Чорний лiс
Андрiй Анатолiйович Кокотюха


У Чорному лiсi на Волинi украiнцi воюють вiдразу на три фронти: з нiмцями, росiянами та поляками. Головний герой – колишнiй мiлiцiонер, зек, радянський диверсант – мусить розiбратися в тому, хто друг, а хто ворог. У нього нинi одна мета – зрозумiти, на чиему боцi правда, i вiдстоювати ii зi зброею в руках.





Андрiй Кокотюха

Чорний лiс


Обережно! Ненормативна лексика!





Передмова

За лаштунками партизанськоi вiйни


Вiдомий iталiйський фiлософ та iсторик Бенедетто Кроче якось написав: «Мертва iсторiя воскресае, минуле стае сучасним, коли того вимагае життя». Сьогоднi украiнське суспiльство, ведучи вiйну за свое право на iснування, як нiколи гостро переживае це «воскресiння iсторii», кожною клiтиною ества вiдчуваючи минуле, котре раптом стало сучаснiстю.

Боротьба мiж украiнською нацiонально-державною та радянсько-росiйською iдентичностями, яка впродовж останнiх десятилiть велася полiтичними i пропагандистськими методами, стараннями чинного росiйського режиму переросла у криваву вiйну. Вiйну, котра пробуджуе в наших громадян iнтерес до пiзнання попереднього досвiду подiбних протистоянь, якi мали мiсце в 1917-1920-х та в 1940-1950-х роках. Науковi, науково-популярнi та художнi твори на iсторичну тематику нинi звучать по-особливому, викликають у вiтчизняного книголюба загострену зацiкавленiсть.

Роман Андрiя Кокотюхи «Чорний лiс» присвячено невеликому епiзодовi тривалого та напруженого украiнсько-росiйського протистояння – боротьбi украiнських повстанцiв i радянських партизанiв/диверсантiв пiд час нiмецькоi окупацii.

Вiд перших мiсяцiв нiмецько-радянськоi вiйни в Москвi активно працювали над розгортанням у нiмецькому тилу потужноi таемноi вiйни, яку мали вести пiдпiльники, партизани, розвiдники й диверсанти. Озброенi посланцi Сталiна в окупованiй гiтлерiвцями Украiнi мали стати не лише проблемою для нацистiв та нагадуванням мiсцевому населенню про неминучiсть повернення радянськоi влади, а й «каральним мечем», спрямованим проти будь-кого, хто посмiв мрiяти про самостiйницьку альтернативу для своеi батькiвщини. За лаштунками партизанськоi вiйни з гiтлерiвцями розгорнулася ще одна таемна вiйна – битва двох пiдпiль i двох партизанських армiй.

Спираючись здебiльшого на польську громаду захiдноукраiнських земель i нечисленних мiсцевих украiнських пошановувачiв комунiзму, радянськi партизани/диверсанти впродовж 1942–1944 рокiв витратили масу сил, засобiв та енергii задля того, щоб продертися й закрiпитися в регiонi, який став базовим для украiнського визвольного руху 1940-1950-х рокiв.

Вiд листопада 1942 року iнформацiйнi донесення нiмецькоi полiцii фiксують вiдомостi про бойовi зiткнення мiж озброеними прихильниками ОУН (яких нацисти, подiбно до бiльшовикiв, називали бандами) та радянськими парашутистами. В одному з таких повiдомлень читаемо: «Мiж бандерiвською бандою i радянськими парашутистами, якi приземлилися в районi Рокитного, вiдбувся бiй, так як бандерiвцi не хотiли терпiти iх у своiй мiсцевостi». Про пiдсумки бою повiдомлялося: «В результатi перестрiлки, яка виникла, частина парашутистiв була убита, а частина поранена. Бандерiвська банда, очевидно як трофеi, отримала нову радянську зброю».

З весни 1943 року сутички, боi, перестрiлки, взаемнi напади мiж пiдроздiлами УПА та радянськими партизанськими загонами, з’еднаннями, диверсiйними, пiдривними i розвiдувальними групами стали повсякденним явищем. Спроби домовитися про спiльну боротьбу з нiмцями або про нейтралiтет не приносили тривалих позитивних результатiв, надто рiзними були свiтогляднi засади протиборних сторiн i кiнцевi цiлi iхньоi боротьби.

Взявши до рук «Чорний лiс» Андрiя Кокотюхи, читач отримае можливiсть поринути в калейдоскоп надзвичайно складних подiй. Подiй, якi в тiй чи iншiй формi, в тiй чи iншiй мiсцевостi вiдбулися в реальному життi. Жанр роману дозволив авторовi звести iх у единий сюжет i показати у вiдносно невеликому за обсягом текстi всю гостроту протистояння, яке шматувало людськi долi, нищило мораль, робило друзiв ворогами, а ворогiв друзями…



Іван Патриляк




Частина перша

Диверсант



Керiвники украiнських буржуазних нацiоналiстiв – це нiмецькi агенти. Частина рядових учасникiв цих загонiв палко бажае боротися з нiмецькими окупантами, але вони обдуренi буржуазними нацiоналiстами.

Рекомендую не вступати в контакт iз цими загонами, не виступати збройно, якщо вони самi не нападуть.

    З листа першого секретаря ЦК КП(б)У Микити Хрущова – Сидору Ковпаку та Семену Рудневу 23 березня 1943 року


15 травня – 10 червня 1943 року




1

Урал, неподалiк Туринська, виправно-трудовий табiр НКВС, окремий табiрний пункт N 5


– Ну що, симулянти, нудно?

Капiтан не чекав вiдповiдi. Запитав, аби з чогось почати розмову. Мешканцi ж табiрного госпiталю з його появою дружно пiдвелися з койок.

Хто метушливо, як старий злодiй дядя Вася, котрий почав сидiти ще за царя й заробив сухоти. Хвороба давала законнi пiдстави вiдлежуватися на чистому простирадлi та отримувати належну в таких випадках пiдсилену пайку. Ще й розводився про те, що на волi в нього нiкого нема, туберкульоз там не лiкують належним чином i, аби не тюремнi й табiрнi лiпили, вiн давно б уже двинув конi.

Хто з острахом, i таким виглядав зовсiм зелений Савка, торгiвець анашею, якого зняли свого часу з ташкентського поiзда. Цей працював на лiсопилцi, зловив гаву, мало не втратив пальця на лiвiй руцi й тепер боявся, аби не загримiти за навмисне пошкодження членiв – ненавмисне дозволяло перейти на легшу роботу.

Хто з мовчазною гiднiстю, навiть iз викликом, як бандит Князев. Погляду не вiдводив, навпаки, випнув широкi груди, дивився капiтановi просто в очi, усiм своiм виглядом говорячи: нiчим ти мене не вiзьмеш, громадянине начальник. На Князева чекало десять дiб арешту в бараку посиленого режиму, куди той мав вирушати, щойно пiде на поправку. Чого вiн не подiлив iз волоцюгою, котрий прийшов з новим етапом, ще треба було розiбратися, але той пiсля операцii лежав окремо, за стiною. Капiтан пообiцяв – як очухаеться, теж пiде в БУР [1 - Примiщення, часто окрема камера, де вiдбували покарання в’язнi системи ГУТАБ НКВС в 1920-1960-х рр. Барак посиленого режиму (БУР – барак усиленного режима, рос.), по сутi, був внутрiшньою тюрмою табору, куди саджали порушникiв дисциплiни, тих, хто вiдмовлявся вiд робiт тощо. З другоi половини 1960-х називався ПКТ – примiщення камерного типу.], i надовго. Поки що Князеву зашили бiк, i шви нiби знiматимуть пiд кiнець тижня.

Максим Коломiець виструнчився, бо того вимагав порядок. У таборi вiн був не колишнiм офiцером, а в’язнем iз присвоеним порядковим номером. Не метушився, не боявся, бо в минулому життi так само спокiйно пiдводився чи ставав струнко, коли заходив старший за званням. Але, крiм того, внутрiшнiй голос пiдказав Максимовi: новий начальник оперативноi частини табiрного пункту капiтан Ярцев прийшов по його душу.

Так i е. Ігноруючи його сусiдiв по палатi, вiзитер наблизився до Коломiйця. Мовчки видобув iз кишенi галiфе коробку «Казбеку». Далi, не зважаючи на ласi погляди зекiв, розкрив ii, простягнув Максимовi.

– Смакуй.

– Не вiдмовлюся, громадянине капiтан.

Гонор у таборi вiн показувати не збирався. Не для того сiдав, аби привертати до себе увагу. Засудили взимку сорок першого, до вiйни, i була надiя звiльнитися достроково, за гарну поведiнку. Тим бiльше, усi, хто займався його справою, включно з суддею, ставилися до злочинця з неприхованим розумiнням. Тож натяки на можливiсть вийти ранiше звучали досить прозоро. І вiн налаштував себе на кращий фiнал.

Але вiйна поставила все з нiг на голову.

Коломiець навiть пiдозрював – доведеться вiдсидiти всi п’ять, максимум, передбачений за сто тридцять восьмою статтею Кримiнального кодексу СРСР [2 - Маеться на увазi редакцiя Кримiнального кодексу, прийнята 1926 року й чинна в перiод, згаданий тут.], бо навряд чи кримiнальних злочинцiв пiд час военного стану дозволять випускати на волю ранiше, нiж належить. Тепер же, коли Ярцев звернув на нього увагу, Максим узагалi не чекав нiчого доброго вiд своеi авантюри.

Хоча й не шкодував.

Зробив би так ще раз, якщо б випала нагода.

Навiть якби Оксана зараз була живою, бо й тут втрутилася вiйна, i Коломiець цiлком серйозно думав, що загибель дружини тiею Божою карою, яку мусив отримати за вбивство. Нехай не вважав того, кого застрелив, людиною й рука не здригнулася. Вищi сили напевне вирiшили: рокiв за колючим дротом, на якi Максим, по сутi, свiдомо себе прирiк, розробляючи й втiлюючи в життя план помсти, не досить, щоб спокутувати провину.

Бомби на ешелон, у якому Оксана з мамою iхали в евакуацiю, сипалися з неба. Є в цьому щось символiчне, ой е…

Узявши папiроску двома пальцями, Коломiець ледь стиснув порожню гiльзу й покрутив, чекаючи на вогонь. Капiтан коробку не забирав, i Максим пригостився ще однiею, заклавши за вухо. Аж тодi Ярцев заховав куриво.

– Вийдемо. Здаеться, тут не можна димiти. Санiтарнi норми.

Сказавши так, капiтан гмикнув, сплюнув пiд ноги, старанно розтер носаком. Пiсля того кивнув, наказуючи в’язневi йти вперед. Рана ще болiла, Коломiець повернувся незграбно, поточився. Рiвновагу втримав, схопившись за нiкельоване бильце койки, та «казбечина» не втрималася за вухом, бо не щiльно вклав, – упала. Нахилившись i скривившись, бо надто рiзко, Максим пiдняв цигарку, сховав пiд худу подушку. Лиш потiм рушив на вихiд, устигнувши перехопити погляди iнших зекiв та зрозумiвши: цi думають, що його ведуть на розстрiл. І начальник оперчастини покладе жертву в госпiтальному дворику, розрядивши в нього наган.

За його попередником водилися подiбнi речi. Якось, п’яний у дим, увiрвався в операцiйну, де ленiнградському професоровi-хiмiку саме намагалися врятувати життя вiд наслiдкiв перитонiту, i вбив того пострiлом у голову. Нема чого, мовляв, лiкувати ворога народу, троцькiста, жидiвську морду, зрадника батькiвщини, коли фашисти напали й бомблять Мiнськ та Киiв.

Замiнили його не через той випадок. Два роки ще протримався. Щоразу, як завертали рапорт i не пускали на фронт, лютував, пакуючи полiтичних у БУР без видимого приводу, лупцюючи перед усiма на плацу до пiвсмертi чи розстрiлюючи. Оформляв потiм як спробу втечi, нiхто слова не мiг сказати.

Подумаеш, вороги народу.

Чого чекати вiд Ярцева, нiхто не знав. Капiтан прийшов, коли його попередник таки виходив по кабiнетах i прохання про вiдправку до дiючоi армii нарештi задовольнили. Спершу новий кум не проявив себе нiяк, напевне придивляючись до контингенту. Але щойно вiн переступив порiг госпiтальноi палати, Максим, знайомий зi звичаями в органах ранiше, нiж iз табiрними порядками, вiдчув небезпеку. Не знав, чому й звiдки тягне. Розв’язав для себе нескладне рiвняння: начальник оперативноi частини отак, запросто, засудженого за умисне вбивство колишнього працiвника мiлiцii не вiдвiдае. І козирноi цигарки не запропонуе при всiх. Нiчого не завадить викликати такого нiби до лiкаря, дочекатися в кабiнетi, хазяiна звiдти виставити й поговорити по душах, раз е така потреба.

Та Ярцев демонстративно виявляе особливе ставлення до Коломiйця.

Значить, його ситуацiя, без того непевна й хистка, може гойднутися в гiрший бiк.

Капiтан навряд чи не розумiе того.

Значить, робить так навмисне. Максимовi лишалося розгадати маневр, хоч знайдена вiдповiдь напевне нiчого не змiнить.

Ставши посеред двору, зовсiм не ховаючись вiд багатьох пар цiкавих очей, котрi стежили за ними крiзь прочиненi загратованi вiкна табiрноi лiкарнi, Ярцев витягнув запальничку. Пiдкинув на долонi, показав в’язневi:

– Трофейна, нiмецька. Товариш подарував. Бач, орел у нього, – на пласкому боцi справдi був викарбуваний хижий птах iз кривим дзьобом. – Були ще iхнi лiтери, тiльки дав тут, у зонi, одному майстровому, аби витравив. Бо ще самого за диверсанта приймуть, у нас же народ пильний.

– Для чого тодi носите? Викинути краще.

– Корисна рiч. Красива цяцька. І взагалi, вiд хорошоi людини дарунок, щирий.

Клацнувши й видобувши вогонь, капiтан прикурив сам, простягнув Коломiйцевi, запитав:

– На поправку?

– Так точно, громадянине начальник. Рана неглибока, затягуеться.

– Що не подiлив iз Зубовим?

– Зуб – бандит i вбивця. Я для нього лягавий, хоч одну баланду iмо.

– Ти теж, Коломiець, за вбивство. Гортав твою справу, прийшов познайомитись.

– Раз гортали, то знаете про рiзницю мiж мною та Зубовим i такими, як вiн. Кримiнальники ii теж бачать.

– За свого, значить, не вважають.

– І слава Богу.

– Вiруючий?

– Тобто?

– У Бога вiриш, питаю? Бородатого, бiлого, на небi.

– А… То примовка така. У народi кажуть.

– Ага, Коломiець. Ти тепер до народу ближче.

Далi не розумiючи, до чого капiтан веде, Максим вирiшив промовчати, зробив чергову затяжку. Нехай скаже сам.

– Чув, тебе до Зуба на зонi нiхто не чiпав. Чому?

– Хотiли. Ясно, тут колишнiй мiлiцiонер – рiдкiсний птах. Але перед законом усi рiвнi, я про тутешнi закони. У нас же мiлiцiонери окремо не сидять. Злодii, шахраi, сутенери, бариги, куркулi, професори, трактористи, учителi шкiльнi, хто з язиком не дружить, навiть кiлька артистiв зi Свердловська. Усi до купи, усi однаковi. Хiба строки рiзнi, ну й номери.

– Чув, на фронт просився?

– Коли тiльки почалося, по радiо товариш Молотов виступив. Завернули. Не можна.

– Правильно, – погодився Ярцев. – Аби ти на своему мiсцi прокрався, ну, конфiскував би вузлик iз краденими бабськими золотими штучками й заникав для своеi половини пару-трiйку – то одне. Десь можна й зрозумiти. Сам би не спокусився, тiльки ж баби – паскудний народ. Так i хочуть собi брошку чи там ланцюжок на шию. Або сережки у вуха, старовиннi. Як ще кiльця в носи не встромляють… – капiтан сплюнув коричневу вiд тютюну слину, знову розтер. – А, чорт iз ними. Розумiеш, про кого й про що, про яку, значить, категорiю. Словом, якби ти, колишнiй працiвник органiв, за щось таке сидiв, тебе б воювати взяли, уже змив би провину, ще й нових кубарiв додав [3 - До лiта 1943 квадратнi нашивки («кубики», «кубарi») на комiрах шинелей та гiмнастерок – знаки, за якими розрiзняли вiйськовi звання в Червонiй армii. Вiд другоi половини 1943 року замiненi погонами.]. Але ж ти товариша застрелив, Коломiець. Офiцера. Ще й старшого за себе, теж капiтана, до речi.

– Розiбралися.

– Розiбралися, – охоче погодився Ярцев. – Аби не так, влупили б iншу статтю й iнакший строк. І дуже пощастило тобi, що приревнував ти того капiтана до своеi жiнки до вiйни. Закони военного часу, убивство працiвника НКВС, знаеш, що за таке бувае.

– Кримiнальний кодекс я освоiв, громадянине капiтан.

– Характеристики на тебе непоганi. У Миргородi твоему тебе цiнували як досвiдченого працiвника. Хотiли взагалi вище переводити, у Полтаву. Бував я в Полтавi i в Миргородi був, ще до вiйни по путiвцi в санаторii нашому водичку пив. Дiвки там у вас гарнi, хохлушки вони всi справнi, цицькатi такi, – Ярцев показав на собi. – Ну, то таке. Начудив ти, кажу, Коломiець. Мiг би, як водиться в таких випадках, морду натовкти.

– Кому? Працiвниковi НКВС, який спить iз моею жiнкою?

– Жiнцi, – капiтан кинув недопалок на землю. – Чи розлучився б, так теж робиться. Слухай, може, так би вийшло, що вона б сама вiд тебе пiшла. А ти напився й застрелив хахаля. Капiтан Романенко Матвiй Гнатович, правильно?

Усе так.

Тридцятидворiчний Романенко Матвiй Гнатович став капiтаном та отримав посаду заступника начальника мiлiцii в Миргородi невдовзi пiсля того, як сам змайстрував справу проти вiдповiдального партiйного працiвника в Хоролi. Викрив заразом цiле кубло, особисто вибив зiзнання в заарештованого. Казали, старався цiлу нiч, без вiдпочинку, аж спiтнiв. Список ворогiв написав пiд диктовку зламаного партiйця, бо той не мiг тримати олiвця в перебитих пальцях. Ще й додав вiд себе кiлька прiзвищ.

Серед них – чоловiк Марусi, старшоi, рiдноi, единоi сестри Оксани Коломiець.

Максимовоi дружини.

…У Марусi було його прiзвище. Оксана теж пiсля одруження помiняла дiвоче. Коли зусиллями Романенка забрали чоловiка, вона стрималася, не побiгла по допомогу до сестри, не пiдключала Максима, аби не пiдводити родичiв пiд монастир. Чудово розумiла небезпеку. Тому передала Оксанi листа з оказiею, попросила знищити й тепер триматися вiд неi подалi. Сестри без того бачилися не часто, бо так складалися обставини – Оксана не могла лишити в Миргородi хвору матiр надовго, а сам Коломiець по вуха сидiв у мiлiцейськiй роботi. Хоч найстрашнiше, здавалося, минуло i тридцять сьомий рiк лишився позаду [4 - 1937 рiк – пiк довоенних сталiнських репресiй, на який припали полiтичнi чистки, замiни у вищому керiвництвi СРСР та на мiсцях, масовi розстрiли по всiй територii краiни. Пiсля цього, прийнято вважати, диктаторська влада на певний перiод незначною мiрою послабила тиск на людей. Навiть мали мiсце окремi звiльнення й визнання «перегинiв» та «помилок».], Маруся добре пам’ятала, як боялися тодi й дивом пережили небезпечнi часи. Тож iлюзiй не плекала. Не чекала, коли прийдуть по неi, аби в гiршому випадку посадити, звинувативши в пособництвi, у кращому – вислати з дитиною як членiв родини ворога народу за Урал чи в казахськi степи.

Завела доньку до тiтки. Попросила, аби та оформила опiку й переписала на свое прiзвище.

Повернулася додому.

Залiзла в зашморг.

Коли Матвiя Романенка перевели з Хорола в Миргород на пiдвищення, пiсля цих подiй не минуло й трьох мiсяцiв.

Вiн поняття не мав, не поцiкавився, що один iз його пiдлеглих – родич людей, котрих прирiк на смерть заради кiлькостi, щоб вислужитися перед керiвництвом, заробити потрiбну репутацiю. До того ж Романенко щиро вiрив у те, що все робиться на благо, i при ньому запеклi комунiсти, старшi чоловiки, котрим довелося повоювати в Громадянську, волiли старанно добирати слова й вважали за краще не розмовляти навiть на невиннi, побутовi теми. Чорт знае, як потрактуе почуте Матвiй Гнатович, молодий та раннiй, котрий нацiлився йти далеко й рости високо. У нього вийде, сумнiвiв не було жодних.

Ось чому нiхто не здивувався, коли перспективний молодий начальник почав активно залицятися до вродливоi дружини лейтенанта Коломiйця.

Усi довкола вiрили, що Романенко одного разу домiгся свого, а Оксана-зрадниця не надто заперечувала цього факту. Принаймнi поводилася так, нiби розлучення з чоловiком – справа вирiшена. Звичайно, капiтан нiчим не хвалився, зате Максим розпускав язика в тiсних компанiях – його все частiше бачили п’яним.

На Романенка дивилися скоса. Та, звiсно ж, нiхто не збирався перевiряти, чи правду каже Коломiець.

Не може чоловiк брехати про те, що жiнка зраджуе йому з iншим, до того ж поважним та небезпечним, з ким мудрi люди прагнуть тримати дистанцiю, подалi вiд грiха.

Максим iз Оксаною, змовляючись, саме на це й розраховували.

Їi батько воював у Петлюри. У двадцять першому його розстрiляли червонi, пiсля чого мама з обома доньками забралася геть iз Киева. На вокзалi в Харковi заявила – украли речi та документи. Тодi саме гуляв голод, подiбне траплялося, i жiнцi вдалося вiдновити паспорт, але вже на дiвоче прiзвище. Так вони замаскувалися вперше, а коли обидвi доньки знайшли чоловiкiв серед, як iм здавалося, надiйних радянських службовцiв – удруге. Старанно стирали небезпечне тепер минуле.

Оксанi пощастило – зустрiла людину схожоi долi, котра розумiла ii з пiвслова. Максим теж не афiшував походження. Його батько був старшиною, служив у полку отамана Троцького [5 - Троцький, Ігор Васильович (1890 – ?) – випускник Киiвського вiйськового училища, учасник Першоi свiтовоi вiйни, штабс-капiтан росiйськоi армii. У груднi 1917 року очолив 1-шу сотню повстанського загону iм. Яна Кармелюка вiйськ Центральноi Ради в Кам’янцi-Подiльському. У квiтнi 1918 року загiн, перейменований у курiнь, пiд командуванням Троцького був переведений до Харкова. З листопада того ж року курiнь був переформований у 2-й Запорiзький пiхотний полк i отримав завдання тримати фронт з боку Вовчанська. Не встоявши пiд натиском Червоноi армii, полк узимку 1919 року iз втратами почав вiдступати в напрямку Люботина. Згодом Ігор Троцький став полковником Армii УНР. Вiд 1922 року його доля невiдома.] i полiг узимку дев’ятнадцятого пiд Вовчанськом, коли хлопцевi лиш виповнилося сiм рокiв. Чесно кажучи, тодi вiн не розумiв до пуття, хто за що воюе й гине, – адже вiйна точилася скрiзь. Єдине, що запам’ятав, – материнський наказ: нiкому й нiде не признаватися, що тато бився з червоними. Забрали до вiйська, загинув десь на фронтi. Усе.

Згодом, уже працюючи в мiлiцii, Коломiець зрозумiв: якби мама не померла через три роки вiд голоду, а сам вiн не опинився на вулицi, хтозна, як могло б скластися його життя. Адже, остаточно розбивши вiдкритих класових ворогiв, червонi почали шукати прихованих, виявляючи iх серед родичiв полеглих у боях iз Червоною армiею. Коли його, голодного, брудного й завошивленого, разом iз такими ж безпритульними пiдiбрав у Полтавi на станцii мiлiцiонер, то записали зi слiв десятирiчного волоцюги: мама спухнула, татка на вiйнi вбили. Потiм сам захотiв пiсля дитячого будинку пiти служити в мiлiцiю. Дуже сподобався Максимовi той дядько-мiлiцiонер, з пишними вусами, стомлений та добрий.

Мабуть, вирiшив тодi, у новiй, радянськiй мiлiцii всi такi. Ще й вiрив – ось повертаеться мир i влада ставатиме кращою.

І тут мiж подружжям мали мiсце певнi розбiжностi.

Оксана погано пам’ятала тата, зате мама повною мiрою доклалася до того, аби пояснити обом донькам, за що й проти чого той воював. І також – хто, яка саме влада винна в його загибелi. Тому молода жiнка цiлком могла називати себе прихованим ворогом СРСР. Старша сестра показала приклад виживання: вийшла замiж за комунiста, партiйного працiвника з глибокоi провiнцii, фактично заховавшись за нього. Оксана вчинила так само, навiть думала – лiпше: ii прикривав мiлiцiонер, людина з системи НКВС.

Тодi, як сам Коломiець радянську владу цiлком сприймав, уважаючи те, що сталося з його батьком, збiгом несприятливих обставин. Страшний голод, який пройшовся й Полтавщиною, трохи змiнив погляди. Але загалом Максим схилявся до того, що Украiну вiддали на вiдкуп рiзнiй мерзотi. І Москва, де сидить верховний уряд, про це не знае – бо Москва не може знати про все. Рiзнi пристосуванцi забивають достойним людям при владi баки, влаштовують показуху, морочать голови.

Коломiець збирався навiть писати листа в Кремль, особисто товаришевi Сталiну, та Оксана вiдмовила. Нагадавши: тому, чий батько воював проти червоних, краще так не свiтитися. Скарга повернеться до того, на кого писана, до кляузника почнуть придивлятися. Мало, що з дитячого будинку. А де був до того? Хто батьки? Не народився ж хлопець на вулицi, вiдразу десятирiчним… Отож. Спливе неблагонадiйна бiографiя, i все, можна сушити сухарi.

З аргументами дружини Максим тодi погодився: знав, як працюе силова машина, не збирався за просто так сiдати в тюрму, ставши черговою розмiнною монетою в чиiхось апаратних iгрищах.

Коломiець, попри все, готовий був дати радянськiй владi шанс. Зрештою, вiн iй служив iз доброi волi, у щось таки вiрячи. Хоч намагався бути обережним у словах та вчинках. У нього виходило. Оксана натомiсть не лишала бiльшовикам жодних шансiв, уночi вони сперечалися в лiжку пошепки, але дискутували затято. Утiм, Максим любив Оксану й не збирався писати на дружину доноси. Хiба погодили: поки в краiнi так неспокiйно, поки нiхто не гарантуе особисту безпеку завтра, вiд дiтей утримаються. Обое молодi, йому майже тридцять, iй – двадцять п’ять.

Коли з Марусею сталася бiда, Коломiець змовився з дружиною звести рахунки з Матвiем Романенком, бо щиро вважав його виродком. Адже вiн своiми дiями налаштовуе людей проти влади, а в неi й так повно ворогiв. Звiсно, вона не iдеальна. Але такi ось романенки на мiсцях гальмують будь-який ii розвиток. Оксана тодi повелася правильно, приборкавши свiй гнiв спадковоi петлюрiвки й погоджуючись: кривдника треба покарати, прибрати зовсiм. За наклеп його нiхто не посадить найближчим часом, а горя вiн може накоiти ще багато.

У Коломiйцiв майже вийшла змова.

Майже – бо почалася вiйна.

Розiграли по нотах, виконуючи кожен наперед прописану за кiлька ночей роль. Колективнi застiлля для мiлiцii були звичним явищем, збиралися родинами, Матвiй Гнатович поки парубкував. Кiлька разiв пiд час таких зiбрань Оксана пускала Романенковi бiсики, загравала, намагаючись подавати все так, нiби робить це нишком. Звичайно, той вiдповiдав, як чинив би всякий нормальний дорослий мужчина, не пiдозрюючи гри. Сам Коломiець почав чим далi, тим частiше випивати з колегами окремо, усе вiдвертiше скаржачись на жiнку, яка крутить хвостом, наклавши оком на старшого за званням. Чоловiки заспокоювали, та нiчого порадити в таких випадках не могли.

Пiдготувавши належний грунт, Коломiйцi перейшли в наступ: Оксана поскаржилася Романенку, нiби чоловiк ii б’е, просила вплинути, тiльки йому довiряе. А Матвiй Гнатович охоче влаштував Максимовi прочухана. Хто там буде розбиратися – за що. Навiть коли розберуться… Ну, жiнка гуляе, чоловiк виховуе, коханцевi то не подобаеться, речi прикрi, та не новi.

Так тягнули пiвроку.

Поки лейтенант мiлiцii Максим Коломiець одного разу напiдпитку не взяв табельну зброю i не застрелив Матвiя Романенка в нього ж на квартирi.

Нiхто не припускав, що вбивця лише прополоскав рота самогонкою, аби тхнуло. Зате всi чудово розумiли причину: убивство з ревнощiв. Злочин, скоений у станi сильного душевного хвилювання. Причина – тяжка образа з боку загиблого, бо спати з чужою дружиною – це образа, i Оксана на слiдствi чесно зiзналася в iнтимному зв’язку з убитим. Кому стукне в голову, що жiнка здатна про свою подружню зраду свiдомо збрехати…

Оксана зiбрала речi й переiхала до мами в Миргород. Нiхто не дивувався ii намiрам розлучитися з Максимом. А Коломiйця вiдправили вiдбувати максимально належний термiн на Урал, заготовляти лiс. У таборi не гнобили, навпаки, поставили колишнього мiлiцiонера нарядником на лiсопилку. І едине, на що варто було зважати, – не повертатися зайвий раз спиною до кримiнальних злочинцiв. Максим мав усi шанси вийти достроково за зразкову поведiнку. Принаймнi так вони планували. Оксана ж потiм готувалася за якийсь час знову зiйтися з чоловiком, для глядачiв i просто цiкавих – кинутися в ноги, покаятися, а той великодушно пробачить.

Та вiйна, як уже говорилося, перекреслила все.

Позбавила Коломiйця змоги звiльнитися ранiше. Зробила вдiвцем.

І тепер лишалося плисти за течiею…

– Чого замовк?

– Так точно, громадянине капiтан, – стрепенувся Максим, справдi поринувши в спогади на довше, нiж того вимагала ситуацiя.

– Бач, по-вiйськовому вiдповiдаеш. Нiби рапортуеш, – Ярцев знову сплюнув, сказав без жодного переходу: – Отак бувае, залiтае наш брат через слабких на передок баб. Знаю я кiлька таких випадкiв. Особливо про одного свого друга, разом були на курсах… А, то таке, – вiдмахнувся, зиркнув на загратованi вiкна. – Коротше, Коломiець, давай дружить. Мiй попередник тебе нiяк не використовував. Я буду. Ти единий нормальний серед цього зоопарку. Ну, е ще парочка людей, не дарма справи погортав… І щоб ти розумiв, чому я прийшов сюди, а не викликав до себе. Крутиться таке отут, признайся.

Капiтан запросто тицьнув указiвним пальцем Максимовi в лоба. Той вирiшив промовчати, ще не розкусивши нового начальника оперчастини. Хоч така зацiкавленiсть його персоною Коломiйця, людину з досвiдом, дещо насторожила й напружила. Копати почне, ну, а як не в той бiк.

– Пояснюю, – Ярцев послинив пальця, витер об галiфе. – Зараз тебе Зубов пiдрiзав, бо блатнi зовсiм страх загубили. Як побачать, що кум триндить iз тобою, не ховаючись, стерегтимуться. Тебе тепер почнуть обходити десятою дорогою.

– Ви погано знаете блатних, – вирвалося в Максима. – Їх узагалi мало що й коли зупиняе. Мою безпеку в бараку гарантувати ви не зможете.

– А перевести на особливий режим – можу, Коломiець. Вiйна, бандитизм по областi, сам же бачиш по контингенту. На фронтi теж не ясно, як воно все складеться. Коротше, нема в краiнi нiчого стабiльного. Тож своi мають триматися разом.

– Ми – своi?

– Ти – зек. А я – ще не вирiшив. Вважай, даю тобi аванс. І раджу триматися мене, Коломiець. Бо справдi, гляди, безпеку нiхто не гарантуватиме.

Сказавши так, капiтан Ярцев поправив портупею, розвернувся й пiшов геть, усiм своiм виглядом демонструючи: заклопотаний, справ навалом.

Нiчого, подумав Максим. Напевне, це не остання така в них розмова. Чогось хоче опер, чогось домагаеться, на щось розраховуе. Нехай. Кому-кому, а в’язневi спiшити точно нема куди. Усе з’ясуеться, i рiшення доведеться приймати по ситуацii.

Знизавши плечима й легенько тримаючись рукою за поранене мiсце, яке ще болiло, Коломiець повернувся назад у санiтарну частину.

Найперше зазирнув пiд подушку.

Цигарки не було.

Сусiди-кримiнальники дивилися кожен у свiй бiк.




2

Район Здолбунова, село Гнiздяни


Вiддiл побачили на сiльськiй околицi перед полуднем.

Бiйцi вийшли з лiсу, не ховаючись. Двое в авангардi. Трохи далi – пiдвода, на нiй розмiстилася основна частина. Ще пара автоматникiв рухалася у хвостi, звично прикриваючи тил. Удова Ксеня Савчучка, як ii звали в селi, саме поралася на обiйстi й випросталася, дивлячись на прибулих з-пiд долонi. Вона чекала на iхню появу ранiше.

Напередоднi, глупоi ночi, жiнку розбудив стукiт у вiкно, спершу легенький, та майже вiдразу – сильнiший, наполегливiший. Схопилася миттю, глянувши на малих. Двiйко дiток, десятирiчний Славко та восьмирiчна Галя, сопiли на одному лiжку в сусiднiй кiмнатi. Але могли прокинутися вiд найменшого шереху, бо вiйна вже кiлька рокiв як позбавила людей можливостi спати спокiйно.

Дiти взагалi стали бiльш чутливими. Дякувати Боговi, ii синок iз донечкою не бачили, як нiмцi повiсили на сiльському майданi двох лiсових хлопцiв. Ксеня змогла заховати iх у льосi, аби не йшли разом iз нею дивитися на страту за наказом пузатого унтершарфюрера.

Сталося це ранньою весною.

До того часу вони з’являлися в селi не часто. Уперше навiдалися влiтку, щойно витiснили совiтiв iз Волинi. Комунiстiв по тутешнiх селах пiсля майже двох рокiв бiльшовицькоi влади не любили. Тож Ксеня була серед тих, хто зустрiчав нiмцiв-визволителiв хлiбом та сiллю на вишитих рушниках. Благо в Гнiздянах був свiй млин, мiсцевi пухкi короваi славилися в окрузi. Добре пам’ятала високого худого офiцера, котрий приймав гостину, картинно знявши при цьому кашкета й передавши верткому ад’ютантовi. Вiдламавши кутик, умочив у сiль, зжував, демонстративно поцiлував спершу хлiбину, потiм – дiвчину, яка ii тримала.

Далi на сiльському майданi пройшов мiтинг, де офiцер через перекладача пояснив: вiн представляе здолбунiвську комендатуру. І тепер у селi буде своя влада, з мiсцевих. Люди навiть знали хто. Іван Бунчук, шкiльний учитель, який вийшов iз пiдпiлля. Переховувався через загрозу арешту за антирадянську пропаганду.

На нелегальне становище перейшов два роки тому. Мусив, бо на нього донiс мiсцевий п’яничка, якого совiти поставили свого часу в Гнiздянах головою сiльради. Був неписьменним, але полiтично пiдкутим, на диво складно калатав язиком перед людьми, розповiдаючи про переваги комунiстiв над польськими панами. Тож, отримавши високу посаду за заслуги та благонадiйнiсть, попросився до Бунчука на науку. Потiм, коли насобачився читати по складах i виписувати короткi речення, нашкрябав кляузу й послав у район. Мовляв, учитель – прихований ворог Радянськоi влади, пропагуе самостiйнiсть Украiни й узагалi пiдтримуе тiсний зв’язок iз нацiоналiстичними бандами ще за Польщi.

Куди втiк голова, нiхто не знав. Зник на третiй день пiсля того, як радiо оголосило про вiйну. І весь цей час, доки Бунчук не повернувся з нiмцями, село жило без начальства, не надто вiд того потерпаючи. Коли ж тi пiшли, а вчитель лишився старостою, життя в Гнiздянах теж особливо не змiнилося. Владу вважали своею, включно з мiсцевими чоловiками, котрi записалися в допомiжну полiцiю. Незабаром почали регулярно надходити украiнськi газети з Рiвного. І без малого рiк люди не мали й не знали горя, задоволенi з того, що живуть за власними законами, виконуючи розпорядження тих, кому вiрять i кого знають.

Та згодом нiмцi почали втручатися дедалi частiше.

Спершу рiзко збiльшилися норми армiйських поставок. Потiм на роботи в Нiмеччину почали вербувати, а то й просто гребти молодих дiвчат i хлопцiв. Староста Бунчук особисто втручався, iздив до Здолбунова iз кимось сваритися, навiть пробував дiйти до Рiвного, де сидiло найвище нiмецьке керiвництво. Результатом стало ще бiльше озлоблення, i тодi в окрузi почали створюватися загони самооборони. Полiцаi не втручалися, демонстративно iгнорували iх. Адже звичними були обставини, коли батько носив полiцейську пов’язку, а син сидiв у лiсовому куренi.

Нарештi нiмцям урвався терпець. На початку цiеi зими, незабаром пiсля Водохреща, Бунчук поiхав до Здолбунова й не повернувся. За якийсь час лiсовi хлопцi принесли страшну звiстку: старосту забрали в гестапо. Пiдстава – пiдтримка повстанцiв, котрi отаборилися в лiсах i вже кiлька разiв зривали поставки, пiдриваючи колii та розвантажуючи продуктовi ешелони. Пiд час черговоi сутички бiйцi не змогли забрати всiх загиблих, iх пред’явили для опiзнання, i в одного знайшли перепустку, пiдписану Бунчуком. Хлопець, зовсiм молодий, сiмнадцяти не мав, виявився родом iз Гнiздян, утiк, аби не забрали на роботи. Зв’язок простежувався чiтко, i село вирiшили обезголовити.

За два днi його понiвечене тортурами тiло разом iз чотирма iншими в’язнями показово повiсили в центрi Здолбунова. Крiм Бунчука, лише двое мали стосунок до лiсового вiйська. Іншi працювали на радянське пiдпiлля, один iз них виявився поляком, i це збентежило селян. Адже роками украiнцi з поляками не могли помиритися, i анi радянськi комунiсти, анi нiмецька влада не змусили iх забути давнi образи й стати по один бiк барикад. Чи бодай тримати нейтралiтет. А тут виявляеться, що для нiмцiв усi навколо або слуги, або вороги. Нiхто в Гнiздянах не мiг припустити, що колишнiй сiльський вчитель, якого за Польщi ледь не посадила дефензива i чийого далекого родича застрелив до вiйни польський офiцер, сидiв в однiй камерi, а потiм висiв на однiй шибеницi з поляком.

Коли обговорювали новину, двадцятирiчний полiцай, теж iз мiсцевих, бовкнув: мовляв, вiднинi напевне всi гуртуватимуться за принципом, що ворог нашого ворога стае нашим другом. Старшi затюкали нерозумного – ич, нахапався, начитався невiдомо якоi агiтацii. Нiколи не воюватимуть украiнцi плiч-о-плiч iз поляками, союзниками тут вони бути не можуть. Тим бiльше, забрали його в гестапо, бо спiвпрацював iз бiльшовиками. Значить, вони об’едналися й нiчого доброго вiд такоi злуки чекати не варто. Висновок зробили швидко, один iз лiсових командирiв допомiг – не всякий, хто воюе проти нiмцiв, вiдразу стае союзником. Нема в цiй вiйнi побратимiв, окрiм тих, котрi самi зголосяться й стануть пiд рушницю.

Карателi не забарилися. Хоча селяни до останнього вiрили – нiмцi в Гнiздяни не прийдуть, просто призначать нового станового, як було ранiше. Вони взагалi намагалися не потикатися далеко за межi мiст, особливо боячись Чорного лiсу, упритул до якого розкинулося село. Але, мабуть, нiмецька влада вирiшила виступити показово – забагато дозволяе собi мiсцеве населення останнiм часом.

Товстий унтер приiхав разом iз карателями. Звелiв через перекладачку, польку, у нiмецькiй формi, з комендатури курва, не iнакше, гнати до центру села всiх. Навiть, сказав, котiв iз собаками. Говорячи, постiйно поправляв окуляри й витирав картатою хусткою голений загривок. Катами стали двое шуцманiв. Вибили колоди з-пiд нiг приречених, коли пузань стрельнув у повiтря, i не всi жiнки, котрi були з дiтьми, устигли вiдвернути iхнi лиця вiд страшного видовища. Щоправда, Ксеня помiтила – тлумачка теж не схотiла дивитися, повернула голову до натовпу, так, нiби ii зацiкавили люди. Це нiяк не вплинуло на вдову: до молодоi, з вигляду не старше тридцяти, польськоi жiнки вiдразу перейнялася лютою ненавистю. Бач, шмата нiмецька, очi верне. Не хотiла б iхати сюди, так знайшла б спосiб. Напевне, коханець е, та й не один, краля справна. Могла щось придумати, когось попросити замiнити ii, хворобу яку вигадала…

Та потiм Ксенинi малi почули про страту вiд тих, хто ii бачив. Налякалися так, що самi полiзли в льох, просидiвши там до вечора й навiть лаштуючись там спати. Коли мама все ж умовила малих вибратися звiдти, переконавши – нiчого лихого з ними не станеться, вона не допустить i захистить, кiлька ночей по тому Галя прокидалася й плакала, будячи Славка, i тодi матерi доводилося мостити обох коло себе.

Але нинi нiчнi гостi iх, на щастя, не побудили.

Не вiдчиняти Савчучка не могла. Запитала лиш хто. Хоча якщо навiдалися червонi, котрi почали вiднедавна таборитися в тутешнiх лiсах, усе одно доведеться пускати. Проте з-за дверей заговорили украiнською. Сказали – з групи Холодного, а про цього командира в цих краях чули. Його псевдо стояло пiд листiвками й вiдозвами, якi час вiд часу поширювалися серед мiсцевих мешканцiв, розповiдали про звiрства нiмцiв, пiзнiше – совiцьких диверсантiв. Та закликали опиратися й пiдтримувати украiнських повстанцiв.

Тож удова Савчучка пустила двох чоловiкiв.

Обом трохи за двадцять, неголенi. В одного – щiточка рудих вусiв, на ньому трофейний нiмецький френч зi споротими вiдзнаками й така сама пiлотка. Інший, судячи с поведiнки – старший у тандемi, носив сiрий пiджак, смугасту довоенну сорочку, застiбнуту пiд горло, штани заправив в офiцерськi чоботи, картуза зняв, щойно ступив через порiг. В обох були радянськi дисковi автомати, i зброю не опускали. Попросили напитися води, пригостилися хлiбом, кожному перепало по тоненькому шматковi сала. Довго не затрималися, лиш дiзналися, чи е нiмцi в селi, i зосталися помiтно задоволеними, почувши:

– З того часу, як нашi хлопцi поруч, нiхто чужий носа не пхае. Люди вже чекають, заки наша влада прийде остаточно.

Нiчнi гостi пообiцяли – недовго чекати, бо нiмцi бояться заходити далеко в лiси, звiдти не вийдеш живим. Червоних партизанiв теж сюди нiхто не пустить, iз ними вже ведуться переговори. Старший, котрий назвався Лавром, навiть трошки розговорився й пояснив цiкавiй до подiбних вiстей Ксенi: бiльшовики домовляються з партизанами про нейтралiтет. Водночас польськi пляцуфки [6 - Польськi загони самооборони, створювалися переважно в польських селах на Волинi. Крiм того, iснували пiдроздiли польськоi допомiжноi полiцii, аналогiчнi украiнським. До 1943 року формально спiвпрацювали з нiмецькою окупацiйною владою. Згодом як украiнськi, так i польськi парамiлiтарнi структури поповнили, вiдповiдно, вiйськовi пiдроздiли Украiнськоi повстанськоi армii та Армii крайовоi.] схиляються до союзу з червоними, бо полякам вигiдне ослаблення украiнцiв.

І тут, сказав Лавро, може вийти цiкава iсторiя: совiцьким партизанам потрiбен хай тимчасовий, але мир iз бульбiвцями. Дожувавши кусень i запивши свiжою водою, продовжив: червонi почали тиснути на Гiтлера i iм важливо для закрiплення власноi перемоги мати прикритий тил. Заходять сюди з шепетiвських лiсiв, а також iз боку Бiлорусii. Повстанцi ж намагаються блокувати совiтiв у лiсах, водночас не припиняючи воювати з поляками. Тому, як польськi союзники, червонi, зi слiв Лавра, готовi до переговорiв, аби стримати обидвi ворогуючi сторони вiд взаемного знищення.

Проста сiльська жiнка, удова Савчучка не дуже-то й прагнула вникати в полiтику аж так глибоко. Їй наразi було досить, що пiд кiнець свого дещо плутаного й не завжди зрозумiлого iй пояснення Лавро сказав: росiйських партизанiв боятися не треба. Так, мають тут власнi iнтереси, але на те й вiйна. Ось тiльки далеко iх нiхто пускати не збираеться. Та й не годують iх люди по довколишнiх селах – правильно роблять. Силою взяти не насмiляться. Знають, паскуди, що вiдразу настане розплата.

Та й Ксеня Савчучка сама не слiпа й глуха. Чула, як два тижнi тому нашi оточили й накрили совiцьку партизанську базу в лiсi, бо перед тим вони пограбували село в сусiдньому районi, ще й поранивши дiда, котрий наважився опиратися свавiллю. Про це написали в листiвцi за пiдписом командира Холодного, запевнивши громадян – так буде з кожним, хто почне грабувати людей на чужiй землi.

Прощаючись, Лавро попередив: завтра iхнiй вiддiл прийде в Гнiздяни. Вони – забезпеченцi, збирають продукти для потреб повстанського вiйська. Навiть мають спецiальний документ за пiдписом Холодного. Власне, за цим i прийшли – нагадати, що годувати краще свое вiйсько, аби чуже не прийшло. До неi ж постукали задля розвiдки, дiзнатися обстановку.

Ну, i пояснити: червоних партизанiв поки можна не боятися.

Помахавши на прощання, обое розчинилися в червневiй ночi.

А Ксеня потiм довго крутилася, не могла заснути, все думала: як то воно вийде, невже ж удасться втримати украiнську владу, уберегти вiд чужих – полякiв, нiмцiв, росiян, усе одно.

Їi чоловiка, Миколу Савчука на псевдо Осика, убили цiеi зими. Вiн прийшов iз лiсу до Ковеля на зв’язок iз мiсцевим пiдпiллям, наскочив на засiдку польськоi полiцii й у короткiй сутичцi не дався живим. Удовi Савчучцi дуже хотiлося, аби чоловiкова загибель була не даремною. Ще й поклялася особисто помститися полякам, хай лиш випаде нагода, заховала в хатi револьвер i вiрила – рука не здригнеться, була б нагода, ляха здибати…

Ксеня пiдозрювала: нiчнi гостi знали, до кого безпечно постукати в хату. Хоча останнiм часом у Гнiздянах та кiлькох найближчих селах людям стало вiдносно спокiйнiше, боятися, що викриють зв’язок iз партизанами, уже не треба. Мiсцевiсть брала пiд контроль Украiнська повстанська армiя.

Ще до появи карального загону та навiть до загибелi старости сiльськi полiцаi не вiдчували себе чимось зобов’язаними нiмецькiй владi, по сутi, пiдтримуючи старосту й мiсцеву, свою адмiнiстрацiю. Потiм дезертирство, яке ранiше мало мiсце, та не було масовим, стало звичним, повальним явищем. Дiйшло до того, що в Гнiздянах та iнших довколишнiх селах керували лише цивiльнi. А повстанцi, перебравшись iз початком весни до лiсу, на партизанку, контролювали територiю й створювали довкола таку обстановку, що нiхто чужий сам не ризикував поткнути сюди носа.



Як i бiльшiсть жiнок, удова Савчучка прала, шила й перешивала одяг воякам, за потреби брала кiлькох чоловiкiв на постiй, готувала iсти. Млин далi справно працював, а в сусiдньому селi димiв невеличкий спиртовий заводик: чистий спирт ходив в обiгу краще за нiмецькi окупацiйнi марки, на якi повстанська армiя ставила спецiальнi штампи, «друкуючи» в такий спосiб власнi грошi. На нього мiняли практично все. За чутками, удалося роздобути великий запас мiн у червоних партизанiв. Словом, села завжди були готовi допомагати лiсам, варто лиш попередити й iти до станового, той розпорядиться.

Побачивши серед прибулих знайоме обличчя, Ксеня помахала Лавровi. Той на ходу вiддав честь, поправив автомат, бiльше не вiдволiкався. Невеличкий загiн проминув ii обiйстя, завернув i зник з очей. Вона мимоволi полiчила чоловiкiв, нарахувала сiмох, разом iз тими, хто на застеленому соломою возi. Потiм озирнулася на дiтей, котрi бавилися з котом пiд вишнею з достиглими ягодами. Розстелила малим брезент на травi й мала собi на якийсь час святий спокiй. Тодi наморщила лоба, згадуючи, вiд чого вiдволiкла поява воякiв. Згадала – збиралася йти до курей.

Навiть дiйшла до курника, перетнувши двiр.

І завмерла, зловивши обережний рух вiдразу кiлькох людей.

А наступноi митi через тин у двiр перелiз чорноволосий та чорновусий чоловiк, зовнi подiбний до тих, хто ось недавно пройшов вулицею повз ii хату. Темно-зелений френч нiмецького зразка, галiфе, солдатський ремiнь iз вибитим на латуннiй блясi тризубом, кашкет iз гострим верхом, схожий на добре знайому мiсцевим жителям польську конфедератку. Смикнувши правим плечем, скинув пас автомата, перехопив рукою, метнув стрiмкий погляд на жiнку, запитав неголосно:

– Сама?

– Дiти… – Ксеня розгублено кивнула в бiк саду.

– Бiльше нiкого?

– Удова я.

– То й що? – i, видно, не бажаючи займати час пустими розмовами, наказав: – Бери дiтей, веди в хату. Зачиняйтесь, сидiть там. Ще краще – лiзьте в пивницю. Хутко.

Далi нiчого не розумiючи, Ксеня гукнула малих, i тi послухали миттю: навченi военним часом, пiдхопилися, побiгли до матерi. Славко в останнiй момент прихопив кота, той не зрозумiв, куди тягнуть, занявкав, вислизнув iз рук, прожогом чкурнув у кущi, розганяючи на шляху курей.

Чорновусому не сподобався зчинений простими, здавалося б, дiями гармидер, та нiчого не сказав. Перейшовши двiр, уже не озираючись, прочинив хвiртку, обережно визирнув назовнi, тримаючи зброю напереваги. А потiм ступив уперед, рушив туди, куди перед тим проiхали забезпеченцi вiд Холодного.

До сiльського центру.

Галя захникала, засмучена котовою втечею. Вiдваживши дитинi легенького, не болiсного, швидше – виховного потиличника, Ксеня загнала доньку до хати за вже зниклим усерединi братом. Ставши на порiг, завмерла, наморщила чоло. Тодi звелiла, крикнувши всередину:

– Славку, гляди сестру, лiзьте в льох двое, сидiте тихо! – i щiльно зачинила дверi, лишившись у дворi.

Усе, що вiдбувалося, жiнцi зовсiм не подобалося.

Та ховатися не збиралася, поки не розбереться що до чого.

Не встигла наблизитися до хвiртки, як здалеку, вiд центру Гнiздян, розiрвала тишу автоматна черга. Перша була довгою. Потiм захлинулася, i майже вiдразу вiдгукнулися iншi, коротшi. Звучали так, нiби перегавкувалися мiж собою сiльськi собаки, розбудженi серед ночi котримось одним. Ксеня про всяк випадок вiдiйшла, присiла пiд великим бузковим кущем. Стрiлянина не наближалася, але й не вщухала. Навпаки, поряснiшала, немов у Гнiздянах раптом почалася справжня вiйна.

Потроху заспокоiвшись та зрозумiвши – зараз тут влада своя, а отже, навряд чи iй та iншим селянам загрожуе щось серйозне й скоро наведуть порядок, що б там не сталося, удова Савчучка випросталася. Поправила легку хустку, яка збилася на потилицю, почала слухати пострiли уважнiше. Дуже скоро зрозумiла: вони ляскають нiби з рiзних бокiв, при тому не наближаючись. Бiй – а в Гнiздянах, поза сумнiвом, iз якоiсь причини спалахнув раптом неочiкуваний бiй – вiвся десь в окремому мiсцi. Одна група оточила iншу й тепер не дае прорватися. Чим далi, тим бiльше переконувалася Ксеня у своiй правотi: довгi черги звучали вiдчайдушними криками, короткi у вiдповiдь нагадували поведiнку спокiйних, упевнених у собi людей.

Довго це не тривало. Заглухло так само несподiвано, як почалося. Коли за наступних десять хвилин перестрiлка не вiдновилася, жiнка, озирнувшись на хату й переконавши себе – дiти не вийдуть, поки мама не дозволить, поспiшила туди, звiдки стрiляли. Страху вже не було, уперед вела цiкавiсть.

По дорозi бачила iнших, хтось лишився у дворi, хтось так само виходив. Переважно жiнки, молодi й старшi. Тривожно запитували одна одну, що там, вiдповiдей не було, тож надiялися зараз побачити ii на власнi очi. Уже наближаючись до центру, жiнки враз зупинилися – спереду рвонула граната, вiдразу друга, далi огризнулася довга автоматна черга, i аж тепер запанувала звична тиша, яку порушив гучний заклик:

– Виходьте! Можна! Ходiте всi сюди!

Дiставшись нарештi до невеличкого сiльського майдану, який вiнчала будiвля управи з не знати ким i коли вивiшеним украiнським прапором, Ксеня побачила там близько пiвсотнi мiсцевих. На майданi схрещувалися всi головнi гнiздянськi вулицi, i люди далi стiкалися з них живими струмочками – старi, жiнки, навiть старшi дiти.

На ганку управи стояв староста Петро Бiляк. Вiн до вiйни був старшим на млинi, а тепер, зовсiм недавно, пiд кiнець квiтня, повстанцi поставили його керувати селом.

Саме тодi мiсцеве начальство остаточно перестало маскуватися й або втекло, звiльнивши мiсце, або лишилося, повикидавши нiмецькi печатки та помiнявши символiку. Лiс якраз почав активнiше огризатися, а нiмцi, зламавши пiсля кiлькох спроб зуби в лiсових сутичках, припинила спроби вiдновити владу, зосередившись на утриманнi мiст i залiзничних станцiй.

Староста саме говорив iз вояком в одностроi та нiмецьких офiцерських чоботях. Свiй автомат, трофейний МП [7 - МП (нiм. Maschinenpistole) – пiстолет-кулемет нiмецькоi фiрми «Erfurter Maschinenfabrik», розроблений конструктором Генрихом Фольмером. Мав рiзнi модифiкацii, стояв на озброеннi вермахту.], вiн повiсив на шию. Чоловiки не зважали на iнших, котрi саме стягували в центр майдану вбитих, викладаючи бiля баченого вже Ксенею воза.

Трупiв було чотири.

Решта шестеро, серед яких уже знайомий iй Лавро, роззброенi й простоволосi, стояли поруч iз пiднятими руками пiд дулами iнших воякiв. Жiнку знову збило, що супротивники носили однаковий одяг, i за iнших обставин точно не розрiзнити, хто з них е хто. Але зрозумiла обман й проштовхалася ближче до переднього краю, аби розгледiти всiх краще.

Тим часом вояк в одностроi, потиснувши старостi руку, розвернувся. Пружними кроками перетнув площу, здiймаючи суху пилюку. Скочив на пiдводу, мов на трибуну, аби зiбрання краще бачило й чуло його. Тепер Ксеня теж могла розгледiти. Не дуже високий, зрiст навiть трохи нижчий вiд середнього. Визначила вiдразу, бо цей був приблизно одного зросту з ii загиблим чоловiком. То едине, чим вони подiбнi. Цей – русявий, пасмо спадало на лоба, вiдкидав машинальним жестом. Нiс бульбочкою, вiд чого виглядав трохи несерйозно. Та перше враження зникло, щойно глянув на Савчучку спiдлоба, нiби вiдчув – жiнка свердлить його очима. Погляд виявився гострим, пронизливим, колючим, мовляв, знаю я тебе й бачу наскрiзь. Коли заговорив, спокiйно, рiвно, ледь хрипкувато, силу вiдчула не лише Ксеня – усi, хто зiбрався.

– Слухайте уважно. Я – Хмара, хорунжий Украiнськоi повстанчоi армii. Командир окремоi чоти вiддiлу особливого призначення з куреня «Сокiл». Виконую завдання курiнного. Знають його в цих краях по псевдо Холодний. Цi люди, – показав згори вниз на своiх полонених, – котрi прийшли до вашого станового по харчi нiбито вiд «Сокола», – насправдi совiцькi партизани. Вони вдерлися в нашi лiси. І перебираються в украiнцiв. Хiба не вони товкли вам, що большевицьких партизанiв не треба боятися, бо вони наче нашi союзники нинi?

Люди недружно загули, пiдтверджуючи його правоту. Ксеня й собi гукнула, лиха через те, що дозволила отак легко себе обдурити.

– Ви спитаете, нащо вони то роблять? – Хмара прокашлявся, витримав невелику паузу, обводячи зiбрання пильним поглядом, знову на мить затримавши його на Ксенi – чи iй здалося, – i повiв далi: – Большевицькi озброенi диверсанти прийшли сюди, у нашi краi, на нашу мiсцевiсть, аби закрiпитися. Ви знаете, сталiнська Червона армiя взялася гнати Гiтлера назад. Тут довго були поляки, якi наш народ поневолили. І справдi, нашi люди ждали Сталiна як визволителя. Але прийшли сюди тi комунiсти, придушили наш нарiд гiрше навiть за клятих ляхiв. Тому люд сподiвався помочi й визволення вiд Гiтлера. Сталося не так, зараз нас поневолили й нищать нiмаки. Нарештi вкраiнцi перестали шукати пiдтримки, самi взялися за зброю. Гуртуемося й даемо опiр усякому окупантовi на своiй землi. Тож не можемо допустити, хоби [8 - Щоби, аби (тут i далi – мiсцевий дiалект).] большевики знову сюди повернулися. Правду кажу чи нi?

– Правду! – сказав староста Бiляк, i Ксеня, пiдтвердивши це, влилася в дружний хор.

– Нашi люде тямлять се без спецiальноi агiтацii, – повiв Хмара далi. – Та й схiдняки не такi вже й причумленi. З нами, у повстанчiй армii, уже воюють тi, кого роками дурила комунiя: так обiцяла лiпше життя. Що воно таке – чужа влада, за сей час усi украiнцi, де би вони не жили, таки встигли нас собi пiзнати. І за Польщi, i за Москви, тепер – за Гiтлера на цих землях кожний раз кров проливали. Зараз, поки великi вiйська воюють мiж собою, ми з вами маемо добру нагоду iзсередини тут по всiх бити. Й обидвi ворожi армii, як можемо, – послаблювати. Тож анi нiмцi, анi совiти в наших селах не мають нiякоi пiдтримки. А в наших лiсах так само iм нема нi спокою, нi безпеки. Але, – вiн знову вказав рукою на полонених, – вони все одно вперто лiзуть сюди, хоби знову витiснити нас зi свеi землi. І нi один не хоче нiяк вiдступитися. Та знаете, у чому iхня бiда? – голос Хмари раптом невловимо змiнився, зазвучавши iнакше, зовсiм просто, так, нiби не промовляв iз воза, а розмовляв довiрливо з рiдними за столом. – Вони хочуть iсти. Москалi – голоднi, розумiете? Хто iх годуватиме? Наша украiнська партизанка контролюе нiмецькi продовольчi шляхи, i те, що грабуе озброений окупант, вона вертае назад, нашим людям. Москалi ж не просто голоднi. Вони тут, на нашiй територii, усi чужi. Не знають мiсцевостi, погано орiентуються, утрапляють у засiдки. Тож мусять отак, видаючи себе за повстанцiв, ходити по селах i брати харчi.

– Я повiрив, – уставив Бiляк. – Тут же, серед них, такi самi украiнцi, тiльки звiдти, зi Сходу. І все одно трохи не так говорять. Дурити недовго доводиться.

– Саме ця група ранiше тут недалеко, у Потрухи, навiдалася, – пояснив Хмара. – Звiдти й сигнал надiйшов. Наша летюча боiвка до уваги взяла, i ось тепер перевертнi по заслугах отримають.

– Прямо тут? – вирвалося в Ксенi.

– Чого це – тут? – щиро здивувався Хмара. – Хто опирався, пiдняв зброю, того вже нема. Іншi зробили правильно, коли здалися самi. Усе ж украiнцi, хай схiднi, Сталiним та комунiстами обдуренi. Вони теж iз нами пiдуть. Як iз ними бути, то вже курiнний Холодний вирiшуватиме. Захочуть на наш бiк стати i разом за свободу воювати, ласкаво просимо, як то кажуть. Не захочуть, почнуть грати вар’ятiв… Не менi вам пояснювати, люди. Тож пильними будьте. Нi шматка хлiба, нi кухля води вороговi, прихованому та явному. Пам’ятайте: повстанча армiя вас не лишить. Слава Украiнi!

Скiнчивши, Хмара зiстрибнув на землю, жестом звелiв мостити полонених. Вояки заходилися скручувати iм руки за спинами й зав’язувати очi. Тi корилися мовчки й виглядали пригнiченими. Той, хто ранiше називав себе Лавром, узагалi зробив вигляд, що не знае Ксенi, демонстративно вiдвертаючи голову, хоч явно визначив знайому серед iнших. Удова, котра хотiла вертатися до дiтей, по дорозi ще збираючись трохи поплiткувати, не стрималася. Вiдсторонивши одну з сусiдок, ступила до полоненого, кинула вояковi, котрий вовтузився з ним:

– Чекайте.

Тодi, коротко замахнувшись, ляснула Лавра по щоцi.

Раз.

Другий.

Третiй ляпас зупинив сам Хмара. Перехопив руку за кисть, легенько здавив, мовив спокiйно:

– З нього досить.

– Вiн обдурив. Свiй, а обдурив.

– Доста, кажу, – ледь пiднiс голос хорунжий. – Лiпше, як далi будете пильнiшими.




3

Здолбунiв, генеральний округ Волинь-Подiлля [9 - Пiд такою назвою мiсцевiсть значилася в адмiнiстративному подiлi райхскомiсарiату Украiна (1941–1944 рр.).]


Dziki czlowiek.

Польською це означае «дикий чоловiк» або ж «дикун», i Ванда не могла називати цього прикрого наполегливого нiмецького капiтана iнакше. Офiцер зовнi не нагадував дикуна. Навпаки, дбав про себе й не виглядав надто грубим. Швидше, вiд народження роздався в кiстках i нагадував збоку ведмедя. Проте поводив себе, наче свиня. Особливо коли випадала нагода лишитися з перекладачкою сам на сам.

Звали капiтана Франц Хольман, вiйськовий мундир одягнув торiк, а в райхскомiсарiатi Украiна опинився цiею весною. До того часу працював у Варшавi, куди його направили як пропагандиста. У мирний час Хольман був заступником редактора партiйноi газети в Дрезденi, потрапив пiд мобiлiзацiю i якийсь час редагував агiтацiйнi брошури в Польщi. Коли вiдряджали, дозволили взяти з собою родину – дружину Юту й двох доньок-двiйнят. Вiйськова посада передбачала офiцерське звання, до роботи вiн ставився ретельно, тож, вiдповiдно, почав зростати по службi.

Пiсля поразки пiд Сталiнградом виникла нагальна потреба пiдсилювати пропаганду й агiтацiю серед украiнцiв. Ванда Мостовська служила в здолбунiвськiй комендатурi i, як нiхто, розумiла причини.

Найперше – умови життя, якi стали для тутешнiх людей жорсткiшими. Перемога Червоноi армii на Волзi й подальший стрiмкий наступ, що призвiв до витiснення нiмцiв iз Донбасу та Харкова, зробили мiсцеве пiдпiлля смiливiшим. Опiр активiзувався, акцii проти нiмецькоi армii та адмiнiстрацii робилися дедалi зухвалiшими. У вiдповiдь пiдроздiли СС дiяли агресивно й жорстоко, не надто церемонячись iз цивiльним населенням, яке й без того давно розчарувалося в новiй владi. Проте, за Вандиними спостереженнями, ще до кiнця минулого року нiмцям вдавалося тримати хисткий баланс лояльностi людей, переважно за рахунок не надто глибокого втручання в мiсцевi справи. Тут був глибокий тил, мiсцевiсть переважно сiльська, а в мiстах ключовi керiвнi пости посiдали украiнцi. Це створювало iлюзiю «свого начальства». Саме iлюзiю, бо Ванда чудово розумiла реальнi сили й можливостi повнiстю контрольованоi нiмцями украiнськоi громади.

Проте вже весною ситуацiя значно ускладнилася. Нiмецька адмiнiстрацiя почала розумiти: не лише цивiльне населення жило iлюзiями, а й нiмцi – виявляеться, на тутешнiх не можна покладатися, бо замилюють очi, зображаючи вiдданiсть Райху й фюреру. Насправдi реальна влада сформована й сидить або в глибокому розгалуженому пiдпiллi, або в лiсах, звiдки роздае вказiвки та дедалi активнiше огризаеться. Усе це вилилося в зриви поставок продовольства для потреб нiмецькоi армii, адже фронт i навiть частково тил забезпечували за рахунок мiсцевих громадських господарств [10 - Громадськi господарства, або громгоспи – перейменованi нацистами радянськi колгоспи. Завдяки iм нiмцi намагалися зберегти тотальний контроль над украiнським сiльським господарством, переважно вивозячи продукцiю ешелонами до Нiмеччини й використовуючи ii здебiльшого для вiйськових потреб.]. Силовi методи закономiрно викликали опiр, ще бiльше озлоблюючи людей. Так виникла iдея пiдсилити агiтацiю й пропаганду на мiсцях. Тим бiльше, що не минуло й мiсяця пiсля сталiнградськоi катастрофи, як вiйська вермахту перейшли в контратаку й змогли повернути собi частину втрачених територiй. Отже, як багато разiв чула Ванда на рiзних нарадах у комендатурi, треба використати це, щоб переконати людей – поразка нiмецькоi армii тимчасова, Нiмеччина – така ж велика, сильна й непереможна, а отже, заклики до саботажу йдуть не стiльки вiд ворогiв, скiльки е причиною нерозумiння ситуацii.

Ось чому Франца перевели з Варшави спершу до Рiвного, а потiм – запроторили в Здолбунiв, пiдвищивши заодно у званнi. Родину капiтан вирiшив iз собою не брати, аби не наражати на небезпеку: про украiнськi нацiональнi банди в довколишнiх лiсах дiзнався ще до того, як отримав нове призначення. Спершу думав, як би вiдкрутитися самому. Але наказ е наказ, тож едине, що змiг зробити, – вiдправити дружину з дiтьми назад у Дрезден, бо без нього фрау Хольман не хотiла лишатися в Польщi. Нехай, так навiть спокiйнiше.

Можливо, та обставина, що благовiрна не просто далеко, а дуже далеко, i провокувала пропагандиста на активний пошук любовних пригод.

З’явився вiн у Здолбуновi за обставин, якi можна було б вважати не лише кумедними, а й такими, що мали б свiдчити про високу довiру до фаховостi Хольмана. Агiтацiйну продукцiю готували переважно в Берлiнi. Тексти передавалися на мiсця, iх лишалося належним чином перекласти, а потiм видавати на потужностях мiсцевих друкарень i поширювати. Одним iз перших об’ектiв уваги стали спекулянти, котрi приховують хлiб вiд влади, не здають, як того вимагае порядок, а продають на чорному ринку. Для iх розвiнчання пiдготували гостру статтю з iлюстрацiею-карикатурою. Художник зобразив сiльського дядька у вишиванцi верхи на мiшку з хлiбом. Кожен буханець перекупник продавав за п’ятсот карбованцiв. Утiм, зусилля розвiнчати саботажникiв пiшли в пiсок. Як згодом доповiли, люди справдi посмiялися – але не з тексту й малюнка, а з дурних авторiв.

Виявляеться, на чорному ринку хлiб продавали по сто двадцять карбованцiв. Бiльше того, платня, яку отримували працюючi громадяни, дозволяла придбати в спекулянтiв лише двi хлiбини. Розмiр зарплати на зайнятих територiях визначався в Берлiнi, i виникло цiлком закономiрне питання: звiдки в мiсцевого населення на руках сума грошей удвiчi бiльша, нiж належить за законом. Вибухнув скандал, його вдалося звести до локального й досить швидко загасити, але надалi iнформацiю вирiшено було перевiряти й готувати на мiсцi.

Так Франц Хольман опинився на чолi вiддiлу пропаганди вермахту в Здолбуновi.

На нове мiсце служби вiн прибув у квiтнi. Ванду Мостовську побачив у комендатурi вiдразу, та вона не особливо переживала за те, що надмiрна увага пропагандиста колись створить iй проблеми. Їi опiкав слiдчий районного гестапо Ерик Венцель, тож перекладачка вважалася недоторканною. У гестапiвця так само не виникало труднощiв: стосунки з представниками нижчих рас справдi забороненi, та Ванда виявилася фольксдойч [11 - Громадяни окупованих нацистами краiн Європи, визнанi етнiчними нiмцями й записанi до т. зв. нiмецького нацiонального списку (Deutsche Volkliste). Вони мали особливий статус, захист та матерiальну допомогу адмiнiстративних органiв, переважно посiдали вiдповiдальнi посади в полiцii, мiсцевих адмiнiстрацiях тощо.], мала всi документи, тож Венцель нiчим не ризикував. До того ж у мiстi дiяли не лише солдатський, а й офiцерський борделi i Хольман туди регулярно вчащав.

Вiдчув себе вiльнiше, коли в гестапо з’явилося бiльше роботи i Венцель почав надовго зникати, лишаючи Ванду без опiки. Загалом ii це влаштовувало, бо все одно ii гестапiвець лишався в Здолбуновi й не потрiбно було шукати iншого прикриття. Лиш капiтана Хольмана це не стримувало – давав волю рукам i щоразу все активнiше.

На лихо, Ванду почали вiдряджати до керiвника пропагандистського вiддiлу дедалi частiше. Вона однаково добре володiла, крiм рiдноi польськоi, також нiмецькою та украiнською. Росiйську за тi два роки, що тут стояла радянська влада, освоiла не аж так добре, та в цiлому могла нею говорити й писати на досить пристойному рiвнi. Для вiдомства, керованого капiтаном Хольманом, перекладачка виявилася дуже цiнним кадром. Плюс нiмець вирiшив за будь-яку цiну затягнути фройляйн до свого лiжка.

Якщо точнiше – бодай завалити на шкiряний диван у своему кабiнетi.

Ванда Мостовська у своi двадцять вiсiм уже мала досить життевого досвiду, аби не вважати себе красунею. Хоча, як усяка жiнка, вiдчувала – привертае чоловiкiв невловимим шармом, який компенсував нестандартну зовнiшнiсть. Вiд природи отримала трохи видовжене лице, гостре пiдборiддя видавалося вперед, i коли йшла, то могло скластися враження – витягуе шию, при цьому з погордою деручи носа й дивлячись на всiх зверхньо. Так нiби люди довкола не вартували ii уваги, навiть побiжного погляду, i повиннi все це заслужити. Коли вбирала цивiльне, навмисне вдягалася так, аби сукня, блузка чи спiдниця висiли вiльно. Але, працюючи в комендатурi, мусила носити форму вiйськового крою, перетягуючи талiю шкiряним паском, i вiд цього тугi, хоч не надто великi груди й крутi стегна обтягувалися й пiдкреслювалися.

До появи Франца Хольмана все було гаразд. Вандi подобалося виглядати пiд час вiйни цiкавою жiнкою, на яку звертають увагу. Проте капiтановi атаки нагадували навiть не залицяння, а наполегливi домагання спраглого до жiнок самця, котрий давно постив i тепер не мав iншого об’екта для зазiхань. Тому й вирвалося якось мимоволi оте dziki czlowiek – iнакше Ванда капiтана вже й не називала.

Саме зараз ледь вiдбила чергову атаку. Хольман запросив ii обговорити змiст брошури, у якiй нiмецьке командування збиралося розтлумачити мiсцевому населенню, чому не варто пiдтримувати радянських партизанiв – листiвки комунiстичного змiсту нещодавно виявили на однiй квартирi, мешканець якоi загинув у перестрiлцi. Капiтан, доповiвши по iнстанцiях, отримав указiвку докладно нагадати людям, якi злочини скоiли бiльшовики. Причому не лише за той час, що панували на Волинi, а й за весь час вiд моменту захоплення влади в Петроградi.

Але Ванда готувалася – приставатиме.

Не помилилася.

Хольман укотре поскаржився на тяжку долю чоловiка, змушеного жити далеко вiд родини. Нагадав – вiн людина iнтелiгентна, культурна. І хоча поважае таемну полiцiю, не думае, що такiй витонченiй жiнцi, як фройляйн Мостовська, затишно поруч зi слiдчим гестапо. Тим бiльше, на таких, за чутками, вiдкрили полювання пiдпiльники. Тож поруч iз ним, людиною iнтелектуальноi працi, значно безпечнiше. Довелося знову викручуватися, i цього разу, на щастя, у зачиненi дверi капiтанового кабiнету досить вчасно постукали. Це дало Вандi пiдставу швиденько почати збиратися, тим бiльше робочий день добiгав кiнця, а основна ii служба все ж у комендатурi. Хольман нав’язався проводжати, причин вiдмовити не знайшлося. І молода жiнка неабияк зрадiла, побачивши надворi, бiля виходу, знайомий уже чорний «хорьх», завжди прибитий сiрим дорожнiм пилом.

Поруч стояв обер-лейтенант, чия форма безпомильно вказувала – вiн iнтендант, i про щось запросто балакав iз армiйським колегою. Трохи знаючи його, Ванда зрозумiла: травить анекдоти, ними офiцер сипав рясно. Часом здавалося, запас нiколи не вичерпаеться, як будь-якi iншi запаси досвiдченого постачальника.

– Добрий вечiр, пане Крюгер! – дзвiнко вигукнула Ванда, швидко збiгши сходами вниз й демонстративно iгноруючи прикрого Хольмана. – Ось хто пiдвезе мене додому!

– Із задоволенням, фройляйн Вандо! – обер-лейтенант спершу вiддав честь iй, потiм козирнув капiтановi, той вiдповiв i помiтно спохмурнiв, знову впiймавши облизня. – Але вибачаюсь наперед, сьогоднi не запрошую вас до офiцерського казино, як минулого разу.

– Шкода, пане Крюгер, – розвела руками Ванда, далi не дивлячись у бiк капiтана. – З iншого боку, так навiть краще.

– Чому? Вас не влаштовуе мое товариство?

– Пане Крюгер, я б слухала анекдоти у вашому виконаннi цiлими днями. Без перебiльшення. То значно цiкавiше, анiж те, що доводиться вислуховувати по службi. Тiльки того разу ми вечеряли iз паном Венцелем. Зараз вiн у вiдрядженнi й не пробачить менi.

– Ерик не подаруе вам невинноi дружньоi вечерi в казино?

– Ви ж знаете, Венцель вище цього й довiряе менi, – просто вiдповiла Ванда. – Але будуть новi анекдоти. Ми, жiнки, позбавленi належного почуття гумору, аби переповiдати iх потiм. Колись я намагалася переповiсти один iз ваших чудових жартiв ось пановi капiтану, хай використае у своiй роботi. Вiн не посмiхнувся, лише скривився!

– У мене вiд природи така посмiшка, фройляйн Вандо! – почав виправдовуватися несподiвано для себе ображений Хольман.

Інтендант пропустив його слова повз вуха.

– На жаль, не можу затриматися в мiстi. Сьогоднi вiдрядження коротке, треба було пiдписати кiлька паперiв, i зараз iдемо назад, щоб устигнути до темряви. Хоч ночi влiтку довшi, усе одно в сутiнках мiсцевими шляхами краще не iздити. Особливо через лiс.

– Ви без охорони?

– Я завжди без охорони, хiба забули? Не така важлива персона, якою, скажу чесно, хотiлося б бути. Але вас пiдвезу, пропозицiя лишаеться в силi.

– Не вiдмовлюся, – Ванда ступила до машини. – Змучилася за день, ноги не тримають. Ви ж пам’ятаете, де я живу?

– Забув, коли чесно. Ви ж покажете дорогу.

– Звичайно.

Із ввiчливостi Ванда кивнула на прощання Хольману, потiм, зовсiм сухо – приятелевi iнтенданта, умостилася ззаду в салон. Хряснувши дверцятами, обер-лейтенант так само вiддав честь присутнiм при розмовi на прощання, сiв поруч iз водiем.

Той запустив мотор, «хорьх» рушив, здiйнявши невеличку хмару пилюки.

Доiхавши до кiнця вулицi, завернув праворуч за рiг.

– Зробiть iз ним щось, – стомлено промовила Ванда ламаною росiйською, додавши польською: – Kurwi syn!

– Нiмецькою говори, краще виходить, – сказав iнтендант так само росiйською, але чистою, зовсiм без акценту, тягнув слова й ковтав закiнчення, як це водиться за вродженими москвичами. – Пристае?

– Не те слово. Уже пробував лапати. Боюся наробити дурниць.

– Так поступися чоловiковi, – реготнув iнтендант i знову перейшов на нiмецьку: – Вирiшуй сама. Або своему гестапiвцю накапай на цього кнура. У нас нема завдання вiдстрiлювати всякого, хто до тебе пристае. Закриймо тему, Вандо. Новини е?

Молода жiнка приречено зiтхнула, машинально обсмикнула спiдницю, марно намагаючись натягнути край на круглi колiна.

– Приiхали ви, товаришу Єрмолов. Я так розумiю, новини повиннi бути у вас.

Ванда була впевнена – росiянин назвався несправжнiм прiзвищем. Законтактував iз нею, агентом Армii крайовоi [12 - Збройнi сили польського пiдпiлля пiд час Другоi свiтовоi вiйни. Була сформована на територiях Польщi в кордонах до 1 вересня 1939 року. Пiдпорядковувалася польському емiграцiйному уряду в Лондонi. Мiж керiвництвом АК та силовими структурами СРСР дiяла угода про вiйськову спiвпрацю. Декларуючи боротьбу з нiмцями, польське пiдпiлля водночас активно дiяло й проти ОУН та УПА, уважаючи украiнцiв нiмецькими союзниками та, головне, не визнаючи претензiй украiнцiв на власнi територii, оскiльки Польща прагнула повернути кордони станом на вересень 1939 року.], пiдпорядкованiй безпосередньоi керiвнику ii Рiвненського районного iнспекторату капiтановi Клiковському, на початку травня. Сказавши пароль для зв’язку, який могли дати лише в польськiй армiйськiй розвiдцi, вiн представився майором НКВС Василем Єрмоловим, хоча вiдповiдних документiв при собi не мав. Зате передав папiр, у нижнiй частинi якого стояв знайомий Вандi пiдпис – та добре знала, як розписуеться Niedzwiadek, це псевдо взяв собi пан Окулицький [13 - Окулицький, Леопольд (1898–1946), керiвник польського пiдпiлля в Захiднiй Украiнi, був вiдомий пiд псевдонiмом Ведмедик. Координував дii з органами НКВС СРСР як iз союзниками. У березнi 1945 року разом з iншими керiвниками польського нацiонального пiдпiлля був заарештований НКВС, за вироком суду отримав 10 рокiв позбавлення волi, у груднi 1946 року розстрiляний у Москвi, у пiдвалах тюрми на Луб’янцi.]. Листом пiдтверджувалися повноваження того, хто його пред’явить, пiсля прочитання майор спалив аркуш. Пояснивши: керуе диверсiйною групою, головна база якоi розмiстилася в шепетiвських лiсах, i невеликi загони час вiд часу висуваються сюди, пiд Здолбунiв, плануючи та реалiзовуючи акцii в глибокому нiмецькому тилу.

Тепер Ванда, згiдно з наказом командира Ведмедика, мала спiвпрацювати з Єрмоловим та його групою, передусiм добуваючи й передаючи вiдомостi про пересування нiмецьких ешелонiв. Здолбунiвська залiзниця вважалася одним зi стратегiчно важливих транспортних вузлiв. Тож установлення контролю над нею могло означати лише одне – Червона армiя почала пiдготовку до наступу по всьому захiдному напрямку. Диверсанти мали пiдривати й розхитувати тили, угноюючи в такий спосiб грунт для подальшого просування вперед регулярних армiйських частин.

Вiдтодi майор Єрмолов на своему «хорьху» iз документами на iм’я Оскара Крюгера з’являвся в Здолбуновi вже кiлька разiв. Граючи роль iнтенданта, вiн жбурляв на всi боки вiдомi прiзвища старших офiцерiв у Рiвному та згадував тих, кого могли знати чи пригадати завсiдники мiсцевого офiцерського казино. Нiмецька цього росiянина навiть за Вандиною оцiнкою звучала бездоганно. Так справдi говорив правдивий уродженець Мюнхена, за якого вiн себе видавав. Тож за досить короткий час, менш нiж за мiсяць, диверсанта почали впiзнавати, радо вiталися, говорили, мов зi старим добрим другом.

Почасти цьому сприяло, що iнтендант смiтив грiшми – пани нiмецькi офiцери дуже любили, коли за них щедро платив компанiйський Оскар. Звiдки в того постiйно купа грошей, нiкого не дивувало. Уважалося, i то не безпiдставно, що до рук армiйських забезпеченцiв постiйно щось прилипае i той, хто не користаеться з ситуацii, – звичайний дурень. Тому капiтана Крюгера нiхто й нi в чому не мiг запiдозрити, а значить, його компанiя була для Ванди цiлком безпечною. Нiкого не дивувало, тим бiльше не насторожувало, коли перекладачка з комендатури, до того ж коханка слiдчого гестапо, запросто базiкала з заiжджим армiйським офiцером, навiть сiдала до нього в авто.

І все ж частiше Ванда дiлилася iнформацiею через зв’язкових.

Особиста поява Єрмолова всякий раз означала серйознi змiни ситуацii чи новi спецiальнi iнструкцii, якi звичайний посильний не передасть належним чином.

– Мене цiкавить великий ешелон iз продовольством, що мали б вiдправляти на Схiд.

– Труднощi з цим, – пояснила Ванда. – Мiсцеве украiнське населення активно саботуе. У Чорному лiсi закрiпилися партизани, називають себе повстанською армiею. Нiмцi ж глибоко в лiс поки не потикаються. Але ви все це знаете, товаришу майоре.

– Знаю, – погодився Єрмолов. – Тому я тут, панi. Треба якомога швидше вийти на Клiковського. Ваша районна, як ii… – майор на мить замовк, згадуючи, потiм старанно промовив: – rejonowy inspektorat повинен докласти зусиль, аби нiмцi отримали по можливостi повну iнформацiю про мiсця можливого скупчення украiнських нацiоналiстичних банд.

Ванда була в опорi вже кiлька рокiв, iз часiв Союзу збройноi боротьби [14 - Союз збройноi боротьби (пол. Zwiazek Walki Zbrojnej) – польське збройне пiдпiлля, створене в листопадi 1939 року й у лютому 1942 перейменоване в Армiю крайову.], тому не вважала себе наiвною, знала, що до чого й хто за ким стоiть. Тож вiдповiдь вийшла миттевою, вона навiть не склала ii в головi:

– Ваше керiвництво в Москвi, товаришу майоре, не вiддае наказiв моiм польським керiвникам. А ви не можете наказувати менi.

Єрмолов зиркнув через плече, ковзнув поглядом, знову втупився в дорогу за переднiм склом, промовив спокiйно:

– Це не наказ. Прохання. У нас спiвпраця, ми лише координуемо дii.

Зрозумiвши – короткий емоцiйний сплеск був помилкою, Ванда вирiшила далi мовчати про власнi вiдчуття. Їй не треба бути наближеною до пiдпiльних штабiв, не варто сидiти й слухати на нарадах, аби розумiти: домовленiсть про спiльнi дii з радянськими партизанами й диверсiйними групами iснуе через нiбито гарантii Сталiна вiдмовитися вiд претензiй на територii, якi належали Польщi до початку вiйни. Сама вона не бачила анi письмових, анi усних пiдтверджень того, що в Москвi свого слова дотримають. Адже одного разу саме Сталiн домовився зi своiм тодi ще союзником Гiтлером розiрвати навпiл ii краiну. Тому, попри задеклароване вiйськове союзництво з бiльшовиками, Ванда завжди ставилася обережно до якихось наказiв, що йдуть вiд росiйського, а не вiд польського керiвництва.

– Гаразд, – сказала вона, тепер опанувавши себе. – Прошу пояснити, яка мета всього цього. Адже я не вирiшую, у цьому випадку ваше прохання пiде естафетою до належноi вищоi iнстанцii. Там i вирiшать.

– Добре, – кивнув Єрмолов. – Але зважай, Вандо: говоритиму коротко, i лише те, що ти повинна знати для загального розумiння ситуацii. Отже, зараз тут, – вiн зробив рукою пiвколо, – маю на увазi, тут, у цiй мiсцевостi, у тилу, польськi патрiоти ведуть боротьбу з бандами мiсцевого украiнського нацiоналiстичного пiдпiлля. Зi свого боку, вiдразу кiлька наших груп мае наказ командування закрiплятися в тутешнiх лiсах та готувати вiйськовi бази. З вашою армiею ми домовитися можемо. Проте будь-якi переговори з тими, хто називае себе украiнськими повстанцями, неможливi. Вони, так само, як i ви, уважають себе на своiй землi, – росiянин замовк, зiбрався з думками, акуратно повiв далi: – І тому радянське командування пiдтримуе союз iз польським пiдпiллям. Ви боретеся з нiмецькою окупацiею, i тут ми йдемо одним фронтом. Та з огляду на нову ситуацiю, у тому числi на фронтi, доведеться вашим, Вандо, шукати можливiсть, щоб планомiрно виказувати нiмецькiй владi мiсця, де знаходяться бази так званих бульбiвцiв.

– Нi! – Ванда знову не стрималася.

– Чому? – тепер Єрмолов повернувся до неi всiм корпусом, обiпершись на шкiряний верх спинки. – Ось ти подумала, що вас штовхають до спiвпрацi з нiмцями? Нiчого подiбного! Польське пiдпiлля мае активнiше нацьковувати одних своiх ворогiв на iнших. Це правда, що в украiнських бандитiв iз окупацiйною владою нейтралiтет?

– Не так давно це дiяло, – погодилася Ванда. – Зараз, коли нiмцi стали активнiше вигрiбати продовольство й вивозити людей на роботи, усе це вже не дiе. Хоча, я так слухаю в комендатурi, сутички поки локальнi.

– Бач, невеликi, – Єрмолов кивнув з виглядом, нiби нарештi отримав бажану вiдповiдь. – Треба, щоб украiнцi отримали тут вiйну масштабну. Найкраще, коли iх знищать. Але якщо видавлять звiдси, теж непоганий варiант. І такий момент, Вандо, – вiн знову розвернувся до спiвбесiдницi вистриженою пiд машинку потилицею. – Повноцiнний, належний опiр ваше пiдпiлля та бойовi групи нацiоналiстам поки дати не зможуть. Проявите себе рано чи пiзно, i нiмцi пустять вас пiд каток. Здавати ж бандерiвцiв чи бульбiвцiв, один чорт – нищити своiх ворогiв чужими, будемо вiдвертими – сильнiшими руками. Ось такий задум. І той максимум, який я можу дозволити тобi розтлумачити. Тим бiльше, приiхали.

Справдi, «хорьх» зупинився бiля будинку, котрий Ванда Мостовська займала сама. Ранiше, коли, виконуючи завдання тодi ще СЗБ, опинилася в Здолбуновi й почала влаштовуватися в комендатуру, довелося тулитися в бараку разом iз такими ж дiвчатами. Завести стосунки з вiдповiдальним працiвником гестапо було частиною завдання, i Ванда, котрiй уже доводилося проходити через подiбне, не вiдчувала нiчого, лягаючи в лiжко з Ериком Венцелем. Аби дiстала наказ лiквiдувати його – виконала б без жодних вагань. Не миттю, вона не була вбивцею, за весь час вiйни не забрала жодного життя. Та все ж пiдготувала й здiйснила б подiбну акцiю.

Поки ж статус коханки слiдчого районноi таемноi полiцii дозволив отримати окреме помешкання, зайнявши будинок розстрiляноi ранiше еврейськоi родини. Коли Венцель був вiльний – приiздив до неi та лишався, на свою службову квартиру коханку-польку не возив, хай вона й фольксдойч. Зате вона могла час вiд часу користуватися машиною з гестапiвського автопарку, що було важливо й доречно.

– Зрозумiло, – кивнула Ванда, беручись за ручку дверей зсередини, та враз пустила, швидко сказавши: – На нас дивляться.

Цей «хорьх» уже довозив мешканку додому, причому грiзного гестапiвця в такi моненти зазвичай не було в мiстi. Через те сусiди, серед яких було чимало украiнцiв, усякий раз дивилися з цiкавiстю, явно збираючи факти для плiток: хто ж ii привозить, поки коханець у справах… Ванду тут не любили й боялися водночас. Вона це знала, через те домоглася в комендатурi офiцiйно виданого дозволу носити з собою зброю. Перекладачка з парабелумом у кобурi на боцi, хто ризикне…

Єрмолов включився миттю, зiграв пiдкреслено галантного нiмецького офiцера – вийшов iз машини, не звертаючи уваги на роззяв, хряснув переднiми дверцятами, широко розчахнув заднi. Простягнувши руку, допомiг фройляйн вийти, дочекався, поки Ванда зайде у двiр. Лише тодi сiв, наказав дотепер мовчазному водiевi у формi нiмецького ефрейтора:

– Уперед, Колю. На нас справдi витрiщаються.

Рушивши, легковик дiстався кiнця вулицi, потiм завернув лiворуч. Треба розвернутися й зробити коло, тримаючи курс назад, до схiдноi мiськоi околицi. Єрмолов мав при собi перепустку, з якою можна проiхати всюди. Справжнiсiньку, ii добули товаришi в Рiвному, при цьому сильно ризикуючи.

Пiзнiше майор дiзнався: група, що виконувала завдання, спалилася. Гестапiвцям не вдалося взяти нiкого, тi вiдстрiлювалися, скiльки могли, з чотирьох уцiлiв один, дочекався, коли оточать нiмцi, рвонув гранату.

А ще за тиждень пiсля того, коли його загiн уже перекинули пiд Шепетiвку й почалося виконання завдання, Василь почув нiби мiж iншим про одну деталь – ту команду навмисне здали.

Надiйнi, на сто вiдсоткiв залiзнi документи вони роздобули не тiльки для нього, забезпечили також iнших командирiв. А операцiю запланували масштабну. Не можна припускати найменшоi можливостi, щоб хтось iз виконавцiв потрапив у полон та зламався пiд тортурами, видавши все. Перепустки вiзьмуть на замiтку, постам будуть розданi потрiбнi iнструкцii – i все, старанно розроблений спiльний план НКВС та УШПР [15 - Украiнський штаб партизанського руху – орган керiвництва радянськими партизанськими формуваннями в Украiнi часiв радянсько-нiмецькоi вiйни. Створений 30 травня 1942 року постановою Ставки Верховного Головнокомандування СРСР. Пiдпорядковувався Центральному штабовi партизанського руху, а в оперативному планi – Вiйськовiй радi Пiвденно-Захiдного напрямку. З середини березня 1943 УШПР став оперативно пiдпорядковуватися Держкомiтету оборони СРСР.] потрапляе пiд ковпак СС, абверу, гестапо, чорта лисого – кого завгодно. Ось чому було вирiшено списати групу, зачистити нiмецькими руками.

Єрмолов не здивувався. Навпаки, подив викликала б вiдсутнiсть подiбних дiй. Його чекiстський стаж становив шiсть iз гаком рокiв. Вiйну застав старшим лейтенантом, до майора дослужився швидко, i насамперед завдяки тому, що швидко навчився розмiнювати людей, навiть найвiдданiших, якщо так треба для успiху справи. Озираючись назад, згадуючи непростi роки, коли довелося починати службу, – кадровий склад пiсля масового вичищення зрадникiв оновлювали бiльш як на двi третини й треба було вiдповiдати рекомендацiям, виправдовуючи довiру старших товаришiв, – Василь, котрому недавно виповнилося тридцять чотири, дивувався. Виявляеться, йому щастило. Усякий мiг i мав негласне право розмiняти новачка так само, як пiзнiше тим займався й сам Єрмолов.

Або – як таке саме вiдбувалося на його очах.

З його вiдома.

Тож зараз, як ранiше, спокiйно, упевненим та недбалим жестом вiн показав перепустку шуцману на виiздi з мiста. Той козирнув. Кивнувши у вiдповiдь, майор вiдкинувся на спинцi сидiння. Коли «хорьх» вiд’iхав досить далеко й за три десятки кiлометрiв водiй готувався завернути до лiсу, Єрмолов нарештi дозволив собi розпружитися остаточно.

І аж тепер, не зважаючи на Колю, видати довгу, майже з одних матюкiв сплетену тираду, у якiй вiн кiлька разiв згадав Ванду Мостовську.

Курва польська – то ще лагiднi слова на ii адресу.

Бач, огризаеться. Лягае пiд гестапiвця, бо так велено, а пiсля того нахабно заявляе: не виконуватиме чужих наказiв. Корчить iз себе шляхетну панянку, а не знае сучка: щойно його, Єрмолова, керiвництво перестане бачити вигоду в спiвпрацi з Армiею крайовою, полякам вкажуть на iхне справжне мiсце. Їм ще пощастить, якщо воно буде там, де його визначили чотири роки тому, бо, як зовсiм заграються, дивись, узагалi зiтруть.

Вони думають, сюди знову колись повернеться Польща.

Хер.

Сюди повернуться переможцi.

– Ви про що, товаришу майоре?

Єрмолов здивовано зиркнув на водiя.

Дiйшло: щойно сказав це вголос. Ну, хай собi.

– Так, думки. За дорогою, Колю, стеж.




4

Урал, неподалiк Туринська, виправно-трудовий табiр НКВС, окремий табiрний пункт N 5


– Громадянине капiтан, засуджений номер…

– Вiдставити, – жестом зупинив Ярцев, чого на Максимовiй пам’ятi не водилося ранiше анi за цим, анi за iншим начальником оперативноi частини. – Не надривайся, Коломiець. Ось товариш прекрасно розумiе, що ти знаеш, як треба звертатися. Присядь. Закурюй.

Незнайомий офiцер iз майорськими погонами – поки Максим був у таборi, офiцерськi вiдзнаки встигли змiнитися, – сидiв за столом пiд незмiнним портретом товариша Сталiна, зайнявши мiсце господаря кабiнету. На вiдмiну вiд Ярцева, котрий звично припалював чергову сигарету вiд майже скуреноi ранiше, гiсть димiв люлькою. Перед ним на аркушi табiрноi багатотиражки лежав розпотрошений брикетик тютюну, судячи по упаковцi з iноземними лiтерами – англiйський, отриманий разом з iншою закордонною допомогою. Тонкi, мов у музиканта, пальцi з доглянутими нiгтями м’яли й терли крихти. Люлька була дивноi форми, не такоi, з якою в руцi народ бачив на картинах свого вождя: неглибока й приплюснута згори та внизу чаша, коротенька шийка, довгий тонкий мундштук.

Принц.

Здаеться, так називаються подiбнi. Колись до вiйни, у минулому життi, Коломiець знав одного дореволюцiйного дiдка, якого не чiпали, бо сидiв тихо-тихо, прижившись нiчним сторожем i не привертаючи до себе уваги. Максим допитував його як свiдка в однiй не надто складнiй справi i так зробив вiдкриття: дiдок курив люльку. А вдома мав навiть невеличку колекцiю, залишену чи то в спадок, чи на збереження одним «колишнiм», верховодом повiтового дворянства. З його коротенькоi лекцii Максим дiзнався, що, наприклад, такоi ось форми люльку полюбляв котрийсь iз британських принцiв, звiдти й назва.

Потiм дiдка арештували, виявився англiйським шпигуном. Що за iнтерес мав на Полтавщинi, лишилося невiдомим – помер, не доживши до суду, серце не витримало. Куди подiлися люльки, теж нiхто не знав.

– Сiдай, тобi сказано, – повторив Ярцев, для чогось додавши зовсiм не до речi, аби здатися дотепним: – Будь як удома.

– Присядьте, – утрутився незнайомий майор, затягнувшись люлькою. – Учiться виконувати накази, Коломiець.

Знизавши плечима, Максим примостився на краечок мiцно збитого зеками в тутешнiх цехах табурета. Не чекаючи повторного припрошення, узяв цигарку, покрутив у пальцях, пошукав вогню. Ярцев пiдштовхнув йому коробку сiрникiв, дочекався, поки в’язень закурить, потiм поцiкавився:

– Голодний? Може, iсти хочеш?

Вiд несподiванки Коломiець захлинувся димом, закашлявся. Офiцери не намагалися допомогти, хоча в таких випадках заведено постукати по спинi. Дивилися на нього, немов стежили за не зрозумiлим поки Максимовi експериментом. Йому самому вдалося впоратися з диханням, надавив легенько долонею на груди, сказав хрипкувато:

– Води б…

Хлюпнувши з чайника в алюмiнiевий кухоль, Ярцев поставив питво перед в’язнем. Той кивнув, жадiбно, трьома ковтками, осушив, зробив нову затяжку.

– Так пожереш? – повторив начальник оперчастини.

– З чого б таке… Ми ж нiби нi про що остаточно не домовилися, громадянине…

– Тобi велено бути готовим, Коломiець, – учительським тоном нагадав Ярцев. – Не кажи тiльки, що зеки не хочуть жерти. Ваш брат тут завжди голодний. За пайку дехто цiлу нiч готовий паханам бруднi п’яти чухати, у кращому разi. Добре, – вiн хлопнув долонею по столу. – Значить, iсти вiд пуза не готовий. А на фронт?

Коломiець знову закашлявся. Цього разу води не просив, але й отямився швидше. Роки табору вiдбили звичку викидати недокурене. Тож, послинивши пучку брудного пальця, Максим пригасив цигарку, акуратно поклав у кишеню ватних штанiв, сказав:

– Я писав рапорт. Не один. І вам це вiдомо, громадянине капiтан.

– Тодi ситуацiя була одна. Тепер iнша. Усе змiнюеться, Коломiець. Тим бiльше, коли вiйна. Ось, товариш комiсар державноi безпеки тобi далi все пояснить. Я йому вже свое слово сказав. І не лише про тебе, май це на увазi.

Залишаючи чоловiкiв наодинцi, Ярцев хотiв прихопити свiй «Казбек». Уже простягнув руку, та враз передумав, замiсть того знову повiвся несподiвано – поплескав Максима по плечу, чого табiрний опер нiколи б собi не дозволив. Думки в Максимовiй головi остаточно сплуталися, i вiн, не знайшовши нiчого кращого, витрiщився на майора з люлькою, знаючи напевне – тiльки той може все пояснити. І правда: вiн заговорив, щойно за Ярцевим зачинилися дверi:

– Капiтан справдi найперше звернув мою увагу на вас, старший лейтенанте Коломiець.

– Колишнiй.

– Що?

– Колишнiй старший лейтенант мiлiцii.

– Хочете повернути звання?

– А це так просто, як ви кажете?

– Ще простiше, Коломiець. Як ви вже почули, я – комiсар держбезпеки Руфiн Юрiй Іллiч. На початку цього року носив звання старшого майора. Кажу це, аби ви розумiли – мiняються звання, нашивки, кубики, шпали, зiрочки. Повноваження ж лишаються, i моiх повноважень, Коломiець, цiлком достатньо, щоб ви вийшли з цього кабiнету знову старшим лейтенантом.

– Мiлiцii?

– Не суттево. Ви офiцер, маете як на свiй вiк досить вагомий досвiд оперативно-розшуковоi роботи. Нам же знадобляться насамперед вашi оперативнi навички.

– Кому «нам»?

– Правильне запитання, Коломiець. Але дурне, – Руфiн пихнув люлькою, сиза хмарка пахучого диму пiднялася до стелi. – Коли наша з вами краiна воюе з лютим ворогом, знадобитися ми з вами можемо лише Батькiвщинi. Ну i, звiсно, товаришевi Сталiну. Готовi виконувати завдання партii та Верховного Головнокомандувача для наближення нашоi перемоги?

Максима щось пiдштовхнуло знизу.

– Так точно! – виструнчився вiн, витягнувши руки по швах.

– Сядьте вже. Стрибати не треба, то потiм, як бажання буде.

В’язень знову опустився на ослiн, тепер уже не на край, усiвся зручнiше. Руфiн, пiдсунувши до себе сiрий газетний аркуш, вибив об нього люльку, помилувався невеличкою гiркою попелу. Затим поклав «принца» поруч на стiл, легенько провiв пучкою по лакованiй поверхнi.

– Трофей. Коли вибили нiмцiв iз Харкова взимку, один iз моiх офiцерiв знайшов у кинутiй поспiхом нiмецькiй машинi двi валiзи. В однiй – документи, не аж такi важливi, усе серйозне встигли спалити. В iншiй – набiр люльок, рiзних. Менi сподобалася ця. Харкiв потiм довелося залишати, але трофеi лишилися. Добре, не про те мова, – майор вiдсунув люльку ближче до краю столу. – Є можливiсть пiти на фронт, Коломiець. Знаю, за що засудженi. Згоден, були вагомi причини лишати вас у таборi. Хоча в штрафнi батальйони, як ви, мабуть, знаете, набирають iз табiрного контингенту море покидькiв. Хiба нi?

– Вам виднiше.

– Напевне. Але ваш випадок особливий. Бачте, виглядае, нiби вас тримали до пори, до часу, немов навмисне до мого приiзду.

– Пояснiть, громадянине майор. Я далi нiчого не розумiю.

Руфiн пiдвiвся, обсмикнув кiтель. Уставши, виявився на зрiст вищим за середнiй i не надто пропорцiйним як для звичноi чоловiчоi статури складеним. Фiгура нагадувала перевернутий видовжений фужер – недосяжний iдеал для багатьох жiнок.

– Досить лiрики й полiтiнформацii, Коломiець. Я розмовляю з вами тут i ось так, у вiльнiй манерi, лише тому, що уважно прочитав вашу справу. Так, начальник оперативноi частини пiдсунув менi ii першою. Але я не обмежився змiстом сухих протоколiв, зробив вiдповiднi запити. Ви – наша людина, Коломiець. Хiба нi?

– Наша – це чия?

– Знову те ж саме нерозумне питання. Ви, мабуть, трохи здичавiли тут, у таборi. Радянська. Ви ж комунiст?

– Був членом партii бiльшовикiв. Партквиток здав разом зi зброею при арештi.

– Це все атрибутика, Коломiець. Бо нашi органи не прирiвнюють вас до десяткiв тисяч злочинцiв й вiдвертих ворогiв, зiбраних тут i в iнших виправних таборах. Ваша провина лише в тому, що приревнували керiвника до власноi дружини, маючи для цього всi пiдстави. Хiба нi?

Заперечувати Максим не збирався.

– Так… Так точно.

– Отож. А ми пiзнiше зiбрали матерiальчик i на вашу жертву, Матвiя Романенка.

– Ви особисто?

– Ми – це органи НКВС, Коломiець. І не важливо, хто на якiй дiлянцi працюе. Робимо одну роботу. Так що скажу… – майор, нахилившись, узяв люльку, почухав мундштуком пiдборiддя. – Романенко був вiдданий нашим iдеалам чоловiк. Багато працював, викриваючи прихованих ворогiв радянськоi влади. Це допомогло вашому кривдниковi зробити досить швидку та успiшну службову кар’еру. Наша влада, як ви знаете, на тому й стоiть, щоб молодi люди активнiше витiсняли старi кадри, котрi не готовi працювати в радикально нових умовах. Пам’ятаете, що з цього приводу писав товариш Сталiн?

Максим вчасно стримався вiд негативноi вiдповiдi. Не тримати в головi висловлювань, думок та цитат вождя саме по собi за певних обставин могло вважатися злочином, за який пришивають полiтичну статтю. Чи, принаймнi, беруть на олiвець як украй пiдозрiлу особу. Проте Руфiн й не чекав вiдповiдi, говорив далi:

– Товариш Сталiн влучно назвав поведiнку таких, як джерело ваших бiд товариш Романенко, запамороченням вiд успiхiв [16 - «Запаморочення вiд успiхiв. До питань колгоспного руху» – одна з програмних статей Й. Сталiна, опублiкована в газетi «Правда» 2 березня 1930 року. Сталiн критикував «надмiрну самодiяльнiсть» партiйних працiвникiв, котрi припускалися «перегинiв на мiсцях». Як наслiдок, почалося масове кримiнальне переслiдування тих, хто «викривлено розумiе генеральну лiнiю партii». Хоча на момент публiкацii Сталiн придiляв увагу передусiм колгоспам, згодом «перегини» виявлялися й засуджувалися всюди, де того вимагала полiтика «очищення партii», у тому числi в органах НКВС.]. Вiн дав це визначення досить давно, але воно досi актуальне й не до всiх доходить. Рiзко пiшов угору той ваш кривдник. Не всi витримують, далеко не всi. Ось i вiн почав морально розкладатися. Вiд цього, Коломiець, i до зради Батькiвщинi небагато крокiв. Хтозна. Раптом ви своiми iмпульсивними дiями зупинили потенцiйного ворога народу ранiше, нiж вiн би встиг себе проявити й наробити значно бiльше лиха… Ви можете гарантувати, що морально нестiйкий Романенко не пiддався б з часом на свiдому провокацiю американського, англiйського чи японського агента?

– А що робити iноземнiй агентурi в Миргородi? – вирвалося в Максима.

– Ворог усюди, – Руфiн загрозливо помахав чубуком. – Думаете, до вiйни не готувалися? Будь-який залiзничний вузол по всiй нашiй територii iноземних агентiв цiкавив завжди. А Миргород ваш – важлива залiзнична дiлянка, самi прекрасно знаете. Не кажучи вже про теперiшнiй час, военний. Знаете, скiлькох виявляють? Знаете де? Тут, за Уралом, куди евакуйованi стратегiчно важливi пiдприемства й переведенi на обороннi рейки, – шпигуни й диверсанти тарганами розводяться. І, до речi, активно вербують морально й соцiально нестiйкi кримiнальнi елементи. Вiрите?

– Пiдозрюю, – Максим вирiшив не сперечатися з комiсаром держбезпеки. – Ви хочете мене залучити до такоi роботи, диверсантiв ловити?

– Для того е iншi служби, – вiдрiзав Руфiн. – Але ви на правильному шляху. Як тут ранiше зазначив капiтан Ярцев, ви можете вийти з табору достроково, вiдновити звання офiцера мiлiцii та вирушити на фронт. Готовi?

Коломiець чекав, коли майор так скаже, тому вiдповiв вiдразу:

– У мене е вибiр?

– Стоп, – офiцер помiтно збентежився. – Чому ви заговорили про вибiр? Ви не хочете служити Батькiвщинi й партii, вийти з табору та стати в лави?

– Ви менi не наказуете, громадянине майор, – говорячи так, Максим дивився йому просто в очi. – Ви спитали, чи я готовий. Так, я готовий. Ранiше моi клопотання не розглядалися, бо, як вiдомо, я вбив офiцера мiлiцii. Кримiнальнi злочинцi на моему фонi виглядали надiйнiшими. Саме тому, до речi, iм дають бiльше прав зробити два кроки вперед та пiти в штрафнi пiдроздiли, на передову. Мене ж попереджали – навiть не думай. Зараз щось помiнялося. Але ви не наказуете менi, громадянине майор. Ви питаете про готовнiсть. Отже, може бути iнша вiдповiдь, крiм «так точно»?

– Може, – погодився Руфiн. – Тiльки вона дорiвнюе смертному вироку. Для вас.

Максим зловив себе на думцi – почуте не здивувало.

– Коли бiльшiсть блатних не виходить на заклик записуватися в штрафнi батальйони, iх автоматично не розстрiлюють за зраду. Чогось я не розумiю, громадянине майор? Чому мое «нi, не готовий» коштуватиме життя?

– Бо йдеться не про штрафнi пiдроздiли, – пояснив Руфiн, далi граючись люлькою. – Вам пропонуеться очолити групу, яка буде закинута за лiнiю фронту для диверсiйноi роботи. Ви будете дiяти в тiсному контактi з партизанськими загонами, що вiднедавна закрiпляються в лiсах та активiзують пiдривну роботу у ворожому тилу. Вiдповiдно, тепер ви, Коломiець, уже стали носiем цiлком таемноi iнформацii. Повернути вас у табiр, у барак, означае припустити ризик розголошення, вiльного чи невiльного. Самi розумiете, ваш вибiр зараз стае чистою формальнiстю.

Сказавши так, Руфiн вiдсунув стiл, примостився й почав наново натоптувати люльку духмяним тютюном iз iноземноi пачки. Процес захопив майора раптово, вiдразу, занурив по макiвку. Офiцер навiть не вiдволiкся, коли Максим проговорив:

– Ви впевненi, що я впораюсь?

– А у вас, повторюся, нема виходу. Ви сумнiваетеся в собi, вiдмовляетеся, i протягом доби ваша подальша доля швидко вирiшиться. Або приймаете пропозицiю, повертаетеся до органiв НКВС, отримуете перше бойове завдання та виконуете його. Третього, як кажуть у подiбних випадках, не дано. Хiба нi?

Поки пояснював, закiнчив iз люлькою, прикурив, запахтiв, вiдкинувся на спинку стiльця. Коломiець, вирiшивши не питати вже дозволу, так само пригостився «Казбеком», глибоко затягнувся.

– Мене… нас… ну… групу довго готуватимуть?

– Вiйна, – укотре нагадав Руфiн. – Часу на розкачку нема нi в кого. Ви, до речi, людина цiлком пiдготована. Скiльки маете стрибкiв iз парашутом?

– Тринадцять.

– Число нещасливе, – криво посмiхнувся майор. – Проте практики досить, аби стрибнути в чотирнадцятий раз. Поки служили в мiлiцii, вогневу пiдготовку здавали регулярно. Результати бiльш нiж втiшнi. Рукопашний бiй, змагання мiж районними мiлiцейськими управлiннями в Полтавi, тридцять шостий рiк, забули? Почесне трете мiсце.

– Менi тодi руку вивихнули, – згадав Максим.

– І це зафiксовано, де треба, – кивнув Руфiн. – Як уже було щойно сказано мною, моральне обличчя вбитого вами офiцера лишало бажати кращого. І не вiдповiдало образу працiвника радянських органiв. Тож реабiлiтувати вас, Коломiець, особливих проблем не складе. Шляхи застосуються цiлком законнi. Пiсля успiшного виконання першого завдання вам повернуть звання й поновлять у партiйних лавах. Нарештi, ще трохи про пiдготовку, – вiн знову всмiхнувся, тепер уже з хитринкою. – Адмiнiстрацiя табору ставилася до вас, колишнього колеги, який залетiв через слабку на передок жiнку, досить лояльно, поблажливо. Неважка робота, навiть певнi привiлеi. На доходягу не схожi. Для вiдновлення сил вам потрiбно не бiльше трьох дiб. Сон, посилене харчування, спортивнi вправи, вогневi заняття. Приймаеться?

Або казка – або пастка. Максим ще не знав, до чого схилитися.

– Так точно, громадянине…

– Товариш.

– Так точно, товаришу комiсар державноi безпеки! Але…

– Що знову не так, Коломiець? Чому у вас постiйно оцi «але»?

– Винуватий, товаришу майоре, але… Гм… Ви сказали, я прийму командування групою. Пiдлеглi нормально поставляться до того, що накази вiддаватиме людина, щойно звiльнена з табору?

Люлька згасла. Руфiн знову запалив сiрника, розкурюючи, при цьому кивнув:

– Умгу. Нормально поставляться. Саме цi пiдлеглi – зрозумiють. Жодному командировi, крiм вас, Коломiець, таких не довiрять. Аби дати новим пiдлеглим лад, вам не треба повертати звання. Вони й без погонiв бачитимуть у вас офiцера мiлiцii. Ви ж усiх знаете. Декого навiть дуже добре. І з ними подiбних розмов отут, у цьому кабiнетi, нiхто не вiв i не збирався вести. Кожному з чотирьох запропонували, коротко пояснивши суть. Погодилися всi. Дивiться, це теж чоловiки з багатим досвiдом та зовсiм не доходяги.

Майор явно готувався.

Вiдсунувся назад, ковзнувши нiжками стiльця по лiнолеуму пiдлоги. Переклавши люльку в лiву руку, правою потягнув до себе шухляду. З неi видобув тонкий стосик фотографiй, зроблених iз матерiалiв справ. Розклав перед Коломiйцем у рядок.

Анфас i профiль.

Мирон Князев на прiзвисько Князь, бандит, рецидивiст.

Дмитро Зубов на прiзвисько Зуб, ватажок банди грабiжникiв, убивця.

Савелiй Болотов на прiзвисько Савка, злодiй, торговець анашею, зарiзав коханку, котра хотiла здати його мiлiцii.

Петро Ігумнов на прiзвисько Пiп, грабiжник, чистив вiйськовi склади.

Це не жарти. Далеко не жарти.

Засудженому за вбивство мiлiцiонеровi Максимовi Коломiйцю випало бути закинутим у ворожий тил на чолi радянськоi диверсiйноi групи, яку склали повнiстю з кримiнальних злочинцiв.

Один iз них навiть ударив його заточеною залiзякою – пiкою: хотiв зарiзати, дiзнавшись, що в одному з ним таборi сидить лягавий. Вони колишнiми не бувають.

До того ж лють була свiжiсiнькою – у квiтнi спiймали та засудили.

Зуб гострив на Коломiйця зуб.

За iнших обставин звучало б кумедно.




5

Пiвнiчнiше Здолбунова, село Ташкiвцi, генеральний округ Волинь-Подiлля


Хмара сам спланував операцiю й вiрив у ii успiх.

Загальну ситуацiю ускладнювали не нiмцi. Вiд весни вiддiли УПА збiльшилися, новобранцi пройшли швидкий вишкiл, не забарилося бойове хрещення. Досвiду повстанська армiя набувала в щоденних сутичках iз регулярними нiмецькими частинами й водночас iз польськими пляцуфками, котрi, на думку бiльшостi провiдникiв, були бiльш небезпечнi.

Нiмцi, полюючи на загони бульбiвцiв, украй рiдко виходили далеко за межi мiст, мiстечок та селищ, де стояли iхнi гарнiзони. Небезпека загрожувала селам, що лежали ближче до великих транспортних шляхiв. Якщо ж треба було заглибитися далi в лiси, аби черговий раз спробувати забрати в повстанцiв контроль над територiею, кулеметною чергою мiг вiдгукнутися кожен кущ, а з-за кожного дерева мiг шукати мiшень захоплений у ворога в бою карабiн. Тому на якомусь етапi мiж нiмцями, iхнiми союзниками мадярами та украiнцями утворилося щось на зразок негласного нейтралiтету.

Звiсно, довго так тривати не могло, але навiть активiзацiя каральних операцiй з розквiтом весни майже не вплинула на статус-кво. Хмара розумiв значення цього термiна, бо колись, ще за Польщi, уперше потрапивши в тюрму та вирiшивши стати правником, щоб захищати украiнцiв у судах, перечитав у камерi багато юридичноi лiтератури. Тобто загалом усе лишалося, як було. Керiвництво ОУН разом iз повстанською армiею, своiми збройними силами, контролювало певну частину територii, переважно сiльську мiсцевiсть, облаштовуючи в запiллi нормальне життя та не допускаючи туди нiмецьку владу, яка, своею чергою, рапортувала про вдалi каральнi операцii, що лишалися здебiльшого на паперi, бо насправдi нiмцi далi отримували по зубах, порушуючи негласно встановленi кордони.

З поляками натомiсть складалося важче. Армiя крайова на той момент контролювала польськi села й колонii. А польська самооборона, як i полiцейськi частини, походила з мiсцевих. Тож вояки добре орiентувалися на територii i, головне, зовсiм не боялися Чорного лiсу. Хмара так i не визначився, як треба сприймати акцii польських боiвок – ударами з фронту чи наскоками з тилу. Проте близько мiсяця тому з району, на який поширив свiй вплив курiнь «Сокiл», вони витiснили польськi загони в захiдному напрямку. Украiнцi вже планували змiцнити владу у вiдвойованiй iз кров’ю мiсцевiстю, що в найближчий перспективi давало змогу отримати контроль над одним iз потужних залiзничних вузлiв.

Це – зброя.

Це – продовольство.

Це – звiльнення людей, котрих нiмцi почали активно вивозити в рабство.

Радянськi партизани впали, мов снiг на голову. І хоча за дiями Червоноi армii керiвництво ОУН та УПА стежило, поява в тутешнiх лiсах окремих червоних партизанських загонiв та диверсiйних груп змусила додати до перелiку ворогiв ще одного. Як досить швидко з’ясувалося, серйознiшого за полякiв, котрi тут же прогнозовано почали шукати союзу з бiльшовиками.

Червоних партизанiв забезпечували регулярно. За радянськими стояла величезна вiйськова машина, на яку працювала промисловiсть величезноi держави. Новий ворог мав, куди вiдступити, як правило, рухаючись у напрямку Бiлорусii, аби незабаром наскочити знову, уже бiльшими силами i далi облаштовувати в лiсах власнi бази, щоб приймати вiйськовi вантажi, нових людей, розширювати дiяльнiсть та розвивати великий фронт у нiмецькому тилу.

Про це Хмара знав iз протоколiв, складених службою безпеки, – контррозвiдка допитувала полонених партизанiв, тож про намiри червоних украiнцям було вiдомо все. Його особовий вiддiл отримав вiд курiнного Холодного завдання забезпечити контроль над районом та створити базу для створення тут мiцноi залоги [17 - Вiйськовий гарнiзон.]. Для цього, звiсно, треба дiзнатися, скiльки чужих у лiсах, та по можливостi вичистити совiцькi бази. Або хоча б вiдсунути далi.

По окрузi таборилися як стацiонарнi загони, так i мобiльнi диверсiйнi групи, невеликi числом. Лiсовi бази були iхнiми опорними пунктами.

Виявлення й лiквiдацiю таких баз Павло Бережний, бiльше вiдомий як хорунжий Хмара, визначив основним завданням для свого вiддiлу.

Водночас помилкою було б забувати про нiмцiв. Інший ворог останнiм часом знову став активнiшим, i морочити себе пошуком причин Хмара не збирався. Тим бiльше, iх могло бути вiдразу кiлька. Тут – поява радянських диверсантiв у тилу, боротьба з якими прямо зачiпала й украiнськi повстанськi пiдроздiли. Сюди ж додати вiдомостi про планомiрну пiдготовку контрудару на Схiдному фронтi, що означало збiльшення потреб у харчах для вiйська, а отже, грабунки почастiшали. Украiнська самооборона вiдповiдала, пiдтягувалися загони УПА, боi за продовольство ставали дедалi жорсткiшими та iнтенсивнiшими. Нарештi, росiйськi диверсii в тилу прогнозовано бiсили нiмцiв, вимагали вiд них каральних дiй у вiдповiдь. І найперше страждали мирнi жителi довколишнiх сiл – гiтлерiвцi влаштовували показовi акцii пацифiкацii [18 - Акцii насильницького умиротворення мiсцевого населення на окупованих територiях.], супроводжуючи iх звичними вже пограбуваннями людей.

Саме така готувалася нинi ранком у селi Ташкiвцi.

Два днi тому партизани напали на нiмецьку автоколону. Наскочили стрiмко, обстрiляли, закидали гранатами й вiдступили, як вдалося дiзнатися Хмарi, без утрат. З нiмецького боку лишилося п’ять трупiв, у тому числi старший офiцер. Оскiльки вiд мiсця засiдки до Ташкiвцiв рукою подати, нiмцi вирiшили зробити з селян винних. Мiсцева влада складалася повнiстю з украiнцiв: староста, начальник допомiжноi полiцii та ii особовий склад дотепер зберiгали вiрнiсть Райху. Звiсно, на той час усi вони потай уже спiвпрацювали з УПА, чекаючи нагоди й команди повертати зброю проти вчорашнiх хазяiв. І план Хмари полягав у тому, аби не квапити подii, а трошки вiдтягнути iх.

Швидко прорахувавши ситуацiю й зваживши всi ризики, хорунжий передав головi ташкiвського громгоспу грипс, у якому розпорядився зiбрати людей на майданi та оголосити: аби село не палили, продовольство для нiмецькоi армii треба дати добровiльно. Вiдкупитися, iнакше не назвеш. У той самий час мiсцевий полiцай осiдлав коня й погнав до найближчоi нiмецькоi комендатури, щоб запевнити владу – у Ташкiвцях порядок, населення лояльне, радо самi зберуть кiлька возiв iз провiзiею. Треба тiльки приiхати й забрати. На що отримав вiдповiдь: усе заберуть разом iз возами й кiньми, i погодилися: сiльська полiцiя мае всi пiдстави боятися УПА, тому нiмцi приiдуть самi за приготованим.

Хмара не сумнiвався, що ворог полiзе в досить примiтивну пастку. Лiсова вiйна нiчого не вчить, у подiбне нiмцi влазили раз по раз, не роблячи для себе жодних висновкiв. Напевне вважали правильною стару вiйськову приказку про бомбу, яка нiбито нiколи не впаде двiчi в одну вирву.

Ташкiвська полiцiя чекала нiмецьких гостей та сигналу вiд повстанцiв. Вiддiл Хмари вирушив на пiдмогу. За стратегiчним задумом, нiмцiв, котрi планували прислати сюди не менше роти, затиснуть у подвiйне кiльце. Хорунжий розраховував на ефект несподiванки, i вся операцiя, за його прикидками, не мала зайняти бiльш нiж пiвгодини. Адже схожа тактика вiдпрацьована не раз, та й ворог сам iшов у старанно пiдготовану й гостинно вiдчинену мишоловку.

Командир та його бiйцi не вiдразу розiбралися, що сталося.

Перша мiна рвонула метрiв за десять попереду, варто було повстанцям лиш наблизитися до сiльськоi околицi. Перед тим вiстун [19 - Вiйськове звання в УПА, вiдповiдник сержанта.] Тополя особисто перевiрив пересування ворожоi колони й доповiв – усе за планом. Щоправда, коли друга мiна впала позаду групи, забираючи скалками одне життя й вiдрiзаючи шлях до вiдступу, Хмара зрозумiв – розвiдник не побачив, куди саме завернули мотоцикли та критi автомобiлi. Швидше за все, той, хто спрямував iх в обхiд, – i тепер мiномети розгорнулися й били з тилу, – наперед знав не лише про пастку, а й про те, якою дорогою рухатимуться до Ташкiвцiв упiвцi.

Усе це майнуло в головi Хмари стрiмко, i вiн прийняв едино правильне зараз рiшення – дав команду розсiятися та рухатися далi, углиб села. Що, чому i як сталося, з’ясуе потiм. Для цього треба бодай лишитися живим та вберегти по можливостi бiльшу частину людей. Схоже, хорунжий ризикував потрапити у власну пастку – не його вiддiл оточував нiмцiв, а полiцаi зустрiчали iх вогнем, – кiльце в будь-який момент могло замкнутися довкола Ташкiвцiв, i всiх, хто всерединi, розстрiляють iз мiнометiв.

Тому Хмара вирiшив виграти час – i прориватися через усе село на протилежний бiк.

Судячи з усього, дiяв правильно: з тiеi сторони, куди вояки вiдступали вiд мiнометного вогню, ураз долинуло густе клацання одиночних пострiлiв, пiдключився автомат. Припустивши – там прийняли бiй тепер уже колишнi полiцаi, тримаючи оборону й не даючи пастцi захлопнутися, Хмара, пригинаючись i петляючи, побiг сiльською вулицею на звуки бою. Намагався рухатися далi вiд середини шляху та частiше завертаючи у двори, аби перебiгти городами. Партизани, розсипавшись, повторювали дii командира, не вiдволiкаючись на те, щоб стрiляти у вiдповiдь. Нiмцi вперто не показувалися, далi рясно й хаотично засипаючи все довкола мiнним дощем.

Коли перетнули майдан й завернули в найближчу вуличку, що вела до лiсу, спереду почувся шум та гучний тупiт i назустрiч вилетiло трое кiннотникiв, iз трофейними радянськими дисковими автоматами на шиях. Зупинившись та вiдступивши, аби не затоптали, Хмара впiзнав у найближчому Івана Сердюка, начальника кущовоi полiцii. Розпашiлий кiнь пiд ним став дибки, чоловiк утримав його, прокричав:

– Зрада, друже Хмаро! Станового вбито, п’ятеро моiх з того боку оборону тримають!

– Ну?

– У нiмакiв броня, друже Хмаро! Самохiдна!

Далеко попереду глухо рвонуло раз, потiм – другий, третiй. Із протилежного боку сипалися мiни. Сердюк, стримуючи коня, обернувся на вибухи.

– Схоже, нема самоходу!

– Або твоiх хлопцiв нема! – гаркнув Хмара.

До них уже збiгалися iншi бiйцi. Нiхто не виглядав розгубленим, та всi чекали наказу.

– Не стоiмо! – крикнув вiн. – Виходимо вiдразу, трьома малими групами! Усi, хто е, нiкого не лишаемо! Раненого чи мертвого з наших побачили – з собою брати! Іване! Людей. як знаеш, виводiте! Друже Тополя, тi, хто з тобою, – ударна група, на прорив! Я з рештою праворуч пiду, вогонь на мене буде! Мiсце збору – Сиве урочище! Уперед!

Рвонуло зовсiм близько, в унiсон його наказам.

Кiнь пiд Сердюком знову здибився, тепер удалося скинути вершника. Поки той пiднiмався, кiнь помчав уперед, подалi, iржучи на бiгу й мотаючи чорною розпатланою гривою.

Іншим разом видовище могло б захопити Хмару.

Зараз було не до того – треба вириватися, не оточили б.




6

Диверсiйна група. Пiдмосков’я – вiйськовий лiтак


Уже в лiтаку з’ясувалося – грабiжник Пiп нiколи не стрибав iз парашутом.

Кожного завербували в диверсанти окремо, капiтан Ярцев рекомендував, майор Руфiн викликав до себе за списком. Пiзнiше, вже коли команда опинилася в Подольську, пiд Москвою, на тренувальнiй базi, Максим дiзнався: найперше в кожного з кандидатiв питали, чи були стрибки й скiльки. Якщо у вiдповiдь чулося «нi», розмову припиняли й кликали наступного. Невiдомо, що рухало Ігумновим, коли вiн збрехав. Мабуть, вiдчув: брехня дае шанс вийти на волю.

Попа не викрили, не випало нагоди. Коли всiх п’ятьох завезли на базу, кiлька днiв змушували бiгати, вправлятися в стрiльбi й рукопашцi. Битися й стрiляти прогнозовано вмiли всi, хоча злодiй Савка Болотов – найгiрше. До арешту зброi в руках не тримав, подружку зарiзав великим кухонним ножем, але автомат i пiстолет освоiв досить швидко. Зубов iз Князевим могли дати фору професiйним стрiльцям. Сорокарiчний Зуб устиг повоювати в Громадянську, уже пiсля демобiлiзацii ставши бандитом, а Князь, молодший на три роки, довго ховався по тайзi разом iз розкуркуленими, час вiд часу налiтаючи на села й хутори. А там зброя була завжди. Пiп же з автоматом не вiдразу впорався, зате з пiстолетом поводився так, нiби тримав у руцях iз колиски.

Про стрибки не йшлося. Ба бiльше: Коломiйця здивувало, що серед них нема радиста, iх не вчили дати раду бодай елементарнiй армiйськiй рацii. Мiлiцейський досвiд свiдчив про зворотне: кримiнальники в краiнi загалом цiкавилися радiотехнiкою i не рiдкiстю були захоплення саморобними детекторними приймачами. Загалом злочинцi, особливо молодшi, дружили з будь-якою технiкою й часто вмiли водити автомобiлi. Знання та навички допомагали, робили iх мобiльнiшими й, вiдповiдно, хитрiшими та зухвалiшими. І той-таки Пiп, виявляеться, серйозно цiкавився радiосправою, чого не приховав.

Тим не менше, навiть примiтивною рацiею команду Коломiйця не забезпечили.

Набравшись нахабства, Максим поставив питання iнструктору, котрий при знайомствi назвався капiтаном Орловим й велiв звертатися до себе лише так. Орлов не здивувався, пояснив: виконавши завдання, група повинна пiти у вказаному напрямку для зустрiчi з партизанським загоном «Суворов» та поступити в розпорядження його командира Дмитра Маневича. Рацiя е в партизанiв, вони вийдуть на зв’язок, пiсля чого Коломiець буде отримувати наступнi накази.

– Формально пiдпорядковуешся Маневичу, – сказав iнструктор. – Фактично дiеш автономно. Просто використовуеш партизанську базу, ось i все, – i додав: – Не годувати ж тебе з урками окремо.

– А партизанiв хто годуе? – вирвалося в Коломiйця.

– Не пухнуть iз голоду, – вiдрубав Орлов, i з тону Максим зрозумiв: розмову скiнчено.

Пiзнiше, прокрутивши ситуацiю подумки ще кiлька разiв, дiйшов висновку – насправдi все правильно. Тодi ще iм не дали бойового завдання, та Коломiець уявляв, як повиннi дiяти диверсанти. Група мусить мати мiнiмум: сухий пайок, зброю, вибухiвку, карту мiсцевостi. Так зберiгаеться максимальна мобiльнiсть, i якщо на них чекае готова, належним чином обладнана стацiонарна база, це знiмае будь-якi питання. Окрiм, звiсно, належного виконання завдання.

Його Максим отримав за кiлька годин до виходу. Орлов викликав до себе, поставив перед фактом: закидування сьогоднi, група мае бути в повнiй бойовiй готовностi. Несподiванкою це стало для Коломiйця лише в кiлька перших хвилин. Далi вже зосереджено слухав iнструктора, зробивши висновок – так треба, накази не обговорюються, на те вони й диверсанти, аби знятися з мiсця будь-якоi митi. А зробити мусили таке: десантуватися в район Здолбунова, замiнувати й пiдiрвати залiзничний мiст. За даними розвiдки, якi Москва отримуе щодня, до вiдправки на фронт уже готовий ешелон iз танками. Вiдомо, що нiмцi планують великий наступ по лiнii фронту вiд Курська до Белгорода, тож основнi сили потроху стягують у той напрямок. Здолбунiв – великий залiзничний вузол, можливостi дозволяють забезпечувати транспортний потiк. Цей ешелон кiлька днiв тому прийнятий iз Нiмеччини, але загрозу диверсii ворог вiдчувае, бо iхня контррозвiдка теж не пальцем роблена. Тому платформи з технiкою загнали на запасну путь, а перед тим вiдправили один за одним три несправжнi ешелони.

– Але, – пояснив Орлов, водячи по картi тупим кiнцем олiвця, – завдяки злагодженiй роботi наших пiдпiльних груп ми знали про цi маневри. Тому була команда пропустити тi ешелони. Водночас активнiсть нiмцiв нашi спрямували на банди нацiоналiстiв, ними кишать мiсцевi лiси. Тож оперативна комбiнацiя дала ворогу зрозумiти: на технiку полюють так званi украiнськi повстанцi. Їх вiдiгнали чи вони самi вiдступили – не мае значення. Важливо, що нiмчура заспокоiлася. Тому завтра приблизно о десятiй сорок потрiбний ешелон пройде отут, – олiвець перекрутився в пальцях, тепер позначку на картi капiтан зробив заточеним кiнцем. – Знищити його силами загону «Суворов» не вийде, бо саме в цей час партизани iмiтують активнiсть отут, – вiстря змiстилося ближче до Здолбунова. – Черговий вiдволiкаючий маневр. Поiзд повинен вiдiйти вiд станцii якомога далi, на вiдстань, яку нiмцi вважатимуть безпечною. Вони ж бо стримують партизанську активнiсть. І вважають, що роблять це успiшно. Ось чому твоя група, Коломiець, висаджуеться окремо. Їi появи саме в цьому мiсцi ворог не чекае. Питання?

– Мали б урахувати, – мовив Максим.

– Хто? Що? Яснiше говори.

– Самi ж кажете, нiмцi не пальцем робленi, товаришу капiтане. Через те мусили б передбачити такий варiант.

– Згоден, – кивнув iнструктор. – Але чому б гансам не припустити, що диверсанти висадяться, наприклад, тут? – олiвець легенько черкнув на картi вздовж лiнii, яка позначала колiю. – Або отут? Чи десь там? – позначок на картi додалося. – Твоя логiка, Коломiець, нiкуди не годиться.

– Тобто?

– Якщо йти за нею, нiмцi повиннi поставити охорону всуцiль, стiною. Уздовж слiдування ешелону. Усього шляху. Вони пiдуть на таке, твоя думка?

– Нi, – погодився Максим, визнаючи капiтанову логiку.

– Ще питання?

– Нема. Усе ясно. Дозвольте йти?

– Уперед, Коломiець. Доведи сказане своiм уркам. Готовнiсть номер один, отримуйте зброю та пайок, вилiт о першiй нуль-нуль. Лiто, свiтае рано, викинути вас треба затемна.

Нiхто з команди не здивувався. Хiба Пiп буркнув, мовляв, попереджати треба. Загалом за той недовгий час, що вони перебували на базi, мiж собою не мали часу спiлкуватися до пуття. Попервах Максим усе ж остерiгався того ж Зубова, бо чудово знав подiбнi натури. Виявилося, варто було четвiрцi опинитися на волi, табiрна злоба або зовсiм зникла, бо вони перейнялися важливiстю моменту, або глибоко заховалася i невiдомо, коли та за яких обставин вилiзе назовнi.

Утiм, тепер мiж Коломiйцем i Зубовим рiзницi вже не iснувало, бо за колючим дротом, у бараку, один був колишнiм мiлiцiонером, iнший – кримiнальним злочинцем, а вони колишнiми не бувають. Так само не iснуе для таких колишнiх лягавих, закон джунглiв вимагав одного разу поквитатися з Максимом за всi Зубовi невдачi. Але зараз усi вони зарахованi до радянського вiйськового пiдроздiлу. І кожен iз блатноi четвiрки тим самим порушив негласнi закони кримiнального свiту: владi служити заборонено, а записатися до мiлiцii чи вiйська – смертний вирок. З огляду на це в Дмитра Зубова та iнших не лишалося iншого виходу, крiм як прийняти нову данiсть: слухати Коломiйця, свого нового старшого, i виконувати його накази. Максимовi ж дано право карати й милувати, з чим кожному з його команди доводилося миритися.

Принаймнi, так мiркував Коломiець.

Інакше не мiг пояснити, чому Зубов, ще кiлька тижнiв тому гострячи на нього ножа, тепер тримаеться, нiби нiчого не сталося. До того ж, як устиг Максим переконатися ще в таборi, Зуб сприймався рештою як неформальний лiдер. Тож, перш нiж виконати наказ чи просто послухати командира, Князь, Савка та Пiп чекали мовчазного Зубового дозволу – i аж тодi робили, як сказано. Ну, а сам Зубов поки не ставив пiд сумнiв авторитет i вплив того, кого кликав мусором.

Отже, стежачи за злагодженим збиранням групи, Коломiець зробив заспокiйливий для себе висновок: проблем iз ними в тилу ворога не виникне.

А вже за пару годин зiткнувся з першою – Пiп не стрибав iз парашутом.

– Чому ранiше мовчав? – грiзно спитав Максим, розумiючи – вiдповiдi не почуе, та й питання риторичне.

– Думав – зможу, – бовкнув Ігумнов, косуючи в бiк похмурого Зубова.

– Зараз, значить, так не думаеш? Не зможеш? Боiшся?

– Не жени хвилю, начальнику! – визвiрився той, про всяк випадок вiдсуваючись далi.

– Тут нема начальникiв. Ми вiйськовий пiдроздiл. Є командир, i е бiйцi.

Коломiець говорив так, бо ще не визначився, як реагувати на ситуацiю. Поки микитив, Зубов, котрий сидiв навпроти, подався трохи вперед:

– Не бзди, начальнику…

– Товариш командир, – машинально поправив Коломiець. – І вiдставити словечки.

– А то ти iх не знаеш. Одну баланду жерли, командире. А цiлок тут нема, самi мужики.

– Проiхали. Кажи.

– Скажу. Я Попа, командире, з лiтака сам викину, – серйозним тоном пообiцяв Зуб. – Пiп, ти мене добре почув?

– Як ти мене викинеш, Зубе? – той ураз трошки осмiлiв. – Я тобi не мiшок картоплi. І не чемодан iз бану [20 - Бан – вокзал, рiдше – базар, велика площа (жарг.).].

– Думаеш, назад полетиш?

– Страшно, – признався Пiп. – Розiб’юся. Грохнуся об землю – i хана.

– Отак – не страшно? – Зубов спокiйно витягнув з кишенi ТТ, зняв iз запобiжника.

– Не стрельнеш.

– Хто тобi сказав? Ти мене знаеш, Пiп.

– Начальнику… командире, скажи йому.

– А що сказати? – Коломiець ураз зрозумiв, що, сам того не бажаючи, узяв бiк Зубова. – За язика тебе нiхто не тягнув. Або стрибаеш, або…

Вiн запнувся. Виглядало, зараз дозволить стрiляти в боягуза просто тут, над землею. Та вiдповiдь знайшлася негайно, i, говорячи, Максим щиро вiрив у власнi слова:

– Вiдмову стрибати вважатиму дезертирством. Боягузтво, Ігумнов, теж прирiвнюеться до зради. Закон военного часу. Зубов нiчого не зробить, я забороняю своiм наказом. Даною менi владою розстрiляю тебе сам. Труп скинемо з лiтака, спишемо на бойовi втрати в разi чого, – перевiвши погляд на Зуба, мовив коротко: – Ховай зброю.

Знизавши плечима, той прибрав пiстолет. Повисла напружена тиша, яку порушувало голосне сопiння Попа. Лампи на стiнах пасажирського вiдсiку свiтили тьмяно, та навiть при такому освiтленнi Коломiець побачив крапельки поту, що рясно вкрили обличчя Ігумнова. Вiн витерся, почав соватися на мiсцi, ненароком штовхнувши найближчого до себе Князя. Нарештi наважився щось сказати, вже розкрив рота. Але тут iз кабiни пiлота визирнув бортовий стрiлець, кинув на диверсантiв пiдозрiлий погляд, зупинив його на Максимовi, попередив:

– Ну так, ми на мiсцi. У смислi, над мiсцем. Лiтати довго не можемо, знизу смалити почнуть. Тому вперед.

Повертатися не квапився, i Коломiець, пiдвiвшись, не без зусиль вiдчинив дверi бортового люка. Усередину тут же увiрвався вiтер, загуло. Пiп мимоволi сахнувся, влипнув спиною в стiну. Зараз на нього дивилися всi, включно з бортстрiльцем, – там, у кабiнi, суперечку могли чути або вiн сам зрозумiв, у кому найбiльша проблема.

– Ану, – кивнув Коломiець на холодну чорну пройму. – Перший пiшов.

– Я?

– Ти. Ми за тобою. За що треба смикнути, тобi показали. Уперед.

Ігумнов покрутив головою, немов шукаючи пiдтримки серед iнших. Савка Болотов демонстративно вiдвернувся, Князев, навпаки, свердлив поглядом. Бажаючи повнiстю заволодiти iнiцiативою, Максим випростався, глянув на Зубова:

– Викидайте його. На раз-два.

– Узяли, Князю, – той теж пiдвiвся, трошки нагнувши голову та ступивши вперед, поправивши при цьому парашутнi лямки.

Нiби давно чекаючи команди, Князев вiдiрвав зад вiд лавки, розпрямився.

Тепер на Ігумнова насувалися з усiх бокiв.

Лiтак завершив перше коло над потрiбним квадратом.

– Пiшов, – повторив Коломiець.

Товаришiв Пiп боявся бiльше, нiж темноi безоднi, позадкував, ступив до краю люка, зиркнув через плече. Мiг би стояти так довго, але варто було Зубовi зробити пiвкроку до нього – i, пiдбадьоривши себе криком, Ігумнов вивалився назовнi.

Лiтак почав заходити на нове коло.

– Другий пiшов! – наказав Коломiець.

Якщо Болотов боявся, з його вигляду цього нiхто не помiтив. Вiн вистрибнув, немов бовкнув iз крутого берега в глибокий ставок, легенько розбiгшись. Майже вiдразу, не чекаючи команди, спокiйно, навiть iз гiднiстю, немов виправдовуючи прiзвисько, назовнi вийшов Князь.

– Тепер ти, командире.

Зуб посмiхнувся кутиком рота. Бортовий стрiлець перевiв погляд iз пiдлеглого на старшого.

І, попри напруженiсть моменту, Коломiець зрозумiв: злочинцевi вдалося втягнути кулеметника у власну маленьку гру.

Слiд визнати, цiеi митi Дмитро Зубов банкував


.




Банкувати – розпоряджатися, володiти ситуацiею, тримати iнiцiативу (жарг.).



Так це називаеться в блатного контингенту, з яким вiн мав справу третину життя.

– До зустрiчi, – бiльше Максим нiчого не змiг придумати, тож, аби покiнчити з цим, махнув правицею й ступив у порожнечу, мимоволi заплющивши очi.

Вiдчуття охопили незнайомi, чи, точнiше, давно забутi. Спершу – холод i жах, тут же – вiльне падiння, що перейшло в полiт, у вухах загув вiтер. Розкинувши руки, Коломiець спробував на коротку мить уявити себе птахом. Вистачило справдi ненадовго, бо спрацював iнстинкт самозбереження – рука почала судомно шукати рятiвне кiльце. Ураз здалося – його нема, саме цей парашут виявився бракованим, зiпсованим, навмисне пiдсунули такий, так задумано, його вирiшили лiквiдувати езуiтським способом. Та поки цi думки бiгли наввипередки, пальцi вже знайшли, що треба, учепилися, рвонули.

Смикнуло.

Над головою розкрився бiлий купол.

Максим зависнув мiж небом i землею, падiння вповiльнилося, зробилося м’яким.

Лiворуч та праворуч у на диво зоряному червневому небi майже синхронно виникло ще два куполи. Нижче майорiв третiй. Бiльше нiчого й нiкого Коломiець не бачив.

Над ними пролетiв, стрiмко вiддаляючись, лiтак.

А ще за якийсь час верхiвки дерев почали стрiмко наближатися, i Максим злякався – уявив, як нахромиться знизу на товсту гiлку, тож знову заплющив очi.

Зашурхотiло, гiлля обшмагало з усiх бокiв. Устиг згрупуватися, таки дався взнаки попереднiй досвiд, усе ж тринадцять стрибкiв.

І приземлився, вiдразу завалившись на бiк та мiцно тримаючи стропи.




7

Лiс, район Здолбунова


Трохи поволочило, та дерева загальмували, зупинився.

Коломiець звiвся на ноги, звiльнився вiд парашута. Тепер треба прикопати, але з цим вiн поки не поспiшав. Завмер, услуховуючись та вдивляючись у лiсову темряву. Рух почув позад себе, iшли смiливо, значить, своi. Але, розвертаючись, Максим усе одно витягнув пiстолет, скинув запобiжник.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Примiщення, часто окрема камера, де вiдбували покарання в’язнi системи ГУТАБ НКВС в 1920-1960-х рр. Барак посиленого режиму (БУР – барак усиленного режима, рос.), по сутi, був внутрiшньою тюрмою табору, куди саджали порушникiв дисциплiни, тих, хто вiдмовлявся вiд робiт тощо. З другоi половини 1960-х називався ПКТ – примiщення камерного типу.




2


Маеться на увазi редакцiя Кримiнального кодексу, прийнята 1926 року й чинна в перiод, згаданий тут.




3


До лiта 1943 квадратнi нашивки («кубики», «кубарi») на комiрах шинелей та гiмнастерок – знаки, за якими розрiзняли вiйськовi звання в Червонiй армii. Вiд другоi половини 1943 року замiненi погонами.




4


1937 рiк – пiк довоенних сталiнських репресiй, на який припали полiтичнi чистки, замiни у вищому керiвництвi СРСР та на мiсцях, масовi розстрiли по всiй територii краiни. Пiсля цього, прийнято вважати, диктаторська влада на певний перiод незначною мiрою послабила тиск на людей. Навiть мали мiсце окремi звiльнення й визнання «перегинiв» та «помилок».




5


Троцький, Ігор Васильович (1890 – ?) – випускник Киiвського вiйськового училища, учасник Першоi свiтовоi вiйни, штабс-капiтан росiйськоi армii. У груднi 1917 року очолив 1-шу сотню повстанського загону iм. Яна Кармелюка вiйськ Центральноi Ради в Кам’янцi-Подiльському. У квiтнi 1918 року загiн, перейменований у курiнь, пiд командуванням Троцького був переведений до Харкова. З листопада того ж року курiнь був переформований у 2-й Запорiзький пiхотний полк i отримав завдання тримати фронт з боку Вовчанська. Не встоявши пiд натиском Червоноi армii, полк узимку 1919 року iз втратами почав вiдступати в напрямку Люботина. Згодом Ігор Троцький став полковником Армii УНР. Вiд 1922 року його доля невiдома.




6


Польськi загони самооборони, створювалися переважно в польських селах на Волинi. Крiм того, iснували пiдроздiли польськоi допомiжноi полiцii, аналогiчнi украiнським. До 1943 року формально спiвпрацювали з нiмецькою окупацiйною владою. Згодом як украiнськi, так i польськi парамiлiтарнi структури поповнили, вiдповiдно, вiйськовi пiдроздiли Украiнськоi повстанськоi армii та Армii крайовоi.




7


МП (нiм. Maschinenpistole) – пiстолет-кулемет нiмецькоi фiрми «Erfurter Maschinenfabrik», розроблений конструктором Генрихом Фольмером. Мав рiзнi модифiкацii, стояв на озброеннi вермахту.




8


Щоби, аби (тут i далi – мiсцевий дiалект).




9


Пiд такою назвою мiсцевiсть значилася в адмiнiстративному подiлi райхскомiсарiату Украiна (1941–1944 рр.).




10


Громадськi господарства, або громгоспи – перейменованi нацистами радянськi колгоспи. Завдяки iм нiмцi намагалися зберегти тотальний контроль над украiнським сiльським господарством, переважно вивозячи продукцiю ешелонами до Нiмеччини й використовуючи ii здебiльшого для вiйськових потреб.




11


Громадяни окупованих нацистами краiн Європи, визнанi етнiчними нiмцями й записанi до т. зв. нiмецького нацiонального списку (Deutsche Volkliste). Вони мали особливий статус, захист та матерiальну допомогу адмiнiстративних органiв, переважно посiдали вiдповiдальнi посади в полiцii, мiсцевих адмiнiстрацiях тощо.




12


Збройнi сили польського пiдпiлля пiд час Другоi свiтовоi вiйни. Була сформована на територiях Польщi в кордонах до 1 вересня 1939 року. Пiдпорядковувалася польському емiграцiйному уряду в Лондонi. Мiж керiвництвом АК та силовими структурами СРСР дiяла угода про вiйськову спiвпрацю. Декларуючи боротьбу з нiмцями, польське пiдпiлля водночас активно дiяло й проти ОУН та УПА, уважаючи украiнцiв нiмецькими союзниками та, головне, не визнаючи претензiй украiнцiв на власнi територii, оскiльки Польща прагнула повернути кордони станом на вересень 1939 року.




13


Окулицький, Леопольд (1898–1946), керiвник польського пiдпiлля в Захiднiй Украiнi, був вiдомий пiд псевдонiмом Ведмедик. Координував дii з органами НКВС СРСР як iз союзниками. У березнi 1945 року разом з iншими керiвниками польського нацiонального пiдпiлля був заарештований НКВС, за вироком суду отримав 10 рокiв позбавлення волi, у груднi 1946 року розстрiляний у Москвi, у пiдвалах тюрми на Луб’янцi.




14


Союз збройноi боротьби (пол. Zwiazek Walki Zbrojnej) – польське збройне пiдпiлля, створене в листопадi 1939 року й у лютому 1942 перейменоване в Армiю крайову.




15


Украiнський штаб партизанського руху – орган керiвництва радянськими партизанськими формуваннями в Украiнi часiв радянсько-нiмецькоi вiйни. Створений 30 травня 1942 року постановою Ставки Верховного Головнокомандування СРСР. Пiдпорядковувався Центральному штабовi партизанського руху, а в оперативному планi – Вiйськовiй радi Пiвденно-Захiдного напрямку. З середини березня 1943 УШПР став оперативно пiдпорядковуватися Держкомiтету оборони СРСР.




16


«Запаморочення вiд успiхiв. До питань колгоспного руху» – одна з програмних статей Й. Сталiна, опублiкована в газетi «Правда» 2 березня 1930 року. Сталiн критикував «надмiрну самодiяльнiсть» партiйних працiвникiв, котрi припускалися «перегинiв на мiсцях». Як наслiдок, почалося масове кримiнальне переслiдування тих, хто «викривлено розумiе генеральну лiнiю партii». Хоча на момент публiкацii Сталiн придiляв увагу передусiм колгоспам, згодом «перегини» виявлялися й засуджувалися всюди, де того вимагала полiтика «очищення партii», у тому числi в органах НКВС.




17


Вiйськовий гарнiзон.




18


Акцii насильницького умиротворення мiсцевого населення на окупованих територiях.




19


Вiйськове звання в УПА, вiдповiдник сержанта.




20


Бан – вокзал, рiдше – базар, велика площа (жарг.).


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/kokotyuha_andr-y/chorniy-l-s