Аптекар
Юрiй Павлович Винничук


Подii нового роману Юрiя Винничука «Аптекар» вiдбуваються у 1646–1648 роках спочатку у Венецiйськiй республiцi, а далi – у Львовi. Історичне тло умiло використане для захопливоi гри в дiйсне-недiйсне, де персонажi iсторичнi сусiдять з вигаданими, а iхнi складнi стосунки формуються у любовнi трикутники. Фантазiйнi описи звучать як реальнi, авторська вигадка вiдходить на другий план, змушуючи читача вiрити у свiт, витканий зi сну. Проза Ю. Винничука – це завжди iнтригуюча оповiдь завдяки бурхливiй уявi майстра вишуканих стилiзацiй. Автор знову дивуе тим, що новий роман, який поеднуе у собi метафоричнiсть i гострий сюжет, не схожий на жоден попереднiй. Хоча окремi натяки й алюзii еднають його з «Тангом смертi».





Юрiй Павлович Винничук

Аптекар



«У цьому мiстi, як i у Венецii, стало звичним зустрiчати на ринку людей з усiх краiн свiту у власному вбраннi… Мiсто вiддалене вiд моря на понад сто миль. Але коли побачиш, як на Ринку при бочках мальвазii[1 - Мальвазiя – вино з однойменного винограду, що росте на Середземномор’i.] вируе натовп критян, туркiв, грекiв, iталiйцiв, зодягнених так, мовби щойно зiйшли з корабля, то здаеться, що тут порт вiдразу за брамою мiста».

    Мартин Груневег (1562 – пiсля 1606), нiмецький купець i мандрiвник.






Вступ


Вона бiжить лiсом, чорним i непривiтним, ковзаючи у своiх легеньких чобiтках та зашпортуючись за хмиз i корiння, ожина шарпае стегна, гiлки висмикують волосся, а вона бiжить i дослухаеться до переслiдувачiв. Темнi розчухранi ялицi тягнуть до неi свое галуззя, дорогу перепинае камiння, заросле слизьким мохом, а то й цiлi скелi, з яких вистромлюються чорнi руки i хапають ii за плечi, зловiсний шепiт обволiкуе з усiх бокiв. Здаеться, усе для неi в цьому лiсi вороже, нема жодноi можливостi сховатися – бодай якоiсь нори чи печери, де можна зачаiтися, i щоб нiхто, окрiм неi, не мiг туди проникнути. Хочеться перетворитися на вивiрку. Страх б’еться в ii грудях, сльози заливають очi, вона вiдчувае, що задихаеться.

– Не хочу, не хочу, – шепоче вона i бiжить, а над головою зриваються розлюченi птахи i крають повiтря крильми. Вона розумiе, що це кiнець, iй не вдасться врятуватися, але надiя ще жеврiе. Голоси переслiдувачiв зливаються з шумом дерев, трiскотом гiлок, голосним тупотом i брязкотом зброi. Вона бiжить у них на очах i чуе iхнiй регiт. Для них це звичайне полювання. Вони ii не помилують за те, що вчинила. За таке не милують. За таке убивають. Бо вона нiхто. Вона мае не бiльше прав на життя, нiж яка-небудь комашка.

Ноги i руки печуть вiд безлiчi подряпин, але все це ще можна стерпiти й пережити, головне – врятуватися, вирватися з лiсу, адже вiн не безмежний. Вона впевнена, що бiжить у правильному напрямку – туди, звiдки ii привезли. Ось-ось мае вигулькнути прогалина, а там i луг, а на лузi пасовисько i люди. І iй уже здаеться, що бачить просвiти мiж деревами, бачить цiлi снопи сонячного промiння. Вона бiжить з усiх сил, вiдчуваючи, як повiтря розривае iй груди. Повiтря стае пекучим i болючим, вона вже дихае суцiльними зойками i схлипами, але попереду манить до себе свiтло, яке вселяе надiю, та не просто свiтло, а великий ясний простiр, який вона зараз розпанахае своiм розпачливим криком, неймовiрно голосним, таким, що докотиться до мурiв мiста.

Лiс розступаеться, вона вибiгае на зруб, минаючи пеньки й зрiзанi стовбури, i тепер уже вiрить, що врятуеться. Вона жодного разу не озираеться, але чуе iх, тих мисливцiв, якi йдуть за нею. О, нi – не йдуть, вони iдуть на конях! І тут ii пронизуе страшний i безпросвiтний здогад: вони з нею лише бавляться, розтягують утiху, i якби хотiли, то давно б уже наздогнали i затоптали копитами. Уся ii втеча – тiльки забава, розвага й не бiльше. Їй не вдасться вирватися за межi лiсу. І тодi сили ii покидають.









Роздiл 1. Чорна опаска


Із записок Лукаша Гулевича, доктора медицини у мiстi Львовi, писаних 23 березня року Божого 1648-го.


«Во iм’я Господа нашого, Ісуса Христа, i Пресвятоi Богородицi хочу я, Лукаш Гулевич, будучи при пам’ятi i в цiлiм розумi моiм, скласти отсе признання перед лицем смертi та на випадок, якби Бог милосердний душу мою з грiшним тiлом розлучив, тую в руки Владицi, Богу Отцю Вседержителю поручаю, уповаючи на милiсть Його. А тiло мое грiшне, хто б у землю не поховав, за те йому, маю надiю в ласцi Божiй, iж Бог милосердний заплатить.

Народився я у Страдчi пiд Яневом у родинi мiсцевого пароха, де провiв найкращi роки мого життя, сповненi безтурботностi i тихого дитячого щастя, яке час вiд часу все ж було замрячене смертями i втратами. Родина моя була не надто заможною, але господарною, батько умiв не тiльки правити службу Божу, але й торгувати худобою, переганяючи у Мадярщину корiв, а назад женучи коней, а при цьому не раз йому ще й доводилося давати вiдсiч розбишакам. Та з вiком врештi покинув цю вигiдну справу i завiв пасiку. Отож вiн будь-якою цiною хотiв, щоб я вивчився на когось путнього, бачачи, що з мене анi парох, анi гендляр не вийде, i збирав шеляг до шеляга, вiдмовляючи собi в найнеобхiднiшому та вдягаючись у ту саму стару вицвiлу реверенду, в якiй заступив уперше на службу. Наколи я пiдрiс i настала пора мене виряджати у свiти, у батькiв не зосталося окрiм мене нiкого з дiтей. Старший мiй брат, як то було поширено серед галичан, пiшов на службу до королiвських драгунiв та загинув у бою з козаками Тараса Трясила. Двi меншi сестри померли ще малими.

І коли настав той день, що тато вивiв зi стайнi коня, на якого хухав i дмухав, не даючи його до жодного запрягу, а волiючи всюди трюхикати на своiй старiй шкапинi, а мама з мокрим вiд слiз обличчям обцiлувала мене, я з жахом усвiдомив, що можу бiльше iх уже не побачити, адже я був доволi пiзньою дитиною. Менi пiдкотився клубок до горла, i я ледве стримав себе, аби не просльозитися, вiдчуваючи, що це тiльки ще бiльше засмутить моiх батькiв. Той свiт, який чекав на мене, манив мене i розкривав своi обiйми, либонь, випустить мене не так скоро, i не знати, чи вдасться менi пристосовуватися до його примх i звичаiв. Я почувався, як пташина, що раптом вивалилася з гнiзда. Попереду стелилася далека дорога без повернення, така подорож сильно вiдрiзнялася вiд будь-якоi iншоi, яка б у кiнцевому результатi вела до рiдноi брами. Моя дорога вела в незнане i не була обмежена в часi, вона могла тривати невiдь-скiльки, виплiтаючи передi мною павутину стежок, лабiринти незвiданих путiвцiв з тривожними знаками на перехрестях. Звичайно ж, я тодi ще не думав про те, що тiльки така подорож, подорож без намiру на повернення, вiдкривае нам новi обрii i новi вiкна.

Тато вручив менi невеличкого гаманця на дорогу i пояснив, що задля безпеки всi кошти на мое навчання передав Мордехаю Шiферу з Рави, вiд якого маю листа до його брата у Венецii, котрий поклав таку саму суму, яку отримав Мордехай, до «Banca della Piaza de Rialto». У Мойшеля, брата Мордехая, е невеликий заiзний двiр, i вiн радо прийме мене. Мама мене перехрестила, i я побачив на ii обличчi лише смуток i розпач. Вона вже знала наперед, що ми бiльше нiколи не побачимося, i прагнула вiдбити мiй образ не тiльки розпачливим поглядом у своiй пам’ятi, але й доторком, узявши мое обличчя в долонi i провiвши по ньому пальцями. Я притулив до вуст ii руки, вони пахли коноплями, якi мама щойно тiпала, i запах цей зостався менi у пам’ятi на все життя.

Мандрiвка моя до Венецii тривала два i пiв тижня i не запам’яталася нiчим особливим, хiба що в Клагенфуртi у мене поцупили коня, заки я обiдав у шинку. На щастя, торба моя була при менi. Отже, далi я добирався коли пiшки, а коли возами, намагаючись не залишатися в дорозi наодинцi, бо всюди пiдстерiгали розбiйники та рiзнi волоцюги i пройдисвiти, якi тiльки й чекали на такого, як я, мандрiвця. Заiзний двiр «Пiд Срiбною Черепахою», що мiстився у кварталi Рiальто, вiдповiдав своiй назвi лише частково, бо нiчого срiбного я там не помiтив, але що усi й справдi вiдзначалися черепашою непоспiшнiстю, то так. І хоч я вiдшукав туди дорогу доволi швидко, але коли став питати про пана Шiфера, то нiхто не мiг второпати, чого я хочу, але при цьому вдавав, що з усiею серйознiстю замислюеться над моiми словами, повторюе iх, перебирае губами i корчить такi мiни, мовби перебувае в неймовiрно фiлософських роздумах. Я вже було й духом занепав, коли нарештi з’явився поважний коротконогий грубас i вдарив мене по раменi:

– А чи це не ти будеш Лукаш зi Страдча? То я якраз той, кого – ти шукаеш. Але тут я не Мойше Шiфер, а Мiкаеле Чiфферi, – i вiн зайшовся здоровим заразливим смiхом, який миттю пiдхопили всi присутнi, а менi здалося, що й конi заiржали. – Тебе теж нiхто Лукашем тут кликати не буде, – потiшив вiн мене, – i дуже скоро ти перетворишся на Луку або Лючiяно.

По тих словах потягнув мене всередину i пригостив здоровецьким шматком паштету з тушкованою капустою, яку я залив глечиком вина, а вiдтак вiн пояснив, у який спосiб я маю отримувати кошти на навчання i проживання. Усi грошi були розпарцельованi так, аби щомiсяця я мiг дiставати десять дукатiв. І згодом я не мiг не вiдзначити мудростi мого тата, який таким ото робом убезпечив мене вiд молодецьких поривiв розтринькати кошти завчасу, що частенько траплялося з рiзними спудеями на моiх очах.

І так я почав свое навчання в Падуанському унiверситетi, спочатку на фармацii, а потiм на хiрургii, що тривало з перервами добрих вiсiм рокiв, бо в 1635-му роцi я ще поiхав до Кенiгсберга, де став свiдком першоi у Європi хiрургiчноi операцii на шлунку, яку здiйснив славетний пiзнiше хiрург Данiель Швабе. Операцiя та була дуже цiкава, трапився йому пацiент доволi незвичний, а точнiше хворий на голову, бо, надивившись на ярмарку на фокуси рiзних шелихвостiв, загорiвся i собi щось подiбне показати сiльським дiвчатам. А що найбiльше його вразили ковтачi ножiв, то вiн, дурень непроторенний, узявши звичайного ножа, став теж у пельку запихати, не здогадуючись, що штукарi використовують задля цiеi мети спецiальнi ножi, лезо яких легко заходить у рукiв’я. Одне слово, вiн того ножа таки запхав собi в горлянку, а нiж i проник простiсiнько у шлунок.

Далi було так. Пацiента прив’язали мiцно до стола, дали йому випити шклянку аква вiти, а тодi пан Данiель узяв ланцет i розтяв йому спочатку живота, а тодi й шлунок, запхав руку i витяг ножа, котрий, коли його змiряли, мав сiм цалiв.[2 - Цаль – як i дюйм – 2,54 см.] На щастя, той парубок був жилавим i без пуза, то легко вдалося його зашити. Публiка привiтала цю дивовижну операцiю оплесками, а пацiента занесли на ношах до його дому. За кiлька днiв вiн уже ходив.

Це видовище мене так вразило, що я вирiшив залишитися у Кенiгсберзi ще трохи, понадто, що в 1637 роцi сталася друга знаменна подiя, а я б сказав навiть революцiйна, бо в той час, як по всiй Європi розпанахування трупа з науковою метою забороняли i переслiдували, за винятком хiба трупiв страчених злочинцiв, а студенти мусили трупи викрадати на цвинтарях, аби провадити дослiди, професор Бутнер збудував свiй приватний анатомiчний театр, де хiрурги уже мали змогу оперувати i робити розтини для ширшого кола учнiв. Мушу сказати, що i менi пофортунило брати участь у таких операцiях, ба навiть кiлька здiйснив власноруч.

Там таки у Кенiгсберзi звела мене доля зi студентом Мартином Айрером з Зальцбурга, з яким ми потоваришували настiльки, що не захотiли розлучатися, i я переконав його продовжити науку в Падуi. Вiн якраз вирiшив пiсля двох рокiв навчання на хiрургii, перейти на фармацiю, а Падуя i Венецiя славилися своiми фармацевтами. Отож, поки Мартин прiв над старовинними фолiантами з фармакологii, я учащав на пiдпiльнi анатомiчнi лекцii. У Падуi з анатомiчними лекцiями були проблеми пiсля того, як папа Бонiфацiй VIII заборонив розтин трупiв. Але безвиходi не бувае. Пiдпiльна торгiвля трупами процвiтала. Щойно когось поховають – наступного дня його могила уже й порожня. Робилося це, звiсно, потаемно, а викрадачi намагалися повертати могили у первiсний вигляд. Траплялися випадки, коли задля зарiбку навiть когось убивали, а труп продавали в унiверситети. Так що лекцii з анатомii вiдбувалися у глухих пiдвалах i частiше серед ночi, анiж за дня.

Мешкали ми з Мартином разом в однiеi панi, яка провадила невелику пекарню, так що проблем iз хлiбом ми не мали, хоча здебiльшого цупили його, анiж купували. Та згодом вона уже нас постачала хлiбом задарма пiсля того, як Мартин намовив ii на омолодження. Процедура полягала в тому, що вiн iй став закапувати в очi сiк беладони, вiд чого зiницi у неi розширювалися, i вона виглядала тепер мрiйливою та загадковою, хоч i втрачала виразнiсть зору. Обличчя вона намащувала Мартиновим кремом, який розгладжував зморшки, а настрiй собi пiднiмала моiми краплями Афродiти, як назвали ми iх з Мартином, а насправдi то був настiй на звичайнiсiньких мухоморах. Гриби я перетирав у ступцi i заливав дуже мiцною граппою, днiв за два-три зцiджував i розливав у маленькi флакончики. Завдяки краплям Афродiти наша господиня була завжди весела i розсмiяна, могла реготати без причини, аж заливатися, чим непогано приваблювала покупцiв, якi й собi не стримувалися i хихотiли, заразившись ii святковим настроем. І врештi iй повелося таки обкрутити одного заможного купчика. Тепер вони реготали удвох, бо й купчик до тих крапель приласився, вихваляючи iх також як нестеменну пiдойму, в чому ми й самi переконалися, чуючи, якi виляски долинають по ночах з iхньоi спальнi.

Скiнчивши науку, я почав роззиратися, куди б менi прикласти добутi знання та яким би ото робом ще й удосконалити iх на практицi, а бажано при цьому знайти вигiдне мiсце працi, бо батькiвськi грошi закiнчилися, а самi вони на той час померли. Вертатися не було куди, та й у Падуi лишатися не було чого. Отож я перебрався до Венецii, сподiваючись напитати там щось вартiсне. Але незабаром сталася подiя, яка рiшуче вплинула на мое життя i повернула його так, як я й не сподiвався.

Венецiйська республiка переживала незлецький час, торгiвля розвивалася, грошi стiкалися дзвiнкими струмками, i нiщо не вiщувало лиха, аж раптом наробили клопоту лицарi святого Іоанна, прозванi мальтiйськими, що успадкували вiд тамплiерiв церкву i монастир у Венецii. Були то люди, якi зневажали всiх, хто живе з торгiвлi, у той час, як ледь не вся Венецiя торгувала, а отже венецiйцi з лицарями ненавидiли одне одного навзаем та за кожноi нагоди шпигали. На противагу венецiйцям, лицарiв нiщо так не цiкавило, як священна вiйна з турками, i iх незмiрно лютило, що Венецiя, загрузнувши в епiкурейському побутi, впиваеться насолодами тодi, як турки поступово захоплюють щораз ширшi терени Європи. А вже й зовсiм iх розлютило, що венецiйцi намагалися будь-що-будь втримати мир iз султаном i нiзащо не хотiли необачним кроком його порушити.

Лицарiв венецiйцi терпiли i обмежувалися тiльки нотами протесту, коли тi переходили межу, бо багато корисного тi лицарi чинили. Зокрема, iоаннiтський шпиталь у Венецii був на диво зразковим, я сам у цьому переконався, коли вiдбував там практику з хiрургii. Серед лицарiв були дуже добрi медики, а вже про рiвень гiгiени нема що й казати, рiвного не було нiде. Та не забували лицарi й давнiх своiх традицiй i час вiд часу тлумили туркiв, але не у вiдкритих битвах, а в пiратських наскоках на турецькi кораблi, i, захопившись тим розбiйницьким дiлом, не гребували розбивати й християнськi кораблi, ба навiть венецiйськi. Врештi-решт вони перетворилися для Венецii на неабиякий клопiт. Та скiльки б разiв венецiйськi дожi не протестували й не обурювалися, лицарi на те уваги не звертали i продовжували свое розбишацтво навiть i пiсля того, як у вереснi 1644 року дож загрозив накласти арешт на все лицарське майно. За мiсяць пiсля того лицарi спровокували вiйну.

Ми з моiм товаришем Мартином, котрий теж завершив науку, перебували саме на одному з лицарських кораблiв, що був частиною ескадри iз шести суден. Ми опiкувалися пораненими, яких забрали з грецького острова Карпатос, викупивши iх з рук тамтешнiх пiратiв. Дорогою перестрiли турецький галеон, i командор ескадри Рiно дi Кавалья, бодай йому трясця, не довго розмiрковуючи, наказав його взяти на абордаж. На галеонi воякiв було як кiт наплакав, тож вони не дуже опиралися i хутко склали зброю. Зате, як потiм з’ясувалося, на борту перебували багатi турецькi прочани, що прямували до Мекки. Серед них був також старший евнух султанського двору, кадiй Мекки, а ще зо три десятки незлецьких гаремових одалiсок i близько пiв сотнi грецьких рабiв.

Захопивши судно, ескадра причалила на острiв Кандiю чи то пак, як прозвали його греки, Крiт, де лицарi висадили рабiв i коней та запаслися водою. Але недовго ми перебували на Кандii, небавом з’явився венецiйський чиновник, вилаяв нас i наполiг, аби лицарi покинули острiв, бо вiн не мав жодного бажання наражатися на гнiв туркiв. Вiдтак ми ще причалювали в рiзних кiнцях острова, але з звiдусiль нас гнали, як шолудивих псiв, аж поки ми не прибули на Мальту, де й покинули турецький корабель, що був уже й геть непридатний для плавби.

Султан Ібрагiм, якого всi мали за шаленця, бо i як можна було не збожеволiти, провiвши все свое свiдоме життя в ув’язненнi, почувши про те, що сталося з галеоном, збiсився не на жарт i наказав повбивати геть усiх християн iмперii. Ледве його укоськали та впрохали вiдкликати цей наказ, але намiру помститися венецiйцям, яких вiн тепер мав за призвiдцiв того розбишацтва, не полишив. Для нього було достатньо, що лицарi причалювали на Кандii, яка належала Венецii, а отже венецiйцi мачали в тiм свiй писок.

За короткий час, коли ми з Мартином знову опинилися у Венецii, пролунала тривожна вiсть: султан споряджае велику вiйськову фльоту. Венецiйцi зi свого боку наготувалися до вiдсiчi i набрали вiйсько числом двi i пiв тисячi, куди також входили вiйськовi iнженери та медики. Ми вiдразу зголосилися до тiеi команди, понадто, що коштiв на прожиття у нас ставало щораз менше й менше, а працювати за дякую та за харч у лицарському шпиталi ми вже не могли, бо обносилися так, що небавом уже б на жебракiв стали скидатися. І так ото на тридцяти галерах i двох галеасах пiд орудою Андреа Корнаро виплили ми 10 лютого 1645 року у напрямку Кандii, плануючи там закрiпитися, бо всi тодi думали, що турки рушать на Мальту. Але в березнi стало зрозумiло, що турки вирiшили захопити саме Кандiю. Тепер усе залежало вiд того, наскiльки швидко прийде венецiйська фльота.

30 квiтня чотириста турецьких вiтрильникiв iз п’ятдесятьма тисячами воякiв проминули Дарданелли, а 25 червня завойовники вже висадилися на пiвнiчному заходi острова i захопили Ханью. Якби ми поквапилися, Ханью можна було б ще врятувати, але наша фльота затрималася в дорозi, очiкуючи ще двадцять п’ять вiтрильникiв з Тоскани й Неаполя та вiд Мальтiйського ордена i Папи Римського. Це була велика помилка, яка потiм далася взнаки. Доки ми прибули на острiв, турки обложили фортецю Сан Теодоро. Комендант Бяджо Джулiанi, бачачи, що не втримае фортецi, дочекався початку облоги, впустив якомога бiльше туркiв усередину i пiдпалив склад iз порохом – у повiтря злетiли i турки, i мужнi оборонцi, i сама фортеця.

А далi на нас чигала халепа за халепою, бо, на жаль, венецiйськi скупердяi видiлили на кампанiю надто мало коштiв, i Корнаро з великими труднощами мiг набрати вiйсько на самому островi. А потому адмiрал Корнаро раптом з’iхав з глузду. Правду кажучи, ми й ранiше зауважували за ним рiзнi бзики i дивувалися, якому мудрагелевi спало на думку вибрати саме його на командувача фльоти. Бо вiн, бувало, замикався у своiй каютi i нiзащо не бажав виходити, коли до зарiзу потребували якихось його вказiвок, а замикався вiн там не задля якоiсь там феi Середземномор’я, а просто тому, що бавився восковими солдатиками, яких мав щось iз сотню, та вiв з ними баталii, розставляючи на пiдлозi та рачкуючи коло них, як жебрак, що збирае розсипанi грошi. Одне слово, вiн чкурнув, пересiвши на корабель, що мав завезти бiженцiв до Венецii. Ми пробували вiдбити Ханью, але через шторми змушенi були вiдступати.

Друга халепа не забарилася. Частина фльоти пiд командуванням папського адмiрала Нiколо Людовiзi, володаря Пьомбiно, котрий i до того нарiкав на експедицiю та демонстрував свою нехiть до неi, повернулася додому. Венецiя зосталася сам на сам iз турками. Що й казати – Венецiя i ранiше мусила розраховувати лише на своi сили. Вiдтак з Венецii на Кандiю почали вирушати кораблi за кораблями, вантаженi розмаiтим спорядженням i харчами, та бракувало головного: на островi не було верховного головнокомандувача, не було людини, яка б могла очолити опiр туркам. Сенат Венецii довго дебатував на цю тему, заки не вибрали самого дожа Франческо Ерiццо, старого трухлявого гриба, що недавно тiльки вiдсвяткував своi вiсiмдесятi уродини, та ще й з таким розмахом, мовби краiна не вела вiйни.

На щастя для Венецii, уже самi приготування до походу так старого вимотали, що за три тижнi, 3 сiчня 1646 року, вiн оддав Богу душу. Його крiсло успадкував Франческо Молiн, теж уже чоловiк староi дати, але венецiйцi геть вiдкинули iдею призначати верховного головнокомандувача. А що не вистачало грошей, то стали вiдкрито торгувати посадами прокураторiв по двадцять тисяч дукатiв кожна. Багатii вiдразу кинулися купувати, i небавом вдалося продати iх щось до пiв сотнi, але вже по вiсiмдесят тисяч. Далi за яких двiстi дукатiв продавали мiсця у Великiй радi, а хто хотiв увiйти до стану аристократiв, мусив узяти на утримання на весь рiк тисячу воякiв, а на це йшло вже не менше шiстдесяти тисяч.

Одне слово, тяглася ця катеринка довго, венецiйцям нiхто на допомогу не йшов, i союзникiв у них не було, але iхня фльота мужньо вiдбивала всi атаки невiрних. Нас iз Мартином приписали до корабля, що був пiд орудою Томазо Морозiнi й називався «Санта-Каталiна». І ото, коли ми в числi двадцяти трьох кораблiв блокували доступ до Дарданелл, втримуючи турецьку фльоту в Мармуровому морi, для нас обох настав рiшенець тiеi затяжноi кампанii.

Як я вже писав, султан Ібрагiм був неабияким шаленцем, i те, що турецька фльота нiяк не могла пробитися крiзь нас, вивело його з рiвноваги. Вiн наказав негайно вiдрубати своему адмiраловi голову. Наступний адмiрал, добре розумiючи, яка його доля чекае, виявив подиву гiдну рiшучiсть i врештi-решт пробився крiзь лiнiю наших кораблiв.

Що й казати – наувихалися ми з Мартином за весь той час так, що ходили, як причмеленi, бо довелося нам безлiч куль добувати, а ще бiльше ран зашивати, руки й ноги ампутувати, а що медикiв бракувало, то нас i на iншi кораблi перекидали. За таку нашу спритнiсть сам адмiрал вручив нам по цiлому гаману дукатiв. Пробули ми в морi, беручи участь у нескiнченних битвах та облогах майже пiвтора роки, i були б ще залишалися, але турецьке ядро зачепило мое колiно так невдатно, що я вiдразу став калiкою, а Мартин втратив око. Менi було важко ходити на милицях i брати участь у битвах, як ранiше, не маючи змоги на хуткий маневр, та ще й на кораблi, який увесь час вигойдувався. Користi з мене, як медика, було менше, хоч i намагався я ще вiддано служити боговi Асклепiю. На щастя, прибуло нове медичне поповнення, i тодi було вирiшено вiдправити нас назад до Венецii, хоча адмiрал i був проти, допоки ми не пообiцяли йому, що як пiдлiкуемося, то повернемося. Однак з мене тii вiйни уже було досить, бо видно було й неозброеним оком, що кiнця iй не буде i краю.

У Венецii ми справдi пiдлiкувалися, Мартин, щоправда, ока не врятував, але нога моя зажила, i я вже мiг ходити без палички, хоч i накульгував. Ми з радiстю надолужували те, що втратили на вiйнi, пiрнувши у гулянки та в любощнi пригоди, деколи i з дуелями. Але, вочевидь, таке веселе життя, яке мали ми на ту пору, довго тривати не могло, бо грошi закiнчувалися. Якийсь час я пробував самотужки знайти, куди б менi прибитися, але республiка перебувала у станi вiйни, на всьому економили, i медикам пропонували працювати лише за стiл та лiжко, хоч i обiцяли з часом знайти якiсь кошти. Я подумав, що саме на таких умовах i працював майже увесь час, рiдко коли отримуючи оплату, i вже у своi тридцять з лишком рокiв мав би до чогось i доробитися, а то нi хати, нi дружини, ба навiть уже й на дiвку грошей катма. Врештi, добре все розваживши та розумiючи, що й тiеi жменi дукатiв, що зосталися, небавом не стане, я вирiшив вертати в Русь, згадавши про свого унiверситетського товариша, який виiхав давнiше, дiставши запрошення у маеток черкаського полковника. Вiн же ж i мене переконував iхати з ним, мовляв, полковник зацiкавлений, щоб мати у своiй полковiй лiкарнi доброго хiрурга, але я ще тодi мав деякi амбiцii та iлюзii, гадаючи, що зможу зачепитися десь в Австрii чи Баварii, а мо’ й у Празi, бо пiсля Падуi та Венецii якось не дуже баглося iхати в глушину. Однак на всi моi листи, надiсланi рiзним герцогам та графам, я отримав вiдмову або мовчанку. Та восени вже довше роздумувати не було як, бо остаточне безгрошiв’я нагадувало менi про себе щодня.

А тим часом мiй товариш Мартин Айрер зiбрався в дорогу до Львова, де чекала його спадщина по щойно померлому стрийковi. Небiжчик був аптекарем i то неабияким, а з титулом «королiвський», бо щоразу, коли король прибував до Львова, його обслуговували лише в цiй аптецi. Стрийко не мав дiтей, а що був заможним мiщанином, то повнiстю оплатив Мартинове навчання на фармацii, бо Мартин, як i я, теж зостався сиротою.

На щастя, а хтозна, чи таки справдi на щастя, про що, панове, зможете судити щойно наприкiнцi моеi оповiдi, зголосився вiн до мене, аби я товаришував йому в подорожi, i на ту пору я дуже цим утiшився. Мартин у Львовi не мав нiкого знайомого i нiколи там не бував, але багацько чув про те славне мiсто, отож мене пiдбивав лишатися з ним у Львовi та разом провадити аптеку, водночас не занедбуючи лiкарськоi практики. Менi не хотiлося починати свою карiеру з того, що буду сидiти в когось на шиi, але ради не було, i вирушили ми в дорогу в листопадi 1646 року. Альпи вже були вкритi снiгом, i велетенськi сосни обабiч гористого шляху вiтали нас, наче вартовi до пекла, бо хурдига снiгова замiтала обличчя, а конi налякано форкали i ледве чвалали. З Божою помiччю ми здолали цей важкий шлях, зрештою були не самi, а пристали до валки купцiв, а вже за Альпами зустрiла нас тепла осiнь i розкiшнi винницi Кремса та Шпiца, де ми на кiлька днiв зупинилися та посмакували тамтешнi вина. І така гарна погода сприяла нам i далi, аж поки ми не проiхали Карпати, бо тут уже в Галицькiй Русi чекали нас снiги.

Ми iхали снiговою долиною, яку продовжував припорошувати лапатий снiг, схилившись на кiнськi гриви та набундючившись, наче круки у своiх чорних плащах та чорних капелюхах, насунутих на очi. Інколи кидали погляд поперед себе, а вiдтак знову потуплювалися i дрiмали, вигойдуючись у такт з головами коней. Далеко попереду в легкiй поволоцi уже вгадувалися дзвiницi Шкла з-поза земляного валу з частоколами.

І коли ми тiшилися, що вже скоро за яких кiлька миль опинимося у Львовi i нарештi спочинемо в теплi та затишку, менi здалося, що я помiтив попереду рух, щось темне мигнуло в кущах i причаiлося. Ми сповiльнили коней, напружилися i поклали руки на пiстолi. За хвилю з кущiв пролунав пострiл, Мартин зойкнув i припав до кiнськоi шиi. Я вистрiлив, у кущах хтось скрикнув, а коли друга куля пролетiла у мене над вухом, то, не розмiрковуючи, вдарив коня шпорами i погнав просто на кущi, не даючи нападниковi змоги перезарядити зброю. Звiдти вискочив чоловiк з мушкетом, другий лежав горiлиць у кровi i вже не дихав. Кiнь вдарив переднiми копитами розбiйника, збив його з нiг, я зiскочив з коня i, приклавши кинджал до його горла, запитав:

– Хто вас послав?

– Ми… ми н-не знаемо… – заклiпав з переляку той. – Ми сидiли в корчмi бiля Кракiвськоi брами. До нас пiдiйшов якийсь чоловiк… його обличчя закривали криси капелюха… i темно там було. Тiльки клинчик борiдки стирчав. Вiн описав вас, дав нам гаманця i сказав, аби ми вас пiдстерегли на дорозi.

– Обох?

– Нi, того, хто мае на оцi чорну опаску. А якби був хтось при ньому, то i його.

– Але з вас кепськi стрiльцi.

– Пальцi, пане, за… закоцюбли, – голос у нього тремтiв вiд страху. – Ми вас довго чекали… з самого ранку, а ви iно зараз прибули. Я казав, що треба б руки зiгрiти, але мiй товариш не дозволив багаття розкласти.

Вiн би ще щось молов, убачаючи у тому торохтiннi свое спасiння, мовби тими словами хотiв розжалобити, переконати, що нема тут його провини, що вони були лише найманцями, виконавцями чужоi волi, i, коли я висмикнув з-за пояса мотузку i почав скручувати розбiйниковi руки, той полегшено зiтхнув i замовк, маючи надiю, що тепер його уже не вб’ють. Опiсля я кинувся до Мартина. Той уже сповз з коня i важко дихав на снiгу. Очi його були сумнi. Рана в живiт очевидячки була смертельна, але я розщiпнув на ньому каптан в надii, що куля вдарила iно в бiк, але, на жаль, так не було.

– Спробую тебе довезти до мiста. Може, там зарадять.

– Ти добре знаеш, що не зарадять, – прошепотiв Мартин. – Пам’ятаеш, скiльки ми таких ран набачилися, коли малисьмо бурду з турками?

Вiн мав рацiю, рана в живiт завше була безнадiйною, бо внутрiшнiй крововилив не давав жодних шансiв. Мартин втрачав кров i блiд на очах. Я був змушений хiба безсило спостерiгати за тим, як вiн покидае цей свiт, але заки ще був при пам’ятi, я просив його, аби висловив свою останню волю, котру я виконаю будь-якою цiною. Вiн узяв мене за руку, стиснув i прошепотiв:

– Обiцяй, що зробиш те, що я тебе попрошу.

Я кивнув. Тодi вiн зi зусиллям вказав рукою на торбу, приторочену до сiдла, i продовжив, затинаючись:

– Там усi моi папери i заповiт стрийка. Там також е трохи грошей. Я однаково помру, а ти цим можеш скористатися. У стрийка нiкого не було, окрiм мене. Скажеш, що ти – то я, Мартин Айрер з Зальцбурга.

Я намагався заперечити i заспокоiти його, але кого я мав заспокоювати – такого самого медика, як i я? Вiн знав, що помирае, i не було на те ради. Однак погодитися на ту авантуру, яку вiн менi пропонував, я не мiг. Менi здавалося, що то страшний грiх, переймати на себе чуже життя i жити ним, жити цим не своiм життям замiсть того, хто вiдiйшов, i весь час усвiдомлювати, що це не твое життя, не твоя доля i не твое щастя, а просто жити i смерть пiд язиком тримати. Авжеж, я можу розмовляти так, що нiхто й не здогадаеться, що я «Lukas Hulevici, natione Vkrainensis de district Galicia», як записався я в унiверситетi, а не австрiець, можу i венецiйцем прикинутися, але страх мене обiймав при думцi, як я буду почуватися сам на сам зi собою, як буду намагатися забути свое iм’я i не видати себе, коли воно десь ненароком пролунае, хоч i звернене до когось iншого.

Усi цi думки промайнули вихором у моiй головi, а туманiючi очi Мартина дивилися з надiею i вимагали негайноi вiдповiдi. Раптом пролунав глухий тупiт копит, i на овидi вигулькнув ще один вершник, теж у всьому чорному. Я висмикнув Мартинового пiстоля i звiв цингель, бо ану ж то хтось, хто найняв убивць. Вершник спiшився i замахав обома руками, даючи зрозумiти, що не мае лихих намiрiв. Лiве око його було закрите чорною опаскою. Вислухавши мою оповiдь про те, що сталося, вiн поцiкавився, чи збiйцi пiдстерiгали саме нас.

– Невiдомо, – вiдказав я. – Їм лише дали опис. Але пiд той опис i вашмосць пiдходить.

Незнайомець усмiхнувся:

– Щоб мене дiдько рогом штрикнув, коли я не довiдаюся чогось бiльше. Пiду перебалакаю.

Вiн пiшов до розбiйника, i за хвилю ми почули кiлька глухих ударiв та стогiн: «Милосердя! Милосердя!». Вiдтак пролунав ще один удар, хрипiння, i все стихло. Незнайомець повернувся.

– Так виглядае, що вони й справдi не знали, на кого чекали. Може, на мене, а може, й нi. Єдине, в чому признався, що мали забрати торбу, але вмiст торби iм невiдомий. А що ми всi при торбах, то й далi нiчого не ясно.

– Може, не варто було його убивати? – сказав я. – Мiг би вказати нам замовника.

– Яким робом? За клинчиком борiдки? Чи за голосом, який нашiптував iм на вухо? Нехай iде до пекла. Я Йоган Калькбреннер, лицар з Кенiгсберга, доктор фiлософii i медицини. А ви хто?

– Ми з Венецii, я…

Але тут випередив мене Мартин:

– Я Лукаш Гулевич зi Страдча, а то мiй товариш Мартин Айрер з Зальцбурга… – вiн вiдсапався i зiтхнув: – На жаль, мушу покинути ваше приемне товариство.

– Рана й справдi така поважна? – запитав лицар.

Я кивнув.

– Живiт.

– Овва! – вiн похитав головою. – Можна оглянути?

– Ми теж медики, – сказав я, розхиляючи на Мартиновi каптан. – Але гляньте й ви.

Вiн вклякнув просто в снiг, простягнув руку до рани, але вiдразу ж i вiдсмикнув.

– Куля там? – запитав, гадаючи, чи не вилетiла вона наскрiзь, та не зважуючись перевертати пораненого. – Менi доводилося намацувати i виймати кулi пальцями. Але не в цiй частинi живота. Ану вдихнiть якомога глибоко i видихнiть.

Мартин вдихнув i в ту ж мить закашлявся, а кров пiшла йому ротом. Лицар глянув на мене безнадiйним поглядом.

– Дайте щось пити, – попрохав Мартин, спльовуючи червону пiну, – присмачте чимось гарячим мою смерть.

Вiн мав на увазi той ром, що ми прихопили були в дорогу.

– Питво не присмачить вам смерть, а прискорить ii, – сказав Йоган. – Ви ж бо лiкар, i самi знаете про це.

– Знаю. Але добрий ковток рому – це якраз те, що менi потрiбне перед далекою дорогою.

– Не городи дурниць, – втрутився я. – Може, нам вдасться ще тебе довезти куди-небудь.

– Зв’яжiмо з гiлок сани, – сказав Йоган, – покладемо пана Лукаша на них та приторочимо до його коня. У Шклi хтось мусить нам допомогти.

Мартин благально подивився на мене i прошепотiв:

– То тiльки даремнi муки. Не довезете мене… – i, зиркнувши на мене, наголосив: – Роби, як я сказав… Тямиш? І нехай тобi Господь помагае.

Вiн ще усмiхнувся побiлiлими вустами, i голова його схилилася набiк.

– Шкода, – сказав Калькбреннер. – Хтозна, чи не через мене таке лихо. А я, бачте, забарився в Ярославi з однiею пишною вдовичкою. Ну, та що ж робити? Повезете його до Страдча? Я вам поможу.

Разом ми завдали тiло мого товариша на коня, поклавши його навпоперек та примоцувавши ременями, i рушили в дорогу. Ми проминули Шкло i за пiвтори милi проiхали Янiв, що лежав над замерзлим озером. Далi через зарослi чагарником гори звернули на пiвденний схiд. Покинув я рiдну домiвку майже пiвтора десятка рокiв тому i був певен, що нiхто мене там уже не впiзнае, понадто, що я зарiс, як дiдько, адже виiхав, ще неголившись, а зараз мав чорну борiдку i хвацькi гусарськi вуса.

Я не помилився, нiхто до мене не признався, натомiсть i вiйт, i кiлькоро селян, оглянувши бiдного Мартина, не засумнiвалися, що то iхнiй Лукаш. Я залишив iм Мартинового коня i грошей на поховання та парастас, а ми з лицарем, вiдбувши вiдспiвування у церквi, поiхали далi. Мартинову торбу я прихопив iз собою, хоч i вагався ще, чи погоджуватися на його несподiвану ласку. Та розваживши, що й так не було кому ту аптеку успадкувати та що перейде вона у власнiсть мiста, я зважився на цю авантуру. Правда, думка, що збiйцi могли робити замах таки на Мартина, не покидала мене. А якщо так, то, вочевидь, хтось був зацiкавлений, аби Мартин не доiхав до Львова i не отримав спадку. Отже, то мiг бути хтось, хто знав, як виглядае Мартин, себто, що вiн без одного ока. Але звiдки? І що буде, коли я назвуся Мартином при обох здорових очах? Чи не варто менi одне перев’язати? Але вже пiзно, коли лицар мене бачив. До того ж увесь час мене не покидало вiдчуття, що я щось не те роблю. Я шукав i вибрав мирне життя, хоча останнiм часом звик до iншого. Я заплющував очi i чув галас битви, чув, як трiпочуть вiтрила, i як б’е в моi груди борвiй. Зрештою, я в цьому Мартиновi й признався. То було в Шпiцi, ми сидiли на березi Дунаю i пили вино. Я сказав, що мене якась сила тягне назад. Вiн засмiявся i вiдповiв, що то промовляе з мене не я, а вино. Я пробував пояснити, що пiсля усiх наших баталiй я уже не той, що був, я знову потребую гострих вiдчуттiв. Однак вiн лише смiявся. Але, бувало, серед ночi прокидався так само, як i я, волаючи якiсь бойовi гасла.

– Ну, ти ж бачиш, Мартине, – казав я, – що ми уже не тi, що були. Я взагалi не впевнений, що ми колись знову станемо нормальними. Вiйна нас розполовинила. Одну половину тягне у бiй, а другу – в рутину життя. І не знати, чи вдасться нам iх якось урiвноважити.

Отак я всю дорогу розмiрковував, пригадуючи тi розмови i мучив себе ваганнями, аж поки не вигулькнули на обрii вежi львiвськоi фортецi. Розкинувшись на пагорбах, мiсто ще зоддалiк вiдкривало безлiч своiх приваб, та що ближче ми пiд’iжджали, то все щiльнiше воно закутувалося в заснiженi сади, ховалося пiд дахами, наче равлик, у свою шкаралупку, виставляючи на позiр самi лише мури та шпилi церков за ними. Кракiвська брама була вiдчинена навстiж, варта тiльки окинула нас поглядом i дала дорогу. У мiстi ми з лицарем розпрощалися, домовившись зiйтися при нагодi у шинку, i я подався простiсько до магiстрату, де зложив усi своi папери i отримав натомiсть право на успадкування цiлого дому й аптеки в ньому».









Роздiл 2. Книга


Жовтень 1646 року.


Переламаний хребет осенi. Вiтри ярами рознесли ранковi зорi. «Руто! Руто!» Дiвчина почула голос, що долинав з хати, i, покинувши доiти козу, поквапилася до батька. Лежав на лавi пiд ведмежою шкурою i трусився так, мовби то була не тепла осiнь, а глуха зима. Руту вразило його вижовкле i сухе, мов лист, обличчя з напнутими на скронях жилами, бiлi потрiсканi вуста з червоними трiщинками, осклiлий погляд i голос, що долинав, мовби з глибин його ества. Серце ii тривожно билося, вiдчувала, що кiнець наближаеться, але подумки намагалася вiдiгнати його: тiльки б не сьогоднi, тiльки б не сьогоднi, нехай уже завтра, а ще краще позавтра… i так щодня…

Старий чорнокнижник, ii батько, вмирав уже так понад мiсяць, вмирав тяжко, як i належить чаклунам, душа не бажала покидати його тiло i трималася з усiх сил. «Нi Бiлбог мене не хоче, нi Чорнобог, – зiтхав, – нi в Явi для мене мiсця нема, анi в Навi».

Нинiшнiй ранок не вiдрiзнявся вiд попереднiх. Хутенько впоравшись iз нехитрим господарством, Рута збиралася пiти на луку шукати Розрив-трави або ж Ломикаменю, що восени якраз набирае сили. Як та трава виглядае, нiхто не знае, окрiм единоi птахи – дятла. Тому спочатку треба вiдшукати дупло, в якому дятел мае пташенят, i затулити його каменем, дятел прилетить, побачить, що ради не дасть, i вiдлетить, аби повернутися iз Розрив-травою. Досить буде ii тiльки прикласти до каменя, i вiн сам розпадеться на друзки. Ось тут i треба пильнувати, куди стеблинка впаде, й пiдiбрати ii. Так розповiдав батько. Рута мрiяла про те, як пiдступить з Розрив-травою до скелi на горi Лева, де сплять королiвськi лицарi разом зi своiм королем, i поцупить королiвського меча, яким можна рубати навiть залiзо. Рута б тодi одяглася за витязя i поiхала б свiт за очi. Геть звiдси, бо й так по смертi батька нiщо ii тут не триматиме.

Вона вклякнула бiля лави i взяла батька за руку, долоня була жовта й зимна.

– Руто, – сказав батько, – я не можу померти i тiльки мучуся. Поможи менi.

Цi слова рiзонули ii по серцю, вона здригнулася i захитала головою.

– Але як… як я тобi поможу?

– Це все через Книгу. Це через неi я не можу пiти з цього свiту. Руто, вiзьми Книгу, занеси ii на берег Полтви i кинь у рiчку.

Серед таемних книг старого чорнокнижника були й цiлком безпечнi книги, як от «Великий Альберт. Таемницi чоловiкiв i жiнок» та «Малий Альберт. Чудеснi секрети натуральноi i кабалiстичноi магii, альбо ж Непорушна скарбниця тайн», та лише одну книгу вiн називав не за ii титулом, а одним-единим словом Книга, хоч i мала вона назву «Егремонд, альбо Пекельнi сили, пiдвладнi людинi», а була вона завбiльшки у половину людського зросту i стояла в коморi прикута ланцюгом до кривоi балки. Книга була оправлена в шкiру того, хто ii сотворив, а поверх шкiри, мов зацний лицар, закута бляшаними застiбками та ще й на замок, ключ вiд якого господар ховав пiд порогом. Рута володiла деякою кiлькiстю заклинань з решти книжок, але Книгу батько не дозволяв рухати, а коли хотiв чогось Руту навчити, то брав у правицю свяченого ножа, у лiвицю головку свяченого маку, перевертав ножем кожну сторiнку «Великого» чи «Малого Альберта», посипав маком i щойно тодi читав уголос. Так Рута й пiзнала була дещо iз таемниць свiту, хоча душа прагнула набагато бiльшого, але батько суворо боронив перед нею Браму Таемних Знань. Вона знала, що до Книги були вписанi iмена всiх дияволiв i способи iх викликання, там можна було знайти все, що завгодно – пентаклi, описи талiсманiв, ба навiть Sanctum regnum – спосiб укладання угоди з дияволом. Якось вона пiдслухала i запам’ятала заклинання, яке промовляв ii батько: «О Люципере, заклинаю тебе покинути той терен землi чи неба, де ти зараз перебуваеш, i наказую тобi силою великого Адонаi, Елогiм, Аагла почути мiй голос i не вiдмовитися виконати мiй наказ», але щоб не занапастити себе на муки, вiн при цьому писав на пергаментi: «+ Aglas + Aglahas + Agladena + imperibus es meritis + tria pendent corpora ramis dismeus et gestus in medio et divina potestas dimeas clamator, sed gestas ad astra levatur» або ж «+ Tel + Bel + Quel + caro + Mon + Aqua». У тих мiсцях, де стояли хрести, вiн хрестився.

Батько спiлкувався з янголами i духами стихiй, використовуючи вчення абата Тритемiя, чия праця «Стеганографiя» лежала завше пiд рукою. Вiн вважав, що думки е елементами свiту духiв, достеменно визначеними вiдмежуваннями духовного свiту, якi нiколи не гинуть, безнастанно втiлюючись у свiдомiсть людини. Найпiдступнiшими i найненадiйнiшими з усiх були духи повiтря, якi не бажають нiчому пiдкорятися, окрiм найсильнiших заклинань. Рута була свiдком, як батько виходив на подвiр’я, повертався обличчям до лiсу i промовляв заклинання, але промовляв iх не звичним своiм голосом, а якимсь надривним, гаркавим, демонструючи всiм своiм тiлом, кожним рухом неймовiрний iмпет, небувалу екстазу, якоi нiколи не виявляв деiнде, i Рута тодi тремтiла зi страху, але вслухалася у дивнi нетутешнi слова, що вилiтали з батькових вуст невiдомою мовою: «Pamersiel oshurmy delmuson Thafloyn peano charustea melany, lyaminto colchan, paroys, madyn, moerlay, bulre + atloor don melcour peloin, ibutsyl meon mysbreath alini driaco person. Crisolnay, lemon asosle mydar, icoriel pean thalm?, asophiel il notreon banyel ocrimos esteuor naelma besrona thulaomor fronian beldodrayn bon otalmesgo mero fas elnathyn bosramoth». Пiсля цих слiв духи мали з’явитися, а якщо нi, то треба було повторювати ще раз i ще раз, i батько тодi уже опинявся поза цим свiтом, глухий i слiпий на все, що дiеться довкола нього, окрiм одного – з’яви духiв. Коли ж нарештi йому вдавалося викликати iх, Рута бачила, як повiтря ставало зримим, як воно вурдилося на очах, мов скисле молоко на вогнi, як виникали у ньому фiгури i постатi, хоч i розпливчастi, але впiзнаванi, з крилами i довгими руками, з розкуйовдженим волоссям i з обличчями, що мiняли своi форми.

Духiв повiтря доводилося упокорювати, мов диких коней, i коли вони нарештi виринали, батько до них уже промовляв лагiдним тоном: «Lamarton anoyr bulon madriel traschon ebrasothea panthenon nabrulges Camery itrasbier rubanthy nadres Calmosi ormenulan, ytules demy rabion hamorphyn». Пiсля цих слiв вони готовi були слухати його наказiв, хоч i поводилися доволi неспокiйно, весь час перелiтаючи з мiсця на мiсце, то опускаючись, то пiдiймаючись, i крила iхнi шумiли, як шумлять крони дерев.

Запам’ятала назавше, як одного разу не послухала батька i, вичекавши, щоб вiн пiшов на лови, знайшла ключ, вiдiмкнула Книгу i стала читати. Сторiнки Книги були гарячого червоного кольору, аж очi обпiкали, важко було розрiзнити тi дивовижнi незрозумiлi слова, що дрiбно висiялися, вони навiвали страх, бо походили iз якогось нетутешнього свiту, зi свiту темряви i таемних шелестiв. Рута знала, що батько цю Книгу розкривае iно в сутiнках, тому затулила вiкна подушками, аби на Книгу не падало сонячне промiння, а сторiнки вже не так разили очi, й, примружившись, стала вчитуватися, слово по словi промовляла вона уголос, не вiдаючи ще, до кого цi слова зверненi, коли раптом гострий холод пронизав ii до кiсток, а в хатину з-пiд порогу вповзла сиза густа iмла, що якусь мить клубочилася перед ii очима, а вiдтак сформувалася у шкарадну потвору, тiло якоi переливалося, мов у ретортi, мерехтiло i струменiло, наче течiя, весь час змiнюючи своi кшталти.

– Чого бажаеш? – прохрипiло чудовисько. Дiвчина отерпла i не могла вимовити анi слова, а воно повторювало i повторювало свое запитання тим самим голосом, що лунав десь iз глибин землi, аж доки Рута не бовкнула перше, що спало на думку, аби-но лише позбутися потвори з хати:

– Принеси води з криницi.

І воно вийшло, чи то пак витекло з хати, прихопивши вiдра, принесло воду i вилляло на долiвку, потiм рушило знову до криницi, i так ходило без перерви, заливши водою всю хату, аж допоки батько не повернувся i не вигукнув щось таке, що скидалося на скрегiт залiза, i тодi чудисько зникло. Батько не сварив Руту, бо й так бачив, що вона на смерть перелякана, обняв ii, притулив до себе i сказав:

– Пообiцяй менi, що бiльше тiеi Книги не розгорнеш.

Той, хто володiв Книгою, мусив ii позбутися у свою смертну хвилину, бо iнакше душа його не могла розпрощатися з тiлом. Якщо вiн жив у селi, то довiрявся священиковi, i той, зiбравши селян, наказував iм принести хмизу та розвести багаття, а тодi кидав Книгу у вогонь. Коли «Егремонд» перетворювався на попiл, парох збирав той попiл у мiшечок i передавав його помираючому зi словами: «Нехай тобi буде легко». Але Рута з батьком жили на хуторi бiля лiсу i поблизу не було жодного села.

Рута одiмкнула замок, звiльнила Книгу з ланцюгiв i вчасно вiдскочила, бо Книга гупнула на землю так, що курява знялася догори i затанцювала у снопах промiння. Вона ледве зумiла ii пiдняти й покласти на вiзок. Отак штовхаючи поперед себе вiзок, покотила його до рiчки, Книга була важка, як сiм смертних грiхiв, а щокроку ставала ще важчою, вiзок раз у раз застрягав у землю, земля зойкала вiд болю i вкривалася потом, а над головою куйовдилися важкi олив’янi хмари i тиснули на душу, чорнi тiнi лягали попiд ноги i наливали iх свинцем, що далi, то щораз важче було ступати, вiзок уже ледве-ледве котився, усiляке хабаззя з невситимою люттю заплутувалося в колеса, вiдчайно хльоскало по ногах, роздирало iх до кровi, а тривожний крик вороння, що збивалося у чорний грай i кружляло в дикому хороводi, напоював серце страхом. Але Рута вiдважно йшла далi, чуючи вже, як нажахано клекоче рiка, як хвилi сичать i пiняться, розбиваючи берег та вириваючи з його грудей цiлi шматки пiску i глини, як скриплять верби над водою, трiщать i лускають, ледь не гупаючи додолу. Хмари пригинали дiвчину до землi, навалюючись на рамена, наче важезнi лантухи, здавалося, вона не витримае i от-от впаде пiд iхньою вагою, врештi таки вклякнула, але, оперезавшись мотузками, далi волочила за собою того вiзка, рачкуючи, долонi кривавилися i пекли, коли вона хапался за косми трави, за кущики i суху землю, якiсь голоси за ii спиною гукали до неi, але пам’ятала, що батько заборонив озиратися, чула свое iм’я, чула голос матерi, але певна була, що то не мати, а диявол, i, перехрестившись, повзла далi, аж поки опинилася над самим берегом. Бризки хвиль вдарили iй в обличчя, вона вдихнула свiже рiчкове повiтря i, перекотившись на спину, пiдняла ноги та попхала ними вiзок iз Книгою з берега, вiзок не пiддавався, грузнув у розмоклий берег, але Рута уперто пхала i пхала з усiх сил, аж крик вирвався з ii грудей, врештi вiзок перехилився, струснувся i скотився з урвища просто у воду, в якiй мiцно сплелися руки топельцiв, хвилi гучно сплеснули i пiдхопили його та понесли за течiею, книга загойдалася на плесi, розганяючи хвилi, потiм трiснули на нiй усi застiбки, вiдлетiла колодка, i Книга розкрилася, сонце раптом вигулькнуло з-за хмар i пропекло ii променями, вгору шугонуло полум’я та за мить згасло, а Книга пiшла пiд воду, творячи шалений вир на рiцi. Рута знесилена лягла на траву i дивилася в небо, там угорi починало розпогоджуватися, хмари розповзалися, вороння зникло, сонце лоскотало обличчя.

Вона лежала i лежала, боячись iти до хати, бо знала, що не застане уже батька живим – звiльнивши Книгу, вiн звiльнив i свою грiшну душу, яка вилетiла з-пiд даху. Рута навмисне забила у шпарину пiд стрiхою кiлок, аби ii розширити, i душа могла вiльно вилетiти у свiт. Врештi, пiдвiвшись, попленталася до святого дуба, що рiс неподалiк вiд хати, впала на колiна i молилася, але не християнському боговi, а Святовитовi, якого батько заховав у порожньому дубовi. Дерев’яного iдола вiн колись виловив у рiчцi, виволiк на берег, висушив, а тодi шнурами та коловоротом пiдтягнув догори i опустив у середину стовбура, що його iзсередини випалила блискавка. Побачити його можна було, лише зазирнувши у невеличке дупло, до котрого ще треба було доп’ястись, ухопившись за гiлку, i тодi можна було уздрiти Його обличчя – сумне i правiчне, зустрiтися з його пронизливим, але не лихим поглядом.

– Святовит – наш правдивий бог, – казав батько.

– Але ж бог один? – запитувала Рута.

– Так, один, – погоджувався батько, – i ми його звемо Святовитом. Євреi звуть Єговою, турки Аллахом… А вiн один. І ми повиннi звертатися до нього тим iменем, яке вiн нам сповiстив, а не якимсь iншим.

І вона молилася до Святовита, вiдчуваючи, як на душi легшае, а в головi прозорiе. Вiдтак зазирнула до хати i переконалася, що батько вже не дихае. Тiло його мовби опало, випустивши дух, мовби стало плескатiшим, лежав iз роззявленим ротом, це ж iз рота либонь душа i випурхнула, i очi мав розплющенi й здивованi. Рута опустила мертвi повiки, постояла хвильку, а тодi налила до висушеного коров’ячого мiхура сметани, зав’язала у вузлик i, закинувши на плече та прихопивши батькову палицю, рушила до староi Вiвдi, що жила за лiсом.

Вiвдя була вiдьмою i помагала всiм, хто до неi приходив. З батьком Рути вони зналися вiддавна, обмiнювалися зiллярськими переписами, настоянками i лiками. Вiвдя була единою людиною, до якоi Рута могла звернутися в таку сумну годину. Вона згадала, як улiтку ходила зi старою на трави. Вiвдя висмикнула якусь билину i простягнула Рутi, аби спробувала ii листочки на дотик, вони виявилися гладенькi i теплi, мовби хтось iх пiдiгрiв, Вiвдя вiдiрвала шматочок листочка i спробувала на смак, заплющивши очi. Так вона визначала, чи зiлля при силi. Вiвдя дуже обережно рвала зiлля, намагаючись не пошкодити корiнцiв, а коли потребувала саме корiнцiв, то кланялася до самоi землi й дякувала. Потiм складала зiлля у торбинку, що висiла на поясi. Торбинка геть уся пропахла тим зiллям, та не тiльки свiжим, але й торiшнiм, i всi голоси того зiлля збiгалися в торбинцi в одне цiле, коли Рута брала порожню торбинку в руки, то чула iхнiй шепiт i шелест. Їй вдалося багато знань зiллярських перейняти вiд староi, i вона вiдчувала до неi теплу вдячнiсть, геть не сприймаючи ii як вiдьму.

Дорога до неi була не близька, вела через густелезний лiс, швидше не дорога, а стежка, яку протоптали звiрi, йдучи на водопiй до рiчки. Рута звiрiв не боялася, знала до них примовляння, одне на вовка, друге на ведмедя, трете на змiю чи на полоза, раз було таки стрiвся iй вовк, але вона прошептала кiлька слiв, i вiн, скулившись, мовби йому соромно стало, зник у хащах. Але боялася Рута усiлякоi чортiвнi, яка у лiсi водилася, а було ii чимало, i чигала вона на кожному кроцi, особливо пiд кiнець дня у темних затiнених мiсцинах, звiдки уже починав витiкати чорний мед ночi, скрадаючись, наче звiр…

– Руто, – казав iй батько, – ти ж не така, як усi люди. Ти iнша. Ти вiдчуваеш iнакше, i бачиш iнакше, i чуеш iнакше. Хочеш знати, якими е людськi вiдчуття? Вбери рукавицi i торкнися до будь-чого. Те, що ти вiдчуеш пальцями, – ото i е людськi вiдчуття. Натягни шапку на вуха i слухай. Те, що почуеш, – отаким е людський слух. Затули очi краем хустини i дивися. Те, що побачиш, – таким i е зiр людський.

Рута бачила те, що людському оку було недоступне. Вона помiчала маленьких козарикiв, якi шугали з-пiд нiг, притримуючи ручками своi строкатi шапочки, а при цьому щось пищали, мов курчата, бачила, як на деревах стрибають чеберяйчики, а потiм ховаються у листi, i лише iхнi очi зблискують, як роса, i стежать за кожним кроком, бачила невидимих звiрiв без тiл i без вуст. Вона бачила, як опар куйовдиться мiж деревами i формуеться у страшну роздуту почвару, в якоi безлiч рук, i руки тi тягнуться до дiвчини, ось-ось ухоплять, але вона тодi хрестилася i промовляла «Отче наш», а почвара здувалася, малiла й розчинялася. Дерева обабiч стежки гойдалися i голосно скрипiли, наче рухомi скелети, гiлки так i кралися ухопити дiвчину за сукню чи за волосся. Рута вiдмахувалася костуром, i гiлки, мов обпеченi, вiдсмикувалися назад, а дерева аж скрикували i стогнали у безсилiй лютi.

У лiсi пахло грибами й вогкiстю, у листi вовтузився вiтер, здмухуючи павутинки, що припадали до обличчя i не хотiли вiдлипати, а на днi потiчка постукували камiнчики, гейби передаючи таемну звiстку отим постукуванням. І хоча в довколишньому повiтрi панувала невиразна тривога, мовби ось-ось мало щось трапитися i, здавалося, вiдчувала це кожна найдрiбнiша травинка, однак Рута була спокiйна, не стишувала кроку анi на мить i простувала через лiс, не озираючись, хоча за спиною й вчувалися рiзнi загадковi шелести й шурхоти.









Роздiл 3. Аптека «Пiд крилатим оленем»


Із записок Лукаша Гулевича.


«Листопад – грудень 1646 року.

– Ну, пане Мартине, – сказав лавник i член лавничого суду пан Бартоломей Зиморович,[3 - Зиморович Бартоломей (1597–1677) – львiвський поет, iсторик i бургомiстр. Перед посадою бургомiстра тривалий час був лавником i правником.] – начуванi ми про вас та про вашi подвиги. – І, помiтивши мiй здивований погляд, пояснив: – Стрийко ваш покiйний переповiдав нам вашi листи, як ви з турками воювали. Хтозна, чи не доведеться i тут повоювати, бо тривожна настала пора. Ось вам ключi вiд вашоi аптеки. Якби потребували слуги чи служницi, то дайте знати, когось вам пiдшукаемо, бо будинок великий та й сад там просторий, то е де руки прикласти.

Я подякував i сказав, що спочатку роззирнуся. На тому ми попрощалися. Будинок Мартинового стрийка стояв на розi Ринку i слiпоi вулички, що мала назву Дорога за оленем через те, що сам будинок, як i аптека, називалися «Пiд Крилатим Оленем».[4 - «Пiд Крилатим Оленем» – цей будинок стояв на мiсцi теперiшнього будинку № 45 на розi Ринку i Друкарськоi.] Вгорi пiд дахом i справдi був вирiзьблений олень з розпростертими крилами, а над дверима красувалася вивiска у виглядi ступки, у якiй товчуть лiки. Вiдразу з вулички вели дверi до аптеки з трьома просторими примiщеннями, над якими мiстилося два покоi, а над ними – захаращене всiляким непотребом горище. Та цього мовби замало – то ще й великий пiдвал з окремим входом, який орендувала винярня пана Вацлава Прохазки з Брна. Сам пан виняр вiдразу ж поквапився зробити менi вiзиту i поцiкавитися, чи не продовжу я йому оренду, при цьому вручив десять золотих i кiлька пляшок вина. Я сказав, що покiль не маю щодо пiдвалу жодних планiв, i ми з паном Вацлавом розпрощалися в доброму настроi, закропленому мальвазiею.

Індермах, як прийнято тут називати задню частину будинку, виходив на садок, що був увесь у снiгу, з якого стирчали сухi пагони малини, скоцюрбленi галузки кущикiв i тоненькi стовбури якихось ще молодих саджанцiв. Довкола садка височiли мури, мене це цiлковито задовольняло, бо не люблю, коли хтось до мене зазирае.

Перше, що я зробив, – повiдчиняв усi вiкна, бо застояне важке повiтря давалося взнаки. Примiщення аптеки й решта покоiв потребували неабияких зусиль, аби iх прибрати, почистити, витрiпати, бо запилюжилося усе так рясно, що рухатися я мусив доволi обережно, аби не здiймати за кожним кроком сизих хмарок. В аптецi всi стiни, аж до стелi, були заставленi шафами й полицями з ясеню. На полицях стояли полив’янi глечики з гданськоi глини, гарно розмальованi, i на кожному був калiграфiчний латинський напис. А в шафах – шухлядки i скриньки, замкненi на ключ i теж старанно пiдписанi. У слоiках, наповнених чимось густим i темним, крiзь мутну рiдину можна було розгледiти зародки якихось дивних зморщених iстот, що непорушно зависли у тiй рiдинi, наче планети незвiданоi галактики, але коли iх взяти в руки, вони починали вигойдуватися i пiднiматися та опускатися, викручуючись на всi боки, мовби прагнучи задемонструвати кожну найменшу дрiбничку свого потворного жовтого тiла. В iнших слоiках i пушках[5 - Пушка – кругла бляшанка з накривкою.] зберiгалися чудодiйнi екстракти з цiлющих трав i мiнералiв, жмутки засушеного зiлля i розмаiтi корiнцi звисали гiрляндами зi сволокiв, напоюючи примiщення п’янливим ароматом лугiв, степiв, лiсiв i заморських нетрiв. На жаль, i це все було припорошене й запавутинене, тож доведеться щось викинути, а щось виполокати й знову висушити. За дня сонячне промiння вигравало на слоiках заворожуючу мелодiю, повну радiсних зблискiв i шаленого танцю порошинок, але увечерi вони виглядали похмуро. Сушенi змii, черепи i копита звiрiв висiли на стiнах, а посеред ляди вищирював великi жовтi зуби вилинялий людський череп, iз зубiв у нього стирчала рiзьблена глиняна люлька. Ще на лядi була вага з дрiбненькими гирками i мiдними пелюсточками, на яких було вибито вiд одного до десяти лотiв…

Я спочатку просто не знав, за що братися, i першого дня вивiльнив з непотребу на жилому поверсi лише один покiй, у якому збирався вiдпочивати, тепер там окрiм широкого горiхового лiжка i шафи не було бiльше нiчого. Я викинув на балкон ковдри, перини й подушки, вилупцював iх вiд душi дощинкою i залишив на сонцi, вiдтак усе обережно позамiтав i мокрою шматою витер, але коли, задоволений собою, вийшов з покою, то важко зiтхнув – сходи, що вели вниз, i партер теж були вкритi порохом. Одне слово, на прибирання я витратив увесь день, але розчистив лише невелику частину будинку. Врештi, втомлений, розкоркував плящину мальвазii i випив ii бiля коминка. Потiм залiз пiд перину, яку вдалося трохи нагрiти бiля вогню, накрився з головою i заснув. Снилися менi снiговi Альпи.

Наступного дня я через виняра найняв прибиральниць, Магдулю i Гальшку, моторних молодичок, i вони врештi довели все до ладу, час вiд часу пускаючи менi бiсики з-пiд вiй. А коли я спустився у винарню, аби перекусити, пан Прохазка тихенько менi повiдомив, що Гальшка, та, котра мае пишнi перса i вигинистий стан, сама напросилася до мене на прибирання, i що чоловiк ii помер пiд час мору, то, якби я хотiв, мiг би взяти ii пiд перину. Я подякував за пораду i поцiкавився, чи не мiг би пан виняр менi сам це органiзувати, бо iх наразi двi, i побалакати з Гальшкою наодинцi нема як. Вiн радо погодився, але попрохав мене, аби у днi, коли в Гальшки буде мiсячка, не пускав ii до аптеки, iнакше все його вино може скиснути. Та i я ризикую тим, що моi лiкарськi iнструменти можуть вкритися iржею, а лiки звурдяться, бо така страшна сила мiсячки. Я не став сперечатися, знаючи, що ця премудрiсть сягае ще часiв Гiппократа, i помислив, що незле було б отримати дещицю жiночоi ласки пiсля тiеi тривалоi мандрiвки. Коли я надвечiр розрахувався з дiвками, i вони вийшли вiд мене, то почув, як виняр закликав Гальшку, а за хвилю вона постукала до мене. Я вiдчинив, вона всмiхнулася i сказала: «Ну, от я прийшла».

Я запросив ii на кухню, присунув iй ослiнчика ближче до коминка, в якому збуджено потрiскували полiна, i налив вина та вгостив родзинками з запасiв Мартинового стрийка.

– Тут ще багато роботи, – сказала вона. – Я дивилася у шафки – там безлiч усiлякого аптекарського причандалля, але все воно теж у порохах. Нинi просто не вистачило часу. Якщо хочете, я й завтра прийду i поперетираю та перемию всi тi шкельця.

Вона шарiлася i намагалася говорити про справи, хоч те, що нас еднало, було чимось iншим, тим, що мало бути попереду, тим, чого чекали ми обое, але вона соромилася, i обличчя ii у вiдсвiтах полум’я рум’янiло. Вона не мала i тридцяти, овдовiти в такому вiцi, вочевидь, важко, отож iй баглося того самого, що й менi. Я узяв ii за руку, вона ii стиснула, продовжуючи дивитися на танець полум’я, я пiдвiвся, i ми рушили нагору. Коминка у покою я не запалив, але зимно не було. Гальшка зазирнула пiд лiжко, запитала: «А де?…» – i затнулася. Я здогадався, що вона мае на увазi нiчного горщика, i розвiв руками.

– А куди ж ви?… – засмiялась вона.

Я показав на балкон, який виходив у сад, i це викликало в неi ще бiльший смiх, вона спустилася вниз, подзенькотiла начинням, потiм захлюпотiла вода, i врештi вона принесла чорного череп’яного гладущика з двома ручками. З задоволеним виглядом запхала його пiд лiжко i стала роздягатися. У лiжку було холоднувато, але нашi тiла так пашiли, що небавом я пiд час любощiв упрiв i мусив скинути перину. Потiм серед глухоi ночi я притулився до ii спини i випнутоi сiдницi i ще раз увiйшов, i цього разу все було повiльно й розморено.

Коли я прокинувся, Гальшки бiля мене не було, а знизу долинали запахи iжi. На столику стояла мидниця, а поруч глечик з водою, збоку звисав рушник. Я визирнув у вiкно на вулицю й побачив Гальшку, закутану в теплу хустину, з чорним гладущиком у руках. Вона чекала на воза, увiнчаного великою дiжею, в яку зливали нечистоти. Четверо смаглявих чудернацько вбраних чоловiкiв з довгими вусами правили кiньми. Ще один чоловiк, либонь iхнiй господар, стояв збоку й дивився з iронiчною усмiшкою, як люди пiдходять до дiжки i, вiдвертаючи голови, виливають вмiст своiх горщикiв, а потiм так, мовби вчинили яке святотатство, хутенько зникають. Горщики були рiзнi – бiлi, барвистi, меншi й бiльшi, але чорного не було нi в кого. Цiкаво, що в ньому варив аптекар? Може, квасив огiрки?

Заки я вбрався i помився, Гальшка повернулася i, усмiхаючись, поставила гладущика знову пiд лiжко.

– Яешню будете? – запитала.

Замiсть вiдповiдi я поцiлував ii, вона засмiялася, мабуть, iй до вподоби була моя маломовнiсть. Пiсля снiданку Гальшка зайнялася чищенням аптекарського приладдя, а я занурився у пiдручники. На щастя, у першi роки у Падуi нас посилено навчали готувати лiки самим, але, передбачаючи, що аптекарський цех захоче мене проекзаменувати, я вирiшив оновити своi знання та почав студiювати найпопулярнiшi лiки, аби в день, коли аптека запрацюе, не вдарити писком об ляду. Багато лiкiв практично були менi вiдомi, треба було тiльки поновити у пам’ятi рецептуру та пропорцii. На щастя, у книжках та в записках Мартина i його стрийка можна було знайти багато чого цiкавого i важливого для мене, хоч i траплялися такi дивогляди, як «De quinta Essentia»‚ «Aurora philosophorum»‚ «Philosophia occulta»‚ «Thesaurus thesaurorum» й iншi. Видно, стрийко Мартина цiкавився окультними науками i хтозна, чи не був некромантом. Трактат «Сlavicula Salomonis», чи то пак «Ключ Соломона», присвячений практичнiй магii, був добряче зашморганий, а на шмуцтитулi виведено калiграфiчними буквами: «Яко ця «Сlavicula» мудрiсть Соломона вiдчиняе, так нехай же вона вiдчинить i серця…». Фраза не була обiрвана, а лише затерта. Видно, там вказувалося, про чиi серця йдеться. Я вiдразу переставив усi непотрiбнi менi книжки на найвищу полицю, а якi потребував для роботи, розташував пiд руками.

У книзi рецептiв Мартинового стрийка можна було знайти чимало дивовиж. Наприклад, олiя зi щенят: «Взяти двох новонароджених щенят, порiзати iх на частини, вкласти до поливаного горщика разом iз фунтом живих хробакiв. Варити протягом дванадцяти годин, аж щенята i черв’яки будуть добре розваренi. Це дуже добрий засiб на пiдкрiплення нервiв, на iшiас, на паралiч». Або олiя з ящiрок: «Вiзьмiть тузинь[6 - Тузинь – дюжина.] живих зелених ящiрок, вкиньте iх до трьох фунтiв теплоi горiховоi олii, варiть на слабкому вогнi. Засiб вiд лишаю на головi i вiд грижi». Порошок мiсячний: «Вiзьмiть по пiвтори унцii з копита лося й людського черепа, стронцiю срiбла, солi з перлiв, олii з рогу оленя, павиного лайна, сухоi плаценти вiд жiнки, яка при перших пологах мала дитя чоловiчоi статi, – добрий на епiлепсiю». Пластир з людськоi кровi: «Взяти кров молодого, здорового чоловiка, висушити ii на сонцi, а потiм розтерти. Такий порошок добрий на застарiлi виразки». «Взяти ластiвчине гнiздо i порiзати його на малi шматки, додати пiв унцii котячого мозку, пiвтори унцii пiдпеченого собачого, совиного i ластiвчиного послiду. Цей засiб вилiкуе вiд болю в животi».

Водночас менi не хотiлося занехаювати й хiрургii, адже Мартин спочатку таки вчився на хiрурга, покiль стрийко не переконав його перейти на фармацiю. Зрештою, ми обое набралися хiрургiчноi практики у шпиталю мальтiйських лицарiв i на Кандii.

Аптека стояла пiв року замкнена, але, видно, що якраз перед смертю Мартинiв стрийко отримав свiжий товар, який iще не встиг розпарцелювати i розпакувати. Усе лежало так, як прибуло караваном чи кораблем до Львова: у вузликах, паках, звоях, коробках, бочiвках, мiхах або ликових козубах, на яких чорною фарбою були написанi рiзнi знаки. Разом iз Гальшкою ми все те розiбрали та порозкладали по шафках i полицях. А було тут чимало галуну, камфори, меркурiю[7 - Меркурiй – ртуть.] i бурштину, в окремих слоiчках мiстилися рiзнi запашнi живицi – амбра i ладан, закупленi вiд португальських купцiв, сицилiйська манна, грецька мастика, трасант з острова Мореi, який знiмае гарячку, арабський алое, сандал червоний i жовтий, iндиго з Багдаду, а в бляшанiй скриньцi – пахучi палички, у торбинках, дбайливо перев’язаних i позначених акуратними налiпками, спочивали прянощi й приправи: гвоздики, лаврове листя, турецький кмин, iндiйський iмбир, кардамон, мускатовi квiти i кульки, татарське зiлля, рiзнi гатунки перцю, а найголовнiший малабарський, египетська касiя в стручках, шафрани iталiйський та iспанський, кориця, розмаiтi цукри – i бiлий, i льодяний багдадський, i бурий гiшпанський, сушенi чи в’яленi бакалii, цукати цитриновi й помаранчевi, мигдалi, фiги, дактилi, родзинки й iншi ласощi, бiля яких Гальшка втриматися не могла, щоб не засмакувати.

В одному з великих ящикiв я виявив безлiч маленьких пляшечок з настоянками, ромами та смаковими горiлками. Аптеки торгували i таким товаром, за ним переважно питали жiнки. А прянощi приносили куди бiльший виторг, анiж самi лiки, бо коштували дорого, як i афродизiяки, вiдомостi про якi публiка черпала з календарiв та порадникiв, де розхвалювали цi засоби словами: «пiдойму робит», «Венеру збуджуе», «жiнку розпалюе». Тому кожна аптека мусила мати в себе шафран, перець, iмбир, селерову настоянку i труфелi. На лiках заробити було не просто, з огляду на те, скiльки аптек у Львовi, бо окрiм мiських аптек, були ще й монастирськi, з якими цех аптекарський намагався боротися, а ще торгували лiками мандрiвнi купцi, яких прозвали олiйкарями, бо носили вони у скринях на плечах лiки вiд багатьох хворiб, а також пахнидла, олiйки i мила. Усе це була звичайна галайстра, яка не розумiлася на медицинi, але бралася давати поради i приписувати лiки, ширячи забобони.

– Бальзам! – прочитала здивована Гальшка, витираючи пилюку з квадратовоi темно-зеленоi пляшки. – Що то таке? Теж горiлка? – запитала вона грайливо, бо вже зняла пробу з помаранчевоi настоянки.

– Нi, це лiк, – вiдказав я, – бальзам витiкае з особливих кущiв, якi схожi на виноградну лозу, а ростуть на тiм самiм мiсцi, де спочивала колись Найсвятiша Дiва з Найсвятiшим Дитям Ісусом, коли мусила тiкати до Єгипту. Цi кущi можуть брати вологу лише з одного единого джерела, у якому Богородиця прала пеленки. Будь-яка iнша вода для них смертельна. Але цього джерела до неi не було. Коли вона не могла допроситися води у мiсцевих жителiв, маленький Ісус показав iй рукою, де може бути джерело, i вона розпорпала його руками. Тепер там утворилося цiлюще озеро, куди приходять омиватися i християни, i сарацини. Усього бальзамiчних кущiв е чотири сотнi. Але тiльки християни можуть добувати бальзам, бо вiн засихае, якщо його торкаеться рука невiрного. Сарацини лише несуть варту i пильнують, аби нiхто не вкрав бодай краплi чудодiйноi рiдини. О певнiй порi року християни роблять надрiз на деревi i стягують його сiк у посудини. Надрiз роблять склом або кiстяним ножем, залiзо дереву шкодить. Але що сiк не тече, як у берези чи клена, а повiльно крапае, то мусять сидiти пiд деревом i пильнувати часом тиждень або й два. Той сiк мае дуже приемний запах, настiльки приемний, що кожен, нехотячи, засинае. Назбиравши повну посудину бальзаму, його виставляють на сонце на двадцять днiв, опiсля на вогнi збирають пiну i вже чисту рiдину розливають по пляшках. Чистоi субстанцii залишаеться небагато, i вона коштуе дуже дорого. Тому бальзам часто фальшують, розчиняючи кiпрською олiею або медом, а також додаючи сосновоi смоли.

– І на що цей бальзам годиться?

– Вiн дуже добре залiковуе рани i затягуе близни. Його надзвичайно – важко роздобути. Дивуюся, як це вдалося стрийковi. У Венецii навiть багатi лицарi не могли його дiстати.

– А що таке «те-рi-ак»?

– Вiн теж належить до найдорожчих лiкiв. Бо його умiють виро бляти тiльки у Венецii. І лише окремi фармацевти знають секрет його виготовлення. Щоб отримати терiак, треба шiстдесят чотири рiзнi складники дуже рiдкiсних i дорогих лiкiв, а найголовнiшим з них е чудодiйне м’ясо змii, яку неабияк важко знайти i спiймати.

Гальшка з великою обережнiстю поклала слоiчок на полицю i, коли промовисто поглянула на мене, я обняв ii, i ми зникли у покоi. За вiкном було тепле полудне, з дахiв i гзимсiв лiниво сльозилися бурульки, пiд периною ми швидко розiмлiли i заснули.

За кiлька днiв аптека змiнилася до невпiзнання. Як я й передбачав, бiльшiсть вiдвiдувачiв моеi аптеки запитували не лiки, а настоянки i рiзнi смаковi горiлки. Зазвичай то були панii, якi, соромлячись, обов’язково зауважували, що цi трунки iм потрiбнi для печива. Але тут таки й зраджували справжню мету купiвлi, бо прохали ще й чогось на загризок: пiрника, родзинок, мигдалiв чи цукрiв.

І так ото минула зима. Гальшка зайнялася куховарством i прибиранням, але ночувати ходила додому, щоб не наражатися на неславу, тому любощами ми займалися лише вдень. Я платив iй щомiсяця два золотих, i вона була задоволена».









Роздiл 4. Бiй за душу


Жовтень 1646 року.


Стара Вiвдя вважала, що та незлiченна кiлькiсть усiлякоi комашнi, яка оселилася на ii обiйстi i навiть у хатi, ознака ii добробуту i запорука щастя. Павуки вiльно сновигали вiкнами i стiнами, запинаючи павутиною кожен вiльний простiр, а в павутиннi борсалися зеленi мухи, комарi та нетлi, поступово перетворюючись у щось безформне i висохле. Стара визбирувала в лiсi з-пiд кори червоних з чорними цяточками жучкiв, зсипала iх у бутель i заливала кленовим сиропом, бутель стояв на пiдвiконнi, i в ньому купалося сонце, рiдина поволi набирала рожевого вiдтiнку, а коли вiдьма доливала яблуневого оцту, сумiш витемнювала до кольору смаженого цукру, що мало осiсти – осiло, а рiдина випрозорювалася, i тепер то вже був неабиякий приворотний трунок.

Хата Вiвдi стояла на пагорбi i, коли починали дути вiтри, а сухотнi карачкуватi гiлки, наче воронячi лапи, ковзали i пронизливо вищали по шибах зi свинячого мiхура, димар гудiв несамовито, аж завивав, i холод, як не пали, все ж протискався крiзь щiлини у дверях i вiкнах, стара вiдьма куталася у шмаття, забивалася в куток i цокотiла зубами. «Вiдлiтала, вiдлiтала свое, а де мiй спочинок, де мое доживання вiку? Проминуло повз мене стiльки днiв i стiльки дерев придорожнiх». Оно вже й селяни вiтатися почали, вiдколи вона молока не краде, зарiбку жодного, ото хiба дiвчата прийдуть – поворожiть, мовляв, – то принесуть дещицю, аби з голоду не вмерла. Ще пофортунило iй, коли мiрошник звернувся до неi, аби вроки з млина зняла, то вона й зняла, але як – попросила водяника Жбура, аби лотоки не зупиняв, а за те вiддала йому цiдилко, у яке молоко людське збирала. Тепер водяник сам молоко цупить, як тiльки корови на водопiй прийдуть. А минулого лiта вже навпаки – попрохала водяника, аби таки зупинив лотоки, щоб ii знову закликали вроки знiмати. Вiддала водяниковi тернову хустку, що ii можна постелити на водi i лягти зверху, а вона й не зануриться. Мiрошник у боргу теж не зоставався, щоразу давав по мiшку борошна.

Голод завовтузився в нiй, заскиглив, солодка й гiрка печiя пiдкралась до горла, вiдьма, покректуючи, встала з лiжка, розв’язала мiшок, кинула двi жменi борошна в баняк, хлюпнула трiшки води, посолила i швидко замiсила густе тiсто, потiм вилiпила з нього двi паляницi й поклала просто на золу, що ще тлiла у печi. Понишпорила ще i знайшла цибулину, обтерла сухими пальцями i, не чистячи, поклала бiля паляниць. Вiдтак вийшла з хати до невеличкого городця i вишпортала палицею велику морквину, стрiпала з неi землю i роззирнулася. Хмари купчилися i збивалися в темнi наiженi отари, щось стогнало в лiсi й ухкало, вiтер гнувся в долонях i шарпав за одяг, наче роз’юджений пес. Щось насувалося, щось тривожне й лихе. Стара це вiдчувала, i острах погнав ii назад до хати.

Щойно помила морквину i сiла на лаву, як раптом щось пронизливо засвистало в димарi, а за мить викотився на долiвку чорний клубок, пiдскочив угору, вдарився об стiну i, пiдкатулявшись до дверей, зник у щiлинi пiд порогом. Вiдьма зиркнула на вiкно – там шмигонула чиясь тiнь, а у дверi пролунав стукiт.

– Кого там негода несе? – зiтхнула, але не рушила з мiсця. Дверi прохилилися, i до хати увiйшов худорлявий, стрункий панич, вбраний за нiмецькою модою у штани, що застiбалися пiд колiнами, та в чорнi панчохи i мешти з пряжками. Каптан з вилогами сидiв на ньому, як влитий. Пiд чорними тоненькими вусиками грала заводiяцька усмiшка, на щоках палали вогнем кудлатi бурцi.

– Здорова була, стара!

– А-а, то ти, шельмо! – упiзнала вiдьма знайомого чорта, який давненько вже ii не провiдував. – Чи ти вже, як люди, не можеш спокiйно зайти, а мусиш ото мене лякати? Думаеш, я не здогадалася, що то за клубок з димаря вискочив?

– Старiеш. А воно ж фасон треба тримати.

– Та вже ж – не молодiю, Франце. Чого приперся?

Чорт полiз за пазуху, витяг плящину горiлки, кисет iз тютюном i шмат сала, загорнутий у полотно, i поставив на столi.

– Не все зразу. Дiставай чарки та чого-небудь на стiл.

– Ага, тримай писок нарозтвiр. Нема хлiба i кришинки. Оно паляницi, либонь, уже спеклися та е ще морква з цибулею.

– Мо’ хоч капуста квашена е?

– Коли б уквасилася.

Вiдьма вийшла до комiрки, набрала капусти, знайшла чарки, ножа, витягла порепанi притрушенi золою паляницi й розлiзлу цибулю i все те розставила на столi, а чорт нарiзав сала i наповнив чарки. Вони цокнулися, вiдьма випила одним духом i вiдразу заiла салом, вiдчуваючи, яка благодать розтiкаеться iй по грудях. Давно уже так не ласувала. Вгамувавши голод та зiгрiвшись, стара подобрiла i вже цiлком лагiдно дивилися на дiдька, а той, закинув ногу на ногу, запалив файку з довгим на лiкоть цибухом i пускав дим кiльцями. Видно, йому не квапилося, та й вiдьмi теж, тому й сидiли якийсь час у мовчанцi. Аж от нарештi чорт докурив люльку, вибив ii в долоню i одним махом втягнув попiл з долонi носом, а тодi кiлька разiв з насолодою чхнув.

– А чого я до тебе прийшов. Я оце маю невеличку корчму, а корчмаркою там одна молодичка, котра поклала око на жвавого ченчика з монастиря бернардинiв. Ченчик той так, по правдi, на кабана схожий, але смаки людськi незбагненнi. Бачу я, що той ченчик i сам не вiд того, щоб пожирувати, а все ж стримуеться. У корчмi вiн бувае частенько, та нiяк у них до дiла не дiйде. То я ото вирiшив помогти iм. Дай менi якого зiлля, щоб я тому ченчиковi сипонув, аби вiн за корчмаркою незлецьки увихнувся.

– Зiлля? Та е у мене, яке хочеш. Оно маеш у цiй плящинi настiй на серцi голуба i рiзних корiнцях. Іно капни трохи йому до пива, то вже вiд твоеi корчмарки не вiдчепиться.

– Оце добре. Але то не все. Як уже гуляти, то гуляти. Ще дай менi тоi мастi, якою намастившись вiдьми на Лису Гору лiтають. Корчмарка моя не вiд того, щоб i собi полетiти та подивитися, як той сабаш вiдьомський виглядае. А я намовлю ii, аби й ченчика спокусила та разом iз ним полетiла. Ото вже я там порозважаюся!

– І хочеться тобi ото дурисвiтством займатися?

– Така робота. У пеклi, знаеш, кожен мае свое заняття. А все ж таки робити фiглi куди веселiше, нiж гибiти бiля котлiв з грiшниками. За такого грiховоду-ченчика я дiстану цiлий мiсяць вiльного. Займуся нарештi улюбленою справою.

– А то ж якою?

– Укладанням атласу звукiв.

Вiдьма зиркнула на дiдька спiдлоба, мовби переконуючись, чи не дере з неi лаха, але чорт пiдняв голову до стелi i промовляв так замрiяно, що не помiтно було й тiнi глузу:

– Еге ж, такий атлас – то неабияка цiннiсть. Бо так, як спiвають птахи нинi, за рокiв двiстi уже не будуть спiвати. І не будуть пахнути вiтром таким, як зараз. І сосна так не скрипiтиме, як оце зараз у тебе за хатою. І вiтер не так завиватиме. І вогонь не так палахкотiтиме. І дощ не так лопотiтиме. І листя не так… i вода не так… i трава не так… І навiть я за двiстi рокiв матиму iнший голос… І хто вийшов з листя, у листя перейде…

Вiдьма поклала перед ним дерев’яну коробочку з мастю, налила горiлки у чарку, випила i захрумкотiла капустою, пропускаючи слова чорта повз вуха, бо той хрумкiт глушив його. Вiдтак зiщулилася вiд холоду та, коли пошкандибала до печi, щоб пiдкинути дрiвець, а потiм обернулася, то не побачила уже анi чорта, анi пляшечки з приворотним зiллям, анi коробочки з мастю, iно голос його все ще бринiв, затихаючи та зникаючи.

– А мiй голос давно роздiлили помiж себе бджоли i трави, – прошепотiла вона.

Рута постукала в дверi i, не чекаючи на кректання староi, увiйшла. У хатi було сизо, в печi вогонь уже пригасав i лише пихкав та сипав iскрами, а Вiвдя курила люльку i замрiяно дивилася на стелю, де вовтузилися павуки. Побачивши Руту, зрадiла i аж закашлялася, захлинувшись димом, а коли помiтила сметану, розплилася у вдоволенiй усмiшцi. Вiстка про смерть чорнокнижника викликала у неi нову хвилю кашлю, тепер уже зi сльозами, вона заметушилася та почала збиратися.

– Куди ви? – спитала Рута.

– Іду з тобою, не можна тобi самiй у хатi з мерцем бути. Та ще й… – не договорила, мовби спохопившись, i, прихопивши якогось клунка, поквапилася за Рутою, не перестаючи димiти люлькою.

Цього разу дорога через лiс була така легка, що Рутi здавалося, нiби вона не йде, а летить помiж деревами, кожен крок пiднiмав ii тiло на мить у повiтря i проносив легко, мов пiр’iнку, попереду так само злiтала й опускалася стара Вiвдя, уся чортiвня поховалася, i чутно лише було, як сичить вона невдоволено та крекче. Дерева вже не тягнулися до дiвчини своiм гiллям, а виструнчувалися i затихали, а щойно потiм, уже за спиною починали помiж собою скрипiти про щось. Рута лише раз стрепенулася, коли в темрявi засвiтилися двi червонi жарини.

– Не бiйся, – сказала Вiвдя, – то Вовкун – вовчий пастух. Здоров був, старе одоробло, – кинула вона в темряву, а звiдти озвався густий хрипкий бас:

– Здорова й ти будь, стара порхавко. Ще не розсипалася? – слова потонули в деренчливому смiху.

– Де там, ще трохи рясту потопчу. Вовки твоi ситi?

– Ситi, ситi, можеш не боятися. Нинi добре пообiдали на полонинi.

Десь здалеку почулося вовче виття i потонуло, у зашморгу скарлючених дерев гойдався задушений туман. А потiм з гуркотом впав сухий граб, i затрiщало на увесь лiс, здалося, що то крокуе лiсом велетень, бо небавом гугупнуло ще одне дерево, але Вiвдя махнула Рутi рукою, аби не звертала уваги.

Увечерi Вiвдя переконала Руту лягти спати в стодолi, а сама зосталася коло мерця. Вiн уже не мав роззявленого рота, бо вiдьма пiдперезала йому щелепу хустиною. Рута послухала i постелила собi в стодолi на сiнi, але заснути не могла, крiзь шкалубини в стелi проникало свiтло зiрок, довкруж панувала тиша, тiльки монотонний кумкiт жаб долинав вiд рiки, та скрикували кажани, пролiтаючи. Рано чи пiзно батько мав померти, i Рута мала зостатися сама, але досi ii ця думка не лякала, вона була певна, що дасть раду, проте сьогоднi, коли це нарештi сталося, вона вiдчула розпач i страх, мовби мусила тепер рухатися лише навпомацки iз зав’язаними очима, бо уже не буде поруч нiкого, хто мiг би що-небудь пiдказати. Раптом почула, як щось гучно стрiлило, а затим зафуркотiло, дерева затряслися i загомонiли голосно та надривно, немов сповiдаючись, а потiм зацокотiли копита, зафоркали конi. Рута пiдхопилася i припала до шпарини в стiнi: якiсь чорнi тiнi верхи на iнших чорних тiнях гарцювали перед обiйстям, а з хати долинало буркотiння Вiвдi, вона щось безперестанку молола i молола, раз у раз голосно зойкаючи, тiнi вiдповiдали iй грiзним нелюдським шепотом, а Вiвдя, мовби сварилася з ними, проганяла, а тi не вступалися i знай басували. Таке враження, нiби Вiвдя не хотiла iм вiддати те, по що вони примчали, лише тепер помiтила Рута, що посеред двору на кiлку стирчить кiнський череп. Видно, вiдьма прихопила його з дому i навмисне почепила, аби вiдлякувати нечисту силу, тому-то тiнi й не пiдступляться ближче, а йно тупцяють оддалiк, а все ж не зникають, домагаються свого. Це ж бо вони батька мого хочуть, думала Рута, як добре, що Вiвдя зi мною, а то б вони мене розiрвали, бо i я б iм не давала тiло, та вони б перемогли, а Вiвдi, може, i вдасться.

Нiч була наче звiр, закутаний в страх. За рiчкою горiли вогнi, червонi мiтли метлялися, шмаття iхнiх хвостiв вiдривалося i злiтало в небо, а помiж вогнiв стрибали чорнi постатi i линули до iхньоi хати. Рута намагалася роздивитися, чия то чорна велика постать вигойдуеться позаду них, але вогнi й дими заважали. Врештi вона лягла на сiно i заплющила очi. Вона не знала, чим би могла Вiвдi помогти. Хiба знову помолитися до Святовита, аби пробачив батьковi грiхи i прийняв його душу. Рута вклякнула, приклала руки до серця i залопотiла пошепки слова, яких навчив ii батько, i тепер у тишi крiзь гарцювання тiней проростали два шепотiння – Вiвдине i Рутине, зливалися в одне, сплiталися i борсалися в нiчнiй темрявi, а дерева нажахано бовтали кронами, струшуючи гнiзда i птахiв, вихор гудiв розпачливо в димарi i бив кулаками в стiни, а Рута бубонiла:

– Свiтовите, мiй пане, зглянься над душею мого батька, прийми ii, адже вiрним вiн був тобi завше, молився до тебе i пожертви складав. Не дай нечистi праху його, прийми його душу, як ми приймаемо iм’я твое, i оборони нас вiд лукавого.

Щойно, коли скисле молоко свiтанку розлилося надовкiл, усе вляглося, чорнi сили вiдступили, i Рута змогла трохи поспати.









Роздiл 5. Чари


Весна 1647 року.


Решту осенi й усю зиму Рута жила сама, оплетена мрiями i маревами, ii уява була такою бурхливою i нестримною, що самотностi не вiдчувала, бо завше поруч був хтось невидимий, хтось, кого вона прагнула кохати, хтось неоформлений у чiткий образ, але вона знала, що рано чи пiзно це станеться, витканий з повiтря i сонячних променiв невидимець явиться перед нею, i вона уже навiть смакувала в устах його iм’я. Вона почувалася наче iмла, що колишеться мiж двома берегами безоднi, не кохаючи нiкого, пашiла коханням.

Їi реальне життя переплiталося з уявним, з ii фантазiями i снами так, що вiдрiзнити одне вiд одного було неможливо. І коли iй снилося, як вона бере тоненьку голочку i пришивае зозулю навiки до лiта, а нитка сиза сплiтаеться ув одно з павутинням i тихо щезае, то, либонь, так воно й було. Або коли обережно брала на руки озерце, клала його на латаття й несла сховати в дуплi; або коли обсiвала дзвiночками береги обрiю i прислухалася до сумноi мелодii квiтiв; чи коли кумкання жаб приглушувала, а натомiсть робила гучнiшим шелест вiття. Вона вилущувала сни, розкладала iх на травах i чаклувала на iхнiй гущi, вичакловуючи щось лише iй самiй вiдоме, щось, що тривожило ii, але потiм однаково серед ночi схоплювалася, i черговий сон пришпилювала до стiни, шепочучи його iм’я i думаючи, що, проказавши його, воскресить, добуде з ночi. Вдивлялася в перелiтнi хмари, в краплини роси на квiтах, вслухалася у дзвiн струмочка, уявляючи, яким вiн до неi прийде, той лицар зi сну, але – нiчого, нiчого, хоча чомусь упевнена, що з’явиться у якiйсь крапелинцi, пiр’iнцi, листочковi, пiщинцi. Та недаремно вона вслухалася в тоненький папiрчик вiтру – ось долинуло скрекотiння сороки, яке неодмiнно вiщуе гостей, а десь далеко-далеко тупiт копит розлягався, i, якщо вухо прикласти до землi, то чути iхнiй ритмiчний стукiт, дзвiночки сполохано дзеленчать, лiс тривожно шумить. Рута зiрвалася i хутенько побiгла до хати, щоб причаiтися мишкою.

Мертвий полудень розкладався у пахощах кульбаб, що хижо цвiли на сонячних променях, i обпiкав сади жовтогарячий дощ сонця, а небо промовляло зеленим язиком трави. Сойка, що звила гнiздо на версi сосни, прискалила око i уважно обстежила вершника, що спинив коня бiля хати. Рута припала до вiкна – вiн? Не вiн? Вершник посеред заплiснявiлоi шиби гукнув просто в безлюддя щось по-нiмецькому, Рута здогадалася, що питае дорогу на Вижiв.

Дзижчання мух у павутиннi лiсу, що бились об вершника, падали до кiнських копит i спиналися знову жовтою шибою вгору, було монотонним i заспокiйливим, але Рута спокою не вiдчувала. Волiла не озиватися. То був не вiн, не той, кого чекала. У старiй хатi панувала напiвтемрява, яка перетворювала кожен рух у безрух. Дорога на Вижiв? Село, якого вже нема, або воно е, але не хоче з’являтися перед очима, зрештою, так само, як i сама дорога, що веде до нього, можна показувати лiворуч, праворуч, куди хочеш – вона може бути всюди i нiде.

І знову вiн щось вигукнув – либонь, чи е тут жива душа. Є, але що з того? Кiнь гарцював пiд вершником, i пилюга зойкала пiд копитами та зблискувала на сонцi дрiбною лускою. А чому б i iй самiй не стати вершницею, що шукае дорогу на Вижiв? Авжеж – вершником на баскому конi в простiр божевiльний i дикий, у спiненi водоспади, у вишкiренi лiси, в зеленi груди гiр – мчати i мчати. Покинути цю темну сутiнь, запах гною i молока, цiлоденне сновигання по господарцi, лугами, лiсами. Бо хiба ж то ii доля?

Вершник спiшився, мухи шаленiли, кроки наближалися. Рута стиснула в руцi великий нiж, яким тато колов свиней. Дверi заскавулiли, смуга свiтла запалила долiвку i ковзнула до протилежноi стiни. Пригнувши голову, вершник зайшов до хати i став, чекаючи, поки очi призвичаяться до сутiнкiв. Рута завмерла бiля печi, вагаючись, що мае робити – чи, скориставшись несподiванкою, кинутися просто на нього i – в дверi, чи зачекати, поки звiльнить прохiд. Але вершник уже встиг ii побачити i був неабияк здивований, що бачить саме дiвчину та ще й саму. Вiн усмiхнувся i щось сказав нiмецькою, Рута нiчого не зрозумiла, але здогадалася, що йому забаглося тепер чогось бiльшого, анiж дороги на Вижiв. Вона стиснула ножа i виставила його поперед себе. Вершник зробив кiлька крокiв, спритно увихнувся, перехопив ii руку i вiдiбрав ножа. Тодi вона схопила кочергу i з усiеi сили хотiла опустити йому на голову, але вершник i тут виявився спритнiшим, хоча кочерга таки зачепила його рамено, i вiн засичав од болю, а за мить копнув Руту попiд колiно, то був дуже болючий копняк, Рута впала. Вершник схопив ii за руку, перекинув на спину i притис до долiвки обома руками, знову щось пролопотiв i вдарив ii по обличчю, але то було його помилкою, бо вона блискавично дряпанула його нiгтями по щоцi, цiлячись в очi, аж кров проступила на мiсцi подряпини. Вершник схопився за обличчя, а дiвчина зiрвалася на ноги й кинулася до дверей. Вершник пiймав ii за подiл сукнi, потягнув до себе, дiвчина пручалася, але вiн не вiдпускав, врештi йому вдалося обхопити ii ноги i знову повалити на долiвку. За це вiн поплатився й другою роздряпаною щокою, дiвочi руки не пiдкорювалися, викручувалися, йому ледве вдалося заломити iх дiвчинi за спину, вiн навалився на неi i ногами розсунув ii стегна, але коли вивiльнив правицю, щоб задерти сукню, вона знову висмикнула руки i тепер уже вп’ялася нiгтями йому в носа i губи, кров залила обличчя нападника, а дiвчина ще й вкусила його за руку так, що вiн заревiв, мов поранений звiр, i втратив на мить володiння ситуацiею. Рута скористалася замiшанням, пiдiгнула пiд себе ноги i вдарила його в пах, нападник звалився на спину, а вона пiдхопила кочергу i тепер уже таки поцiлила його по головi. Вершник безпомiчно схлипнув i завмер. Рута сiла на лаву i важко дихала, поправляючи обшарпану подерту сукню. Не знати, скiльки б отак сидiла, якби не почула iржання коня. Чей же вiн голодний.

Вийшла з хати, розсiдлала вороного i повела в сад, де буяла густа соковита трава, i прив’язала за задню ногу до яблуньки. Кiнь спочатку шарпнувся, цвiт осипався, наче волосся староi сивоi жiнки. Рута погладила його рукою, аби заспокоiвся, затим вернулася в хату, поглянула на мерця – лежав непорушно обличчям у долiвку. Вiдчувала, як б’еться ii серце i не може заспокоiтися, але опанувала себе i вийшла на подвiр’я, роззирнулася за лопатою i спустилася у видолинок за садом. Там було суцiльне пiсковиння, що лише зверху заросло муравою. Легенько зрiзала траву й поскладала обiч, а тодi стала копати, лопата легко входила у пiсок, i яма росла на очах. Як уже було iй по груди, вилiзла з ями i вернулася до хати. Вершник був важкий, бачила, що не дасть ради. Довелося привести коня i прив’язати ноги вершника до конячоi шиi. Кiнь покiрно iшов за нею i волiк за собою мерця аж до самоi ями, вiн нiчим не зраджував страху перед мерцем, здавалося, йому було байдуже. Можливо, з утоми. Рута звiльнила труп i вiдвела коня назад у сад, не хотiла, щоб вiн бачив, як вона закопуе вершника. Повернувшись, розстiбнула на вершниковi куртку i обшукала – знайшла гаман з червiнцями i жмут якихось паперiв, ще там була глиняна люлька з капшуком тютюну i шiсть золотих гудзикiв, на декотрих залишилися рештки матерii, це свiдчило про те, що iх поспiшно зрiзали ножем. Либонь, теж у вбитого. Поклала все це набiк, а тодi скинула мерця в яму i засипала пiском. Час вiд часу стрибала в яму i трамбувала пiсок голими ногами. Та все ж пiску ще залишилося доволi, i вона його розсiяла, а могилу зверху обклала дерном.

Гудзики вона поклала в гаман i сховала у запiчку, а папери розклала на столi i хвильку iх розглядала, та, нiчого не второпавши, сховала i iх. Вiдтак вивела коня з саду i напоiла бiля криницi. Кiнь був сумний та покiрний, таке враження, що вершник для нього був чужим, вiдсутнiсть його зовсiм коня не тривожила, натомiсть, видно, припала йому до душi Рута, бо торкнувся ii щоки своiми мокрими губами.

І так ото почали вони жити удвох – Рута i кiнь, дiвчина з конем навiть розмовляла i була переконана, що вiн усе розумiе, принаймнi бачила, як вiн не раз кивав головою, погоджуючись iз ii словами, або ж метляв хвостом, коли чогось тiшився. А коли вона дала йому трохи меду, то аж заiржав з утiхи i затрусив гривою. Тепер вона на коневi iздила в луги по трави, i навiть не уявляла, як могла ранiше жити без коня.

Окрiм коника Рута спiлкувалася з Вiвдею, помагала iй збирати й сушити трави та корiнцi, навчалася знахарськоi премудростi, але не брала участi в чарах, лише спостерiгала. Досить було пережити важку смерть батька, аби пересвiдчитися, як страшно чарiвникам вiдходити з цiеi землi. Їй хотiлося поцiкавитися у староi, чи вона не боiться займатися усiм цим, але не вiдважувалася. Інколи Рута ночувала у Вiвдi й помiчала, як та серед ночi зникала – виходила надвiр i просто щезала. Поверталася натомлена на свiтанку i приносила якiсь гостинцi, але Рута до них не торкалася. Ще був один Вiвдин гiсть, який навiть намагався залицятися до Рути, – Франц. Вiн з’являвся з нiзвiдки i в нiкуди щезав. Рута здогадувалася, що то за проява, але нiколи про нього в староi не розпитувала. Їй здавалося, що вона цим може уразити стару, нагадати iй щось неприемне й болюче, бо ану ж у неi з Францем значно тiснiша сув’язь, анiж здаеться.

До Вiвдi приходили не тiльки за зiллям на рiзнi болячки, а й за чарами. Робилося все це в таемницi, але до пори до часу воду глечик носить. Якось трапилася прикра пригода, яка рiзко змiнили Рутину долю.

Парубок Кирило закохався в доньку коваля Парасю, але вона мала на оцi iншого, i бiдний хлопець дуже тим переймався. Надаремно купував iй перснi, стяжки i хустки. Парася радо приймала дарунки, але потiм смiялася з нього. Кирило терпiв-терпiв, аж врештi подався до Вiвдi. Та звелiла йому добути пучечок волосся i кусник полотна з сорочки дiвчини та прийти опiвночi.

Нiч була тиха, ясна, повний мiсяць легко ковзав у небi. Рута саме тiеi ночi зосталася у староi на ночiвлю. Хлопець прийшов у домовлений час. Вiвдя розпалила в печi вогонь i почала кадити по хатi зелами, а потiм, узявши пучечок волосся i клаптик полотна, потримала над димом, щось зашепотiла, а вкiнцi голосно загукала:

– Прийди, Парасю! Заклинаю тебе! Прийди! З’явися!

Хлопець вiд тих вигукiв здригався i мовчки молився. Раптом чарiвниця крикнула:

– Вже йде!

Зiрвався вiтер, зашумiли верби, застогнали сови i, мовби iз-пiд землi, пролунав пронизливий вереск. Дверi розчахнулися, парубок здригнувся, i в хату увiрвався вiтер, а на порозi з вибалушеними очима, з пiною на вустах з’явилася Парася. Вона важко дихала, так, нiби подолала велику дорогу. Чарiвниця узяла зiлля i стала обкурювати ним дiвчину, а потiм, силою розтуливши iй зцiпленi зуби, влила в уста кiлька крапель якогось напою, втяла пучок волосся з коси i, обкуривши зiллям, стала щось шептати.

І тут видиво зникло. Чарiвниця вiддала Кириловi пучок волосся, i сказала:

– Йди додому i будь спокiйний. Парася буде тебе кохати. Але нiкому не розповiдай, що ти в мене був.

Рута не вперше була свiдком таких чарiв, але цей випадок викликав у неi тривогу, хоч i сталося так, як обiцяла чарiвниця: ковалiвна вiддалася за Кирила. Однак прожили вони разом не довго. Дiвчина поводилася так, нiби перебувала у снi, часто марила, вставала по ночах i тинялася подвiр’ям, а на ранок нiчого не пам’ятала. І тодi Кирило не витерпiв, подався до магiстрату i розповiв усе райцям.









Роздiл 6. Іспит


Із записок Лукаша Гулевича.


«Березень 1647 року.

Менi призначили iспит i в присутностi цiлого цеху аптекарiв я вiдповiв на всi запитання, бiльшiсть з яких була не така вже й важка i стосувалася рецептури лiкiв вiд найпоширенiших хворiб. Правда, у декого з них були ще застарiлi i, чесно кажучи, дикi погляди. Вони нiяк не могли змиритися з тим, що я вважав, що волоськi горiхи не тамують пам’ять, а цибуля i часник не загущують кров. Я сказав, що горiхи навпаки дуже кориснi для пам’ятi i розумовоi дiяльностi, а цибуля i часник дуже помiчнi на застуду, а ще iх треба iсти взимку щодня, аби не було проблеми зi зубами. Частина з них iз недовiрою слухала мене, а iнша вiдмовчувалася. Мабуть, все ж таки вони зважали на те, що я молодший за них i почерпнув якiсь новiшi вiдомостi.

Принаймнi я iспити склав, i менi дозволено було вiдчинити аптеку. А незабаром потому зi мною зустрiвся вiйт i поцiкавився, чи я б не погодився обiйняти посаду магiстратського чи то пак судового лiкаря. До моiх обов’язкiв мала б належати присутнiсть на тортурах, я мав би стежити, аби допитуваного не довели до смертi. Я завагався, але вiн мене заспокоiв тим, що це не так часто вiдбуваеться, раптом раз на тиждень, а то й рiдше. Винятки трапляються лише пiд час бiльших розрухiв, коли виловлено цiлу зграю розбишак.

– Не бiйтеся, не перепрацюете, – додав вiн. – Зате будете мати постiйну платню. А коли станете магiстратським службовцем, то за грошi магiстрату вам просмолять дах, пiдлатають стiни i почистять комин. Ваша ж аптека ще не приносить доброго зиску?

То була правда, тому я погодився.

– Тодi вам доведеться ще вiдбути один iспит перед нашими док – торами. Ви ж бо, мабуть, також збираетеся провадити лiкарську практику? Ваш стрийко розповiдав, що ви вчилися i на хiрургii та вiдвiдували лекцii провiдних хiрургiв.

Я вiдповiв, що в мiру власних сил не хотiв би занедбувати своiх знань у хiрургii.

– Абисьте знали, – сказав вiн, – мiж хiрургами i лiкарями iснуе суттева рiзниця, яка полягае в тому, що коли останнi е вченими i черпають своi знання з книг, хiрурги, а точнiше цирульники, це всього лише ремiсники, що займаються тiльки зовнiшнiми хворобами. Вони однаково вмiло послуговуються бритвою для голiння, як i скальпелем, лiкуючи карбункули, фурункули, шишки i чорну коросту, практикуючи в крамарських будах на базарах i ярмарках або ж десь при дорозi. Отримавши титул майстра, вони не потребують уже анi науки, анi знання латини. Як i кожен ремiсник, вони мусять всього лише вiдбути свою майстерну «роботу». І люди, скажу вам, довiряють iм бiльше. От такий парадокс. Я намагаюся якось iз цим боротися, тому притягую вчених людей. А тi дурисвiти вже розперезалися не на жарт. Їм уже мало, аби iх називали майстрами чи цехмiстрами, вони самi себе ще обдаровують науковими титулами бакалавра, лiценцiата, доктора, хоч i не мають на те жодних пiдстав. А ще зодягають довгу темну сутану й гострокутну шапку, аби вiдразу видно було, що то за риба. Блазнi, одне слово.

І ось я нарештi побачив iх, цих закостенiлих у своiх забобонах i переконаннях тугодумiв. Перше, що мене запитали, стосувалося того, як я ставлюся до пускання кровi при високому тиску. Я вiдповiв, що цей метод уже застарiв, його можна вживати лише в крайнiх випадках i спустити можна не бiльше, як пiв лiтра кровi. Цi моi невиннi слова викликали бурхливу реакцiю. Доктор Якуб Нiгель заявив: «Що бiльше води витягують з криницi, то бiльше доброi до неi натiкае; що частiше дитина смокче свою матiр, то бiльше вона мае молока. Так само i з пусканням кровi».

Доктор Мартин Грозваер запитав, чи вiдомо менi, скiльки кровi мiститься у людському тiлi? Я вiдповiв, що п’ять лiтрiв, i почув гучний регiт та ляскання долонь по колiнах.

– Чого вас там учили? – волав Мартин Грозваер. – Людське тiло мiстить двадцять чотири лiтри кровi! А отже, без смертельних наслiдкiв можна двадцять лiтрiв вицiдити.

Я запитав, чи хтось iз присутнiх був свiдком такого рясного зцiджування, чи бачив хто, щоб комусь пустили кровi бiльше, як п’ять лiтрiв. Нiхто не вiдповiв ствердно, але всi зосталися при своiх думках. Я знав, що сперечатися з ними безглуздо, адже i у Венецii, i в Пруссii я зустрiчав таких самих лiкарiв, якi iнодi ставали причиною смертi свого пацiента саме тому, що спускали надто багато кровi. Однак нiкого з них не покарали, бо вiра в цiлюще кровопускання була повсюдна. Цуралися ii тiльки мальтiйськi лицарi, у яких на озброеннi були арабськi медичнi трактати, а отже i я перейняв вiд них, не раз, зрештою, переконавшись у iхнiй правотi, негативний погляд на часте кровопускання.

Але львiвськi лiкарi так просто не здалися i почали мене питати, якi саме жили треба вiдкривати при рiзних хворобах. Я бачив уже, що тiльки собi нашкоджу, якщо казатиму те, що думаю i що насправдi збираюся робити, тому вiдповiв, що вiдкривати потрiбно тi жили, якi знаходяться безпосередньо бiля хворого мiсця. На прохання уточнити я продовжив: «У випадку хвороби голови, обличчя, очей – треба вiдкривати жили на скронях, на кiнчику носа i внутрiшнiх куточках очей; при виразках в ротi i болю зубiв – жили на губах та пiд язиком, при хворобах серця i легенiв – серединну жилу на плечi; при недузi печiнки – праву жилу плеча, а при болях у нирках i мiхурi – пiдколiннi жили. При гемороi, хворобах матки i браку менструацii – жили на стопах».

Якби не моi попереднi заяви, вони б цю мою вiдповiдь зустрiли жвавiше, бо на оплески я бiгме не розраховував, але вони обмежилися згiдливими кивками та задоволеним гомоном. Так виглядало, що вони мене приборкали i вибили з мене всю дурiсть. Принаймнi я бачив, що вони заспокоiлися, а мое невiгластво щодо вмiсту кровi у тiлi людини вирiшили вважати несуттевим, бо ж головним у цiй суперечцi було не те, що я вважаю вмiст кровi меншим, а щоб, не дай Боже, не думав, що ii бiльше.

Я не хотiв казати, що в тих нечастих випадках, коли менi доводилося пускати кров, я обмежувався лише жилами на лiктях, плечах i стопах. І мiсце кровопускання не мало жодного значення. До того ж я вважав холоднi ванни i обливання холодною водою набагато ефективнiшим в окремих випадках за кровопускання. Але на цьому iспит не завершився, мене стали атакувати запитаннями, джерелом яких були стародавнi, ще античнi уявлення.

Як ви ставитеся до працi медика Гаспара Боена «Анатомiчний – театр», що була видана у 1621 роцi, де вiн пише, – тут Грозваер зодяг окуляри i розгорнув якiсь своi записки: – «У тiлi людини е певна кiстка, яка не схильна до знищення нi водою, нi вогнем, жодним iншим елементом, також не може вона бути розбита або розламана жодною зовнiшньою силою. У день Страшного суду Господь окропить цю кiстку небесною росою, i тодi всi члени зберуться навколо неi i об’еднаються в одне тiло, яке, будучи оживлене Духом Господнiм, воскресне живим. Євреi називають цю кiстку «Люс» або «Люц».

Що я мав вiдповiсти, якщо, багато разiв роблячи рiзноманiтнi розтини, я жодноi схожоi на цей опис кiстки не виявив? Я так i сказав:

– До версii шанованого ученого я ставлюся з усiею повагою, але – досi анатоми не зiйшлися на думцi щодо мiсця розташування цiеi кiстки. Везалiй наполягав, що вона мае форму горошини i мiститься в першому суглобi стопи, тодi як талмудисти помiстили ii в основi черепа, в першому з дванадцяти хребцiв грудноi клiтини.

– Назвiть визначальнi елементи вiтальностi, якi ми звикли називати гуморами.

– Тiло наше, цей зменшений свiт, складаеться з чотирьох стихiй: теплоi – власне кровi, сухоi – жовчi жовтоi, вологоi – слизу, або флегми, i холодноi – жовчi чорноi або меланхолii.

– Якi функцii виконуе кожен гумор?

– Кров – життевий сiк: коли вона потоком ллеться з тiла, то разом з нею йде i життя. Жовч – шлунковий сiк, необхiдний для живлення. Флегма – широка категорiя, пiд яку пiдпадають усi безбарвнi видiлення, – виступае мастильним матерiалом i охолоджувачем. Помiтна в таких субстанцiях, як пiт i сльози, вона стае очевиднiшою в моменти ii надлишку – пiд час застуд i лихоманок, коли вона виходить з носа i рота. Четвертий тiлесний сiк, чорна жовч, найпроблемнiший. Його майже нiколи не виявляють в чистому станi; на нього покладаеться вiдповiдальнiсть за замутнення iнших рiдин – скажiмо, коли кров, шкiра або екскременти набирають темного вiдтiнку. Кров робить тiло гарячим i вологим, жовч – гарячим i сухим, флегма – холодним i вологим, чорна жовч дае вiдчуття холоду i сухостi.

– З якими аспектами природного свiту узгоджуються цi аналогii?

– Із впливом планет i змiною пiр року. Холодна i волога зима мае – багато спiльного з флегмою, це час простуд. Крiм того, кожна стихiя мае власний колiр: кров червона, жовч жовта, флегма блiда, меланхолiя темна. За допомогою цих характеристик можна пояснити, чому у представникiв рiзних рас неоднаковий колiр шкiри, чому в однiеi людини шкiра свiтлiшого вiдтiнку, у другоi – смаглява, у третьоi – рожева, у четвертоi – жовтувата.

– Яка ваша думка щодо того, що «стан» тiлесних сокiв служить – показником «стану» тiла?

– Позитивна. Адже життя теж «тече», тому рiдини i вiтальнiсть належать до одного значенневого порядку. Найменше ушкодження або рана призводять до появи рiдин, тодi як твердi частини залишаються прихованими. Крiм того, можна спостерiгати, як рiдкi субстанцii – iжа, питво, лiки – потрапляють у тiло i покидають його, перетворившись на флегму, слину, пiт, сечу i випорожнення. А ось твердi частини неможливо «вловити». Звiдси протиставлення таемного i зримого: вхiд i вихiд рiдин, так само, як i iх перетворення, стають ниткою Арiядни в лабiринтi внутрiшнiх органiв. Тому ми часто використовуемо з дiагностичною метою сечу.

Я мiг би ще покпити i сказати, що ми звикли таких медикiв називати «сечопророками», але стримався, адже всi вони сидiли передi мною. Оцi надутi, напханi застарiлими знаннями медики. Серед них не було жодного мого вiку, всiм було щонайменше за п’ятдесят. Для них наука зупинилася чверть сторiччя тому i звiдтодi не зрушилася вперед анi на цаль. Вони й досi були прихильниками вчення Галена i не знали нiчого про латинськi переклади арабських трактатiв. Мабуть, тому й не бажали здаватися i намагалися загнати мене у слiпий кут. Але я добре орiентувався в античнiй школi медицини i легко вiдбивав iхнi атаки.

– Як гумори впливають на фiзичнi характеристики i темпера менти? – запитали ще вони, i це було останне запитання, на яке я уже вiдповiдав дещо роздратованим тоном, даючи зрозумiти, що iм не вдасться мене загнати на мiлке.

– Рожевий колiр обличчя властивий тим, у кого надлишок кровi; вони бадьорi, енергiйнi, витривалi. Тi, у кого надто багато жовчi, дратiвливi, мають холеричну комплекцiю. Мерзлякуватiсть i блiдiсть властивi тим, хто страждае вiд надлишку флегми. Меланхолiкiв, у яких домiнуе чорна жовч, вирiзняе смаглявiсть, похмура i сумна вдача.

Пiсля цього iхнi обличчя розплилися в усмiшках так, мовби вони всi враз запрагнули позбутися своеi дратiвливостi i похмуростi, вони менi тиснули руки, а потiм ми пiшли на обiд до шинку, де спожили ягня i десяток качок.

Доктор Домiнiк Гелiас, найстарший з-помiж екзаменаторiв, який не поставив менi жодного запитання, через кiлька днiв завiтав до мене в аптеку. Вiн був дуже охайно вбраний i при шпазi, а те, як вiн тримав свою голову, як намагався не горбитися, ступаючи м’яко, по-котячому, свiдчило про те, що вiн усьому своему виглядовi i рухам надае якоiсь ваги, можливо, намагаеться виглядати молодшим. Доктор з цiкавiстю роззирнувся i запитав:

– А скажiть менi, пане Мартине, ота теорiя гуморiв, яка прийшла до нас iз античностi, ще актуальна там, на Заходi?

Я запропонував йому сiсти в крiсло, але завагався, чи можу вiдповiсти те, що думаю, та вiн одразу ж додав:

– Бачите, я, звiсно ж, добряче вiдхилився вiд сучасноi науки, але – маю своi певнi погляди на ту чи iншу теорiю, зiставляючи ii зi своею практикою. І скажу вам, що практика моя дае великi пiдстави для сумнiвiв. Адже все йде добре, поки життевi соки мирно спiвiснують один з одним в станi рiвноваги: кожен з них певною мiрою вiдповiдае постiйним тiлесним функцiям – травленню, живленню, живучостi i виведенню випорожнень. Хвороба виникае, коли один iз гуморiв накопичуеться або, навпаки, вичерпуеться. Наприклад, при надто тлустому живленнi тiло починае виробляти забагато кровi, призводячи до «кров’яних проблем» чи то пак до тиску i, вiдповiдно, до лихоманки. Як наслiдок – кровотеча, грець або серцевий напад. Нестача кровi або погана кров спричиняють послаблення життевих сил, кровотеча при пораненнi – зомлiння або смерть. Та ж логiка працюе i стосовно iнших гуморiв. Але коли у нас починають лiкувати ту чи iншу хворобу, кожна з яких мае свою символiчну барву, травами вiдповiдного забарвлення, я починаю дивитися на це, як на дурисвiтство.

– Тобто лiкують жовтяницю жовтим зiллям, а кров’яний тиск – червоним?

– Саме так. До цих засобiв додаеться i магiя чисел, що визначае – сприятливий або небезпечний час доби, день, мiсяць або рiк. Вона грае на симетрii цифр: щоб вилiкуватися вiд запаморочень, потрiбно тричi пробiгти через поле льону. Лихоманка пройде, якщо дев’ять днiв пiдряд постити i з’iдати по дев’ять листкiв шавлii. Лiкуючи вiд жовтяницi, поять вiдваром з води дев’яти хвиль з дев’ятьма рiчковими камiнчиками. Важливу роль грае також поеднання цифр i кольорiв: щоб пройшла ангiна, потрiбно дев’ять разiв обернути навколо горла червоний шалик. А наш постiйний страх, у якому живемо i якого позбутися не можемо, моровиця. Існуе переконання, що результатом зарази е постiйна матерiя, яка може перекинутися через дотик i зближення, а також через проникнення розлитоi в повiтрi отрути, яку люди можуть вдихнути або увiбрати порами шкiри. Однi кажуть, що це таке насiннячко, яке в органiзмi дае фатальний урожай, iншi – що це невидиме отруйне звiрятко з надзвичайною силою розмноження. Тому лiкують моровицю прикладанням сушених жаб, собачих легенiв i розтятих голубiв, якi мають витягати з хворого вологу.

– Знаете, на Заходi теж трапляються адепти такого лiкування. Тут усе залежить вiд мiри забобонностi володаря тiеi чи iншоi краiни. Наскiльки вiн дозволяе науцi рухатися вперед. Рiчард Нап’ер, англiйський пастор i лiкар, лiкував за допомогою релiгii: вiн молився про зцiлення своiх пацiентiв. На додаток забезпечував iх магiчними образками i оберегами, якi вони мали носити для захисту «вiд злих духiв, фей i чаклунства». Є лiкарi, якi переконують, що добре здоров’я залежить вiд звички регулярно мiняти сорочку, щоранку приймати пiгулки з терпентини i, звичайно, носити на шиi як амулет заячу лапку.

– У нас ще й не таке почуете. Якуб Нiгель, один iз тих, що вас екзаменували, серед своiх рецептiв пропагуе такий: хворий повинен вiдварити яйця у власнiй сечi, потiм закопати iх у мурашнику, i коли мурашки iх з’iдять, хвороба минеться. При кашлюку треба вийти на берег рiчки та дивитися на ii течiю. Хвороба мине разом з нею. А скiльки марновiрiв учащае на похорони зовсiм чужих для них людей! І все задля чого! Щоб торкнутися небiжчика, завдяки чому недуга покине живе тiло, перейшовши в мертве. Бiля помосту чи шибеницi юрмляться матерi з хворими дiтьми, щоб тi торкнулися трупа. Епiлептики ловлять ротом бризки кровi страченого. О-о, ви ще побачите тут багато цiкавого. Але боротися з цим марно. Доводиться кивати на все це головою, i робити свою справу.

– Я до цього готовий, – сказав я. – Але знаете, щодо тих гуморiв… то скiльки я не обстежував трупи, жодного разу не бачив анi флегми, анi жовтоi або чорноi жовчi, анi духа життя. Усi цi грецькi фантазii мало що нам тлумачать.

– Декому взагалi для медичноi практики не треба жодних знань. Ви ще не знайомi з нашим мiським катом? За вашою посадою ви змушенi будете i з ним спiлкуватися. Так от вiн теж займаеться медициною. Зрештою, це у катiв уже стало традицiею. Вiн мае виняткове право на те, щоб узяти собi вiдрубану голову.

– Навiщо вона йому?

– О, така голова мае чимало лiкувальних функцiй. Спочатку ii треба покласти до мурашника, аж поки ii геть мурахи очистять, а тодi сховати в льосi, де пануе сирiсть, i чекати, поки вона заросте легеньким мохом. Цей мох кат збирае i продае. Багато хто вiрить, що вiн лiкуе вiд рiзних недуг. А ви навiдувалися до iнших наших аптек?

– Нi, а треба було?

– Авжеж, що треба. Бо ваша аптека – не типова. Взiрцева аптека мусить мати так зване мумiе, точнiше менструацiйну рiдину померлоi жiнки, мариноване людське м’ясо, людський тлущ, мох, який виростае на черепi покiйника, а також наливку на кiстках. Цi аптекарi е сталими клiентами ката, який iх забезпечуе усiма згаданими iнгредiентами.

– Ну, це я знаю. Бачив не раз у нiмецьких землях, де видано було указ, щоб фармацевти тримали у себе напохватi щонайменше двадцять три рiзнi частини людського тiла.

Говорячи це, я звернув увагу на шпагу доктора, i запитав:

– Ви теж милуетеся в шпагах, а не в шаблях, як бiльшiсть шляхти? Судячи з пiхов, там справжня толедська сталь?

– А-а, так-так, – пожвавився доктор. – Це ще моя юнацька забавка, але не розлучаюся з нею нiколи. І не раз вона мене рятувала. Шабля добра для вершникiв, а я волiю не надто високо над землею пiдiйматися. А ви, я бачу, знавець?

Я зняв зi стiни свою шпагу i, вийнявши з пiхов, подав доктору.

– О-о! – не стримав свого захоплення той. – Це ж лезо славетного зброяра Томаса д’Альяла. Я упiзнав його тавро. Чудова рiч.

– При нагодi хотiв би запитати, чи не порадите менi якогось учителя фехтування? Є тут такi у Львовi?

– Є-е. І не один. Тiльки це у нас називаеться не фехтуванням, а шермеркою. Але ж ви вже маете практику?

– Так, звичайно. Довелося трiшки повоювати, але вiдколи в мене пошкоджена нога, я обмежений у маневрi. Тому хотiлося б удосконалити шермерку – я правильно висловлююсь? – не надто стрибаючи.

– Прекрасно. Я зазнайомлю вас iз майстром Аланом Рамзеем. Вiн зi Шкоцii. Тут у нас е цiла вулиця шкоцька, де живуть iхнi купцi. А Рамзей мае свою школу шермерки. До нього приiжджають i з iнших мiст, або й вiн часом виiжджае, коли його науки потребуе дуже груба риба. А знаете, – доктор пiдвiвся, збираючись iти, – я вас запрошу на нашi посиденьки. Ми збираемося час вiд часу у шинку «Пiд Трьома Гаками». Така, знаете, своя компанiя. Бо з часом друзiв треба вибирати, як зброю. Там буде також i Рамзей. А ще особа, яку ви знаете, доктор Калькбреннер. Вiн дещо демонiзований, але загалом цiкава персона.

– Однак вiн не був серед тих, хто приймае iспити.

– Нi-нi, вiн надто незалежний. Тому в магiстратi його не люблять. Зате вiн робить те, чого iншi не роблять. А саме – трепанацiю черепа. Про iншi його революцiйнi кроки в хiрургii поширюватися не буду, бо все це нелегально i таемно.

– Про нього розповiдають, що вiн знаеться з дияволом. Що дало пiдстави для таких чуток?

– Народ у нас забобонний, як, зрештою, i багато де. Десь у Андалузii Калькбреннера уже б спалили. Вiн прибув до Львова разом iз вами, але встиг запанувати в уявi тутешнiх марновiрiв. Про вас принаймнi вiн вiдгукувався дуже позитивно.

– Дивно. Ми майже не знайомi.

Доктор Гелiас поглянув на мене i сказав:

– Завдяки вам вiн урятував свое життя. Шкода, що цiною вашого ж товариша. У нього е своя широка клiентура. У нас, знаете, полюбляють бiльше iноземцiв. Мабуть, скоро ви й самi це на собi вiдчуете.

Вiн говорив це, не спускаючи з мене очей, мовби даючи знати, що йому вiдомо щось бiльше, анiж проговорено вголос. Ми попрощалися, домовившись зустрiтися у шинку».









Роздiл 7. Наука меча


Кат мiста Львова Каспер Янiш перебрав свiй вельми поважний фах вiд батька, ката мiста Сянока, у якого був за пiдмайстра, i виконував свою роботу з запопадливiстю й пильнiстю. Мiсто було задоволене його вiдповiдальною працею i справно платило йому як за тортури й екзекуцii, так i за iншi, не менш поважнi обов’язки, довiривши катовi ще й мiсцевий будинок розпусти, який мiстився на маленькiй вуличцi пiд Високим Замком, простiсiнько над шинком Герцля Гнауфа «Пiд Жовтим Простирадлом».

Також кат мав за обов’язок виловлювати бездомних псiв i котiв, виганяти свиней з мiста, за кожну таку свиню отримуючи винагороду, повинен був наглядати за в’язницею, порядкувати в нiй, постачати в’язням свiчки i сiно за кошт мiста. Звiсно ж, з усiм тим вiн сам упоратися не мiг, тут йому на допомогу ставали пiдмайстри. Кат почувався справжнiм господарем мiста, i громада мiста не забувала йому вiддячувати, оплачуючи не тiльки роботу, але й усi знаряддя його працi, закупiвлю дров i соломи для спалення, дерева на шибеницю й помiст. Також громада дбала про його будиночок – за свiй кошт i пiч переставила, i клямки на дверях помiняла, ба й на лiки й лiкування вiн мiг отримати кошти, а якби помер, то мiсто його б i поховало.

Усi види страт були виразно покласифiкованi, i злочинець, чекаючи вироку суду, уже й сам добре знав свiй рiшенець. Злодiiв за крадiж, яка перевищували три грошi, страчували. За крадiж, здiйснену вдень, карали мечем, а за нiчну – мотузкою. Палiiв та чарiвниць спалювали, як iнколи й винних у мужолозтвi, жiнок-злодюжок i чужолiжниць та рiзних шахраiв топили, матерiв-дiтоубивць та тих, хто виходив замiж удруге, не повiдомивши про перше замiжжя, могли втопити, а могли й живцем у землю закопати. А вже вiдсiчення голови – вважалося стратою гоноровою, але водночас доволi унiверсальною, тож застосовували ii деколи й для згаданих вище злочинiв, бо така страта привертала куди бiльше уваги i мала неабиякий розголос. Особливо, якщо вона не обмежувалася лише вiдсiченням голови. Гвалтiвника i вбивцю Якуба Зембку у 1645-му спочатку розпеченими клiщами шарпали просто на Ринку, вiдтак вдруге його шарпали вже за брамою, i там, на тiм мiсцi, де вiн згвалтував i убив дiвчину, розрубали на чотири частини i розвiсили на палях. А одну дiтовбивцю спочатку публiчно до кровi висiкли рiзками, а потому мали зашити в шкiряному мiшку разом iз псом, пiвнем, мавпою i ящiркою та кинути в рiчку. Такий був вишуканий присуд, але коли Каспер подав лавникам рахунок за волячу шкуру та мавпу, тi вирiшили обмежитися стратою мечем.

Першою стратою, яку здiйснив Каспер власноручно, було спалення. Сталося це у 1641 роцi. Суддя оповiв, що затримали шахрая, який видавав себе за священика-бернардинця. Такий собi Альберт Вiроземський, вступивши до монастиря францисканцiв та побувши там щось iз рiк новаком, вирiшив, що життя в монастирi йому не до шмиги. Отож вiн викрав печатку в настоятеля i виготовив папiр, що начебто вiн священик ордену й може пошлюбити, висповiдати, похрестити дiтей, запричащати й поховати. Ото з тим папером вiн i став iздити селами в околицях Львова й правити службу. А що мав язик добряче нагострений, то умiв наплести багато чого. Врештi його упiймали й ув’язнили. За шахрайство його чекала страта. І тодi вiн вдався до жахливого чину: вирiшив продати душу дияволу.

Вiн проколов пальця i написав кров’ю на паперi, що вiддаеться пiд владу диявола, зрiкаючись Господа Бога i Матерi Божоi, аби-но тiльки лихий визволив його з в’язницi. Цирограф той заховав за пазуху. Диявол не забарився i постав перед ним в образi юнака, порадивши, аби задля своi свободи називав себе в судi священиком. Альберт слухняно виконав цю пораду. Тодi диявол сказав йому, що тепер залишаеться хiба ножем заколотися або повiситися, коли не хоче смажитися на вогнi. Альберта це здивувало, i вiн показав свого цирографа, але диявол сказав, що документ оформлений не так, як належиться. Вiн дав Альберту папiр i перо, а також ножа, аби той надрiзав середнього пальця на лiвiй руцi i записав те, що диявол йому подиктуе, а щойно тодi вiн тiеi ж таки ночi порятуе Альберта.

Бiдолаха повiрив i в одному цирографi вiдрiкся вiд Господа Бога, а в другому записав свою душу дияволу, про що на судi признався.

– І що ви гадаете? – завершив розповiдь суддя, посвячуючи ката в подробицi справи. – Вiн усiх нас переконував, що дiйсно бачив диявола, який приходив до нього крiзь стiну. Але чорт був хитрий. Вiн i не думав визволяти того вiдступника, а й далi намовляв його повiситися. Що ж – хто мае горiти, висiти не буде.

Катовi завше роботи вистачало, бо доводилося катувати i страчувати не лише львiв’ян, але й селян та мiщан з тих мiсцевостей, де свого ката не було. Та був ще один обов’язок, який лежав на ньому, – збирати по хатах нечистоти i вивозити за мiсто. Щоправда, Каспер за цим дiлом тiльки наглядав, а воза з великою залiзною дiжею провадили четверо татар, схоплених колись у полон, але жили вони вiльно i могли, якби дуже хотiли, чкурнути, проте не чкуряли, а слухняно виконували свою смердячу роботу, вивозячи увесь той скарб за мiсто й виливаючи у Полтву на радiсть жабам i ракам, яких розплодилося там стiльки, що цiлi зграi бузькiв, гусей i качок днювали й ночували по берегах та заплавах рiчки.

Коли Каспер ще був юнаком, батько часом брав його до Кросна, Стрия чи до Перемишля, де, користаючи з того, що iх нiхто не знав, хутко знаходили веселу компанiю i загулювали на два-три днi у якiйсь корчмi. Власне у Стрию «Пiд Короною» накинула на нього ласим оком жвава молодичка, чоловiк якоi, перебравши мiру, звалився пiд стiл i гучно захропiв.

– Чи не були б ви, паничу, такi гречнi, – звернулася молодичка до Каспера, – аби мого мужа д’хатi занести? Бачу, ви хлоп здоровий, а воно таке хирляве, що далебi не подвигаетеся.

І при тому засмiялася таким заразливим, таким пiдбадьорливим смiхом, що Касперовi аж усерединi щось тенькнуло, коли бачив ii очi, що горiли вогнем, вiд якого уже й увесь вiн зайнявся та запалахкотiв вiд стiп до вух. Не довго розважаючи, вiн виволiк п’яне тiло з-пiд столу, закинув його оберемком на плечi й понiс iз корчми. Молодичка йшла попереду i показувала дорогу. Був пiзнiй вечiр, в садках на солодкiй травi засинало лiто пiд колискову стриконикiв.

Дорогою Каспер довiдався, що ii чоловiк мельник i живуть вони за греблею бiля рiки. Молодичка час вiд часу перепитувала, чи вiн не хоче перепочити. Але Каспер не хотiв признаватися, хоч пiд вагою тiла, залитого по саме адамове ябко пивом i медiвкою, часом уже й ноги заплiталися, то лише перекидав п’яничку з одного занiмiлого плеча на друге. Вiн уже не дивився пiд ноги, брiв наослiп, прислухаючись до крокiв та голосу жiнки, що його глушив своiм хропiнням мельник.

– Прийшли, – нарештi повiдомила вона, – занесiть його в клуню на сiно.

Каспер вiдчув неабияку втiху, скидаючи п’яного лантуха з плiч. Чоловiк тiльки щось пробуркотiв невиразне i знову захропiв.

– Не знаю, як вам i вiддячити, паничу. Дай вам Боже здоров’я. Може, хтiлибисьте вина?

– Я знаю… – зам’явся Каспер, розтираючи долонею занiмiле плече.

– Е, та чого там, зара винесу.

За хвилю з’явилася з кошиком i поманила його понад рiчку, там у лозах вони всiлися на траву, i молодиця пригостила його спочатку вином, вiдтак ковбасою, а вкiнцi й собою, Каспер аж захлинувся ii гарячими поцiлунками i допався до неi так, мовби востанне у життi, а насправдi вперше. Звiдтодi вiн мав не одну таку пригоду, але здебiльшого всi на один раз, бо знав, що, збираючись стати катом, не зможе нi з ким пов’язати свою долю, хiба з якоюсь мандрьохою, що ото сунуть за кожним вiйськом i готовi на все задля хлiба i вина.

Батько Каспера був зразковим катом, якого для особливих випадкiв запрошували в iншi мiста, ба, навiть у столицi, але пiсля кожноi страти чи тортури мусив добряче нахлятися, аби вiдновити розхитану рiвновагу в душi, а пiд час однiеi такоi пиятики у Кроснi в корчмi вiн зчепився з мадярськими вояками i, розбивши одному голову кухлем, дiстав шаблею по шиi та, стiкаючи кров’ю, гегнув при дорозi у рiвчаку. Тодi Каспера забрав до себе львiвський кат у пiдмайстри, i хлопець вiдразу вiдчув рiзницю мiж обома катами, бо якщо його батько був м’якосердим iстериком, то львiвський кат Гануш Корбач скидався на бездушну мумiю, що увесь свiт зневажае, бо мае його в кишенi i бавиться ним, як яйцем. Гануш навчив Каспера двох дуже важливих ударiв по шиi, якi гарантували миттеве вiдсiчення – перший потрапляв мiж третiм i четвертим хребцем, а другий – мiж четвертим i п’ятим.

– Страта мечем – то тобi не цiпом i навiть не шаблею махати. Маеш бути майстром, – казав вiн. – Мусиш завдати удару доземно з найбiльшою прецизiйнiстю. Бо якщо засуджений в останню мить сiпнеться або спробуе вирватися, меч потрапить нижче або вище. Тодi не вдасться вiдсiкти голову одним махом. Люди побачать, як страченець страждае, як йому з рота булькоче кров, а вiн ще намагаеться дихати, i це дихання доволi гучне. Воно бiльше схоже на ревiння. А увесь натовп у цей час затамовуе подих, i в цiй тишi чути найменший звук. Другий удар при такому трафунку завдати буде ще важче. А тодi ти почуеш уже i прокльони, i лайку, i навiть, хоч це й заборонено, може полетiти у тебе камiння. Одного разу в мене був дивний випадок, що досi не можу його забути. Я мав стратити такого собi злодюжку, якого не раз уже ловили, карали батогами та врештi вирiшили стяти. І ото, коли вiдрубану голову поклали на камiнь, вона перекрутилася, так нiби хотiла озирнутися, i, витрiщивши очi на мене, висунула язика i навiть вiдкрила рота, мовби хотiла щось сказати. Я остовпiв, усе це тривало дуже коротко. Тепер мене постiйно мучить одне питання: що вiн менi хотiв сказати? Може, справдi щось важливе?

Касперiв батько мав iнший стиль – вiн вiдсiкав голову, цiлячи мечем попiд саму потилицю, але навкоси, так, що меч стинав нижню частину щелепи. І, коли пiдмайстри пiднiмали голову за волосся догори, аби юрба могла полюбуватися, то зiсподу вивалювався скривавлений язик i сiпався на радiсть роззявам. Почувши про це вiд Каспера, Гануш вельми зацiкавився i, детальнiше розпитавши, почав i собi практикувати такий спосiб, збираючи оплески та вигуки захоплення.

Кожен мае свою мету в життi, а яку мету може мати кат? Єдиною метою могло бути бажання стати катом таким самим славним, як i його батько чи Гануш, а то й перевершити iх у майстерностi. Вiн повинен, навiть опинившись поза посполом, все ж пiднятися над ним, бо юрба, що прагне видовища, мусить це видовище отримати, i його завдання – зробити це видовище незабутнiм, щоб тi люди, якi його зневажають, могли ще довго про це говорити. Юрба любила страти дужче за театральнi вистави, ярмарки чи зимовi святкування. Страх, з яким злочинець сходив на помiст, випромiнював на людей i проймав iх вiрою в себе, вiрою в те, що iм нiколи не доведеться повторити цей шлях, бо вони не такi, вони iншi, кращi, вони нiколи не послизнуться на життевiй дорозi, а тому вони жадiбно ловили кожен рух страченця, кожне слово i погляд, щоб носити його в собi i згадувати аж до наступноi страти. І все ж, вiрячи у свою непогрiшнiсть, вони часто уявляли себе на мiсцi жертви i те, як би вони повелися там, на помостi, чи гордо зиркали б на юрбу, як Іван Пiдкова, чи заграли б на сопiлцi, як опришок Гойда, а може, iх трясло б як у пропасницi, а колiна б пiдкошувалися, i головою б вони крутили на всi боки, шукаючи порятунку, i захланно цiлували хрест, сподiваючись, що бодай тут iх чекае якийсь просвiт.

Коли головний львiвський кат зiстарiвся i зрозумiв, що краще вчасно самому пiти, анiж тебе проженуть iз кпинами та свистом, то з дозволу магiстрату передав свою посаду Касперовi, а сам намiрився було виiхати десь у Мазовiю, щоб загубитися серед незнаного люду. Та щойно вiн покинув Кракiвську браму, як на першому закрутi напали на нього розбiйники, сподiваючись на добрячий луп, i, пограбувавши, зарубали на мiсцi. Скiльки iм вдалося поцупити, нiхто того не знае, але що кат мiг назбирати незлецький маеток, у тому нiхто не сумнiвався. Поховали його за межами цвинтаря, там само, де ховали всiх, кого вiн стратив, або хто сам повiсився чи яким iншим робом одiбрав собi життя. Поховали без священика, як останнього розбишаку. Єдиними людьми, присутнiми при цьому, окрiм гробарiв, був Каспер i двi хвойди, якi вдячнi були Ганушу за те, що вiдбив iх колись вiд п’яних рейтарiв, котрi намагалися вивезти iх iз мiста на поталу вiйську.

У спадок Каспер отримав катiвське помешкання мiж подвiйними мурами, що оточували мiсто, катiвський стiл у шинку «Пiд Красною Єленою», куди нiхто, окрiм нього, не мав права сiсти, та й нiхто не пробував, та визначене лише для нього самотне мiсце у костелi. Ранiше кати разом iз челяддю мешкали у Шевськiй вежi, поруч з якою була ще одна, що правила за катiвню, де iнколи й голови стинали, коли не хотiли робити великого розголосу. Євреям, якi жили неподалiк, таке сусiдство небавом сприкрилося, бо зойки катованих не давали спокою. Пiсля тривалих клопотань врештi iм вдалося позбутися галасливого сусiдства, i катам видiлили житло бiля мурiв Галицькоi брами. Каспер жив там разом з Ганушем як пiдмайстер, а потiм уже став господарем i зайняв усе примiщення.

Розбишаки, пограбувавши Гануша, забрали найцiннiше, а решту майна покинули, i воно повернулося до Каспера. Там була дерев’яна рiзьблена скриня з лахами i стосик списаного дрiбним почерком паперу. Коли Каспер уважно приглянувся, то зрозумiв, що то власноручнi катiвськi записки, нашкрябанi невiдь для кого i для чого. То була своерiдна iсторiя розбитих iлюзiй та обдурених амбiцiй. Що спричинилося до цiеi писанини? Може, вiн узявся за те дiло, щоб заповнити якось безсоннi ночi старостi, воскресити себе у проминулих днях, оточених мурами спогадiв, бажаючи витягти себе з багна, в якому провiв усе життя, чи то щоб очистити себе вiд нього, чи то щоб знайти там, у вчорашньому днi, хоч якесь зерно, яке б виправдало сенс його iснування, яке б могло посвiдчити за нього на Страшному судi, що й вiн був людиною.

Кат, звiсно ж, не мав лiтературного дару, але процес писання часто змушуе людей промовляти геть iнакше, нiж у життi, i, комбiнуючи потворнi кам’янi речення, зводячи словеснi монстри, якi не розсипалися лише завдяки своiй неприроднiй вазi, вiн витворив щось нечитальне й нудне. Продиратися крiзь цi словеснi нетрi було важко i втомливо, однак Каспер занурився в читання, сподiваючись довiдатися щось для себе корисне, щось таке, чого анi батько, анi Гануш не донесли до нього.

На вiдмiну вiд Каспера, Гануш не успадкував ремесла вiд батька, бо його батько, властиво, пасував хiба на катiвського клiента, займаючись рiзними непотребними справами, точнiше був запропалим злодюгою, а що таке заняття рано чи пiзно уриваеться, то й тут не обiйшлося без прикрого трафунку, який поклав край злодiюванню. Якось старий Корбач поцупив коня у самого магiстратського суддi, але, як на бiду, кiнь той був особливоi породи, чорний виноходець, якого суддя купив у македонського купця. Дурний злодiй замiсть того, аби погнати коня на торг кудись у Буковину чи Мультенiю, подався з ним на ярмарок до Жовкви, а там добрi люди, що зналися з суддею i гостювали у нього, вiдразу коня й упiзнали. Злодiя скрутили i разом з конем вiдправили до Львова. Суддя, який уже й мiсця собi не знаходив од такоi невiдшкодованоi втрати, зрадiв, наче вдруге на свiт народився, i на тих радощах звелiв пiдвiсити конокрада на гак та з допомогою вiдповiдних методiв добився у нього зiзнання у всiх його дотеперiшнiх походеньках, пiсля чого безталанний татуньо скидався на вилущений гороховий стручок, i страту через четвертування сприйняв уже з полегкiстю.

Дружина старого Корбача Ганна, довiдавшись, що небавом стане вдовою, кинулася по людях та стала розпитувати, яким би то чином можна було чоловiка порятувати, i одна панi, у якоi мати Гануша прибирала, знайшла вихiд. Вона не знала законiв, але знала звичаi. За ii словами, е лише двi можливостi вирятувати засудженого до страти. Перша полягала в тому, щоб знайшовся хтось, хто погодився б стати пiд вiнець з приреченим чи приреченою, тодi покара обмежувалася тiльки символiчним доторком меча до шиi. Тому й не диво, що на мiсце страти завше збiгалися дiвчата, чия репутацiя не давала надiй на затишне родинне щастя. Приходили й тi, над ким в той чи iнший спосiб природа познущалася. Однак цей звичай мiг стосуватися лише парубкiв i дiвчат. Але iснував ще один звичай. Якщо син засудженого зголошувався йти в науку до ката, стати його пiдмайстром, а потiм i самим катом, то батьковi одсiкали тiльки лiву руку.

– У вас двое синiв, – сказала мудра панi, – от i виберiть з-помiж них того, хто принесе себе в жертву. Врештi-решт не такий уже й поганий фах. Зарiбок сталий, шана громади забезпечена, – тут вона засмiялася.

Ганна з плачем повернулася до хати i розповiла синам, якоi пожертви чекае вiд них iхнiй дорогий татуньо. Старший син навiдрiз вiдмовився вiд такоi честi, а молодший скорився.

«Був-ем ще молоденцем, – писав кат, – жиби мiг передвидiти, якii страшнi бiди мя чекают, якое лихо куе менi доля. Любив-ем отця свого щиро i вiрно, i був-ем готов на все для него. Не знав-ем тодi, жи кладу чорну печать на свому життю, жи ввiряю свою душу на муки, i нiгди менi не спокутувати грiхiв своiх, i буду тримати перед Господом Богом вiдвiт на Страшному судi, яко остатний з остатних, яко упослiджений з упослiджених. Не знав-ем, що вiд того дня стаю юродивим, i що будут мя цуратися яко пранцюватого i плювати в слiди моi, i нiгди не вiльно менi буде, переступивши порiг святоi церкви, сiсти бiля людей, а назавше я змушений буду чипiти десь у кутi, щоб на мене й погляд людський не упав».

Отак-ото вдалося врятувати батька-конокрада, а що однорукий злодiй – не злодiй, то довелося старому шукати iншого заняття. Гануш пiшов до ката у пiдмайстри, а батьки, зазнавши неслави, забрали його брата i покинули рiднi краi. Бiльше вiн iх не бачив. І лише за яких два десятилiття, коли довелося Ганушу страчувати вiдразу кiлькох дезертирiв, котрi плюндрували околицi, в одному з них упiзнав свого брата. І брат, теж упiзнавши його, заплакав, белькочучи: «Бач, бач, як нам довелося здибатися». «Бачу, – вiдказав Гануш, – але то твiй вибiр. Бо ти мiг бути на моему мiсцi».

Далi Гануш описував увесь процес своеi катiвськоi науки, зiзнаючись, що мусило проминути добрих чотири роки, заки вiн призвичаiвся до всiх тих моторошних видовищ, якi довелося йому спостерiгати у катiвнi чи на помостi пiд прангером – цим зловiсним кам’яним стовпом з витесаними постатями ката i Фемiди, що правив за мiсце, бiля якого вiдбувалися страти. І далося йому те призвичаення нелегко. Вiдсiченi голови ввижалися ночами, вибалушенi закривавленi очi пронизували його крижаним поглядом, безлiч голосiв дзвенiло в його вухах, i той жахливий настирливий дзвiн глушив iншi звуки. Вiн поволi вiдчував, як втрачае здатнiсть слухати щебiт пташок, навiть найнiжнiший спiв вивiльги скидався йому на каркiт ворона, квiти на лугах пахли кров’ю, i навiть вино мало ii смак. Пiсля роботи, прийшовши додому, вiн довго мив руки, тер iх пiском, але не встигав сiсти за обiднiй стiл, як вiдчуття брудних рук знову змушувало його бiгти надвiр i мити, вiдмивати кров, яка проступала на долонях. Вiн гидував цими руками торкатися свого обличчя, руки стали йому чужими, i в той час, як люди зазвичай взагалi не переймаються своiми руками, вiн увесь час пам’ятав про них, про те, що вони при ньому, що вiн носить iх при собi i про те, чим вони займалися того чи iншого дня. Вiн завше старанно спилював нiгтi, щоб чужа кров не мала куди сховатися, але вона була хитрiша за нього. Вiн голив обличчя i голову, але кров завше знаходила затишне для себе мiсце, наприклад, вуха чи нiс. Вiн завше чутливо виявляв ii.

Гануша крiм усього iншого гнiтило те, що, ставши учнем ката, вiн ураз позбувся всього, чим жили його ровесники, його вiдцуралися друзi, вiн iз смутком позирав на iхнi забави, його, здавалося, навiки покинув смiх, хижа й жорстока тварина поселилася у його душi й пiдточувала молодiсть.

Каспер упiзнав у цих записках i першi своi вiдчуття, хоч i не були вони в нього настiльки драматичними. Авжеж, сни бували теж страшнi, але удень вiн струшував iх, як дощовi краплi, ставився до свого обов’язку, як до звичайноi роботи, змусив себе так ставитися. Інакше можна було б i збожеволiти. Рiзниця мiж Каспером i Ганушем полягала в тому, що Каспер мав батька ката i змалечку опинився в реалiях, з якими легко змирився. Вiн не стояв перед вибором, ким бути, вiн бачив, що кат – це дуже поважна персона, якоi всi остерiгаються. Касперу хотiлося стати таким, як батько, щоб теж гордо проходжати вулицями i ловити на собi стривоженi погляди. Каспер уже з самого народження не мав анi друзiв, анi будь-яких родичiв поза батьком. Матерi вiн не знав, i лише незадовго до своеi загибелi батько розповiв йому, ким була його мати – звичайна сiльська дiвчина, яку спокусив синок львiвського патрицiя, що гостював у iхнiх краях. «Так, так, синочку, тече в тобi голуба кров», – смiявся батько. А вiдтак дiвчина завагiтнiла i, намагаючись приховати свiй грiх, викинула щойно народжене немовля у рiчку. «Однак ти не потонув, – провадив далi батько. – Ти був цiпкий хлопчик. Тебе виловили жебраки, витягли, загорнули у своi лахмани i, сподiваючись на винагороду, чимдуж побiгли до магiстрату. Знайшовся й очевидець, що бачив, як бiдна дiвчина викидала тебе в рiчку. Їi схопили i присудили до страти. А дитинча я випрохав i забрав до себе. Найняв годувальницю i виростив тебе».

«І що було з моею матiр’ю?», – запитав Каспер тремтливим голосом, передчуваючи страшну вiдповiдь.

«Їi втопили. Ось що з нею сталося, – сказав кат i, помовчавши, додав: – Я ii запхав у рантух, зав’язав i скинув у воду».

«А перед тим катував?»

«Це називаеться пiддав тортурам. Так. Авжеж. Таке правило. Суд мав довiдатися iм’я призвiдця тiеi напастi».

«І довiдався?»

«Вона сказала, що повiдомить iм’я лише одному пановi бургомiстровi на вухо при умовi, що вiн сам вирiшить, чи варто його розголошувати. І так сталося. Вона шепнула йому щось, вiн побiлiв, i на тому скiнчилося. Нiхто того iменi бiльше не почув».

«А яке було iм’я моеi матерi?»

«Гедвiга. Вона була вродлива. Ти маеш багато ii рис».

Звiдтодi Каспера магнiтом тягнуло до Львова, хоч вiн i не уявляв, яким чином може довiдатися, хто був його батьком.









Роздiл 8. Майстер Малодобрий


Читаючи записки Гануша Корбача, Каспер мимоволi пройнявся жалем до того малого хлопця, обставинами силомiць вирваного зi звичного життя, чужинця серед своiх. Ставши катом, Гануш так само шукав утiх на боцi, загулюючи в мiстечках, де його ще не знали, але львiвський кат – фiгура солiдна, помилуватися його неабиякою майстернiстю не раз з’iжджалися роззяви з довколишнiх повiтiв, а тому траплялися випадки, коли його впiзнавали i жахалися, що сидiли за одним столом у шинку.

Каспер згадав, як пiсля черговоi забави з тiею мельничихою у Стрию подався до корчми. І все було добре, вiн швидко влився до компанii мiсцевих завсiдникiв, пригостивши iх колiйкою пива, але посеред забави раптом влетiв захеканий вiстовий зi Львова i загукав:

– Пане малодобрий! Вертайтеся хутчiй, бо нарештi злапали того розбiйника Чугая. Велiли абисьте щодуху гнали назад i стяли його, бо бояться, що знову з в’язницi дремене.

Каспер враз позеленiв, помiтивши, як очi присутнiх пропiкають його палючим жаром, як роти iхнi кривляться у лайках i прокльонах, але пiдвiвся, кинув на стiл капшук i вийшов. Услiд почув знервований гомiн, а потiм зойкiт шинкаря: «Ну, не цурис? Ну, не цурис? І я з тим шельмою цокався!»

Каспер вискочив iз корчми, а потiм гнав коня до Львова так немилосердно, що бiля самоi брами кiнь захрипiв i, незграбно перебираючи ногами, звалився на землю. Каспер решту дороги до Ратушi подолав бiгцем. На майданi попiд прангером уже височiв помiст, а довкола юрмилося повно роззяв. Побачивши ката, юрба пожвавилася i загалайкала, пiдганяючи його. Каспер пiднявся до вiйта й рвонув люто дверi. У вiйта вiд несподiванки засiпалося око.

– Якого дiдька?! – загримiв Каспер. – Якого дiдька, я вас питаю, не дасте менi вiльноi хвилини? Що я – не людина? Засвербiло iм, бачте! Нiби не можна завтра його стратити!

– Е-е, ви той, не кипiть, бо я теж можу скипiти, як треба. Ми того Чугая ловили вже разiв п’ять, як не бiльше, i щоразу вiн давав дьору. Кажуть, мае в долонi таке зiлля зашите, котре вiдчиняе усi замки. Нинi рано ймили його в любаски та й не хочемо ризикувати. Ви вже ся не сердьте, файно вам заплатимо. Тобто подвiйно.

– То ви б хоч послали якогось кебетнiшого! А то ж той дурень на всю корчму «па-ане малодо-обрий»! Бодай йому чорти снилися.

– От за це вибачайте. Ми йому того не поручали, аби галайкав на всю корчму. Можете на ньому зiгнати свою злiсть, коли хочете, але мусите i нас зрозумiти. Хто-хто, а ми спiльну мову завше знайдемо. Як-не-як слуги закону, не? І нема над нами суддi, крiм Бога.

– Чорта, хотiли сказати?

– Цур i пек! Бiлого дня Того поминаете. Перехрестiться та й берiться до роботи.

– Що маю з ним зробити? – спитав, тамуючи лють.

– Стяти. Негайно. – Вiйт одiмкнув скриню. – Перевдягайтеся.

– Не хочу. Пiду так.

– Що – й клобука не вдягнете?

– Нi.

– Як-то? Кат мае завше бути у червонiм каптурi, аби його злочинець не зурочив. Такий порядок.

– Вiд кого маю писка свого ховати? Усi мене й так як облупленого знають. А вiд урокiв я маю своi обереги. Вiзьму лише шкiряний фартух, щоб кров’ю не затраскатися.

– Гм, як волiете. Фартуха вам вичистили i спереду намастили воском, аби кров так не приставала. То пан Шольц так порадив. Бачив, каже, в Богемii, – вiйт подав Касперовi фартуха й меча.

Катiвський Караючий Меч висiв у Каспера вдома на стiнi, але ще був Меч Вiдплати, який мав церемонiяльнi функцii i зберiгався в примiщеннi суду; його нiс суддя перед собою до мiсця страти, щоб показати свою владу над життям i смертю злочинця. Такi мечi були прикрашенi повчальними сюжетами i глибокодумними написами. Катiвський меч, успадкований вiд попереднього ката, був оздоблений розп’яттям та написом:

		«Знайшовши це, втратиш, заки знайдеш.
		Купивши це, пограбований будеш, заки купиш.
		І помреш, заки постарiеш».

В окремих випадках для страти використовували i Меч Вiдплати, коли це стосувалося значних злочинцiв, i то був саме такий випадок. Каспер нiколи ранiше не тримав цього меча в руках. Меч був завдовжки з лiкоть i важчим за Караючий Меч, на ньому з одного боку була зображена шибениця з повiшеним, а з другого – стражденна Свята Катерина. Нижче уздовж леза писалося:




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Мальвазiя – вино з однойменного винограду, що росте на Середземномор’i.




2


Цаль – як i дюйм – 2,54 см.




3


Зиморович Бартоломей (1597–1677) – львiвський поет, iсторик i бургомiстр. Перед посадою бургомiстра тривалий час був лавником i правником.




4


«Пiд Крилатим Оленем» – цей будинок стояв на мiсцi теперiшнього будинку № 45 на розi Ринку i Друкарськоi.




5


Пушка – кругла бляшанка з накривкою.




6


Тузинь – дюжина.




7


Меркурiй – ртуть.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/vinnichuk_yur-y/aptekar