Втiкач iз Бригiдок
Андрiй Анатолiйович Кокотюха


Ретророман
Львiв, осiнь 1916 року. Героя вiйни, украiнського сiчового стрiльця Захара Ладного пiдозрюють у вбивствi через ревнощi. Його взяли пiд варту i тримають у тюрмi Бригiдки. Звинувачення кидае тiнь на всiх добровольцiв. Захистивши стрiльця, Климентiй Кошовий може врятувати честь Легiону. І хоча Клим через вiйну покинув адвокатську практику, вiн погоджуеться спробувати. Далi подii розвиваються стрiмко: Ладний робить вiдчайдушну спробу втекти з в’язницi, взявши Кошового в заручники. Почавши приватне розслiдування, Клим i його друг Йозеф Шацький знову занурюються в свiт кримiналу, де вже наново подiлили владу, ближче знайомляться з сiчовими стрiльцями та стикаються з хитрощами росiйських шпигунiв. А розбрат, який таемний ворог сiе довкола, вперше ставить пiд загрозу кохання украiнця Кошового i полячки Магди Богданович…





Андрiй Вiкторович Кокотюха

Втiкач iз Бригiдок



Окрема подяка

Мiськiй адмiнiстрацii Львова та особисто Андрiевi Садовому -

за всебiчну пiдтримку та гостиннiсть.







Львiв, жовтень 1916 року,

«Приют для хворих i виздоровцiв УСС», вулиця Петра Скарги[1 - «Приют для хворих i виздоровцiв УСС», вулиця Петра Скарги – заснований 1914 року у Львовi для потреб Львiвськоi станицi Легiону Украiнських Сiчових Стрiльцiв пiд керiвництвом отамана Михайла Волошина. Мiстився у великому будинку, нинiшня назва вулицi – iменi Пирогова.]







«Я зроблю це, i вже нiхто мене не зупинить…»


Написавши речення, Захар вiдкинувся на вигнуту спинку рипучого вiденського стiльця. З такоi вiдстанi, ще й при тьмяному свiтлi гасовоi лампи, вiн уже не мiг читати. Хоча вважався в полку одним iз кращих, якщо не кращим стрiльцем. Пiсля бою при Стрипi,[2 - У липнi 1915 року легiонери УСС спiльно та пiдроздiли австрiйськоi армii зайняли позицiю вздовж рiчки Стрипа, що на Тернопiльщинi. Пiдроздiли мали завдання не пропустити царську армiю до Бережан. Наступ росiян почався в вереснi, вони прорвали фронт, змусили супротивника вiдступити. Сiчовi стрiльцi стояли в резервi, i 31 жовтня вони змогли зупинити наступ та перейти в контрнаступ. Бiй вважаеться наймасштабнiшим у iсторii УСС.] коли сотня закрiпилася на здобутих позицiях, а в донесеннях командири навипередки рапортували – росiян зупинено, про Ладного ходили спершу чутки, потiм – легенди. Сiчовик не спростовував нiчого, хай говорять що хочуть. Чим фантастичнiшими будуть iсторii, тим швидше iх дiзнаються у Львовi.

Це потiшить Оксану: чоловiк – герой.

Оксана.

Викинути ii з голови Захаровi не вдавалося, що б не робив. Навiть пити почав тут, у притулку, хоч пиятики не вiталися. Та героя не чiпали скiльки могли. Його сумну iсторiю тут знали всi, включаючи панi Косакевичеву,[3 - Ольга Косакевичева, в описаний час – управителька Приюту.] тому обмежувалися виховними розмовами, i то ними не набридали. Згодом, коли заливатися до нестями набридло самому, Ладний дiзнався – управителька наказала не звертати на нього уваги. Пояснивши свою тактику: «Хлоп дорослий. На вiйнi знав, що мае робити. Напевне, й тепер робить що мае. Дайте час, оклигае, усе минеться».

Наче у воду глядiла, хоч не до кiнця вгадала.

Захар оклигав, привiв себе в порядок й знову виглядав, мов намальований. Проте нiчого не минулося. Спробував iнший спосiб – порадили колеги, якi пережили те саме. Але повii теж не послабили бiль. Навпаки, пiсля полегшень накочувала огида. Вояк, котрий годував вошей в окопах та вибирався з бою по розiрваних снарядами частинах тiл бойових побратимiв, не мiг пояснити собi ii природи.

Коли знудило вперше, просто на несвiже, просякнуте чужими секретами простирадло, чорнява, з маленькими грудями дiвуля сахнулася. Потiм – iстерично зареготала, вирiшивши: черговий п’яний. Без кiлькох таких полюбовникiв не минае робочого тижня, ото б натовкти iх у власну гидоту писками, мов цуценят… Дiвка не стрималася, вилила на нього весь накопичений гнiв. Ладний незграбно вдягнувся, кинув, не дивлячись на сильно намальоване лице, грошi на стiл, швидко пiшов геть, ледь стримавшись, аби не залити ганьбу й сором у найближчому барi.

Але пережитий тодi сором не прогнав болю.



«Я тримався довго. Хотiв вiдтягнути це рiшення, думав – усе минеться. Пробачте, побратими, ваш герой виявився слабким. Бо витерпiти можу все, окрiм зради. Є лише один спосiб позбавити себе болю – пострiл».


Написавши махом ще кiлька речень, Захар зупинився, аби перечитати. Виклад думок на паперi давався йому нелегко, краще вголос сказати. Проте за час, що минув, Ладний переконався: навiть палкi й щирi слова нiчого не означають. Здавалося, замерзають на крижинки пiд холодним поглядом тiеi, заради якоi хотiв лишитися живим у вiйськовому пеклi, пiд кулями, гранатами й снарядами.

Вставши з-за хисткого столу, Захар пiдiйшов до вiкна, закурив. Вид iз його маленькоi кiмнатки вiдповiдав настрою: сiра глуха стiна. Чим далi у вересень, тим коротшими ставали днi, тож по шостiй уже повiльно насувалися сутiнки. Нинi зранку бризнув рiдкий дощик, потiм мiсто огорнула мряка, по обiдi Львiв став iмлистим.

На людях Ладний тримався так, нiби тут, у стрiлецькому притулку, нарештi знайшов спокiй. Насправдi самотнiсть обтяжувала. Ранiше, весною, розраду знаходив у вiзитах до доктора Франка.[4 - Франко Іван Якович (1856–1916) – класик украiнськоi лiтератури, поет, прозаiк, публiцист, перекладач. Останнi роки провiв у Приютi на вул. Скарги, де йому видiлили окрему кiмнату.] Власне, з газетярами Захара познайомив сам Іван Якович, ще й за незвичних для стрiльця обставин: охоплений тугою, не знаючи, чим себе зайняти, Ладний почав писати вiршi.

Ранiше не вiдчував такого потягу, бо захоплювався природничими науками, до вiйни вивчав хiмiю i записався в легiон,[5 - Легiон УСС (Украiнських Сiчових Стрiльцiв), добровольче збройне формування у складi австро-угорськоi армii, сформоване за нацiональною ознакою 6 серпня 1914 року. Проiснував до сiчня 1919 року, пiсля чого був переформований та ввiйшов до складу Украiнськоi Галицькоi Армii (УГА).] залишивши навчання. Деякi його студентськi товаришi багато читали й самi бавилися римуванням рядкiв, Захар навiть кепкував iз них, щоправда – по-доброму, швидше вiд нерозумiння. Будучи вiд народження рацiональним, не розумiв сенсу поетичних вправ. Хоча коли в його життi з’явилася Оксана, вирiшив привернути ii увагу в такий самий спосiб, як це робили однокашники: присвятити вiрша. Хай недолугого, неоковирного, простого й примiтивного. Знав – дiвчатам це чомусь подобаеться.

Аби не морочитися, запросив на пиво старшого приятеля, iнженера Олеся Косацького, котрий ще тодi хвалився: його поезii читав сам Франко й навiть рекомендував кiлька з них до публiкацii. Косацький погодився написати простенького любовного вiршика, якого Ладний прочитае в потрiбний момент Оксанi як свого. Ще сказав дивне: «Та ти, друже, в нас просто Сiрано![6 - Еркюль Сiрано де Бержерак (1619–1655) – французький драматург, поет, прозаiк, фiлософ, гвардiець. Став прототипом героя п’еси Едмона де Ростана «Сiрано де Бержерак». За сюжетом, завзятий дуелянт мав кумедну зовнiшнiсть i мiг освiдчитися коханiй тiльки тодi, коли писав вiршi для закоханого в неi товариша. Той видавав iх за своi, змiгши в такий спосiб домогтися взаемностi в той час, коли справжнiй автор лишався в тiнi.]» Тодi Захар не потрудився дiзнатися, що малося на увазi. Вiдмахнувся: «Та називай, як хочеш, тiльки напиши гарно», – й замовив обом ще пива.

Вийшло трохи не так, як планував, але пiшло на краще. «Свою» поезiю Ладний вчив напам’ять цiлу нiч, ворочаючись на лiжку, повторив перед побаченням, принiс Оксанi квiти, а коли вона торкнулася губами його щоки на знак вдячностi – забув усе й вiдразу. Коли наважився – переплутав усi слова, починав кiлька разiв iз початку, чим неабияк розвеселив дiвчину: «Оце так поет! Власного вiрша не згадае!» Плюнув, признався. Це потiшило Оксану ще бiльше, й вона знову згадала про Сiрано, спонукавши Захара тим самим нарештi прочитати комедiю Ростана. Потiм вона вперше дозволила поцiлувати себе в губи, невмiло, але мiцно, а трохи згодом попросила якось при нагодi познайомити з автором.

Тепер Захар Ладний збирався вбити Олеся Косацького.



«Передi мною досi стоiть брудне, перекошене лице нашого вiстуна Зенека. Не можу згадати його прiзвища й до цього часу гнав вiд себе думку: так, я вбивця, я забрав життя у свого ровесника. Зенек лежав у днi окопу, на спинi, його руки судомно пхали назад виваленi з живота кишки. Так, нiби вiн мiг притримати рану за краi, мов розпанахану свитку, а потiм встати й пiти далi вiд пекла. Я гукав санiтарiв, але мене не чули – я сам себе не чув посеред вибухiв, довкола здiймалися фонтани землi й будь-якоi митi снаряд мiг накрити шанець, у якому ми лишалися двое живих. Потiм я хотiв витягнути Зенека, перед тим спробував допомогти, засунути тельбухи назад своiми руками. Але вiстун раптом зупинив мене, мiцно схопив за кисть правицi, чiтко промовив: нi, добий. Коли завагався, Зенек вичавив iз себе: Христа ради, болить. Я вiдступив i стрельнув упритул, навiвши цiвку на голову – бо завжди цiлив туди москалям, так напевне. Тодi я позбавив Зенека болю, який бачив та вiдчував. Залишив тiло, вибрався з окопу, побiг, а позаду його накрило снарядом, не лишивши вiд тiла нiчого. Почекай я трохи – такою була б i моя доля. Тепер розумiю – вiд болю може позбавити пострiл упритул. Жорстоко, та правдиво».


Це Ладний написав, повернувшись за стiл, але не сiдаючи – нахилився й водив пером швидко, немов боячись втратити думку. Завершивши абзац, випростався й перевiв подих. Так, у нього виходить, вiн мае ще й такий талант.

Заримованi весною рядки Захар наважився показати докторовi Франку. Той прийняв поблажливо, похвалив за щирiсть, завважив – то е головне для всякого, хто хоче писати. Бiльше нiчого не сказав, порадив не зупинятися, а там уже час покаже, чи потрiбна стрiльцевi поезiя. Ладний подякував i вже хотiв iти, аби не набридати хворому, коли в дверi його кiмнатки постукали. Отримавши дозвiл, зайшли трое, Франко попросив його лишитися й представив: «Рекомендую, панове. Той самий Захар Ладний». Почувши у вiдповiдь – та знаемо нашого героя, посмiхнувся: «Не все. Тут перед вами народжуеться ще один стрiлецький поет. Вiйна розбудила музу, хiба нi, Осипе?»

Так Захар познайомився ближче з пiдхорунжим Назаруком,[7 - Назарук Осип Тадейович (1883–1940) – украiнський громадський дiяч, полiтик, письменник, публiцист. У описаний час – легiонер УСС, лiтописець, керiвник Пресовоi квартири.] чиi публiкацii були популярними серед легiонерiв, й iншими з Пресовоi квартири.[8 - Допомiжна культурна i просвiтницька структура, створена 1914 року для популяризацii Легiону, а також збору, поширення та збереження iнформацii про УСС.] Згодом газетярi, не лише звiдти, почали вчащати до Ладного, а Назарук затявся написати про нього не лише нарис для «Шляхiв»,[9 - Щомiсячний журнал, заснований за iнiцiативою Пресовоi квартири, публiкував нариси, документальнi та публiцистичнi статтi.] а й зробити героем художнього твору. Пiсля похорону доктора Франка стрiльця якийсь час не займали. Коли сiчовикiв почали тiснити на Лисонi[10 - Запеклi боi на горi Лисоня бiля Бережан мiж росiйською армiею з одного боку та полком украiнських сiчових стрiльцiв i австро-угорськими бойовими загонами – з iншого. Вiдбулись у серпнi-вереснi 1916 року. У ходi битви полк УСС втратив бiльшiсть свого складу, проте виконав свое завдання – зупинив наступ росiйських вiйськ на Бережани, завдавши iм важких втрат.] й дiстатися на передову стало неможливим, газетярi знову згадали про Захара: тепер вимагалися бадьорi переможнi гасла вiд героя Бережан. Вiн знову вiдчув свою потрiбнiсть, хоч розумiв – тут, далеко вiд фронту, коли побратими в оточеннi, його слова пiдтримки до них не дiйдуть.

Тим не менше, навiть намагався римувати полум’янi рядки, iх погодився публiкувати в «Украiнському словi»[11 - Тут: щоденна газета, виходила у Львовi в 1915–1918 рр., видання Украiнського Комiтету, редаговане з позицiй бiльшостi в Загальнiй Украiнськiй Радi. Пiзнiше в рiзний час i дотепер пiд цiею назвою виходили iншi газети аналогiчного спрямування, декларуючи збереження традицiй.] тамтешнiй кореспондент Роман Гiрняк. Щоправда, публiкацiя вийшла рiзкою, бо Ладний у запалi рубонув строфою по австрiйськiй армii, котра кинула сiчових стрiльцiв на вiрну погибель. Поскаржився – на газету наклали штраф, бо дiе вiйськова цензура, пiд час вiйни взагалi не прийнято лаяти свою владу. На що Захар огризнувся: не моя вона, чим неабияк зацiкавив пана Гiрняка.

Утiм, далi голоi цiкавостi не пiшло. Вiд початку жовтня, коли залишки стрiлецького полку вивели на нове мiсце дислокацii, газетярi знову забули про Ладного. Натомiсть у притулку з’явилися новi мешканцi – тi, хто вижив на Лисонi й сприймали поразку як результат неприхованоi зради. Слухаючи побратимiв, Захар погоджувався й водночас накладав почуте на власнi життевi обставини.

Вiн опинився в притулку для хворих i тих, хто видужуе, так само через зраду.



«Тодi вiстун Зенек не бачив виходу для себе. Нинi я не бачу iншого виходу для себе, окрiм як зробити те, що задумав. Це – не сповiдь i не визнання провини. Я хочу пояснити тим, хто це читае: був здоровий, при тверезому розумi, i не бажаю Оксанi зла. Вона пiсля того не буде зi мною нiколи. Але вона й так не була б зi мною. Зрадниця – не ти, моя кохана Оксано. Мене, нас iз тобою, наше майбутне спочатку зрадив, а потiм – розтоптав, знищив пiдлий Косацький. Я шкодую про той день, коли хотiв обдурити тебе й попросив його…»


Рука завмерла.

Ладний дивився на аркуш i не знав, що писати далi. Вiн узагалi не розумiв, для чого взявся за цей лист i кому вiн буде адресований. Стиснувши дерев’яну ручку з пером у правицi, мов багнет, вiн знову вiдступив до вiкна. Цього разу не дивився в сутiнки, вперся об пiдвiконня, опустив голову, заплющив очi.

Нi.

Жодних сповiдей. Вiн у такий спосiб намагався не пояснити, а виправдати власний задум.

Чи називаеться це злочином?

А хто назве злочином його пострiл у перекошене болем лице вiстуна? Сам вiн свiдомо, вiдповiдаючи за своi дii, уже вбив перед тим дев’ятнадцять людей. Натискав спуск, бо всякий раз хотiв влучити, перейнявшись ненавистю до кожноi жертви.

– Обставини iнакшi, скажете ви…

Зрозумiв – говорить уголос. Подивився на ручку в кулаку, наче вперше побачив. Стиснув зуби, взяв ii двома руками. Ледь напружившись, переламав.

Жбурнув уламки пiд лiжко.

Взяв недописане послання.

Згорнув аркуш навпiл, потiм – учетверо.

Зiжмакав, кинув пiд стiл.

Одягнув шинель, витягнув револьвер з-пiд подушки. Не перевiряючи барабан, запхав зброю в кишеню. Мазепинку,[12 - «Мазепинка» – головний убiр украiнських вiйськовикiв, що належали до сформованих у Галичинi Легiону Украiнських Сiчових Стрiльцiв та Украiнськоi Галицькоi армii. Розроблений 1916 року Левком Лепким i затверджений Одностроевою комiсiею Легiону Украiнських Сiчових Стрiльцiв (отаман Василь Дiдушок) 1916 року. Назва пов’язана iз тодiшнiм термiном «мазепинцi», «мазепинство», поширеному у росiйськомовному вжитку, для означення украiнцiв-самостiйникiв.] зняту з гвiздка, одягнув уже на ходу.

Вийшов у iмлистi сутiнки.




Роздiл перший

Климентiй Кошовий, громадський дiяч





Магда прокинулася першою.

Полежавши якийсь час на боку – звичне положення увi снi, жiнка перевернулася на спину й випростала руки вздовж тiла, зачепивши при цьому Клима, який сопiв поруч, iз правого боку. Той не прокинувся, хоч за два роки, що вони разом, Магда встигла переконатися: зазвичай вiн спить сторожко, хоч, на вiдмiну вiд неi, засинае швидко. Та бувають моменти, як ось нинi. Прийшовши напередоднi пiзно, Кошовий вклався спати з вiдчуттям, що ранком не треба пiдриватися й бiгти по справах. Черговий камiнь упав iз плечей, i Клим заснув мiцно.

Перед тим похвалився – нарештi вдалося домогтися переведення ще однiеi групи полонених у окремий табiр. Аби зрушилося, Кошовий витратив без малого мiсяць свого життя, занурившись у процес по саму макiвку. Й чим далi йшло, тим менше Магда його розумiла.

Розвернувшись боком i впершись на лiкоть, вона подивилася на Клима, котрий лежав спиною. Обережно провела пучками пальцiв по лобi, забираючи пасмо волосся – вiн запустив собi кучму, вiд чого, на ii думку, став не таким чепурним, як ранiше. Навiть пiд час першоi зустрiчi вiсiм рокiв тому, в кабiнетi слiдчого Ольшанського, коли вiн лиш переiхав iз Киева до Львова й раптом опинився у тюремнiй камерi, виглядав охайнiшим.

Це Магда Богданович вiдзначила одразу – в чоловiкiв цiнувала бажання та вмiння стежити за собою.

На той час iй було двадцять вiсiм, майже два роки перед тим вона овдовiла, поховавши першого чоловiка, старшого вiд неi на тридцять рокiв. Густав Богданович очолював львiвську кримiнальну полiцiю, i Магда вважала шлюб iдеальним для себе. За впливового полiцейського вийшла з розрахунку, хоч старанно приховувала це вiд чоловiка. Проте, обiймаючи його та лягаючи з ним до лiжка, вона не силувала себе. Інакше б шукала iншого, бiльш пiдходящого. Їхнiй шлюб сам Богданович сприймав як певну партнерську угоду, про що якось сказав вiдверто й лише один раз:

– Навряд чи я – любов усього твого життя й мрiя дiвочих снiв, Магдо. З першою дружиною я побрався, коли iй було стiльки, скiльки тобi зараз. Але тодi я був молодший i, можеш повiрити, гарнiший. Можливо, ти вiд чогось тiкаеш, ховаючись за нашим шлюбом. Не знаю i не хочу знати. Прохання одне: поважай моi почуття, мiй статус i не став мене, старого чоловiка молодоi жiнки, в дурне становище.

Магда й не збиралася цього робити, проте до прохання поставилася серйозно. Тож за два роки, що вони були разом, жодного разу не дала чоловiковi приводiв думати про себе погано. Навпаки, через набуту в попередньому життi звичку уважно слухати й давати слушнi поради, стала посвяченою не лише у справи Богдановича, а й загалом – у життя й окремi тонкощi й нюанси впливових львiв’ян. Включно з президентом мiста, якого вона пiсля чоловiковоi смертi й використала для самозахисту.

Варто було натякнути йому незабаром пiсля похорону – Густав Богданович мае приватну картотеку, де зiбранi не надто придатнi для оприлюднення таемницi важливих персон, i чутка швидко розлетiлася по потрiбних вухах. Чоловiк мав казенне помешкання, не залишив по собi великого спадку й пишався, бо вважав це ознакою чесного полiцейського й загалом державного службовця. Натомiсть Магда лишилася без засобiв для iснування й без даху над головою: ii з вибаченнями попередили, що квартиру доведеться залишати. Але вона знала: колись так станеться, хай Богданович проживе з нею десять чи навiть двадцять рокiв – скiльки здоров’я дозволить. Тож прорахувала все наперед i тепер почала дiяти.

Блеф удався. Знайшлися люди, котрi допомогли розмiстити не такi великi, але й не надто маленькi грошi пана Богдановича у банк пiд вигiдний вiдсоток. З казенного помешкання Магда перебралася в апартаменти готелю «Жорж», i плату з неi брали тут дуже символiчну. Вона дозволяла собi наймати покоiвку, крутилася в вищому свiтi, й час вiд часу iй пропонували ввiйти до якогось фонду, мiняючи участь Магди Богданович на грошову винагороду, котра збiльшувала банкiвський рахунок. По сутi, кiлька наступних рокiв вона була на утриманнi багатих та впливових мешканцiв Львова, бо грала на iхнiх страхах бути викритими. У чому – Бог його знае, але кожна така особа напевне мала за душею якийсь грiшок.

Звiсно, Магда не збиралася гратися так усе життя. Вона шукала й знайшла чоловiка, якого змогла полюбити й з яким збиралася побратися, уже планувала мати дiтей. Інженер Адам Вишневський освiдчився iй, до весiлля лишався крок.

Та потiм з’явився Климентiй Кошовий, пiсля чого Адась раптово зiбрався й поiхав зi Львова, нiчого не пояснивши. Вона була шокована й навiть пiдозрювала: до того, що сталося, якимось боком причетний ii новий знайомий, якому вона ще й взялася допомагати. Був момент, коли мiж нею та Климом нiби чорна кiшка пробiгла й вона оголосила йому щось на кшталт особистоi маленькоi вiйни. Та потiм уляглося, а два роки тому iх звела разом iнша вiйна, велика й справжня…

Магда, надалi рухаючись тихо, аби не розбуркати його, спустила ноги з лiжка, обсмикнула краi нiчноi сорочки, пiдвелася, взяла й накинула халат. Цигарки були в кишенi, вона знову почала курити, хоч рiк тому вони з Климом, оселившись на якийсь час у Трускавцi, пообiцяли одне одному кинути. З цього нiчого не вийшло, першим здався Кошовий – закурив у тюрмi, куди потрапив пiсля повернення до Львова австрiйськоi влади.

Його звинуватили у спiвпрацi з росiйською окупацiйною адмiнiстрацiею, що по сутi мало мiсце, але були в тому певнi нюанси.

Їх Магда кiлька тижнiв намагалася пояснити всiм, хто готовий був ii слухати. Виявляеться, вистачило всього дев’яти мiсяцiв росiйського перебування у Львовi та загалом у Схiднiй Галичинi, аби панi Богданович утратила геть усе, що набула перед вiйною. Йшлося не про апартаменти в «Жоржi» чи банкiвський рахунок – вона не мала вже того впливу, що в усi часи, а особливо у военнi, цiнувався значно бiльше за грошi. Вiйна перекреслила все збудоване нею дбайливо й старанно. Зв’язки, знайомства, дiловi та дружнi контакти полетiли шкереберть. Навiть блеф, у якому вона призналася Климовi пiд час iхньоi першоi ночi, вже не працював. Велика частина тих, хто до вiйни був корисним, утратили свiй статус, а iншим Магда Богданович була нецiкава й не надто потрiбна.

Бiльше того: клопотання за колаборанта пiсля повернення староi влади не робило честi й не додавало плюсiв.

Їй вдалося не витягнути – видряпати Кошового з-за грат. Це сталося у той момент, коли його вже збиралися переводити в табiр, один iз тих, куди саджали всiх, звинувачених у зрадi й роботi на окупанта. Магда зайшла з останнього козиря: звернулася до високого чина з австрiйськоi розвiдки, який свого часу, перед окупацiею, залучив ii до спiвпрацi. Саме ця обставина допомогла Климовi дiзнатися, що Божена Микульська, коханка офiцера росiйського Генерального штабу, насправдi шпигувала за ним. І, пiдказавши мотив, вивела на ii вбивцю – заради цього росiйська контррозвiдка й звiльнила Кошового. Вiн змушений був пiдтримувати контакт iз росiянами, виконуючи завдання, iнакше в таборi, але – росiйському, опинився б значно ранiше.

Але з тюрми Кошовий вийшов не лише ще завзятiшим, нiж ранiше, курцем, який до того ж помiняв звичку, до вiйни вiддаючи перевагу сигарам. Тепер смолив усе, в чому мiстився тютюн, бо вiйна не давала великого вибору. Сталося iнше, й, на думку Магди, значно гiрше – Клим перейнявся полiтикою.

Вийшовши на кухню й щiльно причинивши дверi в спальню, вона вiдчинила кватирку й закурила, пускаючи дим у вiконечко. Довгих дамських папiросок теж давно не було, тому Магда перейшла на американськi «Marlboro», якi з’явилися у Львовi на початку року, про них ще казали: нiжнi, мов травень. Кошовий тепер полюбляв мiцнi французькi «Gauloises», хоча не гребував нiчим, мiг курити навiть тютюновi самокрутки.

Коли вони вперше зустрiлися, Климентiй – так вона довго називала його, пiдкреслюючи дистанцiю й старанно уникаючи фамiльярностi, – намагався не брати участi в будь-якому полiтичному життi. Причина зрозумiла: саме через полiтику тридцятирiчний киiвський адвокат вiсiм рокiв тому вперше опинився за гратами. Пiзнiше Клим кiлька разiв признавався Магдi: той тиждень тягнувся для нього, як один великий нескiнченний день iз чорними проваллями замiсть сну.

Провина правника полягала в тому, що взявся захищати групу людей, котрi друкували й поширювали безневиннi народознавчi книги й газети. У Росiйськiй iмперii, на вiдмiну вiд Австро-Угорськоi, це не надто вiтали, а в тi часи взагалi прирiвняли до кримiнального злочину, звинувачуючи тих, хто це робить, у мазепинствi й сепаратизмi. На допитах Кошового спершу сильно били, i пiсля того, як ударили головою об стiну, в нього почало смикатися праве вiко, коли нервував. Однак, працюючи в нотарiальнiй конторi Стефана Штефка, зовсiм не зважати на полiтику Клим не мiг, час вiд часу з гумором згадуючи варiння рiзних украiнських груп у власному соку та iхнi мiряння вагомiстю й суспiльною значимiстю.

Але незадовго до вiйни, передусiм аби вiдволiктися вiд трагiчноi загибелi нареченоi, Кошовий почав активнiше брати участь у процесах, вiд яких донедавна старався вiдгородитися. Як адвокат iз певною репутацiею, вiн домагався викриття й покарання тих украiнцiв, якi симпатизували Росii й брали участь у численних русофiльських спiльнотах. Це йому пригадали, коли росiйська армiя без жодного пострiлу взяла Львiв – так Климентiй знову став мазепинцем, опинившись за гратами. Тепер же вiн узагалi переглянув погляди, обравши нову позицiю: вiйна – трагедiя передусiм полiтична, тому пiд час вiйни на полiтику треба зважати. Адвокатську практику вiдновив, працюючи в успадкованiй вiд пана Штефка конторi на вулицi Шевськiй. Проте вже майже рiк вiддавав себе та своi знання не так правничiй, як громадськiй дiяльностi, знайшовши однодумцiв у Союзi визволення Украiни.[13 - Полiтична органiзацiя, утворена у Схiднiй Галичинi 4 серпня 1914 р. Головною метою було проголошення самостiйностi та соборностi Украiни. Учасники СВУ вважали себе репрезентантами iнтересiв украiнцiв, що перебували пiд росiйським пануванням. Своею метою СВУ проголосив боротьбу за самостiйнiсть Украiни, використовуючи для цього вiйну Австро-Угорщини й Нiмеччини проти Росii. Майбутнiй устрiй украiнськоi держави мав бути заснованим як конституцiйна монархiя з однопалатним парламентом]

Магду Богданович переймало саме це.

Пiдпис Кошового стояв пiд меморандумом, яким вiд австрiйського уряду вимагали назву «украiнцi» вживати замiсть «русини», i в цьому влада йшла iм назустрiч. Украiнська активнiсть взагалi непокоiла Магду як полячку. Адже Клим, вже ось як два роки – коханець i, вiдверто кажучи, не байдужий iй чоловiк, примкнув до тих, хто взяв собi за мету домагатися для украiнцiв самостiйноi держави. Магда бачила в цьому лише небезпеку: майбутне утворення мало постати на територii, роздiленiй мiж двома воюючими державами. Добре б так, але була обставина, котру дiячi, з якими мав справу Кошовий, не хотiли враховувати – поляки так само претендували на вiдновлення власноi нацiональноi держави. На Киiв i все, що за ним, вони не претендували, та саме Схiдна Галичина в польськi iнтереси входила.

Магда розумiла всю ефемернiсть цих потуг як з украiнського, так i з польського боку. Бо галицькi поляки теж створили рух, подiбний до украiнського. Сама вона принципово не збиралася брати участь у чомусь подiбному, зайнявшись справами Товариства Червоного Хреста й опiкуючись пораненими та iхнiми родинами. Але вже не раз намагалася застерегти Кошового: про польськi iнтереси забувати не варто. Інакше розкол поглибиться, ворожнеча мiж двома спiльнотами в одному окремо взятому мiстi лиш посилиться. Цим легко може скористатися як австрiйська влада для закручування гайок, так i росiйська сторона – для послаблення противника у тилу.

– Не думав, що в нас будуть полiтичнi диспути, – роздратовано кинув Клим одного разу.

– До бiса полiтику! Про людей подумай! – парирувала Магда. – Ти хочеш, аби вони повернулися? Дивись, що робиться в Чернiвцях! Знову голод, мародерство, масовi розстрiли й тиф! Ми пережили все це!

– Але йдеться про важливiшi речi!

– Нема нiчого важливiшого зараз, крiм як виграти вiйну! Росiя слабка, хай i перемагае в окремих ситуацiях! Їi так чи iнакше роздавлять, i тодi вже можна буде говорити про якусь автономiю.

– Не автономiю, Магдо, як ти не розумiеш!

Всякий раз це заходило в коло, i вона вирiшила за краще поки не давити на болючi Климовi мозолi. Це призвело до певного вiдсторонення: кожен поринув у своi справи, часом не маючи, що один одному сказати. Потiм напруга спала, бо Кошовий вiд абстрактних полiтичних гасел перейшов до конкретних справ – виявлення украiнцiв серед полонених росiйських воякiв та подальшого опiкування ними.

Магда сприймала це так само, як свою дiяльнiсть у Червоному Хрестi.

Гаразд, майже так само.

Докуривши, вона роздушила недопалок у прилаштованiй на пiдвiконнi порцеляновiй попiльницi й взялася варити каву.



У Магди Богданович були не зрозумiлi iй самiй стосунки з домашнiм господарством.

Покiйний чоловiк нiколи не знав того, що вдалося з’ясувати про неi Климентiю, коли той задався метою шукати Рiзника з Городоцькоi, вбивцю-манiяка, який рiзав бритвою повiй та вiд руки якого загинула Климова наречена. До зустрiчi з першим чоловiком вона, вiд народження – Магда-Ядвiга Костецька, жила в Чернiвцях. Пiсля того, як заможнi батьки розорилися, з доброi волi пiшла на утримання до багатого коханця. Як би цнотливо це не називалося, вона визнавала себе повiею вищого класу, котра продае себе значно дорожче, нiж дiвчата з вулиць та будинкiв розпусти. В ii обов’язки входило, серед iншого, готувати й подавати, i саме через це Магдi не подобалося куховарити – бажала робити це, коли й для кого схоче.

Тож коли змушена була термiново залишити Чернiвцi через раптову смерть благодiйника, була задоволена вiдчуттям повноi свободи попри необхiднiсть переховуватися. З Богдановичем вона збиралася почати нове життя, й в ньому Магда не бачила мiсця стоянню бiля плити. Начальник полiцii мав прислугу, котра готувала, але деколи замовляв обiди в ресторанах, також у вiльний час запрошуючи дружину на вечерю. Але самих Богдановичiв запрошували куди частiше, i Магда вiдвикла вiд кухнi, залишивши для себе хiба варiння й подавання Густаву кави чи заварювання чаю.

Перебравшись у «Жорж», вона отримала можливiсть iсти там же, у ресторанi, пiд настрiй посилаючи покоiвку приносити снiданок, обiд чи вечерю в апартаменти. Проте ресторанiв та кав’ярень у ii подальшому життi стало значно бiльше, тож про кухню Магда взагалi забула. Нагадала навички куховарства вiйна, бо обставини змусили саму себе обслуговувати. Іронiя полягала в тому, що готувати Магда справдi вмiла, та коли виникла така потреба, зникли продукти, з яких можна було зробити хоча б щось пристойне. А потiм Кошовий врятував ii вiд росiян, викравши з боем iз «Жоржа», вони якось дуже природно, нiби до цього все йшло, стали парою, i хоч не хоч жiнцi довелося взяти на себе якщо не всi домашнi турботи, то бiльшу iх частину.

На щастя, Климентiй виявився не примхливим, та й зважав як на вiйну, так i на iхню обопiльну зайнятiсть. Ранком звик до канапок iз кавою, в обiд завжди чимось перебивався в мiстi, а вечерею не переймався. Накрие – добре, не накрие – подбае про себе сам. Магду такий стан речей цiлком влаштовував, i вона iнодi навiть сама хотiла щось таке приготувати. Нагода випадала двiчi, всякий раз – на Рiздво. Не переймаючись питаннями вiри аж так гостро й принципово, Кошовий вiдзначав iз нею католицьке, а Магда нiчого не мала проти святкування з ним православного Рiздва Христового. Навпаки, пiд час вiйни взагалi мало свят, а тут вони мали вiдразу на два бiльше. Тож Магда старалася, використовуючи всi можливостi чорного ринку, котрий буяв i давно замiнив собою легальну торгiвлю.

Але нинi був звичайний день, хоч i остання недiля вересня. Тож вони збиралися обiйтися традицiйними вже канапками з печiнковим паштетом, хлiбом iз маргарином та кавою – Кошовий десь роздобув не бридкий ерзац, а справжнi зерна. Їх лишалося обсмажити й змолоти в млинку. Цю мiсiю здебiльшого виконував Клим, не особливо ремствуючи. Та нинi нехай поспить, Магда взялася за справу сама.

Вона саме поставила джезву на спиртiвку, як у дверi постукали.

Помiшавши каву й лишивши кипiти, Магда щiльнiше запахнула халат. Перетинаючи кiмнату, глянула на себе в дзеркало й поправила зачiску. Перукарi тепер були рiдкiстю, i тi, хто мали можливiсть, записувалися до майстрiв у чергу заздалегiдь. Аби не сумувати за втраченими можливостями, вона погодилася на коротшу, нiж завжди, стрижку, i тепер наводила лад на головi звичайним черепаховим гребенем. Кивнувши своему вiдображенню, Магда вiдчинила i впустила невисокого лисуватого пана, чию проплiшину, схожу на тонзуру, прикривала ярмулка. Вiн був у пiджаку, камiзельцi й штанях, i весь одяг на ньому висiв, нiби чоловiк убрав чуже. Хоча насправдi вiн носив свiй одяг, просто за останнi два роки дуже схуд.

Домовласника Веслава Зiнгера вона пам’ятала череванем, який постiйно пiтнiв i вiд цього нiяковiв, витираючи краплi хусткою. Ось i зараз тримав ii в руцi, нервово жмакаючи.

– Добрий ранок, панi Магдо.

– Добрий, пане Зiнгере, – кивнула вона, вiдчуваючи, з чим той прийшов.

І не помилилася – вiн почав уже без звичних у таких випадках передмов.

– Чи можу я говорити з паном Кошовим?

– Вiн ще спить. Я б просила, коли ваша ласка, не турбувати його.

– Тодi поговоримо з вами. Ви теж тут мешкаете вже трохи бiльше року, й це для мене… для нас iз панi Зiнгеровою велика честь.

– Що саме?

– Надати притулок панi Богданович…

– Я не в притулку, – трохи рiзче, нiж хотiла, перервала його Магда. – Навряд чи вам треба пояснювати, чому я тут оселилася. І, мiж iншим, мiняти помешкання поки не збираюся. Це до питання про згадану вами честь.

Зiнгер зняв ярмулку, витер зволожiлу лисину, повернув убiр назад, старанно поправив, аби трималася точно на макiвцi.

– Дуже перепрошую, якщо дозволив собi зайвого, панi Магдо. Повiрте, я не хотiв…

– До справ, пане Зiнгере.

Домовласник потягнув носом повiтря:

– Невже справжня кава? Розкiш у наш час.

– Так, дякую, що нагадали. Момент, я зараз повернуся.

Магда вийшла на кухню, вимкнула вогонь, перемiшала ароматне вариво, зiтхнула й пiшла на цю жертву: налила каву в двi чашки, одну з них вiднесла Зiнгеру. Той узяв обережно, двома пальцями, немов йому давали крихку коштовну рiч. Потягнув носом, зробив ковток, вiдставивши мiзинця й тут же обпiк губи, зойкнув.

– Обережно, пане Зiнгере.

– Знову перепрошую. Справдi, давно забутий смак. Отже, каву ви роздобули.

– Дякуйте пановi Кошовому.

– То, може, час уже роздобути й грошi?

Кава не вистигла, але Зiнгер, уже не боячись обпектися, одним ковтком вiдпив половину. Тон у нього непомiтно змiнився, у голосi вчулися твердi нотки, змiшанi з погано прихованою образою:

– Панi Магдо, ви знаете – мiй двiрник Гнат Бульбаш утiк минулого року разом iз росiйським вiйськом. Перед тим цей невдячний спробував пограбувати мене i вдарив панi Зiнгерову. Розжитися цьому негiдниковi не було чим, вiн удовольнився коралями й перстеником, який моя дружина мала необережнiсть носити на безiменному пальцi. Мiй подарунок на двадцять п’ять рокiв нашого подружнього життя…

– Я вже спiвчувала вам. Але, пане Зiнгере, вiд росiян та iхнiх поплiчникiв постраждала не лише ваша родина. Згадайте тих, кого вбивали серед бiлого дня просто на вулицях.

– Не нарiкаю, – вiн хитнув головою. – У жодному разi не шкодую, що вдалося вiдбутися малою кров’ю. Та з того часу я не можу собi дозволити найняти iншого двiрника. Роблю його роботу сам, де ви бачили таких домовласникiв!

– Вiйна.

– Згоден, вiйна. Проте пан Кошовий може дозволяти собi купувати натуральну каву, i ми з вами розумiемо, скiльки це коштуе. І при цьому затримуе платню вiд православного Великодня.

– У вас е кандидатури iнших пожильцiв? – сухо спитала Магда.

– Нi. Я не хотiв би iх шукати хоча б через те, що пан Кошовий за цi вiсiм рокiв став менi як рiдний. Всi його радостi й печалi ми з панi Зiнгеровою переживали, як своi. Тому менi дуже прикро бачити: добре ставлення вiн використовуе в своiх iнтересах. І однозначно на шкоду нам.

– Климентiй не збираеться завдавати вам шкоди, пане Зiнгере. Й нiколи не хотiв.

– Як ви тодi назвете його саботаж iз оплатою за проживання? Я навiть не пiднiмаю йому оренди! Хай заплатить хоча б борг! Мене… нас влаштуе й половина… Та де, бодай третина!

Видихнувши, Зiнгер допив каву, ступив крок убiк i прилаштував фiлiжанку на комод.

– Поговорiть iз ним, панi Магдо. Дуже вас прошу.

– Гаразд, поговорю.

Вона вирiшила не уточнювати вголос, що користi з цього геть не буде. Бо Веслав Зiнгер i сам це знав. Інакше б не приходив iз подiбними розмовами вже втрете з понедiлка.

Коли домовласник пiшов, Магда зачинила дверi на ключ, з сумом глянула на свою каву, яка за короткий час встигла трохи охолонути. Вона любила гарячу, щойно зварену, ii можна пити малесенькими ковточками й мружитися вiд насолоди – однiеi з небагатьох у теперiшнiй час. Розумiючи, що пiдiгрiтим напiй все одно смакуватиме не так, вона все ж вирiшила це зробити.

Пiдхопивши залишену Зiнгером фiлiжанку, Магда рушила на кухню.

У дверi знову постукали.

– Чорт забирай, – просичала вона крiзь зуби, розвернулася, примостила на комодi обидвi посудини, вiдчинила, кинула: – Пане Зiнгере, ми про все поговорили! Я… – i осiклася.

Бо в дверях стояв незнайомець iз носом, вiддалено схожим на качиний дзьоб, пiд яким буяли завеликi, як на ii смак, й вiд того дещо карикатурнi чорнi вуса. Це перше, що кинулося в очi, й нiчим iншим чоловiк прикметним не був. Знявши м’ятого круглого капелюха, вiн пригладив йоржик волосся, делiкатно запитав:

– Дозволите зайти, панi Магдо?

– Ми, здаеться, не зустрiчалися ранiше.

– Особисто – нi. Але грiх жити у Львовi й не знати панi Богданович. Я називаюсь Роман Гiрняк, працюю в газетi… Скажемо так, спiвпрацюю з рiзними, переважно русинськими, чи, як тепер кажуть, украiнськими. Хотiв би переговорити з паном Кошовим.

– Ви домовлялися?

– Нi.

– В такому разi я перекажу йому, що ви приходили. Пан Кошовий ще спить, перед тим кiлька днiв, якщо не тижнiв…

– Знаю, – Гiрняк зупинив Магду порухом руки. – Вiн робить гiдну справу в наших спiльних iнтересах. Але вчора дещо сталося, вiн мае про це знати. І не лише знати – повинен негайно, чимшвидше втрутитися i врятувати людину.

– Кому я що винен?

Магда озирнулася й ступила вбiк, побачивши в дверях спальнi Клима, ще заспаного i в халатi, але вже готового до розмови.

– Ви голосно говорите, та й заспав я нинi, справдi ноги не тримають. З ким маю честь?

– Я назвався – Роман Гiрняк.

– Здаеться, читав кiлька ваших публiкацiй в «Украiнському словi».

– Не лише там.

– Рiзкувато пишете.

– Інакше нiяк. Тепер час радикальних заяв i не менш рiшучих дiй.

Магда вiдчувала себе зайвою мiж двома чоловiками. Та не збиралася зi свiтським виразом обличчя залишати iх пiд виглядом, нiби справдi мае зараз якiйсь невiдкладнi справи. Замiсть того кивком запросила гостя пройти до кiмнати, зачинила за ним дверi, стала поруч iз Кошовим. Даючи тим самим зрозумiти: без ii участi тут нiчого не вiдбуваеться.

– Ви знайшли мою адресу i примчали рано в недiлю, – повiв далi Клим. – Я, на вашу думку, маю зриватися з мiсця й когось рятувати. Саме я, – вiн тицьнув себе пальцем у груди. – Хоча е полiцiя, вiйськова комендатура, загалом – бiльш впливовi й значимi персони. То в чому справа?

– Ви – адвокат.

– Не практикую.

– Знаю. Але ви – наш адвокат, пане Кошовий. Ви представляете iнтереси украiнськоi суспiльностi й певною мiрою репрезентуете ii.

– Це моя громадянська позицiя, пане Гiрняк. До чого тут адвокат?

– Бо самоi позицii не досить, аби витягнути з тюрми Захара Ладного.

Смикнулося вiко.

– Того самого? Стрiльця, героя Бережан?

– Його арештували за вбивство. Вчора ввечерi, пане Кошовий.




Роздiл другий

Врятувати героя вiйни





Клим i Магда перезирнулися.

У ii поглядi побачив не так подив чи цiкавiсть, як нерозумiння. Машинально похлопавши себе по боках i намацавши цигарки чомусь не в правiй, а лiвiй кишенi халата, Кошовий витягнув сигарету, розiм’яв у пальцях, пошукав очима i знайшов на письмовому столi сiрники. Магда випередила бажання, сама подала йому коробку.

– Треба переходити на тютюн, – сказав Клим, прикурив, випустив дим убiк. – Селяни продають. Фабрика у Винниках[14 - Фабрика у Винниках – тютюнова фабрика у Винниках, передмiстi Львова. До 2014 року була лiдером у виробництвi цигарок по Схiднiй Галичинi. Головне примiщення постраждало пiд час росiйськоi окупацii.] пiсля пожежi не така потужна. Французькi непоганi, та все ж коштують грошей.

– Хiба тютюн задарма?

– Дешевший, пане Гiрняк. Пiд час вiйни це важливо.

– Ви не почули, пане Кошовий? Я про людину, ви – про тютюн.

Тим часом Магда принесла попiльничку. Взявши вiльною рукою та збивши в неi попiл, Клим, мить подумавши, прилаштував туди ж «голуазину». Провiв рукою по лицю, струснув головою.

– Я ще не прокинувся, пане Гiрняк. Ось у чому справа. Новина прикра, хоч Ладного особисто не знав.

– А я навiть не знаю, хто це, – вставила Магда.

– Ви, панi Богданович, навряд чи цiкавитесь украiнським життям Львова. Тому й газет не читаете.

Це прозвучало рiзкувато. Вираз Климового обличчя негайно все пояснив Гiрняковi, вiн швидко виставив правицю:

– Нi-нi, перепрошую, зовсiм не хотiв вас образити…

– Але заговорили польською, – сухо сказала Магда. – Украiнську я розумiю так само, як нiмецьку й французьку. Навiть змогла вивчити трохи росiйську.

– Ви правi, – Кошовий знову затягнувся. – Вiн правий, Магдо. Ти справдi не читаеш украiнських газет.

– Це погано?

– Не так, щоб дуже, – Клим посмiхнувся кутиком рота. – Просто аби ти читала, наприклад, «Украiнське слово», куди дописуе пан Гiрняк, ти б зрозумiла: у нього стиль такий. Манера – рубати з плеча. Вiн вважаеться радикалом…

– Момент! – гiсть клацнув пальцями. – Помiрним радикалом!

– Такi бувають? – брови Магди стрибнули догори.

– Це самовизначення, – пояснив Клим. – Вiн справдi неповторний. Принаймнi, таких дуже мало. Тож дописи Романа Гiрняка цiнуються й користуються попитом у рiзних редакторiв. Щоправда, дедалi менше.

– Цензура, – кинув Гiрняк.

– Пiд час вiйни – виправдано.

– Ви виправдовуете цензурнi нападки влади на украiнськi видання?

– Я нiчого не виправдовую. Я пояснюю, чому редакцii можуть i вже мають проблеми через окремi вашi публiкацii. Ви недавно виступали на одному зiбраннi й зачитали свою статтю про Захара Ладного. Їi заборонили до друку, бо в тому, що герой вiйни не мае роботи й животiе в притулку, ви звинуватили владу, починаючи вiд президента мiста.

– Хiба не так? – стрепенувся гiсть.

– Ладний без роботи, бо не хоче ii мати, – вiдрiзав Кошовий. – Я поважаю його вiйськовi заслуги. З великою симпатiею ставлюся до корпусу сiчових стрiльцiв. Але герой вiйни мiг би поводити себе скромнiше.

– Куди скромнiше! Живе у комiрчинi! Свого дому не мае! Отримуе злиденну пенсiю…

– … яку пропивае в дешевих барах! – пiдхопив Кошовий. – Ще й вимагае пригощати його, бо вiн застрелив дев’ятнадцять росiйських воякiв! По чарцi за кожного! Ви про це нiчого не написали, пане Гiрняк. До речi, Ладного арештували за вбивство. Скiлькох додав до свого списку?

– Одного.

– Росiйського солдата чи офiцера?

– Інженера Олеся Косацького. Пострiл у голову.

– Тобто свого?

– Бiльше скажу – свого друга. В кiмнатi Ладного, в притулку на Скарги, полiцiя знайшла якусь записку. Нiби той написав зiзнання перед убивством.

Магда мовчки крутила головою, ковзаючи поглядом по чоловiках, Клим помiтив це i коротко пояснив:

– Говоримо про стрiльця з украiнського легiону. Вiн був найвлучнiшим у своiй бригадi. Спецiально не вчився, взагалi не збирався бути вiйськовим, вивчав, здаеться, хiмiю. Минулого року батальйон прийняв бiй, довелося вiдступати, i цей Ладний лишився прикривати вiдхiд. Зайняв позицiю в окопi й почав вiдстрiлювати росiйських солдатiв одного за одним. Потiм уже газетярi, колеги пана Гiрняка, придумали: в стрiльця, мовляв, дар проявився.

– Звiдки ви знаете! Може, справдi проявився! – огризнувся той. – Людськi можливостi безмежнi, панове.

– Вiйна потребуе перемог i див, – мовив Кошовий. – З визначеннями не сперечаюсь. Бо Захар Ладний герой, нiде правди дiти. Як примудрився отак стрiляти й рахувати, не знаю. Вiдомо iнше, i це я читав i чув вiд офiцiйних осiб, у тому числi вiйськових: Ладний сам-один на короткий час стримав наступ на тiй невеличкiй дiлянцi. Це дозволило сiчовим стрiльцям швидко перегрупуватися, пiдтягнувся пiдроздiл з iншого флангу, батальйон пiшов у контрнаступ, атаку було вiдбито. Окоп, у якому ховався Ладний, закидали гранатами. Побратими думали – все. Коли оклигав, контузiя, поранений, та вижив. Чув, британцi називають таких снайперами.

– І створюють цiлi пiдроздiли з влучних стрiльцiв! Навiть навчають! – пiдхопив Гiрняк. – А тут героiв списують на смiтник!

– Наскiльки менi вiдомо, притулок – не смiтник. Там пристойнi умови. Повертатися до життя, ставати корисним чи деградувати – особистий вибiр кожного.

– Умов не створено! Я кричу й пишу про це!

– Тепер герою вiйни створять усi умови в тюрмi, – вiдрiзав Клим. – Дозвольте пояснити, для чого ви пришли до мене, пане Гiрняк.

– Я ж…

Тепер виставив правицю Кошовий, переклавши попiльницю в лiву руку. Сивий цигарковий дим зсередини мiг нагадати людинi з фантазiею щойно використану зброю.

– Чекайте. Ви щойно сказали про якусь записку, де е нiбито зiзнання. Отже, ви ii не бачили й зiзнань не читали. З кримiнальною полiцiею навряд чи дружите. Та де! Зовсiм не дружите! Звiдки знаете про записку? Цього факту нiколи б не повiдомили в газетах, принаймнi – в першiй публiкацii. Значить, у вас iншi джерела.

– Звiсно. Пiдтримую контакти зi стрiльцями, котрi мешкають у притулку. Полiцiя вчора пiзно нагрянула з обшуком, збурили ветеранiв. Серед них же вибрали пойнятих. Записку знайшли в iхнiй присутностi…

– …i зачитали вголос! – знову перервав його Кошовий. – Не робiть iз мене дурня, пане Гiрняк! Або ви знаете змiст записки, або – нi. Але якщо не знаете й припускаете, цi припущення повиннi мати пiдставу.

Магда пiдтримала Клима кивком.

– Навiть я не знала таких деталей. Принаймнi, дiзнавалася не вiдразу. А я, прошу зазначити, кiлька рокiв прожила з начальником кримiнальноi полiцii. Та й потiм у кримiналi вiд мене не тримали таемниць, даючи потрiбну iнформацiю.

– Я знаю, хто ви, панi Богданович, – зiтхнув Гiрняк. – І визнаю правоту пана Кошового. Проте ви мене постiйно перебиваете. Можливо, маете до моеi скромноi персони якусь антипатiю. Чи просто незадоволенi ранньою несподiваною появою. Та повiрте, я не прийшов переконувати вас, пане Кошовий, у цiлковитiй невинуватостi стрiльця Ладного, – тут у його очах блимнув вогник лукавства. – Ви ж це хотiли сказати, пане адвокате? Цим збиралися пояснити мiй несподiваний прихiд? Бачте, я теж умiю рахувати ходи й робити прогнози.

– Ми не граемося, – вiдрубав Клим. – Так, ви прийшли до мене, аби вмовити витягнути Ладного з тюрми. Де вiн, до речi? В Бригiдках?

– Так.

– І знову – про вашi «якусь» та «нiбито». Менi невiдомо, що й де ви дiзналися. Швидше за все, вже почали дiяти превентивно й пiдводити до висновку: все надумане, звинувачення висмоктанi з пальця, влада черговий раз хоче посадити за грати героя. Адже влада боiться героiв вiйни, тим бiльше – таких, як Захар Ладний. Пасiонарiй, влучний стрiлець, якому нема чого втрачати i який буде вимагати брати до уваги кожне свое слово. Через те його апрiорi закрили несправедливо, шукаючи цапа-вiдбувайла. Заступитися за нього нема кому. Спосiб життя пiдходящий – вояк на маргiнесах, чоловiк iз ураженою психiкою, не знаходить собi мiсця. Докази сфабрикованi, тож…

– Нi.

Вiко сiпнулося.

– Що – нi? Що значить – нi?

– Вашу помилку в прогнозах, пане Кошовий.

– Помилку?

Гiрняк iз пiдкресленою акуратнiстю почепив капелюха на вiшак i почав розстiбати легке пальто. На короткий час процес повнiстю поглинув гостя. Мимоволi Клим iз Магдою прикипiли до нього поглядом, так, нiби вiн займався чимось надзвичайно важливим. Впоравшись iз останнiм гудзиком, газетяр пiднiс погляд, подивився Кошовому в очi.

– Я не кажу – не вбивав. Навпаки, переконаний: Захар Ладний винен. Вiн убивця, справдi вбив iнженера Косацького, полюбовника своеi колись коханоi дiвчини. Хоча, даруйте, панi Магдо, кохання не бувае колишнiм. Воно або е, або нема, до самоi смертi. Хiба не так?

Магда кивнула, здивувавши саму себе.

– Ось, бачите, – фраза прозвучала переможно. – Історiя банальна, ситуацiя прозора. До вас, пане Кошовий, я прийшов як до того, хто може врятувати людину в безнадiйнiй ситуацii. Станьте адвокатом Ладного. І знаючи, що вiн убивця, доведiть у судi його невинуватiсть.



Аж тепер Клим звернув увагу – годинник у вiтальнi лунко цокае.

Поки вони з Магдою перетравлювали почуте, Гiрняк почепив свое пальто до капелюха, обсмикнув пiджак, поправив краватку й пригладив вуха. Вiн уже почувався вiльнiше, нiж коли переступив порiг, i вiдкинув усякi церемонii. Кошового подiбна поведiнка незнайомцiв або тих, кого знав мало й погано, завжди дратувала. Проте зараз вiн не вiдчув подiбних емоцiй, оцiнюючи сказане й свою можливу роль у подальших подiях.

– Якщо нема заперечень, пане Гiрняк, трохи приведу себе в порядок.

– Бога ради, ви в себе вдома!

– Магдо, ти нiкуди не збиралася зараз?

– Недiля, Климентiю. Маю сьогоднi розкiш – трохи вiльного часу.

– Будь така добра, звари всiм кави.

Не заперечуючи, вона зникла на кухнi, й Кошовий зрозумiв – Магда оцiнила маневр, котрий дозволяв не лишатися сам на сам iз незнайомцем, iз яким iй нема про що говорити. Пiшовши вмиватися, Клим тим самим узяв коротку паузу, виграв трохи часу й, хлюпаючи холодну воду на лице, зiбрав думки докупи. Витершись i давши лад волоссю, вiн вподобав власне вiдображення й повернувся, заставши Гiрняка сидячим на стiльцi бiля його робочого столу. Той гортав учорашне число «Дiла», поклавши ногу на ногу.

– Беззубо, – мовив, наче поставив дiагноз, помахав газетою. – Демагогiя, суцiльна демагогiя. Забагато полiтики, замало реальних справ.

– У газетi описуються реальнi справи.

– Якщо реальнi справи – збиратися й полiтикувати, розходячись та лишаючись при своему, не зробивши висновкiв, тодi згоден. Ми з вами на рiзних платформах, пане Кошовий. У нас рiзнi уявлення про те, що i як треба украiнцям робити далi, аби вiйна завершилася на нашу користь.

– Але ви прийшли до мене. Поговорити про вiйну?

– Говорити про вiйну краще, нiж воювати. Менше смертей.

– І тим не менше, ви говорите.

Запахло кавою. Вибачившись, Клим пiшов у спальню й швидко перевдягнувся. Тим часом Магда принесла на круглiй тацi каву, поставила тацю на стiл, взяла одну чашечку собi й залишила чоловiкiв, щiльнiше причинивши за собою дверi спальнi. Кошовий вмостився за робочим столом, вiдчинивши заразом кватирку, сьорбнув з фiлiжанки, потому поставив ii, розташувався, поклавши перед собою руки й переплiвши пальцi.

– Давайте до справ, пане Гiрняк.

– Прошу дуже, давайте, – вiн теж надпив.

– Звiдки ви знаете про змiст згаданоi записки? Ладний справдi признався письмово перед тим, як убити суперника?

– «Украiнське слово» не придiляе уваги кримiналу. Іншi газети про вбивства пишуть. Маю знайомих серед кореспондентiв. Все просто робиться, – вiн потер великим пальцем об указiвний.

– З якого дива комусь здавати вам таку iнформацiю?

– Потреба в грошах – не диво, – гмикнув Гiрняк. – Власне, аби йшлося про друзiв чи бодай приятелiв, вiдомостi нiчого б не коштували. Тут лише обмiн, iнформацiя на корони. Та й, чесно кажучи, за iнших обставин я не платив би за таке своi кревнi. Фонду нема, видання в нас не дуже багатi, особливо украiнськi. Мене зацiкавила саме iсторiя стрiльця Ладного.

– Припустiмо. Хочете вимагати звiльнення, почнеться рух, привернете до себе увагу патрiотично налаштованих сил. Зрозумiло. Цiкавить iнше: звiдки знаете, що Ладний – убивця?

– Записка.

– Ви ii не бачили, – Клим подався вперед. – Робити висновки на основi того, чого не бачили на власнi очi, неправильно. Кажу, як правник i направду хороший адвокат. Отак я колись виступав у судовiй залi.

– Ладного затримали бiля тiла iнженера. В помешканнi, де вiн жив iз своею нареченою, Оксаною Антонiв. У руцi – револьвер, руки в кровi, суперника вбито пострiлом у голову. І головне, пане Кошовий, – застала його та сама Оксана, повернувшись додому. Вона викликала полiцiю. Весь цей час Ладний лишався на мiсцi, втекти не пробував. Поводився, як людина, котра виконала тяжкий обов’язок, усi своi земнi справи завершила й готова завершити життя.

– Убив i чекав арешту?

– Саме так. У кiмнатi лишив зiзнання. Складаеться, пане Кошовий.

Клим вiдкинувся на спинку крiсла. Розплiв пальцi, взяв каву, яка вже поволi вистигала, вiдпив половину, покрутив фiлiжанку в руцi.

– Гаразд. Припустiмо. Захар Ладний – убивця. Як накажете його рятувати? Може, вiн ще й сам зiзнався?

– Менi це невiдомо. Та якби признався – уже б знали.

– Хто?

– Колеги – газетярi, котрi зуби стерли на кримiнальних хронiках. Зранку купив кiлька рiзних видань, переглянув. Лише «Кур’ер Львiвський» написав про вбивство на грунтi ревнощiв. Згадав, що на мiсцi злочину виявили сiчового стрiльця Л. Бiльше нiчого.

– Так, – Кошовий прикусив нижню губу, почекав трохи, повторив: – Так. Досвiд пiдказуе: озброена людина бiля трупа ще нiчого не означае. Аби не записка, змiст якоi теж невiдомий, я б дав Ладному шанс. Навiть робив би ставку на виграш.

– Бачите, вже починаете мислити, як адвокат.

– Ще нiчого не починаю, – вiдмахнувся Клим. – Якщо письмове зiзнання е i воно написане рукою Ладного, тодi я пiду в суд з голими руками. Навiть якщо стрiлець вперто все заперечуватиме, проти такого вагомого доказу нi в кого нема прийому.

– Почерк могли пiдробити.

– Могли. Кому це вигiдно? – Слухайте, пане Гiрняк, ви ось тiльки-но заявили: Ладний – убивця, ви переконанi в цьому. І ось тепер починаете самi себе заперечувати.

– Ми з вами вже почали будувати лiнiю захисту Захара, хiба не так?

– Я ще нiчого не вибудовую. Мiркую вголос.

– Правильно мислите.

– Забув вас запитати! – вирвалося в Клима, i вiн зараз же вiдiграв назад: – Вибачте, все це несподiвано. Годину тому не мав такого клопоту, тепер намагаюся зрозумiти, чи потрiбно менi це.

Гiрняк випрямив спину, розправив плечi.

– Врятувати Ладного – наша спiльна справа. Герой вiйни, украiнець, не може бути банальним убивцею, який напився й застрелив суперника. Типова побутова справа, дуже примiтивна, й це ще бiльше принижуе нашу спiльноту. Вороги ж спроможнi роздмухати цю бульбашку до непристойних розмiрiв.

– Вороги – це хто? Влада?

Гiсть знову клацнув пальцями.

– Влада слабка, пане Кошовий. Не та вже Австрiя, цiсар не той. Доживае останнi роки, як не мiсяцi. Вiйна висотуе всi соки, причому не лише з цiеi, а й з Росiйськоi iмперii. На iхнiх руiнах постануть новi держави.

– Зараз ви цитуете типову газетну публiкацiю. Припускаю – навiть власну.

– Ви чудово знаете й вiдчуваете цi настроi. Й подiляете такi думки, хiба не так?

– Я взагалi обережний та виважений iз висновками. Не бiжу поперед батька в пекло.

– Це помiтно. Та часом треба бiльше впевненостi в собi та iнших. І вiри у власну справу. Але про ворогiв, – Гiрняк зиркнув у бiк причинених дверей спальнi. – Поляки, пане Кошовий. Ляхи.

На Климове лице лягла тiнь.

– Що ви собi дозволяете? На кого натякаете?

– Розумному досить, – мовив гiсть, не вiдводячи погляду. – Поляки конкурують iз нами за наше право створювати власну нацiональну державу. І програють, бо украiнцi показали себе надiйнiшими. Поки що можемо говорити швидше про майбутню украiнську автономiю. Та це лиш перший крок. І маемо таку сприятливу, я б сказав, ситуацiю не в останню чергу завдяки сiчовим стрiльцям. Легiон добре показав себе на фронтi, боронячи iмперiю й виборюючи перемоги. Ось чому випадок iз Захаром Ладним тi ж самi поляки легко викрутять для компрометацii всього стрiлецтва. Бачте, мовляв, як мати з ними справу.

– Один приклад не показовий.

– Так ляхи знайдуть бiльше! Їм тiльки дай волю! Тому врятувати нашого героя будь-якою цiною – справа, без перебiльшення, державноi ваги. За умови, що ми з вами хочемо одного разу таки мати власну державу.

– Ви хочете звинуватити польську спiльноту в органiзованiй провокацii? З моею допомогою? – Клим пiдвiвся, глянув на Гiрняка згори вниз. – Не вийде у вас нiчого.

Гiсть лишився сидiти, i Кошовому раптом закортiло вигнати його. Але стримався, вийшов з-за столу, пройшовся кiмнатою, заклавши руки за спину, заговорив розважливо, не так до гостя, як мислячи вголос:

– Адвокатовi пропонуеться прийняти факт скоення клiентом злочину, в якому його звинувачують. Знаючи це, не визнавати пiдзахисного винним, шукаючи аргументи й докази. Ви особисто маете чим довести невинуватiсть Ладного? – вiдповiдi не чекав, вiдмахнувся: – Навряд. Хiба ви знаете бiльше, нiж кажете. Коли так, маете в рукавах козирi, якi не квапитеся менi показувати. Так чи нi?

Гiрняк демонстративно й дещо блазнювато розвiв руки, зiгнув iх у лiктях, опустив униз, потрусив.

– Нiчого не випало, – пiдiграв Клим. – Хоча ви все одно можете менi брехати.

– Менi важко працювати, коли нема довiри.

– Так ми ще не працюемо, – парирував Кошовий. – Менi важливо зрозумiти, на що ви розраховуете. Я сам маю придумати версii? Сам повинен звинуватити полякiв у навмисному вбивствi украiнського iнженера з метою виваляти багном сiчовика, а заразом – увесь наш стрiлецький легiон? Чи побачити тут росiйську руку, яка тягнеться до подiбноi мети? Чи вони дiють спiльно, аби послабити украiнський полiтичний та суспiльний рух? А раптом могла бути iнша, приземлена причина? Скажiмо, кохану Ладного приревнував до убитого iнженера хтось третiй? Зробимо з Оксани… як ii… Антонiв femme fatale?

Тепер Гiрняк пiднiс руки догори.

– Тут я вам не порадник. Зрештою, мiй вiзит неофiцiйний. Прийшов до вас як приватна особа i патрiот, котрому небайдужа наша спiльна справа.

– Ми не працюемо разом.

– Але рухаемося в одному напрямку. Ваша громадська активнiсть, пане Кошовий, викликае лише повагу. Мене саме вона спонукала постукати нинi у вашi дверi. Хоча дiячiв нинi чимало. Проте е одна обставина, й вона переважила.

– Тобто?

– Заручники. Ви доклалися до того, аби встановити постiйний зв’язок iз тими украiнцями, котрих росiяни вивезли за межi Галичини й Буковини, тримаючи пiд наглядом у Киевi, Харковi, навiть Петроградi. Займаетесь полоненими, пiдтримуючи тих, хто служив у царськiй армii, та мае наше походження. Менi це все близько й до болю знайоме.

– Чому – до болю?

Гiрняк зiтхнув:

– Я бiженець, аби знали. Втiкач, iз Чернiвцiв. Був серед заручникiв у готелi «Чорний орел», знаете щось про це?

– Звiсно, доходили чутки.

– Але й пiсля того лишався в мiстi, вважаючи своiм обов’язком пiдтримувати тих, хто потрапив пiд репресii окупантiв. Знаю, ви теж протрималися. Та Львову пощастило, що сюди не повернулися росiяни. Чернiвцям пороблено,[15 - Йдеться про другу росiйську окупацiю Чернiвцiв, яка почалася 27 листопада 1915 року, через п’ять тижнiв пiсля того, як австрiйська армiя змусила росiйську вiдступити з мiста 20 жовтня. Перед тим царськi вiйська ввiйшли в Чернiвцi 23 серпня 1914 року. 17 лютого 1916 року мiсто знову перейшло до австрiйськоi сторони. Але у червнi росiйська армiя втрете за час вiйни заволодiла Чернiвцями.] i коли вони прийшли вдруге, я знову став заручником, тепер уже з власноi волi. Як виявилось, даремно, – вiн прокашлявся, допив уже зовсiм вистиглу каву. – Ось ви тут дорiкнули менi надмiрним радикалiзмом. А ця моя позицiя, яку я не боявся озвучувати навiть тодi, коли в Чернiвцях панував губернатор Євреiнов, справдi давала багатьом вiру: вони не самi. Треба триматися й боротися. Звiсно, коли росiяни забралися з Чернiвцiв уперше, ми радiли й не припускали, що вони повернуться за кiлька мiсяцiв. Ось коли менi все згадали. Тож мiй хiд iз переданням себе в заручники-добровольцi не вдався. Мене, як бiльшiсть бранцiв, не випустили, закрили до в’язницi. У сiчнi вiдправили до Росii. По дорозi вдалося втекти. Така iсторiя.

Поки гiсть говорив, Кошовий зловив себе на думцi: враження вiд нього мiняеться. Не те щоб Роман Гiрняк раптом став йому симпатичним. Клим почав вiрити в його намiри. Тим часом той завершив:

– Мешкаю тут, у Львовi, з зими. Повертатися назад до Чернiвцiв не збираюся поки, бо фронт знову поруч i, боюся, мiсту знову не пощастить. Завiв добрих знайомих, та не до всякого з таким прийду. А вас я чомусь вiдчув. Людина, котра опiкуеться заручниками й полоненими, зрозумiе й мене. То хiба не домовимося?

– Люди мають домовлятися. Хотiлося б тепер знати, про що.

– Захист Захара Ладного. Вас пiдтримають люди, пане Кошовий. Ви повиннi витягнути його з Бригiдок i спробувати реабiлiтувати в очах громадськостi. Є проблема: Ладний убив Косацького. Витягнути героя вiйни, знаючи це – вчинок адвоката. Пiд час вiйни не побоюся прирiвняти його до подвигу.

– Бiйтеся гучних слiв, пане Гiрняк.

– Так слово – моя зброя. Чим гучнiше звучить, тим краще.

– Ви вмiете переконувати.

– Це означае – я добре вправляюся зi своею зброею.

Клим повернувся за стiл, присiв, потер руки.

– Нiколи ще не захищав винуватцiв. Загалом я згоден, витягнути Ладного – питання полiтично важливе й правильне. Та менi треба знати бiльше.

– Думаю, бiльше самого Захара вам однаково нiхто не скаже.

– Згоден.

– Вислухати його може лише адвокат. Мене в тюрму не пустять, вас – запросто.

– Не перебiльшуйте. Не так усе й просто для мене, особливо тепер.

– Захисникiв пускають до пiдзахисних навiть у военний час.

– Теж згоден. Вважайте, перемогли. Але домовимось так: поки беруся лише влаштувати зустрiч iз Ладним. Дiзнаюся з перших вуст, як усе сталося. Разом придумаемо стратегiю захисту. По руках?

Гiрняк клацнув пальцями, простягнув Кошовому через стiл правицю.



…Магда, вже одягнена, вийшла зi спальнi, коли за гостем зачинилися дверi.

– Щось не так? – Клима напружив знайомий колючий погляд.

– Ви голосно говорили.

– То й що?

– Я все чула. Не пiдслуховувала.

– Могла навiть вийти до нас. Розмова не секретна.

– Менi не подобаеться цей чоловiк.

Кошовий закурив, вперся об краечок стола.

– Чомусь я чекав подiбноi реакцii.

– Он як, – у ii тонi не звучало здивованих ноток. – Вiн прийшов сюди, аби нацькувати тебе на полякiв. Не хочу лiзти в полiтику, скiльки разiв тобi говорила. Але розумiю – нинi всi в неi втягнутi, так чи iнакше. Довкола суцiльна полiтика, навiть у Червоному Хрестi. Подiбнi розмови можливi де завгодно, й вони ведуться. Тiльки не тут, у цьому домi.

Магда тупнула ногою.

Сiпнулося вiко, сильнiше, нiж зазвичай, Клим торкнувся його пучкою.

– Поясни.

– Сам розумiеш.

– Магдо, прошу тебе, в мене тепер iнше в головi.

– Як би звинуватити в чомусь полякiв? Заради того, аби вигородити вбивцю?

– Ти все чула. І теж маеш усе зрозумiти.

– Не пригадую, аби Климентiй Кошовий погоджувався на таке ранiше.

– Ти злилася на мене, коли взявся виправдовувати Густава Сiлезького. Бо була щиро переконана – твою приятельку Агнелю задушив у ii власному авто саме вiн. Про iнше слухати не хотiла. Однак Сiлезького випустили.

– Вiн не вбивав Агнелi.

– Я довiв це, Магдо.

– Але цей стрiлець Ладний – убивця.

– Я сам повинен переконатися.

– Ти шукаеш, якою брехнею витягнути злочинця з-за грат. Климентiю, герой вiйни не мае iндульгенцiй у мирному життi.

– Хiба зараз мир?

– Перепрошую – в тилу справдi iмiтацiя миру. Тим не менше. Ми разом два роки, й ти нiколи не пiдкреслював цю рiзницю.

– Рiзницю?

– Так. Я полячка, католичка. Ти украiнець, православний. Менi здавалося, нас дотепер нiчого не роздiляло. Як колись нiчого не заважало побратися з Басею. Анi те, що вона вихрещена жидiвка, анi те, що…

Кошовий зупинив ii поглядом, Магда ковтнула останнi слова, щоки запашiли.

– Вибач. Я не мала права, не повинна була. Просто цей чоловiк, цi розмови… Коли е спiльний ворог, якого всi скуштували на смак, подiбнi розмови треба по змозi згортати.

– Якщо закривати очi й вуха, нiчого довкола не припиниться, Магдо.

Вона взяла з комоду своi цигарки.

– Ти киватимеш на замiри полякiв.

– Спершу я поговорю з Ладним i зрозумiю, з чим доведеться мати справу.

– Але ти все одно придумаеш казку, яка допоможе витягнути убивцю на волю. Й у перспективi – виправдати. Полiцiя розбиватиме лоба, шукаючи iншого вбивцю, якого насправдi не iснуе. Климентiю, я не лише шляхетного польського роду. Я також удова полiцейського, а покiйний пан Богданович закон поважав.

– Ми посваримося?

Тепер замовкли обое.

– Поки не знаю, – мовила першою Магда.

– Я так само. Лише вiзит до Бригiдок. Далi побачимо. Влаштуе обiцянка тримати тебе в курсi справи й радитися перед тим, як приймати якесь рiшення?

– Мене влаштуе, якщо ти вiдмовишся порушувати закон.

Вiко сiпнулося вкотре за ранок.

– Коли так, пропоную компромiс, – сказав Клим. – Я обiцяв добитися побачення з Ладним i переговорити з ним. У цьому пунктi жодного порушення нема. Рiшення прийму потiм. Власне, так я й збирався зробити. Годиться?

Магда повела плечима.

– Ти все одно вже вирiшив. На цьому етапi вiд мене нiчого не залежить. Моi зауваження ти почув. Хочеш – вважай це страхами. І все, вже давно час поснiдати.

Забравши цигарки з собою, Магда зникла в кухнi.




Роздiл третiй

Диво в кабiнетi комiсара полiцii





– Я вже думав, ви заспокоiлися, пане Кошовий.

– Не бачу причин вашого неспокою, пане комiсаре.

Цього року Клим зустрiчався з Мареком Вiхурою четвертий раз, i вперше – в дирекцii кримiнальноi полiцii, де той займав свiй старий звичний кабiнет. Пiшовши у вiдставку перед самою вiйною два роки тому й пересидiвши у Львовi всi дев’ять мiсяцiв росiйськоi окупацii, Вiхура сам зажадав повернутися до служби. Пiсля побаченого й пережитого йому хотiлося знову стати корисним мiсту, i Магда тодi обмовилася: Вiхура навiть пропонував своi знання, вмiння й таланти австрiйськiй контррозвiдцi. Там вiдставного полiцейського охолодили й переконали, коли вже свербить, обiйняти колишню посаду.

На той час бiльша частина службовцiв розбiглася хто куди. Тi, хто лишився у Львовi, або померли вiд хвороб, якi не було чим лiкувати, або опустилися, деградували, в усьому розчарувалися й не хотiли взагалi нiчого, або ж злилися з кримiнальним свiтом, втягнувшись у роботу чорного ринку. Колишнi агенти в кримiналi цiнувалися завжди, й Вiхурi пiсля повернення довелося ловити, серед iнших, своiх колишнiх пiдлеглих.

Особливо переймав Кароль Лiнда, подiбний до щура чоловiк, котрий до вiйни керував полiцейською агентурою, створивши мережу iнформаторiв. Коли прийшли росiяни, вiн змiг зникнути, розчинився раптово, без попередження, нi з ким не прощаючись, i Вiхура грiшним дiлом подумав – убили, пропав, нема. Та з поновленням влади Лiнда так само несподiвано виринув, уже в новiй iпостасi. Клим мав контакти зi злочинним свiтом i ранiше час вiд часу користувався ними, залагоджуючи рiзнi справи. Нинi, змiнивши спосiб життя, знайомства на мiському днi зберiг, заходячи iнодi у бар «Пiд вошею» на Верхньому Личаковi, де збиралися кримiнальники. Так дiзнався вiд тамтого кельнера, пана Цезаря, про таемну зустрiч Лiнди з Вiхурою. Про що говорили, невiдомо, та пiсля того, за спостереженням самого Цезаря, частина оборудок або згорнулася, або зменшила iнтенсивнiсть, життя львiвського дна набуло якихось невластивих дотепер правил. З’явилася певна межа, яку злодii домовилися не перетинати. Тих же, хто порушував, за короткий час ловила полiцiя, й надати таким притулок означало самому опинитися поза ухваленими неофiцiйно законами.

Марек Вiхура, вищий на голову вiд бiльшостi оточуючих, через мiцну статуру нагадував дбайливо обтесану кам’яну брилу. Це створювало iлюзiю, що чоловiк випромiнював здоров’я, хiба що забагато пив, бо мав лице бурякового кольору. Обидва висновки були хибнi. Вiхура вже одинадцятий рiк не пив нiчого мiцнiшого за свiтле пиво, а тепер вiдмовився навiть вiд нього: вiйна вимагала дешевого пiйла, а зi своiм шлунком комiсар не мiг собi цього дозволити. Проблеми не обмежувалися перiодичними болями в животi – Вiхура мав, серед iнших болячок, проблеми з судинами. Панi Вiхурова до вiйни обгодовувала чоловiка як i чим могла, i Кошовий дивувався з правдивоi сили людського органiзму. На мiсцi грози львiвських злочинцiв вiн сам давно б уже загнувся вiд такого iнтенсивного й рiзноманiтного лiкування.

За дивним, парадоксальним збiгом обставин Вiхура почав лiкуватися активнiше з поверненням рiк тому австрiйськоi влади до Львова. В той час панi Вiхурова вже впала у вiдчай, намагаючись тримати чоловiка в тонусi бодай якимись травами, добутими в сiльських жiнок. А вiдставний на той час комiсар почав дедалi частiше блiднути, що означало, на вiдмiну вiд червоного кольору лиця, погiршення самопочуття. Врятувала ситуацiю Магда, почавши спiвпрацю з Червоним Хрестом. Тут вона могла цiлком легально добувати не всi, але бiльшiсть потрiбних Вiхурi лiкiв, i незабаром природний буряковий колiр повернути вдалося. Вкупi з зануренням у звичну й, нiде правди дiти, улюблену роботу комiсар почав виглядати краще, оживав на очах, i зараз нiчим не вiдрiзнявся вiд суворого служителя закону, яким Клим побачив його вперше вiсiм рокiв тому.

– Та мене вже закидали вiдозвами негайно звiльнити героя вiйни. Жертва наклепу, провокацiя тощо. Причому знаете, звiдки закидали? З канцелярii президента мiста!

– Звичайно. Делегацii ж ходять туди. До себе ви iх не пускаете.

– Кiлькох уже вигнав. Мали нахабство чатувати бiля входу.

– Мабуть, газетярi.

– Та вони. Ось тепер ви. Слово честi, придiляю вам час лише по старiй пам’ятi та з поваги до минулих заслуг.

– Добре, хоч визнаете iх.

– Погано, що ви знову полiзли не в свое. Це нiколи не закiнчувалося для вас позитивно.

– Чому ж. Всякий раз мое втручання в якусь подiбну iсторiю допомагало кримiнальнiй полiцii i вам особисто знайти чергового вбивцю. А то й органiзовану групу.

– Менi не хочеться нагадувати про Рiзника з Городоцькоi.

– Сьогоднi зранку його вже згадували всуе. Збрешу, сказавши – звик. Але час минув, не так гостро болить. І потiм, я навчений. Вдруге таких помилок не нароблю.

Вiхура пожував губами, машинально пошкрiб нiгтями лiвоi руки кисть правицi, зловив мимовiльний погляд Кошового, буркнув:

– Висипало. Знати б, вiд чого. Панi Вiхурова останнiй тиждень надто захопилася лiкуванням, i я сам винен.

– Тобто?

– З’iв у гостях пересмажене. Знаете, як воно тепер бувае. Смакувати особливо нема чим. Аж тут iменинник роздобув свiжини, подали шкварки. Захопилися всi, а я потiм уночi не мiг спати. Рiзало, пане Кошовий, мов бритвою. Чи пекло, не розбирав до пуття. Словом, панi Вiхурова перелякалася, забiгала, почала щось iз чимось там мiшати. Висипало два днi тому. Боюся розчухати. Люди подумають – зараза, – i тут же, без переходу, повернувся до обiрваного: – Нинi ваш випадок не той.

– Що ви маете на увазi?

– Захар Ладний, чиею долею ви так переймаетесь, дiйсно вбивця.

– Маете докази?

Вiхура пошкрiб нiгтями правицi кисть лiвоi руки.

– Знаете, iншому за будь-яких обставин нiколи б цього не показав. Та й вам до вiйни i, гм, певних подiй, якi нам довелося пережити разом два роки тому, розкрив не вiдразу. Зараз дозволю собi це, аби ви, пане Кошовий, не витрачали свого та мого часу даремно.

Вiдсунувшись вiд столу, комiсар вiдчинив закриту на ключ шухляду. Звiдти видобув теку з цупкого картону, розпустив шворки, вийняв i поклав перед Климом зiжмаканий, та потiм старанно розправлений аркуш.

Ось вiн, лист, згаданий Гiрняком!

Кошовий пробiг очима написане.

Зачепився за прiзвище жертви, потiм перечитав голосно:

– «Мене, нас iз тобою, наше майбутне спочатку зрадив, а потiм – розтоптав, знищив пiдлий Косацький». Далi лист обриваеться. Вiдомо, хто писав?

Замiсть вiдповiдi комiсар виклав поруч ще один, цього разу – рiвненький аркуш з гербовою печаткою.

Писане украiнською.

Стисла автобiографiя Захара Ладного.

– Думаю, ви розумiете, для чого ми попросили стрiльця написати це.

Задля певностi Вiхура тицьнув пальцем спершу на лист, потiм – усередину офiцiйного аркуша, далi – знову на лист.

– Той самий почерк.

– Бачу. Ідентичний, – визнав Клим. – Хоч я не фахiвець iз графологii. Але погодьтеся, трошки знаюся на досудовому слiдствi.

– Що ви хочете сказати?

– Неозброеним оком доведено – ось цей незакiнчений лист писав Захар Ладний. Проте вiн не може бути доказом того, що стрiлець убив iнженера.

Вiхура пiдтягнув лист до себе, машинально розправивши, вдягнув окуляри.

– Читаемо: «Я зроблю це, i вже нiхто мене не зупинить». Далi – про бiль вiд зради i пострiл як единий спосiб той бiль подолати. Нарештi, процитоване вами про зраду Косацького. Мотив очевидний.

– Але це – лише незакiнчена сповiдь. Намiр, пане комiсаре. Я щодня хочу звести з кимось рахунки й навiть кажу це iнодi вголос. Проте жодна неприемна й ворожа менi людина вiд такого не помирае.

– Ви записуете своi намiри? Може, ще й обговорюете iх з панi Магдою?

Вiко сiпнулося.

– Пане комiсаре, з вашого дозволу – йдеться не про мене. Тим бiльше – не про мое особисте життя.

– Перепрошую, не мав намiру якось образити панi Богданович. Ви чудово знаете, як я ставлюся до неi.

Клим кивнув, приймаючи вибачення:

– Коли вже вирiшили порiвнювати… У мене трошки iнший, як кажуть лiкарi на Кульпарковi, психотип.

– Інший нiж у кого?

– Ми тут нiби про Захара Ладного говоримо.

– То ви його знали особисто?

– Нi. Прорахувати тип такоi людини нинi досить просто. Дивiться, – стиснувши кулак, Кошовий вiдiгнув великого пальця. – Вбивство через ревнощi, iншого мотиву нема…

– Чекайте-чекайте, ви ж щойно натякнули – Ладний узагалi не причетний!

– Я сказав: лист не доказ, – уточнив Клим. – Та пiдемо вiд того, що наш герой – таки вбивця, – вiн поворушив великим пальцем. – Захар ревнував Оксану… як ii…

– Антонiв.

– Так, Оксану до свого товариша, iнженера Олеся Косацького. Мав на те пiдстави, бо тому пощастило з дiвчиною бiльше, нiж йому, герою вiйни. Де-факто, пане комiсаре, наш Ладний здобув свою особисту перемогу на фронтi, проте отримав удар у спину в тилу. Тож переможцем себе не вважае. Воiн вважае щасливого суперника зрадником. Ось вам типова ситуацiя, таких вiд створення свiту виникало море, i я не перебiльшую зараз. Згоднi?

– Та згоден, – Вiхура почухав долоню.

– Коли так, погодьтеся з тим, що не обов’язково знати Ладного особисто, аби уявити подiбну мотивацiю й модель поведiнки. – Клим зiгнув та розiгнув великого пальця, граючись ним, виставив указiвний, утворивши подобу револьвера, нацiлив iмпровiзоване дуло на комiсара. – Тепер про саме вбивство. Чому Захар не застрелив Косацького ранiше? Вiн повернувся зi шпиталю навеснi, наскiльки менi вдалося дiзнатися. Близько пiвроку на щось чекав, чимось мучився… Вiйна мiняе навiть тих, хто, подiбно до нас, сидить у тилу й робить свою роботу, не нюхавши пороху. Що вже казати про молоду людину, якiй довелося мобiлiзувати всi своi прихованi до часу резерви. Я певен: наш герой не знав, що буде героем, коли займав свою позицiю на передовiй.

– До чого це все?

– До того, – Кошовий пiднiс указiвного пальця догори. – З фронту всi повертаються з надламаною психiкою. І не зростаеться, бо ветерани неодмiнно побачать бодай одну працюючу кав’ярню з круасанами й струдлями в вiтринах. Панiв та панянок, чепурних, нiби життя не мiняеться. Їх вiйна чомусь не обходить. Ранiше чи пiзнiше в бiльшостi фронтовикiв виникне потреба взяти зброю, якоi зараз кругом повно, i розстрiляти бодай солодке в вiтринi. Це я ще кажу про тих, хто не мае додаткового приводу. Захар Ладний його мав. Чому тягнув так довго? Чому не вiдразу взяв револьвер i не пiшов убивати свого двадцятого i останнього ворога?

– Темрява в чужих душах, – розвiв руками Вiхура.

– Ось два головних питання, – Кошовий стулив вiдставленi пальцi пучками. – Крiм того, виступаючи в судi як адвокат Ладного, я б поцiкавився в слiдчого, де, коли i за яких обставин був знайдений ось цей недописаний лист. Котрий, з усiею повагою, не можна назвати зiзнанням убивцi.

Вiхура вiдкинувся на спинку стiльця, помовчав.

– Нам справдi слiд переглянути нашi стосунки, пане Кошовий.

– Прошу?

– Роздiлити службовi i особистi. Адже, повторюся, нас багато що еднае i я не можу нехтувати минулим. Тому викладаю вам те, чого ви як приватна стороння особа не маете права знати.

– Я не зовсiм приватна особа…

– Чекайте, – комiсар знову подався вперед, легенько хлопнув широкою долонею по столу. – Аркуш, як зволите бачити, жмаканий. Його знайшли агенти кримiналу в кiмнатi Ладного, у притулку. Валявся в кутку на пiдлозi.

– Захар писав, потiм не дописав, зiжмакав папiрець, жбурнув на пiдлогу, – потворив Клим. – Пане Вiхуро, так зiзнання не лишають. Їх принаймнi дописують. Далi – стрiлець чудово розумiв, на що йде. Звiсно, якщо таки замислив убивство, намагався дати лад думкам, тому й узявся за писання. Чомусь вирiшив – дурня, кинув, пiдхопився, пiшов виконувати задумане. Так виглядае?

– Схожу версiю менi дав слiдчий.

– А якщо припустити – Ладний не збирався вбивати Косацького? Писав щось на кшталт сповiдi. Для себе, дуже особисте. Не знищив листа, бо напевне мав намiр повернутися назад. Тож вiдчував себе в безпецi бодай у власному помешканнi, у тих чотирьох стiнах, якi видiлили фронтовику. Прийшовши, або дописав би, або – знищив. Словом, виглядае так, що лист не призначався для публiки.

– Я завжди цiнував вас як адвоката, пане Кошовий, – комiсар поплескав у долонi. – Бував на процесах за вашою участю. Зараз – чудова репетицiя промови. Присяжнi вашi. Навiть я починаю сумнiватися, що на мiсцi злочину зi зброею та кров’ю на руках та одязi затримали справжнього вбивцю.

– Ага! – тепер Клим поаплодував сам собi.

– До речi, зловив Ладного вiйськовий патруль на Снопковi. Вже було темно, старший написав пояснення: з сутiнок вибiг якiйсь чоловiк, вигукнув – там стрiляли, показав напрям. Звiсно, капрал зреагував миттево, як належить за таких обставин – повiв патруль у вказане мiсце. Назустрiч рухався чоловiк у одностроi, але це вже розгледiли потiм, спершу побачили постать. Капрал наказав зупинитися – чоловiк виставив перед собою зброю, це i в сутiнках помiтно. Затримали швидко, без пострiлiв. Знайти неподалiк мертве тiло з простреленою головою – справа кiлькох хвилин.

– Ладний признався?

– Звiсно, нi. Інакше б я вiдразу сказав вам про марнiсть нашоi розмови. Проте вона й без того не мае сенсу. Говорю з вами, бо маю час i певний особистий сентимент до вас. Адже все це вам жодним чином не допоможе.

– Ви про що?

Вiхура пошкрiб ребро правицi об край столу.

– Пане Кошовий, щойно я нагадав, як високо вас цiную. А ви останнiм часом так захопилися полiтичною дiяльнiстю…

– Громадською.

– Нехай так, зараз це практично одне й те саме. Словом, ви забули: адвокат лише тодi представляе iнтереси клiента, коли у адвоката е означений клiент. Зрозумiли тепер.

Клим усе зрозумiв.

– Нi, – мовив коротко.

– Захар Ладний не уповноважив вас представляти його iнтереси. Не думаю, що стрiлець навiть знае про ваше iснування. А ви, вiдповiдно, не знайомi з ним. Не маю жодних пiдстав вести з вами подiбнi розмови. Й нiхто не мае. Ще раз дуже перепрошую. Далi можемо хiба попити чаю. Замовити?

Знову сiпнулося вiко.

Кошовий шукав вихiд, i зараз довкола нiчого й нiкого не iснувало.

Крiм комiсаровоi правицi – Вiхура поклав ii на чорну ебонiтову трубку масивного телефонного апарату.

Задзвонило.

Комiсар нiчого не встиг зробити, тож вiдсмикнув руку, мов обпiкся. Телефон дзеленчав далi, Вiхура здивовано глянув на Клима, знизав плечима.

Зняв слухавку.

Пiднiс до вуха.

– Бiля апарату Вiхура, – це прозвучало аж надто офiцiйно, а далi його брови стрибнули догори. – Коли? Чому саме вiн? Я зрозумiв, вiн мае право. Так, робiть, що мусите.

На важiль вiн почепив трубку пiдкреслено обережно, почухав коротко стрижену потилицю, зиркнув у Клима, мовив розгублено, зовсiм не схожим на себе тоном:

– Ви давно вирiшуете своi справи силою думки?

– Нiчого не розумiю.

– Я так само, – комiсар кивнув на апарат. – У Бригiдках затриманий за вбивство стрiлець Захар Ладний раптом почав вимагати адвоката.

– Мае право.

– Ось i я щойно так сказав, а ви почули, – тепер Вiхура говорив роздратовано. – Вiн жадае саме вас, пане Кошовий. І прошу пояснити все.

– Диво, – вирвалося в Клима.

– Не вiрю в дива. Ви теж, до речi, – вiдрiзав комiсар. – Вiдмовити неможливо i не бачу причини. Необхiднi розпорядження вже дав. Вас пустять i проведуть до стрiльця. Але подiбний збiг обставин я ще буду розслiдувати сам для себе.

– Хiба сталося щось кримiнальне?

– Не грайте менi тут вар’ята, – скривився Вiхура. – Дуже прошу вас, коли ваша ласка, вiдразу пiсля розмови з Ладним повернутися до мене. Ми продовжимо. Мене дуже цiкавить, для чого ви прийшли сюди й, користуючись довiрою, розiграли виставу.

І знову смикнулося вiко.

– Я не…

Розкрита комiсарова долоня вдарила по столу сильнiше.

Розмову завершено.

Поки.




Роздiл четвертий

Інший спосiб вийти з тюрми





Його провели в кiмнату для побачень.

Чи Климовi здалося через подiбнiсть тюремних примiщень, але ймовiрно – справдi так е: саме тут без малого три роки тому вiн говорив iз Лукою Рiзником. Нещасного, слабого на голову хлопця, якого затримали поруч iз мiсцем, де зарiзав свою чергову жертву той, кого називали Рiзником iз Городоцькоi. Вважаючи ту iсторiю найбiльшою поразкою свого життя, Кошовий намагався не згадувати про неi – через криваве видовище, побачене у власнiй спальнi, що постiйно поставало перед очима. Та варто було зайняти себе суетними повсякденними справами, iсторiя з Рiзником вiдступала, зникала в темрявi, поки рiзнi випадковi обставини знову не нагадають про той тихий вечiр перед Рiздвом…

Йдучи за рябим наглядачем коридором пiд склепiннями колишнього монастиря, Клим уже тодi вiдчув: iсторiя повторюеться. Щойно побачив ту саму – чи дуже схожу – кiмнату, а в нiй – хлопця, не на аж так багато старшого за Луку, вiдчуття змiнилося впевненiстю. Кошовий не мiг пояснити iх, але мотнув головою, вiдганяючи пiдступне: «Це знову нiчим добрим не скiнчиться».

– Чого ви? – запитав в’язень, пiдводячись назустрiч.

– Прошу?

– Оце, – Ладний повторив його рух.

Тим часом важкi дверi зачинилися за Климовою спиною, i вiн зупинився, роздивляючись нового знайомого.

На вулицi, та ще й у одностроi, Клим не вирiзнив би цього стрiльця серед iнших. Молодий чоловiк мав типову невиразну зовнiшнiсть. Аби не розсiчена брова й шрам, який тягнувся до середини широкого лоба, Захар узагалi не мав би особливих прикмет. Вiн розстебнув синю шинель, з-пiд якоi вибивався кiтель, навипуск, без паска. Трикутну шапку-мазепинку Ладний для чогось вдягнув, йдучи на зустрiч з адвокатом, i тепер стягнув iз голови, вiдкриваючи коротко стрижене, солом’яного кольору волосся. У великих сiрих очах не читалося нiчого. Принаймнi, повагу до себе Кошовий вловив, та не бiльше – здавалося, Ладний дивився як крiзь нього, так i крiзь стiну. Певне, дуже хотiв розбити мури силою погляду.

Загалом попри доволi типовий для в’язня вираз обличчя в стрiльцевi вгадувалася сила, не помiтна з першого погляду. Справдi ладний, цiлком вiдповiдае прiзвищу. Мiцно збитий, не худий – жилавий, вилицюватий, вiн нагадував чи то накручену пружину, яка розпрямиться в будь-який момент, чи, швидше, сторожового собаку, який вдае сплячого, й дурнi вiрять. Помняцкавши головний убiр, Захар поклав його на нари, ступив уперед, нiби виконував наказ i виходив iз чоти, простягнув руку.

Клим не вiдчував себе слабаком, навiть зараз, пiд час вiйни, намагаючись знаходити час для боксування, яким ранiше займався системно. Але короткий потиск переконав: враження дещо хибнi. Захар сильнiший, нiж вiн про нього подумав.

Коротко струснувши руку, Ладний став, розвiвши ноги в армiйських чоботях на ширину плечей, заклав руки за спину, виклично виставив пiдборiддя.

– Так чого ви смикнули головою? Не подобаюся?

– Отак вiдразу, – гмикнув Кошовий. – То я про свое. Ви скажiть краще, чому саме мене покликали i чому саме тепер. Вже пополуднi, причому глибоко.

– То й що? Маю право на адвоката хоч опiвночi.

– Нема питань, – Клим посмiхнувся кутиком рота. – Тобто е: чому ж тодi вiдразу опiвночi мене не гукнули? Чи iншого когось? Га, пане Ладний?

– Я називаюся Захар.

– Хай так. Тодi звiть мене Климентiем.

– Пане Кошовий, мiж нами рiзниця. Я прошу звертатися до мене на iм’я, а до вас буду говорити, як менi вигiднiше.

Розмова помiтно йшла не туди.

– Чудово. Але я, Захаре, не почув вiдповiдi. Адже мушу потiм пояснити не комусь, а самому комiсаровi кримiнальноi полiцii Мареку Вiхурi, чому своiм захисником ви обрали саме мене.

– Це важливо?

– Так. Хоча б через те, що я давненько не практикую. Маю на увазi – кримiнальних справ.

– Менi вас порадили.

– Хто?

– Не мае значення. Скажiмо так – у Бригiдках вас знають.

Дивно, та схоже на правду.

– Нехай так. Присядемо?

– Насидiвся.

– Добре. Питання таке: ви вбили Олеся Косацького?

– Нi.

Чогось подiбного Кошовий чекав.

Знявши капелюха й так само розстебнувши осiнне пальто, вiн примостив свiй убiр поруч iз мазепинкою. Для цього треба було обiйти Захара. Той стояв на мiсцi, далi дивлячись перед собою, i Климовi така поведiнка почала подобатися дедалi менше.

– Давайте все ж таки присядемо.

– Я без того в тюрмi сиджу. Краще до справ.

– Чекайте, зберуся з думками…

– Та якими думками, пане адвокате! Я не вбивав його! Хоча мав на це повне право!

Кошовий знову став перед Ладним. Схрестив руки на грудях, змiряв поглядом з нiг до голови. Не бачачи iнших варiантiв, притулився спиною до стiни, заговорив спокiйно, зважуючи кожне слово.

– Захаре, чому ви вважаете, що мали право забрати життя в iншоi людини?

– Коли стрiляв у москалiв там, на фронтi, пояснень не вимагав нiхто. Нi тодi, нi тепер. Мене за це нагородили. Я герой, пане Кошовий.

– Ви – герой вiйни. Там – ворог, який хоче вбити вас. Вiйна та мир мають iнакшi закони. Чи ви цього не зрозумiли?

– Не бачу рiзницi мiж ворогами, – вперто правив свое Ладний. – Недруги зазiхають на чуже. Косацький теж забрав чуже.

– А хтось дав вам право власностi на ту жiнку? Оксана… – Кошовий ляснув себе по лобi. – Дiдько! Ну просте ж таке в неi прiзвище, постiйно забуваю!

– Антонiв, – глухо мовив стрiлець. – І не треба ii згадувати всуе.

– Нам усе одно доведеться ii згадувати. Ви вбили через ревнощi…

– Кепський ви захисник, пане Кошовий.

– Чому?

– Вдруге назвали мене вбивцею. А мали б захищати, доводити невинуватiсть.

– Тут? – Клим обвiв рукою. – У цiй камерi?

Ладний чим далi, тим бiльше нервував. Тепер Кошовий звернув увагу: внутрiшня сила, яку вiн вiдчув, стримувалася непросто. Вибухнути сiчовик мiг будь-якоi митi.

– Я повинен вийти звiдси, – чiтко вимовив Захар.

– Є лише один спосiб. Слiдство визнае, що помилилося. Та для цього мае бути проведена певна робота. Якщо зберуть докази, котрi доведуть вашу непричетнiсть, вийдете або до суду, або – просто з судовоi зали. Інших законних способiв, на жаль, нема.

– Законних.

Клим насторожився.

– Ви хочете вийти незаконно?

– Мене запроторили сюди незаконно, – тепер стрiлець обвiв рукою камеру. – Та Господи, що ви знаете про мене!

– Ви покликали, – Кошовий далi поводив себе стримано. – Я прийшов. І не знаю про вас нiчого, крiм вiйськових подвигiв. Для чого було все перекреслювати…

– Так послухайте, чорт забирай! – гаркнув Захар.

І посунув на нього.

Чекаючи на щось подiбне, Клим усе одно мимоволi здригнувся й втиснувся в стiну. Кайданок на в’язневi не було, i стрiлець мав кураж накинутись на нього просто тут, у камерi, i душити, поки на крик прибiжить варта. Проте, зважаючи, з ким маеться до дiла, Кошовий лишав для себе мiнiмум шансiв у замкненому просторi.

Та Ладний пiдiйшов упритул, уперся в стiну по обидва боки Климовоi голови, i тепер iх роздiляла лише вiдстань довжини стрiльцевих рук. Дихання Ладного було важким, не дуже приемним – дешевий тютюн, змiшаний з перегаром. Клим навiть машинально вiдвернувся, кривлячись, але потiм знову глянув Захаровi в очi.

– Слухаю.

– Я не вбивав Косацького. Не знаю, як це довести. Доводити мають слiдчi, адвокати, бо такi правила: на слово людинi нiхто нiколи не вiрить. Менi сказали поговорити з вами, бо ви допоможете.

– Допоможу. Давайте заспокоiмося й поговоримо.

Ладний вiдхилився, вiдступив на кiлька крокiв.

– Говорiть.

Кошовий зiбрався з думками.

– Отже, ви не вбивали, – мовив, не так балакаючи з Захаром, як мiркуючи вголос. – Коли так, почнемо спочатку.



Зараз Кошовий вiдчув себе бiльш упевнено.

Пройшовшись по невеликiй камерi, вiн потер руки, як часто робив, виступаючи в судi. Вiко не сiпалося, вiн був готовий до бою. Навiть не стримався – пiдбадьорливо посмiхнувся стрiльцевi.

– Я читав вашу записку…

– То лист, – перервав Захар.

– Хто адресат?

– Вам не зрозумiти – але нiхто.

– Тобто?

– Ну… Може, це дурня… Та я колись вiв щоденник. Писав туди всяке. Почав на фронтi. Потiм, коли став одужувати, захопився цим у госпiталi. Показував докторовi Франку там, у притулку. Вiн оцiнив… – зараз Ладний говорив iнакше, нiби виправдовувався. – То не було красне письменство. Не те, що називають лiтературою. Вiршi в мене колись виходили, ну, то я так думав.

– Що ж тодi оцiнив пан Франко? – заохотив Клим.

– Живу основу. Справжню – так сказав, – Захаровi очi зблиснули. – То, мовляв, написано людиною, котра щиро пропустила через себе вiйськовi жахи й героiзм та жертовнiсть, власний та iнших. Переконував: з цього вправний автор може зробити не один, а навiть кiлька творiв. Ідея е в кожному реченнi, на кожнiй сторiнцi.

– Добре. Де той щоденник?

– Спалив.

Це прозвучало просто й буденно.

– Для чого?

– Хтось почув про моi записи вiд Франка. Не скажу, хто, не мае значення. Чоловiк хотiв купити в мене моi роздуми, розумiете? Платив грошi, нiби я жебрак нужденний i торгую думками. Аби попросили – слово честi, вiддав би для доброi справи. Хай би люди читали. А так – нi. Розлютився i кинув у комин.

Клим наморщив чоло, впорядковуючи почуте.

– І ось тепер знову почали вести щоденник?

– Що б iз того вийшло – не знаю. Кортiло занотувати все, що вiдчував. Як ранiше. Знаете, у госпiталi й потiм письмо навiть полегшувало бiль.

– Щоденники ведуть у товстих зошитах…

– Так, але в мене пiд руками був лише письмовий папiр. І потiм, ще не знав, чи щоденник заведу, чи просто вихлюпну думки.

– А вашими думками заволодiло вбивство Косацького?

– Намiр такий був. Справдi. Проте, не повiрите, пане Кошовий, – щойно написав про таке, вiн зник, – Ладний хукнув у повiтря, пiдкинув долонею невидиму повiтряну кульку. – Випарувався. Бiль лишився.

– Бiль?

– Я коли писав, остаточно зрозумiв – утратив Оксану. Що мiг зробити, як вона вже давно з тим iнженером. Вона едина не зустрiла мене як героя. Злякалася, побачивши живого, розумiете?

– Спробую. Ви погрожували iй?

– Оксанi? Та Боже збав! Поговорити не мiг, то iнша справа.

– Вона уникала?

– Бiльше я. Хотiв розмови, серйозноi, раз i назавжди. Й усякий раз здавав назад. Потiм, оцi всi бари, де тебе знають, хочуть пригостити… Я зазвичай не вiтаю це. Але тут вирiшив: хай хоч хтось менi радий, слухае мене, поважае, хоче бачити. Тому й дозволяв.

Кошовий потер перенiсся.

– Вчора ввечерi ви почали писати щось на кшталт iнтимноi сповiдi. Розмова з самим собою, лист до себе – вiрно?

– Ви красиво це все назвали. Мабуть, так i е.

– У процесi вас вiдпустило. Ви, як кажуть, стравили пару. Зiжмакали недописане, викинули… Що далi?

– Вдягнувся й пiшов геть iз кiмнати.

– Вас затримали з револьвером у руцi. Зброя ваша?

– Моя. Лишив собi з вiйни. Майже всi так роблять.

– Я не закидаю вам цього, Захаре. Цiкавить iнше: для чого ви взяли його з собою, коли виходили?

– Звичка.

– Для слiдства й тим бiльше – суду це не пояснення.

– Не буде суду, – кинув раптом Ладний.

– Чому це? – здивувався Клим. – Хiба ми не до суду готуемося?

– Судять винних. Я – нi.

– Але суд виправдовуе.

– Ще раз вам кажу: отой перший спосiб, про який ви говорили, не годиться. Слiдство проти мене, i ви чудово розумiете, чому.

– Не зовсiм, – мовив Кошовий, та враз передумав, заперечив сам собi: – Хоча, знаете, так виглядае. Знайдений, гм, запис вами пояснюеться. І якби незабаром Олеся Косацького не застрелили, а вас би не зловили там закривавленого, ще й з револьвером, на нього можна було б не зважати. А так вiн став ланкою загального ланцюга.

Захар уперто мотнув головою:

– Нема ланцюга.

– Гаразд. Як було?

Тепер з думками зiбрався Ладний.

– Вчора я вийшов iз притулку, прихопивши револьвер, бо звик так ходити мiстом. Спершу не мав мети, завернув до найближчого бару. Там зустрiв кiлькох знайомих, iз тих, хто завжди вiдчувае себе вищим на моему фонi…

– Саме на вашому?

– Не так: поруч iз подiбними до мене особами. Огиднi типажi, коли чесно.

– Бачив таких. Знаю. Розумiю. Подiляю. Далi?

Стрiлець облизав сухi губи.

– Та компанiя повернула мене на землю.

– Що це означае?

– Побачив, з ким я поруч. Зрозумiв – не те середовище, треба братися за розум. Давно запрошували у нашi вишкiльнi табори, стрiлецтво знову гуртуеться. Все тягнув, зволiкав, не був готовий. А вчора нiби просвiтлення настало: не так живу, не тим займаюсь, не з тими говорю, не про те думаю. Нове життя не почнеш, поки не завершиш усi справи зi старого. Так чи нi?

– Авжеж, – Клим ствердно кивнув.

– Рiшення покiнчити з Оксаною i Косацьким прийшло тодi ж, остаточно.

– Чекайте – покiнчити?

– Ви не так зрозумiли.

– Як почув, – Кошовий розвiв руками.

– Оксана покiнчила зi мною… з нами ще ранiше. Я ж не мiг вiдпустити ii дотепер. Тож вирiшив прийти до неi, вибачитися за все й визнати: все, бiльше я не журитимуся, не горюватиму. Все минуло, все пережив. Треба дорослiшати, життя не скiнчилося. Йшов пiшки, по дорозi складав правильнi слова в головi. Навiть вголос проговорював, на мене люди озиралися.

– Рiшення мудре, – погодився Клим. – Ще й враховуючи вашi обставини…

– Коли дiстався Снопкова, вже майже стемнiло. Мiг би ранiше. Та по дорозi… Як би це сказати… Для хоробростi…

– Там е кiлька питних закладiв, – кивнув Кошовий, подумки вже прикидаючи маршрут i плануючи пройтися Захаровим шляхом, аби знайти й опитати свiдкiв. – Випили. Зрозумiло. Далi.

– А далi дiйшов до кам’яницi, в якiй мешкали Оксана зi своiм iнженером. Зайшов у браму й побачив його на землi. Мертвого.

Це прозвучало буденно, тож до Кошового не вiдразу дiйшло – ось ключовий момент.

– Докладнiше звiдси, – сказав.

– Нема, про що особливо говорити. Спершу не впiзнав Олеся. Кажу ж, темно вже було. Побачив людину на землi, кинувся до неi. Чоловiк лежав лицем униз. Лапнув – рiдке, зрозумiв, що кров, набачився ж такого, не раз мастився. Перевернув, глянув, ще й лице рукавом обтер. Бачу – Косацький! Ох ти ж, думаю! Застрелили, в потилицю. Ззаду пiдiйшли. І так здалося – вiн ще не зовсiм холодний. Вбивця поруч десь. Ну, таке вiдчуття, а я ж iще випив…

Тепер очi стрiльця знову блищали, вiн говорив уривчасто, випльовуючи фрази. Й Клим бачив – Захар заново переживае вчорашню пригоду.

– Звiвся я на рiвнi ноги. Пiстоля з кишенi витяг. Хотiв кричати – слова ось тут, – торкнувся пальцями горла, – застрягли. Вiдчував лиш, що мукаю, мов корова. Не труп мене заскочив, хоча це теж. Зрозумiйте – Оксана ж десь поруч мала бути. За ii життя злякався. Бо прийшли по iнженера, хто б це не був i з якоi б причини. А моя Оксана могла бути десь поруч. Свiдок, хiба нi?

– Логiчно.

– Їi хотiв захищати. Тому спершу до iхнiх дверей кинувся. Штовхнув – прочиненi, свiтло горить, нiкого нема. Слава Богу святому, думаю. Тодi – назад, через тiло стрибнув, вискочив на вулицю. Туди, сюди – не видно нiчого й нiкого. Побiг до перехрестя, була думка полiцiянтiв гукнути. Аж тут iдуть вони самi назустрiч. Я iм махаю руками, вони на мене наставляють зброю. Е, думаю, зараз не розберуться, палити почнуть, то ж нiби вiйськовий патруль, часи военнi. Розвернувся, пiшов назад, iм ще знаки подавав – за мною, мовляв. Наздогнали, збили з нiг. Все, я тут.

Кошовий згадав слова Вiхури про наставлену на патрульних зброю.

А ще – про чоловiка нiзвiдки, котрий послав патруль в напрямку мiсця пригоди.

Складаеться.

Сiпнулося вiко.

– Ви розказали все це в полiцii?

– Так iще капралу австрiйському пояснював! Мене слухати нiхто не хотiв! Анi на мiсцi, анi потiм, у полiцii! Та я до тями прийшов лиш недавно! Тодi й про адвоката мова зайшла!

Отож.

Лишилося розiбратися, хто порадив стрiльцевi саме його й чому, але то вже деталi. Зараз Кошовий уже зовсiм не шкодував, що погодився вислухати Ладного.

– Якщо вас утiшить, Захаре, скажу: шанси витягнути вас iз зали суду е, й то досить великi. Маса розбiжностей, якi не врахувало слiдство. Рiзнi деталi, котрi не стикуються. Я притисну прокурора до стiни, а присяжнi…

Стрiлець виставив перед собою руку.

– Що?

– Я вже казав – до суду не пiду. Визволяйте так. Самi ж кажете – полiцiя не в усьому розiбралася.

– Але формально, Захаре, на цьому етапi все проти вас. І сповiдь, будь вона неладна. І револьвер. І те, що ви ревнували колишню кохану до жертви й мали намiр поквитатися. Кров iнженера на одязi. Нарештi, ваш учорашнiй стан… Ви ж випивали, що може означати: пiдiгрiвали себе, набиралися смiливостi.

– Так i було. Лиш смiливiсть не для вбивства. На фронтi я стрiляв у москалiв, будучи цiлком тверезим.

– Це так само треба доводити, Захаре. Ну, що ви збиралися не битися, а миритися.

– І поки не доведу – сидiтиму тут?

– Кажу ж вам: спосiб, який ви задумали, не годиться. Тож наберiться терпiння й дочекайтеся суду. І вже з зали, можете менi повiрити, ви маете всi шанси вийти виправданою, а отже – вiльною людиною.

– Нi, – вiдчеканив Ладний.

Погляд i голос вкотре помiнялися.

Стали не холодними – крижаними.

Кошовий ще не розумiв, звiдки в цiй маленькiй камерi слiд чекати небезпеки. Але вже вiдчув ii наближення. Роззирнувся, мовби чекаючи, що зараз крiзь стiни полiзе якась мiстична потвора, – нiчого й нiкого бiльше в замкненiй ззовнi камерi Клим не чекав.

– Прошу?

– Нi, – повторив Захар. – Не пiду я на суд. Це означатиме – винен. Судити себе не дам.

– Іншого способу вийти на волю, нiж за рiшенням суду, я не знаю.

– Я знаю.

Стрiлець неквапом розвернувся спиною до вiдвiдувача.

Широким кроком скоротив вiдстань до нар.

Присiв, незграбним жестом скинувши мазепинку на пiдлогу.

Нахилився, аби взяти.

Став для чогось на колiна.

Затримався трошки довше, нiж треба, аби просто пiдняти впалу шапку.

Коли випростався й розвернувся, Кошовий побачив нацiлене на себе револьверне дуло.

– Отак, – виплюнув в’язень.




Роздiл п’ятий

Втiкач i заручник





Климовi вiдiбрало мову.

Вiн чекав усього, окрiм такого повороту. Руки мимоволi пiднялися догори, завмерши на рiвнi плечей. Вiн позадкував, вiдступаючи до дверей, при цьому дивуючись ясностi власного розуму. У головi крутилося: звiдки зброя, хоча насправдi вiн мав думати, як уберегти свое життя, й тремтiти вiд страху.

Не соромно, на його мiсцi подiбне вiдчув би всякий.

– На мiсцi, – неголосно й при цьому – твердо наказав Ладний, вiльною лiвою рукою прилаштовуючи мазепинку на голову. – Стiй на мiсцi.

– Куди ж тут…

– Мовчи, – стрiлець уже вiдкинув полiтес. – Маеш iнший спосiб, пане адвокате. Такого не передбачив нiхто, правда ж? Зараз ти виведеш менi звiдси.

– Куди?

– На волю. Невинна людина не мае сидiти за гратами.

– Я доведу…

– Вже довiв, пане правник.

– Що довiв?

– Мене не слухатимуть. І не повiрять. Шансiв не маю. Ти такий самий, як тi, хто тримае мене тут.

Вiко сiпалося, й Кошовий хотiв, як зазвичай, торкнутися пальцем, аби припинити.

– Геть руки!

– Та я…

– Тримай рiвно! – стрiлець пiднiс голос. – Я повинен бачити тебе. Без жартiв, Кошовий. І без фокусiв, знаю я вас.

– Кого – нас?

– Всiх вас, – Ладний вишкiрився. – Такi, як ти, полюбляють багато й густо балакати. Поки нашi вояки кладуть на фронтi життя, поки кращi гинуть i лишаються калiками, ви переливаете з пустого в порожне. Замiсть того, аби зробити правильно.

– Ти про що? – Клим остаточно вiдкинув церемонii. – Що для тебе правильно?

– Не лише для мене. Для нас усiх. Ми, стрiльцi, збройна опора руху за творення украiнськоi держави по обидва боки Збруча. Хiба новина, що ця вiйна обома сторонами, росiйською та австрiйською, ведеться передусiм за право володiти нашими докорiнними землями? Австрiя хоче поглинути Украiну вiд Чернiвцiв до Харкова. Росiя – вiд Харкова до Чернiвцiв. Ми ж не маемо в цiй вiйнi жодних прав, хоч боронимо обидвi iмперii.

– Говориш, мов з книги читаеш.

– А я вмiю читати! – мовив Захар. – Добре, що пишуть такi речi люди не дурнi. Та вони нiчого не можуть, крiм грамотно написати. Їхня зброя – слово. Ми, стрiльцi, так само маемо зброю. І не маемо того, хто вiддасть наказ i поведе нас за собою. Бо балакуни, подiбнi до тебе, пане Кошовий, досi не ладнi домовитися нi про що спiльне.

– Схоже, ти вiд самого початку хотiв говорити зi мною саме про таке. Револьвер тримав пiд нарами. Все iнше – бутафорiя, забалакування зубiв. Ти тягнув час. Чому не вiдразу почав?

– Хотiв почути, чи маю iншi шанси.

– Невже ти думав – я отак запросто здатен звiльнити тебе з тюрми?

– Мав надiю. Коли хочеш – давав шанс тобi.

– Значить, усе готувалося заздалегiдь. Звiдки зброя?

У вiдповiдь стрiлець розсмiявся:

– Ти запитай, чи вона справна. А я не промахнуся в разi чого. Маю досвiд.

– Стрiлятимеш у мене?

– Якщо даси привiд.

Кошовий поворушив пальцями. Ладний не вiдреагував.

– Коли так – питання: все, що ти менi розказав, – брехня?

– Чиста правда. Я не вбивав Олеся Косацького. Я опинився там випадково.

– Тодi для чого вся ця вистава?

– Це не вистава. Все насправдi, пане адвокате. Зараз ти виведеш мене з Бригiдок. І якщо хочеш жити, робитимеш так, як я казатиму.

– Я жити хочу. Та й героя з себе корчити не збираюся. Тим бiльше, серед нас двох герой у цiй камерi лише один.

– Знущаешся?

– Аж нiяк.

– Кепкуеш, – тоном, який не визнае заперечень, мовив Ладний, правиця мiцнiше стисла револьвер, вказiвний палець легенько попестив спуск. – Нiчого дивного. Давно говорять про те, як ви, балакуни, що хочуть самi собi здаватися державниками, ставитеся до нас. Тих, хто готовий за державу стояти горою. Ви ж боiтеся нас. Бо ми нюхали порох, бачили смерть, витягали з поля бою поранених побратимiв. Нам уже нема кого боятися й чого втрачати.

– Хтось добре прочистив твiй мозок, Захаре.

– І це нам знайоме. Щойно починаеш казати правду, вiдразу чуеш у вiдповiдь: то ви, паньство, спiваете з чужого голосу. Ви всього боiтеся, бо нинi вам пiдiграе цiсар – а ви за це готовi пiдiгравати йому. Ви робите вигляд, що домовляетесь. А тим часом зраджуете нашi спiльнi iнтереси. Через те нам iз вами не по дорозi.

– Кому з ким? Заради Бога, Захаре, – що нам дiлити? Ми познайомились заледве годину тому…

– Але вашого брата-балакуна я набачився й наслухався в притулку! – за звичкою перервав Ладний. – Тому доста, доста заговорювати зуби! Я не лишуся в Бригiдках бiльше анi хвилини. Зви наглядача сюди.

Кошовий зволiкав. І тодi стрiлець зробив те, чого Клим чекав вiд нього ще менше. Хоч пiсля револьвера пiд нарами, здаеться, мав би нiчому не дивуватися.

Ладний пiдняв дуло вище його голови й надавив на курок.

У замкненому просторi камери пострiл гримнув, мов вибух.

– Варта! Варта! Сюди! – загорлав Захар.

У цей момент Кошовий, нагнувши голову, рвучко кинувся на нього.

Вiн не готувався заранi. Щось незнане, але сильне штовхнуло вперед, рацiональнi думки враз залишили голову, ним заволодiв кураж. Клим уже стис кулак, зiгнув руку в лiктi й завiв ii для боксерського удару, пiрнаючи пiд стрiльцеву правицю й мiтячи в щелепу. Мiг ударити в сонячне сплетiння, та те саме щось пiдказало: не варто, бо Ладний у шинелi, вона стримае, згладить.

Хоч як не вдалося.

Ладний нiби чекав – вловивши початок атаки, плавно ступив набiк, пропускаючи нападника. Щойно Климова потилиця опинилася точно пiд його здiйнятою догори правицею, рiзко опустив, рубонув, сильно вдаривши по нiй рукiв’ям револьвера й розбиваючи, здираючи клаптик шкiри, пускаючи кров.

Вiд болю Кошовому потемнiло в очах, забiгали веселковi цятки. Утративши враз рiвновагу, вiн полетiв униз, ледве встигнувши виставити перед собою руку. Та все одно не втримався, стукнувся лiктем, припечатав лобом пiдлогу. Удар вийшов несподiвано сильним, з очей сипонули iскри – отут пригадалася кiмната для допитiв у Косому капонiрi й культурний допiру жандарм iз засуканими рукавами.

Спалах.

– Встати! Встати! – чулося над головою крiзь шум, i водночас десь далеко, коридором, стукали пiдбитi чоботи.

Клим чекав нового удару.

Не було.

– Вставай! – Захар сiпнув його за комiр пальта. – Пiдйом, ну!

Хитаючись, Кошовий звiвся на рiвнi, вiдчуваючи, як сильно, немилосердно




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


«Приют для хворих i виздоровцiв УСС», вулиця Петра Скарги – заснований 1914 року у Львовi для потреб Львiвськоi станицi Легiону Украiнських Сiчових Стрiльцiв пiд керiвництвом отамана Михайла Волошина. Мiстився у великому будинку, нинiшня назва вулицi – iменi Пирогова.




2


У липнi 1915 року легiонери УСС спiльно та пiдроздiли австрiйськоi армii зайняли позицiю вздовж рiчки Стрипа, що на Тернопiльщинi. Пiдроздiли мали завдання не пропустити царську армiю до Бережан. Наступ росiян почався в вереснi, вони прорвали фронт, змусили супротивника вiдступити. Сiчовi стрiльцi стояли в резервi, i 31 жовтня вони змогли зупинити наступ та перейти в контрнаступ. Бiй вважаеться наймасштабнiшим у iсторii УСС.




3


Ольга Косакевичева, в описаний час – управителька Приюту.




4


Франко Іван Якович (1856–1916) – класик украiнськоi лiтератури, поет, прозаiк, публiцист, перекладач. Останнi роки провiв у Приютi на вул. Скарги, де йому видiлили окрему кiмнату.




5


Легiон УСС (Украiнських Сiчових Стрiльцiв), добровольче збройне формування у складi австро-угорськоi армii, сформоване за нацiональною ознакою 6 серпня 1914 року. Проiснував до сiчня 1919 року, пiсля чого був переформований та ввiйшов до складу Украiнськоi Галицькоi Армii (УГА).




6


Еркюль Сiрано де Бержерак (1619–1655) – французький драматург, поет, прозаiк, фiлософ, гвардiець. Став прототипом героя п’еси Едмона де Ростана «Сiрано де Бержерак». За сюжетом, завзятий дуелянт мав кумедну зовнiшнiсть i мiг освiдчитися коханiй тiльки тодi, коли писав вiршi для закоханого в неi товариша. Той видавав iх за своi, змiгши в такий спосiб домогтися взаемностi в той час, коли справжнiй автор лишався в тiнi.




7


Назарук Осип Тадейович (1883–1940) – украiнський громадський дiяч, полiтик, письменник, публiцист. У описаний час – легiонер УСС, лiтописець, керiвник Пресовоi квартири.




8


Допомiжна культурна i просвiтницька структура, створена 1914 року для популяризацii Легiону, а також збору, поширення та збереження iнформацii про УСС.




9


Щомiсячний журнал, заснований за iнiцiативою Пресовоi квартири, публiкував нариси, документальнi та публiцистичнi статтi.




10


Запеклi боi на горi Лисоня бiля Бережан мiж росiйською армiею з одного боку та полком украiнських сiчових стрiльцiв i австро-угорськими бойовими загонами – з iншого. Вiдбулись у серпнi-вереснi 1916 року. У ходi битви полк УСС втратив бiльшiсть свого складу, проте виконав свое завдання – зупинив наступ росiйських вiйськ на Бережани, завдавши iм важких втрат.




11


Тут: щоденна газета, виходила у Львовi в 1915–1918 рр., видання Украiнського Комiтету, редаговане з позицiй бiльшостi в Загальнiй Украiнськiй Радi. Пiзнiше в рiзний час i дотепер пiд цiею назвою виходили iншi газети аналогiчного спрямування, декларуючи збереження традицiй.




12


«Мазепинка» – головний убiр украiнських вiйськовикiв, що належали до сформованих у Галичинi Легiону Украiнських Сiчових Стрiльцiв та Украiнськоi Галицькоi армii. Розроблений 1916 року Левком Лепким i затверджений Одностроевою комiсiею Легiону Украiнських Сiчових Стрiльцiв (отаман Василь Дiдушок) 1916 року. Назва пов’язана iз тодiшнiм термiном «мазепинцi», «мазепинство», поширеному у росiйськомовному вжитку, для означення украiнцiв-самостiйникiв.




13


Полiтична органiзацiя, утворена у Схiднiй Галичинi 4 серпня 1914 р. Головною метою було проголошення самостiйностi та соборностi Украiни. Учасники СВУ вважали себе репрезентантами iнтересiв украiнцiв, що перебували пiд росiйським пануванням. Своею метою СВУ проголосив боротьбу за самостiйнiсть Украiни, використовуючи для цього вiйну Австро-Угорщини й Нiмеччини проти Росii. Майбутнiй устрiй украiнськоi держави мав бути заснованим як конституцiйна монархiя з однопалатним парламентом




14


Фабрика у Винниках – тютюнова фабрика у Винниках, передмiстi Львова. До 2014 року була лiдером у виробництвi цигарок по Схiднiй Галичинi. Головне примiщення постраждало пiд час росiйськоi окупацii.




15


Йдеться про другу росiйську окупацiю Чернiвцiв, яка почалася 27 листопада 1915 року, через п’ять тижнiв пiсля того, як австрiйська армiя змусила росiйську вiдступити з мiста 20 жовтня. Перед тим царськi вiйська ввiйшли в Чернiвцi 23 серпня 1914 року. 17 лютого 1916 року мiсто знову перейшло до австрiйськоi сторони. Але у червнi росiйська армiя втрете за час вiйни заволодiла Чернiвцями.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/kokotyuha_andr-y/vt-kach-z-brig-dok