Маруся
Василь Шкляр


Тендiтна золотоволоса дiвчина народилася для щастя. Але бурхливий 1919 рiк – один iз найдраматичнiших в iсторii Украiни – покликав ii до боротьби за волю Вiтчизни. Пiсля загибелi братiв, повстанських отаманiв, шiстнадцятирiчна гiмназистка Саша Соколовська стае на чолi тисячного вiйська. Вiдтепер вона – отаман Маруся. На шлику ii козацькоi шапки напис «Смерть ворогам Украiни!». Та навiть у вирi кривавих подiй доля даруе iй щире кохання i шанс зберегти життя…





Василь Шкляр

Маруся





Частина перша


		Буде нам з тобою що згадати
		Пiсля довгих збавлених ночей.
		Вивчив я далекий звук гармати
		І тривожний блиск твоiх очей.

    Пiсня




Квiтень 1937-го


Того весняного дня, коли вдарив грiм на голi дерева – так нiби десь на Дiвич-горi впало гарматне стрiльно, – у селi Горбулiв сталася дивовижа. Заговорила нiма Явдоха Соколовська. Сiмнадцять лiт нiхто не чув од неi нi слова, Явдосi вiдiбрало мову ще у двадцятому пiсля того, як зарубали ii чоловiка, горбулiвського дяка Тимофiя Соколовського. Старий вояка (мав уже шiстдесят вiсiм рокiв) серед ночi навiдався з лiсу додому, а перед ранком двое невiдомих головорiзiв удерлися до хати й один iз них сокирою зарубав чоловiка на очах у Явдохи.

Тимофiя Соколовського поховали бiля двопрестольноi Покровсько-Миколаiвськоi церкви, в якiй вiн служив дяком, а його дружина Явдоха навiть на похоронi не зронила нi слова. Вона онiмiла. І тепер, через стiльки лiт, виходило так, що стара тiльки вдавала iз себе нiму, гордуючи людьми та свiтом. Із односельцiв ii рiдко хто бачив зблизька, Явдоха нiкуди не ходила далi за свое подвiр’я, – худа, висока, зодягнута в усе чорне, вона цiлими днями сидiла на призьбi, рiвно тримаючи спину й голову. Дивно було, що ii не згорбили лiта, не зiгнуло горе, сидiла стара поважно й гордовито, наче у спинi мала сталеву вiсь.

На початку квiтня Явдоха раптом злягла й уже не вставала з лiжка, коло неi ходила дочка Ганя, яка аж здригнулася, коли раптом почула:

– Буду вмирати я, доню.

Вiд несподiванки Ганi й самiй потягло язика, вона довго дивилася на матiр i не знала, як iй бути. Чи радiти, що матiнка заговорила, чи журитися через те, що вона надумала вмирати.

– Поклич ксьондза, – сказала Явдоха. – Сповiдатися буду.

– Ксьондза, мамо, давно немае в селi.

– Як то немае?

– Забрали його.

– А костьол е?

– Є. Тiльки там тепер клуб.

– Який клуб? – не зрозумiла Явдоха. – Там же цвинтар.

– Цвинтар е, – сказала Ганна. – А в костьолi зробили клуб.

Явдоха заплющила очi, потiм спитала:

– А церква е?

– І церкву давно закрили. Там тепер колгоспна комора. Православний батюшка Терентiй ще потайки хрестить дiтей, а до сповiдi… то вже давно нiхто не ходить.

– Поклич менi батюшку, – попросила Явдоха.

Отець Терентiй у своi шiстдесят iз гаком був ще легкий на ногу й не забарився. Уже в хатi вiн дiстав iз цератовоi торбини хрест, пiдрясник, епитрахиль, святi дари для причастя, а насамкiнець зодягнув нарукавники. Показавши Ганнi очима на дверi, отець Терентiй пiдсунув до лiжка низенького стiльчика й сiв бiля сповiдальницi.

Явдоха й на смертному одрi лежала випростана й рiвно тримала голову на подушцi, дивлячись крiзь стелю у небеса.

– Отче, – зашелестiла вона сухими губами. – Я католичка ось уже вiсiмдесят лiт. Уроджена Ядвiга Кваснiцька. Чи можу я висповiдатися перед православним священиком?

– Бог один, – сказав отець Терентiй.

– І я так думаю. Бог один, – повторила Явдоха. – Та я його, отче, чимось прогнiвила. Грiшниця я велика. У дев’ятнадцятому загинули трое моiх синiв. Олекса, Дмитро й Василь.

– Знаю, – кивнув отець Терентiй i нижче схилився до Явдохи, щоб краще чути. – Вони були отаманами.

– Коли не стало Олекси, мого найменшенького Лесика, на його мiсце став Дмитро. Митю теж убили, i тодi його замiнив Василь. А коли вбили Василя, за отамана стала Сашуня… Четвертий, найстарший мiй син Степан був, як i ви, отче, православним священиком. Вiн не мiг воювати, i тодi козаки обрали Сашуню.

– Так, я знаю, – знов кивнув отець Терентiй. – Немае Соколовських, сказали вони, то нехай Соколовська отамануе. Вона назвала себе Марусею.

– Марусею… Була ще дiвчам. Мала шiстнадцять рочкiв. І теж пропала восени того року. Однi казали, що ii замучили большевики, другi шептали, начебто вбили своi. Бачили ii могилу.

– Та й не одну, а три, – сказав отець Терентiй.

– Ну от, i ви те знаете, отче. А я хочу спитати вас: якщо бачили три могили однiеi людини, то чи не означае це, що та людина може бути живою?

– Бог знае.

– Я, отче, мати. І нiхто так не хоче знати правду, як я. Тому й ворожила на Сашуню як могла. Сама ворожила. Знаю, що це недобре, а стриму не мала. Бо все показуе, що доня моя жива. І на карти кидала, i вiск виливала, й на зерно приворожувала, i на хлiб, сiль та печину маятника пускала, а смертi не видно.

– То е грiх – вiщунством займатися, – сказав отець Терентiй.

– Знаю, – погодилася Явдоха. – Грiшниця я. Розгнiвалася на Бога за те, що так рано забрав моiх дiтей.

– Не Бог iх забрав. Боговi клопiт про душу людську, а не тiло.

– Каюся, отче. Та я хотiла знати правду…

– Усе, що е тайним, видимим стане, – мовив отець Терентiй. – Як прийде час.

– Жива вона, – сказала Явдоха. – Синочкiв моiх… то вже й кiсточки зотлiли, а Сашуня… жива.




Вересень 1964-го


Євген Васильович Соколовський сторожував колгоспний садок, коли прибiгла дочка Лiза й сказала, що приiхали якiсь чужi люди на чорнiй машинi й кличуть його додому.

– Кличуть – то треба йти, – зiтхнув Євген Васильович. – А ти побудь тут в апашнику[1 - Апашник – курiнь (мiсц.).]. Я туди й назад.

– Нi, тату, я пiду з вами, – сказала Лiза так гостро, аж йому пробiг холодок у грудях. Донька стала зовсiм дорослою пiсля того, як померла бабуся Надя. Перед тим стареньку забрали в тюрму, i, хоч тримали ii там недовго, повернулась додому такою, що страшно було дивитися. Жила вона через дорогу вiд них у хатинi, зробленiй iз повiтки, але Лiзi нiде не було так добре, як у бабунi Надi. Найдужче вона любила розчiсувати iй волосся, бо тодi бабуня розповiдала такi iсторii, вiд яких перехоплювало дух. «Скажу тобi, Лiзко, по секрету, – однаково починала вона чи не кожну бувальщину, а далi справдi говорила таке, чого Лiза не чула бiльш нi вiд кого. – А знаеш, що ти й не Лiзою мала бути, – казала бабуня Надя. – Спершу дали тобi iнакше iм’я, а записали отак… Але ти будеш щасливою. Скажу тобi по секрету, що ми, Соколовськi, люди маетнi, нам належить неабиякий скарб, i ти, Лiзко, будеш такою панiею, що нiкому й не снилося», – загадково всмiхалася бабуня Надя, перебираючи коштовне намисто на шиi. Були то коралi зi срiбними дукачами, але Лiза здогадувалася, що коштовнiсть намиста не в коралях i срiблi, а в чомусь такому, про що вона дiзнаеться згодом. Через два роки, сказала бабуня Надя, як виповниться тобi шiстнадцять, матимеш це намисто у подарунок вiд… мене. Потiм пригорнула Лiзу й прошепотiла: «Сашуня… Викапана Сашуня».

Повернулася баба Надя з тюрми такою, що не впiзнати, – мовчазна, зiщулена, обстрижена наголо (там ii вошi обсiли), поцяткована зеленкою голова зробилася манюньою, мов у якого звiряти. Лiза спершу подумала, що вже нiколи iй не чесати бабусиного волосся, а потiм помiтила, що на шиi у неi немае намиста з коралями й дукачами. Бабуня Надя дивилася на свiт погаслими очима, але ще вловила той Лiзин погляд (що немае намиста), бо раптом тихо заплакала.

Ідучи за бабусиною труною, Лiза вже знала, що в Гурбулевi ховають дружину отамана Соколовського.

А тепер його син Євген Соколовський, низько припадаючи на ногу та опираючись на костур (покалiчили в Магаданi), спроквола човгав на свiй куток Лапаiвку, де бiля iхнiх ворiт стояла чорна цибата «Волга».

Чужих було двое. Розмовляли з тiею показною чемнiстю, як це вмiють тiльки вони. Бiльше розпитував той, що назвався Іваном Івановичем, а другий розглядав старi фотографii на стiнi.

– Ми не маемо до вас нiяких претензiй, Євгене Васильовичу. Навпаки, вважаемо, що як iнвалiд ви могли б перейти на кращу роботу. Наприклад, комiрником…

Колись вони теж обiцяли йому золотi гори. Тодi, як пiдлiтком переховувався у гробницi на польському цвинтарi бiля костелу. Гробниця була йому хатою, там вiн спав мiж двома холодними домовинами. Вистежили, впiймали й запропонували поiхати до Москви. Ти ж хочеш побачити Москву? Там тебе вивчать, дадуть роботу, житимеш у теплiй квартирi, а не на цвинтарi, як бандит.

– Я не бандит, – сказав вiн. І потiм ще не раз повторював цi слова: – Я не бандит.

Замiсть Москви його завезли на Пiвнiч, здали до дитячого притулку й почекали, поки стане повнолiтнiм, аби за всiею суворiстю закону посадити за колючий дрiт.

І тепер, дивлячись у вiдразливо чемне лице опера, Євген Соколовський спитав:

– Чого вам треба? Я не бандит, – у його очах майнула якась чудна посмiшка.

– Нiхто не каже, що ви бандит, Євгене Васильовичу. Зi сталiнщиною покiнчено, тепер iншi часи, дiти за батькiв не вiдповiдають. Але ви отримали листа з Інюрколегii. Хтось цiкавиться вами за кордоном i, видно, хоче допомогти вам матерiально. Хто б то мiг бути, Євгене Васильовичу?

– Вам про це краще знати, – сказав вiн. – Хiба ви того листа не читали?

– Я – нi, – похитав головою Іван Іванович.

– І я не читав.

– Їздили по листа аж у Черняхiв – i не читали?

– А навiщо? – чудно всмiхнувся Соколовський. – Навiщо, скажiть менi, зайвий клопiт на голову?

– Ну, цiкаво ж.

– А ви не знаете, що бувае з цiкавими?

– Тодi покажiть менi того листа, – попросив Іван Іванович.

– Нема його.

– Як то нема?

– Я його вкинув у пiч. Спалив одразу, як принiс додому. Щоб не спокушатися.

– Дивний ви чоловiк, Євгене Васильовичу.

– Спалили – то ваше право, – раптом озвався той, що розглядав фотографii на стiнах. – А чи не збереглося у вас часом карточки вашоi тiтоньки… Олександри?

– Нi, – сказав Євген Васильович. – Не збереглося. Сам би хотiв побачити, що то за дiвчина така була. Минуло стiльки лiт, а досi не можуть ii забути.

– Знаменита була ваша тiтонька, що тут казати, – погодився Іван Іванович. – А якогось письма ii рукою теж не лишилося? Ну, може, шкiльного зошита чи хоч записочки.

– Звiдки? – стенув плечима Євген Васильович, i та непрохана посмiшка, яка навiдала його знiчев’я, тепер заворушилась у грудях тривожною радiстю. Виходить, i вони пiдозрюють, що Маруся могла залишитись живою. Якщо шукають ii фотографii, зразки почерку, то, мабуть же, не для музею? А може, вони не тiльки пiдозрюють, а й знають щось достеменно?

Була, була одна свiтлина у Євгена Васильовича, яку вiн нiкому не мiг передати, якби навiть хотiв. Був ще дитиною, дворiчним малям, а зачепилося в пам’ятi так, що й тепер час вiд часу засвiчуеться. Батька рiдного не мiг пригадати, а ii мовби й зараз бачив i чув на вiдстанi подиху. Ось вона пiдхопила його на руки й посадила поперед себе на коня. Кiнь той був чи бiлий, чи срiбний, бiльше нiчого не пам’ятае Євген Соколовський, тiльки ще чуе з тiеi далини одним-однiсiньке слово: «Нарцис!»




Грудень 1988-го


Лiза Євгенiвна Соколовська з’iла всi нерви, поки вибiгала собi закордонного паспорта, i ще невiдомо, чим би все закiнчилося, якби в ОВІРi не зiштовхнулася з давнiм знайомим. Вона його спершу не впiзнала, чоловiк озвався першим i чемно запросив ii до свого кабiнету, чемно посадив бiля столу, i саме ця показна чемнiсть пiдказала Лiзi Євгенiвнi, з ким вона мае справу, а вже потiм вона здогадалася (не впiзнала, а здогадалася), що перед нею Іван Іванович.

– Як поживаете, Лiзо Євгенiвно? – спитав так привiтно, аж лоскiтно, що вона мимоволi всмiхнулася, бо ii вiдповiдь не цiкавила Івана Івановича. – Учителюете у своему Горбулевi? Ну, так… Соколовськi майже всi були вчителями. А до нас ви з якого питання? – знов поцiкавився тим, що знав не згiрше за неi, однак Іван Іванович був еталоном чемностi. Коли почув про ii клопiт, щиро обурився, сказав, що це якесь неподобство, адже тепер не брежневськi часи, ми це владнаемо швидко, але, якщо не секрет, Лiзо Євгенiвно, то куди зiбралися iхати, що вам знадобився закордонний паспорт?

– До Польщi, – сказала вона. – Туди, куди тепер iдуть усi.

Усмiхнулась, подякувала й уже пiдвелася, аж вiн раптом спитав:

– А ви часом не чули таку баечку? Начебто Маруся спокiйно дожила свого вiку в Польщi. Мала там гарний будинок…

– Не чула, – вiдповiла Лiза Євгенiвна. – Бiльше говорили про Канаду.

– Так, говорили багато. І про Канаду, i про Румунiю… А тепер ниточка потяглася й до Польщi.

– Ви ще згадайте про десять возiв золота, яке Маруся закопала в Чортовому лiсi, – вже веселiше всмiхнулася Лiза Євгенiвна й рушила до дверей, аж вiн зупинив ii знову.

– А хочете почути про свою бабусю не байку?

Вона обернулася.

– Якщо ви завели мову про золото, то я вам вiдкрию одну таемницю. У лiсi, недалеко вiд села Вереси, знайшли Марусину землянку. Ну, не тепер, давнiше, але все свiдчило про те, що земляночка належала саме iй. – Іван Іванович зробив паузу, приглядаючись, яке враження справили його слова. – Там була скриня з жiночим одягом i прикрасами. Ну, всякi намиста, коралi, сережки, перснi, вишиванi сорочки, дзеркало… Словом, суто дiвоча земляночка. Але особливого скарбу там не знайшли, хоча про Марусинi схованки досi ходять легенди.

– У мене таке враження, – сказала Лiза Євгенiвна, – наче ви вже пишаетеся тим, що е земляком Марусi. Хiба нi? – ii усмiшка була ясною i теплою.

Запитання застало його зненацька, Іван Іванович трiшки змiнився з лиця, але теж усмiхнувся.

– А знаете, що там iще знайшли? – в його голосi почулася зловтiха, яку Іван Іванович не змiг приховати. Вiн знов зробив театральну паузу, мовби шукав пiдходящого слова, потiм довiрливо притишив голос. – Там знайшли вiршi ii полюбовника.

– Он як, – сказала Лiза Євгенiвна. – Цiкаво.

А собi подумала: «Вереси. Село Вереси. Може бути».




1919-й


16 липня 1919 року Галицька армiя пiсля тяжких боiв iз поляками перейшла Збруч i з’едналася з Дiевою армiею Украiнськоi Народноi Республiки. Обидва вiйська опинилися на мiзерному клаптику Великоi Украiни в так званому Кам’янець-Подiльському мiшку. Вiд заходу пiдпирали поляки, з пiвночi, сходу й пiвдня насiдала московсько-бiльшовицька навала. Виснаженi безнастанними боями, i галичани, i надднiпрянцi були в катастрофiчному станi – бракувало зброi, технiчного виряду, амунiцii, одягу, взуття, харчiв, лiкiв… Однак злука двох армiй – зустрiч рiдних братiв, якi досi не бачили одне одного, – додала i сили, i духу, i вiри в перемогу. Об’еднана Украiнська армiя прорвала Кам’янець-Подiльський мiшок i погнала червоних по всьому фронту, здобуваючи стратегiчнi мiста й залiзничнi вузли – Проскурiв, Жмеринку, Вiнницю, Бердичiв…

Штаб Головного Отамана Симона Петлюри виробив план походу бiльшими силами на Киiв, а меншими – на Одесу, до Чорного моря. Задля цiеi мети об’еднану армiю було подiлено на три групи. Центральну армiйську групу – головну й ударну в походi на Киiв – злютували два галицькi корпуси та Запорозький корпус Армii УНР пiд загальною командою галицького генерала Антона Кравса.

Серпневий наступ на Киiв був швидким i успiшним, особливо там, де шлях украiнському вiйську завчасно розчищали повстанськi загони. Інодi повстанцi тимчасово приеднувалися до частин регулярноi армii, проте рiдко знаходили спiльну мову з ii командирами.




1


Їхнiй курiнь стояв за десять верст вiд Житомира в селi Вереси, коли через вiстового надiйшов наказ, що завтра, в недiлю, вони повиннi прийняти отамана Соколовського й погодити з ним спiльнi дii щодо подальшого наступу в напрямку Фастова. Мовляв, цей повстанський вiддiл береться забезпечити праве крило бригади, отже, саме з iхнiм куренем триматиме найтiснiший зв’язок.

Сотник Осип Станiмiр покликав поручника Мирона Гiрняка на коротку нараду, i той побачив, що сотник знервований вкрай – так посмикував куценького правого вуса, що мiг його зовсiм вискубти.

– Що будемо робили?[2 - Будемо робили – будемо робити (гал. дiал.). Тут i далi вiдхилення вiд мовних норм – згiдно з галицьким дiалектом.] – розгублено спитав вiн. – Мене шляк трафляе вiд цих партизанiв. Придумайте що-небудь, пане поручнику.

– А що тут придумаеш? – стенув плечима Гiрняк. – Наказ е наказ.

– Ви забули отамана Шулiку? – з докором подивився на нього сотник Станiмiр, наче це Гiрняк видав таке розпорядження.

– Ну, ще б, – сказав Мирон. – Загiн iз самих полковникiв.

Їм добре запам’ятався той перший досвiд «кооперацii» з повстанцями. Коли готували удар на Жмеринку, тодi теж прийшла команда зв’язатися з отаманом Шулiкою, який, було сказано, стоiть у сусiдньому селi. Сотник Станiмiр, iдучи шукати отамана, взяв iз собою поручника Гiрняка, i вони швидко знайшли повстанцiв. Тi саме скупчилися бiля цукроварнi й вантажили мiшки на пiдводи. Цукор був другою валютою пiсля солi, тому ця ватага одразу видалася iм пiдозрiлою. «Гей, хлопцi! – гукнув сотник Станiмiр. – А де ваш отаман?» На що один кудлатий i чорний, як циган, чолов’яга сказав, що батьковi-отаману нема коли з ними плескати язиком, бо вiн зараз воюе з большевиками. «Он там за цукроварнею!» – махнув рукою «циган», щоб вони вiдчепилися, i в цей час по той бiк цукроварнi лунко застукотiв скорострiл. Одна черга, друга, третя, але нiхто з повстанцiв не звернув на те анi найменшоi уваги, нiякого тобi сполоху, вони й далi носили на зiгнутих карках важезнi мiшки, i за тими мiшками не видно було iхнiх голiв. Наче лантухи були iм замiсть довбешок.

Здивованi та спантеличенi, Станiмiр з Гiрняком, скрадаючись попiд муром, вийшли на той бiк цукроварнi, звiдки долинала стрiлянина. Овва! Дебелий козарлюга в темно-червоному жупанi примостився на розсосi старого ясена, ще на однiй гiлляцi примоцував скорострiла й цiлився десь у чисте поле, де не видно було нi живоi душi, нi мiшенi.

Сотник Станiмiр пiднiс до очей далековид.

– Нiц не розумiю, – сказав вiн. – Може, йому тi большевики ввижаються?

Вони пiдiйшли ближче, Станiмiр почекав, поки отаман Шулiка випустить ще одну чергу, тодi голосно кашлянув. Знехотя озирнувшись, отаман подивився на вiзитерiв, як пес на висiвки, потiм злiз-таки з ясена, i тепер уже вони дивилися на Шулiку такими очима, наче той спустився до них не з дерева, а злiз по драбинi з неба. Вишневий жупан на Шулiцi був пошитий iз того гаптованого краму, яким обшивають сидiння у вагонах першоi кляси i який батько-отаман чи його хлопцi, вочевидь, здерли з дивану сальонки[3 - Сальонка – вагон-салон.]. До цього жупана цiлком пасували широчезнi синi шаровари з таким низьким напуском на халяви, що з-пiд холош визирали лише задертi носаки чобiт, вiд чого здавалося, що батько-отаман не йде, а пливе по землi. На поясi в Шулiки красувалася коротка крива шабля-ятаган, а також маузер у дерев’янiй кобурi, бомба й люлька. Та все це перевершували батьковi вуса, схожi на добре витiпане конопляне прядиво, що двома пасмами звисало аж до грудей.

– Багатьох бусурманiв поклали? – спитав Станiмiр.

– Звiдси не видко, – поважно вiдповiв Шулiка. – А пулiмйот «шварцльоза»[4 - Перекручена назва австрiйського кулемета «Шварцлозе».] хароший. Тiко тяга слабенька.

– Так, – погодився сотник. – Тяга слабенька, пiсля доброi роботи трiскаеться. – І щоб не гаяти часу, вiдрекомендувався та повiдомив про наказ корпусного штабу щодо спiльного наступу з отаманом Шулiкою.

Той прискаленим оком змiряв з нiг до голови сотника Станiмiра, потiм подивився на поручника Гiрняка i з якоюсь дурнуватою радiстю вигукнув:

– А я не пiду!

– Як то – не пiдете?

– А так, не пiду, i все! Бо ви австрiяки!

Станiмiр з Гiрняком перезирнулися: таке вони чули не вперше. Коли перейшли Збруч i, змученi, спраглi й голоднi, маршували селами, люди, визираючи з-за тинiв, називали iх австрiяками, нiмцями й навiть англiйцями. Нi до кого не можна було пiдступитися, кожне подвiр’я являло собою окрему республiку, яку сторожував пес на довжелезному ланцюгу, а ii президентом був сердитий i хитрий дядько в довгiй росiйськiй шинелi. Незважаючи на лiтню спеку, тут чомусь усi чоловiки ходили в шинелях, киреях, довгих свитах чи навiть у кожушанках. Вони спiдлоба дивилися на запорошених стрiльцiв, що йшли та йшли нескiнченною колоною, похилившись пiд вагою наплiчникiв. Їхнiй одяг був сiрий вiд куряви, запилюженi лиця заливав брудними патьоками пiт. Услiд за пiхотою iхали гармашi, що сидiли на лафетах i тряслися на вибоiнах разом iз гарматами, запряженими у двi пари коней. Колеса залишали на дорозi глибокi колii; товстелезнi дула iз чорними жерлами, темно-бурi сталевi щити, подзьобанi кулями та осколками, наче вiспою, не радували селян.

Над тинами звисали кетяги стиглих вишень, кожен стрiлець тягнувся до них очима (Мироновi здавалося, що всерединi у нього все вигорiло), але нiхто не зiрвав i ягiдки. Вони, галичани, краще за тих дядькiв у шинелях знали, що таке приватна власнiсть. Вони були найдисциплiнованiшою армiею у свiтi. Наймолодшою i найдисциплiнованiшою. Пройшовши сотнi верст Великою Украiною, вони не реквiзували жодноi крихти хлiба, а коли настали жнива, пiшли мiж боями по людях допомагати збирати врожай за п’ятий снiп. Були навiть жнивнi сотнi. Тодi всi й побачили, хто такi галичани, яка iхня мова й честь.

– Куди йдете? – часом питали iх люди.

І вiдповiдь завжди була одна:

– Ідемо на Львiв через Киiв.

Усi, хто мав очi, побачили, а батько Шулiка таки злiз по драбинi з неба, якщо назвав iх австрiяками, i це був не жарт – почути таке вiд отамана, з яким разом iти до бою. Тут саме вчасно було послати Шулiку до дiдька, але курiнний Станiмiр мав наказ i до того ж вiн був найдисциплiнованiшим сотником найдисциплiнованiшоi армii. Тому пояснив якомога стриманiше:

– Ми не австрiяки, пане отамане. Ми галичани. Старшини Галицькоi армii.

– Знаю, – сказав Шулiка. – Але порядки у вас, як у тих австрiяк. Пiсля бою ви не дозволяете дiлити ясир.

– Який ясир?

– Ну, здобич, – не змигнувши оком, пояснив Шулiка. – Повинна ж козачня чимось поживитися пiсля бою? Інакше який iнтерес пiдставляти лоби пiд кулi?

Станiмiр не знав, що на те вiдповiсти, його вже «шляк трафляв» од такоi гутiрки, та, опанувавши себе, вiн рiзко пiдвищив голос:

– Я прийшов до вас не торгуватися!

– А я вам нiчого й не продаю, – сердито вiдповiв Шулiка. – Ідiть звiдки прийшли! Поки я добрий.

Була ще одна слушна нагода розвернутися й пiти, однак коса вже наскочила на камiнь. Сотник Станiмiр ураз виструнчився у вiйськову поставу й суворим командирським голосом сказав, що вiдмова вiд виконання наказу караеться за всiма законами военного часу, тому вiн, отаман Шулiка, постане перед польовим судом.

Шулiка напружився, переварюючи сотникову погрозу, а потiм заревiв на всю горлянку:

– Полковники, до мене!

В одну мить бiля них опинилося кiлька бойовикiв iз його ватаги, аж дивно було, як вони хутко покидали мiшки й мовби проскочили крiзь мур цукроварнi. Курки зведенi, револьвери вiдбезпеченi, тiльки наказуй, батьку.

Станiмiр iз Гiрняком теж потяглися до кобур, але тут Шулiка й собi прибрав вiйськову позу, витягся, розправив плечi, розпушив вуса й сказав отаманським голосом:

– Панове полковники! Прийшов наказ од найвищого командування вдарити на большевикiв разом з галичанами. Як ви, полковники, на це дивитеся?

– Як скажеш, батьку! – хором вiдповiли «полковники».

– А яка ваша воля? – спитав уже теплiшим голосом Шулiка.

– Наших голiв багато, а твоя, батьку, одна розумнiша! – знов гуртом в один голос проказали «полковники». – Накажеш iти, то й пiдемо! Хiба нам що?

– На тому й порiшили! – Шулiка вдоволено подивився на Станiмiра. – Я виставляю двi сотнi козакiв. Коли виступаемо?

Загiн Шулiки вчасно подовжив праве крило iхнього куреня, й вони пiшли в наступ бравурно й злагоджено, хоча ворог ще здалеку привiтав iх спершу гарматним, а потiм щiльним кулеметним вогнем. Галичани довший час не вiдстрiлювалися, заощаджуючи набоi, яких iм постiйно бракувало, але без передиху просувалися вперед короткими та швидкими скоками. Зате праворуч од них стрiлянина не вщухала анi на мить, повстанцi Шулiки палили з усього, що тiльки може стрiляти, смалили з рушниць, револьверiв, скорострiлiв, поручник Гiрняк лишень дивувався, звiдкiль у них стiльки припасiв, i, наслухаючи довжелезнi кулеметнi черги, думав, що тяга нiякого «шварцльозе» такого вогню не витримае. Безладна, але гучна й напориста пальба справляла враження i на ворога, бо невдовзi галичани перейшли покинутi червоними окопи, за якими була ще одна лiнiя оборони.

І раптом праворуч настала тиша. Там усе якось ураз занiмiло, не чутно було нi стрiлу, нi крику, нi звуку. Щоб довiдатися, що це за партизанська хитрiсть, сотник Станiмiр послав туди стежу на чолi з поручником Гiрняком, але той не знайшов вiд повстанцiв i слiду. Загiн отамана Шулiки здимiв, оголивши праве крило, i його довелося латати, розрiджуючи впорядкованi лави. На щастя, спротив червоних ослаб, i вранцi галичани зайшли у Жмеринку, до якоi з iншого боку вступила повстанська дивiзiя Юрка Тютюнника.

Найбiльший рух був на залiзничному двiрцi, де застрягло кiлька червоних ешелонiв з вiйськовим майном та провiзiею. Сюди збiглося все живе й у дикому шарварку вирувало, горлало, сварилося, погрожувало, бо як тут загнуздаеш нерви, коли перед тобою повнiсiнькi вагони добра, де сiль, набоi, взуття, одяг, сiдла й навiть росiйськi польовi мапи, яких так бракувало галицьким старшинам. Бiля ешелонiв, куди вони пiдоспiли ранiше, виставили охорону, а там, де порядкували повстанцi, дiйшло до сутичок, бiля вагона з чобiтьми та шкiрою навiть зчинилася стрiлянина.

– Назад! Розiйдись!!! – пролунала команда, за якою теж гримнуло кiлька револьверних пострiлiв.

Коли натовп розбiгся, Мирон побачив, що на перонi лежить чоловiк у темно-червоному жупанi, щось пiдштовхнуло його ближче, i Мирон упiзнав отамана Шулiку. Той лежав горiлиць ще живий, мабуть, поцiлили в спину, бо не видно було нi рани, нi кровi, тiльки передсмертна блiдiсть уже залила його обличчя. Мирон нахилився над пораненим, i батько Шулiка його впiзнав.

– Пробач, галичанин, – сказав вiн. – У нас скiнчилися патрони.

Голова його впала набiк, наче отаман Шулiка заснув.




2


Спершу вони побачили хмару куряви, яка швидко наближалася в iхнiй бiк, а потiм iз тiеi хмари вихопилося кiльканадцять вершникiв. Це був добре виряджений почет отамана Соколовського, якого вони виглядали, i попереду, видно, iхав сам отаман – бiлий кiнь, вiдкинувши голову набiк, iшов такою легкою грацiйною риссю, що вершник то виринав, то наче тонув за його гривою. Щоправда, i верхiвець той був невеличкий, – як на отамана, зовсiм дрiбний, – а те, що вони побачили ще через хвилю, ошелешило не тiльки поручника Гiрняка.

Була недiля, на царинi бiля Покровськоi церкви в селi Вереси зiбралося чимало люду, своiх i чужих, якщо за чужих вважати стрiльцiв-галичан, котрi теж поприходили на службу Божу (мали свого капелана, та принагiдно тяглися до церкви). Пiсля вiдправи вони розiбрали крiси, складенi в пiрамiду бiля дзвiницi, але розходитися не поспiшали, збиралися гуртами на царинi, видивлялися дiвчат, жартували й достоялися до того, що теж угледiли отаманський почет. А коли бiлий кiнь з вiдливом тьмавого срiбла став гопки, мовби вiтаючи всiх красиво вигнутими переднiми ногами, тодi не в одного стрiльця тьохнуло серце. Хтось iз бiдовiших навiть присвиснув, у когось вiдчахнулася нижня щелепа, сотник Станiмiр потяг себе за короткого правого вуса, а поручник Гiрняк тiльки й подумав: «Ну, починаеться».

Та не кiнь iх ошелешив, хоч було там чому дивуватися – срiбний жеребець-араб мав лагiднi блакитнi очi, а дихав змiiним вогнем, роздуваючи рожевi оксамитовi нiздрi, – однак приголомшив iх вершник на тому конi чи, певнiше сказати, вершниця, бо то була дiвчина iз золотою косою, що спадала на лiве плече з-пiд козацькоi смушевоi шапки. Зодягнута була як парубок – полотнянi штани, шевроновi чобiтки з острогами, туга домоткана сорочина, пiдперезана шкiряним паском, на якому щiльно сидiла кобура з револьвером.

За плечима у дiвчини був короткий австрiйський карабiн, ремiнець якого навхрест оперiзував ii спереду якраз помiж тими пругкими пагорками, якi теж видавали ii стать. З макiвки сивоi шапки конусом звисав червоний шлик, i коли кiнь, ще гарячий вiд бiгу, крутнувся на мiсцi, дрiбно перебираючи стрункими ногами (чи, може, то вершниця навмисне так його розвернула), Мирон прочитав на шлику гасло, написане синiм чорнилом: «СМЕРТЬ ВОРОГАМ УКРАЇНИ!»

– Здоровi були, козаки! – голосно привiталася юнка, на що заскоченi такою чуднотою стрiльцi загули врiзнобiй кожен по-своему: «Здорова будь!», «Слава Ісу!», «З недiлею!», а Петро Гультайчук навiть крикнув: «Гура!»

Упала коротка тиша. Вiд розiгрiтих на рисях коней терпко пахло потом i молодою травою – видно, недавно попаслися.

– Не треба «гура!» – сказала дiвчина. – Бо так у бою ми переплутаемо вас iз москалями. Як до того прийдеться, гукайте «слава!»

Решта вершникiв теж були на добрих конях, зодягнутi хто в чому – вiд свiтло-зеленого френча англiйського крою до сiроi свити, хто в папасi, хто простоволосий, але всi веселi й усмiхненi, тiльки зуби блищали на засмалених сонцем i нiчними багаттями лицях. Вiднинi Мирон Гiрняк завжди дивуватиметься iхнiй веселостi – цi хлопцi воюватимуть мовби завиграшки, весело йтимуть до бою i навiть умиратимуть весело.

Курiнний Станiмiр повiв очима по бравому товариству, шукаючи, хто з них отаман, але дiвчина, вгадавши його намiр, сказала:

– Я за отамана!

Тепер усi вони заново втупилися в неi, заново побачили це зовсiм юне обличчя – вилицювате, з легким ластовинням на прямому носi, з повними вустами, над кутиком яких темнiла родимка-мушка. Їi синьо-сiрi очi мали схiдну подобу через широкi, виразно окресленi вилицi.

Дiвчина зiскочила з коня, i тепер було видно, що вона невеличкого зросту, зате дуже струнка – либонь, iнстинктивно тяглася вгору, щоб здаватися вищою. Тут-таки спiшився й вершник у блiдо-зеленому френчi, перехопив у неi поводи, вiдступив з конем убiк, i на його витягнутому обличчi застигла вся урочистiсть моменту.

Перекинувши карабiн iз-за спини на плече, дiвчина стала перед сотником Станiмiром.

– Мене звуть Маруся.

Вона трiшки не вимовляла лiтеру «р» i вiд того здавалася майже пiдлiтком.

– Добре е, – сказав Станiмiр. – А як звати вашого красеня?

– Василь Матiяш, – глянула вона на козака, що взяв у неi поводи. – Мiй ад’ютант.

– Теж гарно. Тiльки я питав про коня, – сказав Станiмiр.

Дехто реготнув, хтось пирснув у кулак, щоб не образити ад’ютанта, а один носатий вершник заiржав, як жеребець. Решта засмiялися з носатого, i вiн, щоб ще бiльше привернути до себе увагу, дiстав з кишенi велику пожмакану хустину й так голосно висякався, що конi застригли вухами. Козаки загойдались у сiдлах вiд смiху.

Срiбний кiнь з голубими очима й собi весело форкнув.

– Нарцис, – сказала Маруся. – Його звуть Нарцис.

Мирон Гiрняк вiдчув, що в нього злегка паморочиться голова. Вiн почув, як шумуе вiтер у соснах. Вереси лежали впритул до лiсу, i височезнi сосни пiдступали майже до церкви. День був безвiтряний, не гойдалася жодна гiлочка, та Мирон добре чув шум у зеленому верховiттi. Наче там тривожно дихала якась велика невидима iстота.

Із церкви вийшов священик. Вiн подивився у iхнiй бiк i, мабуть, упiзнав Марусю, бо помахав iй рукою.

Осип Станiмiр знов повiв очима по вершниках.

– А де ж отаман Соколовський?

– Нема його, – сказала Маруся.

– Як то нема? Я говоритиму тiльки з ним.

– Це неможливо.

– Чому?

– Вiн загинув.

– Загинув?.. – перепитав Станiмiр. – Як?

Маруся не вiдповiла. Вона трохи помовчала, потiм, дивлячись десь на верховiття сосон, сказала:

– Вiн був моiм братом. Тепер я за нього.




3


Василь Соколовський загинув одразу пiсля того, як зустрiвся з Головним Отаманом Симоном Петлюрою. Злий фатум завис над родиною. Смерть пiдстерiгала братiв Соколовських пiдступно, з-за рогу.

Так вийшло, що першим повстав наймолодший Лесик. Сталося це ще за нiмцiв i гетьмана, коли селами роз’iжджали каральнi загони державноi варти. Забирали в селян худобу, збiжжя, реманент, усе краще, що потрапляло пiд руку.

У Радомишльському повiтi бiснувався «дурний пан» – так селяни прозвали помiщика Вержбицького за те, що в головi у нього «вiдкрутилася гайка». Вержбицький, будучи помiчником повiтового старости Богданова, зiбрав сотню грабiжникiв i, розгулюючи по селах, влаштовував екзекуцii. Бив до кровi тих, хто не знiмав перед ним шапку. Дiйшло до того, що в Потiiвцi вiн перепинив весiльну ходу, коли молодий iз боярами йшов до молодоi, i нагаями примусив усiх танцювати для нього. «Ану-ка врежьте гопака для дурного пана!» – наказав Вержбицький, уже й сам себе називаючи дурним паном. Лесика бiсило, що вони цвенькали по- московському, а називали себе гайдамаками. «Кадюки[5 - Кадюки – зневажливе вiд слова «кадети». Так селяни називали росiйських вiйськових, яких багато було в армii гетьмана Скоропадського.] без’язикi», – плювався Лесик.

Його старшi брати Василь i Дмитро, як статечнi вчителi, пильнували Горбулiвську гiмназiю, в якiй директором була Дмитрова дружина Надя Круглецька. Соколовськi, як тiльки вдарила Лютнева революцiя, уже навеснi зробили iз земськоi школи украiнську гiмназiю, – таких тодi не було нi в Радомишлi, нi в Житомирi. Пiдпрягли до вчительства i свою молодшу сестру Сашуню, хоч та сама ще навчалася в Радомишльськiй гiмназii, i Лесик часом возив ii бричкою до мiстечка за тридцять п’ять верст. Сашуня взагалi була у них панiею, iла тiльки з ножем i виделкою, навiть свою улюблену ковмачку[6 - Ковмачка – картопляне пюре.] спритно пiдгрiбала ножиком на видельце. Вона й розмовляла грамотнiше за всiх, повчала Лесика, хоч вiн був старший за неi на два роки, казати «вiн», а не «вин», «огiрки» замiсть «гурки», «стеля», а не «столя», дарма що так по-тутешньому говорили всi горбулiвцi. Лесик не сердився, навпаки, пишався своею сестричкою i, коли вiз Сашуню бричкою до Радомишля, йому хотiлося, щоб iх усi бачили. Атож, ви подивiться на цю панну в лисячiй шубцi, з-пiд якоi стiкае зелена шовкова сукня аж до блискучих черевичкiв. Нiжка у неi гарна, струнка, з високим пiдйомом, а на розчервонiлому вiд холоду носику навiть не видно ластовиння, хоч воно iй теж до лиця. Ще немае шiстнадцяти, а вже, вважай, учителька! Вони, Соколовськi, всi тяглися до школи, тiльки Лесик не надавався. У нього були своi плани.

Одного дня налетiв на iхне село «дурний пан» з кадюками: давай свиней, давай овес, давай хто що приховав. Хату дяка Тимофiя Соколовського вони поминули, а на Лесика наскочили вже за селом, коли той повертався вiд iталiйця Лiви. Купець Лiва прибився до Горбулева з далекоi Італii, купив тут землю, заклав каменярнi й продавав горбулiвський лабрадорит чи не всiй Європi, а Лесиковi того дня продав кiнське сiдло. Як побачив «дурний пан» Вержбицький те новеньке сiдельце, аж затремтiв: ти куди оце, ворохобнику, зiбрався з кульбакою? Ану давай ii сюди!

Лесик, звiсно, уперся, набичився, але ж iх налетiла цiла зграя i всипали йому таких нагаiв, що Лесик тиждень вiдлежувався. Коли пiдвiвся, розшукав Тимоша Олексiенка на прiзвисько Корч i Родiона Тимошенка, якi вже давно переховувалися вiд Вержбицького, бо, впiймавши двох його харцизяк, втопили у слiпчицькому кар’ерi. Тимiш Корч торiк хрестив сина Лесикового брата Дмитра, тож вони швидко знайшли спiльну мову. Лесик очолив партизанський загiн, до якого потяглися всi, кому «дурний пан» залив сала за шкуру. Лесик усiх не приймав, лишень тих, хто мав коня та зброю, i так восени вiсiмнадцятого вiн уже мав «горбулiвський полк» iз трьохсот козакiв. З Лесика став Олексою – отаманом Олексою Соколовським.

Коли наповратився iти на Радомишль, трiшки подумав i перейменував свiй полк на «курiнь смертi». Якраз тодi гетьман Павло Скоропадський зрiкся влади, нiмцi почали збиратися додому. Вони сидiли тихо, як мишi, коли Олекса з козаками зайшов у Радомишль. Оточивши на Торговицi каральний загiн державноi варти, в якому пригрiлися шкуродери Вержбицького, горбулiвцi вибили все, що не встигло втекти. Тiльки не знайшли там «дурного пана». Тодi «курiнь смертi» пiдiйшов на конях до папiрнi, де ташувалася нiмецька комендатура, й Олекса вдерся прямо до коменданта. Вiн вимагав видати Вержбицького.

Комендант Вiбе через перекладача пояснив, що той накивав п’ятами i, нiби не довiряючи своему тлумачевi, пробiг пальцями правоi руки по долонi лiвоi – показав на мигах, як кивають п’ятами. Олекса йому повiрив. І потiм не мiг собi пробачити, що не перекинув нiмецьку комендатуру догори дном – наступного дня вiн дiзнався, що «дурний пан» схитрував точнiсiнько так, як i гетьман Скоропадський. Перевдягнувся жiнкою i вдосвiта разом з нiмцями зробив так, як iхнiй комендант Вiбе показував на долонi, – накивав п’ятами. Олекса вдовольнився тим, що пустив пiд лiд кiлькох кадюкiв у рiчечку Черч. Пiшов годувати ракiв й один iз тих живоiдiв, котрий разом iз «дурним паном» пiдняв на Олексу нагайку.

Отаман «куреня смертi» повернувся до Горбулева на чудесному бiлому конi («прикупив» у козирного кадюка), у широкiй кавказькiй бурцi, зодягнутiй поверх черкески з нашитими на грудях газирями – гнiздами для набоiв. На ньому вилискували високi кавалерiйськi чоботи, iз сивоi шапки звисав аж до пояса широкий червоний шлик, через якого большевики прозвуть отамана Кривавий Оселедець. Вивершувала цей парадний виряд довга гусарська шабля у бiлих пiхвах, яка кiнцем дiставала до землi й котилася за отаманом на колiщатку.

Удома Олекса мав цiкаву розмову iз братом Дмитром.

– Ти зробив те, що годилося зробити менi, – сказав Дмитро. – Я все-таки прапорщик i вже понюхав пороху. Але знаеш, що мене здержало?

Олекса клiпав довгими бiлими вiями (вони, Соколовськi, всi були бiлобрисi) i намагався вгадати, до чого брат веде.

– Я не хотiв iти проти гетьмана, – сказав Дмитро. – Хай ця влада була недолуга, але ми мали державу. Що буде далi, не знае нiхто. Хоча знов повернувся Петлюра. Вiн настановляе Директорiю. Це, братику, наша влада. Тому я хотiв тобi сказати, що ми маемо важнiше завдання, нiж… – Дмитро на хвильку затнувся, але доказав. – Нiж ганятися за «дурним паном».

Це трохи вкололо Олексу, i вiн спитав iз фуком:

– Чого ти хочеш вiд мене?

– Ти зробив добре дiло, – примирливо сказав Дмитро. – Але в протигетьманському повстаннi пiдняли голови й большевики. Далi вони потягнуть руку за Москвою. І це будуть нашi найбiльшi вороги. Якщо ти готовий з ними боротися до кiнця, то я з тобою. З мене шапка не впаде, коли для початку я очолю у твоему куренi кiнну сотню.

– А далi? – спитав Олекса.

– А далi… – прапорщик Дмитро Соколовський подивився своему безвусому братовi в очi й сказав те, що потiм повторюватиме ще не раз: – Будемо держати Украiну.

Дмитро бачив далеко. Невдовзi в Радомишлi, Коростишевi, Брусиловi заворушилися «ерусалимськi козаки» зi своiми ревкомами й паркомами[7 - Парком – тодiшня норма написання слова «партком».]. До них приедналися деякi мiстечковi пролетарi, котрi теж не хотiли визнавати, як вони казали, петлюрiвськоi влади. Були це люди впертi й лукавi, iнодi задурманенi большевицькою блекотою, iнодi одержимi, але завжди ворожi до украiнськоi самостiйностi. Завелася якась нова порода активiстiв на чолi з Мойсеем Токарським, а бiля них постiйно крутилася i нова порода жiнок – Соня Портной (саме так – не Портная, а Соня Портной), Роза Шейнблат, Клара Вера, Пiпка Цiмерман. Чого нова порода? Бо всi цi жiночки були схожi одна на одну – сухолицi, коротко стриженi, з мiцно стиснутими губами. Здаеться, вони тiльки й умiли сидiти на зборах та вчасно пiднiмати й опускати руки, ну, ще, може, могли б носити передачi в тюрму для своiх соратникiв. Тому дивним було, що до них приеднувалися i своi, як казав Дмитро, хохли-вилупки, котрi колотили в мiстечках робочим людом.

Дiйшло до того, що в Коростишевi вони збольшевичили навiть загiн вiльних козакiв, сформований переважно з мiсцевих каменотесiв. Каменярнi пiд час розрухи не працювали, злиденнi й очамрiлi вiд голоду робiтники легко пiддавалися на большевицьку пропаганду. Командири цих «козакiв» Калiстрат Гелевей та Іван Шуренок пiшли на нечуване нахабство. Вони отримали у Фастовi зброю вiд петлюрiвського штабу, присягаючись, що пiдуть на фронт, а самi заховали в лiсi бiля Коростишева триста гвинтiвок та двiстi п’ятдесят тисяч набоiв i нiкуди не збиралися йти. Бiльше того, Гелевей iз Шуренком чекали слушного моменту, аби повернути цю зброю проти тих-таки буржуiв-петлюрiвцiв. Щоб ще дужче вбитися в пiр’я, вони наклали на мiсцевих евреiв контрибуцiю в сумi двiстi тисяч карбованцiв.

Розiбратися з «вiльними козаками» поiхав Олекса Соколовський. Третього сiчня (настав уже дев’ятнадцятий рiк) горбулiвський «курiнь смертi» увiйшов до Коростишева й оточив будiвлю волосноi управи. Смiшно сказати, але на той час тут в одному примiщеннi мирно сусiдували комендатура Директорii i штаб большевицького ревкому. Коли охорону було роззброено, Олекса – у чорнiй бурцi, черкесцi з газирями на грудях, у шапцi з червоним шликом – зайшов до канцелярii, де вже збилися докупи й ревкомiвцi Калiстрат Гелевей та Іван Шуренок, i петлюрiвський комендант Пiлькевич.

Бiла шаблюка на колiщатку вкотилася слiдом за отаманом, потiм зайшли його ад’ютант Петрусь Зозуля, члени штабу Тимiш Олексiенко на прiзвисько Корч та Родiон Тимошенко. У кожного на рукавi була чорна пов’язка з бiлим черепом i двома костомахами.

– Що, козачки? – не вiтаючись, звернувся Олекса до трьох незнайомих йому чоловiкiв. – Совдепiю зiбрались розводити?

Гелевей iз Шуренком мовчали, а Пiлькевич, хапаючи ротом повiтря, почав виправдовуватися, що нi, пане отамане, боронь Боже, нема в нас нiякоi совдепii, i з його тремтячого голосу було видно, що цей безвольний чоловiк опинився пiд чужою п’ятою.

– Хто тут Шуренок, а хто Гелевей? – не слухаючи його, спитав Олекса.

Ревкомiвцi назвалися.

– Обох пiд арешт! – сказав Олекса.

– За що? – в один голос спитали Шуренок iз Гелевеем.

– Ви знаете. А будете придурюватися – для вас буде гiрше.

– Може б, спершу побалакали? – боязко спитав комендант Пiлькевич.

– Сiдайте з ними пiд арешт i там балакайте, – сказав Олекса.

– Ви затiваете братовбивчу вiйну, – кинув через плече Гелевей, коли iх виводили з канцелярii.

Зачинили обох не в холодну, а в окрему кiмнату, проте Гелевей i там охолов. Вiн почав благати вартових козакiв, щоб його вiдвели до пана отамана, бо мае сказати щось дуже важливе. Олекса дозволив. І тут Гелевей пустив нюнi. Утерши сльозу, вiн сказав, що вдома у нього лишилася хвора мати, якiй немае кому й води подати, що вона помре, якщо вiн не збiгае хоч на хвилинку додому.

– Тiкати менi немае куди, – сказав Калiстрат. – А для бiльшоi гарантii я вам, пане отамане, напишу розписку. Що я арештований i зобов’язуюся через годину повернутися.

– А що, – по-риб’ячому хапнув ротом повiтря комендант Пiлькевич. – Хай напише розписку, я поручуся, що Гелевей свого слова додержить. Мати у нього справдi на ладан дихае.

Олекса повiрив.

Гелевей вийшов надвiр i побачив, що горбулiвськi козаки осiдлали коней, якi належали його червоним партизанам, i витинають на них такi викрутаси, як цирковi штукарi. Обеззброенi люди Гелевея тiльки лупали очима, не розумiючи, що дiеться. Вiн спершу подався таки додому, нашвидку пообiдав, а потiм чкурнув до лiсу. Перемерзнувши там дотемна, попросився до хати надiйного товариша Петра Антоновича, який жив пiд лiсом. Диво-дивне, але вночi прибився туди й Іван Шуренок. Вiн утiк з-пiд арешту через вiкно – хтось пiдсобив.

Гелевей iз Шуренком сидiли в хатi, поки Петро Антонович ходив у мiстечко на вивiдки. Казав, що iх, утiкачiв, шукають по всiх усюдах, Соколовський роз’iжджае зi своiм штабом по Коростишеву на бiлому конi, наклав на жидiв контрибуцiю в двiстi тисяч: мовляв, ви платили совдепам, то й нам платiть. Боячись погрому, наляканi жиди збирають грошi.

Пролилася i перша кров. Соколовцi розстрiляли Льоньку Бахтинського, одного з «козакiв» Гелевея, за те, що той, колишнiй конокрад-кримiнальник, хотiв хапнути буланого жеребця в самого Тимоша Корча.

– Баба з воза, – сказав Гелевей. – Я б i сам його прикандичив.

Вiн загадав Петровi Антоновичу тихо скликати iхнiх людей: нехай переказують нищечком один одному, щоб сьогоднi опiвночi зiбралися на Кудрявцi у хатi Йосипа Панфiлка.

Видалася темна й морозна нiч. Зiйшлося майже сотня озброених людей. Гелевей знав, чим iх пiдiгрiти. Вiн сказав, що Соколовський на ранок готуе погром i постраждають не тiльки жиди. Петлюрiвцям начхати на бiдних каменотесiв. Треба рятуватися.

До мiстечка рушили чотирма групами, одна з них пiшла захопити телефонну станцiю, що стояла на околицi. Коли там пролунали пострiли, Олекса з ад’ютантом Зозулею та п’ятьма козаками поскакали розiбратися, що сталося. Тим часом нападники швиденько повернулися до своiх, й Олекса застав на станцii лише горбулiвську варту. Нiхто не второпав, що воно стрiляло. Хтось наче спросоння розважився та й пiшов спати. Заспокоiвши козакiв, Олекса поiхав до штабу.

Бiлий кiнь, ступивши одним копитом на мiст через Тетерiв, тривожно застриг вухами. У пiтьмi блиснув вогонь рушничного випалу. Куля прошила чорну бурку, черкеску й розписку, яку Гелевей дав отамановi. Шуренок влучив у серце.

Олекса упав на мiст. Його ад’ютант Зозуля кинувся до отамана, але не встиг навiть зiскочити з коня. Смертельний пострiл зупинив Петруся Зозулю. Пiд зливою куль ще п’ять козакiв змушенi були галопувати куди очi бачать. Услiд за ними, розтинаючи грудьми холодну темряву ночi, помчав бiлий кiнь Олекси Соколовського.

Без отамана й решта горбулiвцiв розгубилися, запанiкували, кожен сам рятувався як мiг. Дехто кинувся навтьоки через Тетерiв, провалився на тонкому льоду й скупався разом з конем, дехто потрапив у полон, але ощасливлений перемогою Гелевей вiдпустив бранцiв додому. Пам’ятаючи про розписку та свое чесне слово, вiн навiть сказав полоненим, аби вони передали рiдним Кривавого Оселедця, що тi можуть забрати тiло. Його нiхто не чiпатиме, воно, задубiле, лежатиме на морозi, поки не розтягне звiрина, тож нехай приiжджають.

Поiхав по Олексу батько, горбулiвський дяк Тимофiй Соколовський, разом iз дочкою Сашею. Вона сама напросилася, хоч i страшно було, але знала, що так татовi буде легше. Возив колись ii Лесик до Радомишля, тепер вона його повезе, тiльки не бричкою, а на санях, запряжених парою тих-таки стаенних коненят.

Олекса лежав пiд перилами мосту роздягнений до бiлизни, хтось поживився його буркою, черкескою, бiлою шаблею й козацькою шапкою з червоним шликом. Вiн був зовсiм не схожий на себе – чуже обмерзле лице iз заледенiлими повiками вже втратило навiть маску смертi. Бiляве волосся покострубатiло, шия зчорнiла, спiдня сорочка на грудях була бура вiд кровi.

– Хiба це Лесик, тату? – спитала Саша.

– Лесик на небi, – сказав Тимофiй Соколовський. – А це його прах.

Вiн сам узяв на руки закоцюбле синове тiло й поклав на сани.

Довго iхали мовчки. Саша думала, що треба оплакати брата, але горло закам’янiло, в очах було сухо й порожньо. Може, тому вона пiзно помiтила, що iдуть вони не тiею дорогою, якою iхали до Коростишева. Перед Кам’яним Бродом старий Соколовський повернув на Кайтанiвку.

– Тату, – сказала Саша. – Ми ж не туди поiхали.

– Туди, – вiдповiв батько.

Далi старий узяв попiд лiсом на Пилиповичi.

– Поховаемо Олексiя так, щоб нiхто не знав де, – сказав вiн. – Є тут своi люди. Поможуть викопати яму. Земля мерзла.

– Лесика ждуть удома, – сказала Саша.

– Нiчо’, менше буде плачу. А ти ось вiзьми, бо я забуду. – Вiн дiстав iз торби в передку саней жовту свiчку. – Перед тим, як опустимо в яму, даси йому в руки громнiцу[8 - Громнiца (мiсц.) – свiчка, яку вкладають у руки небiжчиковi, щоб душа бачила дорогу до раю.].

Саша взяла свiчку, i раптом ii аж пiдкинуло.

– Тату, дивiться!

Старий озирнувся i не повiрив очам.

Їх доганяв бiлий кiнь.




4


Маруся сказала, що до походу на Киiв вона може виставити тисячу козакiв – триста кiнних i сiмсот пiших.

– То у вас цiла бригада? – здивувався Осип Станiмiр.

– Бригада iменi Дмитра Соколовського, – сказала Маруся. – Маемо кулемети й батарею гармат.

Вони сидiли у штабi, який розмiщався в хатi того священика, що помахав Марусi рукою. Ще надiйшли команданти 1-го й 3-го куренiв – поручники Антон Тарнавський i Данило Бiзанц. Старшини слухали Марусю, час вiд часу перезиркуючись мiж собою i зводячи вгору брови. Їх тiшили триста кiнних – у галичан з кiннотою було сутужно, – i менше радували сiмсот пiших. Вони вже трохи побачили повстанцiв, котрi воювали незгiрше за вишколених воякiв, але важко надавалися до «кооперацii» з регулярними частинами. Особливо, коли боi розгорталися вздовж залiзниць i треба було швидко вагонуватися до потягiв. Повстанцi неохоче вiдривалися вiд своiх гнiзд.

– Ви ще не знаете нашу пiхоту, – сказала Маруся. – Моi козаки, як роззуються, то бiжать собачою риссю так само швидко, як конi. А хто не встигае, той хапаеться за стремено верхiвця i мчить поряд iз ним.

Старшини знов перезирнулися i ще вище скинули бровами.

– Не вiрите? – Маруся звузила своi схiднi, нiби трiшки пiдпухлi, очi й подивилася на поручника Гiрняка. – У нас е козак, який воюе тiльки босий.

– Характерник? – спитав Данило Бiзанц.

– Чаклун, – сказала Маруся, i в ii поглядi промайнув такий дивний полиск, наче вона й сама була чаклункою.

Може, тому Маруся й стала отаманом, подумав Мирон Гiрняк. Інакше як пояснити, що пiд руку цього дiвчати стало тисяча козакiв? Хоча що тут пояснювати? Вiн, поручник Гiрняк, теж пiдкорився б iй залюбки.

– А вашi гармашi так само прудкi? – поцiкавився Данило Бiзанц.

Маруся вловила його iронiю, але не взяла до серця.

– Маемо двi польовi тридюймовi гармати. І двi гаубицi, тiльки вони захованi в Тетеревi.

– У рiчцi? – здивувався Данило Бiзанц.

– А що? Змащенi гармати добре зберiгаються у водi. А чи прудкi нашi гармашi? Побачите. Коли летять через поле, то гарматки стрибають, як жаби.

– І влучно б’ють? – допитувався Бiзанц.

– Ще й як! Але головне не в тому, куди поцiляють гармати.

– А в чому?

– У тому, що вони пiднiмають дух козакiв.

– І залякують ворога, – додав поручник Тарнавський. – Влучив не влучив, а страху наженеш.

– Золотоверхий Киiв не годиться обстрiлювати з гармат, – сказав Данило Бiзанц. – Не можна руйнувати храм, навiть якщо там ховаеться ворог.

У походi на Киiв галичани вбачали щось надприродне. Узяти столицю для них важило бiльше за всякий трiумф. Посiдання Киева для них означало повернення вiри, а може, й самого Бога.

– Нi, – сказала Маруся. – Ви помиляетесь.

– У чому? – спитав Данило Бiзанц.

– Ворога треба нищити скрiзь. Руiни храму iнодi святiшi за його первiсну досконалiсть.

– Перепрошую, – Станiмiр торкнувся правого вуса. – А скiльки вам, ясна панi, рокiв?

– Двадцять, – не змигнувши оком, сказала Маруся.

Старшини знов перезирнулися, повiвши усмiхненими бровами.

– А показуете на молодшу! – сказав Станiмiр.

– Я вродилася на молодий мiсяць.

Радше на сонце, подумав Мирон Гiрняк. Тiльки молоде весняне сонце могло подарувати таку золоту косу. І веснянки, i родимку над кутиком вуст, i магiчний блиск очей. Не чаклунський, а синьо-гарячий тривожний блиск.

– Давайте до справи, панове! – сказала Маруся. – Ми ж не на прощу йдемо до Киева, правда ж?

Та саме тодi, коли Осип Станiмiр розгорнув на столi мапу, прискакав вiстовий i передав новий наказ корпусного начштабу отамана[9 - Отаман – вiйськове звання в Галицькiй армii, що дорiвнюе рангу майора.] Льобковiца. Галичани мусили вдосвiта завагонуватися в Житомирi й залiзницею вирушати на Киiв через Козятин, а Марусi дозволялося приеднатися до них бiля Фастова – i то лише з кiнним загоном.

Марусi… дозволялося… – скептично всмiхнувся поручник Гiрняк. У них що – сiм п’ятниць на тиждень?

Марусю наказ не засмутив.

– Ми там будемо швидше за вас, – сказала вона i, дзенькнувши острогами, пiдвелася з-за столу.

Сотниковi Станiмiру, видно, ще не хотiлось прощатися, бо вiн запитав:

– А чому ваша бригада назвалася iм’ям Дмитра Соколовського?




5


Дмитро узяв собi за вину, що так необачно загинув Олекса.

Не знав усiеi правди. Довго ходив мовчазний, нiчого не чув, нiкого не бачив.

Жив iз дружиною та малим сином Євгенком у двох кiмнатах гiмназii i часто виходив до вiтряка, що стояв край села навпроти iхнiх вiкон – палицею можна докинути, сажнiв за шiстдесят. Сiдав там, курив, думав. Подовгу видивлявся на Дiвич-гору, що височiла за версту вiд села у бiк Радомишля. Щось креслив дубчиком на снiгу.

Одного дня вiн пiшов на Лапаiвку до батька, зайшов у стайню, де в потемках бiлiв Олексин кiнь. Засiдлав його, примiрявся, незчувся, як виiхав за село. Застояний жеребець легко переходив в алюр, був м’який у поводах, сидiлося на ньому зручно, немов у крiслi.

Дмитро вже був готовий, коли до нього прийшли Тимiш Олексiенко-Корч, Ничипiр Круподеря та Матей Мазур iз Пилиповичiв. Робiть щось, Дмитре Тимофiйовичу, ви ж офiцер. Невже подаруете iм братову смерть?

Хтозна, що вiдповiв би на те прапорщик Соколовський, якби знав, що чекае його попереду. Мова не про смерть, а про зраду й запроданство, яких доти Дмитро ще не встиг звiдати. Не мiг же вiн знати, на скiльки мiльйонiв оцiнять його голову та хто спокуситься на тi грошi. Тому вiдповiв iм так, як колись сказав братовi:

– Будемо держати Украiну.

Спершу вiн зiбрав невеличкий загiн, до пiвсотнi перевiрених козакiв, а коли навеснi червона повiнь залила Украiну й московський лапоть наступив на горлянку селянам, отаман Соколовський мав уже цiле вiйсько. Кiлька тисяч повстанцiв важко було тримати прикупi, тому Дмитро подiлив iх по селах на сотнi i згукував пiд слушний момент товкти москаля. Пiсля того, як гаряче дiло було зроблено, отаман вiдпускав козакiв додому хазяйнувати.

Штаб узяв пiд свою руку Тимофiй Соколовський. Дмитро хотiв було вiдмовити батька, але старий тупнув на нього ногою, мовляв, не командуй, бо знiму паска, тодi побачимо, хто з нас старший.

Вони й не помiтили, як у цiй катавасii знайшла собi роботу Сашуня. Якось пiсля служби Божоi дяк Соколовський завважив, що бiля церкви зiбрався чималий гурт парубкiв i старшого чоловiцтва. Пiдiйшовши ближче, вiн побачив у центрi кола свою найменшеньку пестунку, яка переконувала всiх, хто носить штани, йти в повстанцi. «Знову кров проливать?» – загув хтось у натовпi, на що Саша сказала, що так, не всi голови уцiлiють, але втрати у боротьбi завжди будуть меншими за тi, яких ми зазнаемо в покорi. «Проклянiмо смиреннiсть тих, хто, сидячи на печi, вигрiвае рабську сподiванку, що бiда обiйде його стороною», – сказало це жовтороте пташеня, яке невiдь у кого вдалося. Та в кого ж? Бабуня у неi була вiдунею, мати ворожить, а воно, хоча й гiмназiю вже закiнчуе, i собi туди само. Ну-ну! Он i ще котрийсь огризнувся, одначе слухають, пороззявлявши роти, наче дiвчина iх на весiлля запрошуе i зараз кожному дасть по шишцi. Глянувши на присадкуватого Санька Кулiбабу, котрий невдоволено чмихав носом, вона сказала, що страхопуд може висиджувати яйця в теплi, як та квочка (тут уже всi загигикали), але хай пеняе на себе, коли червоний пiвень клюне його в «подушку».

Мине якийсь час, i Тимофiй Соколовський на власнi очi побачить, як цей «страхопуд» Санько Кулiбаба зiтнеться в рукопашному бою з червоними. Трое пiдуть на нього з багнетами, а Санько вхопить рушницю за дуло й гатитиме нею, наче люшнею, по головах, поки не розтрощить три черепки й кольбу своеi ж таки рушницi. Тiльки дуло залишиться в Санькових руках, коли недобиток попросить його: «Дабей, браток», а вiн скаже: «Чорт тобi брат» – i витре спiтнiле чоло закривавленим рукавом. «Чим же я тебе доб’ю, – виправдовувався потiм Санько, – як ти своею макiтрою менi ружжо понiвечив. Було б не лiзти пiд гарячу руку».

Згодом Сашуня уже була зв’язковою i якось принесла вiстку, що вiд Житомира на Коростень iтиме ешелон з кавалеристами й верховими кiньми. Вирiшили перестрiти гостей уночi бiля Андрiiвки. Розгвинтили рейки, почекали, поки проскочить перевiрочний порожняк. Матей, приклавши вухо до рейок, сказав, що за п’ять хвилин ешелон буде тут, пора розбирати колiю. Розiбрали, залягли в захиснiй лiсосмузi. Із темряви вихопилося бiльмасте око свiтла, почулося бадьоре чахкання паротяга. Хтось вiдчув солодкий лоскiт пiд «ложечкою», хтось холодок, Матей пiдбив шапку вище на лоба – навiть у темрявi було видно його блаженну посмiшку.

Машинiст помiтив халепу, рiзко загальмував, та пiзно – гримнули буфери, заскреготали колеса, вагони полiзли один на одного. Здiйнявся крик, гвалт, злякано заiржали конi, б’ючи копитами об пiдлогу вагонiв. Козаки сипнули по ешелону з кулеметiв, на пострах жбурнули пiд потяг кiлька гранат. Хлопцi саме розiгрiлися i рвалися до бою, але з вагонiв нiхто не вiдстрiлювався.

Дмитро дав команду припинити вогонь. Коли втихло, раптом почали вiдчинятися дверi вагонiв, i звiдти полетiли на землю рушницi, револьвери, шаблi. Пiсля того з пiднятими руками виходили червоноармiйцi, ставали рядком уздовж колii, слiпо вглядаючись у нiч. Двое кинулося тiкати до лiсосмуги, але iх наздогнав короткий разок iз «люйса»[10 - «Люйс» – спрощена назва ручного кулемета системи Люiса.], що його випустив Тимiш Корч.

Дмитро розгубився. Стiльки полонених – куди ж iх подiти?

Хлопцi тим часом пiдбирали на землi трофейну зброю, виводили з вагонiв коней, виносили сiдла, скриньки з набоями, знайшли навiть п’ять легких кулеметiв. Дев’яносто коней iз сiдлами й новенькi «люйси» так розчулили отамана Соколовського, що вiн вирiшив вiдпустити полонених.

– За те, що ви не чинили спротиву, я вам дарую життя, – сказав Дмитро. – Їдьте у свою Расею i бiльше сюди не вертайтеся. Ще раз менi попадетеся – розстрiляю на мiсцi.

Матей не повiрив своiм вухам.

– Наче бачу, – сказав вiн. – Оце розвернуть вони свого поiзда й поiдуть навпрошки через поле в Москву. Дурне дiло робиш, отамане. Я б iх викосив до ноги.

– Пiзно, – остудив його Корч. – Не годиться отамановi слово ламати.

Пiсля того, як Дмитро поколошматив червоних вiд Радомишля аж до Звягеля[11 - Звягель – нинi Новоград-Волинський.], пiдмосковський большевицький Раднарком, що сидiв у Харковi, оголосив бандитського отамана Соколовського поза законом. Двадцятого квiтня, якраз на Великдень, червонi вирушили на Горбулiв – сподiвалися в таке свято заскочити соколовцiв зненацька. Три сотнi пiхоти, кiнний полк та двi гарматнi батареi пiдходили до села з боку Чайкiвки.

Довiдавшись про ворожi гармати, Дмитро спохмурнiв: дiйде до бою – село ляже в руiнах. І вiн вирiшив залишити Горбулiв. Повстанську збiрку призначив у сусiдньому лiсi.

Москалi спокiйно зайшли до села, здивованi тим, що тут немае нiяких гайдамакiв, якими iх так лякали. Зiбрали людей на майданi, i iхнiй командир Аралов, мiцний горбоносий молодик iз цапиною борiдкою, наказав видати отамана Соколовського, iнакше доведеться спалити село, а декого й розстрiляти. Аралов говорив з людьми, не злiзаючи з дончака, який норовисто перебирав ногами у «бiлих шкарпетках».

– Не хотелось би в такой день портiть всем настроенiе, – сказав вiн, дiстаючи з портсигара цигарку й постукуючи нею об срiбну кришку. – Но еслi видадiте нам бандiта, всьо абайдьоцца.

– Конешно, знайдемо, – вийшов наперед дiд Горошко, котрий теж колись служив в армii i був там, хвалився, правою рукою царя. – Отаман зараз, видно, десь засiв при пасцi й ковбасцi й той… – дiд Горошко дав щигля собi в пiдгорля. – А ми його теплого вам i знайдемо. Тiльки ж i ви, товаришу, не погордуйте нашою паскою i ковбаскою. Та й солдатики нехай причастяться крашанками.

– Харашо, – сказав Аралов. – Только без шуток. Са мной шуткi плохi.

Вiн розмiстив свiй штаб тут-таки бiля майдану в хедерi[12 - Хедер – еврейська школа при синагозi.], а до вечора вся солдатня, що розквартирувалася по хатах, була п’яна хоч викрути й дивувала горбулiвцiв чудернацькими пiсеньками, вiд яких або в’янули вуха, або нiчого не можна було второпати.

		Ех, люблю тiбя за ето,
		Што ти мiлка Лiсавета!
		Оп-ца-ца, оп-ца-ца,
		Нет начала, нет канца!

Дехто з них заснув у хлiвi на сiнi, хтось захропiв пiд припiчком, лише командир кавполку Аралов, виставивши охорону, спав у теплiй постелi. Йому пообiцяли до ранку знайти Соколовського, а як не знайдуть, то отаман i сам прийде, щоб не постраждали його односельцi. Вiн такий.

Опiвночi Саша, крадькома переходячи село, не побачила нiде живоi душi, скрiзь було тихо, i та глибока тиша навiвала тривогу. Бiля костелу вона набралася такого страху, що ледве встояла на ногах. Вiд польського цвинтаря на неi посунуло щось темне й велике, воно голосно дихало, сопiло, наче якась почвара, Саша з переляку застигла й не мала сил утiкати. Раптом воно зупинилося i заревло несамовитим голосом на всеньке село. Минув ще якийсь час, поки вона, знетямлена, зрозумiла, що то був величезний бугай, який десь одiрвався з прив’язi й тепер блукав неприкаяний у темнотi. Вiн тяг за собою довгого ланцюга, прикрiпленого до кiльця в нiздрях, крутив головою, подзенькуючи тим ланцюгом, рвав ратицями землю, i в його ревiннi чувся такий вiдчай, вiд якого дрижав увесь свiт.

Саша побiгла до лiсу, не озираючись, хоч iй здавалося, що почвара сопе iй у спину, брязкаючи ланцюгом. Вона розповiла Дмитровi про все, що вивiдала в селi, i той наказав козакам обсадити Горбулiв з усiх бокiв – так, щоб вiдступ до втечi лишався тiльки в одному напрямку, до Чортового лiсу. Лiс цей був мочаруватий i заболочений, в його багнах справдi могли водитися чорти, й оскiльки перейти цi нетрища було важко навiть своiм, то чужинцям i поготiв. Головне – спрямувати iх правильно; для цього Дмитро звелiв поставити з трьох бокiв Горбулева гармати, але бити так, щоб стрiльна минали село, гатити на пострах, пiдсилюючи вогонь iз кулеметiв.

Одну сотню вiн заховав на островi у Чортовому лiсi, куди можна було дiстатися лише вузенькою рiчечкою. Якщо комусь вдасться намацати брiд, то щасливчик потрапить прямо чортам у зуби.

Вiдкривши вогонь серед ночi, Дмитро в Горбулiв не заходив, даючи москалям втiкати до Чортового лiсу, аби не битися з ними в селi. Коли стежа доповiла, що кiннота й пiхота поперли на болота, тодi й козаки тихо зайшли в село подивитися, чи нiхто тут не забарився. Дехто з гостей, не маючи честi, таки загаявся, тож мусив розплатитися за великодню вечерю життям. Кумедну штуку побачив Дмитро на подвiр’i дiда Горошка: «права рука царя» зв’язав налигачем двох п’яних кацапчукiв i провадив з ними виховну годину: «Ви хотiли побачити отамана Соколовського? То куди ж ви тiкаете, ось вiн прийшов, як я йому й наказував».

А в Чортовому лiсi червона кавалерiя наослiп мiсила трясовину. Конi брели по черево у болотi, кiннотники загрiбали ногами багно, задирали iх угору поперед себе, й здавалося, що вони iдуть на коровах. Так казав Санько Кулiбаба, котрий, чатуючи на острiвцевi, багато чого побачив.

Чорний дончак комполку Аралова грасував попереду, не видно було не те що його «бiлих шкарпеток», а й нiг, наче кiнь плазував по болотi на животi. Аралов, заляпаний багнюкою, скидався на сатану, котрий осiдлав безногу тварину. У тiй колотнечi вiн загубив картуза, Санько й гадки не мав, що це iде командир, та доведений до вiдчаю Аралов сповз iз дончака й потяг його за повiд до рiчечки, яка щасливцям давала змогу вибратися на сухе. Саме тодi, коли Аралов ступив у воду, Санько прицiлився, затримав дихання й натиснув на спусковий сучок. Чортовим лiсом покотилася кручена луна, на кiнцi дула спалахнув вогник, заслiпивши Санька, але вiн почув, як хтось гепнувся у воду.

Горбулiвцi пояснять Саньковi, що вiн прикiнчив самого Аралова, бо знайдуть у вбитого срiбний портсигар, на якому вигравiюванi ведмедики в ранковому лiсi, i вiддадуть той портсигар Саньковi як його законну трофейну здобич.

– Подумаеш, – пхикне Санько з удаваною байдужiстю, – якийсь там Аралов. Я, коли вгледiв те болотяне страховисько з цапиною бородою, то подумав, що то сам главковерх Троцький.

Санько Кулiбаба наче накаркав. У травнi проти Дмитра Соколовського червонi кинули 5-й кiнний полк iменi Троцького, потiм ще два пiшi полки. Але Дмитро був удатним. Вiн умiло оборонявся, доводячи давне правило, що партизани найкраще б’ють ворога тодi, коли втiкають од нього. Хоча й сам нападав, не раз вимiтав червоних iз Радомишля, Звягеля, ходив аж на Макарiв i Бишiв. Большевики звинувачували його в погромах, але то брехня.

Зайшовши на початку липня до Звягеля, Дмитро зiбрав мiстечкове населення й звернувся до нього вiд щирого серця:

– Мое слово насамперед до синiв Ізраiлевих! – сказав Дмитро. – Нiхто так не любить вас, як я. Повiрте, у моему селi я рiс разом з такими, як ви, i мiж нами нiколи не було бiйок. Я готовий боронити кожного з вас, але маю тiльки одне прохання. Не стрiляйте нам у спину. Якщо комусь осоружна Украiна, за яку ми кладемо своi голови, то нехай шукае собi iншого краю. Свiт великий! Але, ще раз кажу, не стрiляйте у нас з-за вугла, не плюйте у душi християнам, не оскверняйте нашi церкви.

У Звягелi дiйшло до того, що члени ревкому Чорненький, Цiолтан та Ананьев вiдiбрали у духовенства книги актiв громадянського стану, а коли парафiяни запротестували, караульний батальйон вiдкрив вогонь по церквi. Прихожани в панiцi розбiглися, та вже наступного дня проти комуни пiднялося двi тисячi хлiборобiв iз довколишнiх сiл – вони зайшли в мiстечко з цiпами, вилами, палицями. Половина бiйцiв iз п’ятиста червоноармiйцiв караульного батальйону, вважай, усi християни, вiдмовилися стрiляти у своiх одновiрцiв. А тi, що лишилися на боцi ревкому, косили беззбройних людей з кулеметiв. Найдужче лютували самi ревкомiвцi – пiд iхнi кулi потрапили навiть жiнки та пiдлiтки.

До Звягеля влетiв зi своею кiннотою Дмитро Соколовський, i цього разу замiсть отамана заговорила його товаришка шабля. Половину червоних соколовцi винищили з розгону, решта розбiглися хто куди; бiльшiсть поховалися в самому мiстечку, розгнiванi селяни вишукували iх по хатах i крамничках, по стайнях, льохах i коморах. Кари не минули й ревкомiвцi, котрi збиткувалися над священиками, – Ананьева та Цiолтана знайшли у пiдвалi скоб’яноi лавки, де й порiшили на мiсцi, Чорненького ж витягли з печi такого чорнющого вiд сажi, що впiзнали тiльки тодi, коли вiн заблагав пощади. Щоб не оскверняти пiч, безбожника вивели надвiр i втопили в нужнику.

Серед нехристиян було чимало китайцiв, котрi затято обороняли большевицький парком, вiдстрiлюючись до останнього патрона; дядьки з цiпами дивувалися, що цi вузькоокi вiдбиваються завзятiше за москалiв, тому влаштували iм справдi погром – убивали штилями, заступами, дрючками.

– Так iх, так косооких! – пiдохочував розлючених дядькiв Матей Мазур, гарцюючи на гнiдому конi, що почорнiв од поту, i споглядаючи, як селяни трощать кiлки на головах китайцiв. – Ану дужче-дужче! По макiтрi його!

Не знав Матей, що його жде точнiсiнько така смерть. Десь вона, безноса, походжала вже близько.

– Диви, як треба воювати! – показував пальцем Матей на закривавлену голову, що лежала окремо вiд тулуба, – хтось iз селян воював косою.

Година гнiву добiгала кiнця. Козаки Соколовського ховали шаблi у пiхви, даючи повоювати селянам. Бойове хрещення не зашкодить нiкому.

Матей пошукав очима Соколовського. Той, сидячи у сiдлi, скручував цигарку, тютюн розсипався з-пiд пальцiв – ще не вляглося тремтiння в руках, яке з’являеться в запалi бою.

Матей, вiдпустивши поводи, i собi дiстав кисет, та раптом його гнiдий так схарапудився, що вершник ледве не вилетiв iз сiдла – пiд копита коневi покотилася ще одна голова.

– Чого, дурний? – Матей натягнув поводи, але якби вiн стояв на своiх ногах, то й сам би позадкував. Попереду стояла сама смерть iз косою, тiльки закривавлене лезо було закрiплене не впоперек кiсся, а стримiло вгору, як спис. Чоловiк, який стискав обiруч косу, з голови до п’ят був забризканий кров’ю i, п’яно хитаючись, водив каламутними очима на всi боки – хто там iще, пiдходь.

Матей розвернув коня i пiд’iхав до Соколовського.

– Бачив? – спитав вiн, мацаючи себе по кишенях. Не помiтив, коли загубив кисет iз тютюном.

– Бачив, – сказав Дмитро.

– І як?

– Їх сюди нiхто не кликав.

– Я, кажись, кисет загубив, – сказав Матей.

– Аби не голову, – гостро подивився на нього Дмитро: на пiдмiзинному пальцi Матея блищала золота каблучка, якоi ранiше в нього не було.

– Кисета жалько, – сказав Матей.

– Там що – теж було золото?

– Звiдки?

– Сам знаеш. Побачу – розстрiляю.

– Ну, ти, iй-бо, наче маленький.

Дмитро подав йому свiй кисет.

– Кури.

– Не, – образився Матей. – Я згадав, де вiн у мене випав.

– Не вертайся.

– До дiдька! – кинув Матей i пустив коня на те мiсце, де погубили голови китайцi.

Чоловiка з косою там уже не було. Селяни гуртами розходилися по домiвках, нiби вертали з польових робiт.

Кисета Матей не знайшов. Вiн стягнув з пальця каблучку i сховав у кишеню. «От, iй-бо, наче маленький», – сказав сам до себе.

Пiсля походу Соколовського на Звягель большевики поставили його в один ряд з отаманами Зеленим, Ангелом i Струком. За Дмитрову голову вони пообiцяли сiм мiльйонiв рублiв.


***

Початок серпня принiс новi надii. Об’еднана з галичанами Армiя УНР гнала червоних до Днiпра. Повстанськi загони де могли розчищали шлях украiнському вiйську.

Того вечора Дмитро Соколовський повернувся зi своiми козаками аж iз Макарова – територiя його отаманськоi влади розрослася на пiвтори сотнi верст. Дмитро був у гуморi, покликав брата Василя i декого з учителiв на вечерю до своеi гiмназiйноi оселi. Сидiлося, як нiколи, весело, допiзна.

Нiч була тепла, але по-серпневому свiжа. Надя вiдчинила вiкно, лишивши фiранки завiшеними. Вони заворушилися пiд подихом нiчноi прохолоди.

Ближче до пiвночi гостi розiйшлися. Василь же затримався, мовби його щось не пускало. Випили ще по чарцi – удвох, по-братському. Дивились один одному в очi й мовчали.

– Додому… надовго? – спитав Василь.

– Не знаю, – сказав Дмитро. – Чекаю розпорядження вiд самого…

– Петлюри?

– Вiд нього. Починаеться iнша вiйна.

Вогник у гасовiй лампi, що стояла на столi, почав осiдати.

– Гас кiнчаеться, – сказала Надя i заходилася прибирати зi столу.

Дмитро вирiзав кружальце сироi картоплини й поклав зверху на отвiр у ламповому склi – вогник пiднявся.

У сусiднiй кiмнатi крiзь сон схлипнув Євгенко. Надя вийшла до дитини.

– Ти поставив хлопцiв коло вiтряка? – спитав Василь.

– Нi, всi перетомленi, – сказав Дмитро. – Сторожа бiля Дiвич-гори, коло кар’еру, на пiдступах до села. А тут кого нам боятися?

Вiн пiдвiвся i ступив крок до вiкна.

Зайшла Надя, рипнула дверима – вiтерець ворухнув фiранкою.

Бахнув сухий револьверний пострiл. Куля влучила Дмитровi в чоло, вiн упав, навiть не зойкнувши.

Крiзь вiкно влетiла граната й пiдстрибнула на пiдлозi.

Василь щосили штовхнув Надю до сусiдньоi кiмнати i впав долiлиць. Граната рвонула, згасло свiтло, Надя, вхопивши з лiжечка дитину, наослiп кинулася до дверей.

Василь перекотився до сусiдньоi кiмнати, коли крiзь прочинене вiкно влетiла ще одна граната, об стiну залопотiли кулi.

Надя вискочила з дитям на ганок i ледве не налетiла на чорну постать. Це був iхнiй кум Тимiш Олексiенко-Корч, хрещений батько дитини, яку вона тримала на руках. Надя спершу подумала, що Тимiш пiдоспiв на помiч, та вiн прошипiв:

– Якщо комусь писнеш, я твое щеня розiрву на шматки.

Корч розтанув у темрявi.

Бiльше нiхто не стрiляв. У Надi дзвенiло в головi. Зайшовся плачем Євгенко, та вона його не чула. Земля хиталася пiд ногами.

Притискаючи до грудей дитину, Надя повернулася до кiмнати.

Було темно i страшно. Бiля мертвого Дмитра на колiнах стояв Василь.

– Митю… Митю…

Усвiдомлення смертi вдарило ii в серце. Вона не могла нi закричати, нi обiзватися до Василя.

Вiн повернув до неi обличчя, схоже на чорну маску.

– Що там… надворi? – спитав.

– Нiкого, – сказала вона.


***

Тiеi ж ночi Василь зiбрав на сполох найпевнiших козакiв.

Приголомшенi, вони не хотiли вiрити, що отаман загинув. Щойно ж вiн разом iз ними повернувся додому. Саме прiзвище Соколовський для них важило так багато, що вони тут-таки обрали на отамана Василя. Був у Соколовських ще один брат, найстарший, Степан, але вiн носив рясу й шаблю до рук не брав. Мав парафiю в Янiвцi.

Збираючи вночi козакiв, Василь думав, що, може, почуе вiд них щось важливе чи й сам запримiтить яку-небудь хитрiсть, бо все скидалося на зраду. Тiльки своi знали, що Дмитро повернувся з Макарова, розпустив загiн на спочинок, а сам поiхав додому.

Такоi думки був i Тимiш Корч, котрий першим явився на склик.

– Хтось iз своiх продався за сiм мiльйонiв, – сказав вiн. – Подивимося, кого сьогоднi не буде.

Не з’явився Матей Мазур. Жив вiн у Пилиповичах, проте Василь послав по нього верхiвця i той не застав Матея вдома. Де вiн – нiхто не знав.

Усе зрозумiло було тiльки большевикам. Вони написали в «Красном листке», що Дмитра Соколовського з його поплiчниками оточили в школi червоноармiйцi караульного батальйону i вкинули у вiкно п’ятнадцять бомб. Однак бандит виявився таким живучим, що довелося дострiлювати. У кишенi вбитого знайшли листа вiд помiщика Вержбицького (виходило, що «дурний пан» був приятелем Соколовських), у якому той просив отамана не падати духом, бо в Украiну прийшов генерал Денiкiн на з’еднання з Петлюрою.

Матей не з’явився й на похорон, хоч провести отамана в останню путь прийшли не тiльки всi горбулiвцi, але й сотнi людей з довколишнiх сiл – Чайкiвки, Модулева, Занькiв, Корчiвки… Такого похорону ще не бачили нi Горбулiв, нi Радомишль, нi Житомир. Окрiм мiсцевого батюшки Дмитра Гов’ядовського, було багато приiжджих священикiв, серед них i Степан Соколовський – високий, худий i такий само бiлобрисий, як усi брати Соколовськi.

Вiдспiвали отамана на подвiр’i гiмназii, потiм на лафетi повезли на цвинтар, хоч це було зовсiм недалечко. Процесiя не вмiщалася на вузькiй вуличцi вiд гiмназii до цвинтаря.

«Ех, батьку-батьку», – тяжко журилися козаки, якi йшли за труною з рушницями за плечима, жiнки всi плакали, бо який же вiн батько, як йому двадцять чотири годочки – лежить он геть молодюсiнький, тiльки вiтер ворушить бiлявого чуба.

Разом з козаками йшла його сестричка Саша й вела за труною бiлого коня з уплетеною в срiбну гриву чорною стрiчкою.

Аж тут вiд Дiвич-гори вдарила гармата, заторохкотiли кулемети, десь на Бедилiвцi[13 - Назва кутка в селi Горбулiв.] впали гарматнi стрiльна. Лава червоних iз двох батальйонiв посунула на село. Довiдавшись про похорон Соколовського, большевики не могли пропустити такого зручного моменту, щоб помститися горбулiвцям за ганебну поразку, а заодно й захопити тiло отамана. Поглумитися над мертвим було ознакою iхньоi доблестi. Вiсiмсот карателiв вiдкрили вогонь по жалобнiй процесii.

Люди в панiцi кинулися тiкати, залементували жiнки, заплакали дiти, бiлий кiнь рвав повiд iз Сашиних рук. Кулi свистiли над головами, хурчали в листi дерев, зривали трiски з вiтряка. Пiдiбравши ряси, священики шукали очима, куди заховатися. Дехто з людей побiг до костелу, що стояв недалеко вiд цвинтаря через дорогу, дехто полiз у вiтряк, горбулiвцi розбiгалися по хатах, ламаючи тини й перелази.

Отаман Василь Соколовський подав свою першу команду «До бою!»

Озброенi козаки розгорнулися в лаву. Частина iх залягла в рову вiдразу за цвинтарем, частина побiгла лiворуч до польського кладовища, що лежало за костелом i теж вiд поля було обнесене ровом. Праве крило розтяглося за вiтряком. Сили були нерiвнi, бракувало кулеметiв, проте густим рушничним вогнем вдалося стримати натиск, поки труну з тiлом отамана переклали на пiдводу, i Василь Матiяш удвох iз Саньком Кулiбабою вдарили по конях. Нiхто не бачив, де вони того дня переховувалися, ходили чутки, що iх прихистив у своему кар’ерi iталiець Лiва.

Глибокоi ночi отамана Дмитра Соколовського поховали на цвинтарi в сусiдньому селi Корчiвка. Цей цвинтар також лежить за селом, тому нiхто нiчого не чув i не бачив. Не було нi священикiв, нi велелюддя, нi лафета, покритого килимом. Із родичiв попрощався з Дмитром лише його старший брат Василь. Коли притрусили свiжу могилку бур’яном i гiлками, Василь опустився в ii узголiв’i на одне колiно й сказав:

– Прости, брате… – Помовчав, потiм додав: – Будемо держати Украiну.

А бiля горбулiвського цвинтаря бiй тривав недовго. Дiзнавшись, що труну з отаманом вивезено, козаки ще трохи пострiляли й десь подiлися. Були – й нема.

Червонi вдерлися в село. Щоправда, кiлькох занесли на руках, серед них i комiсара Чарiна-Броварського, котрий ухитрився впiймати кулю якраз у те мiсце, де начiплюють ордени. Не щастило червоним командирам у Горбулевi, але Чарiну-Броварському поталанило в тому, що для нього була вже готова могила. Коли червоноармiйцi пiшли на цвинтар копати яму для комiсара, то з радiстю закмiтили купу сироi землi, бiля якоi вже зяяла яма. Туди вони й укинули Чарiна-Броварського з великими почестями, пiсля чого розповзлися по селу. Ходили по хатах зi своею старою пiснею: «Жарь, сука, яiшнiцу! Ставь на стол водку i лепi варенiкi, тваю мать! Кармiла, падла, бандiтов, теперiча нас пакормiш».

Удаючи, що шукають «бандитiв», червонi вешталися по коморах, степках[14 - Степка – примiщення в полiськiй хатi, де зберiгають продукти харчування.], заглядали в скринi, по запiчках, й оскiльки цього разу ночувати в селi не збиралися, то гребли все, що пiдверталося пiд руку. Хлiб, сало, полотно, заполоч, курей, – пiр’я лiтало по всьому селi, – квашенину запихали в кишенi й за пазуху, розсiл дзюрками витiкав з-пiд холош. Вiд них iшов щурячий сморiд, такий iдкий, що навiть коти розбiгалися з диким нявчанням.

– Ну, вже всяких набачилися, – казали горбулiвцi, – нiмцiв, австрiякiв, кадюкiв, а такоi ненажерливоi голосрачi ще не було.

У когось завалили кабана й уже смалили його серед села над ставком, до якого впадала рiчечка Свинолужка, а туди далi в бiк кутка Лапаiвки над Свинолужкою у берегових заростях був замаскований «рушничний верстат» Соколовського, себто зброярня. Нiхто нiколи не ходив через ту мiсцину, заклята вона була, водила там людей нечиста сила, не один горбулiвець блудив ночами над Свинолужкою, i нiколи це добром не закiнчувалося.

Не знав цього один миловидний солдатик, щось понесло його понад рiчечкою в тi густi верболози. Кращий за iнших був цей кучерявий хлопчина, може, ще не встиг стати звiром, бо всi москалi справляли нужду прямо на вигонi бiля ставка, а вiн вирiшив пройтися берегом рiчки-струмочка. Ішов, iшов, поки не набрiв на вхiд у якусь немовби печеру, але з дверима й замком. Вiн нюхом вiдчув, що тут якась хитра бандитська схованка, i вже хотiв гукнути своiх, як раптом покликали його:

– Ей, салдатiк!

Кучерявенький озирнувся i ледь не присвиснув – за три сажнi вiд нього стояла молодесенька дiвчина в тоненькiй лiтнiй сукнi й так заклично до нього всмiхалася, що можна було здурiти.

– Как тебя зовут? – грайливо спитала вона.

– Меня? – кучерявий ковтнув повiтря. – Мiхей. А тiбя?

– Догонiш – узнаеш! – дивлячись йому в очi, дiвчина позадкувала вiд нього на кiлька крокiв.

Не вiрячи такому щастю, кучерявий теж нерiшуче ступив уперед i зупинився.

– Ну? Не бойся, Мiхеюшка! – пiдохотила вона i знов вiдступила на крок-другий, а вiн так само боязко наблизився до дiвчини. Це вже було схоже на гру, яка от-от розгориться.

– Давай, радiмий…

Вiн перший рвонув з мiсця, i дiвчина теж помчала вздовж берега понад рiчкою. Бiгла вона легко та пружно, то пiдпускаючи його ближче, то знов вiдриваючись, iнодi вiн уже майже дiставав ii рукою, та в останню мить дiвчина додавала швидкостi, i вiн хапав у жменю повiтря. Вона бiгла босонiж, а на ньому були важкi черевики з обмотками до колiн, через те кучерявий не мiг ii швидко догнати. Перед ним миготiли ii стрункi ноги, сукня вiд бiгу злiтала вгору, вiдкриваючи вище дiвочу звабу, солдат вiд того дурiв, ще дужче налягав на ноги, змахуючи з обличчя гарячий пiт, та знов ловив у жменю лиш вiтер. Коли здавалося, що нi, йому ii не догнати, дiвчина враз спiткнулася i впала на морiжок.

Кучерявий майже налетiв на неi. Не вiрячи такому щастю, вiн навалився на дiвчину, почав тикатися засапаним ротом у ii шию, волосся, щоки, вуста. Вiдчуваючи гостру нестримну насолоду, вiн здивувався, що дiвчина не дуже й пручаеться, не кричить, не кличе нiкого на допомогу, хiба що злегка опинаеться, ховаючи стиснутi губи. Вiд солодкоi втiхи йому аж кольнуло в серце, вiн навiть не встиг вiдчути болю, коли сталева в’язальна шпиця, яку дiвчина вихопила з тугоi золотоi коси, увiйшла йому в груди.

Вiн затих миттево, здувся, як проколений мiхур, дiвчина скинула його з себе на зелену траву. Якийсь час вона дивилася в його трохи здивоване, але загалом спокiйне лице, iй зовсiм не було страшно вiд того, що вона вперше вбила людину, дiвчина ще не повiрила до кiнця, що це таки сталося. На його грудях не було кровi, i iй здавалося, що вiн ще може ожити, ось-ось пiдведе голову, схопиться на ноги i знов кинеться ii наздоганяти. Вiд цього iй було тривожно й трохи моторошно. Однак зайда не ворушився, не дихав, хоча й змiнювався з лиця, але то вже були порухи не життя, а смертi.

Вона подивилася на шпицю, яку тримала в руцi, i на нiй теж не побачила кровi, довгий сталевий дротик був чистий, нiби ним проткнули не серце, а клубок вовни. Однак дiвчина не сховала шпицю в косу. Вона хотiла ii викинути в рiчку, та передумала й застромила пiд кору староi верби.




6


Бiля Фастова курiнь сотника Станiмiра потрапив у таке прикре оточення, що здавалося, iм прийшла амба.

Спершу все було якнайлiпше – пiсля гарматного обстрiлу ворожих позицiй вони пiшли в наступ i бiля Трилiсiв зiм’яли червону лаву, змусивши ii до вiдвороту. Розпорошений ворог, безладно вiдстрiлюючись, тiкав уздовж залiзницi. Збадьоренi успiхом, стрiльцi щодуху поперли вперед, але тут iз-за насипу вихопилася червона кiннота i з дикунським галайканням почала огинати iхне запiлля.

Станiмiр вiдчув, як у нього всерединi щось обiрвалося. Замiшання охопило старшин, стрiльцiв, Мирон Гiрняк намагався згадати команду, яку подають пiд таку смертельну облогу, але на думку спливло тiльки «Отче наш…»

– У гнiзда-а-а! – розкотисто, з усiх сил закричав Станiмiр. – Скорострiли! У гнiзда!

Команда покотилася вiд сотнi до сотнi; широко розтягнута полем розстрiльна, стискаючись, мов пружина, швидко збиралася в гурти, ладувала кулеметнi гнiзда. Стрiльцi на ходу насаджували на крiси багнети.

Першi кiннотники на правому крилi врiзалися в галицькi лави, кiлька стрiльцiв упали пiд iхнiми шаблями. Застукотiли кулемети, сипнув густий рушничний вогонь, дико заiржали конi. Густе липуче повiтря запахло смертю. Нервова дрож пробiгла Мироновим тiлом, в одну мить вiн угледiв усю свою сотню. Лиця стрiльцiв змiнилися, Мирон такими iх бачив лише пiд Янчином, коли польський генерал Галер кинув проти галичан армiю з шести дивiзiй, озброених до зубiв французами. Це були обличчя тих, що безоглядно йшли на смерть, i кожен думав лише про те, як узяти за свое життя якомога дорожчу плату.

– …Нехай буде воля Твоя… – Мирон тамував нервове дрижання, яке, затихаючи, збиралося пiд серцем у тугий клубок.

Йому здавалося, що кожен стрiлець щось викрикуе, але за суцiльною стрiляниною нiчого не було чути. Вiн уловив лише голос Петра Гультайчука, який поруч iз ним кропив з кулемета, наспiвуючи чудернацьку пiсеньку, почуту вiд когось уже на Великiй Украiнi. «Бабусю рiдненька, ти всiм помагаеш, яке ж менi горе, ти, може, вгадаеш», – спокiйно, без надриву спiвав Гультайчук, акомпануючи собi на скорострiлi, який грав веселу пiсеньку смертi. Пiд цю пiсню вже не один кавалерист завис на конi униз головою, котромусь кулеметна черга перебила путлицю вiд стремена, i вiн, сучий син, виявився таким здоровенним, що вивiльнена зi стремена нога волочилася по землi. На кiннотниковi стирчав рогом угору будьонiвський ганчiр’яний шолом з великою, теж ганчiр’яною, диявольською пентаграмою на лобi, i коли вiн упав разом з убитим конем, то не полетiв шкереберть, а красиво лiг поруч свого чотириногого товариша, обнявши його за шию.

Упав закривавлений Юрко Рабенчук, здивовано схопився за груди Зеник Богуш – лице його стало великим-великим. Затявся Гультайчукiв кулемет – люфа розпеклася до межi. Петро спересердя плюнув на неi, аж зашкварчало, i перестав спiвати. Пекельний жар з’iдав легенi.

– І прости нам провини нашi…

Попiд лiсом виринула ще одна хмара кiнноти й теж поперла прямо на них. «Це все», – з якимось дивним спокоем подумав Мирон, шукаючи очима Станiмiра. Осип стояв, широко розставивши ноги, й вiд того здавався нижчим. З його розiрваного вище лiктя рукава цебенiла кров, Осип винувато всмiхався у почервонiлий вус – видно, торкався його закривавленою рукою. Всмiхався винувато, знiяковiло, але мовби з полегкiстю: «Вiдвоювалися». Мироновi захотiлося сказати йому на прощання щось дуже хороше, адже вони разом воюють уже третiй рiк; познайомилися в росiйському таборi для австрiйських вiйськовополонених аж пiд Пермою, звiдти разом втекли, коли в Росii почалася революцiя, i вiдтодi не розлучалися. Спершу подалися до Киева, де розпочалася вiйна за Украiну, та потрапили у такий революцiйний безлад, що соромно згадувати. Замiсть безоглядного визволення Краю з московського ярма Киiв пiвроку мiтингував на вулицях, а провiдники Центральноi Ради боялися навiть думки про творення власноi армii. Вони довго вимучували унiверсали про автономiю, а коли, нарештi, зважилися проголосити незалежнiсть, московсько-большевицька орда вже стояла бiля ворiт. Осип з Мироном були тодi в похапцем злiпленiй iз прибулих галичан гарматнiй пiвбатареi поручника Яреми й наприкiнцi сiчня iх кинули проти червоних пiд Полтаву, та вже через два днi надiйшов наказ повертатися на загрожений большевиками Киiв. Пiсля кiлькаденних боiв за мiсто горопашне украiнське вiйсько покотилося на Житомир i далi на Захiд. Осип з Мироном доiхали потягом до Проскурова, звiдти дiсталися до Пiдволочиська, i там, у рiднiй Галичинi, знов повернулись на коло свое – потрапили до австрiйських окопiв. Вони разом пройшли iталiйський фронт, потiм польський i, нарештi, мусили пройти цей, большевицький, останнiй, який вiв iх через Велику Украiну на Киiв, бо так iм було написано згори, що до вiльного Львова ви, хлопцi, дiйдете лише через Киiв. Та бач – не судилося. Мiж iталiйським i польським фронтами вони удвох на день заскочили у Дроговиж до Мирона додому, а як вiд’iжджали, Миронова мама Марiя сказала Станiмiровi: «Припильнуйте за ним, Осипе. Вiн такий неуважний у мене. – І шепнула Осиповi на вухо. – Вiршник».

Може, тому Станiмiр тепер i всмiхався так винувато, що згадав маму Марiю. Бiдна жiнка, ii чоловiк, Миронiв батько, поклав свою голову ще на Макiвцi, старший син упав на горi Лисонi, а тепер от меншенький… бiльше нiкого в неi немае.

– Осипе, – сказав Мирон, i собi усмiхаючись. – Дякую тобi за все.

Це вперше вiн звернувся до сотника на «ти», нiби тут уже не було нi старших, нi молодших за рангом, перед смертю всi були рiвнi. Та Мирон мав на думцi iнше. Кров текла з рукава Станiмiра, але нi йому, нi комусь iншому й на гадку не спало перев’язувати рану – на таку розкiш часу вже не було. У лiвiй руцi Станiмiр стискав револьвер, шкодуючи, що не навчився стрiляти з лiвоi.

– Іди до дiдька, – сказав вiн.

Нова лава кiнноти летiла такою рiвною хвилею, що навiть большевики, якi тiльки-но взяли в лещата курiнь, пороззявляли роти вiд подиву.

– Лава! Ла-а-а-ва! – покотилося над полем, i минула ще хвиля-друга, поки вони почули гучне й виразне «Слава!»

Три сотнi вершникiв з пiднятими вгору шаблями, розсипаючись полем, летiли на запiлля червоних.

– Слава! – мов по командi, гримнули в один голос стрiльцi. – Сла-а-ва!

Червонi розлiталися в рiзнi боки – хто за насип, хто вздовж залiзницi, хто наослiп чимдалi у поле. Через безтямну панiчну втечу здавалося, що вони сидять на конях наохляп i без стремен. Один смiливець на гарному буланому конi втiкав останнiм, раз по раз озираючись, i через те, що вiн часто крутив закутаною в будьонiвку головою, був схожий на дятла.

Вершниця на бiлому арабовi кинула до плеча карабiн. Навiть ii кiнь затамував дихання, i його нiздрi сiпнулися тiльки на пострiл. «Дятел» вилетiв iз сiдла.

– Маруся… Маруся… – зашелестiли голоси у висушених горлянках.

– Звiдки вона взялася?

– Бог послав.

– Ще б трохи – i нам амiнь.

Їi було видно здалеку. Мирон Гiрняк замiсть того, щоб усмiхнутися до Станiмiра (бiля нього вже порався санiтар), не зводив очей з отаманшi. Вона була далеко вiд нього, але Мирон добре бачив родимку над кутиком ii вуст. Червоний шлик розвiвався на смушевiй шапцi, золота коса спадала на груди, а вiн чомусь бачив тiльки цю родимку, хоч ii не можна було побачити з тоi вiдстанi, де стояв поручник Гiрняк.

Стрiльцi поволi свiтлiшали на виду – пекельний вогонь бою вичахав на гарячих лицях.

Над витоптаним полем стояла низька курява недавньоi битви. По колiна в тiй курявi бiгав буланий кiнь убитого кавалериста, подзенькуючи порожнiми стременами.




7


Боi за стратегiчний залiзничний вузол Фастiв видалися тяжкими, i головний тягар випав якраз на 8-му Самбiрську бригаду, до якоi входив 2-й курiнь Осипа Станiмiра. Червонi стягли сюди величезнi сили, бо цей вузол мав забезпечити вiдворот iхньоi 14-i армii, що пробивалася з-пiд Одеси на з’еднання з 12-ю советською армiею в районi Киева.

Мiсцевiсть до наступу була незручною – багато лiсiв, поля порiзанi рiвчаками та вибалками, у м’якому пiщаному грунтi в’язли ноги. Большевики окопалися неподалiк залiзницi, по якiй сюди-туди сновигали панцернi потяги. З обох бокiв гатили гармати, було чимало загиблих, не одного стрiльця поховали без капелана й хреста.

22 серпня галичани масованим ударом з пiвденного заходу зламали опiр ворога i, змiвши його позицii, взяли Фастiв. Фортуна пiдморгнула iм i з Бiлоi Церкви – там большевикiв розтрощив Запорозький корпус разом iз Днiпровською дивiзiею отамана Зеленого.

У Фастовi служба етапу[15 - Етап – тут: запiлля.] пiдiгнала купiльний потяг для вiдвошивлення, стрiльцi змили з себе порох i кров. Настрiй був би зовсiм бадьорий, якби не страхiття, яких вони надивилися в мiстi. Мирон уже бачив таке i в Житомирi, i в Козятинi – залитi кров’ю катiвнi, гори чоловiчих та жiночих трупiв (большевики називали це «разгрузкой тюрем от ненадежного элемента»), понiвеченi тiла з виколотими очима, вiдрiзаними носами й вухами, – а тут, у Фастовi, вони ще й натрапили на льох, у якому москалi живцем замурували родину з трьома маленькими дiтками.

Удосвiта вони вирушили в напрямку Киева. Центральна армiйська група мусила посiсти лiнiю Бiлгородка – Боярка – Глеваха – Василькiв – Велика Бугаiвка. 8-ма Самбiрська бригада дiстала наказ iти на станцiю Василькiв i Глеваху, а 2-га Коломийська – захопити саме мiсто Василькiв. Перед Киевом це була остання лiнiя оборони, i тут червонi оскаженiли до краю. За спинами своiх же бiйцiв вони виставляли загороджувальнi загони, якi стрiляли в тих, хто змушений був вiдступати.

Лютував полк «Чорних чортiв» iменi Льва Троцького, сформований iз карних злочинцiв. Їхнi кулемети безжально косили й москалiв, i хохлiв, котрi затесалися до большевицького Таращанського полку (цей полк, як i Богунський, мав украiнську назву лише напоказ, для пропаганди, бо насправдi хохлiв там зiбралася жменька). Курiнь сотника Станiмiра тут i там натрапляв на трупи червоних, посiченi кулеметами «чорних чортiв».

Деякий час на шляху куреня було вiльно, лише вряди-годи назустрiч вискакували невеличкi большевицькi роз’iзди, але, вгледiвши противника, вони швидко щезали з очей. Марусинi козаки, якi цього разу забезпечували лiве крило, знудилися вiд такого «котячого» маршу. Отаманша через вiстового передала Станiмiровi, щоб вiн не хвилювався, коли iх не буде чути.

Щiльним вогнем зустрiв iх ворог недалеко вiд Боярки, причому вдарив згори несподiвано, коли вони пiдiймалися схилом, шукаючи якого-небудь прихистку чи лiсочка. Збиралося на дощ, треба було його десь пересидiти, а тут тобi маеш – напоролися прямо на большевицькi окопи. Вiдходити назад було не з руки, iх би згори подесяткували з кулеметiв, тому Станiмiр дав команду розсипатися в розстрiльну й брати ворога швидким приступом.

Спершу хтось крикнув «Гура!», та стрiльцi, вже навченi досвiдом, пiдхопили його як «Слава!», i той гук покотився пiд гору, пiд гору, пiд гору, вони бiгли за ним з усiх сил, вони на весь свiт кричали «Слава!» й незчулися, як опинилися на узгiр’i в чужих окопах, де вже не було нiкого. Москалi пiшли врозтiч, тут ще до всього вдарила блискавка, торохнув грiм, куди тiй гарматi, i червонi розбiгалися, як рудi мишi. Стрiльцi захоплено дивилися iм услiд, дивуючись, що iнодi, як Бог поможе, можна взяти висоту без жертв, дивуючись, що чоловiк, якщо йому припече, може отак швидко бiгати, нiби саме життя втiкае вiд нього, а вiн наздоганяе його з останнiх сил, щоб торкнутися бодай кiнчиком пальця. Утiшенi легкою перемогою, вони забули, що шукали сховку вiд дощу, i, коли впали першi важкi краплi, звели очi до неба, пiдставили запилюженi обличчя дощевi, хапали його пересохлими губами, ловили гарячими щоками, по яких стiкали чорнi цiвки дощу, поту й бруду.

Та от iще дивина: десь немовби з-за iхнiх спин, трiшечки злiва, але так, наче просто з iхньоi лави випорснув загiн кiнноти i, поминувши стрiльцiв, помчав услiд за втiкачами. Попереду летiла Маруся, Маруся, Маруся! – червоний шлик розвiвався за нею, бiлий кiнь пiд дощем набрав кольору темного срiбла, але Мирон бачив тiльки темну родимку над кутиком вуст, Маруся була вже далеко, а вiн бачив цю родимку й чув – не бачив, а чув – тривожний блиск ii синьо-сiрих очей.

Ворога переслiдував не весь Марусин загiн, лише сотня вершникiв полетiла вслiд за чужою пiхотою, яка щезла за пеленою дощу. Поручник Гiрняк знав iз мапи, що десь там за версту-другу повинна бути цегельня, i якщо москалi встигнуть засiсти за ii мурами, то вершникам буде непереливки. Там навiть можуть стояти свiжi сили большевикiв.

– Пане сотнику! – звернувся вiн до Станiмiра. – Накажiт прискорити крок.


***

Це був вiдомий партизанський маневр, коли на знетямлену вiд страху пiхтуру, що кидае ноги на плечi, зненацька налiтае кiннота й вирубуе всiх до ноги. Спершу втiкачi, побачивши, що за ними нiхто не женеться, знов почали збиватися докупи. Одна ватага сховалася за осокорами, що росли вздовж польовоi дороги, друга побiгла за скирту, третi, спотикаючись i падаючи на слизотi, блискали п’ятами в лiсопосадку.

Дощ перiщив уже стiною, блискавки очищали повiтря – так його очищають хiба ще шаблi. Молоденька кобила Василя Матiяша страх як любила дощ – не бiгла, а танцювала, поблискуючи «панчiшками». Мокрий англiйський френч на Василевi блищав, як клейонка, а з великого хижого носа скапувала вода.

Маруся теж промокла до нитки, цупка сорочка прилипла до тiла, поверх сорочини був ще легенький твинчик[16 - Твинчик – лейбик без рукавiв (мiсц.).], який Маруся зодягала заради кишень – у правiй i зараз насипом лежало зо два десятки набоiв до нагана, що замiняв iй шаблю. Чого-чого, а шаблi Маруся не брала до рук – чи заважка була для неi бiла козацька зброя, чи, може, з якоi iншоi причини, але й у кiннотнiй атацi головними для неi були карабiн i наган. Умiла тримати дистанцiю з ворогом бiльшу за розмах шаблi чи списа, а стрiляла що з карабiна, що з револьвера краще за багатьох козакiв, хоч козачня в Марусi була добiрна, особливо ця горбулiвська сотня, з якою вона вискочила на прогулянку пiд веселий лiтнiй дощик. Бiльшiсть iз них воювали ще з Лесиком – Пилип Золотаренко, Семен Гарманчук, Іван Горобей, Оверко Лапай, Степан Помпа, Сакiв Галдун… Вiн, цей Сакiв Галдун iз кутка Галдунiвка, справдi галдикав бiльше, нiж треба, але зараз мовчав, зараз йому бiльше важили вуха, анiж язик. Вуха й «гочi», як казав сам Сакiв Галдун.

Праворуч вiд нього скакав на чистокровному горбоносому киргизi[17 - Киргиз – порода коней.] чистокровний шляхтич Льодзьо Лiпка. У Горбулевi жило багато полякiв, i Льодзьо мешкав на вулицi, яка так i називалася – Перша Шляхта, а ще ж за нею були Друга й Третя Шляхта. Коли москалi згвалтували його наречену Марильку – поглумилися прямо бiля костелу на цвинтарi, Льодзьо пiшов у козаки до Дмитра Соколовського. Жорстоким став Льодзьо – тiльки своiй Марильцi, якiй щось зробилося з головою i яку вiн кохав пiсля того ще дужче, мiг усмiхнутися, а так бiльше нiхто не бачив посмiшки на його тонкому, як лезо, лицi.

Лiворуч вiд Сакова Галдуна приострожував свою гнiду кобилу Гальку Санько Кулiбаба, який за срiбного портсигара з ведмедиками вимiняв добру нагайку, та зараз замiсть нагайки Санько полоскав на дощi голу шаблюку.

Найбiльшим i найогряднiшим серед них був Микита Шульга. Навiть коли вiн спокiйно сидiв на конi, не iхав, – сiдло рипiло пiд ним тiльки вiд того, що Шульга дихав. Микита й справдi був шульгою – рубав з лiвоi руки, але так, що з одного живого москаля робив два неживих. Рубав навпiл вiд плеча, наче дрова колов. А як бив по черепу, то цiляв тупим боком шаблi, щоб не пощербити «жало». Шабля хрякала об головешку, як об макiтру. Хоч у душi Микита Шульга був добрий, вiн i москалiв ранiше любив, казав, що вони люди непоганi, тiльки iх роздрочили нiмцi, посваривши з нами, ось вони, братушки, прийдуть – i ми заживемо з ними у мирi. Та коли цi братушки прийшли й забрали в Микити те, що вiн любив найдужче, Микита оскаженiв, бо найдужче вiн любив, як пахне його хлiв i загорода з худобою. Стане, було, ввечерi коло загороди й не може надихатися теплим духом худiбки, соломи та влежаного гною. Нема тепер того добра у Микити, е тiльки шабля, що хрякае об макiтри братушок, яких добрий i лагiдний Микита десь у глибинi душi досi жалiе i любить.

Найстаршим серед них був Оверко Лапай. Йому перейшло вже давно за тридцять, але Оверко вийшов найменший зростом. Це був маленький заiкуватий чоловiк, який у своему життi не вбив i мухи, хоча тертий мисливець Оверко мiг у ту муху поцiлити з револьвера на один лише звук. Вiн i гармату вмiв наводити на удар. Колись, ще при покiйному Дмитровi Соколовському, iм треба було завалити паротяг, Оверко так i казав «завалити», наче йшлося про козу чи кабана на полюваннi. Гармат тодi в них було чимало, але всi негодящi. На рисях пiдiгнали цiлу батарею, миттю вiдлетiли передки з кiньми, i три гармати стали на пагорбi вряд. Навiдники заметушилися бiля панорам[18 - Панорама – прицiльний пристрiй гармати.], та вийшов пшик. В однiй гарматi заклинило снаряд, який заштовхнули в казенник, не стерши з нього пiсок, у другiй зносився спусковий механiзм, у третiй барахлила панорама. Тодi Оверко через дуло видивився на мiшень, навiв його, перехрестився i всадив стрiльно прямiсiнько пiд паротяг. На большевикiв вiн був лихоi волi вiдтодi, як разом iз посiвним збiжжям вони забрали в нього положисту[19 - Положиста корова – добра, молочна.] корову, лошака та трое свиней з пацятами. Навiть волосний военком Щегловiтов обурювався таким грабунком: «Да, Аверкiй, с табой перегнулi ми палку, канешно. Но ти не серчай, ми верньом тебе всьо с лiхвой». – «А к-к-коли?» – заiкувато спитав Оверко. «Скоро, – заспокоiв його Щегловiтов. – Вот пастроiм камунiзм, i гасударство тебе всьо верньот».

Повернули поки що тiльки коня замiсть лошака, та й то Оверко забрав його силою у покiйного военкома Щегловiтова. Добрий кiнь трапився – сидячи на ньому, Оверко й тепер вiдчував шенкелями[20 - Шенкель – внутрiшня частина ноги вершника вiд колiна до щиколотки, якою вiн корегуе рух коня.], як шумуе кров пiд його вороною шкiрою. Змокрiлий жеребчик вилискував глянсом.

Гарно було! Грiм вiдкочувався десь на Глеваху, попереду блищали мокрi осокори, рудi вiд глини струмки бiгли вздовж путiвця. У шумi дощу глухiшими стали Марусинi команди:

– Галдун – на дерева!

– Кулiбаба – посадка!

– Лiпка – в обхiд!

Сакiв Галдун з двома десятками козакiв подався на осокори, Санько Кулiбаба повiв найбiльший вiддiл на лiсопосадку, Льодзьо Лiпка погнав за посадку в обхiд.

Маруся розвернула Нарциса до скирти. Вона вiдчувала, що ворог десь близько, зараз хлопцi на нього наскочать i тодi – що кому на роду написано. За пеленою дощу Маруся не помiтила небезпеку, впритул налетiла на червоноармiйця за скиртою – побачила прямо перед собою мокру блискучу шкiрянку й сiре обличчя в кашкетi з темною зiркою. Разом iз пострiлом Маруся вiдчула, як по щоцi цвьохнув гарячий струмiнь повiтря вiд кулi. Тiеi ж митi в ii руцi пiдстрибнув наган. Той, що був у кашкетi, вхопився за груди i впав ницьма пiд ноги Нарциса. Його зойк був схожий на вiдсирiлий пострiл.

Глухо заторохтiв «люйс». То Степан Помпа, не злiзаючи з коня, «помпував» червоних уже олов’яним дощем. Стрiлянина спалахнула за осокорами, охнула граната в лiсопосадцi. Першого, хто пiдвернувся пiд лiву руку, Микита Шульга «розколов» навхрест. Із козакiв упав тiльки Льодзьо Лiпка, вiн полетiв сторч головою разом з горбоносим Киргизом, обое вони ще довго iхали поповзом по слизькiй травi, i не знати було, хто з них живий, а хто мертвий. Виявилося, що живi обидва, – у Киргиза вiдiрвалася пiдкова, вiн спiткнувся i дав сторчака, притиснувши Льодзьовi ногу до землi. Поки Лiпка прийшов до тями, бiй закiнчився.

Його й боем назвати важко, так собi, колотнеча. Може, тому, що вiдразу впав командир, може, червоних налякали шаблi чи дике iржання бiдолашного Киргиза, але вони почали пiдiймати руки. При цьому – Маруся вперше таке побачила – вганяли гвинтiвки дулом у землю. Козакам це не подобалося, вони не любили стрiляти у неозброених i жалувати iх теж не любили – то все одно, що вiдкладати борги на потiм. Хлопцi, як i iхнiй товариш Оверко Лапай, звикли розраховуватися вiдразу, не чекаючи комунiзму.

Разом iз колотнечею закiнчився дощ. Вiн ущух раптово, й залягла така густа тиша, що в неi можна було встромити багнет. Прозоро засвiтилося повiтря, над полем подекуди здiймалися низькi хмарини – пiсля грози парувала земля.

Маруся зiскочила з коня i, подзенькуючи острогами, пiдiйшла до скирти. Червоний командир у чорнiй шкiрянцi й темно-синьому галiфе лежав долiлиць, зарившись носом у землю. Бiля нього валявся бiнокль з розбитими скельцями.

– Йому не жарко в цiй шкурi? – спитав Оверко Лапай.

– Уже нi, – сказав Сакiв Галдун. – Хочеш позичити?

– А дiрок там багато? – допитувався зануда Лапай.

– Кажись, одна.

– Хе, одна. А якщо куля пройшла навилiт?

– Тодi двi, – сказав Галдун.

– Панi отаманшо, – почула Маруся позад себе голос ад’ютанта Василя Матiяша. – Там… полоненi просяться.

– У нас нема полонених, – не озираючись, сказала Маруся.

Василь переступив з ноги на ногу.

– Так, але вони хочуть вам щось сказати.

– Пiдведiть.

Їх було з пiвтора десятка. Ще молодi, мабуть, комсомолята, вони бадьорилися з останнiх сил, але обличчя були вже мертвотно-блiдi.

– Ви справдi отаманша? – недовiрливо дивився на неi високий, згорблений у плечах молодик.

– Кажiть що хотiли.

– Тут таке дiло, – перевiв вiн подих. – Дозвольте нам перед смертю заспiвать iнтернацiонал.

– Замiсть молитви? – спитала Маруся.

– Ми в Бога не вiримо. – Хлопчина вже цокотiв зубами, але намагався тримати фасон.

– Ну, якщо ви так себе вiдспiвуете, то будь ласка…

Вони щiльнiше зiйшлися в шеренгу, якось ураз наiжачились i, тулячись плечем до плеча, затягли «Вставай, проклятьем заклеймьонний…» Спiвали не в лад, але так натхненно й натужно, що на шиях випиналися жили. Це було б дуже зворушливо, якби пiд ту врочисту хвилину спiвцi дивилися в небо чи в омрiяну далечiнь, а то ж нi – вони невiдь-чому втупилися у свого командира, що так i лежав бiля скирти носом у землю. Мимоволi виходило так, наче його благали, що вставай, мовляв, «проклятьем заклеймьонний», весь свiт голодний, а ти вилежуешся тут пiд скиртою. Моторошним видався iхнiй спiв, навiть не спiв, а хлипке завивання, вiд якого в Марусi по спинi пробiгли мурашки.

– Так колись моя коза на льоду кричала, – пiдсумував Сакiв Галдун.

– А балакають вони по-нашому, – сказав жалiсливий Микита Шульга. – Може, всипемо нагаiв, та й нехай iдуть собi по домах?

– Добре, – погодилася Маруся. – Але спершу давайте запитаемо в них. – І звернулася до хлопця, що дзвенiв зубами:

– Що б ви зробили, якби нас захопили в полон?

Довготелесий ковтнув повiтря. Вiн вiдчув, що всi, хто стояв iз ним у шерензi, напружено чекають вiдповiдi.

– Контру ми розстрiлюемо, – нарештi видихнув вiн.

Маруся подивилася на Микиту Шульгу.

– Чув, контра?

Микита жалiсно кивнув головою, i пiд ним зарипiло сiдло.

До них уже поспiшав Льодзьо Лiпка з оголеною шаблею. Вiн волочив придушену Киргизом ногу, але шкутильгав бiгцем. Льодзьо боявся спiзнитися.

Маруся вiдiйшла за скирту й затулила долонями вуха.

Короткi стогони чулися дужче за пострiли.

Пах-ах-ах-ах…

З поля долинув гомiн. Обернувшись лiворуч, вона побачила, що в iхнiй бiк широкою лавою суне пiхота. То були стрiльцi 2-го куреня, яких Станiмiр вiв на допомогу Марусi.

Один галичанин, порушуючи бойовий лад, вирвався далеко вперед. Маруся впiзнала його. Вiн був iз тих хлопцiв, яких упiзнають здалеку.




8


Лютий бiй вiдбувся наступного дня бiля Глевахи, де червонi зайняли вигiднi становища на пагорбах i вздовж залiзничного насипу. Тут курсували три iхнi панцернi потяги.

Перед боем упала важка тиша. Потiм у небi, над головами стрiльцiв, з’явилися одна по однiй бiлi хмарини, луснули шрапнелi й тiльки пiсля того долинули удари гармат. Ворожа артилерiя вкопалася перед селом за вiтряками й лупила у заздалегiдь пристрiляне мiсце. Тут i там до неба здiймалися чорнi стовпи землi. Коли вгорi зi свистом пролiтав гарматний набiй, усi пригиналися, втягнувши голови в плечi, нiби вiд стрiльна можна було ухилитися. Вони знали, що пощадити мiг лише щасливий трапунок, як це сталося з Михасем Процiвим. Мирон сам бачив, як чорний гейзер землi накрив з головою Михася, стрiльно впало поруч iз ним, та, коли порох i дим розвiялися, Михась пiдвiвся з землi цiлий-цiлiсiнький. Вiн помацав себе за голову, чи е на в’язах, потiм, звiвши до неба очi, перехрестився. Аж дивно, яким зосередженим i послiдовним був Михась Процiв пiсля такоi оказii. Вiн старанно обтрусився i, дрiбно клiпаючи очима та роззираючись навсiбiч, став шукати крiса й кашкета, яких нечиста сила позакидала невiдь-куди.

Хлопцi щось до нього кричали, але Михась нiчого не чув. Його чорне, як земля, обличчя було чуже й незворушне. Лише коли Петро Гультайчук подав йому крiса, Михасеве лице заворушилося такою усмiшкою, що з його щiк посипалися грудочки землi. А стрiлецького кашкета не знайшли. Михась любив свого темно-синього кашкета з твердим околом i називав його шапкою. Мабуть, позаздрила на нього нечиста сила й забрала собi, дивно тiльки, що не забрала разом з головою. Таке бувае один раз на тисячу, пояснив сотник Станiмiр, – це коли ти, чоловiче, потрапляеш у «мертвий простiр» вибуху. Лише «мертвий простiр» дае шанс на життя.

Пiд Глевахою багато хто такого шансу не мав, галичани перли на Киiв безоглядно, хоча й зазнавали дошкульних утрат. У кожному зблиску на обрii iм увижалися золотi банi киiвських церков. Ще трохи – i вони, зiм’явши большевикiв, помоляться в тих церквах, а потiм разом iз надднiпрянськими братами пiдуть на Львiв.

Із панцерних потягiв теж били гармати й сiкли кулемети, низькi вибухи шрапнелi обсипали стрiльцiв свинцем. Червонi кидалися до протинаступу розгорнутим фронтом, але знов i знов змушенi були вертати до своiх окопiв, залишаючи позад себе вбитих i тяжкопоранених.

Загiн Марусi до фронтальних сутичок не встрявав – не партизанське то дiло iти грудьми на регулярну армiю. Повстанцi воюють, коли самi того хочуть, а не тодi, коли приспiчить вороговi. Маруся зi своiми козаками гуляла на правому крилi 8-i Самбiрськоi бригади й пантрувала меншi частини червоних, якi вiдривалися вiд основних сил.

Надвечiр, коли лiве крило галичан наблизилося до залiзничноi колii мiж Будаiвкою[21 - Будаiвка – село, яке згодом злилося з Бояркою.] i Глевахою, панцерники червоних швидко посунули з поля бою, аби iх не вiдрiзали вiд своiх. Побачивши, що бронепотяги один по одному втiкають, большевицька пiхота запанiкувала й теж побiгла «на повнiй парi» у цiлковитому безладi. Галичани ледве встигали наступати червоним на п’яти.

До заходу сонця курiнь Осипа Станiмiра зайняв Глеваху.

Куренi Данила Бiзанца й Миколи Пiдгiрного взяли Василькiв. Так 24 серпня галичани розiрвали останню лiнiю оборони й розчистили прямий шлях на Киiв.

Наступного дня до Глевахи пiдiйшов панцерник, у вагонi якого був сам Головний Отаман об’еднаного украiнського вiйська Симон Петлюра. Розглянувши в далековид поле недавнього побоiща та з’ясувавши становище зi своiм штабом, вiн наказав подати йому список старшин i стрiльцiв 2-го куреня 8-i Самбiрськоi бригади, якi вiдзначилися у бою за Глеваху.

Коли цей наказ надiйшов до сотника Станiмiра, той посмикав себе за правого вуса.

– Тих, що вiдзначилися, вже немае. Навiщо iм нагороди?

– Пiсля перемоги передамо рiдним, – сказав поручник Гiрняк. – Вони мусять це знати. І не тiльки вони.

– Тодi пишiть. Романчук, Банах, Онишкевич, Кiс, Процiв…

– Процiв живий, – сказав Мирон.

– Пишiть! – наполiг Станiмiр. – Процiв, Гультайчук, Семенюк…

Потiм Мирон спитав:

– А Марусинi козаки? Ми ж наче разом…

– Про це треба спитати в Марусi, – Станiмiр якось чудно подивився на Мирона. – Пiдете й з’ясуете. Слава Богу, об’явилися. Стоять пiд лiсом.

– Чому я? – спитав Мирон.

– Тому що ви, пане поручнику, вiднинi призначаетеся дипльоматом мiж нашим куренем i загоном Марусi. Для узгодження бойових дiй.

Їхнi погляди стрiлися, але Мирон, нiяковiючи, вiдвiв очi.

– Може, ви, пане сотнику, думаете, що я… що менi…

– Це наказ, – сказав Станiмiр. – Виконуйте. Вiзьмiть у вiстового коня, бо те гонорове вiйсько пiшого вас ще й не прийме.

Марусиних козакiв Мирон знайшов попiд лiсом бiля озера. Тут була iдилiя партизанського вiдпочинку. Однi напували коней, другi сипали iм iз мiшкiв овес, третi варили в казанах такий смаковитий кулiш, що його дух стелився по всiй Глевасi. До нього домiшувався запах ремiння, диму, кiнського поту й онуч, якi сушилися на кущах i гiлляках. Бiльшiсть козакiв пороззувалися, щоб ноги подихали, поклали шапки сподом до сонця, аби провiтрилися вiд солоного поту.

На Мирона нiхто не зважав, поки вiн сам не пiд’iхав до одного парубка, котрий, примостившись на пеньку, зашивав циганською голкою чобота. Привiтавшись, Мирон запитав, де можна знайти отаманшу, на що парубок глузливо пхикнув i сказав, що цього не вiльно знати нiкому. Е, сказав вiн, якби Марусю було так просто знайти, то яка б iз неi була отаманша? Давно б знайшли, кому треба.

– Але ж мусить бути iз нею зв’язок? – стояв на своему Мирон. – Я маю до неi важливу справу. Мене послав курiнний.

– Це треба спитати в наших офiцерiв.

– Де вони?

– А онде! – парубок показав циганською голкою в бiк козакiв, якi на бережку грали в карти. – Козирнi! Якраз один одному погони чiпляють. Гей, Кулiбабо, тут до тебе!

Санько Кулiбаба знехотя вiдiрвався вiд гри. Пiдiйшов до Мирона, вислухав його, злегенька поляскуючи себе по халявi замашною нагайкою, яку вимiняв за срiбного портсигара з ведмедиками в ранковому лiсi, потiм порадив Мироновi попасти коня i скупатися в озерi, поки вiн дiзнаеться, чи отаманша його прийме. Скупатися обов’язково, наголосив Санько, бо Маруся не любить, коли вiд козака тхне собачатиною.

– Нашi хлопцi як захопили у комiсара ящик дiкалону, то навiть коней надухали. Моiй Гальцi наравиця, а Оверкiв жеребець тиждень чхав.

Санько пiдтягнув на кобилi попруги й поскакав попiд лiсом у бiк села, аж хвiст задерся у Гальки.

Парубок, який зашивав циганською голкою чобота, тихенько, сам собi (а може, Мироновi) затяг пiсню:

		Ромен жовтий, цвiт ружовський,
		Десь поiхав Соколовський,
		Десь поiхав та й немае —
		З козаками п’е-гуляе…

Парубок умовк i примружив очi на Мирона. Чи той щось уторопав?

Мирон його зрозумiв.

– Про отамана вже й пiсню скомпонували? – спитав вiн.

– А то ж як!

– А цвiт ружовський – це який?

– Не знаеш, що таке ружа? – здивувався парубок.

– Чого ж не знаю? Але ружа мае рiзнi кольори.

– У Горбулевi вона мае один колiр.

– Який?

– Ружовський, – сказав вiн.

Повернувся Санько Кулiбаба – поiхали! – i тепер вони вже удвох з Мироном легким тропом погуцали до села, де бiля одного двору iх зустрiв мiцний хлопець, зодягнутий гейби який пастух. Мироновi здалося, що це обличчя йому знайоме, хлопчина, видно, теж був iз «Марусиного вiйська», лишень перебрався так, щоб менше впадати в око. Санько Кулiбаба передав Мирона цьому стiйчиковi, а сам знову подався до лiсу, не оглядаючись, – Маруся не довiряла навiть своiм. Лише двое-трое людей знали мiсце ii постою.

Хлопець мовчки провiв Мирона на подвiр’я великоi хати на двi половини, показав, де припнути коня, i кивнув на ганок. Там вартував ще один стiйчик, якого Мирон упiзнав – це був Марусин ад’ютант Василь Матiяш, теж без вiйськовоi амунiцii, без острогiв, без ад’ютантського форсу. Десь там пiд легенькою свитою вiн мав револьвер, але зовнi це був сумирний молодий господар, котрий чемно вiдчинив перед Мироном сiнешнi дверi й так само делiкатно iх зачинив, а сам лишився на ганку.

На якусь хвилю Мирон опинився в темрявi, вiдчуваючи зрадливi поштовхи в грудях, трiшки пристояв у сiнях i наослiп постукав у дверi. Йому здалося, що вiн пiвгодини намацуе клямку й уже не знайде ii нiколи, аж раптом дверi вiдчинилися, i до хати його пропустила дiвчина в бiлiй кофтинi, вишитiй на грудях i рукавах червоним та чорним хрестиком. Це вперше вiн побачив ii без шапки, побачив гладенько зачесане на продiл волосся, заплетене в тугу золотисту косу, що спадала на груди через плече. На тонкiй шиi червонiли коралi зi срiбними дукачами.

– Не дивуйтеся, пане поручнику, – сказала вона. – Маю таку слабкiсть. Інодi зодягаюся… як колись. Я все-таки дiвчина.

Усмiшка в ii синьо-сiрих очах промiнилася тривожним блиском.

У просторiй кiмнатi на двое вiкон було зелено, як у гаю, – на пiдвiконнях, на лавi, по кутках i навiть на чорнiй скринi стояли вазони. Дерев’яна пiдлога була застелена зеленими домотканими дорiжками.

– Прошу сiдати, – м’яко вимовляючи «р», Маруся запросила його до столу й показала на чорний вiденський стiлець iз жовтим плетеним сидiнням. – У вас до мене справа?

– Дякую. Я… властиво… прийшов запитати…

Дiдько б його вхопив! Мироновi потягло мову.

– К-курiнний просить подати список ваших козакiв, якi вiдзначилися у бою за Глеваху.

– Список? Для чого?

– Для нагородження.

Маруся не вiдразу зрозумiла, про яке нагородження йдеться.

Уважно дивлячись на Мирона, вона враз голосно засмiялася i так само раптово урвала свiй смiх.

– Вибачте, – сказала вона. – Моi люди не потребують нагород.

– Бойовi вiдзнаки е невiд’емним атрибутом военного часу.

Мирон чув, що говорить чужим голосом, i вiд того злився на себе.

– Давайте без пафосу, пане поручнику. Ми воюемо не за нагороди. Думаю, ви теж.

– Звiсно. Та якщо ви… якщо ми з вами воюемо за Украiнську Народну Республiку, то мусимо шанувати ii вiдзнаки та символи. Хiба нi?

– Так, але я шаную i своiх козакiв, – сказала Маруся. – Менi немае кого з них вирiзняти.

«Бестiя!» – подумав поручник Гiрняк. Розмова була закiнчена, але йому не хотiлося йти.

– Ви любите яблука? – просто спитала вона.

На столi, застеленому зеленою рипсовою скатеркою, стояла таця з горою вощано-жовтих яблук.

– Не знаю, – сказав вiн. – Нiколи про це не думав.

– Тодi частуйтеся!

Мирон набрався смiливостi й подивився iй глибоко в очi.

– Хiба з ваших рук.

Маруся подала йому велике туге яблуко, що аж свiтилося налитою стиглiстю. Вiн подивився крiзь нього на свiтло. Здавалося, зсередини повиннi прозирати зернятка.

– Сподiваюся, це не яблуко розбрату?

– Нi, це плiд згоди.

– Як гарно!

Вона й собi взяла яблуко, i воно так соковито трiснуло на ii зубах, що Мирон вiдчув його смак.

– Я на паперiвках можу прожити цiлий день, – сказала Маруся.

– А я тiльки нiч. Тому з вашого дозволу вiзьму це яблуко з собою.

Їхня розмова мимоволi переходила в гру, i Маруся спитала:

– Яка ваша улюблена страва?

– Яка е, – сказав Мирон. – Колись на iталiйському фронтi ми з Осипом Станiмiром з’iли цiлого вiслюка.

– За раз?

– Нi, не за раз, звичайно. Але ми обшкребли його до бiлого скелета.

– Де це було?

– В Альпах.

– Розкажiть, – попросила вона.

– Про вiслюка? – вiн усмiхнувся самими очима.

– Нi, про Альпи.

– Нiчого цiкавого.

– Не вiрю, – сказала вона.

– Ми стояли на Монте-Банато. На такiй висотi, де орли мостять гнiзда. Там, коли вибухае стрiльно, його грiм цiлий день перекочуеться вiд гори до гори, вiд скелi до скелi. І тодi здаеться, що цi гори ось-ось обваляться i ти провалишся разом з ними в самiсiньке пекло.

– Страшно? – спитала Маруся.

– Страшно, – сказав вiн. – Але я був жовнiром, мене послали. А як… ви?

– Що я?

– Вам не страшно?

– Бувае, – сказала вона. – Одного разу, коли я ночувала в скиртi, менi в пазуху залiзла миша. Я наробила такого вереску, що пiдняла на сполох усiх козакiв.

Мирон виразно побачив ту мишу. Як вона залазить iй у пазуху.

– Жартуете, – сказав вiн. – Я не про те. Чому ви, юна дiвчина, пiшли на вiйну?

Вона помовчала, потiм сказала:

– У мене не було вибору.




9


Василь Соколовський мстив за брата жорстоко. Через кiлька днiв вiн пiшов з козаками на Радомишль, куди якраз прибула свiжа червоноармiйська частина для боротьби з повстанцями. Василь вирiшив не чекати большевикiв у Горбулевi, а сам пiшов до них у гостi. Зiбрав тисячу козакiв, оголосив, що вони тепер бригада iменi Дмитра Соколовського й повиннi вшанувати батька-отамана в повiтовому Радомишлi.

Такого побоiща мiсто ще не знало. Соколовцi винищили до ноги залогу, розтрощили свiжу червоноармiйську частину й перемолотили все, що тхнуло большевиками. Кому вдалося вирватися за мiсто, там його привiтали кулеметники Тимоша Корча. Сотнi й сотнi трупiв валялися на вулицях, по городах, купами лежали в ровах. Пiсля того в Радомишлi довго не чути було людських голосiв, тiльки моторошно завивали собаки та крякало вороння, яке чорними хмарами затуляло небо. Уночi пугикали сичi, вулицями мiста гасали вовчi зграi i нишпорили голоднi лиси.

Розiгрiтий удачею, Василь провiтрив вiд большевицького смороду Потiiвку, Черняхiв i збирався йти на Коростишiв, аж раптом йому передали, що з ним хоче зустрiтися Симон Петлюра. Треба вирушати залiзницею на Вiнницю.

В останню хвилину попросилася поiхати з ним сестра Саша. Вона була вже не тiльки розвiдницею i зв’язковою, але й показала себе в бою. Мала зiрке око, тверду руку в стрiльбi, хвацько трималася в сiдлi.

– Вiзьми мене за ад’ютанта, – сказала Саша. – Надiйнiшого охоронця тобi не знайти.

– Та певно ж! – погодився Василь. – Куди я без тебе!

Їхали залiзницею по-панському. У Житомирi командир невеличкого панцерника взяв iх у голубий вагон, який причепили до бронепотяга, щоб перегнати у Вiнницю чи не для самого Головного Отамана. Цей вагон був захоплений у якогось чекiстського цабе – тут зняли стiнки мiж купе, i вийшов просторий салон iз м’якими плюшевими диванами. Бiля диванiв стояли невеличкi столи, на них – вази з квiтами, друкарська машинка. Лише на пiдлозi був розгардiяш – розкиданi папери, газети, недопалки, серед них валявся роздертий портрет чоловiка з характерною цапиною борiдкою.

Саша роздивилася i панцернi вагони, якi насправдi були товарними, але обшитi з обох бокiв сталевою бляхою. Стiни зсередини ще оббили дубовими брусами та обмостили мiшками з пiском. У двох вагонах було по гарматi й по чотири «максими».

Разом з ними в голубому салонi iхав отаман повстанського полку iменi Симона Петлюри Тимофiй Лобода зi своiми двома ад’ютантами. Саша помiтила iх ще на станцii, коли вони пiдкотили до перону на вiденському екiпажi з дутими шинами, запряженому трiйкою коней. Бiля отамана сидiв гармонiст, але до вагона його не взяли – Лобода теж iхав на зустрiч з Головним Отаманом. Дорогою вiн весь час розповiдав Василевi про своi партизанськi пригоди, ад’ютанти лишень кивали головами, поглядаючи на Сашу.

У салонi пахло парфумами, до яких домiшувався гiркуватий запах куступелян[22 - Куступеляни – айстри (мiсц.).], що стояли у вазах. Це був запах ранньоi осенi.

Тимчасова канцелярiя Головного Отамана була облаштована також на залiзничнiй станцii. Першим запросили до нього Тимофiя Лободу – самого, без ад’ютантiв, а потiм рожевощокий старшина у довгому бахматому френчi з вiдстовбурченими кишенями покликав отамана Соколовського. Василь попросив старшину, щоб Саша також зайшла, i пропустив ii поперед себе.

У кiмнатi було так накурено, що Сашi защипало в очах.

Петлюра ii трiшки розчарував. Вона уявляла його грiзним вождем-воякою (саме слово Петлюра дихало гнiвом), а Головний Отаман виявився майже цивiльним чоловiком у темно-зеленому френчi – лише на вiдлогах комiра нашито два великi тризуби. Середнього зросту, вирлоокий, пiд очима синцi вiд недосипання. Обличчя гладенько виголене, але блiде, аж землисте. Мiж пальцями, жовтими вiд тютюну, димiла цигарка.

Петлюра вийшов з-за столу, привiтався за руку з Василем, потiм, дивлячись на Сашу й дивуючись ii козацькому вбранню, запитав хрипкуватим голосом:

– А це що за амазонка?

– Олександра Соколовська, – сказав Василь. – Сестра. Воюе в нашiй бригадi.

– Скiльки ж тобi рокiв, дитино? – спитав Петлюра.

– Сiмнадцять, – вiдповiла Саша. – Буде.

– І за що ж ти воюеш, Олександро?

Вона стала до нього боком i розгорнула шлик.

– «СМЕРТЬ ВОРОГАМ УКРАЇНИ», – прочитав уголос Петлюра. – Ну, якщо вже такi дiвчата воюють за Украiну, то наша вiзьме. Правду я кажу, Олександро?

Звичним жестом вiн вiдкинув назад м’якого попелястого чуба, що спав йому на чоло, i запросив iх сiсти, а сам походжав по кiмнатi, склавши руки за спиною. Вiд того Василь iз Сашею почувалися нiяково. Петлюра був трохи згорблений, ходив, нахилившись уперед, як людина, що звикла бiльше до сидячоi роботи. Хромовi чоботи порипували пiд його кроками. Вiн сказав, що схиляеться перед родиною Соколовських, яка поклала на жертовник Украiни двох синiв. Особливо вiн цiнуе працю (так i сказав – працю) Дмитра Соколовського, який став серед найпомiтнiших народних борцiв за волю Краю. А тому вiн, Петлюра, вважае, що отамана Дмитра Соколовського треба перепоховати в Житомирi з подальшим зведенням пам’ятника героевi.

– Друге, – зупинившись, обернувся до них Петлюра. – Як звати дружину отамана?

Василь iз Сашею перезирнулися. Потiм Василь сказав:

– Надя… Надiя Соколовська-Круглецька.

– Добре. – Петлюра вiдкинув назад чуба, глибоко затягнувся цигаркою. – Зважаючи на великi заслуги отамана Соколовського перед Украiною, я призначаю його вдовi Надii пенсiю в розмiрi шiстнадцять тисяч вiсiмсот гривень на рiк. Починаючи з дня загибелi ii чоловiка. Украiнська Народна Республiка виплатить також дружинi героя одноразову допомогу в такому ж розмiрi.

Василь хотiв було щось сказати, але Петлюра його перебив.

– Крiм того, я маю до вас, отамане, не менш серйозне питання.

Вiн сказав, що в нього багато клопотiв з отаманщиною. Деякi селянськi ватажки бiльше дбають про свiй шкурний iнтерес, нiж про загальну справу. Вони вимагають грошей на органiзацiю повстанських загонiв, а дiставши пiдмогу, дiють на власний розсуд i часом завдають бiльше шкоди, нiж користi. Коли вступаеш у суперечку з такими самолюбцями й ворохобниками, то мусиш тримати у поготiвлi вiдбезпечений револьвер.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes



1


Апашник – курiнь (мiсц.).




2


Будемо робили – будемо робити (гал. дiал.). Тут i далi вiдхилення вiд мовних норм – згiдно з галицьким дiалектом.




3


Сальонка – вагон-салон.




4


Перекручена назва австрiйського кулемета «Шварцлозе».




5


Кадюки – зневажливе вiд слова «кадети». Так селяни називали росiйських вiйськових, яких багато було в армii гетьмана Скоропадського.




6


Ковмачка – картопляне пюре.




7


Парком – тодiшня норма написання слова «партком».




8


Громнiца (мiсц.) – свiчка, яку вкладають у руки небiжчиковi, щоб душа бачила дорогу до раю.




9


Отаман – вiйськове звання в Галицькiй армii, що дорiвнюе рангу майора.




10


«Люйс» – спрощена назва ручного кулемета системи Люiса.




11


Звягель – нинi Новоград-Волинський.




12


Хедер – еврейська школа при синагозi.




13


Назва кутка в селi Горбулiв.




14


Степка – примiщення в полiськiй хатi, де зберiгають продукти харчування.




15


Етап – тут: запiлля.




16


Твинчик – лейбик без рукавiв (мiсц.).




17


Киргиз – порода коней.




18


Панорама – прицiльний пристрiй гармати.




19


Положиста корова – добра, молочна.




20


Шенкель – внутрiшня частина ноги вершника вiд колiна до щиколотки, якою вiн корегуе рух коня.




21


Будаiвка – село, яке згодом злилося з Бояркою.




22


Куступеляни – айстри (мiсц.).


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/shklyar_vasil/marusya