Варан
Марина и Сергей Дяченко


Блукаюча Іскра #1
Дивовижний свiт зi своiми законами. Маги, якi творять дива i знають наперед думки простих людей. Захоплюючи пригоди, неймовiрнi тварини, живi поля i лiси – у романi М. Та С. Дяченкiв «Варан» е все, що потрiбне «справжньому» фентезi. Але е i те, що вiдрiзняе прозу Дяченкiв вiд iнших, – фiлософський змiст, одвiчнi питання, на якi, можливо, немае вiдповiдi, але якi повинна задати собi кожна людина…





Марина та Сергiй Дяченки

Варан





Частина перша





Роздiл перший


Франта привезли в поштовiм човнi. Серед мiшкiв i ящикiв старого Макiя пасажир мав недоладний вигляд – смiшний куценький плащ поверх чепурного свiтлого костюма, над головою перетинчаста штука, дуже схожа на парасоль (коли човен наблизився, Варан упевнився, що це таки парасоль, але не вiд сонця, а вiд дощу. З такими цяцьками ходять лише верхнi: приймальник iз гiрськоi пристанi, примiром, у мiжсезоння смiшить усеньке селище своiм картатим парасолем з мереживом).

Був тихий сiрий ранок. Б'ючись по водi, кожна краплина дощу пiдлiтала дзвiнким стовпцем, наче хотiла вернутися в небо, i через те море здавалось кошлатим. Широка, майже квадратова плоскодонка ляскала по морю лопатями бортових колiс. Старий Макiй крутив педалi; поштареве пихтiння й кректання лунало далеко над водою. Пасажир без дiла сидiв на кормi.

– По-ошта! – урочисто вигукнув Макiй, хоча нiкого, крiм Варана, на пристанi не було. – Добрi люди, приймiть уклiн вiд близьких ваших i далеких, за добрi новини благословiть Імператора, за лихi проклянiть Шуу! По-ошта!

Голос у старого був не те щоб приемний, проте розложистий. Варан помiтив, як чужинець пiд парасолем морщиться, явно борючись iз бажанням заткнути вуха. Ще подумае, що Макiй напоказ горло дере!

Варановi нараз стало прикро за старого поштаря. Макiй нiкому не кланявся, але шанував раз i назавжди заведений порядок i бороду розчiсував надвое навiть тодi, коли доводилося тижнями хилитатись у вiдкритому морi. Якби довкола не було нi душi, Макiй однаково вигукнув би звичайне привiтання поштового цеху, але ж не станеш пояснювати це молодому дженджиковi, що розлiгся на кормi з поблажливим осмiхом…

Човен причалив.

– Здоров, дядьку Макiю.

– Привiт, Вараську. Того, кхе…

Неприродно закашлявшись, Макiй обернувся до пасажира:

– Прибули, той, ваша милосте.

Милiсть склав парасоль, кисло всмiхнувся i, балансуючи в хиткiй плоскодонцi, звiвся на ноги.

Милостi було з вигляду рокiв вiсiмнадцять. Безбарвне м'яке волосся, неймовiрно довге – до плiч, мабуть, – стирчало з-пiд низько насунутого каптура. Тонкi губи за кольором не рiзнилися вiд блiдих щiк; найяскравiшою плямою на обличчi прибульця був нiс – яскраво-червоний, розпухлий вiд нежитi, з нервово тремтючими нiздрями.

– Гостi до вас, – Макiй скоса подивився на Варана. – Точнiше, не гостi, а… той, горнi.

Поштар почувався, очевидно, нiяково. Пасажир його був одягнений i споряджений як важлива особа, але подобав на застудженого шмаркача й держався без належноi гiдностi – ось, видерся на кам'яний причал, не дожидаючи, поки висунуть трап… І то, коли ти насправдi горнi – чому не подорожуеш верхами?

Ставши на землю, чужинець перше послизнувся й мало не впав:

– Ой… Добридень, пане. Я до вас iз дорученням вiд Імператора.

Сказано було просто й буденно.

– До мене? – похлинувся Варан.

– До вашого князя, – прибулець знову пiдсковзнувся на рiвнотi, незграбно змахнув руками, намагаючись утримати рiвновагу. – Туди, – й невизначено тицьнув пальцем у перетинчастий спiд свого парасоля.

Макiй кинув на причал два пузирi з поштою – для селищних i для верхнiх. Махнув Варановi рукою: я, мовляв, свою роботу зробив. Сiв на педалi, рiзко крутонув назад, так що вода коло пристанi закипiла. Човен вiдiйшов од берега, лишаючи виразний слiд на водi.

– Менi, либонь, треба пред'явити вiрчi грамоти? – спитав чужинець i невпевнено чхнув.

Макiiв човен поволi завертав за рiг – до рудокопiв, на Маленьку. Варан закинув на плечi обидва пузирi; мiшки були легкi, перед сезоном люди мають важливiшу роботу, як на мушлi ножичком дрябати, однак Варан зiгнувся пiд ношею i напружено засопiв: хай прибулець бачить, що йому важко. Що вiн працюе обiруч. І нести дерев'яну скриньку, що самотою стоiть посеред причалу, окрiм власника – нема кому.

Чужинець, загаявшись, узяв скриньку за шкiряну ручку. Пiдняв легко; таж вона порожня, подумав Варан, чомусь дратуючись. Про людське око тягае з собою хазяйську дерев'яну скриньку, аби тiльки його мали за велике цабе. Або продати намiряеться. Або взагалi вкрав десь. А всi його балачки про доручення Імператора – брехня, ба навiть гiрше – наклеп i ересь…

– Може, менi все-таки пред'явити грамоти? – наполегливiше спитав чужинець.

– Ходiмо, горнi, – сказав Варан. – Кому треба – пред'явите.

І не озираючись, звикло стрибаючи з каменя на камiнь, рушив до берега. Мiшки з поштою тихенько дзвякали й поколювали спину.

Чужинець вiдстав. На стежцi пiд дашком Варану довелося дожидати його, скинувши пакунки додолу. Панок не раз i не два спiткнувся, пiрнувши по колiно у воду; парасоль вiн урештi закрив i поклав пiд пахву. Утямив-таки: рибка парасольки не потребуе… А може, просто сил не стало мучитись зi скринькою та парасолем одночасно.

Варан сподiвався шмарклiв i прокльонiв i неабияк здивувався, розгледiвши на виду в панка усмiшку. Шмарклiв, щоправда, також не бракувало: приходько знай чхав, витираючи носа розмоклою мереживною хусточкою.

– Мокро у вас, – весело сказав прибулець. – Мабуть, сезону ждете?

– Атож…

– А де народ? Безлюдно якось, на пристанi нiкого, i на березi…

Варан хотiв сказати, що, позаяк милiсть не попередила про вiзит заранi, то й сурмачiв iз волинарями запросити забули. Але змовчав. Хто його зна…

– Доннi сiють… Ковчег латають… Самi ж кажете, сезону ждемо, ото й ситухи вчора вiд берега повiялись, а значить, скоро забулькотить…

Чому я так багато говорю, незадоволено подумав Варан. Хто я йому – староста, здавати звiт? А, до речi, ще спитати б, чи на мiсцi староста, чи не поперся зрання сiтки на своему полi класти… Батько казав – усi найкращi сiтки сам загрiб, сволота.

– Це… добре, – сказав панок. Було чути, що вiн засапався.

– Що доброго, га? – не дуже поштиво вiдказав Варан. Тепер вони йшли сухою терасою пiд камiнним дашком, Варан попереду, прибулий – позаду. Тераса вилася по краю скелi, колами, все вище. Мiшки кололи спину: що ж вони, холера, нiчого м'якенького в пузир не пiдклали?!

– Добре… що сезон… так скоро, – сказав невидний за спиною панок. – Не уявляю… як ви тут i живете…

Варан скривив страшну пику, за що не раз дiставав на горiхи вiд батька. Але ж тепер однаково нiхто не бачить.

– Добре живемо… Репс жуемо, рибу смажимо. Витребеньки клеiмо з мушель… Сезон згадуемо. До наступного сезону.

– Повiльнiше, – сказав приiжджий. – Дихати важко. Але ж вiн точно горнi з дiда-прадiда, подумав Варан.

Тут не можна вдати. І народився, видко, нагорi… Тому й мокро в нас, i погано, i дихати, бач, немае чим.

– Скоро дiстанемося, – пообiцяв пом'якшавши. – Он, димки мрiють…

Селище здалеку здавалося осiлою на землю хмариною. Стелився по землi дим, i здiймалася пара над пласкими кам'яними дахами. Тягнучи за собою, мов хвiст, заслаблого панка, Варан рушив просто до старостового дому.

– Карпе, агов, Карпе! Пошта прийшла, i ще маю справу…

– Пошту поклади пiд дверима, а справи нехай зачекають, – вiдповiв сиплий голос. – Дверей не вiдчиняй, чуеш: сухо в мене. Потiм справи.

Але перш нiж Варан устиг щось промовити у вiдповiдь, приiжджий вiдсунув його з дороги й штовхнув просмоленi дверi.

– Я сказав – не вiдчиняти! – гаркнув староста. – Ну ти в мене дiстанеш, погань!

Варан не добрав нiчого кращого, як ступити всередину слiдом за чужинцем.

У старости й справдi було сухо. Зi стелi звисали набряклi солянi мiшечки – з тих, що всотують пару iз повiтря, як губка – воду. Пiдлогу вкривав хрусткий шар рожевоi та голубоi солi; сам Карпо, у домотканiй одежi, сидiв перед вогнищем зi смачним полумиском на колiнах. Не риба, як мiг розгледiти Варан. І не репс.

Ковтнув слину.

– Перепрошую, – мовив панок, випрямляючись i стаючи схожим на справжнього пана. – Я прибув на Кругле Ікло з Імператорським дорученням для вашого князя… Готовий пред'явити вiрчi грамоти.

Карпо, треба вiддати йому належне, не похлинувся овочевим рагу (а в мисцi було саме рагу!). Змiрявши оком чужинця, мигцем глянувши на Варана (той здогадався щiльно зачинити дверi за прибульцем), староста обережно поставив полумисок на низький камiнний столик. Нахилив голову, ставши напрочуд схожим на рибу-горбуньку:

– Прошу.

Варан переступив з ноги на ногу. Сiль пiд чоботами хруснула басовито, волого, невдоволено, та це ще пiвлиха: навколо мокрих черевикiв прибульця коштовний соляний килим не тiльки наситився, але став пiдтавати.

Чужинець нахилився над своею скринькою (рiзьблена скриня з суцiльного дерева! Варан бачив, яким поглядом староста зирнув на штучку: хто-хто, а Карпо на цьому знаеться). Вiдкинув вiко; скриня не була порожня, як гадалося Варану. Вона була повна тонких згорткiв паперу. Сухих хрустких згорткiв, так що вмiст скринi був, либонь, дорожчим за оболонку…

І як це його в дорозi не пограбували, здивувався Варан.

– Моi документи…

Чужинець розгорнув щось на долонi.

Варан сахнувся. Над розгорнутим аркушем зайнялося райдужне сяйво; злегка потрiскуючи, замерехтiли iскорки. Староста витрiщив очi, несвiдомим рухом приклав два пальцi до губ, вiдганяючи Шуу та ii поплiчникiв.

– Вивчiть уважно, – сказав прибулець, i Варановi здалося, що в його голосi бринить знущання. Авжеж, тицьнув провiнцiйних щурiв носом у справжню Імператорську печатку…

Староста, до його честi, опанував себе майже одразу.

Не хапаючись пiднявся; вiддав офiцiйний уклiн – не вище, але й не нижче, нiж годиться. Витягнув шию, вивчаючи документ пильнiше; поважно кивнув:

– Ласкаво просимо на Кругле Ікло, горнi Лереала…ру… руун. Якого кшталту послуги ви бажали б мати, е-е, вiд мiсцевоi влади?

Варан став навшпиньки. Роздивився на паперi барвисте сяйливе поле, на ньому – опукле, наче живе, обличчя чужинця-горнi – без каптура, з сухим волоссям i не розбухлим здоровим носом, засмагле й гостре, аж суворе. Лiтери не встиг прочитати.

– Тiльки одну послугу, – чужинець iз кумедним довгим iменем згорнув аркуш, загасивши таким робом сяйво. – Доправте мене нагору негайно. Бажано прямо зараз.

– А-а, – староста пирхнув, прочищаючи сипле горло. – Е-е, горнi… Не знаю, чи е сьогоднi транспорт… Ти! – вiн рвучко повернувся до Варана. – Батя сьогоднi воду вiдправляе?

– Учора вiдправляв, – буркнув Варан, не бажаючи, втiм, вiдверто грубiянити. – А сьогоднi в нього гвинт недокручений.

– Нехай докрутить гвинта, – ласкаво сказав староста. – Бачиш – горнi поспiшае, не хоче горнi з нами, оселедцями, мокнути… Значить, бiжи до батi, хай накручуе гвинт i хай доправляе горнi. Печатка Імператора – йому що, життя спротивiло?!

Варан мало не захлинувся вiд обурення. Отак, граючись, зiпхнути свiй клопiт на iншого, та ще й Імператора приплутати, бодай тебе Шуу забрала…

– Та як… учора ж лiтали… а пружина – ii ж пускати треба… як же ганяти напiвзаведений… А раптом не долетить, упаде, що тодi?

– Батьковi, значить, Імператорiв наказ – це й не наказ? – лагiдно поцiкавився староста.

Варан безпомiчно глянув на прибульця-горнi.

Той стояв у калюжцi розталоi солi, каптур звисав на спинi, волосся, таки насправдi уздовжки аж до плiч, прилипло до голови. У спущенiй руцi – вiрча грамота з райдугою всерединi.

– Такий у нас народ, – зiтхаючи мовив староста. – Лiнивий народ i хитрий, наче рогачка, коли для свого поля – зi шкури пнеться, а коли для громади чи оце для держави – тут вам тисяча притичин, стонадцять вiдмовок – i це, i те… Загiр-Одноок, цього нероби батечко, у нас на пiдiймачi порядкуе. Я вам, горнi, записочку напишу – нехай вам видадуть попоiсти, попити теплого, одежинку суху, бо ви в пiддоннi, бачу, нечастий гiсть… – староста м'яко хихикнув. Пошарудiв рукою в нiшi столу, витягнув велику тьмяну мушлю, дiстав за вухом стило, послинив для чогось, почав дряпати. Звук виходив ледь чутний, але нестерпно гидкий.

Варан ковтнув гiрку слину. Марно сперечатися, цей гладкий сом завжди перемагае, сiтка найкраща – йому, овочеве рагу в мисцi – йому, лобурем назвати, шмаркачем, мерзотником – будьте ласкавi, i не думай у вiдповiдь косо глянути…

– Чого ти зириш? – Здаеться, староста вiдчув його погляд похиленою макiвкою. – Повитрiщайся менi… Оце для батька записка. Що вказано – все сповнити, iз громади потiм усе вiдшкодуемо… Ну ж бо, йди собi. Шкурою за горнi вiдповiсте, i ти, i батько… Пiшов!

Й уклiн отому Лереала… як його там? Цього разу низький уклiн, нарочито поштивий. Розчахнутi дверi, клуби пари… Варан ледве встиг ухилитися, щоб не дiстати копняка.

Це щастя Карповi, що Варан ухилився. Потiм, звичайно ж, гiрко було б… Але домашню ткану сорочку старостi довго вiдпирати довелося б… вiд кровi з розклепаного носа…

– А ти злий, – сказав горнi й знову чхнув. – Очима iскри крешеш… А скриньку вiзьми.

Варан – що робити – узявся за шкiряну ручку дерев'яного вмiстища скарбiв. Виявилося, що скринька не така легка, як перше гадалося; насправдi вона була важча за обидва мiшки з поштою, що мокли тут-таки, пiд ганком.

– Куди йдемо? – поцiкавився шмаркатий горнi.

Та щоб тобi у Шуу в дулi застрягти, мовчки побажав йому Варан. І так само мовчки мотнув головою, указуючи напрям.


* * *

Коли Варановi було чотирнадцять рокiв – три сезони тому, вiн мало не подався iз плотогонами.

Вони приходили зазвичай у перший мiсяць осенi, коли будь-який злидень у пiддоннi такий багатий, як король, коли всiм термiново потрiбнi новi одвiрки, новi човни, припаси, смола, деревина. Звичайно iх помiчали на видноколi за день до прибуття – в осердi велетенського плоту височiло колесо з людьми, що бiгли в ньому, величезнi лопатi пiднiмалися й опускалися, збурюючи воду, але плiт посувався, мов п'яна черепаха, – такий важкий був, багатоярусний, здiймався над водою i глибоко занурювався в воду, i вся страшна його вага була – деревина з далеких краiв, бiла й жовта, тверда i м'яка, майже не пiдвладна гниттю, пахуча свiжа деревина.

Якби був у мiжсезоння вiтер – напевно, ставили б вiтрило. Але сезон минув, i з ним уляглися вiтри, i легенькi забавки заможних горнi – човни з барвистими вiтрилами – притулилися десь у печерах верхнього свiту… Плотогони рухалися без поспiху i правили цiну поважно, усi були жилавi, з бiлими й жовтими обличчями, з бородавками-скiпками, наче нашвидкуруч вирiзьбленi з дерева. Кожен мав за паском кривий кинджал, а дехто – меч або арбалет за спиною: плотогону е що втрачати. Вони ходять по морях верхи на купi грошей – не дивина, що мисливцiв за плотами набагато бiльше, анiж лiсорубiв. Кожен охочий посiсти чужий плiт – i повзти черепашачим ходом вiд острова до острова, поки плiт не розкисне, а гаманець – не розпухне, наче пузир…

Інодi дерево, виставлене на продаж, бувало омите кров'ю. Марновiрнi не хотiли брати; плотогони ощирялися: не треба. Інший хто вiзьме. Що тобi та iржа: висхне й осиплеться, в огнi згорить – не помiтиш, дощем змие – i не стане ii…

А одного разу бiля Круглого Ікла став на торговицю величезний плiт iз змiненими власниками. Натовп горлорiзiв, один страшнiший за одного, серед них i занепалi горнi, i пiддонцi, i бiлi, мов лiд, чужоземцi – страшнi на вид, у рубцях. Чистого дерева у в'язанках майже не лишилося – а плотогонiв не зосталося нiкого, вiдомо, що вони в полон не здаються. Нiчого доброго iм у полонi не буде.

Першого дня селище, вражене, не вийшло торгувати. Виставили варту, набили едину гармату, послали нагору, князевi, благання про захист. Вiдповiдь прийшла негайно: з'ясувати достеменно замiри крамарiв. Якщо вони насправдi деревину продають – нащо здiймати галас? Залога на верховинi мала, а турбувати Імператора, висилати патруль – чи готовi пiддонцi гiдно вiдповiсти, коли виклик виявиться хибним?

Виникли сумнiви. Хтось кричав – криваву деревину не берiть! Нiчого путнього з неi вам не буде. Убивцям своi грошi вiддасте – будете з ними в змовi, мертвi плотогони не подарують, та й безсоромно це, люди, подумайте…

Варанiв батько стояв посеред квадратовоi селищноi площi, уперши руки в боки, а навколо нього стрибав, натужувався сусiда Соля:

– А що як не буде iнших цього року? А коли не буде бiльше деревини, лише оця? Чим будеш топити – волоссям своiм? Бородою?

Варанiв батько ворушив жовнами, проте не зрушив iз мiсця й нiчого у вiдповiдь не кричав. Третього дня пiддонцi помалу, по одному потягли до берега – на торги. Ховали очi; деревина виявилася на диво дешева, брали потроху, весь берег загородили пiрамiдами колод, тiльки батько Варана не взяв нi скiпки.

За тиждень пiрати пiшли на добряче пiдталому плотi.

Інших у цьому сезонi не було, хоч як сподiвалися. Десь серед осенi у Варана в домi не стало чим топити; батько купував сушняк нагорi – сухi водоростi, якими звичайно розтоплювали наймокрiше, найбiльш неподатливе дерево. Сушняк коштував дорого i згоряв умить.

У домi було вогко й холодно. Малеча плакала; батько спалив у вогнищi човен. Усе, що було в хатi дерев'яного, одне по одному пiшло в пiчку.

На початку зими хтось пiдкинув пiд дверi купу полiн. Усi вони виявилися чистими, свiтлими, теплими; тринадцятирiчний Варан було довго сидiв, колихаючи одне полiнце, розглядаючи вiзерунки, вдихаючи незвичний запах…

Тодi Баранова мати, яка не казала батьковi нi слова вiд самих згадуваних iз сумом торгiв, кiнець кiнцем здобулася на мову.

– Вiзьми, – сказала вона.

І вiн узяв. Не залишив дерево мокнути пiд дощем, як намiрявся спочатку.

Усю зиму сусiди потайки iм допомагали – хто полiнце, хто десять, хто купу. І всю зиму батько мовчки приймав iхню запомогу.

Сильно змiнився вiдтодi. Багато пив. На Варана iнодi зривався, бив, чого ранiше нiколи не було…

Добре хоч дiвчаток не зачiпав.

І Варан вирiшив податися у свiти; ночами йому снилися деревнi прожилки. Вiн уявляв краi, де дерева ростуть не просто вище за людину – до неба; мабуть, пiд ними можна навiть ховатись вiд дощу. Йому снився лiс – таким, як про нього розповiдали давним-давно справжнi плотогони, – жилавi, у скiпках-бородавках; показували на зрубi рiчнi кiльця, i Варану сам по собi вiдкривався рот: це дерево втричi старше за нього? А це – вдесятеро?

У його снi пахло смолою i листям. Удома пахло димом i сирою рибою, батько сидiв на кам'янiм ослонi, похмурий i п'яний, i, хапаючись за штани, малеча клянчила солоденького… Тiльки де його дiстанеш, солоденького, коли все, що заробили в сезон, спустили на дорожезний жаркий сушняк?

Варан вирiшив утекти з дому.

У сезон його рiшучiсть не тiльки не вивiтрилася, але навiть змiцнiла – навмисне вишукував приiжджих i, продаючи вкритi лаком витребеньки з мушель, заводив розмову про далекi краi. Розповiдали залюбки – i про лiси, i про залитi травою степи, i про заснiженi пустелi. Про краiни, де все життя можна вештатися дорогами й нi разу не замочити нiг; про краiни, де немае гiр, але е глибокi яруги. Про краiни, де живуть люди з золотою шкiрою. Про краiни, де камiння дихае, а рiчки розмовляють…

Плотогони прийшли пiзно, у кiнцi першого мiсяця осенi. Варан найнявся помагати на розвантажуваннi – хоч був вiн iще хлопчак, але сильний i вправний. Його поставили рубати сучки – вiн працював чисто й весело, як майстер у цирульнi для горнi; за кiлька днiв до вiдплиття плоту Варан дiстався до капiтана й попросився в помiчники.

– Фу! – вiдмовив капiтан i зморщив носа. – Та скiльки ти важиш? Будеш повзати в колесi, як муха по стелi!

І додав, бачачи Варанове нерозумiння:

– Менi тут не юнги потрiбнi й не сучкоруби, а крутильники в колесi, щоб ступали тижнями й не скиглили… А ти з твоею вагою – зайвий рот!

Варан заприсягнувся, що почепить на спину мiшок iз камiнням i ходитиме в колесi з додатковим тягарем – а собi подумав, що, дiставшись до берегiв, де ростуть лiси, можна просто втекти, та й по всьому. Капiтан усмiхнувся й подумав, що хлопчисько може думати будь-що i що його треба продати з вигодою де-небудь у вiльних водах, на самiй околицi Імперii.

Уночi напередоднi вiдплиття Варан потайки перебрався на плiт, i на свiтанку другого дня вони вiдпливли – продавати деревину, а потiм (дуже скоро, як гадалося Варану) в далекi землi, в лiси, на край свiту.

На другий ранок плавання Варан уже не був настроений так радiсно. Пiсля нiчного вартування терпли ноги й плечi i розривалися груди, а порцiя води виявилася такою мiзерною, що доводилося злизувати дощовi цiвочки, що стiкали по обличчю. Варан навiть не злякався, коли за кiлька годин пiсля свiтанку на обрii з'явився човен на веслах, набагато швидший, анiж плiт. У човнi сидiли Варанiв батько, староста й смаглий чорнявий горнi – представник, як виявилося, самого круглоiклiвського князя.

На перемовинах трiйцi з капiтаном Варана не було. Про що говорилося, так i не дiзнався. Батько звелiв йому стрибати до човна, i вiн стрибнув, i одразу сiв веслувати.

Усю дорогу до дому – майже день у путi – не промовлено нi слова. Варан ждав будь-чого – ременя, палиць, ув'язнення в кам'яному пiдвалi з водою й пекучими медузами…

Нiчого не було. Мати посхлипувала, але слова докiрливого не сказала. А батько з того дня дивним чином вiджив – наче прокинувся. Покинув пити, возився з малими, навчаючи iх грамотi, спiвав на весiллях – можна сказати, стало все, як було перше…

Ось тiльки лiси, що застували небо, i перехрещенi далекi шляхи – прожилки на деревинi – iнодi снилися Варану, особливо восени, коли запах осiннiх плотiв стояв над мокрим берегом, i волога блискуча кора здавалася живою, погладь ii – iнстинктивно сiпнеться…


* * *

Батька не було вдома. Малих теж не було – мати забрала з собою в поле. Усерединi присадкуватоi кам'яноi будiвлi панувала вогкiсть, хiба що згори не крапало, i за це дяка Імператору.

Перш за все Варан знайшов трохи сушняку у сховку (останнi запаси перед початком сезону!) i запалив вогнище. Засичали сирi дрова.

…Райдужне сяйво. Таке саме, тiльки незрiвнянно тьмянiше, сiеться вiд великих грошових пластинок. Королiвськi маги кладуть на грошi печатку, яку нiкому на землi й водi неспромога пiдробити. Варан багато разiв чував i вiд батька, i вiд плотогонiв, i вiд крамарiв, ба й вiд рудокопiв на Маленькiй: Імперiя стоiть не на вiстрях мечiв, не на крилах летючоi королiвськоi гвардii, не на волi сивих пiдземних магiв – а на легких пластинках iмператорських грошей. Грошей, що не горять у вогнi й не тонуть у водi, що iм довiряють i пiддонець, i горнi, грошей, що випромiнюють райдужне сяйво…

Там, у пiдземеллях iмперськоi столицi, сивi маги сидять за довгим столом, i бiля нiжок iхнiх рiзьблених крiсел лежать, звинувшись, iхнi власнi лускатi хвости. Кажуть, раз на сiм рокiв маг скидае хвiст, наче ящiрка, i тодi може ненадовго вийти на поверхню, показати себе людям, з'явитися на прийом до Імператора… А хвiст потiм виварюють у бронзовому казанi й готують узвар, що подовжуе життя на сiм рокiв, рiвно на сiм, анi на мить менше…

Отже, застуджений чужинець не так давно спускався в пiдземелля до магiв… Чи вiрчу грамоту йому дали вже готову? Хто вiн у такому разi? І чому подорожуе низом?

– Ви б сiли, горнi, – промурмотiв Варан, удаючи, що пильно пораеться коло вогнища.

Гiсть не вiдповiв. Варан повернувся.

Горнi тупцював посеред кiмнати, роззираючись iз бридливим здивуванням. Сiсти? – читалося в цьому поглядi. Куди? Зацвiлi стiни, вогка камiнна лава вздовж стiни, купки солi по кутках, портрет Імператора – точнiше, темна дошка з обрисами людськоi голови, а внизу написано, що це Його раторська Вели Спа (напис був такий само старий i вицвiлий, як i портрет, i прочитати його до кiнця ще нiкому не вдавалося).

Варан уп'явся на вогонь. Говорити не хотiлося, та й не треба було говорити. Заради офiцiйного й повноважного шмаркача батько пустить гвинт iз половинним завантаженням, а значить, утратить два днi торгiвлi перед самим сезоном. Згори кричать – води, давай iще води, резервуари не повнi… Знизу кричать – податок, давай грошей, гвинт належить громадi, а вода належить Імператоровi, як i все, що приходить iз неба… Малеча буде давитись рибою й випрохувати морськоi капусти, але почнеться сезон, i про скарги забудеться. У сезон нiхто не хворiе, нiхто не скиглить, у сезон навiть цiлуються рiдко – не до того. Швидше б сезон…

– А на Осинiм Носi, – сказав горнi за його спиною, – розiкласти вогонь завжди пропонують гостевi.

– Чому? – спитав Варан просто щоб не здатися зухвалим.

– Ти не знаеш? – щиро здивувався гiсть. І тут же похопився, наче все про Варана згадавши: – А-а-а…

Куди там нам, подумав Варан. Сиру рибу жеремо, плювком умиваемось, рукавом пiдтираемось. Провiнцiали. Дикуни.

– На Осиному Носi, – пiсля паузи мовив горнi, – багато традицiй з материка… А на материку досi вiрять у того самого бурлаку – Пiчника… Його ще називають Блукаюча Іскра. Вiрять, що в домi, де вiн розкладе вогнище… знаеш, що бувае? Не знаеш… Посунься.

По-панiбратськи вiдiпхнувши Варана, гiсть присiв поряд навпочiпки, простягнув руки до вогню:

– Оце так… Яке же ви тут одяг сушите?

– У нас не змокае, – миркнув Варан.

Горнi торкнув рукав його куртки:

– Ага… Як iз крилами вода, – i чомусь засмiявся.

– Це ситуха, я сам добув, – сказав Варан, якому гостiв смiх здався прикрим.

– Зайвоi нема?

– Що?

– Ну, як там староста казав: гаряче питво… Сухий одяг…

– Староста казав – то хай сам i дае! – вигукнув Варан i зараз же пошкодував через свою гарячковiсть. Додав на тон нижче: – Немае зайвоi. Нiчого нема. Сезон от-от. Усе витратили. У мене двi сестри малi. Поле маленьке. Є риба солона, i води скип'ятити можу. Усе.

– Давай води, – наполегливо зажадав горнi. – Давай рибу. Маеш хлiб?

– Репс…

– Давай репс. І ще… ковдри не маете? Просто сухоi ковдри з пуху або з шерстi…

І не дожидаючи, поки Варан погодиться, узявся роздягатись. З насолодою скинув на пiдлогу куций плащик, зняв мокру куртку, сопучи, стягнув дивного крою сорочку, широку, на поворозках… Варан думав, що тут уже роздягання скiнчиться – але горнi, анiтрохи не соромлячись, зняв штани й розв'язав пiдштанки, i Варан, ховаючи очi, швидше простягнув йому ткану ковдру.

– Ти чого? – горнi наче щойно зауважив темно-червоний рум'янець на Варановiм виду. – Ой… Даруй, коли чим образив, у кожного, знаеш, своi звичаi… Я думав, розтану в цiй мокротечi. – Вiн гидливо штурхнув ногою жмут дорогого костюма. – Дай-но хутчiй кип'яточку, бо застуджуся по-справжньому, князь, думаю, не зрадiе…

«Менi хiба перед князем вiдповiдати за твоi шмарклi», – подумав Варан тужливо.

– Може, е що покласти на лавку? – поцiкавився гiсть.

– Що?

– Ну, пiдстелити… Шкуру там або другу ковдру. Бо холодно, знаеш, отак сидiти, та й плiсняви повно…

Та хто ж тебе звав, скреготнув Варан зубами. Зостався б у старости, у нього сухо… Адже селище за цю сухiсть платить, i ми з батьком також…

– То цiкаво тобi? Про бурлаку, що вогонь запалюе? Розповiдати?

– На те й дороги, щоби блукати, – миркнув Варан. – А в нас, пане горнi, дорiг нема. У нас або морем, або вгору… Нема в нас бродяг. Усi своi.

– Суворий ти. – Гiсть усiвся, нарештi, але не на лавку, а на свою скриню. – Коли пiдiймати мене будемо? Пам'ятаеш, що староста сказав?

Грюкнули дверi. Лiлька, молодша, вибiгла одразу на середину кiмнати – i завмерла, уп'явшись очима на довговолосого горнi, по шию загорнутого в ковдру:

– A…

– Де мати? – гостро спитав Варан.

– У полi, – писнула Лiлька. – Сiтки ставить iз тiтками. Зажадала крiплячок для якорiв, i другий нiж, i…

– Тоська де?

– Матерi помагае…

– Батя де?

– Пружину крутить… Наполовину вже накрутив, сказав, щоб ти кидав усе i йшов допомагати, затим що…

– Іди скажи батьковi, – промовив Варан iз тяжким серцем, – нехай iде додому. Скажи, гостi в нас. Скажи, треба швидко.


* * *

Батько все зрозумiв одразу. Скинув оком на цидулку старости, покосився на райдужне сяйво, що випромiнювала розгорнена грамота, зробив незграбний уклiн людини, що спину гнути взагалi-то не звикла:

– Хай буде по-вашому, горнi. Пiднiмемо вас, не берiть до серця, звичайним вантажним гвинтом. Збирайтеся…

І сказав уже Варану, неголосно, по-дiловому:

– Пiвзавантаження. Риби для воякiв замовляли – три мiшки… Значить, шiсть бурдюкiв мiнус три мiшки риби й мiнус горнi – буде чотири бурдюки… Ворушися.

Варан зрадiв iз можливостi нарештi позбутися причепливого горнi. У нiшi столу вiдшукав окуляри – два прокоптiлих скельця в грубiй металевiй оправi. Тiснiше затягнув куртку i не прощаючись вискочив iз хати.

Ранкова риба плавала тут-таки, у кам'яному басейнi, ще жива. Орудуючи сачком, Варан наповнив i зважив три мiшки; дощ уперiщив сильнiше й змив iз нього луску, перш, нiж вантаж було перенесено, мiшок по мiшку, до гвинтового майданчика.

Пружина гвинта, накручена наполовину, здавалася незвично тонкою. До гакiв на кошику вже припасовано два бурдюки; Варан завантажив рибу й потому, ледве вправляючись iз дерев'яним вiзком, перевiз до гвинта вiд водозбiрнi ще два важенних пузирi з водою. Вiн устиг перепочити й пожувати солодкоi смоли, перш нiж над краем майданчика показалася голова горнi: чужинець був блiдий i задихався. «Еге ж, – подумав Варан не без зловтiхи, – сто сходинок у скелi – i ми вже непритомнi…»

– Дихати… нема чим, – простогнав горнi й усiвся просто на мокрий камiнь. Слiдом за горнi на майданчик пiднявся Варанiв батько – той був удвiчi старший, нiс на одному плечi дерев'яну скриньку, а на другому поштовий мiшечок для верхнiх, i рiвне його дихання не збилось анiтрохи.

– Добре, – сказав батько, оглянувши гвинт i поцiнувавши Варанову роботу. – Вантажте.

Варан залiз у кошик першим i вмостився бiля мiшкiв з iще живою трiпотливою рибою. Батько довго ходив кругом, перевiряв крiплення, зв'язки, погладжуючи пружину, бурмочучи молитву пiдiймачiв i вряди-годи спльовуючи через плече. Дав у руки Варановi причальну линву з трiйчастим гаком на кiнцi:

– Хто сьогоднi на вартi?

– Лиско.

– Переказуй вiтання вiд мене i перевiр, щоб вiн усе точно записав: рибу, воду, пошту… i… – батько кинув косий погляд на горнi, завмерлого бiля краю майданчика, наче закам'янiлого вiд споглядання безмежно сiрого виднокраю, – i горнi хай вiзьме з рук у руки… Усе. Слава Імператору, лети, синку.

Швидко потрiпавши Варана по плечу, батько вiдiйшов до спускача. Зовсiм iншим, невиразним голосом покликав чужинця:

– Горнi, прошу на злiт.

Варан не подав паничевi руки. Чхаючи й зiслизаючи, той ледве влiз у кiш, пошукав вiльного мiсця, зi страдницьким лицем примостився знову-таки на скриньцi. Учепився за край кошика:

– Не перевернемось?

– Із половинним накрутом iдемо, – не втримавшись, зауважив Варан. – Можемо й перекинутися, коли не пощастить. Шуу не спить, – i пiдморгнув батьковi.

– Бодай тобi з такою мовою, – гостро сказав той, беручися за спускач. – 3 Імператором… Раз, два… три!

Спускач вискнув, випускаючи пружину.

Пружина тупо й люто, як глибинна тварина, смиконула на себе ланцюг.

Ланцюг став розкручуватися з котка. Над головами Варана й горнi розквiтла квiтка – прекрасна квiтка все бiльшого пропелера; його було видко всього декiлька секунд, а потiм вiн щезнув, перетворившись на сiре, розмите в русi колесо. Невидима сила вдавила Варана в тугi мiшки з тремтячою рибою, i майданчик зiрвався вниз, малесенька батькова фiгурка мелькнула й зникла, у вухах ревнув вiтер, якого нiколи не бувае пiд хмарами в мiжсезоння…

Ще за секунду нiчого не стало видно, навiть горнi, що сидiв поряд. Повiтря стало сiрим i мокрим, мов медуза. Варан затримав дихання.

– Це хмари? – гукнув горнi, i Варан радше здогадався про його слова, анiж розiбрав iх. Дорога крiзь хмари була для нього найприкрiшою частиною подорожi нагору; казали, що хмари зсередини нагадують царство Шуу, i Варан був готовий iз цим погодитись. В'язке, липке, непроникне…

Сiра iмла розпалась на клаптi. Визирнула синява над головою; хмари зненацька взялися бiлим, i Варан, замружившись, полiз у нагрудну кишеню по окуляри.

Горнi знову щось загукав, незрозумiло, захлинаючись з радостi. Гвинт, простромивши шар хмаровиння, вирвався з другого боку. Хмарки блищали, бiлi, м'якi, святково-безпечнi, сухi; над головою розтiкалася суцiльна блакить, посеред якоi стояло страшне бiле сонце. Варан намагався не повертати голову в його бiк.

Звук пропелера змiнився. Гвинт утрачав швидкiсть.

– Гей, де причал? – нервово спитав горнi.

«Як ти менi набрид», – подумав Варан.

Великi й малi пропелери гвинта один по одному змiнили обриси. Кiш пiднявся ще вище й майже завмер; трохи вiддалiк стримiла бiла кам'яна стiна, вiд стiни тяглися, мов промiння, тонкi дощечки причалiв, оплутанi припасами, немовби старечi руки жилами. Варан налiг животом на важiль, змiнюючи нахил головного пропелера; кiш iзслизнув нижче, пiдiйшовши до дощок майже впритул, i тодi Варан розмахнувся й закинув трiйчастий гак на причальну тумбу.

– Де вони там, поснули?!

Вiд скелi бiг чоловiк у бiлiй сорочцi, горлав i розмахував руками, от-от, здавалось, готовий зiрватись у прiрву. Пропелер iще обертався, але кошик спустився нижче, нiж треба. Лаючись i згадуючи Шуу, половинну закрутку й проклятущих причальних спанькiв, Варан намагався власноруч посадити гвинт на жорстку дужку – але кiш осiдав, i нiчого не виходило.

– Гей! Тримайся там! Зара', може, перекинемося! – весело гукнув вiн пасажиру; маленький чоловiчок з яечно-лисою головою в останню мить устиг добiгти, закинути дужку й закрiпити кошик над святково-бiлими, осяяними сонцем хмарами внизу.

– Здурiв? – накинувся на нього Варан. – Ти так чергуеш, га?

– А якого глиста ти сьогоднi пiднявся? Чи тебе вчора не було? Учора чи не ти Горюсi молов, що позавтра, мовляв, будеш, нi? А крiм тебе, ми нi на кого не чекали…

– Дочекалися, – Варан поправив зсунутi окуляри, перевiв дух й озирнувся на пасажира. – У нас… нi, у вас гостi. Благородний горнi з дорученням вiд Імператора. Прямцем до князя. От, – i махнув рукою в бiк блiдого, якось дуже тихого горнi.

Причальна дошка посiпувалася, нiби дихала пiд ногами. Унизу лежали хмари – наче море. Тiльки справжне море сiре й гладеньке, а хмари, коли на них дивитися згори, здаються казковим садом, бiлою тiнню iмператорського палацу.

Причальна дошка була крихiтною соломинкою на краю великого порту. Над головою нависали широкi пристанi; усюди метушилися люди, наче мальки в глибинi, – пiдфарбовували, пiдтягували, готували до вiдкриття сезону. За два тижнi до причалiв, що порожнiли всю зиму, прибудуть кораблi з кольоровими вiтрилами. Горiшнi галереi приймуть вершникiв на криламах, надутi вогнем розписнi кулi, та хтозна-яка ще дивовижа припливе чи прилетить iз краю свiту – порт прийме всiх, хто готовий заплатити iмператорськими райдужними грiшми…

Варанiв пасажир незграбно перелiз через край коша. Мимоволi присiв, вiдчувши ненадiйнiсть причальноi дошки. Не озираючись, рушив до скелi, до входу в портову печеру; iшов, мов справжнiй горнi, не дивлячись пiд ноги, по ниточцi над прiрвою. І не вдягаючи, до речi, окулярiв – iз голим обличчям попростував пiд сонцем, i чiтка чорна тiнь, на мить затримавшись на жовтiм деревi, сковзалась у провалля, до хмар.

– Що привiз? – буркотливо спитав Лиско. – Тiльки рахуймо тепер, бо знаемо ми…

Варан ковтнув образливий натяк. Хiба перша на сьогоднi кривда? Схрестив руки, стояв i ждав, поки причальник закiнчить поратись.

– Бурдюки з водою – чотири. Повнi, так? Гляди менi… Риба, три мiшки по мiрцi… Перезважу на своiх вагах, так i знай. Пошта, це добре… Що за штука?

Лиско вказав на скриньку горнi.

– Приiжджого речi.

– Багатенький, – Лиско почухав рiдку нерiвну бороду. – Ну, бери й тягни.

– Батько переказував вiтання i загадав перевiрити, як ти в книгу все запишеш.

– Запишу, не бiйсь…

Варан не вмiв ходити, як ходять горнi. Переступав по вузенькому причалу, у серцi завмираючи, похитуючись пiд незвичним вiтром – хоч би поруччя вони тут приладнали, чи що… Сонце палило теплу куртку з ситухи, слiпило очi крiзь закоптiлi скельця окулярiв. Хотiлося додому, вниз.

Горнi дожидався бiля входу. Пiд сонцем його плечi випрямилися, волосся висохло, вiн стояв, виставивши одну ногу вперед i пiднявши пiдборiддя, наче князь на парадному портретi. Дiждався, поки Лиско пiдiйшов ближче; хитнувся вперед i, не замахнувшись, не вимовивши нi слiвця, вдарив причальника в щелепу. Лиско ухнув i сiв на кам'яну пiдлогу за два кроки вiд краю прiрви.

– Ти на вартi? – спитав горнi, знову ставши в позу з парадного портрета, i навiть шмарклi пiд опухлим носом не могли применшити його статечностi.

– Я… – промимрив Лиско, одразу зметикувавши, хто тут головний.

– Вiдповiси, – сухо пообiцяв горнi. Обернувся й пiшов углиб скелi, неначе бував тут давнiше, наче точно знав, куди треба йти.

Лиско, стогнучи, пiднявся. Розмазав кров по пiдборiддю; пiдiйшов до Варана, змiряв його холодним липким поглядом i, ухнувши, втопив кулаком у лице – Варан не встиг ухилитись. Спалахнули iскри, полетiли зi стелi, мовби пiдсвiченi сонцем дощинки. Варан завважив, що сидить на долiвцi, як перед тим Лиско, i пiдлога хитаеться, мов перевантажений човен.

– Вiдповiси, – зловiсно вiдказав причальник над самою його головою. – Один бурдюк я з тебе списую, як вiдшкодування… збиткiв. І щоб я тебе бiльше не бачив, щеня!

І пiдхопивши скриньку, поспiшив слiдом за горнi, на ходу вигукуючи:

– Мiй пане, праворуч! Прошу поiсти, перевдягнутися, умитися, адже пiддонцi – вони пiддонцi i е…

Варан пiдняв з пiдлоги своi окуляри. Витер кров з пiдборiддя.

Нiчого, подумав. Попадешся ти менi в сезон.


* * *

Як завжди, не вистачало дня. Або хоча б години. Ну а вже пiвгодинки завжди не стае…

Метушилися. Пакували речi, ховали в сухi криiвки. Знiмали з завiс дверi, змащували жиром непотрiбнi в сезон iнструменти, зашивали в мiшки, швартували по сараях. Припасали iду на ковчегу; востанне оглядали поля – чи всюди добре лежить сiтка, чи не змие донна течiя перший врожай репсу.

Дощ ослабнув, а потiм перестав зовсiм. Уперше за мiжсезоння.

Дiти верещали, бiгали по селищу, обiймалися:

– Сонечко, сонечко! Визирни в вiконечко!

Небо виразно посвiтлiшало. Море взялося брижами.

– Хутчiй, хутчiй!

Варан допомiг матерi залiзти в човен, посадив малечу одну по однiй. Залiз i собi, сiв веслувати поруч iз батьком.

– Ну, хай Імператор помагае, – уривисто сказав той. – Нумо.

Берег вiддалявся. Ковчег ставав усе ближче – кособоке селище на водi, обвiшане мотузяними драбинами, з рiденькими димками, що здiймалися з багатьох коминiв.

Човен хитався. Малечу стало нудити.

– Мамо, це Шуу пiд водою ригае?

– Не повторюй дурниць… Це Імператор вiдкрив греблю, i тепер вода пiдiймаеться.

– А чому ми так хилитаемось?

– Мовчи…

Дiстались до високого облавка ковчегу. Вилiзли, пiдняли човен; сяк-так розташувалися в крихiтнiй кiмнатцi-каютi. За стiнкою з натягнутоi шкури плакало сусiдське немовля.

Витягнулися на жорстких полицях. Завмерли, прислухаючись, як вируе ззовнi вода.

– Ма-ам… – заскiмлила Лiлька.

– Чого?

– А можна я собi намисто куплю скляне?

– Можна…

– А я, – басом сказала Тоська, – нiчого собi не куплю. Я грошей назбираю i на великiй черепасi покатаюся. За хвилину монета… за хвилину монета, отак.

– Ти перше грошей надбай…

Ковчег хитнуло. Ще й ще; Тоська сiла на лавцi, закриваючи рота руками:

– Ой, мене знудить зараз…

– То вийди.

– Боюся, що змие…

– Варасю, вийди з нею.

Варан пiдвiвся, взяв маленьку за плечi, витягнув на вузький дашок над бурхливим морем; небо було геть свiтле, над морем висiв туман, i напiвзатоплене селище здавалося несправжнiм, примарним. Бiля самого берега з-пiд води стирчали дахи. У Варановiй хатi вода дiйшла вже до рiвня столу…

Якiсь запiзнiлi гультяi, лаючись, загрiбали вiд берега до ковчегу, i човен iхнiй метляло, мов пiрце.

– Диви, Варасю! Там сине!

Брудний малечий палець з обкусаним нiгтем указував на небо.

– Дивися, там уже дiрка! І в дiрцi сине! Це небо, небо!

Новий напад нудоти урвав ii захват.

Варан не вiдриваючись дивився вгору, але не на клаптик синяви, яку вiн, на вiдмiну вiд Тоськи, бачив багато разiв i в мiжсезоння. Високо в розривах хмар летiли, окреслюючи широкi кола, птахи – не дiйнi кричайки й не дикi ситухи, а справжнi високi птахи, пластуни чи навiть крилами…

На сiре, страшне, хвилясте море впав перший промiнь сонця. Упав i потонув у туманi; ковчег метлявся на хвилях, потворний на вигляд, але абсолютно непотоплюваний. Пахло смаженою рибою. Пахло вiтром. Туман розсiювався, i коли вiн розвiявся остаточно – селища вже не було i не було хмар. Перед ошаленiлими, з примруженими очима пiддонцями постало море – сине, а не сiре, небо – сине, а не сiре, бiла скеля в плямах першоi зеленi – свiт горнi, перетворений на острiв уже серед води, а не хмар, i вражено задавлений на власне невпiзнаване вiддзеркалення.




Роздiл другий


– Ти з мiсцевих, чи не так? Пiддонець?

– Так.

– А чому без окулярiв?

– У мене очi звикають.

– Правда? Це добре…

Вiдвiдувач усмiхнувся. Це був не единий вiдвiдувач, Варан уже чув, як за сусiднiми столами вимогливо постукують кухлi, вiдчував, як починае лютитися за шинквасом засмикана мати… Але вiдiйти нiяк не мiг. Цей вiдвiдувач натякнув йому щодо роботи, а робота – iнакша, не ця – була Варановою мрiею от уже мiсяць, iз самого початку сезону.

Була обiдня година. Моряки, майстри, кравчинi й пралi, торгiвцi, слуги – весь робiтний i гулящий народ, що звичайно роiться навколо грошовитих мандрiвникiв, хотiв попоiсти й випити, отож Варан мав крутитися, мов гвинт.

Як вiн крутився уже цiлий мiсяць.

Усi знають: хто не працюе в сезон, той у мiжсезоння мокне й голодуе. Але коли свiт довкола мiняеться так рiзко, людина, особливо молода, не може бути як колись. Найжадiбнiший скнара стае хоч трохи, але марнотратним, i найжилавiший трудар хоч трохи, – але таки лежебокою. Варана нудило вiд тарiлок i пiдносiв, йому хотiлося гуляти по скелях, стрибати в сине море з бiлих каменiв, гратися з рибами, рахувати ночами зiрки…

Батько й мати вiдкрили харчiвню в однiй з вуличок поблизу порту. Змурували пiчку, натягнули накриття, розставили столи й стiльцi, випозиченi з чийогось «верхнього» дому (горнi, особливо незаможнi, теж хотiли заробити в сезон: здавали в найми будинки й житловi печери, переселялися в так званi лiтнi резиденцii, а насправдi в шатра й намети). Мiсце виявилося вдалим: столи в харчiвнi не порожнiли нiколи. Щодня цiни помалу росли, i це нiкого не лякало: на Кругле Ікло прибували все новi й новi гаманцi, готовi пролитися золотим дощем. Батько стояв коло пiчки, мати й Варан прислуговували, малеча торгувала витребеньками з мушель тут-таки, на крихiтному риночку. Хто працював у сезон – у мiжсезоння дорiвняеться до князя.

– Скiльки, ти сказав, тобi рокiв?

– Сiмнадцять.

– Плаваеш?

– Мов риба.

– Звiрiв боiшся?

– Нi… Яких звiрiв?

– Серпантер. Бачив коли-небудь?

– А, змiйсiв… Бачив. Минулого сезону один хлопець дав покататися.

Мати коло шинквасу робила страшнi очi й подавала таемнi знаки. Вiдвiдач витягнув iз нагрудноi кишенi тонку замшеву хустинку. Промокнув кутики рота:

– Варан, значить, син Загора-Одноока… до речi, чому вiн одноокий, у нього наче обидва ока де треба?

– Прiзвисько.

– А-а… Сподiвайся, Варане, доброi роботи. Вiдповiдальноi. Менi абихто не годиться, я про тебе розпитаю серед тутешнiх пiддонцiв, розвiдаю… Добре, бiжи. Згодом договоримо.

Поки Варан, обкладений лайкою, нагодував тих, хто заждався, притягнув пива новоприбулим i прибрав з опустiлих столiв, таемничого вiдвiдача i слiд пропав. Батько пiймав Варана за кухонною перегородкою – i мовчки дав потиличника, аж каганцi в очах засвiтилися.


* * *

У мiжсезоння вгорi нема нiчого, крiм розпеченого камiння. Усе ховаеться в розщелини – i звiрi, i птахи, i люди. А хитрi рослини, ктотуси та шиполисти, сидять у вузеньких щiлинках, де не сховаеться й краплинка води. Голий берег; а варто початися сезону – вистрiлюють, мов з арбалета, м'ясистi зеленi пагони, розкриваються, наче парасольки, обростають листям, колючками, бiло-рожевими квiтками, вдягають берег у тiнь, i нi горнi, нi пiддонцi не можуть упiзнати свое Кругле Ікло. Бабки завбiльшки з добрячу сковорiдку кружляють над суцвiттями, над водою, над пiстрявими купальнями. Купальнi лiпляться до скелi й одна до одноi, не залишаючи вiльного мiсця: униз, пiд пiнну крайку прибою, ведуть дерев'янi сходи, мармуровi сходи, мотузянi драбинки, глинянi схiдцi; де-не-де насипають на глину дрiбнi камiнцi, або негострi мушлi, або пiсок.

Що робив би князь круглоiклiвський, якби не сезон? Якби з милостi природи суворий острiв не перетворювався упродовж трьох мiсяцiв на медове царство тепла й свiтла, насолоди й розкошiв? Слава Імператору та райдужним грошам його – море спокiйне, над ним ходять крилатi патрулi, i маетне шляхетство з усього вiдкритого свiту приiздить на Кругле Ікло, щоб зазнати щастя й залишити тут грошенята…

Варан сидiв на причальнiй дошцi. На тiй самiй, добре знайомiй, на яку багато разiв насаджував батькiвський гвинт. Море похитувалося пiд босими ногами, майже сягаючи натруджених пiдошов. У морi вiдбивалися зiрки.

Сьогоднi ввечерi батько кричав на нього. Батько боявся, що всмiхнений вiдвiдач хоче забрати Варана до веселого дому, одного з небагатьох, що розцвiтали в сезон по всьому Іклу.

– Ти знаеш, як вiн про тебе розпитував? «Оцей гарненький»! Посмiй тiльки менi вiд харчевнi на крок вiдiйти…

– Вiн нiчого такого не хоче! У нього змiйси, цi… серпантери!

– Щоб вiдвести очi тобi, не тiльки змiйси – крилами будуть… Тiльки посмiй менi ще раз iз ним побалакати. Шкуру спушу до колiн… І мовчи!

Варан розумiв батька i тому навiть не ображався. Веселий дiм у пiддоннi – пострах; он у Торочкiв приманили дочку в минулий сезон – так i пропала дiвка. Кажуть, лишилася служити якомусь горнi, а може, воякiв у мiжсезоння розважае…

Нема для Варана iншоi роботи. Майнула риб'ячим хвостом, i по всьому. Так завжди бувае – довгi мiсяцi ждеш сезону, а прийде вiн – i хочеться, щоб скорiше скiнчився. Несила. У вухах крик, дзенькiт посуду, п'янi спiви; очi злипаються. Усю нiч гуляв би, купався, пiрнав… Але сил не стало. Завтра на свiтанку вставати.

Порт не спав i вночi. Там щось стукало, скрипiло, впiвголоса сварилося; на рейдi стояли кораблi, сягали зiр голими щоглами. Варан нарахував одинадцять величезних суден, а ще ж ховаються за мисом… І на кожному, окрiм шляхти, челядi ще цiлий виводок, усi грошовитi, усi ласi на розваги й щедрi на плату…

Он парочка в сусiднiй купальнi. Приiжджi – у парубка руки голi, у дiвчини пелена непристойно коротка, ледве до колiн. Цiлуються, не бачать Варана. Кiнець кiнцем вiдлипнувши одне вiд одного, кидають у море монетки – спершу вона, а тодi вiн.

Варан осмiхнувся в темрявi. Восени монетками засипанi вулицi й дахи; котрi Імператорськi – додадуться до прибуткiв. Із решти роблять прикраси, iграшки, грузила й блешнi.

А скiльки загублених за сезон брязкалець знаходиться потому в стiчних канавах! Каблучки, шпильки й гребiнцi, шкiрянi купальнi сандалi, ланцюжки, ганчiр'я…

І потопельники, щоправда, теж трапляються. За сезон не бувае так, щоб нiхто не втопився – сп'яну або через нещасливе кохання. І лежить до осенi на чиемусь полi такий невдаха, чекае, поки засмолять у мiшок i пустять на дно тепер уже остаточно…

Варан зiтхнув i, як був, в одежi, без сплеску зiслизнув уводу.

Пойняло до самоi макiвки. Тепло, неначе купаешся в кричайчинiм молоцi. Дна немае – унизу, на страшнiй глибинi, батькiвський дiм i гвинтовий майданчик. А коли спустити обличчя у воду й розмахувати руками – розлiтаються iскри, плавучi зiрочки, душi забутих риб…

Море дихало. Поряд, у порту, скрипiло й постукувало; жодного тривожного звуку не розляглося над водою – але Варан здригнувся й пiдняв голову.

На березi купальнi, де хвилину тому цiлувалася парочка, вiдбувалося тепер беззвучне борюкання.

Комусь тепер закривали рота, комусь накидали на голову мiшок; що бiльше безумiв сезон, то бiльше роботи було iмператорському патрулю. А з двома голубками, здаеться, все скiнчено – знайде iх хтось восени на даху порослого водоростями будинку… А може, i не знайде, якщо течiя…

– Варто! Сюди! – несамовито заверещав Варан, його вереск перекрив звуки порту, полетiв над водою, розбився об скелi, може, нiким не почутий, а може, i почутий. – Варто! Гвалт! Грабують! Убивають! Сюди!

Угорi, у заростях ктотусiв, забрязкали залiзом по залiзу. У порту замовкнув скрип i за мить ударив дзвiн.

Борюкання на березi стихло. Не розбираючи, хто перемiг i хто живий, Варан набрав якнайбiльше повiтря й пiрнув так глибоко, що запищало в правому вусi.

Добре хоч одяг не кинув на березi. За одягом потiм його вмить вистежили б.


* * *

Нiчого нiкому не сказав – навiть батьковi. Ходив вiд столу до столу, як медуза в глибинних водах, плутав креветки з сиром, а пиво з паличками для чистки зубiв, аж у дверях став усмiхнений пан, що цiкавився Вараном.

З-за шинквасу враз вийшов батько, погойдуючи кулаками, мов сталевими грузилами.

Усмiхнений пан охоче наткнувся на його пiдозрiливий погляд:

– До вас, хазяiне, до вас особисто… Поговорити треба. Маете хвилинку?


* * *

Свiтло йшло знизу, з-пiд води. Зовнi свiтило сонце, забивалось у широку печеру, мов солодке пиво в роззявлений рот. Просотувалося крiзь пiдводнi грати: вихiд у море був глибоко перекритий. Хазяiн не хотiв, щоб старi змiйсихи пiшли прогулятися й ненароком утрапили в чиюсь пожадливу пащу.

А змiйсихи були дуже, дуже старi. Щоправда, визначити це мiг не кожен – позначався чудовий корм i турботливе ставлення. Вицвiла тьмяна луска ховалася пiд срiбними пластинками, пiд накладними самоцвiтами, та й порода давалася взнаки – в обох змiйсих збереглися гонориста постава, обидвi виблискували очима й роздували нiздрi, так що Варану довелося подолати певну нiяковiсть, перш нiж пiдiйти до них.

– Тут у нас стiйло, – сказала Нiла. – У нiшi – скребки, щiтки, всiляке причандалля, все в iдеальному порядку, мiж iншим. Узяв скребок – поклади на мiсце… Ось так. Чистити треба перед кожним виiздом i на нiч. Годувати – двiчi на день, уранцi й увечерi, i пильнуй, щоб вони не переiдали. Коли котра нагидить – бери сiточку, лайно пiдбирай i обережно от сюди, у кошик, щоб вода в стiйлi не мутилася. А тодi кошик – нагору. Затямив?

Нiла була старша за Варана на рiк i держалася, мов господиня. Колись вiн бачив ii на осiннiм ярмарковi – вона була з Маленькоi, донька рудокопа й однiеi з компаньйонок княгинi, незаконнонароджена, але самовпевнена й багата. Мати, iз ганьби заславши ii в пiддоння, не забула маляти й не покинула – балувала то грiшми, то мiшком сушняку, то обновою. Нiла мала себе за горнi, у сезон носила сорочку без рукавiв i штани, закоченi до колiн, розшитi кольоровими камiнцями, яких на Маленькiй сила-силенна, i працювала, як виявилося, вершницею на змiйсах – супроводжувала багатих i шляхетних гостей у поiздках верхи по лабiринту пiдводних печер.

Варан, домовляючись про роботу з хазяiном, наiвно гадав, що буде гуляти морем верхи, а не вивалювати сачком лайно. Нiла розчарувала його вправно й безжально:

– Сiдлати – не здумай, подряпаеш луску – потiм не розплатишся. Сiдати верхи – боронь тебе Імператор. Спатимеш тут-таки, у гамаку. Вони вночi сичати починають, то треба з ними вголос розмовляти, заспокоювати. Та, що зеленкуватiша, зветься Журба, а та, що чорнiша, – Туга…

– А чому в них iмена такi сумнi? – спитав Варан.

– Тому що так назвали, – вiдрубала Нiла. – Он, дивися, Туга насрала, бери сачок i покажи, чого ти вартий…

Темне волосся лежало в Нiли на плечах. Самоцвiти на штанах спалахували, мов краплi води пiд сонцем. Очi часто клiпали й мружилися, хоча тут, у гротi, було не так багато свiтла; очi сльозилися. Пихата дiвка напевно потребувала окулярiв iз прокопченими скельцями – але вона, гордячись кров'ю горнi, волiла мучитися, мружитися й утирати сльози.

Змiйсихи дивились на Варана з царською гидливiстю – неначе це Варан напаскудив у прозору воду, а iм, шляхетним створiнням, тепер доводиться прибирати.

– Вони не кусаються?

– Вони iдять лише рибу, але якщо ти iх розлютиш – можуть i хапнути, просто для науки. Особливо Туга – вона пiдступна. До хвоста ii близько не пiдходь – як копне, так i потонеш. Вона в охоронi служила все життя, варта на нiй Маленьку об'iжджала… контрабандистiв била, а пiратiв перетопила чоловiк сто. Отак хвостом по головi – i привiт. Цього iх iще в яйцi навчають.

Варан низько нахилився, тримаючись за поруччя, намагаючись виловити сачком грудку змiйсового лайна:

– У Маленькоi, мабуть, за сто рокiв сто пiратiв набереться.

– Це у вас на березi пiратiв не набереться, бо ж не репс ваш красти? А в нас родовища. У нас режим мае бути.

Варану нарештi вдалося. Випорожнивши сачок у кошик для покидi, щiльно закрив покришкою. Сiв на камiнну приступку, спустив ноги в осяйну воду:

– А Журба скiльки пiратiв убила? Тисячу?

– Журба воза тягала весь вiк, – сухо вiдмовила Нiла. – У шахтах. Камiння на нiй возили, сiль… Тепер вiдпочивае.

Смарагдова Журба високо витягла шию, повела рогатою головою, ледь чутно засичала, наче потверджуючи: заслужила. Туга вдарила хвостом так, що хвиля прокотилася по всьому гроту. Варан мимоволi вiдсунувся:

– Оце так.

– Не подобаеться – то сидiв би собi в харчiвнi.

– А ти звiдки знаеш, де я працював?

– Велика таемниця… Я тебе бачила. Мiсце помiтне.

– І хлопець показний, – сказали згори. По гвинтових сходах, вирубаних у скелi, спустився хазяiн у костюмi для верховоi iзди. Туга й Журба пожвавiшали, забили хвостами, закрутились по гроту, зробивши в осердi його невеличку вирву. – Сiдлай, Нiлко. Гостi прибули.

Варан, не випускаючи з рук сачка, дивився, як Нiла квапливо вдягае сiдло спершу на спину Тузi, тодi Журбi (обидвi змiйсихи охоче пiдставили спини). Далi, не дивлячись на Варана, Нiла вiдштовхнулася вiд камiнноi приступки – i без розгону перелетiла Тузi на спину; хазяiн обережно вгнiздився на спинi в Журби.

– Ну, Варасю, нас до вечора не буде. Усе тут прибери, кошик винеси й можеш перепочити трошки. Тобi сьогоднi ночувати тут, пам'ятай!

Варан похапцем кивнув.

– Пiшла! – крикнула Нiла, i ii голос заметлявся по гроту.

Туга вдарила хвостом, Нiла нахилилася, розiп'явшись на чорнiй лусцi. Наступноi митi змiйсиха пiрнула, пiшла в тунель пiд скелею, несучи з собою вершницю. Варан перевiв дух.

– За нею, – неголосно наказав хазяiн, i Журба пiрнула також. Варан лишився сам; хвилювалася пiдсвiчена сонцем вода, згори прозора, знизу застигла, спресована в непроглядний донний морок.


* * *

– Серпантери. Ну, знаеш, iх у народi змiйсами прозивають. Два здоровенних страховища, один зелений, другий майже чорний. Роги – отакеннi. Зуби – отакеннi. Хвостом спецiально навченi бити в тiм'я. Дуже небезпечна робота. За це й платять.

Варан сидiв за столиком батькiвськоi харчiвнi, а Кешко, чотирнадцятирiчний хлопець, якого батьки найняли замiсть Варана, стояв навпроти з пiдносом i дивився з захопленням i заздрiстю.

– Шляхта всiляка приходить на них повитрiщатись, хто вiдчайдушнiший – то й покататись. У скелi, знаеш, ходiв – аж до Шуу. І пiд водою, i над водою, а е зовсiм сухi…

– А як же змiйси по сухому ходять? – спитав Кешко.

– Змiйси взагалi не ходять, – гостро зауважив Варан. – Вони плавають… Не маю часу, – i вiн побряжчав монетками в шкiрянiй калитцi. – У мене ще нiчна варта сьогоднi.

До нiчноi варти лишалося ще декiлька годин, але Варану набридло брехати. Вiн попрощався з матiр'ю, потрiпав по загривку малих i швидкою ходою людини, якiй нiколиться, подався до берега – купатися.

– Гей, хлопче!

Варан далi йшов. Хiба мало хлопцiв ходить по вулицях у сезон; зупинився, коли дорогу перепинили двое. Один – ровесник, низькорослий i смаглявий, але на вигляд явно не горнi. Другий – дорослий, i з одного погляду на нього Варановi стало страшно.

– Чого не озираешся, коли гукають? – почав молодий.

– А звiдки менi знати, що то мене? – огризнувся Варан.

– Ходiмо. Маемо дiло.

– Я спiшу.

– На дно встигнеш, – краечком рота завважив дорослий. – Ходiмо… поспiшайло.

У нього були вигорiлi свiтлi брови – i байдужий, мов зашморг, погляд убивцi.

Батькова харчiвня лишилася далеко позаду. Примiтне мiсце… І хлопець показний… На вулицi повно народу, але ж не втечеш. Патруля поблизу нема, а коли й був би – нiчого не встигнеш пояснити. Не такий уже й скарб парубок-пiддонець, щоб через нього гостей тривожити…

– Що вам треба?

– Там розповiмо, – сказав свiтлобровий уже з роздратуванням. – Ну що, пiдеш доброхiть – чи зразу мiшок на тебе?

Далеко, на материку, про який розповiдали Варану плотогони, людина може втекти й загубитися. А з Круглого Ікла тiкати нема куди.

Варана привели в бухту, запруджену купальнями, як святковий стiл – склянками. У купальнях – простих i обертових, i з фонтанами – бавилися, не зважаючи нi на що, пещенi заморськi гостi. Плавали майже голяка, без страху пiдставляли шкiру сонцю, пiрнали з вишок i котилися по дерев'яних жолобах на ковзких килимках. iли й пили тут-таки, у плавучих харчiвнях; Варановi стало страх як жаль себе. Люди живуть i люблять життя, а вiн, Варан, можливо, бачить небо востанне. За що?!

– Сiдай у човен, – сказав розбiйник, як i до того, кутиком рота. У тому, що це саме розбiйник, годi було сумнiватися.

У човнi вже сидiв iще один, плечистий, зовсiм лисий. І поряд з ним, скулившись i обхопивши живiт, – Варанiв знайомець, молодий рибалка Гелько, що в сезон носив по купальнях равликiв.

Смаглявий пiдлiток вiдштовхнув човен вiд причалу. Лишився на березi. Швидко попростував геть.

– Ви, обидва, – лисий розбiйник кивнув Варановi й Гельковi. – Берiться веслувати, i щоб не ухилятись!

Веслували мовчки. Лисий кермував, свiтлобровий сидiв на носi. Варан, повернутий лицем до керма, дивився, як вiддаляеться берег, як лисий скручуе собi трубочку дорогущого заморського тютюну, як iз задоволенням затягуеться… Поминули чийсь ковчег, потворний i кособокий проти справжнiх морських кораблiв. Поминули команду риболовiв, що тягнули одну сiть трьома великими педальними човнами. Нiхто не дивився на спрямований в море човен – двое чоловiкiв i двое парубкiв, iдуть, очевидно, на вечiрнi лови…

Той, що сидiв на носi, узявся насвистувати.

– Заткни пельку, – сказав лисий. – Прикмета погана.

– Іди до ІПуу зi своiми прикметами.

– Сам iди. Я попереджав…

І знову мовчання.

Коли берег, кораблi й ковчеги, рибалки й купальнi лишилися далеко позаду, лисий звелiв сушити весла. Варан i Гелько – у того вiд страху нестерпно болiв живiт – сидiли поруч, лицем до лисого, з бiлобровим за спиною. Варан усе поривався обернутися.

– Не крути головою… – кинув лисий. – Хто з вас, поганцiв, ночами купатися любить?

Варан i Гелько мовчали.

– У мене ночами робота, – тихо сказав нарештi Варан. – Змiйсiв охороняю.

– А ти?

Гелько стукав зубами.

– Нехай, – сказав лисий. – Ти, – вiн тицьнув пальцем у Гельку. – Давай волай щосили: «Варта! Гвалт! Грабують! Убивають! Сюди!»

Варан озирнувся. Докричатися хоч до кого-небудь, а тим бiльше до варти, тут не було жодного шансу.

– Не крути головою! – знову наказав лисий. – Повернешся ще раз – вухо вiдiтну!

– H-нащо волати? – сiпнувшись, спитав Гелько.

Лисий витягнув iз-за халяви довгого ножа:

– Кричи, iнакше рибам скормлю по шматочку.

– А-а! – загорлав Гелько дуже натурально. – У… убивають! Варта! Грабують! Сюди! Гвалтують!

Бiлобровий на носi уривчасто розсмiявся:

– Гвалтують, кажеш? Мрiйник…

– Вiн? – iз сумнiвом спитав лисий.

– Не я! – узявся впрохувати Гелько.

– Тепер ти волай, – лисий указав ножем Варану в груди. – Тiльки гучно. Як можеш.

– Ва-арта! – протяжним басом ревнув Варан. – Убивають! Грабу-ують!

Погляд свiтлобрового неприемно торкався спини.

– Не вiн, – промурмотiв лисий радше собi, нiж спiльнику. – Дурня це все.

– А по-моему, вiн придурюеться.

– Котрий?

– Оцей гарненький. По-моему, вiн чужим голосом кричить. Пiдрiж його, тодi своiм зацвiрiнькае.

– Хлопче, – лагiдно сказав лисий. – Свiй голос покажеш, а чи тобi дещо висмикнути доведеться?

– Ва-арта! – закричав Варан щосили. – Гва-алт!

І враз охрип.

– Не вiн, – iз жалем сказав лисий. – Спаскудив ти дiло.

– Ти спаскудив, а не я.

– Замовкни… У мене передчуття кепське.

– Іди ти до Шуу зi своiми передчуттями.

– Не той i не цей, i не вчорашнiй, себто хтось iще…

Сонце сходило з вечiрнього пругу. Човен похитувався серед чистого моря. Кругле Ікло здавалося далеким i безнадiйним, i нереальним, мов слiд на водi. Варан уже багато разiв стрибнув уперед i вiдкотився назад, роззброiв лисого, i збив за облавок свiтлобрового, i вихопив весло, i розбив лисому череп, i пiрнув глибоко в море, пiшов од човна уплав – багато чого зробив корисного й потрiбного в думках i планах, добре розумiючи, що доживае останнi хвилини, що краще вмерти борючись i що в Нiли дуже гарнi, хоча й течивi, очi.

– Варто… – захрипiв Гелько.

– Замовкни, – процiдив лисий.

Гелько показував пальцем у небо:

– Варта… Патруль…

Лисий круто повернувся.

Над морем iшов, знижуючись трикутником, повiтряний iмператорський патруль на бiлих, наче камiнь, криламах.


* * *

Нiла спала в гамаку. Звисало, вилiзши з чарунок, сплутане темне волосся. Над водою горiв каганець iз олiею, тьмяно освiтлював величезнi тiла поснулих змiйсих. Поблискували самоцвiти на старечiй лусцi.

Варан усiвся прямо на камiнь. Обхопив себе за плечi, силкуючись угамувати тремтiння. Безгучно просидiв пiвгодини, перш нiж Нiла, без певноi причини, прокинулась:

– Хто тут?!

Зануртувала вода. Нашорошено скинулися рогатi лускатi голови.

– Це я, – сказав Варан стиха.

Нiла довго мовчала. Змiйсихи, заспокоiвшись, знову занурились у воду.

– Я сказала хазяiну, що замiсть тебе почергую. – Нiла закусила губу.

– Спасибi.

– Я iх почистила, нагодувала… Прибрала…

– Вибач.

– Де ти був?! – пошепки вигукнула Нiла.

Варан схрестив ноги, зiперся лiктями на колiна й почав розповiдати.

– Значить, iх стратили, – сказала Нiла, коли вiн закiнчив.

– iх просто повели до тюрми.

– iх стратять до свiтання. Закон сезону: пiдозри в грабуваннi досить. Якщо тiльки злапають у пiдозрiлому мiсцi за пiдозрiлим заняттям – затягнуть у зашморг без суду.

– Але мене також узяли…

– Ти пiддонець, а це iнша рiч. За тебе батько ручився, сусiди тебе знають. Ти весь на виднотi… як i цей твiй, Гелько. А цi двое – чужi?

– Так.

– До свiтанку зависнуть.

Стало тихо. Потрiскувала олiя в каганцi.

– А чому ти одразу не пiшов до начальника варти? Не сказав, що бачив?

– Не бачив нiчого… Хтось на когось напав. Оце i все.

– Треба було пiти хоча б iз цим.

– Треба було, треба було!.. – Варан ударив кулаками по колiнах. – А тобi що?

– А що коли в них спiльники лишилися, – не зважаючи на його прикрий тон, сказала Нiла. – Ти казав, ще був хлопець. А вiн хоч куди дiвся?

– Не знаю.

Знову стало тихо.

– Нiкуди не ходи, – по-дiловому серйозно звелiла Нiла. – Сиди тут. Хоч Туга й пiдступна, але своiх не дасть скривдити. Сиди тут, а я дiзнаюсь, – вона незграбно вилiзла з гамака. На нiй були все та ж сорочка й усе тi ж штани з самоцвiтами, Варан мимохiдь подумав, як незручно в них спати.

– Куди ти пiдеш?

– Не сирота, слава Імператору, – Нiла жорстко усмiхнулась. – До кого треба, до того й пiду… А ти носа надвiр не показуй!

І недбало зiбравши волосся, почалапала вгору по гвинтових сходах.


* * *

Варан заснув на свiтанку, i снились йому крилами. Увi снi вiн тицявся лицем у жорстке бiле пiр'я, а прокинувшись, виявив, що на щоцi вiдбилася гамакова сiтка i що Журба з Тугою нетерпляче кружляють по гроту – бажають снiдати.

Вiн нагодував змiйсих i вперше почистив, увесь при цьому вимокнувши й закалявшись. Потiм узявся за сачок для виловлювання випорожнень; як на зло, саме в цей час нагодилася Нiла.

На нiй була спiдниця до п'ят i блуза з короткими, за модою горнi, рукавами. Гладенька висока зачiска робила наiзницю на змiйсах старшою, величнiшою i суворiшою. Варан навiть розгубився – казати до неi, як i перше, «ти»? Чи все-таки «ви»?

– Значить, так, – сказала Нiла, всiдаючись на край кам'яноi приступки. – Тi, котрих грабували, залишилися живi – це ти iх, мiж iншим, урятував – i подали князевi скаргу. Начальник варти посилив сторожу i навiсив повiтрянi патрулi. Пiсля того як патруль зняв з човна двох пiдозрiлих зi зброею, прочесали весь острiв i схопили п'ятдесят шiсть людей. П'ятнадцятьох сьогоднi звiльнять. Решту вже повiсили.

– Що?!

– Закон сезону. – Нiла провела по обличчю рукою, наче прибираючи павутиння. – Якщо князь не зупинить грабежi – в мiжсезоння всi будуть голоднi: i пiддонцi, i горнi також. Є два особливо тяжкi злочини: грабiж i фальшування iмператорських грошей. Потiм iде шахрайство, але це вже не так страшно, за нього принаймнi не засуджують… Що ти так зблiднув? Гарна новина: того парубка, чорнявого, який на тебе навiв, схопили й стратили разом з рештою. Тобi нiчого не загрожуе, можеш залишатись, можеш iти…

Вона вiдвернулася. Нараз Варан побачив, що вона ладна заплакати. Ледве стримуеться. Смертельно втомилася. І чомусь ображена.

– Нiл о, – вiн пiдiйшов ближче. – Дякую…

– Ти можеш iти. Нiхто тебе не тримае.

– Чому ти мене женеш? Чи… мене що, звiльнено пiсля вчорашнього?

– Нi, тебе не звiльнено.

– То чому?

Вона розридалася. Вiн стояв поряд, прагнучи ii обiйняти – i не зважуючись. Вiн був брудний i мокрий наскрiзь. А вона була чиста i строга, попри сльози i шмарклi.

Справжня горнi.


* * *

Печера то тягнулась тунелем, то ширилася, то роздвоювалась, а то розкидала навсiбiч десятки щупалець, вузьких, iнодi непрохiдних. Деякi гроти були свiтлi – туди пробивалось крiзь воду сонячне промiння. Іншi – напiвтемнi, а в двох чи трьох панував такий морок, що доводилось цiлком спускатися на змiйсих.

– Вони бачать у темрявi?

– Вони знають дорогу…

Варан iхав на Журбi. Вона була покiрлива, мов дровиняка, за командою «вперед» поспiшала вперед. За командою «стiй» негайно зупинялась. За командою «пiрнай» занурювалась без вагань.

– Це тому, що вона працювала в шахтах. Адже там ще хитрiшi коридори, там у щiлини просякати треба. А Туга – та в вiдкритому морi гуляла, iй печери не подобаються. Ну й характер, звiсно, паскудний.

– А ти бувала в шахтах?

– Овва! Я там, можна сказати, виросла… Знаеш, там е такi повiтрянi кишенi, де людина може жити навiть у сезон. Темно, холодно, але повiтря досить, i iжi також, i води, коли ii зi сталактитiв злизувати. Був там один, так вiн залiзнi заготовки цупив i потiм крамарям продавав, потай. Його пiймали й хотiли судити, а вiн утiк i сховався в шахтах. Там такi лабiринти – можна втiкача сто рокiв шукати, i не знайдеш… Ну, думали, прийде сезон, вiн сам вилiзе. А вiн не вилiз – боявся. А може, заблукав. Уже на друге мiжсезоння вийшов – живий, тiльки якийсь причинний. І судити його не стали – сам себе скарав… Уявляеш, над тобою камiння й вода, цiле громадище води… А ти сидиш поночi i навiть вогонь не розкладаеш, щоб вiн твое повiтря не жер. Нагорi сезон, а ти мов у Шуу в кишках… Вiн, до речi, все Шуу згадував вiдтодi. Може, бачив ii. А може, просто здурiв. Як ти думаеш?

– Я думаю, що Шуу живому бачити не можна.

– Я теж так думаю… Але ти не думай, що в шахтах погано. У шахтах насправдi весело. Усе дзинчить, колеса крутяться, воду вiдсмоктують, змiйсихи робiтнi ходять туди-сюди… Там свiтло вiд вогнiв. Стiни сяють, неначе в палацi, i невтямки – краплi чи самоцвiти. Там добре пiснi спiвати. Усi спiвають. Там крихiтне дiвчисько пiсню запищить – а здаеться, наче хор на рiзнi голоси, i вiдлуння пiдспiвуе. Припливай до нас у мiжсезоння.

– Та в мене ж своя робота е.

– А ти восени припливай, коли торги. Восени майже нiхто не працюе, тiльки продають i купують… Дивись, оце буде глибокий тунель, а за ним – грот-палата. Там гостей звичайно черепашками частують. Туго, вперед!

Туга вкрутилась у воду, пiрнула майже вертикально вниз. Варан мiг бачити, як вона мчить пiд водою, оповита, немов бiлим полум'ям, мiльйонами дрiбненьких бульбашок. Вiн ледве встигнув ухопити повiтря, як Журба пiрнула слiдом.

Мазнула по лицi медуза, сахнулася геть величезна смугаста рибина. Вода потемнiла; змiйсиха довго протискалась крiзь густий морок, так що у Варана неприемно закололо в грудях. Нарештi попереду мигнуло свiтло, райдужною плiвочкою захилиталась поверхня, i Журба, велично вигнувши шию, прорвала ii. Обтрусила зi шкiри потоки i водоспади, покосилась на Варана з поблажливою зневагою, мовляв, як тобi, сухопутний черв'ячку?

Варан озирнувся.

Грот був найбiльший з тих, що вiн бачив досi, – i, звiсно, найкрасивiший. Сонце пробивалося в нього не тiльки з-пiд води, але й згори, зi щiлин у куполi. Сталактити тяглися до своiх вiддзеркалень, утворюючи колонаду; вапнянi патьоки були схожi на парадне драпування.

Нiла вже вибиралась по сходах кудись нагору; Туга, звикла перепочивати в «палатi», витягла шию по водi й сонно зiтхнула.

– Іди сюди! – покликала Нiла. Варан плюхнув iз сiдла у воду, видерся на плаский камiнь, обтрусився, як ситуха на березi. Полетiли бризки.

– Сюди! – голос Нiли долинав десь згори. – Пiднiмайся!

На сухiй квадратовiй площинцi безладно валялись шкiрянi подушки, жаровня з залишками вугiлля й купа перламутрових скалок. Глек iз-пiд вина трiснув i лежав тепер у маленькiй червонiй калюжцi. Нiла витягла звiдкись мiтлу й совок:

– Хазяiну скажеш, у гротi прибрано. Тут вони такого, бувае, накоять – змiйсихи носом крутять…

Варан простягнув руку за мiтлою. Нiла вiддала не зразу. Була мить, коли вони стояли лицем до лиця, у чотири руки держачись за гладенький держак. Нiла мовчала, нiчого не пояснюючи. Очi ii, вiчно примруженi, у пiвмороку нарештi розплющились, i кожна зiниця здавалася входом у шахту.

– Це гостьовий шлях, – сказала Нiла глухо, мовби стримуючи сльози. – Ми по ньому вiдвiдувачiв возимо. Вiн уздовж берега йде, по краю, тому свiтло. А коли повернути вглиб – там такi переходи… такi лабiринти… i там завжди темно.

– А ти любиш, коли темно? – спитав Варан, вiдчуваючи, як нагрiваеться в долонях злощасна мiтла.

Нiла рiзко кивнула:

– Сонце пече. Не люблю.

А окуляри, хотiв спитати Варан, але вчасно прикусив язика. Звиклi до яскравого свiтла горнi не носять окулярiв. А заморськi гостi – тi взагалi вважають, що затемненi скельця пiддонцiв ховають брехню в очах, i пожадливiсть, i ще Шуузна-що. От чому хазяiну так сподобалось, що очi Варана звиклi до свiтла…

Нiла ждала чогось. Не спускала вимогливого погляду.

– Поiдьмо вглиб? – обережно запропонував Варан. Вона кивнула знову.

– А хазяiн?

– Хазяiн велiв у гротi прибрати й дiвчаток вигуляти. До вечора не шукатиме. – Вона нарештi випустила мiтлу.

Варан, вiдвернувшись, швидко-швидко задзвенiв розлущеними черепашками, загримiв черепками. Нiла зiбрала подушки й вичистила жаровню. Мовчки, не дивлячись одне на одного, вони склали смiття в мiшок, прив'язали важкий камiнь, пiдтягнули до виступу над водою, зiштовхнули; розiйшлись по водi хвилi, пiднялося декiлька бульок. Комусь iз наших буде на осiнь вiтаннячко, подумав Варан. Утiм, восени й смiття на добре: загати змiцнити або ще щось…

Нiла тихенько свиснула. Змiйсихи пiдняли рогатi голови, iхнi опуклi очi блiдо свiтилися зеленим.

Не турбуючи себе спуском по схiдцях, Нiла стрибнула у воду з краю скелi. Красиво, без сплеску, пiрнула у воду, виринула прямо перед Тугою, ухопилася за повiд:

– Годi хропти, стара! iдьмо!

Варан замружив очi i теж стрибнув. Вода здалася цупкою, мов шкура на барабанi; Варан випiрнув оглушений. Журба покосувала iз презирством.


* * *

– Пiдожди, я зараз вогник запалю.

Варан почув торопкий стук кременя.

Нiчого не було видно. Заплющенi очi або розплющенi – не мало значення. Темрява. Самоцвiти на лусцi змiйсих, смарагдовi опуклi баньки, бiле Нiлине обличчя – у мороку все вмерло. Замiсть самоцвiтiв могло бути просто камiння, змiйсихи могли бути слiпi, а Нiла могла бути потворною вiдьмою…

Варану стало страшно. Вiн уперше пожалiв, що пiшов за нею в надра гори, в лабiринт переходiв. Хто вона така? Хто вона йому?

Зродився вогник. Із безвiстi з'явились Нiлине лице i долоня з довгою тоненькою свiчкою, поверхня води, тiнi рогатих голiв на довгих шиях.

– Злякався?

– Дзуськи.

– Я тут була давнiше… Тут сухих каменiв нема. Праворуч вiдкритий тунель, там iнодi хазяiн особливо хоробрих гостей водить, зi смолоскипами… А прямо – дуже глибока кишеня. Я три рази пiрнути намагалась, мало не втопилась… Не вийшло.

– А там? – Варан махнув рукою налiво.

– Там iнший коридор, тунель, потiм два гроти один за другим, потiм розвилина. Якщо лiворуч повернути, то скоро вийдеш у таку печеру… Я там рiзнi речi знаходила. Шовкова хустка плавала… Стара, уся майже в дiрках, але з малюнком. Потiм шматки корка… Потiм iз дерева така фiгура, з двома головами. Принесла хазяiну, кажу, може, продати… А вiн каже: спали. А спалила iншу дровиняку, а фiгуру сховала – вельми гарна. Потiм тобi покажу.

– Це що, з двома головами гарна?

– Еге ж… Знаеш, у цих печерах скарби е. Точно е. Водою iх поволi вимивае… А е просто сховки. Горнi в мiжсезоння так iх лаштують, щоб у сезон, коли вода пiднiметься – не дiстати. Кажуть, тут десь княжа скарбниця…

– А то князю бiльше нема де скарбницю зберiгати.

– Не знаю… Шахраi, якi в сезон промишляють, так просто грошi з Ікла не вивезуть – варта перевiряе. От вони й ховають. А потiм, у мiжсезоння, коли варта розлiтаеться – вони приходять i виймають.

– А ти шукала?

– Ну звiсно. Знайшла фiгуру двоголову i ще один черевик на праву ногу з золотою набiйкою. Вiн у шпаринi застряг i тому не потонув. Із цiеi набiйки менi вдома перстеник викували…

Усе ще тримаючи свiчку на долонi, вона торкнула ногою Тугу. Змiисиха, ледве видна в темрявi, рушила уздовж печери – двi хвилi розкинулись, мов продiл на чорному волоссi. Журба без команди потягнулася вслiд.

Нiла притримала змiйсиху поряд iз глибокою, порослою водоростями щiлиною. Варан здригнувся, але те, що здалось йому живим потворним тiлом, було всього лише здоровезним ланцюгом, що звисав згори. Ланцюг позеленiв, узявся черепашками; кожна ланка була завбiльшки з блюдо.

Нiла обернулась:

– Тут горище.

– Що?

– Так називаеться – горище. Верхня печера. Суха. Хочеш подивитись?

– А хто ланець повiсив?

– Може, моряки. А може, бандити. А може, варта… Вiн давно тут висить.

– Проiржавiв?

– Сто лiт висiтиме – не проiржавiе… Боiшся, чи що?

Не чекаючи вiдповiдi, Нiла затисла запалену свiчку в зубах. Зiсковзнула з сiдла й ухопилася за нижню ланку. Пiдтягнулась. Ланцюг захитався, скреготнув, пiд склепiнням печери розляглася шелестка луна. Застрибали тiнi – наче не дiвчина видиралася нагору, а багаторуке чудовисько.

Змiйсихи не стривожились. Туга витягнула шию i приплющила очi; не ризиковано, подумав Варан. Зовсiм не страшно.

Згори падали краплi. Знову стало темно – Нiла зникла за навислим черевом скелi, i тiльки мерхлi вiдблиски свiдчили, що свiчка в ii зубах iще горить. Дiждавши, поки ланцюг перестане смикатись, Варан ухопився за нижню ланку; ланцюг був холодний i порский. Гостра мушля враз подряпала мiзинця.

– Давай сюди! – Варан побачив вогник просто над головою. – Тут сухо!

Тонка рука схопила його за плече, допомагаючи видертися. Варан твердо став на каменi, сiв на п'яти, витер руки об мокрi штани. Озирнувся.

Суха кишеня, стеля низька, так що на повний зрiст стати не можна. Каменi несподiвано гладенькi, вочевидь кимось колись обтесанi. Дивний запах – не вогкостi, не водоростей, а начеб деревноi смоли. Приемний.

На стелi, теж гладкiй, малюнки кiптявою. Не зрозумiло, чи то дитина бавилася, чи то таемнi знаки.

– Гей, може, це карта? Де скарби сховано?

– Я шукала. – Нiла всмiхалась, чомусь задоволена. – Нiчого не виходить… Коли це й карта, то не про нас.

– А що хоч тут було?

– Сховище. Комора контрабандистiв. Нора якого-небудь секретного мага… Не знаю. Усе це було давно. Вiдтодi, як я це мiсце три роки тому знайшла, сюди нiхто, крiм мене, не приходить.

У кутку купою лежали сухi водоростi. По-справжньому сухi; такими набивають матраци, i як солодко спати на них у мiжсезоння, слухаючи, як мурмоче за вiкном дощ…

У другому кутку, у кам'янiй заглибинi, знайшлася книга зi злиплими сторiнками. Справжня паперова книга, точнiше, колишня паперова, тому що жовто-сiре цвiле мiсиво, на яке перетворились сторiнки, не взяв би за папiр жоден лахмiтник.

– Може, тут були замовляння, – мрiйливо сказала Нiла. – Ми б прочитали iх – i самi стали магами. А може, це просто прибутково-видаткова книга якого-небудь крамаря.

– Або щоденник капiтана далекого плавання.

– Або список кулiнарних рецептiв.

– Ну тебе. – Варан невпевнено розсмiявся. – До речi, якби ми прочитали замовляння, то магами не стали б. Швидше за все, у нас просто роздвоiлись би язики, або вискочило слiпе око на потилицi, або щось iще. Магами народжуються.

– Я знаю.

Нiла поставила свiчку на жорстку зморшкувату оправу. Варан побачив, що тоненький стрижень догорiв уже до половини.

– Гей… нам свiтла вистачить?

– У мене ще е… І потiм… Навiщо нам свiтло?

Варан пiдняв очi. Нiла дивилася на нього без усмiшки.


* * *

Змiисихи знайшлися за звуком – Туга тихо засичала, вiдповiдаючи на Нiлин поклик. Журба форкнула. У повнiй темрявi, напомацки, Варан видерся в сiдло.

Його трусило. Журба, яка не любила нервових, мляво спробувала скинути вершника.

Туга пливла попереду. Шелест води вiдбивався вiд стiн, вiд склепiнчастоi стелi, свiт навколо здавався опуклим, як тепла хмара. Змiисихи пам'ятали дорогу назад; коли Туга пiрнула, Варан почув приглушений сплеск i встиг набрати повiтря.

Журба несла його крiзь темряву, крiзь густу масу води. Що тепер буде, думав Варан, зажмуривши очi. Як я зможу далi жити… без Нiли – нiяк. Треба одружитись iз нею, от що треба зробити. Вiн, Варан, ще молодий, але одружитися все одно можна. Батько зрозумiе.

Журба випiрнула. Варан струснув воду з волосся й розплющив очi.

Морок перетворився на пiвтемряву. Крiзь воду пробивалося далеке свiтло. Нiла сидiла на спинi Туги. Дивилась на Варана через плече; вiн уперше побачив ii. Уперше в життi.

– Вийдеш за мене замiж? – гукнув похапки, мов боячись, що вона дасть драла.

Нiла мовчала. Мокре волосся прилипло до голови й здавалося блискучим шоломом.

– Це я сказала хазяiну, щоб вiн тебе найняв, – призналась, дивлячись ув очi.

– Вийдеш за мене?

– Якщо хазяiн дiзнаеться, що було, вiн тебе звiльнить…

– Вийдеш?

Нiла зажмурилась. І так, не розплющуючись, кивнула.


* * *

А сезон був у розпалi.

Кожен день iз-за моря прибували кораблi. Прилiтали вершники i повiтрянi повозки, i надутi вогнем розписнi кулi. Здоровезнi, величнi, бiлоснiжнi крилами походжали по причалах, як у мiжсезоння, – звичайнiсiнькi кричайки. Усi палаци й хижки були зайнятi приiжджими та iхнiми слугами. Що день, то цiни росли. Коло вантажних пристаней щодень швартувались крамарi – переважно постачальники продуктiв для гостей i корму для iхнiх тварин.

На головнiй площi що два днi кого-небудь страчували. Частiше за все – за грабiж чи пiдозру в грабежi; а проте, новi мисливцi за гаманцями прибували на Кругле Ікло щодня – у натовпах челядi. Тому грабiжникiв на темних вулицях не бiльшало й не меншало.

Інодi страчували за розповсюдження фальшивих грошей. Варановому батьковi одного разу всучили пiдроблений папiрчик з намальованою райдугою; батько одразу викликав сторожу, але шахрая так i не пiймали.

– Щоб його Шуу вiдригнула! – гарячкував батько. – А якби я не помiтив i купив на неi що-небудь? Мене б закували, так, чи що?

– Пiвреала, – заспокоювала його мати. – Прикро, але ж не кiнець сезону!

Варан бачив батькiв рiдко. І щоразу не знаходив часу, щоб поговорити з батьком. Як тут приступитися? «Здоров, тату, я женюся»?

Вони з Нiлою нiколи не говорили про любов, про весiлля, про майбутне життя. Вони розмовляли про змiйсiв, копальнi, магiв, зiрки, виднi тiльки в сезон, про таемнi письмена, про Імператора, пiдводнi печери й коштовне камiння.

У тi рiдкiснi днi, коли охочi до прогулянок верхи не йшли суцiльною лавою, Варан iз Нiлою вибирались на ринок. Нiлу, як справжню горнi, вiчно тягнуло в ювелiрнi крамнички. Власники, як правило, ii знали, дозволяли ввiйти, роздивитися товар, iнодi й примiряти; Варан перше нiяковiв, стояв на порозi, не зважуючись наблизитись до розкладених на оксамитi коштовностей. Потiм осмiлiв.

А подивитися було на що. На високих столах розкладено гранованi, оправленi в золото й срiбло каменi – але не кольорове камiннячко, якого повно на Маленькiй i яке прикрашало Нiлинi штани. Нi – цi були справжнi, майже живi, iз тих, що попадаються рудокоповi один раз за все життя.

Такi каменi бережуть власника, лiкують його вiд головного болю, додають сили й подовжують життя. Кожен такий камiнь мае свое iм'я. Кажуть, що вони здатнi злягатись i створювати собi подiбних, але в це вже нi Варан, анi Нiла не вiрили. Зате легко можна було переконатись, що всерединi кожного каменя живе власний вогник – бiлий, голубий чи жовтий. Варан i Нiла годинами могли стояти бiля рундука, споглядаючи, як мерехтять, стискаються й розширюються живi серця каменiв.

При них купували прикраси вартiстю в п'ятдесят, сто, тисячу реалiв; Варан бачив, якими очима дивилась Нiла на молодих i старих аристократок, що ставали власницями скарбiв.

– Ти все одно гарнiша, – казав вiн переконано.

– Авжеж, – вiдповiдала вона без найменшого збентеження. – І потiм, де б менi це носити? У копальнях?

Вони йшли, i Варан вирiшував подумки, що бiльше в ювелiрнi ряди – нiколи; одначе минало кiлька днiв, вони з Нiлою йшли на ринок, i вiд рядiв iз шовками, фруктами, дрiбничками на пам'ять, залiзними й дерев'яними речами знову навертались до ювелiрiв – майже проти власноi волi.

У Нiли була улюблена цяцька – намисто з бiлими й голубими камiнцями. Варан знав, що кожна прогулянка на ринок неодмiнно закiнчиться бiля цього намиста; хазяiн лавки, iз тутешнiх, знав Нiлину матiр i дозволяв дiвчинi брати прикрасу на долоню. Нiла стояла, зачаровано дивлячись на мерехтiння камiнцiв; iхне блiде свiтло вiдбивалось на ii зосередженiм обличчi.

Намисто коштувало порiвняно недорого – сто реалiв. Для Варана це був заробiток за весь сезон – i то коли не купувати солодощiв i вдовольнятись тiльки найважливiшим. У душi вiн, Варан, давно погодився вiддати всi своi грошi за намисто – але що скаже батько? Невдалий початок для розмови про весiлля; батько, чого доброго, розлютиться й вiдмовить, навiть не вислухавши. Навпаки – якщо Варан принесе в сiм'ю чесно заробленi грошi, батько повiрить, що вiн уже дорослий самостiйний чоловiк i цiлком спроможний привести в дiм дружину…

Прокляте намисто снилося Варану ночами. Йому снилося, як вiн приносить його Нiлi. І якi в неi, у Нiли, стають очi.

У щасливi днi, коли вони, вислизнувши вiд усiх, залiзали на «горище» й обiймали одне одного на купi сухих водоростей, Варан, не тямлячись вiд щастя, присягався дiстати намисто. У крайньому разi вкрасти; Нiла закривала йому рот долонею:

– Дурненький… Тiльки спробуй менi!

Вiн замовкав, але од намiру свого не вiдмовлявся.

Обов'язки Варана згодом значно розширились. Тепер вiн не тiльки доглядав змiйсих i виловлював сачком свiже лайно, але й проходжувався по ринку з табличкою «Прогулянка на серпантерах, недорого», проводжав одвiдувачiв до входу в пiдземнi печери i, що найбiльше хвилювало, iнодi супроводжував iх на прогулянцi.

Якщо поiздка мала бути зовсiм легка, без пiрнань i занурень, то двох одвiдувачiв саджали на двох змiйсих i Варан вiв iх неквапно, помахуючи веслом у легкiм човнику й вiддаючи команди змiйсихам:

– Журба, пiшла! Туга, придержи… Стояти, обидвi!

Вiн скоро вивчив напам'ять усi слова, що були до вподоби вiдвiдувачам, i натхненно розповiдав про iсторiю кожного грота, про скарби, що iх тут заховано повно-повнiсiнько, про лиховiснi таемницi, бiльшiсть яких нiколи не буде розкрито. Розповiдав, мiж iншим, i про змiйсiв на службi рудокопам, i про патрульних змiйсiв, i про те, що неприборканi змiйси майже так само небезпечнi, як донний дракон, прозваний у просторiччi Утробою. Вiдвiдувачi слухали, дивувалися – i в кiнцi поiздки нерiдко вiддячували Варану монеткою. Вiн влаштував у розколинi власну маленьку схованку, але цих грошей не вистачало не те що на намисто – на один маленький камiнець.

Якщо вiдвiдувач вимагав чогось вибагливiшого й цiкавiшого, Варан садовив його на покiрну Журбу, а сам залiзав на спину Тузi. Вiв тодi заплутаними переходами, оповiдав про «самiсiньке серце скелi», коли треба, пояснював супутнику, де й скiльки належить пробути пiд водою. Як не дивно, багатi любителi темних пiдводних нiр виявлялись не такими щедрими, як боязкi любителi спокiйних прогулянок. Але Варан однаково коли-не-коли що-небудь дiставав.

Нiла водила гостей частiше. По-перше, змiйсихи слухались ii краще, по-друге, Варан для неi поступався.

У той пам'ятний день вiдвiдувача – вiдвiдувачку – мала вести знову-таки Нiла. Але вiдвiдувачка виявилась малолiтньою дочкою заморського аристократа, пихатою i вередливою. З'явившись у гостьовому гротi, вона перш за все оцiнювально скинула оком на Нiлу з голови до нiг.

– Оце так вирядилася, – сказала, дивлячись на розшитi камiнцями Нiлинi штани. – Ти що, усi своi статки на штани причепила, дiвко? Тодi де ж олов'янi монетки?

Хазяiн заговорив iз гостею поштиво, вiдвертаючи ii увагу вiд Нiли; а та як стояла, так i вклякла, дивлячись у простiр бiлими вiд лютi очима.

– Не зважай, – видихнув Варан iй на вухо. – Шуу з нею…

– Я ii не поведу, – так само пошепки вiдказала Нiла. – Варане, виручай…

Вiн мав до шмаркатоi аристократки почуття не менш вiдразливе, анiж Нiла, – однак не мiг не стати коханiй до помочi.

– Я готовий, – сказав вiн хазяiну, i той миттево все зрозумiв i кивнув:

– По свiтлому колу. Малим ходом. Затямив?

Особистий слуга аристократки – круглощокий тип iз заплилими жиром очима – пiдсадив ii на спину Журбi так вправно, що панночка навiть не замочила сукнi. Усiвшись, вона перш за все вдарила змiйсиху п'ятами; поступлива Журба повернула голову i засичала.

– Ваша милосте, – м'яко сказав хазяiн, – серпантери – злостивi й небезпечнi тварини. У вiдповiдь на ваш удар Журба може скинути вас у воду… Затягнути в глибочiнь… Укусити… Я прошу вас – просто сидiть у сiдлi, ваш провiдник усе зробить сам.

– Якщо ця тварюка, – повiдомила панянка з незрiвнянною бундючнiстю в голосi, – насмiлиться забризкати менi сукню – мiй батько викупить ii у вас для своеi шкуродернi… Зрозумiло?

Варан посмутнiв, передчуваючи прикру поiздку. Туга пiд ним цiлком подiляла його побоювання – нервово била хвостом по водi, крутила рогатою головою i знай облизувалася роздвоеним язиком.

– Уперед, – сказав Варан найспокiйнiшим голосом, на який тодi мiг здобутись.

І вони рушили.


* * *

– У мого батька п'ять сотень рабiв, на кожному золотий нашийник, до нашийника причеплено золотий дзвоник, i коли всi дзвоники одночасно дзеленчать – виходить акорд… У мене трое коней, ховрашок i своя крилама. У моiй кiмнатi цiлий рiк цвiтуть п'ять трояндових кущiв. Ти коли-небудь бачив троянди?

– Так, – вiдповiдав Варан, аби хоч що-небудь вiдповiсти.

– А от i брешеш, не мiг ти iх бачити. Ви тут живете серед води й камiння, iсте рибу й нiчого не бачите. А свiт, мiж iншим, великий. Торiк улiтку ми з батьком iздили до краiни вулканiв. Ти знаеш, що таке вулкан?

– Нi.

– І нiколи не дiзнаешся, можеш бути певен… Ой, у мене вода в лiвiй туфельцi.

– Але ж це водна прогулянка, ваша милосте. І потiм… Спробуйте рiвнiше держатися в сiдлi.

– Рiвнiше в сiдлi? А ти знаеш, слуго, що я лiтаю верхи на криламi, а це таки важче, нiж хляпати на цих твоiх рептилiях… Менi обiцяно дива пiдводних печер. Ну й де ж тут дива?

Юна аристократка – на вигляд iй було рокiв п'ятнадцять – промовила цю реплiку в «камiнному саду» – гротi, де вiдвiдувачi звичайно роззиралися на всi боки, роззявивши роти в захватi. Знизу грот пiдсвiчувало сонце, згори звисали «гiлки» та «квiти» – бiлi вапняковi вiдкладення. Поблиски води танцювали на них, i здавалося, що «сад» живе, гойдаеться, дихае.

– Погляньте, – Варан пiдняв руку. – Он там, над нами…

– То й що? – Аристократка знизала плечима. – Якщо прогулянка не справдить моiх надiй, хлопчику, мiй батько придбае для шкуродернi не тiльки серпантер, але й тебе, твого хазяiна, цю дiвку в розцяцькованих штанах…

Вона вiдвернулась i знов ударила Журбу п'ятами. Змiйсиха хльоснула по водi хвостом.

– Ти десь-iнде був, окрiм цього свого острiвця? – спитала мерзотниця, не помiчаючи нi обурення Журби, анi помутнiлих Варанових очей.

– Нi.

– І не будеш, безперечно. Ти хоч живеш тут, наверху, – чи там, у вiльгостi, де тепер дно?

– Я пiддонець, – сказав Варан крiзь зуби.

– Оце так, – неуважливо вела аристократка. – А якщо я кину у воду монетку – ти зможеш ii пiймати?

Не дожидаючись вiдповiдi, вона вiдкрила гаманець, причеплений до пояса, i кинула у воду монету – як устигнув завважити Варан, одну шосту реала. Монетка опускалася майже невидима, поки не потрапила в сонячний промiнь i не замерехтiла, наче рибка.

– Що ж ти не стрибнув?

– Вона занадто швидко тоне, – признався Варан.

– І де вона тепер? Що, це правда, що пiд нами безодня?

– Нi. Пiд нами дно, тiльки дуже-дуже глибоко. Монетка впаде на дно, i восени хтось ii знайде.

– Слухай, слуго, – аристократка поглянула на нього уважнiше, нiж доперва. – Ви зi своiм набродом пiдсунули менi казна-яку нудну прогулянку… Я згодна це подарувати вам, коли ти мене трошечки розважиш.

– Як?

– Я дуже люблю дивитись, як пiрнають по рiзнi речi. По монетки. Дивись, отут у мене третина реала… Лови!

Вона жбурнула монетку, i Варан стрибнув перш, нiж устигнув подумати.

Третина реала – свiтла монета i досить велика. Варан бачив, як вона занурюеться, метушливо похитуючи круглими боками. Вiн пiрнув сторч головою, за декiлька ривкiв досягнув монетки – але не влучив, i вона вислизнула з долонi. Вiн шарпонувся глибше i тодi таки ii пiймав; стиснувши монетку в руцi, вiн запiзно второпав, як це мало. Третина реала – для того, щоб купити Нiлi намисто, треба пiрнати триста разiв!

Йому захотiлося розтулити руку, але вiн стримався.

Пiд водою було свiтлiше, нiж у гротi. Варан бачив палаючу пiд сонцем поверхню ззовнi, бачив черево скелi в зелених плямах водоростей, бачив тьмяну, мов натягнений риб'ячий пухир, поверхню грота всерединi. Йому не хотiлось повертатись до примхуватого розпещеного дiвчиська, у чиiй владi йому належить пробути ще якнайменше годину. От якби вiн був рибою…

Вiн повернув голову – i побачив.

Маленька райдуга у водi. Свiтлий прямокутний папiрець. Точнiше, не папiрець, а…

Вони не тонуть у водi й не спливають. Якщо iх притопити – так i будуть дрейфувати слiдом за течiями. А в нетечi – нерухомо лежати, наче листочок зеленi в рибному желе.

Скарби, сказав голос Нiли в головi. Тут повно скарбiв, сховкiв… Княжа скарбниця… Схрони контрабандистiв…

Варан рвонувся, боячись, що мана розвiеться i грошовий папiрець, що пливе в шарi води, виявиться всього лише сонячним зблиском. Кинувся, викинув уперед руку, схопив…

Пальцi вiдчули цупку, м'яку, приемну на дотик тканину грошей. Варан розгорнув купюру, придивився…

Сто реалiв! Сто реалiв! Сто!

Вiн зрозумiв, що йому не стае повiтря. Що до поверхнi ще плисти й плисти, а груди вже розриваються. Що вiн зараз потоне з грiшми в руцi…

Вирвавшись головою на поверхню, вiн довго кашляв, задихаючись, вiдчуваючи, як кров припливае до щiк.

– Дiстав? – нетерпляче питала аристократка. – Я вже думала, ти втопився… Дiстав чи нi?

Варан, не маючи сили вимовити й слова, помотав головою.

– І це тi славетнi норцi! – протягнула аристократка, не ховаючи розчарування. – Мало не втопився, а все одно не дiстав…

Варан кашляв. Сто реалiв пекли гарячково стиснуту долоню. Раптом помiтить, спитае: «Що там у тебе?»

Схопившись рукою за вуздечку Туги, вiн непомiтно переклав грошi в кишеню штанiв.

Решта подорожi минула, наче в мутнiй водi. Аристократка все чогось вимагала, на щось скаржилась, била п'ятами бiдну Журбу; змiйсихи нервувалися все сильнiше. А Варан, зовмерши в сiдлi, бачив тiльки одне: як вiн простягае ювелiру сто реалiв. Не Нiлинi очi, коли вона побачить подарунок, не перемигування вогникiв у бiлих i голубих каменях – а ювелiра, що дивиться на сто реалiв у Варановiй руцi. Сивого, засмаглого горнi з вицвiлими бровами й залисинами на лобi.

Обтяжлива прогулянка нарештi закiнчилась. Аристократка затiяла суперечку з хазяiном, вiдмовляючись платити домовлену суму; Варан потихеньку прослизнув у грот iз гамаком. Хотiв зняти й викрутити мокрий одяг – але в останнiй момент злякався загубити або зiпсувати грошi. Його трусила остуда; сяк-так обтершись сухим ганчiр'ям, вiн видерся нагору по вузькiй драбинi i, нiкому нiчого не кажучи, гайнув на базар.


* * *

– Де тебе носить?! – напустився хазяiн, коли вiн повернувся, задихаючись вiд бiгу, притискаючи до грудей полотняний мiшечок. – Хотiв тебе з гостями вiдправити, довелось Нiлу посилати… Де ти був?

– Нiла з гостями? – спитав Варан, усе ще притискаючи мiшечок до грудей. – А коли… Коли вона повернеться?

– Та ти геть очманiв, хлопче, – завважив хазяiн, уважно до нього приглядаючись. Уперше Варана не помiчено нi в зухвалостi, нi в нехтуваннi обов'язками. – Що таке з тобою сталось?

Варан щасливо всмiхнувся:

– Я… почекаю. Можна?

– Можна, – сказав хазяiн, геть спантеличений. – Хiба не можна?

Варан пройшов у грот, де звичайно держали змiйсих, i влiгся в гамак, не вiдриваючи ношу вiд грудей.

Вiн скаже: «Це тобi». Нi, вiн скаже: «Це тобi мiй весiльний подарунок». Нi, вiн нiчого не скаже, промовчить… Просто розв'яже поворозку на мiшечку, i тодi вона побачить сама.

Може, в гротi надто темно? Попросити ii пiднятись на свiтло? Нi, вона не любить сонця… Тут, у печерах, ii очам найвигiднiше… А iскорки в глибинi каменiв палають так яскраво, що свiтяться навiть у цiлковитiй темрявi… Так сказав ювелiр…

Варан заплющив очi всього на хвильку. Аж тут з'явилася Нiла i стала поряд iз гамаком. Вiн цупкiше стис полотняний мiшечок i приготувався сказати давно придуманi слова, але губи не розтулялись увi снi. Нiла, не збираючись чекати, взяла його за плечi й добряче трухнула.

Варан розплющив очi.

Вечiрне свiтло сонця з-пiд води згасало. Грот освiтлювали смолоскипи. Незнайомий чоловiк у срiблясто-чорнiй куртцi вартового трусив Варана за плечi, поза його спиною стояли блiдний хазяiн i ювелiр.

– Пiдiймайся, – сказав вартовий майже привiтно.

Варан клiпав не розумiючи – скiнчився сон чи тiльки починаеться.

– Я нiчого… – почав був вiн i загнувся. Вартiвник повернувся до ювелiра:

– Вiн?

Ювелiр – пiдстаркуватий засмаглий горнi з вицвiлими бровами й залисинами на лобi – зробив рух птицi, що видзьобуе зерно:

– Вiн.

– Ходiмо до суддi, – сказав вартiвник Варановi.

– За що?!

– А ти не знаеш?

Вода в гротi закипiла. Показалась перше рогата голова Туги, а потiм – Нiла з розпущеним по плечах мокрим волоссям.

Озирнула всiх, нiчого не розумiючи. Зблiдла – це було видно навiть при свiтлi смолоскипiв. Мiцнiше схопилась за вуздечку; хотiла щось промовити, але хазяiн швидко махнув iй рукою, i слова стали Нiлi в горлi.

– Не знаеш? – повторив вартовий i взяв iз занiмiлих рук Варана полотняний мiшок. Розв'язав поворозку, витрусив на долоню намисто; замерехтiли в пiвмороку синi й бiлi камiнцi.

Шумно зiтхнула Туга. Нiла не зронила нi пари з вуст – недвижно сидiла в сiдлi, дивлячись то на Варана, то на намисто, а то на вартового. По плечах ii скрапувала вода.

– Я купив це, – до Варана повернулась певнiсть. – Я не вкрав. Я заплатив.

– Таж грошi фальшивi, – глухо сказав ювелiр. – Фальшива сотняга, хлопче.


* * *

Печера Справедливостi, iнакше В'язнична Кишка, мала один тiльки вихiд. Суддi й пiдсуднi, присудженi на смерть розбiйники й сам князь, якби вiн схотiв спуститись у Кишку в разi якоi потреби, обов'язково мали пройти через лаву збройноi варти, поминути шпичастi ворота й камiннi дверi, такi низькi, що входити в них доводилось ледве чи не навкарачки.

Плин людей, що iх поглинала й вивергала Кишка, не зменшувався нi вдень, анi вночi. Хто нiс скаргу, хто – вирок, а кого й вели на плаху. Сезон був у розпалi.

Варан iшов, супроводжуваний вартовим, через усе мiсто. Майже бiля самих ворiт Кишки, задихаючись вiд бiгу, його наздогнав дивно блiдий батько:

– Пожди! Служивий! Пожди, ходiмо разом! Вiн же шмаркач…

Вартiвник скинув на нього байдужим оком:

– Батько?

– Еге…

– Іди в канцелярiю, пиши прохання.

– Менi до суддi треба…

Вартiвник, мов граючись, зняв iз плеча пiку-гарпун iз зазубреним наконечником. Спрямував у груди Варановому батьковi:

– Іди в канцелярiю.

Батько подивився Варану в очi.

Мабуть, був ще шанс дременути. На вечiрнiх вулицях – натовпи, можна загубитися. Можна пiрнути в яку-небудь крамничку й переждати переслiдування. Можна пролiзти вночi в порт, напроситись веслувати на судно, що йде за море, можна поiхати – й нiколи не вертатись. Нiколи бiльше не бачити берегiв Круглого Ікла – i Нiлу…

Варан стояв за спиною вартiвника, нiким особливо не пильнований. Переступав з ноги на ногу, мовби вечiрне тепле камiння палило босi ступнi.

– Ходiмо, – вартовий знову закинув пiку на плече.

І Варан пiшов.

В'язнична Кишка освiчувалась олiйними лампами. Звiдкись дув протяг; подейкують, що через вентиляцiйнi щiлини можна втекти. Варан чув таку помовку давним-давно, ще коли допомагав батькам у харчiвнi; двое засмаглих опасистих морякiв перешiптувались у кутку пiд наметом, а Варан протирав столи i все чув…

Протяг повiвав по лицi студеним потiчком.

Вартовий здав Варана з рук на руки судейському урядниковi в потертому чорному балахонi. Той одвiв його в низьку пiвкруглу печеру, де, розсiвшись на гнилих пiдстилках, ждав вирiшення своеi долi цiлий виводок всякого наброду – чоловiк з п'ятнадцятеро, один страшнiший за одного. Погойдувались серги в великих темно-брунатних вухах, позирали недобрi, нездоровi очi; хтось лаявся, хтось хропiв, хтось мовчки дивився в укриту патьоками стелю. Один охлялий i плiшивий, на вигляд точно нетутешнiй, канючив i скиглив у кутку, розмазував бруднi сльози по зморшкуватому обличчю: вiн, мовляв, нi в чiм не винен, вiн жертва, просто жертва, зрозумiло вам?…

Його забрали першим.

Потiм стали забирати одного за одним, iнодi швидко, iнодi з перервою в пiвгодини. Із зали суду нiхто не вертався.

– Пивця б, – мрiйливо сказав голий по пояс, iз круглим животом бородань, що сидiв неподалiк Варана. – Але ж не дадуть. На останнiх просьбах, сволота, ощадять. Зависну до свiтанку, хлопче, i ти зависнеш… А пивця б хоч ковточок. Наостанок.

Варан одвернувся.

Бороданя забрали передостаннiм, i Варан залишився в печерi сам. Ганчiр'я, гральнi костi, скалки мушель iз вишкрябаними на них голими красунями, розсипаний по долiвцi тютюн – усе добро, покинуте як непотрiб, лишилося лежати на каменях, нагадуючи про тих, хто нещодавно був живий i ще не мертвий, але застигнув на порозi на кiлька годин – до свiтання…

– Гей, – гукнув вартiвник од дверей. – Хлопче! Іди…

І Варан пiшов.

Урядник сидiв за низьким столом, клишоногим – але, безсумнiвно, дерев'яним. Урядник здавався втомленим; очi його запалились i недобре блищали. Свiчки в ставниках згорiли бiльш як наполовину.

– Грабiж? – спитав утомлено.

Варан мовчав.

– Імення? – сказав урядник, дратуючись.

– Варан…

Урядник побiжно проглянув розкладенi на столi мушлi. Вибрав одну; надiв окуляри – не темнi, як у пiддонцiв, а зi свiтлими скляними лiнзами. Зморщився, розбираючи чужi, напевно, записи.

– Шуузна-що таке, – сказав, раптово забувши про втому. – Нi, це Шуузна-що таке!

І повернувся до вартового на дверях, та ще й так рiзко, що ледь не скинув на пiдлогу ставник:

– Поклич Слимака, хутко!

– Його честь у такий час спить, – невпевнено припустив вартiвник.

– Пiднiми його! – пiдняв голос урядник. – Що вiн думае – з цiею справою можна зволiкати до свiтанку?!

До свiтанку, подумав Варан, i в нього ослабли колiна.


* * *



«Цим доводжу до його свiтлостi Князя Кругл оiклiвського, що п'ятдесят другого дня сезону триста п'ятнадцятого вiд возведения Імперii нешляхетний горнi Тирк, що належить до цеху ювелiрiв острова Кругле Ікло, дiстав сто реалiв однiею купюрою як сплату за намисто на п'ять синiх i п'ять бiлих камiнцiв, причому платiж цей здiйснив такий собi пiддонець, громадянин того самого Круглого Ікла. Годину й п'ятнадцять хвилин по складаннi угоди ювелiр, намiряючись здiйснити певнi дрiбнi виплати, принiс купюру для обмiну до Грошового Будинку. Службовець Будинку, нешляхетний горнi Ребрик, з огляду на великий досвiд, почувши недобре, поспiшив пред'явити купюру на перевiрку пановi Імператорському магу Круглоiклiвському. Пан Імператорський маг письмово засвiдчив, що купюра на сто реалiв – фальшива, виготовлена з досконалою майстернiстю i на просте око достоту повторюе справжню, а отже, становить загрозу для всiх чесних крамарiв Круглого Ікла i пiдточуе благоденство Імперii, про що вiн, пан Імператорський маг, поспiшив повiдомити особисто Імператорського головного скарбника. Пiднята за тривогою, розшукова служба вашоi свiтлостi здiйснила розслiдування й швидко з'ясувала iм'я молодого пiддонця, що купив намисто. Виявилось, що певний час до того його затримувано в справi про грабежi, але за поручительством батька й громади звiльнено. З огляду на особливу важливiсть справи прошу вашу свiтлiсть узятися до особистоi участi в нiй.

    З найвищим шануванням – суддя i розслiдувач Верон-Бiломiдiй (Слимак)».


* * *

– Я звелю покликати ката, – урядник потер долонi, – i тодi ти заговориш iнакше, щеня! Хто дав тобi грошi?

– Я знайшов iх у морi, – повторив Варан, дивлячись просто перед себе. – Я воджу вiдвiдувачiв… на змiйсах…

– Кого ти куди водиш, ми знаемо! Хто дав тобi грошi? Ти маеш останнiй шанс уникнути диби. Хто?

– У мене е свiдок, – сказав Варан, з натугою проштовхуючи слова крiзь сухе горло. – Молода… панi, учора вона каталася на… вона кинула монету, я пiрнув…

– Монету на сто реалiв?

– Нi… Монету на третину реала… я пiрнув i побачив, що грошi пливуть…

Урядник жовчно розсмiявся:

– Грошi пливуть, ти тiльки поглянь на нього! Годi, менi набридло це слухати, Васку, бiжи по Шкуродера…

– Там е скарби, – уперто вiв далi Варан. – Я подумав, що водою розмило чийсь потайник…

– Ага, чужий потайник! І ти нiкому не показав, нiкого нi про що не спитав, побiг купувати брязкальце?

– Так. – Варан вiдчував, що тоне, що поверхня води зникае, а груди вже рвуться зсередини. – Я давно хотiв… намисто. Я хотiв його подарувати нареченiй. У мене е наречена…

– Як звати молоду панi? – спитав чоловiк, що сидiв у кутку за простим камiнним столом. – Ту, що бачила, як ти знайшов грошi?

Варан наморщив лоба:

– Я… не знаю. Хазяiн, спитайте в хазяiна, вiн знае… вiн допоможе ii знайти…

– Ми марнуемо час, Слимаку, – пробурмотiв урядник, прикриваючи долонею запаленi, блискучi, мов у пропасницi, очi.

Той, кого називали Слимаком, знизав плечима. Тяжко пiднявся, вийшов у темний склепистий коридор; у глибинi коридора мигтiли блiдо-голубi вогники. Варану згадались камiнцi на оксамитi – п'ять бiлих, п'ять синiх…

За спиною скрипнули дверi. Варан обернувся; позаду, дуже близько, стояв старий iз таким довгим волоссям, що воно сягало йому до плiч. Варан зроду не бачив, щоб чоловiки мали таке нескiнченне волосся. Шкуродер, здригнувся Варан. У ту ж хвилю вартiвники виструнчились, а урядник похапцем встав iз-за дерев'яного столу:

– Ваша свiтлосте…

Довговолосий махнув рукою. Пройшов по залi широке коло, зупинився, помахав пiд носом в урядника знайомою сяйливою папiрчинкою:

– За пiвреала! За пiвреала умiльцям голову стинали. Намалюють райдугу на папiрцi, обiллють воском… Уночi на базарi втуляють простакам… А вдень, коли не слiпий – видно ж, що пiдробка… А цю я не вiдрiзнив би! І тепер у руках держу – не йму вiри… Сядь, Ховраше…

І, мов не здужаючи встояти на мiсцi, його свiтлiсть князь Круглоiклiвський накинув по залi ще два стрiмких кола.

Варан бачив князя раз або двiчi, та й то вiддалеки; тодi на князевi був парадний головний убiр i високий, розшитий золотом комiр. І звiсно ж, Варан не сподiвався – та й не бажав нiколи – бачити князя так близько.

Сто реалiв лежали на столi, випромiнюючи осяйне свiтло. Варан сидiв, боячись поворушитися. Князь, здаеться, зовсiм його не помiчав:

– Завтра поповзуть чутки… Купцi вiдмовляться приймати купюри по сто реалiв. Почнуться заворушення, панiка… Шахраi, що прибули до нас з усiх краiв свiту, неодмiнно цим скористаються… Сьогоднi в скарбницi нема жодноi фальшивоi купюри – а що буде завтра? Завтра Грошовий Будинок повалиться, моi любi, його знищать юрмища мiняльникiв…

Вiн зненацька повернувся до Варана й уп'явся в нього впритул, i стало зрозумiло, що показна князева байдужiсть до Варановоi персони – не бiльше нiж гра. Його свiтлiсть чудово знав, хто винен у всiх злигоднях Круглого Ікла; довге сиве волосся, здавалось, могло от-от стати сторч:

– Хто дав тобi сотку?

– Я знайшов ii в морi!

– О-от, – князь знов одвернувся, начеб утративши до Варана iнтерес. – Але ж наш пан маг уже дав знати своiм, у столицю… Імператорськiй скарбницi однiеi оцiеi голови, – вiн махнув рукою в бiк Варана, – буде замало. Вона захоче мати вашу голову, розслiдувачу Ховраше. І голову головного суддi Бiломiдiя… До речi, де Слимак?

Варан остаточно збайдужiв до того, що вiдбуваеться.

Його голову пущено на брухт; його душi оголошено присуд. Вiн нiколи не побачить суцiльних хмар, осяяних сонцем зверху, нiколи не побачить Нiлу… Нiколи не пiрне в тепле море. Нiколи не злiчить зiрок.

І зробилося байдуже.


* * *

Його не стали страчувати одразу. І навiть допитувати бiльше не стали. Вiдвели до крихiтноi кiмнати з циновкою з сухих водоростей; опустившись на колючу пiдстилку, Варан згадав «горище» й Нiлу, i вiд цього його байдужiсть змiнилася на тугу.

Минув день, а може, два – адже сонця пiд землею не було, тiльки олiйна лампа. Варан лежав, дивлячись у темну стелю, i згадував кожний заворот, кожний грот, кожний поблиск на стелi пiдводних печер.

Годували стерпно. Хоча Варану iсти все одно не хотiлося.

Третього дня – а може, другого? – його знову вiдвели до судейськоi печери, але не на оголошення присуду, а на зустрiч iз юною аристократкою, у чиiй кiмнатi, коли вiрити ii словам, цiлий рiк цвiтуть п'ять трояндових кущiв.

Цього разу аристократка мала вигляд куди менш упевнений, ii супроводжував батько – крижастий бородань у плащi з золотою оздобою на комiрi й пеленi.

– Я кидала йому монети, – казало дiвча, дивлячись у пiдлогу. – Вiн пiрнав. Я кинула шестинку, потiм третинку. По третинку вiн стрибнув, але все одно не спiймав.

– Ви бачили його руки, коли вiн випiрнув? – спитав дiзнавач на прiзвисько Слимак.

Дiвча безпорадно озирнулось на батька:

– Вiн сказав, що не спiймав. Я ж не можу перевiряти…

– У руках у нього щось було?

– Я не бачила.

– Нiчого незвичного в його поведiнцi ви не завважили?

Дiвча трохи запишалось, у ii голосi прорiзались дотеперiшнi примхливi нотки:

– А я не знаю, яка поведiнка в пiддонцiв звична, а яка незвична… Я не дивилася на нього. Нема дiла менi – роздивлятись на слуг.

– Я сховав руки за змiйсихою, – сказав Варан. – Я одразу пiдплив до Туги i…

– Заткни пельку, – кинув Слимак, i Варан замовк.

– Ваша честь, – сказав батько дiвчиська, i голос у нього виявився глибокий, мов В'язнична Кишка. – Менi здаеться, моя дочка достатньо допомогла правосуддю Круглого Ікла. Тепер дозвольте нам продовжити вiдпочинок, що його, втiм, тепер безнадiйно зiпсовано…

– Я прошу вас подарувати менi на цьому, – Слимак злегка вклонився, – i не сумнiваюся, що князь Круглоiклiвський щедро компенсуе завдану вам шкоду… Ви можете бути вiльнi.

Вартiвник одступився вiд дверей, даючи дорогу аристократовi з донькою. Вiдходячи, дiвчисько на хвильку озирнулось, щоб скинути на Варана зацiкавлений погляд – але батько взяв ii за плече i потягнув геть, дверi зачинились, i вартовий став на свое мiсце.

– Мiсяць тому тебе схоплено зi злодiями, – не дивлячись на Варана, сказав дiзнавач Слимак. – iх стратили, тебе вiдпустили. Чому?

– Тому що я не злодiй. Громада Круглого Ікла за мене поручилася… Навпаки, я крикнув – «варта», i за це мене…

Слимак пiдняв голову, i пiд поглядом його Варан замовкнув.

– Громада, – з легким презирством промовив Слимак. – Громада й тепер за тебе стiною. Три прохання подали князевi… Чесний пiддонець, мовляв, не може зрадити своiх, вiн шануе Імператора й сезон, грабежами й фальшуванням промишляють зайди… Усе правильно. Якби я робив фальшивi сотки – я б перш за все пропускав би iх через руки таких от чесних пiддонцiв, щоб зняти можливi пiдозри… А грошi – це грошi. Це дерево, сушник, надiйне укриття в мiжсезоння… Так?

– Я знайшов цю сотку в морi, – сказав Варан безнадiйно.

– Вона там народилась? Вилупилася з iкринки?

Варан мовчав.

– Простiше за все було б повiсити тебе сьогоднi, – сказав Слимак, тяжко розмiрковуючи. – Може, й для тебе краще… Але справа iмператорська. Уже не зупиниш i нiчого не змiниш. Свiдкiв у тебе нема… Йолоп, коли ти насправдi пiймав сотку в морi – чому не показав нiкому? Батьковi? Матерi? Тiй самiй нареченiй?

Варан мовчав.

– Куди поткнися – ти винен, – вiв Слимак. – Можливо, ти на службi у фальшивомонетникiв, вони розкидають своi подаруночки твоiми руками i руками таких, як ти, непомiтних i начеб чистих… Хоча, треба визнати, хлопчак iз соткою в ювелiрнi – це неабияка штука… Може, ти таки мав ii вiддати батьковi? Тобi доручали вiддати ii батьковi, чи не так?

– Менi не доручали…

– Але ти винен. Якщо ти нiкому не служиш – ти винен у тiм, що привласнив чужi грошi легко… За законом Ікла знайдена рiч трактуеться як належна колишньому власнику, поки не буде доведено його смерть, або переселення за море, або вiдмову вiд речi. А знайденi грошi, власник яких не з'явився, уважають придбанням громади, коли iх знайдено внизу, i власнiстю князя, коли iх знайдено нагорi…

– Я знайшов iх у морi. Не внизу. Не нагорi.

Слимак поглянув на Варана з цiкавiстю. Коротко зiтхнув:

– Якби це були справжнi грошi… але вони фальшивi. І тепер твою долю вирiшую не я… i навiть не князь. Вирiшувати твою долю буде iмперський маг, можливо, вiн наполягатиме на тому, щоб доправити тебе на дiзнання до столицi… можливо, стане допитувати сам. Помолися до Імператора, i заклич на допомогу весь свiй талан, коли вiн у тебе е.


* * *

Лежачи на сухих водоростях, Варан намагався згадати все, що вiн знав про магiв.

Вони сидять у пiдземеллi за довгим столом. Вони роблять iмператорськi грошi, печатки, вiрчi грамоти. Пiд дерев'яними крiслами, обвившись навколо рiзьблених нiжок, лежать схованi вiд ока хвости… А раз на сiм рокiв хвiст вiдпадае, мов у ящiрки…

Невже всi цi сiм рокiв маг не пiднiмаеться з крiсла? Не спить? Не ходить у нужник?

Варан хитав у пiвснi головою. Та що за маячня його дiймае. Зрозумiло ж, що маги зовсiм не ходять у нужник. І напевне, не iдять… Не сплять iз жiнками…

Звiдки вони беруться? Кажуть, магами народжуються… Де народжуються? Чому?

Варан нiколи не бачив iмператорського мага на Круглому Іклi. Хоча багато разiв дивився з-пiд долонi на вежу – найвище мiсце острова, камiнний палець над княжим палацом. Балакали, що у вежi живе чарiвник, якого прислав особисто Імператор. Казали, вiн дуже старий i нiколи не спускаеться донизу. Казали, ночами вiн стоiть на балконi, нюхае повiтря i з одного запаху знае, хто через що шкодуе i хто як завинив; правда, зовсiм недавно батько казав, що мага, певнiше, взагалi нема. Кругле Ікло – не така важлива провiнцiя, щоб присилати сюди мага; у мiжсезоння, коли чесно, Кругле Ікло взагалi нiчого не варте – глушина несосвiтенна…

Але головний суддя Слимак сказав, що маг е. А Варан схилявся, щоб вiрити суддi.

Завтра Варана поведуть у вежу. А звiдти, напевно – до столицi на криламах. Варан усе життя мрiяв про двi речi – полiтати на криламах i побувати в столицi. Тепер його бажання здiйсняться – але не Імператор допомiг у цьому, а Шуу. Проклята Шуу, що пiдкинула Варановi п'янливi грошi в райдужному сяйвi, проклята зваба, i вiн же спокусився…

Ранок був ззовнi чи вечiр, пам'ятала його Нiла чи вже забула – Варан спав, i йому снилася густа сiтка, накинута оповеснi на доннi посiви – щоб не занесло течiею.


* * *

Вежа, здаля тонка й крихка, зсередини повернулася сiрою та похмурою черевиною. І начисто порожньою – у нiй не було нiчого, крiм сходiв. Сходи вилися вздовж стiн спiраллю, усе вище й вище, а в просвiтку мiж ii витками гуляв вiтер. Вiтер шелестiв i ревiв, рвав поли одежi, куйовдив волосся.

Пiднiмались мовчки – його свiтлiсть князь попереду, потiм дiзнавач Слимак, далi Варан, котрого нiхто не зв'язував i не стерiг, але котрому не було куди подiтись – хiба що зi сходiв сторч головою, як у воду.

Його свiтлiсть став засапуватися вже на другiй сотнi приступок, тому йшли повiльно, часто зупиняючись перепочити. Князь нюхав якiсь травки, гучно зiтхав, бурмотiв пiд нiс; Слимак стояв, як статуя, в розвiваних вiтром шатах. Тодi Варан чесно намагався усвiдомити врочистiсть митi – вiн, дрiбний пiддонець, опинився в такому товариствi, у такому мiсцi… Але священний трепет не брався. Князь був просто старий чоловiк iз незручним волоссям до плiч, задипiливий i нездоровий. Дiзнавач Слимак був просто машина, щось на кшталт батькiвського гвинта, добра машина в роботi. Не було врочистостi i навiть переляку вже не було – тiльки стома.

Постояли – знову пiшли. Зробили майже повне коло. Князь закашлявся й зупинився. Вежа дихала; спiвав вiтер, пiднiмався знизу струмiнь теплого повiтря, i в цьому струменi летiло сухе смiття – листя, пiр'я, трупики комах.

– Досить, – тяжко сказав князь. – Самi йдiть. Не помре пан чаклун, – його свiтлiсть придержав пальцем нервовий посмик щоки. – Повноваження, – вiн стягнув з укритих перснями пальцiв одну маленьку жовту каблучку, – пред'явиш… Скажи – сам. Нехай. Усе сам.

Князь утулився спиною в кам'яну стiну, i повз нього по вузьких сходах пройшли перше Слимак, потiм Варан. Зрiвнявшись iз князем, Варан почув кислий запах його вiддиху.

Далi пiдйом пiшов швидше. Князь стояв унизу i дивився, як вони здираються, закрут по закруту; потiм князя не стало видко в сутiнi.

Ближче до верхiвки вежа загострювалась. Колодязь мiж витками сходiв усе вужчав, вiтер у ньому все гучнiшав, а оглядовi вiкна попадалися все рiдше. Нарештi Слимак спинився перед темними дверима.

– Борони нас Імператоре, – пробурмотiв пiд носа й щось iще додав, чого Варан за стугоном вiтру не розiбрав.

Жовтий перстень, переданий Слимаку як вiрчий документ, дзвякнув об мiдну ручку. Ще й ще – три урочистих рази.

Слимак ждав одповiдi; Варан раптом згадав, нащо вiн тут, згадав, що йому належить доправа до столицi, а тодi iмператорський суд – i поглинутий допiру в'язничний снiданок затрiпався в його животi, мов птаха, що прагне на волю.

Дверi прочинились – саме настiльки, щоб могла протиснутись нетовста людина. Слимак уступився, даючи Варановi пройти першим. Варан покрутив головою; Слимак узяв його за комiр i пропхнув уперед, навстрiч долi. Варан ступив за iнерцiею декiлька крокiв – i зупинився.

Магове мешкання за блиском своiм могло, мабуть, удовольнити самого Імператора. Пiдлога, стiни й навiть стеля були оббитi деревом, i не вузенькими планочками – широчезними дошками, свiтлими й темними, жовтими, брунатними й майже чорними. Прожилки, по яких десятилiттями й столiттями десь там, у фантастичних лiсах, розтiкались деревнi соки, тепер створювали химерний, але явно осмислений вiзерунок. Варан стояв на однiй нозi, боячись опустити другу, тому що пiдлога була мозаiчна – з рiзних деревних порiд, i вiдшлiфована до блиску, i тепла. Варан, якби мiг – злетiв би й зависнув у повiтрi, аби не споганити коштовне дерево доторком босих, закаляних в'язничним брудом нiг…

– Князь Круглоiклiвський через мою негiдну особу вiтае його мосць iмператорського мага, – сказав Слимак, уклонившись увiчливо, але без запобiгання. – Ось злодiй, про якого повiдомлено.

Варан крутив головою i слабко всмiхався, намагаючись спромогтися на думку. За днi, проведенi у В'язничнiй Кишцi, вiн звик уважати себе злочинцем; за довгий шлях вiд пiднiжжя башти до ii верхiвки вiн звик уважати себе мерцем. Вiн готовий був до жаху цiеi хвилини (поглянути в обличчя справжньому магу, вислухати присуд, дiзнатися всю правду про майбутнi знегоди), – проте, така прикрiсть, не почував нiчого, крiм нiяковостi й тихого захвату. Це ж скiльки рокiв мае прожити дерево, щоб наростити такий стовбур! Це де ж земля, спроможна живити таке корiння! А корона?! У ii затiнку стане, напевно, не один десяток людей…

Його вiдчутно штовхнули в спину:

– Уклонися, дурню…

Вiн уклонився так низько, що торкнувся рукою пiдлоги. Вiдсмикнув руку – не можна… Напевно, не можна мацати цю пишноту, якби вiн, Варан, був магом – вiдтяв би цiкавi пальцi…

– Заворушення, звичайно, було, – сказав Слимак, начеб вiдповiдаючи на непоставлене питання. – Але оскiльки бiльше фальшивих грошей не з'явилось… А його свiтлiсть князь умiло розтлумачив своему народу, що чутки про фальшивi сотки – не бiльш нiж вигадка захожих шахраiв… Ви цiлком певно можете повiдомити Імператора, що Кругле Ікло не розповсюджуе пiдробленi грошi.

– Але, можливо, воно iх виготовляе, – сказав другий голос, вiдчужений i холодний, як вода на великiй глибинi. Варана струснуло вiд звуку цього голосу. Вiн знову закрутив головою, намагаючись розшукати серед дерев'яних меблiв – стiльцiв з високими спинками, столiв з вiзерунчастими настилами, легких рiзьблених ширм – того самого iмператорського мага, який вирiшить його долю.

– Єдина людина, – сказав Слимак з вiдчутним жалем, – здатна з'ясувати питання про пiдробленi сотки… Цей молодий пiддонець, що перед вами. Спитайте його, i хай поможе нам усiм Імператор…

Другу половину фрази Слимак вимовив ледь чутно, собi пiд нiс.

У цю мить Варан розгледiв, нарештi, Імператорського мага. Той сидiв упiвоберта до присутнiх, дивлячись у розчахнуте вiкно, i мав вигляд набагато кращий, нiж того дня, коли Варан зустрiв його, озброеного зайвою парасолькою, на нижнiй пристанi.

Звiсно, згадалося все. Бридлива мiна, за яку Варан одразу ж незлюбив гостя, власну вiдмову нагодувати й напоiти. Дорога наверх на батькiвському гвинтi, зiслизла дужка, проклятущий Лиско…

– Що, дружечку, – мовив маг усе так само холодно, – вляпався?

Його довге волосся закривало вуха й сягало плiч. Як у князя, печально подумав Варан. Тiльки справжнiй горнi може дозволити собi таку зачiску…

Вiн здавався старшим, нiж тодi в пiддоннi. Вiн не просто держався з гiднiстю – вiн був утiленням величi. Навiть очi, безбарвнi пiд сiрим небом мiжсезоння, тепер виявилися стигло-голубими. І то пасували до холодного голосу.

– Дивовижний цей край – Кругле Ікло, – промовив маг, мовби мiркуючи. – Тут навiть неписьменнi шмаркачi вмiють пiдробляти iмператорськi грошi…

– Я не шмаркач, – понуро сказав Варан. – І я письменний.

І здивувався своему нахабству. Недарма кажуть, що В'язнична Кишка мiняе людину…

Маг усмiхнувся. Склав руки на грудях; брижi свiтлоi хламиди, що вкривала його вiд шиi до самих п'ят, помiняли малюнок. Блиснув червоний камiнь у перснi – на вказiвному пальцi правоi руки.

– Ваша мосць, – повiльно сказав Слимак, що добре завважив знущання. – Цей пiддонець – усього лише спiльник. Вiн – едина ниточка мiж правосуддям i злочинцями…

Маг кивнув. Скiльки йому все-таки рокiв, подумав Варан. Тодi менi здалося, що вiсiмнадцять чи щось близько того… А тепер гадаю, чи не всi тридцять… Може, це взагалi не вiн?

У цей момент маг гостро поглянув на Варана, i враз стало зрозумiло: вiн. Може, йому сто рокiв чи двiстi. Вiн же маг… Звiдкiль Варану, дрiбному пiддонцю, таке знати?…

Маг дивився на Варана. Краще весь сезон просидiти у В'язничнiй Кишцi, анiж хвилину витримувати такий погляд.

– От якби зустрiв тодi привiтнiше, – сказав маг, несподiвано пiдморгуючи. – Не дивився по-вовчи, не прагнув застрягнути Шуу в дулi… Хтозна, як усе обернулося б?

Кiнець, подумав Варан. І заплющив очi; i враз розплющив iх тiльки тому, що злякався, – адже вiзьмуть за боягуза…

– Що ж, – маг пiднявся. Свiтла хламида впала вздовж тiла, нижнiм краем доторкнувшись деревноi мозаiки на пiдлозi. – Що ж тепер… Я привезу Імператоровi посiбника, – маг подивився на Слимака, i Варан побачив, як дiзнавач перший вiдводить очi:

– На те воля вашоi мосцi.

– Імператор дiстане переляканого хлопчиська, що на всi питання вiдповiдае: «Знайшов у морi»…

– Я не переляканий, – хрипко докинув Варан.

Маг осмiхнувся:

– Добре… Імператор матиме дуже хороброго пiддонця, що знае про походження фальшивоi сотки не бiльше, нiж ви, дiзнавачу Вероне-Бiломiдiю на прiзвисько Слимак… Або нiж його свiтлiсть князь. Чи будь-який хлопчисько, що торгуе на базарi лакованими черепашками…

– Ми не знаемо, що вiн знае, – глухо заперечив Слимак.

Маг пiдiйшов до нього впритиск. Нiздрi Варана сiпнулись – проходячи мимо, хазяiн вежi лишив частинку свого запаху, i це був запах деревного диму. Легкий, ледве вловимий.

– Ми знаемо, – маг протнув спiвбесiдника поглядом, мов голка подушку. – Ми знаемо, що вiн пiдiбрав у морi те, що здалось йому дуже цiнним… Ви хоч завдали собi труду спорядити пошукову команду – оглянути пiдводнi печери в тому мiсцi, де вiн пiрнав?

– Авжеж, – сказав Слимак так само глухо. – Але деякi порожнини приступнi тiльки в мiжсезоння… Коли спуститься вода.

– На що й зважили злочинцi, лаштуючи сховок, – утомлено завважив маг. – Ну що менi ще передати Імператору?

– Кругле Ікло не загрожуе грошовiй системi Імперii, – понуро повторив Слимак.

– Як не загрожуе бочка з порохом, поки поряд не впаде iскра, – пробурмотiв маг.

– Наближаеться кiнець сезону. Коли вода спуститься, ми вистежимо людину чи людей, що спробують вiдкрити схованку.

– Таж ви не знаете, де вона знаходиться. У цьому камiннi Шуузна-скiльки дiр i тунелiв…

– Служба охорони мае детальнi карти, – не поступався Слимак. – Кiнець кiнцем, це наша справа, його свiтлiсть князь досi був задоволений своею вартою…

– Утратили час, – пробурмотiв маг.

– Що?

– Належалося заборонити будь-кому полишати острiв з того самого часу, як виявлено пiдроблену сотку…

Про Варана забули. Вiн стояв зовсiм близько бiля дерев’яноi стiни i гамував бажання провести пальцем по прожилцi. Усi розмови про Імператора, про грошi, про долю Круглого Ікла спадали з нього, наче дощова вода зi шкури ситухи.

– Така заборона спричинить завал сезону, – пiсля короткоi мовчанки сказав Слимак. – Менi страшно уявити, якi наслiдки…

– А уявiть ящик фальшивих соток, що можуть сплинути в обiг у будь-якому закутку Імперii?

– Імперiя велика, – знову помовчавши, сказав Слимак.

Маг кивнув:

– Еге, еге, аби наш сезон пройшов ладно, а там хоч море висхни… Та торкнися ти цiеi стiнку, хлопчику. Нещаснi дiти води й каменю – всяка дерев’янка збуджуе в них трепет…

Тодi Варан мiцно, з усiею силою вiдчаю, притиснувся долонями до теплого дерева.


* * *

– Нам сказали, що тебе стратили.

Нiла сидiла в гамаку. Варан стояв у круглястому камiнному отворi. Так i розмовляли, не рушачи з мiсця.

Нiла змiнилась. В одну мить стала старша. Замiсть свiтлих штанiв, розшитих камiнцями, на нiй була довга чорна спiдниця. Варану тепер здавалось – минули роки вiдтодi, коли вони бачились востанне.

– Нам сказали, що тебе стратили, – повторила Нiла, вдивляючись у його обриси. – Скажи… ти не мрець?

– Нi. Мене вiдпустили. Так наказав Імператорський маг.

– Ми триста разiв ходили з проханнями, – сказала Нiла пiсля довгоi паузи. – Триста першого нам сказали, що тобi…

– Та живий я! Сказали просто так – аби вiдчепились.

Варан лютився не знати на кого. Вiн iнакше уявляв собi цю зустрiч – з обiймами, сльозами, може, навiть обопiльними…

Нiла сидiла в гамаку – доросла й чужа.

– То менi можна залишитись? – спитав Варан. – Чи коли вже мене стратили – прощавай, усе?

– Нi, – сказала Нiла ледь чутно. – Коли вже ти живий… заходь.




Роздiл третiй


Уночi Варану наснилось, що Імператор видав указ – нiкого не випускати з Круглого Ікла, поки не знайдуть сховок iз пiдробленими грiшми.

Варану снилося, що довкола острова кiльцем зiмкнулися военнi iмператорськi кораблi, а небо патрулюють вершники на криламах. І що наближаеться кiнець сезону, а острiв повен зневiрених, злих, наляканих чужинцiв. І що наступае мiжсезоння; м'яке сонце сезону стае бiлим i лютим, випалюючи камiння. Укриттiв не стае, учорашнi безтурботнi вiдпочивальники тепер умирають пiд палючим промiнням, iхнi трупи спалюють на пристанi…

Варан кричав i прокидався, i знову засинав, усе повертаючись у той самий сон. Мати, чергуючи поряд нього всю нiч, плакала й думала, що синовi сняться жахи в'язницi.

Удень вiн ходив по острову. Вдивлявся в обличчя; усi були спокiйнi, безтурботнi й веселi. Імператор не може так iз нами вчинити, думав Варан. Імператорський маг, мешканець вежi, ну не такий уже безсердечний, щоб таке зробити…

Сезон закiнчувався. Приiжджi скуповували – та що там, мели начисто – усi лакованi черепашки, рiзнi прикраси з солi й каменю, малюнки з перламутру, гаманцi й сумки зi шкiри ситухи, кованi рудокопськi штукерii з Маленькоi…

Варан пройшов повз знайому ювелiрну крамничку не зупиняючись. Менше за все йому хотiлося бачити того самого ювелiра з його вигорiлими бровами й залисинами на бронзовому вiд сонця лобi…

Добре б знайти тайник, думав Варан. І враз iз жалем розумiв: не можна. Коли саме я знайду «скарб» – потiм уже не вдасться довести, що я перше нiколи не бачив цих фальшивих грошей…

Скорiше б закiнчився сезон. Тодi життя перемiниться, i все, що сталося, забудеться. І вiдступить проклята загроза – наказ Імператора про перетворення Круглого Ікла на одну велику тюрму…

Вiн прийшов у печеру до змiйсих, коли сонце вже спускалось. Напередоднi йому так i не вдалось добитися вiд хазяiна чiткоi вiдповiдi – чи ще потрiбнi його послуги, чи вже нi. За час, проведений у в'язницi, нiхто йому платити не збирався, це зрозумiло; але хоч пiвреала заробити на останнiх вiдвiдувачах – i в цiй дрiбницi вiдмовлять?

Вiн прийшов рiшучий i злий. Хазяiн, навпаки, зустрiв його приязно:

– Не ображайся, дружечку, буде для тебе робота, ось таки завтра й буде… Нiла наша з багатим горнi за маршрутом пiшла. Хлопець нетутешнiй, платить добре, – хазяiн чомусь пiдморгнув, – навiть бiльше, я тобi скажу, нiж добре, нашi змiекрасунi стiльки не коштують… І Нiлi вiн, я зауважив, до вподоби. То чому б нi? Весь день на маршрутi, я iнших замовлень на сьогоднi й не приймав. Повернуться ще не скоро… До смеркання декiлька годинок е… То завтра Нiлi я думаю перепочинок дати, а ти попрацюй.

Варан попрощався, пообiцяв з'явитися завтра на свiтаннi. І пiшов собi.

Уздовж дороги росли шиполисти – рослини простi й разом з тим поважнi, ушанованi зображенням на круглоiклiвському княжому гербi. У мiжсезоння вони подобали на врослi в землю чорнi риб'ячi кiстяки, зате в сезон вистрiлювали навсiбiч величезним листям i блiдо-фiолетовими квiтками без запаху. Квiтка шиполисту була завбiльшки з добрячий капелюх i, коли ii зiрвати, не в'янула три днi. Із листя ладнали намети, але головне – огорожi навколо чиiхось маеткiв, тому що листя, виправдуючи назву, мало шипи й гачки, здатнi поранити до кровi.

Тепер, при кiнцi сезону, квiти шиполисту змiнились на плоди – важкi кульки з навсiбiч спрямованими голками. Щороку матерi суворо-пресуворо забороняли дiтям кидатися «шипиками», i щороку дiти все-таки кидалися, iнодi спотворюючи собi обличчя назавжди…

Навислий над дорогою шипчастий плiд зачепiв Варана по макiвцi. Ледве-ледве – навiть подряпини не залишивши.

Варан здригнувся.

Розсунувши голими руками колюче листя, побачив стовбур – «риб'ячий хребет» – i гiлки, оманливо-тонкi.

Узявся за ту, що нависала над дорогою. Рвонув щосили. Гiлка хруснула, але не пiддалася.

Варан рвав i рвав, i виламував гiлку, не зважаючи на колюче листя, яке било його по плечах, на те, що з роздряпаного вуха цiвкою бiгла кров. Шиполист був надзвичайно мiцною рослиною – адже вiн рiс на камiннi й боровся за життя вiд самого народження з насiння. Варан насiдав, як буря, нещадно й слiпо, i кiнець кiнцем виламав галузку. Зашелестiло, падаючи на землю, листя. Глухо стукнув об дорогу плiд.

Варан стояв i дивився на дiло подряпаних рук своiх.

…А що йому до цього? Нiла може хоч усе Кругле Ікло водити в ту печеру, де суха трава й книга з розмитими сторiнками… Сьогоднi вона повела туди багатого горнi. Кого водила ранiше, поки Варан сидiв у В'язничнiй Кишцi? iх так багато, заможних, щедрих; хтось, може, i здобудеться на дорогий подарунок – намисто… На подарунок, що можна носити не ховаючись. Що його не заберуть вартiвники, не звинуватять у шахрайствi чи злодiйствi…

…А що йому до того?

Вона скаже: я не просила тебе нi про що. Жодних подарункiв. Не думай, що я в чомусь винна, що ти через мене попав у халепу. Ти зазнав лиха через власну дурiсть i пиху… Ти пiддонець, а я наполовину горнi. Шануйся…

Кров iз роздряпаного вуха заливала комiрець тонкоi нитяноi сорочки – дорогоi, мiж iншим, мати купила ii на радощах – адже син повернувся… Варан помiтив, що йде назад. Повiльно, спотикаючись, але йде – до моря, до печер.

Вiн розвернув себе, як розвертають тачку. Додому, наказав. Мама чекае, i батько теж.

Сонце торкнулось моря. Варан дивився на вогняну дорiжку, по якiй ступати б i ступати – у тi краi, де дерева ростуть до неба.

Треба вмитись, подумав вiдсторонено. Я, дурень такий, перемазався по вуха в свою кров. Що подумае мати, коли побачить? Треба скупатись i сорочку вiдiпрати…

Вiн повернув назад i, ступивши декiлька крокiв, побiг. Не повернув на стежку, що прямувала до печер; добiг до краю скелi й, вiдштовхнувшись, iз розгону полетiв донизу.

Таж так можна втрапити й на камiнь, подумав уже в польотi.

Море й небо перевернулися. Мелькнув захiд i згас. Варан пробив собою водну гладiнь i знову, уже вкотре, подумав: буцiмто пiрнаеш у пругкий барабан чи бубон…

Вода перед очима трiшки закаламутилась – це змивалась кров.

Вiн повисiв, вiддихуючи, у вирi бульбашок. Потiм, сильно смикнувши ногами, пiшов на поверхню. Вiддихнув i озирнувся; скеля нависала стiною. Високо в небi похитувались корони шиполистiв.

Звiдси на суходiл був один тiльки вихiд – маленький наскрiзний грот, що можна було знайти, лише знаючи позначки. Варан востанне озирнувся на сонячну дорiжку – i пiрнув у темряву.

…Вiн пiдстереже iх! Вони неодмiнно попливуть тут, повертаючись до змiйсового стiйла. Вiн сховаеться у водi, у затiнку, i почуе iхню розмову…

…Позорище. Огидно. Пiдло.

…То що ж, сидiти на каменi, мов статуя Імператора, i дожидатись голубкiв?

Вiн не встигнув нiчого вирiшити. У глибокому гротi почувся голос Нiли. Звук викривлявся, багаторазово вiдбиваючись вiд стiн i води, але вже за декiлька хвилин Варан змiг розрiзнити слова:

– Туго! Н-но! Пiшла, люба, Журбонько, пiшла!

Іще був час сховатись.

Вода в печерi заворушилась хвилями. Із темного вузького ходу показалася Журба; вона йшла, високо пiднявши рогату голову, iз широких чорних нiздрiв виривалася водяна пара. Варан не думав, що йому так приемно буде знов побачити ковзку лускату тварюку.

На спинi в Журби сидiв горнi в куртцi й штанах зi шкiри ситухи – такi продають на ринку приiжджим «на пам'ять». Довге мокре волосся наiзника прилипло до голови. Це був його мосць Імператорський маг Круглоiклiвський, горнi Лереаларуун, чи як його там. І вiн без нiякого здивування приклав пальця до губiв; iз темряви показалися Туга з вершницею. Варан сидiв на мокрому каменi, скулившись, як хвора жаба.

– Ой! – тiльки й сказала Нiла. – Як?!

Варан не дивився на неi. Дивився на мага; той знову мав на вигляд ледве чи не однолiтка – рокiв дев'ятнадцять щонайбiльше. Пiдмайстер…

Змiйсихи теж помiтили його. Забили хвостами; Журба, несучи на спинi мага, пiдпливла зовсiм близько.

– А це мiй помiчник, – Нiла всмiхнулась магу. – Варан… От тiльки не знаю, як ти сюди?…

– Зi скелi стрибнув, – сказав Варан. – Запiрнув… Зависла коротенька пауза.

– Я думав, ви давно повернулись, – навiщось збрехав Варан.

Нiла дивилась на нього з пiдозрою.

– Сiдай чи що…

І простягнула руку.

Вiд доторку ii долонi Варану зробилося гаряче. Вiн здерся на сiдло в Нiли за спиною; Туга зафоркала. Маг держався на вiддалi простягнутоi руки i, як здавалось Варану, помiчав найменшi дрiбнички – змiну кольору шкiри, змiну температури щiк, реакцiю зiниць…

– Ти весь порiзаний, – сказала Нiла. – Бився чи що?

– З шиполистом.

Нiла покосилася через плече:

– Серйозно?

– Випадково, – знову збрехав Варан.

– Журбо, вперед! – наказала Нiла. Змiйсиха ковзнула вперед, залишаючи по собi хвилясто розкинутий слiд. Маг у сiдлi не обернувся.

Довге Нiлине волосся гойдалось у Варана перед лицем. Слабко тямлячи, що робить, вiн намотав його на кулак.

– Ти що? – пошепки скрикнула Нiла.

– Де ви були? – Варан тягнув i тягнув, закидаючи голову дiвчини назад. – Ти хоч знаеш, хто це?!

– Яке менi дiло… Вiдпусти, бовдуре!

Туга захвилювалась. Закалатала по водi хвостом.

– Припини! – вигукнула Нiла гучнiше.

– Ти була з ним? Була, так?

Нiла вдарила його лiктем у живiт – сильно i дуже точно. Варан зiслизнув iз сiдла i мало не звалив дiвчину, але Нiла вчепилась за вуздечку й не далась. Варану довелося вiдпустити ii волосся; вiн перекинувся у воду, а коли випiрнув – Туга вiдiпливла далеко вперед. Варан залишився сам у темрявi. Свiтло, що проникало знизу, з моря, слабшало щохвилини.

Вiн поплив уперед i плив, певне, не менш як пiвгодини. Зовсiм стемнiло; добре, що в цiй частинi маршруту трудно було заблукати. Варан плив уздовж стiни, вряди-годи намацуючи камiння правою рукою.

Потiм море засвiтилось.

Іскри розлiтались пiд руками, крутились у нуртовищах, спалахували й гаснули, але не давали свiтла. Варан плив.

Потiм попереду – там, куди вiн прямував, – розсипалася заграва, i в спалахах зеленкуватих iскор виникла величезна – у мороку все здаеться бiльшим – змiйсиха.

– Гей, – тихо сказала невидима Нiла. – Ти тут?

– Так, – вiдгукнувся Варан.

– А я думала, ти потонув, – сказала Нiла.

Варан не вiдповiв.

– Ти дурень, – повiдомила Нiла.

Варан мовчки погодився. Можливо…

– Давай руку, – сказала Нiла.

– А я не бачу де…

– Та ось…

Вiн знову видерся в сiдло за ii спину.

– Який ти холодний, – сказала Нiла. – Бр-р…

І повернувшись, обiйняла його за шию.


* * *

З самого ранку вона показувала «цьому хлюсту» всi пiдводнi печери, до яких можна було дiстатись верхи. Вони нашвидку пообiдали смаженими молюсками; вони навiть майже не розмовляли – тiльки про справи. Сам собою хлюст пiрнае, як надута повiтрям кулька, – голова донизу, решта на поверхнi. Але вiн доволi швидко навчився пiрнати на Журбi i взагалi непогано порозумiвся зi змiйсихою. Кiнець кiнцем вони пробрались навiть у той колодязь, ну, пам’ятаеш, там такий небезпечний вузький прохiд… Хлюст не злякався й забагнув побачити його також. Чогось шукав, але не знайшов нiчого, крiм здохлоi змii. Як вона туди потрапила? Може, течiею прибило?

Нiла розповiдала, а Варан сидiв бiля вогнища, сушив сорочку й слухав.

…Урештi-решт вони обое геть знемоглися – вiн тому, що належить до найгiршоi породи рознiжених горнi, а вона тому, що все-таки за нього вiдповiдае, а йшли вони по таких мiсцях, куди гостей водити небезпечно. І коли перед самим майже стiйлом з води зненацька вилiз Варан зi своiми дурними, ну просто iдiотськими пiдозрами…

– Знаеш, я б тебе втопила. Звелiла б Тузi кiлька разiв хвостом ляснути… Може, й шкода було б потiм.

– Туга мене любить бiльше, нiж ти, – сказав Варан.

– Дурень, – Нiла вiдвернулась. – Знаеш, що тут було… через тебе?

– Знову я винен…

Полум’я багаття висвiчувало стiни, вiзерунок моху на камiннi, малюнок трiщин. Варан хотiв розповiсти про кiмнату, оббиту деревом, про прожилки для сокiв, що колись текли всерединi столiтнiх стовбурiв – але злякався, що це не до речi. Чи що Нiла не зрозумiе.

Дим тягнувся вгору. Шукав шлях назовнi. Витягувався в дверний отвiр.

– Скоро кiнець сезону, – сказала Нiла.

– Ти повернешся на Маленьку? – спитав Варан, зрадiвши можливостi змiнити тему.

Нiла похитала головою:

– Мати… Ну, коротше, мати домовилась, щоб мене взяли наверх. Князiвна, ну, князева дочка, хоче великий почет…

Варан мовчав, уражений цiею новою бiдою.

– Я думала, – вiдсторонено продовжувала Нiла, – що ти… Ну, що тобi вже – все… Тому погодилась. А тепер пiзно мiняти… Слухай, може, i тобi… Тут, наверху, теж люди потрiбнi. Хоча б i на пристанi…

Варан згадав причальника Лиска.

– Нi. У мене дiм, поле, батько, мати, сестри… Але ж ми хотiли одружитися – ти пам'ятаеш?

Нiла вiдвела очi:

– Пам'ятаю.

– І що тепер?

Нiла знизала плечима:

– Не знаю.

– У тебе хтось е? – люто спитав Варан.

Нiла всмiхнулась:

– Нi… Коли ти ревнуеш, ти смiшний.

– Смiйся, – вiдповiв Варан. – А ти знаеш…

Вiн знагла згадав, що не встиг повiдомити Нiлу про те, ким насправдi був «цей хлюст». Вiн уже розкрив був рота, щоб сказати, щоб побачити на ii виду розгубленiсть, подив i страх – i нараз зрозумiв, що казати нi в якому разi не можна. Так вона забуде його за день – а знаючи, стане згадувати сьогоднi й завтра, перебирати в пам'ятi деталi, надавати iм нового смислу; незначний образ «хлюста» вкорiниться й виросте, пiдживлюваний цiкавiстю…

– Що? – спитала Нiла.

– Нiчого, – Варан одвернувся. – Давай спати.


* * *

Другого дня вiн провiв по малому маршруту чийогось зарозумiлого слугу – самовпевненого й нахабного, що за вiдсутнiстю хазяiна мав себе за пана. Варану, втiм, була не дивина – йому нi разу не ввiрвався терпець. Ідучи, слуга кинув йому дрiбну монетку на чай; Варан спiймав.

Бiльше замовлень не було.

Варан осiдлав Журбу (Туга що далi, то лютiше виявляла норов) i пустився в печери – сам. Дiставшись до «камiнного саду» – мiсця, де знайдено сотку, – натягнув повiд i звелiв змiйсисi зупинитися.

У розколинi скелi знайшов годящий камiнь – не дуже великий, але й не маленький, порослий черепашками. Притиснув камiнь до грудей, пiрнув.

Черево в Журби було жовте, лапи розчепiренi. Варан спускався все нижче, майже не докладаючи зусиль. Тут немае дна; камiнь буде падати й падати, поки не ляже на чий-небудь город…

Вода все сильнiше натискала на вуха. Варан судомно сковтував, випускав iз носа бульбашки повiтря; серед товщi води йому вздрiлось райдужне сяйво. Пiсля в'язницi воно ввижаеться всюди: у вигрiбнiй ямi, у тарiлцi супу, в морськiй глибинi…

Повiтря в грудях перегорiло, перетворившись – так здавалось – на пекучу смолу. Варан видихнув його, бульба по бульбi, пiднiмаючись на поверхню; схопив повiтря ротом. Вiддихнув. Знову полiз у розколину – шукати новий камiнь.

Журба дивилась на нього з насмiшкуватим подивом.

– Вiдпочивай, – сказав iй Варан. Змiйсиха втомлено поклала голову на воду, так що над поверхнею лишились тiльки нiздрi, очi та роги.

Вiн пiрнав ще й ще. Дзвенiло у вухах, кололо в грудях. Каменi попадались легшi й важчi, одного разу Варан пiрнув так глибоко, що ледве зумiв вибратись…

Наближався вечiр. Свiтло, що пробивалося з-пiд води, стало дуже теплим, мутно-опаловим.

– Востанне, – похмуро сказав Варан Журбi. – Ти вже зачекай мене, не сердься.

І пiрнув.

І майже одразу побачив райдужне сяйво.

Упустивши камiнь, вiн зависнув у товщi води, розчепiривши руки й ноги, як змiйсиха. За десять крокiв – коли вiдстань пiд водою можна вимiрювати кроками – невиразно мiнилася маленька райдужка.

Нi-нi, подумав Варан. Із нiздрiв його виривалися бульбашки, прямували нагору, де нiхто, крiм Журби, не ждав.

А коли вона справжня? Що коли випала допiру з кишенi бундючного слуги?

Вiн схопив купюру. Гарячково озирнувся, але довкруги не було нiчого, крiм води, темноi знизу, свiтлоi – з поблисками – над головою. Тодi, затиснувши грошi в кулаку, вiн метнувся нагору.

На поверхнi, зовсiм не до речi, йому пiшла носом кров. Раз у раз витираючи губи тильною частиною долонi, вiн звелiв Журбi пливти додому.

Нiли, на щастя, не було в гротi. Можливо, вона ще не повернулася з ринку, а можливо, просто вийшла в якiйсь справi й от-от могла повернутись. Знайшовши в печерi найсвiтлiше мiсце, Варан роздивися купюру уважнiше. Друга сотка була точним вiдбитком першоi.

Варан вирiшив, що саме час сiсти й подумати.

А що коли купюра справжня, пищав тоненький внутрiшнiй голосок. А що як на неi можна купити човен i податись iз Круглого Ікла хоч сьогоднi? Вiдпливти в кiльватерi великого корабля – у тi землi, де лiси до неба…

Цей молодий пiддонець, сказав князь, знайшов тайник iз фальшивими грошима i таким робом убезпечив наш острiв од загрози карантину. Вiн заслуговуе на винагороду. Хай вiн тепер буде горнi й живе пiд сонцем зi своею дружиною…

Варан пiдвiвся – i знову сiв.

Та запхни ти цю купюру кудись пiд камiння, щоб нiхто не знайшов. Забудь про неi, наче й не бувало… Що, скучив по В'язничнiй Кишцi?

Де двi купюри – там, значить, е ще? І коли вони спливуть? І хто iх спiймае?

Коли тiльки дiйде до князя… Навiть не так. Коли тiльки дiйде до мага – острiв негайно вiдiтнуть вiд усього свiту, не роз'iдуться гостi, не прийдуть плотогони. Не буде чим топити в мiжсезоння. Не буде чим годувати невiльних в'язнiв. А наступного сезону – i пiсля наступного, i ще, i ще – багатi горнi повезуть родини куди завгодно, аби не на «це проклятуще Кругле Ікло»…

Варан сунув купюру за пазуху. Вiн вирiшив пiти до батька; останнiм часом вiн надто часто здавався на себе й надто явно коiв дурницi. Пiти до батька й розповiсти все як е: у Варана мовби камiнь упав iз серця. Вiн вибрався з печери i, знай витираючи губи (клята кров усе не зсiдалась), пострибав iз каменя на камiнь до дороги.

– Далеко зiбрались?

Варан спiткнувся. Людина, з'явившись не знати звiдки, заступала йому дорогу; у людини були сiро-голубi очi й довге волосся. Крислатий капелюх одкидав тiнь на занадто блiде – не за сезоном – обличчя.

– Звiдки кров? – спитав Імператорський маг, пiдходячи ближче. – Допiрнався?

Варан уступився на крок. Вiдняв од лиця руку; губи одразу ж стали мокрими й огидно-липкими.

– Стiй, – владно сказав маг, простягаючи руку, i Варан похолов. – Це не тобi, – маг усмiхнувся кутиком рота. – Ходiмо…

– Куди?!

– Куди-небудь, де ти мiг би пику вимити…

Кров на обличчi пiдсихала, стягуючи шкiру. Варан подумав, що можна викинути купюру так, щоб маг не завважив. Чи тепер уже не можна?…

Не спускаючи з нього очей, маг зняв з паска боклажку. Витягнув корок, простягнув:

– Умийся.

Варан плюснув з боклажки на долоню. Руку смикнуло вiд холоду – вода була крижана й чиста. Варан обережно лизнув – так i е, прiсна, не iнакше як з особистих князевих запасiв. Це дурiсть i навiть злочинство пускати таку воду на вмивання.

Провiвши мокрою рукою по обличчю, вiн повернув боклажку хазяiну:

– У нас тут прiсну просто так не ллють.




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/marina-i-sergey-dyachenko/varan