Два кроки назад
Роман Воробей


Дитячий будинок, третьосортний коледж, невдачi у стосунках, з кредиторами. Сiрiсть i чарка поглинали буднi Макса. Залишалося зробити лише один крок назустрiч вiчностi. Раптово його зупиняе таемничий незнайомець. Головне питання: «Навiщо?»





Роман Воробей

Два кроки назад





Роздiл І. Двое нiкчем


Вiн стояв на мосту. Вiтер розвiював його давно немите волосся, а на обличчi не було жодноi емоцii. Повз нього встигло проiхати декiлька машин, i не дивно, що нiхто не зупинився, адже стрiлка годинника вже перевалила дванадцяту ночi, а настрiй капризноi дами на iм’я погода дедалi погiршувався. Цi люди, напевно, спiшили з роботи до своiх сiмей, мрiяли побачити посмiшку дружини та дiтей, що весело щебетали б про свiй день. Та це було точно не про цього хлопця. Його погляд був схожий на той, яким дивиться людина, що отримала довiчне ув’язнення. Вiн точно хотiв стрибнути, але йому не вистачало останнього кроку. Чоловiк голосно крикнув. Так ричить звiр, якого загнали в куток. В цьому вереску немае нi розпачу, нi страху, лише ненависть на самого себе. Цей хлопець вчора не планував тут стояти. Не треба бути детективом, щоб зрозумiти, що стрибок вниз з столичного моста в Днiпро – це не найнадiйнiший спосiб здiйснити самогубство.

Здавалося б, що худий шатен з карими очима повинен бути об’ектом зазiхань всiх дiвчат. Але на словах це звучало набагато краще, нiж було в реальностi. Воно роздiлилося на пасма, якi зi сторони виглядали настiльки гострими, що об них можна було б порiзатися. Шрам трохи вище брови гармонiював з образом людини, що заблукала в тенетах власних проблем. Стара зношена сорочка i широкi штани не по розмiру проливали свiтло на фiнансову ситуацiю цього хлопця, для якоi слово «плачевний» здавалося справжнiм комплiментом.

Одна з машин, що проiжджали повз, увiмкнула аварiйку i зупинилася бiля краю мосту. З неi вийшов худий чоловiк, рокiв 45, в темному пальто та дбайливо зав’язаному шарфу навколо його шиi. Одягнений вiн був зi смаком, акуратно причесане рiдке волосся та товстi окуляри з чорною оправою додавали йому iнтелiгентностi, а у поеднаннi з уже не першими зморшками на лицi створювали образ мудроi, виваженою та впливовоi людини. Пiдiйшовши до хлопця, вiн крикнув:

– Ти нiкчемний! Я впевнений, що моя собака зробила для цього свiту бiльше, нiж ти. Якщо ти хочеш залишити все не закiнченим, так стрибай. Смiливiше!

Іронiчна усмiшка на лицi хлопця була першою явною емоцiею на лицi хлопця, вiн обернувся i вiдповiв:

– У тебе, мабуть, красива дружина, купа дiтей, дiм за Киевом та престижна робота. І ти зараз за традицiями театральних iсторiй про порятунок самогубць будеш доводити такому кiнченому лузеру, як я, що е сенс жити далi?

Чоловiк голосно засмiявся i саркастично скривився:

– Ти правий лише в одному. Ти справдi лузер. Моя дружина з’iхала з глузду, а бiсовi лiкарi дозволили iй залишитися вдома. Кожен день був для мене справжнiм пеклом. Одного разу вона вийшла з вiкна. Я б навiть не засмутився, якщо б вона не забрала з собою нашу трьохрiчну дочку. У той момент я думав, що мое життя обiрвалося, але як бачиш, стою перед тобою в повному порядку.

Потенцiйний самогубець переступив через останнiй борт мосту, i пiдошва його брудного взуття вже бiльше була над проваллям, нiж стояла на металевiй балцi. Вiн тоном людини, що замучилася вiд життя, промовив:

– Нiхто не знае, що чекае нас по ту сторону реальностi. Приеднуйся, можливо, стрибнувши, ми покладемо кiнець нашим стражданням.

– Навмисно змiнити цей свiт на вiчнiсть, повну агонii, це як допомагати садисту себе катувати. Тут у тебе е вибiр, а там його може не бути. Трохи поживши, ти зможеш принести комусь користi. Твое життя коштуе зараз копiйки, адже воно ось-ось завершиться. Ти лот на аукцiонi, а я покупець. І зараз я роблю на тебе ставку.

Чоловiк говорив впевнено i кожним своiм словом попадав точно в цiль. Якщо вiн би був учасником президентських дебатiв, то точно отримав би перемогу в першому турi. Хлопець забув, чому вiн тут стоiть i навiщо, якщо i взагалi колись розумiв це. Зiбравши останнi каплi здорового глузду, вiн вiдповiв:

– Навiщо це тобi? А як же мое минуле? Мене ж будуть шукати. Хоча, напевно, не будуть.

– Без вчора не бувае завтра. Проблеми залишаться з тобою до моменту iх вирiшення, а тодi стануть обов’язково гарним фундаментом для кращого майбутнього, якщо ти його заслужиш. Декiлька хвилин тому здавалося, що ти готовий залишити свое минуле в цьому свiтi, а на людей з твого такого жахливого життя тобi глибоко начхати. Годi валяти мученика. Перелiзай i йди сюди.

Чоловiк розвернувся i пiшов до авто. Вiн був упевнений, що хлопець йому повiрив i перелiзе назад, i не прогадав. Інтелiгентне божевiлля цього випадкового ненормального пробудило в душi самогубцi найважливiше почуття. Надiю. Зникла головна причина, чому люди гублять себе, – iхне минуле. В новому життi немае старого нероздiленого кохання, поразок i тиску спiльноти, тому головне завжди зберiгати вiру в те, що завжди можна почати все спочатку.

Вiн пiдiйшов до машини. Серце билося дедалi частiше. Хлопця нiби повернули до життя пiсля клiнiчноi смертi. Зiницi очей рiзко збiльшилося. Зовнi вiн був схожий на живого, проте пустий погляд кричав про те, що морально вiн помер не сьогоднi. Шок тривав декiлька секунд. Лiкарi кажуть, що при стресових ситуацiях це цiлком нормально. Вони кутають нас теплою ковдрою i намагаються нав’язати атмосферу тепла i безтурботностi. Проте це бувае лише в зарубiжному кiно. Натомiсть шок хлопця обiрвали бадьорi слова його рятiвника:

– З днем народження, хлопче! Мене звуть Павло Крамер i я вiтаю тебе в твоему новому життi. І що привело тебе на цей мiст? Кохання, борги чи, може, смертельна хвороба?

Хлопець здивовано, нiби нiхто нiколи не турбувало його справи, вiдповiв:

– Ну, якщо хоч комусь так цiкаво, то я розповiм свiй невдалий життевий шлях. Може, сядемо в машину?

На що Павло реготнув:

– Е нi, холодне повiтря сприяе роботi мозку. Я бачу, в тебе його не дуже багато, тому краще побудемо тут, на вулицi. Давай, валяй, що там в тебе.

Невдоволено хлопець потер замерзлi руки, дихнув на них i сказав:

– А, чорт з тобою, можна й тут постояти. Мене, до речi, Макс Пiдмогильний звати. Сюди прийшов, бо не фартило менi власне нiколи. Банк вибивае з мене борги за квартиру. З роботи звiльнили за постiйнi крадiжки i намагання обдурити начальство, щоб знайти грошi на ще один стакан. Дiвчина чомусь пiшла до когось бiльш понтового та крутого, якщо чесно, я й не дiзнався до кого, бо був зайнятий останнiм тижневим запоем. Як на мене, це веселiше. Дружки пiдштовхували постiйно на якийсь кримiнал, а я i так чудом ще на волi i без статтi. Банальна така iсторiя, чи не так? Тому шукати мене в цьому свiтi можуть лише вибивали грошей, бо рештi я i даром не здався.

Крамер здивовано вiдповiв:

– І це все? Я бачив багато людей, але такого слабака менi вдаеться знайти вперше. Подивись на небо над головою. Якби не свiтло нiчного Киева, ти б побачив там зiрки. Уяви, якими мiзерними е твоi проблеми порiвняно з Всесвiтом.

З такою ж самою невдоволеною гримасою на лицi Макс промовив:

– А ти я бачу фiлософ. Дядя, життя на вулицях, а не у книжках. І якщо грошей не знайду, менi кiнець, квартиру заберуть, а я буду жити в картоннiй коробцi. А якщо вони в мене з’являться, то я краще вдавлюся черговим стаканом, адже все одно менi залишилося недовго. Чи ти думаеш квартиру менi держава дала? Менi здаеться, що вона плювала на мене, як i решта цього свiту.

– Декiлька хвилин назад, менi здалося, що тебе не сильно цiкавить, де тобi жити, i життя взагалi. Тому витри шмарклi, бо в свiтi тобi нiхто нiчого не винен. Іди додому, зранку зустрiнемося. – сказав Павло.

– Ого. А чого це такий добрий i хочеш носитися з моiми проблемами?. – саркастично пирхнув Макс. Флегматика в його голосi та поведiнцi змiнилася агресiею на себе та тих, хто оточував, а також яскраво вираженою недовiрою. Крамер це бачив i в душi щиро радiв, адже змiг викликати почуття в головi хлопця. Приховавши переможний тон, спокiйно вiдповiв:

– Жалюгiдний ти. Сильнi люди вмiють прийняти допомогу, i лише слабак кричить, що може все сам.

– Грошей вiд мене ти не отримаеш! В благодiйнi подачки я не вiрю, так що я з’ясую, що тобi вiд мене треба. То якщо ти такий, добрий то може пiдвезеш? – вишкiрився хлопець.

– Погода не дуже, правда? Залазь, покажеш куди iхати, колись розрахуемося, – вiдповiв Павло. Макс сiв у машину. Крамер завiв ii i натиснув на педаль газу. Вони поiхали по Киеву, що був вже мiцно обнятий сутiнками.

Вiн дивувався тупостi свого «рятiвника», адже якщо вiн справдi думае, що йому заплатять за нiчне таксування. Бажання дiзнатися, що цьому душевному революцiонеру треба так захопило хлопця, що вiн не помiтив як вони доiхали до свого пiд’iзду. Годинник показував 1:35 по Киеву. Хлопець зайшов в квартиру, зняв мокру куртку, витер таке ж лице. Вiн глянув в дзеркало. Макс був надто замучений, щоб думати про це i, допивши вмiст пляшки, що стояла на столi, впав на свiй диван i заснув в ще поки що власнiй квартирi.




Роздiл ІІ. Безвихiдь – це тiльки смерть


Остаточно прокинувшись, Макс подивився на настiнний годинник, що показував 10:35. Щось незадоволено буркнувши, вiн не без зусиль пiдняв свое важке тiло з дивану i попрямував до ванноi. Поглянувши у дзеркало, побачив лице 25-рiчного п’янички з великими мiшками пiд очима та тижневою щетиною. Єдине, що вирiзнялося в його виглядi це був добрий, але сумний та змучений погляд, що знову дивився у нiкуди. Напевно, якщо б хтось побачив цей погляд у iншоi людини, то був би впевнений, що це наслiдок важкоi працi i у власника свiтле майбутне, хоч i важке життя, але у випадку Пiдмогильного все було зовсiм не так. Вiн умився, але зубна паста закiнчилася уже як три днi, тому почистити зуби знову не вдалося. Пройшовши в кухню в пошуках iжi чи води, хлопець побачив лише пустi пляшки з пiд пива та горiлки, заплiснявiлий кусок сиру на пiдлозi та гнилий помiдор в холодильнику. Протяжне i голосне бурчання в животi дало ясно зрозумiти, що поiсти таки треба. Одягнувши те, що лежало поблизу, хлопець планував вийти з квартири i купити чогось, що придушило б його голод, але у дверi постукали. Макс в надiях не побачити там працiвникiв банку вiдчинив дверi, так коли побачив там Павла, заспаним голосом кинув:




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/vorobey_roman/dva-kroki-nazad