогулянки. Та хоча була вона мила й на диво кмiтлива, язик у мене, коли я iз нею балакав, заплiтався. Бачиш, Геральте, я завжди був несмiливим з дiвчатами i завжди виставляв себе на посмiховисько, навiть iз дiвахами зi скотарнi, тих, iз гноем на литках, яких хлопцi з дружини вертiли, як хотiли. Навiть тi надi мною потiшалися. А вже тепер, думав я, iз такою мордякою… Навiть не спромiгся iй натякнути на причину, задля якоi я так дорого оплатив рiк ii життя тут. Рiк тягнувся, наче сморiд за затяжним вiйськом[12 - Затяжне вiйсько – рiзновид вiйська, яке формуеться iз «затяжцi», навербованих солдатiв (на противагу вiйську охочому – добровольчому).], аж врештi купець заявився й забрав ii. Я ж, засмучений, замкнувся у домi й кiлька мiсяцiв не реагував на жодних гостей iз доньками, якi тут з’являлися. Але за рiк, проведений у товариствi, я зрозумiв, як воно тяжко бувае, коли немае до кого вiдкрити рота. – Чудовисько видало з себе звук, що мав бути зiтханням, але прозвучав наче гикавка.

– Наступна, – сказав вiн за мить, – звалася Фенне. Була вона мала й кмiтлива щебетуха, справжнiсiнький корольок. Зовсiм мене не боялася. Одного дня, була саме рiчниця мого постригання[13 - Обряд постригання – обряд переведення спадкоемця рицаря у воiнський стан; рицарi стриглися коротко, щоби волосся не заважало пiд шоломом.], ми обпилися меду i… хе-хе. Одразу пiсля всього я вискочив з лiжка – i до дзеркала. Визнаю, був я розчарований i засмучений. Морда лишилася така сама, ну, може, iз трохи дурнуватiшим виразом. А ще кажуть, що в казках – народна мудрiсть! Гiвно воно, а не мудрiсть, i гiвна варте, Геральте. Ну, але Фенне швиденько постаралася, аби я забув про переживання. То була весела дiвчина, кажу ж тобi. Знаеш, що вона вигадала? Ми вдвох лякали небажаних гостей. Уяви собi: заходить такий на подвiр’я, розглядаеться, аж тут iз ревом на нього вискакую я – навкарачки, а Фенне, повнiстю гола, сидить у мене на спинi й трубить у дiдiв мисливський рiг!

Нiвеллен затрясся зi смiху, блискаючи бiлизною iклiв.

– Фенне, – продовжив вiн, – була в мене цiлий рiк, а потiм повернулася додому, iз великим приданим. Зумiла вийти замiж за якогось власника шинку, вдiвця.

– Розповiдай далi, Нiвеллене. Це цiкаво.

– Вважаеш? – сказало чудовисько, iз хрускотом дряпаючи мiж вухами. – Ну добре. Наступна, Примула, була донькою зубожiлого рицаря. Рицар, як сюди прибув, мав худющого коня, заiржавiлу кiрасу й неймовiрнi борги. Паскудний вiн був, кажу тобi, Геральте, наче купа гною, i смердiв так само. Примула, я руку мiг би вiддати вiдрубати, була зачата, коли вiн був на вiйнi, не iнакше, бо була вона досить гарненькою. І я у неi не викликав страху, що й не дивно, бо порiвняно iз ii родичем я мiг видатися й зовсiм красивим. Мала вона, як виявилося, неабиякий темперамент, та i я набрався упевненостi, тож заднiх не пас. Уже через два тижнi були ми iз Примулою у дуже близьких стосунках, пiд час яких вона любила смикати мене за вуха й викрикувати: «Загризи мене, звiре!», «Розтерзай мене, тварюко!» i всякi такi iдiотизми. У перервах я бiгав до дзеркала, але, подумай тiльки, Геральте, дивився у нього з усе бiльшим занепокоенням. Щоразу менше сумував я за поверненням того, менш згожого вигляду. Бач, Геральте, ранiше я був наче кисле тiсто, а зробився – хлоп хоч куди. Ранiше я постiйно хворiв, кашляв, лилося в мене з носа, а тепер нiщо мене не брало. А зуби? Ти б не повiрив, якi я мав попсованi зуби! А тепер? Можу нiжку вiд стiльця перекусити. Хочеш, перекушу нiжку вiд стiльця?

– Нi. Не хочу.

– Може, й добре, – роззявило пащу чудовисько. – Панянку розважало, коли я так похвалявся, й у домi лишилося дуже мало цiлих стiльцiв. – Нiвеллен позiхнув, язик при тому звернувся у трубку. – Щось змучився я балаканиною, Геральте. Коротше: були потiм ще двi – Ілька та Венiмiра. Усе вiдбувалося так само, аж до нудоти. Спершу мiшанина страху й вiдрази, потiм – нитка симпатii, змiцнена дрiбними, але коштовними подарунками, потiм «згризи мене, зжери мене усю», потiм повернення татуся, сентиментальне прощання i зменшення скарбницi. Я вирiшив робити бiльшi перерви на самотнiсть. Звичайно, у те, що дiвочий поцiлунок змiнить мiй вигляд, я вже давно перестав вiрити. І змирився iз тим. Бiльше того, я вирiшив, що добре бути таким, який е зараз, i що жодних змiн менi не треба.

– Жодних, Нiвеллене?

– Жоднiсiньких! Я ж кажу тобi: кiнське здоров’я, пов’язане iз цiею подобою, – це раз. Два: моя iнакшiсть дiе на дiвчат наче афродизак. Не смiйся! Я бiльш нiж упевнений, що людиною мав би добряче побiгати, аби добитися такоi, скажiмо, Венiмiри, яка була вельми вродливою панною. Здаеться менi, що на такого, як на тому портретi, вона б навiть i не глянула. І по-трете: безпека. Татусь мав ворогiв, кiлька з них ще живi. Тi, кого вклала у землю дружина пiд моiм жалюгiдним командуванням, мали родичiв. У пiдвалах е золото. Якби не жах, який я викликаю, хтось би по мене прийшов. Хоча б i селюки з вилами.

– Здаешся геть упевненим, – сказав Геральт, граючись порожнiм бокалом, – що в теперiшнiй подобi ти нiкого проти себе не налаштував. Жодного батька, жодну дочку. Жодного родича чи нареченого доньки. Га, Нiвеллене?

– Та заспокойся ти, Геральте, – образилося чудовисько. – Про що ти кажеш? Батьки вiд радощiв землi пiд собою не чули, кажу ж – я був щедрим надмiрно. А доньки? Не бачив ти iх, коли вони сюди прибували, у полотняних суконьках, iз лапками, червоними вiд прання, згорбленi вiд носiння цебрiв. Примула ще зо два тижнi пiсля приiзду мала на спинi й стегнах слiди вiд ременя, яким ii лупцював лицарський татуньо. А у мене вони наче принцеси ходили, до рук брали виключно вiяло, навiть не вiдали, де тут кухня. Я наряджав iх i чiпляв на них блискучi цяцьки. Вичаровував на iхнi прохання гарячу воду у бляшану ванну, яку татусь загарбав для матусi ще у Ассенгардi. Ти собi уявляеш? Бляшана ванна! Рiдко який комес[14 - Комес – окружний правитель, iнколи – воевода, начальник вiйська у окремих частинах держави.] – та що там я! – рiдко який володар[15 - Володар – у Середньовiччi: намiсник, визначений головою держави.] мае у себе бляшану ванну. Для них це був казковий дiм, Геральте. А що стосуеться лiжка, то… Зараза, цнота нинi рiдша, нiж скельний дракон. Жодноi я не змушував, Геральте.

– Але ти пiдозрював, що хтось менi за тебе заплатив. Хто мiг заплатити?

– Лайдак, який захотiв решти з мого пiдвалу, але не мав бiльше дочок, – упевнено сказав Нiвеллен. – Людська зажерливiсть безмежна.

– І нiхто iнший?

– І нiхто iнший.

Вони помовчали, вдивляючись у нервове, мерехтливе полум’я свiчок.

– Нiвеллене, – раптом сказав вiдьмак. – Ти зараз сам?

– Вiдьмаче, – вiдповiло чудовисько, трохи затнувшись, – думаю, саме зараз я повинен тебе обкласти лайкою, схопити за карк i спустити зi сходiв. Знаеш, за що? За те, що маеш мене за дурника. Вiд самого початку я бачу, як ти нашорошуеш вуха, як поглядаеш на дверi. Ти добре знаеш, що я живу не сам. Я правий?

– Правий. Вибачаюся.

– Зараза на твоi вибачення. Ти ii бачив?

– Так. У лiсi, бiля брами. Це та причина, через яку купцi iз доньками тепер iдуть звiдси нi з чим?

– А, ти й про це, значить, знаеш? Так, це саме та причина.

– Дозволиш запитати…

– Нi. Не дозволю.

Знову помовчали.

– Що ж, воля твоя, – сказав нарештi вiдьмак, устаючи. – Дякую за гостиннiсть, господарю. Час менi у дорогу.

– Справедливо. – Нiвеллен також встав. – Через певнi обставини я не можу запропонувати тобi переночувати у замку i проводити нiч у навколишнiх лiсах не раджу. З того часу, як мiсцевiсть збезлюднiла, вночi тут недобре. Тобi треба повернутися на тракт до сутiнок.

– Матиму на увазi, Нiвеллене. Ти впевнений, що не потребуеш моеi допомоги?

Чудовисько скоса глянуло на нього.

– А ти впевнений, що мiг би менi допомогти? Змiг би зняти це з мене?

– Не лише про таку допомогу йшлося.

– Ти не вiдповiв на мое запитання. Хоча… Можливо, й вiдповiв. Не зумiв би.

Геральт глянув йому просто в очi.

– Вам тодi не пощастило, – сказав. – Зi всiх храмiв Гелiболю i долини Нiмнар ви вибрали саме храм Корам Аг Тера, Левоголового Павука. Щоб зняти прокляття, накладене жрицею Корам Аг Тера, потрiбнi вмiння та здiбностi, яких у мене немае.

– А у кого е?

– Усе ж це тебе цiкавить? Ти казав, що добре так, як е.

– Як е, так. Але не так, як може бути. Я боюся…

– Чого ти боiшся?

Чудовисько зупинилося у дверях кiмнати, повернулося.

– Досить з мене, вiдьмаче, твоiх запитань, якi ти ставиш замiсть того, щоб вiдповiдати на моi. Мабуть, треба тебе iнакше запитати. Слухай, з якогось часу менi сняться паскуднi сни. Може, точнiшим було б слово «потворнi». Чи я слушно боюся? Стисло, прошу.

– Прокинувшись пiсля такого сну, чи ти нiколи не мав нiг у грязюцi? Хвоi на постелi?

– Нi.

– А чи…

– Нi. Стисло, прошу.

– Ти боiшся слушно.

– Чи можна тому зарадити? Стисло, прошу.

– Нi.

– Нарештi. Ходiмо, проведу тебе.

На подвiр’i, поки Геральт поправляв в’юки, Нiвеллен погладив кобилку по нiздрях, похлопав по шиi. Плiточка, зрадiвши пестощам, схилила голову.

– Люблять мене тваринки, – похвалилося чудисько. – І я iх також люблю. Моя кицька Глитайка хоча й утекла спочатку, але повернулася потiм до мене. Довгий час вона була единою iстотою, яка товаришувала зi мною в нещастi. Вереена також…

Вiн заткнувся, скривив пащу. Геральт посмiхнувся.

– Також любить котiв?

– Пташок, – вишкiрив зуби Нiвеллен. – Видав себе, зараза. А, що там менi. Це не чергова купецька донька, Геральте, i не чергова спроба пошуку дещицi iстини у старих побрехеньках. Це щось важливiше. Ми кохаемо одне одного. Якщо ти засмiешся, я тобi пику натовчу.

Геральт не засмiявся.

– Твоя Вереена, – сказав вiн, – скорiше за все, русалка. Ти про це знаеш?

– Пiдозрював. Худесенька. Чорнява. Говорить рiдко, мовою, якоi я не знаю. Не iсть людськоi iжi. Цiлими днями пропадае в лiсi, потiм повертаеться. Це типово?

– Бiльш-менш. – Вiдьмак дотяг попругу. – Напевно, ти думаеш, що вона не повернулася б, перетворися ти знову на людину?

– Я в тому впевнений. Знаеш, як русалки бояться людей? Мало хто бачив русалку зблизька. А я i Вереена… Ех, зараза. Бувай, Геральте.

– Бувай, Нiвеллене.

Вiдьмак штурхнув кобилку у бiк п’ятою i рушив до брами. Чудовисько пленталося збоку.

– Геральте?

– Слухаю.

– Я не настiльки дурний, як ти вважаеш. Ти приiхав услiд за одним iз купцiв, якi були тут останнiм часом. Щось iз якимось трапилося?

– Так.

– Останнiй був у мене три днi тому. Із донькою, не найкращою, зрештою. Я наказав дому зачинити всi дверi й вiконницi й не подавав ознак життя. Вони покрутилися подвiр’ям i поiхали собi. Дiвчина зiрвала одну троянду з куща тiтоньки й приколола собi до сукнi. Шукай iх десь iнде. Але зважай, що це паскуднi мiсця. Я казав тобi, вночi у лiсi небезпечно. Чути й видно нехорошi речi.

– Дякую, Нiвеллене. Буду пам’ятати про тебе. Хтозна, може я знайду когось, хто…

– Може. А може, нi. Це моя проблема, Геральте, мое життя i моя кара. Я навчився це зносити, призвичаiвся. Якщо погiршиться, я теж призвичаюся. А якщо стане геть кепсько, то не шукай нiкого, приiдь сюди сам i закiнчи справу. По-вiдьмацьки. Бувай, Геральте.

Нiвеллен розвернувся i жваво закрокував у бiк особняка. Уже не озирався нi разу.


ІІІ

Мiсця були вiдлюднi, дикi й зловiсно-ворожi. Геральт так i не повернувся на тракт до сутiнок, не хотiв робити гак i поiхав навпростець, через бiр. Нiч вiн провiв на лисiй верхiвцi високого пагорбу, iз мечем на колiнах, бiля маленького вогнища, у яке час вiд часу пiдкидав жмутки борцю. Серед ночi вiн помiтив далеко в долинi вiдблиск вогню й почув божевiльне виття i спiви, а також щось, схоже на крик катованоi жiнки. Рушив туди, ледь посiрiло, але знайшов тiльки витоптану галявину й обгорiлi кiстки у ще теплому попелi. Щось, що сидiло у кронi гiгантського дубу, верещало й сичало. Мiг то бути леший, але мiг бути й звичайний лiсовий кiт. Вiдьмак не зупинився, аби перевiрити.


ІV

Близько полудня, коли вiн поiв Плiточку бiля джерельця, кобила заiржала пронизливо й вiдступила, шкiрячи жовтi зуби й гризучи вудила. Геральт мимовiльно заспокоiв ii Знаком i тодi помiтив правильне коло, утворене капелюшками червоних грибiв, що виступали з-пiд моху.

– Справжня з тебе стае iстеричка, Плiточко, – сказав вiн. – Адже це звичайнiсiньке вiдьомське коло. Навiщо цi сцени?

Кобила форкнула, повертаючи до нього голову. Вiдьмак потер чоло, спохмурнiв i замислився. Потiм застрибнув у сiдло й повернув коня, швидко рушивши назад власними слiдами.

– «Люблять мене тваринки», – пробурчав. – Вибач, конику. Виявляеться, що ти маеш бiльше розуму, анiж я.


V

Кобила притискала вуха, форкала, рвала пiдковами землю, не хотiла йти. Геральт не заспокоював ii Знаком – зiскочив з сiдла, перекинув вiжки через голову конячки. За спиною вiн вже не мав свого старого меча у пiхвах зi шкiри ящiрки – iх мiсце тепер займала блискуча, чудова зброя iз хрестовим ефесом, добре збалансованим рукiв’ям, що закiнчувалося кулястою голiвкою бiлого металу.

Цього разу брама перед ним не вiдкрилася. Була вiдчиненою, як вiн ii i лишив, коли виiжджав.

Вiн почув спiв. Слiв не розумiв, не мiг навiть iдентифiкувати мову, з якоi вони походили. Але не було у тому потреби – вiдьмак знав, вiдчував i розумiв саму природу, суть того спiву, тихого, пронизливого, що розтiкався по жилах хвилею нудотного, паралiзуючого жаху.

Спiв нагло урвався, й тодi вiн ii побачив.

Вона притулялася до спини дельфiна у висохлому фонтанi, обiймаючи вкритий мохом камiнь маленькими ручками, настiльки бiлими, що видавалися прозорими. З-пiд гриви чорного сплутаного волосся блищали витрiщенi на нього величезнi, широко розплющенi очi кольору антрациту.

Геральт поволi наблизився м’яким, пружним кроком, йдучи пiвколом вiд сторони муру, повз кущ блакитних троянд. Створiння, тулячись до спини дельфiна, повертало за ним маленьке личко з виразом невимовноi туги, сповнене такого чару, що йому весь час вчувалася пiсня – хоч маленькi блiдi губоньки були стуленi й крiзь них не вилiтало нi найменшого звуку..

Вiдьмак зупинився на вiдстанi десяти крокiв. Меч, який вiн потроху витягав з чорних емальованих пiхов, розжарiвся i засяяв у нього над головою.

– Це срiбло, – сказав вiн. – Цей клинок – зi срiбла.

Блiде личко нi здригнулося, антрацитовi очi не змiнили виразу.

– Ти так сильно нагадуеш русалку, – спокiйно продовжував вiдьмак, – що могла б обдурити будь-кого. Тим бiльше що ти рiдкiсна пташка, чорноволоса. Але конi нiколи не помиляються. Розпiзнають таких, як ти, iнстинктивно й безпомилково. Хто ти? Вважаю, що – муля чи альп. Звичайний вампiр не вийшов би на сонце.

Куточки блiдих губоньок затремтiли й легенько пiднялися.

– Привабив тебе Нiвеллен у своiй подобi, вiрно? Сни, про якi вiн згадував, навiювала ти. Здогадуюся, що то були за сни, й спiвчуваю йому.

Створiння не рухалося.

– Ти любиш птахiв, – продовжував вiдьмак. – Але це не заважае тобi прокушувати людям обох статей шиi, так? Авжеж, ти й Нiвеллен! Пречудова з вас була би пара: чудовисько й вампiриця, володарi лiсового замку. Миттево запанували б ви над усiею мiсцевiстю. Ти, вiчно спрагла кровi, й вiн, твiй захисник, покликаний убивця, слiпе знаряддя. Але спочатку вiн мусив стати справжнiм чудиськом, а не людиною в личинi чудиська.

Великi чорнi очi звузилися.

– Що з ним, чорноволоса? Спiвала, отже, пила кров. Звернулася до крайнього засобу, тобто тобi не вдалося поневолити його розуму. Я правий?

Чорна голiвка легесенько, майже непомiтно, кивнула, а кутики вуст пiднялися ще вище. Маленьке личко набуло потворного виразу.

– Зараз ти, напевне, вважаеш себе за господиню цього замку?

Кивок, цього разу куди бiльш виразний.

– Ти муля?

Повiльний заперечливий рух головою. Сичання, що пролунало, могло походити лише з блiдих, розтягнених у жахливiй посмiшцi вуст, хоча вiдьмак i не помiтив, аби вони ворухнулися.

– Альп?

Заперечення.

Вiдьмак вiдступив i сильнiше стиснув рукiв’я меча.

– Значить, ти…

Кутики вуст почали пiднiматися вище, все вище, губи розтягнулися…

– Брукса! – крикнув вiдьмак, кидаючись до фонтану. З-пiд блiдих губ блиснули бiлi гострi iкла. Вампiриця скочила, вигнула спину, наче леопард, i заверещала.

Звукова хвиля ударила вiдьмака, наче таран, спираючи дихання, крушачи ребра, пронизуючи вуха й мозок шпичками болю. Вiдкинутий назад, вiн iще встиг схрестити зап’ястки обох рук у Знак Гелiотропу. Чари значною мiрою замортизували силу, iз якою вiн урiзався спиною у стiну, але все одно в очах йому потемнiшало, а рештки повiтря вирвалися з грудей разом зi стогоном.

На спинi дельфiна, у кам’яному колi висохлого фонтану, на мiсцi, де ще мить тому сидiла тендiтна дiвчина у бiлiй сукнi, розстелився величезний чорний нетопир, роззявивши довгу вузьку пащеку, повну рядiв голчастоi бiлизни. Перетинчастi крила розгорнулися i безшумно затрiпотiли, а створiння кинулося на вiдьмака, неначе стрiла, випущена з арбалету. Геральт, вiдчуваючи на устах металевий присмак кровi, прокричав закляття, виставляючи перед собою долоню iз пальцями, розкритими у Знак Квен. Нетопир, iз шипiнням, рвучко розвернувся, регочучи злетiв угору й одразу стрiмко кинувся униз, цiлячи в зашийок вiдьмака. Геральт вiдскочив убiк, рубонув, але мимо. Нетопир плавно, грацiйно, розвернувшись на одному крилi, облетiв його й знов атакував, роззявляючи зубатий писок на безокiй мордi. Геральт чекав, нацiливши в бiк створiння меч, який тримав обiруч. В останню мить вiн скочив, – але не в бiк, а вперед, тнучи навiдлiг, зi свистом, повiтря. Не дiстав. Було це настiльки неочiкувано, що вiн випав з ритму i на мить спiзнився з вивертом. Вiн вiдчув, як пазурi тварюки рвуть йому щоку, а оксамитно-вологе крило хльоскае по зашийку. Крутнувся на мiсцi, перенiс тягар тiла на праву ногу й рiзко рубонув назад, знову промахнувшись по фантастично швидкому створiнню.

Нетопир замахав крилами, здiйнявся й полетiв у бiк фонтану. У ту ж мить, коли закривленi пазурi заскреготiли об камiнь парапету, потворний, обслинений писок вже розмазувався, метаморфував, зникав, проте блiдi губки, що з’являлися на його мiсцi, так i не сховали вбивчих iкол.

Брукса пронизливо завила, модулюючи голос у макабричний заспiв, витрiщила на вiдьмака сповненi ненавистi очi й вереснула знову.

Удар хвилi був настiльки потужним, що проламав Знак. В очах у Геральта замиготiли чорнi й червонi кола, у скронях i у тiменi загупало. Крiзь бiль, що пронизував вуха, вiн почув голоси, стогони й виття, звуки флейти й гобоя, шум вiтру. Шкiра на його обличчi змертвiла й змерзла. Вiн упав на одне колiно й затрусив головою.

Чорний нетопир безшумно плив до нього, роззявивши у польотi зубастi щелепи. Геральт, хоча й приголомшений хвилею вереску, зреагував iнстинктивно. Зiрвався на ноги, блискавично припасовуючи темп своiх рухiв до швидкостi польоту потвори, зробив три кроки вперед, вольт й пiвоберт, а пiсля того – швидкий, наче думка, удар обiруч. Вiстря не зустрiло опору. Майже не зустрiло. Вiн почув вереск, але тепер це був вереск болю, спричинений дотиком срiбла.

Брукса, виючи, метаморфувала на спинi дельфiну. На бiлiй сукнi, трохи вище лiвого перса, було помiтно червону пляму пiд порiзом, розмiром з мiзинець. Вiдьмак скреготнув зубами – удар, який мав розполовинити бестiю, став лише подряпиною.

– Кричи, вампiрице, – гарикнув вiн, стираючи кров зi щоки. – Верещи. Втрачай сили. А тодi я зiтну твою чарiвну голiвку.

Ти. Ослабнеш першим. Чаклун. Заб’ю.

Уста брукси не рухалися, але вiдьмак виразно чув слова, вони звучали у його мозку, вибухаючи, глухим дзвоном, вiдлунюючи, як з-пiд води.

– Побачимо, – процiдив вiн, йдучи, похилившись, у бiк фонтану.

Уб’ю. Уб’ю. Уб’ю.

– Побачимо.

– Вереена!

Нiвеллен, iз головою, похиленою на груди, вчепившись обiруч в одвiрок, вилiз iз дверей особняку. Хитаючись, вiн рушив у бiк фонтану, невпевнено махаючи лапами. На грудях каптан був заплямований кров’ю.

– Вереена! – проревiв вiн знову.

Брукса сiпнула головою в його бiк. Геральт, здiймаючи меч для удару, пiдскочив до неi, але реакцii вампiрицi були значно швидшi. Рiзкий вереск – i нова хвиля збила вiдьмака з нiг. Вiн гепнувся навзнак, проiхавшись по гравiю алейки. Брукса вигнулася й зiп’ялася для стрибка, iкла в ii устах блиснули, неначе розбiйницькi кинджали. Нiвеллен, розчепiривши лапи, наче ведмiдь, спробував ii схопити, але вона вереснула просто йому у пащу, вiдкинувши на кiлька сажнiв назад, на дерев’яне риштування пiд муром, що зламалося iз пронизливим трiском, ховаючи його пiд стосами деревини.

Геральт вже був на ногах, бiг пiвколом, огинаючи подвiр’я i намагаючись вiдвернути увагу брукси вiд Нiвеллена. Вампiриця, шурхочучи бiлою сукнею, мчала просто на нього, легко, неначе метелик, ледь торкаючись землi. Не верещала вже, не намагалася метаморфувати. Вiдьмак знав, що вона вже змучена. Але знав i те, що, навiть змучена, вона й надалi смертельно небезпечна. За спиною Геральта Нiвеллен грюкав дошками й ревiв.

Геральт вiдскочив лiворуч, коротко крутнувши мечем, дезорiентуючи потвору. Брукса насувалася на нього – бiло-чорна, розтрiпана й страшна. Вiн недооцiнив ii – вереснула на ходу. А вiн, не здужавши скласти Знак, полетiв назад, увiгнавшись спиною у мур, бiль у хребтi пронизав аж до кiнчикiв пальцiв, паралiзував плечi й пiдтяв колiна. Упав навколiшки. Брукса, мелодiйно завиваючи, плигнула до нього.

– Вереена! – ревнув Нiвеллен.

Вона вiдвернулася. І тодi Нiвеллен з розмаху всадив iй помiж грудей зламаний гострий кiнець триметровоi жердини. Вона не крикнула. Тiльки зiтхнула. Вiдьмак, почувши те зiтхання, затремтiв.

Вони стояли – Нiвеллен, широко розставивши ноги, тримав жердину обiруч, затиснувши ii кiнець пiд пахвою. Брукса, неначе бiлий метелик на голцi, повисла на другому кiнцi деревини й також ухопилася за неi обома долонями.

Вампiриця несамовито зiтхнула й раптом сильнiше натиснула на кiлок. Геральт побачив, як у неi на спинi, на бiлiй сукнi, розквiтае червона пляма, з якоi у гейзерi кровi вилазить огидне й мерзотне обламане вiстря. Нiвеллен вiдчайдушно закричав, зробив крок назад, потiм другий, а потiм став швидко вiдступати, не вiдпускаючи жердини й тягнучи за собою прохромлену бруксу. Ще крок, i вiн уперся спиною в стiну особняка. Кiнець жердини, затиснутоi пiд пахвою, заскреготiв об камiнь.

Брукса поволi, майже пестливо, пересунула маленькi долонi вздовж жердини, витягнула руки, вхопилася мiцно за ключину й навалилася на неi знову. Уже майже метр скривавленоi деревини стирчав у неi зi спини. Очi ii були широко розплющенi, голова – вiдхилена назад. Зiтхання ii стали частiшими, ритмiчними й переходили у хрипiння.

Геральт пiдвiвся, але, заворожений цiею картиною, не змiг спромогтися хоч на якусь дiю. Вiн почув слова, що глухо бринiли всерединi черепа, наче пiд склепiнням холодного й мокрого льоху.

Мiй. Або нiчий. Кохаю тебе. Кохаю.

Ще одне страшне, переривчасте, здушене кров’ю зiтхання. Брукса шарпнулася i ще посунулася уздовж жердини, випростала руки. Нiвеллен розпачливо заревiв i, не вiдпускаючи ключини, спробував вiдсунути вампiрицю якомога далi вiд себе. Марно. Та присунулася ще ближче й схопила його за голову. Вiн завив iще пронизливiше, закрутив волохатою довбешкою. Брукса знову посунулася по жердинi й нахилила голову до горла Нiвеллена. Ікла зблиснули слiпучою бiлизною.

Геральт скочив. Скочив, наче бездумна звiльнена пружина. Кожен рух, кожен крок, який вiн мав зараз виконати, був його натурою, був завченим, невiдворотним, автоматичним i смертельно точним. Три швидкi кроки.

Третiй, як i сотнi таких крокiв до того, прийшовся на лiву ногу: був твердим, впевненим.

Закрут тулуба, рiзкий, замашний удар. Побачив ii очi. Нiчого вже не могло змiнитися. Почув голос. Нiчого. Крикнув, щоби заглушити слово, яке вона повторювала. Нiчого не могло. Рубонув.

Ударив упевнено, як сотнi разiв до того, серединою леза, й одразу, продовжуючи рух, зробив четвертий крок i пiвоберт.

Клинок, пiд кiнець пiвоберту вже звiльнений, пiшов слiдом, сяйнувши, розсiюючи вiялом червонi краплi.

Волосся кольору воронячого крила, вiючись, хвилею, пливло у повiтрi, пливло, пливло, пливло…

Голова упала на гравiй.

Потвор все менше?

А я? Чим е я?

Хто кричить? Птахи?

Жiнка в кожушку й блакитнiй сукнi?

Троянда з Назаiру?

Як тихо!

Як порожньо. Яка пустка.

В менi.

Нiвеллен, згорнувшись калачиком, корчачись вiд спазмiв i тремтiння, лежав пiд стiною особняка в кропивi, обiйнявши руками голову.

– Уставай, – сказав вiдьмак.

Молодий симпатичний чолов’яга мiцноi статури iз блiдою шкiрою, який лежав пiд муром, пiдвiв голову й роззирнувся навколо. Вiн був геть спантеличений. Протер очi великими пальцями. Глянув на своi долонi. Обмацав обличчя. Застогнав тихо, сунув пальця до рота й довго водив ним по яснах. Знову схопився за обличчя i знову застогнав, торкнувшись чотирьох спухлих ран на щоцi, що кривавилися. Заридав, а тодi засмiявся.

– Геральте! Як це? Як це воно… Геральте!

– Устань, Нiвеллене. Встань i йди. У в’юках у мене е лiки, якi потрiбнi нам обом.

– Я вже не маю… Не маю? Геральте? Як це?

Вiдьмак допомiг йому встати, намагаючись не дивитися на маленькi, такi бiлi, що аж прозорi руки, стиснутi на жердинi, вбитiй мiж малими груденятами, облiпленими вогкою червоною тканиною. Нiвеллен знову застогнав.

– Вереена…

– Не дивися. Ходiмо.

Вони пiшли через подвiр’я, повз кущ блакитних троянд, пiдтримуючи один одного. Нiвеллен безупинно обмацував обличчя вiльною рукою.

– Не вiриться, Геральте. Пiсля стiлькох рокiв? Як воно можливо?

– У кожнiй казцi е дещиця iстини, – тихо сказав вiдьмак. – Кохання i кров. Обое мають потужну мiць. Маги та вченi сушать собi над тим голови вже багато рокiв, але не дiйшли жодного висновку, крiм того, що…

– Що – що, Геральте?

– Кохання мае бути справжнiм.




Голос розуму-3


– Я – Фальвiк, граф Моен. А це лицар Тай з Дорндаля.

Геральт недбало вклонився, розглядаючи рицарiв. Обидва були в обладунках i кармiнових плащах зi знаком Бiлоi Троянди на лiвому плечi. Це трохи здивувало вiдьмака, бо навколо, як вiн знав, не було жодноi командорii ордену.

Неннеке, здавалося б невимушено й безтурботно усмiхнена, помiтила його здивування.

– Цi шляхетнi добродii? – промовила знехотя, зручнiше всiдаючись на своему схожому на трон крiслi, – перебувають на службi милостивого володаря цих земель герцога Гереварда.

– Князя, – виправив iз притиском Тай, молодший з рицарiв, пронизуючи жрицю ворожим поглядом свiтло-голубих очей. – Князя Гереварда.

– Не вдаватимемося у незначнi ономастичнi деталi. – Неннеке глузливо посмiхнулася. – За моiх часiв князями, зазвичай, титулували лише тих, у чиiх жилах текла королiвська кров, але тепер це, здаеться, не мае жодного значення. Повернiмося до знайомства й з’ясування мети вiзиту лицарiв Бiлоi Троянди до мого скромного храму. Ти маеш знати, Геральте, що капiтул саме клопочеться перед Геревардом про землi для ордену, тому багацько рицарiв Троянди пiшли на службу до князя. А чимало мiсцевих, як присутнiй тут Тай, присягнули й прийняли червоний плащ, котрий так йому личить.

– Це честь для мене. – Вiдьмак знову вклонився, так само недбало, як i попереднього разу.

– Сумнiваюся, – холодно промовила жриця. – Вони прийшли сюди не з почестями. Навпаки. Прибули iз вимогою, аби ти якнайшвидше звiдси забрався. Прибули, щоб тебе вигнати, якщо говорити коротко й по сутi. Ти це вважаеш це за честь для себе? Я – нi. Я це вважаю образою.

– Шляхетнi рицарi, здаеться, турбувалися дарма, – знизав плечима Геральт. – Я не збираюся тут оселятися. Заберуся звiдси сам, без додаткових стимулiв i нагадувань, i то скоро.

– Негайно! – гарикнув Тай. – Нi на мить не зволiкаючи. Князь наказуе…

– На територii цього храму наказую я, – перебила Неннеке холодним владним тоном. – Зазвичай я стараюся, щоб моi накази не дуже суперечили полiтицi Гереварда. Доки та полiтика е логiчною i зрозумiлою. У цьому конкретному випадку вона iррацiональна, тож я не сприйматиму ii серйознiше, нiж вона на те заслуговуе. Геральт iз Рiвii мiй гiсть, панове. Його перебування у моему храмi менi приемне. Тому Геральт iз Рiвii залишатиметься у моему храмi так довго, як вiн того забажае.

– Ти маеш нахабство опиратися князю, жiнко? – крикнув Тай i, вiдкинувши плащ на плече, продемонстрував у всiй красi рифлений, ламiнований мiддю нагрудник. – Насмiлюешся ставити пiд сумнiв авторитет влади?

– Тихiше, – сказала Неннеке й примружила очi. – Тон нижче. зважай на те, що говориш i до кого говориш.

– Я знаю, до кого говорю! – ступив уперед рицар. Фальвiк, той, котрий старший, мiцно ухопив його за лiкоть, стиснув так, що аж скреготнула залiзна рукавичка. Тай люто рвонувся. – І я вимовляю слова, якi е волею князя, володаря цих земель! Знай, жiнко, що на подвiр’i чекають дванадцять солдатiв…

Неннеке сунула руку до мiшечка на паску й вийняла з нього невеличку порцелянову баночку.

– Я насправдi не знаю, – промовила спокiйно, – що станеться, якщо я оце зараз розiб’ю у тебе пiд ногами, Таю. Може, в тебе луснуть легенi. Може, поростеш шерстю. А може, й те, й iнше, хто знае? Хiба лише милостива Мелiтеле.

– Не смiй погрожувати нам своiми чарами, жрице! Нашi солдати…

– Вашi солдати, якщо хоч котрийсь iз них торкнеться жрицi Мелiтеле, висiтимуть на акацiях уздовж шляху до мiста, i ще ранiше, нiж сонце торкнеться обрiю. Вони про це чудово знають. І ти про це знаеш, Таю, тож досить поводитися неначе хам. Я приймала тебе при пологах, засраний шмаркачу, i менi шкода твоеi матерi, але не спокушай долю. Не змушуй мене вчити тебе гарних манер!

– Добре, добре, – втрутився вiдьмак, трохи знуджений цiею виставою. – Схоже, що моя скромна особа стае причиною серйозного конфлiкту, а я не бачу приводу для цього. Пане Фальвiку, ви здаетеся менi бiльш урiвноваженим, анiж ваш товариш, якого, як я бачу, розбурхуе молодечий запал. Послухайте, пане Фальвiку: ручаюся, що полишу тутешню мiсцевiсть скоро, за кiлька днiв. Ручаюся також, що я не мав i не маю намiру працювати тут, беручи доручення i замовлення. Я тут не як вiдьмак, а як особа приватна.

Граф Фальвiк глянув йому в очi, й Геральт одразу ж зрозумiв свою помилку. У поглядi лицаря Бiлоi Троянди була чиста, непохитна й нiчим не погамована ненависть. Вiдьмак зрозумiв i упевнився, що це не герцог Геревард вигонить i викидае його, а саме Фальвiк i йому подiбнi.

Рицар повернувся до Неннеке, шанобливо вклонився й почав говорити. Говорив спокiйно й гречно. Говорив логiчно. Але Геральт знав, що Фальвiк бреше як собака.

– Шановна Неннеке, прошу вибачення, але князь Геревард, мiй сеньйор, не бажае i не стане терпiти у своiх володiннях вiдьмака Геральта з Рiвii. Байдуже, чи Геральт iз Рiвii полюе на потвор, чи вважае себе особою приватною. Князь знае, що Геральт iз Рiвii приватною особою не бувае. Вiдьмак притягуе нещастя, неначе магнiт – ошурки. Чарiвники обурюються i пишуть петицii, друiди просто погрожують…

– Не бачу пiдстав, аби Геральт iз Рiвii вiдповiдав за наслiдки розбещеностi тутешнiх чарiвникiв i друiдiв, – перебила жриця. – З якого це часу Гереварда цiкавлять думки тих чи iнших?

– Годi дискусiй, – задрав пiдборiддя Фальвiк. – Чи я висловився недостатньо ясно, шановна Неннеке? Тодi скажу так ясно, що яснiше вже нiкуди: анi князь Геревард, анi капiтул ордену не бажають жодного дня терпiти в Елландерi вiдьмака Геральта з Рiвii, вiдомого як Блавiкенський Рiзник.

– Тут не Елландер! – Жриця пiдхопилася з крiсла. – Тут – храм Мелiтеле! А я, Неннеке, головна жриця Мелiтеле, анi хвилини бiльше не бажаю терпiти на територii храму вашi особи, панове!

– Пане Фальвiку, – тихо озвався вiдьмак. – Дослухайтеся до голосу розуму. Я не бажаю неприемностей, та й вам, здаеться, вони також не дуже потрiбнi. Я полишу цю мiсцевiсть найпiзнiше за три днi. Нi, Неннеке, мовчи, прошу. Менi все одно час у дорогу. Три днi, пане граф. Я не прошу про бiльше.

– І правильно, що не просиш, – мовила жриця ранiше, нiж Фальвiк устиг зреагувати. – Ви чули, хлопцi? Вiдьмак залишиться тут на три днi, бо таке його бажання. А я, жриця Великоi Мелiтеле, стану приймати його у себе цi три днi, бо таке мое бажання. Перекажiть це Гереварду. Нi, не Гереварду. Перекажiть це його дружинi, шляхетнiй Ермеллi, додавши, що коли вона й надалi зацiкавлена в безперервному отриманнi афродизiакiв з моеi аптеки, то нехай краще заспокоiть свого герцога. Нехай стримае його настроi та примхи, що все бiльше набувають ознак маразму.

– Годi! – тонко крикнув Тай, зiрвавшись на фальцет. – Не бажаю слухати, як якась шарлатанка зневажае мого сеньйора i його дружину! Не потерплю такоi образи! Вiдтепер тут правитиме тiльки орден Бiлоi Троянди й настане кiнець вашому лiгву пiтьми й забобонiв! А я, лицар Бiлоi Троянди…

– Слухай-но, шмаркачу, – перервав його Геральт, паскудно посмiхаючись. – Припни свого язичка. Ти говориш iз жiнкою, яку належить шанувати. Особливо рицаревi Бiлоi Троянди. Щоправда, аби ним стати, вiднедавна треба тiльки сплатити до скарбницi капiтули тисячу новiградських крон, тому орден i виповнився синами лихварiв i кравцiв, проте якiсь традицii, певно, ще у вас затрималися. Чи, може, я помиляюся?

Тай зблiд i потягнувся до боку.

– Пане Фальвiку, – сказав Геральт, не перестаючи посмiхатися. – Якщо вiн витягне меча, то я його вiдберу й вiдлупцюю молокососа плазом по срацi. А потiм виб’ю ним дверi.

Тай тремтячими руками витягнув з-за пояса залiзну рукавичку i з брязкотом жбурнув ii на пiдлогу до нiг вiдьмака.

– Приниження ордену я змию твоею кров’ю, виродку! – крикнув. – На витоптанiй землi! Виходь на подвiр’я!

– У тебе щось упало, синку, – спокiйно сказала Неннеке. – Тож пiднiми, тут не можна смiтити, тут храм. Фальвiку, забери звiдси цього йолопа, бо станеться лихо. Ти знаеш, що маеш переказати Геревардовi. Утiм, я напишу йому особистого листа, бо ви, як посланцi, не справляете враження гiдних довiри. Геть звiдси. Знайдете вихiд самi, сподiваюся?

Фальвiк, стримуючи оскаженiлого Тая залiзною хваткою, уклонився, хруснувши обладунком. Потiм глянув в очi вiдьмаковi. Вiдьмак не посмiхався. Фальвiк закинув на плече кармiновий плащ.

– Це був не останнiй наш вiзит, шановна Неннеке, – сказав вiн. – Ми сюди повернемося.

– Саме цього я i боюся, – холодно вiдповiла жриця. – З усiм несхваленням з мого боку.




Менше зло



І

Як завжди, першими його помiтили дiти й коти. Смугастий котяра, який спав на нагрiтому сонцем штабелi дров, здригнувся, пiдняв круглу голову, притис вуха, пирхнув i чмихнув у кропиву. Трилiтнiй Драгомiр, син рибалки Трiглi, котрий на порозi хати докладав усiх зусиль, аби ще сильнiше виквацяти виквацяну вже сорочку, розкричався, не зводячи повних слiз очей з вершника, який проiздив повз нього.

Вiдьмак iхав поволi, не намагаючись випередити вiз iз сiном, що зайняв усю вуличку. За ним, витягуючи шию i щомитi мiцно натягуючи мотузку, трюхкотiв нав’ючений вiслюк, прив’язаний до луки сiдла. Окрiм звичайних в’юкiв довговухий тягнув на спинi чимале щось, замотане у попону. Сiро-бiлий бiк вiслюка вкривали темнi смуги засохлоi кровi.

Вiз нарештi завернув у бокову вуличку, що вела до комор i пристанi, звiдки вiяло бризом, смолою i бичачою сечею. Геральт поквапив коня. Не зреагував на здушений крик торговки овочами: та вдивлялася у кiстляву пазуристу лапу, що вистромилася з-пiд попони й погойдувалася у ритмi трюхикання вiслюка. Не обернувся вiн i на зростаючий натовп людей, якi йшли за ним, збудженi i схвильованi.

Перед будинком вiйта, як завжди, було повно возiв. Геральт зiскочив iз сiдла, поправив меч на спинi й перекинув вуздечку через дерев’яну конов’язь. Натовп, який iшов за ним, утворив навколо вiслюка пiвколо.

Крики вiйта чути було вже перед входом.

– Не можна, кажу! Не можна, трясця! По-людськи не розумiеш, мерзотнику?

Геральт увiйшов. Перед вiйтом, низеньким i огрядним, червоним вiд гнiву, стояв селянин, тримаючи за шию гусака. Гусак виривався.

– Чого… Заради всiх богiв! Це ти, Геральте? Чи мене очi пiдводять? – І знову, звертаючись до селюка: – Забирай це, хаме! Оглух?

– Балакали, – белькотiв селянин, косячись на гусака, – шо тре дати шось вельможному, бо iнакше…

– Хто балакав? – гарикнув вiйт. – Хто? Що я нiби що? Хабарi беру? Не можна, кажу! Геть, кажу! Привiт, Геральте.

– Привiт, Кальдемейне.

Вiйт, потискаючи долоню вiдьмака, другою рукою хлопнув його по плечу.

– Не було тебе тут десь зо два роки, Геральте. Що? Досi нiяк не нагрiеш собi мiсця? Звiдки прибув? А, собача срака, яка рiзниця звiдки. Гей, хтось-бо, нумо, принесiть пива! Сiдай, Геральте, сiдай. У нас тут казна-що, бо завтра ярмарок. Що там у тебе, розповiдай!

– Потiм. Спершу вийдемо.

Назовнi натовп був уже вдвiчi бiльшим, але вiльний простiр довкола вiслюка не зменшувався. Геральт вiдкинув попону. Натовп охнув i вiдсахнувся. Кальдемейн широко роззявив рота.

– На всiх богiв, Геральте! Що воно?

– Кiкiмора. Чи немае за неi якоiсь нагороди, пане войте?

Кальдемейн переступив з ноги на ногу, дивлячись на павукоподiбне, обтягнене сухою чорною шкiрою тiло, на засклiле око з вертикальною зiницею, на голчастi iкла у закривавленiй пащi.

– Де… Звiдки воно…

– На греблi, за чотири милi перед мiстечком. На болотах. Кальдемейне, там мали пропадати люди. Дiти.

– Ага, було таке. Але нiхто… Хто мiг припустити… Гей, людоньки, додому, до роботи! Це не вистава! Закрий те, Геральте. Мухи злiтаються.

У хатi вiйт мовчки схопив глечик пива й одним духом вихилив до дна. Важко зiтхнув, шморгнув носом.

– Нагороди немае, – сказав похмуро. – Нiхто навiть не припускав, що щось таке сидить у солоних болотах. Факт, кiлька осiб пропали у тих мiсцях, але… Мало хто по тiй греблi лазив. А ти звiдки там узявся? Чому не iхав головним трактом?

– На головних трактах для мене непросто iз заробiтком, Кальдемейне.

– Я й забув. – Вiйт стримав вiдрижку, надувши щоки. – А така ж була спокiйна мiсцевiсть. Навiть хованцi рiдко коли сцяли бабам у молоко. І на тобi, пiд боком якесь страховидло. Виходить, я тобi дякувати повинен. Бо заплатити – я тобi за нього не заплачу. Не маю на те фондiв.

– Кепсько. Придалося б менi трохи грошенят, щоб перезимувати. – Вiдьмак вiдсьорбнув iз глечика й обтер губи вiд пiни. – Збираюся до Їспадену, але не знаю, чи встигну до того, як снiги дорогу закриють. Можу застрягнути в якомусь iз мiстечок уздовж Лютоньського тракту.

– У Блавiкенi довго забавлятимешся?

– Трохи. Не маю часу на забавки. Зима йде.

– Де зупинишся? Може, у мене? Вiльна кiмната е на горищi, навiщо маеш дозволяти корчмарям, тим злодiям, обдирати себе? Поговоримо, розповiси, що у великому свiтi чути.

– Чому ж нi? Але що на те твоя Лiбуша? Останнiм разом я помiтив, що вона мене не любить.

– У моему домi вiд баби голосу – зась. Але, мiж нами, не роби при нiй того, що останнього разу, за вечерею.

– Йдеться про те, що я кинув у щура виделкою?

– Нi. Йдеться про те, що ти влучив, хоча й було темно.

– Я думав, що воно буде весело.

– Було. Але не роби того при Лiбушi. Слухай, а та… як ii там… Кiкi…

– Кiкiмора.

– Вона тобi для чогось потрiбна?

– Цiкаво, для чого? Якщо немае нагороди, можеш наказати викинути ii на гнiй.

– Непогана iдея. Гей, там, Карелько, Боргу, Носiкамику! Є там хтось?

Увiйшов мiський стражник iз протазаном на плечi, з гуркотом зачепившись вiстрям за одвiрок.

– Носiкамику, – сказав Кальдемейн, – вiзьми когось на допомогу й забери з-пiд хати вiслюка разом iз тим свинством, що запаковане у попону, вiдвези до хлiва та втопи у ямi для гною. Зрозумiв?

– Як накажете. Але… Пане войте…

– Чого?

– Може, перш нiж топити оту мерзоту…

– Ну?

– Показати б Майстровi Ірiону. Ану ж йому для чогось знадобиться.

Кальдемейн ляснув себе по лобi долонею.

– А ти не дурень, Носiкамику. Слухай, Геральте, може, наш мiсцевий чародiй вiдвалить тобi щось за ту падаль. Рибалки зносять йому рiзних дивориб, восьминогiв, клабаутерiв та бiлокровок, багато хто на тому заробив. Ходiмо, пройдемося до вежi.

– Ви винайняли чародiя? На постiйно чи тимчасово?

– На постiйно. Майстер Ірiон. Мешкае у Блавiкенi вже рiк. Зацний маг, Геральте, одразу побачиш.

– Сумнiваюся, чи зацний маг заплатить за кiкiмору, – скривився Геральт. – Наскiльки менi вiдомо, вона для приготування жодного елiксиру не годиться. Скорiше, ваш Ірiон менi лише дорiкатиме. Ми, вiдьмаки, iз чародiями одне одного не любимо.

– Нiколи не чув, щоби Майстер Ірiон хоч комусь дорiкав. Чи заплатить – я не присягатимуся, але спробувати не завадить. На болотах таких кiкiмор може бути й бiльше, i що тодi? Нехай чародiй огляне потвору й у разi чого накладе на болота якiсь там чари – абощо.

Вiдьмак трохи подумав.

– Переконав, Кальдемейне. Що ж, ризикнемо зустрiтися з Майстром Ірiоном. Ходiмо?

– Ходiмо. Носiкамику, вiджени тих дiтлахiв i бери висловухого за мотузку. Де моя шапка?


ІІ

Вежа, збудована з гладенько обтесаних гранiтних блокiв i увiнчана зубчастими мерлонами[16 - Мерлони (фр. «виступ») – зубчастi виступи на вершинах фортечних будiвель.], виглядала iмпозантно, височiючи над порепаними черепицями особнякiв та запалими стрiхами хатин.

– Бачу, вiдновив ii, – сказав Геральт. – Чарами чи вас загнав до роботи?

– Головно чарами.

– Який вiн, той ваш Ірiон?

– Порядний. Людям допомагае. Але вовкуватий, вiдлюдник. З вежi майже не виходить.

На дверях, оздоблених розеткою та iнкрустованих свiтлим деревом, висiв чималий кнокер у формi пласкоi вирячкуватоi риб’ячоi голови, що тримала у зубастiй пащi мiдне кiльце. Кальдемейн, схоже, обiзнаний iз дiею механiзму, наблизився i, вiдкашлявшись, промовив:

– Вiтае вiйт Кальдемейн у справi до Майстра Ірiона. Із ним вiтае вiдьмак Геральт iз Рiвii, також у справi.

Довгий час нiчого не вiдбувалося, нарештi риб’яча голова ворухнула зубастою щелепою й видихнула хмаринку пари.

– Майстер Ірiон не приймае. Йдiть собi, добрi люди.

Кальдемейн переступив на мiсцi, глянув на Геральта.

Вiдьмак стенув плечима. Носiкамик, зосереджений i серйозний, длубався у носi.

– Майстер Ірiон не приймае, – металево повторив кнокер. – Йдiть собi, добрi…

– Я не добра людина, – голосно перебив Геральт. – Я вiдьмак. Там, на вiслюку, кiкiмора, яку я убив дуже близько вiд мiстечка. Кожен чародiй-резидент зобов’язаний дбати про безпеку в околицях. Майстер Ірiон не мае удостоювати мене розмовою, не мусить вiн мене й приймати, раз така його воля. Але кiкiмору нехай вiн огляне й зробить висновки. Носiкамику, вiдкрий кiкiмору й звали ii сюди, пiд самi дверi.

– Геральте, – тихо сказав вiйт. – Ти поiдеш, а менi тут доведеться…

– Ходiмо, Кальдемейне. Носiкамику, витягай пальця з носа й роби, що я сказав.

– Зараз, – промовив кнокер зовсiм iншим голосом. – Геральте, це справдi ти?

Вiдьмак тихенько вилаявся.

– Я втрачаю терпiння. Так, це справдi я. І що з того, що то справдi я?

– Пiдiйди ближче до дверей, – сказала риб’яча голова, пирхаючи хмаринкою пари. – Один. Впущу тебе.

– Що з кiкiморою?

– Гори вона вогнем. Хочу поговорити з тобою, Геральте. Тiльки з тобою. Вибачте, войте.

– Та що там менi, Майстре Ірiоне, – махнув рукою Кальдемейн. – Бувай, Геральте. Побачимося пiзнiше. Носiкамику! Потвору на гнiй!

– Як накажете.

Вiдьмак пiдiйшов до iнкрустованих дверей, що ледь прочинилися, рiвно настiльки, щоби вiн мiг протиснутися, пiсля чого вiдразу ж зачинилися, полишивши його у повнiй темрявi.

– Гей! – закричав вiн, не приховуючи гнiву.

– Уже, – вiдповiв голос, на диво знайомий. Вiдчуття було настiльки несподiваним, що вiдьмак заточився i простягнув руку, шукаючи опори. Не знайшов.

Сад квiтнув бiлим i рожевим, пах дощем. Небо перетинала кольорова дуга веселки, поеднуючи крони дерев iз далеким синюватим гiрським хребтом. Хатинка посеред саду, маленька й скромна, тонула у мальвах. Геральт глянув собi пiд ноги й визначив, що стоiть по колiна у чебрецi.

– Ну, Геральте, ходи ж бо, – пролунав голос. – Я перед домом.

Вiн увiйшов у сад, мiж дерев. Злiва помiтив рух i озирнувся. Свiтлокоса дiвчина, геть гола, йшла вздовж кущiв iз повним кошиком яблук. Вiдьмак урочисто пообiцяв собi бiльше нiчому не дивуватися.

– Нарештi. Привiт, вiдьмаче.

– Стрегоборе! – здивувався Геральт. Вiдьмак зустрiчав у своему життi злодiiв, якi виглядали неначе мiськi райцi[17 - Райцi – члени мiських рад, вибiрнi радники.], райцiв, якi виглядали неначе старцiвство[18 - Старцiвство – мандрiвнi старцi, що жили жебракуванням та спiвами пiсень – народних та духовних.], повiй, якi виглядали неначе королеви, королев, якi виглядали неначе тiльнi корови, й королiв, якi виглядали неначе злодii. А Стрегобор завжди виглядав так, як, згiдно з усiма правилами й уявленнями, мусив виглядати чародiй. Був вiн високим, худим, згорбленим, мав великi сивi кущистi брови й довгий гачкуватий нiс. До того ж носив довгi чорнi шати з неймовiрно широкими рукавами, а в руцi тримав довгий посох iз кришталевою кульою. Жоден зi знайомих Геральту чародiiв не виглядав, як Стрегобор. А найдивнiше – Стрегобор насправдi й був чародiем.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Линвар – ремiсник, який виготовляе мотузки, шнури, линви.




2


Кубрак – рiд верхнього одягу, грубий простий кунтуш, куртка iз довгими полами.




3


Буздиган – рiзновид булави iз головкою з шипами.




4


Парсуни (заст.) – портрети.




5


Карло – рiзновид стiльця без спинки.




6


Кордегардiя – примiщення для стражi, здебiльшого бiля (чи над) брамою замку чи мiста.




7


Рефекторiй – примiщення iдальнi, столова зала у монастирях та культових мiсцях.




8


Санктуарiум – центральне священне мiсце в храмi з олтарем, що присвячений божеству.




9


Протазан – рiзновид держаковоi зброi, спис iз довгим широким пласким наконечником.




10


Гвiзарма – рiзновид держаковоi зброi, алебарда iз гаком на кiнцi (для перерiзання сухожиль коням та стягання вершникiв з сiдла).




11


Кончар – рiзновид пiвторучного меча, застосовувався для колючих ударiв.




12


Затяжне вiйсько – рiзновид вiйська, яке формуеться iз «затяжцi», навербованих солдатiв (на противагу вiйську охочому – добровольчому).




13


Обряд постригання – обряд переведення спадкоемця рицаря у воiнський стан; рицарi стриглися коротко, щоби волосся не заважало пiд шоломом.




14


Комес – окружний правитель, iнколи – воевода, начальник вiйська у окремих частинах держави.




15


Володар – у Середньовiччi: намiсник, визначений головою держави.




16


Мерлони (фр. «виступ») – зубчастi виступи на вершинах фортечних будiвель.




17


Райцi – члени мiських рад, вибiрнi радники.




18


Старцiвство – мандрiвнi старцi, що жили жебракуванням та спiвами пiсень – народних та духовних.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/sapkovs-kiy_andzhey/v-d-mak-ostann-bazhannya