Цензор снiв
Юрiй Павлович Винничук


Головних героiв цього роману двое. Вони рiзнi за характером i поглядами, вони антиподи, але багато чого в них е спiльного: зрiст, вага, колiр волосся, колiр очей, вiк. Коли дивитися на iхнi юнацькi фото, складаеться враження, що це якщо не рiднi, то принаймнi брати у перших. Навiть пiзнiше, коли вони стали дорослими, i один з них зостався по-юнацькому худим, а другий огрядним, подiбнiсть все одно кидалася в очi. Але незважаючи на все це, вони друзями не були, просто iнколи життя iх зводило, аби швидко знову розвести, самих iх смерть оминала, хоч i не оминала iхнiх близьких, смерть завжди була на пiвкроку вiд кожного з них i била прицiльно, але помилялася якраз на тих пiвкроку чи пiвхвилини.





Юрiй Павлович Винничук

Цензор снiв



© Ю. П. Винничук, 2016

© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016



На обкладинцi використано картину Ерно Айзiга (Ісаака) Ерба (1878–1943) – вiдомого львiвського художника, який загинув у Янiвському концтаборi в липнi 1943 року.



Автор висловлюе вдячнiсть за використання матерiалiв та мемуарiв Юзефа Майена, Остапа Грицая, Анджея Кусьневiча, Леона Кальтенберга, Казiмежа Шлеена, Юрiя Тиса, Олега Лисяка, Євгена Наконечного, Богдана Малини.




І. Пролог


«Мене оточують прекраснi люди, прекраснi, не можу нiкому з них нiчим дорiкнути, вони дуже милi, уважно слухають, що iм розповiдаю. Нема дня, щоб не згурдилися довкола й не прохали снувати мою оповiдь далi. Прекраснi люди. Їхнi очi – добрi й ласкавi – пестять мене, мов променi сонця. У саду, де так пахне бузок, ми сiдаемо собi на травi, i я розповiдаю, розповiдаю… І менi хочеться жити, щоб розповiдати далi всiм цим прекрасним людям, що я переживав, що вiдчував, як виборсувався в цьому життi… Їхнi обличчя напливають звiдусiль до мене, мов пушинки кульбаби, я вловлюю iхнiй подих, i менi стае так само легко, як i будь-якiй пушинцi…»

Так вiн одного разу признався нам. Лежачи на травi й дивлячись у небо, вiн усмiхався лагiдно, так, як тiльки вiн й умiв, усмiхався, як до своiх дiтей, яких сотворив i викохав. І тепер, коли його вже нема серед нас, я хочу донести всi його слова, вимовленi й не вимовленi, всi його роздуми, озвученi й не озвученi, але якi менi вдалося вхопити.

Цензор – так ми його називали, i так я збираюся називати його впродовж усього часу, поки розповiдатиму про нього. Ім’я його нiчого вже не скаже наступним поколiнням, а тi, що знали його, померли, хоча сам вiн, розповiдаючи про себе, не цурався свого iменi, однак ми нiколи так i не наважилися промовити його, волiючи звертатися «пане Цензоре», а вiн задоволено кивав своею сивою головою, i я певен був, що звучало це йому, як «Цезар». Хоча останнi роки свого життя вiн уже цензором не був, нiхто вже його не страхався, i коли вiн нарештi пiшов на пенсiю та перетворився на такого собi добродушного дiдка, який полюбляе посидiти за пивом у кнайпi, то навiть тi, чия доля iнколи залежала вiд одного поруху руки з олiвцем, не впiзнавали його. Цензора також можна було бачити на прогулянцi з паном Кравчиком, його найближчим товаришем, якого вiн часто кликав Гером. Так, бувало, i звертався: «Ось що я скажу тобi, любий Гере». Вiн вiв собi тихе впорядковане життя, сповнене скромностi й вiдчуття власноi незначущостi, мов Наполеон на Ельбi, хоч i не жив на островi, але нi з ким не входив у ближчий контакт, усiх тримав на вiдстанi, допускав лише до себе пана Гера й мене. А проте душа Цензора не дрiмала, вiн i далi запоем читав книжки, купував iх цiлими пачками, все те, що почало видаватися за Незалежностi, коли цензура зникла. Вiн продовжував читати й креслити своiм червоним олiвцем, ба бiльше, вiн не просто викреслював рядки чи й цiлi сторiнки, а вписував новi, вiн мовби ставав спiвавтором цих книжок, якi вийшли без цензури.

«Цензура – це мистецтво, – казав вiн, – це щось, може, навiть вище за мистецтво, бо мистецтво твориться натхненням, й iнколи без здорового глузду, а цензура – це мистецтво розуму, найвищого розуму. Скiльки разiв доводилося ледь не дослiвно переписувати твiр, який потiм виходив пiд прiзвищем iншоi людини, без жодних навiть натякiв, що i я там приклав свою руку, хоча я виразно бачу всi своi слiди, всi тi вiстовi стовпчики, забитi на окремих дiлянках твору».

І так тривало доти, доки не потрапив сюди, i щойно тут вiн розкрився серед оцих, як вiн любив повторювати, прекрасних людей. Бо хто ж, як не ми, змiг оцiнити його велич? Велич Цензора. Цезаря! І тут нема перебiльшення, бо не письменники творять лiтературу, а цензори. Вони, мов демiурги, формують свiт, уявлення, звичаi, мораль i несуть правду, а не фантазiйнi виверти лiтераторiв.

Вiн менi показав свiй записник, де було занотовано все про жiнок, з якими вiн переспав, я подивувався ясностi його розуму, його пам’ятi, бо про кожну мiг розповiсти щось цiкаве. Там також було акуратно вказано мiсце, де вiдбулися любощi, час iхнього тривання i особистi враження пiсля них. Серед цих жiнок були й поетеси, що вiддавалися йому за те, аби вiн не надто чикрижив iхнi й без того куценькi збiрочки, аби поглянув крiзь пальцi на двозначнi метафори, хоча при цьому вiн неабияк ризикував, бо потiм обов’язково вигулькував пильний комунiст, який у доволi невиннiй фразi вбачав антисоветську пропаганду й буржуазний нацiоналiзм. Але Цензор був понад цим усiм, вiн мав купу орденiв i медалей, як, зрештою, i пан Гер, i коли вони виходили на парад, мило було поглянути на всi тi iхнi вiдзнаки, за якими стояли неабиякi подвиги.

Нам добряче пофортунило, що ми з ним зазнайомилися. Я все життя був стенографiстом, маленьким таким непомiтним чоловiчком, який знав свое мiсце – ззаду або збоку i нiколи попереду. Мене кидали на всiлякi конференцii, збори, судовi розправи, наради, все життя я тiльки те й робив, що чиркав папiр. Врештi зi мною сталося оте… Не знаю, як назвати. Так само, як i Цензор, що продовжив свою шляхетну працю навiть на пенсii, коли вже вiд нього нiхто ii не вимагав, i вiд його рiшення вже нiчого не залежало, я теж, одiйшовши вiд своеi рутинноi працi, не змiг порвати з нею до останку. Я й далi носився з блокнотиками й фiксував геть усi звуки: все, що говорить моя дружина, брязкiт посуду, дзенькiт трамваю, шум дощу, шелест листя, посвист чайника, рипiння кватирки, шурхiт мишей… Я виходив на вулицю й нотував цвiрiнькання горобцiв, гавкiт собак, скрегiт гальм i кроки перехожих. Мене захопило це так, що я не мiг себе стримувати. Плюскiт води в ставку, який я нотував уранцi, переслiдував мене весь день, наче музика, почувши яку, не можеш забути. Так я й ходив iз тим плюскотом у головi, я вiдчував, що на мене покладено дуже значнi обов’язки. Я мушу стояти на вартi часу й фiксувати геть усе, що дiеться довкола, i мушу писати правду, бо брехня мае звичку вилазити на поверхню й зяяти чорними дiрами. Не встромляйте пальця в дiру брехнi, бо дiра поглине ii по лiкоть. Я нiкому при цьому не заважав, я робив свою справу тихо i якомога непомiтнiше, розумiючи, що колись, за рокiв сто чи й двiстi, всi моi нотатки будуть за цiною золота, бо тодi вже довкола владарюватимуть зовсiм iншi звуки й голоси, не схожi на тi, якi зафiксував я, зникнуть i голоси тих людей, якi менi вдалося занотувати. Однак генiальнi iдеi приреченi на нерозумiння довколишнього плебсу. Такий закон життя. Урештi, не витримавши глузування родини й знайомих, збагнувши всю ницiсть iхнiх примiтивних душ, я порвав iз ними. І зробив це якраз вчасно, саме тодi, коли найбiльше потребував Його, а Вiн мене.

Доля, звiвши мене з Цензором, зробила людству неоцiненний дарунок, без мене нiхто б так i не довiдався про цього великого чоловiка, про широчiнь його думок. Отже, i вiн, i я сливе водночас вирiшили усамiтнитися, хоч i не зовсiм, але принаймнi звузити коло людей, з якими доводилося спiлкуватися. Таким от чином ми й опинилися в одному санаторii, ба навiть в однiй кiмнатi. Третiм був дуже спокiйний i добрий дiдусь пан Гер, який балакучiстю не вирiзнявся, але завжди був готовий скрасити нашу компанiю. Пан Гер захоплювався ботанiкою й укладав гербарii. Зразки рiдкiсних рослин, не вiдомих науцi, вiн легко виявляв у санаторiйному парку, а також в околицях санаторiю, вiдтак, принiсши черговий зразок унiкальноi рослини, вiн спочатку уважно вивчав, озброiвшись великою, як пательня, лупою, увесь час мурмочучи собi пiд нiс незрозумiлi слова, а потiм висушував ii мiж сторiнками товстоi книги – старого нiмецького видання пана Адольфа «Майн Кампф», добряче зашмуляного, i, наклеiвши рослину в альбом, пiдписував хитромудрою готикою.

Ботанiк був прихильником науковоi теорii про походження людей вiд рослин, вiдповiдно кожна рослина в нього обов’язково асоцiювалася з якимсь народом i була класифiкована за расами. Вiдтак кочовi народи походили вiд росянки, яка живилася комахами, народи, що звикли визискувати своiх сусiдiв, походили вiд повiйки, яка вилася будь-де, сюди ж належала i настурцiя. А польовий хвощ безперечно був предком скандинавських народiв, так само, як i перекотиполе – предком циган. Ким були украiнцi? Украiнцi були русами, а руси були будяками – гордими, пахучими будяками, квiти яких дурманили голови своiми п’янкими пахощами й манили з усiх усюд i повiйок, i настурцiй, котрi радо iх обплiтали, випивали соки й висушували, прирiкаючи на смерть, голодну й у муках. Коли я поцiкавився в Ботанiка, ким були колись евреi, вiн вiдповiв, звiвши очi до неба, що евреi – свята нацiя, вони могли бути лише кульбабою, яка так легко розсiваеться й летить за вiтром, аби засiяти все новi й новi землi, легенька, мов пух, бiла, наче Господня борода, i кров ii бiла, як молоко, хоч i гiрка.

Коли люди були рослинами, у них була й мова рослинна – мова запахiв, та, на жаль, ii тодi нiхто не встиг записати, стенографiя ще не була винайдена. Рослини воювали мiж собою, захоплювали чужi терени, асимiлювали й асимiлювалися, у них текли соки, як зараз тече кров, вони навчалися виживати за будь-яких умов, вростати в спекотне лiто i в зиму, пробиватися з-пiд снiгу i з-пiд камiння, розламувати скелi й захаращувати водойми. Рослини були могутнiми, живучiшими навiть за ссавцiв i риб, тому жоден iхнiй вид не вимер, а лише трансформувався в iнший, досконалiший i ще могутнiший.

У головi пана Гера проростали всi тi рослини, якi вiн знайшов, голова його буяла рослиннiстю, i, коли довкола панувала тиша, можна було почути, як у головi його рослини кiльчаться й вруняться, лускають насiнини й вистрiлюють – iнколи вони вилiтали з вух, iнколи з носа, а то й з вух чи рота, бо iх було так багато, що не вмiщалися в головi, але вiн усе нiяк не мiг заспокоiтися i продовжував шукати рослину, яку вiн назвав Праматiр’ю Роду, але не годен був ii описати.

«Прекраснi люди нас оточують, чи не так, любий Стенографе? – говорив Цензор, коли ми гуляли довкола нашого озера. – Узяти пана Гера. Комусь, аби здiйснити такi епохальнi вiдкриття, доводиться вирушати свiт за очi – в Африку чи на острови Полiнезii, а вiн тутечки, просто в нас пiд ногами, вiдкривае непiзнане й збагачуе науку. А панi Кукiль, яка своiм янгольським голосом сповiщае нас про те, що свiтае, край неба палае? Їi голос летить над лiсами, плаями, горами… А потiм вона поринае в стан, який нiкому з нас не збагнути, бо уявляе себе жiнкою без рук i без нiг i виголошуе зашифрованi повiдомлення: „Шiстсот двадцять вiсiм кома три, напрямок пiвдень, тридцять один градус на схiд. Крапка“. А пан Шкраб, який власноруч задушив свою дружину, рiдкiсну хвойду, на його мiсцi так зробив би кожен, тiльки не кожному трапилася така нагода. Ось ви, любий Стенографе, ви ж не задушили свою хво… тобто дружину, коли вона вам стала бемкати голову через ваше захопливе заняття. Нi, ви усамiтнилися, як i я, ви, мов той середньовiчний пустельник, пiшли в густий лiс i поселилися вiддалiк од усiх зваб i клопотiв, ви знайшли свiй Едем коло нас iз Гером, а ми бiля вас».

У санаторii було чимало вiдпочивальникiв, дехто тут жив роками, а наше тихе безтурботне життя забезпечували Неторканi. Їх рiдко можна було побачити, вони найчастiше зливалися з тлом – зi стiною, з садом, з деревом, з повiтрям. Вони виринали нiзвiдки й зникали в нiкуди, але ми отримували харчi й усе необхiдне. Єдина проблема, яка мене завше дiймала, – вiдсутнiсть чорнила, його не було на теренi санаторiю, доводилося замовляти, але Неторканий, який раз на мiсяць привозив чорнило з мiста, чомусь нiколи не мiг прихопити з собою бiльше нiж один маленький слоiчок, якого менi вистачало лише на кiлька днiв, а далi я змушений був писати, чим бог дасть – зеленим соком кропиви, бiлим соком молочаю, якщо не хотiв, аби хтось стороннiй прочитав моi записки, червоним соком буряка й вишнi, кров’ю горобця, iдучо-зеленою пасокою розчавленоi гусеницi, нiжною пергою метелика, мурашиною кислотою, яка пропiкала папiр до дiр. Добре, що бодай паперу було доволi, менi його видавали цiлими пачками, бо то були зужитi бланки, заповненi лише з одного боку, другий бiк був чистий, i можна було писати що заманеться.

Цензор, щойно заселившись, вiдразу заповнив свою шафку книжками. Цiлими днями вiн тiльки те й робив, що читав i черкав олiвцем, а був при цьому такий зосереджений, що я навiть не важився його зачiпати. Кiлька днiв у нашiй кiмнатi панувала така тиша, що я нiчого путнього не зафiксував. Ото тiльки, що голоси горобцiв та горлиць i кiлька фраз Ботанiка: лiнгулiя арлiнi, самелiя барбузi, луанда дармерi…

Я починав нудитися, i отак з нудьги попросив Цензора дати прочитати книжку з тих, якi прочитав вiн. Цензор стенув плечима i сказав: «Звичайно, але мушу попередити, що я ii всю почеркав. У мене така звичка – креслити текст, який читаю. Якщо вам це не заважатиме, будь ласка». І вiн менi простягнув книжку одного сучасного автора. Розгорнувши ii, я остовпiв: вона й справдi була вся покреслена, але це ще не все, бо й поля були пописанi дрiбненьким, але чiтким калiграфiчним почерком. Цi саморуч вписанi рядки мали замiнити тi, що були викресленi, а коли не вмiщалися на полях, вiн робив окрему вкладку. І коли я став читати текст автора й порiвнювати його з виправленнями, то побачив усю глибину помислiв, розмах i велич Цензора. Вiдтак на прогулянцi я не витерпiв i поцiкавився, чи вiн часом не письменник, бо стиль його зауваг, усi тi його власнi варiанти тексту свiдчать якраз про те, що вiн мае неабиякий талант. Цензор поглянув на мене уважно, мовби намагаючись вловити бодай крихту iронii, але побачив перед собою лише мiй захоплений погляд, який, чесно кажучи, прилип до мене ще з тих часiв, коли я тiльки те й робив, що зазирав до писка сильним свiту цього, i сказав: «Так, я письменник, але не той, що пише книжки, а той, що iх благословляе у свiт, робить iх кращими й мудрiшими». І тодi вiн розкрився передi мною i признався, що працював багато рокiв цензором. Звiдтодi ми не розлучалися, я ходив за ним, наче тiнь, i нотував усе все, що вiн розповiдав.

У день його смертi його найближчий товариш Гер вiдкрив дивовижну квiтку, невiдому науцi, маленьку таку, як мачинка, але красиву й мiнливу, наче жiнка. Назвав ii Андреа Попеллi на честь покiйного друга, i то було останне його вiдкриття, бо життя для нього вiдтепер зупинилося. А життя Цензора не повинно одiйти в невiдь, як i його сни. Я мушу те все переказати так, як менi вдалося занотувати. Цензора звали Андреас.




ІІ. Стефан



1

«Колiр волосся чи очей Стефана Шуберта насправдi не мае жодного значення, але можна уточнити, що волосся чорне, а очi карi, зрiст – метр вiсiмдесят п’ять. Таким вiн був замолоду, i таким його вперше побачимо, коли вiн летiтиме над Атлантикою. Його мама украiнка, батько украiнiзований нащадок австрiйцiв, назвали його Стефаном на честь дiда, австрiйського полковника. Востанне вiн з’явиться перед нами в 1996-му у Львовi, мiстi своеi молодостi. Вiн буде ходити вулицями, якими снив, обмацуючи поглядом знайомi будинки, часто зупиняючись i мружачи очi, шукатиме власнi слiди, але не побачить нiчого з того, що залишив понад п’ятдесят рокiв тому, бо все зазнало змiн або назавше зникло. І тiльки в одному мiсцi вiн раптом натрапить на свое минуле й буде неабияк здивований, що е ще хтось живий з тiеi буремноi доби – один зi страху зробив неймовiрноi хоробростi послугу, а другий послав його на смерть, перед тим використавши.

А зараз вiн летить, i хмари ковзають уздовж лiтака, сизий туман ковтае його i супроводжуе в нiч. Вiн зважився на неабияку авантюру, бо Атлантику за тiеi доби перелiтали ще рiдко, але в нього не було виходу. Кар’ера летуна може урватися в найнесподiванiший момент, i то не конче через аеротрощу чи яке калiцтво, не через пиятику чи мордобiй, а, скажiмо, через дурну болячку, таку, що тьху – i ii нема, а однак вона пiдстереже тебе коли-небудь, i ось вже твое життя йде шкереберть. Власне це й спiткало його в 1936-му роцi, коли йому виповнилося двадцять два».



Одного разу, летячи над Балтiйським морем, я вiдчув, що на очi мовби опустилася напiвпрозора пелена, я кiлька разiв струснув головою, пелена трiшки розсiялася, але видимiсть усе ще була поганою, так що доводилося весь час трусити головою. Я ледве доволiкся до бази в Гданську, нiкому нiчого не сказав, але, не зволiкаючи, подався до окулiста. Той уважно збадав i поставив, як на свою медичну думку, цiлком утiшний дiагноз: помутнiння зору пов’язане з вадою артерiй, що живлять зоровi дiлянки кори мозку, доведеться прийняти серiю заштрикiв, i зiр вiдновиться, хоч, правда, вiн уже, мабуть, не буде стовiдсотковим. Як для пересiчноi людини в цьому не було нiчого страшного, але для летуна – хрест на всьому. Я, звичайно, не признався лiкаревi, хто я i чемно вiдбув усi процедури. На базi попрохав вiдпустку, на щастя, вона менi власне й так належала. Я мав надiю, що все ж таки зiр вiдновиться повнiстю, але так не сталося – зiр упав на п’ять клятих вiдсоткiв.

Щомiсяця летунiв перевiряли вiд i до, своеi вади зору я приховати не зумiв, контракт зi мною розiрвали, я опинився на вулицi. З невеселими думками я забрiв до аероклубу й дудлив пиво, все, що вiдбувалося довкола мене, вiдбувалося, наче за муром, я не чув гамору, не чув музики, не звертав уваги на знайомих, у такому станi апатii перебував, може, з годину, коли почув, що хтось мене плеснув по рамену. Це було так несподiвано й недоречно з огляду на пригнiчений настрiй, що я, не встигнувши роззирнутися, вилаявся: «Якого дiдька?», та за мить роздратування щезло – людина, яку побачив, була саме тiею, яку в таку хвилю потребуеш i зустрiчаеш зi щирим захопленням. Осип Хома[1 - Хома Осип (1917–1958) – один iз найкращих боксерiв довоенноi Європи, член ОУН, доброволець дивiзii «Галичина», брав участь у битвi пiд Бродами, воював в УПА пiд псевдом «Боксер». Восени 1947 р. iз рейдовою повстанською групою перейшов у американську зону окупацii Нiмеччини. У 1951 р. з родиною переiхав до США. Помер у шпиталi, не перенiсши операцii.] був двометровим здоровилом, служив у вiйськовому флотi в Гдинi, iнколи з’являвся в клубi, й ми чудово вбивали вiльний час. Осип, окрiм того, що був морцем, мав славу боксера, нiмцi його називали Вiллi Хома, недавно вiн нокаутував у Варшавi польського чемпiона Пiлата i тодiшнього першуна Європи нiмця Герберта Рунге, майбутнього чемпiона Олiмпiади. Осип вiдразу здогадався з мого кислого вигляду, що маю клопоти.

– Справи кепськi, – погодився вiн, вислухавши мою iсторiю, – але не безнадiйнi. Усе ж таки в тебе зiр на дев’ятдесят п’ять вiдсоткiв. Можеш спробувати найнятися до якоiсь iншоi компанii.

Я похитав головою:

– Нема сенсу. Хiба там не такi самi вимоги? Якщо цi мене комiсували, то й тамтi не вiзьмуть.

– Вiйськовим летуном так, але ти можеш найнятися, наприклад, на аеропошту.

– Смiешся? Лiтати на тих гратах? Краще вже на розi газети продавати. Ти б, наприклад, пересiв на рибальську шхуну пiсля того, як стiльки разiв переплив Атлантику?

Осип засмiявся.

– Напевно, нi. Сам знаеш – радити завше легше.

Вiн теж замовив собi пиво. Далi ми гомонiли про рiзнi несуттевi речi, коли до нас приеднався ще один кумпель Рiхтер Мурнау, вiн був веселим заводiяцьким прусаком, з яким ми давно потоваришували. Утрiйку бити бомки найприемнiше. Рiхтер теж вислухав моi проблеми, хвильку подумав i звiстив доволi цiкаву новину:

– Знаеш, якщо ти не проти, е змога полiтати. І добре платять.

– Що ти маеш на увазi?

– Випробування нових моделей. Є така собi фiрма «Avian», яка власне розробила нову модель. Мiй стрий працюе там. Не далi, як учора, питав, чи маю когось на оцi. Вони там не будуть настiльки скрупульозно приciкуватися. Якщо маеш бажання, зведу тебе з ними.

– І що то за модель?

– Називаеться «Avian-Vista». Бере сто двадцять галонiв пального й може на них триматися в повiтрi до чотирнадцяти годин. При швидкостi сто миль на годину подолае тисячу триста миль за цей час. Лiтак легкий i при аварii може спланерувати, розбитися на ньому важко. До того ж вiн не потребуе такоi довгоi стартовоi смуги, як iншi лiтаки. Виняток – лети на велику вiдстань. Середня висота – три тисячi футiв над землею. Оскiльки ти летiтимеш над океаном – це тебе повинно влаштовувати. Хоча за негоди можеш пiднятися вище.

Я замислився. Вiдтак запитав:

– І куди я мав би летiти?

– У Канаду, до Оттави й назад. Але не звiдси, а з Пiвденноi Валлii, з Долини Гламорган неподалiк Баррi, там iхня база. Звiдти до Оттави три тисячi двiстi миль. У кабiнi буде вмонтовано додатковi баки пального, в сумi це триста п’ятдесят галонiв бензини. Їх повинно вистачити на сорок годин лету. Але до Оттави ти долетиш за тридцять шiсть годин або пiвтори доби. Там вiдпочинеш зо три днi й назад. Можливо, вони запропонують тобi ще якiсь рейси.

– Навiщо iм аж таке складне випробування?

– Того мене не питай. Та i iх краще не питай. Менше знаеш, щасливiшим будеш. Мiж iншим завтра зранку летить до Англii один летун. Звати його Макмiллан. Вiн тебе зможе пiдхопити. Вiн не дуже балакучий, то набридати не буде. А летить якраз до Бiрмiнгему, це недалечко вiд Валлii. Звiдти вже доберешся потягом. Але не говори йому нiчого зайвого. Та база нiмецька, але йому про те краще не знати.

– Вона що – засекречена?

– Нi. База як база. Виглядае, як англiйська, а працюють на нiй нiмцi. Все законно. Але реклами вони не потребують.

Що ж було робити, я погодився, i товариство закропило цю пропозицiю коньяком. Вранцi я вилетiв до Англii з Макмiлланом, що i справдi виявився мовчуном, але це мене цiлковито задовольняло. Я з цiкавiстю розглядав мiсцини, над якими ми пролiтали. Давненько не доводилося бути в ролi пасажира, вiдколи ще навчався в аерошколi. Дув сильний вiтер, i лiтак час вiд часу пiдкидало то вгору, то додолу, а при цьому вiн загрозливо порипував, як старий корабель. Мотор кiлька разiв глухнув, i англiець лаявся та запускав його знову. Я мав велике бажання подрiмати, але не наважився. Коли нарештi сiли, я зiтхнув з полегкiстю. Макмiллан розтлумачив дорогу до залiзничного двiрця[2 - Двiрець – вокзал.], а вкiнцi запитав:

– То ви на «Avian» поспiшаете?

– Так.

Вiн хитнув головою i промовив з кривою посмiшкою:

– Ну, щасти вам.

– У вас е засторога? – запитав я.

Вiн стенув плечима й удав, що не зрозумiв. Дiставшись двiрця, я напитав потяг до Баррi. Якраз за двадцять хвилин той вiдходив, щоправда, з пересадкою в Кардiфi, але зате години за чотири буде на мiсцi. У передiлi зi мною iхало лiтне подружжя. Я вмостився бiля вiкна й милувався краевидами – зеленi луги, скелi, озера, все це мiнялося з калейдоскопiчною швидкiстю, а може, тiльки здавалося, бо скоро я поринув у дрiмоту й лише раз по раз розплющував очi. «Ка-а-ардiфф! Ка-а-ардiфф!» – пролунало за шибами.

Я вийшов з вагону, наступний потяг мав вiдходити з цього ж перону. Я подався до буфету, замовив шницля з печеною бульбою й пиво. Що означала та посмiшка англiйського летуна? На жаль, усе вiдбувалося так швидко, що довiдатися чогось бiльше про фiрму «Avian» не вдалося. Я допив пиво й вийшов на перон. Чиiсь дiти бавилися в пiжмурки й голосно реготали, ховаючись за лавками та будками з водою, морозивом i папiросками. Погода була похмура i анi морозива, анi води нiхто не купував. Я прогулявся пероном туди й назад, бо страх як не люблю тупцяти на мiсцi. Потяг запiзнювався на десять хвилин, потiм на п’ятнадцять, потiм на двадцять. Дiти потомилися й облiпили батькiв. Усi з надiею дивилися в той бiк, звiдки мав прибути потяг. Над двiрцем висiло два прапори – прапор Великоi Британii та Валлii, на валлiйському зображений був червоний дракон на бiло-зеленому тлi. Вивiски тут усi були англiйською та валлiйською. Остання ошелешувала своiм звучанням. «Information» валлiйською означало «Gwybodaeth». Урештi потяг притрюхикав, паротяг радiсно загудiв i випустив клуби пари. До Баррi було зовсiм недалеко, потяг завiз за хвилин сорок. Баррi – невелике курортне мiстечко, в якому всi всiх знають, тому менi не довелося довго шукати фiрму «Avian».


2

Стрий Рiхтера Томас Мурнау зустрiв мене з розпростертими обiймами, вiн уже отримав телеграму вiд свого небожа з моею характеристикою i ствердив, що вакансiя на випробувача в них ще вiльна. За один перелiт туди й назад вони платять чотириста фунтiв, i якщо такi умови задовольняють, можна хоч i зараз ознайомитися з лiтаком. Я подумав, що й справдi нема чого зволiкати, i ми вдарили по руках. Стрий кудись зателефонував i подав адресу готелю неподалiк вiд iхньоi фiрми, де мене чекав покiй, а за двi години я опинився на летовищi, яке розташувалося за три кiлометри вiд мiстечка i виглядало доволi скромно. Злiтна асфальтова смуга була вiдсутня, натомiсть бадьоро зеленiв дбайливо пiдстрижений трав’яний луг, мокрий вiд дощу. Для мене це не було особливою несподiванкою, доводилося не раз злiтати з галявин, але, здавалося, що такий тривалий перелiт потребував чогось поважнiшого. Мене бiльше здивував лiтак, вiн не виглядав на екстрамодель, був невеликий, компактний, двомоторовий i, вочевидь, не слугував для перевезення вантажiв чи пасажирiв. Тодi для чого був створений? Для бойових завдань? Можливо. У його нижнiй частинi виднiвся автоматичний люк. Для чого? Для скидання вантажу чи бомб?

Менi достатньо було трьох днiв, щоб вивчити лiтак i зробити два пробнi лети. Я лiтав на фоккерах, а модель фiрми «Avian» не надто вiдрiзнялася вiд них своею начинкою. Мотор гудiв плавно i, на диво, не так гучно, як у фоккерi, тобто, якщо такий лiтак використовувати вночi, то можна сiсти доволi непомiтно.

Щоб прилетiти до Оттави в обiд, треба стартувати не пiзнiше сьомоi ранку. Дорогою я зайшов до крамницi, купив пляшку вина, шмат сиру й житнього валлiйського хлiба. Покiй у готелi був скромний, але затишний. Я вмостився на канапi, iжу розклав на столику й заходився вечеряти. Мене, звiсно, цiкавило, якою була мета такого перелету, але вирiшив, що справдi не варто перейматися. Лети на великi вiдстанi траплялися й у Гданську, але нiколи це не було самоцiллю. Правда, досi доводилося лiтати лише в межах тисячi миль i головно по Європi, iнколи до Пiвнiчноi Африки, всi цi маршрути були не важкi. З того, що зрозумiв, великоi поклажi в мене не буде, бо задля тих восьми бакiв пального навiть зайвi крiсла буде знято. Я допив вино, прибрав на столику i лiг спати.

О п’ятiй ранку я встав i о шостiй був на умовленому мiсцi.

Лiтак гудiв i подригував, розiгрiвати його двигуни почали ще годину тому. Вдалинi виднiлося ще два лiтаки схожi на цей, але меншi за розмiром, iх, либонь, тримали на коротшi вiдстанi. Мряка висiла в повiтрi, небо було захмарене, i пробирала до кiсток прохолода. Старий Мурнау потирав руки, сутулячись, i кивав на лiтак:

– Ляля, правда? Двигуни типу Брiстоль-Юпiтер налаштованi iдеально. Жоден iнший лiтак не пiднiме стiльки галонiв пального, як цей. А з таким вантажем потрiбна буде дуже велика стартова смуга. У нас нема аеродромiв вiдповiдноi довжини, отож доведеться вам злiтати з трави. Тут грунт доволi твердий, проблем не повинно бути. Там вам дали два галони води, два термоси – один з гарячою водою, другий з мiцною кавою. Ще е кiлька кiсточок бульйону з яловичини, шмат нарiзаного бекону, хлiб, сир i шоколад. І е тепла куртка в кабiнi, також теплi штани й чоботи. Я б радив вiдразу те все на себе вбрати, бо над океаном особливо зимно. Я чув, що над океаном ви ще не лiтали?

– Нi. Але над морем не раз.

– Ну, там е своi нюанси, але не надто суттевi. Розрахунок пiсля повернення. Проте я дам вам десять канадських доларiв, як бонус, щоб ви собi в Оттавi могли чарку перехилити. Коли будете пiдлiтати, з вами вийдуть на зв’язок i спрямують на приземну смугу.

– Це не буде летовище?

– Нi, це буде шосе. Запасне шосе, яким нiхто не iздить. У вас заберуть вантаж з поштою, а вiдтак завезуть автом до готелю. Готель з триразовим харчуванням, так що крiм алкоголю витрат у вас не буде. Ну, що там? – гукнув двом iнженерам, що керували пiдготовкою лiтака до вилету.

Йому вiдповiли, що все гаразд. Механiки, що монтували баки пального, вийшли першими, за ними зiйшли iнженери. Коли я пiднiмався в лiтак, вони чомусь не зводили з мене очей так, мовби я для них був дорогим родичем, з яким вони оце прощаються, але при цьому скалили зуби. Мурнау потиснув менi руку й сказав: «Боже благослови. Щасливого лету».

Всерединi все було, як i в iнших лiтаках, якими я лiтав, едине, що баки пального займали доволi багато мiсця. У самому хвостi я побачив чотири пластмасовi скриньки, запаянi по всiх кантах так, що й не видно було, як вони вiдчиняються. Чотири великi гумовi бальони барвистоi барви лежали поруч, примоцованi до скриньок акуратно скрученими линвами. Не важко було здогадатися, що на випадок трощi, якщо скриньки впадуть в океан, тi бальони триматимуть вантаж бiля поверхнi. Цiкаво, що там?

Я помахав стрию рукою, зачинив кабiну i спрямував лiтак на «злiтну смугу». Трава весело хрумтiла пiд колесами, вiдповiдний керунок вiтру створював вигiднi умови для старту. Я вiдчував, як пружинить грунт пiд колесами, десь далеко виднiлася дорога, i я мав би злетiти ранiше, анiж ii досягну, але не квапився, менi розходилося про якнайбiльший розбiг i, коли до дороги залишалася яка сотня ярдiв, я рiзко потягнув на себе важiль, аж втискаючи собi в живiт. Лiтак пiдскочив угору i врештi злетiв. Пiднiмався я легко i плавно, а радiсть лету сповнювала моi груди. Вистачило мiсяць не лiтати, аби стужитися за цим неймовiрним краевидом, що розкриваеться перед тобою, i знову почути гудiння мотору, наче стукiт власного серця. Коли лiтак пiднявся на п’ятсот футiв, земля зникла з очей, затягнута густою ранковою iмлою. Я обережно перехилив машину на праве крило, збираючись виконати повний скрут i скерувати лiтак на захiд, не спускаючи очей з компасу. Коли паралельнi лiнii уклалися в потрiбнiй позицii, я вирiвняв лiтак i пiднiмався все вище й вище, аж поки не опинився помiж двома шарами хмар.


3

У той час не iснувало ще досконало вивiрених маршрутiв, контрольних процедур i особливих законiв приземлення. Небо було безлюдним, i кожен летiв, як йому на душу лягало. Тривалi самотнi перелети над океаном не тiшилися популярнiстю, тож зустрiти когось дорогою було б такою ж дивиною, як i зустрiти самотнього мандрiвця в пустелi. Метеорологiчнi данi повiдомляли, що аж до захiдних берегiв Ірландii можна було сподiватися лише слабких лобових вiтрiв, якi, певна рiч, стануть дужчими над Атлантикою. Я пролетiв над пошарпаними берегами Пiвденноi Валлii, а за двi години опинився над Ірландським морем, ще через хвилин сорок побачив Ірландiю. Далi моiм орiентиром були острови Аран бiля входу в затоку Гелвей. Швидкiсть лiтака вiдчутно зростала з початкових вiсiмдесяти миль на годину до дев’ятдесяти. А незабаром я наздогнав нiч. Вiльний простiр мiж шарами хмар почав заповнювати морок, горизонт зник, зате невидимi за дня фосфорнi стрiлки на щитку з приладами засвiтилися. Тепер я всю свою увагу зосередив на компасi, прудкомiрi та реестраторi нахилу i скруту. Як уже геть стемнiло, а мiсяця не було, вгорi яснiв лише напнутий намет зiрок, вони ряхтiли в очах, то гаснучи, то запалюючись. Я засвiтив у кабiнi свiтло, приглянувся до всiх приладiв i знову погасив, занурюючись у безпросвiтню вовну ночi. Можна собi уявити цей лет, коли тебе i всерединi лiтака, i назовнi оточуе нiч, коли здаеться, що ти геть самотнiй не тiльки в iмперii ночi, а й у цiлому свiтi. Двигун заспокiйливо хурчав i додавав оптимiзму, однак острах, який охоплював мене завше пiд час нiчних перелетiв, нiкуди не подiвся, вiн знову був зi мною, як i бажання увiмкнути свiтло, але я знав, що так буде ще гiрше, бо тодi не побачу навiть зiрок, а вони попри iхню недосяжнiсть давали iмiтацiю затишку i створювали враження, що летиш таки не в галактицi, а над океаном або суходолом, i там унизу, не так уже й далеко, можуть бути живi iстоти, байдуже – люди, звiрi чи риби. В мiру згорання пального швидкiсть лiтака могла б зрости, але над океаном навпаки вона буде спадати через сильнiший вiтер, отже треба було нарощувати висоту, де бушували не такi сильнi вiтри, а висота пiдкорялася знову ж таки залежно вiд згорання пального. О такiй порi, коли ти самотнiй на всiх просторах ночi над пустелею, морем чи океаном, до голови лiзуть розмаiтi думки, кубляться й тиснуть на свiдомiсть, тому я не любив нiчних перелетiв. Згадалася iсторiя з таемничим зайвим пасажиром у сiрому плащi, який iнколи з’являвся в лiтаках, що вилiтали з Гданська. Його не бачив нiхто, окрiм пiлота, але такий лет завше завершувався катастрофою, i в тих випадках, коли з тiеi трощi люди виходили живi, жоден iз них не мiг ствердити, що бачив ще якогось пасажира в сiрому плащi, хоча пiлоти клялися на Бiблii, що таки бачили. У моiй командi навiть було опрацьовано детальний календар тих випадкiв, розписано все по годинах i днях, хлопцi намагалися знайти закономiрнiсть у появi того таемничого чоловiка, а точнiше якогось зловiсного духа, але закономiрностi не було.

Досить було подумати про ту примару, як я вiдчув поволi наростаючий холод, це була певна ознака, що вiдлетiв вiд берега на добру тисячу миль, навiть якби не дивився на щиток. Довелося вбрати теплий одяг. Потiм попив кави, i неприторенний смуток пройняв мене, я почав сумнiватися, чи варто надалi спiвпрацювати з фiрмою «Avian», якщо робота полягатиме на отаких нiчних рейсах. Бо чим нiчний лет вiдрiзняеться вiд замкнутого простору, який викликае в багатьох людей нестримне почуття панiки? Це все одно, що прокинутися живцем похованим у трунi. І такого вiдчуття я нiяк не мiг побороти, тому з надiею часто зиркав на годинник, чекаючи на рятiвний свiтанок. Сон мене не брав, голод теж, але я знiчев’я все ж з’iв кiлька плястеркiв бекону з хлiбом та запив гарячим росолом. По грудях розлилося тепло, i я розстiбнув куртку.

Нiч минала значно важче, нiж очiкував, я зi страхом думав про дорогу назад, панiчна вiдраза до неi охопила мене, вирiшив, що нiзащо бiльше не лiтатиму через океан, бо то була найдовша нiч у моему життi, здавалося, iй не буде кiнця, хоча здолав половину дороги й опинився посерединi Атлантики. При летi над землею, летун завжди може визначити мiсце, над яким пролiтае, порiвнюючи терен з мапою та орiентуючись за руслами рiк, населеними пунктами, озерами, колiями та дорогами, але над океаном нема жодних орiентацiйних пунктiв, а збитися зi шляху можна дуже легко, коли вiють бiчнi вiтри. Довкола панувала непроникна темрява, схожа до чорноi стiни, крiзь яку я змушений був без кiнця пробиватися, а попереду ще чекала зрадлива ньюфаундлендська iмла, яка покривала майже третину атлантичноi траси, i крiзь неi теж доведеться пробитися. У 1927 роцi ця iмла поглинула фоккер «Сент-Рафаель», яким летiла шiстдесятилiтня княжна Людвiка Льовенштейн-Вертгейм, сестра графа Вексборо, з двома летунами. Таемниця iхньоi трощi обросла легендами.

Коли нарештi почало яснiшати, хоч i не видно ще було сонця, я полегшено зiтхнув, свiтло принесло невимовну радiсть, нiчницi розприслися, iмла розсiювалася. Машина пiднялася до чотирьох тисяч футiв, хмари внизу посвiтлiшали, ба подекуди помiж них з’являлися просвiти й виднiлася темна синь океану. Свiтанок зблиснув сонячними променями, незабаром я летiв у слiпучому свiтлi над чистими хмарами, що нагадували снiговi замети i, здавалося, ось-ось на них з’являться нартярi. Десь пiд обiд хмари зникли, я бачив океан, срiбнi зблиски хвиль, iнколи кораблi. Вигляд води завше надае летуну бiльшоi певностi, на душi стае спокiйнiше й затишнiше. Хоча пiд час лету на великiй висотi охоплюе почуття безруху, лiтак дослiвно висить у повiтрi, i це дещо вимучуе.

Раптом удалинi помiтив невиразну темну пляму грозовоi хмари, яка затуляла горизонт, наче гiрське пасмо зi скелями й западинами. Блискавки раз по раз вирiзьблювали ii обриси, демонструючи щось потворне i загрозливе. Що ближче я пiдлiтав, хмарове чудисько виростало на очах усе бiльше, i я вже бачив його страшну кошлату голову, яка кивала менi, бачив грубi руки з розчепiреними пальцями, що тяглися до мене. За мить я опинився в самому епiцентрi грози, яка шаленiла й заливала цiлими потоками машину, кидаючи в рiзнi боки, вириваючи з рук важiль, а блискавки миготiли в очах, заслiплюючи. Удар блискавки в лiтак – дуже неприемне вiдчуття, але бiльше прикре, нiж небезпечне, бо рiдко коли лiтак зазнае якихось поважнiших ушкоджень, а здебiльша поверхових. Менi доводилося пережити таке двiчi: спочатку сильний зблиск, ляский гуркiт i гострий запах смаленого. Ризик пожежi малоймовiрний, але часом зазнають ушкодження зовнiшнi обладнання, наприклад, антени.

У свiтлi блискавок я побачив, що грозова хмара, хоч i велика, але витягнута вздовж, i в лiвому кiнцi добре видно ii хвiст – набагато вужчий i не такий грiзний, хоч i доволi довгий. Можливо, я без ризику мiг би пролетiти крiзь той хвiст, але вирiшив усе ж оминути бурю, бо лiтаком кидало б ще дужче, а баки пального й так загрозливо гуркотiли. Я плавно перехилив лiтак на лiве крило, це, здавалося, бурю ще дужче розлютило, що жертва так просто намагаеться випорснути з ii мацакiв, i вона кинулася всiею своею масою вперед, намагаючись всотати в себе лiтак, але я встиг догнати ii хвiст, i ось уже буря бушуе у мене за спиною. Несподiвано почали злипатися очi, у яскравому свiтлi стали виростати розкудланi напiвпрозорi тiнi, опадати й знову пiднiматися, я добре знав цей стан – доволi небезпечний, бо здаеться, що ти не спиш i все гаразд, а насправдi засинаеш i провалюешся в кам’яний сон. Я випив кави i з’iв плитку шоколаду, це збадьорило, але не до кiнця, i я хлюпнув собi в обличчя води, вода стiкала по шиi аж на груди, але це було приемно.

Мертва зона без будь-якого радiозв’язку над Атлантикою нарештi проминула. Я почав спускатися i незабаром унизу вигулькнув берег Новоi Шотландii, подекуди виднiлися дахи будиночкiв. Пора було наладнати зв’язок з Оттавою. Вони вiдгукнулися майже одразу, уточнили, де я знаходжуся, i скоригували мiсце посадки. Раптова змiна висоти над хвилястим тереном викликала деякi перебоi, повiтрянi струменi утворили подушку, яка пiдкинула лiтак догори, коли я пролiтав над скелею, а по той ii бiк над рiкою Святого Лаврентiя гострий струмiнь засмоктав машину додолу так, що я ледве зумiв ii вирiвняти. Голос з рацii увесь час перепитував орiентири, а я нiчого так не бажав, як нарештi опинитися на землi. Летiв над рiвниною, над лiсами й лугами, i рiчка була моiм найкращим орiентиром, аж поки не минув Монреаль, а за ним побачив шосе. Воно видалося казковим дивом, бо скидалося на рiку, яка витiкае з лiсу i мчить кудись на захiд та зникае за обрiем. Машина сiла без проблем, а коли я спробував пiднятися, вiдчув, як зцiпенiли ноги, що аж пiдгиналися. Хтось вiдчинив у кабiну дверi, я побачив усмiхненого чоловiка в комбiнезонi.

– Вiтаемо в Канадi! – гукнув вiн i простяг руку. – Забирайте своi речi, там вас чекае авто.

– Котра година тут?

– Половина першоi. Ви прибули вчасно, як ми й розраховували.

Я скинув з себе тепле вбрання, узяв наплiчника i зiскочив з лiтака. На шосе стояло два авта, з одного махав рукою чоловiк у шкiрянцi, бiля другого стояв чоловiк у сiрому плащi й сiрому капелюсi, виглядав на боса. Вiн лише кивнув. Я озирнувся. Той у комбiнезонi ще з кимось таким самим витягали скриньки, звiльнивши iх вiд бальонiв. Невже там справдi пошта?

– Вiтаемо, мiстер Шуберт, – потиснув руку водiй. – Мене звати Френком. Вас поселили в готелi «Король Георг». Їхати нам туди добру годину, то, мабуть, вам пiсля такого рейсу варто подрiмати. На обiд ми не встигаемо, зате вас чекатиме щедра вечеря.

Я не став перечити й за мить провалився в сон. Прокинувся вiд водiевих штурханцiв.

– Приiхали, ось ваш готель. Маете три днi вiдпочинку, а позавтра о восьмiй вечора я заiду за вами. Вилiт о десятiй.




ІІІ. Андреас



1

У мене нiколи не було жодних полiтичних переконань, зате було велике бажання жити i то жити в гараздi, вiльно й весело, наче метелик, це так чудово – жити, щоб жити. Нiколи не пробували? А дарма, тiльки таке життя й приносить найбiльше задоволення – життя задля життя, щоправда, це не так просто, бо життя сповнене рiзноманiтних перепон, якi доводиться долати, але менi поки що це вдаеться, цим я вiдрiзняюся вiд свого батька. Мiй батько скидався на перекотиполе, куди його тiльки не заносило! От вiн начебто мав сформованi полiтичнi переконання. Хоча, як я про нього можу судити, якщо нiколи його не бачив? Але з огляду на те, що мама про нього оповiдала з глибоким смутком, так воно й було – неприкаяний був чоловiк, полiг десь у бою з москалями, навiть невiдомо, де його поховали. Нi, менi так жити не подобалося, менi баглося все в своему життя облаштувати так, аби воно рухалося по колii – рiвно, без вибоiн, без перепадiв.

В певний перiод я вiдчув у собi порожнечу, спочатку вона займала зовсiм небагато мiсця, але з часом стала розширятися, пучнявiти й наповнювати мене, наче бальон повiтрям, i я бачив уже себе не людиною, а бальоном, який може будь-хто копати й гнати вперед проти моеi волi, а я лише буду звiльна котитися, котитися i дякувати Творцевi, що бодай кочуся, хоч i пiд ударами нiг, але таки кочуся, а не лежу десь у фосi в болотi, нiкому не потрiбний. І тодi менi спало на думку, що так далi продовжуватися не може, не можу я бiльше зоставатися безвiльним бальоном, якого невiдомо хто надмухав, мушу вирватися з-пiд копливих нiг, задушити порожнечу в собi, випустити ii з себе i наповнити себе чимось, що дае волю до життя, породжуе спрагу перемог, я постановив собi, що повинен вибиватися на поверхню будь-що-будь, якi б гурагани не бушували над головою. У мене було одне-едине бажання, що керувало всiма моiми вчинками, змушувало коритися i бунтувати, стелитися i бити чолом у стiну, – це було бажання вижити будь-якою цiною, i цiна виживання не мала жодного значення, вона могла бути рiзною, могла бути й жалюгiдною, i неможливою, але мусила бути, i якою б вона не була, вона завше була меншою за ту мету, яку я ставив перед собою – вижити. Те, що менi доводиться виживати коштом iнших, не повинно мене спиняти, я не можу жити життям iнших, у мене е лише одне мое життя, i я його мушу прожити так, аби потiм згадувати з приемнiстю, а не вести пiдрахунки всiм моiм вчинкам, якi з погляду лiт хотiлося б переграти, виправити, скрасити, як то часто бувае. Я прагнув жити так, аби нi за чим не шкодувати, iнакше знову перетворюся на бальон, i хтось знову буде мене котити в безвiсть, а я не знатиму, хто вiн, i буду цим мордуватися, вганяючи себе в розпач.

Увесь свiй вiльний час я вбивав за книжками, я напихався ними, як корова запашним сiном, жадiбно i безсистемно, книжки мене вчили добра i зла, але зло переважало, хоч i не було це зло надто шкiдливим, бо воно поверталося до мене добром, зло то носило на собi ореол добра, то обрамлювало його, i я бачив, що без зла добро було б кволим i безпорадним, не варто боятися зла, якщо воно повернуте назовнi, бо це, як наiжаченi списи римського легiону, зло оберiгае i дае вiдсiч, це зброя, яку носиш з собою. Усi книжки в мене були почерканi, пописанi, рiдко можна було натрапити на сторiнку з чистими полями й не пiдкресленими рядками, бо я не просто читав, а виправляв, дописував, перекидав горiцапки думку того чи iншого автора, зважував ii на тиглях свого сприйняття i або пiднiмав до рiвня вибраних, або опускав до рiвня люмпену, тавруючи своiми ж заувагами. Усi цi чужi думки скидалися на табун диких коней, щойно об’iжджених, завдяки менi чужi думки ставали розтлумаченими та освоеними, в такi моменти я вiдчував себе кимось, хто формуе свiдомiсть мас, веде iх кудись до обрiю, виховуе iхню духовну мiць, хоча насправдi я був нiким, я був маленьким слабеньким хробачком, який угвинчуеться в книжку i точить ii, користi з того нiкому не було, та й шкоди не було, але зате я таким чином витiснив iз себе порожнечу, я чув, як вона з розпачем i болем залишае мене, щоб нiколи не повернутися, а я в уявi своiй виростав до спiвавтора книжки й мрiяв зустрiтися коли-небудь з ним та показати своi виправлення та зауваги. Цiкаво було б поспостерiгати за його реакцiею.


2

Я, Андрiй Попель, народився у Харковi в 1914 роцi, батько мiй зостався десь у Галичинi, а мама, вже вагiтна, поiхала до Харкова ховати свого батька, а мого дiдуся, доброго старого нiмецького бюргера Дiтрiха фон Кленце, i переймати по ньому керування фабрикою сiрникiв. Пiсля того, як я народився, мама намагалася наладнати зв’язок iз моiм батьком, вiдiслала йому кiлька листiв, але намарно, вона кликала його до нас, але вiн чомусь не вiдповiдав. Тим часом справи маму не вiдпускали, й ми добули до того часу, коли почалася вiйна, а ми надiйно осiли в Харковi. Вiйна переросла в революцiю, а потiм i в московсько-украiнську вiйну. Росiйськi бiльшовики почали вiдбирати майно в буржуазii, а саму буржуазiю нещадно знищувати, звуки розстрiлiв лунали щодня, а трупи вбитих лежали на вулицях у самiй лише бiлизнi, бо iхнiй одяг революцiйнi солдати здирали й забирали собi або мiняли на тютюн. Разом iз буржуазiею жертвами ставали всi украiнськi патрiоти, будь-хто з тих, що належав до «Просвiти» чи й не належав, а бував коли-небудь на якихось народних гуляннях; iх стрiляли так само щодня, бо росiйська революцiя мусила постiйно впиватися жертвами, аби кров’ю поеднати своiх солдат, злютувати iх в одне цiле, незважаючи на те, що в рядах ii знайшли свое покликання пройдисвiти з рiзних краiв. Фабрику моеi мами нацiоналiзували, будь-коли ii могли арештувати, i нам не залишалося нiчого iншого, як утiкати з Харкова на Захiд, до Киева, там ще принаймнi трималася украiнська влада. Однак поки ми туди дiсталися, Киiв захопили москалi, ми повернули на Кам’янець, влада УНР разом з Головним Отаманом отаборилася там, але знову ж таки ненадовго.

Був 1920 рiк, мiсцевi газети закликали народ боронити Украiну, щодня надходили вiстi з фронтiв, публiкувалися списки загиблих. Сили УНР танули, армiя вiдступала, а ми за нею. Ми добиралися з Кам’янця до Станiславова на возах з пораненими сiчовими стрiльцями, вiд них мама нарештi довiдалася про долю мого батька, вiн загинув буквально кiлька мiсяцiв тому, серед стрiльцiв знайшовся один, що приятелював з ним, i вiн розповiв не дуже приемну для матiнки новину: мiй тато одружився вдруге, i десь там у Галичинi е у мене сестра, яка, як i я, не бачила батька, бо народилася, коли вiн був на фронтi, але встиг ще отримати звiстку про ii народження. Цiкава доля людини, яка так нiколи й не бачила своiх дiтей. Маму це все сильно пригнiтило, мета нашоi подорожi раптом вкрилася iмлою. Я батька не знав, то й не дуже переймався, мене лише цiкавила ота сестра, ще немовля, ii мама була еврейкою. Це щось дивовижне, мiй тато постiйно шукав якихось пригод, мама розповiдала, що його батько не прийняв ii, нiмкеню, ледве чи вiн прийняв невiстку-еврейку, але звiдтодi я не раз думав про свою сестру, i хоч я ii нiколи не бачив, але це не заважало менi в пiдлiтковому вiцi час вiд часу уявно злягатися з нею, незмiрно глибока насолода чаiлася в тiй грiховнiй любовi, вiдчуття такого близького й рiдного тобi тiла, майже свого, оповивало мене страхом, який був водночас i приемнiстю. Доторки, поцiлунки, шелест вуст, невловний шепiт тiл – забути це було неможливо, i я носив iх у собi, як носять вiдчуття запахiв i звукiв, а коли стрiчав когось схожого до тiеi, що постала в уявi, переповнювався коханням по самi вiнця.

Менi подобалося спiлкуватися зi стрiльцями, приглядатися до iхньоi зброi, а ще я збирав гудзики. Дорогою траплялося, що тифознi та важкопораненi стрiльцi помирали, i коли iх мали ховати, я завше просив, щоб менi дозволили вiдрiзати бодай одного гудзика. І менi дозволяли. До кiнця мандрiвки в мене назбиралося iх зо три десятки, а якби я побував з ними в Трикутнику смертi[3 - Трикутник смертi – трагiчна ситуацiя на фронтi в 1919 роцi, коли армiя УНР опинилася в оточеннi бiльшовикiв, бiлогвардiйцiв та полякiв. Тодi вiд тифу померло 25 тисяч воякiв.], мав би з тисячу, але то за умови, що я б звiдти цiлим вийшов – кажуть, тиф косив там сотнями. Серед стрiльцiв було й кiлька австрiйських офiцерiв, вони не були пораненими, вони просто вирiшили повернутися додому, втративши вiру в цей Богом проклятий народ, який не здатен змобiлiзуватися, не здатен стати одним цiлим i розсипався на безлiч отаманiв, пройдисвiтiв, невдах, гультiпак i вiдчайдушних героiв, а деколи i святих. Моя мама з тими офiцерами швидко знайшла спiльну мову. Коли ми зупинялися на постiй у мiстечках, нас розбирали люди по хатах, але моя мама нiколи не ночувала зi мною, бо волiла з тими австрiйцями вiдводити душу в корчмi. Не знаю, коли вона спала. Але принаймнi нам була з того користь, бо австрiяки спочатку прихопили нас на потяг зi Станiславова до Львова, а вiдтак помогли нам у Львовi знайти хату, коли мама цiлком справедливо вирiшила, що нема сенсу мандрувати далi. В одного з офiцерiв жив на Замарстиновi самотнiй батько, офiцер збирався забрати його з собою i продав нам хату за невеликi грошi, якi мамi вдалося зберегти.

Отак я потрапив у середовище для мене нове й дивне, бо хлопчаки, що менi з ними доводилося бавитися, розмовляли чудернацькою мовою, а коли перепитував незрозумiлi вирази, вони смiялися i обзивали москалем. Тодi я поклав собi навчитися розмовляти так, як вони, i незабаром уже нiчим серед них не вирiзнявся, хоча найбiльше любив бавитися на самотi. У мене було багато рiзних забав, залежно вiд пори року. Влiтку я ловив метеликiв, тих бiлих капустянок, надривав iм крильця, щоб не повтiкали, а потiм, скропивши гасом, пiдпалював i спостерiгав, як вони горiли. То був мiй маленький концтабiр, найменший на свiтi концтабiр, але я ще тодi про нього нiчого не знав i навiть не передбачав, що вiн колись буде. Або робив дерев’янi хрестики, запихав iх у землю, а на тих хрестиках розпинав метеликiв, як перших християн або рабiв Спартака, i почувався iмператором, бо мiг навiть якогось метелика помилувати. Зимовими вечорами, коли був добрий мороз, поливав водою темну частину вулицi, а потiм чекав на перехожих, але нi, я зовсiм не тiшився, коли вони гепали на спину, а вiдразу бiг iм помагати, а якщо iм з торби щось вилiтало, я все те сумлiнно визбирував i складав назад, а потiм проводжав, пiдтримуючи, до самоi хати, а вони менi часом давали дрiбняки, а часом гостинця, але переважно дякували й казали, який же я чемний хлопчик. Та коли я приходив додому i хвалився мамi своiм добрим вчинком, вона чомусь хапала трiпачку i лупасила мене, примовляючи: «А я не казала не робити того бiльше? Не казала?» І вона мала рацiю, бо одного разу гугупнуло аж двое старих, i вони мене упiзнали, бо я вже кожного з них рятував, вони здогадалися, в чому полягала моя забава i розкричалися на цiлу вулицю, а я мусив чкуряти чимдуж. Ще я любив лiпити з глини свiт, а в свiтi тому – пальми, людей i верблюдiв, я споряджав каравани, а потiм лягав горiлиць, дивився у небо i вдавав немовля, чекаючи на трiе царi.

Але нiхто з них до мене не йшов, не провiдували мене анi феi, анi перелiтки, анi добрi старенькi чарiвницi, з якими я мiг би подiлитися хлiбом. Тривалий час я носив шматок хлiба за пазухою, чекаючи на такий трафунок, коли добра чарiвниця в образi староi порхавки попросить iсти, а навзамiн обдаруе мене чимось вiчним i непроминальним. І коли траплялися менi такi старi жебрачки, я, не зволiкаючи, тицяв iм у руку хлiб i чекав на чарiвний дар, але чув лише слова подяки, вони чимчикували далi, а я запитував: «І це все?! Це все?!» Вони не вiдповiдали, я плював iм услiд або шпурляв жменею пороху. Засранки!

Мама працювала в крамницi, але не цуралася пiдробiткiв, зникаючи на нiчну працю, а коли приходила заспана до крамницi запiзно, пан Строжек ii сварив, а потiм залишав у себе ще на пiвгодини пiсля того, як зачиняв крамницю. Одного разу я прийшов за мамою i, поки пiдходив до крамницi, то бачив, що свiтиться, а як дiйшов – раптом свiтло згасло. Я постояв, постояв i вже було намiрився йти назад, коли свiтло засвiтилося, а у вiкнi я побачив маму, як вона зачiсуе свое довге волосся. Я зрадiв i постукав у вiкно. Мама мене впустила. Пан Строжек сидiв на канапi в шляфроку[4 - Шляфрок – халат.], чiхав своi волохатi груди й мав дуже втiшений вигляд; коли ми йшли, вiн насипав менi цiлу жменю цукерок, але вдома мама сказала, щоб я бiльше так не робив, не приходив за нею, бо пан Строжек не зобов’язаний щоразу частувати мене цукерками.




IV. Стефан



1

Я почувався геть п’яним, хитало i заносило, хотiлося негайно щось змiнити, заперечити: чому лише три днi? Менi потрiбен цiлий тиждень, щоб вiдiспатися, а може, й мiсяць. Я струснув головою, солодкий сон про домiвку в далекому Львовi розприснувся. Я виповз з авта. До мене наблизився швайцар i хотiв узяти наплiчник, але я не дав, там не було нiчого важкого, крiм лахiв. Це йому, либонь, не дуже сподобалося, але дверi вiдчинив з легким уклоном. Номер виявився на другому поверсi, але я скористався витягом, бо навiть не уявляв собi, як пiднiматимуся сходами. Перше, що зробив, пiшов у душ, а потiм впав на постiль i вимкнувся, перед тим, щоправда, накрутивши будики на шосту, щоб не пропустити вечерi. Коли вони задзенькотiли, в мене було таке враження, що проспав не бiльше кiлькох хвилин. Я хутенько зiбрався, поголився i спустився вниз. У ресторацii було людно, бiльшiсть гостей повечеряли й тепер мило розмовляли за вином. Я пiдiйшов до столу з закусками й наклав собi всього потроху, а найбiльше рiзного м’ясива та ярини. У вiдрах з льодом мiстилися пляшки з шампанським, на вiдерку висiла цiна за келих – $0,15, пляшка – $0,99. Поруч стояла пiвметрова фарфорова фiгурка сiльськоi дiвчини з великим барвистим кошиком, куди клали грошi. Я налив собi повний келих, заплатив i випив, його перш нiж дiстався до столу. Поклав тарiлку, повернувся i налив ще. Коли почав iсти, пригадав собi, що ледь не цiлу добу нiчого не iв, а тiльки дудлив каву. Апетит у мене був шалений, так що я потiм ще взяв собi двi запеченi доради й гору салату, не забувши про шампанське, але щоб зайвий раз не вставати, прихопив цiлу пляшку i нiс ii пiд пахвою. Отак я йшов собi до столу i думав тiльки про те, як би цей час розтягнути, щоб не так швидко повертатися до Англii, коли хтось на мене раптово налетiв, i то так рвучко, що пляшка з-пiд пахви гепнула на пiдлогу, викладену мозаiчною плиткою, i розбилася, а вино зашипiло, розливаючись бiля нiг. Я ледве встиг збалансувати тарiлками, аби не висипалися. Чийсь дзвiнкий приемний голос скрикнув англiйською:

– Oh, I’m done! Excuse me, please! (Ой, що я наробила! Пробачте, будь ласка!)

Я розвернувся i побачив звабливу довговолосу бiлявку в рожевiй сукнi, вона була зовсiм юна i демонструвала далеко не награний жах. Я хотiв у цьому випадку послужитися банальною фразою «no problem», але мене заткало спочатку вiд глибокого обурення, а потiм вiд ii вроди, отож, ковтнувши повiтря, пробурмотiв: «Курди молi, та нiчого…», але це ii розвеселило i неймовiрно втiшило, бо вона завуркотiла польською, безпомильно вгадавши в менi свого краянина i, кокетливо стрiливши очима, випалила:

– Ta joj! Pan pewnie ze Lwowa?

Вона замахала рукою обслузi, й тi примчали зi швабрами й вiдрами хутенько прибирати. Я витрiщив на неi очi й запитав:

– А ви теж?

– Ну, ясно! – вона перейшла на украiнську, хоча видно було, що ii рiдна мова польська. – То ж треба, налетiти впрост на львов’яка! Але пан мусить з’iсти коляцiю[5 - Коляцiя – вечеря.], а я йому баки забиваю. То я пофуркотiла далi.

Менi хотiлося ii стримати, але з двома повними тарiлками це виглядало б дивно. Щойно я закiнчив iсти й поглянув у бiк вiдеркiв з шампанським, як пiдiйшов кельнер, вклонився i ледь не по буквах прошепотiв, що за отим-о «тейблом» бiля «вiндовса» сидить мiстер, який уклiнно запрошуе мене до свого «тейбла». Я не роздумував анi секунди, бо то був якраз той «тейбл», за яким сидiла й чарiвна незнайомка зi Львова, очевидно, зi своiми батьками. Коли я наблизився до iхнього столу, старший огрядний пан пiдвiвся i, усмiхаючись, простягнув свою руку:

– Барон Рiчард Гредель[6 - Гредель Рiчард, барон (1890–1964) – власник маетностi й палацу в Сколе.], а то моя донька Ірма i дружина Валерiя[7 - Гредель, Валерiя, баронесса – до 1944 року жила в Сколе, померла 1971 року у Вiднi]. Завше приемно зустрiти краянина на такiй вiдстанi вiд дому. Прошу сiдайте до нас, мушу зреванжуватися за свою кохану недорайду, – при цьому вiн наповнив мого келиха.

Я назвав себе, ми випили. Ірма, щоправда, пiд пильним оком своеi матусi надпила лише маленький ковточок, а старий вiдразу став розпитувати, як я сюди потрапив. Я розповiв, це iх усiх дуже зацiкавило, i наступнi пiвгодини я вiдповiдав на iхнi питання стосовно лету, а пан Гредель замовив ще двi пляшки шампана i солодке. Сiмейство Гредлiв належало до сметанки Львова ще австрiйського заквасу, чим пан Гредель не забув похвалитися, i вдома, мабуть, рiдко спiлкувалися з такими простаками, як я, але тут, на чужинi, iх цiкавило багато чого, а найбiльше всi деталi мого перелету. Пан Гредель приiхав до Канади, щоб закупити новi деревообробнi устаткування для своiх тартакiв, а за кiлька днiв збирався назад у Європу. Коли публiка з ресторацii почала поволi виходити, Гредлi теж почали прощатися, але Ірма виявила бажання прогулятися i запитала в батькiв, чи могла б вона пройтися, якщо я не буду нiчого мати проти того, щоб ii супроводити. Батьки перезирнулися, з вигляду вони були добре втомленi i, мабуть, на суперечки не мали енергii, тому лише зауважили, що Ірма мусить повернутися в номер до десятоi вечора.

– Ну, нарештi, – тiшилася вона надворi, – я думала, що вмру з нудьги за всi цi днi.

– Невже вони вас нiкуди не вiдпускали?

– Вечорами нi. Удень я швендяла по музеях, кiнотеатрах, парках. До мене постiйно чiплялися тупоголовi типи, до того ж тупоголовими вони були вже на око. Ще не пiдiйшов, а бачу, що вiн дурний, як аграфка[8 - Аграфка – шпилька.]. Але я всiм казала, що нiчого не розумiю, i йшла далi.

Вона помовчала трохи, роззираючись, мовби вибираючи мiсцину, куди можна було пiти, а тодi запитала:

– Так, а куди ви мене поведете?

Я розсмiявся.

– Я гадав, що то ви мене кудись ведете, бо я тут уперше. І це була ваша iнiцiатива.

– Тiльки не кажiть, що ви з нею не згiднi.

– Нi. Я з охотою прогуляюсь, i менi однаково, куди йти.

– Тодi знаете що… повернiться до ресторацii, вiзьмiть пляшку шампана i пiдемо над рiчку. А там будемо сидiти на лавцi, милуватися вогнями на рiчцi, слухати ii плюскiт i пити вино.

– Ага, ви збираетеся надолужити те, що не вдалося випити за вечерею?

– Ви здогадливi. Ну, то як? Пiдете?

Коли я повернувся, ii не було. Я безпорадно роззирався, коли раптом почув за спиною смiх – вона пiдбiгала з боку готелю.

– А що – злякалися? Я передбачливо заскочила до «пана Едзя»[9 - Пан Едзьо – те саме, що кльозет.].

Менi подобалася ii безпосереднiсть, невiдомо, чи багато львiв’янок могли б отак завиграшки признатися в тому, що вiдвiдали кльозет. Я згадав, як у своi вiсiмнадцять, сперши пiвкавуна, пiшов на побачення i, хоч тиснуло добряче, так i не признався, що хочу вiдлучитися в нагальнiй потребi, та ледве дочекався, коли можна було провести дiвчину додому, а тодi скочити в першi-лiпшi кущi.

Ми забрели на берег рiчки, знайшли порожню лавочку i справдi сидiли та дудлили вино з однiеi пляшки, а вона навiть не зауважила, що я не прихопив келихiв. Вона багато смiялася, розповiдала про те, чим займалася у Львовi – грала на фортеп’янi, у вiдбиванку, малювала i читала книжки. Батьки останнiм часом намагалися видати ii замiж за синiв своiх добрих знайомих, але iй не хотiлося втрачати свободу, вона сама ще не знала, чого хоче i ким хоче бути, може, музикантом, а може, художником, а ще вона захоплена математикою i бiгае на лекцii до Банаха та iнших свiтил. З рiки повiяло прохолодою. Я скинув маринарку i накинув iй на плечi, вона з вдячнiстю зиркнула на мене i притулилася.

– Якщо хочете, можете мене поцiлувати в щiчку, – сказала вона тихим покiрним голосом.

– Чому тiльки в щiчку? Нашi вуста за посередництвом пляшки вже й так цiлувалися.

Вона розсмiялася i пiдставила вуста, але вони були мiцно зцiпленi й сухi, так що вдалося лише ii цьомкнути. Я i не сподiвався на щось бiльше, менi було приемно, що маю з ким погомонiти. Ми допили пляшку i повернулися до готелю. Там Ірма приклала вказiвний пальчик до своiх вуст, вiдтак до моiх i побажала чарiвних снiв. Щойно дiставшись до номеру, я вiдчув, як сильно хочу спати. Наступного дня ми з Ірмою вирушили на прогулянку вiдразу пiсля снiданку, батьки не мали нiчого проти, очевидно, отримавши повний звiт про прогулянку вечiрню i переконавшись, що кавалер жодного разу не вийшов поза межi порядностi.

– А знаете, – сказала Ірма, – Оттава дiлиться на двi частини – франкомовну i англомовну. І в тiй франкомовнiй, що оно виднiеться за тим собором, нiхто вам i слова англiйського не скаже. Такi упертi, що страх. А я по-французькому знаю лише кiлька фраз. Тому, коли мала бажання поласувати французькими тiстечками, вдавала нiму – просто тицяла пальцем i чарiвно всмiхалася. Як гадаете? У мене справдi чарiвний усмiх?

Вона скорчила гримасу, а я ствердив, що усмiх не просто чарiвний, а фантастичний. Ми вийшли до каналу Рiдо, на якому гойдалися невеликi яхти й човни, на обох берегах чипiли рибалки з вудочками, а вгорi цигикали чайки. Далi дiйшли до парку, що оточував парламент, i милувалися скульптурами королiв та рiзних достойникiв у набундючених позах. По обiдi мене зморив сон, i я проспав до самоi вечерi, i той вечiр був такий самий, як i попереднiй, спочатку я вечеряв з Гредлями за одним столом, а потiм з Ірмою знову сидiли на лавцi над рiчкою i пили шампана, i знову я отримав того самого скромного цьомка, а на третiй день, коли по вечерi став пакуватися, вона прийшла до мого номеру, сiла глибоко у фотель i, махаючи нiжками, спостерiгала, як я складаю речi. Потiм зiтхнула i сказала:

– І з ким я тепер питиму шампана на лавочцi?

– Потерпiть. Може, у Львовi вдасться випити.

– Ха! У Львовi! Там тисячi пiдступних очей i тисячi пiдступних вух. Нiби не знаете, що Львiв – велике село. В одному кiнцi чхнули, а в другому – «на здоров’я» кажуть. Але стривайте… ви ж будете в Гданську? Наш пароплав прибуде туди за тиждень. Я вам напишу. Звiсно, якщо ви чекатимете.

Я сказав, що з приемнiстю погуляю з нею Гданськом, писати менi можна на аероклуб, але вже за десять восьма i пора йти. Вона пiдвелася, обняла мене за шию i подарувала знову той самий сухий i короткий цьомк, який нi до чого не зобов’язував i нiчого не вiщував, тодi вiдступила на крок, схилила голову набiк i запитала:

– Ви розчарованi? Але я вас заспокою. Усе дуже просто. Я ще не цiлувалася по-справжньому нi з ким. У день, коли я нарештi з кимось поцiлуюся, небо розiтнуть електричнi розряди, прогуркоче грiм i завалиться дерево, вражене блискавкою.

– Ого! – Я засмiявся. – З вами може бути небезпечно.

– Саме тому я не надто наполягала, щоб батьки вiдпустили мене летiти з вами. Хоча iдея така була. І я б полетiла. Але менi було шкода вас. Ну, i мами, яка б цього просто не пережила.

Отак ми попрощалися, внизу я ще зустрiв Гредлiв i попрощався також iз ними. Старий дав свою вiзитку i запрошував провiдати iхнiй палац у Сколе. Авто вже чекало. Неподалiк стояло й курило двое чоловiкiв у темних плащах i низько насунутих капелюхах. Не виглядали на готельових гостей. Ірма провела мене до авта, нiчого бiльше не говорила i мала сумний вигляд, менi теж було сумно, бо я не проти був побити тут ще кiлька днiв байдики.

– Ну, як? – поцiкавився Френк, коли я вмостився в автi. – Вдалося вiдпочити? Я бачу вас провела така пишна краля.

– Вiдпочив, але мало, – сказав я, а далi всю дорогу мовчав, хоча водiй i намагався завести розмову.

За годину ми знову опинилися на тому самому шосе, тепер його освiтлювали яскравi жарiвки. Лiтак чекав на мене. Якiсь люди щось там у ньому порядкували. До мене пiдiйшов чоловiк, якого я, прилетiвши, узяв за боса.

– Виникли непередбачуванi проблеми, – сказав хрипко. – Цього разу вантаж скинете, не долiтаючи до Баррi. З вами вийдуть на зв’язок, коли долетите до Ірландii, i повiдомлять координати.

Це менi вiдразу не сподобалося, але випитувати не було сенсу, нiхто б i так нiчого не уточнив. Видно, те, що я перевозитиму цього разу, хтось чекатиме в Баррi iще, окрiм людей з «Avian». І воно не повинно потрапити iм до рук. А хто це може бути окрiм полiцii чи гангстерiв? Я кивнув i рушив до лiтака. Усерединi все виглядало так само, як i дорогою сюди. Були харчi, вода, наповненi баки з бензиною, а у хвостi знову стояли пластмасовi скриньки з тими самими надутими бальонами. Якщо я iх скидатиму над суходолом, вони уповiльнять падiння. Тепер я не мав сумнiвiв, що там мiститься щось заборонене, i це точно не пошта.


2

Мене знову чекав нiчний полiт, i настрiй був пригнiчений, турбував вантаж у хвостi лiтака, хоч я й намагався не думати про нього, але вiн уперто крутився у пам’ятi. Синоптики обiцяли попутний вiтер i жодноi бурi, вони не збрехали, лiтак летiв без перешкод, хоч i без жодних орiентирiв, лише за компасом, а насправдi за двома компасами, ще один був унизу бiля нiг, i я зиркав на обидва, бо траплялися випадки, коли один з них мiг збитися. Висота була чотири тисячi футiв, мiсяць цього разу свiтив i грав роль спiвчутливого супутника.

Лiтаки очiкують на свою трощу, як людина на смерть, вони тривожно вслухаються у свое скрипуче розколисане тiло, коли хвилi повiтря починають ним гратися, наче кицька мишею, i iхне хвилювання передаеться летуну, який з лiтаком встиг стати одним цiлим, зростися з ним, наче вершник з конем.

Коли нарештi темрява вiдступила, i я перетнув межу мiж нiччю i днем, а сонце, сходячи, заслiпило очi, я надiв затемненi окуляри й випив кави. Кава була не смачна, ще гiрша, нiж у готелi, деiнде я ii б вилляв, але не тут, навiть така слабка й водяниста, вона бадьорила, як i шоколад. Незабаром побачив попереду грозову хмару, темну i схожу на ту, яку вже долав, менi навiть здалося, що це та сама хмара, бо мала схожi обриси й довжелезного хвоста, який то пiднiмався, то опускався, як у дракона. Хмара була висока, перелетiти ii не вдасться, та й зростання висоти приведе до зайвоi витрати пального. Обминути я теж ii не зможу, бо це додасть кiльканадцять зайвих миль. І я вирiшив пробиватися крiзь циклон. На пiдступах до хмари вихори почали лупити кулаками в лiтак, важiль зашарпало так, мовби хтось ухопився в нього зiсподу i тепер намагався вирвати з рук. Я тримав його з усiх сил, не дозволяючи смикатися, щоб не обiрвати линви керування, вiд великоi напруги по руках бiгли мурашки. За кiлька хвилин чорна пащека урагану проковтнула лiтак, тепер вiн летiв у теменi, а клаптi химерних згусткiв розбивалися об шиби, не видно було нiчого – нi океану, нi неба. Лiтак пiдкидало й трясло з такою силою, що несподiвано за моею спиною пролунав трiск, одна скринька вирвалася з пазiв i полетiла уперед, гупнувши в баки пального, потiм вiдкотилася назад i вдарила знову, а далi пiдскакувала з кожним ударом бурi. Важiль сiпало так, що я геть не чув рук, вони, мов задеревiли, а обличчя заливало потом. Несподiвано лiтак провалився в безодню, всерединi у менi все пiдскочило догори, а паси немилосердно вп’ялися в плечi, i я подумав, що це кiнець, що не прорвуся, але там у тiй безоднi виднiлися просвiти.

Раптом я вiдчув холод у ногах, i це не був той холод, який зазвичай вiдчуваеш на висотi, то був холод значно гострiший i раптовий. Зиркнув униз i отерп – один з бакiв трiснув вiд удару скриньки, i пальне заливало пiдлогу. Черевики намокли, та й не дивно, бо затопило кабiну бiльш як на дюйм. Це була бiда – якщо пальне продовжить витiкати, менi може його забракнути, а найбiльшою була загроза пожежi. Хлюпання бензини на пiдлозi непокоiло все дужче, i я гарячково шукав виходу. Лiтак не мав умонтованих у щиток покажчикiв зужитоi бензини, i я не мав жодноi уяви, скiльки ii ще зосталося, а це загрожувало примусовим приземленням, можливо, навiть в Ірландii та ще й у горах. Крiм того наростала небезпека пожежi вiд найменшоi iскри, що вилiтала з вихлипноi рури. Пiдлога лiтака була з дерева, бензина сочилася якраз з того боку, де був вихлип.

Єдиним виходом було просвердлити дiру в пiдлозi на протилежному боцi вiд рури i сподiватися, що бензина буде витiкати туди. Я добув дрельку i викрутив дiрку з правого боку лiтака, потiм легенько перехилив лiтак, i пальне потекло. Незабаром кабiна висохла. Тепер не було жодного сенсу щадити пальне i тримати двигун на пiвтори тисячi обертiв, як досi, значно розумнiше буде зужити бензину, заки вона встигне витекти. Я збiльшив оберти, швидкiсть вiдчутно зросла, i почалося мое змагання з часом. Потiм скинув куртку, скрутив i притулив ii до трiщини так, аби вона опинилися помiж двома баками i прилягала якнайтiснiше. Струмочок вiдразу зник, але потiм знову з’явився набагато слабший. Подумки я пробував прорахувати, скiльки могло витекти бензини. У трьох баках мiстилося по сто галонiв, а в одному пiвсотнi. Якщо пробитий був той, у якому було сто галонiв, справа кепська, доведеться сiдати на воду i кликати допомогу. Але тодi може в когось виникнути iнтерес до скриньки. Отже, нiхто стороннiй не повинен йти менi на порятунок. Я мушу чекати на когось iз «Avian». Чому менi не дали iнструкцiй стосовно такоi ситуацii? Що робити зi скринькою? Якщо мене вiдшвартуе до порту якась рибальська шхуна чи баржа, неодмiнно з’являться митники й полiцiя. Перевiрять документи й вантаж.

Я сушив собi голову цiеi непростою проблемою i не знаходив жодного виходу. Надто, що сiдання на воду – це була лише теоретична можливiсть, а насправдi ще невiдомо, як себе поведе море, хвилi здатнi перекинути лiтак догори цапки. Менi треба дiстатися бодай за кiлька миль вiд береговоi лiнii i бажано в безлюдному мiсцi. З грозовоi хмари я вирвався, але довкола висiла непроникна iмла, я нiчого не бачив i лише стежив за компасом. Так проминуло кiлька годин, аж поки я не знизився ще на п’ятсот футiв. Нарештi побачив попереду обриси Ірландii. Я копнув по черзi кожен бак, три з них були порожнiми, враховуючи й пробитий, в одному ще хлюпала рiдина, але ii було мало. Хай там що, але варто спробувати дотягнути до Валлii.

Збоку ритмiчно постукувала скринька, один ii кант було пробито. Я запхав у трiщину пальцi й намацав мiшечки з невiдомою сипучою речовиною, на дотик вона нагадувала крохмал. Таемниця скриньок перестала бути таемницею, але стала смертельною небезпекою для летуна. Отже, можна не сумнiватися, що до Оттави я вiз грошi, а назад везу кокаiн. Якщо мене з цим упiймають, решту життя доведеться провести за гратами. Але що я можу зробити? Позбутися iх? Тодi виникнуть проблеми з «Avian», адже товар коштуе не малих грошей. Тепер не було iншого виходу, як шукати безлюдне мiсце.

Тим часом я перетнув Ірландiю i побачив затоку Кардiган. Заговорила рацiя. «Avian» вийшов на зв’язок. Я пояснив iм свою проблему i сказав, що сiдатиму у Кембрiйському узгiр’i, бо не ризикую летiти далi, до околиць Баррi точно не дотягну. Я чув, як вони лаялися мiж собою, потiм сказали, що вишлють за мною авто, i щоб я пiсля того, як сяду, уточнив, де опинився. Внизу з’явилися червонi дахи, пасовиська з вiвцями, а вдалинi виднiлися гори, i я летiв до них. Та щойно пролетiв кiлька миль вiд берега, двигун замовк, i запанувала глуха тиша. Все, пальне закiнчилося. Я скерував нiс лiтака вниз, намагаючись спланерувати його ще до того, як почнуться гори. Вiн слухняно знижувався, вигойдуючись крилами в повiтрi, наче альбатрос. Вести лiтак у суцiльнiй тишi ще неприемнiше, нiж пiд час бурi, тиша тисне на свiдомiсть. Страху я не мав, уже доводилося садити лiтака при вимкненому двигунi, хоча була небезпека, що вiтер, який дув у спину, може таки занести лiтак на скелi, а вони були геть недалеко. Внизу зеленiли луги й мочарi, панувало суцiльне безлюддя, хоча вздовж гiр сiрiла дорога. Лiтак вдалося посадити на луг, вiд дороги його затуляли кущi й дерева. Я зв’язався по рацii i повiдомив, де я. Потiм зайнявся скринькою. Я подумав, що буде недобре, коли вони побачать трiщину, i спробував стулити стiнки, але це менi погано вдалося, трiщина хоч i стала вужчою, але не зникла. Я перевернув скриньку трiщиною вниз, сподiваючись, що вони нiчого не помiтять, i загнав ii назад у пази та примоцував. Потiм витяг з торби пляшку вина, яку прихопив саме для такого випадку, i перехилив у себе. Закусив сиром i беконом.


3

Вiд Баррi до мiсця, де я сiв, було десь понад шiстдесят миль. Отже, в мене зо три години часу, бо iм доведеться долати шлях через гори. Я залiз у кабiну i задрiмав, накрутивши будика. Коли прокинувся, почув удалинi шум мотора, а незабаром побачив вантажiвку з брезентовим накриттям. Я вийшов з лiтака, вибiг поза дерева й помахав iм. Авто звернуло з дороги й рушило до мене. З авта вийшли двое чоловiкiв, у яких я впiзнав тих самих iнженерiв, що споряджали лiтак до Канади. Вони залiзли пiд брезент, витягли бак з пальним i понесли до лiтака.

– Ми привезли пальне. Вам треба таки дiстатися на базу, а вантаж ми заберемо.

Я стояв бiля лiтака i прислухався, поки вони поралися. У iхнiх голосах вчувалося невдоволення; коли дiйшла справа до скриньок, вони про щось перешiптувалися, але я не мiг розiбрати слiв. Коли вони винесли скриньки й поклали iх у свою вантажiвку, один з них сказав:

– Вас добряче потрусило, бачу.

– Потрусило не те слово.

– Вм’ятини на баках вiд скриньки?

Отже, вони помiтили трiщину. Я кивнув, не передчуваючи нiчого доброго для себе.

– А ви потiм ii назад примоцували. Вже тут?

– Так. Пiд час лету це було неможливо.

– А сенс?

– Сенс такий, що я думав заправитися i летiти далi туди, де мав скинути цi скриньки.

– А може, ви хотiли приховати вiд нас трiщину, що навiть намагалися склепати ii докупи?

У голосi його вчувалася прихована загроза. Їм не сподобалося, що скринька трiснула, а я мiг довiдатися про iхнiй вантаж. Я вдав дурника:

– Я подумав, що пошта могла висипатися, якщо б продовжував з нею летiти.

Інженер криво посмiхнувся i хитнув головою.

– Гаразд. До зустрiчi в Баррi.

Вони пiшли до авта. Я завiв двигун, дав йому попрацювати доти, доки вони не зникли з очей, потiм скерував лiтак у напрямку береговоi лiнii. Коли лiтак злетiв, я перехилив його на лiве крило, зробив гак над морем i взяв курс на Баррi. Цiкаво, чим менi може загрожувати ця iсторiя зi скринькою. Мабуть, треба швиденько забрати грошi й ушиватися звiдси, надто, що я залечу на базу швидше, нiж вони доiдуть.

На базi мене вже чекали. І не лише старий Мурнау, були ще й полiцейськi. Я бачив, як вони про щось сперечалися. Щойно сiв, полiцейськi вiдразу рушили до мене i стали допитувати, куди я лiтав i з якою метою. Я пояснив, що то був лише випробувальний полiт, але вони, мабуть, мали певнi пiдозри, бо залiзли в лiтак, оглянули все i розчаровано вийшли. Вочевидь, вони отримали iнформацiю про вантаж, але ii встигли перехопити й самi перемитники. Полiцейськi вiд’iхали, а Мурнау нарештi потиснув менi руку, похвалив за роботу i повiз на автi до контори, де вручив чотириста фунтiв.

– Перепочиньте знову три днi, а тодi в дорогу. Не маете заперечень?

– Нi-нi, все гаразд. Пiду вiдпочину.

Ми попрощались, а я вiдразу подався до готелю, взяв ключ у рецепцii, вiдчинив дверi, розкидав постiль, вийняв з наплiчника зубну щiтку, пасту i бритву, акуратно розклав у лазничцi, бiля лiжка залишив капцi, накидав зiжмаканого туалетного паперу в пудло. У шафi в торбинку з написом «Прати» поклав бiлизну, шкарпетки й сорочки. Майже порожнього наплiчника прихопив iз собою, ключi теж. У рецепцii сказав, що пiшов на закупи та що до мене повинна прийти одна знайома дама, то нехай зачекае в холi. Вийшовши з готелю, я кинув ключ вiд номеру в поштову скриньку, ii вiдчинять аж зранку. Вiдтак поквапився на двiрець. Однак найближчий потяг до Кардiфа вiдходив щойно за три години. Інших потягiв узагалi ближчим часом не було, а переважна бiльшiсть залiзничних сполучень припадала на ранковий та вечiрнiй час, в обiд i пополуднi панував штиль. На автодвiрцi мене чекала та сама картина. Тодi я став шукати таксi, проте й це не так просто, бо дехто з таксистiв i справдi збирався до Кардiфа, але значно пiзнiше, коли прибуватиме туди Лондонський швидкий i привезе курортникiв. Ну, але якщо менi так горить, за десять фунтiв завезуть. Це був грабунок серед бiлого дня, але я вже скорився i готовий був погодитися, коли один iз таксистiв тихенько пiдказав кращий варiант – пройти метрiв п’ятсот i ловити попутнi авта, можна доiхати безкоштовно або за фунт. Я так i вчинив i незабаром iхав у вантажiвцi з одним веселим валлiйцем, який всю дорогу розповiдав анекдоти неймовiрною англо-нiмецькою мiшанкою з тим, що всi англiйськi слова вимовляв на валлiйський манiр, i я насправдi мало що второпав, але йому хотiлося, щоб я смiявся, тож я смiявся та й тiльки так мiг притлумити своi нерви.

У Кардiфi знову потрапив у безвихiдь – жодного потяга на Лондон чи пiвдень Англii найближчим часом не було. Тут причина була ще веселiша – залiзничники бастували, а щоб вони не почувалися настiльки самотньо, то забастували ще й водii автобусiв. Отже таксисти, якi примчать з Баррi тодi, коли повинен прибути Лондонський швидкий, будуть глибоко розчарованi, бо хтозна, скiльки iм доведеться на нього чекати, а нi – то вертати порожняком. У довiдковiй двiрця сказали, що проблему вирiшують на державному рiвнi й за три-чотири години ii таки вирiшать. Я не мав iншого виходу, як покинути двiрець i отаборитися у найближчiй ресторацii. Замовив салат, бiфштекс i пляшку рислiнгу. Час волiкся поволi, за вiкнами почало смеркати. Я подумав собi про тих iнженерiв зi скриньками кокаiну. Вони вже мали б дiстатися до Баррi й розповiсти все старому Мурнау. І що? Якi наслiдки це мало б для мене, якби я залишився? Невiдомо. Могли б повiрити, що нiчого не бачив, але не повiрять, коли виявлять, що зник. Правда, виявлять це не так швидко, бо спочатку чекатимуть з закупiв, на скiльки iм вистачить витримки, потiм перевiрять номер. Можливо, ще трохи зачекають, а тодi кинуться навздогiн. Скiльки в мене ще часу в запасi?

Вулицi порожнiли, я сидiв, мов на голках. Вiдчуття, що наближаеться щось недобре, посилювалося, я гарячково роздумував, що робити далi. Вирiшення проблеми страйку на державному рiвнi могло затягнутися й до наступного дня. Я подумав, що, мабуть, безпечнiше буде не сидiти на одному мiсцi, а весь час пересуватися. Чому взагалi забрiв до цiеi кнайпи неподалiк двiрця? Чи не безглуздя? Я глянув у вiкно i отерп: на мене дивилися очi одного з iнженерiв, другий iшов до входу. Я миттю зiрвався на ноги i шмигнув до кухнi, пролетiв ii торпедою, перекидаючи дорогою баняки та наштовхуючись на людей. Коли вибiг, помiтив бiля дверей великий вiзок, навантажений вiдрами з недоiдками та смiттям. Пiдкотив його до дверей так, аби став боком, тодi побiг простовiч. Раптом почув гудок, зиркнув у тому напрямку i побачив удалинi порт, щогли кораблiв та яхт. Чому я вiдразу про порт не подумав? Я бiг, не озираючись, довкола було темно, i я мав надiю, що мене не видно, хоча здогадатися, куди я побiг, могли, адже й вони чули гудок пароплава. Порт був безмежний, але бiльшiсть суден стояли цiлковито порожнi, i не було бiля них анi душi. Проте я не здавався i бiг далi, доки не побачив баржу, на яку вантажили бочки. Я запитав, куди вона пливе. До Брiстоля. А коли? Вже. Хто власник? Вiн на баржi. Власником виявився лiтнiй чоловiк з пляшкою джину, був добряче пiдхмелений i, не дуже вслухаючись у те, що я йому лепечу, проказав лише два слова: «П’ять фунтiв». Я дав. Вiн кивнув на рубку. Я миттево зник у нiй. Баржа смикнулася i стала вiдчалювати. Я подивився у вiкно. Обидва iнженери ще з двома невiдомими швидкими кроками мiряли причал, уважно роззираючи кожне судно. Порiвнявшись iз баржею, яка вiдплила вiд причалу ярдiв на тридцять, закричали, чи не брали вони пасажира, з баржi iм вiдповiли, що пасажирiв не беруть, але портовi вантажники, мабуть, мене видали, бо вся четвiрка кинулася бiгцем назад. Зараз вони сядуть в авто i помчать до Брiстоля, але це сорок п’ять миль сушею, потiм ще треба iхати через мiст, за двi години можуть i не впоратися. Морем буде тридцять миль, хоч баржа i не така швидкiсна. Хто кого пережене? Я вмостився на лавi й з тривогою стежив за тим, як пливе баржа. Заки вона не покинула причал, трюхикала зi швидкiстю черепахи, але у вiдритому морi нарештi набрала швидкостi. Баржа плила вздовж берега на певнiй вiдстанi, море було спокiйне, але не мав спокою я. Переслiдувачi вже знають, що я саме на цiй баржi, i, якщо примчать швидше, будуть чекати в порту. Отже, треба будь-якою цiною iх випередити. Але як?

До рубки зайшов капiтан, поставив пляшку джину на столик, вийняв два шкалики й налив. Потiм сiв навпроти й усмiхнувся.

– Випийте, – сказав, пильно вдивляючись у мене.

Ми випили. Я чекав, що вiн далi скаже.

– Ми пасажирiв не беремо. Але я бачив, як ви бiгли вздовж причалу i зиркали на кожне судно. І я подумав собi: а це ж ти, Томасе, замолоду. Ти теж отако дер вiд братiв тiеi дiвчини, якiй ненароком надмухав живiт. Я вгадав?

Я засмiявся i кивнув. Такий варiант йому цiлковито пасував.

– Ну, тодi продовжимо, – сказав капiтан i знову налив, випив i похитав головою. – Так-так, i я був молодим та хвацьким. Не раз, бувало, й ножака мене пiдстерiгала. Я подумав собi: поглянь, Томасе, цей хлопчина чекае вiд тебе порятунку, i коли ти його врятуеш, то там, нагорi, – вiн пiдняв вказiвного пальця вгору, – там тобi це пригадають i наллють ще не одну чарку. То куди ж ви оце намiрилися? До Брiстоля?

– Гадаю, вони можуть мене наздогнати в Брiстолi.

– Можуть, – кивнув капiтан. – Ви не тутешнiй? Чую з вашоi вимови. Мабуть, нiмець?

– Я з Польщi.

– Ага… я так думаю, що вони нас переженуть i будуть чекати в порту. Тобто ми до порту доберемося ранiше вiд них, але заходити в порт i причалювати будемо довго i нудно. Баржа це вам не яхта. Бо ж i чалити доведеться кормою, а не провою.

Вiн знову налив. Я запитав:

– І що ж ви порадите?

– Треба вам зiйти ранiше. Щойно почнемо пiдпливати до порту. Коли будемо минати порожнi баржi, я сповiльню хiд, i ви перескочите на iншу.

Я подякував, ми ще перехилили по чарцi, погомонiли, а незабаром пролунали знайомi гудки. Ми вийшли на палубу, на березi заблимали вогники.

– Вже час, – сказав капiтан. – Станьте з правого краю. Я скажу, коли стрибати.

Баржа розвернулася, сповiльнила хiд i стала поволi вповзати в порт. За кiлька хвилин вона опинилася за метр вiд однiеi з барж. Капiтан кивнув, ми потиснули руки. Я перелiз через перила i стрибнув на баржу. Край прови перед перилами другоi баржi був завбiльшки з пiвтора фута, але менi вдалося вчепитися руками за перила i не звалитися у воду. Я помахав капiтановi рукою, вiн вiдповiв. А далi я розгубився, не знаючи, що робити. Довкола панувала нiч. У порту зараз будуть сновигати моi переслiдувачi. Чи не краще переночувати на цiй баржi, а на свiтанку рушити далi? У мене виникло ще бiльше рiзних цiкавих iдей, але якраз ця перемогла. Я знайшов великий сувiй линв пiд брезентом, умостився на ньому i натягнув на себе брезент iз головою. За хвилю вже спав мертвим сном.

Прокинувся вiд крику чайок. Свiтало, але довкiл залягла густа iмла. Я виповз з-пiд брезенту i роззирнувся. Порт починав прокидатися теж, десь щось котили, вантажили, але все оддалiк, i не видно було нiчого. Я не став зволiкати i, користаючи з туману, покинув порт. Дорогою думав про переслiдувачiв i розмiрковував, де б вони могли зараз бути. Про те, що я прямую до Гданська, вони здогадувалися, однак не могли знати, якою саме дорогою. Нiч вони, мабуть, провели спочатку в порту, а зараз можуть пильнувати двiрець, контролюючи напрямки на портовi мiста пiвдня Англii. Чи в цей список входили також потяги на Лондон, важко сказати, але саме туди я i збирався. Це десь бiля ста двадцяти миль. Однак iти на двiрець було ризиковано.

Було холодно, я пiдняв комiр. На однiй з каварень господар саме пiднiмав ролети. Заки я туди дiйшов, вiн почепив табличку «Open». Я подумав, що варто все добряче розмислити за кавою та зiгрiтися, i замовив до кави двi канапки з шинкою та два пампухи, политих люкром. Потiм хвильку повагався i узяв п’ятдесят грамiв коньяку. Крiм мене в каварнi бiльше нiкого не було. Я запитав, чи можу скористатися телефоном. Господар нiчого не мав проти. Я попрохав телефонiстку з’еднати мене з довiдковою залiзницi. Нiжний жiночий голос привiтав мене i поцiкавився, чого потребую. Мене цiкавило, чи завершився страйк i чи потяг на Лондон зупиняеться лише на головному двiрцi, чи ще десь. Нi, тiльки там, страйк завершився, все гаразд. А яка найближча станцiя? Бат. Я подякував.

– Це всього тринадцять миль, – сказав господар. – Вам потрiбно в Бат?

– Так.

– Зараз поiде туди наше авто. Ми возимо звiдти молоко.

– Он як. Чудово. Скiльки я повинен заплатити?

– Зроблю вам знижку. Ви рiдкiсний гiсть. У такий час у мене ще вiдвiдувачiв не було. А знаете чому? Бо вiдкриваемося о шостiй ранку. Але вчора я засидiвся тут з друзями, то вже й заночував. Бiля п’ятоi прокинувся, покрутився туди-сюди та й думаю: я й так не сплю, то чого б ото й не вiдчинити каварню? Аж тут i ви.

Дзигар на стiнi показував за двадцять шосту.

– Водiй буде через п’ятнадцять хвилин, – сказав господар, помiтивши мiй погляд. – Заiдете туди за яких пiвгодини.

Я поснiдав i цмулив коньяк, коли з’явився молодик. Вiн привiтався i запитав, скiльки цього разу брати бiдонiв.

– Чотири, – вiдповiв господар. – Ось цей пан тобi допоможе, а ти його закинь до Бата.

– Я завжди радий попутникам, – вiдповiв хлопець i звернувся до мене: – Ходiмо.

Я пiшов за ним у глиб каварнi, де було службове примiщення i стояли порожнi бiдони, та помiг йому завантажити. Я потиснув руку господарю i сiв бiля водiя. Дорога на Бат бiгла вздовж рiки. Ми погомонiли про се, про те, а за пiвгодини i справдi були на передмiстi Бату. Там я зiйшов i поквапився на двiрець. Доiхав без пригод. У Лондонi мав за мету потрапити на летовище i пошукати когось iз нашого клубу, бо звiдти часто лiтали до Лондона. Мiй розрахунок виправдався, я знайшов того, кого шукав, i вiн забрав мене до Гданська.


4

Так моя авiацiйна афера завершилася. Бiльше випробовувати долю я не важився. При нагодi виговорив Рiхтеру все, що думаю про його стрийка. Рiхтер був дуже здивований, чи вдавав здивування, але вибачився. Роботи в мене не було, i я готовий був ухопитися за будь-яку. В авiацiйному клубi товклися не тiльки летуни, заходили сюди й люди з iнших сфер, отже, я вбивав тут усi своi вечори, чекаючи на манну з неба. І вона капнула знову з Осипом, який привiв до мого столика колишнього летуна Вiллi Гольца. Тепер вiн працював у прусському казинi в Сопотi, а Сопот належав до вiльного мiста Гданська й устиг перетворитися на курортне мiсто, яке постiйно розросталося i приваблювало розмаiтих небесних птахiв. Вiллi запропонував попрацювати в казинi i менi. Я знав, як виглядае праця круп’е, але одна рiч бути спостерiгачем, а iнша виконавцем, однак мене заспокоiли, що йдеться не про посаду круп’е, а про працю в бригадi охорони.

– З 1933-го, вiдколи до влади прийшли нацисти, вони й у казино запхали свого носа, – розповiдав Вiллi. – Недавно звiльнили кiлькох круп’е, що були евреями чи скидалися на евреiв. Декого посадили за шахрайство. Так що тепер е кiлька вакансiй. Але на круп’е треба пiдучитися i це немало коштуе. А охоронцем можеш пiти хоч зараз.

– Стояти на дверях? – запитав я з не надто оптимiстичною мiною.

– Нi, ходити по залах. Розумiеш, у казино приходять не тiльки поряднi люди, а туди прилiтають i рiзнi пташки з темного свiту – злодii, шулери, пройдисвiти, якi вдають iз себе графiв, баронiв, нафтових магнатiв або навiть арабських шейхiв. Обдаровують обслугу казина солiдними чайовими, а коли пiд час гри треба iм врегулювати оплату за прогру, з’ясовуеться, що «випадково» забули гаманець. Два роки тому бiля опiвночi хтось кинув до зали петарду, а заки тривала панiка, викрали частину жетонiв. Інколи жетони крадуть i самi круп’е. Ось недавно в березнi ми упiймали круп’е, який ховав до кишенi жетон на 1000 гульденiв. Трапляються i фальшивi жетони, iх часом продають нашим гостям. Бувають ще такi типи, якi розповiдають, що розгадали таемницю рулетки й за певну суму можуть зрадити ii. Уяви собi – е такi наiвняки, що купуються.

Вiллi розповiв, що сопотське казино тепер одне з найвiдомiших у Європi. Органiзували його ще в 1920 роцi два берлiнцi, демобiлiзованi офiцери нiмецькоi армii Лiнке i Ратцлофф. Нiчого в цьому оригiнального не було, бо пiсля вiйни схожi iнституцii виникли у бiльшостi курортних мiстечках, таких, як Вiшi, Гавр, Монте-Карло. Пiсля вiйни курорти переживали застiй, а поява казино вiдчутно збiльшила наплив курортникiв. Казино в Сопотi рятувало мiсто вiд фiнансовоi кризи, а для багатьох польських газардистiв[10 - Газардист – азартний гравець.] стало справжньою Меккою, адже в Польщi казино i загалом газард[11 - Газард – азарт.] було заборонено.

Спочатку сопотське казино було доволi скромним закладом, складалося лише з двох столiв для гри в рулетку, жетони були порцеляновi, а круп’е – демобiлiзованi вiйськовi. Однак з них було мало користi, i до Сопота запросили Дюневальда, фахового круп’е з Берлiна, який колись працював у Монте-Карло. Колишнiх офiцерiв нiмецькоi армii звiльнили й залучили до роботи фахiвцiв, якi походили переважно з Нiмеччини, але були тут i румуни, i чехи, i поляки. Казино розрослося, i незабаром вже запрацювало три зали. Марки замiнили гульденами, порцеляновi жетони замiнили пластмасовими рiзноi барви, дiаметру i номiналу – вiд двох гульденiв до десяти тисяч. Крiм того розрiсся персонал казина – до двохсот осiб. Власники тiшилися, але небавом переконалися, що великi зиски приносять i великi клопоти, бо прибутками казина почала цiкавитися корумпована полiцiя. Довелося iм платити. Не вiдстали й полiтики, вимагаючи i свою долю. Недавно преса розродилася скандалом, у якому фiгурував комунiстичний депутат з Сопота Нецковскi. Вiн зажадав грошей на безробiтних, бо якщо буржуазiя програе в казина грошi, украденi у пролетарiату, цiлком логiчно, щоб казино тi грошi робiтникам повертало. Вiн отримав 4 600 марок, i цей факт зазначено у фiнансових книгах казина. Як на те, до тих книг зазирнули пронозуватi журналiсти з «Danziger Volksstimme» i вiдразу зацiкавилися долею тiеi суми. Їм вдалося легко встановити, що комунiсти грiшми розпорядилися з правдивим комунiстичним розмахом: одну частину витратили на забаву, другу – поклали до кишень, а безробiтним роздали лише 100 марок. Справа потрапила до суду, але нiхто не постраждав.

Вiллi витяг iз кишенi рекламу, яка до казина заманювала розмаiтими привабами: «Десятки тисяч гостей з багатьох краiн неодмiнно умовляються про зустрiч в елегантних залах сопотського казина, щоб пiддатися магii карт, не один щасливчик виграв тут майно. Улiтку в залах, овiяних свiжим морським повiтрям, працюе чудова вентиляцiя, а взимку – вiдповiдний обiгрiв, завдяки чому перебування в казинi стае приемнiстю не лише для гравцiв, а й для тих, хто участi в грi не бере. Мiж Блакитною залою гри в рулетку, а Жовтою залою гри в баккара мiститься зручний i затишний буфет, чудове меню якого задовольняе будь-якi потреби шлунку, i в якому вдень i вночi роiться вiд мiжнародного товариства пань i панiв. З Блакитноi зали можна пройти до великоi Червоноi зали, де регулярно вiдбуваються танцювальнi вечiрки з мистецькими виставами. В елегантному фойе гiсть може поладнати справи, пов’язанi з кореспонденцiею, погортати свiжу пресу з рiзних краiн».








Десятки тисяч гостей з багатьох краiн неодмiнно умовляються про зустрiч в елегантних залах сопотського казина, щоб пiддатися магii карт



Казино було одним з нечисленних мiсць у мiстi, де спокiйно можна було розмовляти рiзними мовами. Серед гостей казина було чимало представникiв багатих еврейських родин та росiйських емiгрантiв. Тому в танцювальнiй залi, де грала оркестра, можна було не раз почути «Калiнку-малiнку» i навiть «Боже, царя хранi!»


5

Одного вечора, коли я сидiв у аероклубi, в дверях з’явилася Ірма. Погляди всiх вiдвiдувачiв умить нацiлилися на неi, i не тiльки погляди чоловiкiв, але й погляди жiнок. Дехто навiть вигукнув: «Ого!». Я побачив ii вiдразу, але не квапився озиватися, менi хотiлося, щоб усi присутнi встигли нею намилуватися, заки переживуть легке ошелешення, довiдавшись, до кого вона прийшла. Нарештi вона помiтила мене, усмiхнулася i помахала рукою, я вiдповiв, вона пiдiйшла, i ми розцiлувалися. Ірма розповiла, що проведе разом з батьками пiвтора тижня у Гданську, а вiдтак поiде до Швайцарii та Італii в батькових справах i щойно потiм, може, за мiсяць вони повернуться до Львова. Але це iй подобаеться, бо вони з матiр’ю, заки батько вирiшуе бiзнесовi проблеми, провiдують музеi та галереi i впиваються життям. Вона розпитала про моi пригоди, я сказав, що вирiшив бiльше не брати участi в тих перелетах, натомiсть пiшов тимчасово працювати в казино. Вона страшенно здивувалася. Я пояснив своi проблеми з зором, i сказав, що розглядаю казино, як щось тимчасове. Моя змiна починалася о десятiй вечора. Ірма виявила бажання пiти до казина, але в нас ще був час – добрих три години, i я запропонував провести iх у ресторацii при казинi. То була пора, коли до ресторацii лише починала прибувати публiка, але оркестра вже грала танцювальнi мелодii, хоч нiхто й не танцював.

– Ви вмiете танцювати? – запитала Ірма.

– Умiв, – сказав я. – Коли навчався в аерошколi. Тодi ми щовечора витанцьовували.

– Думаете, що забули? Не бiйтеся – ноги все самi пригадають.

І вона витягла мене з-за столу. Ми почали танцювати танго, i на мiй подив справдi ноги все пригадали, ми закрутилися з такою експресiею, що час вiд часу лунали оплески. Ми танцювали, вiдпочивали за шампанським i знову танцювали, а коли настала пора йти в казино, до мене пiдiйшов адмiнiстратор ресторацii, попрохав вибачення у дами й вiдвiв набiк.

– Скажiть, пане, чим ви займаетеся?

– Працюю в казинi охоронцем.

– Чудово. А не бажали б ви попрацювати ще й фордансером[12 - Фордансер, дансер – фаховий танцiвник, найнятий ресторацiею для заохочення публiки.]? Тобто це три години роботи перед роботою в казинi.

Я погодився, i пiзнiше ми з Ірмою провели всi вечори в цьому ресторанi, витанцьовуючи, мов шаленi, при цьому нам ставили випивку i ще й платили та не тiльки менi, а й Ірмi, що ii невимовно захоплювало – донька мiльйонера на зарiбках, такого ще з нею не бувало. Опiсля ми йшли в казино, й Ірма спостерiгала за грою, доки за нею не посилали авто. Спочатку вона батькам нiчого не казала, а коли призналася, мати ii була ошелешена, але батько сказав, що нiколи не можна знати наперед, що саме у життi стане в пригодi й те, що донька вмiе заробити копiйку, свiдчить, що вона цю копiйку буде цiнувати. «Та й недарма ж ти, Валерцю, водила ii на танцi. От тепер i маеш радiсть». Однак мама не поступалася: «Але я водила ii для того, аби вона мала змогу пописатися в порядному товариствi з такими ж, як вона, молодими людьми. А вона що витворяе? Добре, що це не у Львовi. Нас би засмiяли. І що вона знайшла в тому летуновi?» Батько на те поблажливо усмiхався: «І ти, i я добре знаемо нашу Ірму. Чи не так? Тому жодноi неприемноi несподiванки я вiд неi не чекаю. А той хлопець виглядае на порядного, чемного. І вiн нi на що не претендуе».

– Це ж правда? – запитала Ірма, зазираючи менi в очi. – Ви ж нi на що не претендуете?

– Звичайно. Я скромний.

– Гм… А я, можливо, буду претендувати.

– На що? – здивувався я.

– Пiзнiше скажу.

В один iз вечорiв до ресторацii завiтали ii батьки, вони не могли намилуватися своею любою донечкою i з утiхою стежили, як сприймають нашi танцi гостi. Ми задиханi поверталися до столу, i, здавалося, що бiльше вiд життя нiчого й не треба.

– Колись i я танцював, – казав ii старий, – пригадуеш? Правда, ти була тодi, як пiр’iнка, як наша Ірма, i я мiг тебе, ухопивши за талiю, обкрутити довкола себе. А вже не годен.

І тут вигулькнув я, мов Пилип з конопель, та запросив матусю до танцю. Вона спочатку комизилася та вiднiкувалася, але i чоловiк, i донька ii мало не випхали з-за столу. Авжеж, вона так само умiла добре танцювати, незважаючи на свою огряднiсть, i знову на нас дивилася вся зала, а в один iз моментiв я навiть ризикнув i, вхопивши даму за талiю, крутнув довкола себе так спритно i швидко, що вона не встигла налякатися, а зала вибухнула оплесками. Вiдтак поцiлував iй ручку i провiв до столу. Пан Гредель тiшився неймовiрно, Ірма матусю розцiлувала, а стара дихала, як ковальський мiх, i обмахувалася хустинкою.

– Якби ви мене… – казала вона, – …якби ви мене бодай попередили про той перекрут…

– О, якби вiн тебе попередив, – засмiявся пан Гредель, – то ти б нiколи не погодилася, бо боялася б, що не втримае, i обое гугупнете на паркет.

– Але вiн це так зробив швидко, що я не встигла про це подумати. Раптом свiт менi перевернувся догори ногами. Добре, що в мене довга i вузька сукня, а якби, не приведи грiх, була широка розлiтайка? Та то ж був би шкандаль.

– Мусимо це обмити, – сказав пан Гредель, – адже тобi сьогоднi було подаровано кiлька хвилин незабутньоi молодостi.

Я розлив шампанське, i ми вiдпочивали, попиваючи, коли пiдiйшов адмiнiстратор i, вибачаючись, вiдкликав мене набiк:

– Тут до мене звернулася публiка… а особливо барон Мюнхау, я хотiв би, щоб ви повторили той танець, який виконали останнiм.

– З дiвчиною? – запитав я.

– Нi-нi, з панi… Барон був у захопленнi. І пропонуе п’ятдесят гульденiв.

– Ми порадимося.

Гредлi з зацiкавленням вислухали пропозицiю i не могли натiшитися, iх бавило те, що тут iх нiхто не знае, що мають iх за звичайних людей тодi, як вони самi можуть роздавати по п’ятдесят гульденiв кому захочуть.

– Пiди, пiди, моя рибочко, – приказував Гредель до дружини, – зароби й ти щось нам на вечерю, – i заливався смiхом.

Ірма теж пiд’юджувала, але мама все ще махала хустинкою бiля обличчя i вiднiкувалася:

– Дайтеся на стримання, та скiльки можна. Я маю стодвадцять кiля живоi ваги. Як ненароком пан Стефан мене впустить, потiм не позбираете.

– Але, мамцю, – вуркотав бiля неi Гредель, – я так хочу ще побачити, як ти пурхаеш метеликом. А ще мене моцно iнтригують тi п’ятдесят гульденiв. Бо я востанне такi грошi заробляв, коли був шмаркачем.

Врештi панi Гредльова дала себе вблагати, i ми вийшли на танцпляц, а музики, мовби тiльки того й чекали, вшпарили тепер знову танго, i ми закружляли, як i ранiше, а панi Гредльова враз втратила всi своi сто двадцять кiля i перетворилася на пушинку, яку я ледве вiдчував у своiх руках, а потiм ми знову зробили те, що викликало оплески – я перекрутив ii довкола себе i опустив на паркет не менш обережно, нiж скляну вазу. Пiсля того нам заграли фокстрот, i ми й тут показали все, на що були здатнi. Пiд оплески повернулися до столу, розчулений Гредель розцiлував свою дружину, котра вся пашiла, i до якоi знову повернулися тi ii сто двадцять кiля живоi ваги. А адмiнiстратор принiс на тацi пляшку шампана i конвертика, подякував i сказав, щоб шановна панi приходила до них частiше.

Гредель розлив шампан, Ірма запхала пальчика в конверт, висунула кiнчик банкноти i сказала:

– О, там i справдi п’ятдесят гульденiв.

– Залишимо iм на чай, – хихотiв пан Гредель, виразно тiшачись, а вiдтак розiйшовся не на жарт, замовляючи найдорожче шампанське, яке там було, а до нього рiзнi морськi смаколики й кав’яр, i, коли нам те все несли до столу, то зi столу, де сидiв барон Мюнхау, зиркали на нас iз деякою пiдозрою, яка передалася також адмiнiстраторовi, й вiн, пiдiйшовши до мене, тихенько поцiкавився, чи той пан – кивнув на барона, – платоспроможний.

– Зараз переконаетеся, – вiдказав я, – принесiть рахунок.

Коли кельнер принiс рахунок у червоному карнетi[13 - Карнет – маленька картонна папочка, в яку вкладали рахунки в ресторанах.], Гредель пробiг його очима, поклав туди суму, яка була за рахунком, i тих п’ятдесят гульденiв зверху. Пiсля того на нас зиркали вже всi кельнери, мабуть, мрiючи, що iх закличуть до столу i ще щось замовлять, але того, що ми досi замовили, було й так забагато.

Останнього вечора ми з Ірмою взяли собi вiльне в ресторанi й гуляли над морем. Коли стемнiло, звiявся сильний вiтер i погнав хвилi до берега, небо затягнуло хмарами, i зiбралося на дощ. Ми рушили в напрямку казина, коли злива наздогнала, i ми ледве встигли сховатися пiд грибком на пляжi. І тодi Ірма сказала:

– Пам’ятаете, я казала, що буду на щось претендувати?

– Пам’ятаю.

– От я й претендую. Поцiлуй мене.

Я пригорнув ii i цiлував так спрагло, як не цiлував ще нiкого, i в цей саме час торорохнув грiм. Мимоволi ми вiдiрвалися одне вiд одного.

– Ну, от, я ж казала, що коли вперше поцiлуюся, грiм загримить.

Вона засмiялася, а по ii волоссю стiкали крапельки дощу.

– Бракуе ще поваленого дерева, – сказав я.

Але й воно не забарилося, старий горiх на пагорбi, який розмила злива, заскрипiв, посунувся вниз i врештi звалився з трiском на землю. Злива не вщухала, i нам не залишалося нiчого iншого, як продовжувати цiлуватися. І то був наш останнiй вечiр. Наскiльки вiн для мене виявився дорогим, я вiдчув наступного ранку, коли неймовiрна туга пойняла мене, i разом з нею – нестримне бажання мчати навздогiн за Ірмою, а як не за нею до Швайцарii, то все ж таки до Львова, аби бодай там ii знову побачити. Але коли вона туди повернеться? Через мiсяць? Я став рахувати днi й постановив собi будь-що-будь вертатися додому. Невже не знайду там роботи? Хоча ким я буду там для неi? У Канадi був летуном, у Сопотi охоронцем казина, а у Львовi? Пiду у фордансери? Тут на чужинi вона могла собi здибатися зi мною, але вдома дiють iншi приписи, i пильнують сотнi очей iхнього кола. Далебi я вбив собi в голову надто багато нездiйсненних мрiй.

Тим часом над Сопотом нависла неспокiйна атмосфера. Нацисти стали влаштовувати мiтинги i смолоскиповi походи, якi вiдлякували туристiв, у Лiсовiй Оперi грали переважно Вагнера, а в чарiвливих сопотських скверах i в затишних каварнях вiдбувалися нацистськi мiтинги. Інколи гiтлерiвська чернь зачiпала по-хамському курортникiв, а новий бургомiстр Сопота, палкий прихильник Гiтлера, оголосив, що пора б уже органiзувати гетто для жидiв. На пляжi з’явилися таблички з написом «Жиди тут небажанi». У казино нацисти теж приходили й поводилися, наче босяки, викрикуючи, що тут сидять самi п’явки, якi смокчуть кров пролетарiату, але не гребували частуватися дармовими напоями. Водночас у казинi з’явився кокаiн, його нюхали, хоч i крадькома, але значно частiше, нiж це було досi, i я навiть не сумнiвався, звiдки вiн тут узявся. Така пристрасть спричиняла спалахи агресii, доводилося розбороняти буянiв, наражаючись на скандал, бо часто з’ясовувалося, що то не простi смертнi, а «партайгеноссе». Я вiдчував, що з мене того всього досить, залишалося тiльки вловити нагоду, коли можна буде покинути це все. І вiн не забарився. Я помiтив чийсь пильний погляд, коли ж поглянув у той бiк, упiзнав у одному з гостей казина iнженера, свого переслiдувача в Англii. Я гарячково роздумував, що чинити, коли той пiдiйшов i промовив:

– А ти порядний хлоп, не? – i буцнув грайливо кулаком у живiт. – Не став пашталакати, де треба й не треба. Вип’еш зi мною?

Я не дивувався, що вiн зi мною спiлкуеться отак по-панiбратськи, бо ми були, вочевидь, одного вiку.

– Менi не можна. Я на роботi.

– Зi мною можна. Крiм того, я нинi вашого адмiнiстратора копнув у сраку. Буде наш. Партiя потребуе коштiв.

Вiн потягнув мене до бару i замовив ямайського рому. Вiн дивився на мене, усмiхаючись.

– Ми ж так i не познайомилися. Мене звати Краух. Герхард Краух. Як звати тебе, я знаю. Ти вже здогадався, чим ми займалися. Але то все йшло на справу державноi ваги. Не хотiв би ще на нас попрацювати?

– Як летун?

– Так.

– У мене впав зiр.

– Не свисти. У тебе вiн i тодi впав. Нам такi люди, якi вмiють тримати язика за зубами, потрiбнi. То як?

– Треба подумати.

– Ти, – гукнув до бармена, – освiжи! – а до мене: – Думай, думай. Один такий перелiт вартуе мiсяця роботи в казинi. – Вiн, мабуть, уже перед тим випив, швидко захмелiв i, нахилившись менi до вуха, прохрипiв: – А як хочеш тут спокiйно працювати, мусиш примружити очi. Розумiеш? Ми вирiшили внести деякi змiни, а то рiзнi буржуi замiсть програвати надто часто виграють.

Щойно з його слiв я здогадався, чому в казинi зникли старi круп’е, а з’явилися пiдозрiлi типи та частiше стали спалахувати скандали через пiдозри в махлюваннi. Потiм вiн поклигав до своiх, а я нарештi побачив свiтло в кiнцi тунелю – у мене вже не виникало вагань, що далi робити.


6

Наступного дня я покинув казино i вирушив до Львова, в якому не був кiлька рокiв. Коли звiдси виiжджав на науку до Нiмеччини, ще жива була мама, тепер мами не було. У нашiй хатi жив лише тато, старий австрiйський емерит[14 - Емерит – пенсiонер.], який щовечора вбирав чорний костюм з чорною камiзелькою i чорний мельоник[15 - Мельоник – капелюх з вузькими крисами, який був модний за Австрii.] та йшов на спацер, попихаючись паличкою. На камiзельцi зблискував срiбний ланцюжок дзигарка. Вуса в тата були так само чорнi, наваксованi й стирчали догори. Вiн iшов щовечора до кнайпи, де збиралася iхня стара компанiя, там вони проглядали газети, пили пиво чи каву i згадували чудову австрiйську епоху. Зранку вiн готував нам снiданок, потiм сiдав собi на лавi перед хатою й смалив люльку, перегукуючись iз сусiдами, або читав старi класичнi романи, часом намагався iх переказувати, але, врештi переконавшись, що я в цей час думаю про свое i гублю нитку сюжету, покинув це дiло. Поступово мiж нами зав’язалися стосунки, якi не вимагали багатьох слiв.

У львiвському аероклубi iнструкторськi мiсця були зайнятi, але обiцяли взяти мене за пiвроку. Тодi я пiшов працювати фордансером у «Карлтон», для мене це була вигiдна праця, бо зайнятий я був лише вечорами, а можливостi зарiбку були непоганi, завжди траплялися старшi панi, яким хотiлося зi мною витанцьовувати, i вони оплачували не тiльки вгощення, але й давали на чай. Декому з них баглося й чогось бiльшого, але я не спокушався, хоч можливостi заробити було б значно бiльше. У мене була Лiдка, коханка, файна така бестiя, коли вона заходила до кнайпи, всi хлопи ногами перебирали, правда, мала вона чоловiка, котрий працював у популярнiй газетi «Nowy Wiek», але то не вадило, бо вiн часто десь райдував[16 - Райдувати – iздити.], а ми собi могли усамiтнитися, i менi цього вистачало. Не вистачало тiльки Ірми. Газети повiдомляли про приiзд чи вiд’iзд поважних осiб, я уважно стежив за ними, але прiзвища Гредлiв не траплялося.

Так проминуло понад два мiсяцi. Мандрiвка Гредлiв добряче затягнулася. Не довiряючи газетам, я вiдшукав за адресарем[17 - Адресар – адресова книжка.] iхне помешкання на професорськiй колонii, i навiть задзвонив у браму. Покоiвка спочатку влаштувала допит, звiдки я знаю ii господарiв, i щойно тодi повiдомила, що Гредлi вже у Вiднi, а на тижнi будуть у Львовi.

Як мало треба для щастя. Отака невинна звiстка мене пiдхопила на крила. А потiм настала така нiч, якоi я радше б не хотiв згадувати, я хотiв би ii запхати кудись у найглибшi закамарки своеi пам’ятi, бо нiчого доброго вона менi не принесла. То була нiч, коли я мусив протанцьовувати всi танцi в «Карлтонi». Я б, може, й знайшов змогу бодай якийсь танець пропустити й вiдпочити, але одна вертка i пiдхмелена бiлявка не давала спокою, а ii компанiя, з якою вона прийшла, увесь час ii пiд’юджувала, хто кого затанцюе – вона мене чи я ii. Була вже пiзня година, жарiвки час вiд часу гаснули на знак того, що пора завершувати забаву, врештi й музика змовкла, бiлявка поволокла мене силомiць до своеi компанii, а там почали частувати, поплескуючи по плечах та нахвалюючи, який я молодець, бо та бiлявка не одного з них затанцювала до змору. А я мусив терпiти, бо то були постiйнi гостi, а постiйним гостям, що iх називали «штамгастами», догоджають усi, а особливо кельнери, яким я вiд душi спiвчував. Бiльшiсть постiйних гостей за кожноi нагоди люблять нагадати кельнеровi, з якого часу вони е «постiйними», а кожен такий гiсть вважае, що коли вiн з’явиться у каварнi, весь персонал повинен враз його зауважити i то саме його. Вiн зазвичай навiть не любить говорити, чого нинi хоче, бо кельнер просто зобов’язаний «вичитати» це з його очей. Серед постiйних гостей вирiзняються «газетнi щурi», вони мало дають заробити, бо п’ють тiльки «пiв чорноi»[18 - Пiв чорноi – маленька порцiя кави.] або «содову воду без нiчого», зате обкладаються цiлими горами газет i журналiв, а при цьому ненавидять таких самих, як вони, газетних щурiв, бо кожен хоче мати тi самi газети, що й iнший. І горе кельнеровi, який захоче взяти щось з тiеi гори газет!

Вiд постiйного гостя гiршим е «постiйний мешканець» каварнi, який просиджуе там цiлiський день, то читаючи, то щось нотуючи чи малюючи з нудьги на столиках, якi потiм кельнер мусить чистити. У «постiйного мешканця» каварнi й постiйнi забаганки, вiн знае, як тримати кельнера у вiчному русi. Щонайменше домагаеться кожноi хвилi «свiженькоi води» i египетського папiроса. І щоразу по одному! Коли доводиться розрахуватись, часто вибухае суперечка, бо йому здаеться, що вiн «стiлько не взяв» – i такий пан легко звинувачуе кельнера в шахрайствi. Але наступного дня вiн знову на мiсцi й знову сидить до вечора.

Але найгiршим е «голодний гiсть», якому жодна порцiя не буде достатньою. То йому кельнер «замало» принесе чогось, то «замало» пiнки на кавi, то «замало» кожушка, таким саме чином «збiльшуючи» собi порцii. Коли засолодить каву i половину вип’е, тодi раптом чути, що кава заясна або затемна, i кельнер повинен принести саме таку каву, якоi вiн хоче тепер – тобто це вже буде пiвтори порцii, хоч клiент i не думае доплачувати. «Голодного гостя» з успiхом переважить «педант». Коли такому кельнер не подасть посудини з напоем з правоi руки, то дiстане довготривалу «науку». Або коли кава з молоком не мае достеменно такоi барви, якоi собi бажае педант, вiн поти буде завертати ii, поки не погодиться, що «дiстав свое». Педантовi тяжко догодити, бо коли нарештi барва кави така, як треба, з’ясовуеться, що кава «загаряча» або «застудена».

Одне слово, я терпiв ту компанiю разом з кельнерами й добряче захмелiв без вечерi, коли прилетiла розчухрана й червона на писку Лiдка.

– Стефцю! Стефуню! Фуню! – белькотiла вона i вся при цьому тряслася, як у лихоманцi. – Ходи зi мною… ходи… Фуню, я не можу говорити. – Вона простягала до мене руки, заливаючись слiзьми. – Хо… ходiмо… – Врештi витягнула мене на вулицю i видушила: – Фуню… я вбила Джоджика…

Я не вiдразу мiг второпати, хто такий Джоджик. Може, пес, а може, коцур.

– Фуню… ти мене любиш? Скажи, що любиш! Я його вбила тесаком. Тим, що розрубують м’ясо.

Я здригнувся, уявивши собi цю кулiнарну сцену.

– Боже мiй, – торохтiла вона, – Фуню… я його закатрупила… вiн тепер лежить пляцком i не дихае…

Вона молола й молола, тягнучи мене за собою, а я згадував, про якого вона Джоджика теркоче. Джоджик! Джоджик? Джоджик! А-а-а, Джоджик! Так би й, курва, сказала. Джоджик! Їi чоловiк. Вiн називався iнакше, але вона його так собi iнтимно кликала. І якби одного разу не вибовтала цю пiкантну сiмейну таемницю, я б так i не здогадався про кого мова. Джоджик!

– Лiдко! – струснув я нею, до останньоi хвилi все ще надiючись, що вона талапнула тесаком кота. – Ти вбила чоловiка?!

– Я вже пiвгодини намагаюся тобi якраз це втовкмачити.

– Нащо ти його вбила? – бовкнув я найдурнiше питання, яке тiльки могло вигулькнути в такiй ситуацii. Бо люди отако серед ночi просто не здатнi на розумнi питання. Вона не вiдповiла, а потягнула мене за собою.

– То вiн справдi мертвий? – не мiг заспокоiтися я.

– Мертвiш не бувае. Ти мене любиш?

– Люблю. А ти пробувала пульс?

– Здурiв? Я навiть боюся туди зайти. Вiн лежить на кухнi.

І я йду за нею, навiть гаразд не усвiдомлюючи, навiщо, бо що мене мае обходити ii чоловiк та й вона сама, про любов до якоi я можу говорити скiльки завгодно, але не вiдчувати ii анi краплини. Вона вбила чоловiка, а я чомусь маю щось тут полагоджувати, але чим я можу допомогти – розчленити труп i по частинах винести з хати? Цього вона хоче?

– Що ти там бурмочеш? – спитала вона, вочевидь, вловивши якiсь звуки моiх роздумувань, але я буркнув «нiчого», бо ми пiдходили до ii хати на Личаковi.

Вуличка потопала в темрявi, десь нявчали коти, i вiтер порипував у вiконницях. Я обережно переступив порiг, прислухаючись i все ще не вiрячи почутому. Лiдка зупинилася в сiнях i лише показала рукою на дверi кухнi, з-пiд дверей пробивалося свiтло й не долинало жодного звуку. Лiдка пiдштовхнула мене в спину, i я нарештi рушив з мiсця, штовхнув дверi й побачив його. Джоджик лежав на пiдлозi з розчерепленою головою, тесак стирчав з його лисого розумного чола, вiд тесака тягнувся запечений струмiнь темноi кровi, а пiдлогу прикрашала цiла калюжа. Пробувати пульс не було сенсу. З таким самим успiхом можна було шукати ознаки життя у вудженого ляща. Вiн був вбраний у новий костюм, шия перев’язана барвистою хустинкою, бо Джоджик належав до богеми. Тому зiв’яла трояндочка в петлицi маринарки мене вже не здивувала.

– Це ти йому порадила вбрати анцуг[19 - Анцуг – костюм.] перед тим, як закатрупити?

– Нi, вiн прийшов такий. Серед ночi. Я прокинулася вiд гармидеру. Вiн був п’яний i шукав на кухнi щось пити.

– І щоб вiн не заважав спати, ти йому розвалила череп?

– Вiн iдiот… побачив на плитi баняк з теплою водою, в якiй я помила миски… подумав, що то узвар, i перехилив у себе. І, може, з п’яноi голови й не второпав, що п’е, але до писка йому влетiла стирка, вiн ледве не вдавився. Ну, i тодi почалося. Полетiли на пiдлогу баняки, миски… потiм здер мене з лiжка, сказав, аби я грiла вечерю, а сам ходив по хатi й плювався… а коли я повернулася до плити, задер на менi сорочку i намагався прилаштуватися. І тут я не витримала… я не витримала… вiдскочила… а вiн не втримався на ногах i впав грудьми на плиту, заверещав, бо його обпекло, а я вхопила тесака i з усiеi сили… сам бачиш… – Потiм вона обхопила обличчя руками й захлипала: – Боже, що я наробила.

Я знав, де вона ховае напоi – пiд шафою лежало двi пляшки хересу. Якраз те, що треба. Одну я дав iй i наказав пити, вона пила жадiбно, цiлком слушно сподiваючись, що це заспокоiть нерви. Я теж випив, херес на порожнiй шлунок – не надто добрий варiант, але апетиту я точно не вiдчував у присутностi трупа, зате в головi з’являлися свiжi думки. Я потягнув Лiдку до покою, ми сiли на канапу, вона пiдгорнула ноги пiд себе i скулилася, як кошеня.

– Що тепер робити? – питала таким тоном, мовби йшлося про загублений гаманець.

– Мусимо позбутися трупа, – сказав я.

– Я… як? – з жахом глянула на мене, i в очах ii почала розгортатися драматична картина, виростаючи до монструальних розмiрiв, бо ж вона й сама чудово розумiла, що винести непомiтно тiло з хати й нести через усю вулицю, хоч i вночi, не вдасться: завше вигулькне яка-небудь бабця, що мучиться безсонням, чи колiяр, що повертаеться з нiчноi змiни, а тому залишався один-единий спосiб, i вiн ii наповнював жахом. А те, що це доведеться робити не iй, а менi, мабуть, до голови й не брала, ii переймало тiльки те, що рiзати на куснi коханого Джоджика буде ii ж таки коханець.

– Спочатку треба вiдрiзати голову, вiдтак руки й ноги, все це запакувати в рiзнi мiшки й по одному винести, – малював я план сьогоднiшньоi ночi.

– А далi?

– Викинути в Полтву. Коли його знайдуть, подумають, що то зробили бандити.

Вона обняла мене за шию, притислася губами до вуха, лизнула язичком i запитала:

– Фуню… ти ж любиш мене? Любиш? Правда?

Я кивнув, хоч i не любив ii настiльки, щоб аж перетворитися на м’ясника. Досi я цiлком спритно розправлявся з курми або качками, але зараз мав перетворитися на спiвучасника в убивствi, а це пахло смаленим. Щоб усе це виконати, треба шалено закохатися. І якби я був тверезий i не втомлений нiчними посиденьками, то, мабуть, у менi ворухнувся б хробачок самозахисту, але я перебував у якомусь в’язкому туманi, пiдкрiпленому ще й хересом. Врештi я видушив з себе:

– Менi потрiбна пилка.

– Пи… пилка… – повторила вона. – Ти будеш його пиляв?

Вона дивилася на мене з жахом.

– Нi, я буду тобi грати на пилцi колисанку. Іди шукай. І волочи сюди всi лантухи й торби, якi маеш. А ще великi шмати.

– Добре, добре… але спочатку пилку, так? Вона на подвiр’i в хлiвчику.

Вона зiрвалася з канапи й вивiтрилася. Я зайшов на кухню, вибрав великого ножа та став неквапно точити, потiм зиркнув на тесака i подумав, що вiн теж згодиться. Я вишарпнув його з голови, витер об Джоджикову маринарку i помив у вiдрi. Пальцем спробував лезо, воно було тупуватим, як i мае бути на кухнях, де порядкують жiнки. Коли я закiнчив точити тесак, з’явилася Лiда з пилкою. Вона була задихана i щаслива, мало на свiтi знайдеться дурнiв, якi б погодилися на приготування шницлiв з людського м’яса. Але тут ii погляд упав на чоловiка, точнiше на його випацькану кривавим тесаком маринарку, i вона розродилася громом i блискавкою:

– Нехлюя! Як ти мiг! Нова маринарка! Може, я навiть хотiла ii тобi подарувати! Я його забила так, що жодна крапля на неi не впала, а ти, iроде, що наробив? – та за мить вона отямилася, скривилася i захлипала, белькочучи: – Ой, вибач… я дурна…

Я не став заперечувати й сказав, аби вона помогла менi заволокти труп у сiни. Там на стiнi висiла кругла бляшана балiя, в якiй Лiдка купалася, i саме в нiй я намiрився роздiлити Джоджика на порцii. Лiда, шморгаючи носом, взялася за одну ногу, я – за другу, i ми затягли труп у сiни, та коли я зняв зi стiни балiю, Лiда знову заголосила:

– Що ти збираешся робити?

– Краяти, рiзати, парцелювати. Такi речi роблять у коритi.

– І я тут буду купатися?

– Нiчого, вiдмиеш.

– Який жах!

– Невже ти бридишся свого чоловiка? Скинь з нього мешти, штани й усе решта.

– Я не можу… я не можу до нього торкатися, – захлипала вона.

– Перестань нюнi пускати! Ти розвалила йому череп, а тепер бавишся в маленьку дiвчинку! Я без твоi допомоги не дам ради. Або будеш помагати, або йду.

Вона несмiливо пiдiйшла до трупа i витрiщилася на нього. Я залишив ii у сiнях, взяв на кухнi пилку i пляшку хересу. Якби я працював у морзi, тверезим мене б нiхто не бачив, це точно. Я ликнув вина i замислився. Щось менi у всiй цiй iсторii не складалося докупи. Алкоголь поволi вивiтрювався, я почав нарештi роздумувати логiчно. І ось що мене насторожило: якщо Джоджик збирався ii вграти просто на кухнi, i задер на нiй сорочку, то чому в нього защiпнута ширiнка? Дуже сумнiвно, щоб вона це зробила сама, якщо так боiться тепер до нього торкнутися.

Коли я повернувся, побачив, що вона так i не зрушила з мiсця.

– Я… я… я не можу… – хлипала вона.

В цей час я вже засумнiвався, чи правильно зробив, що пiддався на ii умовляння. Доки справа виглядала теоретично, все було нормально, але ближче до практичного вирiшення моя рiшучiсть помiтно згасла. І ось, коли я стояв у задумi, в однiй руцi пилка, в другiй херес, пролунав гучний удар у дверi, замок вiдлетiв, i до хати ввалився цiлий табун полiцiянтiв з револьверами в руках. З усього видно, зiбралися вони арештувати принаймнi з десяток бандитiв. Я завмер, закляк, зацiпенiв i випустив пилку з рук, вона жалiбно бренькнула i здохла. Всi револьвери, якi тiльки були в iхнiх руках, нацiлилися в мене. Цiлком справедливо пiдозрюючи, що тепер менi не скоро доведеться ласувати вином, я рвучко перехилив рештки його до писка, а вже тодi пiдняв руки догори.

Ну, далi ви здогадалися – я потрапив до цюпи[20 - Цюпа – в’язниця.]. Бо коли Лiдка пiшла шукати пилку, дорогою ще забiгла до сусiдiв i попросила iх викликати полiцiю, мовляв, ii коханець, себто я, вбив ii чоловiка. Сусiд слухняно помчав, що дурний, на постерунок полiцii. За свiдченнями Лiдки вимальовувалася класична драма: чоловiк несподiвано серед ночi повернувся i застав ii в лiжку з коханцем. Схопив тесака й кинувся на коханця, коханець виявився спритнiшим, вирвав тесака i, коли чоловiк атакував з кочергою в руках, коханець, боронячись, вгородив йому тесака в чоло. Тобто з того всього виглядало так, що я б мав iй ще бути вдячним, бо картина все ж була на мою користь – вона рятувала мене вiд шибеницi. Далi Лiда розповiла, як я змусив ii асистувати на сеансi хiрургii. І хоч я пробував розтлумачити меценасовi[21 - Меценат – адвокат.], як було насправдi, вiн тiльки скрушно хитав головою: «На тесаку е тiльки вашi вiдбитки пальцiв. І жодних iнших». Вiн переконав мене змiнити тактику i робити натиск на стан афекту та на самооборону. Тут, власне, вiн пообiцяв перебалакати з Лiдкою, щоб вона пiдтвердила, що я оборонявся.


7

У день суду мене заштовхали до авта, завезли на Баторiя i вивели на подвiр’я, що скидалося на великий колодязь, оточений мурами з загратованими вiкнами. Менi сказали сiсти на лавi, я сiв i побачив поруч ще якогось парубiйка з руками-лопатами. Вiн вiдразу простягнув менi свою шуфлю: «Кулюс». Я потиснув i сказав: «Стефко». Вiн кивнув i запитав, за що мене будуть судити, я розповiв, а вiн розсмiявся i ляснув мене по плечах, потiм закурив, але час вiд часу хихотiв, мабуть, з мене. Я теж поцiкавився, за що його судитимуть, винятково з ввiчливостi, бо насправдi менi було по-цимбалах, що вiн там поцупив чи кому в цилiндр заiхав, але я помилився, його вiдповiдь навпаки зацiкавила мене, бо вiн сказав, що убив коханця своеi жiнки та й не в станi афекту, що було б для нього дуже непоганим варiантом при захистi, а убив, навмисне вистеживши.

– Вдарив його iно раз торбинкою по головi, а вiн взяв i гегнув, – зiтхав Кулюс.

– А що в торбинцi було? – запитав я.

– Цегла, – проказав вiн таким тоном, нiби йшлося про кiльо огiркiв.

Тут вийшов з дверей капрал з огрядним пузом i пикою бульдога та гукнув, аби я йшов за ним, я послухався, а Кулюс побажав менi вслiд, аби я «тримавсi за грубший кiнец».

Лiдка була настiльки милосердна, що й справдi «пригадала», як ii чоловiк кричав, що мене вб’е i шукав ножа. На жаль, вся моя наступна поведiнка не викликала в присяжних жодноi симпатii: розрубування людських тiл – це вже щось манiякальне i жахливе. На судi Лiдка сидiла вся в чорному, ще й у капелюшку з чорною вуалькою, як i належиться нещаснiй удовi. Сльози в неi котилися градом, ii всi шкодували, бо ж, бiдачка, одним махом зазнала двох тяжких втрат – чоловiка i коханця.

Мене засудили на три роки, а мiй меценас тiшився, як мала дитина, бо був певний, що мене повiсять. Я вислухав вирок з таким настроем, мовби життя закiнчилося. Три роки… вся моя молодiсть – коту пiд хвiст. Однак я не мав рацii: життя тiльки починалося. Душа тiльки болiла, що я так i не дочекався Ірми. Якби вона приiхала ранiше, може, я б не вталапався в таку бiду. Бiдний мiй тато прийшов на суд при всiй своiй парадi й жодним жестом не виявив своiх емоцiй. Сидiв, як камiнь. З таким успiхом мiг би сидiти серед заприсяжених. Не бачив мене стiльки лiт, то три – байка.

Далi я знову опинився на подвiр’i i чекав Кулюса, якого хiба тiсний крават[22 - Крават – краватка.] пiдстерiгав. Його судовий процес теж не тривав довго, бо справа була ясна, а Кулюс не вiдпирався. Вiдтак нас посадили до полiцейського фургону, де впрiвали вiд спеки iншi в’язнi: висушена жiночка непевного вiку i молодик без одного вуха з таким сумним обличчям, нiби мав завтра померти. Жiнка, звiсивши розчухрану голову на пласкi груди, дрiмала, поклавши обтрiпаний зелений капелюшок собi на колiна, молодик дивився крiзь загратоване вiкно на вулицю.

– І як? – запитав я Кулюса, коли ми вмостилися. – Кiлько дали?

– Пожиттево.

– О, то люкс! Вiтаю! – втiшився я i потиснув йому грабу. – То лiпше, нiж дриготiти на вiтрi ногами, не?

– Я би того не пережив. Скуботки ся страшно бою.

А потiм розсмiявся i розповiв, що в самому кiнцi, коли присяжнi мали виголосити вирок, з’ясувалося, що той, кого вiн гейби закатрупив, кого всi мали за мерця i збиралися ховати, нарештi отямився. І Кулюсу, мабуть, за компанiю зi мною, влiпили теж три роки. Такий у них був настрiй того дня.

Коли авто рушило, одновухий з невимовною тугою в голосi почав називати вулицi, якi ми минали.

– О, Бернардинський пляц. Кнайпа «Центральна».

– Там я раз впився на трупа, – сказав Кулюс.

– А тепер нас чекае цюпа, – продекламував одновухий. – Повезуть нас у Бригiдки. Ми iх називаемо Медiвнею.

– Чому? – запитав я.

– Бо там усе з медом, – зареготав. – Хiба не, Курчалабо? – штовхнув жiнку.

– А такечки так, що з медом, – промуркотiла вона.

– Минаемо кiно «Apollo», – продовжив чоловiк.

– Я там був, коли крутили «Любов i смерть», – зiтхнув Кулюс.

– То як вони ся кохали, а потiм отруiлись? – запитав я.

– Йо, – хитнувся всiм тiлом Кулюс, – так було. – Моя жiнка плакала, а я не. А вона: ти йолопе з кам’яним серцем! Померла, сердешна, не доживши до суду.








Повезуть нас у Бригiдки. Ми iх називаемо Медiвнею



– З журби? – спитав одновухий.

– Аякже. За паном Мрожком. Сплутала своi лiки з аршеником[23 - Аршеник – арсен, миш’як.], яким я щурiв труiв. Цiле щастя, що я на ту пору сидiв у цюпi.

– То ви тепер удiвець, – констатував я спiвчутливо. – Тепер заживете, не?

– Тепер заживу. А той Мрожко, курча беля, ожив. Тож треба? Тиждень лежав без пам’ятi, вже вирiшили, жи йому амiнь, а вiн ади-во ожив.

– Я в «Apollo» ходив кожного понедiлка, – сказав одновухий. – Вибирав, де сидит панi в червоному капелюшку, i вмощувався бiля неi. І навiть нiц не говорив. Менi було доста лише бiля неi сидiти. Нюхати ii парфуми, слухати, як шелестит ii сукня, як вона шморгае носом, або зiтхае, коли сумна сцена.

– А чого лише по понедiлках? – поцiкавився Кулюс.

– У понедiлок я мав вiльне, бо працював у ресторацii пiанiстом. Увесь тиждень, а особливо в суботу i недiлю було купа роботи, танцi за танцями. В понедiлок я вiдпочивав. О, вже Легiонiв. Кiно «Casino».








– А я любив ходити до кiна при пасажi Мiколяша, – мрiйливо закочував очi Кулюс



– І шо там нинька крутять?

– «Дорога до Рiо де Жанейро». Нiгди там не був.

– У тому Жанейро?

– Не, в «Casini».

– А я любив ходити до кiна при пасажi Мiколяша, – мрiйливо закочував очi Кулюс.

– До «Тону»?

– Йо. В «Утiху» нас не пускали, там показували кiна для дорослих. Але в «Тонi» ся збирала своя гранда[24 - Гранда – компанiя.], хоч i панувала задуха. О, там ми ся розважали фест. Мiй кумпель Дзяма мав таку спецiяльну гумову рурку, яку встромляв до кишенi комусь, хто сидiв попереду i цюняв через тоту рурку в кишеню. Ото була потiха.

– А так-так, – похитав головою одновухий, – я не раз пробував до «Утiхи» заскочити. Ше й нинька пам’ятаю рекляму: «У затишнiй залi й милiй атмосферi проведеш час, оглядаючи французький еротичний фiльм „Поволютку, мiй когутку“». Але жи кiно крутили лише iдним проектором, то мусили вони робити перерви для змiни плiвки. Тодi ся вiдчиняли бiчнi дверi, аби глядачi могли подихати свiжим повiтрям i перекурити. А ми на то тiко чекали i влiтали досередини. Ганяли нас потiм по цiлiй залi, але як не вдавалося до наступного дзвiнка вигнати, то вже малисьмо спокiй, сiдали ми спокiйно на пiдлозi перед екраном. А шоно закiнчувалася чергова плiвка, i в залi запалювали свiтло, як починалося нове полювання на нас iз веселим гулюлюканням, свистом i криком.

– То так, але з появою звукових фiльмiв та забава ся скiнчила, бо звуковi фiльми демонстрували з двох проекторiв вiдразу i сеанс тривав без перерв, – устряв я. – А новий власник вигадав оригiнальну привабу. Пiд час сеансiв улiтку до зали заходив дядько з великою пiпою i розприскував над головами глядачiв пахущу «лiсову воду». В нiздрi бив аромат лiсу i квiтучого лугу.

– А була ще iдна цiкавинка «Утiхи»: «чоловiк з пугою», – згадав одновухий. – То був тип, який пильнував за порядком. Іно в кiнi зчинявся балаган – штовханина за крiсло, кидання огризками яблук, стрибання через ряди, тодi звiдкись iз темряви з’являвся той чоловiк, змахував довжелезною пугою i самим ii кiнчиком безпомильно попадав просто в голову батяра. І шо цiкаво: нiгди не хибив. Нiхто не мiг збагнути, як то йому ся вдавало орiентуватися в суцiльнiй темрявi. А деколи доста було його скрадливого загрозливого шепоту: «Ти, в зеленiм светрi, я тебе бачу! Слухай, шкрабе, в третiм рядi!» Але незабаром його було арештовано за пограбування банку, i вiн десь пропав.

– Но, абисьте знали, жи то був я, – сказав Кулюс. – Тiлько жи з тим пограбуванням вони всралися, бо нiц менi не довели, i я за три тижнi вийшов з цюпи. Але директор вже не взяв мене назад.

На хвилю запанувала мовчанка. Я запитав одновухого:

– А вас чого до цюпи?

– То ви про мене не чули?

Раптом жiнка рвучко скинула голову догори й зарепетувала:

– Гальо! Гальо! Стати! Я проiхала свою зупинку!

Вона намагалася навiть стукати в кабiну, але Кулюс ii стягнув назад на лаву.

– Сказала, як перднула, – буркнув вiн, – ми всi своi зупинки давно проiхали.

– У, курв’яр засраний, – промурмотiла Курчалаба.

– Стули хавку! – гаркнув капрал у вiконечко.

– Йди до дупи – збирай крупи, – а вiдтак затягла:

		На вулицi Миколая, фай-дулi, фай-дулi-фай.
		Била баба пулiцая, фай-дулi, фай-дулi-фай!
		Хулера!

– Кажу востатний раз: стули хавку! – повторив капрал.

– Ей, пане пулiцай, не гнiвайтеся, – озвався Кулюс, – бо то пiсня про тих пулiцаiв, жи були за Австрii.

– Гм, може, воно й так, – вiдповiв капрал, – але якого вона милого зиркае, спiваючи, на мене?

– Але ж так чинять усi спiваки. Хiба ви не бачили в театрi?

Тим часом Курчалаба продовжувала:

		Раз го в дупу, раз го в яя, фай-дулi, фай-дулi-фай.
		Так ся лупит пулiцая, фай-дулi, фай-дулi-фай!

– Не чули про мене? – ще раз перепитав одновухий.

– А чо би мали чути, – сказав я. – Та й звiдки.

– В газетах писали.

– І що там писали? – спитав Кулюс.

– Про червоного душiя.

– То ти? – з неабияким подивом промовив Кулюс.

– То я, – з неприхованою скромнiстю вiдповiв той.

– О рани Господнi! – вжахнулася Курчалаба. – А я бiля нього такво сиджу!

– Не бiйтеся, панi, – вiдказав одновухий, – мене старi спитi порхавки не збуджують. Та й капелюшок у вас зелений.

– О, диви, який молодий! За кiлька днiв будеш гнити в Брюховицькому лiсi.

– То чим ви займалися? – спитав я. – Душили?

– Так. Жiнок у червоних капелюшках. Така в мене була вузька спецiалiзацiя.

– А де ви загубили одне вухо?

– О, то цiла iсторiя, – зрадiв душiй. – Була в мене бiня, ходила завше в червоному капелюшку. Але раз я ii прилапав з якимсь мундуровим[25 - Мундуровий – той, хто носить мундир: залiзничник, пожежник, полiцай i т. д.]. Не, жиби вони шось не те робили, шо не, то не, але дефiлювали си на Корсо[26 - Корсо – мiсце, де любили прогулюватися львiв’яни, те саме, що «стометрiвка», тепер проспект Шевченка.] попiд руку. То мене не на жарт вкурвило, я зробив iй шкандаль, а вона сказала, жи не хоче мене бiльше знати, й виштовхала з хати. Я кiлька днiв не мав собi мiсця. І думаю, шо б менi таке зробити, жиби вона повiрила, як я ii сильно люблю. І ту я згадав про Ван Гога. То такий маляр славетний, котрий втяв си вухо i пiслав го коханiй. Шо там далi було з ними, не знаю, бо то я прочитав на клаптиковi газети, як-ем крутив папiроску. Але вирiшив, шо вона мусила то оцiнити дуже високо. Ну i я подумав, жи такий подвиг можна повторити. Та й повторив. Пiслав iй свое вухо. Але то нiц не помогло, бо курва е курва, i на то ради нема. Вона те вухо викинула псовi. Так менi й вiдписала: «намастила-м го смальцем i дала Бриськовi». І то мене так пойняло, шо вiдтодi я став душити всiх курвiв у червоних капелюшках.

– І скiльки було жертв?

– Полiцiя нарахувала двадцять штири, але я признався лише до двадцяти трьох.

– То нiби вам на тому ся розходило? – спитав Кулюс. – На одну бiльше чи менше, не грае ролi.

– Перепрошую, – твердо промовив душiй, – я чужi жертви на себе не хочу брати. На тiм свiтi, коли вони всi мене обступлять, я не хочу чути вiд них жодних претензiй, жи з’явилася помiж ними ше якась фiпця, якоi не торкалися моi чутливi музикальнi руки. – Вiн випростав своi довгi пальцi й поворушив ними так, нiби перебирав клавiшi. – Найбiльше я любив фiльми про гангстерiв, але мусив ходити на мелодрами, бо кобiти фiльми про гангстерiв не дуже шанували.

– У нас гангстери неможливi, – сказав Кулюс, – бо ми п’емо пиво. А треба було пити вiскi.

– Я пив. Нiц особливого, – сказав душiй. – Самограй. – Потiм зиркнув у вiкно: – Приiхали.

Чути було, як скреготнула брама.

– Ну, виповзайте! – гукнув капрал, вiдчинивши дверi.

– Я перша, – сказала Курчалаба i, пiдiйшовши до краю авта, простягнула полiцаевi руку: – Прошу дамi подати руку.

– Ще чого! Злiзай!

– Е нi! Інакше не злiзу! Що то у вас за виховання! Ким була ваша мама? Продавала фйолки на Сиктуськiй? Та певно! Де би вона могла синочка навчити, як поводитися з дамами!

Капрал втрачав терпець:

– Попхайте ii там, бо вже мене колотит вiд неi.

– Е-е, як можна! – сказав поважно Кулюс. – То ж таки дама.

Врештi полiцай таки подав iй руку, i вона з великим фуком зiйшла схiдцями на землю, а ми за нею. Курчалабу повели до жiночого вiддiлу, i вона гукнула нам на прощання:

– Хвiст догори!

– Ви ii знаете? – запитав я в одновухого. – Чому ii прозвали Курчалабою?

– А ви не бачили ii рук? Худi, з довгими пазурями – чисто курячi лаби. Такi ручки проникали в будь-яку кишеню i в будь-яку торбинку. Майстриня!

Нас повели через безлюдне подвiр’я до примiщення тюрми, але спочатку завели до канцелярii i наказали викласти речi, аби iх дбайливо переписати. Я виклав кавалок гребiнця, одну шнурiвку, складаного ножика i два золотих. Душiй витрусив з кишень лише тютюн. Кулюс виклав на стiл жменю пражених соняхiв, зiжмакану хустинку до носа, пуделко з-пiд сiрникiв i годинник-цибульку, стрiлки на якому надiйно завмерли.

– Нащо вам то? – спитав капрал, пробуючи накрутити дзигарок. – Вiн зiпсований.

– То пам’ятка мого засраного дитинства, – сказав цiлком поважно Кулюс. – Я його позичив у свого татуська, коли вiн попав пiд трамвай.

– А-а, – хитнув головою капрал i сховав усi нашi речi по конвертах, лише соняхи й тютюн змiв до смiттярки.

– Прошу пана, – звернувся до нього Кулюс, – чи не будете такi ласкавi повернути менi пуделочко.

– Пiзнiше тобi все повернуть.

– Але ж вiн до того часу здохне.

– Хто?

– Хрущ.

– Який в срацi хрущ? Що ти менi голову морочиш? Забув де знаходишся?

– Бо там, прошу я вас гречно, е хрущ, i вiн здохне з голоду.

Капрал полiз у конверт, витяг пуделочко, там i справдi сидiв хрущ i рухав вусиками достоту, як i пан капрал.

– Коли менi сумно, – пояснив Кулюс, – я прикладаю пуделочко до вуха i наслухаю, що менi хрущик хоче повiдомити. То така забава ще з дитинства, бо тодi приходять до мене в спомини золотi днi, оповитi медовим сяйвом сонця.

– Тьху, – сказав капрал. – Забирай свого хруща.

Кулюс чемно подякував. Канцеляристи, що сидiли за бюрками, не зводили з нас очей, i капрал, аби задовольнити iхню цiкавiсть, мрукнув:

– О, маете! Червоний душiй.

Всi одразу пожвавилися. Панi в окулярах промовила:

– Навiть пристойно виглядае.

– Тим i брав, – сказав капрал таким тоном, нiби вiн усе вже знав про душiя.

– Нарештi я зможу вбрати свого червоного капелюшка, – сказала панi.

– А нинi ви його при собi не маете? – запитав невинним голосом душiй.

– Нi! – скрикнула панi iстерично. – Не маю!

– Шкода, – зiтхнув душiй.

– У нього на совiстi двадцять чотири жертви, – сказав капрал. – То вам не помпка вiд ровера.

– Перепрошую, двадцять три, – поправив душiй. – І я не якась там помпка, а цiлий ровер.

– Ну, нiчо, нiчо, – хитнув головою капрал, – тобi не довго вже лишилося. А це, – показав на мене, – особливий фрукт. Розвалив череп чоловiковi своеi коханки. Тесаком до м’яса. Попав рiвно посерединi, осюди-во, – i вiн показав на своему лобi, куди попав тесак.

– Не, – похитала головою жiнка. – Такого я ще не чула. Аби чоловiк забив коханця – таке бувае i не раз. Але щоб навпаки?

– Ну! – пожвавився капрал. – Та ж бачите, до чого то йде? Весь свiт стае дибки. Мало того, що помпував його жiнку, то ще й уколошкав чоловiка, як якогось бузiвка.

– І я вам скажу, – промовив пан з папiроскою, – що то не так просто. Колись менi довелося кабанчика бити, то я сокирою не попав у центр чола, а вiн, бач, тесаком! Майстер! Рiзником працював, що?

– Де там. Пердолений фордансер, – скривився капрал. – А той, – тут вiн нарештi звернув увагу на Кулюса, – закатрупив пана Мрожка.

– Не хотячи, – поправив Кулюс з ввiчливою усмiшкою.

– Пана Мрожка! – промовив задумливо старший пан з папiроскою за вухом. – Того, що сидiв у нас за багатоженнiсть?

– Ая, того самого. Так що, коли подумати, фацет навiть добру справу зробив би. Бо нема чого такому пройдисвiтовi кубiтам життя псувати. Але дубель-пусто: пан Мрожко нинька ожив пiсля тижневого омертвiння, а наш Кулюс, замiсть пiти за кiлька днiв до Пана Бога, буде ту цiлих три роки байдики бив.

– Що ви кажете! – здивувався старший пан. – Ожив! Яка шкода.

– О, – втрутився Кулюс, – то була така скотиняка, що якби ще десять разiв ожив, я б його десять разiв добивав. Можна сказати, я хотiв зробити послугу для свiту.

– Цить, – гримнув капрал. – А пан Мрожко, мiж iншим, хлоп з головою, унiверситет закiнчив.

– Е, тотi унiверситети до добра не доведуть, – сказав старший пан.

– І я так кажу, – погодився капрал. – Воно, бачте, хоч люди й кебетнi, але непевнi. Доки злочинець на волi, панiкують, що його ще не впiймали, а коли вiн тутечки – здiймають крик, що над ним знущаються. А насправдi вся iхня наука гiвна варта. Справжня наука починаеться в нас. Бо хто всi революцii робить? – тут його очi на мент зблиснули нервовим вогнем i погасли, а я подумав, що цей блиск у його очах не вiщуе для мене нiчого доброго, бо це не людина, а уламок муру без жодноi щiлинки, з якоi могла б пробитися трава. – Вченi! Не далi, як учора, ми iх розганяли.

– То там, на Мощенiй?

– Ая. За якусь сик… сик…

– Сиксуальну революцiю, – пiдказав Кулюс.

– О, i ти там був? – суворо глипнув капрал.

– Тiко як спостерiгач.

– Сиксуальну! Треба ж! – хитав головою старший пан. – У мене онучка – ще йно тiко пiдросло, а вже за хлопцями заглядае.

– Еге, як той казав, нi цицьки, нi пицьки, а дупою круте.

Старший пан ображено зиркнув на капрала i нахилився над паперами.

– Ну, гаразд, – сказав капрал, – нам пора. За мною.

Далi ми зiйшли вниз i опинилися в приймальнi, яка нагадувала лiкарняну, бо там була вага, зростомiр i ванна за перегородкою. За столом сидiв тюремник i щось писав у великiй книзi.

– Змiряй i зваж, – сказав капрал.

Кулюс важив 110 кiля, а душiй 65.

– Такий хробак, а задушив двадцять чотири кобiти! – дивувався тюремник.

– Перепрошую, але iно двадцять три.

Капрал розсмiявся:

– Для шибеницi то не мае жодного значення. Тепер ти, – кивнув менi.

– Вага вiсiмдесят два, – сказав тюремник. – Зрiст метр вiсiмдесят п’ять.

– Добра тичка гiвно мiшати! – засмiявся капрал. – А тепер ходiмо за мною.

Ми рушили довгим коридором, кроки вiдлунювали i зникали у вiдгалуженнях. Бiля камери з металевими дверима капрал зупинився.

– То для страченцiв, – пояснив Кулюс.

– Мовчати! – гаркнув капрал i крутнув ключем у замку.

В камерi сидiв огрядний парубiйко.

– Здоров був, Лабасю! – привiтався капрал.

– Дай Боже й вам, пане капрал, – вiдповiв той, радiсно усмiхаючись.

– Як ся маеш?

– Дякую, добре. Якщо ви маете на увазi мiй стан нервовий, я в цiлковитому порядку.

– Ти причастився?

– Нi, пане капрале.

– Чому? Хiба ти забув, що за чотири днi пiдеш туди? – i вiн вказав на зеленi дверi в кiнцi коридору.

– Е-е, нi. Через три днi, пане капрале, ви помилились.

– Невже таки через три?

– Авжеж. Бо через чотири днi туди пiде Мальвiна. Я добре пам’ятаю.

– Гм… І справдi. Я й забув про Мальвiну. То вона переживе тебе на цiлий день? Ха-ха-ха!

– Ха-ха-ха! – пiдхопив Лабась.

– І тобi не страшно? Пiдеш сам? Не доведеться тебе волочити через увесь коридор?

– А таки сам. Коли менi ноги будуть пiдгинатися, знайте, що це не мене пойняв страх. Чуете? Не мене. А мое жалюгiдне тiло! Так, це мое тiло пiдводить, i воно навiть зараз починае тремтiти при однiй лише згадцi про зашморг. Ха-ха-ха!

Тепер вiн смiявся сам, капрал, насупивши брови, покусував нервово губи, йому, видно, перестав подобатися цей смiх. Я зиркнув на душiя, вiн стояв блiдий, його довгi пальцi тремтiли.

– Я привiв тобi напарника, – нарештi видушив сухо капрал. – Пiде туди пiсля Мальвiни. – Вiн пiдштовхнув душiя до камери, той, повiльно переступаючи, увiйшов i завмер бiля стiни. – А коли захочеш, я органiзую вам з Мальвiною посиденьки чи то пак полеженьки. Дайся чути. А в той найважливiший у твоему життi день, звiсно пiсля того дня, коли ти прийшов на свiт, я можу навiть тобi прислати чарку коньяку.

– Перепрошую, пане капрале, але лiкарi менi суворо заборонили вживати алкоголь. Можуть бути непередбаченi наслiдки, а ви потiм будете вiдповiдати.

Капрал затрясся вiд смiху i, пiдморгуючи нам, хихотiв:

– Ото ску… ску… скурвий син, не?

Помiтивши, що капрал зiбрався зачиняти камеру, Лабась запитав:

– Маю тiльки одне питання… Е-е, як би то сказати… чи то буде болiти? Бо, знаете, я до болю ставлюся з острахом. Одного разу мене вкусила оса, i я дiстав шок, з якого мене ледве отямили. Розумiете, про що менi йдеться? Дуже не хочеться зiпсувати вам вашу вiдповiдальну роботу.

Капрал наморщив чоло, похитав головою i вiдповiв:

– Лабасю, ти й не пiдозрюеш, як нам тут усiм буде тебе бракувати. Ми ж уже, можна сказати, зрiднилися. Навiть не уявляю собi, як, прокинувшись одного ранку, не почую твого бадьорого спiву. Тому для тебе зробимо все в найкращих наших традицiях. Процедура буде зведена буквально до кiлькох секунд. Раз-два – i ти вже трiпочеш крильцями в дорозi до неба.

– Це добре. Дуже добре, пане капрал. Просив би-м тiльки про одну послугу. Чи не можна менi, наприклад, завтра органiзувати генеральну репетицiю. Ну… примiрятися… прилаштуватися… розумiете, що я маю на увазi? Бо ану ж у вiдповiдальний день мотузка виявиться закоротка або задовга, ii будуть пiдтягувати, або навпаки опускати, а я буду стояти й чекати. І тодi жодним чином не вкладетеся у тi кiлька секунд. А я б щиро бажав, аби сталося саме так, як ви ото розповiли: раз-два i фю-урр!

– Гм, цiлком слушне прохання. Дiйсно, так часами бувае, що шнурок не допасований через те, що перед тим вiшали якогось курдупля або навпаки – цимбала. Охоче прислухаюся до твого прохання i обговорю його з паном директором. Всього найкращого.

Пiсля цього вiн зачинив камеру. А тодi, звертаючись до нас, промовив:

– Мальвiна! Краля з вищого свiту. Пiнка-сметанка, хе-хе! А теж туди – отруiла свого чоловiка, бо хотiв з нею розлучитися. Людська скнарiсть веде до загибелi. Ходiмо далi. – Дорогою продовжив: – Але гарна бестiя! Шкода таку красу вiшати. Як лише уявлю собi це пречудовне тiло на мотузцi… як воно телiпаеться, смикаеться… Хочете, покажу?

Капрал пiдморгнув нам i рвучко звернув убiк, ми проминули ще один довгий коридор i зупинилися перед металевими дверима, на яких була табличка з написом «Мальвiна Ходинецька». Капрал вiдчинив дверi. З кутка в куток ходила вродлива довгонога бiлявка рокiв тридцяти.

– А-а, пане капрал! – усмiхнулася вона. – Кого це ти менi привiв? Хочеш аж двох менi пiдселити?

– Не, просто хотiв, аби вони подивилися на тебе. Краса потребуе уваги. Хочу, аби вони запам’ятали тебе i носили у своiй пам’ятi, знаючи вiдтепер, що навiть такий втiлений янгол може перетворитися на бестiю.

– Ой, не треба менi тут папiльотки на головi крутити[27 - Папiльотки на головi крутити – у значеннi «морочити голову». Папiльотки – бiгудi.]. Ви знали мого чоловiка? Ото була бестiя! Мав купу коханок, а я то все мусила терпiти.

– То чому була така дурна та й не найняла когось, аби дав йому по головi, а сама взялася труiти? Уявляете, – звернувся до нас, – ще й сама пiшла до аптеки й купила трутку. То ж треба розум мати!

– Ну, так… – погодилася бiлявка. – Другий раз я б так не попалася.

– Другого разу не буде… Там у мене е один молодик, який за три днi обiдати буде на небесах. Вiн не проти зустрiтися з тобою тет-а-тет. Таку маленьку послугу я можу зробити для вас. Просто хотiлося б, аби таке перфектне тiло ще отримало свою порцiю втiхи. Га? Що скажеш?

– Ах, як ви смакуете подiбнi слова! З вас вийшов би добрий кухар, а вийшов…

– А вийшов?..

– А вийшов лантух гiвна!

– Ну, курва!

Капрал роздратовано затраснув дверi, пiдборiддя його тряслося. Вiн скомандував iти поперед нього, ми пройшли ще зо сто метрiв i опинилися бiля дверей нашоi камери. Скреготнув ключ.

– Ну, будьте, як вдома, – кпив собi капрал. – Скоро обiд.

Вiконце з гратами високо вгорi демонструвало нам клаптик неба. Стiни були розписанi розмаiтою базграниною, траплялися вiршики i малюнки. По обидва боки камери тяглися дерев’янi причi, на яких лежали сiнники, застеленi коцами. За хвилю нам принесли простирадла з сiрого грубого полотна та подушки, напханi соломою. До стiн крiпилися полички з мисками, ложками та особистими речами. Пiд вiкном стояв невеликий стiл. Причi й стiл примоцованi були залiзними штабами до пiдлоги. Камера була розрахована на чотирьох. Двое iнших в’язнiв дивилися на нас з нижнiх прич вивчаючими поглядами. Один з них був доволi грубим i присадкуватим з великим картопляним носом, вiн забурчав:

– Шо, знову «долиняри» чи «павуки»? – натякаючи на «долинярiв», що крадуть з кишень, i «павукiв», що крадуть «павутину» – випрану бiлизну з горищ.

Другий, старший хлоп, скидався на сухотника, аж закашлявся так смiявся. Кулюс окинув оком причi й промовив:

– Я Кулюс. Запам’ятали? Ну, то йо. Менi закатрупити, як два пальцi обслинити. І таких гiвнюкiв, якi регочуть без причини, я з особливим задоволенням чикрижу майхером[28 - Майхер – нiж.]. А це мiй кумпель Стефко, – вiн зробив паузу, мовби спостерiгаючи, який ефект викличе мое iм’я, i повторив: – Стефко. А тепер язда[29 - Язда – геть.] нагору, бо нашi причi внизу.

Грубий повагався лише мить, врештi встав i переставив свого сiнника нагору, а з верхнiх зняв i дбайливо розстелив унизу. Те саме зробив сухотний.

Дверi вiдчинилися i нам принесли обiд: кожному по двi бляшанi миски. В однiй була зупа, а в другiй картопля розбовтана з водою i доправлена борошном. Дiсталося нам i по двi скибки чорного хлiба. За столиком було мiсця тiльки для двох. Кулюс кивнув менi, i ми з ним сiли iсти, тi двое iли на своiх причах i сопiли незадоволено. Кулюс iв з апетитом i аж прицьмакував. Я не вiдчував голоду i бульбу вiддав Кулюсу.

Так почалося мое життя за гратами. Тричi за день до камери заходив в’язничний сторож, роздаючи снiдання, обiд, вечерю. Годували нас переважно пенцаком[30 - Пенцак – перловка.], а тижнi ми рахували вiд бульби до бульби, бо ii давали по п’ятницях. О шостiй вечора була перевiрка: обстукували грати, оглядали камеру, борони Боже мати олiвця або ножа. Раз на тиждень можна було дiстати польську книжку, але що моi сусiди книжок не читали, я замовляв собi нiби й для них i поринав у фантазiйнi свiти, далекi вiд того, який мене оточував. Згодом ми з тими двома здружилися. Кулюс поцiкавився у сухотника, за що його посадили. Вiн замрiяно поглянув на стелю, вкриту темно-сивим шмiром[31 - Шмiр – мастило.], i промовив:

– Можливо, я зарiзав кого-небудь.

– Як? Ти не пам’ятаеш, чи зарiзав когось?

– Не, не пам’ятаю. Прокидаюся зранку, а бiля мене труп.

– Жiночий?

– Та я що – збоченець, курва? Ясно, жiночий. Я би з чоловiчим трупом у лiжко не лiг нiзащо.

– Чекай-чекай, виходить, ти лiг у лiжко таки з трупом, а не з живою жiнкою?

– Можливо.

– Що значить можливо? Ти й цього не пам’ятаеш?

– Нiчого не пам’ятаю. Прокидаюся – труп. Придивляюся – люксова дама! Баечне волосся, а перса! Перса, як динi! А живiт… живiт, як галявина… а може, як полонина… тут тобi плай… там тобi гай…

– Ага, з тобою зрозумiло, – задоволено похитав головою Кулюс. – Убив. А ти за що? – до грубаса.

– Я фiлософ. Але моя фiлософiя страшнiша за будь-яке вбивство. Кожен, хто ознайомиться з моею фiлософiею, стане не просто вбивцею, а серiйним убивцею.

– О, цiмес! Давно мрiяв стати серiйним, – затер руки Кулюс. – А то якось у мене не вийшло. Пiсля першого загребли.

– Бо вбивство – це теж мистецтво, i його треба робити чистими руками. Мусит бути спецiяльна пiдготовка.

– А-а, то ти працював саме над нею?

– Власне. Правда, запровадити в життя не встиг. Але не пробуйте мене на цю тему розбалакати. Доки моi фiлософськi роздуми не оформляться в завершену працю, нiхто не почуе вiд мене нiчого конкретного.

З нашого вiкна, коли стати на ослiн, видно було камеру ч. 21 на першому поверсi лiвого крила в’язницi. Не раз, коли вартового на коридорi не було, я заглядав до вiкна, щоб побачити, хто там сидить, але не бачив нiкого. Та не минуло й мiсяця, як нас iз Кулюсом перевели саме до тiеi камери, яка була набагато бiльшою, i жило там двадцять два в’язнi, переважно молодики, яких звинуватили в належностi до ОУН. Частина з них були неповнолiтнiми. Був також один комунiст Йосип Шварц[32 - Шварц Йосип – член КПЗУ, украiнський письменник, публiкував прозу в галицькiй пресi пiд псевдонiмом Йосип Чорненький, виiхав до СССР i був репресований, по вiйнi виiхав до США та опублiкував спогади.], якого затримали з летючками. Також було два кримiнальники: сiльський коваль, що забив на п’яну голову iншого пияка, а другий – звичайний злодiй, який вiдразу заявив, що е старостою келii i з «клявiсом»[33 - Клявiс – ключник.] буде говорити лише вiн. А ми, «цувакси»[34 - Цувакс – новак.], маемо в усьому його слухати.

Кулюс його ввiчливо вислухав, взяв за груди i промовив тихо, але виразно:

– Я е Кулюс. Запам’ятав? Я староста. А то, – вказав на нього, – мiй заступник. І запам’ятай: я б’ю iно раз. Але на амiнь.

Бiльше ми з ним проблем не мали. А загалом Шварц був цiнним кадром, бо передплачував кiлька львiвських газет, а ми мали змогу iх читати. Попри комунiстичнi переконання i еднання усiх пролетарiв, вiн залишався патрiотом свого народу i болiсно переживав, довiдуючись, як у Речi Посполитiй щороку наростае антисемiтизм.

Оунiвцi спочатку зиркали на нас вовком, але скоро розвiдали, що ми своi. Вони були дуже добре зорганiзованi й всi вiльнi години займалися тим, що вивчали iсторiю, лiтературу та вправлялися в мовах, хто якi знав. А що я читав товстi романи, то потiм прохали мене переповiдати змiст. При тiм, що хатранки[35 - Хатранка – обшук.] вiдбувалися часто, тим хлопцям дивним чином вдавалося отримувати й передавати далi рiзнi украiнськi книжки, якi вони читали упiвголоса, та ще й дописувати до в’язничноi газети, яка теж мандрувала з келii до келii. Такi порядки були й в iнших камерах, де оунiвцi складали бiльшiсть, а де iх було мало, доводилося проблему вирiшувати на в’язничному подвiр’i, беручи в облогу старосту такоi неприхильноi до украiнцiв камери. Часом доходило до бiйок, бо «кiндери»[36 - Кiндер – блатняк.] намагалися усiх собi пiдкорити. Бiйки починалися тiльки вечорами, коли камери замикали на нiч, тодi бiйки перетворювалися на справжнi баталii, в повiтря злiтали полицi й рури з лiжок. На ту пору, коли я потрапив до Бригiдок, нацiоналiсти отримали перемогу на всiх в’язничних фронтах, i панувало перемир’я, але в нашiй келii на стелi ще виднiлися засохлi бризки кровi.

Шварц поводився тихо, лише iнколи намагався встрявати, якщо мова заходила про сталiнськi репресii чи Голодомор, але його хутко зацитькували. У рiчницi вбивств Петлюри й Коновальця по всiх Бригiдках оголошувано бойкот комунiстiв. У iнших камерах iх було чимало, а ми мали лише одного маленького куцого Шварца. Але як бойкот, то бойкот, i ми повiдомляли йому, щоб того дня не смiв до нас озиватися взагалi. Шварц дотримувався обiцянки, а як чогось потребував, обмежувався мигами. Зрештою, ми не мали до нього жодних упереджень, якось вiн нам признався, що дописував до украiнських комунiстичних видань пiд псевдо Йосип Чорненький.

Час волiкся поволi, але тiльки доти, доки я в тому в’язничному часi перебував, а коли вiн скiнчився, залишився позаду разом з тюремним смородом, то тi три роки скидалися на доволi короткий термiн через те, що сiрiсть днiв i ночей була завше та сама, i дуже рiдко щось iз того сувою можна було виокремити.




V. Андреас



1

Як я жив до другоi вiйни, лiпше не розповiдати, це було безконечне намагання впорядкувати свое життя, я хапався за все одразу, але зарiбки менi йшли тяжко. Все, що могла менi запропонувати мама, – бути трагачем[37 - Трагач – вантажник.], однак то було не для мене, що таке трагач, я вже знав, бо кiлька днiв вiдгарував на базарi, нi рук, нi нiг потiм не чуеш, а все, що заробив, пiшло за вiтром у шинку. Я шукав чогось легшого, не завжди вдало, мама намагалася мене напоумити, але я ii не слухав, не раз i в цюпi доводилося побувати, бо в пошуках вигiдноi працi потрапляв у погану компанiю. У мене було чимало знайомих серед злодiiв, в основному долинярiв, якi товклися по базарах, сам я тим гешефтом не бавився, лише не раз попивав собi з ними в кнайпi. Але як на початку тридцятих вдарила криза, iхнi зарiбки сильно впали, i вони вирiшили зоставити в спокоi покупцiв, а взятися натомiсть за продавцiв. Так ото вони обклали податками всi ятки й за невиплату мстили – били власника, трощили ятку або не пускали до неi покупцiв. На такi акцii вони й мене залучили. Кожен новий перекупник мусив заплатити «вписове», iнакше на базар не пускали. Але пiсля того, як нас усiх скрутила полiцiя, i я вiдсидiв два мiсяцi, то порвав з ними.

Попри всi тi негаразди були в мене й свiтлi днi, коли я мiг займатися своею улюбленою справою – поповнювати колекцiю гудзикiв. Доводилося для цього вдаватися до рiзних способiв, але тут мета виправдовувала засоби на всi сто вiдсоткiв. Довiдавшись, що 11 березня 1933 року до Львова прибуде фундатор футуризму й особистий приятель Муссолiнi Фiлiппо Томмазо Марiнеттi, я загорiвся будь-що-будь потрапити на зустрiчi з ним. Газета писала, що ввечерi того дня поет мае оглянути виставу за своею п’есою «Полоненi» в Оперному. Я помчав до театру i купив найдешевший квиток, який був, а наступного дня з хвилюванням сидiв на гальорцi й чекав Марiнеттi. Коли вiн з’явився у своему чорному фраковi, публiка привiтала його стоячи. Я ледве досидiв першу дiю, i ще вона не закiнчилася, а я вже мчав до буфету, цiлком слушно розраховуючи на те, що поет мусить чогось напитися. І так сталося: вiн прийшов до буфету у супроводi цiлоi армii прихильникiв i писак, вони так бiля нього юрмилися, що поет навiть не мiг наблизитися до прилавка, аби замовити собi щось. Врештi гукнув через голови, i йому передали келих шампана, вiн попивав, а довкола нього вирували неабиякi пристрастi, жiнки тицяли листiвки для автографiв, журналiсти розмахували записниками, а незабаром у невеликому примiщеннi забракло повiтря, стало жарко, Марiнеттi час вiд часу витирав пiт з чола, врештi не витримав i скинув свого фрака. Хтось послужливо пiдхопив його i повiсив на вiшак, а я тiльки й чекав тiеi митi, аби пiдкрастися i в тому шумовиннi тихенько втяти гудзичка з його фрака. Пiсля того я так само тихенько й зник. Наступного дня газети писали, що iнсценiзацiя авторовi сподобалася навiть бiльше, нiж римська, особливо вiн хвалив свiтлянi ефекти. А пiсля вистави вiдбувся бенкет на честь гостя в «Жоржi». Про запропалий гудзичок не було анi слова. Шкода.








А пiсля вистави вiдбувся бенкет на честь гостя в «Жоржi»



Друга поважна справа, якою я перейнявся зi щирим серцем, – перемитництво[38 - Перемитництво – контрабанда.]. Я зiбрав невеличку гранду, i ми час вiд часу перетинали советський кордон. Туди несли рiзнi вживанi манелi – одяг, взуття, а назад – лантухи з соняшниковим насiнням. Те насiння ми потiм з успiхом продавали, а вбрання нам дiставалося майже задарма, бо ми його брали в покiйникiв, тобто не в самих покiйникiв, а в iхнiх родичiв. Мали ми стiйку на Личаковi й пильнували, коли ховають якогось пристойного хлопа чи порядну кобiту. Я в таких випадках приеднувався до жалобноi процесii та заводив розмову з ким-небудь, переважно з молодими кобiтами, я хвалив небiжчика, казав про нього теплi зворушливi слова, вдаючи давнього знайомого, але, мовляв, давно ми не бачилися, а тепер менi так його бракуватиме. При цьому я довiдувався чогось бiльшого про нього, а коли вiдбувалося прощання, я вихоплювався наперед i промовляв так, що нарiд починав сьорбати носами, хлипати й завивати. Промова в мене завше була одна й та сама, я знав ii напам’ять i мiг залежно вiд обставин i вiд реакцii слухачiв то пiднiмати голос, то опускати, а як деколи помiчав замало емоцiй, то сам починав ридати. Пiсля таких промов менi дякували, обнiмали, а потiм тягнули на поминки. Найбiльше менi подобалося смалити халяви до молодих удовичок. Я iх нiколи не залишав напризволяще, пiсля похорону вiв попiд руку i знову молов приемнi для iхнiх вушок слова, змальовуючи iхне майбутне сумирне життя, в якому навiть пiсля втрати чоловiка знайдеться мiсце i для щастя. За столом я теж сумлiнно дбав про вдовичку, майже нiчого не iв, щоб не вiдволiкатися, а в самому кiнцi, як прощалися, з почуттям досконало виконаноi гри, отримував запрошення на вiзит. Не скажу, що завжди, але в переважнiй бiльшостi удовички згодом вiддячували менi не тiльки лахами свого чоловiка, але й усiм решта, й готовi були хоч зараз iти пiд вiнець, але я стримував iх тим, що про це подумають люди, а коли вже людська думка переставала бути актуальною, зникав.

Часом траплялися непередбаченi пригоди. Якось на похоронi пiсля того, як я виголосив свою коронну промову i довiв людей до слiз, раптом упiзнав Гелю, одну зi своiх жертв, вона виявилася подругою Зосi, свiжоi удовички, i не встиг я пiдбити клинцi до тiеi, як Геля вхопила мене за руку i просичала у вухо все, що про мене думае. «І ти це кажеш пiсля того всього, що мiж нами було? – запитав я тремтячим вiд хвилювання голосом. – Невже нам було з тобою так зле?». – «Але ж ти пропав, гульвiсо, пропав i не давав про себе чути». У голосi ii вчувалося, що вона готова все менi вибачити, то я ii, як умiв, заспокоiв, аби не влаштувала скандалу. А все ж таки без скандалу не обiйшлося. Зося жила з дiтьми й нянькою i привести мене додому не могла, тодi врештi я вмовив ii пiти до готелю «Кракiвський», де в мене був знайомий адмiнiстратор. Та тiльки ми зачинилися в номерi, i я почав стягувати з неi всi ii гесики[39 - Гесики – рiзнi дрiбнi речi.], як за дверима пролунали голоснi крики. То Геля сперечалася з адмiнiстратором, вiн наполягав, що в номерi нiкого нема, а вона кричала, що бачила, як я завiв сюди даму. Зося кинулася вдягатися, а при цьому ридала i бiдкалася, що так пiдвела свою найкращу подругу. Геля тим часом гаратала в дверi руками й ногами. Я чув, як з сусiднiх номерiв повиходили люди, i у коридорi там уже панував гармидер i смiх. Нiчого робити, я перекрутив ключа в дверях, рiзко вiдчинив, i Геля, не втримавши рiвноваги, впала на паркет, а я, увiбравши голову в плечi, хутенько вислизнув на коридор i помчав геть. Наступного дня Геля пiдстерегла мене на Кракiдалах[40 - Кракiдали – мiсцина за Оперним театром.], де я забирав грошi за проданi лахи, i дала по писку. У неi самоi був синець пiд оком i розбита губа. Зося, видно, взяла верх. Я поцiлував Гелю в щiчку, повiв до готелю та зробив усе, аби потiшити ii вражене самолюбство.








Врештi я вмовив ii пiти до готелю «Кракiвський», де в мене був знайомий адмiнiстратор



Дiло поволi пiшло так вдатно, що мама перестала гдирати й змирилася, бачачи, що я якiсь зарiбки до хати приношу. Одне слово, перебивався я з табаки на тютюн, аж поки не втелющився в таку iсторiю, що загримiв до буцегарнi надовго.

Сталося це так. Разом з моiм кумплем Левком поцупили ми течку в одного фацета. Ми тодi добряче хильнули в кнайпi «Пiд Цапком» на Казимирiвський, а той бамбула теж собi дав за крават i сидiв з посоловiлими очима. Левко й каже, смикнiмо йому течку, мо’, в нiй шось путне е. Тодi я пiшов до того гостя нiби прикурити, а Левко потягнув течку, а вiдтак ми дали драла. Того вечора я подався ночувати до Левка. В течцi ми знайшли iно трохи золотих, посвiдчення на iм’я Януша Томашевiча, радника, ну i повно магiстратських паперiв. Я так собi iх проглянув i бачу, що то папери неабиякi, бо там були навiть вiйськовi плани й карта з позначеними таемними схронами зброi на випадок вiйни. Ого, думаю, нам велика риба попалася! А шо там, шо там, питае, Левко. Та таке, кажу, рiзна магiстратська писанина. Шось важливе? Не. А вночi, як Левко заснув, я тоту карту з позначками вийняв i запхав за образ у кутi. Левко жив сам, все в нього було в порохах, i той образ був запорошений, виглядало на те, що не скоро туди хтось полiзе. Але наступного дня вже «Nowy Wiek» дае оголошення: хто, мовляв, знайде таку i таку течку, дiстане нагороду. Пiдемо разом, каже Левко. Якого дiдька, кажу я. Ану ж то пастка, чого нам двом свiтитися, менi одному буде легше вiдбрехатися, анiж двом. А то знаеш, як бувае, – розведуть по рiзних кiмнатах i почнуть допитувати i, якщо покази не збiжаться, нашi писки будуть пранi.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Хома Осип (1917–1958) – один iз найкращих боксерiв довоенноi Європи, член ОУН, доброволець дивiзii «Галичина», брав участь у битвi пiд Бродами, воював в УПА пiд псевдом «Боксер». Восени 1947 р. iз рейдовою повстанською групою перейшов у американську зону окупацii Нiмеччини. У 1951 р. з родиною переiхав до США. Помер у шпиталi, не перенiсши операцii.




2


Двiрець – вокзал.




3


Трикутник смертi – трагiчна ситуацiя на фронтi в 1919 роцi, коли армiя УНР опинилася в оточеннi бiльшовикiв, бiлогвардiйцiв та полякiв. Тодi вiд тифу померло 25 тисяч воякiв.




4


Шляфрок – халат.




5


Коляцiя – вечеря.




6


Гредель Рiчард, барон (1890–1964) – власник маетностi й палацу в Сколе.




7


Гредель, Валерiя, баронесса – до 1944 року жила в Сколе, померла 1971 року у Вiднi




8


Аграфка – шпилька.




9


Пан Едзьо – те саме, що кльозет.




10


Газардист – азартний гравець.




11


Газард – азарт.




12


Фордансер, дансер – фаховий танцiвник, найнятий ресторацiею для заохочення публiки.




13


Карнет – маленька картонна папочка, в яку вкладали рахунки в ресторанах.




14


Емерит – пенсiонер.




15


Мельоник – капелюх з вузькими крисами, який був модний за Австрii.




16


Райдувати – iздити.




17


Адресар – адресова книжка.




18


Пiв чорноi – маленька порцiя кави.




19


Анцуг – костюм.




20


Цюпа – в’язниця.




21


Меценат – адвокат.




22


Крават – краватка.




23


Аршеник – арсен, миш’як.




24


Гранда – компанiя.




25


Мундуровий – той, хто носить мундир: залiзничник, пожежник, полiцай i т. д.




26


Корсо – мiсце, де любили прогулюватися львiв’яни, те саме, що «стометрiвка», тепер проспект Шевченка.




27


Папiльотки на головi крутити – у значеннi «морочити голову». Папiльотки – бiгудi.




28


Майхер – нiж.




29


Язда – геть.




30


Пенцак – перловка.




31


Шмiр – мастило.




32


Шварц Йосип – член КПЗУ, украiнський письменник, публiкував прозу в галицькiй пресi пiд псевдонiмом Йосип Чорненький, виiхав до СССР i був репресований, по вiйнi виiхав до США та опублiкував спогади.




33


Клявiс – ключник.




34


Цувакс – новак.




35


Хатранка – обшук.




36


Кiндер – блатняк.




37


Трагач – вантажник.




38


Перемитництво – контрабанда.




39


Гесики – рiзнi дрiбнi речi.




40


Кракiдали – мiсцина за Оперним театром.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/vinnichuk_yur-y/cenzor-sn-v