Спiвуча пташка
Сесiлiя Агерн


Лора була цiлком щаслива у своему маленькому будиночку серед густого лiсу. Тут вона знайшла спокiй, тут приховано таемницю ii родини. Та однiеi митi все навколо змiнилося – в ii життя увiйшло кохання. Соломон умiв слухати i ловити звук, а вона мала дивовижний талант i чарiвний голос.

Соломон забрав Лору до гамiрного Дублiна. Тiснява мiста лякае дiвчину, софiти заслiплюють. Але поруч – коханий. Лора мае обрати: слава, променi софiтiв i коханий чоловiк поруч чи воля. Адже дика пташка буде щасливою, лише коли матиме свободу…





Сесiлiя Агерн

Спiвуча пташка



Присвячуеться Полi Пi



* * *


З усiх видiв виживають не найсильнiшi, i не найрозумнiшi, а тi, що найкраще пристосовуються до змiн.

    Чарльз Дарвiн






Пролог


Вiн вiдходить вiд iнших, iхня невпинна балаканина зливаеться в набридливе монотонне дуднiння в його головi. Вiн не мiг би з певнiстю сказати, втомився вiн пiсля перельоту, чи йому просто байдуже те, що тут вiдбуваеться. А може, i те й iнше одразу. Вiн почуваеться вiддаленим, вiдокремленим. А якщо вiн знову позiхне – точно отримае вiд неi прочуханки.

Вони не помiчають, що вiн вiдходить вiд них, а якщо й помiчають – нiхто нiчого не говорить. Вiн несе за собою свое звукове обладнання, вiн нiколи не розлучаеться з ним, не лише через його вартiсть, а й через те, що воно вже стало його частиною, нiби ще одна кiнцiвка. Воно важке, але та вага для нього звична i, як не дивно, з нею йому спокiйнiше. Без нього йому здаеться, що вiн загубив частину себе, i ходить вiн так, наче несе обладнання на собi, навiть без нього його праве плече опускаеться. Це, може, й означае, що вiн знайшов свое покликання в роботi звукооператора, але його пiдсвiдомий зв’язок з нею зовсiм не корисний для його постави.

Вiн iде з галявини, вiд будинку кажанiв, який усi саме обговорюють, i прямуе до лiсу. На узлiссi вiн одразу ж вiдчувае свiжiсть i прохолоду.

Сьогоднi жаркий червневий день, сонце пече його макiвку та вiдкриту шию. Затiнений лiс манить до себе, зграйка комашок швидко i, здаеться, злагоджено танцюе в сонячному свiтлi, нiби це якiсь мiфiчнi iстоти. Щойно заходить у затiнок – грунт пiд ногами стае м’яким, пружним, вкритий шарами опалого листя та кори. Вiн бiльш не бачить людей, яких покинув на галявинi, i викидае iх з голови.

Вiн ставить сумку з обладнанням бiля себе i прихиляе мiкрофон до дерева. Вiн потягуеться, з насолодою похрускуючи суглобами i граючи м’язами. Стягае светра – футболка пiдiймаеться разом з ним, оголюючи живiт, – i зав’язуе рукави на поясi. Вiн зривае резинку, що стягувала його довге волосся, i затягуе його в тугу гульку на потилицi, насолоджуючись вiтерцем, що обвiвае липку шию. На висотi чотири сотнi футiв над рiвнем моря вiн проглядае лiс, i скiльки сягае око, бачить вкритi деревами гори Гуган-Барра, жодних ознак близьких сусiдiв на милi навколо. Навкруг тихо, спокiйно. Вiн умiе нашорошувати вуха, довго вчився цьому, бо для нього це – необхiднiсть. Вiн навчився чути те, що чуе не кожен. Вiн чуе спiв птахiв, шелест i звуки вiд iстот, якi рухаються навколо нього, низький гул трактора вдалинi, шум будiвництва, захованого посеред дерев. Навдокiл тихо, але навкруги тривае життя. Вiн вдихае свiже повiтря, i в цю мить чуе, як стукае гiлка за його спиною. Вiн швидко озираеться.

Постать швидко рухаеться, кидаеться за дерево.

– Гей! – гукае вiн, вiдчуваючи, як у його голосi бринить гнiв – адже до нього пiдкралися зненацька.

Постать не рухаеться.

– Хто там? – запитуе вiн.

Вона на мить визирае з-за стовбура, а потiм знову зникае, нiби граючись у хованки. Вiдбуваеться щось дивне. Вiн уже розумiе, що вiн у безпецi, але серце в нього починае калатати, хоча б мало бути зовсiм навпаки.

Вiн залишае свое обладнання i поволi йде до неi, трiск та лускiт пiд його ногами зраджують кожен його рух. Вiн пильнуе, щоб не надто наближатися до неi, накидае широке коло навколо дерева, за яким вона ховаеться. І от вiн бачить ii на повен зрiст. Вона напружуеться, наче готуючись захищатися, проте вiн пiдiймае руки вгору, вiдкривши долонi, нiби здаючись у полон.

Вона була б майже невидима, губилася б на тлi лiсу, якби не ii бiлоснiжне волосся i яскраво-зеленi очi, найзеленiшi, найпроникливiшi, якi вiн лиш бачив. Вiн повнiстю полонений.

– Привiт, – м’яко говорить вiн. Вiн не хоче налякати ii. Вона здаеться тендiтною, от-от кинеться навтьоки, звелася навшпиньки, готова знятися, пурхнути будь-якоi митi, щойно вiн зробить необачний рух. Тож вiн завмирае, його ноги приросли до землi, руки пiднятi вгору, нiби вiн тримае повiтря – або ж тримаеться за повiтря.

Вона сором’язливо усмiхаеться.

Чари розливаються в повiтрi.

Вона схожа на якусь чарiвну iстоту, вiн ледь розрiзняе ii на тлi дерева. Листя над iхнiми головами легенько трiпоче вiд вiтру, свiтло миготить на ii обличчi. Вони вперше бачать одне одного, двiйко зовсiм незнайомих людей, не в змозi вiдiрвати погляд. У цю мить його життя розколюеться: ким вiн був, перш нiж зустрiв ii, i ким став пiсля цього.




Частина 1



Одна з найпрекраснiших, найрiдкiснiших i, мабуть, найрозумнiша з усiх живих iстот у свiтi, цей незрiвнянний митець – лiрохвiст. Птах цей вкрай сором’язливий, майже невловимий i вирiзняеться надзвичайним iнтелектом.

Слова «гiрська iстота» лише частково характеризують його. Вiн, звичайно, iстота гiрська, але не видираеться на такi висоти, i тим бiльше не залишаеться на них, щоб уважатися саме гiрським мешканцем… Його смаки настiльки вимогливi, виразнi, i норов його такий розбiрливий, що вiн залишаеться вибiрковим у цих прекрасних горах, i це марна трата часу – шукати його в мiсцях, не надiлених винятковою чарiвнiстю i величчю.

    Амброз Пратт, «Спiв лiрохвоста»






1

Того ранку


– Ти впевнена, що тобi варто вести машину?

– Так, – вiдповiдае Бо.

– Ти впевнений, що iй варто вести машину? – перепитуе Рейчел, цього разу звертаючись до Соломона.

– Так, – знову вiдповiдае Бо.

– А ти хоч iнодi припиняеш писати повiдомлення за кермом? Моя дружина скоро народить, i я ще хотiла б зустрiтися з моiм первiстком, – говорить Рейчел.

– Я не пишу повiдомлення, а перевiряю пошту.

– А-а-а, ну це зовсiм iнша справа, – Рейчел закочуе очi й дивиться, як повз вiкно пролiтають сiльськi краевиди. – Ти iдеш надто швидко. І водночас слухаеш новини. Та ще i вкрай виснажена пiсля змiни часових поясiв.

– Пристебнися, коли тобi так страшно.

– Як обнадiйливо, – бурмоче Рейчел, притискаючись до свого сидiння позаду Бо i пристiбаючи пасок безпеки. Вона б волiла сiсти за пасажирським мiсцем, зайнятим Соломоном, звiдки краще видно, як керуе машиною Бо, але Соломон так далеко вiдкинув спинку сидiння, що для неi зовсiм не залишилось мiсця.

– Мене не виснажуе змiна часових поясiв, – говорить нарештi Бо, на радiсть Рейчел вiдкладаючи телефон. Вона сподiваеться побачити, як Бо обома руками тримае кермо, але замiсть цього Бо переводить увагу на радiо i починае перемикати станцii. – Музика, музика, музика, чому нiхто нiчого не говорить? – бурмоче вона.

– Тому що iнодi конче треба, щоб усi навколо постуляли пельки, – вiдповiдае Рейчел. – Що б там не коiлося з тобою, а вiн таки виснажений. Вiн узагалi не розумiе, де вiн.

Соломон втомлено розплющуе очi, дивиться на них обох.

– Я не сплю, – лiниво озиваеться вiн, – Просто, розумiеш… – вiн вiдчувае, як його повiки знову склеюються.

– Розумiю-розумiю, ти просто не хочеш бачити, як Бо кермуе, i я цiлком з тобою згодна, – говорить Рейчел.

Одразу пiсля шестигодинного перельоту з Бостона, приземлившись о пiв на шосту ранку та перехопивши снiданок в аеропорту, Соломон та Бо посiдали в машину i, захопивши Рейчел, попрямували в майже чотиригодинну мандрiвку до графства Корк на пiвденному заходi Ірландii. Соломон проспав майже весь полiт, i все ж цього було йому недостатньо, i щоразу, розплющуючи очi, вiн спостерiгав, як Бо, анiтрохи не сонна, не гаючи нi хвилини, намагаеться в польотi переглянути якомога бiльше документальних фiльмiв.

Дехто жартома каже, що живе, харчуючись самим тiльки повiтрям. Соломон певен, що Бо могла б прожити, харчуючись самою лише iнформацiею. Вона ковтае ii з шаленою швидкiстю, вона завжди жадiбна до неi, вона читае, слухае, ставить питання, шукае ii, так що часу для iжi майже не зостаеться. Вона майже нiчого й не iсть, iнформацiя надае iй сил, але нiколи не насичуе ii, ii жага до знань та iнформацii нiколи не вдовольняеться.

Соломон i Бо лiтали до Бостона, щоб отримати нагороду «За видатний внесок у кiнематограф та телебачення» вiд бостонськоi iрландськоi газети Boston Irish Reporter за знятий Бо документальний фiльм «Близнюки Тулiни». Це була дванадцята нагорода, здобута ними цього року, серед багатьох iнших, яких вони були удостоенi.

Вони провели минулий рiк iз двома близнюками, Джо i Томом Тулiнами, яким було тодi по сiмдесят сiм рокiв, знiмаючи iхне життя. Вони були фермерами, жили у вiддаленiй частинi Корка, в сiльськiй мiсцевостi, на захiд вiд Макрума. Вони разом жили i разом працювали все свое життя, жоден з них нiколи не мав романтичних стосункiв iз жiнкою, та й узагалi нi з ким. Вони жили на однiй i тiй самiй фермi з народження, працювали зi своiм батьком, а потiм, коли вiн помер, узяли всю роботу на себе. Вони важко працювали, жили в дуже простому будинку без жодних надмiрностей, з кам’яною пiдлогою, спали на односпальних лiжках в однiй спальнi, а единою iхньою розвагою було старе радiо. Вони зрiдка виiздили зi своеi землi, iм щотижня доправляла продукти з крамниць одна з мiсцевих жительок, що привозила iхнi злиденнi запаси, i нашвидкуруч пробiгалася будинком зi шваброю й ганчiркою. Стосунки мiж братами та iхнi погляди на життя зачепили найтоншi струни в душах глядачiв, та й знiмальноi групи, бо пiд iхньою простотою заховувалися чеснiсть i глибоке розумiння життя.

Бо була його продюсером i режисером у своiй продюсерськiй компанii «З рота до рота», Соломоном був звукорежисером, Рейчел – оператором. Вони були одною командою вже п’ять рокiв, а мiж Бо i Соломоном останнi два роки тривали романтичнi стосунки, що почалися на неофiцiйнiй вечiрцi з приводу закiнчення роботи над фiльмом про близнюкiв Тулiнiв. «Близнюки» були iхньою п’ятою роботою, але першою насправдi успiшною, i цього року вони подорожували свiтом, вiд одного кiнофестивалю або церемонii нагородження до iншого, де Бо, отримуючи нагороди, досконало вiдшлiфувала свою промову.

А тепер вони поверталися на ферму близнюкiв Тулiнiв, у таке знайоме мiсце. Але не для того, щоб вiдзначати своi новi успiхи разом iз братами, а на похорон Тома Тулiна, молодшого на двi хвилини брата.

– Ми можемо зупинитися щось перехопити? – запитуе Рейчел.

– Не треба, – Бо тягнеться до пiдлоги з боку пасажира, ризиковано, тримаючи одну руку на кермi, i автомобiль робить легкi зигзаги на автострадi.

– Боже правий, – говорить Рейчел, не в змозi дивитися.

Вона витягае три енергетичних батончики, один кидае iй на задне сидiння.

– Обiд! – вона зубами зривае обгортку зi свого, вiдкушуе його. Вона жуе зi злiстю, нiби це лiки, якi iй треба проковтнути, iжа для живлення, а не для задоволення.

– Знаеш, ти не людина, – каже Рейчел, «розлущуючи» свiй батончик i розчаровано його роздивляючись. – Ти справжнiй монстр.

– Вона мiй маленький нелюд, мое монстренятко, – грайливо говорить Соломон, простягаючи руку та стискаючи стегно Бо.

Вона усмiхаеться.

– Менi бiльше подобалося, коли ви двое не трахалися, – говорить Рейчел, вiдвертаючись. – Ти тодi був на моему боцi.

– Вiн i досi на твоему боцi, – вiдповiдае Бо жартiвливо, хоч i насправдi так вважае.

Соломон не звертае уваги на тi ущипливi слова.

– Якщо ми iдемо, аби виявляти повагу до бiдолашного Джо, навiщо ти змусила мене упакувати все мое устаткування? – запитуе Рейчел, з повним ротом горiхiв i родзинок, чудово розумiючи, навiщо, але налаштована нагнiтати дедалi бiльше напруги. З Бо i Соломоном було весело це робити, вони нiколи зовсiм не заспокоювалися, легко вступали в суперечку.

Соломон пильно розглядае свою дiвчину. Два роки романтичних, п’ять рокiв професiйних стосункiв – вiн ii читае, мов розгорнуту книгу.

– Ти ж не думаеш, що Бо iде на цей похорон з сердечноi доброти? – глузуе вiн. – Всесвiтньо вiдомi режисери, володарi цiлоi купи нагород, просто зобов’язанi повсякчас всотувати в себе iсторii.

– Це бiльше схоже на правду, – вiдповiдае Рейчел.

– Агов! У мене не таке вже й кам’яне серце, – захищаеться Бо. – Я передивилася наш фiльм пiд час польоту, ви пам’ятаете, хто в ньому говорить заключнi слова? Том. «Будь-який день, коли ти можеш встати з лiжка, – гарний день». Мое серце просто розриваеться за Джо.

– Принаймнi трiскаеться, – лагiдно iронiзуе Рейчел.

– Що тепер робитиме Джо? – запитуе Бо. – З ким йому говорити? Том був головним у господарствi. Саме вiн зазвичай готував. Я не кажу, що це так уже й багато, але принаймнi вiн нагадував Джо, що треба поiсти. Уявiть, яким самотнiм тепер стане його життя, на тiй горi, особливо серед зими, цiлi тижнi, або й бiльше, без жодноi зустрiчi з людьми.

Вони якусь хвилину мовчать, розмiрковуючи про долю Джо. Вони знали його краще за всiх. Вони з Томом впустили iх у свое життя.

Пiд час зйомок Соломон часто запитував себе, як брати могли б жити одне без одного. Жоден з них уже двадцять рокiв не бував у мiстi, все, що iм було потрiбно, привозили просто до них на ферму. Вони були з одного тiста, вони закiнчували фрази один одного, так злагоджено рухалися разом, нiби в танцi, хай i не надто грацiйному, але вiдпрацьованому за довгi роки, хоч i ненавмисно, неусвiдомлено. Незважаючи на цю неграцiйнiсть, а, можливо, й саме завдяки iй, вiн був особливо чарiвливий, захоплював глядачiв.

Вони були саме «Джо i Томом», а не «Томом i Джо». Джо був старший на двi хвилини, i це нiби само собою робило його головним, а Тома влаштовувало в усьому його слухатись. Вони виглядали однаковiсiнько, нiби двi краплi води – i водночас були такими рiзними, але доповнювали одне одного. Вони надавали особливого значення краевиду, що без них узагалi не мав значення.

Вони мало розмовляли мiж собою. У iхньому спiлкуваннi майже не було пояснень або описiв, звукiв, якi щось означали б для них, – кивки головою, знизування плечима, змахи рукою, а iнодi всього кiлька слiв. Знiмальнiй групi потрiбен був якийсь час, щоб зрозумiти, про що вони говорять. Вони були настiльки близькими, що вiдчували настрiй, тривоги й страхи одне одного. Вони знали, про що iнший думае саме зараз, i навiть не замислювалися про цю особливу красу. Їх часто спантеличувало те, як глибоко Бо копаеться в них. Життя – це просто життя, усе е так, як е, нема жодного сенсу порпатися в цьому, немае сенсу намагатися змiнити те, що змiнити не можна, або зрозумiти те, що неможливо зрозумiти.

Сiмдесятисемирiчним на час зйомок вiвчарям, що жили на горi, доводилося лагодити паркан у грозу о четвертiй годинi ранку. Корiв слiд годувати двiчi на день, овечок стригти, купати, обробляти iхне хутро. Жодних вихiдних, i н?кому вас замiнити, якщо захворiете. Просто треба впоратись. І як же тепер Джо? Чи зможе вiн упоратися з усiм цим самотужки?

– Нiхто iм не був потрiбен, бо вони були один в одного, i iм достатньо було один одного, – Бо повторюе слова, якi вона тисячi разiв уже говорила, розповiдаючи про свiй фiльм, але вкладаючи сенс у кожне слово. – Тож я мчу по нову iсторiю? – перепитуе Бо. – Так, чорт забирай.

Рейчел кидае порожню обгортку через плече Бо.

Соломон хихикае i заплющуе очi:

– Нiчого нового.




2


– Оце так, – говорить Бо, коли автомобiль наближаеться до церкви в чарiвнiй мiсцинi. – Щось ми рано. Рейчел, можеш налаштувати камеру?

Соломон сiдае, вiд його сну не залишилося й слiду.

– Бо, ми не будемо знiмати похорон. Це неможливо.

– А чому це? – цiкавиться вона, пильно дивлячись на нього своiми карими очима.

– У нас немае дозволу.

Вона озираеться:

– Чийого? Це не приватна власнiсть.

– Все, я вшиваюсь, – говорить Рейчел, виходячи з машини, щоб не встрявати в чергову iхню сварку. Такi буремнi стосунки не тiльки з Соломоном, а й iз ким завгодно, хто зв’яжеться з Бо. Вона така вперта, вона примудряеться сваритися навiть iз найсумирнiшими людьми, нiби единий вiдомий iй спосiб спiлкування чи навчання – затято обстоювати свое, доки не почнеться суперечка. Вона це робить не тому, що насолоджуеться сварками, iй це потрiбно, щоб дiзнатися, як мiркують iншi. Вона влаштована не так, як бiльшiсть людей. Хоча вона чутлива, вона бiльш чутлива до розповiдей людей, i не надто – до того, як отримати цi розповiдi. Вона не завжди не мае рацii, Соломон багато чого навчився в неi за весь цей час. Інодi людей необхiдно ставити в незручне становище, iнодi потрiбен хтось такий, як Бо, що може перейти межi дозволеного – i цим спонукати людей вiдкритися, подiлитися своею iсторiею.

– Ми ж не питали Джо, чи можна знiмати, – пояснюе Соломон.

– Я спитаю його сьогоднi, коли вiн приiде.

– Не можна запитувати його перед похороном його брата. Це нетактовно.

Вона озираеться навколо, i Соломон бачить, як напружено працюе ii мозок.

– Може, хтось iз тих, хто прийдуть на похорон, потiм погодяться дати iнтерв’ю, розкажуть про Тома щось, чого ми не знали, або висловлять своi припущення про те, яким стане життя Джо. Можливо, i Джо поговорить з нами. Я хочу уявити собi, яким життя Джо е зараз, i яким воно стане. – Вона говорить це, без упину обертаючись, щоб бачити все навколо себе.

– Достобiса самотнiм i нещасним, я припускаю, – кидае Соломон, утрачаючи самовладання.

Вона розгублено дивиться на нього:

– А потiм знайдемо тобi щось поiсти. Щоб ти не вiдгриз менi голову.

– Так, це цiкава iсторiя. Так, людям вона сподобаеться. Так, я теж хотiв би знати вiдповiдi. Але варто хоч трохи думати про те, як iх здобувати. Будь чуйнiшою, Бо.

– Я i так чуйна.

Вiн дивиться на неi. Вiн часто говорить iй, що в неi вiдсутня деталь, яка вiдповiдае за чуйнiсть, що ii не вмонтували, коли вона народилася. Їi чеснiсть може бути рiзкою, болючою, вона ще досi не навчилася спiвчувати i, може, нiколи й не навчиться.

Гуган-Барра – поселення, розташоване на захiд вiд Мекрума у графствi Корк. Воно назване на честь Святого Фiнбара, який, кажуть, побудував монастир на озерному островi в шостому столiттi. Через таку вiддаленiсть у часи переслiдувань папiстiв та нонконформiстiв вiн став широко використовуватись для таемних католицьких лiтургiй, а тепер завдяки своiй красi це мiсце популярне для проведення весiль. Соломон не зовсiм розумiе, чому Джо обрав саме цю церкву, вiн упевнений, що Джо не стежить за модою, i його не мiг привабити романтичний краевид. Ферма Тулiнiв настiльки вiддалена вiд людей, як тiльки можна собi уявити, i все ж вона мае належати до парафii, вiн не знае точно, до якоi, а близнюки Тулiн були людьми невiруючими, це незвичайно для iхнього поколiння, але вони i е незвичайнi.

– Тобi варто запитати його, чому вiн обрав саме це мiсце, – говорить вiн Бо, завдаючи сумку з обладнанням собi на плече. У всякому разi йому цiкаво, чому.

– А тобi варто записати, як он там дзюркотить вода, – вiдповiдае вона: вона вкрай не любить, коли хтось диктуе, як виконувати ii роботу.

Соломон сам iде робити запис. Бо час вiд часу вказуе Рейчел мiсцину, закуток або предмет, якi, на ii думку, варто зняти, але здебiльшого вона залишае iх наодинцi з iхнiм обладнанням. Через це Соломоновi й подобаеться працювати з Бо. Цим iхнi стосунки подiбнi до стосункiв мiж близнюками Тулiнами: Бо, Соломон i Рейчел розумiють, як кожному з них подобаеться працювати, i не заважають одне одному в цьому. Соломон почуваеться вiльним на цьому мiсцi, на вiдмiну вiд iнших робiт, за якi береться заради грошей. Вiн провiв зиму, фiльмуючи загадковi, химернi й незвичайнi частини тiла, а лiто – на реалiтi-шоу про схуднення, i все це висотувало з нього життя. Вiн вдячний за цi документальнi фiльми з Бо, за ii цiкавiсть. І найчастiше його в нiй дратують саме тi риси, що допомагають йому звiльнитися вiд тiеi буденноi роботи.

Через годину зйомок з’явився похоронний автомобiль, i одразу за ним – вiсiмдесятирiчний Джо за кермом свого «Лендровера», що не дуже часто виiздить за ворота його дiлянки. Джо вибираеться з джипа, вбраний усе в тi самi темно-коричневий костюм, светр i сорочку, що iх вони вже бачили на ньому сотнi разiв. Замiсть гумових чобiт вiн взувся в туфлi. Навiть цього сонячного дня вiн одягнений нiби глибокоi зими. На головi в нього твiдовий капелюх.

Бо одразу ж iде до нього, Рейчел iз Соломоном – за нею.

– Джо, – говорить Бо, пiдходячи до нього i стискаючи його руку. Обiйми – це було б занадто для нього, не дуже звичного до фiзичних проявiв симпатii. – Я спiвчуваю вашiй втратi.

– Вам не треба було приходити, – каже вiн, здивовано оглядаючи всiх трьох. – Хiба ви були не в Америцi, коли я подзвонив вам? – вiн запитуе так, нiби вони були на iншiй планетi.

– Так, але ми одразу ж подалися додому, щоб бути тут, поряд з вами. А ми можемо вести зйомку, Джо? Це буде гаразд? Людям, що спостерiгали за вашою iсторiею, буде цiкаво, як у вас справи.

Соломон напружуеться через таку нахабнiсть Бо, i водночас захоплюеться нею; ii смiливiсть i чеснiсть видаються йому рiдкiсними, особливими.

– Та нехай уже, – махае вiн рукою, нiби це не мае для нього жодного значення.

– Ми зможемо потiм поговорити з вами, Джо?

– Вже на фермi, – вiдповiдае вiн.

– А поминок не буде? – запитуе вона.

– Що?

– Зiбрання пiсля поховання? З чаем, бутербродами i тому подiбним?

– Досить i кладовища. Навiщо метушитися? Справи не чекають, я тепер працюю за двох, чи не так?

У Джо темнi кола пiд утомленими очима, в них добре видно сум. Труну знiмають з автомобiля i ставлять на вiзок. Разом зi знiмальною групою до церкви заходять семеро людей.

Церемонiя коротка, посутня, священик читае панегiрик, згадуючи працьовитiсть Тома, його любов до землi, давно померлих батькiв i близькi стосунки з братом. Стоiчний Джо рухаеться лише один раз – знiмае капелюха, коли труну з тiлом Тома опускають у могилу на кладовищi. Потiм вiн надiвае його назад на голову i повертаеться до свого джипа. Соломон майже чуе слова «От i все», що лунають в його головi.

Пiсля похорону Бо бере iнтерв’ю в домробiтницi Брiджит, яка так боiться поглянути в камеру, нiби та може вибухнути iй в обличчя. Мiсцевий полiцейський Джиммi, постачальник, в якого близнюки Тулiни купували корм для тварин, та фермер-сусiд, чиi вiвцi паслися на однiй похилiй дiлянцi землi з вiвцями Тулiнiв, – усi вони вiдмовляються дати iнтерв’ю.

До ферми Тулiнiв треба iхати з пiвгодини, вона вдалинi вiд усього, в глибинi гiрського схилу.

– В будинку Тулiнiв е книжки? – запитуе Бо знiчев’я. Вона часто так робить, бовкае вголос випадковi питання й думки, опрацьовуючи рiзнi фрагменти iнформацii, отриманi рiзними шляхами, складаючи iх у своiй уявi в одну цiлiсну картину.

– Не маю анi найменшого уявлення, – каже Соломон, дивлячись на Рейчел. Рейчел найкраще з них усiх умiе помiчати й запам’ятовувати.

Рейчел мiркуе про це, згадуе, як монтувала фiльм.

– На кухнi немае, – вона мовчить, подумки обходячи будинок. – У спальнi теж. Принаймнi на вiдкритих полицях. У них е шафки бiля лiжка, хiба що там.

– Але бiльш нiде?

– Нiде, – впевнено каже Рейчел.

– Чого ти питаеш? – запитуе Соломон.

– Брiджит. Вона сказала, що Том читав запоем, – Бо кривиться. – Я не уявляю його з книжкою.

– Не уявляю, як можна зрозумiти, любить хтось книжки чи нi, просто подивившись на нього.

– Книголюби, звiсно, завжди носять окуляри, – жартуе Рейчел.

– Том нiколи не згадував нi про якi книги. Ми рiк прожили з ними, за iхнiм розкладом. Я жодного разу не помiчала, щоб вiн читав, не бачила його з книжкою. Вони навiть газет не читають, жоден з них. Вони слухають радiо. Прогноз погоди, спортивнi передачi, iнодi новини. А потiм – спати. Жодного читання.

– Може, Брiджит просто це вигадала. Вона дуже хвилювалася через те, що ii знiмали, – розмiрковуе Соломон.

– Вона дуже докладно розповiдала, як купувала книжки для нього в букiнiстичних крамницях та на благодiйних розпродажах. Я повiрила, що вона справдi купувала книжки, але не вiрю, що купувала iх для нього.

– Я не знаю, – позiхае Соломон, вiн нiколи не замислюеться над дрiбницями, у яких порпаеться Бо, а надто зараз, коли до нього повертаються голод i втома. – Люди кажуть дивнi речi, коли iм в обличчя спрямована камера. А ти що думаеш, Рейчел?

Рейчел мовчить якусь мить, замислюючись над цим глибше, нiж Соломон.

– Ну, тепер вiн точно нiчого не читае, – говорить вона.



Вони прибувають до будинку Тулiнiв, вони бiльш нiж знайомi з цiею землею, провели багато темних ранкiв i ночей пiд зливами, вештаючись цiею зрадливою дiлянкою. Брати роздiляли роботу мiж собою. Як вiвчарi та дрiбнi молочнi фермери вони вiд самого початку розподiлили обов’язки i дотримувалися цього розподiлу. Вони багато працювали i мало отримували. Кожен з них грав призначену йому роль вiд самоi смертi iхнього батька.

– Розкажiть нам, що трапилося, Джо, – м’яко говорить Бо.

Бо та Джо сидять на кухнi – головнiй кiмнатi в будинку – на единих двох стiльцях за пластиковим столом. Тут е стара електрична плита, з якоi використовуються лише чотири конфорки. Тут холодно i вогко, навiть у таку погоду. У стiнi – одна розетка з подовжувачем, до якого пiд’еднано все на кухнi: електрична плита, радiо, чайник i електрообiгрiвач. Мiна уповiльненоi дii. Обiгрiвач гуде, його шум заважае звукозапису Соломона. У кiмнатi, та й в усьому будинку стоiть собачий запах через двох бордер-коллi, що тут i живуть – Моссi та Рiнга, названих на честь Моссi О’Рiордана i Крiстi Рiнга, якi зiграли важливу роль у перемозi Корка у фiналi всеiрландського чемпiонату з хокею на травi в 1952 роцi; це був один з кiлькох разiв, коли хлопцi iздили до Дублiна зi своiм батьком, один з небагатьох iхнiх iнтересiв, крiм господарства.

Джо сидить на дерев’яному стiльцi, принишклий, його лiктi на пiдлiкотниках, а руки складенi на животi.

– Це було в понедiлок. Брiджит принесла продукти. Том збирався iх розкладати. Я вийшов. Я повернувся випити чаю i побачив його тут, на пiдлозi. Я вiдразу зрозумiв, що його вже немае.

– І що ви зробили?

– Я розклав продукти. Вiн цього не зробив, отже, помер досить швидко. Либонь, одразу пiсля того, як я пiшов. Серцевий напад. А потiм я подзвонив, – вiн кивае на телефон на стiнi.

– Ви в першу чергу розклали продукти? – перепитуе Бо.

– Так.

– А кому ви подзвонили?

– Джиммi. На станцiю.

– Ви пам’ятаете, що ви сказали?

– Не знаю. Мабуть, що Том помер.

Мовчанка.

Джо згадуе, що вiн перед камерою, згадуе пораду, яку Бо дала йому два роки тому: говорити не зупиняючись, розповiдати свою iсторiю:

– Джиммi сказав, що вiн мае викликати швидку допомогу в будь-якому випадку, хоч я i знав, що його не повернути. А тодi вiн i сам приiхав. Ми випили чаю, поки чекали.

– А Том весь цей час був на пiдлозi?

– Звичайно, куди б я його переклав?

– Та, мабуть, нiкуди, – вiдповiдае Бо з легкою усмiшкою на губах. – Ви щось говорили Тому? Доки чекали на Джиммi та швидку.

– Говорив щось Тому? – перепитуе вiн, нiби говорить з божевiльною. – Та вiн же був мертвий! Мертвiший за мертвого. Чого б я щось йому говорив?

– Щоб попрощатися абощо. Інодi так роблять.

– Та! – байдуже говорить вiн, дивлячись повз неi, думаючи про щось iще. Може, про прощання, яке могло б у них вiдбутися, чи про тi прощання, що вже вiдбулися, про корiв, яких слiд подоiти, чи про документи, якi слiд заповнити.

– Чому ви сьогоднi обрали саме цю церкву?

– Саме там побралися мама з татом, – пояснюе вiн.

– Том хотiв, щоб його похорони вiдбулися саме там?

– Вiн нiколи про це не говорив.

– Ви нiколи не говорили про своi плани? Чого ви б хотiли?

– Нi. Ми знали, що будемо похованi поряд з мамою й татом. Брiджит щось говорила про каплицю. Це було б просто чудово.

– У вас усе буде гаразд, Джо? – запитуе Бо, м’яко, зi щирою турботою.

– Та куди я подiнуся? – вiн усмiхаеться (таке бувае нечасто!) так сором’язливо, що стае схожим на маленького хлопчика.

– Ви вважаете, що хтось вам допомагатиме з цим усiм?

– Син Джиммi. Ми вже домовилися. Вiн допомагатиме, коли це буде потрiбно. Пiдiймати щось, робити важку роботу.

– А як щодо обов’язкiв Тома?

– Менi доведеться iх виконувати, а як iще? – вiн соваеться на стiльцi. – Бiльш нiкому.

І Джо, i Тома завжди дивували питання Бо. Вона запитувала про те, що й так було очевидно, вони не могли зрозумiти, чому вона так багато допитуеться та аналiзуе, коли iм завжди все було зрозумiло. Навiщо питати про щось, коли вiдповiдь очевидна? Навiщо шукати ще одну вiдповiдь, коли вистачить i однiеi?

– Вам доведеться говорити з Брiджит. Давати iй список покупок. Готувати, – нагадуе йому Бо.

Вiн виглядае роздратованим через це. Газдування нiколи йому не подобалося, це була царина Тома.

– Тому подобалося читати? – запитуе вона.

– Ге? – перепитуе вiн ii, нiби якусь божевiльну. – Не думаю, що Том прочитав хоч одну книжку в своему життi. Принаймнi пiсля того, як закiнчив школу. Може, хiба сторiнки про спорт, коли Брiджит приносила газети.

– Коли ви в понедiлок розкладали покупки, в пакетах було щось нетипове?

– Нi, нiчого.

Усвiдомлюючи, як Джо сприймае англiйську мову, вона перефразовуе:

– Було що-небудь не таке, як завжди?

Вiн дивиться на неi, нiби наважуючись на щось.

– Почнемо з того, що було забагато.

– Забагато?

– Два буханцi хлiба. По два кавалки шинки i шматкiв сиру, i ще щось, не пам’ятаю точно.

– Книжки?

Вiн знову дивиться на неi. Тим самим поглядом. Інтерес збуджено.

– Одна.

– А можна на неi глянути?

Вiн встае й дiстае з кухонного ящика книжку в м’якiй обкладинцi:

– Ось вона. Я збирався вiддати ii Брiджит, думав, що це ii, як i iнше.

– Ви думаете, що Том ii не просив?

– Та нащо б вона йому? Якщо вiн ii просив, то вiн не тiльки на серце був хворий, – вiн каже це на камеру, гигикаючи.

Бо вчiпляеться у книгу. Соломон знае, що вона розглядатиме кожну дрiбницю, доки не знайде вiдповiдi.

– Повернiмось до обов’язкiв Тома. Якi тепер у вас обов’язки на фермi?

– Тi, що й завжди, – вiн нiби вперше замислюеться про це, про те все, що Том робив протягом дня, про те, що вони обговорювали вечорами. – Вiн наглядав за свердловиною бiля будинку кажанiв. Я не був там уже багато рокiв. Тепер, либонь, менi доведеться стежити за нею.

– Ви нiколи ранiше не згадували про будинок кажанiв. Покажете нам його?



Вони вчотирьох i одна з вiдданих вiвчарок залазять до джипа Джо. Вiн везе iх своею дiлянкою, грунтовою дорогою, що видаеться небезпечною навiть зараз, не кажучи вже про зиму та тi буремнi днi або ранковi ожеледi. Самотнiй вiсiмдесятирiчний чоловiк не зможе впоратися з цим, це було ледве до снаги двом вiсiмдесятирiчним. Бо сподiваеться, що син Джиммi – працьовитий молодик, що вiн робитиме бiльше, нiж Джо попросить, адже Джо – не той чоловiк, що проситиме допомоги.

Іржава огорожа перепиняе iхнiй шлях. Соломон випереджае Джо, вискакуе з джипа, щоб вiдкрити ii, а потiм бiжить, наздоганяючи iх. Джо зупиняе машину на галявинi в лiсi, Соломон згрiбае свое обладнання. Решту шляху iм треба йти вгору стежкою. Пес, Моссi, бiжить перед ними.

– Погана земля, з неi нiколи не було жодноi користi, але ми все одно тримали ii, – пояснюе Джо. – У тридцятих роках тато посадив тут срiблястi ялини i скрученi сосни. Вони ростуть у поганих грунтах на сильних вiтрах. Зо два десятки акрiв. Звiдси видно лiсопарк Гуган-Барра.

Вони заходять за загорожу й опиняються на галявинi з повiткою, колись пофарбованою в бiлий колiр, але тепер облiзлою, пошарпаною часом, з сiрими бетонними залисинами. Вiкна забитi. Навiть цього чудового дня ця похмура, аскетична будiвля вирiзняеться на тлi чудового краевиду.

– Це будинок кажанiв, – пояснюе Джо. – Я грався тут маленьким хлопчиком, – усмiхаеться вiн. – Ми на спiр заходили всередину, замикали дверi i рахували так довго, як тiльки могли.

– Коли ви востанне тут були? – запитуе Бо.

– Та рокiв двадцять тому. Ще давнiше.

– А часто Том сюди навiдувався? – запитуе Бо.

– Раз чи двiчi на тиждень, перевiряв, чи не засмiтилася свердловина. Вона там, за повiткою.

– Якщо ця земля не приносить вам грошей, чому ви не продали ii?

– Коли татко помер, цю землю виставили на продаж. Якийсь хлопець з Дублiна хотiв побудуватися тут, але нiчого не мiг вдiяти з цим будинком кажанiв. Активiсти пiклуються про довкiлля, – вiн пiднiмае пiдборiддя, пiдкреслюючи свое роздратування. – Сказали, що кажани – рiдкiснi тварини. Не можна зносити цей сарай або щось будувати бiля нього, щоб не перегороджувати iхнi повiтрянi шляхи. Тож так ми його й не продали. Моссi! – Джо гукае свого пса, що зник з поля зору.

Вони припиняють зйомку. Рейчел пiдходить до будинку кажанiв, притискаеться обличчям до вiкна, намагаючись щось розгледiти крiзь шпари мiж дошками. Бо помiчае, що Соломон iде, з обладнанням у руцi прямуе до лiсу. Вона сподiваеться, що вiн почув щось цiкаве, що варто записати, тож вiдпускае його. Навiть якщо й не почув – вона розумiе, що пiдняла iх iз Рейчел рано, потягла сюди, голодними, а вони не можуть жити без iжi, на вiдмiну вiд неi, i вона вже вiдчувае iхне роздратування. Вона дае йому кiлька хвилин побути самому.

– Де свердловина?

– Там, за будинком кажанiв.

– Ви не проти, якщо ми зафiльмуемо, як ви перевiряете свердловину? – запитуе вона.

Вона впiзнае його буркотiння – воно означае, що вiн робитиме все, що вона схоче, йому все одно, якою б дивною вона йому не здавалася.

Доки Рейчел i Джо обговорюють кажанiв, – Рейчел може пiдтримувати розмову практично на будь-яку тему, – Бо вирiшуе трохи пройтися, побiля будинку кажанiв i навколо нього. За ним, трохи нижче, е хатинка, схожа на повiтку, бiла фарба майже вся облiзла, сiрий бетон похмуро проглядае посеред зеленi. Моссi кружляе перед хатиною, обнюхуючи землю.

– Хто тут жив? – запитуе Бо.

– Га? – гукае вiн, не розчувши ii.

Вона оглядае хатину. У цiй будiвлi е вiкна. Чистi вiкна.

Джо i Рейчел iдуть за нею, повертають за рiг i прямують до хати.

– Хто тут жив? – повторюе Бо.

– Тiтка мого батька. Багато рокiв тому. Коли вона виселилася – вселилися кажани, – вiн знову гигикае. Вiн заплющуеться, намагаючись згадати ii iм’я. – Кiттi. Ми докучали тiй жiнцi. А вона нас лупцювала дерев’яною ложкою.

Бо поволi йде, пiдходить до хати, роззираючись навколо. Бiля неi е город, ростуть фруктовi дерева. Вона розглядае вiкна – чистi. За одним з вiкон у склянцi стоять польовi квiти, трава в трiщинах невисока, доглянута.

– Джо, – говорить Бо. – Хто тут живе тепер?

– Нiкого. Може, хiба кажани, – жартуе вiн.

– Але ж погляньте.

Вiн дивиться. Вiн розглядае все те, що вона вже усвiдомила. Город i фруктовий сад, хатина, блискучi вiкна, дверi, пофарбованi в зелений колiр, фарба на них свiжiша, нiж на всьому iншому навколо. Вiн зовсiм розгубився. Вона заходить за хату, натрапляе на козу й двох курей, що блукають поблизу.

Серце в неi калатае, вона бiжить назад.

– Джо, там хтось живе.

– Чужинцi? Вторглися на мою землю? – вiн говорить зi злiстю, це почуття нiколи не проявлялося анi в Джо Тулiна, анi в його брата за весь час, що його вона провела з ними.

Стиснувши руки у великi кулаки, вiн прямуе до хатини, так швидко, як тiльки може, а вона намагаеться його зупинити. Моссi мчить за ним.

– Стривайте, Джо, стривайте! Давайте покличемо Соломона! Соломоне! – гукае вона. Вона не хоче стривожити того, хто живе в хатi, але вибору немае. – Рейчел, знiмай! – Рейчел уже й так це робить.

Але для Джо жоден фiльм зараз не мае значення, вiн береться за дверну ручку, уже збираеться рвучко розчахнути дверi, але стримуе себе. Вiн же зрештою джентльмен, i натомiсть стукае.

Бо дивиться в бiк лiсу, де зник Соломон, i знову на хату. Вона зараз ладна вбити Соломона, не слiд було його вiдпускати, вiн повiвся непрофесiйно. Вона дозволила йому вiдiйти, бо розумiла, що вiн давно не iв, i, як його дiвчинi, iй добре вiдомо, який вiн стае, коли зголоднiе. Сварливий, неуважний, дратiвливий. Іще один недолiк романтичних стосункiв з колегою: щире пiклування про те, щоб вашi рiшення його не перевтомлювали. Доведеться щось вирiшувати зi звуком. Принаймнi в них буде вiдео, а звук можна додати й потiм.

– Обережно, Джо, – говорить Рейчел. – Ми не знаемо, хто там.

З хати нiхто не вiдповiдае, тож Джо штовхае дверi й заходить досередини. Рейчел за ним, а слiдом i Бо.

– Що за… – Джо стоiть посеред кiмнати, роззираючись на всi боки, чухаючи потилицю.

Бо швидко вказуе, на що Рейчел слiд навести камеру.

Це однокiмнатний будиночок. Бiля стiни – односпальне лiжко, над ним – невеличке вiконце, що виходить на город. Навпроти – грубка, що не надто вiдрiзняеться вiд печi в будинку Джо, а бiля книжкових полиць стоiть крiсло.

– Книжки, – спантеличено промовляе Бо вголос.

На пiдлозi з пiвдесятка овечих шкур, вони, звiсно, потрiбнi, щоб жорстокоi зими утеплювати холодну кам’яну долiвку будинку, що вочевидь опалюеться лише грубкою. Овечими шкурами вкритi й лiжко, й крiсло. Радiоприймач, увiмкнений у розетку в стiнi, стоiть на пiдлозi, тихо грае музика.

Тут вiдчуваеться жiноча рука. Бо не зовсiм усвiдомлюе, в чому саме ii вiдчутно. Вона розумiе, що надто упереджено було б робити такий висновок iз квiтiв у склянцi, запаху парфумiв тут не чути, але е тут якась жiночнiсть, це дуже охайний селянський будинок Тома й Джо. Тут вiдчуття зовсiм iнше. За ним доглядають, у ньому живуть, а на спинцi стiльця висить рожевий кардиган. Вона штовхае Рейчел.

– Уже е, – каже та, з ii чола струмуе пiт.

– Знiмай далi, я повернуся за хвилину, – говорить Бо i бiжить з хати до лiсу.

– Соломоне! – кричить вона на весь голос, знаючи, що нiкого не потурбуе – адже поблизу нiкого немае. Вона повертаеться на галявину перед хатиною, бачить його неподалiк на схилi в лiсi, вiн просто стоiть там, дивиться на щось, нiби в трансi. Його звукозаписувальне обладнання на землi, за кiлька футiв вiд нього, а напрямлений мiкрофон спертий об дерево. Побачивши, що вiн навiть не працюе, вона просто сказилася.

– Соломоне! – гукае вона, i вiн нарештi дивиться на неi. – Ми знайшли будинок! Хтось там живе! Обладнання, бiгом, ворушися, зараз! – вона не впевнена, що використовуе вiдповiднi слова, що говорить iх у правильному порядку, iй просто потрiбно, щоб вiн ворушився, iй потрiбен звук, iй потрiбно записати iсторiю.

Але у вiдповiдь Бо чуе звук, не схожий нi на що, що вона досi чула в життi.




3


Цей звук схожий на пташиний клекiт, аж нiяк не на людський голос, але долинае вiн вiд людини, вiд жiнки, що стоiть бiля дерева.

Бо бiжить вiд будинку в лiс, i кошик бiлявоi жiнки злiтае в повiтря, все, що лежало в ньому, падае на землю, а ii очi широко розкриваються, сповнюючись жахом.

– Все гаразд, – говорить Соломон, простягаючи руки, щоб заспокоiти ii, вiн стоiть мiж Бо i цiею чужинкою, нiби намагаеться приручити дикого коня. – Ми тебе не скривдимо.

– Хто це?! – кричить Бо.

– Просто стiй там, Бо, – говорить роздратований Соломон, не озираючись.

Звичайно, вона не зважае на його слова i пiдходить ближче. Вiд дiвчини знову долинае той звук, схожий на щебетання, якщо тiльки щебетання може нагадувати гавкiт. І вона звертаеться до Бо.

Бо приголомшена, але на ii обличчi з’являеться захоплена усмiшка.

– Здаеться, вона хоче, щоб ти вiдiйшла, – каже iй Соломон.

– Може, й так, докторе Дулiтл, але я не зробила нiчого поганого, – вiдповiдае вона, дратуючись, що хтось говорить iй, що робити. – Тож я нiкуди не пiду.

– Тодi хоча б не пiдходь ближче, – каже Соломон.

– Сол! – вигукуе вона, вражено дивлячись на нього.

– Ну, ну! Все гаразд! – каже вiн дiвчинi, присiдае, збирае квiти й трави iз землi i складае iх у ii кошик. Жiнка припиняе щебетати, але вона вочевидь збентежена, переводить iз Соломона на Бо широко розплющенi, сповненi страху очi.

– Мене звати Бо Гiлi. Я режисер, i ми тут з дозволу Джо Тулiна, – простягае вона руку.

Бiлявка дивиться на ii руку i видае цiлу низку ще вiдчайдушнiших звукiв, i серед них – жодного слова.

– Боже мiй, – Бо витрiщае очi на Соломона, бере телефон i дзвонить Рейчел.

– Рейчел, швидко виходь на галявину. Потрiбна камера.

Вона закiнчуе розмову.

– Записуй, – самими губами говорить вона Соломоновi, очима вказуючи на його обладнання, боячись поворухнутися.

Дiвчина один за одним видае химернi звуки, i це найдивнiше видовище, яке Соломону доводилося бачити. Це не схоже на людський голос, радше скидаеться на запис. Вiн настiльки приголомшений i зачарований, що не може вiдiрвати вiд неi погляд, вiн шукае дроти – але iх немае. Це все насправдi.

Вiн робить кiлька крокiв назад, до сумки з обладнанням.

Помiж дерев з’являеться Рейчел з камерою в руках, вона поспiшае, Джо за нею.

– Що в бiса тут робиться? – гукае Рейчел, але завмирае на мiсцi, побачивши все на власнi очi.

Дiвчина повертаеться до Рейчел i гуде, мов автомобiльна сигналiзацiя. Соломон дивиться на це все ii очима: оточена трьома незнайомцями, у лiсi, вона, либонь, почуваеться загнаною в пастку. Вiн не може змусити себе записувати це. Так не можна.

Бо вiдчувае його нерiшучiсть i зiтхае.

– О Господи! – сердито кидае вона. Вона робить те, що мала б зробити вiд самого початку, якби iй це спало на думку: знiмае сцену на свiй телефон.

Джо приеднуеться до них.

Бiлявка припиняе галасувати, якусь мить вона дивиться на Джо i, здаеться, вiдчувае полегшення.

– Ти хто? – волае на неi Джо. – Що ти робиш на моiй землi?

Вона знову панiкуе, вiдступаючи крiзь дерева.

Соломон спостерiгае за ними всiма. Бо знiмае вiдео на телефон, Рейчел наставила на неi камеру, у Джо на обличчi справжня лють.

Соломон виснажений, йому потрiбно поiсти.

– Припинiть! – кричить вiн, i всi замовкають. – Ви ii лякаете. Вiдступiть усi. Пропустiть ii.

Вона дивиться на нього.

– Можеш iти.

Вона не зводить з нього погляду, тих пронизливих зелених очей.

– Не думаю, що вона тебе розумiе, – каже Бо, й досi знiмаючи вiдео.

– Звичайно розумiе, – кидае сердито Соломон.

– Не думаю, що вона вмiе говорити… словами. Як тебе звати? – запитуе Бо.

Дiвчина не зважае на те питання, i далi дивиться на Соломона.

– Їi звати Лора, – говорить вiн.

Раптом Моссi прибiгае до лiсу вiд будинку кажанiв, вiн несамовито гавкае, захищаючи свою землю вiд непроханого гостя. Але замiсть того, щоб зупинитися бiля Джо, вiн бiжить далi до лiсу, прямуе просто до Лори.

– Гей, гей, гей, зупинiть його, Джо, – скрикуе вiн налякано, непокоячись, що пес порве ii на шматки.

Та Моссi зупиняеться просто бiля ii нiг, схвильовано бiгае навколо неi, стрибае, привертаючи ii увагу, лиже ii руку.

Вона гладить його – вони вочевидь добре знайомi одне з одним – нервово озираючись навколо. Вона простягае руку до Соломона, i вiн дивиться на неi спантеличено, думае, що вона хоче взяти його за руку. Вiн простягае руку, але вона усмiхаеться i дивиться вниз, на свiй кошик.

– Кошик, Соле, – говорить Бо.

Збентежений, вiн подае його iй.

Лора йде, намагаючись оминути iх усiх, Моссi слiдом за нею. Спершу дiвчина поводиться сторожко. Проходячи повз Бо, вона гарчить, досконало вiдтворюючи собаче гарчання, настiльки правдоподiбно, що воно схоже на запис, або ж здаеться, що гарчить Моссi. Лора пильно приглядаеться до Джо i, минаючи iх, вона бiжить через лiс, повз будинок кажанiв до своеi хатини.

– Є? – запитуе Бо в Рейчел.

– Так, – вона знiмае камеру з плеча, втирае пiт iз чола. – Є, бiлявка, що гавкае на тебе.

– Куди вона подалася? – запитуе Соломон.

– Там е хата, за будинком кажанiв, – пояснюе Рейчел. – Бо надто зайнята, переглядае вiдео, хоче переконатися, що вона зафiльмувала потрiбний момент.

– Ви ii знаете? – запитуе Соломон у Джо, зовсiм спантеличений усiм, що тiльки-но сталося, але вiдчуваючи адреналiн, який наповнюе його тiло, i легке внутрiшне тремтiння.

– Вона вторглася на приватну власнiсть, – порскае вiн, гнiв просто струмуе вiд нього.

– Як ви гадаете, Том знав про неi? – запитуе Бо.

Це питання вражае його. Його обличчя мiниться вiд упевненостi до розгубленостi, гнiву, на ньому вiдбиваються усвiдомлення зради, i знову недовiра. А потiм сум. Якщо його брат знав про цю дiвчину, що живе в будинку на iхнiй землi, то вiн приховував це вiд нього. Мiж братами, що не мали секретiв одне вiд одного, виявляеться, була досить-таки чималенька таемниця.




4


– Є тiльки одна можливiсть знайти вiдповiдi, – говорить Бо, знiмаючи светра i пов’язуючи рукавами навколо талii, позаяк сонце i далi пече. – Нам слiд поговорити з тiею дiвчинкою.

– Це не дiвчинка. Це жiнка, i ii звати Лора, – говорить Соломон, не розумiючи, чому вiн гнiваеться. – І я дуже сумнiваюся, що вона захоче говорити з нами зараз, пiсля того, як ми достобiса ii налякали.

– Я не знала, що вона… що в неi… особливостi, – захищаеться Бо.

– Особливостi? – обурюеться Соломон.

– Як це ще можна назвати? – Бо шукае вiдповiдники… – Затримка розвитку, розумова вiдсталiсть, слабоумство. Який з варiантiв тебе влаштовуе? Ти ж розумiеш, що я маю на увазi, я не знала того.

– Ну, вона не те щоб зовсiм нормальна, – погоджуеться Рейчел, сiдаючи на камiнь, змучена, спiтнiла.

– Яким словом ми це не назвемо, з нею вочевидь не все гаразд, Соломоне, – говорить Бо, вiдкидаючи волосся з обличчя i перев’язуючи гульку на головi, ii аж розпирае вiд хвилювання. – Якби я знала про це, я б iнакше пiдходила до неi.

– Я думаю, вiдтепер Джо мае вирiшувати, що робити далi. Це його земля, – говорить Соломон пiд бурчання свого живота.

Бо роздратовано дивиться на нього.

Джо, човгаючи ногами, тупцюе навколо них, йому вочевидь дуже не подобаеться все, що вiдбуваеться. Джо подобаеться буденнiсть, життя без жодних змiн. Сьогоднi в нього й так уже було забагато стресiв i хвилювань.

– Я хочу забрати Моссi, – нарештi говорить вiн. – І вона не буде жити на моiй землi.

– Закони щодо вторгнень на чужу територiю дуже заплутанi, – каже Рейчел. – Моему друговi довелося мати з ними справу. Таких загарбникiв можна виселити хiба за рiшенням суду.

– Твiй друг позбувся непроханих гостей? – запитуе Соломон.

– Мiй друг був непроханим гостем, – пояснюе Рейчел.

– Вона не мае права забирати мого собаку. Я йду по Моссi, – говорить Джо, i, поправивши капелюха, прямуе до хати.

– За ним! – швидко говорить Бо, пiднiмаючи камеру i простягаючи ii Рейчел, не зважаючи на виснажений погляд. Але доки вона це робить, Джо змiнюе своi намiри. Вiн волiе, щоби Бо поговорила з дiвчиною, без камери. Крiм Бо, Рейчел i Брiджит, за все свое життя Джо майже не спiлкувався з жiнками. Рейчел легко знаходить спiльну мову будь з ким, але йому довелося приноровитися, щоб звикнути до неi, адже вона вiдрiзняеться вiд жiнок, до яких вiн звик. Джо не вважае Брiджит за жiнку, а з Бо вiн i досi вiдчувае деяку незручнiсть. Розмова зi ще однiею, новою жiнкою, виб’е його з колii. Особливо з такою дивною, що потребуе турботи, розумiння та спiвчуття. Вони вчотирьох iдуть до будинку, рухаючись не так рiзко й погрозливо, як ранiше.

Бо стукае в дверi, Рейчел i Соломон тим часом чекають зовнi.

– Що думаеш? – запитуе Соломон у Рейчел.

– Я зараз здохну з голоду.

– Я теж, – Соломон втомлено тре обличчя. – У мене думки плутаються.

Вони дивляться, як вона знову стукае.

– Якщо Бо шукала нову довбану iсторiю – вона знайшла ii. Це зовсiм нове божевiлля, – зазначае Рейчел.

– Вона не погодиться на iнтерв’ю, – каже Соломон, спостерiгаючи за дверима.

– Ти ж знаеш Бо.

О, вiн знае. Бо вмiе схиляти до розмови людей, категорично налаштованих проти того, щоб iх знiмали. Принаймнi якщо вона справдi цього хоче: три iнтерв’ю сьогоднi вранцi на кладовищi були не надто важливими, тож вона й не наполягала. Соломон i Рейчел зазвичай не такi байдужi, коли справа стосуеться зйомок, але звичний стиль роботи Бо вiдчутно змiнився сьогоднi. Вона сiпаеться, кидаеться то в одне, то в iнше, без жодного плану.

Лора з’являеться у вiкнi, але не погоджуеться вiдчинити дверей.

– Скажи iй, що менi потрiбен Моссi, – голосно говорить Джо, нервово тупцяючи, сховавши руки в кишенi. Йому незатишно. Його день був сповнений хвилювань, йому довелося поховати свою другу половинку. День, проведений поза зоною комфорту, порушення його буденностi, що була незмiнною понад п’ятдесят рокiв. Весь його свiт перевернувся догори дригом. Все це доводить його до краю, вiн хоче забрати свого собаку i повернутися в безпеку своеi ферми.

– Будь ласка, вiдчини дверi, ми просто хочемо поговорити, – говорить Бо.

Лора дивиться з вiкна на Соломона.

І всi обертаються до Соломона.

– Скажи iй, – говорить йому Бо.

– Що?

– Вона дивиться на тебе, щоб зрозумiти, чи все гаразд. Скажи iй, що ми просто хочемо поговорити.

– Джо просто хоче забрати собаку, – чесно говорить Соломон, i Рейчел гигикае.

Лора зникае з вiкна.

– Бездоганно, – усмiхаеться Рейчел. У них обох паморочиться в головi з голоду.

Джо збираеться гатити у дверi, аж раптом вони вiдчиняються. Моссi вибiгае, i Лора знову зачиняе дверi i замикае iх.

Джо рвучко крокуе геть, а захоплений Моссi стрибае навколо нього, мало не збиваючи його з нiг.

– Я подзвоню Джиммi, – кидае Джо на ходу. – Вiн з нею розбереться.

– Почекайте, Джо! – гукае Бо йому навздогiн.

– Та хай iде, – втручаеться Рейчел. – Я вмираю з голоду. Повернiмося в готель. Поiмо. Справжньоi iжi. Менi треба подзвонити Сьюзi. А потiм можеш щось планувати. Я не жартую.

Рейчел мало коли дратуеться, хiба коли щось заважае iй знiмати. Люди, що кривляються на задньому планi, або мiкрофон Соломона, що з’являеться в кадрi, тож коли в неi уриваеться терпець – усi розумiють, що це не жарти. Бо усвiдомлюе, що зайшла надто далеко.

Тож вона поступаеться iм. Поки що.



Повернувшись до готелю в Гуган-Барра, Соломон i Рейчел накидаються на своi обiди, не промовляючи анi слова, а Бо тим часом думае вголос.

– Том, мабуть, знав про цю дiвчину, правда? Це ж вiн стежив за цим мiсцем, вiн вiдповiдав за нього, перевiряв його кiлька разiв на тиждень. Неможливо, перевiряючи ту свердловину, не помiтити хати. І города, i кози, i курей. Це просто неможливо. А ще тi книжковi полицi, i книжки вiд Брiджит. До того ж Моссi ii знае, тож Том, мабуть, брав його з собою.

– Вiн собака, – Соломон вперше заговорив пiсля того, як взявся за iжу десять хвилин тому. – Собаки ходять на прогулянки. Вiн мiг i сам зустрiти ii.

– Маеш рацiю.

– Зустрiти ii, – повторюе Рейчел. – Собаки зустрiчаються з людьми? Мабуть, лише з тими, хто говорять собачою мовою, – жартуе вона, але перестае смiятися, коли нiхто не пiдтримуе ii: Бо через те, що не слухае, Соломон тому, що його зачiпае те, що вона пiдколюе Лору. – Хай там як, я пiшла дзвонити Сьюзi. – Рейчел переставляе свою тарiлку на iнший стiл.

– Що це вона робила? Тi звуки? – запитуе Бо в Соломона. – Це якийсь нервовий тик? Вона гарчала, гавкала й цвiрiнькала.

– Наскiльки я знаю, люди з тиками не гавкають на iнших, – каже Соломон, злизуючи липкий соус iз пальцiв, намiряючись встромити зуби у свиняче реберце.

Все обличчя в нього замащене соусом, Бо дивиться на нього з вiдразою, не розумiючи, чому вiн не може жити без iжi. Вона лише тепер береться за свiй грецький салат.

– Ти ж уже iси, то чого ж ти зараз гиркаеш на мене?

– Як на мене, ти сьогоднi негарно поводилася.

– Як на мене, ти сьогоднi не виспався, комизився i дратувався весь день, – говорить вона. – І був таким чутливим. Не думаеш, що це занадто?

– Ти налякала Лору.

– Я налякала Лору, – повторюе вона, як повторюе зазвичай, нiби, промовляючи слова, вона краще iх розумiе. Вона так само повторюе пiд час iнтерв’ю вiдповiдi тих, з ким говорить. І це iнодi бентежить iх, вона нiби не вiрить тому, що вони говорять, але насправдi так вона усвiдомлюе сказане.

– Було добре видно, що вона налякана. Ти бачиш молоду жiнку, оточену чотирма людьми, серед лiсу, нажахану – i знiмаеш вiдео.

Здаеться, зовсiм раптово вона усвiдомлюе всю ситуацiю.

– От лайно.

– Авжеж лайно, – вiн знову облизуе пальцi, розглядаючи ii. – Що вiдбуваеться?

– Те, що ми побачили сьогоднi, – це щось надзвичайне. Що виробляла ця дiвчина…

– Лора.

– Що виробляла ця Лора, цi ii звуки, це було схоже на магiю. А я не вiрю в магiю. Я нiколи ранiше не чула нiчого подiбного.

– І я не чув.

– Я захопилася.

– Ти зажерлася.

Мовчанка.

Вiн доiдае свое реберце, поглядаючи на телевiзор у кутку, що показуе новини.

– Ти ж знаеш, мене весь час питають, якою буде моя наступна робота, – каже вона.

– Так, мене теж питають.

– А в мене нiчого немае. Нiчого подiбного до «Близнюкiв Тулiнiв». Усi цi нагороди, що iх ми отримуемо. Люди тепер зацiкавленi в моiй роботi, я маю виправдовувати очiкування.

Вiн давно розумiе, що вона вiдчувае тиск, i задоволений, що вона нарештi це визнае.

– Тобi варто радiти, що ти зробила хоч щось, що подобаеться глядачам. Декому це взагалi не вдаеться. Насолоджуйся цим. Не намагайся цього повторити. Продовження стрiчки про близнюкiв Тулiнiв нiколи не буде таким самим успiшним, як стрiчка про близнюкiв Тулiнiв. Будь оригiнальнiшою. Ти досягла такого успiху насамперед завдяки тому, що не поспiшала. Ти знайшла гарну iсторiю, неквапливо з нею працювала. Слухала. Намагатися й далi працювати з тим самим – це аж нiяк не творчiсть. Сьогоднi був цiлковитий безлад, Бо, ти метушилася, як якась скажена курка.

– Ранiше я могла не квапитися, бо ранiше вiд мене нiхто нiчого не чекав. У мене був час.

– Люди волiли б побачити щось справжне, цiнне, а не злiплене нашвидкуруч.

– То ти через це працюеш iз тими «Фiтнесом для товстунiв» та «Гротескними тiлами»?

У ньому здiймаеться гнiв, але вiн намагаеться зберiгати спокiй.

– Ми про тебе говоримо, а не про мене.

– Я вiдчуваю, що на мене тиснуть, Соломоне.

– Не вiдчувай.

– Не можна просто заборонити комусь вiдчувати тиск.

– Я щойно заборонив.

– Соломоне… – вона не знае, смiятися iй чи сердитися.

– Ти була сама не своя в тому лiсi, – промовляе вiн. Вiн зовсiм не збирався це говорити, це сталося мимохiдь.

Вона придивляеться до нього:

– Ти зараз маеш на увазi мене чи себе?

– Тебе, звiсно, – говорить вiн, кидае реберце на тарiлку, голоснiше, нiж хотiв, i береться за наступне.

Бо спираеться на спинку стiльця i схрещуе руки, якусь мить придивляеться до Соломона. Вiн не дивиться на неi, не промовляе нi слова.

– Ми обидва побачили в тому лiсi щось дивовижне. Я почала щось робити, ти… просто завмер.

– Я не завмирав.

– Що ви там робили, весь той час, доки я була в хатинi? Вона там була весь час?

– Вiдчепися, Бо.

– Ну, хiба це не логiчне питання?

– Так, у нас був секс. Тi двi хвилини, що тебе не було поряд, ми займалися сексом. Спираючись на дерево.

– Я не про це кажу, i ти чудово це розумiеш, хай тобi трясця.

– Не про це?

– Я намагаюся щось про неi дiзнатися, а ти менi нiчим не допомагаеш. Ти ж був iз нею наодинцi, коли я ще туди не дiйшла, менi просто цiкаво…

Вiн не звертае на неi уваги, надто вже йому хочеться заволати на весь голос, у всiх на очах. Вiн запихае гнiв якомога глибше в себе, глибше, ще глибше, доки його залишаеться стiльки, що вiн може з ним упоратись. Вiн втуплюеться в «Скай Ньюз», але нiчого не бачить.

Бо врештi-решт виходить з-за столу, i з кiмнати.

Вiн мiг би помiркувати про те, що сказала Бо, проаналiзувати це, зрозумiти, пошукати в собi вiдповiдi. Вiн мiг би помiркувати й про те, що i чому сказав, вiн мiг би обмiркувати це все. Але вiн не виспався, вiн голодний i сердитий, i натомiсть зосереджуеться на новинах по телевiзору, починае вслухатися у слова, що iх говорить ведучий, починае вчитуватися у слова, що прокручуються внизу екрана. Покiнчивши з останнiм реберцем, вiн облизуе пальцi вiд липкого соусу й вiдкидаеться на спинку стiльця, почуваючись задоволеним.

– Ну що, радий? – гукае Рейчел через порожнiй ресторан.

– Поспати вночi – i я буду щасливий, – вiн позiхае i потягуеться. – Як там Сьюзi?

– Трохи не в собi. Їй надто жарко. Вона не може заснути. Ноги затiкають. Дитина штурхаеться.

– Недовго вже залишилось.

– Думаеш, ми завтра поiдемо додому?

Соломон бере зубочистку з пакетика i виколупуе м’ясо з-помiж переднiх зубiв.

– Сподiваюсь.

Вiн таки справдi хоче додому, розумiе, що так воно i е, бо почуваеться спустошеним. Бо вiн справдi став сам не свiй у тому лiсi. І Бо це помiтила. І точнiсiнько так само, як Джо хотiв повернутися на свою ферму, Соломон хоче повернутися в Дублiн, повернутися до «Гротескних тiл», що iх вiн так зневажае, повернутися у свою квартиру, постiйно пропахлоi рибою з карi вiд сусiдiв. Вiн хоче спокою. Повернутися туди, де вiн звик не думати про своi почуття, де немае жодноi плутанини, не потрiбно жодних аналiзiв, де вiн не тягнеться до людей, до яких не повинен тягнутися, не робить того, чого не повинен робити.

– Ти спиш? Бо очi в тебе розплющенi, – говорить Рейчел, помахуючи реберцем у нього перед очима, i соус iз нього ляпае на стiл i на пiдлогу. – От чорт.

Бо знову забiгае в бар, з тим обличчям, i з телефоном у руцi.

– Дзвонив Джиммi. Офiцер, з яким ми вже зустрiчалися. Вiн на фермi Тулiнiв. Джо покликав його поговорити з тiею дiвчиною, але його автомобiль збив Моссi на шляху вгору. Дiвчина знову забрала Моссi до свого будинку, i знову видае тi божевiльнi звуки. Вона замкнулася в хатi, нiкого не пiдпускае до себе i нiкому не дозволяе оглянути Моссi.

Зiбравши всю свою байдужiсть, Соломон запитуе ii очима «То й що?», але серце в нього шалено калатае.

Бo кидае на нього загадковий погляд:

– Вона кличе тебе, Соле.




5


Джиммi стоiть бiля своеi патрульноi машини, дверцята вiдчиненi, фари увiмкненi, хоча зараз свiтлий лiтнiй вечiр.

Вiн вибачливо пiдiймае руки, щойно вони виходять з машини.

– Моссi бiг перед автомобiлем, я просто його не бачив.

– Де зараз та дiвчина? – запитуе Бо.

– Вона схопила собаку, побiгла з ним до своеi хати, не виходить i нiкого не впускае. Буде негарно, якщо я сам туди пiду, тим бiльше, що вона в такому iстеричному станi. Я мав би викликати пiдмогу, але Джо запропонував зателефонувати вам.

Вiн виглядае таким же приголомшеним, якими були й вони, коли вперше почули вокальний сплеск Лори. Соломон здогадувався, що те, ким вона iм здаеться, насправдi дуже далеке вiд iстини, особливо це визначення – «iстерична» жiнка.

– Вона просила покликати Соломона? – запитуе Бо, прагнучи прискорити подii.

– Спершу просила погукати Тома. Вимагала, щоб я його привiз. Я сказав, що вiн помер, i вона геть схибнулася. А потiм згадала Соломона.

– Дивно, – Бо дивиться на Соломона. – Я не пам’ятаю, щоб ти говорив iй, як тебе звати, – зазначае вона.

Вони стояли в лiсi, не в змозi вiдвести погляд одне вiд одного.

– Привiт, – ласкаво сказав вiн.

– Привiт, – нiжно вiдповiла вона.

– Я Соломон.

Вона всмiхнулася:

– Лора.

Бо так само непевно дивиться на нього.

– Говорив, перед тим, як ми зайнялися сексом, – огризаеться вiн. Джиммi витрiщаеться, Бо приглядаеться до нього.

– Ти ii приведеш? – запитуе вона.

– Нi, якщо вiн ii збираеться заарештувати.

– Їi не мае за що заарештовувати. Менi треба поговорити з нею, дiзнатися, хто вона i чому вона на землi Джо. Якщо вона сама сюди вторглася – цi закони досить складнi, а якщо Том iй це дозволив – ми мало можемо зробити. Я тут для того, аби Джо було спокiйнiше.

Соломон насилу втримав язика за зубами, щоб не сказати нiчого про улюбленого собаку Джо, збитого автомобiлем.

– То що ви вiд мене хочете? – запитуе Соломон.

– Здаеться, що ти ii боiшся. Просто зайди до будинку i з’ясуй, що вона хоче, – каже Бо.

– Гаразд, хай вам трясця, – лаеться вiн, проводить пальцями по довгому волоссю, перев’язуе гульку. Вiн iде стежкою до хатини, двое iнших прямують слiдом, але зупиняються бiля будинку кажанiв, а вiн простуе далi, до будинку Лори.

Серце Соломона шалено б’еться, коли вiн наближаеться до дверей, i вiн гадки не мае, чому. Вiн витирае спiтнiлi руки об джинси i збираеться постукати, але не встигае пiдняти руку, як дверi вiдчиняються. Вiн ii не бачить, здогадуеться, що вона за дверима, тож робить крок усередину. Щойно вiн зайшов – дверi зачиняються. Вона замикае дверi i спираеться на них спиною, нiби намагаючись змiцнити iх.

– Привiт, – вiтаеться вiн, запихаючи руки в заднi кишенi.

– Вiн бiля печi, – каже Лора, вона не може дивитися на нього, виглядае знервованою, схвильованою.

Хоча вона вже вiдрекомендувалася йому, Соломон аж здивувався, почувши ii голос. У лiсi вона скидалася на якусь дикунку, а в своему будинку здаеться реальнiшою.

Моссi лежить на овечiй шкiрi перед грубою, у якiй горять дрова, вiн важко дихае, його груди повiльно здiймаються i опускаються. Очi в нього розплющенi, хоча вiн, здаеться, не розумiе, що вiдбуваеться навколо нього. Вогонь палахкотить поряд з ним, миски з водою та з iжею стоять поряд.

– Вiн нiчого не iсть i не п’е, – пояснюе вона, сiдаючи на пiдлогу поруч iз Моссi, закриваючи його руками, захищаючи його.

Соломон мав би оглядати собаку, але вiн не може вiдвести погляду вiд неi. Вона дивиться на нього знизу вгору, цими розгубленими, стурбованими, прекрасними, чарiвними зеленими очима.

– У нього е кров? – вiн пiдходить до Моссi i присiдае поруч з ним, навпроти Лори – так близько вони ще не опинялися.

– Привiт, хлопчику, – вiн простягае руку, ласкаво його гладить.

Моссi дивиться на нього, в його очах добре видно бiль. Вiн скавулить.

Лора повторюе скавулiння Моссi, на диво точно, i Соломон знову уважно приглядаеться до неi.

– Кровi немае. Не знаю, що в нього болить, але вiн не може стояти.

– Його треба до ветеринара.

Вона дивиться на нього:

– А ти його вiдвезеш?

– Я? Звичайно, але варто було б запитати Джо, це ж його собака, – i, побачивши ii обличчя, вiн додае: – Також.

– Я не подобаюсь Джо, – говорить вона. – Я нiкому не подобаюсь.

– Це неправда. Джо просто не звик до змiн. Деяких людей дратують змiни.

– Змiнюйся, коли приходять змiни, – каже вона зовсiм iншим голосом. Нижчим, глибшим, з пiвнiчним акцентом. Не ii голосом.

– Що-що?

– Баба. Моя бабуся.

– Ох. Гаразд. Поiдеш зi мною до ветеринара? – запитуе вiн. Вiн хоче, щоб вона поiхала з ним.

– Нi-нi, я залишаюся тут.

Це загальне твердження. Не «Я залишуся тут», а «Залишаюся тут». Завжди.

Їi гладенька шкiра освiтлюеться полум’ям, у цiй кiмнатi так спокiйно i безтурботно, попри боротьбу Моссi за життя i тиху панiку Лори.

Вона гладить черевце Моссi, яке поволi здiймаеться й опускаеться.

– Коли ти востанне покидала цю гору? – запитуе вiн.

Вона затулюе обличчя волоссям, розгублена цим питанням.

– Скiльки ти тут прожила? – запитуе вiн.

Вона не одразу вiдповiдае.

– З шiстнадцяти рокiв. Десять рокiв, – говорить вона, погладжуючи Моссi.

– І за весь цей час не виiжджала звiдси?

Вона хитае головою:

– У мене не було для цього приводу.

Його це вражае.

– Ну, тепер вiн у тебе з’явився. Моссi, либонь, хотiв би, щоб ти поiхала з ним, – зауважуе вiн.

Начебто погоджуючись, Моссi зiтхае, здригаючись усiм тiлом.



Бо бiля будинку разом iз Джиммi, метушиться туди-сюди, незграбно намагаеться заговорити, спостерiгаючи за мерехтiнням вогню у вiкнах, димом iз комина на хатинi.

– Дивно, що Джо нiколи ранiше не бачив диму, – вона дивиться на бовдур диму, що здiймаеться в небо.

Джиммi байдуже дивиться вгору.

– Та… фермери весь час щось палять.

Бо встигла дiзнатися, що Джиммi також уявлення не мае, що це за дiвчина, як i його дружина, яка, за його словами, знае все про всiх. У селi, що розляглося на горах, з населенням у кiлька сотень людей, це справжня загадка, хоча i не така, яку Джиммi прагнув би розгадати. Вiн вважае Лору туристкою, «не тутешньою», однiею з тих альпiнiстiв або любителiв гуляти пагорбами, що натрапила на хатину i оселилася там. Але цей висновок зовсiм не зменшуе цiкавостi Бо, тiльки ще бiльше розiгрiвае ii, породжуючи все новi питання. Дверi хатини вiдчиняються, i з’являеться Соломон. Його постать займае весь крихiтний дверний прорiз. За ним палае вогонь, i вiн виглядае як темна велика тiнь. Вiн схожий на героя, що виносить собаку з вогню.

Бо усмiхаеться вiд цього образу.

Соломон повертаеться i говорить до дiвчини позаду нього.

– Ходiмо, Лоро, все гаразд. – І щось у тому, як вiн це говорить, чи в тому, який мае вигляд, говорячи це, стирае усмiшку з обличчя Бо.

А потiм з’являеться i дiвчина, вона виглядае витончено i круто в сукнi-сорочцi в клiтинку з поясом, у конверсах, у вiльному кардиганi поверх, з довгим свiтлим осяйним волоссям.

– Ми збираемося повезти Моссi до ветеринара, – пояснюе iм Соломон. – Куди нам iхати?

– До Патрика Мерфi, на головнiй вулицi. Клiнiка буде вже закрита, але я йому подзвоню, – говорить Джо, розглядаючи Лору.

– Вiтаю, юна ледi, – говорить вiн суворо.

Вона опускае погляд на своi конверси. Здаеться зляканою.

– Чому б нам не поговорити? – пропонуе Джиммi. – Просто потеревенимо, щоб заспокоiти Джо.

Вона хапаеться за руку Соломона. Мiцно стискае ii. Вiн вiдчувае, як вона тремтить усiм тiлом поруч з ним.

– Узагалi, як на мене, нам слiд поспiшати, офiцере, – Соломон рушае з мiсця. – Моссi почуваеться недобре. Я певен, що Джо хотiв би, щоб його оглянули перш за все.

– Так, ви маете рацiю, – погоджуеться присоромлений Джиммi.

– Ми знайдемо час, щоб ви з Лорою поговорили, – говорить йому Бо, йдучи поряд з Лорою i Соломоном. – І, можливо, ви б погодилися на iнтерв’ю? – вона попрохала його розповiсти про те, як вiн приiхав до Джо, коли Том лежав мертвим на пiдлозi, вона хотiла почути, як цю незвичайну сцену змалюе хтось iще.

Лора спиняеться.

– Ходiмо, – Соломон припрошуе ii, м’яко, тоном, якого Бо нiколи не чула вiд нього.

Лора просто дивиться на Бо, i це ставить Соломона в неймовiрно незручне становище, але його це все починае веселити. Вiн геть виснажений i хоче спати.

– Джиммi, ви будете ласкавi вiдвезти Бо до нашого готелю? – вiн уникае погляду Бо, говорячи це. – Побачимося там пiзнiше, Бо.

У неi вiдпадае щелепа.

– Ти сказала, щоб я допомiг, – кидае вiн, прямуючи до стежки, що веде до iхнього автомобiля, намагаючись зручнiше взяти собаку, який щохвилини стае важчим. – Я й допомагаю.

Лора сiдае на задне сидiння з Моссi, що лежить головою на ii колiнах. Бо всiдаеться в машину офiцера, з перекривленим обличчям. Це було б кумедно, якби Соломона хоч трохи могло розважити те, що тут вiдбуваеться.

– Дякую, Соломоне, – говорить Лора так тихо, що тiло Соломона одразу розслабляеться, гнiв залишае його.

– Будь ласка.



Лора тихо сидить у машинi, iнодi поскiмлюючи разом з Моссi, як йому здаеться, – щоб пiдтримати. Вiн вмикае радiо, стишуе звук, а потiм вирiшуе, що воно зайве, i вимикае його. Їхати до ветеринара сорок хвилин.

– Чому там був офiцер? – запитуе вона.

– Джо подзвонив йому. Вiн хотiв з’ясувати, хто ти, i зрозумiти, чому ти там живеш.

– Я в чомусь винна?

– Я не знаю, можеш менi розповiсти, – смiеться вiн. Вона не усмiхаеться, i вiн знову стае серйозним. – Ти живеш у хатинi на землi Джо, без його вiдома, це… ну, це незаконно.

Їi очi розширюються:

– Але Том менi це дозволив.

– Ну тодi все гаразд, треба лише про це розповiсти, – вiн деякий час мовчить. – У тебе е цей дозвiл на паперi? Угода про оренду?

Вона хитае головою.

Вiн вiдкашлюеться, i вона вiдтворюе його кашель, це збивае з пантелику, але на ii безневинному обличчi немае жодноi злостивостi, жодних ознак, що вона взагалi зрозумiла, що зробила це.

– Ти йому платила орендну плату?

– Нi.

– Гаразд. Отож ти просто запитала його, чи можна тобi там жити, i вiн сказав, що можна.

– Нi, баба запитала.

– Твоя бабуся? То вона могла б пiдтвердити це? – запитуе вiн.

– Нi, – вона опускае погляд на Моссi, гладить його. Цiлуе його голову, ховае обличчя в його шерстi. – Вона тепер надто далеко.

Моссi скавулить i заплющуе очi.

– Правда, що Том помер? – запитуе вона.

– Так, – говорить вiн, дивлячись на неi у дзеркало. – На жаль. У нього стався серцевий напад у понедiлок.

– У понедiлок, – тихо повторюе вона.

Вони зупиняються на головнiй вулицi, стукають у дверi клiнiки. За ними тихо, але вхiднi дверi будинку поряд вiдчиняються, i з них виходить чоловiк, що витирае рота серветкою. Вiд дверей до них долинае запах домашньоi печенi.

– О, привiт, привiт, – говорить вiн. – Джиммi дзвонив менi. Термiново потрiбна допомога, так? – запитуе вiн, побачивши Моссi в руках Соломона. – Заходьте, заходьте.

Соломон сидить за дверима кабiнету, а Лора заходить. Вiн спираеться лiктями на колiна i кладе голову на руки, в головi в нього паморочиться, перед очима все пливе – наслiдки частих перельотiв.

Дверi кабiнету вiдчиняються, i з них виходить Лора, сльози струмують по ii щоках. Вона сiдае поряд iз Соломоном, не кажучи нi слова.

– Йди сюди, – шепоче вiн, обiймаючи ii рукою за плечi i притягаючи до себе. Ще одна ii втрата за цей тиждень. Вiн не знае, скiльки вони так просидiли, але вiн з радiстю сидiв би й далi, якби ветеринар не стояв бiля вiдчинених дверей, терпляче чекаючи, коли вони зберуться й пiдуть, щоб вiн мiг повернутися до своеi сiм’i пiсля цього довгого дня.

– Вибачте, – Соломон знiмае руку з плечей Лори. – Ходiмо.



Надворi тепер темна нiч, з мiсцевого пабу долинае музика.

– Я б не проти випити, – говорить вiн. – Ходiмо зi мною?

Пожежнi дверi бару вiдчиняються, надвiр вилiтае пляшка й падае в бак для смiття, розбиваючись об купу iнших пляшок.

Лора вiдтворюе ii брязкiт.

Вiн смiеться:

– Вважатиму, що це означае «так».

Вони сидять бiля пабу, за дерев’яним столом, на дерев’янiй лавi, за рогом вiд них – компанiя курцiв. Коли Соломон вiдчинив дверi, i всi голови повернулися до двох незнайомцiв, Лора швидко позадкувала. Соломон полегшено зiтхнув. Тепер вона сидить зi склянкою води, а вiн – iз «Гiннессом».

– Взагалi не п’еш? – запитуе вiн.

Вона хитае головою. Вiд ii рухiв лiд стукаеться об склянку. Вона точно вiдтворюе це цокотiння. У Соломона це досi не вкладаеться в головi, проте вiн не уявляе, як заговорити про це, здаеться, що вона цього навiть не помiчае.

– З тобою все гаразд? – запитуе вiн. – Том i Моссi. Це забагато втрат на один тиждень.

– На один день, – виправляе вона. – Я тiльки сьогоднi дiзналася про Тома.

– Шкода, що тобi довелося так почути про таке, – говорить Соломон тихо, думаючи про те, як Джиммi просто бовкнув це.

– Том привозив менi покупки щопонедiлка. Його не було в понедiлок. Я зрозумiла, що щось не так, уже тодi, але менi було нiкого запитати. Сьогоднi в лiсi я подумала, що Джо – це Том. Я ще нiколи його не бачила. Вони геть однаковiсiнькi. Але вiн був такий злий. Том нiколи не бував злим.

– Ти прожила там десять рокiв i нiколи не бачила Джо?

Вона хитае головою:

– Том не дозволяв цього.

Вiн хоче запитати, чому, але стримуеться.

– Джо зараз у скорботi, зазвичай з ним простiше домовитись. Варто почекати.

Вона вiдпивае води, стурбована.

– То ти з понедiлка нiчого не iла? – раптом збагнув Соломон.

– У мене е садок, город, яйця. Я саме збирала iжу в лiсi, коли побачила тебе, – вона соромливо усмiхаеться йому, згадуючи iхню зустрiч. Вiн теж усмiхаеться, а потiм смiеться з самого себе, з того, як вiн почувався, немов школяр.

– Господи, давай я погодую тебе, що ти хочеш – гамбургер, чiпси? Я й собi теж вiзьму, – вiн встае i дивиться на кафе-фастфуд через дорогу. – Я вже аж двi години не iв.

Вона усмiхаеться.

Вiн очiкуе, що вона накинеться на iжу, але помиляеться. Все у нiй спокiйне, повiльне. Вона стримано бере чiпси довгими витонченими пальцями.

– Звiдки твоя бабуся знала Тома? – запитуе вiн.

– Ти ставиш забагато питань.

Вiн думае про це:

– Справдi. Так я будую розмову. А як ти будуеш розмови? – запитуе вiн, i вони удвох смiються.

– Нiяк. Менi нi з ким говорити. Принаймнi з людей.

Хтось за рогом встае з-за столу, вiдсуваючи лаву, яка скрегоче об землю. Вона вiдтворюе цей звук. Один раз, другий – доки це не виходить у неi бездоганно. Барменка, що прибирае столик поруч iз ними, здивовано дивиться на неi.

– Я будую чудовi розмови з самою собою, – провадить далi Лора, не помiчаючи того погляду, або не зважаючи на нього. – І з Моссi i Рiнгом. І з неживими речами.

– Ти не сама така, – вiн усмiхаеться, дивиться на неi, глибоко зацiкавлений.

Вона видае новий звук, з якого вiн смiеться. Схожий на вiбрацiю телефона.

– Що це? – запитуе вiн.

– Що? – супиться вона.

І раптом вiн чуе звук знову, i вiн злiтае не з уст Лори, хоча йому доводиться уважно придивитись до неi. Вiн вiдчувае, що в кишенi вiбруе його мобiлка.

– Ой, – вiн лiзе в кишеню i дiстае телефона.

П’ять пропущених дзвiнкiв вiд Бо, а потiм – три повiдомлення, дедалi роздратованiшi.

Вiн кладе його екраном на стiл, не звертаючи уваги.

– Звiдки ти взнала Тома?

– Знову питання.

– Бо ти менi цiкава.

– А ти менi цiкавий.

– То запитай щось у мене, – всмiхаеться вiн.

– Дехто взнае людей iнакше, – ii очi пронизують так, що в нього починае калатати серце.

– Гаразд, – вiн вiдкашлюеться, i вона знову абсолютно точно вiдтворюе цей звук. – Ми – я, Бо i Рейчел – знiмали документальний фiльм про Джо i Тома. Ми провели з ними рiк, спостерiгали за кожним iхнiм рухом. Наскiльки я знаю Джо i Тома, вони не зналися взагалi нi з ким, крiм постачальникiв i покупцiв, i навiть з тими не дуже часто спiлкувалися, вони були геть самi, все життя. Я не уявляю, як Том мiг зустрiти твою бабусю.

– Вони познайомилися через мою маму, яка приносила iм iжу й необхiднi речi. Вона прибирала в iхньому будинку.

– Це ж робить Брiджит.

– Перед Брiджит.

– Як давно це було? – запитуе Соломон, схилившись до неi, йому страшенно цiкаво, вiшае вона локшину йому на вуха чи нi. Йому здаеться, що це правда.

– Двадцять шiсть рокiв тому, – вiдповiдае вона. – Або трохи давнiше.

Вiн дивиться на неi, поступово усвiдомлюючи все. Лорi двадцять шiсть рокiв. Том допомiг ii бабусi. Їi мати була домогосподаркою в iхньому будинку двадцять шiсть рокiв тому.

– Том був твоiм батьком, – каже вiн тихим голосом.

Це, здаеться, стурбувало ii, i вона озираеться навколо, вiдтворюючи дзвiн келихiв, розбиту пляшку в смiттевому ящику, дзенькiт льоду. Один звук перетiкае в iнший, вони змiшуються, мов ii страждання.

Вiн настiльки вражений тим, як вiн прийшов до цього усвiдомлення, i ще бiльше – тим, що це правда. Вiн накривае рукою ii руку.

– Тодi ще бiльш прикро, що тобi довелося дiзнатися про його смерть саме так.

Вона вiдтворюе його звук, його кашель, хоча вiн i не кашляв зараз, але для неi цей звук пов’язаний з його нiяковiстю, мабуть, так вона хоче сказати йому, що почуваеться нiяково, намагаеться показати, що вона вiдчувае, нагадуючи йому моменти, коли вiн сам так почувався. Може, цi ii звуки – це ii особлива мова. Може, вiн геть збожеволiв, витрачаючи стiльки часу i так вiрячи в когось, кого Бо вважае дурною чи взагалi розумово вiдсталою. Але жiнка, що зараз сидить перед ним, зовсiм не здаеться йому дурною.

– Лоро, чому ти покликала мене сьогоднi?

Вона дивиться на нього, тими чарiвливими зеленими очима.

– Тому що, крiм Тома, ти едина людина, яку я знаю.

Соломону нiколи не доводилося бути единим, кого хтось знае. Йому це здаеться незвичним, у цьому вiдчутна якась особлива близькiсть. І про це не можна думати легковажно, це величезна вiдповiдальнiсть. Це варто плекати.




6


Наступного ранку знiмальна група зiбралася на кухнi у Джо. Джо, принишклий, сидить у своему крiслi. Рiнг бiля його нiг, охоплений тугою через втрату друга.

Бо щойно розповiла йому, так обачно, як тiльки могла, що Лора – донька Тома. Лице в нього незворушне, вiн не мовив жодного слова. Вiн заглибився в себе, либонь, згадуючи всi розмови, всi тi моменти, коли вiн мiг прогледiти цю iнформацiю, моменти, в якi йому, може, морочили голову, намагаючись уявити, як Том мiг жити геть прихованим вiд нього життям.

Це ятрить серце Соломона, вiн навiть не може дивитися на нього. Вiн тримае направлений мiкрофон у повiтрi, шанобливо вiдвертаючись, намагаючись у цю мить дати Джо якнайбiльше особистого простору, незважаючи на трьох людей, що вторглися в його домiвку, i на камеру, спрямовану в його обличчя.

– Мати Лори, Ізабель, була вашою покоiвкою понад двадцять шiсть рокiв тому.

Вiн трохи жвавiшае, дивлячись на Бо.

– Ізабель? – гримае вiн.

– Так, пам’ятаете ii?

Вiн порпаеться у спогадах:

– Вона не дуже довго пробула тут.

У його мозку безгучно перегортаються сторiнки пам’ятi.

– Ви пригадуете, щоб мiж Томом та Ізабель була якась особлива близькiсть?

– Нi, – мовчанка. І знов:

– Та нi! Власне… – вiн прокашлюеться. – Знаете, вiн поводився з нею так само, як i з Брiджит. Платив iй за те, що вона прибирала та куховарила. Я був далеко, не надто додивлявся, що там дiялося.

– Тож ви й гадки не мали про любовнi стосунки мiж ними?

Здаеться, вiн щойно це збагнув: единий шлях Тома до того, щоб стати батьком, мiг пролягати крiзь любовнi стосунки. Крiзь те, чого, за iхнiми власними словами, жоден з них нiколи не мав. Двiйко сiмдесятидев’ятирiчних незайманих.

– Та дiвчина впевнена в цьому?

– Так вона говорить. Їi мати, Ізабель, приховувала, що вона вагiтна. Про це знала лише ii мати. Вона народила вдома, вдома i виховувала, й навчала дитину на своiй власнiй землi. Ізабель захворiла, дуже швидко померла вiд раку, а мати Ізабель, бабуся Лори, що й сама нездужала, допомогла Лорi облаштуватися в будинку.

– Отож, вiн тодi вже знав про неi, – говорить Джо, нiби це питання давно трiпоче в ньому, але досi вiн боявся його поставити.

– Лора певна, що Том дiзнався про неi лише пiсля смертi Ізабель, десять рокiв тому. Будинок осучаснили як могли, хоча в ньому немае нi електрики, нi гарячоi води. Лора й досi живе там сама.

– Мама Ізабель, ота бабуся, померла деякий час тому, – згадуе Джо.

Бо переглядае своi записи.

– Геттi Мерфi, втiм, вона повернула дiвоче прiзвище пiсля смертi чоловiка. Геттi Баттон. Ізабель теж змiнила прiзвище, i Лора називае себе Лорою Баттон. Геттi померла вiсiм рокiв тому. Вона жодного разу не вiдвiдала Лору, кинула ii в тому будинку, вони взагалi не спiлкувалися.

Вiн кивае.

– Отже, вона зовсiм сама.

– Так, зовсiм.

Вiн мiркуе над цим.

– Тож вона, либонь, розраховуе на свою частку.

Соломон кидае на нього погляд.

– Свою частку…

– Землi. Том склав заповiт. Їi в ньому немае. Якщо вона саме цього прагне.

У ньому прокидаеться славнозвiсна iрландська жага до землi.

– Лора нiчого не говорила про те, що хоче якоiсь землi. Принаймнi нам не говорила.

Джо розпалюеться, пояснення Бо не заспокоiли його. Вiн наче готуеться до бiйки. Його земля, його ферма – це i е його життя, це едине, що вiн у цьому життi знае. І вiн не збираеться вiддавати анi дещицi за брехню свого брата.

– Можливо, Том збирався поговорити з вами про неi, – каже Бо, вiдчуваючи, як у ньому розпалюеться лють.

– Ну, вiн нiчого не казав, – говорить вiн з нервовим, сердитим смiхом. – Нiколи не говорив. Анi слова. – Тиша. – Нiколи. Анi слова.

Бо дае йому такий необхiдний час.

– Тепер, знаючи це все, ви дозволите Лорi й далi жити на цiй землi? Ви хочете налагодити з нею стосунки? Ви хотiли б i далi замовляти у Брiджит речi для неi, як це робив Том? Чи ви хочете щось змiнити? Що ви збираетеся робити далi?

Вiн не вiдповiдае. Вiн обмiрковуе, можливо, намагаючись зрозумiти, чи правда це все.

– Джо, – Бо м’яко торкаеться до нього. – Розумiете, це означае, що ви не самотнi. Ви – дядько Лори.

Джо встае зi стiльця, сiпаючи мiкрофон на своему лацканi. Його руки тремтять, вiн вочевидь засмучений, злий, його явно дратуе присутнiсть знiмальноi групи, нiби це вони принесли цi всi клопоти в його життя.

– Досить, – каже вiн, кидаючи мiкрофон на тонку подушку на дерев’яному стiльцi. – Досить уже.

Уперше вiн вiдмовився працювати з ними.

Знiмальна група прямуе до хатинки Лори. Лора сидить у своему крiслi, в тому самому платтi-сорочцi в клiтинку, з поясом на талii, i в подертих конверсах. Їi довге волосся щойно вимите, сохне, а на ii чистiй красивiй шкiрi немае нi краплини косметики.

Камера вимкнена, Рейчел надворi зi своiм обладнанням, говорить по телефону зi Сьюзi. День дощовий, на вiдмiну вiд вчорашнього, надзвичайно спекотного, i Соломон замислюеться про те, як вона виживае тут у розпал зими, коли навiть у його сучаснiй мiськiй квартирi в Дублiнi бувае так тоскно. Доки Бо говорить, Лора дивиться на Соломона; через присутнiсть Бо в цiй кiмнатi вiн почуваеться трохи незручно. Вiн вiдкашлюеться.

Лора вiдтворюе його кашель.

Вiн хитае головою i всмiхаеться.

Бо не помiчае, що мiж ними вiдбуваеться, готуючись до своеi розмови.

– Тож, зi врахуванням того, що ми не знаемо, наскiльки Джо налаштований тобi допомагати, i зазираючи наперед, ми хотiли б, ми з Соломоном, – вiн заплющуе очi, коли вона згадуе про нього. Це ii виверт, щоб завоювати довiру Лори, вона пiдкреслюе, що вона заодно з Соломоном i, отже, заодно з Лорою, i це насправдi факт – адже вона його дiвчина. Але все ж iй здаеться, що це саме виверт.

– Ми б хотiли зробити тобi пропозицiю. Ми б хотiли запропонувати тобi допомогу. Я вiдчуваю, що наше з тобою спiлкування почалося неправильно – дозволь менi пояснити, чому. Я дуже прошу вибачити менi за те, як я поводилася, коли вперше зустрiла тебе. Я була надто захоплена, – Бо кладе руку на серце, щоб показати, що вона говорить абсолютно щиро, що кожне ii слово – правда. – Я знiмаю документальнi фiльми. Я рiк прожила з твоiми батьком i дядьком. – Лора здригаеться, почувши це, нiби правда така само болiсна для неi, як для Джо. – Вони е… були надзвичайно цiкавими людьми, i iхня iсторiя захопила весь свiт. Їi показували в двадцяти краiнах, у мене вона е ось тут. Це айпед, треба просто зробити ось так, – вона обережно проводить пальцем по екрану, дивлячись то на Лору, то на айпед, перевiряе, чи розумiе вона ii.

Лора вiдтворюе звуки айпеда.

– Просто натисни ось тут, щоб подивитися, – Бо торкаеться екрана, i починаеться фiльм.

Вона дае Лорi якийсь час подивитися його.

– Я хотiла б зняти документальну стрiчку про тебе. Ми хочемо зафiльмувати тебе тут, у твоiй хатинi, щоб передати, хто ти, i як проходить твое життя.

Лора дивиться на Соломона. Вiн хоче вiдкашлятися, але стримуеться. Лора робить це замiсть нього, вiдтворюючи його кашель. Бо досi нiчого не помiчае.

– За це буде оплата, але невелика. Всi умови ось тут.

Бо виймае аркуша зi своеi папки i простягае iй.

Лора байдуже дивиться на аркуш.

– Я залишаю це тобi, тобi вирiшувати.

Бо дивиться на сторiнку, гадаючи, чи варто iй пояснювати детальнiше, чи це буде надто зверхньо. Соломон стоiть за ii плечем, засуджуе ii, можливо, несвiдомо, але вона вiдчувае осуд, холод, що струмуе вiд нього, коли вона щось робить або говорить. Вона цiнуе те, що iнодi йому вдаеться краще вести переговори, але вона також хоче свободи, хоче дiяти так, як уважае за потрiбне, не побоюючись, не лякаючись його вiдповiдi, цього почуття несхвалення, розчарування. Того, що вона повсякчас пiдводить його. Того, що iй треба тримати себе руках. Вона не хоче бiльш цього холоду мiж ними, але ще менше вона хоче залишатися на другiй ролi в роботi, яку, вона точно знае, вона вмiе робити бiльш нiж добре. З якогось боку було простiше, коли iхнi вiдносини були платонiчними. Вона бiльше переймалася тим, що вiн думае, а не тим, що вiн думае про неi.

Вона сидить на краечку стiльця, занадто близько до Лори. Вона вiдсуваеться назад, намагаеться виглядати розслабленою, чекае на згоду.

Лора дивиться на айпедi першi кiлька хвилин вiдео про свого батька i дядька.

– Не думаю, що я хотiла б, щоб люди знали про мене, – говорить Лора, i Соломон дивуеться тому, яке вiн вiдчувае полегшення.

Вiн нiзащо не сказав би, що вони використовують людей у своiх документальних стрiчках, але… вiн пишаеться тим, що Лора чинить так, як уважае за правильне, не прагне уваги, слави, яких прагнуть так багато людей. Не часто Бо доводиться вмовляти когось щось сказати на камеру, вона просто показуе людям камеру, i вони накидаються на цю увагу, на своi п’ять хвилин слави. Йому подобаеться, що Лора вiд них вiдрiзняеться. Вона нормальна. Вона нормальна людина, яка цiнуе свою анонiмнiсть, для якоi «особисте» – не порожне слово. Це, а також дещо iнше.

– Тобi не доведеться дiлитися з нами тим, чим ти не захочеш дiлитися, – каже Бо. – Джо i Том дозволяли нам жити з ними, спостерiгати за iхнiм життям, iхнiм спiлкуванням один з одним, але навряд чи iм здавалося, що ми переходили якiсь межi. Для всiх нас було очевидно, що тiльки-но для них це стало б недоречним, ми припинили б зйомку.

Як сьогоднi вранцi, на кухнi Джо. Це непокоiть Бо, нiби вона посварилися з другом.

Лора дивиться з полегшенням.

– Менi подобаеться бути наодинцi. Я не хочу, – вона дивиться на айпед, на газетнi статтi й журнальнi вирiзки на столi. – Не хочу цього всього.

Вона натягае рукави кардигана на зап’ястя, стискае iх пальцями, обiймае себе, нiби змерзла.

– Зрозумiло, – говорить Соломон i дивиться на Бо, з остаточнiстю в голосi i в поглядi. – Ми поважаемо твое рiшення. Але перш нiж ми пiдемо, хочемо дещо тобi вiддати.

Соломон пiдносить до неi пакети i ставить iх на пiдлогу поруч з нею. Може, вiн зайшов надто далеко, але вiн не хотiв залишати ii нi з чим, особливо якщо Брiджит стане на бiк Джо i перестане допомагати Лорi. Вiн пройшовся мiсцевим туристичним магазином, купив стiльки ковдр, футболок, светрiв, скiльки лише змiг. Вiн навiть не уявляв, як холодно тут бувае, коли вiтер свище в щiлини стiн i старих вiкон, а кажани лiтають за кiлька метрiв вiд ii дверей.

Бо нiчого не казала про його покупки. Вона зосталася в машинi, перевiряючи електронну пошту, доки вiн заповнював багажник пакетами. Тiльки тепер Бо дивиться на цю купу пакетiв, якi вiн виставляе, розумiе, скiльки iх, i поглядае на нього з подивом. Вiн нiяковiе, але вона вражена його зусиллями. На думку Бо, це може значно допомогти переконати Лору працювати з ними.

– Я подумав, що тут може бути дуже холодно, – пояснюе Соломон нiяково, проводячи руками над пакетами, щось бурмочучи про iхнiй вмiст.

Бо всмiхаеться, намагаючись не засмiятися через розгубленiсть свого хлопця.

– То що ти скажеш? – питае Бо, нахиляючись уперед.

– Дуже дякую вам за цi всi речi, – вiдповiдае Лора, розглядаючи пакети, а потiм звертаючись до Соломона. – Це занадто. Я не думаю, що взагалi зможу з’iсти це все сама.

– Ну, то е трое людей, готових допомогти тобi, – нiби мiж iншим, жартуе Бо, й далi наполягаючи на своему.

– Я хочу повернути вам це все, – говорить Лора, звертаючись до Соломона, а потiм до Бо. – Я не можу допомогти вам з вашим фiльмом.

– Вони для тебе, – твердо каже Соломон, – хоч ти погодишся, хоч нi.

– Так, так, бери, – неуважно говорить Бо.

Соломон готовий iти, вiн не хоче наполягати, не хоче здаватися грубим – так, як збираеться робити Бо. Такi моменти нiколи не турбують Бо, це миттевi незручностi на тлi значно ширшоi картини. Чуття пiдказуе Бо, що не можна вiдпускати Лору. Вона чарiвна, красива, цiкава, страшенно цiкава дiвчина, вона досi не бачила нiкого, хоч трохи на неi схожого. У неi е не лише своя особиста, вже готова iсторiя, яку варто розповiсти людям, але й особливий характер, i краса. Ця дiвчина просто досконала. Доки Соломон прощаеться з Лорою, Бо вiдстае, навмисно повiльно збирае своi папiрцi. Складае копii газет акуратним стосиком, обмiрковуючи, що ще можна сказати.

– Ти йди вперед, Соле, я буду за хвилинку, – говорить Бо, поволi складаючи свою теку в сумку.

Соломон iде i зачиняе за собою дверi.

Похмурого i невдоволеного хлопця бiльш немае.

Бо дивиться на Лору, i в дiвчини такий нещасний вигляд, наче вона от-от почне плакати.

– Що сталося? – запитуе здивовано Бо.

– Нiчого, я просто… нiчого, – вiдповiдае вона, важко дихаючи. Вона встае i йде кiмнатою, до своеi кухнi. Вона наливае собi склянку води, випивае ii всю одразу.

Це особлива дiвчина. Бо хоче знати про неi все. Вона хоче побачити свiт ii очима, примiряти ii шкiру, iй потрiбно, щоб Лора сказала «так». Вона не може втратити ii. Бо знае, що надто захоплюеться своею роботою, що це схоже на одержимiсть, але лише так вона повнiстю розумiе своi теми. Їй потрiбно заглиблюватися в чужi життя, i вона хоче робити це. Бо шукала щось нове пiсля близнюкiв Тулiнiв, i ось воно, нова iсторiя, буквально народжена тiею, першою iсторiею. Вона бездоганна, саме те, що потрiбно, може, вона стане ще кращою, нiж близнюки Тулiни. У цьому й полягае робота Бо – показати iншим те, що бачить вона, дати iм вiдчути, що вона вiдчувае. Їй потрiбно, щоб Лора зрозумiла це.

– Лоро, – м’яко говорить вона. – Я поважаю твое рiшення не брати участi, але я просто хочу переконатися, що ти все добре розумiеш. Я хочу допомогти тобi обмiркувати його. Цей тиждень, без сумнiву, став знаковим тижнем для тебе, часом iстотних змiн у твоему життi, з вiдходом твого батька.

Лора опускае погляд, ii довгi вii лягають на щоки. Бо вiдзначае, як вона реагуе, коли вона називае Тома ii батьком, Джо – ii дядьком, з цими словами слiд бути обережною. Цi слова незручнi для Лори, i вона хоче знати, чому. Чому, чому, чому?! Здаеться, що ця дiвчина складаеться з суцiльних таемниць: створена таемно, народилася таемно, зросла таемно, iснуе таемно. Бо хоче розiрвати цей ланцюг.

– Це новий початок для тебе. Твое життя тривае. Невiдомо, чи дозволить тобi Джо жити тут, а якщо й дозволить – хтозна, чи буде вiн допомагати тобi жити тим життям, яким ти жила останнi десять рокiв. Я не знаю, чи Джо вiзьме на себе роль Тома, чи буде вiн посередником мiж Брiджит i тобою, чи буде замовляти для тебе покупки i платити за них, адже, як я розумiю, ранiше за все сплачував Том?

Вона кивае.

– А якщо Джо вiдмовиться – як ти зможеш дiставатися до магазинiв без автомобiля? У тебе е грошi? Ти зможеш платити за iжу? Том, хоч як вiн не пiклувався про тебе, таки залишив тебе в дуже вразливому становищi, – вона обережно провадить далi. – Том не вказав тебе у своему заповiтi. Вiн покинув увесь спадок Джо. Може, вiн збирався поговорити про тебе з Джо, але вiн цього не зробив.

Вона дае Лорi, яка мiцно схопилася за спинку стiльця, час, щоб усвiдомити це. Їi погляд ковзае по кiмнатi, вона глибоко замислилася, i весь ii свiт, можливо, розчиняеться зараз перед нею.

– Якщо ти знiматимешся в нашому фiльмi, ми зможемо допомогти тобi. Ми втрьох будемо тут, ми можемо привезти все, що тобi буде потрiбно. Ми зможемо навiть допомогти тобi оселитися в якомусь iншому мiсцi, якщо ти цього захочеш. Чого б ти не захотiла – ми зможемо допомогти. Ти не сама. У тебе буду я, Рейчел i, звичайно… в тебе буде Соломон, якому, я це чудово бачу, ти дуже подобаешся, – додае Бо з усмiшкою.




7


– Вона згодна! – спiвае Бо зi стежки, повертаючись до Соломона та Рейчел, якi чекають бiля автомобiля.

– Що? – перепитуе Рейчел, дивлячись на Соломона. – Вiн щойно сказав, що не згодна.

– Уже погодилася, – Бо пiднiмае руку, щоб дати iм п’ять. Вони вдвох просто дивляться на неi.

– Ну, не зневажайте мене!

Рейчел ляскае ii долоню, здивовано смiючись.

– Ти неймовiрна. Ти справжнiй митець.

Бо пiднiмае брови, насолоджуючись похвалою, ii рука все ще пiднята, чекае на Соломона.

Вiн складае руки.

– Я нi з чим тебе не вiтатиму, доки не поясниш менi, як ти ii переконала.

Бо опускае руку i закочуе очi.

– Ти б iншому режисеру теж поставив таке питання? Чи тiльки менi? Бо я хотiла б, щоб ти поважав мене так само, як i iнших, тобi це не здаеться справедливим?

– Якби я був у кiмнатi з режисером, якому дуже чiтко сказали б «нi», а потiм я пiшов, а йому сказали б «так», тодi, так, я б запитав його.

– Чому режисер – це обов’язково «вiн»? – запитуе Бо.

– Або ii. Яка в бiса рiзниця?

– Добре, товаришi, перш нiж ви почнете битися, ми можемо просто швиденько про щось домовитися, – гукае до них Рейчел. – Менi справдi потрiбно додому, до Сьюзi, у нас ультразвукове дослiдження в п’ятницю, я не хочу пропустити його, – говорить вона дуже серйозно. – Я хочу зрозумiти, що вiдбуваеться. У нас е план?

Бо дивиться на них обох круглими враженими очима.

– Друзi, – говорить вона роздратовано. – Ми можемо хоч на хвилинку припинити скиглити i зрозумiти, по-справжньому усвiдомити, що в нас е тема для нового документального фiльму, уже затверджена? Невже не можна не псувати одразу ж цю мить, ставлячи тисячi питань, i просто порадiти? – вона дивиться на них обох. – Ми готовi йти далi. Ура! Перемога! – вона намагаеться розворушити iх, доки врештi-решт вони скоряються i радiють iз нею, обiймаючись усi разом.

– Вiтаю, непереможна маленька гiвнючко, – каже Соломон, цiлуючи ii.

Вона смiеться:

– Дякую! Нарештi визнання, на яке я заслуговую.

– Отож… – говорить Рейчел.

– Знаю, знаю, Сьюзi, – пiдхоплюе Бо, обмiрковуючи це. – Ти хочеш знiмати до народження чи пiсля народження?

– Я не працюватиму два тижнi пiсля того, як дитина народиться, але не виiжджатиму з мiста ще принаймнi два мiсяцi. Я маю бути там. Я хочу бути там. Я не зможу провести кiлька тижнiв тут, так далеко вiд них.

– Так, я розумiю, ми щось придумаемо, – говорить Бо, замислюючись, кого з операторiв, з якими вона працювала, можна покликати на замiну. – Я могла б подзвонити Ендi i запитати, чи…

– Ендi – придурок, вiн знiмае в сто разiв гiрше за мене. Не треба мене замiнювати Ендi. Це ж просто принизливо. Нiким мене не треба замiнювати, – твердо каже Рейчел.

– Ох ти ж, – смiеться Соломон.

– Це справжня iсторiя, – говорить Рейчел, показуючи на хатину на горi. – Я хочу працювати з нею.

Бо схвильовано посмiхаеться.

– Ти згодна знiмати перед народженням?

– Це складно. Якщо почнуться пологи, а я буду так далеко…

– Тут iхати чотири години. Не хочу тобi цього говорити, але першi пологи – це справжне жахiття, доки ти доiдеш до лiкарнi, для неi лише пiдшукуватимуть вiльне лiжко. Моя подруга Беккi? Вiсiмнадцять годин. Тож чотири години – це нiщо.

Рейчел дивиться на Соломона:

– Це вона так хотiла допомогти менi? Я чогось не розумiю.

– Я не говоритиму за неi, – вiдповiдае Соломон.

– Я кажу тiльки… – Бо намагаеться пояснити далi.

– Будь ласка, не кажи бiльш нiчого, – Рейчел пiдiймае руки. – Ти хочеш, щоб ми почали знiмати зараз?

– Якщо вас це влаштовуе, а схоже на те, – знизуе плечима Бо.

Соломон недовiрливо хитае головою до Бо, розумiючи, що вона так i планувала вiд самого початку. Погрожувала Рейчел замiнити ii на Ендi, тiльки щоб вона погодилася займатися цим зараз, i прикидалася, що намагаеться якомога ранiше почати зйомку, бо це потрiбно Рейчел, коли насправдi, звичайно, сама Бо лише цього й хотiла.

– Ми зможемо так швидко пiдготувати все? – запитуе Соломон.

– Ми тут. У нас е все, що потрiбно, – говорить Бо.

– Та невже? – Соломон хитае головою, не погоджуючись. – Я взяв одягу на два днi. У суботу ввечерi в мами день народження. У нас нема вiзка для камери, нема напрямлювача, немае жодних дозволiв.

– Добре, добре, – говорить Бо, пiдiймаючи руки, доки тi двое не напали на неi знову. – Наскiльки я розумiю, невiдомо, скiльки ще Лора пробуде тут. Джо ще не вирiшив, дозволить вiн iй залишитися чи нi.

– Та дозволить вiн, – каже Соломон. – Вiн зараз сердитий, засмучений тим, що його брат дурив його. Це ненадовго.

– Може, так, а може, й нi, – знизуе плечима Бо. – Доки нас не буде, вiн може просто викинути ii зi своеi землi. А от якщо ми будемо тут, вiн, можливо, буде бiльш справедливим.

Соломону здаеться, що все навпаки. Йому було добре зрозумiло, що Джо не хотiв бiльше бачити знiмальну групу. Джо втомлений, засмучений, i тепер додалася ще одна турбота – племiнниця, яка може викрасти половину його справи. Але Соломон нiчого не говорить, Бо мае рацiю, йому слiд бiльше поважати ii як режисера. Це не завжди легко, особливо коли вiн розумiе, що вона намагаеться виправдати свою нетерплячку почати зйомку.

– За всiма ознаками треба вже починати знiмати, – каже Бо. – От хоча б погода. Ми були тут узимку, тут було похмуро, нелегко працювати. Рейчел, я з лiку збилася, скiльки разiв ти падала на дупу, i хоча це було вкрай смiшно, це було ще й небезпечно, як ти слушно зауважувала.

Соломон гигикае.

– І хоча я збираюся зафiльмувати ii життя тут у всi пори року, це важливо, як на мене, я хочу, щоб ми вiдзняли якнайбiльше матерiалу саме зараз. Я хочу показати глядачевi, як ми знайшли ii. Спляча красуня в хатинцi, загубленiй у лiсi. Я хочу кольорiв, я хочу свiтла, я хочу всiх цих звукiв, – пояснюе вона, дивлячись навколо. – Це лiтня тема. І, по-трете, якщо ми будемо це вiдкладати, Лора може змiнитися. Я хочу ii теперiшнiх думок, бажань, мрiй, а не того, до чого вона може додуматися за кiлька мiсяцiв. Отож, ураховуючи це все, ми iдемо додому сьогоднi i повертаемося в недiлю ввечерi. Починаемо в понедiлок, i проведемо два тижнi iнтенсивних зйомок.

Усi погоджуються.

– Гаразд, значить, повернемося в понедiлок, – говорить Бо схвильовано, переводячи погляд з Рейчел на Соломона, а потiм бiжить назад до Лори зi своiм планом.

– Так. Чорт, – Рейчел тре руками обличчя, зi страхом думаючи про розмову зi своею дуже вагiтною дружиною, що чекае на неi вдома.

Але Бо повертаеться вiд хатини не з таким щасливим обличчям.

– Вона передумала, – намагаеться вгадати Соломон, вiдчуваючи, як у нього всерединi все опускаеться.

– Не зовсiм. Вона панiкуе. Вона кличе тебе, Соле. Знову.



Соломон зачиняе дверi хатинки. Лора неспокiйна, ходить невеликою кiмнаткою мiж своiм лiжком, кухнею в кутку i передпокоем.

– Привiт, – говорить вiн.

Вона видае якийсь звук, i вiн не розумiе, що це, доки не зачиняе дверi, i не чуе точнiсiнько такий звук, який вона щойно видала. Закриття засувки.

Їi звуки можуть позначати те, чого вона бажае, Соломон додае це спостереження до свого перелiку.

Вона пiднiмае погляд.

– Я думала, що це все почнеться завтра.

– Фiльмування?

– Так.

– Нi, на жаль. Це не може початися миттево. Нам треба поiхати додому, пiдготуватися до зйомок. Ми повернемося в понедiлок. Ми плануемо пробути тут два тижнi, i нам потрiбнi нашi речi. А що?

– Коли ви iдете? – запитуе вона, крокуючи кiмнатою.

– Уже зараз, – вiдповiдае вiн. – Лоро, що трапилося?

– Якщо ви поiдете, я залишуся тут наодинцi.

Вона починае видавати стурбованi звуки. Сумне цвiрiнькання птахiв.

– Це всього п’ять днiв. Ти ж завжди тут наодинцi.

– Джо не хоче, щоб я була тут.

– Ми не знаемо, чи хоче Джо, щоб ти була тут, – говорить Соломон. – Вiн шокований, йому потрiбен час.

– Але що, як вiн прийде сюди, коли вас не буде, i вижене мене. Що менi робити? Куди йти? Я нiкого не знаю. У мене нiкого немае.

– Можеш подзвонити менi, якщо таке станеться. Ось, – вiн риеться в кишенях, шукае ручку й папiр. – Я залишу свiй номер.

– Звiдки я дзвонитиму? У мене немае телефона.

Вiн завмирае, ручка зависла над папером.

– Будь ласка, залишайтеся. Я хочу знiмати завтра, – просить вона, нервово сковтуючи.

– Ми не можемо знiмати завтра, Лоро, – м’яко говорить вiн. – Послухай, все гаразд. Будь ласка, заспокiйся. Менi завтра ввечерi потрiбно приiхати на день народження моеi мами. Їй виповниться сiмдесят. Вона живе в Голуеi, я не можу не привiтати ii. Рейчел, з камерою, ii дружина вагiтна, iй треба з’iздити додому, до неi, а Бо, вона режисер, продюсер, у неi багато роботи на наступний тиждень, планування, документи, лекцii, усяке таке. Ми просто не можемо почати завтра.

– А можна я поiду з вами? – запитуе вона.

Вiн дивиться на неi, шокований, не уявляючи, що iй вiдповiсти.

– Ти хочеш…

– Можна я житиму з тобою? Я не можу бiльш тут залишатися. Все змiнилося. Я маю… змiнюватися, бо прийшли змiни.

Вона панiкуе, ii думки мчать надто швидко.

– Заспокойся, Лоро, все добре, все гаразд, нiчого не змiнилося, – вiн пiдходить до неi, ласкаво бере ii за руки, хоче, щоб вона подивилася на нього. Його серце калатае, саме вiдчуття ii викликае в нього сум’яття. Вона дивиться на нього, i цi трав’янистi очi пронизують його, зазирають просто йому в душу.

– Мiй тато помер, – вона проникливо дивиться на нього. – Мiй тато помер. А я навiть жодного разу не назвала його татом. Я навiть не знаю, чи знав вiн, що я його дочка. Ми нiколи навiть… – сльози струмують по ii щоках.

– Йди до мене, – шепоче вiн, обiймаючи ii, притискаючи до себе, так, що ii голова лежить на його грудях, i вона вся оповита його любов’ю i турботою.

– Як можна називати домом мiсце, у якому ти нiкому не потрiбен? – запитуе вона крiзь сльози. – Це не дiм.

Вiн нiчого не може вiдповiсти.

Вiн едина людина, яку вона знае. Вiн не може кинути ii тут.



– Що. За. Трясця, – каже Бо, сiдаючи рiвнiше, коли Соломон iде до машини, до них iз Рейчел, з сумками в руках i з Лорою поряд.

– Вона iде з нами, – каже вiн, уникаючи погляду Бо, складаючи сумки в багажник.

– Що? – Бо пiдходить до нього, за автомобiль.

– Їй страшно тут. Вона не хоче наодинцi чекати, доки ми повернемося. Цiкаво, хто ж ii так перелякав, Бо? – кидае вiн крiзь зуби, в нього пульсують вени. Вiн страшенно розлючений.

– Але ж… тобi треба iхати до своiх батькiв.

– Так, i менi треба взяти ii з собою. Вона не поiде з тобою в Дублiн, – бурмоче вiн, намагаючись вмостити ii сумки i валiзу в багажник серед iхнього обладнання.

Вiн чекае, що Бо скаже йому «Нiзащо!», що це просто маячня якась, що вона не дозволить своему хлопцевi iхати з молодою, красивою незнайомою жiнкою на свято до своеi родини, але, пiдводячи погляд, вiн натомiсть бачить ii широку усмiшку.

– Лоро! – гукае вона, пiдiймаючи великi пальцi. – Це чудова новина. Просто чудова.




8


– «Бiлоснiжка»! – проголошуе Бо, стукаючи пляшкою пива об стiл у барi готелю, голоснiше, нiж вона хотiла.

Рейчел смiеться. Соломон хитае головою i тягнеться до тарiлки з горiшками.

– Серйозно, вона схожа на справжню Бiлоснiжку, – провадить вона далi захоплено. – Я точно могла б змалювати це. Живе в лiсi, спiвае для тих довбаних тварин.

Соломон i Рейчел не можуть стриматися i регочуть над цим i над запалом Бо. Бо напiдпитку, очi в неi сяють, щоки порожевiли, i вони обговорюють свiй майбутнiй фiльм. Замiсть того щоб iхати додому, Бо вдалося вмовити Рейчел залишитися ще на два днi. Вони переночують у готелi двi ночi, вдень знiматимуть фiльм у хатцi Лори, поiдуть додому в п’ятницю, i повернуться в недiлю ввечерi. Вона просто не може заспокоiтись, i ii захват заразливий, тож анi Соломон, анi Рейчел не знайшли в собi сил вiдмовитися. Лора нагорi, у своiй кiмнатi, сумiжнiй до iхньоi, – вони зафiльмували, як вона заходила туди. Бо знiмала все. Першi дитячi кроки Лори у великий страшний свiт, хоча не можна сказати, що в цьому було щось надто драматичне. Лору виховувала не зграя вовкiв, вона знала, як слiд поводитися. Все залишалося в нiй, вона була стримана. Рейчел знiмала, як Лора сидить у машинi, вперше за десять рокiв, хатину, що зникала вдалинi, за будинком кажанiв. Лора не озиралася, вiдтворюючи звук роботи двигуна. Коли Лора залишала землю Тулiнiв, ii обличчя не змiнилося. Вона тихо, повiльно поглинала все з довкiлля i виглядала спокiйно, мов спляча дитина. І хоча все здавалося замкненим усерединi неi, ii звуки просочувалися назовнi, розповiдаючи про неi дещо.

– Я почуваюся так, нiби в нас з’явилася дитина, – пожартувала вона до Соломона про сумiжну кiмнату, коли вони подалися до бару.

– Якщо Лора – Бiлоснiжка, тодi хто та зла вiдьма, що замкнула ii? – запитуе Рейчел.

– Їi бабуся, – вiдповiдае Соломон, у якого розв’язався язик. Хоча вiн засинав увесь день, тепер вiн на диво збадьорився. – Але не зла. Принаймнi з добрими намiрами.

– Усi злi люди вважають своi намiри добрими, так чи iнакше, – зауважуе Бо. – Менсон вiрив, що його вбивства наблизять апокалiптичну расову вiйну… А як щодо «Рапунцель»?

– А як щодо «Мауглi»? – жартуе Рейчел.

Бо не зважае на неi.

– Полонена в тiй хатi, на верхiвцi гори, вiдрiзана вiд свiту. І в неi довге свiтле волосся, i вона красуня, – додае вона. – Не те щоб це щось змiнювало, але це щось-таки змiнюе, i всi ми це розумiемо, – вона вказуе пальцем в обличчя Соломона i Рейчел, не дае iм заперечувати, хоча вони й не збиралися.

– Не розумiю, чому ти перебираеш мультфiльми Дiснея, – говорить Рейчел. – Це якось пов’язано з фiнансуванням?

– Тому що це все схоже на казку. Лора якась неземна, мов з iншого свiту, вам так не здаеться?

Звичайно, Соломон погоджуеться, вiн вiдчував це вiд самого початку i, може, вiн помилявся, може, вiн просто дурень, якщо думае, що лише його Лора так вразила.

– Вона розмовляе з тваринами i птахами, – продовжуе Бо. – Нагадуе щось дiснеiвське.

– Де Нiро розмовляв iз дзеркалом, – зауважуе Рейчел. – Ширлi Валентайн – зi стiною.

– Не зовсiм те саме, – всмiхаеться Бо.

– Вона не розмовляе з ними, вона iмiтуе iх, – пояснюе Соломон. – Це рiзнi речi.

– Імiтатор. Імiтаторка.

– Фемiнонiми? Вiд такоi фемiнiстки, як ти? Як тобi не соромно? – кепкуе Рейчел, махаючи барменовi, щоб наливав iще.

– Вiдлуння Лори.

– Просто чудово, – вiдповiдае Рейчел. – Для правдивоi iсторii.

– Вона вiдтворюе звуки, – Соломон розмiрковуе вголос. – Вона повторюе тi, яких не чула ранiше, по кiлька разiв, доки це не виходить у неi правильно. Може, для того, щоб iх зрозумiти. Вона видае стривоженi звуки, почуваючись пiд загрозою, – такi як гавкiт, гарчання, автомобiльна сигналiзацiя, коли ми вперше зустрiлися з нею. Вона пов’язуе цi звуки з небезпекою або захистом.

Обидва замислюються над його аналiзом.

– Цiкаво, – кивае Рейчел. – Я не помiчала, що в цьому е особлива мова.

– Не помiчала? – перепитуе Соломон. Йому це здавалося очевидним. Усi звуки були рiзнi. Спiвчутливе скiмлення iз Моссi, обороннi, захиснi – коли вона була оточена. Наслiдування кашлю Соломона, коли вона розумiла, що йому незручно, або взагалi в незручному становищi. Для нього цi звуки мають значення. Вкрай своерiдне, але вiдчутно, що в них е логiка.

– «Мова Лори», – говорить Бо, продовжуючи пошуки назви.

– То вона пародiюе звуки, – говорить Рейчел. – «Пародистка Лора».

– Як глибоко, – смiеться Бо.

– Вона не пародiюе дii або рухи. Лише звуки, – каже Соломон.

Вони обидвi замислюються про це.

– Я маю на увазi: вона не стае на чотири лапи, коли гарчить, як собака, i не бiгае кiмнатою, махаючи руками, як птах. Вона повторюе звуки.

– Добре помiтив.

– Наш друг антрополог, – каже Рейчел, пiдiймаючи свiй келих.

– Антрополог – це гарна думка, – говорить Бо, витягаючи ручку й папiр. – Варто поговорити з ним про неi.

– Є якийсь птах, що iмiтуе звуки, – каже Соломон, не слухаючи iх. – Я нещодавно дивився передачу про нього, – вiн глибоко замислюеться, його розум затуманений змiною часових поясiв, а тепер i алкоголем.

– Папуга? – припускае Рейчел.

Бо гигикае.

– Нi.

– Хвилястий.

– Нi, вiн вiдтворюе всi звуки. Людей, машин, iнших птахiв, я бачив це у фiльмi.

– Гм, – Бо тягнеться до телефона. – Птах, що вiдтворюе звуки.

Вона шукае якийсь час. Раптово ii телефон починае голосно грати, i коли вiдвiдувачi знову озираються до неi, вона швидко перепрошуе i знижуе гучнiсть.

– Даруйте. Ось воно.

Вони схиляються до телефону, переглядаючи двохвилинне вiдео з Девiдом Аттенборо i пташкою, що наслiдуе звуки iнших птахiв, бензопили, мобiльного телефона, затвора фотоапарата.

– Точнiсiнько, як Лора, – говорить Рейчел, торкаючи екран масним вiд солоного арахiсу пальцем.

– Вiн називаеться Лiрохвiст, – пояснюе Бо, глибоко замислюючись. – Лiрохвiст Лора.

– Пташка Лiрохвiст, – пропонуе Рейчел.

– Нi, – Соломон хитае головою. – Просто Лiрохвiст.

– Чудесно, – посмiхаеться Бо. – Це воно. Вiтаю, Соломоне, твоя перша назва!

Окриленi, опiвночi вони вирiшують, що час спати, i розходяться по своiх кiмнатах.

– Я думала, що ти втомився, – всмiхаеться Бо, коли Соломон притискае обличчя до ii шиi, доки вона карткою вiдмикае дверi. Вона промахуеться кiлька разiв, не може прицiлитись.

– Ти як вампiр, прокидаешся вночi, – смiеться вона.

Вiн кусае ii за шию, i це нагадуе йому про кажана, i це нагадуе йому про будинок кажанiв, i це нагадуе йому про Лору, що зараз у сусiднiй кiмнатi, i це спантеличуе його, i вiн уже не так мiцно притискаеться до Бо. На щастя, вона не помiчае цього, бо нарештi спромагаеться потрапити карткою в дверi i штовхае iх, вiдкриваючи.

– Цiкаво, вона спить чи нi, – шепоче Бо.

З думками про Лору Соломон притискае Бо до себе, цiлуе ii.

– Почекай, – шепоче Бо, – дай я послухаю.

Вона вириваеться i йде до дверей, що ведуть у кiмнату Лори. Вона притискаеться вухом до дверей i, доки слухае, Соломон починае роздягати ii.

– Соле, – смiеться вона. – Я тут проводжу дослiдження!

Вiн стягае бiлизну через ii ноги, кидае ii через плече. Вiн починае зi стоп i цiлуе ii, рухаючись угору, вздовж ноги, облизуе внутрiшнiй бiк ii стегна.

– Не зважай, – Бо кидае свое дослiдження i повертаеться спиною до дверей.

У лiжку Бо стогне вiд задоволення.

Соломон притягае ii до себе, щоб поцiлувати, i коли iхнi губи змикаються, вiн знову чуе стогiн задоволення. Стогiн Бо. Але вiн лунае не вiд Бо, а вiд дверей мiж кiмнатами. Вони обидва застигають.

Бо дивиться на Соломона.

– Боже мiй, – шепоче вона.

Соломон дивиться на дверi. Свiтло з ванноi падае в темну кiмнату. Дверi з iхнього боку зачиненi, проте, мабуть, Лора вiдчинила своi дверi й прислухаеться бiля iхнiх дверей.

– Боже мiй, – повторюе Бо, вiдсуваючись вiд Соломона i загортаючись у ковдру, намагаючись захиститись.

– Вона тебе не бачить, – говорить вiн.

– Цить.

Серце Соломона калатае, нiби його спiймали, коли вiн робив щось заборонене. Хоч Лора iх i не бачить, вiн упевнений, що вона iх чуе.

– Менi однаково, це ж гидотно.

– Нiчого гидотного.

– Заради Бога, Соломоне, – сичить вона, iй гидко вiд нього.

Вони дослухаються, але нiчого бiльш не чутно.

– Що ти робиш? – сичить вона, дивлячись, як вiн встае з лiжка.

Вiн iде до дверей мiж кiмнатами i притискае вухо до холодного дерева. Вiн уявляе собi, як Лора з того боку робить те саме. Їi перша нiч удалинi вiд ii хатини, може, не треба було кидати ii саму на кiлька годин. Вiн сподiваеться, що з нею все гаразд.

– То що? – запитуе вона, коли вiн повертаеться до лiжка.

– Нiчого.

– Що, як вона божевiльна, Соле? – шепоче Бо.

– Вона не божевiльна.

– Скажена психопатка-вбивця.

– Не психопатка.

– Звiдки ти знаеш?

– Нiзвiдки… це ж ти захотiла взяти ii сюди.

– Слушне зауваження.

Вiн зiтхае.

– Ми можемо хоча б закiнчити?

– Не можемо. Я зараз узагалi нiчого не можу.

Соломон зiтхае, закладае руки за голову i дивиться в стелю, спати йому не хочеться анiтрiшки. Бо лежить на ньому, ii ноги перекинутi через нього, так що вiн навiть не може вдовольнити себе сам, коли вона засне. Безсонний i збуджений.

Вiн скидае ковдру i вiдсуваеться так, що Бо падае з нього.

– Якщо збираешся дрочити в туалетi – роби це тихо, iнакше наш Лiрохвiст iще тижнiв два повторюватиме кожен твiй стогiн у камеру, – сонно попереджае Бо.

Вiн закочуе очi i повертаеться до лiжка, його настрiй геть зник.

В якусь мить вiн засинае, дослухаючись до Лори, що дослухаеться до нього.




9


Вранцi Соломон прокидаеться в порожньому лiжку. Мiжкiмнатнi дверi трохи прочиненi. Вiн сiдае i намагаеться зiбратися з думками. Чуе голос Бо, що долинае до нього. М’який, але владний.

– Джо дозволив нам доступ до твого будинку на сьогоднi, так що ми можемо зафiльмувати тебе там. Ми зможемо побачити, як проходить твiй день, що ти робиш, як ти живеш i все таке. А потiм я поставлю тобi кiлька питань про те, яким ти бачиш свое майбутне, що хочеш зробити зi своiм життям. То ж, може, помiркуеш про це?

Мовчанка.

– Ти зараз могла б вiдповiсти на цi питання?

Мовчанка.

Соломон встае з лiжка i, роздягнений, навшпиньках iде через кiмнату до дверей. Вiн заглядае в щiлину в дверях i бачить iх: Лору, що сидить на лiжку, i спину Бо.

– Не хвилюйся, все гаразд, ти не мусиш вiдповiдати на моi питання просто зараз. Але ти розумiеш, що ми плануемо?

– Розумiю.

– Ми знiматимемо сьогоднi i завтра, перервемося на вихiднi, а потiм повернемося в понедiлок. Тебе це влаштовуе?

– Я буду з Соломоном на вихiдних.

– Так.

Нiякова мовчанка.

– Минулоi ночi, Лоро…

Мовчанка.

Соломон заплющуеться, зiщулюеться, бажаючи, щоби Бо просто забула про це. Це була перша нiч за десять рокiв, коли Лора спала в iншому лiжку, в iншiй кiмнатi. Все було iншим. Тi звуки вiд Бо були новими для Лори, вона iх повторювала, щоб зрозумiти, от i все, вiн хотiв би, щоби Бо збагнула це i заспокоiлася.

– Емм, минулоi ночi я чула вiд тебе один звук. Коли була в лiжку.

Лора знову видае той звук, точно вiдтворюючи задоволений стогiн Бо, начебто вона записала його i прокрутила готовий запис у себе в горлi.

Соломон прикушуе губу, намагаючись не засмiятися.

– Так. Цей. – Бо паленiе вiд сорому.

– Ти хочеш, щоб вiн був у твоему фiльмi?

Соломон знову зазирае через щiлину, щоб поглянути на Лору, вiн помiтив змiну в ii голосi. Вiн став жартiвливим. Вона жартуе з Бо. Бо, своею чергою, нiчого не помiчае.

– Нi! – вона нервово смiеться, – розумiеш, те, що ти чула, було особистим, iнтимна мить мiж мною i… – Бо робить паузу, не бажаючи згадувати Соломона.

– Сол, – говорить Лора, промовляючи це iм’я точнiсiнько так само, як i Бо. Голос Бо злiтае з вуст Лори.

– Господи. Так.

– Соломон – твiй хлопець?

– Так.

Соломон сковтуе, його серце знов шалено б’еться.

– Це… добре? – запитуе Бо.

– Добре кому?

– Тобi. Добре для тебе, – вiдповiдае Бо, збентежившись.

Лора нiяково прокашлюеться, але це не ii кашель, це кашель Соломона. Вона кидае швидкий погляд у бiк дверей, i вiн розумiе, що вона помiтила, що вiн iх слухае. Вiн усмiхаеться i йде в душ.



Увесь четвер вони знiмають Лору в ii хатi. Зрозумiвши, що пiд поглядами Лора часто завмирае i розгублено дивиться в камеру, Бо вирiшуе зафiльмувати, як вона готуе овочевий суп. Це щось звичне для Лори. Спочатку вона насторожуеться через iхню присутнiсть, соромиться самоi себе пiд iхнiми поглядами i перед камерою, а потiм, захопившись тим, що робить, вона помiтно заспокоюеться. Вони не надто наближаються, намагаючись не бути нав’язливим, хоча залишаються неприродними – трое людей зi знiмальним обладнанням у лiсi. Жваво рухаючись, вона видае менше звукiв.

Вона ходить садом i городом, шукае в лiсi траву, дикий часник, якого повнiсiнько вздовж струмкiв i в затiнку, обирае великi листки i розквiтлi квiти.

Вона не надто багато говорить, взагалi не говорить, iнодi Бо просить ii пояснити, що вона знайшла на землi, але потiм зупиняеться, вирiшивши, що це, як i «Близнюки Тулiни», буде стрiчка зi звуком, доданим до вiдеоряду пiзнiше, коли можна буде отримати вiдповiдi на прямi запитання. Лора не оповiдач, але вона вiдтворюе голоси птахiв, яких це, здаеться, спантеличуе, або принаймнi вони здалеку вiрять, що вона справдi пташка, i вiдповiдають iй.

Бо надто голосна, це очевидно. Всi вони голоснi. Вони працюють разом якомога тихiше, поважаючи потребу Лори в цьому. Мiж зйомками iхнi розмови зводяться до мiнiмуму, якнайменше спiлкування. Порухи рук, окремi слова. Це, либонь, найтихiший день у життi Соломона, не тiльки тому, що вiн мае мовчати, до цього вiн звик, адже бiльшiсть своiх днiв вiн проводить, слухаючи iнших. Хоча вони знiмають на тiй же горi, на якiй знiмали «Близнюкiв Тулiнiв», зараз вони почуваються зовсiм iнакше, звуки i ритми тепер iншi. Тепер вони працюють над зовсiм iншою документальною стрiчкою. Лiричною, музичною, навiть магiчною. Образ Лори, що йде лiсом, ii бiлоснiжне волосся i спокiй приголомшливi, неземнi. Соломон переноситься в минуле, в ту мить, коли вiн вперше побачив ii, цю неймовiрну, вишукану, казкову iстоту, таку легку й свiтлу в густому лiсi. Вiн мiг би дивитися на неi весь день. Вiн мiг би слухати ii цiлий день. Це вiн i робить. Зi звукозаписувальним обладнанням, прикрiпленим до ii одягу, крiзь мiкрофон на ii футболцi йому чутно буквально кожен подих, кожен удар серця. Проте коли вiн дивиться на неi, коли iхнi очi зустрiчаються, в нiй немае жодноi крихкостi. Вона сильна. Вона мiцна. Вона впевнена в собi.

Лора встае iз землi в лiсi, потягуеться. Вона дивиться на небо, глибоко дихае i, нiби згадуючи про присутнiсть знiмальноi групи, повертаеться i пiднiмае кошика.

– Що ти знайшла? – запитуе Бо, рада, що Лора готова з нею поговорити.

– Дикий часник, вiн надае суповi чудового аромату. Також допомагае проти кашлю, корисний для легень. Я додаю його до супу з цибулi та картоплi. І ще гриби… – вона проводить довгими пальцями по купцi грибiв.

– Звiдки ти знаеш, що вони неотруйнi?

Лора смiеться, i смiх ii старший за ii зовнiшнiсть. Вона видае звук блювоти, такий реальний, що в Рейчел мало не спрацьовуе блювотний рефлекс, але вона сама, здаеться, не помiчае свого звуку, це просто ii спогади, що оживають у звуках, так, як в уявi iнших людей виникла б картинка.

– Метод проб i помилок у першi кiлька рокiв, – пояснюе Лора, i проводить руками по iжi в кошику. – Це землянi каштани, також iх називають свинячi горiхи. Вони смакують смаженими. Смирнiя, схожа на селеру. Кропива, квiти улексу для квiткового варення i кiнський часник. Це дикий родич капусти, добрий для маринування м’яса. Менi подобаеться, що можна iсти всi частини цiеi рослини, корiння, листя, квiти i насiння. З кореня кiнського часнику виходить смачний оцет.

– Чудово, дякую, – Бо радiсно всмiхаеться.

У будинку вона вiдкривае шафки, щоб показати iм свiй запас харчiв – квашених, сушених i консервованих на зиму. Так вона зберiгае фрукти й овочi, якi не ростуть узимку, коли iй складно урiзноманiтнити харчування. Ось тодi вона справдi покладаеться на те, що отримуе вiд Тома. Отримувала вiд Тома. Вона спиняеться i мовчить якийсь час, перш нiж продовжити. Вона впевнена, пишаеться своею роботою, тим, як здобувае iжу, i вона рада розповiсти про це. Звiсно, ii речення короткi, стриманi, але для неi будь-якi подробицi, що iх вона розповiдае без пiдказки, вказують на довiру, що зростае протягом усього знiмального дня.

Вона готуе свiй суп, потiм пропонуе iм скуштувати. Бо ввiчливо смакуе ложечку. Соломон з’iдае цiлу тарiлку. Рейчел просить добавки.

Уже майже вечiр.

– Що б ти робила тепер? – запитуе Бо, намагаючись прискорити все.

– Зазвичай я була б ще надворi, шукала б iжу, – Лора ввiчливо усмiхаеться, розумiючи, що Бо непокоiться через час.

– Не думай, що ти маеш поспiшати через нас, я хочу зафiльмувати, як ти зазвичай живеш.

– Зазвичай я не частую своiм супом трьох людей, – вона всмiхаеться, i до Соломона: – Я роблю це вперше за десять рокiв.

– Чотирьох людей, – говорить Рейчел. – Не забувай, я iм за двох.

Лора смiеться. Їй подобаеться Рейчел, це добре видно. Вона побоюеться Бо. З Соломоном усi все розумiють.

Лора пропонуе випрати одяг, Бо це не цiкавить. Вона не морщить носа, але реагуе майже так само.

– А може, знiмемо, як ти читаеш? – запитуе Бо. – Книжки важливi в твоему життi, правда ж?

– Звичайно, я читаю щодня.

– Це твiй зв’язок зi свiтом?

– Я б сказала, що це едине, що не е моiм зв’язком зi свiтом, – вiдповiдае Лора. – Це розвага, втеча.

– Так, – вiдповiдае Бо, хоча i не думае над вiдповiддю, обмiрковуючи наступнi кадри. – Де ти зазвичай читаеш?

– Багато де. Тут. Надворi.

– Давай вийдемо, покажеш нам, куди б ти пiшла.

– Це залежить вiд пори року, вiд дня, вiд часу доби, вiд свiтла, – говорить вона. – Я блукаю довкола, доки не знайду хороше мiсце.

– Тодi так i зробiмо, – пропонуе Бо, всмiхаючись, i коли Лора вiдвертаеться, вона покрадьки поглядае на свого годинника. Це не означае, що Бо нецiкаво, iй дуже цiкаво, вона не може отримати вдосталь iнформацii, просто час нiколи не на ii боцi. Роботи надто багато, а часу на неi бракуе. Їi мета – робити все швидко, так щоб не пропустити нiчого, i, звичайно, працюючи похапцем, вона повсякчас щось пропускае, Соломон постiйно нагадуе це iй.

Соломон iде разом з Лорою до ii книжковоi полицi. Вона переповнена, стоси книг лежать на пiдлозi навколо.

– У тебе е улюблена книжка? – запитуе вiн.

Вона бере одну, означену як «еротичний роман», i показуе йому. Потiм видае звук, який чула попередньоi ночi, стогiн задоволення Бо. Вiн досить тихий, тож Бо не чуе ii. Соломон смiеться i хитае головою.

– Ти кохаеш ii? – запитуе Лора.

Його так спантеличуе це питання, що вiн не знае, як вiдповiсти. Вiн мав би знайти вiдповiдь, але не наважуеться визнати цього.

Вона вiдтворюе його нiяковий кашель.

– Мене дивуе, що Брiджит принесла тобi цю книжку, – змiнюе вiн тему.

– Я нiколи з нею не бачилася, але мене це теж здивувало, – смiеться вона. – Їх був цiлий стос. Благодiйний церковний розпродаж. Цнотлива дiвчинка Беттi i пустотливий мийник вiкон Натан.

Вони смiються удвох.

– Нi. Ось моя улюблена. Я ii перечитала понад п’ятдесят разiв, – вона простягае йому книжку з малюнками.

– Тут немае слiв, – гортае вiн книжку.

– Слова часто переоцiнюють, – вiдповiдае вона.

– Про що вона?

– Про дерево, яке обертаеться на жiнку.

– Точнiсiнько, як говорила Бо, – саркастично зазначае Соломон, розглядаючи книжку. – Твiй зв’язок зi свiтом.

Вона смiеться.

– Як вона називаеться?

– «Деревна дiвчина».

Вiн дивиться на обкладинку:

– «Вкорiнена». Брехунка. Про що вона?

– У парку росте дерево. У галасливому мiському парку. Йому кiлькасот рокiв, i воно щодня спостерiгае за людьми. За тим, як дiти граються м’ячиками, як матерi гуляють з немовлятами у вiзочках, як люди бiгають пiдтюпцем, як пари сперечаються. За життям. З плином часу, чим бiльше воно поглинае життя з довкiлля, тим бiльше дерево стае схожим на людину. Кора перетворюеться на шкiру, листя – на волосся, гiлки – на руки. Вона зменшуеться. Доки одного дня не перестае бути деревом, не стае красивою молодою жiнкою. Вона вiдривае ноги-корiння вiд землi, i йде з парку.

– Цiкаво, – каже Соломон, гортаючи сторiнки.

– Можеш почитати, якщо хочеш, – пропонуе вона йому.

– Вона виходить з парку голою? – запитуе вiн. – Оголенiсть неодмiнно мае бути у книжцi з малюнками.

– Цьому присвячено об’емний малюнок, – усмiхаеться вона.

Вiн смiеться i придивляеться до неi з цiкавiстю.

– Що? – питае вона, дивлячись на нього знизу вгору, зовсiм не нiяковiючи пiд його пожадливим поглядом.

Вона, здаеться, не проти його уваги, тож вiн насичуеться нею ще трохи.

Вiн глибоко вдихае, повiльно видихае.

– Спасибi за книжку. Я поверну ii тобi такою, як i взяв. Узагалi, у мене е дещо для тебе, – Соломон виймае книжку в м’якiй обкладинцi зi своеi сумки з обладнанням, – Брiджит принесла ii в понедiлок. Я певен, що вона для тебе.

Соломон мав би вiддати ii Бо. Тiльки-но Брiджит згадала, що Том був завзятим читачем, вона зрозумiла: щось тут не так. Йому цiкаво, що ще вона може вiдчути.

Лора бере в нього книжку, ii настрiй повнiстю змiнюеться. Це остання книжка, яку вона отримала вiд свого батька, хоч i не вiн вибрав ii, хоч i не вiн вiддав iй ii, хоч вiн i не торкався до неi, i взагалi не знав про ii iснування. Вiн замовив ii для неi. Вона притискае ii до себе.

– Ходiмо, – пiдморгуе Соломон. – То як ти переш свiй одяг? – запитуе вiн, коли вони збирають обладнання i готуються знову вийти надвiр.

– Хiмчистка на самiй горi, бiля кафе, – серйозно говорить Лора. – Але Бо це нецiкаво.

Соломон закидае голову i смiеться вiд щирого серця.

Лора вiдзначае цей красивий звук, записуе його у свою свiдомiсть, прокручуе знову i знову.




10


Вночi вражае те, який темний свiт Лори, який вiн вiдокремлений, вiддалений. Те, що вдень здаеться далеким, проте умиротвореним, ночами постае зловiсним, загрозливим, нiби всi вiд неi вiдвернулися. У неi немае нiкого. Нiкогiсiнько. Рiнг, пес-вiвчарка, що залишився живим, iнодi приходить до Лори, коли вiн не поряд iз Джо. Та вiвчарка – ii единий супутник, а ще птахи та iстоти, що товчуться навколо неi. Вона вправно помiчае iх ранiше за iнших, попереджаючи Рейчел, доки та не ступае назад i не наводить камеру на мертвого борсука або повалене пташине гнiздо. Їi почуття настiльки вивiренi, налаштованi на природу навколо неi, принаймнi Соломону так здаеться, що Лiрохвiст, як Бо тепер взялася називати ii, мало не зникае. Бо розумiе, що Лiрохвiст не вiдчувае своеi присутностi в довкiллi, а замiсть цього поглинае звуки, почуття, життя всього навколо неi так само як у ii улюбленiй книзi оповiдок. Доки дерево насичуеться людським життям i стае молодою жiнкою, ця молода жiнка насичуеться природою i стае частиною природи, принаймнi намагаеться.

– У неi мае бути продовження, – говорить вiн про ту книжку. – Я хотiв би дiзнатися, ким ця босонога жiнка, що була колись деревом, стае у свiтi. Обертаеться на затяту дiлову жiнку в дiловому свiтi i втрачае всi своi емоцii? Стае роботом? Або ж вона закохуеться, виходить замiж i народжуе п’ятьох деревних дiтей, або… – вiн смiеться.

– Що?

– Не зважай.

– Скажи менi.

– Або ж вона виходить на дорогу, щойно залишивши парк, i втрапляе пiд вантажiвку, бо вона не бачила транспорту з парку, – вiн усмiхаеться, але Лора виглядае замисленою.

– Я думаю, iй просто треба знайти когось, кому вона могла б довiряти, i все в неi буде гаразд.

– Довiряти, – говорить вiн, не вражений цим словом. – Деревна жiнка дiзналася про довiру в парку?

– Нi, – смiеться вона. – Ну, можливо. Вона дiзналася про людянiсть. Ти маеш прочитати ii. Але iй не треба було дiзнаватися про це в парку. Довiра – це щось, що вiдчуваеш у собi.

– А, iнстинктивно.

– Так.

– Не розповiдай менi поки що закiнчення.

– Це не з тiеi iсторii.

Вiн розглядае ii, не переймаючись, що вона це помiтить. Їi очi блищать навiть у темрявi, ii губи пухкi i м’якi, вiн понад усе хоче поцiлувати iх. Вiн вiдвертаеться, вiдкашлюеться.

– Хочеш спати тут цiеi ночi? – запитуе вiн.

– А ти будеш тут?

– Нi, – тихо говорить вiн. – Я не можу, Лоро.

– Ой, я розумiю, – вона збентежуеться, але вiн не може прочитати по ii очах у темрявi. – Я мала на увазi всiх вас. Я запрошую вас усiх.

– Усi ми отам? – перепитуе вiн, озираючись назад, на хатину, де Рейчел i Бо гомонять на канапi.

– Нi, ти маеш рацiю, ми повернемося в готель, – говорить вона. – Я не хочу залишатися тут на самотi.

І сама до себе вона додае: «Бiльш не хочу».



Наступного ранку вони iдуть до будинку бабусi Лори, де зростали вона i ii мати. Нiхто в ньому не жив пiсля того, як Геттi вiдiйшла до iншого свiту вiсiм рокiв тому, i це помiтно. Хоча вона й не була тут десять рокiв, Лора проводить iх, нiби була тут учора. Бо стримано говорить з нею по дорозi, розумiючи, наскiльки чуттева ця мить.

– Ти не знаеш, твоя мама або бабуся залишили заповiт? – запитуе Бо, коли вони йдуть довгим шляхом серед високих дерев до будинку. Бо навмисно вирiшила залишити автомобiль бiля ворiт на головнiй дорозi, вона хотiла зафiльмувати почуття Лори, що йде до будинку вперше за десять рокiв.

Лора хитае головою:

– Звiдки менi знати?

– Спитати в адвоката твоеi бабусi, або в судового виконавця ii волi.

– У баби не було навiть душу, навряд чи в неi був виконавець волi.

Рейчел i Соломон вiдвертаються одне вiд одного, щоб не засмiятися вголос.

– Ну, якщо не було виконавця, мае бути визначений спадкоемець. Спадкоемцем стае найближчий родич. Я все це говорю тому, що ти могла б успадкувати цю землю i майно, Лоро. Якщо десь у банку е грошi, цiннi папери або пенсiя, вони теж можуть бути твоiми. Я можу допомогти тобi довiдатися про це все, якщо хочеш.

– Дякую, – вона довго мовчить. Вона зупиняеться i нахиляеться, щоб зiрвати фрезiю, крутить ii в пальцях. Рейчел перемiщуеться, щоб захопити затiнений силует Лори проти сонячного свiтла: доки вони йдуть, сонце тьмянiе, а потiм i зовсiм згасае за деревами, як свiтло маяка.

Лора продовжуе, цього разу швидше.

– У баби не було бiльш нiкого. Вона була единою дитиною в сiм’i. Їi батьки давно померли. Вона народилася в Лiдсi, кинула школу в чотирнадцять рокiв, працювала на заводi, шила. Вона переiхала до Ірландii, щоб доглядати дiтей у сусiдськiй сiм’i, але це тривало недовго. Того лiта, коли вона приiхала, вона зустрiла… дiдуся, – вона дивиться на будинок, що показуеться вдалинi. У неi перехоплюе подих.

Соломон готуеться заспокоювати ii.

Мовчанка.

Рейчел iде за нею. Опускае камеру. Будинок очима Лори.

Соломон хоче подивитися iй в обличчя, але вiн мае залишатися позаду камери. Вiн вивчае ii, вбирае все, що стосуеться ii. Як пiднялися ii плечi, застиглi, жорсткi. Їi пальцi бiльш не крутять фрезiю. Вона падае на землю, бiля ii ноги. Вiн слухае ii дихання крiзь навушники. Швидке, неглибоке дихання.

Соломон вiдводить погляд вiд Лори, щоб оглянути краевид. Трава така висока, що сягае вiкон будинку. У ньому немае нiчого казкового – коричнева цегла, плоский дах, вхiднi дверi та два вiкна з обох бокiв. Нiчого захопливого – i все ж для Лори це справжнiсiнька скарбниця дорогоцiнних миттевостей.

Вiн очiкуе, що ii слова будуть настiльки ж передбачуванi, як слова Бо, коли вона пiдняла свою першу нагороду: «Господи, яка ж важезна!» – слова, через якi вiн з неi кпив, коли вона повернулася з тим першим шматком кришталю в руках. Вона бiльш нiколи не говорила такого – красномовнiша, досвiдченiша, не така ошелешена. Вiн уявляе легке здивування Лори: «Вiн такий низенький, менший, нiж я пам’ятаю…» – звичнi слова, що iх говорять дорослi, повертаючись у мiсця свого дитинства, але вигляд будинку нагадуе iй про щось iнше, неочiкуване.

– Якщо i е заповiт, хоча я так не думаю, – каже Лора твердо, – i його насправдi заповiли менi, то вiн уже був переданий державi, бо про мене немае жодних записiв. Єдинi, хто взагалi знали про мое iснування, мертвi. – Вона випереджае iх i простуе високою травою до будинку. Рейчел стривожено дивиться на Соломона. Здивування вiдображаеться на обличчi Бо, яка поспiшае, щоб наздогнати ii.

Лора сiпае ручку дверей, але вони замкненi. Вона зазирае у вiкна будинку, у кожне з них, притискаеться обличчям до брудного скла, затуляючись вiд сонячного свiтла. Скло настiльки запацьоране, що ледь можна побачити щось усерединi. Вона заходить за будинок.

– Яка з кiмнат була твоею? – пiдходить Бо.

– Оця.

Усерединi залiзне лiжко без матраца, шафа без дверей. І бiльш нiчого, жодних слiдiв життя Лори. Соломон намагаеться прочитати щось на ii обличчi, намагаеться якнайкраще розгледiти ii, але Рейчел дивиться на нього роздратовано, вiн перекривае свiтло, заважае iй, плутаючись пiд ногами.

Нарештi вiн опускае обладнання на землю. Вiн знiмае светра, пов’язаного на поясi, i обгортае ним свою руку i лiкоть.

Скло розбиваеться. Бо, Рейчел i Лора здивовано озираються на нього.

– Тепер тут вiдчинено, – говорить вiн.

Лора всмiхаеться йому.



– Розкажи нам, як тут жилося, так, як сама хочеш, – пропонуе Бо, коли вони влаштувалися, посiдали надворi, поблукавши населеним щурами будинком. Бо знаходить красиву мiсцинку посеред високоi трави, будинок i лiс простяглися за ними. Сьогоднi теплий лiтнiй день, важкий, нiби збираеться на грозу, i небом бiжать стрiмкi хмари, швидко розчиняючись вдалинi, нiби вони знають щось, чого не знае все iнше, все непорушне. Просто чудова панорама для фiльму. Лора сидить на стiльцi, Бо перед нею, поряд з камерою, але не в кадрi. І пiсля звичних пiдказок для того, хто розповiдатиме про себе – уводити питання у вiдповiдь, щоб стрiчка була легшою для сприйняття – вони починають.

– Нiчого не змiнилося, – говорить Лора, заплющуючи очi i вдихаючи. – Почуття тi самi. Принаймнi якщо заплющити очi.

– Як тобi бачити будинок у такому станi?

Лора дивиться на будинок, нiби вiн чужий для неi.

– Я пам’ятаю його не таким. Вiн нiколи не був бездоганним, баба i мама були газдинями, але по-своему. Скрiзь були якiсь штуки, склянi банки, в них зiбраний рiзний дрiб’язок, джгутики, гудзики, травинки, камiнцi, клаптики тканини. Зiлля, гiлля, дозвiлля, – вона усмiхаеться, нiби згадуючи якийсь особистий жарт. – Так баба часто говорила про цей дiм. Ми втрьох заповнювали його зiллям, гiллям i дозвiллям.

– Твоi баба й мама – можна я називатиму ii «баба»? – заробляли тим, що шили й перешивали одяг. Я говорила з мiсцевими жителями, вони твердять, що це був успiшний бiзнес, iз багатьма замовниками.

І вчора ввечерi, i сьогоднi вранцi Бо зникала з готелю, ходила «на розвiдку». Соломоновi залишалося розважати Лору, i вони грали в карти, доки Бо не повернулася опiвночi, ii дихання пахло пивом, ii одяг – димом. Соломона засмутило ii повернення. Вiн хотiв довше побути з Лорою, слухаючи ii звуки, як вона вiдтворюе тасування карт, цокiт льоду, що, розтаючи, б’еться об склянку. Це було схоже на музику. З нею можна розслабитися, бути спокiйним, жодного поспiху, жодноi панiки. Час не був ворогом, здавалося, що його взагалi не iснуе. У неi не було телефона, на який вона б поглядала, не було годинника на руцi. Вона просто була тут i зараз, нiжна лiнiя ii рота, ii довге волосся, що торкалося його руки, лоскотало його, коли вона простягала руку, щоб узяти карти. Нiжнiсть була безмежною. Його серце нiколи не було таким спокiйним i таким тремтливим водночас.

– Так, справи в них iшли добре, – погоджуеться Лора. – У них була низка постiйних клiентiв, яким вони шили вбрання для весiль, перших причасть, святкувань, тут багато великих сiмей, тож завжди е якийсь привiд. Менi подобалося кравецтво. Я iм допомагала, коли вони сколювали викроений одяг, на манекенах вони не могли бачити руху. Менi подобалося кружляти мiж них, уявляючи, що це мое весiлля, або мiй день народження, i вони вiд цього просто казилися, – вона всмiхаеться своiм спогадам. – Коли шиття одягу стало непотрiбним, залишилося тiльки перешивання, а потiм мама почала допомагати з домашнiм господарством кiльком самотнiм лiтнiм людям, ходити для них по крамницях, прати i прасувати iхнiй одяг, робити все, що iм було потрiбно. Тут дуже багато людей живе на манiвцях. У бiльшостi дiти переiхали в мiста, щоб навчатися або працювати. Люди бiльш не приходили до нас додому. Робота для баби i мами скiнчилася.

– Замовники приходили до будинку?

– Нi. До ателье. Отам, – вона вказуе на гараж, – була iхня майстерня. Вони не хотiли, щоб люди заходили до будинку.

– Чому не хотiли?

– Вони були самiтницi. Вони хотiли тримати свiй заробiток окремо вiд будинку.

– Вони не хотiли, щоб хтось бачив тебе, правда?

– Правда.

– Чому, як ти гадаеш?

– Бо вони були самiтницi.

– Ти не могла б повторювати питання у своiх вiдпо…

– Вони не хотiли, щоб хтось бачив мене, бо вони були самiтницi, – кидае Лора роздратовано. Виходить рiзко, таку вiдповiдь не ввести до фiльму. Надто агресивно, Лора надто насторожилася через таку дрiбницю.

Бо дае iй якусь мить, щоб заспокоiтися, вдаючи, що перевiряе звук разом iз Соломоном.

– Все чудово, – пiдморгуе вiн Лорi, коли Бо знову повертаеться до неi. Рейчел витрiщаеться на нього.

– У мене е два питання про це. Одне я поставлю тобi зараз, одне залишу на потiм. Як тобi здавалося, що це тодi означало, iхня усамiтненiсть?

– Що iхне прагнення до усамiтненостi означало для мене? – Лора мiркуе, вголос запитуючи саму себе. – Я бачила, що вони щасливi одна з одною. Вони весь час говорили й смiялися. Вони разом працювали, разом жили, вони допiзна не лягали спати, пили й базiкали до свiтанку. Вони завжди були чимось зайнятi, працювали над чимось – або над сукнею, або над рецептом. Їм подобалося планувати, обговорювати, мислити масштабно. Вони були терплячi, в них були довгостроковi плани, багато з них втiлювалися водночас, бо завдяки тому, що вони жили саме так, весь час щось вiдбувалося, якийсь проект або експеримент завжди добiгав до кiнця, i для них це було немов подарунок. Вони мiсяцями настоювали горiлку на листi бука, в них у коморi були довжелезнi ряди пляшок, – смiеться вона. – А потiм ночами вони пили i танцювали, спiвали i розповiдали iсторii.

Це нагадуе Соломоновi про його родину, один в один.

– Вони не потребували нiкого, – м’яко каже вона, i все ж не виглядае на те, що вона почувалася кинутою, радше, iй це здавалося просто чудовим. – Їм було достатньо товариства одна одноi. Як на мене, це скидалося на таку собi iсторiю кохання. Тiльки вони вдвох.

Це нагадуе Соломоновi близнюкiв Тулiнiв. Може, в Ізабель i Тома було бiльше спiльного, нiж здавалося.

– А ти сидiла з ними до пiзньоi ночi? Ти брала участь у таких вечiрках? – запитуе Бо, очi в неi сяють, вона захоплена картиною, що ii Лора змальовуе.

– Інодi я довго не лягала, залишалася з ними. Навiть коли менi не слiд було там бути, я слухала. Будинок не надто великий, як бачите, i вони були не надто тихi. – Вона смiеться тим красивим музичним смiхом. Закушуе губу i поглядае на Соломона.

Вiн зорить на неi з трави, чарiвними великими сяйливими блакитними очима, пасмо волосся вибилося з тугоi гульки i прикривае очi, довгi чорнi вii. Вiн опускае погляд на свое обладнання, повертае колiщатко в один бiк, а потiм точнiсiнько так само в другий.

– Перекажи нам якусь iз iсторiй, якi вони розповiдали, – пропонуе Бо.

– Нi, – ввiчливо вiдмовляе Лора. – Це iхне особисте.

– Але ж iх зараз тут немае, – по-змовницьки, жартiвливо каже Бо.

– Вони зараз саме тут, – Лора знову заплющуе очi i вдихае.

Соломон посмiхаеться, вiн дивиться на Рейчел i бачить у ii очах сльози. Бо дае Лорi трохи часу, перш нiж продовжити.

– Ти навчалася вдома. Розкажи нам про це.

– Баба теж навчалася вдома. Їi батько думав, що навчання – марна трата часу для дiвчаток, тож вiн забороняв iй ходити до школи. Їi мати таемно навчала ii вдома. А вона так само навчала мене.

– Ти не шкодуеш, що не спробувала, як це – ходити до школи?

– Нi, – смiеться вона. – Як на мене, багато кому варто було б шкодувати, що вони не спробували, як це весело – навчатися вдома. Я пам’ятаю, як баба ганялася за жабою навколо струмка, вона казала, що в маминiй школi iх розтинали, щоб показати учням, якi вони на вигляд, коли мертвi. Вона хотiла зловити ii, щоб показати менi, як вона живе, – вона знову прикушуе нижню губу, i Соломон сковтуе, дивлячись на ту губу. – Варто було подивитися, як вона ганяла за нею. Я просто не уявляю собi кращого дня. Я й досi пам’ятаю будову жаби.

Бо смiеться разом з нею. І провадить далi:

– Ти тодi знала, що ти – таемниця? Що нiхто не знае про твое iснування?

Соломон дивиться на Бо з подивом, знову спантеличений i цим вiдкриттям, i власним прозрiнням: Бо вже це знала. Їi «розвiдка» минулоi ночi вочевидь показала, що нiхто в мiстi не знав, що в родини Баттон була дитина.

– Так, знала, я завжди знала, що я – таемниця. Вони не довiряли людям. Вони були обачнi. Вони завжди говорили: «Якщо ми триматимемося разом, все в нас буде гаразд».

– Як ти гадаеш, вiд чого вони тебе захищали?

– Вiд людей.

– Люди кривдили iх?

Мовчанка, доки Лора мiркуе над вiдповiддю.

– Баба й мама були особливими людьми, вiддаленими вiд iнших. Коли з’являлися замовники, я чула iхнi голоси, часом визирала у вiкно i я iх ледве впiзнавала. Вони не смiялися, були подiбнi до роботiв, зосередженi. У них не було нiчого магiчного. Вони не були такi кумеднi, як бували вдома, коли спiвали i смiялися. Вони були серйознi. Похмурi. Нiби насторожi. Це не лише тому, що вони були заклопотанi, – це вони захищали себе. Вони побоювалися людей.

– Твоя мама рано кинула школу, коли iй було чотирнадцять рокiв. Ти знаеш, чому?

Соломон приглядаеться до Бо, в нього нема жодного сумнiву, що вона щось знае про це. Вiн бачить це в нiй. Їi м’язи напружилися, хоча вона намагаеться здаватися спокiйною, але насправдi вона нестримна. Бо нiчого не розповiдала Соломоновi про те, що вона дiзналася вiд мiсцевих жителiв, але тепер вiн заiнтригований, хоча готуеться до захисту. Вiн не хоче, щоби Бо й далi копирсалася в цьому, вiдчувае, що готовий обороняти Лору, нiби вiн грае не на тому боцi. Все це запаморочуе, збивае з пантелику.

Лора застигае.

– Дiдусь помер. Бабi потрiбна була мамина допомога в роботi. Дiдусь був рiзноробом на фермi. Їм довелося бiльше заробляти. Тож мама кинула школу, i баба навчала ii вдома. Вони почали шити й перешивати бiльше одягу. А ще вони робили лiки. Природнi бальзами, якi вони продавали на ярмарках. Мама розповiдала, що дiти в школi називали iх вiдьмами.

– Їй це дошкуляло?

– Нi. Баба й мама смiялися з цього. Вони кудкудакали, коли готували своi зiлля, – усмiхаеться вона, згадуючи.

– Дiти бувають жорстокими, – м’яко говорить Бо. – А що ще дiти говорили твоiй мамi?

«Можеш не вiдповiдати», – мало не говорить Соломон. Рейчел тепер дивиться на своi черевики, iнодi поглядаючи на монiтор – ознака того, що iй незатишно.

– Мама була не схожою на бiльшiсть людей, – говорить Лора задумливо, повiльно, ретельно добираючи кожне слово. – Баба приймала важливi рiшення. Мама була задоволена, що баба бере на себе керування, – уникливо говорить вона. – Мама гнула свою лiнiю. Якщо ви запитаете мене, що дiти могли говорити про неi, я вiдповiм, що вони назвали ii повiльною. Мама розповiдала менi про це. Але вона не була повiльною. Це таке ледаще слово. Вона мiркувала по-iншому, iй доводилося про все дiзнаватися по-iншому, от i все.

Коли з поведiнки Лори стае помiтно, що вона починае закриватися, Бо змiнюе напрям.

– Як ти опинилася на обiйстi Тулiнiв?

– Моя мама захворiла, тяжко захворiла в 2005 роцi. Ми не зверталися до лiкарiв, баба з мамою не вiрили в iхнi засоби, вони вважали за краще готувати своi власнi, природнi лiки, i нечасто хворiли, але тодi вони зрозумiли, що з мамою трапилося щось серйозне, проти чого iхнi засоби не допомагали. У неi виявили рак товстоi кишки. Вона вiдмовилася вiд будь-якоi допомоги лiкарiв, сказала, що краще пiде природно, так, як i прийшла. Тож ми з бабою доглядали ii.

– Скiльки тобi було рокiв? – м’яко запитуе Бо.

– Менi було чотирнадцять, коли iй поставили дiагноз, а померла вона, коли менi було п’ятнадцять.

– Спiвчуваю, – шепоче Бо i шанобливо мовчить.

Над iхнiми головами пролiтае птах, поруч з ними муха. Лора вiдтворюе звуки польоту iх обох, що вiдображають ii смуток, доки вона намагаеться зiбратися.

– Тож потiм у будинку зосталися тiльки ви з бабою. Розкажи менi про тi днi.

– Так. Це було тяжко для баби, бо iй довелося перешивати одяг самiй. Я допомагала iй, але вона все ще навчала мене, я не надто багато могла зробити. У неi хворiли пальцi, артрит, ii пальцi самi згиналися, i вона вже не могла працювати, принаймнi так швидко. Я допомагала iй, робила все, що могла, але я не могла спiлкуватися iз замовниками, та й замовникiв залишалося дедалi менше. Досi грошi заробляла мама, допомагаючи по господарству, але я цього робити не могла.

– Навiть у п’ятнадцять рокiв ти не могла спiлкуватися iз замовниками? Ти не могла б тодi вийти у свiт?

– Як би баба пояснила мою раптову появу? – запитуе Лора. – Вона не могла. Вона намагалася, думала над цим, але це засмучувало ii. Вона ставала знервована, схвильована. Вона не хотiла брехати. Вона переймалася, що заплутаеться у власнiй брехнi, забуде власну iсторiю. Вона тодi вже забувала багато чого. Вона вiдчувала, що в п’ятнадцять рокiв я була ще дуже вразливою, я була ще дитиною.

– Звiдки брався ii страх, Лоро?

Знову це саме питання, але цього разу Соломон вiдчувае, що його варто поставити. Навiть йому цiкаво. Але Лора закриваеться. Бо не тисне на неi.

– Ти коли-небудь питала, хто твiй батько?

Соломон придивляеться до неi. Лора опускае погляд, в ii сяйливих зелених очах нiби вiдбиваються довгi трави, серед яких вона сидить. Вiн хоче провести пальцем по ii щоцi, по ii пiдборiддю, по губах. Вiн вiдвертаеться.

– Нi, – а потiм, нiби згадавши напучення Бо, вона починае спочатку. – Я нiколи не питала, хто мiй батько, – м’яко говорить вона. – Я нiколи цього не питала, бо це нiколи не було важливим. Я знала, що ким би вiн не був, це не матиме жодного значення. Усi потрiбнi менi люди були поряд зi мною.

Рейчел стискае губи, вочевидь розчулена.

– А коли твоя мама померла?

– Я справдi замислювалася, коли мами не стало, чи варто менi було про це запитати, бо я вiдчувала, що могла дiзнатися про це лише вiд неi. Мабуть, цього не можна сказати напевно, але я дуже ясно розумiла, що баба не сказала б менi. Мама могла б менi розповiсти, i вирiшила не робити цього, я знала, що баба поважатиме ii слово. Може, в цьому й немае сенсу, але я не надто часто замислювалася про те, ким вiн був. Це було неважливо.

Вона замислюеться на мить.

– Я думала про нього, коли бачила, як баба старiшае, коли починала замислюватися про те, як залишуся сама. Здавалося, вона так швидко старiла. Вони з мамою були командою. Тiльки вони й потрiбнi були одна однiй у цьому свiтi, це було прекрасно, але вони потрiбнi були одна однiй. Вони брали силу одна вiд одноi. Коли мама померла, баба раптом почала також покидати цей свiт. Вона теж це розумiла. Ось чому вона почала турбуватися про мене. Намагалася щось спланувати. Вона не спала, я розумiю, що це весь час крутилося в неi в головi.

– Вони нiчого не запланували щодо тебе до ii смертi?

– Я нiколи не запитувала, – Лора сковтнула. – Але мама нiколи не була головною в плануваннi. Баба планувала, мама допомагала втiлити. Я вiдчувала, що те, що зрештою сталося, вiдповiдало iхнiм планам, що мама схвалила б це. Я знаю, це звучить дивно, як нiби ми не говорили одна з одною, насправдi ми таки говорили. Ми жили так близько одна до одноi, мов сiамськi близнята, ми не завжди все обговорювали, ми знали, що саме кожна з нас вiдчувае, нам не доводилося про це запитувати, – вона дивиться на Бо, соромлячись, але сподiваючись, що та розумiе.

– Я розумiю, – щиро говорить Бо, хоча Соломон у цьому не впевнений. Бо – людина, яка постiйно мае ставити питання. – То коли ти дiзналася, що Том – твiй тато?

– Коли баба розповiла менi про свiй намiр переселити мене в ту хату. Вона пояснила, що Том Тулiн – мiй батько, що вiн нiчого не знав. Вона зустрiчалася з ним, i вiн дозволив менi жити на його землi. Вона сказала менi, що в нього е брат-близнюк, якому нiчого не слiд знати. Це було едине прохання Тома.

– Що ти про це думаеш? – Бо запитуе, i з ii тону вiдчутно, що iй прикро за Лору.

– Я звикла до таемниць, – вона злегка всмiхаеться, але в очах у неi сум.

Бо вирiшуе вiддалятися вiд теми Тома i ii нового життя на горi:

– Ти прожила тут шiстнадцять рокiв, доки не переiхала до тiеi хати, тобi коли-небудь хотiлося вибратися з дому? Звiдси?

– Ми вибиралися звiдси багато разiв, – каже Лора, жвавiшаючи. – Доки мама не захворiла. Ми iздили у вiдпустку в Дiнгл. Я плавала в Клохерхедi, мало не потонула, – смiеться вона. – І в Донегол ми теж iздили. Вони обидвi любили рибальство. Вони ловили рибу, патрали, готували ii. Робили риб’ячий жир.




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/agern_ses-l-ya/sp-vucha-ptashka