Кров кажана
Василь Шкляр


Таемнича мiстика, вiдверта еротика, божевiльна кримiнальна iсторiя… Анастасiя нiколи не була вiрна своему чоловiку, а невдовзi пiсля його загадковоi смертi отримала приголомшливу звiстку: ii призначення – народити для свiту диявола. Жiнка мало не збожеволiла, та ii коханець, отець Серафим, обiцяе не допустити до грiха. Але здаеться, нiби вiн у змовi з нечистою силою…





Василь Шкляр

Кров кажана



Валентинi – con amore







Частина перша. Ідеальне ВБИВСТВО





1


Того дня я принесла iз лiсу гада, а вночi загинув мiй чоловiк. Усе в цьому свiтi мае своi прикмети i передвiсники.

Не знаю, чи то була отруйна змiя, чи вуж, адже водянi вужi не мають жовтих «вушок», але досi тiло береться сиротами, коли згадаю, як, повернувшись додому, ще в холi розстебнула на сумцi блискавку i вгледiла скручену там гадюку. Нi, спершу я навiть подумала, що то пасочок вiд моеi вечiрньоi сукнi – вiн також iз темноi шкiри, округлий, завтовшки з великий чоловiчий палець, – та поки мiркувала, як вiн мiг там опинитися серед моеi спiдньоi бiлизни, «пасочок» пiдвiв плескату бридку голiвку i бризнув на мене двома крапельками отруйних очиць.

Я навiть не здужала заверещати, тiльки вiдсахнулася аж до стiни, прилипла до неi й зацiпенiла. Але погляд мiй так i прикипiв до гада, який вигрiв собi кубельце… на моему лiфчику й трусиках.

Невже йому подобаеться цей запах? Невже вiн вдихае його так само, як це робив ще годину тому мiй душпастир отець Серафим? Лiсова галявинка пахла осiннiми травами й стиглим листям лiщини, а вiн пiсля всього лiг горiлиць i поклав собi на обличчя моi лiловi трусики. Потiм, знов мене обцiловуючи i вилизуючи, сказав: «У тебе на сiдничках лишилися виiмки вiд лiскових горiшкiв. Я хочу iх розгладити».

Ось так i цей гад. Поводив своею хитрою голiвкою i знов опустив ii на те мiсце, де на лiловому едвабi пришерхла волога плямина. Вiд тiеi сумирностi мiй жах також скрутився калачиком, лишилася тiльки тривога. Я струсила з себе зацiпенiння, навстiж вiдчинила дверi в холi, на верандi… i знов одсахнулася вбiк.

Гад мене зрозумiв: вiн поволеньки вилiз iз сумки i, звиваючись усiм своiм довгим тiлом (ним справдi можна було двiчi оперезати мiй стан), поповз прямо надвiр, потiм без жодних вагань потягся плазом до рiчки, яка майже впритул прилягае до нашоi садиби. Через те менi хотiлося б думати, що то був водяний вуж.

Скажи комусь – не повiрить. Хоча цiкаво було б перемовитися про таку химерну пригоду бодай iз Нестором (мiй чоловiк на всяку чудасiю мав свое особливе пояснення), але з чого почати? Що ти пiшла до лiсу по гриби не з кошиком, а з фiрмовою сумкою на «блискавцi», у якiй пригрiла змiюку? Чи з того, як ти схибнулася через отця Серафима i вiддала йому спершу душу, а потiм i тiло?..

Я взяла сумку i двома пальцями повикидала бiлизну до брудного шмаття. Змiiного слiду на нiй не було. Потiм пiднялася скрипучими схiдцями на горiшнiй поверх, зайшла до спальнi перевдягнутися. Довго стояла перед дзеркалом голою, торкалася свого тiла, нiби шукала на ньому невидимих слiдiв, але нi – навiть виiмок вiд лiскових горiшкiв не було. Хоча я добре чула, як падалiшнi плоди лiщини гостро впиналися в моi опуклини, якими стiкала гаряча вiльгiсть.

Однак я знала, що все в цьому свiтi мае своi прикмети й слiди. Вiдчувала, що з певного часу стали повнiшими моi груди, навiть соски та брунатнi кружальця навколо них побiльшали, i там я також стала чутливiшою i щедрiшою. Нiздрi на короткому носику бездоганно круглi й трохи вiдкритi. А мое червоне вiд природи волосся, яке всi вважають фарбованим, тепер аж горить вогнем, i отець Серафим жартома нахваляеться перехрестити мене на Серафиму, адже це iм’я означае вогненний ангел.

Вiн, як згодом зiзнався, побачив у менi ангела ще за першоi зустрiчi, коли приiхав висвятити наш дiм, де вiднедавна все пiшло шкереберть. Власне, нещастя й почалися звiдтодi, як ми купили цей будинок i, щоб розрахуватися з боргами, продали свою мiську квартиру. Але про це потiм…

Скажу тiльки, що й пiсля висвячення оселi справи в мого чоловiка не полiпшились, однак отець Серафим запам’ятав стежку до нашого дому i радо прийняв запрошення Нестора заiжджати до нас на… риболовлю. Уже через тиждень до нашого двору пiдкотив його сiрий «опель», але вийшов iз нього не пiп у рясi, а бездоганно збудований чолов’яга у синiх потертих джинсах i чорнiй шкiрянцi. Хiба що темна коротка борода та волосся, гладенько зачесане назад i схоплене у косичку, нагадували в ньому священнослужителя.

– Давайте знайомитись, – сказав вiн. – У миру Сергiй. – І, притулившись губами до моеi руки, так подивився у вiчi, що тiлом прокотився легенький струм. Цi очi. Трохи розкосi й несподiвано сiрi на смаглявому лицi, вони притягували i страхали.

– Настя, – сказала я. – Анастасiя.

Якщо покласти руку на серце, то вже до того я багато чого наслухалася про отця Серафима, яким зацiкавилася навiть столична преса. Одного разу карлик Іванько – наш домашнiй сторож i помiчник – сказав, що йому край треба п’ять гривень.

– На пиво? – спитала я.

– Нi, – карлик покрутив великою, як у коня, головою. – Іванько хоче щось купити. – Вiн завжди говорив про себе в третiй особi. – Іванько вам покаже.

І потiм справдi показав. На мiй подив, це був iлюстрований журнал з просторою статтею про отця Серафима. Щоб уникнути зайвих плiток i домислiв, наведу окремi витяги з тiеi статтi, якi – тепер я вже певна – е чистою правдою. Бо тодi, коли читала ii, напiвлежачи у шезлонгу, пiд лоскiт сонячних променiв та Іванькових позиркiв (я засмагала при ньому без лiфа), все це видалося менi сенсацiйною побрехенькою.


Екзорцизм, або вигнання злих духiв



Настоятель храму Івана Богослова мае два роки стажу церковноi служби. До того вiн був майором росiйськоi армii, воював у гарячих точках, але, щоб переiхати на Батькiвщину, змушений був звiльнитися у запас.

Втiм, до переiзду в рiднi краi вiдставний майор ще встиг закiнчити бiблiйнi курси в мiстi Курську, а водночас i астрологiчну школу Павла Глоби. В Украiнi пройшов адаптацiю на богословських двомiсячних курсах у Таращi, пiсля чого його висвятили на священика.

А коли став настоятелем храму Івана Богослова в селi Гостра Могила, то й почалися дива… Сонячний червневий день. На подвiр’i церкви зiбрався натовп. Якась розпатлана жiнка труситься в лихоманцi, ii квiтчаста хустка з’iхала на потилицю. Вона тримаеться за руку священика, але таке враження, що вхопилася за електричний дрiт. Жiнка щосили репетуе, а тодi падае на колiна й починае гавкати. «Бiснувата», – прокочуеться натовпом спершу шепiт, а вiдтак чути дитячий плач, крики i стогiн…

Похмурий осiннiй ранок. Стара дерев’яна церква пiднята над землею, бо стоiть на дубових палях, як ото комора для збiжжя. Власне, ще донедавна тут i справдi була колгоспна комора. На воротях в око вiдразу впадае оголошення:

Оздоровчий молебень провадиться щовiвторка i щоп’ятницi, окрiм двунадесятих свят. Початок о дев’ятiй годинi.

Молебень цього разу вiдбуваеться в церквi. Перед аналоем стоять кiлька молодиць i трое чоловiкiв зi свiчками в руках. Пiдходять ще двi припiзнiлi жiночки й один хлопчина. Із-за царських ворiт виходить отець Серафим i раптом каже:

– Дiвчата! Хто розбив носа – хай вийде з храму.

Жiнки розгублено дивляться одна на одну, а тим часом отець Серафим кидае суворий погляд на одну з тих, що запiзнилися:

– Я до вас звертаюся.

Якийсь час жiнка спантеличено i благально дивиться на отця Серафима, потiм задкуе до виходу…


Я прикрила журналом свое символiчне бiкiнi й спитала в Іванька:

– Як це… розбила носа?..

– Як-як! – здивувався карлик з моеi невторопностi, хоч видно було, що його потiшило це запитання. – Мастурбацiя, ось як!

– Що-о-о?

– Чи ця… Як вона… – Іванько втупився в журнал, що лежав на моiх стегнах, наче бачив крiзь нього, i його рухливi попелястi очi, мов жорна, закрутилися то в один бiк, то в другий. – О, згадав! Менструацiя! Юшить, як з носа…

– Фу-у-у!

– Іванько все знае. Ще бiльше за попа!

– Он як, – сказала я i знов узялася читати.



Отець Серафим наказуе полишити храм i молодиковi.

– Чому? – дивуеться той.

– Бо нехрещений! – пояснюе ясновидець, i хлопець покiрно виходить.

Тiльки тодi розпочинаеться оздоровчий молебень. Отець Серафим заходить за царськi ворота й читае молитву, а тут, перед аналоем, починае дiятися щось незбагненне. Одна жiночка, плямкаючи губами, нiяково всмiхаеться, друга дрiботить ногами, третя б’е себе кулаками в живiт. Молодий, але вже сивий чоловiк виривае на собi жмут волосся…

Потiм священик пiдходить до кожного з них, тримае руку над головою, щось невиразно шепоче i дмухае в обличчя. Кожнiй жiнцi вiн ще й кладе своi руки на талiю. Пiсля цього одна молодиця впала навколiшки i стала щось збирати на пiдлозi, хоч там нiчого й не було. Уже надворi вона розповiла, що iй було пороблено на сливах, – сусiдка-вiдьма, пошептавши на сливи, пригостила ними нещасну.

– А я мекала, – зiзнаеться ще одна жiнка з козинячим виразом на обличчi. – Менi на козах пороблено. Невiсточка моя дорога вистригала вовну на козi, а тодi бачу – хрест вистрижено на грудях у моеi Маньки. Ну, це вже, людоньки добрi, на смерть менi пороблено. Я б i не знала, що то невiстка виною, та як прийшла до отця Серафима, то ii голосом заговорила.

Однак були тут i такi, з кого слова не витягнеш. Про ту мовчазну жiнку, що молотила себе по животi, розповiла старенька бабуся:

– Та хiба ж ви не чули, що вона оце зовсiм недавнечко народила чорта?

– Чорта? Якого?

– З рiжками й ратичками, якого ж iще! Тiльки дуже манюнього. Бiсеня, слава Богу, народилося мертвим, i його спалили. А це вона знов завагiтнiла…


Я вiдчула легке збудження. Чи то вiд прочитаного, чи вiд жадiбних поглядiв Іванька, який уже заховався за кущами руж, але, певна рiч, не зводив з мене очей.

Далi отець Серафим сам охоче пояснював, як вiн лiкуе людей, одержимих злими духами.



– Я роблю це лише молитвами i накладанням рук. Нiчого тут забороненого чи богохульного немае. Це не моi молитви, а требник Петра Могили, зокрема його молебень «Об iзгнанii нечистого духа», написаний ще 1648 року. Однак нiхто з теперiшнiх священикiв його не читае, бо вони бояться. Бояться викликати потойбiчнi сили… Ви не вiрите в потойбiчнi сили? Тодi ви не вiрите i в Бога. Бо якщо е Бог, тодi е i диявол. Якщо е добро, то виходить, що е i зло.

Тепер щодо рук. Якось я сидiв, тримаючи долонi одна до одноi, i раптом вiдчув, що вони вiдштовхуються. Так, нiби мiж ними е невидима пружина i, щоб стулити долонi, потрiбно цю пружину стиснути. Отак я й зрозумiв, що володiю якоюсь особливою силою…


Я лише посмiялася з одкровень отця Серафима, бо й гадки не мала, що мине якийсь час – i я на собi вiдчую цю «особливу силу». А тодi я солодко потягнулася в шезлонгу й запитала в Іванька:

– І ти вiриш в оцi байки?

Вiн сплiв своi довгi пальцi, звивистi й загнутi трохи назад, i пустив очi пiд лоба. При цьому був схожий на Гомера, якого скульптор зобразив чомусь слiпим.

– Вiрю.

– Чому?

– Бо Іванько й сам чорт, – сказав вiн i перевальцем пiшов до рiчки, швидко перебираючи вигнутими в колесо ногами.

Менi раптом стало його шкода. Навiть майнула легковажна думка, що я змогла б йому дозволити значно бiльше, нiж вiн собi уявляе. Втiм, цiлком можливо, що саме це вiн якраз уявляв дуже часто.




2


Цiкаво, що тепер сказав би Іванько, якби я розповiла йому про гада, котрий винюшив на лiсовiй галявинцi моi трусики й непомiтно залiз у сумку? Хоча я приблизно здогадуюсь. «То Іванько перекинувся на вужа», – сказав би вiн.

Вогненний ангел. Я все ще крутилася перед дзеркалом, стривожена тiею змiюкою, коли знадвору долинув сигнал автомобiля й запiзнiло загавкав наш розледачiлий Трезор – принесло когось чужого.

Потiм заскрипiли схiдцi, я вся напружилась, але до спальнi зазирнув Іванько й злякано зашепотiв:

– Вони знову приiхали! – заслiплений страхом, карлик нiби й не бачив, що я гола-голiсiнька. – Іванько скаже, що вас немае вдома.

– Хто – вони? – спокiйно спитала я.

– Голомозi!

– Скажи iм, що я зараз вийду.

– Не треба. Іванько знае, як iх спровадити. За ними тiльки смуга ляже. Іванько набреше, що ви пiшли по гриби.

– Я вже йду, – сказала я роздратовано, накидаючи на голе тiло куценький халат-кенгуру.

«По гриби…» Вiн що, i там пiдглядав за мною чи, може, чортисько читае думки?

Я повагом вийшла на подвiр’я i присмирила пса, який, угледiвши хазяйку, послужливо розгавкався на всю горлянку.

Бiля ворiт стояв тупорилий джип зi слiпими шибами, а на хвiртцi вже висiв гiсть – на диво, не тупорилий i навiть не голомозий, вiн радше скидався на страхового агента, який, щоб докликатися господаря, дратуе собаку. Худий, високий – такий собi симпатичний глистюк з трохи перекошеним вiд посмiшки ротом.

– Привiт, золотко! – сказав вiн, нахабно розглядаючи мене з нiг до голови. – Ми вiд Сухого.

– Я не призначала зустрiчi нi сухому, нi мокрому. Що треба?

– Де Нестор?

– На фiрмi, – стенула я плечима.

– У нього, вважай, уже фiрми немае. Ти впевнена, що вiн не вдома? Ти…

– Тикати будеш цибулю в землю, – сказала я. – Якщо доживеш до весни.

– Я туди зарию когось iншого, – вiн перестав посмiхатись, але рот так i лишився навскоси. – Знаеш кого? Своiх боржникiв. Так i передай Нестору. Завтра останнiй строк. Не буде грошей – хай теше собi пам’ятника, це вiн умiе. Але перед тим заберемо все разом з оцiею хавiрою. Ясно?

Не знаю, що тодi на мене найшло. Можливо, тому, що зi мною ще нiхто не дозволяв собi так розмовляти, як цей глистюк, можливо, вiн зачепив мое самолюбство, але я сказала:

– Закрий свое криве сурло! Фiрма належить менi, i дiм оцей мiй, i машина, i чоловiк також мiй… А тебе, шутий цапе, я вперше бачу. Тож зарубай собi на кривому нюхалi: якщо з його голови впаде волосина, якщо ти йому ненароком зiпсуеш настрiй, а вiн через це забуде парасольку, потрапить пiд дощ i пiдхопить нежить, то тебе, шутий цапе, закопають першого! Авансом. Ти все зрозумiв?

Я вималювала на своему самовпевненому фейсi таку щасливу усмiшку, що йому геть зацiпило.

– Усе – питаю?

– Нi, не все, – нарештi пустив з рота пару глистюк чи, може, збiльшений у мiльярд разiв сперматозоiд. – Що таке «шутий»?

– То ти й цього не знаеш? Безрогий, ось що! Але роги в тебе обов’язково виростуть, не хвилюйся, – сказала я. – Якщо ще трохи протягнеш, то намацаеш iх на своiй довбешцi. А тепер чухай звiдси! Поки вiтер без сучкiв.

Я повернулася й повихляла вiд нього тiею хижою ходою, яка не лишала йому жодного шансу, – так ходять фатальнi жiнки, що приваблюють до себе чоловiкiв, як безоднi Сцiлли й Харибди притягують мореплавцiв, а потiм майже так само, як Сцiлла й Харибда вивергають на берег уламки кораблiв, вони, цi жiнки, викидають на смiтник уламки чоловiчоi честi.

Коли зайшла в дiм, лиш тут мене почало трясти. Де й подiлася та напускна хоробрiсть, за якою насправдi чаiвся задавнений страх. Страх, що вже розростався у розпач. Так само, як розросталися нашi борги, якi Нестор плодив iз дивовижною легкiстю i яким, я знала, нiколи не буде кiнця, бо вони на вiдсотках плодилися вже й самi. «Брехня, прорвемося», – часто повторював мiй чоловiк, однак я бачила, що вiн i сам не йме тому вiри, вона, та вiра, витекла з нього давно, зосталася хiба якась крапля надii на слiпий, але щасливий випадок. Сам винен.

Колись вiн розпочав справдi нормальний бiзнес, хоч i з мiнорним забарвленням (либонь, i в тому був свiй особливий знак) – вiдкрив власну фiрму з виготовлення надмогильних пам’ятникiв. Не з доброго дива, звичайно, адже був професiйним скульптором, та коли з вiдомих причин урвалися замовлення на лiплення рiзних героiв, особливо ж Ленiна, за якого ранiше платили скаженi грошi найзлиденнiшi колгоспи, сiльради, заводики (на професiйному сленгу скульпторiв це називалося «лiпити Льопу»), тодi й довелося подумати про iнший шмат хлiба. Тим часом iз фалоса кримiнальноi демократii повискакували новi сперматозаври i поперли один поперед одного до виживання, а згодом i на цвинтарi стали змагатися мiж собою за краще мiсце у царствi тiней. Вони зводили собi такi помпезнi пам’ятники та мавзолеi, що бiдному Льопi – вмитися разом з диктатором Домiнiканськоi Республiки Трухiльйо, хай Бог простить, що згадую так небiжчикiв. Зате скульпторам знову знайшлася робота.

Несторовi також пощастило на кiлька таких замовлень, а потiм один iз тих-таки багатих замовникiв, якого я згодом охрестила для себе Едiпом, запросив нас на вечерю i пораяв не ловити дрiбних мишей, а мерщiй вiдкривати власну фiрму, поки вiн, добрий порадник i надiйний партнер, може забезпечувати нас i гранiтом, й габро, i лабрадором, ба навiть рожевим мармуром.

– Тут немае чого й роздумувати, – казав цей пiдстаркуватий котяра, роздягаючи мене обважнiлими очима як партнерку не тiльки в бiзнесi. – Адже для початку е простора скульпторська майстерня, а там можна взяти в оренду бiльше примiщення, закупити обладнання, найняти людей, i пiшло й поiхало. Я вам навiть допоможу з реестрацiею пiдприемства, тож лишилося придумати йому тiльки назву, – сказав вiн i подивився на мене таким обнадiйливим поглядом, що я просто мусила щось вiдповiсти.

– Плутон, – сказала я.

– Що-о-о? – не второпав мiй майбутнiй партнер.

– Фiрма називатиметься «Плутон». Це бог пiдземного свiту.

– Мертвого свiту, – скривився Нестор.

– Хiба надмогильнi пам’ятники ставлять живим? – спитала я.

– Усе логiчно, – сказав мiй чоловiк, який на кожен випадок мав свою окрему думку. – Але занадто похмуро.

– І логiчно, i дуже доречно, – беззастережно став на мiй бiк наш компаньйон. – Я не знаю нiякого бога, окрiм того, пiд яким ми ходимо, але знаю, що е навiть планета Плутон. І думаю, що вона буде для вас щасливою. Люди завжди вмиратимуть, убиватимуть одне одного, отже, цей бiзнес вiчний, – додав вiн раденько, не здогадуючись, що i його знайдуть у полiському кар’ерi з простреленою головою. – Тож будемо вас, Анастасiе Михайлiвно, вважати хрещеною мамою фiрми. Давайте вип’емо за нашу маму, – збуджено сказав вiн, нiби слабував на комплекс Едiпа i сприймав за матусь навiть утричi молодших за себе жiнок.

Спершу справдi все «пiшло й поiхало», як по писаному: були мармур i габро, було багато замовлень i нове просторе примiщення, були найманi майстри i мiй коротенький, побiжний роман зi збоченцем Едiпом, який навiть у лiжку називав мене мамочкою. Нестор уже нiчого сам не лiпив, не тесав, тiльки займався кредитами, новими проектами, та якось водночас з’явилися конкуренти, подорожчав утричi камiнь, прийшли податкiвцi, наiхав рекет, у полiському кар’ерi пролунали пострiли, якi спровадили в царство мертвих мого синочка Едiпа, i поки Нестора тягали по допитах, виявилося, що рахунки нашi там замороженi, там пiд арештом, а там узагалi луснули разом iз банком. Щоб урятувати фiрму, вiн залiз у борги, але поiзд пiшов: усе полетiло за вiтром, Нестор теж полетiв, як фанера над Парижем, а приземлився у своiй старiй майстернi, де зосталося лише кiлька чорних кам’яних брил, якi могли слугувати вже пам’ятниками на могилах убитих надiй.

А нажити… нажити ми лише й устигли ось цей будинок, до якого втекли вiд марнот великого мiста, однак не втекли вiд його i своiх грiхiв. Нестор i далi тримався за фiрму, все робив уже власноруч, проте його заробiтки покривали хiба що витрати на бензин, який вiн випалював до мiста й назад. Хоч як це дивно, але я швидше за нього прижилась i знайшла собi затишок серед природи, – може, тому що нiколи не обтяжувала себе роботою (Нестор був проти, щоб я працювала), нiколи не мала близьких подружок, вiд яких, я певна, можна чекати лиш пiдступу й заздрого поглуму.

Нестор сам вiдгороджував мене вiд усього свiту, вiд людей i клопотiв, вiд дiтей (а коли захотiв, щоб я народила, то вже було пiзно), вiд випадкових знайомств i друзiв, од мене самоi, а вiдтак… i вiд себе. Вiн узяв мене п’ятнадцятирiчною дiвчиною, коли я ще нiчого не знала й не бачила… i раптом симпатичний мужчина садовить тебе у свое авто й везе до ресторану, ти боязкими ковточками п’еш шампанське – не через те, що боiшся сп’янiти, а тому, що не хочеш, щоб цей вечiр скiнчився, ти iси свiй гарнiр по однiй рисинцi, та вiн… кiнчаеться, вiн кiнчаеться, а потiм вогнi вечiрнього мiста розпливаються у твоiх очах, як вишневi плями на бiлому простирадлi, хоч не було нiякого простирадла, а було затiсне авто, в якому вiн тебе взяв, ба нi, насправдi ж узяла його ти, о, наiвна чоловiча легенда про те, що беруть вони, легенда, вигадана вiд безсилля тими, хто не витримав випробування спокусою, хто не знае, що таке справжне бажання, яке розривае тебе, як надмiрна доза пороху розривае рушницю.

Уперше я його зрадила, коли пiшла сфотографуватися на паспорт (ми жили вже разом, вiн поспiшав зарееструвати шлюб, та я ще не мала паспорта), – спустилась у пiдвальчик маленького запорошеного фотоателье, де сидiв за столиком такий же маленький непоказний чоловiчок – весь у корiнь, – i там… там вiн менi сказав, що таких вродливиць треба знiмати не на паспорт, а на обкладинки еротичних журналiв, – чи не бажала б я сфотографуватись у всiй красi?

– А що ви ще вмiете? – з насмiшкою спитала я, дивлячись у його хтивi очицi.

– Усе.

– Так-таки й усе? – не повiрила я.

– Абсолютно. Проходьте за ширму. І якщо ви не проти, то… зробимо проби.

Вiн демонстративно примкнув на засувку вхiднi склянi дверi, спостерiгаючи за моею реакцiею на цей промовистий жест, i я хотiла було заперечити, але тут якийсь здоровенний чолов’яга став дертись у дверi, показуючи пальцем на свiй наручний годинник. Мiй фотомайстер чемно йому вiдчинив i сказав, що зараз вiн зайнятий, приходьте пiзнiше, однак суворий чолов’яга в суворому костюмi (теж збирався знiматись на паспорт?) розкричався, що вiн зайнятий у сто разiв бiльше, що майстер навiть не здогадуеться, хто вiн такий, i що вiн зараз узагалi закрие це ателье i зробить iз нього пивничку.

І тодi сталося те, на що я нiколи не сподiвалася. Мiй щупленький майстер раптом звiвся навшпиньки, доп’явся до краватки здорованя, згрiб ii в кулак i на зашморзi притягнув його голову на рiвень свого зросту.

– Запам’ятай назавжди, – тихо i владно сказав вiн, – тобi нема куди поспiшати. Тебе нiхто i нiде не жде. Але ти ще про це не знаеш.

Вiн розвернув здоровила обличчям до виходу й одним поштовхом викинув за дверi. Потiм повернув до мене таке веселе обличчя, нiби щойно вигнав з кiмнати муху:

– За моею ширмою – як на сповiдi, – сказав вiн. – Таiна цiлковита. Ви знаете, що таке таемниця сповiдi? І що таке професiйна етика? У моему дiлi це насамперед конфiденцiйнiсть. За ii порушення я вiдповiдаю перед законом. Ви це знаете? – вiн так допитувався, нiби перед законом мала вiдповiдати я.

Так, я знала. Знала, що в мене тiльки-но закiнчилися мiсячнi i ще трохи мажеться, але цей загадковий чоловiчок менi раптом почав подобатися. Вiн не сяяв, не вабив своею зовнiшнiстю, не намагався щось удавати iз себе, проте, мабуть, i сам того не вiдаючи, чимось приворожував, бо… поки вiн налагоджував апаратуру, мiняв об’ектив, я вже була в чiм народила матуся.

– Абсолютно все? – перепитала я. – Тодi… звiльни мене.

– Вiд кого? – здивувався вiн.

– Угадай.

– Вiд настирливого коханця?

– Нi.

– Ну, визволяти тебе вiд чоловiка нiбито рано, ще й паспорта не маеш.

– Нiколи не вгадаеш, – сказала я. – Вiд дiвочостi.

На якусь мить вiн завмер, не вiрячи своiм вухам, а потiм пiдiйшов до мене й поволi опустився на колiна.

– Дiвчинко… Моя маленька дiвчинко! Ангеле ти мiй…

Цього разу на старому розтовченому диванi десь узялося бiле простирадло, i трохи згодом вiн цiлував на ньому рудi пасмуги, плутаючи мiсячнi видiлення з дiвочою крiвцею, й примовляв так само розчулено:

– Дiвчинка… Моя солодка дiвчинка…

На його ослаблому, але ще повному, жилавому коренi теж були ослизлi червоно-рудi слiди моеi мiсячноi «цноти», я витерла iх тим же простирадлом i взяла його… ще гарячого, дурiючи вiд змiшання чужого i власного запаху. Вiдчуття млосноi наповненостi пойняло все мое тiло, але хотiлося ще i ще, все мое ество прагло вийти за власнi межi, прагло доконечноi нестерпностi й вибуху, для якого не вистачало якоiсь краплини, i коли я вiдчула пiднебiнням, як збiльшуеться i тужавiе твердь, то заскiмлила вiд насолоди, а потiм завила, як сука, а тодi… ось вона, та доконечна наповненiсть, коли чужа, найпотаемнiша жага нестримно тече в тебе i ти, нарештi, виходиш iз своiх берегiв з несамовитим, уже потойбiчним криком. Утiм, усе це тодiшнi, ще пiдлiтковi рефлексii, коли звичайнiсiньку статеву сверблячку хотiлося виправдати самою природою, а не культом чоловiчого перламутрового… ребра, з якого одного разу ти випадково вискочила на цей свiт.

Соромно зiзнатись, але того майстра, того непоказного чоловiчка, що зробив менi шiсть фотографiй «три на чотири», я майже не обдурила – тодi я справдi вперше вiдчула себе жiнкою i навiть через роки, коли розгортала свiй паспорт, iз маленького фото загадково дивилася та «солодка дiвчинка» i, здавалось, ось-ось менi пiдморгне.




3


Надвечiр зiпсувалася погода: подув холодний пiвнiчний вiтер, потiм припустив дрiбний, уже осiннiй дощ.

Нестор приiхав пiзно; як завжди, не в гуморi, i вiд того, що намагався це приховати, мав iще жалюгiднiший вигляд. Я навiть не хотiла йому казати про вiзит голомозих, та зрештою вирiшила, що так буде краще.

– Я знаю, – сказав вiн. – Вони знайшли мене й там… Але то все пусте. Сьогоднi я хочу з тобою посидiти. Ти заслужила, правда ж? – Обличчя в нього було худе, й усмiшка теж видавалася худою.

– Ти про що?

– Вiн розповiв, як ти його вiдшила. А тут якраз пiшов дощ. Уявляеш, як бiдолаха перелякався? Я ж був без парасолi й мiг прихопити нежить, – Нестор вимушено засмiявся.

Потiм виклав з пакета лiтрову пляшку мартiнi, пляшку вiскi i стiльки наiдкiв, що я була певна: знов перехопив у когось сотню баксiв.

– Сьогоднi гуляемо, – сказав вiн. – Я розтоплю камiн.

– А що, е причина?

– І не одна. По-перше, я застрахував свое життя на таку круглу суму, що сам здивувався, як багато коштую.

– Ти здурiв, – сказала я. – Чи ти… чи ти справдi думаеш, що все так серйозно?

– Нi, я думаю про тебе. І хочу випити з тобою без будь-якоi причини. Хоча, крiм того, що я вже сказав, е ще одна нагода. Сьогоднi я отримав дуже солiдне замовлення. Лишилося дiстати матерiал.

Ну от, знову борги, подумала я.

Вiн перевдягнувся, занiс дров i розпалив у холi камiн. Зробив менi коктейль, а собi нацiдив склянку вiскi без льоду й потяг його майже до дна. Утiм, випити Нестор умiв.

– Іванько вечеряв? – спитав вiн.

– Так, i Трезор теж.

Колись Нестор привiз iх додому обох разом. Ще як тiльки ми переiхали в цей будинок, вiн вирiшив одразу завести собаку й побачив у райцентрi на автостанцii карлика, який продавав цуценя – покруч вiвчарки з якимось шолудивим Рябком. Коли вже сторгувалися, карлик зненацька сказав: «А Іванька вiзьмiть безплатно. Кращого сторожа вам не знайти!» – «Якого Іванька?» – не зрозумiв Нестор. «Оцього, – карлик тицьнув себе пальцем у груди. – Іваньковi не треба платити, Іванько, як i пес, служитиме вам тiльки за харчi».

Напевне, через оту чудну умову Нестор нiколи не забував запитати, чи вечеряв Іванько, чи не голодний Трезор.

Ми сидiли бiля вогню, мене оповивав легенький хмiль, огортало тепло, що сходило вiд камiна, а в ротi перекочувалася маслинова кiсточка, мов лiсовий горiшок, i я згадувала, як тодi, уперше, до нас завiтав отець Серафим – не висвячувати оселю, а «на риболовлю», – як ми втрьох сидiли бiля багаття, щоправда, не тут, а над рiчкою, i отець Серафим, випивши чарку й запаливши «Кемел», сказав, що немае людей без грiха, але для того й iснуе таiна покаяння, щоб кожен мiг висповiдатися, тобто розповiсти перед священиком Боговi про своi недобрi вчинки, бо тiльки так можна сподiватися на iх вiдпущення. І тодi я запитала в нього, авжеж, запитала саме тодi, коли Нестор десь вiдiйшов на хвилину, – а перед ким ви сповiдаетесь, отче? – І вiн вiдповiв: хотiв би перед тобою, мiй ангеле, – i я вiдчула таке збудження, що запаморочилося в головi, а коли вiн сказав, що проведе мене в царськi ворота, куди iншим заходити зась, ледве стримала стогiн, бо царськi ворота менi ввижалися… чорною ширмою, за якою тебе жде таiна… таiна сповiдi… я вже чула про це вiд одного чоловiка, чие лице давно стерлося з пам’ятi, а чорна ширма лишилася. І таiна… й ангел… І те, що нас нiхто й нiде не жде, але ми про це ще не знаемо.

Коли в пляшцi зосталося майже на днi, Нестор подивився на мене «чоловiчим» поглядом, спитав ненав’язливо:

– Ти сьогоднi… як?

– Кепсько, – сказала я. – Голова поболюе. Цi вiзити… Чи це вiд випитого, чи на змiну погоди.

Якби я знала, що станеться потiм, я б йому не вiдмовила, а так вiн одразу змiнився з лиця й нi сiло нi впало сказав:

– Мабуть, пiду кину сiтi.

– Знайшов час! – я ледве не похлинулася маслиновою кiсточкою. – Уже за пiвнiч. Та й поглянь, що надворi робиться.

– У тому-то й рiч, – сказав вiн. – Саме за такоi негоди гуляе хижак. – І швидко почав збиратися.

– Ти п’яний, – намагалася його напоумити.

– Зате не причепиться нежить.

– Човен протiкае.

– Є гумовi чоботи.

Невдовзi вiн уже був у повному рибальському екiпiруваннi – гумовi ботфорти, брезентовi штани, зелена плямиста ватянка з каптуром.

– Тодi i я з тобою.

– Не треба, – сказав вiн. – Лягай вiдпочивати. Я швидко.

– Нi, я сяду на весла. Хiба менi вперше?

Я справдi не раз допомагала йому закидати сiтi, бо самому це робити дуже незручно, тим бiльше вночi й на вiтрi. Однак ранiше я розважалася тим удень чи при мiсяцi тихоi ночi, а тут було не до забавки. Нестор опинався, не хотiв, щоб я з ним iшла, – вiн таки розiзлився на мене за «головний бiль», та поки шукав лiхтарика, те, се, я вже також була в коротеньких гумовичках-калюжниках, вовняних колготах, теплому светрi, а поверх усього накинула червоного дощовика з гостроверхим, як у ката, капюшоном. Дрiбна мжичка затарабанила об той каптур, мов об дашок, проте вiтер жбурнув i в лице холодною мрякою; нiчка була така, що навiть Трезора не добудишся, i даремно Нестор так нищечком заходив до флiгеля, де лежали сiтi й де ночував наш сторож Іванько, – карлик завжди спав на дощ як убитий.

Нестор винiс iз флiгеля двi слюдянi торби з сiтками, i ми рушили до рiчки, до свого причалу, який, вважай, був частиною нашого обiйстя – тут, бiля води, стояла пiд розлогими вербами альтанка, тут був наш невеличкий пляж, i мангал, де ми полюбляли смажити шашлики, i легкий дерев’яний човен – його ми припинали до староi верби, намотуючи ланцюг на стовбур, нiколи не брали на замок i навiть весла завжди залишали в кочетах. Там, де закiнчувалося подвiр’я, вiдразу ж за парканом, починався обрив, тому до рiчки вели вимощенi цеглою сходи, а далi був рiвненький берег, наш майже приватний бережок, куди нiхто чужий не потикав носа.

Тепер тут стояла така темрява, що кишеньковий лiхтарик пробивав ii на крок-другий (либонь, через дощ), його свiтло в’язло в пiтьмi широкою жовтою плямою, проте не це мене тодi непокоiло – на своему березi ми могли походжати iз зав’язаними очима; непокоiв вiтрюган, що хижо завивав у верховiттi дерев i зривав ще й не пожовкле вербове листя (кiлька листочкiв прилипло до мого червоного плаща), гнав таку шумовиту хвилю, що край води утворилася смуга збитоi пiни. Та хвиля виштовхала човен на мокрий пiсок, разом iз дощем залила його до половини водою, i я ще раз спробувала вмовити Нестора облишити цю дурну забаганку, але вiн затявся: двi поразки поспiль для нього було забагато. Дiстав з-пiд корми коряк i, поки не вичерпав воду до дна, не розiгнувся. Потiм кинув у човен торби iз сiтками, зiштовхнув його з мiлини, передав менi лiхтарика.

Вiн сам сiв за весла. Та я навряд чи й змогла б попливти проти такоi хвилi, це вже там, пiзнiше, ми помiняемося мiсцями, коли достатньо буде тримати човен за вiтром, лише пригальмовуючи.

Важко сказати, скiльки ми вiдпливли вiд берега, нiчна рiчка скрадае вiдстанi (а тут ще ця сльотава пiтьма), однак я попросила:

– Годi, отут i кидай!

– Нi, – сказав вiн, – до русла ще далеко.

– Ти бачиш, де те русло?

– Вимкни лiхтарика, ти заслiплюеш менi очi.

Я вимкнула лiхтарик, стало справдi трохи виднiше, розсунулася та чорна непроглядна завiса, яка при скупому свiтлi обступае тебе вночi, проте бачила тiльки смолянi хвилi при самому човнi та ще темне погруддя Нестора, що за кожним помахом весел то вiддалявся вiд мене, то наближався, мов тiнь.

– Ми скоро будемо на тому березi, – сказала я, хоча знала, що до того берега ще ген як далеко (рiчка тут завширшки з пiвкiлометра), то лиш супроти хвилi виникала омана, що ми швидко пливемо.

– Ти можеш хоч тут потерпiти? – спитав вiн сердито, i менi вчувся в тому не стiльки сьогохвилинний докiр, скiльки непристойний натяк на щось зовсiм iнше.

Нарештi вiн зупинився, розвернув човна носом до берега, i ми швидко помiнялися мiсцями – я сiла на весла, а Нестор, узявши слюдяну торбу, навколiшки став на корму i рвучко, нервово почав вибирати сiтку й кидати ii у воду. Човен так швидко зносило, що менi довелося ще й пiдгрiбати проти вiтру кормою. А потiм усе вiдбулось, як у страхiтливому снi…

Тепер уже нiхто не скаже чому – чи в нього заплуталася сiть, чи, може, вона зачепилася за корч, яких чимало було пiд руслом, чи просто з хмiльноi необачностi, але Нестор раптом пiдвiвся на повен зрiст, шпарко розвiв руками, нiби розпростер заплутану сiть ушир, i так гойднув човном, що втратив рiвновагу. Вiн змахнув руками тепер уже вгору, впiвоберта повернувся до мене i, перш нiж я зрозумiла, що вiдбуваеться, й iнстинктивно подалася до нього, хапаючись за повiтря, – Нестор навзнак шубовснув у воду. Падаючи, вiн несамохiть з усiх сил штовхнув корму, i, поки я знов намацувала весла, поки за них ухопилася, хвиля розвернула наш човник бортом до себе й погнала, як шкаралупу, до берега, чимдалi вiд того мiсця, де Нестор упав у воду. Власне, у тiй мокрiй розгойданiй темрявi я вже й не змогла б зорiентуватися, де те мiсце, але вiтер донiс його моторошний крик – якийсь крихкий, розпорошений: «А-а-аста-а-а-а!..» – чи то вiн кликав мене на iм’я, чи гукав «стань!», не знаю, але я слiпма повеслувала в той бiк, задки, кормою вперед, вглядаючись у чорну дiру ночi i власного жаху, який додавав менi сили та вiдбирав тяму, – одне весло вискочило з кочета, i поки я наослiп вставляла його назад, човен знову вiднесло далi до берега.

«А-а-аста-а-а-а!..» – чи знов почула той крик, чи тiльки здалося, та я вiдкинула з голови капюшон i теж закричала щосили: «Не-е-е-стор!» – i потiм ще повторювала його iм’я, сподiваючись, що вiн десь озветься, що вiн десь тримаеться на водi, адже вмiв добре плавати, тiльки яке вже там плавання, коли на тобi гумовi чоботи й ватянка, що каменем тягнуть униз… його вже немае… та я гукала й гукала, веслуючи без передиху, аж поки викричала всi сили, i тут раптом побачила, що човен мiй прибило до берега, а я загрiбаю веслами мокрий пiсок…

«А-а-аста-а-а-а!..»

Менi вже ввижалося.

Це був кiнець.

Я згадала про лiхтарик i хотiла його засвiтити, як маячок, але вiн лежав iз розбитим скельцем на днi човна. Зайва, уже непотрiбна рiч.

Мене облягла порожнеча. Тихе, глухе безгомiння. Вiтер затих у верховiттi дерев, чорна хвиля безгучно накочувалась на берег, дощ перейшов у нiму мокву.

І враз я здригнулася.

Хтось легенько торкнувся мого обличчя.

Хто це?

Вербовий листочок прилип до щоки.

І тут я почула, як страшно вие Трезор.




4


А далi почало вiдбуватися щось неймовiрне.

Вранцi я подзвонила в районний вiддiл мiлiцii ближнього мiстечка i сказала, що втопився мiй чоловiк. Як? Просто. Вночi, на риболовлi. Так, як топляться щороку сотнi людей. Нi, не в компанii, сам. Так, водолази потрiбнi. Приiжджайте.

Ох, цi дурнi запитання. Щоб iх було менше, я не сказала, що все сталося на моiх очах. Повелася, звичайно, безглуздо i згодом про це пошкодую, але вранцi… можна було зрозумiти мiй стан. За всю нiч не стулила очей, та це була найдрiбнiша абищиця порiвняно з тим, що зi мною коiлося…

Подзвонивши в мiлiцiю, я ще раз вийшла до рiчки. Дощ перестав, проте було вiтряно й холодно. Бiля альтанки сидiв, повiсивши свою велику, як у коня, голову, Іванько. Пiсля того як я йому сказала, що Нестор втопився, вiн онiмiв i весь час чипiв на березi.

А потiм почалося… Спершу прикотив на драному «москвичевi» старший уповноважений вiддiлку карного розшуку Притула. Голова кругла, пiд циркуль, нiс чобiтком, а стiльки зарозумiлостi, що лише люлечки не вистачае. Дiстав iз дерматиновоi течки кiлька аркушiв рудого паперу, авторучку, заряджену синiм чорнилом (я думала, що таких уже давно немае), i звелiв менi написати заяву з поясненням того, що сталося.

– Навiщо? – не втямила я.

– Як навiщо? – не зрозумiв i вiн.

– Чоловiк утопився, що ж тут писати?

– Втопився? Гм… Ще невiдомо.

– Ви знущаетесь? – подивилась я в його безбарвнi очицi. – Вiн уночi поплив рибалити… а потiм до берега вiтер пригнав порожнього човна. Нi, я бiльше не маю сил про це говорити.

– Усе це так, Анастасiе… Михайлiвно, – спiвчутливо погодився опер. – Однак для нас тут iснуе, як той казав, визначена процедура. Поки немае тiла… до речi, водолази зараз приiдуть… ми взагалi не можемо говорити про загибель як таку. Це – перше. І друге: якщо вони його знайдуть, то все одно доведеться з’ясовувати, за яких обставин загинула людина. Чи це нещасний випадок, чи…

– Що? – гостро спитала я.

– Ну, нiхто ж не бачив, що там скоiлося. Тобто ми з вами не бачили. То чому ж ви думаете, що сталося саме це? – Притула пильно подивився на мене, i його безбарвнi, водявi очицi загострилися хитринкою.

– Я вже пояснювала.

– Так, а ви не думали над тим, що у вашого чоловiка могли бути недруги, вороги?.. Що хтось мiг бажати йому смертi? Нi? А нiчна рiчка, скажу я вам, – це iдеальне мiсце для… iдеального вбивства. – Вiн ледве не потер долоньками, такий був задоволений своею вишуканою фразою, та враз спохопився. – Але ми з вами, Анастасiе Михайлiвно, далеко зайшли, пробачте. Може, ваш чоловiк живий-здоровий. Всяке могло трапитися, тут дiло непевне. Може, човник прибився до одного берега, а вiн – до iншого.

– Менi не до жартiв, – сказала я.

– А я не жартую, боронь Боже! Я вас заспокоюю.

– Дякую, нехай би так i було, як ви кажете… Але хто випливе у ботфортах i ватянцi?

– Так, це майже неможливо, – погодився Притула. – Позаторiк саме так утопився найкращий плавець нашоi рятувальноi станцii Кость Дудник. Теж рибалив уночi там-таки бiля рятувальноi станцii на мiському пляжi й не повернувся. Коли його знайшли скоцюрбленого пiд водою, то один чобiт був наполовину стягнутий з ноги. Мокрого чобота й так важко зняти, а то, уявiть собi, пiд водою, в панiцi. Однак у життi, як той казав, всяке трапляеться. Бувае, що чоловiк i сам… з мосту та в воду. – Притула знов загострив на мене сонливi очицi.

– Ви хочете сказати…

– Не будемо гадати, Анастасiе Михайлiвно. Ви напишiть те, що я вам сказав, а потiм, якщо не заперечуете, пройдемо до рiчки. Якраз i водолази над’iдуть. Ви ж приблизно знаете, де вiн ставив сiтки?

– Приблизно, – сказала я. – Навпроти нас. Бiля русла. Але я б не хотiла… дивитись, коли…

– Розумiю.

– Там стоiть човен на березi… Вiтер дув прямо з того боку. Думаю, що навпроти човна й треба шукати. Ближче до русла.

– Логiчно, – сказав Притула. – А пiсля того, як човна прибило до берега, його нiхто не чiпав?

– Нi, а навiщо?

– Ну, мало чого. Випливти, хоч одним оком глянути зверху.

– Страшно. Ви не уявляете, як це все страшно, – сказала я.

– А цей… карлик?

– Вiн такий боягуз.

Коли я закiнчила писати пояснювальну заяву, Притула уважно переглянув обидва аркушi й сховав iх у течку.

Загавкав Трезор. Ми вийшли надвiр. Я знала, хто мав приiхати, та коли побачила в одного з чоловiкiв акваланг, менi зробилось недобре. Жовтi балони рiзонули по живому – це був ще один зримий, матерiальний доказ того, що сталося. Доказ, який до фiзичного болю загострював усвiдомлення: нема…

Я, мабуть, так зблiдла, що це помiтив Притула.

– Вам погано, Анастасiе Михайлiвно? Тодi залишайтеся вдома, краще приляжте. Якщо буде потрiбно, вас покличуть.

– Вам усе покаже Іванько, – спроквола мовила я. – Вiн там, бiля рiчки…

Я зайшла в дiм i лягла на диванi в холi.

Мене морозило. Навiть од вичахлого камiна тягло холодом.

Я загорнулася в плед, заплющила очi… І знов побачила його. Не вуж – то змiй виповз учора з моеi сумки, змiй-спокусник, диявол, перед яким не встояти жiнцi, як не встояла вона перед ним ще на початку свiту. Бо побачила, що дереводобре на iжу, i принадне для очей… i взяла з нього плоду та й з’iла…

А все почалося з того телефонного дзвiнка. Я ще не донесла слухавку до вуха, та вже вiдчула, хто дзвонить. Зумисне не подала жодного звуку, чекала, поки обiзвуться по той бiк дроту, проте вiн також мовчав. Ми мовчали отак кiлька хвилин, i вiд слухавки струмувало таке тепло, що лоскотом пробирало все тiло, той лоскiт клубочком збирався десь у пониззi живота i вiбрував там сласною нестерпучiстю.

– Тобi добре? – спитав вiн.

– Та-а-ак, отче.

– Тодi торкнися себе… де тобi найкраще.

Я послухалась, i пальцями пробiг трем.

– Що ти чуеш?

– Те-е-бе, – застогнала я.

– Як ти мене чуеш?

– Глибоко. Ще… ще…

Сласний лоскiт перерiс у гострий свербiж до знемоги… i ось той клубок, що всотав у себе кожен мiй нерв унизу живота, здригнувся вiд останнього спазму, i його полоснуло гостре, як полум’я, лезо, – його розiтнув полум’яний меч, що Господь поставив його разом iз Херувимом бiля входу до раю, щоб той меч, обертаючись, стерiг дорогу до дерева життя.

– Я грiшниця, отче.

– У тiлi грiха немае, – сказав вiн. – Весь грiх у душi, якiй пiдкоряеться тiло.

– Я грiшниця, грiшниця… – повторювала я, i не знаю, що приемнiшим було менi в цих словах: чи легкий присмак самокатування, чи те, що я не свята.

– Для того церква й запровадила таiнство сповiдi, себто покаяння, щоб ми спокутували грiхи. Я завжди готовий тобi прислужитися…

Вiн несподiвано поклав слухавку.

А через день подзвонив знову.

– Ти готова?

– Не зовсiм.

– Чому? Може, тобi привезти «Канон покаянний»?

– Що це?

– Молитви для тих, хто сповiдаеться.

– Нi, отче, – я могла називати його просто Сергiем, але звертання «отче» посилювало приемне хвилювання. – Треба ще днiв два зачекати. Я… я розбила носа.

На якусь хвилю у слухавцi запала пауза, потiм вiн сказав незворушно:

– Я лiкую ще й не таке.

– Накладанням рук? – спитала я.

– Ти смiешся?

– Нi, я так хочу.

– Тодi так i буде. Пiслязавтра зможеш?

– Що у нас пiслязавтра? – спитала я. – Середа. Це не двунадесятий день? – менi кортiло його ще трошки подражнити.

– Ти не вгадала, – холодно сказав вiн. – Саме тому я прийматиму тебе лиш одну. Заiду о дванадцятiй… Де краще почекати?

Я пояснила, де в нашому лiсi наiждженi глухi путiвцi.

А в середу перебрала увесь свiй верхнiй i нижнiй гардероб, перш нiж прикинути, у що зодягтись. Отак завжди: що бiльше в тебе ганчiр’я, то важче на чомусь зупинитись, щоб виглядати по-людському. А ще коли виряджаешся до церкви… Зрештою я одягла чорну вечiрню сукню, хоч надворi стояв ласкавий червневий полудень. Нiжний китайський шовк злегенька просвiчувався, але трусики теж були чорнi, до того ж трохи вище вiд них увагу вiдволiкав ефектний шкiряний пасок, – округлий, з блискiткою, вiн нагадував змiю i так, як змiя, оповивав мiй стан.

Я сказала Іваньковi, що менi треба в мiстечко, а сама пiшла не на трасу, де можна було зловити попутку, а до грунтового путiвця, наiждженого рибалками через сосняк аж до рiчки, i невдовзi побачила його сiрий «опель».

Вiн вiдчинив дверцята, не виходячи з машини, – косичка, тенiска, джинси, – та коли я сiла поруч, отець Серафим галантно, так, як i вперше, взяв мою руку, але притулився губами не до зап’ястя, а до кiнчикiв пальцiв. Потiм узяв вказiвний окремо i поцiлував його в пучку.

– Це той? – спитав загадково.

– Котрий? – не зрозумiла я.

– Ти все забула, – вiн запалив свiй «Кемел», зiтхнув димом i ввiмкнув передачу. – Ти забула нашу телефонну розмову.

– І впала у ваших очах?

– Так, упала з неба, – сказав вiн. – Судячи з твоiх кiс – iз самого сонця.

Я цей комплiмент оцiнила i щиро вiддячила:

– Нi, отче, я нiчого не забула. Тепер я вiрю, що ви й на вiдстанi можете розбудити камiнь.

– Ти не схожа на камiнь.

– Схожа, – сказала я. – На той камiнь, що так повiльно летить угору, але швидко падае вниз.

Вiн подивився на мене з награною пiдозрою.

– Ти де навчалася?

– Я? В академii мистецтв.

– Видно, – сказав вiн. – Ти що, художник?

– Нi, у мене немае професii, – вiдверто зiзналась я. – Закiнчила мистецтвознавчий факультет, який дае позiрнi знання й сяку-таку ерудицiю, та не дае спецiальностi.

– Навiщо ж туди вступала?

– Дурна була. А чоловiк улаштував, бо мав там багато друзiв.

Я не сказала, що Нестор обрав академiю, аби й там тримати мене на очах, а щодо професii, то я йому, власне, такою й була потрiбна. Домашньою.

До Гостроi Могили було кiлометрiв десять, i незабаром ми в’iхали в село, де за широким вигоном, окупованим гусьми й iндиками, виднiв храм Івана Богослова. Того святого, котрий запевняе нас у своему Об’явленнi, що з небес на землю скинутий був змiй великий, вуж стародавнiй, що зветься дияволi сатана, що зводить усесвiт, i скинутий вiн був додолу, а з ним i його ангели були скинутi. А коли змiй побачив, що додолу вiн скинутий, то став переслiдувати жiнку…

Чи так, отче?

Це була скромна церковиця, що й справдi стояла на дубових палях, – iз перечорнiлого дерева, занедбана тими часами, коли тут гнiздилася колгоспна комора, i лиш новий хрест сяяв на нiй пiд червневим полудневим сонцем, бо старий був зiрваний ще до того, коли тут почали зберiгати збiжжя, а новий аж горiв пiд сонцем, i ось до цього храму вже заходить жiнка iз сонця, як каже Іван Богослов у своему Об’явленнi, тобто жiнка, зодягнена в сонце, i сам священик вiдчиняе перед нею церковну браму, заводить ii – нi, не в притвор, де мусять стояти грiшники й оглашеннi, – а веде на середину храму, вiдтак проводжае до iконостаса, який вiдгороджуе вiд усiх парафiян вiвтаря, святая святих, ховае вiд них Царство Небесне, бо ще в четвертому столiттi святий Василь Великий сказав, що натовп богомольцiв заважае священнослужителям зосередитися пiд час творення таiнств, тож треба iх якось вiдгородити вiд вiвтаря, – мiркував святий Василь Великий i наказав напнути мiж середньою частиною храму i вiвтарем завiсу, тобто протягти… ширму, авжеж… звичайнiсiньку чорну ширму, за якою завжди приховуеться таiна, i через пiвтори тисячi рокiв навiть фотомайстри користуватимуться такою ширмою, але зараз не про них мова, зараз мова про iконостас, який згодом замiнив чорну завiсу i в якому е Царськi Ворота, що ведуть у Царство Небесне, тобто до вiвтаря, до святая святих, куди заходити всiм суворо заказано, окрiм священнослужителiв. І ось вiн передi мною, цей iконостас з неодмiнним Деiсусом-молiнням, на якому зображено Спасителя з Його Матiнкою та Івана Хрестителя, що вкляк перед ними, але менi досить одного погляду, щоб завважити: цю сцену найвищого молiння зовсiм недавно намазав якийсь мiсцевий маляр-самоук, коли безбожники раптом усi, як один, стали глибоковiруючими i мусили спiшно поновлювати з колгоспноi комори церкву, – тому на десницi Спасителя великий палець стулений пучкою не з пiдмiзинним, а iз середнiм перстом, нiби Всевишнiй зiбрався дати комусь добрячого щигля. Але суть не в тому, я тiльки хочу сказати, що саме пiд цiею десницею священик проводить крiзь Царськi Ворота жiнку iз сонця, проводить ii так урочисто, як колись первосвященик провiв маленьку Дiву Марiю до святая святих, куди й сам не мав права заходити бiльше як раз на рiк; вiн проводжае ii до вiвтаря, де схованi од людського ока престол i жертовник; вiн, як дикий язичник, бере цю жiнку, цю грiшницю, за ii шовковi пiвкулi, що сходяться в гаряче сонячне коло, й садовить на престол, де за спинку слугуе менi бронзовий семисвiчник, а потiм не витримуе i широко, але нiжно цiлуе мене у вiдкритий рот.

– Перевдягнiться, отче, – кажу я.

– Заплющ очi.

– Тут i так морок.

Однак я слухняно примружую повiки й крiзь вii бачу, як вiн поверх тенiски й джинсiв зодягае свiтлий пiдризник, а потiм розшитий золотом фелон. Менi подобаеться, як отець Серафим по-чоловiчому розпускае волосся i натягуе на голову не буденну шапочку-скуф’ю, а високу оксамитову камилавку.

– Уже можна дивитися?

– Нi, потерпи.

Авжеж, вiн ще накидае на себе епитрахиль – широку i довгу стрiчку, що звисае у нього з плечей по обидва боки, – без епитрахилi священик не береться до жодного дiйства.

Потiм вiн пiдходить до рiзьбленого столика-тумби, що, власне, i е жертовником, – на ньому стоiть темна срiбна чаша на високiй нiжцi, такий же срiбний кiвшик, вазочка-дискос i гарнюня фiгурна лжеця – ложечка… Вiн вiдчиняе в жертовнику дверцята, дiстае звiдти синю, як сапфiр, карафку, тодi наливае темного трунку в чашу i в кiвшик. Бере в одну руку чашу, у другу лжецю i пiдходить до мене.

– Вiдкрий ротик.

– А очi? – питаю я.

– Вони в тебе й не закривалися, – каже вiн i, набравши у лжецю напою, пропихае менi його в рот, як маленькiй дитинi лiки.

Я довго тримаю той трунок мiж язиком i пiднебiнням, вслухаюся в смак, що схожий на присолений мед i трохи вiдгонить чи то сирими грибами, чи… спер… мою першу лжецю причастя я ковтаю без найменшоi огиди й тiльки потiм питаю:

– Що це?

– Кров кажана, – каже вiн.

Проте й пiсля цього я зовсiм не бриджусь i слухняно вiдкриваю рот, коли вiн пiдносить до моiх вуст другу лжецю.

– Ще…

– Подобаеться? – вiн вкладае в мою руку чашу, а сам вiдходить до жертовника, бере кiвшика й теж вiдпивае невеличкий ковток.

– Чому кажана? – питаю.

– Бо нам потрiбнi крила, щоб перелетiти нiч. Його кров запалить нашу з тобою кров.

Зненацька я вся зiщулююся. Лiвобiч вiд мене в мороцi ризницi спалахують два гострi вогники. Очi… щура? Нiчого так не боюся, як цiеi пацючнi та ii бридкого писку. Видно, звикло жирувати в коморi – тепер скаженiе у церквi вiд голоду. Я ще не перевела подиху, як щось загримiло в жертовнику, i вiн затремтiв.

– Не бiйся, там умонтовано холодильник, – сказав вiн. – А ти що подумала?

Вогники тим часом погасли.

– Тут водяться щури?

– Нi, звiдки ти взяла?

– Мабуть, менi привидiлось.

– Можливо. Але зi мною ти не повинна нiчого боятися.

Вiн пiдходить до мене, схиляеться, знов цiлуе короткими дотиками, але широко й спрагло, наче ловить губами дощовi краплi, вiдтак кiнчиком язика шукае вологу в моему ротi. Йому бракуе того липкого нектару, що ще дужче роз’ятрюе ненасить, вiн знiмае з мене змiiний пасок, накладае руки на моi стегна, i вони, його руки, налитi магнетичним теплом, пiдiймаються вгору разом iз чорним шовком, разом iз моiм лiфом, i, зрозумiвши його, я нахиляюся так, що одна моя грудь верхiвкою опускаеться в чашу, а друга у кiвшик, i потiм вiн припадае до моiх соскiв, спиваючи з них присолений мед, що пахне спер… спершу грибами, тодi моiм тiлом i молоком, якого нiколи не носила в собi, та ось воно струменiе в нього, бо чого ж так болiсно набубнявiли моi майже дiвочi дiечки, а на коричневих кружалах напнулися жили.

Однак йому мало й мало, вiн накладае руки на мiй стан, вони поволi опускаються вниз, i трусики пiд його тремтливими долонями, скручуючись у змiйку, лоскiтно повзуть стегнами до колiн, потiм нижче й нижче; вiн бере кiвшик i проливае тоненьку цiвку в рiвчачок мiж моiми грудьми – таку холодну, що, поки вона стiкае животом у мое пониззя, я здригаюсь, тамуючи зойки, та вiн уже спивае, спивае ту цiвку, ловить ii губами вiд початку до краю, переймае язиком уже там, у моему осердi, на вiстрi мого блаженства… i тодi настае та нiч, у якiй я бiльше нiчого не бачу, тiльки чую шелест невидимих крил – не кажана й не ангела, то моi власнi крила несуть мене крiзь безмежну нiч вiдстанi й часу до початку свiту, бо я опиняюся в залитому сонцем едемськiм саду, та я ще не е собою, я тiльки часточка чоловiка, його ребро, яке ХТОСЬ виймае з тiла й робить iз нього мене, щоб потiм я, чоловiчиця, повсякчас прагла злиття з отим тiлом, тож не моя вина в тiм нестримнiм бажаннi, грiх оселено в менi вiд самого початку, i ось я, гола-голiсiнька, походжаю в райськiм саду з чоловiком, не бачачи його наготи, аж поки на пiдмогу менi не приходить змiй-анциболот.

То не яблуня була, то було фiгове дерево, смокiвниця, з якоi я скуштувала плоду i дала йому, чоловiковi, а коли ми прозрiли, то побачили свою наготу i схвилювалися дуже, та ще бiльшим було хвилювання, коли ми робили собi опояски з лапатого смокiвного листя й чiпляли iх одне одному на стегна, аби затулити те, що уздрiли, – ставали по черзi на колiна, дивуючись, чому ми такi рiзнi, i там-таки, пiд тим деревом посеред саду, пiд смокiвницею, зляглися в едине тiло, я, чоловiчиця, стала плоттю вiд плотi чоловiка, як i замислено було НИМ вiд самого початку.

І коли я знемогла, то знову запала нiч, яка поволi розсiялася до церковного мороку. Я лежала горiлиць бiля престолу, надi мною горiв семисвiчник, i в його вiдблисках мiнилося обличчя не чоловiка, якому я ладнала смокiвний опоясок, а того, хто спокусив мене з’iсти плiд смокiвницi.

– Що ти зробив зi мною? – спитала я знесиленим голосом.

– А що? – химерна посмiшка затанцювала у вiдсвiтах семисвiчника.

– Я побувала в раю.

– Хiба це погано, мiй ангеле?

– Ти дав менi наркотик?

– Нi, щось краще. Фiльтр.

– Що це?

– Отрута, – вiн глухо засмiявся.

– Ти чаклун?

– Нi. Щоб збудити дику божевiльну пристрасть, чаклуни порушують душевну рiвновагу. Пiсля того настае порожнеча, спустошення. А я… Що ти зараз почуваеш?

– Дивне наповнення в тiлi. Нiби я… вагiтна.

– Не бiйся, я берегтиму тебе, – вiн дiстав десь iз-пiд фелона сигарету i припалив од свiчки.

Вагiтнiсть менi не загрожувала, але я чомусь пригадала ту жiнку, яка народила чорта. З рiжками i ратичками.

– А ти священик-самоправець, – сказала я.

– Хай буде так, – погодився вiн. – А що в цьому поганого? Думаеш, ми чинимо зло? Навiть якби це було так… то в кожних лiках е частка отрути. Добро само виробляе зло, бо без нього воно не iснуе. Так свiтло творить тiнь, якоi нiколи б не було без сонця.

Вiн опустився долi мене, i я затяглася його сигаретою. З думки не йшов отой знагла народжений чортик, який уявлявся менi не таким страшним, як його малюють. Я б його виносила залюбки. Зрештою, чим вiн гiрший за шмаркатих людинят, якi брешуть, крадуть, жеруть як не в себе, смердять, не люблять нi ближнього, нi далекого… Якби вiн погодився менi служити, я нiзащо його не спалила б. Лячно, звичайно, проте як же цiкаво i грiшно.

– Отче, а сповiдь? – спохопилася я.

– Ти пречиста, – сказав вiн. – За тебе я б запродав свою душу самому…

Менi здалося, що в ризницi знов блимнули вогники.

– Не треба.

– Дай… – вiн кинув недопалок у срiбний кiвшик. – Дай я оближу твого «носика».

…Коли ми вийшли надвiр, то вiд церкви Івана Богослова i вiд ii осяйного хреста на землю вже падала довга тiнь.




5


–Його не знайшли, – Притула винувато переминався з ноги на ногу бiля камiна. – Двое водолазiв обстежили все дно навпроти вашого будинку, але… знайшли тiльки одну сiтку-сорокiвку. Цей… Іванько, здаеться? – каже, що ваша. І бiльше жодного слiду.

– Їм тiльки ракiв збирати, – злостиво сказала я.

– Яких ракiв?

– Тих, що вони мiшками тягають iз рiчки. На продаж. Колись i бiля нас один такий виринув у водолазному костюмi. Я спершу перелякалася, думала – крокодил. Тодi дивлюся, а в нього лантух iз раками.

– Ну, навiщо ж ви так, Анастасiе Михайлiвно? Хлопцi працювали, як той казав, на совiсть. Все одно iм шукати, поки не знайдуть. Завтра пiдсилимо команду, i якщо… – вiн зам’явся.

– Що? – спитала я.

– Якщо ваш чоловiк загинув, то його неодмiнно знайдуть, а якщо… – вiн знов затнувся, втупився своiми сонними очицями в камiн, наче хотiв щось винишпорити в давно пригаслому попелi, i я чомусь подумала, що цей повiльнюх страждае запорами. – А якщо не знайдуть, доведеться розробляти iншi версii.

– Наприклад?

– Наприклад, самогубство. В такому разi ваш чоловiк мiг вийти з човна i зробити це де завгодно. Про вбивство я вже казав. Є ще варiанти, про якi говорити рано. Почекаемо результатiв завтрашнiх пошукiв. А тим часом подумайте… Може, щось пригадаете, може, щось помiтили за ним… незвичне.

Вiд цiеi помисливостi менi стало маркiтно. Здавалося, Притула не лише снував загадковi пiдозри у своiй кругленькiй, як кавун, голiвцi, але й знав щось таке, у що не хотiв мене втаемничувати. Невiдомо, скiльки б вiн ще огинався бiля камiна, та я стомилась вiд власноi чемностi.

– Своi версii будуйте без мене, – сказала я. – Це ваша робота. А тут горе, та й годi.

– Справдi… Пробачте.

Притула був такий спантеличений, що, вийшовши з веранди, витер об припорiжний килимок ноги, нiби ще тiльки збирався зайти в дiм. На нього навiть Трезор не загавкав.

Сiв у свiй драний «москвичик» – i за ним тiльки знялася хмарка чорного диму.

Я зайшла в дiм, коли в холi вже розривався телефон.

– Добридень, Серафимо.

– День поганий, – сказала я. – Менi не до жартiв, Сергiю, – чомусь вихопилося його мирське iм’я.

– Щось сталося?

– Сталось. – І я сказала йому про нещастя.

Вражений, вiн довго мовчав.

– Я можу чимось допомогти?

– Поки що нi. Дякую.

Я чомусь знов згадала вужа, якого вчора принесла з лiсу.

– Тримайся, – мовив отець Серафим. – Можливо, це якесь непорозумiння. Може, вiн живий i це лише злий жарт. Дай, Боже, щоб так i було. Я молитимуся за нього як за живого. І за тебе також…

– Дякую.

– Ти теж помолися на нiч. Прочитай вечiрню молитву.

– Я знаю тiльки «Отче наш».

– Тодi повторюй за мною… Господи Боже наш…

– Господи Боже наш, – покiрно i щиро читала я за ним вечiрню молитву, – все, в чому я згрiшила в цей день, – словом, дiлом, помислом, Ти, як милостивий i людинолюбний, прости менi; мирний i супокiйний сон дай менi; пошли Ангела Твого Хранителя, що захищае та оберiгае мене вiд усякого лиха. Ти – Хранитель душi й тiла мого; i я посилаю славу Тобi, Отцю, i Синовi, i Святому Духу, нинi, i вiчно, i повсякчас.

– Амiнь.

– Амiнь, – прошепотiла я i поволi поклала слухавку, в якiй ще бринiв його голос.

Однак тiеi ночi Хранитель душi й тiла мого не послав менi спокiйного сну. До жалобного настрою додалося примхливе почуття сумнiву: чому вони всi заспокоюють мене, що лиха могло не статися? Адже все так очевидно: до берега прибило порожнiй човен, у якому темноi вiтряноi ночi рибалка виплив на рiчку. А вони нiби змовились. Окрiм слiдчого Притули та отця Серафима, навiть Іванько стояв на своему. Коли я покликала його вечеряти (карлик так i не полишав берега), вiн сказав, що сам варитиме юшку бiля рiчки i виглядатиме Нестора… Баба з воза, роздратовано подумала я. Якби ще й Трезора навчити варити собi юшку.

Ну, хай би вже цей провiнцiйний опер Притула будував своi недолугi версii, йому не диво, а цi й собi туди ж. Утiм, до Притули я також була упереджена. Бо коли i в наступнi два днi пiдсилена команда водолазiв кiлька разiв прочесала всю акваторiю навпроти нашого будинку i не знайшла тiла, його запитання вже не видавалися такими безглуздими, а мiй сумнiв – примарним. Хоч, може, й навпаки – тепер вiн, цей сумнiв, i був моею постiйною примарою.

– Можливо, тiло вiднесла пiдводна течiя, – казав Притула. – Тодi залишаеться чекати, поки воно спливе саме i хтось випадково на нього натрапить. Але й чекати просто так ми не маемо права. Скажiть, будь ласка, Анастасiе Михайлiвно, ви подумали над тим, про що я вас просив?

Ми знов сидiли з ним у холi, i Притула так само з цiкавiстю розглядав купку попелу в камiнi, придивлявся до металевоi коцюбки, наче сподiвався закмiтити на нiй слiди кровi.

– Так, – сказала я йому на догоду. – Але нiчого особливого пригадати не можу.

– Тодi давайте перейдемо до традицiйних запитань. Чи були у вашого чоловiка вороги? Аж такi, щоб одважитись…

– Вороги, суперники, коханки… так? – зiронiзувала я. – Хочете погрябатися в чужому лайнi? Вам це подобаеться?

– Якраз у лайнi найчастiше й схованi всi розгадки, – задоволено сказав вiн, нiскiлечки не ображаючись. – І то в прямому розумiннi цього слова, Анастасiе Михайлiвно.

Я бридливо поморщилась.

– Так-так, у лайнi, – вiн з такою насолодою повторив це слово, затримуючи його на язицi, наче передi мною сидiв не старший уповноважений карного розшуку, а жук-гнойовик. – Хочете приклад?

Я стенула плечима, але Притула сприйняв це як згоду.

– Будь ласка. Нещодавно в одного нашого фермера вкрали найкращого барана. Та ви його, мабуть, знаете…

– Кого – барана?

– Та нi, фермера, звичайно, – вiн чи пропустив шпильку повз вуха, чи пробачив як мою недоумкуватiсть.

– Звiдки ж менi його знати?

– Його господарство тут вiд вас недалеко, вiдразу за лiсом. А баранця… баранця вже немае. Пiшов, як той казав, на шашлик. Так от, коли фермер звернувся до нас, щоб знайшли злодiiв…

– Хiба карний розшук займаеться баранами? – здивувалась я.

– Інодi… – нарештi знiтився Притула. – Тодi я вiдразу гайнув до лiсу. Барана, певна рiч, живим не застав, ну, i злодiiв уже й слiд прохолов. Тобто багаття вже вичахло, але бачу з кiсток, що таки ж барана тут засмажили. – Вiн знов подивився на попiл у камiнi, наче пiдозрював, що й там можуть бути пригрябанi баранячi кiсточки. – Ага, думаю, раз iли-пили, то й наслiдили…

– І ви знайшли там недопалок вiд сигарети, а по ньому й самого злодiя? – здогадалася я.

– Е-е-е, нi, Анастасiе Михайлiвно, – вiд утiхи вiн знов ледь не потер долоньками. – То тiльки в кiнах злочинцiв ловлять через недокурки та загубленi гудзики. А в життi все iнакше, в життi треба порпатися, як ви кажете, в лайнi. Тож я обстежив там усю мiсцевiсть, заглянув пiд кожен кущик, i на тобi, маеш – воно, стерво, нажерлося свiжини i, звiсно ж, купу, пробачте, наклало. А бiля купи, як i годиться, ще й папiрець лежить – пiдтерлося, значить.

Я знов зморщила носа, але цiкавiсть таки взяла гору:

– І що?

– А що, iнший погидував би, звичайно, тi, що збирають недокурки й гудзики, обминули б десятою дорогою, а я – нi. Ну, туалетного паперу там же не було, дiстало з кишенi, що пiд руку втрапило… Придивляюся ближче, а там щось пописано. Тут уже грiх, як той казав, не розгорнути й не прочитати. І знаете, що то було? Нiколи не вгадаете. Квитанцiя з ателье ремонту взуття. А на нiй i прiзвище, i домашня адреса злодюги, i не треба тобi нiяких вiдбиткiв пальцiв.

Його очицi свiтилися втiхою, кирпатий нiс задерся ще дужче й нагадував дводiрчатого гудзика – речовий доказ професiйноi самовпевненостi. Та раптом, зустрiвшись iз його поглядом, я майже фiзично вiдчула, як мене кольнули два шильця, що загострилися на самiсiнькому сподi його водявих очей.

Вiн, цей колький погляд, якось зовсiм не приставав до тiеi пришелепкуватоi пригоди, яку щойно переповiв Притула, i тепер менi здавалося, що розповiв вiн ii не з доброго дива, не для розваги й тим бiльше не для похвали власноi глупоти.

– То на чому ми зупинилися, Анастасiе Михайлiвно?

– На баранах.

– Нi, я запитував, чи були у вашого чоловiка вороги.

– У кого iх немае? Може, у вас? Той, що здав дранi черевики в ателье, перший вас порiшив би.

– Отож i я про те саме. Хоча, за логiкою подiй, нам треба починати з iншоi версii. Це, звiсно, справа делiкатна, але обов’язок примушуе мене запитати: в яких стосунках перебували ви зi своiм чоловiком?

– Ви хочете сказати, що його могла вбити я?

– Зовсiм нi, я ж недарма кажу про iншу версiю. Якщо, наприклад, жiнка живе з чоловiком, як собака з котом, то цей, вибачте, кiт сам може зiйти з двору та ще й так, щоб потiм сучечка не дуже з того радiла. Ви розумiете, що я маю на увазi? Імiтацiю загибелi.

– Ми не жили, як собака з котом. Нестор мене дуже любив, – сказала я з викликом, прощаючи йому «сучечку», яка не те що не вколола мене, а радше потiшила. Я навiть грацiйно закинула ногу на ногу, високо оголюючи стегна i демонструючи йому принади, за якi мене можна було не лише любити, а й запродати душу самому дияволу чи, скажiмо, кинутися з мосту у воду.

Притула нiяково завовтузився в крiслi i, звичайно ж, сховав своi очицi в камiн. Металева коцюбка була йому значно милiша.

– Там, де велика любов, якраз i розгоряються найбiльшi трагедii, – сказав вiн.

– Ми не були Ромео i Джульеттою. Ми були нормальним суча…сним подружжям. І не любили гратися в пiжмурки.

– То, може, у нього були причини переховуватися вiд когось iншого? От вiн i вигадав собi таку втечу.

– Вiд кого? – спитала я.

– Ну, всяке бувае. Ваш чоловiк займався бiзнесом…

– Який там бiзнес, так, одна назва.

– І все одно могли бути конкуренти, конфлiкти. Зрештою, борги, – влiпив у самiсiньке око Притула.

– Знаете, я в його справи якось не втручалась. І Нестор мене оберiгав од зайвих клопотiв i хвилювань. Вiн був…

– Але фiрма «Плутон» зареестрована на ваше iм’я, Анастасiе Михайлiвно, – перебив мене Притула.

– Чиста формальнiсть, – сказала я, завваживши, що вiн знае про нас набагато бiльше, нiж менi здавалося. – Я придумала цю назву i стала, так би мовити, хрещеною мамою.

– До речi, чому «Плутон»? – поцiкавився вiн.

– Ви ж знаете, чим займалася фiрма. А Плутон – це той же Аiд, бог пiдземного свiту, володар царства тiней померлих. Тiльки Аiд звучить похмуро, а Плутон – нi. Плутон означае «багатий», вiн володiе величезними пiдземними скарбами й людськими душами.

– Зрозумiло, – зiтхнув Притула. – Облиште, як той казав, усяку надiю тi, хто входить сюди… Здаеться, такий був напис бiля входу до того царства?

– У Данте – так. Ви згадали цю крилату фразу тому, що фiрма на мiлинi?

– Я не знаю стану вашого бiзнесу, Анастасiе Михайлiвно. Але якщо справа дiйшла до банкрутства, то в таких випадках можна припускати й суiцид. І то не лише вiд безвиходi. Колись навiть високi компартiйнi секретарi, спiйманi на казнокрадствi, кiнчали життя самогубством. Ви думаете, вiд ганьби? Нi, тiльки для того, щоб справа не дiйшла до конфiскацii награбованого. Щоб усе залишити, як той казав, своiм вишкребкам. І якщо ви кажете, що чоловiк вас дуже любив, то мiг…

Господи, в якi нетрi залiз цей жучок-гнойовик! І все тiльки через те, що я, дурепа, з самого початку не розповiла, як усе вiдбулося на моiх очах. А тепер задкувати було вже пiзно.

– Зрозумiйте мене правильно, – сказав вiн, – те, що чоловiк утопився, як ви вважаете, з необачностi, знiмае з мене всi клопоти. Та я хочу допомогти вам, Анастасiе Михайлiвно, щось мене тут непокоiть. Не хочу вас залякувати, але якщо фiрма, а тепер i все майно належить тiльки вам, то цiлком можливо…

Зненацька задзвонив телефон, ми обое завмерли i насторожено подивились одне на одного.

Я пiдвелась i взяла слухавку.

– Не знайшли? – спитав вiн.

– Нi.

– От бач, може, не все так погано. Молiмо Господа Бога i сподiваймося на краще.

– Вибач…те, у мене тут люди.

– Я передзвоню, – сказав вiн i поклав слухавку.

Притула невимушено порпався очима в попелi, та я була певна, що зараз вiн промiняв би його разом з коцюбкою на те, щоб дiзнатися, хто дзвонив. Однак я йому не лишила такого шансу, бо, сiвши у крiсло, вiдразу перепитала:

– Цiлком можливо – що?

– Що для вас також iснуе загроза.

– Не думаю, – сказала я. – Ви перебiльшуете нашi статки. Менi здаеться, ви взагалi все перебiльшуете.

– Можливо, – погодився вiн i пiдвiвся. – Але це мiй метод, Анастасiе Михайлiвно.

– Усе перебiльшувати?

– Нiчого не применшувати, – сказав вiн. – Люди цього не люблять, але я такий. Ось недавно мене шпетило начальство за звiт про одне вбивство. Їм, бачте, не сподобалася моя точнiсть у висловах. Я написав, що коли зайшов до кiмнати, то побачив на пiдлозi труп. А над ним сидiла трупова жiнка i гiрко плакала.

Добре, що я не мала сил смiятись, а то пирснула б йому прямо в лице.

– І що ж iм тут не сподобалося? – серйозно спитала я.

– А мiй принцип абсолютно нiчого не применшувати i, як той казав, не прикрашати. Може, це комусь i смiшно, Анастасiе Михайлiвно, але вся суть у тому, що саме ця жiнка зробила свого чоловiка трупом. А я це довiв. І через те мав, як той казав, повне моральне право так написати. Ви мене розумiете?

Нi, я мало що розумiла в його логiцi, окрiм того, що Притула i цю свою баечку пiдвiв до якогось лукавого натяку. Вiн порився у своiй дерматиновiй течцi i подав менi дешевеньку вiзитiвку, зроблену майже з такого ж паперу, на якому друкують квитанцii для ателье з ремонту взуття.

– Як будуть для мене новини – подзвоните. Ви ще не в тому станi, хай воно трохи вляжеться. Хоча схоже, що правда за вами. Одну сiтку вiн усе-таки закинув. Сорокiвку. А навiщо ж самогубцевi риба? Небiжчиковi вона, як той казав, непотрiбна, правда ж?

Я, здаеться, вперше побачила на його обличчi посмiшку. Вона теж була мляво-блiда, але якось дивно, по-лисячому загострювала його круглий писок.

Притула пiшов, а та посмiшка так i лишилася бiля мене, зосталась, як привид, як примара мого сумнiву, що дедалi гострiшав, мiцнiв i прагнув уже якихось виразнiших, майже матерiальних обрисiв. Я також мало вiрила в пiдводнi течii нашоi тихоi рiчки, якi так швидко могли вiднести тiло невiдь-куди.

То що ж вiдбуваеться?

Виходить, Нестор справдi мiг випливти. Неймовiрно, але такий варiант тепер уже припустимий. Тодi чому ж вiн не повернувся додому?.. А може, вiн десь зовсiм близько? Вiд цiеi наглоi думки менi стало моторошно.

Я дiстала з холодильника ледь почату пляшку мартiнi, привезену Нестором того вечора, i коли наливала вино, шийка пляшки дрiбно зацокотiла об склянку. Руки моi трусилися.

Чому? Навiщо? Для чого це йому?

Може, вiн вистежив мене з отцем Серафимом i вирiшив отак помститися? Навряд чи… Я нiчого такого за ним не помiтила. До того ж вiн тiеi ночi хотiв зi мною близькостi. Втiм, це ще не доказ. І все-таки…

Нi, я швидше повiрю у версiю Притули. Щоб спекатися кредиторiв, якi справдi могли вiдiбрати в нас усе разом з оцим будинком, щоб зберегти все це для мене, вiн вирiшив… що?

Пiти з життя?

Чи зiмiтувати власну загибель для голомозих, якi останнiм часом переймали його на кожному кроцi? Але в такому разi Нестор мусив мене попередити, вiн не мав права лишити мене саму в такому страшному невiданнi-незнаттi.

Лiтрова пляшка мартiнi спорожнiла до половини, та я не вiдчула нi тепла, нi хмелю.

У будь-якому разi це схоже на помсту. Якщо вiн, звичайно, живий. На вiдплату… менi особисто. Ось тобi й велика любов. Так, саме велика, бо тiльки вона, невгамовна i хвороблива, виходячи за власнi межi, переростае в ненависть.

Не вiрю, не хочу вiрити.

Я ще вiдпила з пiвсклянки, та в головi паморочилося зовсiм не вiд мартiнi.

Жiнка!!!

Чому я нiколи не думала, що в нього також може з’явитись iнша жiнка? Яка навiть могла народити йому дитину… Що може робити чоловiк цiлими днями на фiрмi, якоi вже практично немае? Чому я й гадки не припускала, що рано чи пiзно йому зустрiнеться така ж молоденька самочка, котра питиме з ним шампанське по крапельцi, iстиме ресторанний рис по однiй зернинi, щоб розтягти випадкову зустрiч?..

А потiм розкине своi голоднi ноженята хоч у машинi, хоч на холоднiй пiдлозi майстернi, де симпатичний скульптор (уже не вельми молодий, але якраз iз тiею першою сивиною, вiд якоi всцикаються нiмфетки, готовi зняти перед ним своi заяложенi трусики хоч у майстернi, хоч на стадiонi, хоч на цвинтарi), так от, цей симпатичний скульптор не те, що мусить, а просто за покликанням зобов’язаний тебе роздягнути й злiпити з твоеi натури чергову Венеру, атож, оту знамениту суку, що на ii честь усi любовнi хвороби називають венеричними, а тодi вiн ще матиме обов’язок закохатися в тебе, бо вiн Пiгмалiон, а ти його Галатея, прошу не плутати дружину скульптора Пiгмалiона з тiею iншою Галатеею, яка просила богиню Лето обернути дiвчинку на хлопчика, хоч тебе, малолiтко, i це ще чекае, – так злiпив тебе Всемогутнiй Скульптор iз чоловiчого ребра, щоб ти, чоловiчиця, змогла звiдати всiх насолод. Що ж, звiдуй, менi не шкода, але я просто мушу про все знати, бо iнакше збожеволiю вiд цього незнаття-невiдання.

Я, либонь, таки вже сп’янiла, тому що, розпалена фантазiями, нараз пiдвелася i знайшла свого старого записника, яким не користувалася вже давненько. Тiльки б за цей час не змiнився номер його мобiльника, надiйно зашифрований мною на кiлькох сторiнках.

Зiбравшись iз розвихреними думками, я без вагань набрала той номер.

– Слухаю вас, – почувся сухий, але пружний голос, i я впiзнала його вiдразу.

– Привiт, це я.

– Настася… Менi не сниться?

– А що, бувае?

– Часто, – сказав вiн. – І не тiльки увi снi.

– Що саме? Як я хотiла тебе застрелити?

Вiн ураз охолов.

– Не троюдь мою душу. Я знаю, що ти просто так нiколи не подзвонила б. Кажи, що за дiло?

– Мокре, – сказала я.

– Дитино, ти п’яна? Досi в тебе було мокро лише в одному мiсцi.

– Так, Горю, я п’яна. Але не настiльки, щоб сповiдатися по телефону. Менi треба тебе побачити.




6


Наступного дня я начистила пiр’ячко, розпушила хвоста й вивела з гаража нашого чорного «форда». На ньому, власне, iздив Нестор, але оформлений вiн був на мене. Я дуже рiдко виiжджала сама й тому щоразу, сiдаючи за кермо, почувалася ученицею, особливо на вулицях Киева, де вже навiть мiлiцiя не зважае на перевищення швидкостi, де всi кудись поспiшають, хоч iх давно нiхто й нiде не жде, але вони, бiдолахи, досi про це не знають.

Утiм, я завжди, поки доiжджала до мiста, встигала набрати форму i досить впевнено вливалася в хаотичний потiк машин. Не забути б лишень по дорозi заправитися, бо Нестор, як завжди, пригнав авто майже з порожнiм баком.

– Що сказати, коли вас питатимуть? – поцiкавився Іванько, вiдчиняючи менi ворота.

– Скажеш, пiшла гулять, – весело порадила я в передчуттi швидкостi.

– Пiшла чи поiхала?

– Полетiла! Скажеш, сiла на мiтлу й полетiла.

Я рiзко взяла з мiсця i бачила в дзеркалi заднього огляду, що карлик ще довго не зачиняв ворiт, переварюючи мою вiдьмацьку витiвку.

Але я вже думала про Горю. Григорiя Семеновича Сiренка. Скромного нардепа, який нiколи не пхався на екран телевiзора, i я лиш недавно дiзналась, як далеко вiн пiшов.

Слiпий випадок звiв нас ще в тi часи, коли Горя був директором невеличкого киiвського стадiону, а я – зеленою студенткою академii мистецтв, i, хоч мала вже паспорт, Нестор за ручку водив мене, свою Галатею, до академii, як до дитячого садка, пiд пересмiхи однокурсникiв.

Однак слiпому випадку було потрiбно, щоб ми з Нестором жили на той час у своiй ще першiй киiвськiй квартирi, якраз поблизу того стадiончика, що наштовхнув мене на думку щоранку вдосконалювати свое тiло на його бiговiй дорiжцi. Нестор був обома руками «за», вiн любив мое довершене тiло, але нiколи не мiг i подумати, що нормальнi люди можуть займатися любощами о сьомiй ранку на стадiонi. Для нього це все одно, що вдосвiта дудлити натщесерце горiлку або iсти мед черпаком, посипаючи його цукром. Тож я щоранку без його опiки бiгла на стадiон у спортивному костюмi, а там знiмала його, залишаючись у короткiй маечцi та тiсненьких слiпах, i знов бiгла уже по колу, по колу, по колу, аж поки не добiгла до чоловiка, що сидiв, як пес, бiля мого верхнього одягу з метровою трояндою i ловив тонкими нiздрями пахощi не ружi, як вiн потiм сказав, а тiеi свiтанковоi квiтки, заради якоi вiн ось уже тиждень приiздить на роботу мало не до схiд сонця.

– Мене звати Григорiем. А для найближчих друзiв я Горя.

– А як менi вас називати? – спитала я.

Вiн зрозумiв, що «свiтанкова квiточка» подала йому надiю.

– Як тобi ляже на душу.

Менi подобалося його тонке, трошки хиже обличчя, подобалася тугом’яза статура, хоча був не атлетом, – колишнiй чемпiон Союзу зi стрiльби з пiстолета, тепер вiн став тренером, тож може й мене навчити влучати в самiсiньке яблучко, ось же i тир тут у пiдвалi.

Коханець з нього виявився так собi, менi вистачало Горi на один подих (я скидала це на жагучу пристрасть, яка так часто пiдводить тих, хто найдужче нас жадае), проте вабив романтичний присмак вранiшнiх зустрiчей, притягував прохолодний морок пiдвального тиру, де ми злягалися за бар’ером, як за таемничою ширмою, а потiм я справдi смалила з пiстолета по мiшенях, щоправда, не в «яблучко», а в «молоко».

Одного разу в мене вселився якийсь бiс, i я, порушуючи елементарнi норми безпеки, жартома навела заряджений пiстолет на нього, але Горя не повiв i бровою.

– Стрiляй…

Мене з голови до п’ят пойняло несамовите збудження.

– Ну?.. Смiливiше!

Чи то вiд недавнього невдоволення, чи, може, заворожена магнетизмом смертоносноi зброi, але я мовби здурiла. Трiшки вiдвiвши дуло убiк, рiзко натисла на спуск. Той пострiл пролунав для мене устократ гучнiше за iншi. Не знаю, де пролетiла куля, але вiн i тодi навiть не клiпнув, на тонкому лицi не зворухнувся жоден нерв, хоч воно видавалось iще хижiшим.

– Пробач. Горю, пробач, – я швидко пiдiйшла до нього й поцiлувала в холоднi губи.

– За що? – спитав вiн. – За те, що ти не вбила мене?

– Дурний жарт… Тiльки дуже сильний чоловiк здатний на таку витримку й ризик, – задля власного виправдання я вдалася до найхитрiшого комплiменту, який дiе на всiх чоловiкiв безвiдмовно.

– Це робиться не так. Хочеш покажу?

У нього десь знайшлося яблуко. Справжне. Велике, червоне. І, вiдiйшовши крокiв на п’ять, вiн поставив його собi на голову.

– Нi, – сказала я.

– То, може, помiняемося мiсцями?

– Давай.

І лише тодi, коли вiн сам поставив менi на голову яблуко i вiдiйшов на десять крокiв, зробилося страшно.

Вiн пiдвiв пiстолет у витягнутiй руцi на рiвень очей i прицiлився. Здавалося, чорна цiвка дивиться менi прямо в лоб. Я мимоволi заплющила очi.

– Нi, не так, – сказав вiн.

Я полегшено розтулила повiки.

– Роздягнися, – попросив вiн, хоч на менi була тiльки та сама коротенька, вище пупика, маечка i… вже тiльки спiднi трусики.

Я взяла яблуко, щоб не впало, i зняла з себе все.

– Ось тепер ти справжнiсiнька Єва.

Вiн пiдiйшов до мене, сам примостив яблуко на макiвцi голови i знову вiдмiряв десять крокiв. А потiм… я ще не встигла набратися нового страху, як вiн швидко скинув руку догори й вистрелив. Менi здавалося, що яблуко так i лишилося в мене на головi, хоч воно розлетiлося на шматки. Але зверху щось тисло i тисло, я не витримала, опустилася на колiна, а тодi лягла горiлиць i заплакала.

Вiн схилився надi мною, та замiсть того, щоб втiшити, взяв рiзко i грубо, як останню лярву, i тодi я – о диво! – вперше вiдчула себе його ребром, вперше вiдчула з ним цiлковите злиття – гостре й тривале.

Вiн це зрозумiв. А трохи згодом сказав:

– Дарма ти не вбила мене. Ти навiть не уявляеш, скiльки б тобi за це заплатили.

Я тодi змовчала. Приголомшена небезпечною i такою несподiвано солодкою грою, зовсiм не зважила на його слова. Не надала iм значення. І тiльки пiзнiше спитала:

– Тобi доводилося стрiляти в людину?

– А ти як думаеш? – вiн так подивився на мене, що я все зрозумiла. Зрозумiла i бiльше нiколи не поверталася до тiеi розмови.

Наша ранкова стрiлянина вщухла ще до того, як вона розпочалася в полiському кар’ерi, бо справи «Плутона» круто пiшли вгору й ми купили нову розкiшну квартиру на Солом’янцi з единим недолiком – далеченько вiд стадiону.

Вiн не шукав мене, не домагався, хоч, я знала, мiг знайти пiд землею, навiть у царствi Аiда. І за це я була йому вдячна.

Уже аж тодi, коли ми перебралися на природу i Нестор пригасив свою чоловiчу пильнiсть (чи саме життя ii пригасило), я поiхала до Киева в нотарiальну контору, i там, на вулицi Коцюбинського, зустрiла його.

Вiн саме вийшов iз шестисотого «мерса», iз заднiх дверей, якi притримував безшиiй охоронець, i ми вмить упiзнали одне одного. Коли вiн мене побачив, його обличчя стало майже таким, як тодi, пiд дулом мого пiстолета, проте я знала, що може приховуватися за тiею незворушнiстю.

– Настася…

Ми стримано привiталися й вiдiйшли трохи далi вiд «мерса».

Безшиiй бурмило й собi рушив було вслiд за нами, але враз зупинився – бос тiльки повернув руку долонею назад.

– Як ти? – спитав вiн.

– Живу.

– Гарна. Тяжко гарна. Тiльки трошки блiда. Таким жiнкам блiдiсть, звичайно, до лиця, але… Тебе нiхто не ображае?

– Нi, – сказала я.

– Не сприйми це за нав’язливiсть, але я хочу, щоб ти знала… Якщо тебе хтось образить чи тобi потрiбна буде моя допомога, то я завжди до твоiх послуг.

– Дякую.

Вiн дiстав зi спiдньоi кишенi сiрого пiджака портмоне, видобув з нього вiзитну картку i вiд руки дописав на нiй номер мобiльного телефону.

– Ти все зрозумiла?

– Так, дякую.

– Ти зобов’язана бути щасливою, – сказав вiн i поволi пiшов до машини.

До нотарiальноi контори не завернув. Напевно, вiн туди й не збирався заходити, а зупинив авто, помiтивши мене з вiкна.

Що менi подобалося в цьому чоловiковi, то це те, що вiн нiколи нiкуди не поспiшав. Можливо, знав, що його нiхто нiде не жде, що без кожного з нас, як без того Гриця, вода освятиться.

Я поглянула на його вiзитiвку й аж рота роззявила.

Григорiй Семенович Сiренко. Народний депутат Украiни, президент благодiйного фонду «Дитяче серце».

Ну, звичайно, такi люди не iздять по нотарiальних конторах. До таких людей нотарiус приiжджае сам.

Шкода, подумала я, що доведеться викинути таку класну вiзитну картку. Однак номер, виведений вiд руки, я занотувала у свiй записник i, як виявилося, недаремно.




7


На першiй же автозаправцi праворуч по трасi я залила повен бак бензину, i мiй «фордик» аж пожвавiшав, – встроми йому ще мiтлу в глушник, то здiйметься й полетить. Я щедро додала газу.

Вересень цього року видався напрочуд теплим, i хоча на осичках обабiч дороги подекуди вже червонiло листя, а в лiсi достигли лiсовi горiшки, – довкола ще стояло, вважай, перезрiле лiто. Ото лиш тiеi ночi в цей вересень вдерлася на короткий час сльотава вiтряна осiнь, щоб остаточно перекинути догори дном нашого з Нестором човника, який i без того тримався на плаву вже з останнiх сил.

Вiдтодi та нiч для мене не кiнчалася, спершу нiч жаху, а потiм нiч дикоi невiдомостi, моторошного невiдання-незнаття, яке також переросло в страх, хай iнакший, лiплений з iншого тiста, але, можливо, ще бiльший за перший.

Що з Нестором? Його немае, i вiн е. Навiть на кермi цього автомобiля я ще вiдчуваю доторки його жорстких, мов камiнь, рук, що ствердли вiд того ж каменю, з яким вiн мав справу до скону (до скону?..), ось у мiнi-багажничку лежить його полегшене «Марльборо» (сидiв уже на мiлинi, а марку тримав до кiнця… до кiнця?), i я, хоч давно намагаюсь утримуватися вiд шкiдливих звичок, дiстаю сигарету, припалюю вiд автоприкурювача i, як то завжди бувае пiсля тривалоi перерви, вiдразу вiдчуваю легке запаморочення.

Якщо вiн пiшов вiд мене отак, то… з Богом, але як менi далi бути в цьому незнаттi-невiданнi? Наче пiдвiсили тебе до сухоi гiлляки, а зашморг нiяк не затягнеться. Ще добре, що мала обачнiсть, дещо припасла, заощадила в тi часи, коли Нестор не рахував грошей, смiтив ними на всi боки, не думаючи про чорний день. Але ж вiн не здогадувався про мою заощадливiсть, то як же мiг покинути мене напризволяще без роботи й грошей? Ага, того вечора вiн ще казав щось про страховку, тiльки хто ж тобi ii виплатить, якщо смертi немае… Вона е, i ii немае. Сказитися можна.

Я дужче притисла акселератор, аж запищало щось у двигунi, i менi знадобилася майже хвилина, щоб зрозумiти: з машиною все гаразд – то в тому ж мiнi-багажничку, захаращеному аудiокасетами та всякою всячиною, подавав сигнали Несторiв «стiльник». Я в’iхала в зону мобiльного покриття. Комусь дуже потрiбний був мiй чоловiк, бо мобiльник не вгавав, я взяла його i, ввiмкнувши зв’язок, пiднесла до вуха.

– Де ти пропав?! – не дочекавшись вiдгуку, спитав жiночий голос не так стривожено, як нахабно. – Я вже не знаю, що й думати.

Менi видався знайомим цей голос, i дуже-дуже захотiлося послати ii туди, куди такi цяцi ходять постiйно i залюбки, хоч ображаються, коли iх туди посилають. Утiм, починати з цього в моему становищi було б легковажно, i я сказала колишнiй своiй партнерцi:

– Анiто, це Настя.

Їй надовго зацiпило. Трохи повагавшись, я все-таки вирiшила ii приголомшити.

– Нестора бiльше нема.

– Як… нема?

– Отак. Вiн загинув, – сказала я i вiдiмкнула зв’язок.

Тепер i ти помучся, лярво.

А ось тобi й стольний град. Якщо не потраплю в затор, то ще встигну зазирнути до «Плутона»… чи, певнiше сказати, вже просто до майстернi. А раптом…

Я вiдносно швидко доiхала до Солом’янки, завернула на Батиеву гору i невдовзi припаркувалася на подвiр’i староi порохнявоi споруди. Якщо в нiй i було щось добротне, то хiба що просторе напiвпiдвальне примiщення, давно приватизоване Нестором пiд скульпторську робiтню.

Ключi вiд важких металевих дверей лежали в тому ж мiнi-багажничку, обидва замки пiддалися менi на диво легко, i я переступила порiг майстернi, до якоi колись уперше зайшла також немов до храму, пiд нiмими поглядами багатьох-багатьох облич – бронзових, кам’яних, глиняних, мармурових, мiдно-зелених… та згодом тут з’явилося найбiльше голiвок моiх – голiвок, торсiв, грудей, сiдниць, стегон… Вiн, якби мiг, то й живу мене поставив би отут поруч з холодними подобами, в оцьому мертвому царствi Плутона, i замикав би сiмома замками, ще й написав би на панцерних дверях… як там казав Притула чи Данте: облиште всяку надiю тi, хто входить сюди.

Тепер тут було зовсiм iнакше. Попiд стiнами й на полицях ще сиротливо тулилися окремi скульптурнi роботи, але чолову площу займали громiздкi каменорiзнi i шлiфувальнi верстати, похмурi брили чорного габро, якi, здавалося, лежать уже на могилах, зосталося тiльки вирiзьбити епiтафii, хоча б оту фразу Притули i Данте – епiтафiю самому Аiду-Плутону. Облиште всяку надiю!..

Далi, за робiтнею, була ще одна затишна кiмнатка для вiдпочинку, я ii теж обдивилася, проте нiчого пiдозрiлого не помiтила, нiчого такого, що могло бодай натякнути на те, що сталося. Так, на столику бiля дивана стояла порожня пляшка з-пiд коньяку (погана звичка залишати порожнiй посуд на столi), так, попiльничка, переповнена недопалками, але на жодному з них не видно слiдiв губноi помади. То тiльки в кiнах, сказав би Притула, на мiсцi злочину валяються недопалки в губнiй помадi, а поруч, вiдповiдно, гудзики вiд ширiньки, а в життi – нi, в життi хоч-не-хоч мусиш бабратися в лайнi, однак я пташка трошки iншого польоту, тож вирiшила не ритися навiть у шафi з ганчiр’ям, тiльки ще раз усе окинула оком i, навiть трохи розчарована тим, що не знайшла жiночого слiду, подалася до виходу, але в останнiй момент, уже за порогом, мiй погляд спiткнувся об те, за що мусив би зачепитись на самому початку…

Це був дрiбний аркушик паперу, складений учетверо, завбiльшки з сiрникову коробку, який лежав бiля входу в майстерню, – очевидно, його встромили у дверi, i, вiдмикаючи iх, я не помiтила, як вiн випав. Тепер же не те що впав у око – вiн просто примагнiтив мене лихим вiщуванням.

Я пiдняла його, розгорнула й довго вчитувалася в единий рядок комп’ютерного тексту.

«Вiд нас не сховаешся. Останнiй строк – 18 вересня».

Та нiч була з вiсiмнадцятого на дев’ятнадцяте… Якась чортiвня. Все було б абсолютно логiчно, якби сталося не на моiх очах. Тодi б ця записка багато чого пояснювала. Чи, може, навiть усе. А так… чортiвня, чортiвня, чортiвня!..

Я сiла в машину i через п’ятнадцять хвилин була вже бiля оперного театру, де на верхiвцi фасаду транспарантна афiша сповiщала про бенефiс Марii Стеф’юк (Господи, люди ще ходять до театру, на концерти, а тут…), потiм повернула на Володимирську, внутрiшнi двори якоi кишать усiлякими фiрмами, конторами, офiсами, притонами, власне, як i все осердя стольного граду, окуповане переважно покидьками, i ось в одному такому дворику притулився фонд «Дитяче серце», але не шукайте такоi вивiски, зверху ii немае, ви просто натискаете кнопочку бiля дверей, якi автоматично вiдчиняться, якщо вас тут, звичайно, чекають, а потiм вас зустрiне… нi, не безшия горила, вас зустрiне чемно усмiхнена, як казав один мiй «випадковий» журналiст, племiнниця Смоктуновського, чи родичка Сосюри, чи праправнучка Давида Сасунського (тепер, щоб знайти гарну роботу, бажанi добрi родинно-клановi зв’язки), i вона, ця симпатична кавоварка iз сором’язливими губами, проведе вас до iнших дверей, де огинаються тi, що ви спершу подумали, потiм на дверях до наступного коридору ви не без захоплення все-таки завважите табличку – Благодiйний




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/shklyar_vasil/krov-kazhana