Бог завжди подорожуе iнкогнiто
Лоран Гунель


Як не пропустити в життi тi можливостi, якi воно нам пропонуе? Знайти свое призначення й зробити реальнiстю найзаповiтнiшi та найсмiливiшi мрii? Шлях до самореалiзацii та самовдосконалення вiдкритий кожному, треба лише обрати вiрний напрямок. На вiдмiну вiд iнших книжок iз психологii саморозвитку, бестселер Лорана Гунеля не перелiк правил i вправ, а захоплива розповiдь про iсторiю життя паризького юнака, до якоi хочеться приеднатися! Повне iнтриги й пригод, це керiвництво з пошуку свого мiсця в життi, боротьби зi страхами й комплексами за особисте щастя та професiйний успiх! Поради й завдання, якi даватиме врятованому на межi вiдчаю Алану його таемничий наставник, – унiверсальна та ефективна методика розвитку особистостi вiд вiдомого психолога й письменника.





Лоран Гунель

Бог завжди подорожуе iнкогнiто



© S.N. Еditions Anne Carri?re, Paris, 2010

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2016


* * *


Жану-Клоду Гунелю (1932–2006)

Менi бракуе тебе, тату


Життя – то е ризик.

Якщо ти не ризикував – ти й не жив.

Саме ризик дае… присмак шампанського.

    Сестра Емманюель






1


Мене огортала тиха, м’яка нiч. Брала мене на руки й несла. Я вiдчував, як мое тiло розчиняеться в нiй i я нiби сам пливу в повiтрi.

Наступний крок…

Менi не було страшно. Геть зовсiм. Я не знав страху. Лише переймався, що останнiми днями той страх переслiдував моi думки й намагався втрутитися в них. А я не хотiв, аби вiн мене стримав i все зiпсував…

Іще крок…

Я очiкував почути метушливий гомiн мiста, але було напрочуд спокiйно. Не тихо, нi – саме спокiйно. Усi звуки, що долинали до мене, були тихими, вiддаленими, несли спокiй; а погляд губився в мерехтiннi нiчних лiхтарiв.

І знову крок…

Повiльно, дуже повiльно я просувався сталевою балкою, укритою тьмяною позолотою незвичного освiтлення. Цiеi ночi я злився в одне цiле з Ейфелевою вежею. Я iшов по золотавому металу й поволi вдихав нiжне вологе повiтря, i розлитi в ньому аромати дивували, вабили, п’янили.

А пiд ногами, 123 метри вниз, передi мною розгортався Париж, який сяяв, миготiв, кликав – терпляче й упевнено чекав, доки я скроплю його своею кров’ю.

Іще крок.

Я все ретельно обдумав, я дозрiв, я приготувався до цього вчинку. Я обрав його, прийняв, усвiдомив. Я зважено вирiшив покласти край життю, що не мало нi кiнця, нi сенсу. Таке життя – i це переконання дедалi мiцнiшало в менi – нiчого не варте.

Крок…

Мое iснування було низкою невдач, що тягнулася вiд самого народження. Батько (ним вiн був хiба що бiологiчно) не вважав за доцiльне зi мною знайомитися та покинув мою матiр, щойно та повiдомила про вагiтнiсть. Чи не з метою знищити мене вона вирушила топити свiй розпач у паризькому барi? Однак ii мислення лишалося прагматичним навiть пiсля численних чарок, якi вона перехилила разом з американським бiзнесменом, котрого зустрiла там же. Йому було тридцять дев’ять, а iй – двадцять шiсть; вона була пригнiчена, а вiн випромiнював безтурботнiсть, яка надавала рiшучостi. Його, здавалось, усе влаштовувало; вона ж намагалася вижити. Вона все зважила – i, з надiею та розрахунком, запропонувала себе тiеi самоi ночi. Зранку вона була надзвичайно нiжною та закоханою, i – чи то в мить слабкостi, чи то справдi щиро – вiн пiдтвердив, що в разi вагiтностi вiзьме ii з дитиною на утримання.

Вона поiхала за ним до Америки. І в краiнi добробуту нiкого не здивувало, що я народився в сiм iз половиною мiсяцiв завважки в добрих три кiло. Я дiстав громадянство США та мiсцеве ймення Алан Грiнмор. Мати вивчила англiйську й непогано iнтегрувалася в мiсцеву спiльноту. А ось продовження виявилося не таким безхмарним. За п’ять рокiв мiй новий батько втратив роботу. То було перед приходом Рейгана, криза була в розпалi: улаштуватися було важко i татко заходився пиячити. Розвиток подiй не забарився. Вiн удався в депресiю, став похмурим i повсякчас вiдмовчувався на материнi закиди щодо браку завзятостi. Вона постiйно дорiкала йому, шукала найменшого приводу, аби зачепити його. Вiдсутнiсть реакцii з його боку дратувала ii, атаки ставали дедалi бiльш особистими, дедалi образливiшими. Здавалося, вона радiла, коли вiн нарештi розлючувався, його гнiв був приемнiший за апатiю. Їхня гра мене лякала. Я любив батькiв, i спостерiгати цю взаемну руйнацiю було нестерпно. Вибухи батькового гнiву були поодинокими, але нищiвними, я iх боявся, тодi як мати, вочевидь, iм радiла. Вона отримувала зрештою хоч якусь реакцiю вiд нього: погляд, дiю, – отримувала реального супротивника, вiдповiдача. Нарештi в неi з’являлася можливiсть вилити всю ту гiркоту, яка накопичувалась, – i вона буквально зривалася з ланцюга. Одного вечора вiн побив ii: не так болiсно було бачити його жорстокiсть, як те збочене задоволення на обличчi матерi. У нiч, коли iхня сварка була особливо гарячою, вона у вiчi крикнула йому, що його син насправдi – не його син. Заодно про це дiзнався i я сам… Наступного дня вiн пiшов iз дому назавжди. Другий батько так само покинув мене.

Мати борсалася щосили, аби нам вижити. Працювала шiсть днiв на тиждень, днями пропадала в пральнi. Звiдти вона щовечора приносила iз собою характернi хiмiчнi запахи, якi всюди супроводжували ii. Коли вона пiдходила до мого лiжка поцiлувати на нiч, я вже не вiдчував запаху матерi – того запаху, що досi заспокоював мене, огортав нiжнiстю, запрошував до сну.

Крок, iще один…

Вона кидалася з одного заробiтку на iнший, щоразу сподiваючись знятися, улаштуватися, заробляти вдосталь. Переходила вiд коханця до коханця в надii утримати, заснувати сiм’ю. Думаю, у певний момент вона нарештi усвiдомила, що всi ii сподiвання щодо власного життя були марними – i саме тоi митi вона зосередилась на менi. Я точно мав досягти успiху – або ж вона програла. Я мав почати заробляти стiльки грошей, що i iй ставало б. З тоi самоi митi моя освiта стала ii абсолютним прiоритетом. Я мав приносити тiльки найкращi оцiнки. Усi розмови за столом велися навколо навчання, викладачiв, оцiнок. Вона стала моiм наставником, а я – ii протеже. Оскiльки вдома я розмовляв французькою, а на вулицi – англiйською, тож вiд народження був двомовним. Вона безперестанку товкла, що я маю неабияку перевагу. Авжеж, я стану бiзнесменом мiжнародного рiвня або знаним перекладачем – у Бiлому домi – чому б i нi? Навкруги ж бо – самi нiкчеми, без жодних амбiцiй. А зрештою, я стану навiть мiнiстром закордонних справ – вона була певна. Я боявся ii розчарувати й учився найстараннiше, отримував гарнi результати, вiд яких вона надихалася, упевнювалася у своiх очiкуваннях i стверджувалася у своiй стратегii.

Як снiг на голову iй звалилася новина, що, виявляеться, в Америцi навчання в унiверситетi платне – i цiна величенька. Тодi я вперше побачив ii приголомшеною. Я навiть подумав, що вона пуститься батькового берега – удасться до пиятики та перетвориться на овоч: такi ж бо плани були, аж тут вона сiла маком. Проте оговталася вона досить швидко – натура взяла свое. Вона дiсталася керiвництва школи, аби переконати, що не можна кинути напризволяще юного громадянина США, блискучi результати котрого доводять його здатнiсть служити краiнi в разi доступу до можливостей, якi вiдкриваються пiсля унiверситету. Мае бути рiшення, мають iснувати стипендii, мае бути щось! З тоi зустрiчi вона повернулася, сповнена рiшучостi, – за ii словами, усе було дуже просто. Вiдповiдь мiстила п’ять букв: СПОРТ. Якщо я буду гарним спортсменом, то, безперечно, якийсь унiверситет запросить мене до своiх лав тiльки для того, щоб я увiйшов в унiверситетську спортивну команду i приносив iй перемоги в змаганнях.

Тож я був приречений на iнтенсивнi заняття спортом. Я так i не насмiлився iй зiзнатися, що щиро ненавиджу спорт. Вона щосили штовхала мене, заохочувала, пiдбадьорювала, пильно стежачи за моiми результатами. Оцiнки, якi я отримував ранiше (здебiльшого, посереднi), геть не вдовольняли матiр. «Усе можливо за бажання», – щоразу правила вона. Зрештою, найкращi з найгiрших результатiв я показав у бейсболi. Вiдтодi я жив лише бейсболом. Для мотивацii вона повiсила в моiй кiмнатi плакати iз зiрками з команди Детройтських Тигрiв. Тi Тигри були всюди. Я снiдав у компанii Тигрiв, бачив iхнi обличчя на брелоках, носках, футболках, ручках, на халатi. Писав Тиграми, iв Тиграми, умивався Тиграми, навiть спав у тих Тиграх. Бейсбол часом навiть уривався в моi сни: вона стала рекламним спонсором мого мозку, вкарбувала афiшi менi в думки. Мати заходилася працювати ще бiльше годин понад норму, щоб сплатити внесок, аби мене достроково прийняли в клуб неподалiк. Там я тренувався щодня по три години щонайменше, а вихiдними – по п’ять годин. Крик тренера й досi, крiзь роки, лунае менi у вухах. Я навiть пам’ятаю гидотний сморiд поту в роздягальнi пiсля тренувань, нестерпний дух, який стояв, коли товаришi перевдягались. Я ненавидiв спорт, але любив матiр i прагнув робити все, щоб вона не зневiрювалась. Усе ii життя минуло в сподiваннях – менi здавалось, що того дня, коли iй не буде на що чекати, ii життя урветься.

Майбутне показало, що я таки не помилявся: вона померла кiлька рокiв по тому, наступного дня пiсля мого випуску з унiверситету. Я опинився сам на сам iз дипломом МБА в кишенi – iз дипломом, який був не надто менi й потрiбен. Я не подiляв анi смаку, анi iнтересiв тоi молодi, серед якоi навчався, тому друзiв у мене не було. Я влаштувався помiчником менеджера з облiку постачання на великому пiдприемствi.

Зарплата була нормальною, а от сама робота виявилася дуже нудною. Але я не був розчарований – адже не мав жодних сподiвань. Життя моеi матерi швидко навчило мене, що сподiвання завжди марнi.

Наступний крок…

За кiлька рокiв порожнього й нiкчемного iснування поiхав до Францii. Я не обмiрковував це рiшення. Чи то було пiдсвiдоме бажання повернутися до корiння, чи то намiр вiдчепитися вiд iсторii життя моеi знедоленоi матерi та пiти зворотним шляхом – я не знаю. Знаю лише, що раптом я опинився в Парижi i трохи згодом вирiшив тут залишитися. Життя було непогане, але не в тому рiч. Було дещо: тяжiло якесь вiдчуття, що моя доля, мое покликання проходить десь повз мене. Тодi я ще не знав, що так швидко захочу померти.

Я почав шукати роботу й пiшов на спiвбесiду з одним iз працiвникiв «Дункер консалтинг» – рекрутингового агентства, яке винаймало фiнансистiв для великих пiдприемств. Той повiдомив, що роботу я не знайду, тому що французький бухгалтерський облiк ведеться за геть iншими правилами, нiж англосаксонський – цi двi системи зовсiм не спiввiдноснi. «Усе, чого вас там навчали, треба вчити знову, спочатку», – сказав вiн i розреготався з власного жарту. Вiд того реготу коливалася кожна зморшка на його подвiйному пiдборiддi. Я ж сидiв нерухомо, мов статуя. Своею чергою, вiн запевнив мене, що, завдяки знанням з теми загалом укупi зi знанням американськоi культури, моя кандидатура цiкавить його… в сенсi обiйняти посаду рекрутингово агента в тому ж кабiнетi. Насправдi ж бо основними клiентами агенцii були великi американськi пiдприемства, i для них було би зручно, якби фiнансових спецiалiстiв для них наймав американець. «Це неможливо, – заперечив я, – це зовсiм не мiй фах, я на цьому не розумiюся!» На його обличчi з’явилася посмiшка старого збоченця, що дивиться на зашарiлу дiвчину, яка останньоi митi зiзналася, що незаймана. «То вже наш клопiт», – кинув вiн багатозначно.

Мене записали на двотижневий iнтенсив разом з iншими молодиками-рекрутерами, якi збиралися працювати на розвиток агентства. Середнiй вiк був близько тридцяти рокiв – замало, як на мене, для такоi професii. Оцiнювати квалiфiкацiю та релевантнiсть кандидата на посаду було те саме, що судити людину, i мене бентежила потреба брати на себе таку вiдповiдальнiсть. Моi колеги з навчання, вочевидь, такими питаннями не переймалися: вони радо повдягали солiднi костюми агентiв з рекрутингу, сприймали все дуже серйозно, входили в роль. У групi панувало колективне вiдчуття причетностi до певноi елiти. Гордiсть не лишала мiсця сумнiвам.

Протягом двох тижнiв нам розказували про тонкощi професii: методику спiвбесiди – просту, але дiеву; безлiч хитромудрих прийомчикiв, якi сьогоднi менi видаються безглуздими.

Я дiзнався, що, коли кандидат заходить, слiд помовчати кiлька хвилин. Якщо вiн починае говорити сам – маю справу з безперечним лiдером. Якщо ж чекае, поки дадуть слово, – на ньому вже стоiть тавро пiдлеглого.

Перед тим як ставити конкретнi запитання, слiд було дуже щиро запросити людину представитися: «Розкажiть про себе». Якщо кандидат починав розповiдати – отже, людина мислить незалежно. Якщо ж запитував, iз чого йому краще почати – чи з освiти, чи з останнього мiсця роботи, – отже, кандидату бракуе iнiцiативи, маемо перед собою покiрну вiвцю.

Ми тренувалися попарно, вiдпрацьовували набутi знання в рольовiй грi: один iз нас грав роль консультанта-рекрутера, а другий ставав кандидатом на посаду, щоб консультант мiг на ньому повчитися проводити спiвбесiду i ставити запитання, аби вивести кандидата на чисту воду.

Найбiльше, що мене здивувало, – це атмосфера конкуренцii пiд час таких вправ. Кожен намагався спiймати iншого чи то на брехнi, чи то на помилцi. Найсмiшнiшим було те, що тренер – сам консультант на зарплатi «Дункер консалтинг» – також долучався до цiеi конкуренцii, отримуючи злiсне задоволення, коли хтось щось забував чи помилявся. «Ага, ти попався», – то була його улюблена фраза, яку вiн глузливо вигукував пiд час перевiряння рольовоi гри, переходячи вiд пари до пари пiд час вправ. Вiн удавав, що на цьому розумiеться, – i всi сприймали облуду за факт.

За два тижнi нам повiдомили, що ми достатньо пiдготовленi до роботи.

Я проводив днi за столом, вислуховуючи зашарiлих, червоних вiд переляку бухгалтерiв, якi розповiдали про себе, намагаючись мене запевнити, що iхнiми трьома основними недолiками е перфекцiонiзм, надлишкова пунктуальнiсть i схильнiсть до перевтоми. Вони геть не сумнiвалися, що я ще сором’язливiший за них i почуваюся вкрай нiяково. Моя роль мала хiба що одну безперечну перевагу: я мав бiльше слухати, нiж говорити. Але щоразу я доходив того моменту, коли мусив, мов безжальний суддя, винести вирок дев’яти кандидатам iз десяти, що iхне резюме не пiдходить для вакантноi посади. Менi здавалося, що я засуджую iх на каторгу. Моя незручнiсть збiльшувала iхню, що, своею чергою, ще пiдвищувало мою – то було пекельне замкнуте коло. Нiчого в тому кабiнетi не рятувало мене вiд атмосфери задухи. Заявленi людськi цiнностi там були найпорожнiшими словами. Щоденна реальнiсть була складною, холодною, конкурентною.

Вижити за тих обставин допомогла Одрi. Я зустрiв ii одноi недiлi по обiдi в чайному домi «Мар’яж Фрер» на вулицi Гран-Огюстен. Щойно я туди ввiйшов, як мене огорнув дух спокою. Тiльки-но я вiдчинив дверi i старий дубовий паркет рипнув пiд моiми ногами, мене поглинула вишукана атмосфера чайноi крамницi французькоi колонiальноi епохи. Варто було лише переступити порiг, як вас пiдхоплював вир сотень вишуканих запахiв усього того рiзнобарв’я, що дбайливо зберiгали в автентичних горщиках, – i цi аромати миттево немов переносили вас на Далекий Схiд дев’ятнадцятого сторiччя, де ваша душа тiкала вiд сьогодення. Заплющивши очi, можна було уявити себе на борту вiтрильника, на який вантажать старi великi дерев’янi ящики, заповненi дорогоцiнним чайним листям, яке довгi мiсяцi подорожуватиме морями та океанами.

Я замовив сто грамiв «Сакури-2009» у молодика за прилавком, аж раптом вона пiдiйшла й прошепотiла менi на вухо, що «Сакура iмперська» мае бiльш витончений смак. Я обернувся, здивувавшись, що хтось незнайомий звертаеться до мене в мiстi, де кожен лишаеться у своему акварiумi й чудово iгноруе iнших. Вона сказала: «Не вiрите? Ходiмо, я дам вам скуштувати». Узяла мене за руку та провела через зал, прослизаючи помiж клiентiв i колекцiй чайничкiв з усiх куточкiв свiту, до сходiв, якi вели нагору, де був розташований зал дегустацiй. Тут панувала дуже iнтимна й елегантна атмосфера; мiж столиками грацiйно й безшумно снували офiцiанти у свiтлiй ллянiй формi.

Я почувався настiльки впевнено, що сам собi здавсь анахронiзмом. Ми сiли в кутку, за маленьким столиком, накритим бiлою скатертиною, на якому лежало срiбне начиння та стояли порцеляновi чашки – усе, як пристало вiдомому чайному домовi. Одрi замовила по чашцi чаю, запашних англiйських сконiв i тiстечка «coup de soleil»[1 - «Засмага» (фр.).] – смаколик, який, за ii словами, менi обов’язково слiд скуштувати. Менi вiдразу сподобалося з нею розмовляти. Вона навчалася на мистецькому факультетi, жила в тому самому кварталi, в кiмнатцi аж пiд самим дахом. «Ходiмо, глянеш, яка вона маленька», – сказала вона менi, даючи зрозумiти що наша зустрiч не урветься у дверях «Мар’яж Фрер».

Їi кiмната, розташована в мансардi, була й справдi красивою та мiнiатюрною, зi старими балками по стелi й вiконцем, яке виходило на одноманiтнi сiрi дахи iнших будинкiв, що розходилися врiзнобiч. Бракувало хiба що рогалика мiсяця над головою, щоб достеменно почуватися дiснеевськими котами-аристократами[2 - «Коти-аристократи» (англ. «The Aristocats») – мультфiльм студii Волта Дiснея.]. Вона роздяглася з невимушеною грацiею; я одразу закохався у вишуканiсть жiночого тiла, яка доти була менi недоступною. У неi були iдеально виточенi плечi та руки жiнки, яка не виснажуе себе спортом i дiетами. Їi божественно бiла шкiра контрастувала з волоссям. А груди… Боже, ii груди були… неперевершенi, просто неперевершенi. Сотню разiв за нiч я дякував iй, що вона не скористалася парфумами – i я мiг сластолюбно насолоджуватись запахом ii тiла, кожна клiтинка якого п’янила хiттю, немов наркотик. Ту нiч я пам’ятатиму до самоi смертi.

На ранок ми прокинулися в обiймах одне одного. Я збiгав за круасанами; пронiсся всiма шiстьма поверхами до ii кiмнати, задиханий, влетiв до неi – i ми знову кинулися кохатися. Уперше в життi я почувався щасливим, i це почуття було новим i дивним. Я й гадки не мав, що це почуття передуе падiнню, пiсля якого я вже не зiпнуся.

Чотири наступнi мiсяцi я жив однiею лише Одрi. Вона займала всi моi думки вдень i всi сни вночi. Навчальний розклад був дуже щiльним i лишав iй мало вiльного часу для зустрiчей – часто-густо буднями, у робочий час. Я вiдпрошувався на кiлька годин пiд приводом зустрiчi з клiентом i йшов до неi в номер найближчого готелю. Я почувався трохи винним, та лише трохи: щасливим людям притаманний егоiзм. Одного дня на роботi мене покликала Ванесса, наша секретарка, й повiдомила, що до мене прийшла кандидатка. Я нi на кого не чекав, проте подумав, що знову щось забув через неорганiзованiсть – тому запросив ii зайти. Краще прийняти кандидатку на спiвбесiду без попередження, нiж дати Ванессi привiд пересвiдчитися, що мое планування далеко не найкраще. Я вiдчинив дверi й мало не знепритомнiв, коли побачив у коридорi, як Ванесса супроводжуе Одрi, котра перевтiлилася в бухгалтера: зав’язане волосся, строгий костюм, окуляри в металевiй оправi. Образ був вiдтворений настiльки точно, аж до гротеску, що першоi митi я ледве впiзнав ii. Я ледь вичавив iз занiмiлого горла подяку Ванессi та зачинив дверi кабiнету за Одрi. Їi вуста були вологими; красномовним рухом вона зняла окуляри: сумнiвiв у ii намiрах не було. По тiлу пробiгли сироти – було трохи страшно. Я достатньо знав, на що вона здатна: ii б нiщо не зупинило.

Того дня великий круглий стiл кабiнету вперше в моему життi грав роль меблiв зовсiм iншого призначення. Мене трусило вiд думки, що нас побачать. Вона чинила безумство, але менi це подобалось.

За чотири мiсяцi Одрi покинула мене, i мое життя раптом зупинилось. Я не знав причини, не мав бодай найменшого приводу на таке очiкувати. Одного разу отримав поштою невеликого конверта, усерединi якого було лиш одне слово, написане ii рукою: «Прощавай». Я вкляк бiля вiдчиненоi поштовоi скриньки. Кров застигла в жилах. Голова гудiла. Не тямлячи, що вiдбуваеться, я ледве дiстався старого дерев’яного лiфта, вийшов на своему поверсi та зайшов до себе. Я був шокований; упавши на лiжко, я заридав. Пролежавши довгий час, я раптом рiзко пiдвiвся. Це неможливо. Просто неможливо. Це чийсь злий жарт чи щось подiбне. Але це не може бути дiйснiстю. Я кинувся до телефону й почав додзвонюватись. Сто разiв я чув ii автовiдповiдач – i щораз ii голос здавався дедалi вiддаленiшим, чужим, холоднiшим. Я припинив надзвонювати тодi, коли переповнена пам’ять ii телефону припинила записувати новi повiдомлення. Повiльно звiдкiлясь iз глибини випливало напiвзабуте, але знайоме вiдчуття, яке розтiкалося по всьому тiлу. «Це нормально, – казало це вiдчуття, – цiлком нормально, що тебе кинули. Уже сталося як сталося. Нема чого битися проти долi, Алане».

Саме тiеi митi я вiдчув, що потрiбно просто померти. Це розумiння не було iмпульсивним. Я не кинуся пiд потяг. Нi, це просто очевиднiсть, яка прийшла до мене. Я вчиню iнакше – i все мине нормально. Менi лиш треба обрати мiсце й час, не кваплячись. Це вiдчуття не було хворобливим чи мазохiстським – зовсiм нi. Метою не було просто покласти край стражданням, хай би якi сильнi вони були. Потойбiчний свiт кликав мене дивно, м’яко, невiдворотно – я вiдчував, що мое мiсце там, тiльки там душа моя розквiтне. Менi немае мiсця на землi. Я вдавав, що нiчого не сталося, намагався прив’язатися – а життя припослало менi Одрi, щоб я дiзнався, що таке нестерпний бiль, i привело мене сюди, щоб я нарештi подивився у вiчi своему призначенню.

Мiсце менi пiдказали спогади: вочевидь, невипадково саме це мiсце було закарбоване в моiй пам’ятi та зберiгалося в одному з ii закуткiв. Я вже бачив його колись ранiше, у полемiчнiй статтi одного журналу, про який забув через Одрi. Автор, на прiзвище Дубровський чи щось на кшталт того, викладав свою теорiю про право самогубства i свою думку, згiдно з якою, скоiвши самогубство, людина чинила добре. Вiн також рекомендував мiсце, що найбiльше пасувало такiй метi, котру вiн поетично називав «полiт життя». За його словами, Ейфелева вежа – цiлком убезпечена вiд самогубцiв, окрiм однiеi точки, про яку слiд знати. Треба було пiднятися до «Жуля Верна», розкiшного ресторану на другому поверсi, пройти до жiночого туалету, вiдчинити невеличкi дверi з написом «Приватний простiр» лiворуч вiд умивальника та зайти до маленькоi кiмнати, у якiй стояла шафа зi швабрами. Вiконце в кiмнатi не мало грат i виходило просто на металевi балки вежi. Усi цi подробицi я пам’ятав так чiтко, наче прочитав iх сьогоднi вранцi. Померти на Ейфелевiй вежi – це було щось дiйсно величне, як реванш нiкчемному життю.

Іще крок…

Треба було пробратися достатньо далеко, щоб вийти на зручне мiсце, пiд яким буде чисто й не заважатимуть металевi балки.

Нiкого не лишилося позаду – анi друзiв, анi батькiв, анi задоволення – i нiчого, що змусило б пошкодувати про мiй учинок. Душею й тiлом я був готовий.

Останнiй крок…

Ось. Чудове мiсце. Я застиг. Повiтря, яким я дихав, було… солодким як божественний нектар. Я був на самотi, i свiдомiсть уже почала полишати мене… Я зосередився й повiльно ступив крок назустрiч безоднi – я не дивився в неi, але вiдчував ii присутнiсть, ii чудовiсть.

Я стояв поруч iз лебiдкою приватного лiфта ресторану. Вона була нерухомою, прямо навпроти мене. Нас роздiляли лише три метри порожнечi. Зi свого боку я бачив лише троси, якi рухалися, опускалися в порожняву… В пустоту. Вiкна ресторану виходили на iнший бiк. Нiхто мене не бачив. Жодних звукiв iз зали не долинало до мене. Лише тихий шепiт ночi. І цi вогнi, якi здаля мерехтiли, вабили, гiпнотизували… І це м’яке, п’янке повiтря, яке сповнювало надприродним блаженством… Бiльшiсть моiх думок утекли вiд мене, i я вже перебував поза своiм тiлом, я був не я. Я танув у просторi, у життi, у смертi. Я не iснував як окрема iстота. Я i був життям. Я…

Покашлювання…

Це вмить вивело мене з мого стану, як гiпнотизер, клацнувши пальцями, виводить iз трансу свого пацiента.

Праворуч вiд мене, на краю балки, стояв чоловiк, який дивився менi просто в очi. Вiк – за шiстдесят. Волосся – сиве. Темний костюм. Погляд його, пiдсвiчений вiдблисками освiтлення вежi, здавалось, iшов iз тоi безоднi. Усе життя пам’ятатиму той погляд iз блакитноi сталi, вiд якого кров холоне.

На превелике мое здивування, мене охопила лють. Я ж так дбав, щоб нiхто мене не бачив. Я ж був певен, що нiхто не стежить за мною… Я почувався актором у дешевому фiльмi, у якому чарiвний рятiвник з’являеться напрочуд вчасно, щоб запобiгти самогубству.

Я губив свое життя, iншi ж лишали його собi. Тож моя смерть належала менi, тiльки менi. Неприпустимо, щоб хтось насмiлився затримувати мене, переконувати, що мое життя прекрасне, незважаючи нi на що, чи що е нещасливiшi за мене, чи ще щось. У будь-якому разi, нiхто не був здатний мене зрозумiти – та я й не просив цього. Усе, чого я волiв, – це бути на самотi. Один.

– Лишiть мене. Я – вiльна людина. Що хочу, те й роблю. Забирайтеся!

Вiн мовчки дивився на мене, i я вiдразу знiтився. Вiн дивився на мене… байдуже. Так-так, байдуже!

Вiн спокiйнiсiнько вийняв сигарету з рота.

– Давай-но. Стрибай!

Я вкляк вiд його слiв. Я чекав на що завгодно, але не на таке. Це що за збоченець? Хоче подивитися, як я падатиму, i пореготати? Чорт його забирай, треба ж було такому зi мною статися! Ну як так можна? Боже правий, що я такого накоiв за життя? Я скаженiв вiд лютi й був ладний вибухнути, i вiд того сказу менi палало обличчя. Я не йняв вiри, що все вiдбуваеться насправдi. Це неможливо, неможливо, але…

– На що чекаеш? – спитав вiн жахливо спокiйно. – Стрибай!

Я розгубився вiд дуростi ситуацii, думки моi переплуталися, i я не мiг зiгнати iх докупи. Я ледве спромiгся вимовити кiлька слiв:

– Ви хто такий? Ви чого вiд мене хочете?

Вiн дуже спокiйно витягнув сигарету i якийсь час дивився на дим, легенькi завитки якого тягнулися до мене. Його погляд втупився менi в очi й паралiзував мене. Харизма цього чоловiка могла б зiгнути Ейфелеву вежу.

– Ти розлючений. Але ти дуже страждаеш на сподi душi, – сказав вiн дуже спокiйним голосом iз легким, невiдомим менi акцентом.

– Авжеж, неважко здогадатись.

– Ти жахливо нещасний, i тобi несила терпiти життя.

Його слова непокоiли мене та змусили знову вiдчути бiль. Я кивнув головою на знак згоди. Тиша була заважкою.

– Скажiмо, у мене… великi проблеми протягом усього життя.

Довга, довга затяжка сигаретою.

– Не бувае великих проблем. Бувають лише маленькi люди.

У менi збурилася хвиля злостi, у жилах застукала кров, обличчя знову запалало. Я проковтнув слину.

– Легко зловживати моiм становищем i принижувати мене зараз. Ким ви себе намислили? Нiбито ви повирiшували вже всi власнi проблеми!

Із неймовiрним апломбом вiн дуже спокiйно вiдповiв:

– Так. І власнi, i iнших людей також.

Менi ставало зле. Я цiлком усвiдомлював, що навкруги мене порожнеча.

Думаю, менi навiть… ставало страшно. Страх нарештi дiстався до мене й огорнув мене. Долонi спiтнiли. Особливо лячно було дивитися вниз.

Вiн знову заговорив:

– Якщо ти стрибнеш – твоi проблеми дiйсно щезнуть. Ви розiйдетеся. Але несправедливо.

– Тобто?

– Ти знову змусиш себе страждати. А твоi проблеми не вiдчують нiчого. Це не дуже… зважене рiшення.

– Вiд стрибка з вежi страждань не буде. Вiд шоку людина помирае, не встигнувши нiчого вiдчути. Нiякого болю. Я дiзнавався.

Вiн усмiхнувся.

– Що ж тут смiшного?

– Тут ти не помиляешся… якщо виходити з гiпотези, що ти ще живий тоi митi, коли розбиваешся об землю. А помиляешся ти ось у чому… Нiхто не долiтае живим.

Довга затяжка сигаретою. Менi ставало дедалi бiльше зле. Паморочилося в головi. Треба було якось сiсти.

– Правда в тому, – сказав вiн, помовчавши, – що людина вмирае протягом падiння вiд серцевого нападу, спричиненого жахом, тваринним жахом вiд того, що падае, та нестерпного вигляду землi, яка наближаеться зi швидкiстю двiстi кiлометрiв на годину. Людей убивае неймовiрний жах, вiд якого вони вибльовують своi тельбухи, аж поки серце не розiрветься. Їм очi з орбiт вилазять у момент смертi.

Менi затрусилися ноги. Я мало не зомлiвав. Голова йшла обертом. Мене дуже нудило. Не дивитись униз. Зовсiм. Стояти прямо. Сконцентруватися на ньому. Не вiдводити погляд.

– Я маю дещо тобi запропонувати, – сказав вiн повiльно й чiтко пiсля кiлькох миттевостей тишi.

Я мовчав, прикутий поглядом до його рота.

– Щось на кшталт угоди мiж нами, – сказав вiн, i повiтря рознесло його слова.

– Угоди? – пробелькотiв я.

– Отже, ти лишаешся жити, я пораюся коло тебе, щоб звести тебе на ноги та зробити здатним управляти своiм життям, вирiшувати проблеми, ставати щасливим. Своею чергою…

Вiн затягнувся iще, перш нiж продовжити:

– Своею чергою ти зобов’язуешся робити все, що я тобi скажу. Береш вiдповiдальнiсть за життя.

Його слова геть розхвилювали мене, i це додалося до вже наявноi нудоти. Треба було зробити неабияке зусилля, зiбрати думки докупи й почати мислити.

– Що означае «взяти вiдповiдальнiсть за життя»?

Тиша.

– Ти маеш виконувати обов’язки.

– А якщо нi?

– Якщо нi… не житимеш.

– Треба бути дурнем, щоб на таке пристати.

– А що ти втрачаеш?

– А чого це я маю довiряти життя незнайомiй людинi в обмiн на гiпотетичне щастя?

Його погляд сповнився впевненiстю гравця, який знае, що його супротивник уже переконаний.

– А що ти отримаеш в обмiн на однозначну смерть? – спитав вiн, показуючи сигаретою на безодню.

Я припустився помилки: подивився в указаному напрямку – i в головi геть запаморочилося. Те, що я побачив, мене злякало, i водночас… безодня покликала мене, щоб звiльнити вiд тривоги, яка мене огортала. Захотiлося витягнутися вздовж балки i заклякнути, чекаючи на допомогу. Кiнцiвки неконтрольовано здригалися. То був жах, нестерпний.

Дощ…

Задощило. Дощ. Боже мiй, вiд дощу на металевих балках стало слизько, як на ковзанцi. П’ять метрiв вiддiляли мене вiд того чоловiка, вiд вiконця, вiд порятунку. П’ять метрiв балки, прямоi та… слизькоi. Треба сконцентруватися. Так, так, сконцентруватися. Триматися дуже прямо. Контролювати дихання. Слiд було обережно повернутися праворуч, але… ноги не рухалися, мов приклеенi до металу. Я довго стояв у такiй поставi, i м’язи заклякли й не слухалися. Запаморочення опанувало жертву. Ноги трусилися спочатку трохи, але дедалi сильнiше. Сили полишали мене.

Лебiдка…

Лебiдка загула – запрацював лiфт. Лебiдка вiдбивалася у водi, оберталася дедалi швидше, було чутно, як лiфт набирае швидкостi, спускаючись униз. Холодна вода, у якiй вiдбивались образи, мене заглушила, заслiпила, я втратив рiвновагу… i отямився, сидячи в кутку металевих балок. Спантеличений, крiзь шум я все ж таки чув командний голос чоловiка:

– Ходи сюди! Тримай очi розплющеними. Іди нога в ногу!

Я слухався, пiдкоряючись його авторитету, слухав тiльки його накази й забував про думки та емоцii, якi намагалися поглинути мене. Я ступив крок, потiм другий – машинально, як робот, виконуючи його вказiвки. Я змiг дiстатися краю балки, потiм перейти на край другого поверху. Я пiдвiв ногу, щоб переступити горизонтальну балку, що вiддiляла мене вiд нього, аж тут вiн схопив мою простягнуту тремтливу руку так сильно, що вiд переляку я скрикнув i вiдсахнувся. Секунду я гойдався в порожнечi, утративши рiвновагу вiд його сили. Але його залiзна рука мiцно тримала мене:

– То що, ти погоджуешся?

Дощ стiкав зморшками його обличчя; його блакитнi очi свiтилися.

– Так.




2


Наступного дня я прокинувся в лiжку, у теплому, сухому лiжку. Промiнь сонця пробивався крiзь жалюзi. Я повернувся, щоб дотягтися до столика, не висовуючись зi зручного кокону ковдри. Намацав рукою вiзитiвку чоловiка, яку поклав на столик, перед тим як лягти спати. «Приходь завтра об одинадцятiй», – сказав вiн на прощання.

Ів Дюбрей

авеню Анрi-Мартен, 23

75116, Париж

Телефон: 01 47 55 10 30

Я не знав, на що слiд чекати, i почувався не надто впевненим.

Я зателефонував Ванессi й попросив скасувати всi моi зустрiчi на сьогоднi. Я почувався не дуже добре та не знав, коли одужаю. Завершивши цю важку роботу, я пiшов у душ i плескався там, доки не спустошив бойлер.

Я винаймав двокiмнатну квартиру на краю Монмартру. Помешкання було маленьким, а коштувало дорого, проте я милувався чудовим мiським краевидом. Коли в мене була депресiя, я мiг годинами сидiти на пiдвiконнi i погляд мiй губився в обрii, у численнiй забудовi, серед пам’ятникiв. Я уявляв собi мiльйони людей, якi там жили, iхнi iсторii, iхнi заняття. Їх було так багато, що будь-якоi години дня чи ночi багато хто працював, спав, кохався, помирав, сперечався, прокидався. Я зазначав момент – i запитував себе, скiльки людей саме цiеi митi розсмiялися, скiльки розлучилися, зрадiли, розплакалися, скiльки померли або лягли спати, скiльки розгнiвалися… Я уявляв собi рiзноманiтнi емоцii, якi рiзнi люди могли вiдчувати в один час, тоi самоi митi.

Я орендував квартиру в лiтньоi жiночки, мадам Бланшар, яка, на мою бiду, мешкала в сусiднiй квартирi – просто пiдi мною. Уже двадцять рокiв вона вдовувала, але й досi носила траур. Як ревна католичка, вiдвiдувала службу кiлька разiв на тиждень. Я уявляв iнодi, як вона стоiть навколiшки в старiй дерев’янiй сповiдальнi церкви Сен-П’ер на Монмартрi; як вона шепоче сповiдальнику крiзь решiтку, що лихословила напередоднi. Можливо, вона також зiзнавалася, як набридае менi: щойно я зчиню найменший шум понад установлену норму – себто абсолютну тишу, – вона пiднiмаеться та грюкае менi у дверi. Я прочиняю дверi й бачу ii сердите обличчя, iз яким вона виплескуе неймовiрнi докори й вимоги поважати сусiдiв. На жаль, старiсть iй не позакладала вуха i вона чула шум, наприклад, вiд черевика, який перекотився, чи надто рiзко поставленоi на стiл склянки. Інодi здавалося, що вона видиралася на драбинку, прикладала стетоскопа до стелi та, грiзно насупивши брови, чекала найменшого звукового порушення.

Вона знехотя погодилась узяти мене на квартиру, пояснивши причину такоi ласкавостi: вона, мовляв, зазвичай не бере квартирантiв-iноземцiв, але американцi звiльнили ii чоловiка пiд час Другоi свiтовоi, тому вона зробить для мене виняток, але слiд довести, що я того вартий.

Годi й казати, що Одрi нiколи не жила в мене. Я боявся, що агенти iнквiзицii увiрвуться до нас у темних сутанах, ховаючи обличчя в тiнi капюшонiв, пiдвiсять голу Одрi пiд люстрою, зв’язавши iй руки й ноги, а язики полум’я почнуть лизати ii тiло.

Цього ранку я вийшов, не клацнувши дверима, i пролетiв усi п’ять поверхiв. Ще нiколи менi не було так легко з моменту втрати Одрi. Об’ективних причин почуватися краще не було. Нiчого не змiнилося в життi. Хiба що ось це: хтось зацiкавився мною, i, хай би якими були його намiри, це було трохи бальзаму на душу. Звичайно, трохи щемiло в животi – вiдчуття, досi знайоме менi за випадками, коли траплялося виступати публiчно.

Бiля виходу я зiткнувся з Етьеном – жебраком нашого кварталу. Щоб зайти до будинку, слiд було пiднятися на ганок невеличкими схiдцями, на яких Етьен полюбляв лежати. Мабуть, вiн мучив мадам Бланшар, яка мала розриватися мiж християнським милосердям та потребою абсолютного порядку. Цього ранку кудлатий Етьен уже вилiз iз барлогу та грiвся на сонцi, зiпершись на стiну.

– Хороша погода цього ранку, – кинув я йому мимохiдь.

– Інодi така погода трапляеться, хлопчику, – вiдповiв вiн менi звичайним хриплим голосом.

Я забiг у метро – i вигляд кислих фiзiономiй парижан, що iхали на роботу, як на ешафот, знову почав навiвати на мене ту нудьгу, вiд котроi я страждав напередоднi.

Я вийшов на станцii «Рю-де-ля-Помп» i потрапив до елiтного кварталу столицi. Одразу вiдчув разючий контраст мiж гидким смородом тьмяних коридорiв метрополiтену i свiжим повiтрям зеленi й вогнiв цiеi мiсцини. Мабуть, це було завдяки малiй кiлькостi автомобiлiв навкруги та Булонському лiсу, що лежав поблизу. Авеню Анрi-Мартен – дуже гарний проспект, обсаджений чудовими деревами в центрi та по краях, з розкiшними кам’яними оздобленими будинками, побудованими за префекта Османа, з високими чорно-золотими рiзьбленими воротами. На вулицi було небагато людей: iшли елегантнi дами, кудись бiгли заклопотанi чоловiки. Деякi мешканцi, вочевидь, зловживали пластикою – i визначити iхнiй вiк було неможливо. У однiеi з жiнок обличчя чимось нагадувало Фантомаса, я навiть замислився: що виграла людина, намагаючись позбутися вiдбиткiв прожитого часу, якщо стала схожою на iнопланетянина.

Прийшов я дуже завчасно, тому вирiшив поснiдати в кав’ярнi поблизу, що з неi пахло кавою та гарячими круасанами. Сiв бiля вiкна й почав чекати. Офiцiант, зважаючи на все, був не дуже зайнятий. Я махнув йому, але вiн удав, що не помiтив. Зрештою, я покликав його – i вiн знехотя пiдiйшов. Я замовив гарячого шоколаду й канапок i чекав на замовлення, розсiяно гортаючи часопис Figaro, який лежав на мармуровому журнальному столику. Менi принесли ароматний шоколад i канапки, i я куштував тi канапки – зi свiжого смачного багету, зi смачним маслом, – насолоджуючись унiкальною атмосферою цiеi паризькоi кав’ярнi, розмовами, що точилися навколо, ароматами, яких не стрiнеш в Америцi.

За пiвгодини я рухався вздовж авеню Анрi-Мартен. Проспект був досить довгим, тому, iдучи, я розмiрковував про того чоловiка. Хто такий цей Ів Дюбрей, нащо йому та дивна «угода»? Чи й справдi його намiри такi позитивнi, як вiн стверджуе? Поведiнка його була неоднозначною, складно було йому довiряти. Тепер, коли йшов до нього, я навiть вiдчув певну тривогу.

Я стежив за номерами, проходячи повз будинки, один кращий за одний. Дiйшов до номера 25. Наступний мав би бути його, але черга житлових будинкiв раптом обiрвалась. Густа зелень за огорожею ховала будiвлю, тож я пiдiйшов до ворiт. 23 номер не був житловий будинок. То був розкiшний палац, геть особливий: величезний, зведений iз каменю. Я витягнув вiзитiвку й перевiрив номер. Адреса була правильна. Що ж, вражае… Тiльки хiба ж це будинок?

Я подзвонив. Увiмкнулася невеличка камера вiдеофону, i жiночий голос запросив мене увiйти. Навпроти ворiт вiдчинилися дверi. Щойно я ступив кiлька крокiв, як до мене з гавкотом кинувся величезний чорний доберман iз лютими очима та велетенськими iклами. Я вже налагодився тiкати, аж тут, останньоi митi, ланцюг натягнувся, трохи здавивши йому шию, i вiн зупинився за крок вiд мене, витягнувши лапи, гаркнувши так, що пiна з зубiв долетiла до моiх черевикiв. Пiсля цього вiн спокiйно розвернувся, нiби мiй скажений переляк удосталь задовольнив його.

– Перепрошую за Сталiна, – сказав менi Дюбрей, коли ми нарештi зустрiлися. – Вiн огидно поводиться!

– Його кличуть Сталiн? – пробубонiв я, потискаючи йому руку, водночас намагаючись урiвноважити пульс.

– Ми випускаемо його лише вночi, тому вдень вiн намагаеться трошки розiм’яти лапи, коли хтось навiдуеться. Гостi трохи лякаються, зате потiм бiльше поважають! Заходь, ходи за мною, – сказав вiн, проходячи попереду мене в простору вiтальню, оздоблену мармуром, у якiй його голос вiдбивався луною.

Стеля була надзвичайно високою, а на стiнах висiли гiгантськi полотна майстрiв у старовинних золочених рамках.

Дворецький у лiвреi допомiг зняти й забрав мою куртку. Дюбрей попрямував до сходiв, i я пiшов за ним тими монументальними щаблями з бiлого каменю. Посерединi висiла величезна люстра з пiдвiсками iз чорного кришталю, яка важила, мабуть, утричi бiльше за мене. Нагорi ми завернули в широкий коридор, стiни якого були вкритi гобеленами. І знову картини. І старовиннi свiчники. Менi здавалось, що я – у королiвському палацi. Дворецький крокував упевнено й говорив голосно, нiби я був за десять метрiв вiд нього. Його темний костюм контрастував зi срiбною шевелюрою, неслухнянi локони маяли. Бiла сорочка з високим комiром, шовкова хустка. Вiн здавався дещо схожим на диригента оркестру, який виходить на сцену.

– Ходiмо до мого кабiнету, там зручнiше.

– Гаразд.

Саме зручнiсть менi була вкрай потрiбна в цьому надмiрно розкiшному мiсцi, яке мало спонукало до довiри.

Кабiнет i справдi був затишнiший. Уздовж стiн стояли книжковi шафи, заповненi книгами, здебiльшого давнiми. Версальський паркет був укритий товстим перським килимом. Важкi темно-червонi штори додавали приглушеностi фарбам. Навпроти вiкна стояв масивний стiл iз червоного дерева, частково вкритий чорною шкiрою iз золоченими краями. На столi лежали стоси книжок, тек, а в центрi стояв грiзний срiбний рiзак для паперу, як знаряддя злочину, що його покинув убивця, квапливо тiкаючи. Дюбрей запросив сiсти в одне з великих коричневих шкiряних крiсел бiля столу.

– Вип’еш що-небудь? – спитав вiн, наливаючи собi склянку алкоголю. Кубики льоду затрiщали, лускаючись.

– Нi, дякую, краще згодом.

Вiн спокiйно ковтнув, я ж очiкував дiзнатися, що зi мною буде.

– Отже, слухай. Я пропоную таке. Сьогоднi ти менi розповiдатимеш про себе. Ти сказав, що в тебе повно проблем. Я хочу знати все. Не вдаватимемо iз себе боязких цнотливих дiвчат – довiряй менi спокiйно. Завваж, що за життя я чув уже вдосталь бридких речей, тому менi нема з чого дивуватися чи бути приголомшеним. Зi свого боку, будь-ласка, можеш не шукати виправдань тому, що ти вчора збирався учинити. Я просто хочу почути твою особисту iсторiю…

Вiн замовк i знову ковтнув.

Було щось непристойне в тому, щоб переповiдати свое життя незнайомцю, розказувати щось бiльше за стандартнi речi – робота, повсякденнi стосунки, щоденна рутина. Менi було страшно довiряти йому – це було немов дати йому владу над собою. Але якоiсь митi я припинив ставити собi запитання. Я погодився звiритися, можливо, через те, що не вiдчував, що мене засуджують. Крiм того, зiзнаюсь, я ввiйшов у гру. Зрештою, це досить приемно, переступивши порiг обережностi, мати уважнi вуха, якi вислухають, – таке нечасто трапляеться. Вiдчувати, що хтось намагаеться тебе зрозумiти, осягнути плин твоiх думок, глибину душi. Прозорiсть несла вивiльнення i навiть певним чином захоплювала.

Я провiв день у палацi, як я звик вiдтодi його називати. Дюбрей говорив мало i слухав надзвичайно уважно. Рiдко коли трапляються люди, здатнi так довго зберiгати увагу. Лише через годину-двi нашоi зустрiчi нас перервала жiнка рокiв сорока. Вiн представив менi ii: «Катрiн, якiй я цiлком довiряю». Суха, з не надто охайно зачесаним чорнявим волоссям, погано вдягнена – мабуть, жiноче середовище сприймало ii з презирством. Вона скидалася на доньку панi Бланшар, принаймнi своею гарячковiстю. Вона прийшла спитати думки Дюбрея стосовно якогось короткого тексту на аркушi паперу. Не знаю, про що там iшлося. Вона не могла бути його дружиною – надто холодно поводилася. Хто ж вона – спiвробiтниця? Асистентка?

Наша бесiда – чи то пак мiй монолог – тривала до обiду. На обiд ми спустилися в сад. Не йметься вiри, що в центрi Парижа ховаеться така краса. Катрiн пiшла з нами, проте була не надто говiрка. Зазначу, що Дюбрей знову вдався до дiалогу – збiльшив кiлькiсть запитань та вiдповiдей, наче намагаючись надолужити мовчазнiсть протягом зустрiчi. Їжу подав служник – не той, що був уранцi. Багатий та розкiшний стиль Дюбрея контрастував зi стриманими манерами та одягом його працiвникiв. Його вiдвертiсть надала менi впевненостi, бо, коли вiн мене тiльки слухав, я все ж таки дивився на нього з тривогою, хоча й уважно.

– Ти не будеш проти, якщо Катрiн лишиться з нами по обiдi? Вона – моi очi й вуха, а iнодi – мiй мозок. Вiд неi в мене немае секретiв.

Досить вiдвертий спосiб повiдомити мене, що iй усе буде розказано.

– Не маю жодних заперечень, – збрехав я.

Вiн запропонував прогулятися парком, щоби розiм’яти ноги перед продовженням. Думаю, йому це було треба, щоб узагальнити сказане мною перед обiдом.

Потiм ми зiбралися втрьох у його кабiнетi. Спершу менi було не дуже зручно, але Катрiн була людиною того типу, про присутнiсть якоi швидко забуваеш.

Коли ми втомилися вiд розповiдей про мое карколомне життя, уже була майже сьома вечора. Катрiн тихо щезла.

– Я над усiм цим маю подумати, – сказав Дюбрей замислено. – Тодi сконтактую з тобою, щоб сповiстити про твое перше завдання. Залиш своi координати.

– Перше завдання?

– Так, завдання, мiсiю – як хочеш. Те, що ти робитимеш в очiкуваннi на подальшi iнструкцii.

– Не впевнений, що остаточно розумiю…

– Ти пережив ситуацii, якi тим чи iншим чином закарбувалися в тобi, спричинивши формування твого свiтогляду, твоеi манери поведiнки, твоiх стосункiв з iншими, емоцiй. Як наслiдок, те все не працюе, якщо казати по правдi. Якщо житимеш так i надалi, життя твое буде нiчогеньке. Отже, треба провести певнi операцii, щоб змiнити його.

Менi видалось на мить, що вiн i справдi вимахуе скальпелем, наготовлений робити операцii та рiзати менi мозок просто зараз.

Вiн провадив далi:

– Можемо говорити про це годинами, але з того не буде жодного зиску, якщо вiдхилити мету повiдомити тобi причини твоiх негараздiв. Але ти лишишся нещасним… Знаеш, коли комп’ютер погано працюе, треба встановити програмне забезпечення, яке працюе краще.

– Є одна прикрiсть: я – не комп’ютер.

– У будь-якому разi ти зрозумiв, про що я. Треба органiзуватися так, щоб ти пережив кiлька ситуацiй, отримав певний життевий досвiд, завдяки якому твiй свiтогляд змiниться i ти зможеш перемоги страхи, сумнiви та тривоги.

– А звiдки я знаю, що ви – хороший… програмiст?

– Ти ввiйшов у гру. Тому вже нема сенсу ставити запитання. Вони тiльки живлять твоi страхи, а iх уже й так багато, як я зрозумiв.

Якийсь час я стояв i мовчки дивився на нього, заглибившись у думки. Вiн витримав мiй погляд без коментарiв. Минуло кiлька секунд, якi менi видалися годинами. Зрештою, я перервав мовчання.

– Хто ви такий, пане Дюбрей?

– О, це ж те саме запитання, що я собi ставлю час вiд часу! – сказав вiн, проводжаючи мене в коридор. – Ходiмо, я проведу тебе. Хто я? Хто я такий? – розмiрковував вiн уголос, i його гучна голосина розлягалася широкими сходами.




3


Тiеi ночi менi наснився кошмар, страшний як нiколи.

Я нiби опинився в особливому готелi. Була нiч. Дюбрей також був там. Ми сидiли у великiй дуже темнiй залi. Височеннi стiни були чорнi, як у карцерi. Мерехтливе свiтло падало лише вiд свiчок, що ширили запах талого воску. Дюбрей тримав у руцi папiрець i напружено дивився на мене. Подалi стояла Катрiн, у самiй лише чорнiй сорочцi та на високих пiдборах, волосся ii було зiбране в кiнський хвiст. У руках вона тримала величезний батiг, яким раз у раз била по пiдлозi, видаючи при цьому сиплий рик – так ричить тенiсист, котрий щойно пропустив м’яча, – не лишалося сумнiвiв у ii жорстокостi. Сталiн ходив навколо вiдв’язаний i гавкав у такт ударам батога. Дюбрей невiдривно дивився менi у вiчi з незворушнiстю людини, упевненоi у власнiй усемогутностi, та протягував аркуш паперу:

– Тримай, ось твоя мiсiя!

Я взяв папiр тремтливою рукою та прихилився до свiчок, щоб прочитати. Імена. Список iмен з адресами.

– Що це?

– Ти мусиш iх убити. Усiх. Це твоя перша мiсiя. Лише перша.

Батiг Катрiн ляснув по пiдлозi дуже гучно, вiд чого собака безперервно люто загавкав.

– Але я не злочинець! Я не хочу нiкого вбивати!

– Це буде добре для тебе, – вiдповiв Дюбрей, чiтко виокремлюючи кожне слово.

Мене охопила панiка. Ноги трусилися, щелепа дрижала й не давала говорити.

– Але зовсiм. Я… не хочу. Зовсiм. Я… не хочу.

– Тобi це потрiбно. Повiр менi, – сказав вiн спокусливим голоском. Ти ж розумiеш, це все через твою iсторiю. Щоб вийти з мороку, треба зануритися в морок. Не бiйся!

– Я не можу, – белькотiв я. – Я… не можу.

– У тебе немае вибору, – тиснув вiн.

Дюбрей пронизував мене поглядом i повiльно наближався.

– Не пiдходьте! Я хочу пiти звiдси!

– Надто пiзно. Ти не можеш.

– Пустiть.

Я кинувся до великих дверей зали. Вони були зачиненi. Я почав смикати iх щосили.

– Вiдчинiть! – волав я, лупаючи кулаками по дверях. – Вiдчинiть дверi!

Дюбрей повiльно наближався до мене. Я повернувся спиною до дверей та схрестив руки.

– Ви не можете мене примусити. Я нiкого не вб’ю.

– Не забувай, ти зобов’язався!

– А якщо я знiму iз себе зобов’язання?

Вiд мого запитання Дюбрей гучно розсмiявся – i вiд того демонiчного смiху в мене застигла кров.

– У чому рiч, чого вам так смiшно?

– Якщо ти вiдмовишся вiд зобов’язань…

Скривившись, вiн повернувся до Катрiн, яка подивилася на мене iз жахливою посмiшкою – гримасою, вiд якоi мене ледь не знудило.

– Якщо ти вiдмовишся вiд зобов’язань… – вiн говорив повiльно, а вогнi вiдбивалися на його обличчi диявольським свiтлом. – Якщо ти вiдмовишся вiд зобов’язань, – повторив вiн макiавеллiвським голосом, – я впишу твое iм’я до цього перелiку… i передам цей список iншому…

Цiеi митi я почув, як за спиною клацнув замок. Я повернувся, вiдчинив дверi, вiдштовхнув прислужника й кинувся тiкати.

Голос Дюбрея переслiдував мене, розлягався страшною луною коридорами та сходами:

– Ти зобов’язався! Зобов’язався! Зобов’язався!

Я прокинувся, аж пiдстрибнувши, спiтнiлий та задиханий.

Усвiдомивши, що я вдома, оточений знайомими речами, я повернувся до реальностi. Я розумiв, що це був просто тривожний сон, але також цiлком усвiдомив, що дiйснiсть може не надто вiдрiзнятися вiд нiчних пригод. Зрештою, я нiчого не знав про Дюбрея та його справжнi намiри… Я вписався в гру, не знаючи нi ii правил, нi фiналу. Зрозумiло було лише те, що вiдмовитись я не можу. Такi були правила, i я був настiльки дурний, що погодився…

Була шоста година. Я пiдвiвся, повiльно почав збиратися на роботу. Життя знову входило у своi права, i треба було повертатися на робоче мiсце, хоча сама думка про повернення в це змiiне кодло неймовiрно гнiтила мене.

Ванесса чекала на мою появу, щоб одразу ж, поки я йшов до свого кабiнету, повiдомити:

– Не знала, чи ти прийдеш, чи нi, тому, в очiкуваннi звiстки вiд тебе, не скасовувала твоiх зустрiчей на сьогоднi. Мушу сказати, Фостерi не надто зрадiв твоiй учорашнiй вiдсутностi. Але я тебе прикрила. Сказала йому, що в тебе голос був ледь живий i ти справдi захворiв. Не хочу хвалитися, але якби не я – вiн би нiзащо тобi не повiрив.

– Дякую, Ванессо, ти дуже запомогла.

Ванесса обожнювала, коли видавалася нагода довести iншим свою незамiннiсть; якщо нагоди не було – вона ii створювала. Насправдi ж я нiколи не дiзнаюсь, чи Фостерi взагалi помiтив мою вiдсутнiсть… Вона настiльки потребувала визнання та вдячностi, що цiлком могла зiграти подвiйну гру – i пiти отримати подяку вiд шефа за те, що доповiла про мою неправомiрну вiдсутнiсть… Я ii через таке боявся як чуми.

Люк Фостерi, начальник вiддiлу найму фiнансистiв i бухгалтерiв, був, своею чергою, пiдзвiтний Грегуаровi Ларше – директору пiдроздiлу рекрутингу в нашiй компанii. «Дункер консалтинг», як европейський лiдер у галузi людських ресурсiв, мав два великих пiдроздiли: рекрутинг та освiта. За два мiсяцi по моiй появi компанiя «Дункер консалтинг» вийшла на бiржу. Вiд того факту наш президент набрався пихи, наче був лiдером iндексу САС 40[3 - CAC 40 (вiд фр. Cotation Assistеe en Continu) – найважливiший фондовий iндекс Францii.], хоча фiрма мала всього кiлька сотень працiвникiв на три краiни. Першим же його рiшенням пiсля виходу компанii на бiржу було придбання люксового автомобiля з шофером. Треба ж було використовувати чесно заробленi грошi. Другим рiшенням було винайняти персонального охоронця, немов котування на Паризькiй фондовiй бiржi одразу перетворювало його на цiль для мiсцевого кримiналiтету. Охоронець у чорному костюмi й темних окулярах всюди ходив за ним, озираючись кругом i скоса дивлячись у бiк уявних снайперiв, якi поховалися по дахах будiвель. А от що дiйсно рiзко змiнилося наступного дня – так це звична поведiнка в компанii: вiдтепер очi кожного працiвника були прикутi до блакитноi лiнii котувань акцiй. Спочатку всi заходилися грати в цю гру, сповненi ентузiазму вiд спостереження постiйного зростання. Але потiм на цiй грi зациклилося все керiвництво. Компанiя мала тепер щоквартально публiкувати своi данi – очевидно, що недостатньо високi показники спричинять падiння акцiй. Начальство регулярно розповсюджувало заяви для преси, але дуже складно було невпинно мати добрi новини. Сенсацii трапляються не щодня, проте компанiя мусила «пiдтримувати свою присутнiсть у медiа», як казав наш президент. Годувати пресу постiйним позитивом стало спочатку дуже важкою роботою, а потiм – рабством.

Роками компанiя розвивалася за рахунок професiоналiзму, серйозного пiдходу, якостi надаваних послуг. Щоразу винайм гiдного спецiалiста для клiента був передусiм. Докладали всiх зусиль, щоб знайти рiдкiсну перлину, кандидата, який мав не тiльки потрiбнi знання та навички, але й характер, натуру, що пiдходить для атмосфери клiента, допоможе iнтегруватися, узгодити все з новим начальством i успiшно виконувати покладенi на нього завдання.

Вiд моменту моеi появи на бiржi все змiнилося: учорашне стало вторинним. Головними були бiзнес-показники, якi називали пресi в кiнцi кварталу, тобто кiлькiсть працiвникiв, найнятих нашими клiентами. Усю органiзацiю процесiв було перебудовано. Крiм рекрутингу, усi консультанти виконували ще й роль аналiтикiв ринку. Це взагалi було не для мене. Але треба було за будь-яку цiну приводити нових клiентiв: контракти – «цифри». Правило полягало в тому, щоб присвячувати мiнiмум часу спiвбесiдам для прийому на роботу, а максимум – аналiтицi. Робота втрачала свою суть, губила святеннiсть, яку досi мала в моiх очах.

Стосунки мiж колегами змiнились так само кардинально. Товариськiсть, командний дух, який панував два першi мiсяцi, поступився мiсцем вiдчайдушному егоiзму – кожен грав за себе, внутрiшня конкуренцiя неймовiрно зросла. Зрозумiло, що компанiя вiд цього втрачала, оскiльки кожен намагався вивернутись, кожен працював, намагаючись устромити палицi в колеса колезi на шкоду спiльним iнтересам. Звичайно ж, уже не так багато часу витрачалось на вештання бiля кавовоi машини, на висмiювання ляпiв i побрехеньок, почутих вiд кандидатiв. Але тi моменти розвивали вiдчуття приналежностi до компанii, допомагали полюбити ii i таким чином мотивували нас служити ii iнтересам.

Зрештою, що е компанiя, як не угруповання людей, якi вiдчувають емоцii, разом працюючи над одним проектом? От тiльки малювання абстрактних цифр проектом не назвеш. А пiдвищення внутрiшньоi конкуренцii мiж нами не сприяло позитивним емоцiям…

Задзвонив телефон. Ванесса повiдомила, що прийшла людина на першу зустрiч. Я зазирнув у щоденник: заплановано ще сiм. Довгий день чекав на мене.

Я швиденько проглянув пошту: сорок вiсiм повiдомлень за один нещасний пропущений день. Я зразу ж клацнув по листу вiд Люка Фостерi. Теми немае – як завжди – лише лаконiчне повiдомлення:



«Слiд наздогнати пропущену за день роботу. Нагадую, що ви й так вiдстаете вiд мiсячних запланованих показникiв.

    Щиро ваш,
    Л. Ф.»

Оте його «щиро», яке вставлялося в пiдпис автоматично, було якось геть недоречне. Отримувачi в копii: Грегуар Ларше i… всi працiвники компанii. Дурня, та й годi.

Я прийняв кандидата на вакансiю, розпочав спiвбесiду. Менi було складно сконцентруватися на завданнi. Третього дня я вийшов iз кабiнету, твердо впевнений, що бiльше туди не повернусь. У моему майбуттi не було мiсця цiй роботi. Зрештою, я лишився жити – i ще не всi данi в мiзках оновилися… Це мiсце здавалося чужим, моя присутнiсть тут не мала сенсу. На роботi була наявна хiба що моя зовнiшня оболонка.

Менi вдалося втекти о сьомiй – можна сказати, пощастило. Щойно я вийшов iз будiвлi на авеню Опера, як до мене пiдскочив молодик у синiй кепцi. Блiдий як смерть, напiвпрозорi блакитнi очi, жодних емоцiй на обличчi. Я мимохiть позадкував на крок.

– Пане Грiнмор?

Я почекав, перш нiж вiдповiсти:

– Так…

– Пан Дюбрей на вас чекае, – сказав вiн, показуючи на припаркований чорний «мерседес».

Я не бачив нiкого через тоноване скло. Просто пiшов за ним до машини. Вiн вiдчинив менi заднi дверцята, я вмостився, дещо нервуючи. Салон трохи пах шкiрою. Дюбрей сидiв поряд, але завдяки просторому салону мiж нами все ж таки зберiгалася дистанцiя. За мить до того, як молодик зачинив за мною дверцята, я перехопив заiнтригований погляд Ванесси, яка тоi митi саме вийшла з роботи.

«Мерседес» рушив. Трохи помовчавши, Дюбрей сказав:

– Ти пiзно виходиш.

– Я iнодi й пiзнiше виходжу, трапляеться, що й о дев’ятiй, – сказав я, радий, що трохи розбавив тишу… яка згодом вiдновилася.

– Я багато думав про твiй випадок i бачу, що ти завалений проблемами, якi накладаються одна на одну. Але в центрi – твiй страх перед людьми. Не знаю, наскiльки це усвiдомлено. Однак ти не тiльки боiшся самовиражатися, ти навiть боiшся висловити своi бажання – тобi дуже складно йти проти волi iнших i щиро заявити про вiдмову. Коротше, ти не жив насправдi, ти дуже багато робив задля iнших через страх за можливу реакцiю на твою вiдмову. Першi завдання, якi я тобi ставитиму, матимуть на метi привчити тебе боротися зi своiм страхом i бути в змозi висловити незгоду, насмiлитися суперечити й висловлювати власнi бажання, щоб отримувати те, що тобi потрiбно.

Потiм треба звикнути до того, що ти не завжди будеш хоч-не-хоч вiдповiдним до очiкувань оточення, не завжди вiдповiдатимеш iхнiм критерiям, цiнностям; ти насмiлишся виявляти свою вiдмiннiсть, навiть якщо часом вона буде дивною. Коротше кажучи, вiдiйти вiд концепцii твого прагнення догоджати й навчитися не надто перейматися думкою iнших про тебе.

Коли ти цiлком приймеш усi своi вiдмiнностi, ти зможеш бачити несхожiсть iнших i, за потреби, адаптуватися до неi. Ти навчишся краще комунiкувати, навчишся контактувати з незнайомцями та створювати атмосферу довiри, щоб тебе сприймали люди, якi не можуть мислити, як ти. Але спочатку ти маеш зрозумiти, що робить тебе унiкальним. В iншому разi так i «щезатимеш» на користь iнших.

Я також навчу тебе переконувати людей, щоб домогтися бажаного. Потiм я доведу тебе до того, що ти насмiлишся експериментувати, реалiзовувати iдеi та конкретизувати мрii. Зiрву з тебе те ярмо, що гнiтить тебе, хоча ти цього не усвiдомлюеш – не бачиш, як воно зводить в пекло. Я звiльню тебе вiд нього, щоб ти мiг жити – i жити на повну.

– І я буду зобов’язаний виконувати щось таке, аби навчитися цього?

– Гадаеш, це в тобi якось розвинеться, якщо й надалi так нiкчемнiтимеш, як досi? Ти й так побачив, куди тебе завело таке життя…

– Оце дякую, що нагадали, бо я забув.

– Навiть якби не дiйшло до тих крайнощiв, Алане, якщо не жити так, як хочеться, – життя буде тривалим i нудним.

– Нема потреби мене переконувати – ви в будь-якому разi маете моi зобов’язання…

«Мерседес» доiхав до бульвару Осман i повернув на автобусну смугу, жваво обганяючи всi машини, що стояли в корку.

– Тiльки стикнувшись iз реальнiстю, ти побачиш, що вона не така вже й страшна, що ти можеш дозволити собi те, чого не дозволяеш сьогоднi. Я хочу змiнити твое ставлення до життевих подiй. Учора, коли слухав тебе, я кiлька разiв був здивований твоею манерою розповiдi про повсякдення. Я побачив, що ти часто приймаеш роль жертви.

– Роль жертви?

– Це вислiв, який описуе спосiб самопозицiонування, до якого ненароком вдаються деякi необережнi. Вiн полягае в тому, що люди живуть як трапиться, роблять що скажуть i животiють так, нiбито нiчого вiд них не залежить.

– Я не думаю, що я – такий.

– Звiсно, ти не можеш цього побачити, але ти часто ставиш себе в позицiю жертви, коли використовуеш вислови на зразок: «У мене немае шансiв», «Усе вiдбулося не так, як я хотiв», «Менi було б краще, якби…» Пiд час твоеi розповiдi про себе: тiльки-но якась подiя йшла не так, як ти хотiв, ти обов’язково додавав щось типу «ще гiрше» чи «шкода», «та байдуже», але ти казав це не через мудрiсть i правильне сприйняття ситуацii – нi, ти казав це iз жалем. Це покiрливе приймання ситуацii, ти навiть iнодi сам кажеш, що то не був твiй вибiр. А тодi… часом ти починаеш навiть жалiтися. Усе це свiдчить про те, що ти пiдладився пiд роль жертви, потураеш цьому.

– Можливо, я й прийняв цю роль – несвiдомо, – але я зовсiм не потураю!

– Потураеш. Ти вимушено шукаеш у цьому переваги. Так працюе наш мозок: щоразу вiн веде нас до того, що вважае за «найкращий вибiр». Себто впродовж життя за кожноi ситуацii твiй мозок обирае, що ти вмiеш робити, щоб отримати те, що здаеться тобi найзручнiшим, що дасть найбiльше переваг. У всiх так. Проблема лише в тому, що ми не маемо доступу до всiеi палiтри вибору… Деякi люди розвивають свое ставлення до плину речей, вiдпрацьовують манеру поведiнки. Тому, коли настае та чи iнша ситуацiя, iхнiй мозок мае широку гаму можливих реакцiй. Іншi ж роблять бiльш-менш одне й те саме – тому й арсенал iхнiй не збiльшуеться, i, вiдповiдно, наявний вибiр iх геть не влаштовуе…

Наведу тобi конкретний приклад: уяви суперечку двох незнайомцiв на вулицi, коли один з них несправедливо дорiкае другому. Якщо в цього другого асортимент реакцiй немов арфа зi струнами, вiн може обирати, яку струну смикати. Може, наприклад, пояснити першому, що той помиляеться, чи звести критику нанiвець жартами й гумором, а чи понаставити незручних запитань, щоб перший почав виправдовуватися. Або ж вiн може поставити себе на його мiсце, спробувати зрозумiти витоки дорiкань, виправити помилку, зберегти добрi стосунки – чи зрештою проiгнорувати й узагалi пiти геть своiм шляхом… Так от, якщо вiн здатний на це все, його мозок мае багато можливостей вiдповiсти i е висока вiрогiднiсть того, що вiн обере найкращий з варiантiв, що служить його iнтересам, надае йому переваги. А тепер уяви, що йдеться про когось, хто взагалi не знае, як цим користуватися, – найвiрогiднiше, у такого буде лиш один вибiр: почати ображати другого чи схилитися й пiдкоритися. У будь-якому iз цих двох випадкiв це буде його найкращий вибiр.

– Ви зараз кажете, що я дещо обмежений, чи як?

– Скажiмо так: у специфiчному контекстi, у якому речi вiдбуваються не так, як ти волiв би, – дiйсно, у тебе мало вибору; ти, найiмовiрнiше, так чи iнакше прийматимеш позицiю жертви.

– Уявiмо, що це правда: якi ж моi переваги в такому разi?

– Як я вчора переконався, тобi подобаеться щось робити для iнших зi сподiваннями на вдячнiсть за твоi «жертви». А по тому ти трохи любиш побiдкатися, щоб тебе пожалiли – таким чином ти намагаешся здобути симпатiю. Мiж нами кажучи, то пусте: доведено, що людям подобаються лише тi, хто свiдомо робить вибiр i живе так, як справдi хоче. Зрештою, твiй плач Єремii подобаеться лише тобi самому…

– Попри це, об’ективно – справдi об’ективно – я мав менше шансiв на стартi в життi, нiж iншi. Почати хоча б iз соцiального прошарку, iз якого я вийшов. Шкода, але набагато легше бути щасливим, якщо народитися в зручному середовищi, в якому е все, чого хочеться.

– Припини! Це все дурiсть.

– Зовсiм нi! Усi соцiологи кажуть, що дiти, якi виросли в добробутi, за статистикою, мають бiльше можливостей здобути кращу вищу освiту, нiж дiти iз сiмей середнього достатку, а отже, мають кращi професii.

– Але ж щастя тут нi до чого! Можна бути нещасливим iнженером. Можна бути щасливим робiтником. Хоча ти й сам кадровик. Несправедливiсть – здебiльшого в любовi й освiтi, якi дитина отримуе вiд батькiв; саме вiд цього й залежить майбутне щастя. Згоден, бувають тi, до кого доля неласкава. Та це аж нiяк не стосуеться соцiального середовища – це стосуеться дiтей i авторитету, щоб iх виховувати. Подивись навколо себе!

– Якщо й так – навiть у цьому аспектi в жодному разi не можна сказати, що менi пощастило! У мене навiть батька не було!

– Це так. Але ж тепер ти дорослий – можеш навчитися чогось iще, крiм як плакатись i жалiтися.

«Мерседес» звернув на бульвар Мальшерб, а звiдти взяв напрямок на Батiньоль. Те, що говорив Дюбрей, дошкуляло менi.

– Алане…

– Що?

– Алане, жертви не бувають щасливими. Чуеш? Не бувають.

Вiн помовчав хвилину, нiби даючи час словам пристати до моiх думок. Те, що вiн сказав, наче щосили штрикнуло мене в серце, а його мовчання ятрило ще бiльше.

– Ну, гаразд, то що ж робити, щоб не занепадати до ролi жертви? Бо, якщо це ще й несвiдомо, я не бачу, як менi цього позбутись…

– Як на мене, найкраще – то навчитися вчиняти якось iнакше. Знову ж таки, якщо ставати жертвою – твiй найкращий вибiр, то це тому, що твiй мозок не знае iнших варiантiв. Їх треба розвинути. Розумiеш, у природi не мае бути порожнечi. Якщо ти намагатимешся просто позбутися ролi жертви, не замiщуючи ii жодними навичками, – нi, так не спрацюе. Краще, щоб ти побачив, що можеш поводитись якось iнакше. А згодом – я певен – твiй мозок швидко сам обере новий варiант дiй, якщо той буде бiльш корисним.

– І що ж буде цим новим варiантом?

– Що ж, навчу тебе домагатися бажаного в повсякденному життi. Якщо опануеш це – не матимеш потреби ставати жертвою. Слухай, я знаю, що це геть не смiшно, але ти мене вразив учора, коли розповiв про те, що невдачi переслiдують тебе навiть у дрiбничках. Ти сказав, що, як купляв багет у хлiбiвнi, отримав перепечений, хоча любиш, щоб вiн був зовсiм бiлий.

– Справдi.

– Але ж це нiкуди не годиться! Нiби ти не мiг сказати: «Нi, цей перепечений, дайте той, що поряд».

– Авжеж, я мiг сказати! Просто не хотiв турбувати продавчиню, у якоi довжелезна черга очiкуе, – та й по всьому.

– Вона витратить на це двi секунди. Ти краще iстимеш перепечений хлiб, який не подобаеться, анiж забереш у неi двi секунди! Нi! Правда в тому, що ти не насмiлюешся iй сказати. Ти боiшся суперечити, щоб отримати потрiбне. Ти боiшся, що вона сприйме тебе як вибагливого, неприемного, що ти iй не сподобаешся. Ти боiшся роздратування iнших покупцiв у черзi.

– Може, й так.

– Як помреш, на надгробку напишуть: «Нiчого не досяг, нiколи не мав бажаного, зате всi вважали мене люб’язним». Чудово.

Менi ставало зле. Я вiдвернувся вiд цiеi людини, яка бентежила мене своею промовою, i дивився на вулицю, на крамницi, на людей, що йшли повз.

– У мене е чудова новина, – сказав вiн.

– Що, справдi? – скептично перепитав я, навiть не повертаючись.

– Чудова новина в тому, що це все в минулому. Вiдтепер ти не iстимеш перепечений хлiб. Нiколи бiльше, – сказав вiн, пильно роздивляючись навкруги. – Владi, зупини.

Водiй зупинив «мерседес» i ввiмкнув аварiйку. Машини об’iжджали нас, сигналячи.

– Чого бажаеш? – спитав Дюбрей, показуючи на хлiбiвню?

– Зараз – нiчого. Зовсiм нiчого.

– Чудово. Заходиш, просиш хлiб, тiстечко чи ще щось. Коли тобi його дають, знаходиш привiд, щоб вiдмовитись i взяти щось iнше. Вигадаеш iнший привiд знову вiдмовитись вiд другого варiанта, а ще третього й четвертого. Потiм скажеш, що ти нiчого не хочеш, i вийдеш, нiчого не купивши.

Менi занудило пiд ложечкою, обличчя запалало. Секунд п’ятнадцять, не менше, я не мiг вичавити нi звуку.

– Я не зможу цього зробити.

– Зможеш. Переконаешся в цьому за кiлька хвилин.

– Це понад моi сили!

– Владi!

Водiй вийшов, вiдчинив менi дверцята та стояв, чекаючи… Я палив Дюбрея поглядом, потiм знехотя вийшов. Поглянув на хлiбiвню. Натовп покупцiв перед зачиненням. Мое серце калатало щосили.

Я став у чергу, нiби вона була на ешафот. Уперше за час мого перебування у Францii запах хлiба мене вiдштовхував. Усерединi все гуло, як на заводi. Продавчиня повторювала замовлення покупця касирцi, а касирка голосно повторювала замовлення та приймала оплату, поки ii колега обслуговувала наступного покупця. Справжнiй вiдпрацьований конвеер. Коли настала моя черга, за мною вже було вiсiм-десять iнших покупцiв. Я ковтнув слину.

– Прошу пана? – продавчиня пронизливо дивилася на мене.

– Багет, будь ласка.

Мiй голос був глухий, наче застряг у горлi.

– Багет для пана.

– Євро десять, – сказала касирка.

На язику в неi була волосина, i вона бризкала слиною, коли говорила, але нiхто не переймався захистити вiд того хлiб.

– Прошу панi?

Продавчиня вже зверталася до наступного покупця.

– Булочку iз шоколадом.

– Булочку iз шоколадом для панi.

– Перепрошую, у вас там лежить не такий перепечений, дайте його, будь ласка, – змусив я себе вимовити.

– З панi – евро двадцять центiв.

– Тримайте, – сказала продавчиня i простягнула iнший багет. Дiвчино, що вам?

– Хлiб для тостiв, порiжте, будь ласка.

– Перепрошую. Я таки вiзьму висiвковий хлiб.

Нарiзна машина перекрила мiй голос. Вона не чула мене.

– Хлiб для тостiв для дiвчини!

– Один вiсiмдесят.

– Прошу панi?

– Нi, перепрошую, – повторив я. – Зрештою, я вiзьму висiвковий хлiб.

– Висiвковий хлiб разом iз багетом для пана!

– Це буде три п’ятнадцять, – сказала касирка крiзь бризки.

– Ваша черга, хлопче.

– Нi, це було замiсть багета, а не разом з ним.

– Два хлiба, – сказав хлопець.

– Тодi два евро п’ять центiв iз пана i два десять iз хлопця.

– Прошу панi? – спитала продавчиня.

Менi було дуже зле. Менi забракло смiливостi продовжити. Я кинув погляд на Дюбрея. Водiй стояв бiля машини, схрестивши руки, i пильно дивився.

– Половину багета, добре пропеченого, – сказала лiтня жiнка.

– Перепрошую, – сказав я продавчинi, – я передумав. Шкода, але я, зрештою, таки також вiзьму половину багета.

– Гей, та пан не знае, чого хоче, – сказала вона рiзким голосом, беручи iншу половину багета, вiдрiзану для бабусi.

Я весь палав, аж спiтнiв.

– Шiстдесят центiв iз панi i стiльки ж – iз пана.

– Прошу панi?

– Я ще думаю, – вiдповiла дiвчина, дивлячись на тiстечка, вочевидь, iз вiдчуттям провини.

Їй треба було оцiнити кiлькiсть калорiй у кожному.

– Пан iще мае проблеми? – запитала продавчиня пiдозрiло.

– Слухайте… я справдi перепрошую… я знаю, що це дратуе, але… хлiб для тостiв. Думаю, що менi треба саме хлiб для тостiв. Точно. Хлiб для тостiв!

Вона подивилася на мене, не приховуючи роздратування. Я не насмiлювався обернутися, але менi здавалось, що покупцi позаду зараз схоплять мене за комiр i викинуть геть.

Зiтхнувши, вона повернулася, аби взяти хлiб для тостiв.

– Стiйте. Зупинiться. Зрештою…

– Так? – запитала вона злим голосом, на межi зриву.

– Я… нiчого не вiзьму, нарештi я вирiшив. Дякую. Перепрошую… дякую.

Я повернувся й пiшов крiзь усю чергу покупцiв iз похиленою головою, не дивлячись на неi. Я вийшов бiгцем, як крадiй.

Водiй чекав на мене, вiдчинивши дверцята, наче перед мiнiстром, але менi було так соромно, як малому хлопцю, котрого спiймали на крадiжцi цукерки з вiтрини. Я заскочив у «мерседес», обливаючись потом.

– Ти червоний, як тi британцi, що приiздять засмагати на Лазуровий берег, – сказав Дюбрей, дуже задоволений.

– Не смiшно. Геть не смiшно.

– Бачиш, треба було тебе трохи сильнiше штовхнути. Але обiцяю – за кiлька тижнiв ти будеш здатний робити це запросто.

– Але менi це не цiкаво! Я не зануда! Терпiти не можу зануд, якi дратують, вимагають, аби всi бiгали через iхнi забаганки! Я не хочу бути схожим на таких!

– Але йдеться не про те, щоб нудити. Я не змушуватиму тебе кидатися з крайнощiв у крайнощi. Я просто хочу, щоб ти мiг отримати бажане, не боявся трошки потурбувати людей. Але хто змiг максимум – зможе мiнiмум. Тому я спонукатиму тебе робити трохи бiльше, нiж потрiбно, щоб ти почувався зручно, коли просиш те, що природно просити.

– То що буде наступним етапом?

– Найближчим часом ти будеш вiдвiдувати щонайменше три рiзнi хлiбiвнi щодня i двiчi просити замiнити те, що тобi дали. Нiчого складного.

У порiвняннi з тим, що я щойно пережив, це було прийнятним завданням.

– Протягом якого часу?

– Поки для тебе це не стане природним i тобi не треба буде докладати зусиль. Пам’ятай: ти можеш вимагати, але бути при цьому ввiчливим. Необов’язково бути хамом.

«Мерседес» зупинився бiля мого будинку. Владi вийшов i вiдчинив дверцята. Вiйнуло свiжим повiтрям.

– Приемного вечора, – попрощався Дюбрей.

Я вийшов, не вiдповiдаючи.

Етьен вислизнув з-пiд сходiв, витрiщившись на автiвку.

– Ти ба, пан веселяться, – сказав вiн, наближаючись.

Вiн узяв шапку й почав блазнювати, не даючи менi проходу:

– Пане президенте!

Я почувався зобов’язаним дати йому кiлька монет.

– О, пан дуже добрий, – хрипнув вiн i удавано ввiчливо вклонився зi злим обличчям людини, яка завжди отримуе все, чого хоче.


* * *

Ів Дюбрей натиснув кiлька кнопок на мобiльному.

– Добрий вечiр, Катрiн. Це я.

– Ну як?

– Поки що вiн слухаеться. Усе йде за планом.

– Не думаю, що це триватиме довго. Дуже сумнiваюся.

– Ти завжди дуже сумнiваешся, Катрiн.

– Вiн збунтуеться.

– Ти так кажеш, бо ти збунтувалася б на його мiсцi…

– Може, й так.

– У будь-якому разi я вперше бачу людину, що так боiться бодай власноi тiнi.

– Саме це й непокоiть. Тому я й думаю, що вiн не наважиться постiйно робити те, що ти йому наказуеш.

– Саме навпаки. Його страх нам вигiдний.

– Як це?

– Якщо не захоче продовжувати, вiн однаково все виконуватиме, принаймнi… через страх.

Тиша.

– Який ти нещадний, Ігорю!

– Так.




4


На початку тижня я знав уже всi хлiбiвнi 18-го округу. Наприкiнцi експерименту я дослiдив, що найкращий хлiб продають за два кроки вiд мене, де я його найчастiше й купляв. Щонайменше, вiн був запакований.

Я купляв три багети щодня – надлишок вiддавав Етьену. Той спочатку радiв, а потiм мав зухвалiсть заявити, що йому набридло iсти хлiб!

Людська натура влаштована так, що звикае до всього. Ну, майже до всього. Мушу визнати: те, що вимагало надлюдських зусиль спочатку, потребувало лиш трохи рiшучостi за тиждень. Але це все ж таки вимагало свiдомого рiшення вiд мене. Менi треба було пiдготуватися. Одного разу в хлiбiвнi я зустрiв свого сусiда, i ми розмовляли, поки стояли в черзi. Коли надiйшла моя черга й менi дали перепечений багет, у мене не спрацював рефлекс замiнити його. Мою увагу вiдвернула розмова – i цього було достатньо, щоб повернулася давня звичка автоматичного прийняття всього, що запропоновано. Тобто я почав одужувати, але не вилiкувався остаточно.

Мое життя в кабiнетi тривало, ще бiльш похмуре, нiж завжди. Чи це було вiд погiршення атмосфери в колективi? Бо ж Люк Фостерi запропонував працiвникам свого департаменту збиратися разом iз ним на восьму ранку для ранковоi пробiжки. Вiн був тугий на креатив, тому таку дурню сам не вигадав би – узяв iз якоiсь книженцii про тiмбiлдинг у стилi «Як зробити з працiвникiв команду переможцiв»… У будь-якому разi проект достеменно був схвалений нагорi, бо його бос, Грегуар Ларше, установив душовi кабiни в компанii. Отака фантастика.

Тепер консультанти зранку дихали на повнi легенi вихлопними газами на авеню Опера й вулицi Рiволi або трiшечки чистiшим повiтрям Тюiльрiйського саду. Усi бiгли мовчазнi. Мiй начальник був такий само балакучий, як отой копач iз бюро ритуальних послуг. Вочевидь, головною метою акцii було розпалити бойовий дух працiвникiв, а не розвивати комунiкативнiсть. Фостерi тримав дистанцiю, як завжди на роботi. Я здiйснив великий подвиг: вiдхилив його пропозицiю – усе ж таки далися взнаки походеньки хлiбiвнями 18-го округу. Мiй болiсний досвiд iз бейсболу назавжди вiдвернув мене вiд спорту. То щоб я ще змiшався з натовпом задиханих хлопiв, якi уявили себе дуже мужнiми, бо мають фiзичне навантаження, – нi, то вже занадто. До того ж я ненавидiв iдiотську звичку потiм усiм гуртом iти й товктися голими в душових. Я не мав нiякого бажання дивитися на начальника в костюмi Адама. А ще менi здаеться: що бiльше чоловiки хочуть бути мужнiми, то бiльше iхня поведiнка стае сексуально неоднозначною. От узяти той ритуал, коли футболiсти обмiнюються футболками пiсля матчу, змiшуючи свiй пiт iз потом супротивника.

Щодня я приходив за п’ять хвилин дев’ята: я вже був на робочому мiсцi, коли команда поверталася з ранкових звершень. Чiткий сигнал: ви собi бавитеся, а дехто працюе щосили… І не дорiкнеш менi нiчим.

Однак мене стали намагатися вшпилити вiдчутно частiше. Один-единий раз Фостерi утнув щось новеньке, а я не долучився. Вiн почав шукати найменшого приводу – якоiсь помилки або й без неi: то колiр сорочки не такий, то черевики не так начищенi, то надто довго балакав iз кандидатом на роботу. Докори сипалися безперестанку, варто було лиш перетнутися – без бридких коментарiв не обходилося.

Але менi дошкуляло геть iнше: кiлькiсть пiдписаних контрактiв рекрутингу. Кожен консультант мав завдання знаходити пiдприемства, якi скористаються його ж послугами фахiвця з пошуку працiвникiв. Кожен грав на два поля: рекрутер i пiарник. Вiд моменту виходу на бiржу друге поле висунулося на перший план. Кожному консультантовi визначався потрiбний персональний показник успiху, вiд досягнення якого отримувалась винагорода.

Ми заходилися щопонедiлка збиратися на нараду з просування компанii. Це, вочевидь, уже не була вигадка Фостерi – вiн був надто закритий i ненавидiв перебувати серед нас. Мабуть, його змусив Ларше. Проте Люк Фостерi був розумником i змiг уникнути гидкого завдання розважати цi щотижневi посиденьки. Ларше робив це сам – вiн полюбляв забивати собою ефiр i всюди втручатися. Фостерi залюбки мовчав у куточку, удаючи експерта, який не розтуляе рота без нагальноi потреби. Зайвий раз брати учать у дебатах плебса вiн не збирався, лише зневажливо дивився на нас, маленьких, i нудьгував, вочевидь, запитуючи себе, навiщо всiм цим блазням конче потрiбно безупинно повторювати ту саму дурiсть. Ось у цьому останньому аспектi вiн, безперечно, не помилявся.

Сьогоднi в коридорi я зустрiв Тома – свого колегу.

– Ти ба! А ми думали, ти помер iще позавчора! – глузливо кинув вiн.

Егей, старий, якби ти тiльки знав…

– Мабуть, пiдчепив вiрус i звалився. Нiчого, уже видужав.

– Та нi, я ж нiчого не маю проти, – сказав вiн, задкуючи. – Хоча вас тут усiх би влаштувало, щоб захворiв я – аби я хоч раз наприкiнцi мiсяця не зганьбив вас, як завжди!

У Тома були найкращi результати серед нас усiх, i вiн не проминав можливостi про це нагадати. Уся планета мала бути в курсi. Я визнаю, що його показники були досить вражаючими. Цей трудоголiк працював безупинно, постiйно лишався без обiду i так концентрувався на запланованих показниках, що забував привiтатися з колегами, пробiгаючи коридорами. До того вiн за словом у кишеню не лiз i користався кожним приводом змусити говорити про себе, голосно повторював своi квартальнi результати чи сповiщав, що йому в перукарнi зробили зачiску за останньою модою або що напередоднi вiн вечеряв у люксовому ресторанi. Не оминав бодай найменшоi можливостi, аби повикаблучуватись: вiн чув, що кажуть iншi, тiльки в тому розрiзi, у якому це давало йому змогу нагадати про свою величнiсть, своi досягнення, успiхи, надбання. Не дай Бог сказати: «У тебе гарне авто», – це було для нього, як ода його особистостi, його розуму – вiн дякував iз посмiшкою переможця. З нього ставало ще й назвати iм’я якоiсь знаменитостi з такою самою автiвкою чи необережно викрити вам таемницю приголомшливоi суми, яку вiн витратив на машину. Усе слугувало для пiдвищення iмiджу – вiд брендiв одягу чи аксесуарiв до Financial Times у нього в руках зранку, вiд зачiски до вибору фiльмiв i книжок, якi вiн обговорював за столом. Вiн нiчого не казав просто так.

Водночас нiчого не виказувало його особистого смаку. Кожен жест, кожне слово – то були елементи якогось улюбленого персонажу, якого вiн створив iз себе i з яким себе ототожнював. Лиш одне питання поставало: робив вiн це щиро чи брехав сам собi?

Я часом уявляв Тома голим на безлюдному островi – без костюма Armani, без краватки Herm?s, без черевикiв Weston, без барсетки Vuitton, без планових показникiв i без здобуття слави. Анi душi на сотнi кiлометрiв навкруги – нема кого вражати. Вештався б вiн, бiдний, цiпенiв би потроху, нежиттездатний без замилування оточення, як той фiкус у залi очiкування нежиттездатний без Ванесси з ii щотижневим поливанням.

Думаю, вiн вдовольнився би змiною ролi – перетворився б на такого собi Робiнзона Крузо, перейняв би манери взiрцевого потерпiлого моряка, який заходився активно виживати. Потiм би його врятував випадковий човен рибалок, якi захоплювались би його спроможнiстю вижити – i вiн повернувся б до Францii героем. Сидiв би й розказував про свiй подвиг виживання по всiх телеканалах, з охайною доглянутою восьмимiсячною бородою, обережно показуючи пов’язку, яку вiн носив на стегнах.

Змiнився б контекст – але не людина.

– Що, хлопчики, вихваляемося?

Мiкель – iнший колега – полюбляв поглузувати. Але принаймнi вiн не сприймав себе надто серйозно, хоча й вважав, що вiн найгострiший на язик.

– Є такi, що можуть собi це дозволити, – вiдбив атаку Тома.

Стан безупинного самозамилування позбавив його почуття гумору.

Мiкель навiть не вiдповiв i пiшов геть, смiючись. Товстенький, чорноволосий кучерявець зовнi дещо скидався на пройдисвiта. Вiн досить вдало викручувався – принаймнi вiн жив i не тужив, – вочевидь, його результати були непоганi. Багато разiв я заходив до його кабiнету без попередження. Щоразу вiн удавав, що пильно вчитуеться в резюме кандидата на комп’ютерi, хоча склянi дверцята шафи вiддзеркалювали його екран з усiлякими зображеннями, через якi дехто обурювався, що кандидатки через безробiття ладнi фотографуватися оголеними, аби скорiше влаштуватися на роботу бухгалтерами.

– Ач, як заздрить, – сказав менi Тома змовницьки.

У нього всi, хто не захоплювався ним, обов’язково заздрили.

Щотижня до нас зверталися пiдприемства, щоб отримати послугу з пiдбору кадрiв i дiзнатися про нашi умови. Ванесса вiдповiдала на дзвiнки, призначала справу на кожного клiента i передавала одному з консультантiв. Неабияке щастя: набагато легше пiдписати контракт iз компанiею, яка звернулася до тебе сама, нiж телефонувати хтозна куди, розмовляти з незнайомцями i пропонувати своi послуги. Тому вiд Ванесси вимагалося розподiляти справи рiвномiрно мiж усiма. Нещодавно я виявив, що насправдi вона вiдчутно надавала перевагу Тома. Вiн справляв на неi враження переможця, i iй було приемно усвiдомлювати себе невiд’емною частиною його успiху. Я ж, судячи з усього, отримував вiд неi справи найрiдше, хоча, роблячи виняток й передаючи нарештi клiента менi, вона удавала, нiбито я маю справу завдяки единому дзвiночку, що «Дункер консалтинг» одержав за весь мiсяць.




5


За два тижнi пiсля нашоi зустрiчi «мерседес» Дюбрея знову так само стояв на тротуарi пiд дверима компанii, коли я виходив iз роботи.

Я пiдiйшов, i Владi вийшов, обiгнув машину, щоб вiдчинити менi дверi. Я розтер сигарету об тротуар i видихнув хмарку диму. Треба ж так… я тiльки-но запалив сигарету вперше за пiвдня!

Я вже не так непокоiвся, як минулого разу, але трохи нудило вiд мандражу – та я грiшив на обiднiй соус.

«Мерседес» рушив, з’iхав iз тротуару, спокiйнiсiнько перетнув авеню Опера через суцiльну лiнiю i розвернувся до Лувру. За кiлька хвилин ми вже iхали вулицею Рiволi.

– Ну що, завойовнику паризьких хлiбiвень, як зi здобиччю?

– Я iстиму тости iз супермаркету весь наступний мiсяць, аби забутися.

Садистська посмiшка з’явилася на обличчi Дюбрея.

– Куди ви везете мене сьогоднi?

– Ти ба, який прогрес! Минулого разу ти не насмiлювався й питати. Тебе можна було везти, наче в’язня.

– Я i е в’язень свого зобов’язання.

– То правда, – задоволено ствердив вiн.

Ми приiхали на майдан Конкорд. Цiлковита тиша в салонi люксового авто контрастувала зi жвавiстю й шумом майдану, наповненого автомобiлями, що iхали врiзнобiч з усiх усюд, натискаючи на газ, аби проiхати кiлька метрiв i трошки випередити одну чи двi машини. Якщо це вдавалося – протягом кiлькох секунд на обличчях водiiв сяяли задоволенi посмiшки переможцiв, доки вони знову не встрявали в оточення з усiх бокiв. У свiтлому небi над Нацiональною асамблеею пливли темнi хмари. Ми взяли праворуч, у бiк Єлисейських Полiв, – i перед нами пролiг широкий проспект, що розрiзав мiсто до обрiю, на якому виднiлась Трiумфальна арка. «Мерседес» почав розганятися.

– То куди iдемо?

– Протестуемо тебе, аби побачити рiвень розвитку з моменту останнього випробування й пересвiдчитись, що можна переходити до чогось iще…

Формулювання менi не сподобалось. Нагадувало про деякi тести, якi проходили в моему кабiнетi кандидати.

– Я вам не казав, але я не ненавиджу всi цi теоретичнi тести з папiрцем для галочок.

– Життя не теорiя. Я вiрю лише в силу досвiду, здобутого на практицi, – лише вiн дiйсно може змiнити людину. Решта – бла-бла, iнтелектуальний онанiзм.

Праворуч вiд мене пропливали дерева, потiм звивалися черги перед кiнотеатрами.

– То що ви вигадали для мене сьогоднi? – спитав я з удаваною впевненiстю, якоi насправдi не вiдчував.

– Завершимо цей етап, трохи змiнивши начинку.

– Змiнивши начинку?

– Авжеж. Перейдiмо вiд оцих маленьких безiменних хлiбiвень до елiтноi ювелiрноi крамницi.

– Ви жартуете? – спитав я, хоча й знав, що, на жаль, то був не жарт.

– Насправдi немае великоi рiзницi мiж цими двома крамницями.

– Ще й як е! Там нема чого дивитись.

– В обох випадках ти однаково маеш справу з кимось, хто там стоiть, аби щось тобi продати. Не бачу проблеми.

– Припинiть удавати блазня! Ви й самi знаете, що це не так!

– Основна рiзниця – у твоiй головi.

– Я нiколи в життi не був у ювелiрнiй крамницi! Я не звик до таких мiсць…

– Ну, то треба колись починати. Усi колись починають.

– Менi незручно там перебувати – навiть якщо нiчого не казати. Я там буду, наче в пастцi.

– Що саме тебе бентежить? – спитав вiн, злегка посмiхаючись.

– Не знаю… цi люди… вони зазвичай не обслуговують таких, як я. Я не знаю, як треба поводитися.

– Немае особливих правил. Це така сама крамниця, як iншi, просто дорожча. Але ж у дорожчiй можна бути вибагливiшим!

«Мерседес» зупинився бiля тротуару. Ми були в центрi Єлисейських Полiв. Владi ввiмкнув аварiйку. Я непорушно дивився перед собою, здогадуючись, що мiй ешафот мае бути ось тут, поряд, праворуч, за тими скляними дверима… Я продовжував сидiти, загiпнотизовано дивлячись, як автомобiлi звертали на майдан Етуаль, як сотнi мурашок одна за одною йдуть стежкою до мети, оббiгаючи кожну перепону.

Я зiбрав рештки мужностi й повiльно повернув голову праворуч – там була висока iмпозантна будiвля. Два перших поверхи були затуленi величезною вiтриною, а внизу тiеi вiтрини золотавими буквами – iм’я мого ката: Cartier.

– Уяви, – сказав Дюбрей, – на що буде схожий свiт, коли жодна ситуацiя не в змозi примусити тебе почуватися незручно.

– Менi до того далеко.

– Єдиний спосiб дiстатися цього – вштрикатися в реальнiсть, iти навпростець проти об’ектiв твого страху, аж поки страх не щезне, а не ховатися в куток i плекати свiй ляк перед незнайомцями.

– Можливо, – вiдповiв я.

Але я не був у тому певен.

– Слухай, зрозумiй же, що, зрештою, люди, до яких ти там звернешся, – такi самi люди, як ти – на зарплатнi, на середнiй зарплатнi, – вони й самi не можуть собi дозволити Cartier…

– То що конкретно я маю робити? Яке мое завдання?

– Ти будеш просити показати годинники. Ти маеш помiряти штук п’ятнадцять, ставити якомога бiльше запитань, а потiм пiти, нiчого не купивши.

Стало ще бiльш лячно.

– Менi спочатку треба покурити.

– Ще одне…

– Що?

Вiн узяв мобiльний, набрав номер – i в його кишенi стиха задзвонило. Вiн вийняв маленький апарат тiлесного кольору, натиснув кнопку – i дзвiнок стих.

– Надягни це собi у вухо. Тодi я чутиму, як ти говориш, а ти чутимеш мене й моi поради.

– Що це за маячня? – спантеличено спитав я.

– І останне…

– Та що ж iще?

– Розважайся. Це найкраща порада, яку можна тобi дати. Якщо тобi це вдасться – ти виграв. Перестань усе сприймати так серйозно. Розслабся та сприймай це випробування як гру. Це ж i е гра, чи не так? Нiхто нiчого не втрачае – лиш проводимо експеримент.

– Ну…

– Знаеш, кожен вiльний дивитися на життя, як на площу, засiяну пастками, якi треба оминати, або ж як на майданчик для iгор, де в кожному закутку е якийсь цiкавий досвiд, який збагачуе.

Я мовчки вийшов iз машини. Вуличний шум враз оточив мене зусiбiч: безлiч автiвок звертали з майдану Етуаль до Трiумфальноi арки; широким тротуаром снували туристи; купки молодi раз по раз забiгали в метро та зникали в тьмяних пiдземних переходах. Дмухнув теплий вiтерець i дещо розвiяв моi важкi думки.

Я трохи вiдiйшов i, не поспiшаючи, запалив сигарету. Без особливого завзяття до «мерседеса» пiдiйшли полiцiянти, щоб переставити автiвку, припарковану в геть неналежному мiсцi.

Дюбрей сказав про тест. Вiн сказав, що хоче перевiрити, чи е в мене прогрес. Це, безсумнiвно, означало, якщо вiн вважатиме, що мого прогресу недостатньо – вiн найближчими тижнями даватиме iншi неприемнi завдання. Аби уникнути цього, слiд опануватити себе та успiшно пройти випробування – iншого вибору немае. У всякому разi я був певен, що так просто вiн мене не облишить.

Я кинув недопалок на тротуар i ретельно – аж надто ретельно – розтер його. Я глянув знизу вгору на скляну стiну цього храму розкошi. Мене трохи трусило. Але ж годi – час iти!




6


Я глитнув слину i штовхнув вхiднi дверi. Якоiсь митi перед очима промайнув образ матерi, змореноi безперестанним пранням. Трое молодикiв у темних костюмах привiталися зi мною, мовчки кивнувши головою; один iз них вiдчинив менi другi дверi, i я раптом опинився всерединi – у всесвiтi, який досi був менi геть незнайомий. Щосили я намагався прибрати впевненого вигляду.

Крамниця була велична, широка, iз височенною стелею, пiд якою мiнилася вогнями люстра. Посерединi були монументальнi сходи. Усюди стояли шафи й тумбочки, якi сяяли виставленими в них коштовностями. Стiни були оббитi велюром, який поглинав свiтло. У повiтрi ширяв легкий, ледве вловимий, невiдомий, але заспокiйливий запах. Пiдлога була встелена темно-червоним килимом, який робив ходу безшумною i був настiльки м’яким, що хотiлося впасти, загорнутися в нього, заплющити очi й заснути, облишивши весь клопiт. Гостроносi жiночi туфлi на високих пiдборах – дуже гарнi, дуже жiночнi – ступали цим килимом i крок за кроком прямували… до мене. Я повiльно пiдвiв очi… Худорлявi довжелезнi ноги, чорна коротка вузька спiдниця по фiгурi. Приталений пiджак – дуже приталений… Блондинка. Очi свiтло-блакитнi, як крига. Ідеально, аж до штучностi, пригладжене волосся. Холодна краса.

Вона дивилася просто на мене. Чiтким, натренованим голосом вона спитала:

– Доброго дня, пане. Чим можу допомогти?

На ii обличчi не було й тiнi посмiшки. І я, зацiпенiлий, загадувався над питанням: чи то ii звична манера поведiнки, чи вона вже розпiзнала в менi чужорiдний елемент – вiдвiдувача, який не стане покупцем. Вiд ii погляду я почувався наче голим, немов iз мене зiрвали маску, викрили мене.

– Я хочу подивитися… чоловiчi годинники.

– Із нашоi колекцii чи сталевi?

– Сталевi, – вiдповiв я, задоволений, що маю можливiсть обрати щось не таке далеке вiд моiх повсякденних уявлень.

– Золото треба! – проревiв Дюбрей у навушнику.

Я злякався, що продавчиня почуе його голос. Вона, здавалося, нiчого не помiтила. Я мовчав.

– Ходiть за мною, сказала вона менi тоном, вiд якого я вiдразу пошкодував про свiй вибiр – тоном, який означав «навряд чи». От же ж бридка…

Я йшов за нею, похнюпивши голову й спостерiгаючи за ii туфлями. Багато можна сказати про людину за ii ходою. Хода цiеi дiвчини була ствердною, тренованою – нiякоi спонтанностi. Вона провела мене в першу кiмнату i попрямувала до однiеi з дерев’яних шаф. Вправний рух золоченого ключика в ii пальцях з iдеальним червоним манiкюром – вiдчинилась горизонтальна вiтрина. Вона вийняла тонку тацю, вкриту оксамитом, на якiй велично лежали годинники.

– У нас е Pasha, Roadster, Santos i знаменитий французький Tank. Це механiчнi годинники з автозаводом. Також е Chronoscaph – бiльш спортивного стилю: каучуковий браслет зi сталевими вставками; годинник герметичний – тримае до ста метрiв.

Я не слухав, що вона каже. Їi слова резонували в моiй головi – я не намагався розпiзнати суть. Моя увага була прикута до жестiв, що супроводжували ii мову. На кожний годинник вона показувала довгими пальцями, не торкаючись, – немов доторком можна було iх пошкодити. Сама лиш ii манера жестикулювання надавала коштовностi цим мертвим виробам зi звичайного металу.

Треба було говорити, треба було попросити iх помiряти. Але слова, завжди такi легкi, раптом стали важкими пiд натиском професiоналiзму продавчинi. Їi слова й жести демонстрували таку досконалiсть та професiйнiсть, що я боявся видатися за селюка, щойно розтулю рота.

Тут я згадав, що Дюбрей мене слухае. Тож треба було рушити назустрiч долi.

– Дайте примiряти ось цей, – сказав я, показуючи на годинник iз каучуковим браслетом.

Вона вдягла бiлу рукавичку – немов вiдбитки ii пальцiв могли зашкодити красi виробу – i обережно тримаючи годинника кiнчиками пальцiв, простягнула менi. Менi було навiть незручно брати його голiруч.

– Це наша новинка. Кварцовий механiзм, сталевий корпус, функцiя хронометра, три типи лiчильника.

Кварцовий годинник… Навiть не справжнiй годинниковий механiзм… Тих кварцових годинникiв за цiною менше вiд десяти евро на ринках – тисячi…

Я ладнався вже його надiти – аж раптом усвiдомив, що на руцi в мене вже був мiй власний годинник. Я зашарiвся вiд сорому. Не можна було показувати мiй дешевий пластиковий годинник, захований пiд манжетою пiджака… Я рiзко зняв його, вочевидь, незграбним жестом, прикривши долонею, i швиденько запхав до кишенi, щоб вона його не побачила.

– Можна покласти його на полицю, – сказала вона удавано дружнiм тоном.

Я був упевнений, що вона помiтила, як незручно я почуваюсь, i бажала тим насолодитися. Я вiдхилив ii пропозицiю. Обличчя менi палало. Аби ж тiльки не зчервонiти… Я схопився за перше, що впало менi в очi, щоб вiдвернути ii увагу вiд себе:

– Як довго працюе батарейка?

Водночас мiй сором досяг апогею. Я ж, мабуть, перший клiент за всю iсторiю Cartier, який поцiкавився строком служби якоiсь батарейки. Авжеж, такi дрiбнички тут зазвичай нiкого не цiкавлять.

Продавчиня помовчала мить, немов даючи менi час усвiдомити, наскiльки мое запитання недоречне, аби тортури сорому достатньо глибоко опалили мене. Менi ставало дедалi гарячiше.

– Один рiк.

Менi конче треба було заспокоiтися, зорганiзуватися. Я щосили намагався оговтатися, iз фальшивою цiкавiстю втупившись у перший-лiпший годинник. Я взяв його та швиденько надягнув на зап’ясток – силився удати, нiбито я звик до дорогих речей; спробував так само швидко його застiбнути – аж раптом металева подвiйна застiбка заблокувалася: мабуть, неправильно склав ii. Я похапцем ii розкрив i ще раз спробував, ще й трохи притиснувши, але застiбка заблокувалася ще гiрше.

– Застiбка складаеться в iнший бiк, – сказала вона менi так, наче цiлком викрила моi намiри. – Дозвольте…

Я потонув у соромi, голова менi кипiла. Я злякався, що краплi поту впадуть просто на стiл – i вiдхилився на кiлька сантиметрiв, аби уникнути того найвищого приниження.

Я простягнув iй руку, почуваючись утiкачем, який здався i простягае руки полiцiянту, щоб той надягнув наручники. Вона, нiби не помiчаючи моеi незручностi, легким рухом застiбнула годинника.

Граючи роль естета, що оцiнюе вигляд дорогоi речi, я вiдвiв руку й почав роздивлятися годинник пiд рiзними кутами.

– Скiльки вiн коштуе? – спитав я так невимушено, наче ставлю це запитання мало не щодня.

– Три тисячi двiстi сiмдесят евро.

Менi здалось, що почув у ii голосi гидке задоволення, яке подекуди виявляеться в ницих екзаменаторiв, коли вони оголошують, що ви провалили iспит i не бачити вам чи то диплому, чи то водiйського посвiдчення.

Три тисячi двiстi сiмдесят евро – за кварцовий годинник у стальному корпусi з каучуковим браслетом… Менi кортiло запитати ii, чим це вiдрiзняеться вiд китайського виробу за тридцятку. Дюбрей, звiсно, оцiнив би запитання. Але я нездатний був його поставити. Поки що нездатний. Натомiсть ця завелика цiна – неосяжна, як на мене, – на диво, дала менi трохи полегшення: очевидна невiдповiднiсть руйнувала магiю всесвiту розкошi та мою повагу до того всесвiту.

– Хочу помiряти он той, – сказав я, показавши на iнший годинник i знiмаючи iз себе попереднiй.

– Tank, французький, дизайн 1917 року. Механiка з автозаводом, калiбр Cartier 120.

Я надягнув його.

– Непоганий, – сказав я, дивлячись на нього i нiби вагаючись.

Отже, помiряв уже два. Скiльки ще треба було помiряти? Бува, не п’ятнадцять штук? Я потроху починав розслаблятися, коли у вусi пролунав голос Дюбрея, ще чiткiший, нiж досi:

– Скажи iй, що це все – дрiб’язок, i вимагай подивитись годинники iз золота!

– Оцей ще хочу подивитися, – сказав я, нiби геть не чув його.

…То буде вже третiй…

– Скажи iй…

Я закашляв, аби перекрити його голос. Який то матиме вигляд, якщо вона його почуе? Я подумав, що маю вигляд мало не злодiя, який тримае зв’язок зi спiльником, що чигае на вулицi. Камери спостереження, безперечно, уже зафiксували мiй навушник. Я знову почав пiтнiти… Конче треба було якнайскорiше завершити завдання.

– Навiть не знаю. Усе ж таки, мабуть, я гляну на моделi iз золота, – сказав я неохоче, зi страхом, що вона не йме менi вiри.

Вона швидко зачинила шафку вiтрини.

– Ходiть за мною.

Мене не полишало неприемне вiдчуття, що вона недбало мене обслуговувала, – геть на мiнiмумi, який вiд неi вимагався. Вона ж, безперечно, знала, що лише гаяла свiй час. Я йшов за нею, крадькома оглядаючи все навкруги. Мiй погляд перетнувся з одним iз молодикiв у темному костюмi, який до цього вiдчиняв менi дверi. Авжеж, той охоронець у цивiльному. Звiсно, й дивиться вiн на мене мало не з пiдозрою.

Ми увiйшли в iншу, бiльш простору кiмнату. Там уже було кiлька клiентiв. Вони вирiзнялись вiд тих перехожих, що ходять вулицями. Вони наче з’явилися тут iз нiзвiдки. Продавчинi снували кiмнатою, немов безшумнi привиди, зберiгаючи святiсть мiсця.

Я iнстинктивно помiтив маленькi камери, установленi в ключових точках. Менi здавалося, вони всi прикутi до мене i повiльно повертаються, аби стежити лише за мною. Я похапцем витер лоба рукою i силився дихати глибоко, аби заспокоiтись. Треба було утамувати свiй страх, водночас iз кожним кроком наближаючись до колекцii речей, якими користуються мiльярдери, якими я начебто цiкавився i якi нiбито був здатний придбати.

Ми зупинилися перед однiею з елегантних шафок.

Перелiк моделей iз золота був ширший. Продавчиня показувала годинники через горизонтальну вiтрину.

– Менi подобаеться ось цей, – показав я на масивний годинник iз жовтого золота.

– Модель Ballon bleu, корпус iз жовтого золота, вiсiмнадцять каратiв, золота коронка, оздоблена блакитним сапфiром кабошон[4 - Кабошон – рiзновид гладкоi огранки коштовних або напiвкоштовних каменiв, за якоi верхнiй частинi самоцвiту надають округлоi форми, нижнiй – пласкоi або випуклоi.]. Двадцять три тисячi п’ятсот евро.

Здавалося, вона анонсуе цiну з намiром повiдомити, що моя кишеня таку модель точно не потягне. Вона ж бавилась зi мною, спокiйнiсiнько принижувала.

Мене це зачепило… викликало в менi потребу зреагувати, вийти iз зацiпенiння.

Вона ж була впевнена, що, чiпляючи мене подiбним чином, мало не послугу менi робила.

– Я хочу його помiряти, – сказав я так сухо, що аж сам собi здивувався.

Нiчого не вiдповiвши, продавчиня послухалась, а я, побачивши, як вона виконуе мое бажання, раптом вiдкрив у собi геть нову емоцiю, досi невiдоме менi задоволення. Може, це i е смак влади?

Я надягнув годинника, мовчки подивився на нього п’ять секунд та оголосив свiй вердикт:

– Надто масивний.

Я зняв його й простягнув iй, одразу повертаючись до iнших моделей.

– Оцей хочу! – показав я, не давши iй часу покласти на мiсце попереднiй.

Вона пришвидшила рухи тонких пальцiв; червоний лак на нiгтях вiдбивав блиск свiтла, i вiд того природне сяйво годинникiв видавалося ще яскравiшим.

Я несподiвано вiдчув у собi загадкову силу, яка невiдь звiдки й узялась. І раптом вiдчув потребу впануватися.

– І той я також помiряю! – сказав я, показуючи на наступний, аби примусити ii тримати заданий мною ритм.

Я не впiзнавав самого себе. Моя сором’язливiсть десь подiлася, я дедалi бiльше опановував владну позицiю в розмовi. Зi мною вiдбувалося щось досi незнане. Я почав смакувати трiумф.

– Тримайте, пане.

Я iз сумом подумав, що вона вiдчула до мене повагу лише тодi, коли я почав вимагати. Я виявив нову для мене владнiсть – i вона припинила дивитися на мене так пихато. Вона стояла, потупивши очi на годинники, i виконувала, що я iй казав. Я тримався струнко, з висоти свого зросту споглядаючи на ii похилену голову та вправнi пальцi, що акуратно та жваво переставляли годинники.

Не знаю, скiльки часу тривала та сцена. Я вже не був собою – то й загубив вiдчуття реальностi. Був на новiй територii егоiстичного задоволення, невiдомого менi лише годину тому. Дивне вiдчуття всемогутностi – нiби важка кришка зiскочила з коробки мого життя.

– Годi, вертайся.

Важкий голос Дюбрея рiзко повернув мене на землю.

Не кваплячись, я завершив свою справу. Вона напросилася мене проводжати й iшла за мною. А я йшов до виходу, обводячи примiщення поглядом генерала, що оглядае завойованi землi. Примiщення наразi здавалися меншi, атмосфера – банальною. Чоловiки в чорних костюмах вiдчинили менi дверi, дякуючи за вiзит. І всi бажали менi гарного вечора.

Я вийшов на вулицю – i всi моi почуття потонули в шумi та запаху автомобiлiв, у вiтрi, у надмiрнiй освiтленостi, вiд якоi небо здавалось аж бiлим.

Проте, отямившись, я цiлком усвiдомив вiдчуття, якi щойно пережив: ставлення людей до мене залежало вiд моеi власноi поведiнки… Я сам впливав на iхню реакцiю.

Мимохiть я почав переоцiнювати минулий досвiд людських стосункiв…

Я також звiдкись виявив у собi нечуванi ресурси, аби поводитися iнакше. Я, звiсно, не збирався змiнювати своi манери повсякденного життя. Я не був людиною влади й не прагнув таким ставати. Я бiльше полюбляв теплi стосунки «на рiвних»… Я вiдкрив для себе, що не мушу постiйно бути в ролi веденого, але навiть не в тому рiч… Я назнав у собi здатнiсть робити те, до чого не звик, – i це був найцiннiший досвiд.

Вузький тунель життя помалу починав ширшати…




7


– Чому ви хочете працювати бухгалтером?

Очi мого кандидата бiгали туди-сюди – вiн шукав якнайкращого пояснення…

– Ну… так би мовити… менi подобаються цифри.

Здавалося, вiн сам був розчарований своею вiдповiддю. Вiн радо знайшов би щось милозвучнiше, але ж нiчого не спало йому на думку.

– І що ж ви любите в цифрах?

Я нiбито кинув монету в гральний автомат: кульки лото знову закрутилися, щоки йому почали жеврiти. Вiн, вочевидь, доклав неабияких зусиль, щоб прийти на цю спiвбесiду: вiдчувалося, що вiн не звик до свого сiрого костюму та краватки, яка йому стискала шию, пiдсилюючи незручнiсть його становища. Бiлi шкарпетки контрастували з темним костюмом настiльки, що неначе свiтилися, як фосфоровi.

– Ну… менi подобаеться… коли данi спiвпадають… себто, коли на рахунках порядок, я почуваюся впевненим. Менi це подобаеться. Насправдi полюбляю детермiнованi речi. Якщо я бачу десь помилку, я можу годинами шукати причину, доки не наведу лад у даних. Хоча… може, й не годинами… тобто я не гаю час, також умiю переходити до основного. Але я хочу сказати, що ретельно виконую свою роботу.

Бiдолашний. Так вiдчайдушно доводить, що вiн – iдеальний кандидат.

– Чи вмiете ви працювати автономно?

Я докладав зусиль, щоб зосереджуватися на його обличчi, аби погляд знову не падав на тi його шкарпетки.

– Так-так, я дуже автономний. Жодних проблем. Я вмiю розiбратися сам, нiкому не дошкуляючи.

– Можете навести приклад ситуацii, за якоi ви довели, що здатнi працювати автономно?

Це був прийом, добре вiдомий бiльшостi рекрутерiв. Якщо хтось переконуе, що йому притаманна певна якiсть, вiн мае навести випадки, якi продемонстрували ту якiсть. Кандидат мусить назвати контекст, своi дii та результат. Якщо бракуе одного з трьох компонентiв – кандидат бреше. Це ж логiчно: якщо в людини певна якiсть – людина мае десь ту якiсть застосовувати на практицi, знати, що було зроблено i чого досягнуто.

– Ну… так, звiсно.

– Опишiть ту ситуацiю.

Кульки лото шалено закрутилися: вiн намагався згадати – чи то вигадати – потрiбну ситуацiю. Рожевiсть на щоках iще збiльшилась, на лобi йому виступили краплi поту. Я ненавидiв, коли кандидатам ставало незручно на моiх спiвбесiдах, бо ж нiколи не ставив перед собою такоi мети. Проте був зобов’язаний оцiнити вiдповiднiсть кандидата до бажаноi позицii.

– Ну… слухайте, я регулярно доводжу свою самостiйнiсть, у цьому немае жодних сумнiвiв, це точно.

Вiн розвiв схрещенi ноги, трохи зiгнувся в крiслi i знову схрестив ноги. Тi його шкарпетки могли грати головну роль в рекламi Ariel.

– Дивiться, я прошу просто навести приклад, коли ви востанне виявили самостiйнiсть. У якому мiсцi, за яких обставин, як це сталося. Ми не поспiшаемо – тож почувайтеся зручно та спокiйно намагайтеся згадати.

Вiн знову почав соватися в крiслi, витираючи спiтнiлi руки об штани. Минуло кiлька хвилин, якi менi видалися годинами; вiн не знав, що вiдповiсти, а я вiдчував, що йому стае дедалi гiрше. Вiн, мабуть, мене вже ненавидiв.

– Добре, – перервав я його тортури, – я скажу вам, чому ставлю таке запитання. Ця вакансiя наявна на маленькому пiдприемствi, яке втратило бухгалтера. Той багато прогулював роботу й полишив фiрму без попередження кiлька днiв тому. Нiхто не зможе iнструктувати його наступника. Якщо ви заступите на цю роботу, вам треба буде самому в усьому розбиратися, копатися в його паперах, у файлах його комп’ютера. Якщо ви не вмiете бути справдi самостiйним – е ризик, що робота стане для вас катастрофою, i мое завдання – запобiгти тому, щоб ви втрапили в таку ситуацiю. Я не намагаюся спiймати вас на брехнi, я просто хочу зрозумiти, чи ви впораетеся iз завданням. Адже в цьому сенсi ваш iнтерес спiвпадатиме з iнтересами пiдприемства, яке пропонуе роботу.

Вiн уважно мене вислухав i, зрештою, визнав, що вважав би за краще працювати за бiльш структурованих обставин, де вiн точно знав би, що на нього чекае i де б вiн знайшов вiдповiдь на своi запитання в разi сумнiвiв. Ми завершили спiвбесiду, уточнюючи його професiйний профiль та визначаючи, яка вакансiя найоптимальнiше пiдiйшла б до його особистостi, його навичок i досвiду. Я пообiцяв, що збережу його документи та зв’яжусь iз ним, щойно з’явиться пропозицiя, що пiдходить йому.

Тодi провiв його до лiфта й побажав успiхiв.

Повернувшись до кабiнету, я продивився пропущенi дзвiнки. Вiд Дюбрея було СМС:

«Приходь до мене в бар готелю Георга V. Вiзьми таксi. Пiд час поiздки мусиш суперечити ВСЬОМУ, що каже водiй. ВСЬОМУ. Чекаю. І. Д.»

Я двiчi перечитав повiдомлення i, не втримавшись, скривився вiд перспективи, яка на мене чигала. Усе залежатиме вiд пропозицiй водiя… Поiздка запросто може перетворитися на проблему…

Я глянув на годинник: 17:40. У мене не було бiльше зустрiчей, але я нiколи не полишав офiс ранiше вiд сьомоi вечора – у кращому разi…

Я переглянув пошту. Із десяток листiв – жоден не термiновий. Що ж, один раз почекають.

Я взяв плаща. Висунув голову в коридор – наче нiкого. Я вискочив i похапцем пiшов до сходiв. Стояти перед лiфтами небезпечно. Я вже дiйшов до краю коридору, коли перед моiм кабiнетом вирiс Грегуар Ларше. Авжеж, вiн миттю помiтив, як менi незручно.

– Вирiшив по обiдi завiятися в особистих справах? – глузливо усмiхаючись, спитав вiн.

– Менi… у мене термiновi справи… мушу йти.

Вiн мовчки пiшов собi, задоволений уже тим, що спiймав мене на гарячому. Я пiшов далi, до сходiв, розлючений, що подii обернулися саме так. Чорт забирай, я годинами просиджував вечори в офiсi, але одного разу вирiшив пiти ранiше – i тут же спалився.

Я вийшов на авеню Опера досить знервованим – свiже повiтря менi було потрiбне, аби заспокоiтись, принаймнi настiльки, наскiльки дозволяло передчуття виконання щойно отриманого завдання. Я йшов у напрямку Лувру, туди, де мали стояти таксi. Нiкого. Я скористався моментом побути на самотi – менi трохи легшало. Я запалив сигарету i знервовано затягнувся. Щоразу, потрапляючи в стресовi ситуацii, я потребував сигарети. Дiдько, як же того позбутися?..

Поки я йшов, я вiдчув щось дивне… Наче за мною… стежили. Я обернувся, але не побачив нiкого напевне… важко визначити. Я йшов далi, почуваючись дещо незручно.

Я почав пригадувати, коли востанне брав таксi. Здебiльшого, таксисти завжди базiки, якi висловлюють свою думку з кожного приводу, щодо кожноi новини, а я, слiд визнати, нiколи iм не суперечив. Дюбрей явно це зрозумiв. Але ж я, можливо, просто лiнуюсь? Та й, зрештою, навiщо переконувати людей – все одно думку вони не змiнять…

Я подивився вперед. Жвавий рух. Година пiк – чекати можна довгенько.

А якщо це… боягузтво, а не лiнощi? Зрештою, не вiдповiдати не означае вiдпочивати. На сподi серця я ж бо часто-густо злився… Але справдi, чого ж боятися? Не сподобатися? Зiткнутися не з тою реакцiею, на яку очiкуеш? Я не знав.

– Вам куди?

Типовий паризький акцент привiв мене до тями. У своiх роздумах я й не помiтив, як пiд’iхало таксi. Висунувшись iз вiкна, водiй нетерпляче дивився на мене. Рокiв зо п’ятдесят, невисокий, лисий, iз чорними вусами та злим поглядом. Ну чого ж так сталося, що сьогоднi я натрапив саме на нього?

– Агов! Що вирiшили? Я тут не стоятиму!

– Поiхали до Георга V, – пробелькотiв я, вiдчиняючи заднi дверцята.

Поганий початок; треба було одразу ж узяти домiнантну позицiю. Та годi вже – буду зараз заперечувати все, що вiн каже. Геть усе.

Я сiв позаду, i вiдразу ж захотiлося блювати: тхнуло старим тютюном, змiшаним iз дешевим ароматизатором повiтря. Ну й гидота!

– Я вам одразу ж повiдомляю, що це недалеко, але швидко не приiдемо. Я вам точно кажу. Людям зазвичай начхати, а корок на дорозi сьогоднi чималий!

Гм… що б його заперечити… Що б сказати?

– А може статися таке, що стане просторiше i доiдемо швидше, нiж планували?

– Авжеж, е й такi, що в Дiда Мороза вiрять, – сказав вiн, рубаючи слова по-паризьки. Я двадцять вiсiм рокiв за кермом – знаю, про що кажу. Чорт забирай, половинi людей узагалi не потрiбна машина!

Вiн так кричав, наче я сидiв десь далеко.

– Та, може ж, вона й потрiбна, хм, хтозна!

– Аякже! Бiльшiсть народу i пiвкiлометра не пройде без авта! Надто лiнивi, щоб ходити, надто жадiбнi, щоб брати таксi. Нема жадiбнiших у свiтi, як тi парижани!

Менi здалося, що вiн i не помiчае, що я щось йому суперечу. Це хiба трохи живило нашу бесiду… Може, мое завдання виявиться легшим, нiж передбачалося.

– Менi здаеться, що парижани здебiльшого чудовi.

– Справдi? Та ви iх просто не знаете. От я двадцять вiсiм рокiв iз ними спiлкуюся, я iх знаю як облуплених. Я вам точно кажу: щороку гiршi та й гiршi. Терпiти iх не можу. Поперек горла вони менi всi.

Його волохатi руки вчепилися в кермо, укрите синтетичним хутром; уся його напруженiсть грала в бiцепсах. Попри волохатiсть, на передплiччi виднiлося величезне татуювання – щось схоже на довжелезну картоплю фрi. Коли я був маленьким, американське телебачення показувало рекламу у виглядi картоплi фрi, яка ходила перевальцем. За все життя не бачив смiшнiшого татуювання.

– Я вважаю, що ви помиляетесь. Люди просто вiдбивають нашу ж манеру до них промовляти.

Вiн рiзко натиснув на гальма й повернувся до мене, сповнений лютi.

– Це ви зараз що таке менi верзете, га?

Я не очiкував на таку реакцiю, тож трохи вiдсунувся назад, але все ж таки вiдчував його скажену злiсть. Та чи вiн, бува, не п’яний? Треба було трохи пригасити гнiт бомби, поки не рвонуло…

– Я кажу, що люди, можливо, закритi. Але, якщо дати iм час, розумiючи, що в них е причини перебувати в станi стресу, говорити до них ввiчливо, – я наголосив на цьому словi, – вони вiдкриватимуться i ставатимуть приемнiшими, бо вiдчуватимуть, що до них виявляють цiкавiсть.

Вiн мовчки втупився в мене поглядом розлюченого звiра, потiм вiдвернувся i знову поiхав. Запала тиша, така напружена, що хоч ножем рiж. Я спробував вивiльнити напруженiсть iз тiла, сiвши зручнiше й дихаючи глибше. Ти ба, наш товариш виявився неабияк чутливим. Із таким треба бути обережнiшим… Вiн iхав повiльно, але тиша й надалi давила. Дуже давила. Треба було ту тишу перервати.

– А що це у вас за тату? – спитав я, намагаючись проiлюструвати йому думку, яку озвучив хвилину тому.

– А, та от… – сказав вiн майже спокiйно, i я зрозумiв, що не помилявся. – То такий собi спогад молодостi. Це означае помсту, от.

Вiн сказав це ну надто вже повчальним тоном. Менi кортiло спитати, яким чином картопля фрi може символiзувати помсту, але ж я не самогубець; то я й надалi всмiхався.

Ми доiхали до майдану Конкорд.

– Єлисейськими Полями iхати не варто – там усе стоiть. Поiдемо через набережну до Альма i знизу пiднiмемося на авеню Георга V.

– Але… я хочу, щоб ми все ж таки iхали Єлисейськими Полями.

Вiн нiчого не сказав, зiтхнув – i знову заговорив.

– Я обожнюю татуювання. Двох однакових не бувае. Щоб зробити тату, потрiбна неабияка смiливiсть. Бо це на все життя, цього не позбудешся. Це не для слабакiв. Я ще люблю тату в жiнок. Нiщо так не збуджуе, як неочiкуванi тату в прихованих мiсцях. Не знаю, чи ви розумiете, про що я.

Я бачив у дзеркалi його погляд, який раптом став вологим. Заспокойся, дядечку. Їй-бо, заспокойся. Я зiбрав докупи всю хоробрiсть:

– А менi от не дуже подобаеться тату.

– Звiсно, в нашi днi молодь не любить тату – усi хочуть бути схожими одне на одного. Тiльки й умiють, що розважатись. Фу… Самi лише телепнi, та й годi!

– Нi, скорiше причина в тому, що iм цього не треба, аби вирiзнятися.

– Вирiзнятися, вирiзнятися… От нам було байдуже до цього, для нас головне було – розважатись! Брали в предкiв мотоцикли й автiвки та гасали щосили… Еге ж, тодi заторiв не було!

Цей чолов’яга не вмiв говорити – лише ревти.

Нестерпний. І лячний. А цей запах… Ну ж бо, ще одне зусилля…

– Так, але сьогоднi молодi люди знають, що не слiд забруднювати планету просто заради задоволення.

– Ага, точно! Знов оцi екодурницi! Глобальне потеплiння та iншi нiсенiтницi вiд дурбеликiв, якi хочуть виставити iнтелект, якого в них нiц нема!

– Та що ви про це знаете!

Оце я ляпнув, не подумавши… Вiн ударив по гальмах, аж колеса завищали. Я вдарився об спинку переднього сидiння i вiдлетiв назад. Вiн вибухнув:

– Забирайтеся! Чуете мене? Забирайтеся! Я втомився вiд малолiтнiх iдiотiв, якi читають менi лекцii! Досить!

Я вiдхилився так, що мое тiло занурилося в спинку сидiння. Минуло двi секунди, двi секунди мовчання – потiм я вiдчинив дверi й вискочив на вулицю. Я вилетiв як стрiла, щоб йому, бува, не спало на думку зловити мене. У цього, диви, ще й виявиться кийок, захований пiд сидiнням.

Я пробiг помiж машин до просторого тротуару Єлисейських Полiв, потiм двигнув у напрямку Трiумфальноi арки пiд мжичкою, що освiжала обличчя. Острах минув – я не вiдчував нiчого; я просто бiг, бiг повз обличчя туристiв та вуличних роззяв; бiг, бо нiчого мене не тримало, я перемiг якусь частину власних рамок, розв’язав кiлька непотрiбних вузлiв. Уперше я насмiлився вiльно казати незнайомцевi те, що думаю, – i я вiдчував легкiсть, а надто – свободу, свободу. І дощик мрячив менi по обличчю, немов пробуджуючи до життя.




8


Швейцар у формi вiдчинив дверi – i я потрапив у величний хол Георга V – одного з найгарнiших палацiв столицi.

Червоний мармур Alicante вкривав усю пiдлогу й пiднiмався до величних колон, що тягнулися до стелi – високоi, дуже високоi.

Стiйка рецепцii була оздоблена деревом. Усе навкруги свiдчило про поеднання високого стилю та практичностi.

Портье снували туди-сюди iз золотавими вiзками, на яких складали сумки та валiзи – переважно з натуральноi шкiри та з нашивками коштовних брендiв. На рецепцii швидко та з посмiшкою видавали ключi, мапи Парижа, надавали пояснень людям – мабуть, вибагливим. Один iз клiентiв, у шортах i кросiвках Nike – видовище таке саме неочiкуване, як репер посеред симфонiчного оркестру, – спокiйнiсiнько йшов холом, вочевидь, почуваючись тут дуже зручно. Безперечно, вiн приiхав iз моеi батькiвщини…

Я направився до рецепцii:

– Доброго дня. Пiдкажiть, будь ласка, де у вас тут бар?

Я переймався, що в мене поцiкавляться, чи маю я тут номер. Вигляд мiй був не дуже гарний: скуйовджене волосся, мокре обличчя. На мое щастя, щойно побачений турист у шортах трохи заспокоiв мене.

– Так, пане, праворуч, три сходинки – i трохи подалi ви побачите бар, – вiдповiв менi хлопець чемно та дружньо.

Я пiднявся сходами й опинився у великiй заскленiй залi, яка простягалася внутрiшнiм двориком: цитрусовi та самшити в прекрасних лiплених горщиках; столики з екзотичного дерева та крiсла, якi запрошували до вiдпочинку. На пiдлозi зали були розстеленi килими, якi притишували мармур. На рясно розмальованiй стелi були пiдвiшенi великi гарнi люстри. Низенькi столики були оточенi крiслами, укритими м’якими тканинами: у них хотiлося одразу ж лягти й комфортно згорнутися – попри iмпозантне оточення, яке вимагало певного етикету.

Зала вела до бару, який у порiвняннi з нею видавався невеликим. Стiни й пiдлога були вкритi червоним велюром – тут було дуже затишно. Небагато людей у цей час: чоловiк i жiнка, середнього вiку, сидiли в низеньких крiслах одне навпроти одного; трохи подалi двое чоловiкiв щось обговорювали пошепки, але дуже жваво. Дюбрея не було видно. Я попрямував до одного зi столикiв у глибинi зали, щоб бачити, як вiн пiдiйде; проходячи повз пару, я вiдчув п’янкий аромат жiночих парфумiв.

На столику було розкладено пресу: кiлька серйозних газет на кшталт Herald Tribune, New York Times, Monde та iншi, не такi вiдомi. Я взяв до рук таблоiд Closer, стан якого свiдчив про його популярнiсть у попереднiх вiдвiдувачiв. Та й зрештою я в iдеальному мiсцi, щоб цiкавитися життям зiрок!

Дюбрей досить швидко пiдiйшов, i я квапливо позбувся посереднього журнальчика. Вiн перетнув бар, пiдiйшов до мене, i я помiтив, як четверо присутнiх повернули голови та простежили за ним поглядом. Вiн був iз тих чоловiкiв, якi випромiнюють енергiю, притягують до себе увагу, мов магнiтом.

– Ну ж бо, розповiдай про своi пригоди!

Я помiтив, що вiн нiколи не вiтаеться. Щоразу, як я його бачив, вiн нiбито продовжував попередню розмову, на кiлька хвилин перервану.

Вiн замовив бурбон, я ж узяв води Perrier.

Я розказав йому в усiх подробицях про свiй досвiд iз таксистом.

– Оце ж тобi пощастило! – веселився вiн з поведiнки водiя. – Та якби я спланував таку зустрiч – i то б так гарно не органiзував!

Я також розказав про труднощi, яких зазнав, коли намагався заперечувати його думкам, i про вiдчуття свободи, яке опанувало мене насамкiнець, попри сварку.

– Я дуже задоволений, що ти це пережив. Знаеш, ти багато менi розказував про свою роботу, про вiдчуття, нiби тебе замкнули у твоему ж кабiнетi, вiдчуття постiйного осуду, переслiдування.

– Так. У цiй компанii менi не дають бути собою. Лишають зовсiм трохи свободи. Я почуваюся там в’язнем. Здаеться, що всi коментують кожен мiй рух i жест. От навiть сьогоднi, коли я виходив, почув на свою адресу неприемну ремарку нашого директора пiдроздiлу. Так, було трохи зарано, але я завжди лишаюся вечорами. Це особливо несправедливо почути – адже це був один-единий день, коли я вийшов трохи завчасно! Менi не дають волi, я задихаюся!

Вiн пильно дивився на мене, смакуючи ковток бурбону. До мене навiть долинав його аромат.

– Знаеш, коли я чую: «Менi заважають бути собою», я хочу вiдповiсти, що, навпаки, тобi дозволяють бути собою, ба навiть штовхають на це дедалi бiльше. От чому ти задихаешся…

– Я геть не розумiю вашу думку, – збентежено сказав я.

Вiн вiдкинувся в крiслi.

– Кiлька разiв ти розказував про своiх колег. Я пам’ятаю про одного з них, вочевидь, досить пихатого.

– Тома.

– Саме так. З того, що ти розказував, вiн бозна-що про себе уявляе.

– То ще м’яко сказано…

– Уяви, що сьогоднi Тома був на твоему мiсцi. Що вiн полишив роботу о четвертiй чи п’ятiй годинi – i зустрiв у коридорi свого шефа.

– Вiн не безпосереднiй наш шеф. Ларше – директор пiдроздiлу.

– Чудово. Уяви собi сцену. Тома виходить надзвичайно рано i зустрiчае в коридорi директора пiдроздiлу.

– Гаразд.

– Ти – така собi маленька мишка i спостерiгаеш за ними.

– Добре.

– Що вони кажуть?

– Ну… не знаю… Я уявляю, як Ларше посмiхаеться йому… дружньо, навiть люб’язно.

– Он як… Ти вважаеш, що саме так зреагував би директор пiдроздiлу, якби зустрiв Тома, який iшов з роботи?

– Ну… авжеж, гадаю, так. Я собi це чiтко уявляю. Це, до речi, дуже несправедливо. Але ж у нас на роботi е своi фаворити – правила чиннi не для всiх…

– Гаразд, як звати iншого колегу – того, який з усiх глузуе?

– Мiкаель?

– Так. Уяви тепер ту саму сцену – цього разу мiж Ларше i Мiкаелем. Мiкаель iде з роботи о п’ятiй. Що станеться?

– Побачимо… Уявляю… Я гадаю, що Ларше зробить йому те саме зауваження.

– Хiба?

– Вiн йому так само скаже: «По обiдi йдеш у власних справах?» – може, навiть зi ще бiльшим сарказмом. Вiн i справдi з нього глузуватиме!

– А як вiдреагуе Мiкаель?

– Ой… складно уявити. Я чогось думаю, що з Мiкаеля станеться вiдповiсти добрим жартом, щось на кшталт: «О, та ви все знаете!» – чи щось таке.

– Он як! А як же вiдреагуе Ларше?

– Обое посмiються та розiйдуться кожен по свое.

– Як цiкаво, – сказав вiн, допивши напiй. – І що ти думаеш?

– Не знаю, – задумливо вiдповiв я. – Якби так справдi трапилось, я вважав би це ознакою нерiвностi.

– Нi, Алане. Не так.

Вiн махнув офiцiанту, який був поруч.

– Повторiть бурбон.

Я ковтнув води. Дюбрей нахилився до мене, пильно вдивляючись менi у вiчi – аж я почувався голим.

– Не так, Алане, – повторив вiн. – Усе набагато… гiрше. Тома постiйно себе виставляе напоказ. Його поведiнка вселяе в Ларше… певну повагу. Мiкаель з усiх глузуе, i Ларше знае, що вiн вважае себе розумнiшим за iнших. Тому Ларше глузуе з Мiкаеля, щоб показати, що вiн iще розумнiший за нього. А ти…

Вiн замовчав…

– А я не граю в цi iгри, на вiдмiну вiд iнших, я е сам собою, от вiн i зловживае цим.

– Нi, усе насправдi ще бiльш запущене. Найточнiша твоя характеристика, Алане, – це саме те, що ти… не вiльний. Ти не вiльний – от тебе й закривають iще щiльнiше в тюрмi, у якiй ти опинився…

Запала тиша. Я намагався оговтатися вiд раптового удару. Потiм кров у менi скипiла, я заходився вiд лютi. Що це вiн наговорюе на мене, га?

– Усе навпаки! Геть навпаки! Я не зношу, коли хтось обмежуе мою свободу!

– Згадай iще раз ситуацiю з таксi. Ти примушував себе висловлювати думку, протилежну його думкам, – ти сам сказав. Але ж його, як i багатьох iнших, ти нiколи бiльше не зустрiнеш – то просто якiсь незнайомцi. Твое життя, твое майбутне вiд них не залежить, правда? Однак ти вiдчуваеш потребу якось… пiдлаштуватися, щоб вони тебе оцiнили. Ти боiшся, що в тобi розчаруються i тебе вiдкинуть. Тому ж бо ти й не дозволяеш собi висловлювати справжнi думки й почуття, дiяти так, як тобi хочеться. Ти намагаешся адаптуватися пiд очiкування iнших. Причому, Алане, тебе нiхто не просить – ти так робиш з власноi iнiцiативи.

– Але ж це нормально, хiба нi? От якби кожен щось робив для iнших – увесь свiт зажив би краще!

– Може, й так, але ж у твоему випадку не йдеться про вибiр. Ти не говориш собi: «Отже, буду сьогоднi робити, що вiд мене чекають». Нi, ти пiдсвiдомо змушуеш себе так чинити. Інакше, як тобi здаеться, ти не будеш подобатися, вiд тебе будуть iти. То ж ти, не усвiдомлюючи, накладаеш на себе купу обмежень. Життя твое стае вкрай обмеженим – тому ти й не почуваешся вiльним. І… ти хочеш, щоб усi так жили.

Я був приголомшений. Це було як снiг на голову. Я чекав на будь-що, але не таке. Думки, емоцii – усе змiшалося в моiй головi, усе навкруги йшло обертом. Я вiдчув бажання грубо заперечити весь оцей аналiз Дюбрея, але ж якась частка мене схвильовано… вiдчувала, що вiн каже правду. Правду, яка бентежить. Я все життя жив, вiдчуваючи щонайменший утиск, обмеження свободи, пiдкорення iншим, а тут менi пояснювали, що я – просто маестро самознущання.

– Розумiеш, Алане, якщо ти зобов’язав себе не розчаровувати iнших, щоб певним чином вiдповiдати iхнiм очiкуванням щодо тебе або щоб адаптуватися до iхнiх звичок… уяви собi: у такому разi дехто буде ставати дедалi вимогливiшим до тебе, наче то вже стало твоiм завданням – пiдкорятися iхнiм забаганкам. Їм i насправдi це видаватиметься нормою. Якщо ти вiдчуваеш провину, що пiшов трохи ранiше, – твiй патрон цю провину збiльшить. Не обов’язково через те, що вiн схиблений. Це так само пiдсвiдомо: вiн вiдчувае, що для тебе е неприйнятним полишати робоче мiсце рано, i вважае, що для нього це так само. Саме ти викликаеш таку його реакцiю, розумiеш?

Я мовчав i загiпнотизовано спостерiгав за колами, що його рука вже певний час виписувала в повiтрi склянкою бурбону, вiд чого лiд бовтався навсiбiч, постукуючи об склянi стiнки своеi тюрми.

– Алане, – сказав вiн, – свобода – усерединi нас. Вона мае виходити з нас. Не очiкуй, що вона прийде десь iззовнi.

Його слова дзвенiли в моему мозку.

– Може, й так, – зрештою погодився я.

– Знаеш, проводили багато дослiджень iз людьми, що вижили в концентрацiйних таборах пiд час Другоi свiтовоi вiйни. Одне з таких дослiджень довело, що всi, хто вижив, мали одну спiльну рису: вони лишалися вiльними всерединi себе. Якщо в когось iз них був лише шматок хлiба на цiлий день, вони казали собi: «Я вiльний. Я можу з’iсти його, коли захочу. Я сам вирiшую, коли проковтну його». Здавалося б, доступний вибiр – смiховинний, але завдяки йому вони зберiгали вiдчуття свободи. І здавалося, що це вiдчуття свободи допомагало лишатися живим…

Я уважно слухав його i не мiг утриматися вiд думки, що на мiсцi тих бiдолашних я вiдчував би тиск влади й панування моiх утримувачiв над собою так сильно, що нiколи б не змiг розвинути свiй дух.

– І як же… стати вiльнiшим усерединi себе?

– Не iснуе единого рецепта чи стовiдсотково ефективного способу. Однак непоганим методом е час вiд часу обирати поведiнку чи дii, яких зазвичай ти ретельно уникаеш.

– Скажiть, будь ласка, у мене таке враження, що вiд самого початку всi вашi поради складаються з того, що менi не подобаеться виконувати… Це такий вигляд цей процес мае на практицi?

Вiн вибухнув смiхом. Старенька панi з п’янкими парфумами аж обернулася до нас.

– Усе складнiше. Але, коли ти йдеш життям, обходячи здалеку все, що тебе лякае, – ти не можеш побачити, що бiльшiсть тих лячних речей вигаданi твоiм же розумом. Єдиний спосiб перевiрити, правдивi чи хибнi пiдстави для страху, – це пiдiйти й перевiрити на практицi! Інодi корисно опанувати себе, можливо, навiть силкувати себе зробити щось, що мало завдати болю, – i, таким чином, дати собi шанс усвiдомити, що ти дещо помилявся.

– І що ж ви попросите мене зробити цього разу задля розв’язання моеi проблеми?

– Отже, як бачимо… – сказав вiн, умощуючись у своему крiслi, явно задоволений, що сформулював свою думку вдало. – Ти думаеш – помилково, – що людям не сподобаеться, коли ти не вiдповiдатимеш iхнiм критерiям, ти маеш потребу пiдлаштовуватись пiд очiкування щодо тебе. Будемо тебе переналаштовувати.

Я ковтнув слину. Обличчя палало.

– Переналаштовувати?

– Саме так. Будеш тренуватися обирати протилежне тому, що, за твоiм вiдчуттям, мусиш робити. Наприклад, почни з того, що щодня приноситимеш до кабiнету журнал, який тебе не дуже цiкавить, щоб можна було пересвiдчитись, що тебе всi з ним бачили.

Я з жахом побачив, що вiн узяв той самий Closer, який я поклав вiддалiк пiд час його появи.

– Але ж якщо так робити – то ж спалитися перед усiма.

– Ой-ой! Авжеж, iмiдж, iмiдж! Бачиш – нема в тобi свободи…

– Але я не можу цього робити – я ж матиму наслiдки: менi не довiрятимуть.

– Ти забуваеш, що ти менi казав багато разiв: у тебе на роботi всiм байдуже, хто що робить, – усiх цiкавлять результати. Тому всiм байдуже, що ти там читатимеш!

– Та я не можу! Менi… соромно!

– Не треба соромитися того, що тобi цiкаво.

– Менi не цiкаво! Я нiколи не читаю таких журналiв.

– Я знаю. Їх нiхто не читае. Вони просто продаються сотнями тисяч екземплярiв щотижня… Але вiн тебе цiкавить, бо ти його тримав у руках, коли я зайшов!

– Я не дивився… Я просто… Я просто поцiкавився, що там…

– Ти маеш право цiкавитися. Цiкавитися – це природно. І не слiд цього соромитися.

Я вже уявляв своiх колег i начальство, яке бачить мене з тим журналом.

– Алане, ти будеш вiльним того дня, коли тебе навiть не займатиме питання, що собi думають люди, якi побачать тебе iз Closer у руках.

Я лишень повторював собi думку, що той день далеко, геть далеко…

– Хтозна…

– Крiм того, щодня ти припускатимешся, скажiмо… трьох помилок, помилок побуту. Себто я хочу, щоб тричi на день ти поводився неправильно, у будь-якому сенсi, у якихось дрiбничках. Треба, щоб ти ставав неiдеальним на якийсь час, щоб ти усвiдомив, що ти вiд того лишишся живим, нiчого для тебе не змiниться i стосунки з iншими не погiршаться. І наостанок: двiчi на день ти вiдмовлятимеш у тому, про що iншi тебе просять, чи навiть будеш iм суперечити. На вибiр.

Я мовчки дивився на нього. Брак ентузiазму в мене на обличчi контрастував iз сяйвом ентузiазму в нього. Вiн, вочевидь, був дуже щасливий зi своiх iдей.

– Коли починати?

– Одразу ж! Нiколи не вiдкладай на пiзнiше те, що допомагае зростанню.

– Чудово. Що ж, цього разу я йду не прощаючись i не пропоную оплатити свою частину рахунку.

– Супер! Гарний початок!

Вiн явно був задоволений, але його бешкетний погляд не обiцяв нiчого доброго.

Я пiдвiвся й пiшов.

Я вже майже пройшов крiзь весь бар i дiйшов до дверей, коли вiн покликав мене. Його гучний голос так рiзонув мертву тишу бару, що всi повернулися в його бiк, намагаючись роздивитися, чим вiн там махае.

– Гей, Алане, повернись-но! Ти забув журнальчика!




9


Ненавиджу понедiлки. Це вiдчуття, мабуть, найбанальнiше й найпоширенiше у свiтi. Але я для цього мав найбiльше причин: це щотижневi планувальнi зустрiчi. Щотижня ми з колегами збиралися, аби почути, що ми не досягли поставленоi мети i що треба робити, щоб виконувати поставленi завдання. Якi ж рiшення ви ухвалите? А як чинитимете?

Вихiднi видалися багатими на емоцii, як i весь тиждень пiсля зустрiчi з Дюбреем. Першi днi я силував себе, рахуючи моi маленькi щоденнi подвиги. А потiм я вже смiливо насолоджувався всiма приводами, якi для цього траплялися.

Я повiльно посувався вузькою вуличкою – i всi плелися за мною, – хоча мене розпирало вiд бажання натиснути на педаль газу i рвонути щосили, замiсть повзти, як старий дiдуган за кермом. Я зчинив трохи галасу у квартирi, i моя сусiдка знизу, панi Бланшар, двiчi дзвонила менi. Я кинув трубку, перервавши агента, що втелющував менi вiкна. Я прийшов на роботу в шкарпетках рiзного кольору. Я iв фуа-гра в невеликому ресторанi та сказав офiцiанту, що паштет був непоганим. І я щодня, в годину найбiльшоi навантаженостi, пив каву в бiстро навпроти, де кожен приходив i розказував банальнi речi та давав поради щодо економiчного розвитку краiни, до яких уряд нездатний додуматися. Авжеж, я намагався не погоджуватися майже з усiм.

Усе це вимагало вiд мене зусиль, хоча певна частина мене починала отримувати задоволення вiд вивищення над моiми страхами. Я плекав надiю, що колись та й звiльнюся вiд iхнього ярма.

Того понедiлка, одразу пiсля першоi спiвбесiди з кандидатом, я пiшов на те злощасне засiдання. Була 11:05 – отже, я спiзнився… Я ввiйшов до зали, тримаючи в руках блокнот i… Closer. Усi консультанти вже сидiли за круглим столом, чекали лише на мене.

Люк Фостерi подивився в мiй бiк крижаним поглядом. Грегуар Ларше сидiв лiворуч вiд нього, не змiнюючи свою фiрмову посмiшку. Вiн знав, що найкраще люди реагують на позитив. Я певен, що вiн вибiлив зуби, бо вони так виблискували, як штучнi. Коли вiн говорив, я дивився йому не в очi, а в зуби.

Я сiв на вiльне мiсце. Усi обличчя повернулися до мене. Я поклав журнал на стiл, щоб назву було видно, i намагався не перетинатися нi з ким поглядом – надто соромно менi було…

Лiворуч вiд мене Тома захоплено читав Financial Times. Мiкаель розважався iз сусiдкою, яка проглядала Tribune та водночас хихотiла над його дурними жартами.

– Цього тижня показники такi…

Ларше полюбляв почати фразу i, привернувши увагу, замовчати, не закiнчивши. Вiн пiдвiвся для ще бiльшоi уваги, сiв i продовжив з посмiшкою:

– Цього тижня в нас хорошi показники. На 4 % пiдвищився показник працевлаштувань наших кандидатiв порiвняно з минулим тижнем – i це на 7 % бiльше, нiж такого самого тижня минулого року. Принагiдно нагадаю, що наша мета – збiльшення на 11 %. Звичайно ж, у кожного рiзний особистий успiх – тож я ще раз привiтаю Тома, який тримае лiдерство.

Тома удав, нiби йому байдуже i вiн лише трiшечки задоволений. Вiн обожнював робити мiну переможця, який сприймае перемогу спокiйно. Насправдi ж я знав, що кожен комплiмент для нього – як доза наркотику.

– Але е чудова новина для решти.

Поблажливий погляд Грегуара Ларше обвiв групу, поки вiн тримав театральну паузу, перш нiж вести далi:

– Насамперед хочу наголосити, що Люк Фостерi багато працюе для вас. Ось уже мiсяць, як вiн аналiзуе всi данi, аби зрозумiти об’ективну причину, чому деякi з вас мають кращi результати, нiж iншi, хоча методика роботи в усiх однакова. Тож вiн ретельно провiв звiряння, порiвняв усi цифри, прорахував статистику та графiки. І результат його дослiдження феноменальний. У нас е рiшення, вiд якого кожен iз вас виграватиме щоденно! Люк, даю тобi слово – самому надати твоi висновки!

Наш начальник вiддiлу, ще серйознiший, нiж завжди, почав говорити холодно й монотонно, не пiдводячись iз мiсця.

– Я проаналiзував позначки щодо ваших телефонних переговорiв. І помiтив зворотну пропорцiйнiсть мiж середньою тривалiстю спiвбесiд iз консультантом за дванадцять мiсяцiв i середньомiсячним результатом успiшностi такого консультанта з урахуванням працевлаштування кандидата.

У залi запала тиша. Кожен запитально дивився на Фостерi.

– А можна нашою мовою перекласти? – спитав Мiкаель зi смiхом.

– Це дуже просто! – сказав Ларше, тут же забравши слово, яке щойно дав своему довiреному. – Це означае, що тi, хто найдовше говорять по телефону, проводячи спiвбесiду, мають менше часу, щоб вiдповiдати на дзвiнки вiд пiдприемств, якi шукають працiвника. Це ж логiчно, якщо подумати. Двох зайцiв не впiймаеш. Якщо ви занадто довго розмовляете з кандидатом – ви менше часу придiляете пошуку клiента-пiдприемства, тому вашi результати гiршають. Неодмiнно.

Усi мовчали, поки iнформацiя доходила нам до мозку.

– Наприклад, – вiв далi Ларше, – Тома, найкращий серед вас, проводить за розмовою годину й дванадцять хвилин, тодi як Алан, останнiй за результатами, – вибач, Алане, – присвячуе спiвбесiдам не менше як годину й п’ятдесят сiм хвилин. Ви усвiдомлюете? Майже вдвiчi бiльше!

Я втиснувся в крiсло, дивлячись такими очима, нiби хотiв розплавити стiл передi мною. Але ж на тому столi… нiчого, крiм Closer. Я вiдчував важкiсть поглядiв.

– Безсумнiвно, можна зменшити тривалiсть спiвбесiд, – сказала Алiса, молоденька консультантка, – але вiд цього впаде успiшнiсть працевлаштувань. Я завжди пам’ятаю про гарантiю, яку ми пропонуемо клiентам. Якщо працевлаштування не було успiшним або людина звiльнилася в першi пiвроку, ми мусимо замiнити кандидата. Перепрошую, Тома, – вона повернулася до свого колеги, – але я пам’ятаю, що саме твоi клiенти найчастiше звертаються по цю гарантiю. З моiми ж таке трапляеться вкрай рiдко.

Вiн мовчки подивився на неi, лише злегка посмiхаючись.

– Не хочу тут ставати на захист Тома, який того не потребуе, – сказав Ларше, – але витрати на замiну кандидата дуже малi в порiвняннi зi зростанням показникiв, якi вiн приносить.

– Але це не в iнтересах наших клiентiв! – заперечила Алiса. – А отже, i не в наших, бо погiршуе наш iмiдж.

– Не надто вони й переймаються, я певен. Вони знають, що людську натуру не так легко опанувати. То непросто – нiхто не може бути певен, що обрав iдеального кандидата.

Усi переглянулися мовчки. Ларше дивився на нас. Помовчавши, заговорив Давид, який найдовше працював у компанii:

– Складно це довести даними, але спiвбесiда може бути тривалою, бо не всi кандидати мислять структурно – не будемо ж ми iх перебивати…

– І тут у нас е добра новина, – сказав Ларше iз трiумфом. – Люку, озвучуй другий висновок.

Люк Фостерi знову почав оповiдати про свое дослiдження. Вiн не дивився на нас – вiн був зосереджений на своiх паперах.

– Я вже сказав вам, що середня тривалiсть спiвбесiди в Тома значно менша, нiж в iнших консультантiв iз нижчими показниками успiшностi. Якщо вивчити данi, то, мабуть, саме цей середнiй показник визначае рiзку успiшнiсть. Тривалiсть наочних спiвбесiд особливо неефективна для кандидатiв, яких так i не винаймуть, i…

– Іншими словами, – сказав Ларше з виглядом переможця, – менше витрачайте часу на балакунiв – буде бiльше часу на пошук клiентiв. Завершуйте спiвбесiду, щойно ви розумiете, що перед вами не найкращий кандидат на посаду – нема сенсу продовжувати.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Сноски





1


«Засмага» (фр.).




2


«Коти-аристократи» (англ. «The Aristocats») – мультфiльм студii Волта Дiснея.




3


CAC 40 (вiд фр. Cotation Assistеe en Continu) – найважливiший фондовий iндекс Францii.




4


Кабошон – рiзновид гладкоi огранки коштовних або напiвкоштовних каменiв, за якоi верхнiй частинi самоцвiту надають округлоi форми, нижнiй – пласкоi або випуклоi.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/gunel-_loran/bog-zavzhdi-podorozhu-nkogn-to