Карибська таемниця Агата Крiстi Мiс Марпл Невже начебто природна смерть докучливого старого на екзотичному курортi – лише репетицiя наступних убивств? Мiс Марпл упевнена, що так! «Скелет у шафi» е в кожного, тож ледi-детективу знадобиться неабияка смiливiсть, щоб вистежити злочинця, яким може виявитися будь-хто. Агата Крiстi Карибська таемниця © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2017 *** Агату Крiстi знають у всьому свiтi як королеву детективу. Близько мiльярда примiрникiв ii творiв продано англiйською мовою, ще один мiльярд – у перекладi 100 iноземними мовами. Вона – найпопулярнiший автор усiх часiв i всiма мовами, а за кiлькiстю видань поступаеться лише Бiблii та Шекспiровi. Вона – автор 80 детективних романiв та збiрок оповiдань, 19 п’ес i 6 романiв, опублiкованих пiд iм’ям Мерi Вестмейкот. Перший роман Агати Крiстi – «Таемнича пригода в Стайлзi» – був написаний наприкiнцi Першоi свiтовоi вiйни, у якiй письменниця брала участь, перебуваючи у волонтерському медичному загонi. У цьому романi вона створила образ Еркюля Пуаро – маленького бельгiйського детектива, якому судилося стати найпопулярнiшим героем у лiтературi детективного жанру пiсля Шерлока Холмса. Цей роман був опублiкований у видавництвi «Бодлi-Гед» у 1920 роцi. Пiсля цього Агата Крiстi щороку видавала по книжцi, а в 1926 роцi написала свiй шедевр – «Убивство Роджера Екройда». То була ii перша книжка, опублiкована видавництвом «Колiнз», що започаткувала плiдну й ефективну спiвпрацю автора з видавництвом, яка тривала 50 рокiв i спричинилася до створення 70 книжок. «Убивство Роджера Екройда» стало також першою книжкою Агати Крiстi, яка була iнсценована – пiд назвою «Алiбi» – й успiшно поставлена на сценi одного з лондонських театрiв Вест-Енду. «Пастка на мишей» – найславетнiша п’еса письменницi – була вперше поставлена в 1952 р. i не сходить зi сцени протягом найтривалiшого часу в iсторii театральних вистав. У 1971 р. Агата Крiстi отримала титул Дами Британськоi Імперii. Вона померла в 1976 р., а кiлька ii творiв вийшли друком посмертно. Найуспiшнiший бестселер письменницi – «Сонне вбивство» – з’явився друком дещо згодом у тому ж таки роцi, пiсля чого вийшли ii автобiографiя та збiрка оповiдань «Останнi справи мiс Марпл», «Пригода в затоцi Поленза» й «Поки тривае свiтло». У 1998 р. «Чорна кава» стала першою з п’ес Агати Крiстi, на сюжетi якоi iнший автор, Чарлз Осборн, побудував свiй роман. Карибська таемниця Моему давньому друговi Джоновi Крукшенку Роузу разом зi щасливими спогадами про мiй вiзит до Вест-Індii Роздiл перший Полгрейв розповiдае – А скiльки ми чуемо балачок про Кенiю, – сказав майор Полгрейв. – Кожен, кому не лiньки, ладний базiкати нiсенiтницi про ту краiну. А я прожив там чотирнадцять рокiв життя – i то були чи не найкращi моi роки! Стара мiс Марпл нахилила голову. То був лагiдний жест чемноi уваги. Поки майор Полгрейв бомбардував ii досить занудними спогадами про свое нецiкаве життя, мiс Марпл спокiйно вiддавалася власним думкам. До таких банальних ситуацiй вона давно звикла. У тих розповiдях iшлося тiльки про рiзнi мiсцевостi. У минулому розповiдали переважно про Індiю. Майори, полковники, генерали – одна й та сама послiдовнiсть слiв: Симла, носii, тигри, Чота-Газрi, Тифiн, Кiтмагарс i так далi. У майора Полгрейва термiнологiя була трохи iншою. Сафарi. Кiкую. Слони. Суахiлi. Але конструкцiя розмови нiчим не вiдрiзнялася. Старий чоловiк мав потребу в слухачах, щоб розбудити в пам’ятi днi, коли вiн був щасливий. Тi днi, коли його спина була прямою, зiр – гострий, а слух – бездоганний. Декотрi з тих балакунiв досi були гарними старими солдатами, iншi втратили будь-яку привабливiсть. І майор Полгрейв належав до другоi категорii – червонопикий, зi скляним оком, схожий на опудало жаби. Проте Мiс Марпл ставилася до всiх старих воякiв з однаковою лагiдною доброзичливiстю. Вона вдавала, нiби уважно слухае, вряди-годи киваючи головою, думаючи про щось свое й милуючись красою навколишнього краевиду – в цьому випадку бездонною блакиттю Карибського моря. «Який вiн усе ж таки милий, мiй любий Реймонд, – iз глибокою вдячнiстю думала вона, – такий милий i такий добрий…» Чому вiн так щиро турбуеться про стару тiтку, вона нiяк не могла зрозумiти. Почуття обов’язку, можливо, почуття родини? А може, вiн i справдi так глибоко ii любить… Загалом вона не мала пiдстав сумнiватися, що вiн таки ii любить – вiн завжди ii любив, i ця любов завдавала iй чимало клопоту. Вiн докладав неабияких зусиль, щоб вона не вiдставала вiд життя. Надсилав книжки, щоб вона iх читала. Сучаснi романи. Читати iх було для неi тяжким обов’язком – адже в них розповiдаеться про таких неприемних людей, що так дивно поводяться й навiть не вмiють утiшатися життям. «Секс» – це слово навiть не згадували в молодi роки мiс Марпл; але його вистачало – хоч про нього так багато й не говорили – i втiшалися ним значно бiльше, нiж тепер, чи принаймнi так iй здаеться. Хоч його зазвичай i називали Грiхом, але вона не могла позбутися враження, що вiн був тодi набагато приемнiшим, нiж сьогоднi, коли перетворився на щось, подiбне до Обов’язку. На мить ii погляд ковзнув по книжцi, що лежала в неi на колiнах, розгорнута на сторiнцi двадцять третiй, до якоi вона все ж таки змогла добутися – а читати далi ii, либонь, не примусить нiяка сила! «Ти хочеш сказати, що взагалi не маеш нiякого сексуального досвiду? – недовiрливо запитав молодик. – У дев’ятнадцять рокiв? Такого просто не може бути. Це надто важливо». Дiвчина сумно похнюпилася, ii пряме масне волосся впало iй на обличчя. «Я знаю, – прошепотiла вона. – Я знаю». Вiн подивився на неi – заляпана жиром блузка-джерсi, босi ноги, бруднi нiгтi на ногах, гострий запах поту… Вiн не мiг збагнути, чому вона здавалася йому такою збiса принадною. Мiс Марпл також не могла цього збагнути! Подумати тiльки! Секс iм накидають, наче лiки, що тонiзують органiзм! Бiдолашна молодь… – Моя люба тiтко Джейн, чому ви занурюете голову в пiсок, наче старий привабливий страус? По шию закопалися у ваше iдилiчне старе життя. Справжне життя – ось до чого слiд прагнути! Так говорив Реймонд, i його тiтка Джейн розгублено погоджувалася, вона боялася, що й справдi ii погляди на свiт надто старомоднi. Хоч реальне сiльське життя було далеким вiд iдилiчного. Люди, схожi на Реймонда, нiчого в ньому не розумiли. Виконуючи своi обов’язки на сiльськiй парафii, мiс Марпл здобула досить повне знання фактiв сiльського життя. Вона не мала бажання говорити про них, а ще менше – писати, але вона iх знала! Тут вистачало сексу – природного й неприродного. Згвалтування, iнцест, збочення всiх видiв i рiзновидiв. (Тут траплялося таке, про що розумнi молодики з Оксфорда, якi пишуть книжки, навiть не чули.) Мiс Марпл повернулася думками до Карибського моря й пiдхопила нитку розмови, яку розмотував майор Полгрейв… – Ви здобули там цiкавий досвiд, – сказала вона пiдбадьорливо. – Надзвичайно цiкавий. – Я мiг би розповiсти вам значно бiльше. Проте деякi факти не призначаються для вух ледi… Тривалий досвiд пiдказав мiс Марпл, як треба повестися в цiй ситуацii. Вона скромно опустила вii, i майор Полгрейв продовжив свою очищену вiд брутальних подробиць розповiдь про звичаi племен, а мiс Марпл змогла повернутися думками до свого улюбленого небожа. Реймонд Вест був успiшним письменником-романiстом, збив собi чималий статок i робив усе вiд нього залежне, щоб полегшити життя своiй лiтнiй тiтоньцi. Минулоi зими вона тяжко захворiла на запалення легенiв, i лiкарi порадили iй тривале перебування на сонцi. З притаманною йому щедрiстю Реймонд запропонував тiтцi подорож до Вест-Індii. Мiс Марпл хотiла було вiдмовитися – ii лякали висока цiна, велика вiдстань, труднощi подорожi, необхiднiсть покинути свiй будинок у Сент-Мерi-Мiд. Проте Реймонд зумiв залагодити всi проблеми. Його друг, який писав книжку, хотiв пожити на селi, у тихому мiсцi. «Вiн догляне за будинком. Вiн любить вести домашне господарство. Як i всi гомики. Тобто…» Вiн замовк, трохи збентежившись, – проте навiть його люба стара тiтка Джейн, безперечно, чула про гомикiв. Вiн залагодив i наступнi проблеми. Подорожувати сьогоднi було легко. Вона полетить лiтаком – iхнiй друг Дiана Горокс летить до Тринiдаду й проведе тiтку Джейн аж туди, а на Сент-Оноре вона оселиться в готелi «Золота Пальма», де хазяйнують Сендерсони. Найприемнiше подружжя у свiтi. Вони доглянуть за нею. Вiн напише iм негайно. Та сталося так, що Сендерсони повернулися до Англii. Але iхнi наступники Кендели повелися по-дружньому й запевнили Реймонда, що його тiтка не матиме жодних проблем. На випадок чого на островi був дуже добрий лiкар, i вони особисто не спускатимуть iз неi очей та подбають про ii комфорт. І вони дотримали свого слова. Молi Кендел, гарненька бiлявка рокiв двадцяти, завжди перебувала в пречудовому гуморi. Вона тепло привiтала стару ледi й доклала всiх зусиль, щоб забезпечити iй добрий комфорт. Тiм Кендел, ii чоловiк, худий, темноволосий, рокiв тридцяти, також був утiленням самоi доброти. Отож мiс Марпл опинилася далеко вiд суворого англiйського клiмату, у затишному власному бунгало з усмiхненими вест-iндiйськими дiвчатами, що обслуговували ii, Тiм Кендел завжди зустрiчав ii в iдальнi й вiдпускав жарти на тему сьогоднiшнього меню, а коли iй хотiлося, вона йшла стежкою, яка приводила ii вiд бунгало на берег моря та пляж, де вона сидiла в зручному плетеному крiслi й дивилася на тих, хто купався. Вона навiть мала товариство з кiлькох лiтнiх курортникiв: старий мiстер Рейфаел, доктор Грем, канонiк Прескот i його сестра та ii нинiшнiй кавалер майор Полгрейв. Чого ще треба старiй дамi? Але вона не була такою задоволеною, якою мала б бути, i десь у глибинi душi мiс Марпл почувала себе в цьому винною. Тут було гарно й тепло, i дуже добре для ii ревматизму, чудовi краевиди – хоч, мабуть, трохи одноманiтнi. Забагато пальмових дерев. І щодня одне й те саме – тут нiчого не вiдбувалося. Не те, що в Сент-Мерi-Мiд, де без прикметних подiй не минало жодного дня. Якось ii небiж порiвняв життя в Сент-Мерi-Мiд iз пiною на поверхнi ставка, а вона обурено вiдповiла йому, що якби цю пiну розмазати по склу, то пiд мiкроскопом там можна було б побачити бурхливе життя. Атож, у Сент-Мерi-Мiд i справдi завжди щось вiдбувалося. Інцидент за iнцидентом блискавично виникали в пам’ятi мiс Марпл: помилка, якоi мiсiс Лiнет припустилася, готуючи собi мiкстуру вiд кашлю, дивна поведiнка молодого Полгейта, випадок iз матiр’ю Джорджi Вуда, коли та вирiшила провiдати сина (але чи справдi та жiнка була його матiр’ю?), справжня причина сварки мiж Джо Арденом i його дружиною. Так багато цiкавих людських проблем, якi давали поживу для нескiнченних приемних роздумiв про сутнiсть життя. От якби знайшлося що-небудь i тут – ну, щось таке, у що вона з приемнiстю могла б устромити зуби. Вона стрепенулася, до неi раптом дiйшло, що майор Полгрейв покинув Кенiю й перескочив до кордону з провiнцiею Трансвааль у Пiвденнiй Африцi, розповiдаючи про те, як служив там молодшим офiцером. Саме в цю мить вiн запитував ii з великою щирiстю в голосi: – Хiба ви зi мною не згоднi? Тривала практика допомогла мiс Марпл не розгубитися й вiдповiсти на запитання, якого вона не чула: – Я не переконана в тому, що маю достатнiй досвiд, аби про це судити. Боюся, я жила надто усамiтненим життям. – І це добре, моя люба ледi, це добре! – галантно вигукнув майор Полгрейв. – А ваше життя було таким розмаiтим, – провадила мiс Марпл, сповнена рiшучостi залагодити свою прикру неуважнiсть. – Атож, – поблажливо погодився майор Полгрейв. – Можна сказати, цiкаве було життя. – Вiн озирнувся навколо себе оцiнливим поглядом. – Гарний тут краевид. – Тут i справдi гарно, – сказала мiс Марпл i вже була неспроможна зупинити себе. – Але чи трапляеться тут щось коли-небудь? Майор Полгрейв здивовано витрiщився на неi. – Аякже. Скандалiв i тут вистачае. Знаете, я мiг би вам розповiсти… Але мiс Марпл потрiбнi були не скандали. Тим паче, що в сучасних скандалах не було нiчого цiкавого. Просто чоловiки й жiнки, що змiнюють партнерiв i намагаються привернути до цього увагу, замiсть пристойно приховувати своi походеньки й вiдчувати глибокий сором через них. – Десь два роки тому тут було навiть убивство. Того чоловiка звали Гарi Вестерн. Та ви, либонь, пам’ятаете, газети тодi багато про це писали. Мiс Марпл кивнула головою без будь-якого ентузiазму. То було вбивство не в ii стилi. Газети так багато писали про нього, певно, тому, що всi причетнi особи були дуже багатi. Майже не доводилося сумнiватися, що Гарi Вестерн застрелив графа Феррарi, коханця своеi дружини, i було не менш iмовiрно, що за його ретельно обмiрковане алiбi було заплачено добрi грошi. Усi були тодi п’янi, i чимало з тих людей споживали наркотики. Нецiкавi люди, подумала мiс Марпл, хоч, безперечно, вони були на виднотi й привертали до себе увагу. Але ii вони не цiкавили. – А якщо ви запитаете мене, то я скажу вам, що то було не едине вбивство в той час. – Вiн похитав головою й пiдморгнув iй. – Я пiдозрював… о, я справдi пiдозрював… Мiс Марпл випустила з рук свiй клубок вовни, i майор нахилився й подав його iй. – Якщо ми вже заговорили про вбивство, – провадив вiн, – то менi одного разу трапився надзвичайно цiкавий випадок – хоч i не особисто менi. Мiс Марпл усмiхнулася пiдбадьорливо. – Якось у клубi зiбралося чимало хлопцiв й один почав розповiдати свою iсторiю. Вiн був лiкар i розповiв нам про один iз випадкiв зi своеi практики. Молодий чоловiк прийшов i розбудив його серед ночi. Його дружина повiсилася. У них не було телефону, тож пiсля того як вiн витяг ii iз зашморгу й зробив усе, що мiг, вiн вивiв машину з гаража й поiхав шукати лiкаря. Жiнка не померла, хоч i була близька до смертi. Проте вона оклигала. Молодик, схоже, дуже ii любив. Вiн плакав, як дитина. Вiн помiтив, що протягом останнього часу вона була якась дивна, поринула в депресiю чи щось таке. Та все нiбито обiйшлося. Але через мiсяць та сама жiнка прийняла завелику дозу снодiйних пiгулок i вiдiйшла до кращого свiту. Сумна iсторiя. Майор Полгрейв зробив паузу й похитав головою. Позаяк вiн свою розповiдь вочевидь не закiнчив, мiс Марпл чекала ii продовження. – А що тут особливого, могли б ви сказати. Жiнка була надто нервова – ось вам i результат. Але десь через рiк той лiкар правив теревенi з колегою, i той другий ескулап розповiв йому про жiнку, що намагалася втопитися, чоловiк витяг ii з води, покликав лiкаря, й удвох вони повернули ii до життя – та минуло кiлька тижнiв, i вона отруiлася газом. Трохи дивний збiг, чи не так? По сутi, та сама iсторiя. Мiй знайомий каже: «У мене теж була подiбна iсторiя. Мого чоловiка звали Джонсом (чи як там його звали). А твого?» – «Точно не пам’ятаю. Здаеться, Робiнсоном. Але, безперечно, не Джонсом». Отже, тi двое подивились один на одного й погодилися на тому, що все це дуже дивно. А тодi мiй знайомий дiстав фотознiмок i показав його колезi. «Ось вiн, той чоловiк, – сказав вiн. – Я приiздив до нього наступного дня, щоб розпитати подробицi, i побачив бiля його парадних дверей чудовий екземпляр китайськоi троянди, рiзновид, якого я ранiше нiколи не бачив у цiй краiнi. Мiй фотоапарат був зi мною в машинi, i я зробив фото. У ту мить, коли я клацнув затвором, той чоловiк з’явився у дверях i я сфотографував його теж. Не думаю, щоб вiн це помiтив». Я запитав його про китайську троянду, але вiн не знав, як називаеться той ii рiзновид. Другий лiкар подивився на знiмок i сказав: «Фокус трохи порушений, але я готовий заприсягтися – у всякому разi я майже переконаний, що це той самий чоловiк». Я не знаю, чи дали вони тiй справi якийсь хiд. А якщо й дали, то нiчого не домоглися. Думаю, той мiстер Джонс, чи мiстер Робiнсон, чи хто вiн там був, прикрив своi слiди дуже вмiло. Але дивна iсторiя, правда ж? Навiть не хочеться вiрити, що таке бувае. – Таке бувае, – спокiйно вiдказала мiс Марпл. – І мало не щодня. – Ет, облиште, це надто фантастичний збiг. – Якщо чоловiк знайшов формулу, яка працюе, вiн уже не зупиниться. Вiн робитиме те, що почав. – Як той, що топив своiх наречених у ваннi, – так? – Щось подiбне до того. – Лiкар подарував менi той знiмок – як такий собi курйоз… Майор Полгрейв почав длубатися в туго набитому гаманi, бурмочучи сам до себе: – Скiльки тут усiляких речей – не знаю, навiщо я iх зберiгаю… А я знаю, подумала мiс Марпл. Цi речi правлять за iлюстрацii до його комплекту iсторiй. А та, яку вiн щойно розповiв i яку, певно, добре вiдпрацював, повторюючи ii безлiч разiв, можливо, на самому початку була зовсiм iншою. Майор усе ще совався й мурмотiв: – Геть забув, куди я ii запхав. А ось ця була гарною жiнкою, хто б мiг подумати… То де ж я ii… То ось чому я нiяк не мiг пригадати, куди ii подiв, – якi бивнi! Я мушу вам показати… Вiн раптом замовк – витяг зi стосика маленьку свiтлину й утупився в неi. – Хочете подивитися на фотографiю вбивцi? Вiн уже наготувався показати свiтлину iй, але раптом його рука зупинилася у своему русi. Ще бiльше схожий на опудало жаби, нiж ранiше, майор Полгрейв раптом прикипiв поглядом до якоiсь точки над ii правим плечем – звiдти долинали голоси й шарудiння крокiв, що наближалися. – Чорт забирай… Я хотiв… Вiн швидко запхав усе назад у свiй гаман i поклав його до кишенi. Його обличчя стало ще бiльш багровим, нiж ранiше, i вiн промовив гучним i якимсь неприродним голосом. – Отже… Я радий, що показав вам тi слоновi бивнi… То був найбiльший слон iз тих, яких я будь-коли застрелив… А, привiт! – вигукнув вiн фальшиво-приязним тоном. – Погляньте, хто сюди прийшов! Великий квартет – Флора i Фауна. Ну то як сьогоднi – вам пощастило? Кроки, що наближалися, належали чотирьом постояльцям готелю, яких мiс Марпл уже знала в обличчя. То були двi подружнi пари, i хоч мiс Марпл ще не була знайома з iхнiми прiзвищами, проте знала, що до високого чоловiка з кучмою густого посивiлого волосся зверталися як до «Грега», а його дружина, жiнка iз золотавим волоссям, була вiдома як Лакi, а двох iнших, якi складали другу подружню пару, худого темноволосого чоловiка та вродливу жiнку з обвiтреним i засмаглим обличчям, називали Едвардом та Евелiн. Вони були ботанiками, наскiльки вона зрозумiла, й цiкавилися також птахами. – Можна сказати, не пощастило, – вiдповiв Грег. – Принаймнi ми не знайшли те, чого шукали. – Я не знаю, чи знайомi ви з мiс Марпл? Полковник i мiсiс Гiлiнгдон та Грег i Лакi Дайсони. Вони приязно привiталися з нею, i Лакi голосно сказала, що помре, якщо iй негайно або трохи згодом не дадуть чогось випити. Грег помахом руки покликав Тiма Кендела, який сидiв неподалiк iз дружиною, переглядаючи якiсь бухгалтерськi книги. – Привiт, Тiме. Принесiть нам чогось випити. – Вiн обернувся до iнших i запитав: – Пунш? Усi ствердно кивнули головами. – Для вас те саме, мiс Марпл? Мiс Марпл подякувала, проте сказала, що лiпше вип’е свiжого лимонаду. – Отже, свiжий лимонад i п’ять пуншiв, – сказав Тiм Кендел. – Приеднуйтеся до нас, Тiме. – Я б залюбки. Але менi треба заповнити рахунки. Не можу скинути всю роботу на Молi. Сьогоднi виступае шумовий оркестр, до речi. – Чудово! – вигукнула Лакi. – Прокляття! – спохмурнiла вона. – Я вся в колючках. Ой! Едвард навмисне затягнув мене в колючий чагарник! – То були гарнi рожевi квiти, – сказав Гiлiнгдон. – І гарнi довгi шпичаки. Ти справжнiй садист, Едварде! – Не те що я, – сказав Грег, усмiхаючись. – Саме втiлення людськоi доброти. Евелiн Гiлiнгдон сiла поруч iз мiс Марпл i стала весело базiкати, звертаючись до неi. Мiс Марпл поклала свое плетiння на колiна. Повiльно й долаючи певнi труднощi через ревматизм у шиi, вона обернула голову через свое праве плече й подивилася назад. На певнiй вiдстанi там стояло велике бунгало, у якому жив багатий мiстер Рейфаел. Але там не видно було ознак життя. Вона цiлком доречно вiдповiдала на зауваження Евелiн (справдi, якими добрими були до неi люди!), а ii погляд замислено ковзав по обличчях двох чоловiкiв. Едвард Гiлiнгдон здавався добрим чоловiком. Спокiйний, але дуже чарiвний… А Грег був великим, збудженим, переповненим галасливою радiстю. Вiн i Лакi нагадували iй канадцiв або американцiв. Вона подивилася на майора Полгрейва, який явно перегравав у своему намаганнi здаватися добродушним. Роздiл другий Мiс Марпл порiвнюе І Того вечора в «Золотiй Пальмi» було дуже весело. Сидячи за своiм столом у кутку, мiс Марпл iз цiкавiстю озиралася навкруг себе. Їдальня була великою кiмнатою, вiдкритою з трьох бокiв до теплого запашного повiтря Вест-Індii. На кожному столi стояла невеличка лампа, пофарбована в якийсь неяскравий колiр. Бiльшiсть жiнок були у вечiрнiх сукнях: з-пiд тонкого ситцю стримiли засмаглi плечi та руки. Перед вiд’iздом з Англii дружина племiнника мiс Марпл Джоун iз лагiдною наполегливiстю вмовила стареньку прийняти вiд неi «невеличкий чек». – Бо, тiтко Джейн, там буде дуже жарко, а я не думаю, що ви маете щось iз тонкого одягу. Джейн Марпл подякувала i взяла чек. Вона досягла того вiку, коли для старих людей природно не тiльки фiнансово пiдтримувати юних, а й одержувати пiдтримку вiд людей середнього вiку. Проте вона не могла примусити себе купити собi якусь дуже тонку одiж! У своему вiцi вона рiдко зiгрiвалася по-справжньому навiть у найжаркiшу погоду, а температуру, яка тодi стояла на Сент-Оноре, аж нiяк не можна було назвати «тропiчною спекою». Того вечора вона була вдягнена в найлiпших традицiях провiнцiйноi англiйськоi ледi – у сiру сукню з мереживами. Не те, щоб вона була в тiй залi единою старою жiнкою. Там були представники рiзного вiку. Старi фiнансовi магнати зi своiми молодими третiми або четвертими дружинами. Були подружжя середнього вiку з Пiвнiчноi Англii. Весела родина з Каракаса з прийомними дiтьми. Узагалi, краiни з Пiвденноi Америки були тут представленi найбiльше, повсюди чулися iспанська та португальська мови. На задньому планi трималися солiднi англiйськi джентльмени – два пастори, лiкар i суддя на пенсii. Тут була навiть одна китайська родина. Обслуговування в iдальнi здiйснювали переважно жiнки, високi й стрункi чорношкiрi дiвчата з гордою поставою, одягненi в бiле. Обов’язки метрдотеля виконував досвiдчений офiцiант-iталiець, вино подавав француз, а Тiм Кендел тримав усе пiд своiм пильним наглядом, зупиняючись то там, то там, щоб погомонiти з людьми, якi сидiли за столами. Дружина, вельми приваблива молода жiнка, вправно допомагала йому. Волосся в неi було природного золотавого кольору, а рот майже завжди розтягнений у широкiй усмiшцi. Настрiй у Молi Кендел псувався рiдко. Пiдлеглi з ентузiазмом виконували ii розпорядження, i вона вмiла знаходити пiдхiд до дуже рiзних гостей. З лiтнiми чоловiками вона смiялася й флiртувала. Щодо жiнок молодшого вiку, то вона захоплювалася iхнiми вбраннями. – О, у якiй фантастичнiй сукнi ви прийшли на сьогоднiшнiй вечiр, мiсiс Дайсон. Я вам так заздрю, що готова зiрвати ii з ваших плечей. Але вона була дуже гарна й у своему вбраннi чи принаймнi так здавалося мiс Марпл: бiлiй сукнi, яка туго облягала тiло, з накинутою на плечi гаптованою шовком свiтло-зеленою шаллю. Лакi не витримала, щоб не помацати ту шаль пальцями. – Чудовий колiр! Менi теж хотiлося б мати таку. – Ви можете купити ii в мiсцевiй крамницi, – сказала iй Молi i пройшла далi. Вона не стала зупинятися бiля столу, за яким сидiла мiс Марпл. Лiтнiх дам зазвичай залишала чоловiковi. – Старенькi набагато бiльше люблять чоловiкiв, – казала вона. Тiм Кендел пiдiйшов i нахилився до мiс Марпл. – Може, ви хотiли б чогось спецiального? – запитав вiн. – Ви тiльки менi скажiть, i ми приготуемо для вас усе, що ви замовите. Готельна iжа, та ще й приготована в субтропiках, – це не те, що ви звикли споживати вдома, еге ж? Мiс Марпл посмiхнулася й сказала, що це одна з причин, чому iнодi бувае так приемно поiхати за кордон. – Тодi все окей. Але якби вам чогось захотiлося… – Чого, наприклад? – Ну, знаете… – Тiм Кендел на мить завагався. – Бутербродного пудингу? – нарештi наважився припустити вiн. Мiс Марпл усмiхнулася й вiдповiла, що чудово обiйдеться без бутербродного пудингу протягом певного часу. Вона взяла ложечку й заходилася iсти свое фруктове морозиво з маракуею, весело i схвально усмiхаючись. У цю мить заграв шумовий оркестр. Шумовi оркестри на Антильських островах вважають однiею з головних розваг. Щиро кажучи, мiс Марпл могла б чудово обiйтися без них. Вона вважала, що вони створюють не музику, а брязкiт, бридкий i гучний без потреби. Проте не випадало сумнiватися, що iншим цей брязкiт подобався, i мiс Марпл, згадавши про свою юнiсть, вирiшила, що оскiльки заховатися вiд цих звукiв вона нiкуди не зможе, то доведеться iх полюбити. Не могла ж вона попросити Тiма Кендела, щоб на ii замовлення оркестр заграв «Голубий Дунай». (Як то приемно – танцювати вальс!) А сьогоднi молодi танцюють казна-що. Вистрибують, кривляються. Звiсно, молодь мае розважатися так, як iй до вподоби. Але тут мiс Марпл несподiвано зупинилася у своiх роздумах. Бо iй раптом спало на думку, що дуже мало з присутнiх тут людей були молодими. Танцi, яскраве освiтлення, музика оркестру (навiть такого чудернацького, як шумовий) – усе це, безперечно, призначалося для молодi. Але де тут молодь? Молодь, певно, навчаеться в унiверситетах або працюе, маючи лише два тижнi вiдпустки на рiк. Таке мiсце вiдпочинку, як тут, надто далеко розташоване й надто дороге. Це веселе й безтурботне життя призначаеться для тридцятирiчних i сорокарiчних – i тих старих чоловiкiв, якi хочуть догодити своiм молодим дружинам (а iнодi й собi разом iз ними). Можна тiльки пошкодувати, що молодих тут мало або й зовсiм нема. Мiс Марпл нудьгувала за молоддю. Була тут мiсiс Кендел, звичайно. Вона, певно, мала не бiльш як двадцять два чи двадцять три роки i, як здавалося, щиро втiшалася – але ж це була ii робота, тiльки всього. За сусiднiм столом сидiли канонiк Прескот та його сестра. Вони помахали мiс Марпл рукою, щоб вона приедналася до них пити каву, i вона прийняла запрошення. Мiс Прескот була худою жiнкою iз суворим обличчям, а канонiк – круглим, рожевощоким чоловiком, чие обличчя сяяло добродушнiстю. Принесли каву, i стiльцi трохи вiдсунули вiд столiв. Мiс Прескот вiдкрила свiй несесер i дiстала звiдти бридку на вигляд скатертину, яку пiдшивала. Вона розповiла мiс Марпл про подii дня. Уранцi вони вiдвiдали нову школу для дiвчаток. Пiсля пообiднього вiдпочинку пройшлися плантацiею цукровоi тростини й пили чай у пансiонi, де зупинилися iхнi друзi. Прескоти оселилися в «Золотiй Пальмi» ранiше, анiж мiс Марпл, i тому змогли розповiсти iй про iнших постояльцiв готелю. Отой старий чоловiк, мiстер Рейфаел, приiздить сюди щороку. Вiн фантастично багатий! Володiе величезною низкою супермаркетiв, розкиданих по всiй Пiвнiчнiй Англii. Молода жiнка, та, що з ним, – його секретарка Естер Волтерс, удова. (Там усе гаразд, звичайно. Нiчого непристойного. Зрештою, йому вже майже вiсiмдесят!) Мiс Марпл кивком голови висловила свою цiлковиту згоду з тим, що там i справдi не може бути нiчого непристойного, а канонiк зауважив: – Дуже мила молода жiнка; ii мати, якщо не помиляюся, вдова й живе в Чичестерi. – Мiстер Рейфаел привiз iз собою також служника. Чи то радше медбрата – вiн квалiфiкований масажист, думаю. Його прiзвище – Джексон. Бiдолашний мiстер Рейфаел практично паралiзований. Як це сумно – з такими грiшми! – Вiн щедро й iз радiстю жертвуе на церкву, – схвально промовив канонiк Прескот. Люди мiнялися мiсцями, однi пересiдали далi вiд шумового оркестру, iншi – ближче до нього. Майор Полгрейв приеднався до квартету Гiлiнгдонiв – Дайсонiв. – Тепер про тих людей, – мовила мiс Прескот, без потреби знизивши голос, бо вiн однаково не був чутний через гуркiт i брязкiт шумового оркестру. – Я саме збиралася запитати у вас про них. – Вони були тут торiк. Вони щороку по три мiсяцi живуть у Вест-Індii, оселяючись на рiзних островах. Високий чоловiк – то полковник Гiлiнгдон, а темноволоса жiнка – його дружина, вони ботанiки. Іншi двое, мiстер i мiсiс Грегорi Дайсон, – американцi. Вiн пише про метеликiв, якщо не помиляюся. Й усi четверо цiкавляться птахами. – Так приемно, коли люди мають хобi на свiжому повiтрi, – добродушно промовив канонiк Прескот. – Думаю, iм би не сподобалося, що ти назвав iхне захоплення хобi, Джеремi, – сказала його сестра. – Вони друкують своi статтi в журналах «Нешнел Джiогрефiк» та «Роял Ортiкалчерел Джорнел». Вони сприймають себе дуже серйозно. Гучний вибух смiху долинув вiд столу, на який вони дивилися. Вiн був настiльки гучний, що перекрив брязкiт шумового оркестру. Грегорi Дайсон вiдхилився назад на своему стiльцi й бив кулаком по столу, його дружина протестувала, а майор Полгрейв осушив свiй келих i, схоже, аплодував. У цю мить iх навряд чи можна було назвати людьми, якi сприймають себе серйозно. – Майоровi Полгрейву не слiд так багато пити, – сердито зауважила мiс Прескот. – У нього високий кров’яний тиск. На стiл принесли нову порцiю пуншiв. – Так добре розiбратися в усьому, – сказала мiс Марпл. – Коли я зустрiлася сьогоднi з ними пополуднi, то не була певна, хто з ким одружений. На хвилину запала мовчанка. Мiс Прескот сухо кахикнула i сказала: – Ну, а щодо цього… – Джоун, – урвав ii канонiк тоном, у якому чувся докiр. – Може, було б краще, якби на цьому ти зупинилася. – Знаеш, Джеремi, я нiчого особливого й не хотiла сказати. Але ж ти сам повинен пам’ятати, як торiк невiдомо з якоi причини – я й справдi не розумiю чому – ми подумали, що мiсiс Дайсон – це мiсiс Гiлiнгдон, поки хтось не сказав нам, що вона не була нею. – Можна тiльки подивуватися, як у людей iнодi виникають хибнi уявлення, – невинним тоном промовила мiс Марпл. Їi погляд на мить зустрiвся з поглядом мiс Прескот. Іскра жiночого взаеморозумiння пробiгла мiж ними. Чоловiк, надiлений тоншим розумiнням, анiж канонiк Прескот, напевне вiдчув би, що вiн зайвий у цiй розмовi. Жiнки обмiнялися ще одним сигнальним поглядом. Вiн промовляв не менш виразно, анiж якби були сказанi вiдповiднi слова: «Якось iншим разом…» – Мiстер Дайсон називае свою дружину «Лакi»[1 - Lucky – щасливиця (англ.).]. – Це ii справжне iм’я чи прiзвисько? – запитала мiс Марпл. – Навряд чи це ii справжне iм’я. – Я його запитував, – сказав канонiк. – Вiн сказав, що називае ii Лакi, бо вона принесла йому щастя. Якщо вiн втратить ii, – сказав вiн, – то втратить i свое щастя. Гарно сказано, чи не так? – Вiн дуже любить пожартувати, – зауважила мiс Прескот. Канонiк iз сумнiвом подивився на сестру. Шумовий оркестр перевершив себе диким вибухом какофонii, i по пiдлозi зачовгали ноги танцюристiв. Мiс Марпл та всi iншi обернули стiльцi, щоб зручно було дивитися. Танцi подобалися мiс Марпл бiльше, нiж музика; iй було приемно дивитися на посмикування нiг та ритмiчнi розгойдування тiл. Усе це здавалося iй дуже реальним. Так, нiби пiд рухами ховався глибокий змiст. Сьогоднi ввечерi вона вперше трохи освоiлася в новому оточеннi… Досi вона нiяк не могла знайти те, що завжди вдавалося iй дуже легко, – схожiсть у людях, яких вона бачила вперше, з рiзними особисто знайомими iй людьми. Можливо, вона була трохи приголомшена яскравими враженнями та екзотичними кольорами; i тепер вiдчула, що незабаром зможе зробити кiлька цiкавих порiвнянь. Наприклад, Молi Кендел схожа на дуже приемну дiвчину, чие iм’я вона не могла пригадати i яка працювала кондуктором на автобусi до Маркет-Бейзингу. Вона завжди допомагала iй увiйти й нiколи не подавала сигналу вiдходити, поки не переконувалася в тому, що мiс Марпл добре всiлася. Тiм Кендел трохи скидаеться на метрдотеля в ресторанi «Роял Джордж» у Медчестерi, вiн так само самовпевнений i водночас стурбований. (Той чоловiк мав виразку шлунка, згадала вона.) Що ж до майора Полгрейва, то вiн нiчим не вiдрiзняеться вiд генерала Леруа, капiтана Флемiнга, адмiрала Вiклоу та командера Рiчардсона. Вона перейшла до бiльш цiкавих осiб. Грег, наприклад? Грега iй важче порiвняти з кимось, бо вiн американець. Щось у ньому е вiд сера Джорджа Тролопа, наприклад, який завжди так жартував на зборах цивiльноi оборони, – а може, вiд мiстера Мердока, рiзника. Мiстер Мердок мав досить погану репутацiю, але деякi люди вважали, що то чистi плiтки i що сам мiстер Мердок заохочував поширювати всiляку нiсенiтницю про себе. Лакi? Ну, тут усе просто – Марлiн iз «Трьох Корон». Евелiн Гiлiнгдон? Цiлком ототожнити з кимось Евелiн нелегко. За своею зовнiшнiстю вона могла б зiграти багато ролей – високих, тонких англiйок з обвiтреним обличчям чимало. Ледi Каролiна Вулф, перша дружина Пiтера Вулфа, яка наклала на себе руки? Або Леслi Джеймс – тиха жiнка, яка вмiла приховувати своi почуття й, продавши свiй будинок, подалася у свiт, нiкому не сказавши, куди вона iде. Полковник Гiлiнгдон? Тут прямоi аналогii в неi нема. Спочатку вона повинна бодай трохи пiзнати його. Один iз тихих чоловiкiв iз добрими манерами. Ти нiколи не знаеш, що в них на думцi. Інодi вони здатнi вас здивувати. Вона пам’ятае, як одного дня майор Гарпер тихцем перерiзав собi горло. Нiхто нiколи не довiдався, навiщо вiн це зробив. Мiс Марпл вважала, що знае це, але цiлком певною вона не була нiколи… Їi погляд ковзнув до того столу, за яким сидiв мiстер Рейфаел. Про нього вiдомо, що вiн неймовiрно багатий, щороку приiздить до Вест-Індii, що вiн наполовину паралiзований i схожий на покритого зморшками старого хижого птаха. Одяг вiльно висiв на його всохлому тiлi. Йому могло бути сiмдесят, вiсiмдесят або й дев’яносто рокiв. Очi вiн мав пронизливi й часто бував брутальний, але люди рiдко ображалися на нього, почасти тому, що вiн був дуже багатий, а почасти через його могутню особистiсть, яка гiпнотизувала й навiювала почуття, що в якомусь розумiннi мiстер Рейфаел мав право бути брутальним, якщо йому хотiлося таким бути. Поруч нього сидiла його секретарка, мiсiс Волтерс. У неi було волосся кольору пшеницi й приемне обличчя. Мiстер Рейфаел часто бував брутальний у стосунку до неi, але вона, схоже, цього нiколи не помiчала. То була не улесливiсть, а радше неуважнiсть. Вона поводилася, як поводиться в лiкарнi добре тренована медсестра. А може, подумала мiс Марпл, вона колись i працювала медсестрою. Високий i вродливий молодик, у бiлому пiджаку, пiдiйшов i став за стiльцем мiстера Рейфаела. Старий подивився на нього, кивнув головою, а потiм рукою показав йому на стiлець. Молодик сiв. – А це мiстер Джексон, думаю, – мовила мiс Марпл, звертаючись до самоi себе. – Його слуга й масажист. Вона придiлила й мiстеровi Джексону певну частку своеi уваги. ІІ У барi Молi Кендел потяглася всiм тiлом i скинула своi черевики на високих пiдборах. Тiм увiйшов iз тераси й приеднався до неi. На мить вони залишилися в барi самi. – Стомилася, люба? – запитав вiн. – Та трохи. Сьогоднi мене непокоiть бiль у ногах. – Це не забагато для тебе? Стiльки роботи. І роботи нелегкоi. – Вiн подивився на неi з тривогою в поглядi. Вона засмiялася. – Ох, Тiме, не кажи дурниць. Менi тут дуже подобаеться. Тут чудово. Я завжди мрiяла про щось подiбне, й ось моя мрiя стала реальнiстю. – Тут i справдi чудово – якщо ти приiхав сюди вiдпочити. Але для власникiв готелю це тяжка робота. – Але ж нiчого задарма не дiстаеться, – резонно зауважила Молi. Тiм Кендел спохмурнiв. – Ти гадаеш, у нас усе гаразд? Ми працюемо успiшно? Нам е чим похвалитися? – Звичайно, е. – А ти не думаеш, що люди кажуть: «При Сендерсонах тут було набагато краще»? – Звичайно, хто-небудь неодмiнно так скаже. Але це будуть тi, кого дратують будь-якi змiни. Я переконана, що в нас усе виходить набагато лiпше, нiж у них. У нас усе ефектнiше й привабливiше. Ти зачаровуеш старушенцiй i вмiеш створити враження, нiби готовий кохатися з тими, кому вже стукнуло сорок або п’ятдесят i вони втратили всяку надiю, а я пускаю бiсики старим джентльменам, примушую iх почуватися, як ото собаки, що iх привели на злучку, i виступаю в ролi нiжноi доньки перед сентиментальними стариганами, яким би хотiлося ii мати. О, в нас усе виходить пречудово. Похмурий вираз зiйшов з обличчя Тiма. – Це добре, що ти так думаеш. А я боюся. Ми пiшли на великий ризик заради цього. Я покинув свою роботу… – І правильно зробив, – швидко втрутилася Молi. – Вона руйнувала твою душу. Вiн засмiявся й поцiлував ii в кiнчик носа. – Ти з цим покiнчив, – повторила вона. – Чому ти весь час стурбований? – Така, либонь, у мене вдача. Я завжди думаю – а раптом щось станеться. – Що тут може статися? – О, я не знаю. Хтось може втопитися. – Тiльки не тут. Це один iз найбезпечнiших пляжiв. І ми маемо того здоровенного шведа, який пильно охороняе його. – Звiсно, я базiкаю нiсенiтницю, – сказав Тiм Кендел. Вiн завагався, а тодi запитав: – Тебе бiльше не тривожать сни? – Ет, пусте, – сказала Молi i засмiялася. Роздiл третiй Смерть у готелi Мiс Марпл принесли снiданок у лiжко, як звичайно. Чай, варене яйце та скибочки фруктiв. Фрукти, якi росли на цьому островi, не вельми смакували мiс Марпл. Вона з превеликим задоволенням з’iла б яблуко – але про яблука тут, схоже, нiхто нiколи не чув. Проживши тут майже тиждень, мiс Марпл вилiкувалася вiд звички запитувати про погоду. Погода завжди була однакова – гарна. Жодних цiкавих змiн. – Тут немае мiсця для розмаiтоi погоди англiйського дня, – пробурмотiла вона до себе й не могла пригадати, чи це цитата, чи вона сама скомпонувала фразу. Сюди налiтали, звiсно, урагани, проте урагани мiс Марпл вважала не погодою, а чимось бiльш подiбним до Божоi кари. З неба могла пролитися рясна злива, яка тривала не бiльш як п’ять хвилин i раптово припинялася. Усе й усi промокали вщент, проте через п’ять хвилин усе знову було сухим. Чорношкiра дiвчина з Вест-Індii всмiхнулася i сказала: «Доброго ранку», поставивши тацю на колiна мiс Марпл i сяйнувши чудовими бiлими зубами. Надзвичайно милi дiвчата, i можна тiльки пошкодувати, що вони не мають нiякого бажання одружуватися. Це дуже непокоiло канонiка Прескота. Хрестин багато, казав вiн, а вiнчання – жодного. Мiс Марпл з’iла снiданок i спланувала, як вона проведе сьогоднiшнiй день. Власне, тут не було чого планувати. Вона пiдведеться з лiжка, рухаючись повiльно, щоб вiдразу не перевтомитися, бо сьогоднi жарко, а ii пальцi не ворушаться так легко, як ворушилися колись. Потiм вiдпочине хвилин iз десять або десь так, вiзьме свое плетиво й повiльно рушить до готелю, мiркуючи, де iй прилаштуватися. На терасi, яка виходить до моря? Чи пiти на пляж, де вона зможе вмоститися й спостерiгати, як купаються дорослi та дiти? Зазвичай вона вiддавала перевагу другому варiанту. Пiсля пообiднього вiдпочинку вона зможе прогулятися. Власне – яка рiзниця? Сьогоднiшнiй день нiчим не вiдрiзнятиметься вiд iнших, подумала вона. А проте ii сподiвання не справдилися. Мiс Марпл стала виконувати свою програму, як собi спланувала, i повiльно йшла стежкою до готелю, коли iй зустрiлася Молi Кендел. Уперше на обличчi цiеi веселоi молодоi жiнки не було усмiшки. Сумний вираз настiльки суперечив ii характеру, що мiс Марпл вiдразу запитала: – Моя люба, сталося якесь лихо? Молi кивнула головою. Вона трохи завагалася, потiм сказала: – Що ж, ви мусите знати. Усi про це скоро знатимуть. Лихо сталося з майором Полгрейвом. Вiн помер. – Помер? – Атож. Помер уночi. – О, моя люба, яка прикрiсть! – Так, це жахливо, що сюди прийшла смерть. Усiх вiдразу охопить смуток. Правда, вiн був дуже старий. – Учора вiн здавався цiлком здоровим i дуже веселим, – сказала мiс Марпл, у якоi виникло вiдчуття внутрiшнього протесту проти припущення, що хто завгодно в похилому вiцi може померти в будь-яку мить. – Вiн здавався цiлком здоровим, – повторила вона. – У нього був високий кров’яний тиск, – сказала Молi. – Але ж тепер проти цього iснують лiки. Якiсь пiгулки абощо. Наука сьогоднi така могутня. – Справдi так, але, можливо, вiн забув ковтнути своi пiгулки або прийняв iх забагато. Як ото бувае з тими, хто приймае iнсулiн. Мiс Марпл не вважала, що мiж дiабетом i високим кров’яним тиском багато спiльного. Вона запитала: – А що сказав лiкар? – Доктор Грем, який уже давно на пенсii й живе тут, у готелi, оглянув його, прийшли також представники мiсцевоi влади, щоб видати свiдоцтво про смерть, але, схоже, вона була цiлком природною. Такi речi нерiдко трапляються, коли в тебе високий кров’яний тиск, а надто якщо ти забагато випив, а майор Полгрейв полюбляв надуживати спиртним. Учора ввечерi, наприклад. – Так, я помiтила, – сказала мiс Марпл. – Вiн, либонь, забув прийняти своi пiгулки. Старому не пощастило – але ж нiхто не може жити вiчно, правда ж? Однак для нас iз Тiмом це велика прикрiсть. Люди можуть подумати, що з iжею було щось не так. – Але ж симптоми харчового отруення i симптоми надмiрно високого тиску зовсiм рiзнi, чи не так? – Так. Але люди полюбляють базiкати нiсенiтницю. А якщо вони подумають, що iжа була погана, i поiдуть звiдси, та ще й своiм знайомим розкажуть… – Я не думаю, що вам слiд тривожитися, – лагiдно промовила мiс Марпл. – Ви ж самi сказали, що старий чоловiк, такий як майор Полгрейв, – а йому було, безперечно, за сiмдесят, – може померти будь-якоi хвилини. Для бiльшостi людей така смерть е цiлком природною – хоч i сумною – подiею. – Якби лиш, – засмучено промовила Молi, – вона не була такою раптовою. Атож, вона справдi була дуже раптовою, подумала мiс Марпл, повiльно йдучи далi. Адже ще вчора ввечерi вiн сидiв разом iз Гiлiнгдонами й Дайсонами, розмовляючи з ними та весело смiючись. Гiлiнгдонами й Дайсонами… Мiс Марпл стишила ходу й зрештою зупинилася. Вона не пiшла на пляж, а примостилася в затiненому кутку тераси. Дiстала свое плетиво, i дротики замиготiли в ii руках, нiби хотiли встигнути за швидким перебiгом думок. Їй це не подобалося, нi, це iй аж нiяк не подобалося. Чомусь не зовсiм несподiваною видалася iй смерть майора. Вона стала перебирати подумки подii вчорашнього дня. Майор Полгрейв та його iсторii… Їй уже доводилося чути багато подiбного, i можна було не дослухатися уважно… Хоч, можливо, лiпше було б, якби вона дослухалася. Кенiя – вiн розповiдав iй про Кенiю, потiм про Індiю, про пiвнiчно-захiдний кордон iз Трансваалем, а потiм невiдомо з якоi причини заговорив про вбивство… Але навiть тодi вона не стала слухати його уважно. Вiн говорив про якусь вiдому подiю, що сталася тут i про яку багато писали в газетах. А вже пiсля того, – коли вiн нахилився й подав клубок вовни, що випав у неi з рук, – то почав розповiдати про якесь фото. Фото вбивцi – так вiн тодi сказав. Мiс Марпл заплющила очi й спробувала точно згадати всi подробицi тiеi iсторii. Досить таки плутаноi iсторii… майор у своему клубi… чи в якомусь iншому клубi… почув ii вiд лiкаря… а той лiкар почув ii вiд ще одного лiкаря… й один iз тих лiкарiв сфотографував когось, хто вийшов у параднi дверi… i той «хтось» був убивцею… Атож, усе було саме так – окремi подробицi тепер пригадалися iй досить чiтко… І майор хотiв показати iй оте фото… Вiн дiстав свiй гаман i став у ньому нишпорити… i при цьому базiкав, не змовкаючи… А потiм, усе ще базiкаючи, вiн пiдняв голову… i подивився… але не на неi… а на щось позад неi… позад ii правого плеча, якщо бути точним. І вiдразу замовк, його обличчя почервонiло… i вiн почав квапливо запихати все назад у свiй гаман… руки йому тремтiли, i вiн заговорив гучним неприродним голосом про слоновi бивнi! Через мить або двi до них пiдiйшли Гiлiнгдони та Дайсони… І саме тодi вона обернула голову, щоб подивитися через свое праве плече… Але не побачила там нiчого й нiкого. Лiворуч, на якiйсь вiдстанi вiд неi, у напрямку готелю, вона побачила Тiма Кендела та його дружину; а за ними – родину постояльцiв iз Венесуели. Але майор Полгрейв дивився не в тому напрямку… Мiс Марпл була заглиблена в роздуми до обiду. Пiсля обiду вона не пiшла на прогулянку. Натомiсть переказала через служницю, що почувае себе не дуже добре, i попросила запитати в доктора Грема, чи не зробить вiн iй таку ласку й не прийде ii оглянути. Роздiл четвертий Мiс Марпл просить медичноi допомоги Доктор Грем був старим добрим чоловiком рокiв шiстдесяти п’яти. Протягом багатьох рокiв вiн практикував у Вест-Індii, але тепер почасти вiдiйшов вiд своеi практики й передав бiльшу ii частину своiм вест-iндiйським партнерам. Вiн приязно привiтався з мiс Марпл i запитав, що в неi болить. На щастя для мiс Марпл, у ii вiцi завжди знаходиться та чи iнша хвороба, яку можна обговорити з певним перебiльшенням iз боку пацiента. Мiс Марпл вагалася мiж «плечем» i «колiном», але зупинила вибiр на колiнi. Колiно мiс Марпл, як вона сказала самiй собi, завжди приходило iй на допомогу у складних ситуацiях життя. Доктор Грем був надзвичайно люб’язним i не став казати, що в ii вiцi такi проблеми неминучi. Вiн приписав iй один iз брендiв тих маленьких пiгулок, якi лежать в основi бiльшостi лiкарських рецептiв. Зi свого досвiду вiн знав, що багато лiтнiх людей почувають себе самотнiми в першi днi перебування на Сент-Оноре, й тому залишився з нею на короткий час, ведучи приязну бесiду. «Дуже приемний чоловiк, – подумала мiс Марпл, – i менi соромно брехати йому. Але я не маю iншого виходу». Мiс Марпл була вихована в пошанi до iстини й, за своею природою, дуже правдива. Але за певних обставин, коли вважала це своiм обов’язком, вона вмiла брехати, надаючи своiй брехнi дивовижноi правдоподiбностi. Вона прочистила горло, вибачливо кахикнула й защебетала з якоюсь старечою невпевненiстю в голосi: – Дозвольте менi, докторе Грем, звернутися до вас з одним проханням. Я не хотiла б про це говорити, – але не бачу для себе iншого виходу, – хоч це, власне, рiч не важлива. Але, розумiете, вона дуже важлива для мене. І, сподiваюся, ви мене зрозумiете й не подумаете, що я прошу у вас чогось надто складного або недозволеного. Вислухавши цю вступну промову, доктор Грем приязно вiдповiв: – Вас щось непокоiть? Я готовий допомогти вам. – Мiй неспокiй пов’язаний iз майором Полгрейвом. Його смерть дуже мене засмутила. Я пережила справжнiй шок, коли почула про це сьогоднi вранцi. – Атож, боюся, вiн помер надто несподiвано. Учора вiн був у такому доброму гуморi. Вiн говорив лагiдно, але спокiйно й без емоцiй. Очевидно, для нього смерть майора Полгрейва не була чимось незвичайним. Мiс Марпл подумала, а чи не пiдiймае вона тривогу без жодних на те причин? Можливо, пiдозрiливiсть стала частиною ii вдачi? Можливо, iй уже не варто занадто собi довiряти? Щоправда, не йшлося про вже сформовану думку, а лише про пiдозру. Проте вона вже зайнялася цiею справою й повинна дiйти до кiнця! – Ми сидiли й розмовляли вчора ввечерi, – сказала вона. – Вiн розповiдав менi про свое розмаiте й дуже цiкаве життя. Йому довелося побувати в багатьох дивовижних куточках свiту. – Справдi так, – погодився доктор Грем, якому багато разiв доводилося вислуховувати зануднi спогади майора. – А потiм вiн заговорив про свою родину, про свое дитинство, а я розповiла йому про власних племiнникiв та племiнниць, i вiн слухав мене з великим iнтересом. І тодi я показала йому фотографiю одного зi своiх небожiв. Такий любий хлопчик – власне, вiн уже давно не хлопчик, але для мене вiн назавжди залишиться хлопчиком, якщо ви мене розумiете. – Звiсно, розумiю, – сказав доктор Грем, мiркуючи, скiльки ж йому доведеться чекати, поки стара дама дiйде до сутi. – Я подала свiтлину йому, i вiн ii роздивлявся, коли несподiвано люди, – тi дуже милi люди, – якi збирають дикi квiти й метеликiв, здаеться, iх звати полковник i мiсiс Гiлiнгдон… – Так, справдi. Гiлiнгдони й Дайсони. – Авжеж, вони. Вони несподiвано пiдiйшли до нас, смiючись i теревенячи. Посiдали поруч, замовили трунки, i мiж нами почалася розмова. Дуже приемна розмова. Але пiд час тiеi розмови майор Полгрейв, мабуть, цiлком бездумно поклав мою фотографiю до свого гамана, а гаман запхав до кишенi. Я тодi не звернула на це уваги, але згодом усе пригадала й сказала собi: «Треба не забути попросити майора, щоб вiн повернув менi фотографiю мого Дензила». Я думала про це вчора ввечерi, коли грав шумовий оркестр i вiдбувалися танцi, але не хотiла вiдвертати його увагу, бо вони тодi дуже веселилися, i я подумала: «Треба не забути нагадати йому про це вранцi». Але вранцi… – i мiс Марпл урвала мову, засапавшись. – Так, так, – сказав доктор Грем, – я вас цiлком розумiю. І ви, звичайно ж, хочете повернути собi фотографiю, чи не так? Мiс Марпл енергiйно кивнула головою, пiдтверджуючи його висновок. – Так, ви маете слушнiсть. Розумiете, то його едина фотографiя, яку я маю, а негатива в мене нема. І менi дуже не хотiлося б ii втратити, бо бiдолашний Дензил помер п’ять чи шiсть рокiв тому, а вiн був моiм улюбленим небожем. Для мене та фотографiя – едина пам’ять про нього. І я подумала, – вибачте мою настирливiсть – чи не могли б ви повернути менi ii? Я не знаю, кого я б iще могла попросити. Бо не знаю, пiд чиiм наглядом перебувають його речi й усе таке. Вони не захочуть клопотати собi голову моiм проханням. Вони не зрозумiють. Нiхто не в змозi зрозумiти, що означае для мене та фотографiя. – Звичайно, звичайно, – вiдповiв доктор Грем. – Я вас цiлком розумiю. Це дуже природне почуття з вашого боку. Незабаром я маю зустрiтися з представниками мiсцевоi влади, – похорон призначено на завтра, – прибуде хтось з адмiнiстрацii, щоб переглянути його папери та речi, перш нiж сконтактуватися з його родичами – ну й усе таке iнше. Ви можете описати ту фотографiю? – На нiй знято фасад будинку, – сказала мiс Марпл, – i Дензил тодi якраз з’явився у дверях. Знiмок зробив один iз моiх iнших племiнникiв, який дуже любить бувати на виставках квiтiв, – i вiн фотографував китайську троянду, я думаю, або одну з чудових лiлей, якi там росли. Саме в ту мить Дензил i виглянув у дверi. То не дуже добра фотографiя, чiткiсть там трохи стерта, але я люблю ii i завжди тримала при собi. – Гаразд, – сказав доктор Грем, – ви, здаеться, описали ii дуже точно. Думаю, ми без проблем повернемо вам вашу фотографiю, мiс Марпл. Вiн пiдвiвся зi стiльця. Мiс Марпл усмiхнулася йому. – Ви дуже добрий, докторе Грем, ви справдi дуже добрий. Ви мене розумiете, чи не так? – Звичайно, я вас розумiю, – сказав доктор Грем, тепло стискаючи iй руку. – Не турбуйтеся. Щодня робiть вправи з цим колiном, але не перевтомлюйтеся. Я надiшлю вам пiгулки, якi ви прийматимете тричi на день. Роздiл п’ятий Мiс Марпл ухвалюе рiшення Заупокiйна служба над тiлом майора Полгрейва вiдбулася наступного дня. Мiс Марпл була присутня на нiй разом iз мiс Прескот. Канонiк вiдправив службу – пiсля цього життя тривало, як i завжди. Смерть майора Полгрейва люди сприйняли як нещасливий випадок, прикрий нещасливий випадок, але такий, про який усi скоро забули. Життя тут складалося iз сонячного свiтла, моря й розваг. Похмура смерть на мить накинула на все свою чорну тiнь, але ця тiнь висiла недовго. Зрештою, нiхто тут не знав небiжчика добре. Вiн був досить балакучим старим чоловiком, таким, якi люблять побазiкати в клубах, завжди викладаючи вам своi спогади, що iх ви не дуже налаштованi слухати. Вiн не мав жодного куточка у свiтi, де мiг би кинути якiр. Його дружина померла багато рокiв тому. Вiн жив самотнiм життям i помер смертю самiтника. Але то була самотнiсть того виду, коли людина живе серед людей i не цураеться розваг. Майор Полгрейв мiг бути чоловiком самотнiм, але це не перешкоджало йому бути чоловiком веселим. Вiн розважався у свiй власний особливий спосiб. А тепер вiн мертвий, похований, i нiхто за ним не журиться, а через тиждень уже нiхто не згадае про нього й не присвятить йому бодай швидкоплинну думку. Єдиною людиною, якiй його бракувало, була мiс Марпл. Не те щоб вона вiдчувала якусь особисту приязнь до нього, але вiн був представником того життя, яке вона знала. Вона помiтила, що з вiком людина розвивае в собi звичку слухати; слухати, можливо, без особливого iнтересу, але було мiж нею та майором те бажання взаемообмiну життевим досвiдом, яке властиве людям старим. У ньому було щось веселе й iстотно людське. Вона не тужила за майором Полгрейвом, але iй його бракувало. Надвечiр того дня, коли вiдбувся похорон i вона сидiла на своему улюбленому мiсцi, доктор Грем пiдiйшов i сiв поруч iз нею. Вона вiдклала своi плетiльнi дротики й привiталася з ним. Вiн сказав вiдразу тоном вибачення: – Боюся, я принiс вам невтiшну звiстку, мiс Марпл. – Справдi? Про мою… – Так. Ми не знайшли тiеi свiтлини, яка була вам така дорога. Боюся, це буде розчаруванням для вас. – Атож, це для мене розчарування. Але не таке вже й гiрке. Ішлося про звичайну старечу сентиментальнiсть. Тепер я розумiю, що була надто сентиментальною. Фотографii не було в гаманi майора Полгрейва? – Нi. Не знайшли ми ii й деiнде серед його речей. Знайшли тiльки кiлька листiв, газетних вирiзок та iншоi всякоi всячини, але нiде не було тiеi фотографii, про яку ви менi розповiли. – Ну що ж, нiчого не вдiеш, – сказала мiс Марпл. – Дуже вам дякую, докторе Грем, за той клопiт, якого я вам завдала. – О, не такий то вже був i клопiт. Але я добре знаю зi свого власного досвiду, як багато означають для людини родиннi дрiбнички, а надто тодi, коли до тебе приходить старiсть. Стара ледi пережила це потрясiння досить легко, подумав вiн. Майор Полгрейв, либонь, натрапив на знiмок, коли щось дiставав зi свого гамана й, навiть не замислившись над тим, як вiн мiг туди потрапити, порвав його як щось йому непотрiбне. Але, безперечно, те фото було дуже потрiбне цiй старiй дамi. А проте вона була веселою i, здавалося, сприйняла свою невдачу з фiлософською незворушнiстю. Проте внутрiшньо мiс Марпл була далека як вiд веселого, так i вiд фiлософського настрою. Їй був потрiбен певний час, щоб обмiркувати ситуацiю, i вона була також сповнена рiшучостi використати своi теперiшнi можливостi з максимальною ефективнiстю. Вона затягла доктора Грема в розмову з ентузiазмом, який навiть не намагалася приховати. Цей добрий чоловiк, пояснюючи ii балакучiсть природною самотнiстю староi ледi, намагався вiдвернути ii думки вiд втрати фото, весело й приязно розповiдаючи iй про життя на Сент-Оноре та в iнших цiкавих мiсцях, де мiс Марпл, можливо, захочеться побувати. Вiн i не помiтив, як розмова знову повернулася до смертi майора Полгрейва. – Це дуже сумно, – сказала мiс Марпл. – Померти так далеко вiд дому. Хоч iз його розповiдей я зрозумiла, що вiн не мав близькоi родини. Здаеться, вiн жив сам-один у Лондонi? – Вiн багато подорожував, я думаю, – сказав доктор Грем. – Принаймнi взимку. Йому не подобалися нашi англiйськi зими. Я не бачу пiдстав звинувачувати його за це. – Та звiсно, таких пiдстав немае, – сказала мiс Марпл. – А може, вiн мав якiсь особливi причини, скажiмо, слабкi легенi або iнше захворювання, що примушували його зимувати за кордоном? – О нi, не думаю. – У нього був дуже високий тиск, хтось менi казав. Лихо та й годi. Сьогоднi ми так часто про це чуемо. – Вiн казав вам, що в нього високий тиск? – Нi, нi. Сам вiн нiколи про це не згадував. Я чула вiд когось iншого. – Он як. – Я думаю, – провадила мiс Марпл, – що за таких обставин його смерть була вельми ймовiрною. – Не обов’язково, – сказав доктор Грем. – Сьогоднi iснують методи контролю за кров’яним тиском. – Його смерть була дуже несподiваною. Але менi здаеться, ви не дуже здивованi. – Мене не могла особливо здивувати смерть чоловiка в такому вiцi. Але я ii, звичайно, не чекав. Щиро кажучи, менi завжди здавалося, що вiн у чудовiй формi, але я нiколи не оглядав його в професiйному планi. Я нiколи не вимiрював його кров’яний тиск або щось подiбне. – Чи можна визначити – я хочу сказати, чи може лiкар визначити, – коли людина мае високий кров’яний тиск, лише подивившись на неi? – запитала мiс Марпл тоном наiвноi зацiкавленостi. – Нi, з одного вигляду це неможливо визначити, – сказав доктор Грем, усмiхаючись. – Треба провести певне обстеження. – О, розумiю. Вам треба обмотати оту гумову штуковину навколо руки, а потiм ii напомпувати – терпiти цього не можу. Але мiй лiкар сказав, що для мого вiку тиск у мене цiлком прийнятний. – Менi приемно це чути, – сказав доктор Грем. – Звiсно, майор, мабуть, занадто полюбляв пити пунш, – замислено проказала мiс Марпл. – Так. Алкоголь не на користь, коли в тебе високий тиск. – Вiд тиску можна приймати пiгулки, це правда? – Так. Є кiлька iхнiх рiзновидiв на ринку. Пляшечку з такими пiгулками знайшли i в його кiмнатi: «Серенiт». – Яких великих успiхiв досягла сьогоднi наука, – сказала мiс Марпл. – Лiкарi багато чого можуть, правда ж? – Ми маемо одного великого конкурента, – сказав доктор Грем. – Природу. А iнодi люди пригадують i деякi добрi давнi домашнi засоби. – Наприклад, покласти на порiз павутину? – запитала мiс Марпл. – Ми часто вдавалися до цього засобу, коли я була дитиною. – Вельми розумно, – сказав доктор Грем. – І припарку з насiння льону на груди або втирання камфорноi олii вiд кашлю. – Я бачу, вам вiдомi всi засоби домашнього лiкування, – смiючись, сказав доктор Грем. Вiн пiдвiвся: – Як ваше колiно? Не дуже болить? – Нi, я почуваюся з ним набагато краще, значно краще. – Навряд чи ми вгадаемо, що тут бiльше допомогло, природа чи моi пiгулки, – сказав доктор Грем. – Пробачте, що я не змiг допомогти вам бiльше. – Але ви були дуже добрим до мене – менi соромно, що я забрала у вас стiльки часу. Ви сказали, що в гаманi майора були якiсь фотографii? – О, так, одна дуже давня, де майор був знятий верхи на понi пiд час гри в поло, а на другiй вiн наступив ногою на вбитого тигра. Було ще кiлька таких свiтлин, що зберiгали пам’ять про його молодiсть. Але я переглянув iх дуже пильно, повiрте, i серед них не було фотографii вашого небожа, такоi, яку ви менi описали. – О, я не сумнiваюся, що ви дивилися дуже пильно, менi просто стало цiкаво. Ми всi схильнi зберiгати всiлякi дивнi дрiбнички зi свого минулого… – Своi давнi скарби, – сказав лiкар, усмiхаючись. Вiн попрощався й пiшов. Мiс Марпл залишилася, замислено дивлячись на пальми та море. Протягом кiлькох хвилин вона не звертала уваги на свое плетиво. У неi був тепер факт. Вона мусила подумати про цей факт i про те, що вiн мiг означати. Фото, яке майор дiстав зi свого гамана й так швидко запхав назад, не знайшлося там по його смертi. То була не така рiч, яку майор мiг би викинути. Вiн засунув ii до свого гамана, i вона мусила бути в його гаманi, коли вiн помер. Грошi хтось мiг би вкрасти, але нiхто не став би красти фотографiю. Якщо тiльки в когось не було вагомих причин, щоб так зробити… Вираз обличчя в мiс Марпл був суворий. Вона мусила ухвалити рiшення. Залишить вона чи не залишить майора Полгрейва спокiйно лежати в його могилi? Чи не буде найлiпше так i зробити? Вона процитувала, важко переводячи подих: «Тепер Дункан навiки заснув. Життя лихоманка минула»[2 - В. Шекспiр. «Макбет».]. Нiщо вже не може завдати болю майоровi Полгрейву. Вiн подався туди, де жодна небезпека його не дiстане. Чи було лише збiгом обставин, що вiн помер саме в минулу нiч? Чи це вiдбулося не випадково? Лiкарi сприймають смерть староi людини дуже легко. А надто якщо в ii кiмнатi знаходять пляшечку з пiгулками, що iх люди з високим тиском повиннi приймати щодня, поки вони живуть на свiтi. Але якщо хтось витяг фотографiю з майорового гамана, та ж таки людина могла занести до його кiмнати пляшечку з пiгулками. Щодо неi, то вона жодного разу не бачила, щоб майор приймав пiгулки. І про свiй кров’яний тиск вiн нiколи з нею не розмовляв. Єдине, що вiн дозволяв собi говорити про свое здоров’я, було визнання: «Я вже не такий молодий, яким був». Інодi вiн трохи засапувався, дихав якимсь трохи астматичним диханням, але чогось серйознiшого за ним вона не помiчала. Але хтось згадав про те, що в майора був високий кров’яний тиск. Молi? Мiс Прескот? Вона не могла пригадати. Мiс Марпл зiтхнула, а тодi стала втiшати себе словами, якi вона не промовляла вголос: «Ну ж бо, Джейн, чого ти там собi навигадувала? Чи маеш ти якусь реальну основу, щоб оперти на неi своi мiркування та здогади?» Вона простежила, крок за кроком, настiльки ретельно, наскiльки змогла, розмову про вбивство та вбивць, що вiдбулася мiж нею та майором. – О, Господи, – сказала мiс Марпл. – Я не бачу найменшоi можливостi, як за це взятися… А проте вона знала, що спробуе неодмiнно. Роздiл шостий Передсвiтанковi години І Мiс Марпл прокинулася дуже рано. Як i багато старих людей, вона спала чутливим сном i мала перiоди безсоння, протягом яких мiркувала про те, що робитиме впродовж наступного дня або й кiлькох наступних днiв. Зазвичай iшлося про справи приватнi або суто домашнi, нiкому не цiкавi, крiм неi самоi. Але сьогоднi мiс Марпл думала про ймовiрне вбивство й про те, що вона робитиме, якщо ii пiдозри слушнi. На жаль, вона мала у своiх руках лише одну зброю – i цiею зброею були балачки. Старi дами схильнi базiкати багато й безсистемно. Люди часто нудяться, слухаючи iх, але, безперечно, не пiдозрюють iх у намаганнях випитати щось важливе. До того ж не йшлося про те, щоб ставити прямi запитання. (Та й не знае вона до пуття, якi саме запитання ставитиме!) А про те, щоб довiдатися трохи бiльше про деяких людей. Вона подумки переглянула цих людей. Можливо, вона могла б здобути деякi додатковi вiдомостi про майора Полгрейва, але чи це iй допомогло б? Навряд. Якщо майора Полгрейва вбили, то не тому, що вiн мав у своему життi якусь таемницю, або для того, щоб успадкувати його грошi чи помститися йому. Одне слово, хоч вiн i жертва, але це один iз тих рiдкiсних випадкiв, коли бiльше знань про жертву не допомагають вам викрити вбивцю й не приводять вас до нього. Їй здавалося, що причиною смертi майора Полгрейва – i то единою причиною – було те, що вiн забагато базiкав! Про один досить цiкавий факт вона вже довiдалася вiд доктора Грема. Майор мав у своему гаманi кiлька рiзних фотографiй: одну верхи на понi, другу поруч з убитим тигром i ще кiлька свiтлин у тому самому жанрi. Але чому майор Полгрейв носив усi цi знiмки iз собою? Очевидно, тому, думала мiс Марпл, яка мала вже великий досвiд спiлкування зi старими адмiралами, бригадними генералами та простими майорами, що вiн полюбляв розповiдати людям усiлякi iсторii про себе. Наприклад, починав свою розповiдь такими словами: «Дивна iсторiя вiдбулася зi мною одного разу, коли я полював на тигрiв в Індii…» Або спогади про те, як вiн грав у поло, i тут було вельми доречно показати свою фотографiю верхи на понi. Тому й iсторiю про пiдозрюваного вбивцю вiн iлюстрував у вiдповiдну мить фотографiею, яку дiставав iз гамана. Вiн дотримувався цiеi схеми й у розмовi з нею. Коли вони заговорили на тему вбивства, то, щоб загострити ii iнтерес до своеi iсторii, вiн зробив те, що, безперечно, робив завжди, – дiстав свое фото i сказав щось на зразок: «Чи могли б ви подумати, що цей чоловiк – убивця?» Тут головне було в тому, що вiн мав таку звичку. Історiя про вбивцю належала до його постiйного репертуару. Коли розмова торкалася вбивства, майор втручався i мчав уперед на всiх парах. У такому разi, мiркувала мiс Марпл, вiн уже, певно, розповiдав свою iсторiю комусь iще з тих людей, якi жили тут. А може, навiть не однiй особi. Якщо так, то вона зможе довiдатися вiд тiеi особи ще якiсь подробицi з тiеi iсторii, можливо, навiть про те, який вигляд мав чоловiк, знятий на фотографii. Вона задоволено кивнула головою – з цього можна буде почати. І, звичайно, були ще люди, яких вона подумки називала «чотири пiдозрюванi». Хоч оскiльки майор Полгрейв говорив про чоловiка, то залишалися тiльки двое. Полковник Гiлiнгдон або мiстер Дайсон, обидва були дуже мало схожi на вбивць, але вбивцi так часто бувають несхожими на вбивць. Чи могло йтися й про когось iншого? Вона не побачила нiкого, коли повернула голову. Звичайно, там було бунгало. Бунгало мiстера Рейфаела. Чи не мiг хтось вийти з бунгало й повернутися назад, перш нiж вона встигла повернути голову? Якщо так, то це мiг бути лише слуга-масажист. Як його звуть? Здаеться, Джексон. Чи не мiг то бути Джексон, який виглянув у дверi? Який був у тiй самiй позi, що й на фотографii? Чоловiк, що вийшов iз дверей. Майор Полгрейв мiг несподiвано впiзнати його. Доти вiн не придiляв найменшого iнтересу Артуровi Джексону, слузi-масажистовi. Його пронозливий i цiкавий погляд був поглядом сноба – Артур Джексон не був pukka sahib[3 - Чоловiк зi свiтського товариства (англ.-iнд.).], i майор Полгрейв не подивився б на нього двiчi. Принаймнi доти, доки, тримаючи в руцi фотографiю, вiн поглянув через праве плече мiс Марпл i побачив, як той чоловiк виходить у дверi… Мiс Марпл повернула голову на подушцi. Отже, програму на завтра – чи радше на сьогоднi – обмiрковано: Гiлiнгдони, Дайсони та Артур Джексон, слуга-масажист. ІІ Доктор Грем також прокинувся рано. Зазвичай вiн перевертався й засинав знову. Але сьогоднi вiн був стривожений, i сон не повернувся. Тривоги, яка перешкодила йому заснути знову, вiн давно не переживав. Що ж ii спричинило? Вiн нiяк не мiг зрозумiти. Лежав, поринувши в думки. Щось пов’язане – атож, щось пов’язане – з майором Полгрейвом. Зi смертю майора Полгрейва? Вiн, проте, не мiг збагнути, чому та смерть стривожила його. Якiсь слова тiеi балакучоi староi ледi? Не пощастило iй iз фотографiею. Та вона поставилася до цього спокiйно. Але якiсь ii слова – можливо, слова цiлком випадковi – навiяли йому це дивне вiдчуття тривоги. Зрештою, не було нiчого незвичайного у смертi майора Полгрейва. Анiчогiсiнько. Принаймнi вiн переконаний, що нiчого такого в нiй не було. Цiлком очевидно, що в тому станi, у якому було здоров’я майора… i тут раптом плин його думок зупинився. А що вiн насправдi знав про стан здоров’я майора Полгрейва? Усi казали, нiби вiн страждае вiд високого кров’яного тиску. Але сам вiн нiколи не розмовляв iз майором про це. Та, зрештою, вiн узагалi дуже мало розмовляв iз майором Полгрейвом. Полгрейв був старим занудою, а Грем намагався уникати старих зануд. Звiдки в такому разi виникла в нього думка, що, можливо, зi смертю майора було не все гаразд? Йому навiяла ii ця стара жiнка? Але ж вона нiчого такого не сказала. Зрештою, йому немае до цього дiла. Мiсцева влада цiлком задоволена. У кiмнатi старого знайшли пляшечку iз «Серенiтом», вiн, певно, не раз розповiдав людям про свiй високий тиск. Доктор Грем перевернувся в лiжку й незабаром знову заснув. ІІІ Поза територiею готелю, в однiй iз халабуд, що стояли на березi струмка, дiвчина Вiкторiя Джонсон перекотилася на спину й сiла в лiжку. Дiвчина iз Сент-Оноре була чудовим створiнням зi станом, нiби виточеним iз чорного мармуру, вiд якого був би в захватi кожен скульптор. Вона провела пальцями по своему чорному, жорсткому кучерявому волоссi i штурхнула ногою пiд ребра чоловiка, що спав поруч iз нею. – Прокинься, чоловiче. Той щось буркнув i перекинувся на другий бiк. – Чого тобi? До ранку ще далеко. – Прокинься. Я хочу поговорити з тобою. Чоловiк сiв, потягнувся й широко роззявив рота, показавши два разки чудових бiлих зубiв. – Що тебе непокоiть, дiвчино? – Той майор, який помер. Ця смерть не подобаеться менi. Вiн помер якось не так. – Яке тобi дiло до його смертi? Вiн був старий. Тому й помер. – Послухай, чоловiче. Я про тi пiгулки. Про пiгулки, про якi мене запитав лiкар. – Ну й до чого тi пiгулки? Можливо, вiн прийняв iх забагато. – Нi. Не в тому рiч. Послухай. Вона нахилилася до нього й швидко заговорила. Вiн позiхнув i знову лiг. – Нiчого в цьому немае. Про що ти говориш? – Я все одно розповiм про це мiсiс Кендел уранцi. Боюся, тут щось не так. – Не суши собi голову, – сказав той, кого вона вважала своiм законним чоловiком, хоч вони й не вiдбули шлюбноi церемонii. – Не напитуй собi лиха, – докинув вiн i перекинувся набiк, позiхаючи. Роздiл сьомий Ранок на пляжi І Був пiзнiй ранок на пляжi, нижче вiд готелю. Евелiн Гiлiнгдон вийшла з води i впала на гарячий золотий пiсок. Вона скинула купальну шапочку й енергiйно труснула темним волоссям. Пляж був не дуже великий. Люди збиралися там щоранку й десь о пiв на дванадцяту влаштовували щось на зразок громадських зборiв. Лiворуч вiд Евелiн в одному з екзотичних плетених сучасних шезлонгiв лежала сеньйора де Каспеаро, красуня з Венесуели. Трохи далi сидiв старий мiстер Рейфаел, який був тепер старiйшиною готелю «Золота Пальма» i мав авторитет, якого може досягти лише лiтнiй iнвалiд iз великим багатством. Естер Волтерс не вiдходила вiд нього. Вона, як завжди, мала при собi записник та олiвець на той випадок, якщо мiстеру Рейфаеловi спаде на думку негайно надiслати одну з дiлових телеграм. У пляжному костюмi мiстер Рейфаел здавався неймовiрно висхлим, на його кiстках висiли гiрлянди сухоi шкiри. Хоч i здавалося, що вiн стоiть на порозi смертi, на островах стверджували, що вiн був точно таким упродовж щонайменше восьми останнiх рокiв. Його пильнi синi очi сяяли на зморшкуватому обличчi, а головною втiхою в його життi було енергiйно заперечувати все, що йому скажуть. Мiс Марпл також була тут. Як i завжди, вона сидiла, плела, дослухалася до розмов i дуже рiдко приеднувалася до них. Коли вона це робила, всi бували дуже здивованi, бо зазвичай забували, що вона тут. Евелiн Гiлiнгдон подивилася на неi поблажливим поглядом i подумала, що вона приемна й мила бабусенцiя. Сеньйора де Каспеаро знову стала натирати кремом своi гарнi довгi ноги, щось мугикаючи до себе. Вона не належала до тих жiнок, якi розмовляють багато. Вона подивилася невдоволеним поглядом на пляшечку з кремом для захисту вiд сонця. – Цей крем не такий добрий, як «франхiпаньйо», – сумно промовила вона. – Але «франхiпаньйо» тут не дiстанеш. Дуже шкода. І знову опустила своi довгi вii. – Ви не хотiли б скупнутися, мiстере Рейфаел? – запитала Естер Волтерс. – Я полiзу у воду, коли буду готовий, – сердито буркнув старий. – Уже пiв на дванадцяту, – сказала мiсiс Волтерс. – Ну то й що? – огризнувся мiстер Рейфаел. – Ви вважаете мене чоловiком, що залежить вiд часу? Менi байдуже, чи я зроблю це вчасно, чи на двадцять хвилин ранiше, чи на двадцять хвилин пiзнiше. Мiсiс Волтерс давно доглядала мiстера Рейфаела й тому випрацювала власнi методи спiлкування з ним. Вона знала, йому знадобиться тривалий час для того, щоб оговтатися вiд напруги, якоi вимагало вiд нього купання, а вiдтак починала нагадувати йому про це за добрi десять хвилин, щоб надати йому можливiсть спочатку вiдкинути ii пропозицiю, а потiм поступово пристати на неi, створюючи враження, нiби вiн усе вирiшуе сам i нiкого не слухае. – Менi не подобаються цi пантофлi, – сказав мiстер Рейфаел, пiднявши ногу й дивлячись на неi. – Я сказав про це йолоповi Джексону, але той чоловiк не слухае жодного мого слова. – Я принесу вам iншi, гаразд, мiстере Рейфаел? – Нi, не треба, сидiть тут i поводьтеся тихо. Терпiти не можу, коли люди бiгають навколо, кудкудакаючи, мов кури. Евелiн витягла руки, розворушивши теплий пiсок. Мiс Марпл, цiлком зосереджена на свому плетiннi, – чи так тiльки здавалося, – простягла ногу й поквапно попросила пробачення: – Пробачте менi, пробачте, мiсiс Гiлiнгдон. Боюся, я копнула вас ногою. – Ет, пусте, – сказала Евелiн. – На цьому пляжi зiбралося забагато народу. – О, не рухайтеся. Будь ласка, лежiть спокiйно. Я трохи вiдсуну свого шезлонга назад i бiльше такого не зроблю. Змiнюючи мiсце свого розташування, мiс Марпл не переставала базiкати, весело i якось по-дитячому. – Тут так чудово вiдпочивати! Менi не доводилося бувати ранiше у Вест-Індii. Я думала, це те мiсце, де я нiколи не побуваю, i ось я тут. І все завдяки добротi свого небожа. Я думаю, ви знаете цю частину свiту дуже добре, мiсiс Гiлiнгдон, чи не так? – Я була на цьому островi раз або двiчi ранiше i, звичайно ж, була на бiльшостi iнших. – Авжеж, авжеж. Метелики й дикi квiти – ваша пристрасть. Ваша i ваших друзiв – чи вони вам родичi? – Друзi. Не бiльше як друзi. – І думаю, ви багато подорожуете разом, адже iнтереси у вас спiльнi. – Так. Ми подорожуемо разом протягом кiлькох останнiх рокiв. – Певно, ви пережили чимало цiкавих пригод. – Не думаю, – сказала Евелiн. Їi голос звучав рiвно й трохи знуджено. – Пригоди, схоже, завжди трапляються з iншими людьми. Вона позiхнула. – Жодноi небезпечноi зустрiчi зi змiями, або дикими звiрами, або з розлюченими тубiльцями? («Якою iдiоткою я, либонь, здаюся», – подумала мiс Марпл.) – Нiчого, крiм комашиних укусiв, – запевнила ii Евелiн. – А бiдолашного майора Полгрейва одного разу вкусила змiя, – сказала мiс Марпл, зробивши твердження, яке було ii чистою фантазiею. – Справдi? – А вiн хiба нiколи вам про це не розповiдав? – Можливо, i розповiдав. Не пам’ятаю. – Ви, певно, знали його дуже добре, правда ж? – Майора Полгрейва? Нi, ми майже зовсiм його не знали. – Вiн розповiдав стiльки цiкавих iсторiй. – Бридкий, старий зануда, – сказав мiстер Рейфаел. – І цiлковитий йолоп. Бо вiн би не помер, якби шанувався. – Ет, ви знову за свое, мiстере Рейфаел, – сказала мiсiс Волтерс. – Я знаю, про що кажу. Якщо ти нормально доглядаеш свое здоров’я, ти не маеш iз ним проблем. Подивiться на мене. Лiкарi сказали, що менi капець, багато рокiв тому. Гаразд, сказав я, у мене своi правила догляду за здоров’ям, i я дотримуватимуся iх. І ось я тут. Вiн iз гордiстю подивився навкруг себе. Те, що вiн досi тут, на цьому свiтi, справдi здавалося якоюсь помилкою природи. – Бiдолашний майор Полгрейв мав високий кров’яний тиск, – сказала мiсiс Волтерс. – Нiсенiтниця, – заперечив мiстер Рейфаел. – Але ж вiн справдi його мав, – сказала Евелiн Гiлiнгдон. Якась несподiвана авторитетнiсть пролунала в тонi ii голосу. – Хто вам про це сказав? – запитав мiстер Рейфаел. – Вiн сам? – Хтось сказав. – Вiн мав дуже червоне обличчя, – втрутилася до розмови мiс Марпл. – Ну то й що? – запитав мiстер Рейфаел. – У нього не було високого кров’яного тиску, вiн сам менi сказав. – Невже справдi? – здивувалася мiсiс Волтерс. – Нiхто не може з певнiстю стверджувати, що в нього нема тiеi або тiеi хвороби. – А чом би й нi? Одного разу, коли вiн поглинув неймовiрну кiлькiсть пуншiв i дуже багато з’iв, я йому сказав: «Ви повиннi стежити за своею дiетою i менше пити. У вашому вiцi людина мае стежити за своiм кров’яним тиском». А вiн менi вiдповiв, що з цього боку йому нема чого остерiгатися, бо кров’яний тиск у нього цiлком нормальний для його вiку. – Але вiн приймав якiсь лiки, щоб понизити тиск, – знову втрутилася до розмови мiс Марпл. – Лiки, що називалися «Серенiт» або якось так. – Якби ви запитали мене, – озвалася Евелiн Гiлiнгдон, – то я сказала б вам, що, на мою думку, вiн нiколи не визнавав, що вiн хворий або мае якiсь проблеми зi здоров’ям. Як на мене, то вiн належав до людей, якi бояться хвороб, а тому завжди заперечують, що з ними щось не так. Для Евелiн то була задовга промова. Мiс Марпл замислено подивилася на верхiвку ii темноi голови. – Проблема в тому, – сказав мiстер Рейфаел диктаторським тоном, – що люди надто цiкавляться хворобами своiх ближнiх. Вони думають, що кожен, кому бiльш як п’ятдесят рокiв, мае скоро померти вiд високого кров’яного тиску, або закупорювання коронарних судин, або чогось подiбного – нiсенiтниця! Якщо людина каже, що зi здоров’ям у неi все гаразд, то, думаю, так воно i е. Людина повинна знати про свое власне здоров’я. Котра година? За чверть дванадцята? Я мусив би вже давно зануритися у воду. Чому ти не нагадуеш менi про такi речi, Естер? Мiсiс Волтерс не стала сперечатися. Вона пiдвелася на ноги й досить спритно допомогла мiстеровi Рейфаелу зiп’ястися на своi. Удвох вони пiшли до води, вона вправно пiдтримувала його. Удвох увiйшли в море. Сеньйора де Каспеаро розплющила очi й промурмотiла: – Якi вони бридкi, старi чоловiки! Їх усiх треба вбивати у сорок або навiть тридцять п’ять рокiв. Ви зi мною згоднi? Конец ознакомительного фрагмента. notes Примiтки 1 Lucky – щасливиця (англ.). 2 В. Шекспiр. «Макбет». 3 Чоловiк зi свiтського товариства (англ.-iнд.). Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/kr-st-_a-ata/karibs-ka-ta-mnicya