Оголений нерв
Светлана Талан


Мирне й спокiйне життя, мiцна родина, вiрнi друзi… Усе, що здавалося непохитним, перевернулося догори дном. Вiйна роздирае навпiл усi зв’язки, i рiднi люди й вiрнi друзi стають ворогами… Кiлька мiсяцiв 2014 року Северодонецьк перебував пiд владою ополченцiв. Цей короткий промiжок часу став нездоланним для родини Настi Агафоновоi, чиi син i дочка опинилися по рiзнi боки барикад… Так само розiйдуться й шляхи друзiв Геннадiя, нерозлучних змалечку хлопцiв. Бо вiйна проходить i по родинах, i по душах…





Свiтлана Талан

Оголений нерв





Передмова

Почути Лугандiю


Даунбас i Лугандон, сепари й укропи – 2014 рiк ввiв до нашого вжитку цiлу зливу емоцiйно забарвлених новотворiв. Колишнi Луганщина i Донеччина, пiдiгрiтi i пiдтриманi зацiкавленими полiтичними силами, заговорили до свiту ультиматумами, пострiлами та «Голосом Новоросii». Про хаос, що виник у головах i серцях луганчан i дончан, якi потребують перекладачiв з мови насильства i зради, – новий роман Свiтлани Талан.

Це саме той рiдкiсний випадок, коли факт бiографii автора невiдривний вiд твору. Письменниця живе в Северодонецьку, вона не виiхала на перiод окупацii i все, що вiдбувалося в мiстi, вiдчула на собi. Колись дослiдники вирахують вiдсоток вигадки в бiографii головноi героiнi роману Анастасii, але вже зараз цей розлогий твiр доречнiше називати художньо-документальним.

Звiсно, компанiя з сiмох хлопцiв i восьмоi дiвчини (Гена, Льоня, Якiв, Іван, Денис, Антон, Нiк та Уля) i особливо iхне кодове слово «Лугандiя» – чистоi води вигадка. Але в ситуацii, коли звiдусiль розтiкаються потоки бруду, чиста вода – незамулена й трохи iдеалiстична вигадка – зростае в цiнi.

Лугандiю треба було вигадати бодай для того, щоб протиставити Лугандону. Вона мала з’явитися, щоб прозвучати i «радiсно, замiсть вiтання», i «сумно, але ствердно», i як «бувай», i як «все буде добре». Лугандiя повинна була виникнути, щоб простi слова бардiвськоi пiснi пролунали як божественне одкровення. Вона мусила проявитися, як проявляеться добро в ситуацii, коли здаеться, що зло запанувало безроздiльно.

Ще одне слово, яке Свiтлана Талан вигадала, а фактично народила, – бидлота. Здаеться, що воно було завжди, довелося навiть звiрятися з академiчним одинадцятитомним тлумачним словником – нi, нема там такого слова. Але зневажливе «бидло» i вiдразлива «бридота» переплелися в ньому гранично органiчно, потрапили в нерв часу й означили жужмом усiх ополченцiв i «дурналiстiв», чорноротих бабок i продажних мiлiцiонерiв, зрадникiв явних i прихованих – усiх, кому на цiй пiщанiй, але такiй рiднiй землi хочеться не жити, а воювати.

Але, як справжнiй творець, Свiтлана Талан вклала в нове слово стiльки ж лютi, ненавистi й огиди, скiльки й любовi. Бидлота – це не тiльки ота хмара духовноi сарани, яка накрила Луганщину й Донеччину, а й одна людина, тендiтна жiнка, яка протистоiть навалi, маючи таке неблагозвучне прiзвище – Бидлота. Варто прочитати кiлька сотень сторiнок цiеi сповiдi северодонецькоi душi, щоб почути, з якою гордiстю й теплом головна героiня називае себе Бидлотою. На таке спроможна тiльки людина, котрiй вiдкрився справжнiй сенс слiв i подiй.

В «Оголеному нервi» е все, що, на щастя чи на жаль, е в життi: кохання i зрада, пристосуванство i щирiсть, вбивство i переродження душi. І, хоч як цинiчно прозвучить, за це варто подякувати вiйнi, адже саме пiд ii крижаним подихом спадають маски i проявляеться суть.

Одна киiвська журналiстка-профi з промовистим псевдонiмом зiзнавалася, що пiсля Майдану кiлька мiсяцiв перечитувала гору документальноi, публiцистичноi та художньоi лiтератури, щоб «почути» i зрозумiти Донбас. Героiня роману Свiтлани Талан спробувала себе в ролi журналiста-аматора, пiд красномовним iм’ям Вiра Северодонецька пишучи про землякiв для тих, хто щиро хотiв почути Донбас. Власне, «Оголений нерв» е спробою письменницi зрозумiти батькiвщину. Якщо завдяки роману бодай одна людина знайде вiдповiдь бодай на одне з цiлоi хмари запитань про ополченцiв, АТО, бомбування i просто загадку украiнського Сходу, – отже, цi кiлька сотень сторiнок досягли лiкувального ефекту. Терапiя душi, тим паче душi народу, короткою не бувае.



Ольга Хвостова




Вiд автора


Я почала писати цей роман, коли:

1. Жила в окупацii i щодня чула вибухи та автоматнi черги, тому доводилося працювати в коротких промiжках затишшя.

2. Коли зник мобiльний зв’язок, Інтернет, а на змiну украiнським каналам прийшли росiйськi радiо- та телебрехуни i правду можна було побачити лише на власнi очi.

3. Коли вмить змовкли галасливi заводи, з вулиць зникли дiти, проте в кожного вдома з’явилися запаси води, свiчок, крупiв, цукру та солi, а документи i найнеобхiднiше були завжди напоготовi у валiзi.

4. Коли стало правилом щодня зiдзвонюватися з близькими i впадати у панiку, якщо зникав зв’язок або хтось не брав слухавку.

5. Коли вдавалося в Інтернетi подивитися украiнськi новини, а за загиблими воiнами плакалося, як за своiми рiдними синами.

6. Коли на собi вiдчула тяжкi кайдани неволi, бо навiть у соцмережах не можна висловити свою думку, адже ii цiна – власне життя.

7. Коли на рiдну мову накладено табу, а за привiтання «Слава Украiнi!» отримують кулю в серце.

8. Коли маргiнали запльовували на базарi украiнськi вишиванки i, вирячивши очi, оскаженiло репетували «Расiя!».

9. Коли пiд повну заборону потрапила рiдна мова, а якщо вона ненароком злетить з твоiх вуст, тебе заб’ють на мiсцi як бандерiвку або члена Правого сектора.

10. Коли зняли украiнськi прапори i замiнили iх на чужi.

11. Коли вулицями мого рiдного мiста на БТР каталися чужинцi з прапорами Росii, Чечнi, самопроголошених ЛНР, ДНР i Новоросii.

12. Коли мiсто було оточене блокпостами з озброеними людьми на них, а серед дерев понад улюбленою рятiвницею в спеку – рiчкою Боровою – сидiли снайпери.

13. Коли невеликi крамницi щiльно зачинили жалюзi, а в супермаркетах на тебе дихало холодом дуло автомата в руках чужинця.

14. Коли страшно жити, тому вiдчуваеш на собi, яке то солодке слово «життя».

15. Коли ми всi швидко навчилися тримати язика за зубами i розмовляти впiвголоса, бо не знали, хто поруч iз тобою – свiй чи чужий.

16. Коли вiдчувала себе беззахисною i безпорадною, бо на землi, яку полив своею кров’ю мiй рiдний дiд 1943 року, звiльняючи ii вiд загарбникiв, з’явилися чужинцi й прийшло жахливе усвiдомлення, що дiдовоi перемоги вистачило на сiмдесят iз гаком рокiв.

17. Коли не знала, чи настане для мене завтра.

18. Коли слово «Росiя» перестало асоцiюватися з Лермонтовим та Пушкiним, натомiсть поедналося з Бесом, Мозговим, Бабаем та iншою нечистю.

19. Коли оголилися всi почуття i я осягнула, як щиро, до щему в серцi люблю свою Украiну, традицii народу, народнi пiснi, вбрання, звичаi, коли на собi вiдчула, що значить усе це втратити.

20. Коли прийшло розумiння, наскiльки менi дорогий двоколiрний прапор, як його не вистачае (ранiше не надавала цьому особливого значення) – i який огидний триколор.

21. Коли виникло бажання написати книгу не для того, аби «почули Донбас», а щоби правдиво викласти подii в цьому регiонi.

22. Коли щодня мешканцi масово покидали мiсто, ми з чоловiком не вагаючись прийняли рiшення лишитися тут, незважаючи на те, яка доля спiткае нас, бо Северодонецьк[1 - Северодонецьк – саме таку назву вживають жителi цього мiста i використовують в офiцiйних документах. Орфографiчна норма – Северодонецьк.] – НАШЕ мiсто i ми живемо на СВОЇЙ землi.


* * *

Мое рiдне мiсто, народжене серед пiскiв i збудоване з пiску! Обласкане суховiями i зiгрiте пекельним сонцем… Ти маеш магнетичну силу: хто потрапив до тебе одного разу, той уже не покине. Ти вабиш своiми стрункими вулицями, широкими проспектами, своерiдною архiтектурою.

Мое любе мiсто, зболене, зранене, зраджене, обдурене, згвалтоване! На твоему тiлi ще лишилися рубцi вiд гусениць вiйськовоi технiки та рани вiд вирв, але ти вже звiльнене i можеш дихати легко. Ти знову всмiхаешся сонцю, поблискуючи золотавими дзвiницями церков, пiдводиш голову до неба. Ти все ще здригаешся вiд вибухiв, що лунають неподалiк, i в твоiй пам’ятi ще свiжi спогади про нещодавнi подii.

Мое мiсто! Твоi руки-мости ще кровоточать, але ти вже гостинно простягнуло руку помочi бiженцям. Ти вбране у синьо-жовтi прапори, що iх полощуть схiднi вiтри, хоча нещодавно здивовано поглядало на штандарти чужинцiв.

Мое миле мiсто! Кожен з нас винний перед тобою, тож прости, що не вберегли, не змогли, не захистили. Радiй разом з нами кожному мешканцю, який повернувся додому з чужини, i першому крику новонародженого. Пробач тим, хто помилявся, хто ходив на референдум i зустрiчав хлiбом-сiллю окупантiв. Даруй вiчну славу тим, хто поклав голову за твою свободу.

Мое любе мiсто! Ми всi разом допоможемо тобi здолати вiрус сепаратизму. Сонячнi променi вб’ють мiкроби, i ти вже не будеш злякано дивитися на свiт темними очима-вiкнами i протягнеш руки-гiлля до чистого мирного неба. Знай: ми любимо тебе i нiколи не покинемо!







Збiг прiзвищ та iмен мешканцiв мiста прошу вважати випадковим, окрiм прiзвища полковника Олександра Радiевського



* * *


І настане час, коли один скаже: «Слава Украiнi!» – i мiльйони вiдповiдатимуть: «Героям Слава!»

    Степан Бандера






Частина перша



Любiть Украiну, як сонце любiть, Як вiтер, i трави, i води… В годину щасливу i в радостi мить, Любiть у годину негоди.

    Володимир Сосюра






Роздiл 1


Настя прийшла з роботи стомлена – нiчна змiна видалася неспокiйною. Постiйно виходило з ладу старе обладнання. З полегшенням передала змiну своему чоловiковi, тепер його черга попрацювати.

Настя з неабияким задоволенням прийняла душ. Добре, що поки е гаряча вода, бо iз закiнченням опалювального сезону в Северодонецьку ii вимкнуть. Почнеться сезон каструльок з окропом. Скiльки часу збираються установити вдома електробойлер для пiдiгрiву води, та все вiдкладаеться на потiм. Завжди не вистачае то часу, то грошей, то бажання щось змiнити. А треба! Конче потрiбно влiтку зробити хоча б якийсь косметичний ремонт у цiй сорокарiчнiй трикiмнатнiй старушенцii-хрущовцi. Досить шукати собi виправдання на кшталт того, що iх у цiй квартирi, як оселедцiв у бочцi. Врештi-решт, дiти можуть пожити влiтку в матерi в селi.

А чому б i нi? Село тихе, зовсiм поруч, привiтне, повiтря свiже i чисте, е лiс i рiчка. Матерi допоможуть по господарству, i iм життя на незабрудненiй хiмiчними заводами територii пiде на користь. Свекруху нiкуди не виселиш iз ii кiмнати, хiба що сонну винести разом з лiжком. Цiлими днями сидить перед телевiзором, прикипiла до нього i клацае пультом з ранку до вечора. Щоправда, щоранку та щовечора у неi за розкладом посиденьки з подружками бiля пiд’iзду. Інодi вони затягуються на кiлька годин, iншого разу вистачае й пiвтори. Усе залежить, скiльки i чого за добу вiдбулося в будинку, у сусiднiх помешканнях, у мiстi, загалом у краiнi та з родичами в iнших мiстах. Дiзнатися про те, хто до кого приходив, де ночував, з ким спить i чия донька хвойда, – то святе. Хоча останнiм часом розмови починаються, як i всюди, з обговорення останнiх новин, якi вiдбулися в краiнi, тобто з дворовоi полiтiнформацii. І хоч кого вiзьми з тих бабусь – кожна i полiтолог, i економiст, а часом i сам президент.

Настя ввiмкнула електрочайник i постукала у дверi кiмнати свекрухи.

– Заходь! – почула вона крiзь галас ввiмкненого телевiзора.

– Мамо, снiдати будете? – спитала Настя стомлено.

– Не зараз! – буркнула Лiдiя Іванiвна, не вiдриваючи погляду вiд екрана телевiзора. – Бачиш, зараз iдуть новини по П’ятому каналу, а за десять хвилин треба послухати, що про це по Росii передадуть.

– Я не можу чекати, змiна була важка, я за нiч не присiла нi на хвилинку, – спокiйно i терпляче пояснила жiнка. – Може, вам сюди принести поiсти?

– Іди! Не заважай! – вiдмахнулася вiд невiстки Лiдiя Іванiвна i витягла шию в бiк телевiзора.

– Баба з воза – кобилi легше, – мовила тихо Настя i прикрила за собою дверi. Добре, що свекруха готуе iжу, коли нема нiкого вдома, – i на тому спасибi.

Чайник уже пустив струминку пари. Настя вкинула одноразовий пакетик «Ахмаду» в чашку, залила окропом. Вiдчула: сил не вистачить пiдiгрiти iжу, очi злипалися, гули ноги, перед очима все розпливалося, нiби в густому туманi. Вона хотiла зробити бодай бутерброд, але й на це не вистачило сил. Настя неквапливо сьорбала гарячий напiй, не помiтивши, що вiн без цукру. Вона поглянула на настiнний календар. Червоний пересувний квадратик вказував дату – перше березня. Ще сiм днiв нестерпного чекання – i вона нарештi зможе обiйняти сина. Гену вона не бачила мiсяць. Здавалося б, що таке розлука у тридцять днiв iз уже дорослим, двадцятидворiчним сином? Якби ж то вiн був десь на вiдпочинку, то мiсяць минув би непомiтно. Але цей мiсяць був найдовшим за все ii сорокадворiчне життя. Тридцять днiв – як цiлий рiк, бо кожен день був для них усiх як iспит на мiцнiсть. Та що там день?! Кожна хвилина наповнена хвилюваннями та надiями. Гена був у Киевi на Майданi, де вирiшувалася доля краiни, i вiд того рiшення залежала доля iхнього сина. Вiн телефонував двiчi на день – вранцi i ввечерi, але часто не було зв’язку. Тодi Настя не знаходила собi мiсця i ладна була сама летiти на Майдан, аби лише Гена повернувся додому. Жiнка вiдчувала, що може трапитися з дiтьми на Майданi щось лихе, недобре, що iх можуть побити, скалiчити або навiть убити тiтушки. Здавалося, що страшнiшого, нiж пожежа у Будинку профспiлок, уже нiчого не буде, але навiть у моторошному снi вона не могла собi уявити того, що сталося вночi проти двадцять першого лютого. Людей, зовсiм юних хлопцiв, незахищених, неозброених, розстрiлювали снайпери. Нi, не треба знову повертатися спогадами у той жахливий час саме зараз, бо не зможе заснути. Усе життя, до самого скону, ii будуть мучити кошмари, бо не приведи Боже таке пережити матерям, якi чекали своiх синiв. Пiсля того кривавого дня були наповненi нестерпним душевним болем ще три доби – син не телефонував, зв’язок iз ним перервався. А потiм був довгоочiкуваний дзвiнок вiд Гениного друга Петруся. Вiн сповiстив, що Гена поранений, його прооперували i зараз вiн у лiкарнi. Настя поривалася негайно iхати забирати сина, але хлопець запевнив ii, що Генку вони самi привезуть долiковуватися додому, щойно йому стане лiпше i дозволять лiкарi. Уже за тиждень Настя зустрiнеться з сином, i тодi вже нiкуди його не вiдпустить.

– Ось i поснiдала, – сказала вона сама собi, ставлячи порожню чашку в раковину.

Можна зателефонувати матерi i нарештi йти вiдпочивати. Настя забрала мобiльник iз собою в спальню, впала на лiжко, простягла ноги, на якi, здавалося, начепили пудовi гирi. Дивно, але з матiр’ю не було зв’язку. Настя спробувала ще кiлька разiв набрати ii номер, але нудний голос був невблаганним: «Вибачте, зараз абонент не на зв’язку». Втома взяла гору: рука в’яло опустилася на постiль, телефон випав i завмер поруч iз жiнкою, яка швидко поринула в мiцнi обiйми сну.

І знову той жахливий сон! Майдан, ущент наповнений людьми, якi тримають у руках ввiмкненi мобiльники та запаленi свiчки, тужлива пiсня «Плине кача», що роздирае душу на шматки… Разом з нею повiльно пливуть труни iз вбитими майданiвцями. В однiй iз них Настя вгадуе свого сина. Обличчя його блiде, безкровне, руки складенi на грудях i зв’язанi мотузочкою.

– Генику! Синку! – несамовито кричить вона i прокидаеться в холодному поту. Серце шалено калатае, намагаючись розiрвати грудну клiтку, на лобi рясний пiт.

Погляд Настi зупиняеться на червоних цифрах електронного годинника. Вона поспала лише годину – й отаке наснилося. Настя намацала рукою телефон i знову набрала мамин номер. Нема зв’язку з абонентом. Пiд впливом кошмарного сну iй стало тривожно. Мати хворiла, тож була домовленiсть, що вона завжди носитиме з собою мобiльник, щоб зв’язатися з нею можна було будь-якоi митi. Таке вперше, щоб зв’язку не було. Настя телефонувала цiлу годину – марно. Подзвонила чоловiку на роботу. Добре, що у них на заводi дозволяють користуватися мобiльним зв’язком. Не всюди так. На днях зустрiла свого однокурсника, який працюе в Рубiжному на «Зорi», то вiн сказав, що вони здають своi телефони на прохiднiй перед змiною…

– Як справи, Валеро? – спитала чоловiка.

– Та поки що добре, працюемо. А ти чому не спиш? – поцiкавився чоловiк. – Телевiзор у мами голосно ввiмкнений?

– Ти ж знаеш, що вiн менi не заважае, коли я стомлена. Справа в iншому: я не можу додзвонитися мамi.

– Як то? Не бере слухавку?

– Взагалi нема з нею зв’язку.

– Напевно, забула поставити телефон на зарядку.

– Але я телефоную з самого зранку, i все марно. Ти ж знаеш мою маму, вона нiчого нiколи не забувае, а телефон ставить на зарядку кожного вечора, – зiтхнула Настя. – Щось менi на душi неспокiйно.

– Не накручуй себе. Подзвони ii сусiдцi, та напевно все знае. Принаймнi може сходити до матерi та подивитися, чи все там гаразд, – порадив чоловiк.

– Дякую. Якось я не подумала про Валентину Петрiвну.

– Передзвониш менi?

– Звичайно!

Сусiдка матерi обiзвалася одразу.

– Приiзди в село, я тобi листа вiддам, – сказала Валентина Петрiвна пiсля вiтання.

– Лист зачекае, – сказала Настя, – мене цiкавить, що з мамою? Чому з нею нема зв’язку? Ви ii бачили сьогоднi? З нею все гаразд? – Настя посипала питаннями.

– А я тобi про що торочу?! Лист вiд матерi, приiдь забери i прочитай, бо я не можу, вiн щiльно заклеений.

– Що з нею?! – тремтячим голосом спитала ще раз Настя, не розумiючи, про який лист меле сусiдка.

– Богдана Стефанiвна вчора зiбрала валiзу i кудись поiхала, а тобi лишила листа.

– Як… поiхала? Куди? – Настя нiчого не могла збагнути. – Чому вона менi не подзвонила?

– Сама не знаю, куди ii понесло, – невдоволено сказала жiнка. – Весь вiк прожили поруч, дружили, нiяких таемниць у нас не було, а тут…

– Вона не сказала, куди збираеться?

– Про те й я тобi! Питала куди, так не зiзналася, – дорiкнула Валентина Петрiвна. – Можна подумати, що я колись зайве язиком плескала! Просила кота погодувати, поки ти приiдеш. А що з ним за день трапиться?! Вiн уже як кабан жирний!

– Добре, – зупинила ii Настя. – Я сьогоднi приiду i привезу iжу Барсику.

– Так ти сьогоднi приiдеш?

– Так.

– Привези менi маленьку, я тобi одразу грошi вiддам, – попросила Валентина Петрiвна.

– Добре, – пообiцяла Настя, зрозумiвши, що мова йде про горiлку.

– Тiльки ж не забудь!

Сусiдка п’яницею не була, але не гребувала перекинути чарчину-другу за вечерею, особливо коли знаходилися вiльнi вуха. Треба таки купити для неi чвертку горiлки, бо образиться. Настя сповiстила чоловiковi те, що дiзналася вiд маминоi сусiдки.

– Я зараз поiду в село i все дiзнаюся, – сказала вона чоловiку.

– Дочекайся мене з роботи, з’iздимо вдвох автiвкою.

– Не можу чекати до вечора. Щось менi не подобаеться така таемничiсть.

– Можливо, подалася до якоiсь давньоi подруги?

– І про це не можна було менi сказати? – хмикнула Настя.

– Не могла вона поiхати на свою батькiвщину?

– У Стрий? На Львiвщину? Ти ж знаеш, що вона не була там понад сорок рокiв, навiть не поiхала на похорон матерi, – зiтхнула Настя. – То чому б тепер мала iхати? І до кого?

– Ось бачиш, е у неi таемниця, чому не може поiхати у рiднi краi, тепер ще одна буде, – зiронiзував чоловiк.

– Припини. Менi й так важко. Бувай!

Настя натиснула на телефонi червону кнопку i почала вдягатися. В животi загурчало, нагадуючи про iжу. Вона вiдрiзала шматочок вареноi ковбаси, вкинула до рота.

– Мамо, передайте Іваннi, що я поiхала у село до матерi, – сказала вона свекрусi, намагаючись перекричати телевiзор.

– Що ти там забула? Прийде донька з технiкуму, чоловiк з роботи, що вони будуть iсти? – пробурчала свекруха, втупившись у телевiзор. – Знову менi паритися бiля плитки?

– Передайте, будь ласка, Іваннi, щоб приготувала поiсти собi, вам i батьковi, – сказала спокiйно, але наполегливо Настя i швидко зачинила дверi. Вона надто добре знала свекруху: побурчить задля годиться i далi робить свое.




Роздiл 2


Валентина Петрiвна вже чекала Настю. Як завжди, вона сидiла на лавцi бiля паркану, схрестивши руки на грудях i витягнувши вперед ноги. Настя знала, що вони в тiеi пухлi й покресленi випуклими синiми мережами вен, нiби географiчна мапа з позначками рiчок. Тому сусiдка завжди, коли сiдала, протягала ноги вперед, щоби вони вiдпочивали. Настя привiталася, стомлено зiтхнула та присiла поруч.

– Де лист? – спитала тихо.

– У хатi. Де ж йому бути? – хмикнула сусiдка. – Подихаемо свiжим повiтрям чи одразу пiдемо в дiм?

– Валентино Петрiвно, яке там повiтря?! Я мiсця собi не знаходжу, не знаю вже, що й думати, – зiтхнула Настя.

Валентина Петрiвна зiперлася руками на лавку i лише тодi важко, ойкаючи, пiдвелася.

– Здавалося, за стiльки рокiв узнала твою матiр, як облуплену, а тут на тобi, такi таемницi, – ображено мовила сусiдка i, перевалюючись з боку на бiк, подибала у двiр. – Детектив, та й годi! Якiсь листи, нiби не можна подзвонити, таемниця за сiмома замками. І це пiсля стiлькох рокiв дружби та сусiдства! Коли вона приiхала в село до мого сусiда Івана, Царство йому Небесне, то я вже того дня знала, що Богдана приiхала не сама, а з немовлям, тобто з тобою. І я не плескала язиком по селi, хоча знала, що ти не його дитина. Скажеш, я тобi донесла, що в тебе не рiдний батько? – вголос розмiрковувала сусiдка, запрошуючи Настю до хати. – Я б нiколи тобi не зiзналася, але знайшлися добрi люди… Хоча навiщо зараз копирсатися у минулому? Тримай! – Валентина Петрiвна подала конверт з написом «Для Настi».

– Спасибi! – жiнка схопила конверт i швидко пiшла.

– Стривай! – зупинила ii сусiдка. – А ключi, якi мати тобi передала? А чвертка де?

Настя дiстала з сумочки пляшку, тикнула в простягнутi руки, схопила ключi й майже побiгла з хати.

– Ти хоча б зайди, скажи менi, куди мати подалася, – невдоволено крикнула навздогiн ображена жiнка.

– Добре! – механiчно вiдповiла Настя вже за порогом.

Як на зло, замок довго не пiддавався. Настя тремтячими руками ледь упоралася з ним. Хвилювання наростало з шаленою швидкiстю, в головi шумiло, кров прилила до скронь. На ходу кинула «Зачекай, Барсику!» чорному зеленоокому котовi, який привiтав ii протяжним «Ня-а-в!». Всiлася за стiл бiля вiкна, розiрвала пухкий конверт.



«Доню, моя Настуня, – почала читати лист, написаний на паперi з учнiвського зошита в клiтинку, – ти ж знаеш, як я люблю тебе, Іванну та Геника. Чи менi тобi розповiдати, скiльки я пережила, скiльки слiз пролила i прочитала молитов, поки Гена був у Киевi на Майданi? Як я хотiла його дочекатися, обiйняти i сказати, що вiн та такi, як мiй онук, – справжнi героi! Тепер я буду вiдчувати свою провину, що не дочекалася його лише кiлька днiв. Сподiваюся, що i вiн, i ти менi пробачите, якщо дiзнаетесь про причину мого таемного вiд’iзду. Але все по порядку.

У мене двое дiтей: ти i твоя сестра Нiна. Ти – моя гордiсть, Нiна – мiй вiчний бiль, мiй пожиттевий хрест, але ви обое – моi дiти i, хай би що сталося, я люблю вас однаково. Та що менi тобi пояснювати? У тебе теж двое дiточок, i, хоч би якi вони були, ти завжди любитимеш iх однаково.

Сьогоднi рiвно три роки, як останнiй раз я чула в телефоннiй слухавцi голос Нiни, яка поiхала в ту кляту Москву на заробiтки. За три роки мовчання та невiдомостi мое серце стлiлося. Якби хоч щось я знала про ii долю! Можливо, i ти, доню, вже не вiриш у те, що вона жива, лише заспокоюеш мене. Але я нi на мить не переставала вiрити, що Нiна жива, лише з нею трапилося якесь лихо, а я не можу iй допомогти. Я дуже тобi вдячна, що ти iздила в саму Москву на передачу «Жди меня», намагаючись хоча б щось дiзнатися про долю сестри. Шкода, що вона не вiдгукнулася, не знайшлася i нiхто iнший не розвiяв туман невiдомостi.

Я тобi не розповiдала, що об’iздила всiх навколишнiх ясновидцiв, екстрасенсiв та гадалок, щоб дiзнатися про Нiнину долю. Лише одна з гадалок сказала, що ii вже нема серед нас, а всi iншi говорять, що вона жива, але в бiдi.

Пам’ятаеш, я тобi розповiдала про свiй сон? Нiби я йду вулицями великого незнайомого мiста. Навколо людей, як у мурашнику, все гуде, шумить навколо, а я крiзь гамiр чую такий тужний голос Нiни. «Мамо, допоможи менi!» – благае вiн так, що аж мурахи по шкiрi! Я шукаю очима Нiну серед потоку людей i не знаходжу. Подумки питаю: «Де ти?» А вона менi у вiдповiдь: «Не знаю, лише бачу годинник на стiнi будинку навпроти, а над годинником – хлопчик у крислатому капелюсi. Знайди мене! Допоможи». Цей сон я бачила багато разiв. Прокидалася i плакала. Серцем вiдчувала, що не просто так сни повторюються, що Нiна потребуе моеi допомоги, але що робити, де ii шукати – не знала.

Навiть не знаю, як усе витримало мое серце за роки чекання, як не розсипалося попелом. А це нещодавно пiдказали менi добрi люди, де живе один дiдусь. Вiн уже старенький i не приймае людей, але розповiдають, що вiн багато рокiв провiв у монастирi i у нього вiдкрився дар провидця. Поiхала я до нього, слiзно попросила вислухати мене, а вiн навiть не дав до кiнця все розповiсти, як каже: «У неволi твою доньку тримають уже три роки. Стала вона рабою i заточена в пiдвалi, а в щiлинку бачить годинник навпроти, а над тим годинником дитина, злiплена з гiпсу, стоiть. Якщо знайдеш той будинок, то будь певна – твоя кровинка навпроти нього. Поспiшай, бо буде пiзно!» – отак наказав. Я спитала, де ж менi шукати ту будiвлю, а вiн каже: «Куди поiхала, там i зараз знаходиться». Старий наказав йти, бо я його виснажила, я й подибала, але хоча б зрозумiла, що потрiбно iхати в Москву i там шукати Нiну».


Настя зiтхнула. Треба ж таке утнути! Хвора, самотужки вирiшила знайти в мегаполiсi будинок з годинником! Невже не можна було зачекати, поки повернеться Гена, i поiхати разом? Безглуздо i зопалу вирушити в таку небезпечну подорож! Нiна он яка моторна та шустра – i та, напевно, вляпалась у халепу, а мама, яка нiде не бувала… Настя продовжила читання.



«Старий сказав, що потрiбно поспiшати, тож я прийняла рiшення iхати негайно, щоб не спiзнитися. Знаю, доню: ти дорiкнеш, що не сповiстила тебе. Ти повинна дбати про свого сина, зайнятися його лiкуванням та вiдгодовуванням, а не возитися зi мною. Хильнула я лиха вiд Нiни, але ж вона все одно залишаеться моею донькою. Я серцем вiдчуваю, що знайду ii i ми повернемося додому разом. Ще раз пробач менi, Настуньо, попроси вибачення у Геника i передавай моi щирi вiтання. Не забувай вчасно годувати мого вiрного друга Барсика. Ми повернемося вдвох, i все у нас буде добре.

    Цiлую. Мама».

Настя не помiтила, як сльозинки горохом скотилися з очей, капнули на папiрець, розпливлися плямою. То за Нiну хвилювалися, то за Гену, а тепер ще й мама подалася хтозна в яку далечiнь. Невже не можна було зачекати кiлька днiв, якщо чекали вже три роки? І коли вона зателефонуе? Чи здогадаеться купити нову СІМку?

Знову невiдомiсть, чекання, нервова напруга. Настя вiдчувала неймовiрну втому: i фiзичну, i моральну. Нiна молодша вiд неi на два роки. Вона мала вроджену схильнiсть потрапляти у всiлякi халепи. Але дитячi негаразди та прикрi випадки були лише квiточками. У десятому класi Нiна завагiтнiла i сама намагалася позбутися плода. Все розкрилося пiсля того, як у неi почалася кровотеча. Пiсля лiкарнi вона спробувала покiнчити з життям i наковталася пiгулок, бо ii хлопець заявив, що вона завагiтнiла не вiд нього. Потiм було два замiжжя з весiллями, великими витратами, весiльною сукнею та фатою. За ними не забарилися два розлучення i народження сина Володi вiд жонатого чоловiка. Далi ще гiрше. Нiна стала одержимою знайти гарного чоловiка i вийти за нього замiж. Кiлька разiв вона залишала сина на виховання матерi, жила з рiзними чоловiками, але нiяк не складалося ii життя. Вона поверталася додому з очима побитого блудного собаки, слiзно просила пробачення у матерi, цiлувала сина i клялася, що нiколи iх не покине заради якихось там штанiв, але незабаром iсторiя повторювалася.

Попри все, Настя любила свою сестру. Інодi вона сама не знала, чого бiльше мае до сестри: жалостi чи любовi. Нiна не отримала вищоi освiти, закiнчила професiйне училище i працювала муляром-штукатуром, але не завжди диплом про вищу освiту визначае рiвень iнтелекту. Нiна дуже багато читала. Вона завжди за собою тягала якусь книгу. Могла забути вдома приготовлений на роботу тормозок, але не забувала прихопити недочитану книгу. Вона могла нiч не спати перед робочим днем, читаючи книгу, або останнi грошi витратити на нову книгу. Їй важко було знайти цiкавого спiврозмовника, бо Нiна могла заткнути за пояс будь-кого i в рiзних сферах знань. З нею Настi було цiкаво, бо сестра, як ходяча енциклопедiя, завжди у звичайнiй побутовiй розмовi могла видати щось цiкавеньке або таке, про що нiхто й не чув.

Разом iз книжками Нiна завжди носила нотатник. У нього записувала незнайомi слова та iхнi значення. Вдома вона заносила матерiал у великi товстi зошити, мрiючи колись усе упорядкувати та видати книгу для кросвордистiв. Знаючи ii слабкiсть до розгадування кросвордiв, сусiди та знайомi вирiзали iх з газет та приносили Нiнi. Напевно, не було жодного кросворда, який би сестра не заповнила до останньоi клiтинки.

До позитивних рис Нiни без сумнiву можна було додати ii вмiння смачно готувати та бути чуйною до людського горя. Про таких кажуть: «Останню сорочку знiме й вiддасть». Але жодна людина не може бути досконалою. Тому, напевно, Бог надiлив ii й негативними рисами для рiвноваги. Сестра швидко i палко закохувалася у чоловiкiв i кожного разу вважала свое захоплення справжнiм та останнiм у життi. Тодi зникали десь за горизонтом i син, i мати, i книжки, i кросворди…

– Можна? – роздуми Настi перервав голос Валентини Петрiвни.

– Заходьте, – зiтхнула Настя.

Нетерплячка взяла сусiдку. Не минуло й пiвгодини, як приперлася дiзнатися, де мама. Жiнка важко перенесла свое масивне тiло через високий порiг, присiла на стiлець навпроти Настi. Барсик не розгубився, одразу ж стрибнув iй на колiна, задоволено замурчав.

– Нема твоеi господарки, котяро, – почухала за вухом кота. – Подалась кудись i не простилася.

– Поiхала в Москву, – сказала Настя, складаючи вчетверо аркушi листа.

– Куди?! В Москву? Чому? – Рука сусiдки завмерла на спинi Барсика, i кiт, довго не роздумуючи, почав тертися спиною об руку.

– Поiхала шукати Нiну, – вiдповiла коротко Настя.

– Не розумiю, – знизала плечима Валентина Петрiвна. – Як? Сама? Вона отримала якусь звiстку вiд Нiни?

– Нiчого вона не отримувала. Знала, що я ii саму нiкуди не вiдпущу, то й не сказала про своi намiри нi вам, нi менi. Незабаром Гена повертаеться, мама добре розумiе, що потрiбно його долiковувати пiсля поранення та двох тяжких операцiй, то вирiшила iхати таемно вiд усiх.

– Можна було почекати трохи.

Настя коротко переповiла змiст листа.

– От Стефанiвна! – скрушно похитала головою сусiдка. – Повiрила якомусь аферисту. Цих екстрасенсiв розвелося, як у собаки блiх! Їм аби грошi з людей здирати. Розумна жiнка, а повелася. Скажу тобi, як на духу: не вiрю я нi в якi передбачення, гороскопи та гадання. Ось як тобi написано на роду, так i буде. І нiчого людина змiнити не в змозi, – Валентина Петрiвна вже встигла потягнути чарчину, тому була така говiрка. – Взяти, наприклад, твого батька. Вiн був гарною людиною i на своему мiсцi. Це зараз народ ненавидить мiлiцiю, а ранiше в органах працювали за покликанням, ночами не спали, ловили бандитiв та грабiжникiв. Іван на затриманнi злодiя отримав кулю в груди, злодiя посадили за грати, а ваш батько так i не поправився. Кашляв весь час, аж заходився, потiм кров’ю почав харкати, та так i… Ти хоч трiшки пам’ятаеш його?

– Дуже погано. Залишилося в спогадах, як вiн маленьку Нiну колисав на руках, а я ображалася, що мене не помiчае, – вiдповiла Настя.

– Іван, звичайно, не панькався з тобою, але й не зобижав. Воно й зрозумiло: нерiдна дитина. І удочерив тебе, i з твоею матiр’ю розписався у сiльрадi, все як положено, – розмiрковувала сусiдка. – І прiзвище свое тобi дав i матерi.

– Ой, Валентино Петрiвно, – Настя всмiхнулася куточками вуст. – Бидлота. Соромно промовляти таке прiзвище. Краще б уже мамине лишилося – Краса! Хто ще мае таке прiзвище? Бидлота скажеш, а люди думають, що я iх обзиваю, – зiронiзувала Настя. – Ледь дочекалася, щоб змiнити на чоловiкове. Тепер Агафонова, а Бидлота вже в минулому. Знаете, як у школi смiялися з мого прiзвища? А в iнститутi позаочi хихикали. Неприемно.

– Не кажи так! У пам’ять про батька ти не повинна так говорити. Чи справа в тому, яке прiзвище людина мае? Головне – яка вона всерединi. Бува, що прiзвище красиве, а людина гнила, недобра. Часом яблуко зовнi таке гарне, соковите, привабливе, а надкусиш – а там черв’яки, одразу й не помiтиш, що е в ньому дiрочка паразита. Хiба прiзвище Бидлота змусило твого батька прожити життя бидла? Нi! А твоя мати? Хто про поштарку Стефанiвну скаже лихе слово? Нi в кого язик не повернеться, бо завжди ласкава до людей, привiтна, жодного разу нi з ким у селi не посварилася, а прiзвище у неi Бидлота. Ось так!

Валентина Петрiвна замовкла, склала руки на грудях i поважно стисла губи.

– Як там мама сама? – Настя змiнила тему. – Навiть не можу уявити. Взагалi в головi не вкладаеться, як можна знайти людину в багатомiльйонному мiстi?! Я вже навiть не знаю, чи хвилюватися за неi, чи лаяти за такий безглуздий вчинок? Вiд думок уже мiзки закипають!

– У тебе киплять, а у твоеi сестри iх взагалi нема. Вибач, але у всьому Нiнка винна.

– У чому ii провина?

– По-перше, навiщо iй було зв’язуватися з ув’язненим рецидивiстом?

– «Заочницею»[2 - Заочниця – так називають жiнок, якi познайомилися за листуванням iз ув’язненими чоловiками.] стала вона випадково, – Настi хотiлося якось виправдати сестру. – Хтось дав Максиму адресу, Нiна, наша добра душа, не змогла вiдмовити, вiдповiла, потiм поiхала до нього на побачення, вiн почав писати такi листи кохання, що Нiна й справдi повiрила в його добрi намiри.

– Якi можуть бути намiри в зека? – махнула рукою жiнка. – Потрiбно було знайти дурепу, щоб возила йому передачки, а Нiнка й повелася. Я iй казала, що тi листи один писака пише, а усi в камерi у нього переписують i адресують таким, як твоя сестра.

– Вона насправдi закохалася у Максима, чекала його, писала, навiдувала. Хто ж знав, що вiн провiв за гратами стiльки рокiв?

– Можна було здогадатися, – з розумним виглядом парувала сусiдка.

– Кохання слiпе. Нiна вiрила його запевнянням, що все у них буде добре. Спочатку й було все добре, – зiтхнула Настя.

Їй одразу не сподобався i сам обранець сестри, i його зекiвський жаргон, i бажання спочатку вiдпочити, а потiм шукати роботу. Бiдна мама! Вона мужньо терпiла небажаного зятя-ледащо, все ще сподiваючись, що лихо обiйде iхню оселю. Не минуло, завiтало. Максим казав, що не може влаштуватися на роботу, хоча всi розумiли, що вiн просто не хоче. Всi, окрiм Нiни, яка закоханими очима заглядала в очi чоловiковi i свято вiрила його щоденнiй брехнi. Маминих грошей на життя не вистачало, тож Нiна запропонувала поiхати на заробiтки в Росiю. Максим сказав, щоб поiхала, влаштувалася сама i на мiсцi дiзналася, чи беруть на роботу колишнiх в’язнiв. Пiвроку мати годувала сина Нiни Володьку та зятя. Нiна приiхала з чималенькою сумою грошей, якi заробила на будiвництвi котеджiв у Пiдмосков’i, та купою подарункiв. Грошi швидко закiнчилися, просипалися, як пiсок крiзь пальцi, тож Нiна знову поiхала на заробiтки.

Максим обiцяв незабаром приеднатися до неi, але вибрав легших шлях заробiтку. Вiн пiдбив Володю пограбувати мiсцевий магазин. Нiхто не знае, якi слова чи доводи пiдiбрав для пiдлiтка Максим, але хлопець пiшов з ним на справу. Вони не очiкували, що тiеi ночi господар крамницi посварився з дружиною i вирiшив заночувати в пiдсобцi. Коли грабiжники натрапили на чоловiка, той здiйняв галас. На очах Володi Максим забив чоловiка лопатою до смертi, потiм забрав виторг, набрав горiлки та ковбаси i потягнув шокованого хлопчину додому. Вранцi iх обох забрала мiлiцiя. Максим встиг зателефонувати Нiнi та попросив заплатити за послуги адвоката. Грабiжники опинилися за гратами, щоправда, в рiзних мiсцях, а вже за тиждень замовк на три роки телефон Нiни.

– А потiм, – продовжуючи думки Настi, сказала сусiдка, – цей зек споганив життя Володьки. Вiн винен у всьому, що сталося. Я так гадаю, що Нiна хотiла заробити бiльше грошей i скоiла щось протизаконне. Я вже твоiй матерi казала, що скорiш за все Нiна кудись вляпалася i сидить за гратами.

– Чому ж вона не напише листа? Та й до мiлiцii у Москвi я подавала заяву про зникнення.

– Дуже там ми потрiбнi! – хмикнула Валентина Петрiвна. – Хто там хохли? Раби! А сестра не пише, бо не хоче хвилювати матiр – у неi хворе серце, виразка шлунку… i нервiв уже не лишилося.

– Можливо, й так, – невпевнено мовила Настя.

– Якщо за три роки не отримали ви жодноi звiстки вiд Нiни, то нема ii вже серед живих, – зiтхнула жiнка. – Я не раз про це натякала твоiй матерi, але вона не хоче мене слухати. Скiльки людей iдуть у ту Росiю, щоб продатися в рабство i заробити копiйчину, а потiм не повертаються, зникають безвiсти, назавжди. А тепер ще й Стефанiвна поiхала… Що ж воно буде? – скрушно похитала головою.

– Валентино Петрiвно, вибачте, але я стомлена. – Настя дала знати, що розмова закiнчена. – Менi ще треба Барсику iсти наварити, вiн такий ненажера!

– Може, пiдемо до мене остограмимося для заспокоення нервiв? – запитала сусiдка, важко пiдводячись.

– Дякую. Я переночую тут, а завтра поiду додому, – сказала Настя, проводжаючи жiнку до дверей.

– Зателефонуе мати, то накажи iй негайно повертатися! – промовила наостанок сусiдка.

– Добре! – кивнула Настя.

Валентина Петрiвна пiшла, а Настя вийшла надвiр, щоб зателефонувати чоловiку – в хатi не завжди був мобiльний зв’язок.

– Валеро, я заночую в селi, – сказала йому Настя i пояснила, в чому рiч.

За низьким парканом, який вiддiляв садибу вiд сусiдiв з iншого боку, Настя помiтила тiтку Дусю та ii чоловiка дядька Івана.

– Добридень, сусiди! – крикнула Настя.

– О! Настенько, ти приiхала в гостi до мами? – привiтно запитала жiнка, витираючи фартухом руки. – І тобi доброго дня!

Сусiд усмiхнувся i помахав рукою. Дядько Іван був глухий. Мати розповiдала Настi, що вiн дитиною тяжко перехворiв i втратив слух. Та це не завадило йому одружитися з сiльською красунею, за якою упадав не один юнак. Їхньому сiмейному щастю можна було позаздрити. Подружжя майже нiколи не розлучалося, iх усюди бачили разом, нiби вони прив’язанi одне до одного невидимими мотузочками. Одна бiда була в родини – жiнка не могла довго завагiтнiти. Але сталося диво: вже коли втратили надiю, бо жiнцi було сорок п’ять рокiв, народився первiсток.

– Як там ваш Стьопа? – поцiкавилася Настя. – Служить?

– Добре, дитинко, – усмiхнулася сусiдка. – Залишилося служити до осенi.

– Уже недовго.

– Як сказати… Для календаря пiвроку мало, а для матерi розлука зi своею дитиною така, що мiсяць здаеться роком. А де це Стефанiвна? – поцiкавилася жiнка. – Щось я ii сьогоднi не бачила. Чи, бува, не захворiла?

– Мама поiхала шукати Нiну, – вiдповiла Настя i розказала про лист.

– Ризиковано, ой як ризиковано! – похитала жiнка головою. – Але така вже в неi вдача: як щось надумала, то ii не зупиниш. Що поробиш? Мати е мати. Дай Боже, щоб нiчого з нею не трапилося та швидше вернулася! А коли ж повернеться наш герой?

Настя ще трохи погомонiла з тiткою Дунею й пiшла до хати.

– Барсику, сходи хоч провiтрися. – Вона випустила кота надвiр i почала варити бичкiв з пшеничною крупою. Риба неприемно пахла, але що вдiеш, якщо котяра полюбляе лише таку iжу?




Роздiл 3


Настя не була на першому весняному мiтингу в мiстi, бо саме тодi, першого березня, iздила у село. Кiлька днiв до цього, починаючи з восьмоi ранку, головними вулицями мiста роз’iжджав вухастий «запорожець» зеленого кольору з червоним прапором. Люди звикли до нього, бо в мiстi був великий осередок комунiстiв, якi мали свiй офiс на вулицi Федоренка. Не раз помiчали, як туди приiздили члени комунiстичноi партii на дорогому «мерседесi», ховали його за будiвлею офiсу, а звiдти вже виiжджали на старенькому «запорожцi» з гучномовцем. Вони вмикали здавна вiдомi пiснi часiв Радянського Союзу. Бабусь розчулювали до слiв такi знайомi слова «Вышел в степь донецкую парень молодой» або «Синенький, скромный платочек…». Часто з гучномовця лунало патрiотичне «Вставай, страна огромная, вставай на смертный бой», а вже мiж пiснями далекого «совка» лунали заклики приходити на мiтинги. Свекруха Настi разом iз подругою Семенiвною майже нiколи не пропускали такi заходи. Вони святково вбиралися й чимчикували до будiвлi виконкому, де на Бiлий дiм зi свого постаменту навпроти поглядав Іллiч. На площi Ленiна комунiстам завжди вдавалося зiбрати невеликий натовп людей, якi продовжували жити в Радянському Союзi, та нечисленних роззяв, якi випадково йшли повз i зупинилися поплескати язиками.

Утiм, першого березня iнiцiйований комунiстами мiтинг пiдтримала мiсцева влада, тому на площу Ленiна прийшло близько тисячi людей. Населенню мiста хотiлося дiзнатися правду про те, що вiдбуваеться в Криму i якi плани у Росii. Свекрусi мiтинг сподобався, хоча малоймовiрно, що вона там щось зрозумiла. Настя проглянула вiдео з мiтингу в Інтернетi, прослухала черговi байки комунiстiв та представникiв мiсцевоi влади. Промовцi славили Донбас та «Беркут», не забули хвалебних слiв про Росiю, висували вимоги провести референдум, спочатку всеукраiнський, потiм регiональний, лунали вiдкритi заклики до федералiзацii. І все це пiсля того, як наприкiнцi лютого в Криму з’явилися мовчазнi «зеленi чоловiчки» без розпiзнавальних знакiв?! Пiсля того, як Верховна Рада Автономноi Республiки Крим уже проголосувала за проведення референдуму?! Невже нiчого не навчило хоча б те, що в Криму вже телiпаються росiйськi триколори?!

Настя ще раз переглянула запис мiтингу, порахувала прапори: по одному украiнський, прапор мiста, КПУ, «Союзу росiян Донбасу» – i вiсiм прапорiв Росii. «Невже так можна не любити свою краiну? – думала Настя, завмерши перед монiтором. – Де подiлася гордiсть украiнцiв, якi захоплено кричать «Расiя!» й розмахують на украiнськiй землi прапором iншоi держави? А чого вартi заклики не визнавати киiвську владу й звернутися до Путiна!» Вона не розумiла своiх землякiв. У тих нiби вселилося щось лихе, зловiще, вiд чого розум вiдмовився працювати, аналiзувати подii та робити висновки. Вона завжди вважала северодончан пасивними та спокiйними, iх основним принципом – «моя хата скраю», а тут наче греблю прорвало, тiльки вода пiшла не у свое русло.

– Що там було? – запитав жiнку Валерiй, коли та в задумi сидiла за комп’ютером, пiдперши пiдборiддя руками.

– Повна маячня, – вiдповiла вона, – згаяний час i все. Все одно Украiна буде едина, хай би що вони там плели.

– Але ж людей, погодься, було немало.

– Так, – вiдказала Настя, – але в натовпi багато комунальникiв. Враховуючи те, що у нас «рулять» комунiсти в тiсному зв’язку з Партiею регiонiв, то iм неважко було зiгнати на мiтинг i робiтникiв комунальних пiдприемств, й опозицiйнi партii.

– Який iм сенс збирати людей?

– Парламент почав швидко й плiдно працювати, приймати закони, а влада на мiсцях злякалася, – розмiрковувала Настя. – Напевно, ними й досi керуе екс-бос – президент, який сховався в Росii. Прихвоснi швидко кинулися виконувати вказiвки вже неiснуючого президента, зiбрали людей, розмахували росiйськими прапорами й запустили нову казку жахiв про Правий сектор i бандерiвцiв. Хочуть не дати реально оцiнити ситуацiю в краiнi, тому створюють iлюзiю перед жителями мiста про те, що сюди приiдуть захiдняки, щоб захопити владу. Добра нагода зiштовхнути лобами людей, якi виконують вказiвки, отриманi згори.

– Ти так гадаеш? – Валерiй сiв поруч.

– Можливо, я помиляюсь, – погодилася Настя. – Але це моя особиста думка. І взагалi, нагнiтання протистояння почалося ще наприкiнцi лютого, коли поширилися чутки, що хочуть знести пам’ятник Ленiну, й люди стали на його охорону. Вже тодi був запущений штучний механiзм протистояння.

– Не сидиться iм спокiйно, – зауважив Валерiй, хоча Настя так i не зрозумiла, кого вiн мав на увазi.

Усi наступнi днi вухаста автiвка комунiстiв без упину волала на всi вулицi, закликаючи на черговий мiтинг, запланований на п’яте березня.

– Треба не пропустити, – сказала свекруха, проводжаючи поглядом з вiкна автiвку.

– І не забудьте взяти в руки червонi прапорцi, – пустила шпильку Настя й додала: – Можна й червонi кульки прихопити.

Свекруха невдоволено зиркнула на невiстку.

– Нiкому нема дiла до долi краiни, – мовила вона, дивлячись у вiкно, – лише комунiсти вболiвають за нас.

– А як же Партiя регiонiв? – не втрималася Настя.

– Їi обрав сам народ, отже, довiряють. І як не вiрити, коли то нашi обранцi?

– Можливо, вашi особисто, – сказала Настя якомога спокiйнiше, – але нас на пiдприемствi змусили за них вiддати голос. Чи ви забули, як я розповiдала, що на роботi попередили про звiльнення всiх, хто не проголосуе за Партiю регiонiв? Я спочатку вирiшила, що пiду мовчки й проголосую за кого хочу, але не вийшло. Нам кожному пiд розписку давали перед голосуванням мобiльнi телефони, щоб ми в кабiнцi могли сфотографувати заповнений бюлетень, а потiм здавали iх для перевiрки фото. Нас нахабно змусили проголосувати так, як iм було потрiбно. А якщо порахувати кiлькiсть працiвникiв держпiдприемств, то вийде велика кiлькiсть голосiв.

– Нехай я дурна, – дратiвливо огризнулася свекруха, – а твоя подруга Алiса? Скажеш, ii теж змусили проголосувати за Януковича?

– Ось Алiска точно дурна, – вiдповiла Настя. – Намагалася iй довести, що не можна допускати до влади людину, яка скоiла тяжкi злочини, у якоi руки в кровi. Так повелася, як i всi «риночники», на те, що у владi повинна бути «своя людина, яка зробить для Донбасу все можливе». Ось i зробив. Обiдрав краiну, як липку, й утiк з награбованим. І що тепер мае Алiса? Бiзнес зазнав краху, а замiсть десяти тисяч доларiв кредиту тепер тридцять.

– По-перше, кожна людина може помилятися. Янукович по молодостi наламав дров, але ж вiн чесно вiдбув покарання й не став гнидою, а залишився людиною, – свекруха вже перейшла на високi тони.

– І де зараз та людина? – Настя скептично посмiхнулася. – Рахуе награбоване?

– А тi, що зараз у владi, не так будуть грабувати?! – уже верещала свекруха. – Такi ж самi злодii! Та ще й фашисти! Не можна допустити на нашу землю киiвську хунту! Я сама кiстьми ляжу, а бандерiвцiв не пущу на донбаську землю!

– То й бiжiть на своi мiтинги! – нервово кинула Настя й поспiшила до своеi кiмнати.

Їй не хотiлося чути нiсенiтницi про Януковича, який втiк з краiни, як щур iз корабля. До того ж з його наказу стрiляли в ii сина й таких самих беззахисних людей. Коли це зрозумiе свекруха? Чому iй дорожчий президент-втiкач, нiж розстрiлянi дiти на Майданi? Не можна любити ката свого онука! І що в неi в головi замiсть мiзкiв? Як про це сказати Генику, коли вiн повернеться додому? Вiн гадае, що всi його пiдтримували, але помиляеться: усi хвилювалися за його життя – лише це об’еднувало родину.

Настя вийшла на балкон, запалила цигарку. Побачила на вулицi юнакiв, схоже, студентiв, якi розклеювали на стовпах листiвки. «Впевнена, що то заклики прийти на мiтинг», – подумала вона i не помилилася. Ввечерi Настя пiшла в магазин, i ii припущення пiдтвердилося: то були листiвки iз запрошеннями на мiтинг п’ятого березня. Свекруха не пропустила й цей захiд. Попри всi старання комунiстiв, на мiтинг прийшло не бiльше трьохсот осiб.

– Ось i добре, – подумала Настя, слухаючи оповiдки свекрухи про мiтинг, – напевно, люди зрозумiли, що захист мiста вiд неiснуючого ворога в образi Правого сектора та бандерiвцiв, яких тут нiхто в очi не бачив, – це нiсенiтниця. До того ж цього разу на заходi не було представникiв влади, тому е надiя, що у людей спаде полуда з очей i вони побачать правду.




Роздiл 4


Петро впевнено вiв свiй «опель» рiвною трасою. Ще трохи – i Харкiв залишиться позаду. Поруч Марк, ще один друг Гени. Їх здружив Майдан, надовго i мiцно. Того дня, коли яйцеголовi «беркутiвцi» та снайпери почали стрiляти у беззбройних майданiвцiв, Марк i Гена опинилися в самому пеклi, оточенi по всьому периметру озброеними людьми, – нi ввiйти, нi вийти. Трiскiт автоматних черг, пострiли, зойки, крики, пораненi, що стiкають кров’ю, вбитi, яким стало байдуже до пекла, що розвезлося прямiсiнько в центрi мiста, в серцi краiни, – все набрало швидкiсть, замигало перед очима, витiсняючи кудись страх.

Разом з усiм, що вiдбувалося навкруги, шалено швидко запрацював мозок. З надзвичайною, не властивою людинi швидкiстю вiн охоплював усе навколо, фiксував усе до дрiбниць: землю, що всотувала густу, ще гарячу кров, червонi хрести на одязi медикiв, кулi, що безжально впивалися в беззахиснi людськi тiла, прицiл снайперськоi зброi. Включенi надможливостi мозку шукали захисту вiд смертi, бо навiть у тому пеклi неймовiрно хотiлося жити. Напевно, саме завдяки ввiмкненим резервам органiзму Геннадiй помiтив снайпера, який цiлився з мiстка прямiсiнько в них. Геннадiй умить, швидше пострiлу снайпера, вiдштовхнув Петра за дерево, яке було поруч. Геннадiй i зараз ладен був поклястися, що тiеi митi встиг роздивитися дрiбнi трiщини кори. Вiд несподiванки Петя впав на Марка, а той не втримався на ногах – i вони опинилися за стовбуром дерева. І лише Генка не встиг вiдскочити вбiк. Вмить нiби хтось йому гострим лезом ножа безжально розпанахав живiт i в нутрощi на рану одразу ж сипонув жменю солi. Усе навколо захиталося, нiби почався землетрус, пострiли стали глухiшими, а небо навалилося на нього чорною важкою брилою. Останне, що пам’ятав Геннадiй, – липка й гаряча кров на руцi та думка про те, що його життю кiнець.

Пiзнiше вiн дiзнався про все, що сталося того дня, вiд своiх друзiв. Хлопцi в лiкарнi сказали Генцi, що вiн врятував iм життя, тож вони повиннi тепер «витягати» його. Вони приходили до палати, чергували бiля пораненого друга, годували, подавали судно i знову бiгли на Майдан. Двi тяжкi операцii на черевнiй порожнинi, реанiмацiя, висока температура, гарячка, марення, дикiй бiль. Друзi, iхня пiдтримка, навiть просто присутнiсть, зробили свою справу: Генка помалу, але почав одужувати. А коли вже змiг пiдвестися i дибати згорблено по палатi, захотiв iхати додому i там долiкуватися. Лiкар пiдготував епiкриз, i Петро пiдiгнав до лiкарнi свого «опеля».

– Карету подано! – сказав вiн Генцi. – Якщо до цього часу не спалили мою автiвку, значить, так було треба. Знали палii, що моя конячка ще знадобиться, щоб доправити додому нашого рятувальника, – шуткував хлопець, допомагаючи другу зручно всiстися на задне сидiння. – Але я не знав, що цього дармоiда теж доведеться катати на своiй автiвцi, – посмiхнувся Петро, кинувши оком на Марка.

– Дармоiд? – брови хлопця пiдскочили вгору. – Ось приiдеш до мене у Львiв, я тобi це пригадаю – будеш у мене голодним жити, i рiсочки не дам, i краплинки водички!

Петро розсмiявся. Ось так завжди! З ними нiколи не засумуеш…

Гена, поправивши подушку пiд правим боком, вiдкинувся на сидiннi й стулив повiки. Можна було скоротити шлях, але мати Петра передала лiки своiй знайомiй з Харкова, тож вирiшили iхати через Харкiв. Так трохи довше, але пусте, до того ж дорога додому завжди здаеться довгою.

Геннадiй поглянув на годинник. Зараз мало хто носить наручний годинник, а до нього перейшла ця звичка вiд батька. Спазми кишкiвника нагадали про те, що настав час випити знеболювальне, але хлопець вирiшив потерпiти ще пiвгодини. Щоб переключити думки i не зациклюватися на болю, вiн почав думати про повернення в рiдне мiсто. Що той бiль? Його можна стерпiти, перечекати, доки вiдпустить, або випити пiгулку. Врештi, бiль минеться i вiн знову повернеться до звичного життя. Гена не став частиною Небесноi Сотнi, як багато його побратимiв, для яких слово «життя» вже не iснуе. Інодi виникало почуття провини перед загиблими, особливо тодi, коли в лiкарнi по телевiзору побачив багатолюдний вечiрнiй Майдан iз запаленими свiчками, вогниками вiд мобiльникiв i трунами товаришiв по боротьбi, якi пливли крiзь натовп згорьованих людей пiд журну, тужну пiсню «Плине кача», яка рвала натягнутi струною нерви…

Хотiлося вiдволiктися – а знову спогади. Вдома чекають батьки. Найбiльше переймалася його долею мама – чутлива, вразлива, любляча. Годi й думати, що вона пережила, дiзнавшись про найстрашнiший день Майдану, про кривавий четвер, коли за один день тiлами назавжди прикрили Майдан майже сто найкращих його синiв. Геннадiй намагався не думати, що робилося в багатiй уявi матерi, коли телефон сина замовк.

Батько. Вiн навчався разом з мамою в хiмiко-технологiчному iнститутi, i досi вони разом i живуть, i працюють, лише мама – майстер змiни, а батько – механiк на тому ж хiмзаводi. Вiн бiльш стриманий, не такий емоцiйний, як мама, почуття не любить виставляти назовнi. Вони вибухають хiба що тодi, коли грае його улюблена футбольна команда «Шахтар». Особливо пристрастi вирували, коли улюблена команда батька грала з «Динамо», за яке вболiвав син…

Напевно, батько теж перехвилювався, коли з сином обiрвався зв’язок, та, скорiше за все, зберiгав спокiй i заспокоював маму. Чи дорiкав, що вона була не проти, щоб син поiхав у Киiв? Батько був категорично проти, бо вважав, що Майдан не зможе зламати мiцну, спресовану роками структуру влади. «Це як голими руками переламати кiстяк велетня», – сказав тодi батько. А мама вiрила. Вона вважала, що доля краiни не може вирiшуватися однiею людиною при владi. Народ, кожна людина повиннi вирiшувати ii долю, i не можна пасивно сидiти i чекати, що змiни на краще вiдбудуться самi по собi. Звичайно, нi батько, нi мама не могли уявити, що у нелюдiв здiйметься рука спрямувати зброю у бiк мирних демонстрантiв. Нiхто не чекав такоi пiдлостi вiд влади…

Геннадiй уявив, як зараз мама готуеться до його приiзду. Маленька кухня наповнена запахами смаженого-вареного. Бабуся щось бурмоче, роздае вказiвки на всi боки, але допомагае матерi. Сестра Іванна, скорiш за все, зайнята переiздом в iншу кiмнату. Коли були дiтьми, то жили в однiй кiмнатi, потiм Іванну переселили до бабунi, а за вiдсутностi Гени вона швиденько перетягла своi речi в його апартаменти у дванадцять квадратних метрiв. Чебурек – так жартома називав ii брат. У своi дев’ятнадцять Іванна була схильна до повноти. Не назвати ii товстухою, але дiвчина мала округлi форми тiла, притаманнi вже дорослим жiнкам. Іванна навчалася в мiсцевому технiкумi, але не ходила на рiзнi студентськi заходи та тусовки, бо дуже комплексувала щодо своеi повноти. Коли у неi був гарний настрiй, то на братовi кпини вона реагувала спокiйно, хiба що у вiдповiдь могла запустити в нього диванною подушкою та жартома дорiкнути: «Ще побачимо, якою стане твоя Оксана, коли народить!»

Оксана – подруга або кохана, можна назвати по-рiзному, але змiст вiд того не змiниться. Геннадiй навчався з нею в одному класi, але шкiльного кохання не було. Воно прийшло трохи пiзнiше, коли «розвоювався» зуб мудростi i Гена пiшов до приватноi стоматологiчноi клiнiки. У високiй, стрункiй медсестрi вiн не одразу впiзнав колишню однокласницю. Лише ii виразнi великi карi очi, якi визирали з-над марлевоi маски, так довго «свердлили» пацiента, що змусили хлопця згадати дiвча з чорною косою.

Вони домовилися ввечерi зустрiтися за чашечкою кави й вiдтодi почали зустрiчатися. У своi двадцять два Оксана встигла побувати в офiцiйному шлюбi, розлучитися, бо щось там не зрослося, i рiк у цивiльному. Але Гена цим не переймався: дiвчина була з ним i iм було добре разом. Геннадiю подобалася гiпертрофована акуратнiсть дiвчини. Його смiшило те, як вона подовгу вивчала написи та маркування на продуктах, якi купувала. У них не повинно бути «ешок, барвникiв та шкiдливих домiшок», нiби й справдi можна знайти в супермаркетах стовiдсотково екологiчно чистi продукти. Оксана сама не забувала мити руки перед iдою i Генi не дозволяла сiдати, не вимивши iх ретельно з милом. Вона приймала душ вранцi i ввечерi, час вiд часу протирала руки дезiнфекцiйними засобами та вологими серветками, а у квартирi, яку винаймала, регулярно перевiряла наявнiсть неiснуючого пилу.

Інодi Геннадiй жартував, що на нiй не приживеться жодний мiкроб, якщо й захоче. На цьому грунтi у них одного разу виникла сварка. Оксана вимагала, щоб Гена ковтнув пiгулки вiд глистiв, а вiн був проти, бо вважав такi заходи безпеки повною дурiстю. Два днi дiвчина не вiдповiдала на дзвiнки, а потiм змирилася з непокiрнiстю коханого. Зараз Геннадiй думав про те, як вiн скучив за своею дiвчиною, навiть забув запах ii волосся. В Оксани й зараз була довга коса, яка сягала до пояса. На нiч вона розплiтала ii, i вiн любив вткнутися обличчям у хвилясте густе волосся i вдихати запах чи то його, чи дорогого шампуню. Незабаром вони зустрiнуться. Як iй вiдмовити в близькостi? Пошрамований живiт болить так, що не можна вiльно рухатися… Нiчого, вона зрозумiе, якщо не як жiнка, то як медпрацiвник. Якось порозумiються. Внизу живота аж занило, коли згадав гаряче оголене тiло коханоi…

А як хочеться побачити, потиснути руку найкращому другу Льоньцi! Його мати, Інга Вiкторiвна, була iхнього першою вчителькою. Першого вересня iх посадили за однiею партою, й хлопчаки здружилися назавжди. Інодi вони сперечалися, але жодного разу не побилися i ходили надутими не бiльше одного дня пiсля сварки. Геннадiй знав, що Льонi можна зателефонувати навiть серед ночi i вiн не образиться, прийде на допомогу. Їхня дружба перевiрена роками, в нiй нема нi фальшi, анi таемниць. Льонька збирався iхати на Майдан разом з Геннадiем, але захворiла його мати. У жiнки рiзко пiднявся тиск, i вона перенесла мiкроiнсульт. Досi Геннадiй пам’ятае винуватий та сумний погляд друга, який прийшов його проводжати. Скорiше б побачити Льоню та мiцно потиснути велику натруджену автослюсареву лапу!

Обов’язково прийде на зустрiч iз другом Якiв. Вiн добряк i такий кумедний. Яшка навчався в паралельному класi й пристав до iхньоi компанii десь у п’ятому чи шостому класi. Волосся руде аж жовте, як розквiтлий сонях, проте зовнiшнiсть хлопця рятували зовсiм не рудi брови та вii. Яшка, кремезний, високого зросту, працював де мiг, але подовгу не затримувався на жоднiй роботi. І не тому, що був ледащо, – вiн просто був невдахою. І з дiвчатами у нього не клеiлося. Ще зi школи вiн був об’ектом для кпинiв. Коли хлопцi подорослiшали, жартували вже обережнiше, щоб не образити, бо Яшка на дiлi довiв свою вiдданiсть.

Хто там далi? Іван, син подруги матерi, тiтки Алiси. Вiн на два роки молодший за Геннадiя i, можливо б, нiколи не прибився до iхнього берега, якби не дружили його мати та тiтка Алiса, яка частенько до них приходила разом iз сином. Поступово хлопцi здружилися, у них з’явилися спiльнi iнтереси. Івана друзi жартома називали «бiзнесмен», бо вiн, як i вся iх родина, був пiдприемцем.

Денис – найстарший у iхнiй компанii, йому тридцять рокiв, мае родину, двох дiточок. Колись його батьки, кримськi татари, переiхали з Криму в Северодонецьк i пустили тут коренi. Денис часто повторював, що вiн татарин, хоча й народився вже в Украiнi. Вiн мав мiкроавтобус, власне житло i металевий контейнер на ринку, де за будь-якоi погоди торгував поливними шлангами та електроiнструментами. Інодi вiн казав друзям: «Це ви ледарюги, бо не маете дiтей i не поспiшаете одружуватися, а я вже все встиг: i одружитися, i дiтей настругати, тож повинен працювати, не покладаючи рук: за себе, дружину, за одну дитину, за другу, а, можливо, й третю». Друзi часто зустрiчалися з Денисом, бо кожен iз них ходив на базар скуплятися й обов’язково забiгав перекинутися слiвцем чи випити разом каву. Вiн був не лише найстаршим, а й бiльш розсудливим, можливо, навiть мудрiшим. Кожен iз хлопцiв хоч раз та й кинув йому щось на кшталт того, що доживемо до твоiх рокiв – теж розуму наберемося.

Антон – ровесник Геннадiя, хоча навчався в iншiй школi, проте жив у будинку навпроти, тож, можна сказати, що iх здружив двiр. Вiдслуживши в армii, вiн вступив до юридичного на заочне вiддiлення й одразу почав працювати у мiлiцii. Спочатку патрулював вулицi, потiм пiшов на пiдвищення. Друзi жартували, що скоро можна грабувати банк i iм нiчого за це не буде, мовляв, е своi «зв’язки» у ментiвцi, Антон «вiдмаже».

Никон, або Нiк. Можна i Китаець. Неординарна, цiкава, непередбачувана особистiсть. З ним хлопцi познайомилися в спортзалi, iх здружив спорт. Усi друзi вже не один рiк знаходили час двiчi на тиждень ходити на заняття в тренажерний зал. Батько Нiка обiймав високу посаду начальника служби охорони великого пiдприемства в Лисичанську. Батьки хлопця розлучилися, i кiлька рокiв Никон жив з батьком, який дуже любив свого сина й надмiрно ним опiкувався. На вiсiмнадцятирiччя Никон отримав вiд батька подарунок – однокiмнатну квартиру в сусiдньому Северодонецьку. Мати пiдкинула грошенят на меблi, тож Никон зайняв серед друзiв чи не найвигiднiше положення, бо, окрiм Дениса, якому придбали житло в складчину родичi з його боку та з боку дружини, нiхто не мав заповiтних квадратних метрiв. Хтось жив з батьками, хтось винаймав житло.

До статкiв сина батько додав китайський джип «ксинкай», i вже вiд автiвки Никону дiсталося прiзвисько Китаець. Не сказати, що Никон був у захватi вiд такого подарунка. Автiвка темно-зеленого кольору була не нова, але в досить доброму станi. Батько Нiка добре знав, що син мрiе про «хонду», але сказав: «Ти ще не дорiс до «хонди», а ця теж дуже на неi схожа».

Нiк тямив у комп’ютерах та рiзних програмах, а ще займався ремонтом мобiльникiв i планшетiв. Никон мав великi плани на майбутне. Вiн вирiшив самотужки придбати омрiяну «хонду», але згодом. Першочерговим завданням для Нiка було органiзувати свiй реп-гурт. Вiн написав i виконував уже багато пiсень, але цього йому здалося замало. Никон знайшов однодумцiв, виконавцiв та музикантiв, якi в складчину придбали музичнi iнструменти. Гурт пiд назвою «Нiк» проводив репетицii в порожньому пiдвалi гуртожитку. Хлопцi виступали на мiсцевих святах, дали кiлька безкоштовних концертiв для молодi, й одразу ж на них звалилася слава. Але то був успiх на мiсцевому рiвнi, а Нiк мрiяв стати вiдомим реп-музикантом та виконавцем.

Нiк не був писаним красенем, але його голена голова, реперська бейсболка з прямим козирком, широкi штани з заниженою талiею i безлiччю накладних кишень, мiшкуватi яскравi футболки та балахони – все притягало до нього увагу дiвчат. Вiн не мав з ними довготривалих стосункiв, i лише зараз Геннадiй подумав, що не знае, чи то у друга не складалося з подругами, чи справа в його легковажностi. Здавалося, що Нiк нiчого не робить, лише здатен на жарти i катання на автiвцi, але вiн встигав робити за добу стiльки справ, що iншому знадобився би принаймнi тиждень. Можливо, вiн усе встигав, бо робив це з усмiшкою? І взагалi, Нiк був душею компанii i мав ту невидиму силу, яка притягае людей.

Льоня, Антон, Никон, Яшка, Денис, Іван та вiн, Генка, – семеро нерозлучних друзiв, якi могли покластися один на одного i вдень, i вночi. Усi такi рiзнi, але вже багато рокiв разом, i iхня дружба пройшла випробування часом. Вони зустрiчалися в спортзалi, у когось вдома, частенько на дачi у Геннадiя, любили ходити з ночiвлею на рибалку. Кашу або юшку завжди варила Уля. У суто чоловiчiй компанii вона була единою дiвчиною. Все почалося з пiдлiткового вiку, коли хлопцi почали збиратися вечорами у дворi, щоб потай вiд батькiв викурити цигарку, спробувати на смак пиво чи просто потусуватися своею компанiею. Їй було рокiв чотирнадцять, коли вона приедналася до iхнiх посиденьок. Уля приходила, сiдала десь збоку i мовчала. Спершу ii проганяли, бо нема чого слухати хлопчачi розмови. Вона вiдходила i сiдала неподалiк. Інодi вона дiставала тоненьку жiночу цигарку i мовчки нею пихкала. Коли хлопцi звикли до ii мовчазноi присутностi, вона поступово, але наполегливо почала освоювати територiю, наближаючись до компанii. У неi було дивовижне терпiння. Напевно, з пiвроку знадобилося дiвчинi, щоб хлопцi дозволили iй встрявати у iхнi розмови. Взагалi, вона була мовчазна, зовсiм не схожа на тих дiвчат, якi прагнуть за будь-яку цiну опинитися в центрi уваги. Згодом Уля почала приходити до хлопцiв iз блокнотом та олiвцем. Вона сiдала збоку i робила замальовки. Інодi Уля вiдривала листок i дарувала портрет моделi.

Дiвчина завжди вдягала джинси, носила чоловiчi светрики i навiть коротко стригла волосся. Негласно Уля була прийнята до хлопчачоi команди тодi, коли пiшла з ними в тир пострiляти й обiйшла iх усiх разом узятих.

– Так нечесно, – зауважив ображений Денис. До цього вiн вважався найкращим серед них стрiлком. – Ти добре малюеш, тому попадаеш у цiль без промаху.

– Бери, – Уля простягла йому блокнот, – малюй, стрiлятимеш влучнiше.

Денис почервонiв, але Уля була така зворушлива у своiй простотi, що всi розсмiялися.

– Здаюсь! – Денис пiдняв руки. – Ти найкращий стрiлок!

Дiвчина так прижилася у iхньому колективi, що могла вiльно спiлкуватися. Коли вони по-чоловiчому в розмову вставляли мiцне слiвце (як без цього?), Уля не робила зауважень, не затикала пальцями вуха – вона стала справжнiм товаришем.

Чотири роки тому сталася подiя, яка назавжди приеднала Улю до хлопчачоi групи. На вихiднi вирiшили поiхати вiдпочити у Слов’янськ на солонi озера. Ввечерi бiля багаття грiли руки та розмовляли про щось несуттеве. Тодi Геннадiй запропонував чимось скрiпити iхню дружбу.

– Ми ж не дiти, щоб рiзати долонi i скрiпляти дружбу власною кров’ю, – скептично посмiхнувся Денис, пiдкидаючи полiно у вогнище. – Втiм, якщо хтось iз нас ще залишився в пiдлiтковому вiцi, можу знайти ножичок.

Тодi наймолодшому, Нiку, було сiмнадцять, рештi по вiсiмнадцять, тож Никон зрозумiв натяк.

– Якщо камiнь у мiй город, – без зла обiзвався вiн, – то я не збираюся рiзати руки. Але потрiбно подумати над iдеею Геника.

– Можемо розпалити люльку миру, – запропонував Якiв й одразу зрозумiв, що бовкнув нiсенiтницю.

Уля, як завжди, щось мовчки малювала, поклавши блокнот на колiна.

– А якщо придумати якийсь пароль, – пiсля довгоi паузи сказав Льоня, – щоб його знали лише ми?

– Пароль? – скептично посмiхнувся Денис. – У нас не вiйна.

– Справдi, навiщо нам пароль? – знизав плечима Антон.

– Ось ти мент, то й вигадай щось путяще, – зауважив Нiк.

– Якщо мент, то в головi у мене щось iнше? – огризнувся Антон.

– Може, вигадати якесь кодове слово? – тихо подала голос Уля. – Вигадують назви груп по iнтересах, спiлок, вокальних гуртiв i таке iнше. Тож чому нам не придумати назву? Скiльки нас? Восьмеро. Можна придумати, взявши, наприклад, першi букви наших iмен.

– І що ми будемо з тим кодовим словом чи назвою робити? – Геннадiй пiдкинув iдею, а тепер не розумiв для чого.

– Спочатку давайте придумаемо, а потiм вирiшимо для чого, – пояснила дiвчина. – Усi любимо спорт, ведемо здоровий образ життя, то маемо право якось називатися. Давайте разом напружимо мiзки, може, щось i вийде.

Настала тиша. Десь у травi сюркотiв коник, та тихенько потрiскували дрова в багаттi.

– Генику, – Уля пiдвела очi, поглянула у його бiк. – Пам’ятаеш, як ти нещодавно приiхав з Харкова i розказав, що водiй машини пiдiбрав попутника, який iхав до Рубiжного. Як вiн назвав Луганщину? Нагадай менi.

– Лугандiя, – розсмiявся Гена. – Я також вперше почув, що так називають нашу мiсцевiсть, i довго смiявся. Втiм, менi сподобалося слово, прикольне!

– Дивiться, що я придумала! – У неi горiли очi. Можливо, то був вiдблиск вогнища, але вона була така натхненна, нiби щойно написала поему. – Л – це Льоня. У – це я, Уля. Г – Геник. А – Антон. Н – Нiк. Д – Денис. І – Іван. Я – Яшка. Лугандiя! Ось наше слово! – захоплено сказала дiвчина. – Я навiть знаю, навiщо воно нам потрiбне! Ми можемо вiтатися, промовляючи це слово. Воно може бути замiсть слова «Бувай!». Цим словом можна обiзвати когось, якщо промовити лайливо, ним можна огризнутися. Якщо комусь iз нас буде дуже самотньо, можна зателефонувати друговi, без зайвих пояснень просто зiтхнути у слухавку i сказати тихо «Лугандiя», i буде зрозумiло, що комусь скрутно. Можна покликати на допомогу, i ми будемо знати, що потрiбна помiч. Можна сказати це слово з болем, якщо боляче.

Уля обвела поглядом присутнiх.

– А що, друзяки? Менi така iдея подобаеться! – переварив почуте першим Льоня.

Геннадiй пiдхопився з мiсця, пiдбiг до дiвчини, чмокнув ii в щоку.

– Улька, ти – генiй! – сказав вiн. Дiвчина почервонiла, опустила очi. Рум’янець залив щоки, це було помiтно навiть при червоному свiтлi, яке сiяло вогнище.

– Треба цю добру справу якось скрiпити, – потер долонi Ванька. – Може, я збiгаю та пошукаю чогось?

– Пити не будемо! – одразу зауважив Денис. – Ви сюди приiхали вiдпочивати чи жерти горiлку?

– Ну що, новостворене товариство пiд назвою «Лугандiя», – сказав Никон, – у мене е краща пропозицiя. Сьогоднi остання субота вересня. Пропоную щороку, хай би де ми були, збиратися цього дня разом.

– А якщо ми розсваримося? – запитав Гена.

– Навiть тодi. Заради минулоi мiцноi дружби. Згода?

Хлопцi ствердно закивали.

– Нехай ми будемо десь далеко одне вiд одного, мусимо покинути все i знову зустрiтися разом, – продовжив Льоня. – Можливо, тi, хто розсварилися, приiдуть на зустрiч, скажуть просто «Лугандiя» – i це слово буде як вибачення, без жодних пояснень i з’ясовування вiдносин. Якщо хтось не забажае примирення, може просто привiтатися цим словом, посидiти бiля вогнища i згадати щасливе минуле.

– Так i зробимо. Зустрiчатимемося останньоi суботи вересня на цьому мiсцi, – пiдбив пiдсумки Никон. – Я тут нещодавно написав нову пiсню, – продовжив вiн, – називаеться «Золота осiнь». Якщо сподобаеться, можемо поставити рингтоном на телефони – нi в кого такого немае.

Усi полiзли в кишенi за телефонами…

– Агов! – Голос Петра вирвав Геннадiя зi спогадiв. – Хто тут мiсцевий? Ти спиш, брате?

– Нi, – вiдповiв Геннадiй, – згадував друзiв.

Вiн дiстав з кишенi лiки, пошумiв блiстерами, вкинув пiгулки в рот i ковтнув, не запиваючи водою.

– Ми вже в Лугандii? – запитав вiн машинально, вдивляючись у дорогу.

– Як ти сказав? – посмiхнувся Марк. – Лугандiя?

– Так жартома називають нашу область, – пояснив Геннадiй. – Потрiбно не заснути, бо незабаром буде Рубiжне, а там такi ями на дорозi, мама-не-горюй!

– Та й дорогу я тут не знаю, – зауважив Петро, – а машина – не жаба, ями не переплигне.




Роздiл 5


Іванна вже кiлька днiв ходила насуплена, як сич на негоду. Настi було прикро через таку поведiнку доньки. Складалося враження, що дiвчина не дуже радiе поверненню брата додому. З одного боку, ii можна зрозумiти: вона молода, хочеться мати хоч мiнiмальний власний простiр, куди можна запросити подружок чи принаймнi послухати музику, а не дивитися бабусин телевiзор i вимикати свiтло об одинадцятiй вечора, бо бабуня не може спати при свiтлi. З iншого боку, брат iде додому живий, нехай пiсля поранення, але вiн приiжджае, а Небесна Сотня вже нiколи не повернеться.

Ранiше в однiй iз кiмнат на правах господарки мешкала свекруха, в другiй – Настя з чоловiком, а третя була дитячою. Іванна непогано уживалася з братом в однiй кiмнатi. Все було, як у звичайних дiтей: iнколи сварки з приводу черги прибирання кiмнати, миття посуду та пiдлоги або навiть подiлу робочого стола, який у них був один на двох. Коли Іванна досягла пiдлiткового вiку, Настя не раз пропонувала iй подумати про те, щоб перейти до кiмнати бабцi.

– Не хочу! Не пiду! – репетувала дiвчина. – Бабуня хропе, як трактор! Вона буде змушувати мене вимикати свiтло i лягати з курми спати, а я хочу перед сном почитати книгу!

– Ми слухаемо разом музику! – пiдпрягся Геннадiй. – Я Чебурека не вiдпускаю!

Іванна не пiддалася на вмовляння. Зробити небажане, але необхiдне переселення змусив випадок. Одного дня у Настi була перша змiна, тож вона пiшла з дому, коли дiти ще спали, свекруха кiлька днiв поспiль ночувала на дачi за мiстом, вдома залишився чоловiк, у нього був вихiдний. Вранцi батько розiгрiв снiданок i пiшов будити дiтей. Валерiй торкнувся плеча сина, а той аж палае.

– О-о-о! Та ти, друже, захворiв? – батько приклав руку до гарячого чола сина. Помiряв температуру. Так i е! – Сьогоднi у тебе буде вихiдний, – сказав вiн хлопцевi, – а ти, доню, збирайся швиденько, снiданок на столi.

Валерiй викликав лiкаря i знову повернувся до дiтей.

– Чому валяемося? – спитав вiн доньку, яка доти не пiдвелася з лiжка. – Генику, йди снiдати, – покликав сина.

– Я не хочу, – прохрипiв вiн.

– Я теж не хочу i сьогоднi не пiду до школи, – заявила Іванна, натягуючи ковдру до самого пiдборiддя.

– Та ти теж хвора! – промовив батько, помiтивши червонi щоки доньки. Вiн хотiв пiдiйти до неi, щоб подати термометр, але дiвчина iстерично скрикнула: «Дайте менi спокiй! Покличте маму!» Чоловiк сказав доньцi не вередувати, бо вже не маленька, але дiвчина ще бiльше дратувалася. Вiн багато разiв намагався додзвонитися до дружини, але марно, бо у неi зламався телефон. Стацiонарний телефон у робочому кабiнетi теж мовчав, i це не дивно: Настя рiдко бувала там, бо корпусiв багато i потрiбно бути на мiсцях, щоб керувати процесом роботи.

Врештi-решт, опiвднi прийшов дiльничний педiатр i спочатку оглянув Геника. Лiкар дiагностував у нього застуду i виписав рецепти на лiки. Іванна в цей час мовчки замоталася в ковдру, нiби в кокон, та блискала переляканими очицями. Коли лiкар зробив спробу до неi наблизитися, вона зарепетувала:

– Не чiпайте мене! Дайте менi спокiй! Де мама?!

– Доню, що трапилося? – стривожився батько, бо нiколи не бачив нападiв iстерики.

– Вийдiть усi з кiмнати! Негайно! Зараз же! Геть усi! – кричала дiвчина та трусилася всiм тiлом.

– Добре, заспокойся, – спокiйно сказав батько. – Ми з лiкарем уже йдемо. Зараз iз нами пiде Геник. Так, синку?

– Нi, не пiде! – заперечив хлопець. – Я сестру не покину. Нехай вередуе, може менi роздряпати пику, але я ii в такому станi не покину.

– Потрiбно викликати психiатра, – порадив лiкар Валерiю, коли вони вийшли з кiмнати. – З дiвчинкою не все гаразд.

Тодi вже психанув Валерiй i, ледь стримуючи себе, виставив лiкаря за дверi.

За дверима кiмнати чулося, як досi iстерично вже не кричить, а плаче донька, обзиваючи брата бовдуром i роблячи заяви, що усiм iм на неi начхати, що вона нiкому не потрiбна i вона хоче негайно бачити маму. Довелося телефонувати керiвництву i вiдпросити з роботи дружину хоч на двi години.

Вдома Настя негайно виконала головну вимогу доньки – звiльнила кiмнату вiд стороннiх.

– Замкни дверi, – схлипуючи попросила Іванна.

Настя виконала i це прохання, хоча знала, що нiхто сюди не зайде. Іванна вилiзла зi свого «кокона», i мати побачила закривавленi штанцi доньки.

– І ось, дивись, – дiвчина вiдкинула вбiк ковдру i вказала на кров’яну пляму на простирадлi.

– Моя крихiтка! – Настя обняла доньку, поцiлувала в макiвку. – Ти стала дорослою, у тебе почалися мiсячнi, а ти нас так усiх перелякала.

Іванна притислася усiм своiм гарячим тiлом до матерi.

– Мiй халат залишився там, – кивнула туди, де бiля дверей на стiльцi висiв ii одяг. – Як я могла його взяти, коли вони прокинулися ранiше за мене? Менi потрiбно було вдягтися i пройти до ванноi, але вони вперто не хотiли вийти з кiмнати. Я хотiла обмотатися ковдрою i пiдвестися, але ж простирадло теж брудне, – розповiдала донька, обнявши матiр, – до того ж вони би причепилися з питаннями, чому я так ходжу, а Геник мiг взагалi вiдiбрати в мене ковдру. Що б я тодi робила?

– Можна було б лiкарю шепнути на вушко, що в тебе почалася менструацiя.

– Вiн теж чоловiк. Як йому я мала показати оце?

Того ж дня Іванна перенесла свою постiль та речi до кiмнати бабунi.

– Мамо, як ти думаеш, – прошепотiла дiвчина на вухо матерi, – вони нi про що не здогадалися?

– Звiсно, нi, – в тон iй тихо вiдповiла мати, – чоловiки не дуже здогадливi…

Дзвiнок у дверi сповiстив про гостя. Настя вiдклала картоплину, яку не дочистила, пiшла вiдчиняти.

– Можна? – на порозi з усмiшкою та величезним прямокутним тортом стояв Вадим. Не чекаючи дозволу, зайшов у вузький коридор. «З поверненням!» – Настя прочитала шоколадний напис по дiагоналi помiж квiтiв, якi прикрашали вирiб. – Це мо`лодi, нехай смакують, – пояснив чоловiк, передаючи торт Настi.

– Навiщо ти витрачався? Ми стiльки всього готуемо, що не поiдять.

– Ось побачиш, нiчого не залишиться! Компанiя велика, усi молодi, тiльки давай iсти! – промовив Вадим жваво, проте Настя добре знала його, тому таки почула нотки суму в голосi. Вона ледь знайшла вiльне мiсце в холодильнику, щоб вмiстити там об’емний торт. Настя подякувала i спитала: «Пiдемо посмалимо?»

Вони вийшли на балкон, де стояли двi табуретки та попiльничка. У нiй було кiлька недопалкiв, як жартувала Настя, «жiночки» – тонкi залишки ii цигарок – та «чоловiчки» – товщi, Валерки. Настя присiла, а Вадим запалив цигарку й обперся на поручнi. Звiдси вiдкривався вид на головну вулицю.

– Гарний краевид, – сказав вiн, порушивши мовчанку. – У мене на першому поверсi все чути, але нiчого не видно.

– І що ти там таке цiкаве побачив? – запитала Настя, помiтивши, як пильно Вадим на щось задивився.

– Пiшов третiй мiсяць, як зник мiй Левко, – вiдповiв чоловiк, глибоко затягнувшись димом. – Я постiйно вдивляюся в натовп людей, шукаючи його постать. Вночi прислухаюся до крокiв за дверима, очiкуючи, що ось зараз теленькне дзвiнок i вiн зайде. Геник повертаеться, а з ним – надiя на те, що мiй син також повернеться.

– Не треба втрачати надiю, – сказала Настя, хоча сподiвання на повернення Лева танули з кожним днем.

Вiсiмнадцятирiчний син Вадима наприкiнцi листопада минулого року поiхав у Киiв на Євромайдан, коли почалися мiтинги. Батьковi сповiстив уже тодi, коли стояв iз студентами на головнiй площi Киева. Левко телефонував щодня, а в нiч на перше грудня о четвертiй ранку батько востанне чув його голос. Вадим не вiдходив вiд увiмкненого телевiзора, дивлячись новини, де показували, як трьохсот беззахисних студентiв-евромайданiвцiв нещадно били кийками двi тисячi спецназiвцiв. Вiн по сто разiв передивлявся вiдео, викладенi в Інтернетi, намагаючись серед натовпу побачити сина, аби хоч щось дiзнатися про його долю. Далi були пошуки сина. Вадим чотири рази iздив до Киiва, писав заяву до мiлiцii, роздавав листiвки з фотографiею Лева, звертався до волонтерiв, шукав по лiкарнях i моргах. Усе марно. Сина не було анi серед живих, анi серед загиблих. І все-таки Вадим вiрив, що Левко живий. За кiлька днiв до того син сказав йому, що познайомився з гарною дiвчиною, студенткою, навiть натякнув, що, можливо, переведеться на навчання в столицю, щоби бути поруч iз нею. Тодi Вадим зауважив, що йому ще рано думати про одруження, на що син вiдповiв: «Кохання не мае вiку». Пiзнiше, напруживши пам’ять, Вадим згадав, що син називав ii iм’я. Дiвчину звали Юля. Вадим дуже шкодував, що не дiзнався вiд сина ii прiзвище або адресу – можливо, Юля могла щось прояснити.

– Ось дочекаюся Гену, потiм вiзьму вiдгули i ще раз поiду у Киiв, – сказав Вадим.

– Незабаром у нас буде свое бюро розшуку, – ляпнула Настя й одразу ж прикусила язика. – Вибач за недоречний жарт, – сказала вона, – вiд’iзд матерi вивiв мене з рiвноваги. Сама вже думаю, що менi робити. У першу чергу потрiбно вилiкувати сина, поставити його на ноги. Не знаю, скiльки часу пiде на його одужання, викличу лiкаря, тодi вже буде видно. А тут iще мама таке утнула…

Настя зiтхнула, зробила затяжку й розчавила недопалок у попiльничцi.

– Я ii не засуджую, – сказав Вадим, – вона хоче знайти свою доньку. І ти повинна це розумiти.

– Та хiба я проти?! Але ж безглуздо кидати все i iхати туди – не знаю куди.

– Якi звiстки вiд неi?

– Каже, що все добре, шукае Нiну, розпитуючи мiсцевих про той мiстичний будинок, який бачила увi снi.

– А де вона зупинилася?

– На вокзалi.

– У неi ще не вмерла вiра, тож е надiя.

– Знаеш, Вадику, що я помiтила? – Настя пiдвелася, стала з ним поруч. – Ранiше я говорила «Нiна любить…», «Нiна робить…», тобто вживала дiеслова в теперiшньому часi, нiби вона е, лише кудись вийшла з дому ненадовго i зараз повернеться. А потiм, навiть не замислюючись, не усвiдомлюючи, почала говорити про неi в минулому часi. Це було пiсля одного року мовчання сестри. Тодi я подумала, що ii вже нема серед живих, що якась невидима сила пiдказала моiй пiдсвiдомостi, що ii життя вже обiрвалося.

– Тобто ти хочеш сказати, що люди, якi не поруч iз нами, живi, поки ми не почнемо говорити про них у минулому часi? – запитав Вадим, зупинивши пильний погляд на Настi.

– То лише моi здогадки. – Настя тяжко зiтхнула. – Я розумiю маму, бо невiдомiсть – тяжка ноша. Досi ми не знаемо, чи за здоров’я Нiни ставити у церквi свiчку, чи за упокiй. Ставимо за здоров’я, хоча, можливо, ii душа в цей час не мае спокою. Господи, що я плету?! – Настя схаменулася. – Я зробила тобi боляче?

– Я живу в постiйному болю вже майже сто днiв. Ти пропонувала матерi повернутися?

– Вмовляю щодня, коли телефоную, але марно. Сказала, що повернеться тiльки з Нiною. Не виключено, що менi самiй доведеться iхати в Росiю та забирати маму силою, – Настя ледь усмiхнулася куточками вуст.

– Наша домовленiсть залишаеться в силi? – Вадим перевiв розмову на iнше. – Залишаете з Валеркою молодь наодинцi, а самi приходите до мене. Пиво за мною, обiцяю свiженьке та холодне.

– А я прихоплю рибку до пива, – пообiцяла Настя, – а також Алiсу з Андрiем. Ти не проти?

– Ти що?! Я не уявляю тебе без подружки-товстушки! – усмiхнувся Вадим. – Зберемося разом, як завжди, посидимо, вiдпочинемо, не будемо заважати молодi. До речi, а свекруху куди подiнете? Дачний сезон iще не вiдкрився.

– У сусiднiй пiд’iзд до Семенiвни спровадимо, – пояснила Настя. – Їi Натан познайомився з черговою подружкою, живе у неi, тож Семенiвнi самотньо. Ходiмо, бо я вже змерзла, – сказала жiнка, – та й картопля лежить нечищена.

– Я тобi допоможу, – викликався Вадим.

Настя не заперечувала. Вона розумiла, що Вадим шукае будь-який привiд, аби не залишатися наодинцi з сумними думками. Син Левко – едине, що було в його життi. Дружина померла пiд час пологiв, тож Вадим самотужки виховував сина, без бабусь та дiдусiв, без няньок i коханок. Вiн так i не одружився, хоча мав тисячу шансiв. У своi сорок чотири роки чоловiк виглядав набагато молодшим, бо привабливе обличчя з правильними рисами ще не поорали зморшки, волосся не засивiлося. При широких плечах, високому зростi, без випуклого черева, Вадим притягав до себе погляди жiнок. До того ж чорний позашляховик та трикiмнатна квартира у «Мрiiвському» будинку[3 - «Мрiiвськi» будинки – тi, якi збудувала МЖК «Мрiя-Інвест».] з автономним опаленням та сучасним ремонтом змушували трiпотiти жiночi серця. Напевно, не одна була готова стати дружиною самотнього красеня та господаркою ошатноi затишноi квартири, i навiть матiр’ю Левка. Але вдiвець не поспiшав одружуватися. Чому? Настя не наважувалася сама запитувати, проте Вадим iнодi сам пояснював розриви стосункiв дуже коротко: «Не склалося», «Не зрослося», iнодi кидав щось фiлософське, на кшталт того, що сiмейне життя – мистецтво, а в нього руки не звiдти виросли.

За студентських часiв у Настi з Вадимом був короткий роман. То було кохання палке, пристрасне, всепоглинаюче, гаряче, як спалах сiрника – швидко розгорiлося, засвiтилося, обдало жаром. Настя гадала, що на все життя, але не судилося. За два мiсяцi вона вийшла замiж за однокурсника, який уже довгий час упадав за нею. З Валерiем iнше кохання: неквапливе, розмiрене, спокiйне. Вадим навчався на четвертому курсi, а Настя з Валеркою на третьому, коли вона погодилася вийти замiж за свого давнього залицяльника. Пiсля одруження вона нiколи не розповiдала чоловiковi про свiй короткий, але такий гарячий студентський роман. Вона навiть не знала, чи були чоловiки знайомi в тi роки.

Коли Настя вийшла з декретноi вiдпустки на роботу, то дуже здивувалася, побачивши свого чоловiка разом з Вадимом. Валерiй сказав, що то його колега i друг i вiн уже запросив його на вечерю до них додому. Вiдтодi Вадим став другом сiм’i, як i ii подруга Алiса зi своiм чоловiком. Так утворився маленький дружний колектив з трьох родин, якi час вiд часу збиралися разом, щоб попити пива та вiдпочити.

Одного разу з дiтьми вибралися на Азовське море i два тижнi вилежувалися на пiску в Бердянську, давши малим удосталь нахлюпатися в теплих мiлких водах моря. Бiльше iм зiбратися гуртом та поiхати туди на вiдпочинок так i не вдалося, хоча щозими планували. Приходило лiто зi своею неймовiрною донбаською спекою, але завжди щось заважало. Тепер уже й не вийде, бо дiти стали дорослими, iм нецiкаво вiдпочивати разом з батьками, вони вже виросли з моря, яке по колiна тягнеться далеко-далеко. Життя внесло своi корективи, i дiти, як виявилося, вже не дiтлахи, а справжнi борцi за свободу своеi краiни. Ось тiльки б знайти Левка!




Роздiл 6


Звiсно, першою прибiгла Оксана. Вони прискiпливо оглянула друзiв Геннадiя, зупинила погляд на коханому i вмить опинилася поруч. Товста довга та пухнаста коса дiвчини лягла на груди Геника, коли вона припала гарячими губами до його вуст. Вiн не втримався, легенько торкнувся кiнчиками пальцiв ii волосся.

– Привiт, моя люба, – тихо сказав вiн.

– Мiй коханий, – почув у вiдповiдь гаряче шепотiння дiвчини, яка знову зажадала поцiлунку.

– Нам вийти чи спостерiгати далi? – озвався Марк.

– Нi, ми зараз запишемо на камеру короткометражку з порнухою, – засмiявся Петро.

– Яке порно? – цiлком серйозно спитав Марк. – Вiн ще ходити сам як слiд не може! Зараз не до сексу.

– А ти його мама? – Оксана запитала з усмiшкою, але Геник помiтив, що iй не сподобалися такi необразливi наiвнi зауваження Марка i дiвчина ледь стримуе себе, щоб не вiдповiсти грубiстю.

– Познайомтеся, – рятуючи становище, сказав Геннадiй. – Це моi друзi, побратими, навiть брати: Петро мешкае у Киевi, а Марк зi славетного мiста левiв.

– Зi Львова? – скинула вгору нитки-брови дiвчина.

– Так! А що? – запитав хлопець.

– У нашому мiстi краще не зiзнаватися, що ти западенець, – порадила дiвчина, – i украiнською не розмовляти. Прислухайся до моеi поради, щоб потiм не казав, що тебе не попереджали.

– Це правда? – Марк кинув погляд на Гену.

– Дурня! То Оксана так пожартувала, – усмiхнувся друг.

Марк щось хотiв заперечити чи пояснити, але почали приходити гостi. Геннадiй не пiдводився, сидiв за столом, який ломився вiд наiдкiв, тож Оксана взяла на себе обов’язки господинi й бiгала вiдчиняти дверi.

– Лугандiя! – привiтався Льоня, мiцно потис руку, обiйняв друга. І так привiтно це слово злетiло з його вуст, що в Геннадiя одразу потеплiло на душi. – Я радий, що ти вдома!

– Я також, – Гена довго не вiдпускав руку друга. – Так довго мрiяв про мить, коли зможу потиснути твою руку з мозолями.

– Вибач, що не був поруч, – тихо та якось винувато сказав Льоня.

– Ти що, друже! – усмiхнувся Гена. – Ти потрiбний був тут, бiля матерi, а ми й без тебе впоралися. Знайомся, це моi побратими.

Оксана встигла кiлька разiв клацнути фотоапаратом, коли друзi вiталися.

– Колись це фото ввiйде в iсторiю! – пафосно промовила вона i хотiла продовжити, але у дверi знову подзвонили.

Никон також привiтався кодовим словом «Лугандiя», проте наспiвав його у стилi реп. За ним майже одночасно прийшли Денис, Антон та Іван. Усi були щиро радi зiбратися разом. Здiйнявся галас, всiх переповнювали почуття, розмовляли збуджено та голосно, аж здавалося: гудить вулик роздражнених бджiл.

– Ша! Тихо! – Оксанi вдалося перекричати всiх. – Можна трохи спокiйнiше? – Вона стояла бiля столу з великою тарiлкою в руках. – Зараз або сусiди завiтають, або взагалi не почуемо, коли останнi гостi прийдуть.

Якiв прийшов разом з Уляною. Дiвчина пiдiйшла до Геннадiя, простягла тоненьку руку.

– Лугандiя! – промовила вона. – Я так рада тебе бачити! З поверненням додому!

Уля нахилилася, торкнулася губами щоки хлопця. Вона зашарiлася, нiби ii обдали окропом, а Гена помiтив, як невдоволено стисла губи Оксана. Вiн ледь помiтно пiдморгнув своiй подружцi, мовляв, все добре, не хвилюйся, потiм привiтався з Яковом.

– Спiзнюешся, – зауважив Геннадiй, – он у Нiка матня на штанях висить до колiн, i то ранiше за тебе прийшов.

– Так треба, – вiджартувався Никон. – І чому ви звертаете увагу на матню, а не на самi штани? Вони широкi, бо так я демонструю широту своеi думки та душi.

– Так я ж Ульку чекав бiля пiд’iзду, – не звернувши увагу на розповiдь Нiка та зрозумiвши жарт Геника, виправдовувався Яшка. – Сам знаеш, якi дiвчата: то тут пiдвести брiвки, то вii пiдмалювати та подовжити, то помаду пiдiбрати в тон черевичкам.

– Взагалi-то, Яшо, ти дуже неуважний, – тихо промовила Уля. – Стiльки рокiв ми знайомi, а ти не помiтив, що я не користуюся косметикою i не ношу черевички на пiдборах.

– Жiнка завжди повинна бути жiночною, – не дуже голосно, але з явним натяком зауважила Оксана.

Уля зрозумiла натяк i ще бiльше знiтилася. Вона опустила очi, розглядаючи своi кросiвки, потiм кинула швидкий погляд на свiжий манiкюр Оксани i поклала руки на колiна, сховавши iх пiд столом вiд прискiпливого погляду дiвчини Геннадiя. «Потрiбно зробити манiкюр. Негайно, – майнула думка. – Нiгтi покритi прозорим лаком, коротко стриженi, тому розфарбована розумниця Оксанка не помiтила i зробила натяк».

Уля нишком роздивлялася Геника. Вiн був нiби таким, як ранiше, – i все-таки став iншим. Замало сказати, що подорослiшав чи став бiльше схожим на чоловiка, нiж на юнака. І раптом вона зрозумiла, що вiдрiзняло колишнього друга вiд сучасного. Очi! В його красивих карих очах iз дiвчачими густими чорними вiями вже не було хлопчачоi вiдчайдушностi та пустотливого виразу. То був вiдважний погляд дорослоi людини, яка багато побачила i тепер мала повне право дивитися на свiт очима з виразом сили, мудростi та смутку одночасно.

– Принцесо, – Уля почула насмiшкуватий легковажний голос Оксанки, – бери келих, шампанське вивiтриться.

Звичайно, перший тост був за Геннадiя. Вiн подякував усiм друзям за те, що часто йому телефонували, цiкавилися справами та пiдтримували. Звiсно, всiм кортiло почути правду про подii на Майданi з вуст очевидця. Геннадiю важко було згадувати кожен день, проведений на морозi, тим бiльше, розповiдати про загибель побратимiв. Вiн коротко подiлився враженнями, додавши, що в них буде ще багато часу, щоб поспiлкуватися.

– І все-таки, – сказав Іван, – менi, наприклад, хочеться дiзнатися хоч у двох словах: що тебе та iнших привело на Майдан?

– Новини не дивився, чи що? – знизав плечима Марк.

– Я хочу жити у правовiй державi, – вiдповiв Геннадiй, – i всi, хто приходили туди, теж прагнуть цього. Невже тобi подобаеться жити у краiнi, де розкрадаеться все що можна? Ти працюеш, сплачуеш податки, а твоi кошти осiдають десь у Межигiр’i. Хiба це справедливо? По закону грабують державну казну…

– Сказати вiдверто? – Іван зiщулив очi. – Так влаштованi люди. В усьому свiтi рвуться до влади, щоб бiльше пiд себе пiдгребти. Хай би хто прийшов до влади, будуть красти, а менi байдуже, хто буде при владi i хто забиратиме в кишеню моi податки.

Гена побачив, як мiцно стис кулаки Петро, який сидiв поруч, як вiд таких слiв зблiд Марк.

– Ось тому й стояли, щоб прийшли до влади не казнокради, – продовжив Геннадiй, – щоб забезпечити незалежнiсть судовоi системи вiд керiвництва держави. Можна ще багато говорити, але я потiм тобi наодинцi розповiм ще багато чого.

– Справдi! Ось тодi й продовжите дискусiю, – сказала веселим голосом Оксана. – Ти краще зiзнайся, окрiм тебе з Донбасу ще хтось там був?

– Зiзнаюся, що менi було соромно за моiх землякiв, – промовив Геннадiй, i за столом запала тиша. – Тiтушок звозили з усього Донбасу, були там i з нашого мiста. Як ви вже знаете, ми були з ними по рiзнi боки барикад. Спочатку запроданцi не показували носа з Марiiнського парку, а потiм вночi приходили до нас на Майдан, казали, що у нас дiвчата гарнi.

– Он як! – Оксанка манiрно закотила вгору очi. – Кращi за мене?

Геннадiй пропустив повз вуха недоречну реплiку подруги i продовжив:

– В основному приiздили за грошi студенти, безробiтнi, навiть спортсмени та наркомани. Вони були якiсь пришибленi злиднями. Мерзли, iнодi голодували, щоб отримати омрiянi п’ятсот гривень за добу. Пiзнiше таксу iм зменшили до двохсот сiмдесяти гривень, потiм почали платити ще менше, а iнодi органiзатори втiкали, прихопивши грошi, а на Майдан iх перестали пускати. Уявляете, я зустрiв одного знайомого з нашого мiста! Вiн стояв у парку, ми з ним здалеку привiталися, домовилися сходити в кафе на нейтральнiй територii. Виявляеться, його пригнало не переконання, а нестача грошей. Вiн менi розповiв цiкаву рiч. Виявляеться, багато тiтушок хотiли, щоб Майдан стояв якомога довше. Для чого? Щоб заробити бiльше грошей. Для них мiтинги – спосiб заробiтку.

– А що для тебе Майдан? – спитав Никон.

– Друже, для мене Майдан – невеличкий острiвок, територiя свободи. Так, ми всi мерзли, вiдстоюючи свободу там, щоби вона поширилася на всю краiну, – говорив вiн iз запалом та пристрасно. – Вiдмова Янека пiдписувати угоду про асоцiацiю з Євросоюзом була лише сiрником. Терпець у людей урвався, i щодня, навiть щогодини людей прибувало бiльше й бiльше, Майдан рiс, як снiгова куля. Люди, якi там були поруч зi мною, добре усвiдомлювали, що iх можуть побити, заарештувати, «пришити» справу, але ще бiльше боялися жити з таким президентом. Кожен з нас вiдкинув страх i байдужiсть, коли прийняв рiшення захистити свое право називатися Людиною з великоi лiтери. Це було народне повстання. Так, саме народне, не проплачене, не замовлене. Це був безпрецедентний сплеск Людяностi та Добра. Саме тому Майдан був наповнений позитивом та шаленою енергетикою, яка, нiби кола на водi, охопила всю краiну. Люди стали кременем у своiх переконаннях, i на тому маленькому острiвцi свободи почала зароджуватися нацiя. Там не було байдужих людей, там вiдстоювали свободу всiеi краiни справжнi украiнцi.

Геннадiй замовк i знiтився вiд надмiрноi уваги до себе. За час його палкоi промови нiхто не поворушився, не цокнув вилкою, не промовив анi слова. Вiн одним залпом випив склянку холодного компоту, оглянув своiх друзiв.

– Я не засуджую, що вас не було на Майданi, навiть не запитую, чому так. Я вдячний вам усiм, що ви мене не забували, телефонували, запитували, як справи, – сказав Геннадiй стишеним голосом i вже зовсiм спокiйно.

– Ми вболiвали за те, щоб з тобою було все добре, – уточнив Денис.

– Я сам зробив свiй вибiр, а коли з ним визначаешся – страх вiдходить вбiк. Ми вистояли там, зламали хребет старому ладу, але тепер нас чекае не менше роботи. Потрiбно побудувати нове суспiльство, вiльне вiд казнокрадiв, корупцii, продажних суддiв та прокурорiв. Кожен з нас може небагато, бо окрема людина – то крапля в морi, але кожен з нас повинен робити свою маленьку справу, важливу та корисну для краiни.

– Знаете, – сказав Марк, – менi запам’ятався один плакат на знесенiй барикадi. Там було написано «Рабiв до раю не пускають». Справдi, державна машина перетворила нас на покiрних рабiв, якi повиннi мовчки ходити щодня на роботу, за яку платять копiйки. Нас привчили боятися мiлiцii, прокуратури, податковоi iнспекцii i так далi, але не навчили жити за законами. Ось ти, Антоне, працюеш в мiлiцii, то скажи менi, чи завжди ви дотримуетесь закону?

– Як вам сказати? – Антон пом’явся, прокашлявся. – Звичайно, я не можу всього розповiсти, але наведу один приклад. Коли працював у патрульнiй службi, нам давали план, яку суму коштiв за мiсяць потрiбно зiбрати на штрафи, а яку сплатити керiвництву. Нiкого не хвилювало, де взяти тi кошти. Найлегше було здирати штрафи, дiвчатка, вибачте, зi сцикунiв. Замiсть того, щоб слiдкувати за порядком на вулицях, ми стирчали пiд барами, пивнушками та забiгайлiвками, вичiкуючи мить, коли комусь приспiчить подзюрити пiд будинком.

Оксана пирснула, але Гена непомiтно для iнших стис ii руку i вона притихла.

– Це ще не все, – продовжив Антон. – У плани нам ставили вилучення зброi. А де ii взяти? Інодi купували в складчину i доповiдали, що зброю вiдiбрали, а злодiй втiк. Але далi ще цiкавiше! Нам наказали раз на квартал «зливати» одного з нас, щоби показати чистку наших лав.

– Тобто ви повиннi були здавати свого, якщо вiн навiть нiчого не скоiв?! – запитала Уля, не приховуючи здивування. – Але ж це пiдло!

– Улю, патрулювання вулиць – це як iспит для мента, як перевiрка його на профпридатнiсть. Через це ми всi повиннi пройти, щоб залишитися працювати в органах.

– І ти здав свого товариша? – запитала вона, свердлячи його очима.

– Здогадайся сама з трьох разiв, – вiдповiв Антон, не вiдводячи погляду.

– Вас посилали у Киiв? – запитав Петро.

– Так, – схвально кивнув Антон. – Але нiхто не хотiв iхати. Нас навчили брехати, i ми робили це вправно. Хтось купував собi лiкарняний, хтось iшов у вiдпустку, хтось приносив довiдку про хронiчне захворювання, яке саме тодi було у стадii загострення. Дехто взагалi звiльнився з роботи. Так, можливо, ми непоряднi, бо нам не дають чинити iнакше, але iхати на Майдан, щоб вбивати людей? Цього нiхто не хотiв.

– Але ж ти не звiльнився, як iншi, – кинула шпильку дiвчина.

– Я навчаюся в юридичному, – пояснив Антон. – Коли закiнчу, пiду працювати адвокатом.

– І будеш чесно захищати вiд таких, як ти зараз? – не вгамовувалася Уляна.

– Послухайте мене, – звернувся до присутнiх Петро, щоб зупинити наростаючу сварку, – менi теж в’iвся в пам’ять напис: «Вони не дають нам жити – ми не дамо iм правити!» Гарно сказано! Влучно.

– А правда, що Майдан проплатила Америка i туди вийшли лише западенцi? – поцiкавився Іван.

– Маячня! Повна дурня! – майже в один голос вiдповiли майданiвцi.

– Хто таке тобi наплiв? – запитав Гена.

– Усi тут так кажуть, – чiтко карбуючи кожне слово, вiдповiла Оксана.

– Я вже казав, що там були люди з усiх регiонiв, – вiдповiв Геннадiй, – хоча, звiсно, що iз заходу краiни була бiльшiсть мiтингувальникiв.

– Тому що там немае роботи i всi iдуть на заробiтки до Європи? – спитав Іван.

– Тому що ми знаемо, що за тi ж самi вiдпрацьованi вiсiм годин можна отримувати достойну зарплатню i жити по-людськи, – пояснив Марк. – Ми на власнi очi бачимо життя в европейських краiнах, де працюють закони i люди живуть гiдно. Невже вам тут не хочеться так жити?

– Нам i тут добре, – знизав плечима Іван. – Головне, щоб була робота i вчасно з нами розраховувалися.

– Ти говориш так, бо не бачив, як живуть люди в цивiлiзованих краiнах, – сказав Марк.

– Якщо ти хочеш сказати, що Украiна потрiбна Європi, то помиляешся. Ми нiкому не потрiбнi, а Донбас, вибач мене, годуе всю Захiдну Украiну.

Уля зрозумiла, що починаеться суперечка, яка може перерости у сварку. Потрiбно було рятувати ситуацiю.

– Я вам, хлопцi, ще не таке розкажу, – втрутилася вона в розмову. – Розповiдають, що на Майданi вас напували чаем з наркотиками.

– Точно! – пiдхопила естафету Оксана. – Розповiдала одна клiентка, що ii син постояв на Майданi тиждень, повернувся, а вона бачить, що з ним щось негаразд. Вона за сина i до лiкарнi! Зробили аналiзи кровi, а там три види наркотикiв! Уявляете?

– І цю казку розповiдае не одна жiнка про свого сина або сина своеi кращоi подруги, – насмiшкувато сказала Уля. – Уявляете, е такi, хто вiрить!

– А що? Це неправда? – скривилася Оксана. – У мене нема пiдстав не довiряти поряднiй жiнцi.

– І це говорить медпрацiвник? – спитав iз усмiшкою Гена й обiйняв подругу за плечi. – Може, досить балачок? Давайте вип’емо ще шампанського за те, що ви нас пiдтримували, – запропонував Геннадiй.

– По-перше, тобi багато не можна, – зауважила Оксанка, – а по-друге, ми пiдтримували не Майдан, а тебе, мое сонечко!

– Не розписуйся за всiх, – тихо, але вперто промовила Уля.

– Я б теж був iз тобою поруч, якби не обставини, – зiтхнув Льоня.

– А я нi! – сказала Оксана. – Я не боець i не революцiонерка, я – просто жiнка. Тож давайте вип’емо за нас, жiнок, i за вашу чоловiчу дружбу!

За столом стало жвавiше. Заторохтiли виделки, ложки, тарiлки, хтось вiдкоркував шампанське.

– Пiднiмiть келихи i всмiхнiться! – Оксана пiдвелася. – Я хочу вас сфоткати.

– За Лугандiю! – весело сказав Геннадiй.

– За Лугандiю! – повторили голоси друзiв.

– Слава Украiнi! – голосно й урочисто промовив Петро.

– Героям слава! – вiдповiли не всi.




Роздiл 7


Лiкар оглянув Геннадiя, призначив лiкування, сказав, що повторний огляд потрiбний за тиждень, потому чемно вiдкланявся й пiшов. Настя переглянула рецепти.

– Так, – сказала вона, – здаеться, все зрозумiло. Наймемо медсестру, щоб вранцi тобi робила уколи, а ввечерi буде приходити Оксанка i ставити крапельницi. Здогадуюся, що вона не вiдмовиться… – з натяком мовила вона.

– Я теж так думаю, – якось невесело вiдповiв Геннадiй.

– Тодi я йду до аптеки.

– Мамо, зачекай, – попросив син. – Скажи менi, будь ласка, навiщо ти лiкарю засунула в кишеню двiстi гривень?

– Як навiщо? – сказала вона здивовано. – За те, що прийшов на виклик.

– Тобто ця послуга стала вже платною? – прозвучало з легкою iронiею.

– Синку, ти ж знаеш, що не помажеш – не поiдеш. Не натякнула б йому, що вiддячу, довелося б чекати кiлька днiв. Як каже дядько Вадим: «У Северодонецьку потрiбно дати двадцять гривень, а потiм привiтатися».

– І не факт, що до тебе поставилися б з належною увагою, – додав батько, зайшовши до кiмнати з чашкою чаю. Вiн сiв на стiлець бiля лiжка сина, голосно вiдсьорбнув гарячого напою. – Можливо й таке, що тобi призначили б не тi лiки чи лiкар виписав би рецепт на найдорожчi лiки. У нас на роботi працюе жiнка, у якоi чоловiк лiкар, так вона якось хвалилася, що вiн отримуе вiдсоток вiд проданих аптекою медикаментiв, на якi виписуе рецепти. Лiкарi домовляються з аптеками i спiвпрацюють настiльки активно, що iнодi доходить до бiйок. Як результат, ii чоловiк отримуе вiд аптек удвiчi бiльше, нiж його зарплатня вiд держави. Ти б не хотiв, щоб на тобi заробляли лiкарi?

– Тату, вiн уже заробив, – сказав Геннадiй. – Його обов’язок надавати хворому допомогу, вiн давав клятву Гiпократа.

– Сину, не смiши, – усмiхнулася Настя. – Хто хоче працювати за тi копiйки? Усi платять лiкарям.

– По двiстi гривень?!

– Нi, якщо сам пiдеш в полiклiнiку, то можна покласти на стiл сто, – пояснила Настя, – тодi тебе приймуть вiдповiдно. А виклик додому – то вже iнша такса.

– Такса, – син зiтхнув, – у нас завжди була встановлена такса, на все i вже давно. Не хочеш у в’язницю за скоений злочин? Штука баксiв – на рiк менше проведеш за гратами. ДАІшник зупинив за порушення правил дорожнього руху – сплати пiвцiни штрафу. Не хочеш iти на роботу? Купи лiкарняний за сто п’ятдесят гривень на один день. Поставити пломбу в державнiй медичнiй установi – такса сто п’ятдесят гривень. Нас роками привчали до такси, i ми, нiмi раби, покiрно ii даемо. Я був гордий, коли попав на Майдан, i впевнений, що корупцiя буде подолана, що ми зможемо жити в правовiй державi, де кожен буде чесно виконувати своi обов’язки i платити податки. Звичайно, я розумiю, що за один день таксу не скасуеш, але все залежить вiд кожного з нас. Якщо й надалi будемо пхати конвертики в кишенi – нiчого не змiниться. Невже не можна було не давати лiкарю хабара?

Геннадiй пильно подивився на батька, потiм на матiр.

– У тобi палае юнацький запал та наiвнiсть молодостi, – сказав батько, помiшуючи ложечкою чай.

– Ти хочеш сказати, що ми стояли марно?

– Можливо, тобi боляче буде чути, але я скажу «так».

– Я… Я не розумiю, – сказав розгублено хлопець, – моi друзi, моi побратими полягли… Їх розстрiляли, щоб ми й надалi жили по-старому i пхали грошi в кишенi?

– Я був категорично проти твоеi поiздки на Майдан, але ти поiхав, не спитавши нас, – мовив батько. – Ти гадаеш, що ми не хвилювалися за тебе? Спокiйно спали ночами? Ти б бачив свою матiр: скiльки слiз вона пролила, коли почали стрiляти в людей! Ми всi ранок починали з перегляду новин i лягали спати з увiмкненим телевiзором. Ми не бездушнi, але тверезо оцiнюемо обставини. Нiчого не змiниться! На змiну одним олiгархам прийдуть до влади iншi – i все, крапка.

– Ми не дозволимо, – неголосно, але твердо сказав син. – Бiльше не дамо розграбовувати краiну. Досить! Вона й так залишилася обдертою, як липка.

– Наiвна простота! – зiтхнув батько. – Хто тебе, чи мене, чи матiр питатиме? Зараз ще трохи пошумить Майдан – i все буде, як i ранiше. Нi, не так: новi можновладцi будуть набивати собi кишенi.

– Не буде цього! – палко заперечив син. – Будуть вибори, новi призначення. Сподiваюсь, що весь Донбас бачив i Межигiр’я, i золотий батон. Патрiоти вже не дадуть на виборах задiяти весь адмiнiстративний ресурс. Зiзнаюся, попри те що я вас люблю, менi було соромно, що ви голосували за Партiю регiонiв та за Януковича.

– Ти сам знаеш, чому ми так робили, – виправдовувалась Настя. – Нас попередили, що будуть звiльненi тi, хто проголосуе неправильно. Ми ставили пiдписи пiд зобов’язаннями «правильного голосування», а для певностi нам давали фотоапарати, щоб у кабiнцi зробити знiмок бюлетеня. Вийшов, вiдзвiтував, вiддав фотоапарат – можеш працювати далi. Ти все це знаеш. Напевно, не забув, як зганяли на мiтинги, до речi, теж пiд розписку. Не можу заперечити, що частина жителiв Донбасу щиро вiрила в те, що президентом повинен стати свiй, донбасiвський, ось i маемо те, що маемо.

– Так, – пiдтримав Настю чоловiк, – насправдi, люди вiрили, що до влади повинна прийти людина з нашого регiону, незважаючи навiть на те, що майбутнiй президент був двiчi засуджений. Ти ж знаеш, що за це не можна судити людину, бо всi можуть помилятися. Як кажуть, вiд суми? та…

– Бо нас роками вчили поважати силу, – перебив син батька, – що судимiсть у пошанi, служать в армii тiльки тi, у кого нема грошей, щоб вiдкупитися, а нами повинен правити олiгарх, бо в нього е грошi, тому буде менше красти. Знаете, я коли лежав у лiкарнi, то мав час для роздумiв. Я намагався зрозумiти, коли у наших людей на Донбасi почали висихати мiзки. На мiй погляд, тодi, коли на помаранчевий колiр кидалися, як бик на червону ганчiрку. Пам’ятаете, тiтка Алiса розповiдала, як мало не вбили пiдприемця на базарi лише за те, що той намагався допродати светри помаранчевого кольору? Коли в смiтники викинули весь одяг цього кольору, бо не можна було вдягати? А з’iзд сепаратистiв у нашому мiстi? Вся краiна дiзналася, що е таке мiсто Северодонецьк – центр сепаратизму.

– Прийшов до влади помаранчевий лiдер – i щось змiнилося? – батько пильно подивився на сина. – Так буде й надалi. Хай хто прийде до влади – буде те саме.

– Тож на Майданi стояли самi дурнi? – ледь стримуючи лють, запитав син. – Тут усi розумнi, а там зiбралися телепнi? І люди загинули марно? І Левко пропав задарма? І я своею кров’ю оросив Майдан просто так?!

– Ти легковiрний, – батько допив чай, – пiддався пропагандi захiднякiв.

– Сину, – Настя помiтила, що син аж зблiд, – ти пролив кров немарно. Усе змiниться, але не одразу. Якщо батько цього не зрозумiв, то не засуджуй його i не тримай зла. Вiн чесно висловив свою думку, а це краще, нiж думати одне, а говорити iнше. Ви зробили велике дiло – показали всьому свiтовi, що украiнцiв не зламати, нагадали, що ми – нацiя, що можна жити гiдно i вiльно, але за свободу треба платити, на жаль, дорогою цiною. Хай там як буде далi, Майдан ввiйде в iсторiю. Настане час, i я буду з гордiстю розповiдати, що мiй син вiдстоював нашу свободу.

– Пишномовнi пафоснi слова i все, – пiдвiв риску батько i посунув на кухню.

Настя погладила синову голову.

– Усе буде добре, мiй рiдненький, – промовила лагiдно, – головне, що ти вдома, що ти живий.

– Мамо, скажи правду: чи багато северодончан пiдтримувало майданiвцiв?

– Не знаю, Генику, – Настя прилягла поруч, – навiть скiльки приблизно, не знаю. Думки людей розiйшлися, як пiд час Помаранчевоi революцii. Скiльки людей, стiльки думок. Розповiдали, що були спроби створити свiй Майдан у мiстi, прийшло кiлька людей, яких мiлiцiя врятувала вiд оскаженiлого натовпу. Навiть якщо хтось i пiдтримував або члени родини поiхали в Киiв, нiхто не зiзнаеться.

– Але чому? Там твориться iсторiя, наша iсторiя!

– Я тобi наведу кiлька прикладiв, i ти зрозумiеш чому. – Настя обiйняла сина за плечi. – Моя спiвробiтниця iздила в Ужгород на лiкування, а коли поверталася, то потрiбно було в Киевi чекати потяг, тож у неi було кiлька вiльних годин. Вона не була активним прибiчником Майдану, але розумiла, що Майдан назавжди ввiйде в iсторiю краiни, тому захотiла сфотографувати барикади та й себе кохану. За барикади вона не пiшла, але на фонi нафотографувалася, повернулася додому i виклала у соцмережi, де була зареестрована. Наступного дня на роботi ii знайшли люди з СБУ. Не знаю, про що допитували, але перевiрили, чи не стояла вона на Майданi, чи справдi iздила на лiкування, попередили, щоб бiльше не було фоток в Інтернетi, бо для неi буде гiрше.

– І що вона?

– Перелякалася до смертi й швидко видалила свiтлини, – пояснила Настя. – Ще один приклад. Знайомий дядька Вадима на власному мiкроавтобусi поiхав у Киiв навiстити доньку-студентку, повiз дещо з одягу та харчi. Не встиг повернутися i в’iхати у мiсто, його затримують СБУшники до з’ясування обставин перебування у Киевi, автiвку ставлять на штрафмайданчик. Перевiрили, вiдпустили, попередили. Це ж добре, що мало хто знав, де ти був. Ми не телiпали язиками, тому й не втратили роботу. Дядько Вадим теж приховував вiд усiх поiздки у пошуках Левка. Ось тепер сам роби висновки. Ти знаеш, скiльки менi на Фейсбуцi в приватi дорiкали, що я мовчу, не висловлюю свою позицiю, не пiдтримую Майдан? Їм легко кидати в мiй бiк докори, бо вони з тих областей, де влада вiдкрито пiдтримала мiтинги. А у нас хто при владi? Партiя регiонiв та прихвоснi комунiсти. Спробуй тут вiдкрити рота! А ми з твоiм батьком стiльки рокiв пропрацювали в хiмiчнiй галузi й зараз працюемо, щоб пiти ранiше на пенсiю за шкiдливiсть. Нас на роботi попередило керiвництво, що звiльнять за статтею всiх, хто пiдтримуватиме Майдан. Чому? Бо всi великi пiдприемства належать олiгархам клану Партii регiонiв плюс компартii.

– Я навiть не здогадувався, що тут так усе сумно, – зiтхнув син. – Менi здавалося, що з нами пiднялася вся краiна.

– Вся, окрiм сходу, хоча й були спроби створення свого Євромайдану, особливо в Луганську.

– Менi телефонували друзi, пiдтримували, як могли.

– Пiдтримували тебе, сину, як свого друга. До речi, придивися, хто чим дихае, не телiпай язиком зайвий раз, бо…

– Мене моi друзi не зрадять, – зупинив вiн матiр, – я в них упевнений. Ми всi рiзнi, кожен мае право на свою думку чи переконання, але щоб здати чи зрадити? Нi, це неможливо!

– Людям здаеться, що вони змiнюють подii, – задумливо сказала Настя, – проте iнодi подii змiнюють людей. Зрозумiв?

– Мамо, як там бабуня? – Геннадiй змiнив тему розмови.

– Вчора я iй не змогла додзвонитися.

– Коли сьогоднi будеш з нею розмовляти, дай менi слухавку, – попросив матiр. – Здаеться, я знайшов аргументи, щоб переконати ii повернутися додому. Добре?

– Гаразд, – Настя пiдвелася. – Ти вiдпочивай, а я пiду в аптеку. Головне – не хвилюйся через дрiбницi. Усе у нас буде добре.




Роздiл 8


Іванна зайшла до братовоi кiмнати. В руках, як завжди, пакетик з чiпсами «Люкс».

– Чебурек! – привiтно озвався до неi Геннадiй. – Ти все така ж, жуеш усяку гидоту, а потiм дивуешся, чому повнiеш.

– Жую, бо не снiдала, а вiд смаженоi картоплi багато кiло не додасться, – пояснила дiвчина, хрумкаючи чiпсами. – Хоч раз сам, а то завжди хтось сидить у тебе.

– Так я ж хворий, – посмiхнувся брат, – а ти не хочеш бути моею доглядальницею.

– У тебе е особиста доглядальниця, – парувала Іванна, натякаючи на Оксану. – Пригощайся, – простягла пакетик, – смачно, з беконом!

– З ароматизатором, там бекон i поруч не лежав.

– Помiтна школа твоеi подруги: це не можна, те не можна, там бактерii, там глисти, там сальмонела. Послухати ii – так нiчого не можна iсти. І як ти все це терпиш?

– Покохаеш сама, тодi зрозумiеш.

– Хай я крiзь землю провалюся, нiж покохаю таку чистоплюйку!

– Даймо спокiй i Оксанi, i нашим стосункам, – промовив брат, – краще розкажи, як ти тут жила. Сумувала без мене?

– Хвилювалася, щоб тебе, дурнику, не вбили «беркутiвцi».

– Якби убили, то тобi залишилася б моя кiмната, – пожартував Геннадiй.

– Дурень набитий, i все! – усмiхнулася сестра, i на круглих щоках з’явилися ямочки. – Навiщо менi твоя смерть, коли батьки трохи вже накопичили коштiв, збираються взяти ще кредит i купити тобi окрему квартиру. Це менi нiчого не свiтить, окрiм кiмнатки мiж бабусиними апартаментами та батькiвськими.

– Вийдеш замiж за багатого мена, з власним житлом…

– Ага! – перебила його сестра. – З моею зовнiшнiстю? Ось дивлюсь я на тебе i думаю: чому природа така несправедлива? Ти – чоловiк, якому можна трiшки вiдрiзнятися вiд мавпи, щоб любили жiнки, проте тебе природа надiлила кращими рисами вiд батькiв, а менi залишила найгiрше. Чому так?

– Не мели дурниць. Ти у мене найкраща сестра!

– Проiхали! – сказала Іванна й зiжмакала в руцi порожнiй пакет. – Поки ми наодинцi, зiзнайся найкращiй сестрi, скiльки грошенят заробив на Майданi? – запитала стишеним голосом. – Я не Оксанка, клянчити не буду.

– Ти що?! – здивовано спитав брат. – Я стояв за iдею, а не за грошi!

– Ой! – махнула рукою дiвчина. – Усi знають, що платили добре i майданiвцям, i антимайданiвцям. З нашого технiкуму хлопець стояв на мiтингах вiд Партii регiонiв, так привiз тридцять тисяч гривень, а були й такi, що заробили по п’ятдесят тисяч. А вам платили в баксах? Правда, що вашi протести проплачувала Америка?

– Це так вам пiднесли iнформацiю в технiкумi?

– Та це кожна дитина знае! Нiхто безкоштовно не стояв! Усiм вам платили.

– А коли збиралося пiвмiльйона людей, то iм теж платили?

– Це ти повинен менi розказати, – мовила Іванна. – Гадаю, що iм нiчого не дали, а тих, хто щодня стоiть, проплачували.

– Моя дурненька сестричка, – зiтхнув Геннадiй, – ми вiдстоювали свою свободу, яка дорого коштуе, але ii цiна не вимiрюеться грошовим еквiвалентом. За неi заплачено людськими життями та пролитою кров’ю.

– Це лише красивi слова. Я ж тобi до кишенi не лiзу, то можеш зiзнатися про свiй заробiток, я нiкому не скажу.

– Не мели дурниць! – роздратувався брат. – Якщо чогось не розумiеш, то я розкажу, розжую i в рот покладу. У мене нема нiяких грошей, бо нiхто не платив, а якщо хочеш щось iнше дiзнатися, то запитуй.

– Не хочеш казати, то й не треба, – погодилася сестра. – Скажи менi чесно: тобi не страшно було стояти з бендерiвцями разом?

– З ким? – розсмiявся брат. – З бендерiвцями?! Та ти навiть слово неправильно вимовляеш! З бандерiвцями, – Геннадiй зробив наголос на «а». – Ти хоч знаеш, хто такий Бандера?

– Степан Бандера вбивав украiнцiв, бандерiвцi вкидали дiтей у колодязi, а iхнiх батькiв знищували, розстрiлювали, розпанахували животи. Бандерiвцi ненавидiли украiнцiв. Спитай будь-яку бабцю, вона тобi розкаже, як нашi люди боялися iхати на роботу на Захiдну Украiну за розподiлом пiсля навчання. І не треба менi розповiдати, що пишуть у книжках, що тобi наплели такi, як Марк, – роздратовано сказала дiвчина.

– Іванно, ти погано знаеш iсторiю, – спокiйно мовив Гена. – Чи знаеш ти, що Степан Бандера був iз набожноi родини?

– Але ж це не заважало йому знищувати украiнцiв?

– До твого вiдома, вiн не був вiйськовим i не провiв жодного бою.

На обличчi Іванни промайнуло здивування.

– А ось Сталiн убивав мiльйони людей, – продовжив Геннадiй. – А ти знаеш, за що Бандера три роки вiдсидiв у нiмецькому концтаборi «Заксенхаузен»?

– За вбивства людей, за своi злочини?

– Нi, моя сестричко! – гаряче вигукнув Геннадiй. – За те, що проголосив Акт незалежностi Украiни!

– Вiн мiг убивати не власними руками, але ж убивали воiни УПА, – парирувала Іванна. – Чи й це будеш заперечувати?

– До твого вiдома, воiни УПА не провели жодного бою проти воiнiв Радянськоi армii. Вони не окуповували чужi територii, а захищали свою землю, свiй народ, свою незалежнiсть i вiд нiмецьких окупантiв, i вiн карателiв НКВС. І якщо стрiляли в спини, то лише НКВСникам, якi винищували народ, а потiм палили села. А щодо тих жахiть, нiби бандерiвцi топили дiтей та стрiляли в жiнок, теж поясню тобi. Є доведенi факти, коли НКВСники перевдягалися у форму воiнiв УПА i вбивали людей, щоб спровокувати бандерiвцiв. Навiть партизани, якi воювали на боцi Червоноi армii, визнали, що воiни УПА воювали за свою незалежнiсть. А Семен Руднев проводив разом з ними спiльнi боi проти окупантiв упродовж двох тижнiв. І наостанок. За вiдмову Бандери спiвпрацювати з нiмцями у концтаборi «Аушвiц» закатували двох його рiдних братiв. Степан Бандера також вiдмовився спiвпрацювати з комунiстами, тому його родину переслiдували i комунiсти, i нiмцi. Тепер зрозумiло?

Іванна, яка до цього часу мовчки слухала з невдоволеним виразом на обличчi, скептично пхикнула.

– Мiй любий братику! Тепер я вiрю, що вас там напували наркотиками чи ще якоюсь гидотою. Тебе обробили з нiг до голови, так засрали мiзки, що довго iх не вiдмиеш. Правду люди кажуть, що бандерiвцi ненавидять схiд краiни, для них Бандера герой, а для нас – убивця. Я тiльки одного не розумiю: як ти повiвся на цi казки? Чому ти зрадив Донбас i перекинувся на бiк бандерiвцiв? «Схiд i Захiд разом»? Дурня! Ми для них – робоча сила. Чому весь Донбас повинен працювати на Захiд, утримувати iх, годувати, а вони нас не чують? Чому ми повиннi iх слухати, а на нас усiм начхати?! – майже кричала Іванна. Лице у неi розчервонiлося вiд гнiву. – Вони хочуть вдома вiдсиджуватися на диванах, а нашi шахтарi гинуть у забоях?! Та нашi ж батьки труяться на хiмiчних заводах, щоб утримувати западенцiв! Ти зрадив i Донбас, i нашу родину! Ти продався iм за тридцять срiбнякiв! Ти гадаеш, що у нас хтось пiдтримував майдаунiв? Та навiть твоi друзi вважають тебе зрадником! Вони хвилювалися за тебе, щоб не вбили дурня, а на решту iм було начхати! Може, я дурна i нiчого не розумiю, але навiть нашi викладачi засуджували майдаунiв, яким не хочеться жити спокiйно! А у нас народ спокiйний, бо iм працювати треба, а не стовбичити на Майданi. Хто там стояв? Безробiтнi! Ледарi, якi не хочуть ходити на роботу, а ми всi повиннi на них працювати?! Нам нiчого не потрiбно, дайте нам роботу, вчасно зарплатню, пенсiю i право розмовляти рiдною росiйською мовою, а не телячою. І все!

Вiд таких слiв Геннадiй оцiпенiв. Перед ним стояла сестра, охоплена гнiвом. Не той веселий повненький Чебурек, а незнайома, злобна фурiя, розчервонiла, з розпатланим волоссям, зла, жорстока й чужа.

– Йди вiд мене геть, – сказав вiн тихо, але чiтко вимовляючи кожне слово.

– Будь ласка!

Іванна рiзко повернулася й швидко вийшла, грюкнувши дверима. Геннадiй обхопив голову руками. Рiзкий бiль стис ii мiцним металевим обручем, думки сплуталися в один клубок. У пам’ятi хаотично промайнули картинки, як у пришвидшених кадрах кiно: багатолюдний натовп, блискучi шоломи яйцеголових «беркутiвцiв», друзi, прапори, гiмн Украiни, палаючi шини, пострiли, кров, темрява…

– Синку, ти спиш? – почув вiн голос матерi, який донiсся нiби через товщу води.

– Нi… Так, – розгублено заклiпав очима Геннадiй.

– Тобi зле?

– Нi, все добре, – оговтавшись, вiдповiв Геннадiй.

Вiн i сам ще не второпав, що то було: чи вiн заснув i знову наснилися жахiття, чи неприемна розмова з сестрою збурила жахливi спогади.

Гена подивився на матiр. Вона ще така молода, гарна, а в очах – втома. Усе життя працюе з батьком, як тут кажуть, «на хiмii», щоб заробити йому на окреме житло, економлять на всьому, а кiлькiсть отих «зелених» не поспiшае збiльшуватися. Чи на таке життя батьки заслуговують? У Європi з iхньою освiтою та такою шкiдливою роботою вже б давно заробили не лише на однокiмнатну хрущовку, а й на власний будиночок, та ще й мали б змогу нормально вiдпочити.

Вiн пiшов працювати пiсля школи, закiнчивши курси водiiв, вступив до iнституту на заочне вiддiлення. Батьки наполягали на стацiонарi, але Геннадiй добре розумiв, що те навчання ще бiльшим тягарем ляже на iхнi плечi. Наразi хоча б заробляе на власнi потреби та самостiйно сплачуе за навчання. Працюе? Скорiш за все, уже не працюе. На гуртовiй базi, де вiн працював водiем, його офiцiйно не оформляли, втiм, це не виняток, а правило. Роботодавець не завжди може сплатити непосильнi податки за працевлаштування своiх робiтникiв, тому доводиться дурити державу, яка в свою чергу дурить iх. Вiн це давно зрозумiв, тому й поiхав на Майдан вiдстоювати нове життя, коли той самий пiдприемець не буде приховувати податки, бо вони мають бути вiдрахованi чесно з доходу, а не стiльки, скiльки накаже податкова. Гадав, що повернеться додому, де його всi розумiють та подiляють його погляди, бо iхня родина була дружною. А тут Іванна таке видала!

– Що тебе турбуе, мiй любий? – лагiдно спитала Настя.

– Усе добре, мамо, – натягнуто посмiхнувся.

– Я вже п’ять хвилин сиджу бiля тебе, а в тебе зморшка мiж бровами.

– Як у бабусi Богдани? Це у нас родинне. Усi з родини Бидлоти морщать лоба, коли чимось стурбованi.

– Так, – задумливо вiдповiла мати, – iнодi я думаю, що позбулася такого не зовсiм приемного прiзвища, а все одно воно час вiд часу нагадуе про себе.

– Мамо, ти ж не дитина, щоб я тобi читав лекцiю про те, що не прiзвище красить людину, а людина його, – вже веселiше сказав син. – До речi, як там бабуся?

– Я другий день не можу до неi додзвонитися – нема зв’язку.

– Нiчого, сьогоднi ввечерi обов’язково з нею будеш розмовляти. Не забудь менi дати слухавку, – нагадав син, – досить iй бути туристкою в Москвi.

– Добре, – сказала Настя. – То ти менi поясниш, що з тобою?

– Скажи менi чесно, – попросив Геннадiй, – як ти вважаеш, чи Майдан потрiбний Украiнi?

– Звичайно! Хтось повинен був зрушити з мiсця брилу несправедливостi та корупцii. Ти знаеш, я давно чекала, навiть вiдчувала, що ось-ось вибухне гнiвом народ, але не було того сiрничка, вiд якого б спалахнув хмиз…

– А батько? Вiн якi погляди мае?

– Тобi краще запитати у нього самого, – ухилилася вiд вiдповiдi Настя. – Вiн дуже за тебе хвилювався, бо Левко поiхав у Киiв i пропав безвiсти. Батько не хотiв, щоб з тобою трапилося таке саме лихо.

– Це зрозумiло. Але вiн вважае, що ми стояли там марно? Чи не так?

– Скорiш за все, – мовила Настя пiсля затяжноi паузи, – йому зручнiше тихо й спокiйно жити, як ранiше.

– Ясно, – зiтхнув Геннадiй. – Далi можеш не продовжувати. А наша бабуня?

– Вона тебе дуже любить…

– Мамо! – зупинив ii Геннадiй.

– Бабуня наша бiльше смертi боiться бандерiвцiв. Вона не пропускае жодного мiтингу, якi тут органiзовують сепаратисти, а там, сам розумiеш, тiльки й чути «киiвська хунта», бандерiвцi, правосеки, «фашисти». А вона всьому почутому вiрить.

Син не втримався, розсмiявся. Було дивно таке чути. Коли почався Майдан, то в мiстi тiльки й розмов було, що то бандерiвцi збурили народ, бо iм, бачте, хочеться вiльно iздити в Європу на заробiтки, але щоб боятися – то вже занадто!

– Так, так! – посмiхнулася мати. – Коли у нас гостювали Марк i Петя, вона на нiч замикалася у своiй кiмнатi, щоб, бува, iй вночi не перерiзали горло.

– Навiть так?! – Геннадiй уже не посмiхався. – Якась дикiсть! Тi люди, якi стали менi рiдними, якi привезли мене додому… Нi, я не чекав вiд бабусi такого! Можливо, ще й грошi в гаманцi пiсля iх вiд’iзду перерахувала?

– Ти знав?

– Неважко було здогадатися, – сумно констатував Геннадiй.

– Синку, ти нiчого не говори бабусi, не дорiкай iй, – попросила Настя. – Ми й так усi знервованi, стiльки хвилювань було – не передати словами. А тепер ще й скорочення на роботi… Куди ми влаштуемося? На iнший хiмзавод? Скiльки разiв ранiше намагалися – марно. Там зарплатня удвiчi бiльша, тож беруть лише своiх та за хабар. Частенько траплялося, що вiддадуть не одну сотню доларiв, влаштуються на роботу люди, а час вiд часу йде скорочення. Не встигли вiдпрацювати кошти, як потрапляють пiд звiльнення. Хабар не захищае вiд скорочення.

– Якось проживемо, – заспокоiв ii син. – Я незабаром оклигаю, пiду на роботу.

– Не кажи «гоп», поки не перескочиш. Тобi ще довго не можна буде пiдiймати важке. Зараз головне берегти себе i швидше одужати.

– Мамо, а Іванна… Вона теж думае, як наша бабуся? – обережно запитав син.

– Іванна? Вона, як бiльшiсть молодi нашого мiста… як би тобi м’якше сказати? – У Настi залягла зморшка мiж бровами. – Вона кляне бандерiвцiв i вважае, що ти потрапив пiд iхнiй вплив, що не хочеться людям спокiйно жити, то вони почали революцiювати. Знаеш, одного разу я ледь стрималася, щоб ii не вдарити. Нiколи не здiймала руку на своiх дiтей, але в той момент, як я ридма ридала перед телевiзором, коли показували вбитих юнакiв, вона ляпнула: «Нема чого ревти за ними, бо самi виннi, нiхто iх туди не посилав, сидiли б удома, i все було б добре». Мене як окропом облили! Звiдки у неi така жорстокiсть? Де подiлося спiвчуття? Хiба я так ii виховувала?

– Я з нею щойно посварився, – зiзнався Геннадiй.

– Іванна останнiм часом стала така нервова, – якось винувато сказала Настя. – Можливо, справа в тому, що в неi не складаються стосунки з хлопцями? Вона дуже комплексуе щодо своеi зовнiшностi.

– Справа не в ii нестриманостi, – зiтхнув Геннадiй i коротко розповiв про сварку з сестрою.

– Ви брат i сестра, тож невдовзi помиритеся, – Настя посмiхнулася. – Ви й у дитинствi iнодi сперечалися, таке бувае, але не потрiбно серйозно псувати стосунки через протилежнi погляди. Мине трохи часу, i сестра зрозумiе, що помилялася. Ось побачиш, вона незабаром охолоне i прийде просити вибачення. А ти не переймайся, не будеш же ти сваритися з усiма, хто не подiляе твоi погляди?

– Не буду, – погодився Геннадiй, – але незабаром вони всi прозрiють, принаймнi сподiваюсь на те.

– Ось i добре. Зараз прийде Оксанка, а потiм я принесу тобi вечерю.

Мати турботливо поправила ковдру на лiжку, пiдiткнула ii пiд ноги сину, поцiлувала в макiвку. «Все, як у дитинствi, – подумав Геннадiй, – хоча я вже зовсiм iнший, зовсiм дорослий».

Довго роздумувати над словами матерi та аналiзувати сварку з сестрою йому не довелося.

– Тук-тук! – почув вiн голос своеi дiвчини. Майже одразу дверi вiдчинилися, i на порозi постала усмiхнена Оксанка – гарна, доглянута, свiжа, як щойно зрiзана квiтка у вранiшньому саду. – А ось i я! Ти радий мене бачити?

Знае напевно, що дуже радий ii приходу, але запитуе. Лисеня! Сказано, жiнка: скiльки разiв не повторюй – нiколи не стомиться слухати комплiменти. Вона пристрасно поцiлувала в губи коханого, рука з тоненькими пальчиками ковзнула пiд ковдру, легенько торкнулася нижче живота.

– Облиш, – пошепки сказав Геннадiй, притримуючи ii руку.

– Чому? – спитала дiвчина й ображено надула губки.

– Я тобi розкрию одну страшенну таемницю, – стишеним голосом почав юнак. – Коли мене поранили, то лiкар у той час був дуже голодний. Вiрний клятвi Гiппократа, вiн сумлiнно розпанахав мiй живiт, дiстав кулю, аж тут побачив молоду печiнку. Тодi лiкар, щоби не нашкодити пацiентовi, вiдрiзав невеликий шматок печiнки та потрiбну довжину моеi кишки, вiддав iх медсестрi й наказав негайно зробити кров’янку з печiнкою у моiй кишцi. Медсестра побiгла смажити, а лiкар з усiею серйознiстю зшив порiзанi кишки та живiт.

– Фу! – Оксанка скривилася. – Яка гидота!

– А лiкар сказав, що було дуже смачно! – розсмiявся Геннадiй. – Вибач, то був мiй чорний гумор.

– А бiлий можна?

– Скiльки завгодно! Чим швидше ти мене вилiкуеш, тим краще для нас обох.

– Зрозумiло, – зiтхнула Оксанка. – Тонкий натяк, що менi негайно потрiбно зробити тобi уколи та поставити крапельницю. Я так i знала, що потрiбна тобi лише для того, щоб безкоштовно робити уколи, – незле мовила дiвчина, розбираючи пакет з лiками.




Роздiл 9


Зранку Настя оббiгала чимало аптек, поки знайшла лiки, виписанi лiкарем. Довелося викласти чималеньку суму, хоча в однiй з аптек iй запропонували аналогiчнi лiки украiнського виробництва, втричi дешевшi. Настя вирiшила не ризикувати, проте потрiбно буде поговорити з лiкарем, чи можна купувати аналоги.

Проходячи неподалiк «Льодового палацу» повз супермаркет «Сiльпо», вона згадала, що там продаеться гарне дрiжджове тiсто. Можна купити й нашвидкуруч спекти пирiжкiв, наприклад, з капустою. Настя вирiшила прикупити одразу i смажену капусту – можна зекономити час, але не кошти.

Вирiшила пiти навпростець через скверик. Колись «Льодовий палац» був гордiстю Северодонецька, а зараз вiд льоду не залишилося й слiду, лише назва «Льодовий». Напевно, про нього дiзналася вся Украiна, навiть тi, хто не чув нiчого нi про палац, нi про мiсто. Це було пiд час Помаранчевоi революцii, коли тут вiдбувся з’iзд сепаратистiв, здобувши кепську славу для мiста. Перед будiвлею – ряд порожнiх басейнiв вiд колишнiх фонтанiв. Колись Настя любила приходити сюди з маленькими дiтьми в спеку, коли дули схiднi суховii i здавалося, що ти потрапив у ввiмкнену духовку. Тiльки тут можна було дихнути свiжiстю та прохолодою. Вiтер розносив навколо прохолоднi дрiбненькi крапельки з фонтану, а дiти плескалися у водi. Що залишилося вiд чудового мiсця вiдпочинку? Порожнi басейни, куди мешканцi за вiдсутностi урн кидають смiття, а вiтри заносять папiрцi, використанi полiетиленовi пакети й одноразовi стаканчики.

Йдучи сквериком, Настя задумалася й не одразу помiтила, що на площi Перемоги, яку вона мала перетнути, зiбралося багато людей. Судячи з рiзних прапорiв, якi майорiли в натовпi, мешканцi мiста зiбралися на черговий мiтинг. З кiлькостi червоних стягiв Настя зрозумiла, що й цього разу iнiцiатором заходу були комунiсти. «Сьогоднi недiля, – згадала Настя, – схоже, що мiтинги по вихiдних стають традицiею для Северодонецька».

Людей було чимало, тож Настя хотiла оминути натовп, але помiтила священнослужителя. Цiкавiсть взяла свое, й жiнка пiдiйшла ближче. Вона не приедналася до мiтингувальникiв, але зупинилася неподалiк, поставила сумки на лавку, хотiла сама присiсти i дати вiдпочинок ногам, але передумала – лавки були бруднi й холоднi. Звiдси вона добре чула все, що вiдбуваеться, хiба що погано бачила ораторiв, коли тi пiдходили до мiкрофона, розташованого перед пам’ятником. Послухати промовцiв долучалися такi, як вона, випадковi перехожi. Настя намагалася побачити серед численного натовпу свою свекруху та ii подругу Семенiвну, якi стовiдсотково мали бути десь тут, але не помiтила. Найiмовiрнiше, тi були в перших рядах, десь попереду натовпу, який швидко збiльшувався. Площа вже нагадувала великий мурашник, де люди-мурахи збiгаються в одну купу. Настя дiстала цигарку. Вона вирiшила перекурити i йти додому, щоб не гаяти час, але саме цiеi митi закликали до тишi й «мурашник» трохи заспокоiвся, гамiр вщух. Сказали, що зараз буде панахида за загиблими в Киевi «беркутiвцями», наголосили, що тi люди «дуже хотiли жити». У Настi в грудях лавою скипiв гнiв. «Беркутiвцi» хотiли жити?! А Небесна Сотня, кращi сини Вiтчизни, беззбройнi, з дерев’яними щитами, не хотiли жити?! Серед загиблих патрiотiв були зовсiм дiти! Виходить, що вони не цiнували життя, що воно для них нiчого не значило?! А тi «беркутiвцi», якi були озброенi до зубiв, пiдняли зброю на дiтей Украiни, взяли iх на прицiл i безжально стрiляли. Могли скласти зброю, не виконати наказ – i самi були б живi, й не оросилася б земля кров’ю невинних жертв, якi лише хотiли змiнити життя кожного украiнця на краще.

Обурюючись, Настя викинула недопалок i дiстала iншу цигарку. Було неприемно й боляче, нiби ворог товкся брудними чобiтьми по свiжiй могилi рiдних людей. Намагалася думати про те, що у загиблих «беркутiвцiв» теж е матерi, дiти, дружини, хотiла вдушити в собi образу, але не могла. Вони могли якщо не вiдмовитися виконувати наказ, то хоча б не стрiляти в мирних людей. Можна було випустити кулю в землю, але ж нi! Стрiляли влучно, прицiльно: в голову, в шию, в груди, щоб убити, не залишити шансiв на життя. Яка мати зростила таких безжальних вбивць? Що розкажуть iхнi дружини дiтям, коли тi виростуть? Чи зiзнаються, що батько загинув, коли свiдомо пiшов на знищення украiнськоi нацii, й саме його пострiл вiдiбрав чиесь юне життя, чи заберуть таемницю загибелi чоловiка з собою в могилу? Настя хотiла йти геть, тiкати як вiд прокази зi зборища, яке слухало панахиду за вбивцями, але ноги стали ватяними. Щось iй заважало вiльно дихати й у горлi застрягла велика грудка, коли в головi майнула думка, що поминають вбивцю, який пустив кулю в ii сина. Настя сiла на брудну лавку, зробила кiлька глибоких вдихiв – трохи вiдпустило, але серце так калатало в грудях, нiби хотiло розiрвати грудну клiтку й вирватися назовнi, щоб заткнути глотку священику. Як у якомусь снi, паралiзована почутим та побаченим, закам’янiла вона продовжувала сидiти.

Настя чула, як керiвник цього заходу та мiсцевих комунiстiв Іван Пилипченко надав слово офiцеру у вiдставцi. Перший оратор почав свою палку промову про загрозу, яку несе з собою Правий сектор й не меншу – бандерiвцi, якi хочуть прийти на нашу землю й тут бути хазяями. Правий сектор, за словами промовця, – це справжнi фашисти та кривавi вбивцi, вiд яких потрiбно захистити мiсто. Вiн зауважив, що ситуацiя в мiстi погiршуеться з кожним днем, тому потрiбно стати на захист Северодонецька «вiд фашистiв та киiвськоi хунти, яка незаконним шляхом взяла владу в своi руки й намагатиметься поставити Донбас на колiна. Але нiколи не вдасться iм принизити працьовитий донбаський народ». Далi чоловiк говорив iще багато завчених, засмальцьованих фраз про те, що Донбас годуе всю Украiну, а бандерiвцi не хочуть працювати й сидять на iхнiх шиях, а нова незаконна влада Донбас не чуе. Наприкiнцi офiцер у вiдставцi закликав усiх мешканцiв пiднятися на захист свого мiста й записуватися у добровiльнi дружини.

Настя слухала цю маячню i не могла збагнути, вiд кого той чоловiк закликав захищати мiсто i що загрожуе мешканцям. Правий сектор? Бандерiвцi? Їх нiхто тут не бачив i не чув погроз у бiк мiсцевих. Проте натовп час вiд часу переривав його гучними оплесками та викриками «Смерть бандерiвцям!», «Не пустимо до нас киiвську хунту!», «Правосеки, геть!», «Нас нiхто не чуе! Почуйте Донбас!», гучно скандував: «Расiя! Расiя!»

Наступним оратором був отець Трохим Потока, саме той, що правив панахиду. Його проповiдь була довга. Отець Трохим розпинався перед публiкою, говорячи про свою святiсть, потому протоiерей почав палко доводити, що нам не потрiбна Гейропа з легалiзованою проституцiею та наркоманiею, де «храми перетворенi в ресторани».

Його виступ час вiд часу зривав гучнi оплески. Пiдбадьорений вигуками, отець Трохим наклав на себе широкий хрест й пообiцяв в iм’я Господа Христа казати правду i нiчого, крiм правди. Те, що почула Настя, ii приголомшило. За його словами, сьомого березня весь золотозапас Украiни лiтаком вивезли в США, а п’ятдесят вiдсоткiв акцiй украiнських металургiйних заводiв керiвництво краiни передало американським кампанiям. Настi забракло терпiння слухати ахiнею «святого» отця, вона зiбралася йти, але наприкiнцi промови прозвучало таке, вiд чого жiнка отетерiла.

– Блажен человек, родившийся русским, а не украинцем! – промовив вiн, склавши долонi докупи, й пiдвiв погляд на небеса.

Емоцii в натовпi аж зашкалили! Знову кричали своi гасла й аплодували. Настi на мить здалося, що вона не на украiнськiй землi, а десь у пеклi, де люди здурiли й не знають, що творять. Розум не мiг осягнути, чому тi украiнцi, якi стоять тут, на своiй батькiвщинi, аж запищали, коли почули вiд отця Трохима на додаток: «Будь проклят украинец и блажен россиянин!»

– Очманiли всi, чи що? – промовила Настя вголос.

Якби була ii воля, то пiдiйшла б й заткнула рота тiстом такому священнослужителю, але не можна – озвiрiлий натовп розiрве на шматки. Вона забрала своi торби й пiшла обходити мiтингувальникiв. Доки пленталася, почула кiлька слiв, якi сказав представник Руського блоку, але пiсля палкоi промови протоiерея йому не вдалося отримати гучнi оплески. До мiкрофона пiдiйшов поет-аматор. Настя стишила ходу, сподiваючись, що поезiя як мистецтво мае скрасити це збiговисько, схоже на шабаш душевнохворих. Коли натовп змовк, поет почав читати:

		За землю русскую вставайте, мужики,
		За свою землю, донбасские просторы,
		В боях подохнут бендеры-дураки,
		Хохлы-предатели, нацисты, суки, воры,
		А русские по крови и по духу
		Щадить не будут нациков-хохлов!

«А ти, поете, ще й абсолютний нездара», – подумки сказала Настя.

Навiть якби вона промовила це вголос, ii б нiхто не почув. Натовп знову осатанiло волав: «Ре-фе-рен-дум!», «Ра-сi-я!», «Беркут!», «Смерть бендерам!». Уже перетнувши площу, Настя чула, як комунiст Пилипченко закликав наступний мiтинг приурочити до позачерговоi сесii мiськради й просив пiдписати лист за проведення референдуму. Перед свiтлофором Настя зупинилася й озирнулася. Бiля пам’ятника роздавали папiрцi для збору пiдписiв.

Удома перш за все дiстала тiсто, розпакувала, виклала у миску й поставила на пiдвiконня. Сонце вигрiвало своiм промiнням кухню, й жiнка доручила йому тiсто, яке наче прагнуло пiднятися й швидше пiрнути в тепло духовки, щоб перетворитися на запашнi пирiжки.

– Не спиш, синку? – Настя зайшла до кiмнати Геннадiя.

– Нi, – вiдповiв син, привiтавши матiр усмiшкою. – А що там за галас на площi?

– Схоже, люди забули, що вони украiнцi, – сказала вона й розповiла про почуте. Промовчала про те, що отець правив панахиду за загиблими «беркутiвцями», – не хотiла ятрити синовi рану, – але процитувала слова «божоi людини», якi стали апофеозом ii промови.

– Так цей так званий священик провокуе людей на насилля! – обурився син. – Ним повинна зайнятися Служба безпеки. Це прямi заклики до сепаратизму! За таке судити потрiбно!

– Гадаю, що так i буде, – погодилась Настя. – Я тобi скажу бiльше: отець Трохим е головою епархiальноi молодi, тож упевнена, що з подiбними «проповiдями» не раз виступав у навчальних закладах мiста. Якось менi на роботi розповiдали про його промови, але я не повiрила й пропустила повз вуха. Лише тепер, коли почула його «Блажен человек, родившийся русским, а не украинцем», згадала ту розмову. А як тобi вiршики?

– Кажеш, поет? Вiршошльоп бездарний! Хто вiн? Звiдки?

– Нiколи про нього нiчого не чула, жодного разу досi не бачила i маю надiю бiльше не зустрiти, – вiдказала Настя.

– Його мiсце теж на лавi пiдсудних.

– Згодна, навiть упевнена, що вiн свое достойне мiсце знайде, але що трапилося з людьми? Нема нi вiдчуття власноi гiдностi, нi гордостi, нiби й не жили в Украiнi нiколи. Якесь повальне психiчне захворювання. Ще й наша бабця десь там прапорцем махае, – додала Настя сумно.

– Не переймайся, мамо, – лагiдно сказав син, – вона та iншi Семенiвни народилися в СРСР, виросли, вихованi на комунiстичних iдеалах i, на жаль, залишилися там, у «совку». Для них Європа, Америка, НАТО – це погано, жити в достатку – значить, крадiй, отримати мiзерну пенсiю – спасибi вам! Їх уже не перевиховаеш, тому й ходять на всi комунiстичнi мiтинги, бо то iхне минуле, iхня молодiсть, а комуняки вмiло цим манiпулюють. Згадай, наша бабуся й ранiше на всi iх заходи бiгала. Чи не так?

– Так, – усмiхнулася Настя, – взуе черевички на невеличких пiдборах, вдягне бiленькi шкарпетки, пiдмалюе помадою губи, прапорець у руки й гайда з дому!

– З бабцями менi все зрозумiло, – розмiрковував уголос Геннадiй, – мене бiльше стурбувала молодь. Багато iх було?

– Чимало.

– Невже нiхто не сказав й слова на захист украiнськоi нацii?

– Жоден, – сумно й стурбовано вiдповiла мати.




Роздiл 10


Настя намагалася не показувати синовi свою розгубленiсть, стривоженiсть i навiть безпораднiсть. Уже п’ять днiв поспiль не було зв’язку з матiр’ю. Погане передчуття залiзло гадом у душу й точило ii день i нiч. Вона постiйно намагалася додзвонитися матерi, телефонувала чи не щогодини, навiть уночi – марно. Вiдчувала серцем: з матiр’ю трапилося щось лихе, але не знала, що робити. Валерiй сказав: «Залишаеться тiльки чекати». Вiн мае рацiю. Наразi вона не може вплинути на подii i щось змiнити. Не можна покинути хворого сина i iхати, як мама, хтозна-куди. До того ж на роботi скорочення, запропонували вiдпрацювати два тижнi й отримати двомiсячний оклад або ще працювати два мiсяцi й тодi отримати розрахунок. Настя, помiркувавши, вирiшила розрахуватися швидше. З цього буде два зиски. По-перше, отримати двi зарплатнi одразу iм не завадить, бо лiкування сина влiтае в копiйчину. Якщо врахувати, що можлива ще одна операцiя, то грошi не завадять. По-друге, велика кiлькiсть звiльнених робiтникiв одночасно створюе проблему працевлаштування в мiстi.

Випадково Настя знайшла на мiсцевому сайтi оголошення, що на хiмзавод у сусiдньому мiстi Рубiжне набирають апаратникiв. Обiцяють для початку двi тисячi гривень, це на триста менше, нiж зараз, до того ж потрiбно добиратися самотужки, але це таки краще, нiж залишитися безробiтною. Порадившись iз чоловiком, вони вирiшили вiдпрацювати два тижнi й спробувати швиденько влаштуватися на нову роботу.

Звiльнення, пiд яке потрапляла половина робiтникiв, було для всiх несподiванкою. Пiдприемство лише рiк тому викупив новий власник iз Нiмеччини, який упродовж року вклав немалi кошти в ремонт, пiдведення газопроводу та закупiвлю нового устаткування. Враховуючи те, що замовлень було вдосталь, пiдприемство безперебiйно працювало, нiхто навiть подумати про скорочення не мiг. І раптом, як снiг на голову, слово, яке всiх лякало – скорочення. Спочатку нiхто з працiвникiв не повiрив, вирiшивши, що то черговi жахачки, бо нема сенсу закривати половину пiдприемства, яке успiшно працюе. Поповзли чутки, що хтось iз олiгархiв краiни хоче прибрати його до своiх рук, як це водилося останнiми роками на Донбасi. Але чому залишаеться працювати пiвпiдприемства?

Настя наморщила лоба. Чи важливо зараз роздумувати над долею олiгархiв чи заводу, до якого вона за кiлька днiв не матиме жодного вiдношення? Все одно гру багатiiв свiту сього нiколи не розгадати простим смертним. Потрiбно залагоджувати своi справи.

Пiсля нiчноi змiни Настя з чоловiком своею автiвкою поiхали в Рубiжне дiзнатися, чи можуть вони там влаштуватися на роботу. Зупинилися на парковцi поблизу заводу. Настя поглянула на лiчильник.

– Враховуючи, що iхали найкоротшим шляхом, дуже непогано – вiсiм кiлометрiв вiд нашого будинку, – сказала вона задоволено.

– Не поспiшай, – мовив стримано чоловiк. – Подивимося, чи будуть нам тут радi.

У вiддiлi кадрiв вони заповнили анкети, написали заяви. Їм сказали, що можуть проходити медогляд i виходити на стажування хоч зараз. Попередили також, що зарплатню виплачують у повному обсязi, хоча iз затримкою на мiсяць i частинами. Та хiба були кращi чи iншi варiанти? Подружжя, задоволене результатами поiздки, вирiшило одразу з’iздити в село та вiдвезти харчi для Барсика.

– Нема вдома кота, – повiдомила сусiдка. – Щойно потеплiло – гайда по дiвках бiгати. Не хотiла випускати з хати, так вiн менi таке влаштував, – Валентина Петрiвна емоцiйно розповiдала та жестикулювала руками, – нявчав, як ненормальний, а потiм ще й насцяв у капцi. Що менi залишалося робити? Випустила надвiр, так чотири днi не приходив додому. Приплiвся худющий весь, вухо подряпане, голодний. Що поробиш? Недарма ж кажуть «березневий кiт». Прийшов березень, з ним тепло, тож наiвся, добу вiдлежався i знову кудись подався. Добре, що Стефанiвна не бачила, як вiн схуд, бо ще подумала б, що я його не годую. До речi, коли вона збираеться додому?

Настя розповiла, що не може додзвонитися до матерi.

– Повернеться, – впевнено сказала сусiдка. – Можливо, телефон вкрали або загубила.

– Я теж на це сподiваюся, – сумно промовила Настя.

– Не може не повернутися, бо незабаром час садити город. Як без нього? Стефанiвна для вас усiх стараеться, хоче i вам допомогти, i Володька незабаром звiльниться, i Нiну чекае. Так-так, ви не переймайтеся, мати повернеться, i вже скоро, – запевнила Валентина Петрiвна. – Будемо разом садити город. Вона менi обiцяла насiння якихось огiрочкiв, якi рясно-рясно родять…

– Вибачте, але ми з нiчноi змiни, – перебила ii Настя, – ще й не снiдали.

– То ходiмо я вас нагодую! – запропонувала сусiдка.

– Дякую, але ми поспiшаемо, – вiдмовилась Настя. – Чекаемо на лiкаря, пiсля обiду повинен прийти оглянути Геника.

– Йде на поправку?

– Так. А як там Люда? – поцiкавилася Настя, бо з Людмилою вони виросли разом, дружили, потiм вона переiхала в Суми, тож тепер бачилися рiдше. Лише зараз Настя згадала, що вже тижнiв зо два не телефонувала подрузi дитинства.

– А! – сусiдка невдоволено махнула рукою. – Не можу я з нею спокiйно розмовляти.

– Чому?

– Повнiстю зомбована телевiзором, – пояснила Валентина Петрiвна, – намагаеться менi довести, що нова киiвська влада – не фашистська хунта. А я знаю, що тепер добра не чекай – дорвалися до влади фашисти.

Настя аж спалахнула. Валерiй, знаючи дружину, зрозумiв, що розмова мае всi шанси закiнчитися сваркою, тому одразу смикнув Настю за рукав.

– Годi вам язиками плескати! – навмисно невдоволено сказав вiн. – Ще й росинки в ротi не було, а вам аби ляси поточити.

– Добре, – видихнула Настя. Вона подякувала сусiдцi за Барсика i на прощання сказала: – Я сьогоднi ж зателефоную Людмилi, бо так замоталася у справах, що й вгору нiколи глянути.

– Воно й не дивно, – пiдсумувала сусiдка, – недогледiли сина, тепер маете клопiт.

«Опель» уже вiдгукнувся запущеним двигуном, тож Настя поспiшила до автiвки.

– Настю, – мовив Валерiй, коли вони рушили, – вислухай моi поради, тiльки, будь ласка, мовчки.

– Гаразд.

– Ти можеш мати свою думку – це твое право, своi погляди та переконання. Але я прошу тебе: не загострюй кути, якщо вони й так гострi. Не потрiбно нав’язувати своi переконання iншим – вони теж мають право на своi погляди, на свою думку, можливо, хибнi, але своi. Ти ж бачиш, як зростае напруження у людських вiдносинах, однi кричать: «Почуйте Донбас!», iншi волають: «Дослухайтесь Киева!» Не потрiбно протиставляти схiд та захiд. Ну вiдшумiв Майдан, загинули дiти, батьки, чоловiки – досить! Незабаром все стихне й час розставить усе по мiсцях, а своiми доказами ти не змiниш думки нi майданiвцiв, нi антимайданiвцiв, бо кожен уже визначився. Тож чи не краще помовчати, нiж розсваритися з усiма, з ким можна?

– Мене просто бiсить…

– Ось я про те й веду мову, – спокiйно продовжив чоловiк. – Тримай своi емоцii та переконання при собi. Я теж не згоден з новим керiвництвом краiни i Майдан вважаю помилкою…

– Помилкою?! – у Настi спалахнули щоки, блиснули недобрим вогником очi. – Тож поранення сина теж помилка?! Вiн пролив свою кров за кожного з нас! Не вiн, а ти повинен був стояти на Майданi! Тобi не набридло жити так, як живемо ми?!

– Нормально ми живемо. Ще невiдомо, як при новiй владi будемо жити, – не пiдвищуючи голосу, сказав Валерiй. – Ти впевнена, що життя покращиться? Що краiнi краще буде в Євросоюзi, анiж у союзi з братами-слов’янами? З чим Украiна прийде в Європу? З голими сiдницями? Потрiбнi ми там, як п’яте колесо возу!

Настя мовчала. Вона пильно вдивлялася в дорогу, немов хотiла побачити там щось незвичне чи рiдкiсне, а мiж ii бровами залягла зморшка.

– Чому мовчиш? – звернувся до неi чоловiк. – Нема чим крити?

– Менi нема чого сказати батьковi, який мiг втратити сина, але залишився при своiх iнтересах. Я не буду сперечатися з людиною, яка не подiляе переконання свого сина i вважае його пролиту кров марнотратством.

До самого дому вони iхали мовчки. Настя трохи заспокоiлася, коли почала вiдволiкатися думками. Вона згадувала дитинство, свою подружку Люду, з якою були нерозлийвода. Шкода, що зараз вона далеко. Людмила працювала в однiй з обласних газет Сумщини, була одружена, але родинi Бог не послав дiточок, тому всю себе вона вiддавала улюбленiй роботi та чоловiковi, з яким жила у злагодi. «Потрiбно не забути iй зателефонувати», – подумала Настя, пiдiймаючись сходами будинку.

Удома на кухнi вона побачила за чаюванням свекруху та ii незмiнну подругу Семенiвну. Настя привiталася. Не дуже радувала присутнiсть сторонньоi людини саме зараз, коли хочеться спати i вона стомлена та голодна. Зараз потрiбно розiгрiти поiсти собi та чоловiковi – вiн пiшов вiдганяти машину на стоянку. Настя мовчки налила борщ у миски, поставила у мiкрохвильову пiч, примостилася на краечку стола, щоб нарiзати хлiб.

– Де ви були так довго? – запитала свекруха.

– Потiм розповiм, не зараз, – вiдповiла Настя, – я дуже стомлена. А як там Геник?

– Добре, – вiдповiла Лiдiя Іванiвна, – вiн нагодований, зараз потихеньку ходить по кiмнатi.

– Хочеш, скажу тобi вiдверто? – звернулася до Настi Семенiвна i, не чекаючи згоди, продовжила: – Ви всi виннi, що сина не вберегли. І в тому, що сталося з ним, найбiльша провина лежить на тобi, Насте, як на матерi. Ти повинна була падати на колiна, чiплятися йому за ноги, плакати, молити, але не вiдпустити на Майдан. Ти йому дозволила поiхати туди, тож тепер пiдiймай його на ноги. Та доведи йому, що вiн попав пiд недобрий вплив бандерiвцiв, хай iм грець! Лише на Донбасi працьовитий народ, який годуе всю краiну i iх, невдячних, також. Ну помилився хлопець, так нехай хоч зараз за розум вiзьметься! Геник – добрий, чуйний, ось таких американцi й ловлять на гачок. Я читала, що план свiй вони вже давно розробили, залишалося лише знайти таких, вибач, дурникiв, як твiй син.

Настя ледь стримувала себе, щоб не дати вибухнути вулкану, який уже клекотiв у ii душi.

– Я нi про що не шкодую, – сказав Геннадiй. Усi повернулися й здивовано подивилися на хлопця, що стояв у дверях. – Я все чув i хочу вам, Семенiвно, сказати, що я сам, чуете, самостiйно, без матерi прийняв рiшення iхати до Киева. Якщо вам цiкаво, то менi було нелегко туди дiстатися, коли потяги на Киiв скасовували, а з тих, що вiдправляли, знiмали юнакiв. Але я дiстався столицi «перекладними» автiвками, мерз на Майданi не за планом американцiв, а за своiми переконаннями. Ми стояли там, виборюючи свободу не лише собi, а й вам, Семенiвно, i бабусi, й моiм батькам, i всiм нам. Ви це зрозумiете, але згодом, не зараз, i тодi вам стане соромно за своi слова. А зараз прошу вас вибачитися перед моею мамою.

– Що-о-о?! – в один голос протягли бабцi. – Вибачитися?

– Саме так! Ви ii образили, а цього я не дозволяю робити нi вам, нi будь-кому iншому.

– Чому я повинна вибачатися?! – витрiщила очi невдоволена жiнка.

– Як ти посмiв?! – скрикнула бабуся хлопця.

– Усе! Досить! – Настя кинула нiж на стiл. – Я не хочу ваших вибачень, – звернулася вона до Семенiвни, – прошу вас лише про одне: дайте менi спокiй!

Настя пiдiйшла до сина, взяла його пiд руку.

– Ходiмо в твою кiмнату, – сказала майже спокiйно, – незабаром прийде лiкар.

– А iсти? – крикнула iй навздогiн свекруха.

– Перехотiлося, – вiдповiла тихо.




Роздiл 11


Уля сидiла вiддалiк i, як завжди, щось малювала.

– Чому ти ранiше не приходила? – запитав ii Геннадiй. Вiн лежав у лiжку, намагаючись розгледiти обличчя дiвчини, але вона нахилила голову i чуб прикривав його.

– Не хотiла тобi заважати одужувати.

Вiн намагався здогадатися, чи всерйоз це сказано, чи жартома, але не змiг.

– А я сумував за тобою, – сказав пiсля хвилинноi паузи.

– За мною, чи за моiм мовчанням?

Така як завжди: неговiрка, тиха, скромна. Уля – як непрочитана книга: загадкова, таемнича, навiть важко здогадатися, про що вона думае.

– Я мала намiр поiхати на Майдан, але на роботi сказали, що одразу звiльнять, – сказала вона, не пiдводячи голови. – Та й батьки були проти. Вони ще не зрозумiли, що я вже доросла i свiй шлях маю вибирати самостiйно. Можливо, потрiбно було плюнути на все i поiхати? – Чи то питала, чи розмiрковувала дiвчина. – Принаймнi вiдчувала себе причетною до ходу iсторii. Ти – молодець! Творець iсторii, про таких напишуть книжки, а я нiчого не встигла зробити, але Майдан iще стоiть, тож можна поiхати.

Знову незрозумiло, чи питае, чи розмiрковуе.

– Без тебе обiйдуться, – усмiхнувся Геннадiй. – Хто тут буде дизайни кiмнат робити? Ти ж найкраща у мiстi!

– Ти хотiв сказати «найкращий дизайнер»?

Нарештi випрямилася, подивилася прямо у вiчi. Очi великi, синi, бездоннi, мрiйливi.

– Не чiпляйся до слiв, скажи краще, як ти тут жила?

– Я? Не вiдриваючись вiд екрана телевiзора або монiтора. Здавалося, що вимкнеш на годину, а на Майданi щось вiдбудеться i ти не будеш знати. Менi здаеться, вся краiна лягала спати i вставала з новинами. Звичайно, багато хто в нас так i не зрозумiв, що там вiдбулося, не повiрили, що стояли не за грошi, не на проплачених мiтингах, а за iдею. Це було щось неймовiрне! Нiби вся краiна ожила, стрiпнулася, прокинулася пiсля сну, тривожно забилося ii серце пiд назвою Майдан, i ми могли бачити, як воно б’еться, палае шинами, задихаеться кiптявою, як його б’ють, намагаються знищити, потоптати, розстрiляти, а воно живе, воно народжуе нацiю, змушуе згадати, що ii дiти – справжнi украiнцi, i вони там, у буремному Киевi!

Уля так довго i палко ще нiколи не говорила. Вона схаменулася, почервонiла, опустила голову, але й так було помiтно ii червонi маленькi вушка.

– Тодi я подумала, – продовжила вона вже тихим звичним голосом, – що тим хлопцям не буде соромно дивитися у вiчi своiм дiтям, якi колись запитають батька, де вiн був пiд час революцii. Ось тобi, наприклад, не буде соромно вiдповiсти, бо саме ти творив iсторiю, а я… Що скажу я? Сидiла у теплi, у м’якому крiслi й малювала картинки для замовникiв?

– Ще багато справ попереду, встигнеш i ти зробити свiй внесок в iсторiю, – заспокоiв дiвчину Геннадiй. – І боротися ще доведеться, щоб не пролiзли до влади злодii. Зробити люстрацiю, побороти корупцiю, яка iржею роз’iдае краiну… Ой, Улю, справ нас чекае море! Це добре, що ти замислюешся над майбутнiм краiни. А як щодо особистого?

– Що ти маеш на увазi?

– З кимось зустрiчаешся? – прямо запитав Геннадiй.

Уля мовчала. В цiлковитiй тишi було чути, як скрипить олiвець, виводячи щось на паперi.

– Тебе чекаю, – пiдвела вона голову i всмiхнулася якось сумно. – А ти все зайнятий, та й взагалi всiх найкращих хлопцiв уже розiбрали.

– І тобi нiкого не залишили?

– Нi, – стенула плечима.

Геннадiй подумав, що вiн нi разу не бачив Улю з кимось у парi. Вiн навiть не знав, чи колись вона з кимось зустрiчалася, чи нi. Вiн звик у нiй бачити друга, майже хлопця, як його друзi, не дуже переймаючись питанням, чому дiвчина завжди сама. Зараз йому стало незручно за свою байдужiсть та неуважнiсть. Друзi зазвичай самi розповiдали про знайомства з дiвчатами чи розставання, лише Уля про це нiколи не заводила мови. Інодi на вiдпочинку вони пiдсмiювалися, що iй потрiбно змiнити стать, бо вона пацанка, або казали, що залишиться у старих дiвах. Чому вiн ранiше не думав про те, що вони, не розумiючи того, ненавмисно можуть робити iй боляче? Можливо, у неi було нероздiлене кохання i дiвчинi не було з ким подiлитися?

– Улю, у тебе е гарна подруга? – спитав Геник.

– Нема.

– А з ким ти дiлишся, коли тобi на душi кiшки скребуть?

– Сама з собою, – всмiхнулася Уля. Вона пiдвелася, простягла аркуш. – Це тобi, на згадку про сьогоднiшнiй день.

На паперi малюнок: вiн лежить у лiжку, прикритий пiд пахви ковдрою.

– Схожий! Навiть дуже! – розглядаючи зображення, сказав Геннадiй. – У мене цiла колекцiя твоiх малюнкiв.

– У мене нема жодного.

– Чому?

– Люблю робити подарунки, – вiдповiла Уля. – Ти одужуй, а я вже пiду. Менi час йти.

Вона нахилилася, легенько торкнулася щоки хлопця. Губи м’якi, нiжнi, не нафарбованi, а чомусь пахнуть полуницею.

– Заходь iще, – попрохав на прощання.

– Добре. Зайду, – сказала у вiдповiдь i тихо зачинила за собою дверi.

Геннадiй пiдвiвся з лiжка, пiдiйшов до вiкна. Уля вже встигла вийти з пiд’iзду й прямувала кудись тротуаром. Тоненька фiгурка, коротка зачiска, джинси – все нагадувало в нiй хлопчика-пiдлiтка, проте тендiтнiсть, добре окреслена лiнiя стегон, обтягнутих вузькими джинсами, жiночнi плечi не давали сплутати ii з юнаком. Справдi, чому вона завжди самотня? У неi гарнi риси обличчя, шкiра блiда, але чиста й гладенька, повнi жiночнi губи, виразнi очi в обрамленнi пухнастих вiй. Не вiриться, що така дiвчина обдiлена увагою чоловiкiв. Тож у чому рiч?

Геннадiй чув, як хтось подзвонив у дверi i бабуся почовгала вiдчиняти.

– Агов! Це я, – почув вiн голос Льошки. – Лугандiя! – прозвучало радiсно замiсть вiтання. – Бачу, що справи вже краще?

– Привiт, Льончику! – вiдповiв Геннадiй. – Радий тебе бачити, – мiцно потис руку товаришу, не втримався, обiйняв його, поплескав по плечу. – Я такий радий, що ти завiтав.

– Вибач, що не заходжу частiше.

– Облиш! Чи я не розумiю? Таня, мама, робота, а тут ще й я! До речi, як мама?

– Хворiе. Незабаром буде оформлятися на пенсiю, гадаю, що почуватиметься краще, нiж на роботi з дiтлахами.

– А як справи з Тетянкою? – поцiкавився Геннадiй, бо до цього часу Льоня не обмовився про неi жодним словом. Гена чекав, що друг сам розповiсть, але вiн чомусь мовчав. – Ще не розлюбила?

– А чи кохала? Це ще питання, – намагаючись говорити безтурботно, сказав Льоня. – Ранiше здавалося, що у нас все по-справжньому, але останнiм часом чи то охололи нашi вiдносини, чи очi у мене вiдкрилися. Розумiеш, Генику, вона постiйно заводить розмови про грошi. Згоден, що матерiальне становище вiдiграе значну роль у нашому життi, але воно не може проходити червоною лiнiею у стосунках мiж закоханими.

– Можливо, ти перебiльшуеш? Кожна жiнка хоче жити у статках, – напiвжартома мовив Геннадiй.

– Коли захворiла мама, то довелося багато коштiв викласти на лiкування, а подарунки, походеньки по кафешках iз Танею довелося урiзати. Одразу ж помiтив невдоволення з ii боку. Менi навiть здалося, що вона ладна була мене покинути, але якось усе обiйшлося. Але знову пiшли натяки, що справжнiй чоловiк повинен вмiти заробляти грошi, щоб вистачало на всi потреби та забаганки жiнки. Мало не посварилися. Я втримався i сказав, що потрiбно тодi шукати знайомства з олiгархом, бо в пересiчного громадянина не вистачить статкiв на потреби жiнки. Вона щось пирснула, що потрiбно знайомитися не з олiгархами, а зi справжнiми чоловiками, що приказка «з милим рай i в халупi» давно вже не актуальна. Слово за слово – i ми на тиждень розбiглися.

– А потiм знову помирилися?

– Так, – зiтхнув Льоня, – помирилися, але я вiдчуваю, що нашi вiдносини стали натягнутими, як тятива. Менi здаеться, що я не головне у ii життi, а якийсь додаток до нього, який може стати непотрiбним, якщо знайдеться бiльш перспективний об’ект. Менi здаеться, що жiнка повинна дивитися на свого обранця захопленими i закоханими очима, а не зверхньо, нiби ти нiкчема.

– А ти не накрутив сам себе? – Гена пильно подивився друговi у вiчi.

– Здаеться, нi, – невпевнено вiдповiв Льоня.

– Коли здаеться, треба хреститися, – посмiхнувся Геннадiй. – Ти гадаеш, що моя Оксанка задоволена моiм становищем? Вона також може кудись переметнутися, туди, де краще й гаманець товщий, але я не поспiшаю порвати стосунки. Розiрвати iх легко, з’еднати важче. Жiнку потрiбно тримати бiля себе, показувати весь час, що ти ii кохаеш. Ти думаеш, менi легко вiд того, що вона не подiляе моi погляди, не розумiе, чому я поiхав на Майдан? Але я маю надiю, що з часом все стане на своi мiсця i ми порозумiемося. Можливо, й тобi не слiд поспiшати з висновками? Може, варто ще почекати, подивитися, що буде далi?

– Я так i роблю, але не такi, зовсiм не такi в моему уявленнi повиннi бути стосунки мiж закоханими.

– Не вистачае романтики?

– Не вистачае, – погодився Льоня, – все якось прiсно та буденно. До речi, на кого ти так дивився у вiкно?

– Ти, бува, не знаеш, чи Уля зустрiчаеться з кимось? – замiсть вiдповiдi спитав Гена.

– Здаеться, що нi.

– А в неi колись був хлопець?

– Такого на моiй пам’ятi не було. А чому ти цiкавишся?

– Та так. Сьогоднi зрозумiв, що я ii зовсiм не знаю. Тобто менi здавалося, що я про неi знав усе, але виявилося, що нiчого не знаю про ii особисте життя. Вона завжди поруч, тиха, розумна, але така замкнена у собi, що нiкому з нас не дала зазирнути у свою душу.

– А хтось iз нас намагався це зробити? Уля, зроби те, Уля, зроби се – вона безвiдмовна, а ми всi бездушнi сухарi. Вона – жiнка, а ми забули про це, прийнявши у свою чоловiчу команду. Що ми зробили для неi як для жiнки? Купували в складчину подарунок на Восьме березня? Ми дарували iй парфуми, навiть не спитавши, чи вони iй потрiбнi? Чи подобаються такi? Нiхто з нас не поцiкавився ii смаками, бо всiх влаштовувала щира усмiшка на ii обличчi та вдячне «Дякую, моi друзi!».

– Ми – егоiсти, – додав Гена до промови друга. – Тупi самозакоханi барани. А ти помiчав, що вона доволi-таки приваблива?

– Якщо ти натякаеш, щоб я покинув Тетяну i звернув увагу на Улю, не вийде. Улянка – друг, а ось на тебе, як менi здаеться, вона iнодi кидае далеко не дружнi погляди, – зауважив Льоня.

– Не вигадуй, – всмiхнувся Геннадiй, – тобi здалося. Мiж нами не може нiчого бути, бо Уля – наш друг.

– І все-таки вона не чоловiк, а жiнка, – зiтхнув Льонька.




Роздiл 12


Нарештi випала нагода зiбратися разом родинам Овчаренкiв та Агафонових, щоб посидiти за пляшкою пива й потеревенити. Алiса прийшла з сином Іваном, але без чоловiка. Андрiй був проти того, щоб родина займалася бiзнесом, тому не пхав носа у торговi справи, працював охоронцем на стоянцi й, коли мав вiльний час, намагався побути наодинцi. Звичайно, до компанii долучився Вадим, який, на вiдмiну вiд Андрiя, не хотiв залишатися на самотi. Іван пiшов до кiмнати свого друга, а на столi швидко з’явилися пляшки з пивом i тарань. Велика родина Агафонових уже звикла до маленькоi кухнi, яка була не бiльше п’яти з половиною квадратних метрiв, але якимось чином тут помiщалися усi. На диво, тут разом з мешканцями знайшли свое достойне мiсце чимало каструль, пателень, тарiлок, холодильник, запаси харчiв ще й м’який «куточок» з невеликим столом. П’ятеро людей розсiлися, й нiхто нiкого не штовхнув, хiба що Алiса важко вмостила свое масивне тiло на табуретку збоку. По одному квадратному метру на людину, плюс меблi й усе начиння кухнi – всiм знайшлося мiсце.

Полилися неквапливi розмови. Звичайно, все звелося до полiтики, особлива увага – кримському референдуму.

– Я не вiрю, що 96,77 вiдсотка проголосували в Криму за приеднання до Росii. Севастопольцiв 95,6 вiдсотка… – сказала Настя. – Нiколи аж стiльки наших людей не ходило нi на якi вибори. А тут така явка! Навiть смiшно.

– А я, наприклад, вiрю, – мовила Алiса, вiдсьорбнувши пивну пiнку. – І всi у нас на ринку вiрять, бо Крим давно хотiв приеднатися до Росii.

– Алiсо, ти щойно з Криму? – посмiхнувся Вадим.

– Менi не потрiбно туди iхати, бо е купа знайомих, – вiдповiла Алiса.

– Голосування пiд дулами «зелених чоловiчкiв», – сказала Настя, – так, здаеться, пишуть закордоннi газети?

– Я не читаю, що вони там пишуть, – зауважила Алiса, – але сама по телеку бачила, як радiли люди, як на iхнiх очах були сльози радощiв. Скажеш, не так?

– Майже сто вiдсоткiв проголосували за приеднання до РФ, а кримськi татари були проти, – розмiрковувала вголос Настя. – Виходить, iх голоси не врахованi? Чи за них заздалегiдь поставили в бюлетенях «галочки»?

– Я не переймаюся долею кримських татар, – вiдриваючи зубами шматок таранi, сказала Алiса, – але знаю, що тепер з братнiм росiйським народом Крим буде, як сир у маслi.

– Кажеш, з братнiм? – втрутився у розмову Вадим. – А що наш «брат» прислав на украiнську землю своiх озброених «зелених мовчазних чоловiчкiв», притягнув туди вiйськову технiку – це по-братньому?

– Менi, звичайно, шкода кримських татар як людей, – кинула Алiса, – але ж вони побачать, що iм буде краще в Росii, то й заспокояться. Яка рiзниця, де жити? Аби жилося добре.

Почалися розмови, суперечки, докази. Настя вийшла з чоловiком на балкон перекурити.

– Як ти гадаеш, – спитала вона Валерiя, – загарбники пiдуть з Криму?

– Менi нема бiльше про що думати, – грубо вiдповiв чоловiк. – Нехай живуть люди, якщо iм так подобаеться. Обiцяють зарплати й пенсii зрiвняти з росiйськими. Ти знаеш, якi в них пенсii?

– Але ж цiни набагато вищi.

– Гiрше, нiж тут, не буде.

– Ти не припускаеш, що Росiя на цьому не зупиниться? Що пiде далi?

– Навiщо iй Донбас? Путiну потрiбний був Крим як стратегiчне мiсце. Вiн його отримав безперешкодно, без кровопролиття. Мешканцi Криму хотiли життя такого, як у Росii? Хотiли – й отримали. Навiщо ти забиваеш дурнею голову?

– Я просто не уявляю, що б зi мною було, якби на своiй вулицi я одного дня побачила «зеленого чоловiчка», – промовила Настя, задивившись вниз iз балкона.

– Не фантазуй, – м’яко сказав чоловiк.

– А що б ти робив, якби на нашу вулицю приiхав броньовик?

– Подивився б на нього, – усмiхнувся Валерiй.

– А я пiшла б партизанити.

– Ти?! Партизанити? Це тобi не Сумщина, де можна в лiсах сховатися i за три метри тебе не помiтно, – всмiхнувся чоловiк. – У нас навколо сосни, й тi висадженi рiвними рядками, тож партизанити не зможеш – нiде сховатися навiть, щоб непомiтно попiсяти.

– Я не жартую, – серйозно сказала Настя, – я б ночами насипала пiсок у баки технiки чи ще якусь капость робила б. Я б убивала непроханих гостей, отих ненависних «зелених чоловiчкiв».

– Голими руками озброених людей? – розсмiявся Валерiй. – Насте, не мели дурниць! Ти – доросла жiнка, а не дитина. Уявляеш, як це – вiдiбрати у людини життя? Гадаеш, ти на це здатна? Та ти жучка, який залетiв у кiмнату, не вбиваеш капцем, а береш акуратно ганчiркою i випускаеш на волю.

– То жучок, а загарбники – iнша справа.

– Ой! Не хочу слухати твою дурню!

– То йди послухай дурню Алiси, – огризнулася Настя.

– То не дурня, а голос народу. Де в нашому мiстi можна дiзнатися найсвiжiшi новини?

– Звичайно, що на ринку! Туди рiкою стiкаються всi чутки й плiтки.

– Ти так завжди кажеш, а багато з того, що казали на ринку, пiзнiше виявлялося правдою. Чи не так?

– Йди слухай, – трохи роздратовано промовила Настя.

Валерiй пiшов, а Настя не хотiла повертатися до компанii. Вона стомилася вiд постiйних суперечок, коли кожен вважае себе таким полiтично пiдкованим, що мае право доводити iншим свою правоту. Суперечки всюди: вдома, на робочих мiсцях, в мiському транспортi, на базарi, у дворах, на кухнях. Люди чують лише самих себе i стали глухi до iнших. Набридло!

– Можна? – Настя почула голос Вадима.

– Заходь, не зачинено, – жартiвливо озвалася до друга.

– Про що задумалася?

– Щойно говорила з чоловiком про можливiсть появи тут «зелених чоловiчкiв», – пояснила Настя.

– Тут? У нас? Нi, цього не буде, – заспокоiв Вадим.

– Але ж допустили iх появу в Криму?

– Є багато чого незрозумiлого для нас, але я впевнений, що новий уряд зробить усе, щоб тих капосникiв у нас не було. Думаю, що зараз частину прикордонних вiйськ iз заходу перекинуть на схiднi кордони. Все буде добре, – вiн усмiхнувся, i вiд щироi усмiшки Вадима Настi стало на душi спокiйнiше.

– Ходiмо до гостей, – сказала вона, – бо щось менi зимно.




Роздiл 13


На новiй роботi в Рубiжному Настi та Валерiю було складно. Починалося все добре. Вони швидко пройшли медогляд. Зробили це ще тодi, коли працювали на колишнiй роботi, потому дочекалися перевiрки службою безпеки, й тiльки розрахувалися, наступного дня поiхали на нове мiсце роботи. Із позитивного було лише те, що подружжя на iхне прохання поставили до роботи в одну змiну. Вони гадали, що знайдуть робiтникiв iз Северодонецька, щоб скластися на пальне i iздити разом на роботу, але не вийшло. Виявилося, що з такими людьми у них не збiгаються змiни. Тож бензин довелося купувати самотужки. Рейсовими мiжмiськими автобусами теж неможливо було дiстатися до роботи, бо вони ходять по маршрутах лише з шостоi ранку до п’ятоi години вечора, а три змiни не збiгаються з рейсами.

Несподiванкою стало те, що на заводi не видають спецодягу i засобiв iндивiдуального захисту. Настя була шокована. Усе життя вони працювали на хiмiчних пiдприемствах, але такого ще не зустрiчали: анi захисту, анi дотримання правил безпеки. Ще бiльше вона була здивована, коли побачила, як з-за колон iз хiмiчними реактивами чоловiки дiстають пляшечки зi спиртовими аптечними настоянками трав, якi пронесли через прохiдну в лотках iз кашею. Вони пили щодня, криючись вiд керiвництва. Та що там настоянки, коли курили «травку» й частенько декому навiть вдавалося «ширнутися» за рогом примiщення. І це на вибухонебезпечному пiдприемствi! Хотiлося кинути все i бiгти звiдси куди подалi, але стримувало те, що син дуже повiльно одужував, тож потрiбнi були грошi.

– Роби свою справу i нi на що не звертай уваги, – порадив чоловiк, коли вона розповiла про наркоманiв, з якими доводиться працювати. – У моему цеху така сама iсторiя, але я не можу щось змiнити. Хiба у нас е вибiр?

Вибору не було. Тому вона старанно виконувала всi вказiвки керiвництва, яке обiцяло через пiвроку пiсля того, як складуть iспити за iнструкцiями та добре себе зарекомендують, перевести iх на посаду бригадирiв. За два тижнi iм видали аванс – отримали по вiсiмдесят гривень. Настя пiдрахувала витрати на пальне: вони набагато перевищували сукупний заробiток. Проте це не зламало ii, i вона вперто продовжувала добросовiсно виконувати своi обов’язки. За три тижнi на новiй роботi несподiвано iй стало зле й вона виблювала. Вирiшила, що то даються взнаки нервова напруга й хвилювання за матiр, яка за весь час зателефонувала лише один раз. Мама сказала, що живе у людей, якi iй дали прихисток, i вони допоможуть знайти Нiну, а телефон свiй вона загубила. Настя хотiла спитати, куди iй надiслати поштовим переказом грошi, щоб вона купила новий телефон, але не встигла, зв’язок перервався. Уже потiм, згадуючи та аналiзуючи кожне почуте слово, Настя зрозумiла, що голос у матерi був незвично сумний, вiн тремтiв i був якийсь чи невпевнений, чи зляканий. Чому тi добрi люди не дадуть iй ще раз зателефонувати? Щось там було не так, але хоча б дiзналася, що мама жива.

Настя не зiзналася чоловiковi, що ii на роботi знудило. Наступного дня знову все повторилося. Вона працювала в цеху з переробки сирого бензолу, де стояв неймовiрно неприемний запах органiки, а засобiв захисту не мала. Тож за кiлька хвилин ii знову знудило, запаморочилося в головi й вона ледь встигла вибiгти на свiже повiтря i знову довго блювала. Жiнка поверталася на свое робоче мiсце, але за пiвгодини ii знову нудило. І так щодня. Трохи втiшило те, що видали iм на зарплатню ще по сто гривень i попереду були два вихiднi днi. Настя мала намiр добре вiдпочити та виспатися. Коли поверталися додому, попросила чоловiка зупинитися бiля аптеки. Забiгла, купила пляшечку барбовалу та валер’янку в таблетках.

Настя повернулася на роботу пiсля вихiдних з новими силами i добрим настроем, але вже за годину стояла на вулицi, знемагаючи вiд постiйного блювання. Вирiшила, що потрiбно з цим змиритися. Врештi-решт, органiзм людини мае здатнiсть пристосовуватися i не до такого смороду, тож вона витримае. Але за кiлька днiв вона вийшла з цеху й знепритомнiла. Викликали ii чоловiка та медика, привели до тями й вiдпустили того дня ранiше додому.

– І давно у тебе блювання? – спитав Валерiй, коли iхали додому.

– Весь час, – зiзналася Настя.

– Чому ти мовчала?

– У нас е iнший вибiр? – повторила його слова.

– Бiльше ти там працювати не будеш, – сказав вiн. – Щось знайдемо iнше.

– А тебе не нудить?

– Нудить, – вiдповiв вiн, – але у мене нема вибору.

До самого дому вони iхали мовчки, а вдома iх чекала несподiванка. З Киева повернувся Вадим. З його змарнiлого та вимученого обличчя Настя здогадалася, що про сина вiн нiчого не дiзнався. Так i було. За вечерею Вадим розповiв, що знову звертався до мiлiцii, iздив по лiкарнях, ходив iз портретом Левка по Майдану i все марно. Один юнак на Майданi сказав, що бачив його з дiвчиною звечора, а коли «беркутiвцi» почали розгiн людей, вiн втратив iх з поля зору i бiльше не зустрiчав. Настя намагалася втiшити, але не могла пiдiбрати слова пiдтримки для свого друга.

– Усе буде добре, – сказала вона банальнi слова й потисла його руку. – Ось побачиш!

– А ти чому така блiда? Схоже, хворiеш? – спитав Вадим.

Настя всмiхнулася куточками губ. Чи не дивно, що змiни в нiй швидше помiтив Вадим, нiж ii чоловiк? Вона коротко розповiла про роботу та про хвилювання за матiр.

– Щодо роботи, моi друзi, можете не хвилюватися, – сказав Вадим. – Пiсля приiзду зустрiв свого давнього знайомого. Вiн нещодавно влаштувався на роботу на Лисичанський нафтопереробний завод, який зараз належить «Роснафтi». Там iде набiр робiтникiв, завод мають незабаром запустити, – веселим голосом закiнчив Вадим.

– Вкотре? – скептично запитав Валерiй. – Чи вперше намагаються його довести до ладу? Власники змiнюються, НПЗ то намагаються запустити, то розбирають усе на брухт. Історiя повторюеться?

– Зважаючи на те, кому насправдi належить «Роснафта», можна здогадатися, що завод незабаром запрацюе. Зараз тривають пусконалагоджувальнi роботи, оголошений набiр робiтникiв, там видають посезонний спецодяг, е побутовi кiмнати, душовi, кiмнати для приймання iжi, де е все необхiдне, – продовжив Вадим, – зарплатня теж непогана.

– Яка? – спитала Настя.

– Тi, хто працюе у першу змiну, отримують по двi тисячi з гаком, а хто працюе позмiнно – до трьох iз хвостиком. Можливо, керiвнi посади вам не дадуть, але апаратниками повиннi прийняти. На мою думку, вам потрiбно тiкати з вашоi роботи – i чим швидше, тим краще.

– Добре, – погодилася Настя. – Завтра поiдемо в Лисичанськ i все дiзнаемося.

– Згоден, – пiдтримав ii чоловiк.

– Я пiду до Геника, – Вадим пiдвiвся, – вже скучив за ним.

Геннадiй зрадiв приходу дядька Вадима. Йому завжди було приемно спiлкуватися з дядьком-добряком, якого знав змалку. Вiн ставився до Гени як до свого сина, а коли зник Левко, то почав частiше заходити до нього.

– Як ти, козаче? – потис руку Генi. – Уже лiпше виглядаеш, це радуе.

– А у вас сумнi очi, – сказав Геннадiй. – Не дiзналися нiчого нового?

– Поки що нi. А у мене для тебе е сюрприз!

– Це добре. Люблю приемнi несподiванки! – усмiхнувся хлопець.

– Це тобi, – дядько Вадим поклав на стiл ключi вiд авто. – Левковi обiцяв купити невеличкий мiкроавтобус, бо йому не терпiлося пiдробляти. Вiн мрiяв по вихiдних займатися приватними перевезеннями, тож я купив уживаний «Форд Транзит». Непогана автiвка, нiмцi вмiють робити машини. П’ять пасажирських мiсць, пiвтори тонни вантажу потягне. Я купив ii в надii, що син на вiдстанi вiдчуе мою турботу i це допоможе йому повернутися додому… Повна дурня. Чи не так? – сумно сказав чоловiк.

Геннадiй помiтив, як дрiбно тремтять пальцi дядька Вадима, як здригнувся його голос.

– Левко повернеться, так буде, – сказав Гена. – Ви менi вiрите?

– Я вже не знаю, у що менi вiрити, у що – нi, а ти бери ключi. Одужаеш, будеш працювати на власнiй автiвцi на самого себе, а не на якогось дядю. Не вiзьмеш – ображуся i бiльше не прийду.

– А якщо Левко завтра повернеться?

– То буде найкращий i найщасливiший день у моему життi, а поки його… Бери, не вiдмовляй менi.

– Але ж це дорога рiч, – запротестував Геннадiй, – може статися, що або я ii розiб’ю, або хтось зачепить. Що тодi?

– Найдорожча рiч – наше життя й життя наших дiтей, – сказав чоловiк, – бери, користуйся, то лише шматок залiза.

– Дякую, – сказав розгублений i розчулений хлопець.




Роздiл 14


Коли Настя з чоловiком написали заяви про звiльнення, бригадир невдоволено сказав:

– Я так i знав, що ви не будете працювати. Усi хочуть лише командувати, а роботи з вас немае. Ось утримати б з вас грошi за те, що ми вас навчали, змарнували свiй час.

Настя вже й рота розкрила, щоб сказати, що за такi умови працi потрiбно судитися з пiдприемством, але Валерiй кинув на неi суворий погляд i вона стрималася – iм потрiбно було звiльнитися без обов’язкового вiдпрацювання двох тижнiв. Коли вони вийшли за прохiдну, Настя з полегшенням зiтхнула.

– Невже скiнчилися жахiття? – сказала вона. – Усе життя буду згадувати цю роботу як страшний сон.

– Це не завод, а гетто, – додав чоловiк, – напевно, фашисти у таборах так не знущалися з людей. У нас жiнка послизнулася, впала i вдарилася головою так, що знепритомнiла. Ми ii пiдняли, привели до тями, хотiли викликати лiкаря, а вона просить, щоб не викликали. Виявилося, що iй залишилося допрацювати кiлька мiсяцiв, щоб отримувати пенсiю по першiй сiтцi шкiдливостi, тож вона злякалася звiльнення. Уявляеш, у неi струс мозку, кров юшить з рани, а вона стала до роботи.

– Жах! А потiм пiшла до лiкарнi?

– Уяви собi, що нi. Розповiла, що рану зашив iй знайомий ветеринар, сама накупила таблеток i ходить на роботу, хоча по два рази на день непритомнiе. Якесь середньовiччя! А з iншого боку, ii можна зрозумiти, бо де ще вона в такому вiцi влаштуеться на роботу?

– У нас бригадир проходив по територii i непомiтно кидав кiлька зiжмаканих шматочкiв паперу. Знаеш, навiщо? Щоб повернутися й вказати на неналежне утримання робочого мiсця – гарна пiдстава позбавити премiальних. Хлопцi розповiдали, що таким чином премiй позбавляли всiх працiвникiв.

– А рило йому нiхто не набив?

Настя не вiдповiла. Їм потрiбно було якнайшвидше пройти медогляд, бо на НПЗ вже подали заяви. Вирiшили не гаяти часу й одразу поiхали до полiклiнiки.

Спочатку iх змусили оплатити медогляд. Швидко заплатили в касi й побiгли займати черги в рiзнi кабiнети. Кiлька лiкарiв пiсля огляду без жодних проблем поставили пiдписи пiд словом «здоровий», але в окулiста у Валерiя виникли проблеми.

– І навiщо я зiзнався, що читаю в окулярах? – бiдкався вiн. – Можливо, й пiдписав би, а то почав розказувати, що потрiбний допуск на висоту, а з поганим зором не можна, може запаморочитися в головi. Якась дурня!

– Вимагае грошi, – констатувала Настя. Вона дiстала з гаманця сто гривень. – Йди ще раз.

– А як я вiддам? Там медсестра сидить.

– Подавай разом з карткою, – порадила Настя.

– А якщо не вiзьме?

– Покажи менi хоч одного лiкаря у нашому мiстi, який не бере грошi, – посмiхнулася вона. – Йди, не сумнiвайся: до хабарiв iх уже до нас привчили.

Валерiй вийшов iз кабiнету сяючий.

– Пiдписав! – радiсно прошепотiв вiн.

– А що я тобi казала?

З наступного кабiнету чоловiк вийшов й одразу сказав:

– Дай ще сто гривень.

– Що ще не так? – запитала Настя, вiддаючи купюру.

– Нiколи не думав, що хiрурга так зацiкавлять моi сiдницi. Знайшов шишечку, каже, що з гемороем не можна працювати, бо може вiдкритися кровотеча. У мене вже дах iде!

Коли пройшли всiх лiкарiв, поiхали на завод, бо там потрiбно було пройти медогляд у кардiолога. У Валерiя не виникло проблем, а Настi заявили, що е пiдозра на вiдхилення вiд норми, тому потрiбно зробити кардiограму й принести висновок. Знову повернулися в Северодонецьк. Порадились i вирiшили, що краще йти в приватну клiнiку. Як виявилося, там на прийом черга на кiлька днiв наперед. Вклали в руку медсестрi п’ятдесят гривень – i нiякоi черги. Знову оплата через касу i грошi пiд медичну картку. Задоволенi результатом, поiхали на завод.

Кардiолог довго розглядала кардiограму. Настя сидiла перед нею так, нiби ненароком сiла на розпечену пательню. Вся трусилася вiд хвилювання, аж спiтнiла, розчервонiлася й стисла мiцно кулаки. Лiкарка ехидно подивилася на неi i направила на дообстеження на тренажерi, який називають по-простому «велосипед». Довелося знову повертатися i чекати наступного дня. Потiм знову давала хабара й отримала те, що потрiбно. Виявилося, що цього замало. Лiкар дала направлення на УЗД серця. Знову оплата в касi й особисто лiкаревi. Поiхали до Лисичанська, цього разу iй пощастило, бо кардiолог заводу пiшла у вiдпустку, а iнший лiкар без проблем написала таке бажане «здоровий», хоча Настi було не зрозумiло, чому «здоровий», а не «здорова».

– Тому що ти для лiкаря пацiент, а не жiнка, – пояснив Валерiй.

– Взагалi ми для них скарбничка, з якоi можна при нагодi дiстати грошi, – сумно промовила Настя.

– Ми самi привчили iх до цього, тому не треба тепер скиглити.

– Наш син iз друзями хотiв змiнити цю систему, зруйнувати, щоб можна було чесно жити.

– Вважаеш, щось змiнилося чи змiниться? Пiди на ринок, прислухайся, про що говорять люди. Думаеш, будуть у захватi вiд того, що перестане брати хабарi, наприклад, податкова iнспекцiя? Чи суддя або прокурор? Вони проклинають Правий сектор, бандерiвцiв i весь Майдан за це, бо роками звикли до того, що найпростiше дати на лапу, нiж добиватися справедливостi, якоi в нашiй краiнi давно нема. Ось якби кожен з нас перестав давати хабарi, була б iнша справа. Але такого в нас не буде, тому я й казав тобi не раз: менi жаль знiвеченого сина, бо його жертва, як i Небесноi Сотнi, марна.

– Я не хочу i не буду з тобою сперечатися. Ми не раз говорили на цю тему i не дiйшли згоди.

– Як би ми влаштувалися на роботу, якби не заплатили лiкарям? Поклали б зуби на полицю i сидiли вдома? – продовжував Валерiй. – Дали грошей – стали здоровi.

– Якби було по справедливостi, то твоi окуляри для читання не завадили б роботi, а шишечка геморою нiяк би не завадила виконувати обов’язки оператора, – стомлено сказала Настя. – Давай облишимо неприемну розмову, – попросила вона i додала: – Прошу тебе, не розповiдай про нашi пригоди синовi, йому буде неприемно таке чути.

– Гаразд, – буркнув Валерiй. – Головне, що ми влаштувалися на роботу.

– Хоча й витратили на поiздки та медогляд двi тисячi гривень, – додала Настя з сумом.




Роздiл 15


Бiля гаража, де довго чекала свого господаря старенька батькiвська «копiйка», вовтузилися бiля «форда» Геник i Льоня. Спочатку вони вирiшили довести до ладу «копiйку», бо, як сказав Льоня, «нема у сиротинки господаря, нема». Уже потiм кiлька днiв поспiль возилися коло «форда». Льонька скомандував помiняти фiльтри, мастило, привести до ладу днище авто.

– Ось тепер не машина, а лялечка! – Льоня задоволено потер бруднi руки. – Нiмцi знають, як робити машини. Тепер можеш братися до роботи, буду за тебе спокiйний.

– Так-так! – почули хлопцi голос Івана, що пiдiйшов до гаража разом iз Яшкою. – Цiлий автопарк!

– Тепер ти крутiший, нiж Денис, – сказав Яшка, потиснувши друзям руки.

– З якого дива? – сказав Льоня невдоволено.

– У Дениса один мiкрик, а у тебе i легкова автiвка, i мiкроавтобус! – прозвучало з легкою iронiею.

– Куди менi до Дениса, – знiтився Гена, – у нього великий бус, а у мене – коротун, та й то не мiй, а так поки… – Вiн торкнувся кузова машини, поплескав ii, як товариша по плечу.

– А ти нiби заздриш… – Льоня звернувся до Яшки. – Чи то менi здалося?

– Хiба не можна позаздрити? – Яшка дiстав цигарку, прикурив вiд запальнички, затягнувся димом. – Заздрiсть, Льончику, бувае рiзна, – почав вiн, але не встиг розповiсти про види заздрощiв, бо пiд’iхав на своему «китайцi» Никон.

– О! Ще один крутий, – сказав Яшка. – Щастить же людям з батьками! І квартиру на тобi, i фiрму з виготовлення меблiв бери, ще й iномарочку на додачу!

– Привiт! – вийшов з автiвки усмiхнений Нiк, потис усiм руки. Мiшкувата куртка, сережка у вусi, матня до колiн – усе, як завжди. – Ну, як ви тут? Запрягли вже «коника»?

– Усе як слiд! – похвалився Льоня, намагаючись витерти ганчiркою руки.

– Тодi вiтаю, Генику!

– Прибий його, – Геннадiй вказав пальцем на Льоню, – бо вiн мене принижуе.

– Зараз зробимо, – у тон йому жартома вiдказав Никон. – Зiзнавайся, як ти принижував нашого революцiонера?

Никон пiдiйшов до Льонi, наставив на нього вказiвний палець, iмiтуючи пiстолет.

– Вiн ставився до мене, як до вагiтноi жiнки, – навмисно пискляво поскаржився Геник, – не дозволяв менi нiчого робити, лише «подай те, подай се» або «сиди й не рипайся, тобi не можна важке пiднiмати». Ось так!

– Не плач, дитинко! – Никон жартома пригорнув до себе Геника. – У мене для тебе е подаруночок.

Никон пiдiйшов до своеi автiвки, скрутив значок з «китайця» у виглядi трьох iксiв, собi прикрiпив з «хонди». Потому пiдiйшов до «форда», прикрiпив свiй значок з «ксинкая» на радiаторну решiтку мiкроавтобуса.

– Дарую! – сказав вiн i широко та щиро всмiхнувся. – Це на згадку про мене, – додав вiн. – У разi вiйни вороги будуть думати, що в тебе не «форд», а поганенька китайська машина.

– Сплюнь, щоб не наврочити!

– Тепер у добру путь?

– Дякую! – сказав Геннадiй. – Чудовий подарунок!

– А обмити? – запитав Яшка. – Нi, друзi, так не можна! Навiть кораблi у плавання не йдуть, поки не розiб’ють об борт пляшку шампанського. Традицiя!

– То зганяй за пивом, – Геннадiй дiстав з барсетки грошi, – тiльки не забудь одноразовi стакани та банку безалкогольного пива для мене.

– І чогось солоненького до пива! – нагадав Іван.

– Потрiбно запросити Антона, – нагадав Геннадiй.

Зателефонували, але виявилося, що вiн на роботi. Дениса не запрошували, бо все одно дружина не вiдпустить.

Хлопцi поскладали iнструмент, який великим вiялом лежав бiля мiкроавтобуса, зайшли в гараж, примостилися хто де може. Незабаром вони пили пиво й говорили про автiвки. Усi зiйшлися на тому, що «форди» витривалi та надiйнi, але будь-яку автiвку потрiбно тримати в належному станi.

– Тепер можна оформляти лiцензiю, брати свiдоцтво та патент, – сказав Геннадiй. – Пiдкажеш, Іване, з чого починати?

– Ти що?! Який патент? Яка лiцензiя? Спочатку дай об’яви у мiсцевi газети та на сайти, «набий» своiх клiентiв, а тодi вже думай про оформлення документiв.

– А якщо зупинить ДАІ? – поцiкавився Гена.

– Скажеш, що знайомих везеш або собi щось купив. Узагалi, дешевше впхати менту в кишеню купюрку, анiж офiцiйно все оформляти. Звiдки ти знаеш, що у тебе буде стiльки замовлень, що вистачить усе сплатити? Тебе нiхто не запитуватиме, чи заробив ти на патент i податки, чи нi – маеш сплатити день у день, бо буде штраф, пеня i таке iнше. Та й з оформленням не все так легко. Потрiбно визначитися i вказати, що саме ти будеш возити. Якщо харчi, то санстанцiя тебе дiстане, якщо людей, то страховка дорога.

– Ого скiльки проблем, – почухав потилицю Геник, – може, й справдi поки без оформлення попробувати?

– Ти прислухайся до порад Івана, – зауважив Яшка, – вiн у нас бiзнесмен i вже на цiй пiдприемницькiй дiяльностi собаку з’iв. Везунчики ви! – зiтхнув вiн. – А в мене нiколи не буде нi автiвки, нi власного житла. Усе, що зароблю, йде на комунальнi платежi, деякi харчi та горiлку для батькiв, – мовив сумно. – Дiстали вже так, що далi нiкуди! Усе життя зводиться до випити-похмелитися i так до безкiнечностi. Менi здаеться, що вони колись давно один раз випили й до цього часу похмеляються.

– Усе у твоiх руках, – сказав Льоня. – Якщо нiчого з ними не можна зробити, йди з дому.

– Куди?

– Винайми квартиру, хоча б кiмнату в гуртожитку, влаштуйся на гарну роботу, вiзьми кредит у банку й купи автiвку, – порадив Льоня.

– Усе по поличках розклав, – зiронiзував Яша. – Є такi, хто вляпався в кредити, а тепер не знають, як з того лайна вилiзти.

Усi знали, що йдеться про батькiв Івана. Його мати взяла кредит пiд забудову. За два роки побудували та вiдкрили невелику продуктову крамницю, бо доти роками стояли на ринку в металевих контейнерах i в спеку, i в морози. Усе було добре, поки курс долара не зрiс удвiчi. «Приватбанк» не пiшов нi на якi поступки, тож взяли ще один кредит на батька, потiм ще й на Івана, але iх знову чекала невдача – фiнансова криза в краiнi. Врештi-решт, банк вчинив за напрацьованою схемою: вiн найняв бандюкiв iз Луганська, якi, попри те, що частина магазину була в орендi i ще тривала судова тяганина, силомiць викинули матiр Івана на вулицю, без усяких судовиконавцiв. А на додаток, щоб тiтка Алiса не здiймала галас, вдарили ii пляшкою по головi на очах доблесноi северодонецькоi мiлiцii.

– Як у вас зараз справи? – поцiкавився Геннадiй. – Є свiтло в кiнцi тунелю?

– А нiяк! Навiть справу про завдання тiлесних ушкоджень не вiдкрили!

– Чому?! Тiтка Алiса ж пройшла судову експертизу? – спитав Гена.

– І що з того? У нас правий той, хто мае владу i грошi. Хто я i хто такий Коломойський?

– Для всiх е одна буква закону.

– Можливо, десь у якiйсь краiнi й iснують закони, а у нас iх нема. Закони тебе торкаються тодi, коли ти щось винен державi або тому ж Коломойському. Не е великим секретом, що всi банки щомiсяця несуть хабарi нашим суддям, щоб тi приймали рiшення на iхню користь, – пояснив Іван. – Ось ми вивернулися навиворiт, щоб заплатити адвокату, але що вiн може зробити?

– Господи, справи ще гiршi, нiж я гадав, – зiтхнув Геннадiй. – Конче потрiбна люстрацiя суддiв.

– Гадаеш, щось можна змiнити? – Іван налив пива у пластиковий стаканчик, вiдсьорбнув пiну. – Не можна. На змiну одним прийдуть такi ж самi тiльки з iншими обличчями.

– Згоден з Іваном на сто вiдсоткiв, – втрутився в розмову Якiв. – Вибач, Генику, але менi здаеться, що ти марно поiхав у Киiв, втратив здоров’я… І заради чого?

Розмова знову перейшла у полiтичну площину i затяглася до пiвночi. Геннадiй намагався довести, що вся краiна пiдвелася з колiн чи не вперше за роки незалежностi не для того, щоб отримати поразку, а заради кращого життя для всiх. Іван та Якiв палко сперечалися, намагаючись довести, що марно бандерiвцi та правосеки розбурхали народ i зробили ще гiрше, нiж було, що саме вони заради свого зиску та за грошi зчинили бурю, яка призвела до загибелi людей, а працьовитий Донбас нiхто так i не почув, не запитав, чого вiн хоче. Никон у суперечки майже не встрявав, тому важко було зрозумiти, якоi вiн думки про останнi подii. Геннадiя пiдтримував Льоня, i то майнула думка, що робить вiн це лише заради iхньоi дружби.

Додому Геннадiй повернувся схвильований. Тихо ввiмкнув у коридорi свiтло, намагався роззутися тихо, щоб нiкого не розбудити, але, як на зло, з тумбочки впала на пiдлогу материна парасолька. Зi своеi кiмнати прошмигнула в туалет Іванна, вдаючи, що не помiтила брата. Вона досi з ним не розмовляла й уникала зустрiчi. Мати казала, що вона почуваеться винною, але не може пересилити себе, щоб помиритися. Нехай ще трохи побiситься, потiм попустить. А ось вечiр закiнчився не зовсiм вдало. Геннадiй вимкнув свiтло, у пiтьмi дiстався свого лiжка. Почувався так, нiби його розчавили, як поганого клопа. Розмова з друзями не йшла з голови. Не хотiлося навiть роздягатися, тому прилiг в одязi, закинув руки пiд голову. Геннадiй знав, що довго не зможе заснути. Минули тi часи, коли мiг впасти на лiжко i прокинутися вже вранцi у тiй самiй позi. Усе змiнилося в його життi там, на Майданi, i сам вiн став iншим. Його друзi були тут, у Северодонецьку, у столицi сепаратизму – так жартували побратими-майданiвцi, коли дiзнавалися, звiдки вiн приiхав.

Аналiзуючи нещодавню розмову, Геннадiй вiдчув себе зрадженим. Ним оволодiло почуття спустошеностi. Напевно, так бувае завжди, коли близькi люди не виправдовують твоiх сподiвань. Так людська душа реагуе на втрату мрii. Чому вiн вважав, що його друзi мають таку ж думку i переконання, як i вiн? Чому подii у столицi не розкрили очi хлопцям? Його душевний бiль – наслiдок розчарування в тих, кому вiн вiрив. Потрiбно не зациклюватися на ньому, а по краплi випустити з себе розчарування, бо все минае, а люди, якi були поруч упродовж багатьох рокiв, залишаються.

Можливо, вiн себе обманював, надаючи iм рис, створених своею уявою? А зараз намагаеться звалити на них провину за власне розчарування? Можливо, помилявся, розраховуючи на бiльше? Не розчаровуеться лише той, хто нi на що не сподiваеться i нiчого не чекае. Можливо, i в ньому хтось розчарувався? Попри все, не можна зненавидiти того, кого душа бажае любити. Всi вони залишаються його друзями, тому потрiбно послати iм промiнь любовi та прощення. І взагалi, треба пам’ятати, що люди не можуть бути iдеальними для всiх. Вiн i надалi буде поруч зi своiми друзями, лише думки про них змiнилися, стали iншими.




Частина друга



Ярiй, душе. Ярiй, а не ридай.

У бiлiй стужi сонце Украiни.

А ти шукай – червону тiнь калини,

на чорних водах – тiнь ii шукай,

де жменька нас. Малесенька шопта

лише для молитов i сподiвання.

Усiм нам смерть судилася зарання,

бо калинова кров – така ж крута,

вона така ж терпка, як в наших жилах.

У сивiй завiрюсi голосiнь

цi грона болю, що падуть в глибiнь,

безсмертною бiдою окошились.

    Василь Стус






Роздiл 16


Росiйськi вiйська вже отаборилися на кордонi з Украiною, а Северодонецьк, як i ранiше, лихоманило. Лихоманка – ще не хвороба, але вiрус сепаратизму таки потрапив до органiзму мiстян. Схоже, що спокiйне життя вже не для густозаселеного компактного мiста, де ранiше чудово уживалися представники рiзних нацiональностей, де люди по-дружньому ставилися до традицiй та звичаiв iнших нацiй i добре розумiли одне одного.

Щось розладнали в спокiйному плинi мiського життя численнi мiтинги. Саме тодi почалося розповсюдження вiрусу, бо вiн мае здатнiсть передаватися вiд однiеi хвороi людини iншим. Складалося враження, що комунiсти та Партiя регiонiв навмисно день за днем розхитують спокiй, то здiймаючи бурю у склянцi через неiснуючу проблему росiйськоi мови, то закликаючи до проведення референдуму, то залякуючи мешканцiв «фашистами з Правого сектора». Саме комунiсти та iхнiй клон Партiя регiонiв стали джерелом розповсюдження вiрусу серед населення. Вiрус набирав швидкiсть, хоча мiтинги вже не були такi масовi.

Настю спочатку веселили жахачки то про Правий сектор, членiв якого нiхто тут не бачив, то про бандерiвцiв, хоча достеменно нiхто не знав, де вони е i що хочуть скоiти. Цiлеспрямовано нагнiтався страх перед неiснуючими ворогами, роблячи людей знервованими на мiтингах, де роздавали листiвки, збирали пiдписи й iстерично виступали оратори, закликаючи до протестiв. Люди, пiдхопивши вiрус сепаратизму, розносили його по домiвках, розповсюджуючи iнфекцiю серед своiх близьких, родичiв, знайомих. Як вiдомо, вiн швидко i легко поширюеться на тих, у кого слабкий iмунiтет.

Пiдвищити захиснi функцii органiзму мiста могла мiсцева влада. На початку лихоманки ii представники показали своi обличчя на мiтингах, а потiм уже не брали в них активноi участi, проте не було й заборони. Але якщо нема заборони – це значить, що е дозвiл. Порушення iмунноi системи стало фактором ризику захворювання, хоча е бiльш ефективний спосiб запобiгти зараженню за допомогою профiлактики. Але ii потрiбно було починати заздалегiдь, можливо, тодi, коли пiд час Помаранчевоi революцii в мiстi було накладено табу навiть на одяг помаранчевого кольору.

Настя розумiла, що якби оратори не мали пiдтримки мiсцевоi влади, то завжди спокiйне мiсто продовжувало б жити у рiвновазi, не охоплене вiрусом. Спокiйне, законослухняне мiсто, де, як жартувала Настя, навiть бездомнi собаки перетинали вулицю на пiшохiдному переходi i безхатченки мали свою територiю й нiколи не ворогували. Тепер тут швидко зростало напруження. Стало звичкою прокидатися навiть у вихiдний о восьмiй ранку пiд горлання комунiстiв з гучномовця на дашку iхнього «запорожця». Щоразу заклики на мiтинги, iх проведення у рiзних мiсцях. Щоправда, з часом людям набридло слухати iстерiю, яка повторювалася на мiтингах, тому кiлькiсть бажаючих поганяти ротами значно зменшилася, але вiрус уже поширився тiлом мiста.

Пiдозри Настi щодо причетностi мiсцевоi влади до пiдтримки численних мiтингiв незабаром пiдтвердилися. Двадцять третього березня на площi Перемоги, де серед iнших були й представники компартii та Партii регiонiв, у присутностi небагатьох охочих послухати ораторiв була прийнята резолюцiя щодо iнiцiювання проведення Всеукраiнського референдуму з питань федеративного устрою краiни. До того часу пропонувалося не допустити пiдписання угоди про асоцiацiю з Євросоюзом. Щоб усе це почути й побачити, Настi було достатньо вийти на балкон – площа Перемоги як на долонi. А вже двадцять сьомого березня керiвництво мiсцевого осередку Партii регiонiв та депутатiв iхньоi фракцii на вiсiмдесят третiй сесii мiсцевоi ради прийняли рiшення, яке незабаром Настя прочитала на сайтi.



«1. Інiцiювати проведення Всеукраiнського референдуму з питань:

Федеративного устрою Украiни;

Визначення геополiтичного вектору розвитку Украiни (входження до Євросоюзу чи входження до Митного союзу).

2. До проведення такого референдуму не допускати:

Пiдписання угоди про асоцiацiю з Євросоюзом;

Пiдписання угоди з Мiжнародним валютним фондом».


Слово в слово як на останньому мiтингу! Було дивно приймати таке рiшення пiсля того, як полiтична частина Угоди вже була пiдписана з Європейським Союзом. Компартiя та Партiя регiонiв звикли вирiшувати все за людей, не питаючи iхньоi думки, привчили бути слухняними й вiрити кожному слову, бо саме вони господарi Донбасу, а мешканцi така собi слухняна робоча сила. Ця вмiло спланована робота з пiдготовки нiмих рабiв велася не один рiк, але Настя вiрила, що е розумна та горда патрiотична частина населення, яка не стала частиною стада. Тiльки де вона? І раптом як промiнь сонця у соцмережi з’явилося повiдомлення про проведення флешмобу «З Украiною в серцi». На заходi планувалося розгортання великого украiнського прапора, спiльне виконання гiмну краiни та запуск синiх i жовтих кульок. Акцiя iнiцiювалася на пiдтримку едностi Украiни пiд гаслом «Якщо у вас у серцi е мiсце для Украiни, яка зараз як нiколи потребуе пiдтримки, – приходьте, розкажiть про це!»

«Дякувати Боговi, все не так уже й сумно», – зрадiла Настя. Вона постановила йти на флешмоб одразу й не вагаючись. Помiркувавши, вирiшила не розповiдати про свiй намiр чоловiку, бо той скаже, що нема чого iй там робити. Сину теж вирiшила не казати, щоб вiн не пiшов, – нехай набираеться сил вдома. Спитала Алiсу, чи не пiде, але та послалася на невiдкладну роботу. Вадим шостого квiтня працюватиме, тож вирiшила пiти тихенько, нiкому не доповiдаючи. Радувало й те, що на п’яте квiтня намiчено автопробiг пiд гаслом «Украiна – едина й неподiльна» i «Украiна повинна жити в мирi й без вiйни». «Ось i покажуть себе патрiоти мiста, – радiла Настя, – пробудять дрiмаючу свiдомiсть мешканцiв мiста».

Наступнi днi вона перебувала в пiднесеному настроi, бо вiдчувала себе причетною до долi краiни, на яку й вона, маленька пiщинка, може вплинути.

До Великодня залишалося мало часу, тож увечерi Настя вирiшила навiдатися до супермаркету «Сiльпо» й дещо заздалегiдь прикупити. Вона перетнула дорогу i встигла сiсти в тролейбус. Людей було небагато, тож Настя присiла бiля вiкна й спостерiгала за миготливими свiтними вогниками вивiсок на магазинах, вуличними лiхтарями та перехожими, що кудись поспiшали.

У «Сiльпо» вона трохи повагалася, вибираючи, що взяти – кошик чи вiзок. Прихопила кошика й бiля каси мало не наскочила на вiзок, навантажений аж iз верхом.

– Обережно! – почула вона голос «господаря» краму на вiзку.

Перед нею був той самий отець Трохим, який розпинався на мiтингу. Вона його бачила лише раз, i то здалеку, але в очi впав той самий великий хрест на шиi, а ще шапка й шкiряна курточка. Настя мимоволi звернула увагу на продукти у вiзку священнослужителя. Велика кiлькiсть пакетiв вермiшелi швидкого приготування «Мiвiна», дешевi консерви «Кiлька в томатному соусi», декiлька упаковок одноразових стаканчикiв i багато пляшок найдешевшоi горiлки.

– Ого! – хихикнули юнаки, оглядаючи повний вiзок горiлки. – Ми стiльки не вип’емо! «Справдi, навiщо святому отцю стiльки горiлки й дешевоi закуски?» – подумала Настя й пiшла помiж довгих рядiв.




Роздiл 17


Про проведення флешмобу активiсти повiдомили мiську раду й отримали згоду, тож Настя була впевнена, що правоохоронцi забезпечать належний порядок. Але менш нiж за двi доби вона натрапила на публiкацiю в групi «Русская весна» ВКонтактi. Це був заклик до проросiйських сил Северодонецька зiбратися бiля Палацу культури «на боротьбу з бандерiвцями, якi приiдуть для захоплення мiста». Настя стривожилася, але незабаром на мiсцевому сайтi написали, що з вiдповiдною заявою звернулися до правоохоронцiв iнiцiатори флешмобу, iнформацiю оперативно передано до СБУ, тому ситуацiя пiд контролем i хвилюватися нема чого. Вона заспокоiлася. Не може бути, щоб мiлiцiя не стала на захист прогресивноi частини мешканцiв. А за добу чи не все мiсто було обклеене листiвками з текстом, де були заклики прийти на захист рiдного мiста. Настя була задоволена, що син не зможе пiти на захiд, бо саме на цей день заздалегiдь прийняв замовлення вiд клiента вiдвезти його у Харкiв. Вона побоювалася, що в натовпi можуть ненароком штовхнути Геннадiя, якому лiкар наказав берегтися й не пiдiймати важке. Звичайно, син був не в захватi, бо дуже хотiв подивитися на приiжджих бандерiвцiв.

– Не переймайся, – заспокоiла його мати, – на твiй вiк ще вистачить флешмобiв.

Про себе вирiшила, що розповiсть сину про захiд, коли вiн повернеться додому, навiть поклала в сумочку фотоапарат, щоб потiм не забути.

Бiля Палацу культури було людно. Настя пiдiйшла до групи людей, якi стояли з державною символiкою. Серед них було багато матусь iз дiтьми. Настя заходилася допомагати надувати синi та жовтi кульки. Молода жiночка прикрiпила синьо-жовтi стрiчки на одяг мiтингувальникiв.

Поки збиралися люди, Настя роздивлялася iнший, набагато бiльший натовп, що стояв вiддалiк iз червоними прапорами. Їм прикрiпляли «георгiiвськi» стрiчки. Пiд’iхав автобус iз табличкою «Северодонецьк – Рубiжне». Здавалося, що то звичайний рейсовий автобус, але тут не було його зупинки. Звiдти вийшли люди вже з «георгiiвськими» стрiчками пiд гучнi пiдбадьорливi крики та оплески. Потiм пiд’iхав автобус «Северодонецьк – Лисичанськ», пасажирiв якого привiтав натовп зi ще бiльшою радiстю.

– За жителями Рубiжного до нас приедналися лисичани! – волав хтось у натовпi. – Ура! Ура! Ура!

Проросiйський натовп швидко збiльшувався. Настя пошукала поглядом правоохоронцiв – iх було не бiльше десятка. Можливо, вони вдягненi у цивiльний одяг? Тодi iх не розпiзнаеш серед iнших людей. До одного з мiлiцiонерiв, який стояв на ганку, пiдiйшов юнак, по-дружньому потис йому руку й урочисто почепив «георгiiвську» стрiчку.

– Скоти, навезли багато немiсцевих, – почула Настя розмову активiстiв поруч, – та ще й по сусiднiх мiстах назбирали.

– А ще машини з одеськими номерами прибули, – додав юнак, – напевно, тiтушок навезли.

– Нехай, – вiдповiла дiвчина, яка тримала в руках згорнутий великий прапор, – правоохоронцi пообiцяли, що нас надiйно захищено i вони не допустять безпорядкiв.

Вона поглянула на годинник i звернулася до людей.

– Не звертайте уваги на «колорадiв», – сказала активiстка, – рiвно о шiстнадцятiй жiнки й чоловiки вишикуються в ряд, розгортаемо прапор, спiваемо гiмн Украiни. Як тiльки закiнчуемо, дiтлахи махають прапорцями й випускають кульки в небо. Одразу ж розходимося, не звертаючи уваги на натовп поруч. Головне, не реагуйте на iхнi викрики, не вiдповiдайте iм, щоб не спровокувати. Зрозумiло?

За кiлька хвилин до початку флешмобу його противники зайняли майже всю площу. Присутнi, розiгрiтi спиртним, почали розмахувати червоними прапорами та триколiрними, волаючи на всю горлянку «Ра-сi-я!», «Ре-фе-рен-дум!», полилася брудна лайка на адресу активiстiв. Серед них Настя помiтила отця Трохима, а поруч iз ним червонопиких кремезних молодчикiв. Вони були дуже агресивно налаштованi, деякi хиталися вiд прийнятих ста й бiльше грамiв, в руках iнших були битки. Стало зрозумiло, навiщо напередоднi «святий» отець закупив стiльки горiлки. «Продалися за горiлку, а загризли сухою «Мiвiною», – подумала Настя, – Скупий, виходить, ваш наставник».

– Час! – дала команду дiвчина.

Не встигла Настя вишикуватися, щоб розгорнути разом з iншими прапор, як на них за чиеюсь командою для «розiгрiву» посунули молодики в балаклавах. Зо двадцять чоловiкiв iшли на людей, пiдтримуючи один одного рукою за плече. Настя швидко почала допомагати дiвчинi розгортати прапор. Потiм на мирних беззахисних людей лавиною посунули добряче напiдпитку молодчики з характерною зовнiшнiстю бандитiв. Вмить почулися крики, заплакали переляканi дiти. Юнаки пiдбiгли до людей, якi намагалися попри все розгорнути прапор. Один iз них сильно ударив в обличчя дiвчину-активiстку. Їi лице залила кров. Коли дiвчина опинилася на землi, цiлий натовп молодчикiв почав ii бити ногами та битками.

Настя притисла до себе прапор, але удар биткою ззаду по плечах ii також звалив на землю. Бiль пронизав усе тiло. Інтуiтивно вона скрутилася, пiдiбгавши ноги, й намагалася прикрити собою прапор. На неi сипалися удари чобiтьми, вона несамовито скрикнула вiд болю й бiльше не могла кричати, бо наступний удар прийшовся iй у живiт.

– Не чiпайте! – скрикнула вона хрипко, утримуючи полотнище, яке почали витягати з усiх бокiв.

Озвiрiлi п’янi молодики вирвали прапор, почали його шматувати, але тканина не хотiла пiддаватися. Звiдкiлясь узявся юнак iз пляшкою пального.

– Вiдiйдiть! – крикнув вiн i почав обливати бензином стяг.

Настя пiдвелася, з останнiх сил кинулася рятувати прапор. Вона вже не вiдчувала фiзичного болю – палав бiль у душi за сплюндрований державний прапор.

– Тварюко, не смiй! – крикнула вона. Настя впiзнала молодика зi звiрячим оскалом – саме вiн тис руку мiлiцiонеру перед заходом.

Вона схопила краечок прапора, але сили були нерiвнi. Молодик рiзко рвонув на себе полотнище, й Настя впала на спину. Хтось iй боляче наступив на руку, потiм вдарив кулаком у груди. Поруч, стiкаючи кров’ю, непорушно лежала дiвчина-активiстка, Настя кинулася до неi, повернула до себе ii обличчя – воно було скривавлене, а з розбитоi голови стiкала цiвкою кров.

– Допоможiть! – кричала Настя, намагаючись побачити хоча б одного правоохоронця.

Настя побiгла крiзь натовп, в якому все змiшалося докупи. Молодики били всiх без розбору: дiставалося i чоловiкам, i жiнкам. Вони зривали державну символiку й нещадно били руками та битками. Не шкодували навiть пiдлiткiв, вириваючи в них прапорцi з рук. Переляканi дiтлахи плакали – молодчики пiдбiгали до них, тицяли запаленими цигарками у повiтрянi кульки й дико реготали. Матерi хапали дiтей на руки, намагаючись вирватися з натовпу оскаженiлих бандитiв, а тi наздоганяли iх, щоб зiрвати синьо-жовтi стрiчки.

Нарештi Настi вдалося прорватися до правоохоронця. Вiн стояв вiддалiк, спокiйно спостерiгаючи за безладом.

– Там, – захекавшись промовила Настя, – там побитi люди, iм потрiбна допомога. Що ж ви стоiте стовпом?!

Правоохоронець iз «колорадською» стрiчкою нахилився до неi i тихо, зi злiстю прошипiв:

– Ну що, вам Бандера ваш допомiг?

На його обличчi грала ехидна посмiшка. Настю вмить обдало жаром. Не тямлячи себе вiд гнiву, вона завела руку назад, щоб з усього розмаху дати ляпаса нахабнiй продажнiй червонiй пицi, але ii руку хтось ззаду притримав, обережно, але мiцно.

– Не треба, – сказав Никон, вiдпустивши ii руку, – тiтко Настя, ходiмо звiдси, – промовив юнак. Вiн обiйняв ii за плечi, вiдвiв убiк. – Ходiмо звiдси.

– Я не можу, там побитi люди, iм потрiбна допомога, – сказала жiнка.

– Уже хтось викликав «швидку допомогу», – Никон хитнув головою у бiк автiвки з червоним хрестом, яка з мигавками пiд’iхала до площi. – Я на машинi, тож можу вас вiдвезти додому.

Догорав прапор, здiймаючи вгору темну хмаринку диму. Люди втiкали вiд ударiв, намагаючись сховатися у дворах. Крики, плач дiтей, стогiн поранених – все змiшалося в один звук, вiд якого Настя здригнулася i лише тепер вiдчула дикий бiль у спинi та руцi. Пекло колiно – джинси розiрвалися при падiннi й були у багнюцi, змiшанiй iз кров’ю.

– Так, – сказала тихо, бо в головi паморочилося, – вiдвези мене додому.

– Як ви там опинилися? – спитав Настю юнак, коли вони iхали додому по Радянському проспекту.

– Розумiеш, Нiку, – сказала Настя, – вiрус сепаратизму почав швидко iнфiкувати мiсто, яке я люблю, влада не вживала профiлактичних заходiв, тож я вирiшила допомогти у лiкуваннi. Виявилося, що вiрус уже поширився на багатьох. Інфекцiя може з часом зникнути сама по собi, але залишаеться ризик ii передачi. Одужання рано чи пiзно настане, але вiрус може дати ускладнення на iншi органи, тодi лiкування буде довгим та затяжним.

– Ви сама нiчого не зможете змiнити.

– Я не була сама, нас було чимало. Менi не зрозумiло, чому мiлiцiя не запобiгла сутичкам? СБУ була поiнформована про iх можливiсть i прислала лише десяток мiлiцiонерiв. До Палацу культури можна дiстатися через два проходи. Чому не перекрили iх? Чому ДАІшники пропустили у мiсто автобуси з тiтушками? – вголос розмiрковувала Настя. Вона дiстала вологу серветку, витерла з рук бруд.

– Мiлiцiя стояла i мовчки спостерiгала збоку. Що вiд них чекати? Захисту? Це тi ж самi бандюки, тiльки при погонах, чинах та владi.

– Там були маленькi дiти, – зауважила Настя. – Невже у ментiв нема своiх?

– Дiти е, совiстi – нема.




Роздiл 18


Настi дiсталося на горiхи потроху вiд кожного члена родини. Свекруха, яка, на свое щастя, прогавила захiд, зауважила, що не треба було пхати носа куди не треба. Чоловiк дорiкнув: «Ти, як i вся ваша родина Бидлот, завжди кудись вляпаешся». Іванна звинуватила в тому, що нiкого з них не попередила. Лише Геннадiй поспiвчував матерi й довго обурювався бездiяльнiстю мiсцевоi влади та правоохоронцiв. Син був упевнений, що тепер, пiсля Кривавоi недiлi, як цей день одразу ж охрестили, влада зрозумiе свою помилку й виннi у кровопролиттi будуть покаранi.

Подиву хлопця не було меж, коли незабаром на мiсцевому сайтi мiлiцiя виклала свое бачення подiй того дня. В опублiкованому правоохоронцями прес-релiзi був перелiк грабункiв та дрiбних правопорушень. І лише наприкiнцi, в роздiлi «Інше», як про незначну пригоду було написано: «6 квiтня 2014 року з 15.45 до 18.20 у мiстi Северодонецьку бiля мiського Палацу культури на проспектi Хiмiкiв з iнiцiативи громадян вiдбувся мiтинг для обговорення полiтичноi ситуацii в державi та пiдтримки проведення референдуму. О 16.00 мiж цiею iнiцiативною групою i тими, хто готувався до проведення флешмобу (мали намiр заспiвати гiмн Украiни i випустити жовто-блакитнi повiтрянi кульки), вiдбулася бiйка. Пiд час бiйки 6 громадян отримали тiлеснi ушкодження та звернулися по медичну допомогу в травмпункт мiськоi лiкарнi. Порушення громадського порядку було зупинено працiвниками мiлiцii. Даний факт зареестрований у Єдиному реестрi досудових розслiдувань. Проводиться перевiрка».

– Це вже занадто! – сказав розгнiваний юнак i звернувся до матерi: – Ти це читала?

– Релiз? Так, читала, – вiдповiла Настя. – Цинiзм i вiдкрита брехня! Тепер ти розумiеш, чому я не захотiла звертатися iз заявою до мiлiцii? Якщо до цього була крихiтка довiри до них, то тепер i ii не залишилося. Хоч би мали сором i зняли вивiску «Служимо народу Украiни!».

– Я так розумiю, що комусь потрiбно було зiштовхнути лобами мешканцiв мiста, – розмiрковував син. – Виникае питання: кому? Можна було однiй з груп запропонувати iнше мiсце для проведення заходу, але цього не зробили. Навпаки, дозволили звезти людей з iнших мiст. Навiщо? Щоб пролилося бiльше кровi? Виходить, мiлiцiя прикривае бандитiв? Нi, хай би що менi казали, я впевнений, що керiвництво мiста причетне до скоеного.

– Ми багато чого не знаемо, – мовила Настя, – але впевнена, що тверезий розум северодончан вiзьме гору. Не можуть усi люди бути такими короткозорими.

– Я зараз зателефоную Антону, – Геннадiй схопив мобiльник, – вiн у нас правоохоронець, тож нехай менi пояснить, кого вони охороняють.

– На будiвлi мiлiцii треба виправити на «Не служимо народу Украiни», – Настя сумно посмiхнулася.

Геннадiй вийшов з кiмнати батькiв, щоб поговорити з другом, а до Настi завiтав Денис. Як одружений чоловiк вiн найрiдше заходив у гостi, тому Настя так зрадiла йому.

– Як ви, Анастасiе Іванiвно? – запитав Денис, привiтавшись. На iм’я та по батьковi ii називав лише вiн. Можливо, тому, що був найстаршим iз друзiв сина i молодшим за неi лише на дванадцять рокiв. – Бачу, вам добряче дiсталося. Були на судово-медичнiй експертизi?

– Нi, що ти! Не хочу вплутуватися в судову тяганину, бо результат вiдомий заздалегiдь, – вiдповiла жiнка. – Суддi продажнi, та й хто винесе обвинувальний вирок проти правоохоронцiв? На Майданi людей повбивали – й досi нiхто не покараний.

– То хоча б до лiкаря зверталися?

– Нi. Попросила знайому медсестру проколоти та прокапати вiд струсу мозку, – пояснила Настя, – бо в головi паморочиться. Пусте, вiдлежуся, залижу рани, заживе, як на собацi. Краще розкажи, як ти, як твоi батьки, дiти? Крим анексовано, а у вас там е родичi?

– Так, е, i багато, – зiтхнув Денис. – Батьки телефонували, ми пропонували виiхати звiдти, якось би потiснилися. Але вони вiдмовилися – вiрять, що Украiна поверне собi Крим. Звичайно, це сумно й боляче. Я вважаю себе кримським татарином, хоча все життя живу тут, але моi предки, мое корiння там, на кримськiй землi. На ринку за день наслухаешся такого, що волосся ворушиться. З одного боку, радiють, що «зеленi чоловiчки» окупували Крим, з iншого, репетують: «Хочемо в Росiю!» Складаеться враження, що люди дурiють. Їхню землю окуповують, а вони радiють з того. Якесь масове божевiлля!

– Я в цьому теж уже впевнилась, – пiдтримала його жiнка.

– Щодня доводжу до хрипоти в горлi, що кожен повинен залишатися тим, ким вiн е: якщо я кримський татарин, то ним i лишуся. Якщо народився украiнцем, то ти вже не станеш росiянином… Але все марно. Навiть погрожують розфарбувати мiй контейнер у триколор.

– А ти що на те?

– Обiцяю iхнi контейнери розфарбувати синiм i жовтим, – усмiхнувся Денис. – Я мiг би кожному з них набити пику, але менi щодня й надалi доведеться працювати поруч iз цими людьми, тому ведемо словесний бiй.

– Поговорив з Антоном, – доповiв Геннадiй, зайшовши в кiмнату. – Вiн сказав так: «Ми лише виконуемо наказ. Якщо мiлiцiя отримала «згори» наказ так поводитися, то куди вона подiнеться?»

– Так само казали в Киевi «беркутiвцi», – сумно констатувала Настя.

– Таксисти зовсiм подурiли, – сказав Геннадiй, – мотаються по мiсту, начепивши на себе георгiiвськi стрiчки, та радiють казна-чому.

– Бо тупоголовi, – зробив висновок Денис.

Юнак хотiв поспiлкуватися ще, але до кiмнати шумно увiрвалася подруга Настi Алiса, зайнявши собою вiльний простiр. Кiмната вiдразу стала тiсною для iнших. Хлопцi пiшли до Геннадiя, а подруга всiлася бiля недужоi.

– Я ж казала тобi, що зараз потрiбно сидiти тихо, як миша у нiрцi, – почала вiдразу повчати, – а тобi не хочеться спокiйного життя. Це ж добре, що не дуже постраждала, могло бути й гiрше. І чому ти туди поперлася? Що ти там забула? Пригоди захотiлося?

– Не зуди, Алiско, – попросила Настя, – i без твоiх докорiв голова розколюеться.

– Може, лiкаря привести? – вже спокiйнiше промовила Алiса. – Можу знайти гарного спецiалiста, i недорого вiзьме.

– Вiдчепись! – скривилася Настя. – Зi мною все добре.

– І все-таки зiзнайся, що ти там забула?

– По твоему, я повинна була сидiти вдома? Анексований Крим – а ми маемо сидiти склавши руки? Чекати, поки й усю Украiну так само захоплять?

– Нiхто Крим не захоплював, це по-перше. По-друге, населення саме того хотiло. У мене там багато знайомих, i вони дуже задоволенi приеднанням до Росii.

– Побачимо, що вони заспiвають через кiлька рокiв, – сказала Настя. – Якi там роки? Украiна незабаром поверне Крим, я впевнена в цьому!

– Ага! Чекай. Питання, чи хоче цього кримське населення? Великi пенсii, як у Росii, висока зарплата… Який дурень вiдмовиться? – посмiхнулася Алiса. – Швидше б уже й нас приеднали до Росii! Отодi б зажили!

– Тiпун тобi на язик! – невдоволено кинула Настя. – Я не хочу жити в iншiй державi.

– У злиденнiй Украiнi краще?

– Але ж у своiй краiнi! – сказала Настя, наголосивши на словi «своiй» i додала: – Потрiбно зробити ii багатшою, а не пертися до чужоi.

– Уже один зробив, прийшли iншi й зроблять те саме – будуть красти, як попередники.

– Якщо дозволить народ, то будуть, а якщо нi…

– Ой! Я тебе благаю! Хто нас питатиме?! Ось прийдуть бандерiвцi – нам буде труба! Кажуть, що вони нас ненавидять, приведуть iх сюди правосеки, то може тебе й не зачеплять, бо твоя мати родом з бандерщини, а що нам, росiйськомовним, робити? Я нiчого не розумiю на украiнськiй мовi, не можу нi писати, нi читати.

– Нiчого не розумiеш? А якщо скажу, що там, за рогом будинку, саме для тебе залишили мiшок з грошима, зрозумiла? – спитала Настя украiнською.

– Еге ж! – голосно розсмiялася Алiса. – Таке хiба що дурень не зрозумiе!

– І ти ii добре розумiеш. І не треба вдавати, що тобi незрозумiла державна мова.

– Але я хочу розмовляти так, як менi зручнiше!

– А тобi хтось забороняв це робити?

– Та нi, – стенула плечима.

– Ось ти як пiдприемець здаеш звiти до податковоi, то якою мовою заповнюеш бланки?

– Звичайно, росiйською!

– Тобi хтось хоч раз заборонив писати росiйською?

– Та нi, але стоп! – Алiса нервово закрутилася на стiльцi. – Згадала! У пенсiйному фондi змушують писати свое прiзвище украiнською.

– Тобi важко списати з паспорта свое прiзвище? – Настя прискiпливо подивилася в очi подрузi.

– Неважко, але коли прийдуть сюди бандерiвцi, що я буду робити? Дивись, хто прийшов до влади, – жiнка почала перераховувати, тож Настi довелося трохи просвiтити подругу, розповiвши, хто i звiдки родом у нинiшнiй владi. Зробити це було непросто, бо для Алiси Сумщина вже бандерщина. – І хто тебе так нажахав? – запитала Настя.

– Прийди на ринок, послухай, – образилась Алiса. – У мене теж вища освiта, але ти на це не зважаеш. Нехай я дурна, але не може бути придуркуватим весь ринок.

– Не хочу нiчого поганого казати про твоiх колег, але хотiлося б дiзнатися, який приблизно вiдсоток хоче приеднання до Росii?

– Вiдсоткiв вiсiмдесят, не менше, – впевнено сказала Алiса.

– Ого! – Настя скрушно похитала головою. – Тепер зрозумiла така ненависть до украiнських вишиванок.

– А до чого тут вишиванки? – округлила очi Алiса.

– Нещодавно ходила на ринок, щоб купити собi домашнi капцi, – пояснила Настя. – Випадково натрапила на палатку, де молода жiночка торгувала вишиванками. Знаеш, там е i з машинною вишивкою, е з ручною роботою, i вишитi хрестиком, i гладдю, е навiть для немовлят сорочечки. Така краса! Задивилася я й одразу не помiтила, що у жiночки сльози на кiлочку. «Купують?» – спитала. «Інодi, – вiдповiла вона, – але частiше запльовують». Я не повiрила своiм вухам! Навiщо плювати в свое, украiнське? Не подобаеться тобi вишиванка, то не купуй, йди своею дорогою, нiхто не змушуе ii купувати чи носити. Але плювати? Дикунство якесь!

– Може, збрехала?

– Нi, Алiсо, не збрехала, – зiтхнула жiнка, – вона менi показала цiлий стос сорочок, якi спаскудили. А якi ж вони гарнi! Якась жiнка вручну хрестик за хрестиком викладала в узори, вишивала для краси, для добрих людей. Хiба вона гадала, що на них якесь бидло плюне? Жiночка менi розповiла, що родом з Івано-Франкiвська, вийшла за мiсцевого хлопця замiж, почала привозити сюди вишиванки, а тут таке… Сказала, що потрiбно закривати бiзнес. Уявляеш, бiдненька жiночка розмовляти почала росiйською, але чути акцент, тож навiть це ii не врятувало.

– Ось скажи менi, Насте, навiщо нам тут ii сорочки? Хiба що в клубi на концертi самодiяльностi в них виступити.

– Та то ж не просто вишиванки, а наше украiнське нацiональне вбрання!

– Де ти бачиш тут украiнцiв? На Донбасi бiльша частина росiян.

– Якщо люди розмовляють росiйською мовою, то це не значить, що вони росiяни. Хто ти за нацiональнiстю?

– Украiнка, – вiдповiла Алiса, – але це не значить, що я повинна носити вишиту сорочку. Подобаеться iм на Захiднiй носити вишиванки, то й нехай носять. Я не виправдовую тих, хто зiпсував товар, нi в якому разi, але й вишиванку вдягати нiколи не буду.

– А я вдягла б iз задоволенням! – захоплено сказала Настя.

– Ось тобi й на! – сплеснула руками подруга. – Мало тобi розгортання прапора! І не здумай купити вишиванку й пройтися в нiй по ринку!

– А то що буде?

– У кращому разi пожбурять у тебе яйцями, а в гiршому отримаеш добрячих стусанiв i пiдеш додому в самому лiфчику – порвуть сорочку на тобi й не спитають, як тебе звати, – охоче пояснила подруга. – Тож перш нiж вдягти таку сорочку, подумай про наслiдки i згадай, де ти живеш, – порадила Алiса.

– Я добре пам’ятаю, що живу в Украiнi.

– Ти живеш на Донбасi, – виправила ii подруга, – а це рiзнi мiсця.

– Нiколи про це не думала, але зараз менi здаеться, що я живу серед дикунiв, – задумливо сказала Настя.

– Менi так не здаеться, – почала подруга, але Настя ii зупинила.

– Алiсо, я не хочу з тобою сперечатися чи щось доводити. Бачу, що все марно, тому давай домовимося бiльше не розмовляти на такi теми. Якщо ми з тобою опинилися, як зараз говорять, по рiзнi боки барикад, то будемо спiлкуватися й надалi, проте без жодного слова про полiтику. Залишайся ти при своiй думцi, а я при своiй, iнакше ми посваримося раз i назавжди. Добре? – стримуючи себе, запитала Настя.

– Гаразд, – буркнула подруга. – Вiд матерi не було звiстки?

Настя похитала головою.

– Треба на вихiдних зiбрати суботник та засадити вам город, – запропонувала Алiса.

– Хлопцi допоможуть, – сказала Настя, маючи на увазi друзiв сина.




Роздiл 19


Настя помiтила, як останнiм часом почала вiддалятися вiд давньоi подруги Алiси. У спресованiй за стiльки рокiв дружбi утворилася невеличка трiщинка, яка повiльно, але збiльшувалася. Настя намагалася уникати розмов про розбiжностi у поглядах, але час вiд часу вони знову поверталися до неприемних обом бесiд. Трiщинка продовжувала розколювати дружбу навпiл, утворюючи мiж жiнками велику прiрву.

Настю дратувала пасивнiсть чоловiка, якому, здавалося, було байдуже до всього, що вiдбуваеться в краiнi. Коли у всiх стало звичкою прокидатися вранцi i в першу чергу вмикати телевiзор на канали новин, Валерiй мiг спокiйно пити каву i не поспiшаючи збиратися на роботу. Коли жiнка заводила мову про останнi подii, вiн невдоволено кривився: «Воно тобi треба? Усе вирiшать без нас, втiм, як завжди». – «Тобi байдуже, що тут можуть з’явитися бандити? Або росiйськi загарбники?» – обурювалася Настя. – «Та хоч iнопланетяни, – вiдповiдав з непорушним спокоем, – аби мене не чiпали та робота була. Найгiрше буде, коли завод зупиниться – ти про це думай, а не переймайся полiтикою». Казав так i йшов геть, даючи зрозумiти, що розмова закiнчена.

Свекруха геть з глузду з’iхала, очiкуючи приеднання до «братнього росiйського народу». З Іванною теж було важко про щось говорити. Вона з неприхованим захопленням могла годинами дивитися в Інтернетi вiдео про блокпости та хлопцiв зi зброею в руках. Саме вони викликали у неi iнтерес, нiби то були не покидьки, а Робiн Гуди чи навiть Рембо. Інодi вдавалося нормально поспiлкуватися з сином, але Настя його бачила нечасто. Геннадiй то ночував у Оксани, то iздив на замовлення, то Настi випадали змiни, коли син був удома.

На роботi iнодi траплялася нагода перекинутися кiлькома словами з Вадимом, якому, на вiдмiну вiд ii чоловiка, була небайдужа доля краiни. Якось так вийшло, що Настя знайшла спiвбесiдника та однодумця у своiй подрузi дитинства та юностi Людмилi. Донька Валентини Петрiвни посварилася з матiр’ю, навiть обiзвала ii сепаратисткою за ii неймовiрну любов до Росii та ненависть до «киiвськоi хунти». Людмилу цiкавила кожна подiя на Донбасi, до якого були прикутi всi погляди, тому вона останнiм часом часто телефонувала Настi, розпитуючи про деталi. Чим могла похвалитися Настя? Соромно навiть зiзнаватися, що живе серед людей, бiльшiсть яких ненавидить усе украiнське. Люда розповiла, що Суми лихоманили протирiччя, поки не анексували Крим. Тодi буря вщухла, бо люди зрозумiли, що одного прекрасного дня також зможуть побачити на своiх вулицях «зелених чоловiчкiв». А бiльшiсть северодончан це аж нiяк не лякало. Навпаки, всюди було тiльки й чути про те, як у Криму «добавили пенсii, незабаром збiльшать зарплати». Нiхто навiть не задумувався, що то не зростання добробуту населення, а недоiдки iз барського столу.

Одного разу Людмила запропонувала Настi написати невеличку статтю про останнi подii.

– Знайшла репортера! – розсмiялася Настя. – Я на таке не вчилася.

– А менi не потрiбний професiйний репортаж, – сказала Люда, – читачi хочуть почути жителя Донбасу.

– Бо Донбас нiхто не чуе? – сумно спитала Настя. – Може, й добре, що не чують нормальнi люди «новi казки Донбасу».

– Гарна назва! Можливо, розповiсти про хибнi думки населення?

– Я не полiтик, не полiтолог, не економiст. Я теж можу в чомусь помилятися.

– Усi ми можемо помилятися, але читачам було б дуже цiкаво почути розповiдi не вiд полiтикiв, не вiд влади, а вiд пересiчного громадянина, – захопившись новою iдеею, емоцiйно говорила Люда. – Ти можеш пiдняти рейтинг i тиражi нашоi газети. Вiд тебе потрiбна буде невеличка розповiдь, i все! Як щось не так буде, я виправлю. Ну, як тобi моя iдея?

– Вiдверто? Не хочу, щоб мое прiзвище свiтилося на шпальтах газети, – зiзналася Настя. – Впевнена, що моему чоловiковi прiзвище його дружини в газетi не принесе особливоi радостi, а менi сварок додасть.

– Тодi давай вкажемо, що автор бажае залишитися невiдомим i пiдписуеться псевдонiмом… Яким? Давай вигадаемо тобi iм’я та прiзвище. Вибираемо: Надiя, Антонiна, Свiтлана, Марта, Вiра?

– Вiра, – сказала Настя, – без вiри нiяк, а ось прiзвище…

– Якi там у вас найпоширенiшi? – торохтiла невгамовна подруга.

– Якщо врахувати, що ми будемо вказувати мое справжне мiсце проживання, то нехай буде Вiра Северодонецька. Можна так?

– Генiально! – радiсно скрикнула задоволена подруга. – У цьому щось е! А ще плакалася, що не журналiст! Так i моею конкуренткою станеш!

Вони домовилися, що першим буде коротенький допис про блокпости поблизу Слов’янська. Те, що Настя там не була, Людмилу не бентежило.

– У тебе син там проiжджае часто, – сказала вона, – розповiдав усе в деталях, тож напиши, що ти з ним iхала i все бачила на власнi очi, – порадила Люда, – а надалi будемо писати про Северодонецьк.

Кiлька днiв Настя нiяк не могла виконати свою обiцянку. Тривожнi новини не давали iй спокою. До того ж Іванна досi не розмовляла з братом, а вiд матерi не було жодноi звiстки. Настi снилися кошмари, в яких вона намагалася врятувати маму то вiд озброених людей, то вiд якоiсь страшноi чорноi безформноi iстоти. Вiдчувала душею, що матерi зараз дуже погано, але не знала, що робити. Безпораднiсть вибивала ii з колii, вiдбирала життевi сили, висмоктувала, мов та страшна чорна iстота з ii снiв. Якби вона могла поплакати, по-жiночому вилити слiзьми бiль, який накопичувався в душi щодня й тиснув каменем… Але очi нiби висохли, лишивши iй муки. Камiнь, який був у грудях, щодня збiльшувався i важчав, i цьому неабияк сприяло напруження вiд численних мiтингiв, на яких вiдкрито майорiли прапори чужоi держави. І хоча на збiговиська комунiстiв приходило дедалi менше роззяв, справа була зроблена: повсюди було чути сварки мешканцiв мiста, людей розкололи на два табори, на жаль, такi розколи були й серед членiв однiеi родини.

Дедалi частiше Настя зустрiчала в мiсцях скупчення людей, особливо в магазинах та на зупинках, бабусь, яких нiяк не можна було назвати «божими кульбабками». Зазвичай iще активнi, при здоров’i, вони не лiзли за словом у кишеню, просто пiдходили до кiлькох жiночок похилого вiку й нiби ненароком починали розмову про цiни на продукти, а потiм плавно переходили в полiтичну площину. І тут виявлялося, що виннi у всьому «клятi обкуренi та обколотi майданiвцi, якi за п’ятдесят гривень у день та за наркотики згубили краiну», а «правосеки незабаром прийдуть сюди, щоб захопити мирний i працьовитий Донбас». До «випадковоi спiврозмовницi» пiдходили перехожi послухати про «бандерiвцiв, якi не хочуть працювати, тому незабаром приiдуть сюди, щоб заселитися у наше житло, бо ми не зможемо оплачувати комунальнi платежi i людей викинуть на вулицю». Настя дивувалася, чому таким жахам вiрять бiльше, нiж украiнським ЗМІ. Вона кiлька разiв натрапляла на одну й ту саму жiнку в рiзних мiсцях. Найчастiше та «працювала» у продуктових супермаркетах, зупиняючись бiля дорогих продуктiв. Було зрозумiло, що такi провокатори кимось непогано фiнансуються. Коли Настя вчетверте зiткнулася з нею, то вирiшила поговорити. Влаштовувати сварку в магазинi не можна, тож Настя дочекалася ii надворi.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Северодонецьк – саме таку назву вживають жителi цього мiста i використовують в офiцiйних документах. Орфографiчна норма – Северодонецьк.




2


Заочниця – так називають жiнок, якi познайомилися за листуванням iз ув’язненими чоловiками.




3


«Мрiiвськi» будинки – тi, якi збудувала МЖК «Мрiя-Інвест».


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/talan_sv-tlana/ogoleniy-nerv