Таемнича пригода в Стайлзi
Агата Крiстi


Еркюль Пуаро
У розкiшному маетку Стайлз-Корт несподiвано помирае його заможна господиня – Емiлi Інглтроп. Хтось пiдсипав жiнцi смертельну дозу стрихнiну. Головним пiдозрюваним оголошено чоловiка загиблоi, який у разi смертi Емiлi мае успадкувати все майно. Але це було б занадто очевидно… І, звiсно, вiдомий детектив Еркюль Пуаро не зацiкавився б простою справою. Таемницi, якi приховують кiмнати маетку, до снаги розгадати лише йому.





Агата Крiстi

Таемнича пригода в Стайлзi



Агату Крiстi знають у всьому свiтi як королеву детективу. Близько мiльярда примiрникiв ii творiв продано англiйською мовою, ще один мiльярд – у перекладi 100 iноземними мовами. Вона – найпопулярнiший автор усiх часiв. За кiлькiстю перевидань ii книжки поступаються лише Бiблii та творам Шекспiра. Вона – автор 80 детективних романiв та збiрок оповiдань, 19 п’ес i 6 романiв, опублiкованих пiд iм’ям Мерi Вестмейкот.

Перший роман Агати Крiстi – «Таемнича пригода в Стайлзi» – був написаний наприкiнцi Першоi свiтовоi вiйни, в якiй письменниця брала участь, перебуваючи у волонтерському медичному загонi. У цьому романi вона створила образ Еркюля Пуаро – маленького бельгiйського детектива, якому судилося стати найпопулярнiшим героем у лiтературi детективного жанру пiсля Шерлока Холмса. Цей роман був опублiкований у видавництвi «Бодлi-Гед» 1920 року.

Пiсля цього Агата Крiстi щороку видавала по книжцi, а 1926-го написала свiй шедевр – «Убивство Роджера Екройда». То була ii перша робота, опублiкована видавництвом «Колiнз», що започаткувала плiдну й ефективну спiвпрацю, яка тривала 50 рокiв i спричинилася до створення 70 книг. «Убивство Роджера Екройда» стало також першою книжкою Агати Крiстi, яка була iнсценована – пiд назвою «Алiбi» – i успiшно театралiзована на однiй iз лондонських сцен Вест-Енду. «Пастка на мишей», найславетнiша п’еса письменницi, була вперше поставлена 1952 р. i не сходить зi сцени протягом найтривалiшого часу в iсторii театральних вистав.

У 1971 р. Агата Крiстi отримала титул Дами Британськоi Імперii. Вона померла 1976 р., а кiлька ii творiв вийшли друком посмертно. Найуспiшнiший бестселер письменницi – «Сонне вбивство» – з’явився друком дещо згодом у тому ж таки роцi, пiсля чого вийшли ii автобiографiя та збiрки оповiдань «Останнi справи мiс Марпл», «Пригода в затоцi Поленза» й «Поки тривае свiтло». У 1998 р. «Чорна кава» стала першою з п’ес Агати Крiстi, на сюжетi якоi iнший автор, Чарлз Осборн, побудував свiй роман.


* * *


Моiй матерi







Роздiл перший

Я iду в Стайлз


Останнiм часом значний iнтерес громадськостi до так званоi «справи Стайлзу» трохи притих. Утiм, попри всю ii сумнозвiснiсть, мiй друг Пуаро та й сама родина Кавендiш попросили мене описати всi подробицi тiеi iсторii. Сподiваемося, що це раз i назавжди покладе край чуткам, якi ширяться й досi.

Отож я коротко окреслю обставини, що зв’язали мене з тiею справою.

Через iнвалiднiсть мене вiдправили з фронту, i, провiвши декiлька мiсяцiв у доволi похмурому санаторii, я отримав ще мiсяць на оздоровлення. Близьких родичiв чи друзiв у мене не було, отож я саме намагався вирiшити, чим зайнятися, коли випадково зустрiв Джона Кавендiша. Багато рокiв я майже не бачив його. Насправдi взагалi його добре не знав. Джон був на добрих п’ятнадцять рокiв старший за мене, хоча на вигляд навряд чи можна було дати йому сорок п’ять. Однак пiдлiтком я часто вiдвiдував Стайлз, маеток його матерi в Ессексi.

Ми приемно погомонiли про старi часи, й наприкiнцi вiн запросив мене провести вiдпустку в Стайлзi.

– Матiнка буде рада побачити тебе знову. Минуло стiльки рокiв!

– А мама добре тримаеться? – запитав я.

– О так! Ти, певне, знаеш, що вона знову одружилася?

Боюсь, що я не змiг приховати свого подиву. Коли мiсiс Кавендiш одружилася з Джоновим батьком, удiвцем iз двома синами, – то була красива жiнка середнього вiку, наскiльки я пам’ятав. Тепер iй мало б бути не менше сiмдесяти. Перед очима виник образ енергiйноi та владноi особистостi, дещо схильноi до благодiйництва й публiчноi слави, яка любила вiдкривати базари, граючи роль покровительки. Жiнка вона була щедра й володiла значним статком.

Замiський особняк Стайлз-Корт мiстер Кавендiш придбав ще на початку подружнього життя. Чоловiк настiльки перебував пiд впливом своеi дружини, що, помираючи, заповiв iй особняк i значну частку своiх прибуткiв, хоча такий розподiл був несправедливим щодо двох його синiв. Але мачуха завжди була великодушна до них. Вони були ще надто малi, коли батько одружився вдруге, i завжди ставилися до неi як до рiдноi.

Молодший брат Лоуренс був вразливим юнаком. Вiн вивчився на лiкаря, але невдовзi повернувся додому, вiдмовившись вiд медицини на користь власних лiтературних амбiцiй. Однак його вiршi нiколи не переслiдував успiх.

Джон певний час мав адвокатську практику, але зрештою вiддав перевагу бiльш спорiдненiй працi мiсцевого сквайра. Вiн одружився два роки тому й перевiз дружину в Стайлз. Хоча в мене закралася пiдозра, що Джон волiв би, щоб мати збiльшила йому виплати i вiн змiг жити окремо. Проте мiсiс Кавендiш подобалося планувати все самiй, а iншi мали пiдлаштовуватися пiд неi, адже тут вона мiцно тримала в руках вiжки, тобто гаманець.

Джон зауважив, що мене здивувала новина про материн шлюб. Вiн сумно усмiхнувся.

– Клятий пройдисвiт! – сердито буркнув вiн. – Скажу тобi, Гастiнгсе, це таки ускладнило наше життя. А Івi… пам’ятаеш Івi?

– Нi.

– А, мабуть, вона прийшла пiзнiше. Це – мамина помiчниця, компаньйонка, майстриня на всi руки. Вiддана добра Івi! Не надто гарна чи молода, та серце з перцем, якою створив ii Бог.

– Ти збирався щось сказати менi…

– А, про того типа. З’явився нiзвiдки, удав iз себе троюрiдного чи якогось там брата Івi, хоча вона не надто охоче визнае цю спорiдненiсть. Мужик – повний чужинець, це всiм зрозумiло. Мае велику чорну бороду i в будь-яку погоду носить черевики з лакованоi шкiри. Але матiнка одразу ж вiдчула до нього симпатiю. Вона найняла його секретарем. Сам знаеш, вона постiйно керуе сотнею благодiйних органiзацiй.

Я кивнув.

– Та, звiсно, вiйна перетворила сотнi на тисячi. Ясна рiч, той тип був iй корисний. Але три мiсяцi тому ми всi були ошелешенi, коли матiнка раптом оголосила, що вона з Альфредом заручилися! Вiн же принаймнi рокiв на двадцять молодший за неi! Це ж вiдкрите полювання на статки, та що тут удiеш, вона сама собi господиня, то й вийшла за нього.

– Нелегкi, мабуть, тепер для вас часи.

– Нелегкi? Це пекло!

І от через три днi я зiйшов iз потяга в Стайлз-Сент-Мерi – невеличкiй i трохи недоладнiй станцii, що, здавалося, не мала нiяких пiдстав для iснування, але все ж умостилася посеред зелених лугiв i сiльських дорiг. Джон Кавендiш чекав на платформi й провiв мене до машини.

– Бензину майже не залишилося, – зауважив вiн. – Здебiльшого завдяки справам моеi матiнки.

Село Стайлз-Сент-Мерi простяглося десь за двi милi вiд станцii, а маеток Стайлз-Корт розташувався за милю по iнший ii бiк. Був спокiйний теплий день на початку липня. Коли дивишся на рiвниннi ессекськi поля, такi зеленi й спокiйнi пiд полуденним сонцем, важко повiрити, що недалеко звiдти намiченим шляхом iде вiйна. Я вiдчував, нiби потрапив в iнший свiт. Коли ми звернули до головних ворiт, Джон мовив:

– Боюся, Гастiнгсе, для тебе тут буде надто тихо.

– Любий друже, це саме те, що менi потрiбно.

– Так, тут досить мило, якщо ти хочеш байдикувати. Сам я двiчi на тиждень муштрую добровольцiв, а також допомагаю на фермi. Моя дружина постiйно «бiля землi». Щоранку о п’ятiй вона вже на ногах, доiть корiв, i так аж до полудня. Загалом життя тут чудове, якби не той Альфред Інглторп! – Джон раптом пригальмував i глипнув на годинник. – Може, встигнемо забрати Синтiю. Нi, вона вже, мабуть, вийшла з лiкарнi.

– Синтiя? Це ж не твоя дружина, правда?

– Нi, Синтiя – протеже моеi матерi, дочка ii шкiльноi подруги, яка одружилась iз нечесним адвокатом. Вiн прогорiв, i дiвчинка залишилася сиротою й без копiйки. Мама прийшла на допомогу, i Синтiя живе з нами вже зо два роки. Вона працюе в госпiталi Червоного Хреста в Тедмiнстерi, за сiм миль звiдси.

Вiн замовк, бо ми пiд’iхали до чудового старого будинку. Дама в цупкiй твiдовiй спiдницi, що схилилася над трояндами, випрямилася, помiтивши нас.

– Привiт, Івi! Ось наш поранений герой! Мiстер Гастiнгс, мiс Говард.

Мiс Говард щиро, аж до болю потисла менi руку. Мене вразили блакитнi очi на засмаглому обличчi. То була приваблива жiнка рокiв сорока з глибоким голосом, майже чоловiчим, коли його пiдвищувала. Досить приемна дебела постать iз вiдповiдними ногами в добротних черевиках. Їi спосiб спiлкування, як я невдовзi виявив, вирiзнявся телеграфним стилем.

– Бур’яни ростуть просто за руками. Не встигаю з ними справлятися. Можу й вас запрягти до роботи. Обережнiше тут.

– Запевняю, я б з радiстю вам допомiг, – вiдповiв я.

– Не треба так казати. Нiколи. А то пошкодуете.

– А ви цинiчна, Івi, – розсмiявся Джон. – Де ми сьогоднi питимемо чай: усерединi чи надворi?

– Надворi. Надто гарний день, щоб сидiти в чотирьох стiнах.

– Що ж, ходiмо. Ви вже досить попрацювали в саду сьогоднi. «Достоiн бо робiтник своеi нагороди»,[1 - Луки 10: 7 (пер. І. Хоменка). (Тут i далi прим. перекл.)] самi знаете. Ходiть, вiдпочиньте.

– Гаразд, – сказала мiс Говард, знiмаючи садовi рукавицi, – мушу погодитися з тобою.

Вона провела нас за будинок до мiсця, де пiд тiнню величезного платана був накритий стiл для чаювання.

З одного з плетених крiсел пiднялася постать i зробила кiлька крокiв нам назустрiч.

– Моя дружина, Гастiнгсе, – сказав Джон.

Я нiколи не забуду, як уперше побачив Мерi Кавендiш. Їi високу струнку фiгуру на тлi пломенистого свiтла; яскраве вiдчуття жаристого вогню, який, здавалося, вiдбивався в ii прекрасних золотисто-карих очах, неймовiрних очах, що вiдрiзнялися вiд очей усiх iнших жiнок, яких я знав; того надзвичайного спокою, який, попри все, складав враження дикого неприборканого духу в прекрасному та благородному тiлi – усе це залишило в моiй пам’ятi неймовiрне враження. Я нiколи цього не забуду.

Мерi Кавендiш привiтала мене, сказавши кiлька приемних слiв чистим низьким голосом, i я занурився в плетене крiсло, вiдчуваючи надзвичайну радiсть, що прийняв Джонове запрошення. Мiсiс Кавендiш подала менi чай, а кiлька тихих зауваг, якi вона зробила, лише посилили мое перше враження про неi як надзвичайно чарiвну жiнку. Уважний слухач завжди стимулюе розповiдати, i я розказав кiлька кумедних випадкiв, що стались у санаторii, i полестив собi, що розважив господиню. Джон, звiсно, хороший хлопець, та блискучим спiврозмовником його не назвеш.

У ту мить iз вiдчинених скляних дверей долинув добре вiдомий менi голос:

– Альфреде, напишеш княгинi потiм, пiсля чаю, добре? А я запрошу ледi Тедмiнстер на другий день. Чи почекаемо на вiдповiдь княгинi? Якщо вона вiдмовиться, ледi Тедмiнстер могла б прийти на вiдкриття в перший день, а мiсiс Кросбi – на другий. А ще ж герцогиня, щодо шкiльного свята.

Чоловiк щось пробурмотiв, а потiм мiсiс Інглторп вiдповiла:

– Так, Альфреде, звичайно. Краще пiсля чаю обмiркуемо. Ти такий розсудливий, Альфреде.

Склянi дверi вiдчинилися трохи бiльше, й на траву ступила красива срiбноволоса стара ледi з дещо владними рисами обличчя. За нею прямував чоловiк, манери якого вирiзнялися шанобливiстю.

Мiсiс Інглторп палко привiтала мене:

– Мiстере Гастiнгс, як чудово побачити вас пiсля стiлькох рокiв. Альфреде, милий, мiстер Гастiнгс. Гастiнгсе, Альфред – мiй чоловiк.

Я зацiкавлено глянув на «милого Альфреда». Без сумнiву, тут вiн був чужинцем. Я вже не дивувався Джоновiй вiдразi до його бороди. Менi здалося, довшоi та чорнiшоi бороди ще не бачив. Вiн носив пенсне iз золотою оправою й мав на диво невиразнi риси. Менi спало на думку, що, ймовiрно, вiн мав би природнiший вигляд на сценi, тому що в реальному життi був неначе не на своему мiсцi. Вiн в’яло потис менi руку i сказав досить низьким i улесливим голосом:

– Дуже приемно, мiстере Гастiнгс. – Потiм звернувся до своеi дружини: – Емiлi, любонько, ця подушка, схоже, трохи вогка.

Вона аж свiтилася нiжнiстю, коли вiн замiнив подушечку, демонструючи найчуйнiшу турботу. Дивно, що таку розсудливу жiнку так заслiпило!

За присутностi мiстера Інглторпа компанiя поводилася стримано, у повiтрi вiдчувалася прихована ворожiсть. Зокрема, мiс Говард навiть не намагалася приховати своi почуття. Проте мiсiс Інглторп, здавалося, не помiчала нiчого незвичайного. Їi балакучiсть, яку я пам’ятав ще з давнiх часiв, за всi цi роки не змiнилася, i з жiнчиного рота лився безперервний потiк слiв, здебiльшого про майбутнiй благодiйний ярмарок, який вона органiзовувала i який мав вiдбутися найближчим часом. Час вiд часу вона зверталася до чоловiка, уточнюючи днi та дати. Його турботливi й уважнi манери не змiнювалися. Із самого початку в мене виникла до нього сильна вiдраза, i я лестив собi, що мое перше враження цiлком очевидне.

Мiсiс Інглторп повернулася до Івлiн Говард дати iнструкцii щодо листiв, а ii чоловiк звернувся до мене запопадливим голосом:

– У вас вiйськова спецiальнiсть, мiстере Гастiнгс?

– Нi, до вiйни я працював у «Ллойдс».[2 - Страхова компанiя.]

– Повернетеся туди, коли все закiнчиться?

– Напевно. Або туди, або почну все з чистого аркуша.

Мерi Кавендiш нахилилася вперед:

– А яку професiю вибрали б ви, якби прислухалися до своiх схильностей?

– Ну… усе вiдносно.

– Жодного таемного хобi? – запитала вона. – Скажiть менi, до чого вас тягне? Кожного тягне, зазвичай до чогось безглуздого.

– Ви смiятиметеся з мене.

Вона всмiхнулася.

– Напевно.

– Ну… Я завжди мав таемне бажання бути детективом!

– Справдi? У Скотленд-Ярдi? Чи як Шерлок Холмс?

– О, звiсно, як Шерлок Холмс. Та якщо серйозно, це й справдi манить мене. Якось у Бельгii я випадково зустрiв одного чоловiка, знаменитого детектива, й вiн мене надихнув. Це – дивовижна людина. Любив казати, що суть роботи хорошого детектива – просто вибрати метод. На цьому й побудована моя система, хоча я просунувся набагато далi. Смiшний такий чоловiчок, дженджуристий, але надзвичайно розумний.

– Я й сама люблю хорошi детективнi iсторii, – вiдзначила мiс Говард. – Хоча тепер пишуть багато безглуздого. Злочинця виявляють в останньому роздiлi. Усi ошелешенi. А в життi справжнього злочинця ви знатимете одразу.

– Досить багато злочинiв не розкрито, – сказав я.

– Та я не про полiцiю, а про тих, хто мае до цього якийсь стосунок. Члени сiм’i. Їх не обманеш. Вони дiзнаються.

– То, – сказав я здивовано, – гадаете, що якби ви були вплутанi в якийсь злочин, скажiмо, убивство, то змогли б визначити вбивцю?

– Аякже. Довести адвокатам я, мабуть, не змогла б. Але впевнена, що сама б знала. Я б нюхом вiдчула, якби вiн наблизився до мене.

– Можливо, це вона, – пiдказав я.

– Можливо. Але вбивство – жорстокий злочин. Тому асоцiюеться з чоловiками.

– Не в разi отруення. – Дзвiнкий голос мiсiс Кавендiш змусив мене здригнутися. – Учора доктор Бауерстайн сказав, що завдяки повному невiгластву бiльшостi лiкарiв у рiдкiсних отрутах, iмовiрно, про незлiченнi випадки отруення взагалi не пiдозрюють.

– Мерi, яка моторошна тема розмови! – вигукнула мiсiс Інглторп. – У мене аж мурашки по шкiрi. От i Синтiя!

Дiвчина у формi медичного волонтерського вiддiлу легко бiгла через морiжок.

– Синтiе, ти сьогоднi запiзнилася. Мiстер Гастiнгс – мiс Синтiя Мердок.

Синтiя Мердок була юним створiнням, повним свiжостi, життя та енергii. Вона зiрвала з себе невеличкий кашкетик, i я замилувався хвилями ii чудового розпущеного каштанового волосся й бiлизною руки, коли дiвчина потягнулася за чаем. Якби вона мала темнi очi та вii, то була б прекрасною.

Юнка плюхнулася на землю поряд iз Джоном i, коли я передав iй тарiлку з сандвiчами, усмiхнулася менi.

– Сiдайте сюди, на траву. Тут так добре.

Я слухняно опустився поруч.

– Ви працюете в Тедмiнстерi, так, мiс Мердок?

Вона кивнула.

– За своi грiхи.

– Отже, вони вас залякують? – запитав я, усмiхаючись.

– Хотiла б я це побачити! – викрикнула вона з гiднiстю.

– Моя двоюрiдна сестра також працюе медсестрою, – зауважив я. – І вона боiться «Сестер».

– Я не здивована. А знаете, мiстере Гастiнгс, сестри iснують. Вони про-сто е! Уявляете? Слава Богу, я не медсестра. Я працюю в аптецi.

– Скiлькох людей ви отруюете? – запитав я з усмiшкою.

Синтiя всмiхнулась у вiдповiдь.

– О, сотнi! – вiдповiла вона.

– Синтiе! – гукнула мiсiс Інглторп. – Гадаеш, ти зможеш написати для мене кiлька записок?

– Звичайно, тiтко Емiлi.

Вона одразу ж схопилася на ноги, i щось у ii манерi видало, що дiвчина мае тут пiдлегле становище i що якою б доброю взагалi не була мiсiс Інглторп, вона не дозволяла про це забувати.

Господиня звернулася до мене.

– Джон покаже вам кiмнату. Вечеря о сьомiй тридцять. Ми вже деякий час не влаштовуемо пiзнiх застiль. Ледi Тедмiнстер, дружина нашого члена парламенту, дочка покiйного лорда Ебботсберi, робить так само. Вона погоджуеться зi мною, що треба показати приклад економii. У нас цiлком военний побут: ми нiчого не марнуемо. Кожен клаптик макулатури збираемо в мiшок i вiдвозимо на перероблення.

Я висловив свое захоплення, i Джон повiв мене в будинок широкими сходами, якi на пiвдорозi розходились у два боки: праворуч i лiворуч, у рiзнi крила будинку. Моя кiмната мiстилася в лiвому крилi й вiкнами виходила на парк.

Джон залишив мене, та через кiлька хвилин я побачив iз вiкна, як вiн iшов морiжком пiд ручку з Синтiею Мердок. Я чув, як мiсiс Інглторп нетерпляче гукнула «Синтiе», дiвчина здригнулась i побiгла до будинку. У цю мить iз тiнi дерева вийшов чоловiк i повiльно пiшов у тому ж керунку. Йому було рокiв сорок, брюнет iз сумним, чисто виголеним обличчям. Здавалося, щось його дуже схвилювало. Проходячи повз будинок, чоловiк зиркнув на мое вiкно, i я впiзнав його, хоча вiн змiнився за п’ятнадцять рокiв, вiд часу нашоi останньоi зустрiчi. Це був молодший брат Джона, Лоуренс Кавендiш. Я задумався, що ж спричинило такий вираз обличчя.

Тодi я викинув його з голови та повернувся до своiх справ.

Вечiр пройшов досить приемно. Тiеi ночi менi снилася загадкова жiнка – Мерi Кавендiш.

Ранок наступного дня видався ясним i сонячним, i я був сповнений передчуттiв приемноi зустрiчi.

Я зустрiв мiсiс Кавендiш аж пополуднi, коли вона люб’язно погодилася прогулятися зi мною, i ми чудово провели день, блукаючи лiсом, i повернулися до будинку десь о п’ятiй.

Коли ми ввiйшли в просторий передпокiй, Джон поманив нас у кiмнату для курiння. З виразу його обличчя я вiдразу усвiдомив, що трапилося щось серйозне. Ми попрямували слiдом, i вiн зачинив за нами дверi.

– Слухай, Мерi, тут справжне пекло. Івi посварилася з Альфредом Інглторпом i збирае речi.

– Івi? Збирае речi?

Джон сумно кивнув.

– Так. Вона пiшла до матiнки й… Ой, ось i вона.

Увiйшла мiс Говард. Суворо стиснутi губи, в руцi – маленька валiза. Здавалося, вона схвильована, сповнена рiшучостi й трохи напружена.

– Що б там не було, – вибухнула вона, – я свое слово сказала!

– Люба моя Івлiн, – викрикнула мiсiс Кавендiш, – цього не може бути!

Мiс Говард суворо кивнула.

– Може, ще й як! Боюсь, я сказала Емiлi таке, про що вона не забуде i що швидко не пробачить. Якби до неi хоч трохи дiйшло. Та, напевне, як об стiнку горохом. Я iй прямо сказала: «Ви вже стара жiнка, Емiлi, а немае бiльшого дурня, нiж старий дурень! Цей чоловiк рокiв на двадцять молодший за вас, i не обманюйте себе тим, що вiн одружився з вами. Через грошi! Не давайте йому занадто багато. У фермера Райкеса гарненька молода дружина. Спитайте свого Альфреда, скiльки часу вiн там проводить». Вона дуже розлютилася. Ясна рiч! Я продовжила: «Я лише попереджую вас, подобаеться це вам чи нi. Цей чоловiк уб’е вас у лiжку й оком не мигне. Вiн негiдник. Можете казати менi що хочете, але пам’ятайте моi слова. Вiн негiдник!»

– І що вона сказала?

Мiс Говард зробила дуже виразну гримасу.

– «Дорогий Альфред», «милий Альфред», «злий наклеп», «гидка брехня», «мерзенна жiнка» звинуватила ii «коханого чоловiка». Що ранiше я пiду звiдти, то краще. Отже, я йду.

– Але не вже?

– Цiеi ж хвилини!

Якусь мить ми сидiли та дивилися на неi. Нарештi Джон Кавендiш, переконавшись, що його вмовляння не допомагають, устав i пiшов, щоб переглянути розклад потягiв. Дружина прямувала за ним, бурмочучи, що треба переконати мiсiс Інглторп ще раз усе зважити.

Коли вона вийшла з кiмнати, обличчя мiс Говард змiнилося. Вона нетерпляче схилилася до мене.

– Мiстере Гастiнгс, ви чесний чоловiк. Можна вам довiритися?

Це трохи мене вразило. Вона поклала руку на мое плече i стишила голос до шепоту:

– Пригляньте за нею, мiстере Гастiнгс. Моя бiдна Емiлi. Вони як зграя акул – усi вони. О, я знаю, про що кажу. Усi вони зараз у фiнансовiй скрутi й намагаються витягти з неi грошi. Я захищала ii, скiльки змогла. Тепер, коли я не стою в них на шляху, вони дуритимуть ii.

– Звичайно, мiс Говард, – сказав я. – Я зроблю все можливе, але думаю, ви просто збудженi та дуже накрученi.

Вона перервала мене, повiльно накивуючи вказiвним пальцем.

– Молодий чоловiче, просто повiрте менi. Я прожила на цьому свiтi бiльше, нiж ви. Тому прошу вас: тримайте очi широко розплющеними. Побачите, що я маю на увазi.

Через вiдчинене вiкно долинув шум автомобiля; мiс Говард встала й попрямувала до дверей. Зовнi почувся голос Джона. Коли ii рука вже була на двернiй клямцi, вона повернула голову через плече й махнула менi:

– Найголовнiше, мiстере Гастiнгс, приглядайте за тим дияволом, ii чоловiком!

Часу на бiльше не було. Мiс Говард поглинув гучний хор протестiв i прощань. Інглторпи не з’явилися.

Пiсля того як машина вiд’iхала, мiсiс Кавендiш раптом вiдiйшла вiд групи, перетнула дорiжку та попрямувала через газон назустрiч високому бородатому чоловiковi, який, очевидно, iшов до будинку. Протягнувши йому свою руку, вона зашарiлася.

– Хто це? – запитав я рiзко, бо iнстинктивно не довiряв цьому чоловiковi.

– Це доктор Бауерстайн, – сказав Джон.

– Що за доктор Бауерстайн?

– Вiн зупинився в селi, щоб оговтатися пiсля серйозного нервового зриву. Спецiалiст iз Лондона; дуже розумний чоловiк, гадаю, один iз найкращих на цей час експертiв з отрут.

– Крiм того, вiн – великий друг Мерi, – додала слiвце Синтiя.

Джон Кавендiш нахмурився та змiнив тему.

– Прогуляймося, Гастiнгсе. Паскудна справа. У неi завжди був гострий язик, але на всю Англiю немае вiдданiшого друга, нiж Івлiн Говард.

Вiн повiв мене стежкою помiж зеленi насадження, i ми спустилися в село через лiсок, що був межею одного боку садиби.

Коли ми проходили через ворота, повертаючись iз прогулянки, нам кивнула головою та всмiхнулася гарненька, схожа на циганку молодиця, що йшла в протилежний бiк.

– Приемна дiвчина, – захоплено зауважив я.

Джонове обличчя заклякло.

– Це була мiсiс Райкес.

– Та, що мiс Говард…

– Саме та, – сказав Джон аж занадто рiзко.

Я згадав сивоволосу жiнку з великого будинку й це свiже пустотливе личко, яке щойно всмiхнулося нам, i через мене пройшов холодок передчуття. Я негайно вiдiгнав його.

– Стайлз – славна мiсцина, – сказав я Джоновi.

Вiн кивнув досить похмуро.

– Так, прекрасна садиба. Колись вона буде моею – мала б бути за законом, якби мiй батько склав заповiт справедливо. Тодi я б не був у такiй скрутi, як тепер.

– Ти на мiлинi, так?

– Мiй дорогий Гастiнгсе, не побоюся зiзнатися тобi, що розуму не доберу, де взяти грошi.

– А брат не може тобi допомогти?

– Лоуренс? Вiн уже давно витратив усе до копiйки, щоб публiкувати дурнi вiршики в розкiшних палiтурках. Нi, ми обое нужденнi. Мушу визнати, що мама завжди була до нас дуже добра. Принаймнi до недавнього часу. Вiдтодi як вона вийшла замiж… – Вiн замовк i нахмурився.

Уперше я вiдчув, що разом з Івлiн Говард з атмосфери дому зникло щось незамiнне. Їi присутнiсть означала безпеку. Тепер безпека зникла, i повiтря було насичене пiдозрами. Менi на думку знову спало похмуре обличчя доктора Бауерстайна. Голову заповнили нечiткi пiдозри всiх у всьому. На якусь мить з’явилося передчуття невiдворотного лиха.




Роздiл другий

Шiстнадцяте та сiмнадцяте липня


Я прибув до Стайлзу п’ятого липня. Тепер перейду до подiй шiстнадцятого та сiмнадцятого числа того мiсяця. Для зручностi читача переказуватиму все якнайточнiше. Згодом деякi факти випливли пiд час слiдства й тривалих i нудних перехресних допитiв.

Через кiлька днiв пiсля вiд’iзду Івлiн Говард я отримав вiд неi лист, у якому вона повiдомляла, що влаштувалася медсестрою в найбiльшiй лiкарнi в Мiддлiнгемi, промисловому мiстечку миль за п’ятнадцять вiд Стайлзу, i благала повiдомити ii, якщо мiсiс Інглторп виявить бажання примиритися.

Єдиною ложкою дьогтю, що затьмарювала спокiй моiх днiв, була незвичайна i, на мою думку, абсолютно незрозумiла перевага, яку мiсiс Кавендiш надавала компанii доктора Бауерстайна. Що вона побачила в тому чоловiковi, я не можу собi уявити, але жiнка постiйно запрошувала його до садиби, i вони часто виходили разом на довгi прогулянки. Зiзнаюся: менi було надзвичайно важко зрозумiти цю прихильнiсть.

Шiстнадцяте липня припало на понедiлок. Це був день переполоху. У суботу вiдкрився благодiйний ярмарок, i того вечора був запланований приурочений цьому захiд, на якому мiсiс Інглторп мала декламувати вiрш про вiйну. Із самого ранку ми всi працювали над органiзацiею заходу та прикрашанням зали в селi, де вiн мав вiдбутися. Пiзно пообiдали та провели полудень, вiдпочиваючи в садку. Я помiтив, що Джон поводився якось незвично. Вiн був надзвичайно збуджений i розтривожений.

Пiсля чаю мiсiс Інглторп прилягла вiдпочити перед вечiрньою подiею, а я запропонував Мерi Кавендiш зiграти партiю в тенiс.

Десь за чверть сьома мiсiс Інглторп покликала нас, попередивши, що ми запiзнимося, бо вечеря сьогоднi ранiше. Ми поквапилися, щоб зiбратися вчасно, i ще не встигли закiнчити трапезу, як машина вже чекала перед дверима.

Захiд пройшов iз великим успiхом, виступ мiсiс Інглторп зустрiли бурхливими оплесками. Окрiм цього, було також кiлька живих картин, у яких брала участь Синтiя. Вона не повернулася з нами, тому що ii запросили на вечерю, i дiвчина залишалася ночувати у своiх подруг, з якими позувала в живих картинах.

Наступного ранку мiсiс Інглторп снiдала в лiжку, тому що була досить утомлена; але о пiв на першу вона з’явилась у вiдмiнному настроi й потягла мене з Лоуренсом на святковий обiд.

– Таке чарiвне запрошення вiд мiсiс Роулстон. Вона, знаете, сестра ледi Тедмiнстер. Роулстоуни прибули сюди ще з Вiльгельмом Завойовником – одна з наших найдревнiших сiмей.

Мерi залишилася в Стайлзi пiд приводом ранiше домовленоi зустрiчi з доктором Бауерстайном.

Обiд був дуже приемним, i коли ми iхали назад, Лоуренс запропонував повернутися через Тедмiнстер, розташований менш нiж за милю вбiк вiд нашого шляху, i вiдвiдати Синтiю в аптецi. Мiсiс Інглторп пiдтримала цю iдею, але оскiльки повинна була написати кiлька листiв, то висадила нас там, i ми мали повернутися разом iз Синтiею ресоркою.

Нас затримав недовiрливий санiтар, поки не пiдiйшла Синтiя. У неi був свiжий i гарний вигляд у довгому бiлому спецхалатi. Вона привела нас до свого святилища й представила колезi, досить моторошнiй особi, яку Синтiя весело називала «Шишка».

– Скiльки пляшечок! – вигукнув я, оглядаючи невеличку кiмнату. – Ви справдi знаете, що в кожнiй iз них?

– Скажiть щось оригiнальне, – зiтхнула Синтiя. – Усi, хто сюди заходять, кажуть це. Ми вже планували вручити приз першому, хто не скаже: «Скiльки пляшечок!» І я знаю, що ви скажете далi: «Скiлькох людей ви отруiли?»

Смiючись, я зiзнався в цьому.

– Якби ви, люди, тiльки знали, як легко отруiти когось помилково, то не жартували б про це. Що ж, вип’емо чаю. Ця шафка заповнена рiзноманiтними таемними припасами. Нi, Лоуренсе, це шафка з отрутами. Та велика шафка. Саме та.

Ми пили чай у веселому настроi, а опiсля допомогли Синтii мити посуд. Коли вiдклали останню чайну ложечку, у дверi постукали. Вираз облич Синтii та «Шишки» раптово змiнився на непривiтнi та грiзнi гримаси.

– Увiйдiть, – сказала Синтiя рiзким дiловим тоном.

Усередину зайшла молода перелякана медсестра з пляшечкою, яку протягнула «Шишцi», але та вказала на Синтiю, сказавши загадковi слова:

– Сьогоднi мене тут немае.

Синтiя взяла пляшечку й вивчила ii з суворiстю суддi.

– Їi мали принести сьогоднi вранцi.

– Старша медсестра дуже шкодуе. Вона забула.

– Медсестри повиннi читати правила, написанi по той бiк дверей.

З виразу молодоi медсестрички я зрозумiв, що немае найменшого шансу, що вона ризикне повторити це послання тiй «страшнiй сестрi».

– Отже, це не можна зробити до завтрашнього ранку, – пiдсумувала Синтiя.

– Можливо, ви приготуете це нам сьогоднi ввечерi?

– Як ви добре знаете, – великодушно сказала Синтiя, – ми дуже зайнятi, але якщо знайдемо трохи часу, то приготуемо.

Медсестра пiшла, i Синтiя швидко взяла баночку з полицi, наповнила пляшечку й поклала ii на стiл бiля дверей.

Я розсмiявся.

– Дисциплiну слiд пiдтримувати?

– Саме так. Вийдемо на наш невеликий балкончик. З нього можна побачити всi вiддiлення лiкарнi.

Я пiшов за Синтiею та ii подругою, i вони показали менi рiзнi вiддiлення. Лоуренс залишився позаду, та за якусь мить Синтiя озирнулася й покликала його приеднатися до нас. Потiм глянула на годинник.

– Роботи бiльше немае, «Шишко»?

– Нi.

– Гаразд. Тодi замикаймо та ходiмо.

Того дня я побачив Лоуренса в зовсiм iншому свiтлi. На вiдмiну вiд Джона, було надзвичайно важко зрозумiти, що це за людина. Вiн був повною протилежнiстю свого брата практично в усьому, надзвичайно сором’язливий i замкнутий. Однак у його манерах був певний шарм, i я подумав, що, якщо пiзнати його краще, можна мати до нього бiльш глибокi почуття. Я завжди вважав, що його ставлення до Синтii було досить незграбне, та й дiвчина, у свою чергу, наче соромилася його. Але того дня вони обое були дуже веселi, щебетали одне з одним, як двое дiтлахiв.

Коли проiжджали через село, я згадав, що менi потрiбнi кiлька марок, тому ми зупинилися бiля поштового вiддiлення.

Вийшовши з будiвлi, я наскочив на маленького чоловiчка, що саме заходив. Я вiдiйшов убiк, щоб вибачитися, коли раптом, голосно скрикнувши, вiн мiцно обiйняв мене й поцiлував.

– Mon ami Гастiнгс! – викрикнув вiн. – Це таки mon ami Гастiнгс!

– Пуаро! – вигукнув я.

Я повернувся до ресорки.

– Мiс Синтiе, яка несподiвана для мене зустрiч! Це мiй старий друг, мсье Пуаро, якого я багато рокiв не бачив.

– О, ми знаемо, мсье Пуаро, – весело вiдповiла Синтiя. – Але я й не здогадувалася, що вiн ваш друг.

– Так, справдi, – серйозно сказав Пуаро. – Я знаю мадемуазель Синтiю. Своею присутнiстю тут я завдячую добротi мiсiс Інглторп.

Коли я запитально глянув на нього, вiн додав:

– Так, друже мiй, досить люб’язно з ii боку запропонувати свою гостиннiсть сiмом моiм спiввiтчизникам, якi, на жаль, стали бiженцями зi своеi батькiвщини. Ми, бельгiйцi, завжди згадуватимемо мiсiс Інглторп iз вдячнiстю.

На вигляд Пуаро був доволi незвичайний чоловiчок. Не вищий вiд п’яти футiв шести дюймiв, але тримався з неймовiрною гiднiстю. Його голова формою нагадувала яйце й завжди була ледь нахилена в один бiк. Жорсткi вуса, як у вiйськових. Акуратнiсть одягу просто дивовижна. Менi здавалося, що й пилинка завдасть йому бiльше болю, нiж вогнепальна рана. Проте цей химерний дженджуристий чоловiчок, який, як я прикро зауважив, тепер накульгував, колись мав славу одного з найзнаменитiших спiвробiтникiв бельгiйськоi полiцii. Його детективне чуття було надзвичайне, i вiн досяг успiху, розплутуючи найскладнiшi справи того часу.

Пуаро вказав менi на скромний будинок, де проживав зi своiми спiввiтчизниками, i я пообiцяв незабаром навiдатися. Потiм вiн ефектно пiдняв капелюх, прощаючись iз Синтiею, i ми рушили до котеджу.

– Дуже приемний чоловiк, – сказала Синтiя. – Я й не знала, що ви знайомi.

– Самi того не знаючи, ви виявили гостиннiсть до знаменитостi, – вiдповiв я.

Решту дороги я переказував iм рiзнi подвиги й перемоги Еркюля Пуаро.

Усi повернулися в чудовому настроi. Коли ми ввiйшли в передпокiй, мiсiс Інглторп вийшла зi свого будуара. Здавалося, вона чимось стривожена й засмучена.

– А, це ви, – сказала вона.

– Тiтонько Емiлi, щось сталося? – запитала Синтiя.

– Звiсно, нi, – рiзко вiдповiла мiсiс Інглторп. – Що може статися?

Тодi вона помiтила Доркас, покоiвку, яка йшла в iдальню, i попросила ii занести в будуар кiлька марок.

– Так, мадам. – Стара служниця завагалася, а тодi нерiшуче додала: – Мадам, може, вам краще лягти спати? У вас дуже втомлений вигляд.

– Мабуть, ти маеш рацiю, Доркас… Так… Нi… Не зараз. Мушу закiнчити кiлька листiв, перш нiж заберуть пошту. Ти розпалила камiн, як я просила?

– Так, мадам.

– Тодi я ляжу одразу ж пiсля вечерi.

Вона знову повернулася в будуар, а Синтiя дивилася iй услiд.

– Оце так! Цiкаво, що ж сталося? – звернулася вона до Лоуренса.

Вiн, здавалося, не почув ii, бо, не зронивши й слова, розвернувся й вийшов iз будинку.

Я запропонував дiвчинi трохи пограти в тенiс перед вечерею i, коли Синтiя погодилася, побiг нагору по ракетку.

Сходами спускалася мiсiс Кавендiш. Можливо, це моя вигадка, та вона також мала дивний стурбований вигляд.

– Добре прогулялися з доктором Бауерстайном? – запитав я, намагаючись бути якомога байдужiшим.

– Я не ходила, – коротко вiдповiла вона. – Де мiсiс Інглторп?

– У будуарi.

Вона схопилася рукою за поруччя, тодi, здавалося, зiбралася з силами перед зустрiччю й швидко спустилася повз мене сходами, пройшла через коридор до будуара й, увiйшовши, зачинила за собою дверi.

Коли за кiлька хвилин, прямуючи на тенiсний корт, я пробiгав повз вiдчинене вiкно будуара, то не мiг не почути уривок з iхнього дiалогу. Мерi Кавендiш говорила голосом жiнки, яка вiдчайдушно намагаеться не втратити самоконтролю:

– Тобто ви не покажете це менi?

На що мiсiс Інглторп вiдповiла:

– Люба моя Мерi, це не мае нiчого спiльного з тiею справою.

– Тодi покажiть менi.

– Запевняю тебе, це не те, що ти думаеш. Це взагалi тебе не стосуеться.

На що Мерi Кавендiш вiдповiла з дедалi сильнiшою гiркотою в голосi:

– Звичайно, я мала здогадатися, що ви покриватимете його.

Синтiя чекала мене й нетерпляче заговорила:

– Що я розповiм! Була жахлива сварка! Я вже все дiзналася вiд Доркас.

– Що за сварка?

– Мiж тiткою Емiлi та ним! Я таки сподiваюся, що вона нарештi викрила його!

– То Доркас була присутня?

– Звичайно, нi. Просто «випадково проходила бiля дверей». Таку бучу здiйняли. Хотiла б я знати, що ж саме там було.

Я пригадав смагляве обличчя мiсiс Райкес, а також попередження Івлiн Говард, але розсудливо вирiшив притримати язик за зубами, поки Синтiя перебирала всi можливi гiпотези й пiднесено висловила надiю:

– Тiтка Емiлi прожене його геть i нiколи бiльше з ним не говоритиме.

Я намагався знайти Джона, але його нiде не було. Очевидно, сьогоднi пополуднi вiдбулося щось дуже важливе. Я намагався забути випадково почутi слова, але як не старався, не змiг повнiстю стерти iх зi своеi пам’ятi. Який стосунок мала Мерi Кавендiш до цiеi справи?

Коли я спустився на вечерю, у вiтальнi був мiстер Інглторп. Його обличчя не виказувало жодноi емоцii, як завжди, i мене знову вразила абсурдна нереальнiсть цього чоловiка.

Нарештi спустилася мiсiс Інглторп. Вона все ще мала схвильований вигляд, i пiд час iди панувала натягнута тиша. Інглторп був надзвичайно мовчазний. Як правило, вiн оточував дружину маленькими знаками уваги, пiдкладаючи iй пiд спину подушечку, граючи роль вiдданого чоловiка. Вiдразу по обiдi мiсiс Інглторп знову пiшла до своеi кiмнати.

– Мерi, принеси менi каву, – звелiла вона. – У мене п’ять хвилин, щоб переглянути пошту.

Ми з Синтiею сiли бiля вiдчиненого вiкна вiтальнi. Мерi Кавендiш принесла нам каву. Вона здавалася збудженою.

– Вам, молодi люди, увiмкнути свiтло чи ви надаете перевагу сутiнкам? – запитала вона. – Синтiе, вiднесеш каву мiсiс Інглторп? Я зараз наллю.

– Не хвилюйся, Мерi, – сказав Інглторп. – Я вiднесу це Емiлi.

Вiн налив чашку кави й, обережно несучи ii, вийшов iз кiмнати.

Лоуренс пiшов за ним, а мiсiс Кавендiш сiла бiля нас.

Усi трое якийсь час сидiли в тишi. Славна була нiч, спекотна та спокiйна. Мiсiс Кавендiш трохи обвiвала себе пальмовим листком.

– Надто душно, – тихо сказала вона. – Буде гроза.

Прикро, але моменти гармонii такi короткi! Мое блаженство рiзко обiрвав добре вiдомий, але глибоко ненависний менi голос iз холу.

– Доктор Бауерстайн! – вигукнула Синтiя. – Дивний час для вiзиту!

Я ревниво зиркнув на Мерi Кавендiш, але, схоже, це ii зовсiм не схвилювало, нiжна блiдiсть ii обличчя не змiнилася.

Через якусь мить Альфред Інглторп провiв у кiмнату доктора, який, розсмiявшись, заявив, що йому не варто заходити до вiтальнi в такому виглядi. І правда, видовище було жалюгiдне, бо гiсть сильно заляпався брудом.

– Що це ви робили, докторе? – викрикнула мiсiс Кавендiш.

– Мушу спершу вибачитися, – сказав чоловiк. – Я не збирався заходити, але мiстер Інглторп наполягав.

– Ну, Бауерстайне, ви в жахливому станi, – зазначив Джон, входячи з холу. – Випийте кави та розкажiть нам, що ж iз вами сталося.

– Дякую. Розкажу.

Вiн розсмiявся з легким вiдтiнком гiркоти, описуючи, як виявив надзвичайно рiдкiсний вид папоротi у важкодоступному мiсцi та як, намагаючись дiстатися до рослини, шубовснув, на свiй сором, у найближчу калюжу.

– Сонце швидко висушило мене, – додав вiн, – але боюся, що мiй зовнiшнiй вигляд ганебний.

Саме цiеi митi мiсiс Інглторп iз холу покликала Синтiю, i дiвчина вибiгла з вiтальнi.

– Люба, будь ласка, вiднеси мiй бювар. Пiду спати.

Дверi в передпокiй були вiдчиненi навстiж. Я встав, коли Синтiя зiрвалася з мiсця, Джон сидiв поруч зi мною. Тобто було трое свiдкiв, якi могли б заприсягнути, що мiсiс Інглторп сама несла каву, ще не вiдпивши з чашки. Для мене вечiр виявився повнiстю зруйнованим присутнiстю доктора Бауерстайна. Здавалося, що цей чоловiк нiколи не пiде. Нарештi вiн пiднявся, i я зiтхнув iз полегшенням.

– Я проведу вас у село, – сказав мiстер Інглторп. – Мушу зустрiтися з нашим розпорядником щодо деяких рахункiв на будинок. – Вiн повернувся до Джона. – Мене не чекайте. Вiзьму з собою ключ вiд вхiдних дверей.




Роздiл третiй

Нiч трагедii


Для того щоб ця частина моеi розповiдi була зрозумiлiшою, надаю план другого поверху Стайлзу. Вхiд до кiмнат прислуги пролягае через дверi Б. Вони не з’еднанi з правим крилом, де знаходяться покоi Інглторпiв.








Здавалося, була середина ночi, коли мене розбудив Лоуренс Кавендiш. У його руцi була свiчка, а на обличчi – тривога, з якоi я зрозумiв, що трапилося щось серйозне.

– У чому рiч? – запитав я, пiдводячись у лiжку й намагаючись зiбратися з думками.

– Боюся, матерi дуже зле. У неi якийсь напад. На жаль, вона замкнулася в кiмнатi.

– Уже йду.

Я вискочив iз лiжка i, кутаючись у халат, поквапився за Лоуренсом уздовж коридору та галереi до правого крила будинку.

До нас приедналися Джон Кавендiш i ще дехто зi слуг, якi стояли неподалiк iз приголомшеним виглядом. Лоуренс глянув на брата.

– Як нам дiяти?

Я подумав, що нiколи ще його невпевненiсть не була такою виразною.

Джон iз силою посмикав клямку дверей мiсiс Інглторп, та це не дало жодного ефекту. Дверi, очевидно, були замкненi зсередини. На той момент уже всi мешканцi будинку були на ногах. Із кiмнати долинали дуже тривожнi звуки. Стало очевидно, що треба дiяти.

– Спробуйте пробратися через кiмнату мiстера Інглторпа, сер, – волала Доркас. – Бiдолашна господиня!

Раптом я зрозумiв, що Альфреда Інглторпа тут не було, лише його одного. Джон вiдчинив дверi до його кiмнати. Там було дуже темно, та позаду йшов Лоуренс зi свiчкою, i в мерехтливому свiтлi ми побачили, що лiжко застелене, i жодних ознак того, що до цього в кiмнатi хтось перебував.

Ми одразу попрямували до сумiжних дверей. І вони були замкненi зсередини. Що ж робити?

– Ой, лишенько, сер, – лементувала Доркас, заламуючи руки, – як же нам дiяти?

– Треба виламувати дверi, я гадаю. Хоча це буде важко. Хай якась iз покоiвок розбудить Бейлi та вiдправить його по доктора Вiлкiнза. Тепер спробуймо дверi. Хоча заждiть, е ще дверi до кiмнати мiс Синтii?

– Так, сер, та вони завжди замкненi. Нiколи не вiдчинялися.

– Можна просто глянути.

Джон швиденько побiг до кiмнати мiс Синтii. Там уже була Мерi Кавендiш, що трясла дiвчину, яка, напевно, мала надзвичайно мiцний сон, i намагалася ii розбудити.

За кiлька секунд вiн повернувся.

– Нiчого хорошого. Теж замкненi. Треба виламувати дверi. Здаеться, цi менш мiцнi, нiж тi, що з коридору.

Ми напружилися та налягли всi разом. Дверi було зроблено з суцiльного дерева, i якийсь час вони опиралися нашим зусиллям, та зрештою пiддалися пiд нашою вагою i з голосним гуркотом вiдчинилися навстiж.

Ми всi загримiли всередину, Лоуренс досi зi свiчкою в руцi. Мiсiс Інглторп лежала в лiжку, усе ii тiло було охоплене сильними конвульсiями, пiд час яких, вона, напевно, перевернула столик поруч iз лiжком. Проте, коли ми ввiйшли, ii кiнцiвки розслабилися, i жiнка вiдкинулася на подушки.

Джон перетнув кiмнату й запалив газову лампу. Потiм, обернувшись до Еннi, однiеi з покоiвок, попросив ii пiти до iдальнi та принести брендi. Пiсля цього пiдiйшов до своеi матерi, у той час як я вiдмикав дверi в коридор.

Я повернувся до Лоуренса, щоб сказати, що краще пiду, якщо моя допомога не потрiбна, та слова завмерли на губах. Менi ще нiколи не доводилося бачити такий переляканий вираз обличчя. Вiн був блiдий, наче крейда. Зi свiчки, яку чоловiк тримав тремтячими руками, на килим капав вiск. Очi, сповненi жахом чи якоюсь схожою емоцiею, непорушно дивилися в точку поверх моеi голови на дальнiй стiнi. Наче вiн побачив щось, що змусило його закам’янiти. Інстинктивно я прослiдкував його погляд, та нiчого незвичайного не побачив. Мерехтiння попелу в камiнi, акуратно виставленi в ряд прикраси на поличцi над ним – нiчого загрозливого.

Сила нападiв мiсiс Інглторп, здаеться, згасала. І вона почала говорити уривками.

– Уже краще… так раптово… необдумано вчинила… замкнувшись.

На лiжко впала тiнь, пiдвiвши погляд, я побачив Мерi Кавендiш, що стояла у дверях, обiйнявши рукою Синтiю. Здавалося, вона пiдтримувала дiвчину, яка мала розгублений вигляд i була сама на себе не схожа. Їi обличчя було дуже рум’яне, i вона невпинно позiхала.

– Бiдна Синтiя дуже налякалася, – тихо мовила мiсiс Кавендiш.

Сама вона – я помiтив – була одягнена у свiй бiлий робочий одяг. Напевно, уже було пiзнiше, нiж я гадав. Я побачив слабкий промiнчик денного свiтла, що пробивався крiзь штори на вiкнi, i годинник на полицi над камiном указував, що вже майже п’ята.

Мене раптом наполохав придушений крик, що линув вiд лiжка. Бiдолашну жiнку скував новий напад болю. Конвульсii були настiльки сильнi, що здавалися нестерпними. Усi розгубилися. Ми скупчилися навколо неi, не спроможнi допомогти чи полегшити страждання. Вiд останньоi конвульсii мiсiс Інглторп вiдiрвалася вiд лiжка, опираючись на голову й на п’яти, неймовiрно вигнувши тiло дугою. Мерi та Джон безуспiшно намагалися дати iй ще брендi. Минули митi. І знову – тiло дивно вигнулося дугою.

У цей момент доктор Бауерстайн увiйшов до кiмнати, авторитетно всiх розштовхуючи. На секунду вiн завмер на мiсцi, дивлячись на постать у лiжку, але в ту ж мить мiсiс Інглторп придушено закричала, спрямувавши погляд на доктора:

– Альфред… Альфред… – i непорушно впала на подушки.

Поспiхом доктор пiдiйшов до лiжка, схопив ii за руки та енергiйно почав ними рухати, виконуючи штучне дихання, наскiльки менi вiдомо. Вiн вiддав кiлька коротких i рiзких наказiв прислузi. Авторитарним помахом руки вiдiслав нас усiх до дверей. Ми дивилися на нього iз захопленням, хоча в душi всi вже знали, що було занадто пiзно i щось удiяти вже неможливо. З виразу його обличчя я розумiв, що й у нього самого було мало надii.

Зрештою вiн полишив своi спроби, сумно хитаючи головою. І в цю мить ми почули кроки ззовнi та доктор Вiлкiнз, особистий лiкар мiсiс Інглторп, огрядний метушливий невеличкий чоловiк, увiрвався всередину.

Доктор Бауерстайн у кiлькох словах пояснив, як вiн проходив повз ворота будинку, коли з них виiхав автомобiль, i як поквапився хутчiш до будинку в той час, коли автомобiль поiхав по доктора Вiлкiнза. Кволим рухом руки вказав на постать у лiжку.

– Ду-уже печально. Ду-уже печально, – бурмотiв доктор Вiлкiнз. – Бiдолашна мила жiнка. Завжди робила забагато… забагато… не слухала моiх порад. Я попереджував ii: «Шануйтеся». Але нi… ii бажання творити добро було занадто сильним. І природа повстала. При-ро-да по-вста-ла.

Я помiтив, що доктор Бауерстайн пильно дивився на мiсцевого лiкаря, звертаючись до нього.

– Конвульсii були дуже потужнi, докторе Вiлкiнз. Шкода, що вас не було тут, щоб побачити. Вони були… стовбнякового типу.

– Ах! – сказав доктор Вiлкiнз, замислившись.

– Волiв би поговорити з вами наодинцi, – мовив доктор Бауерстайн i звернувся до Джона: – Ви не проти?

– Звичайно, нi.

Усi вийшли в коридор, залишивши обох лiкарiв наодинцi, я почув, як позаду нас дверi замкнулися на ключ.

Ми повiльно спустилися сходами. Я був надзвичайно збуджений. До певноi мiри я володiв дедуктивним талантом, i поведiнка доктора Бауерстайна пiдняла в думках бурю рiзноманiтних висновкiв. Мерi Кавендiш поклала долоню на мою руку.

– Що ж таке? Чому доктор Бауерстайн поводився так… дивно?

Я глянув на неi.

– Знаете, що я думаю?

– Що?

– Послухайте! – Я оглянувся, чи нiхто нас не чуе, i знизив голос до шепоту. – Думаю, ii отруiли! Упевнений, доктор Бауерстайн це пiдозрюе.

– Що? – Жiнка притислася до стiни, ii зiницi сильно розширилися.

Потiм вона закричала так, що я аж налякався:

– Нi, нi! Тiльки не це… не це!

Вирвавшись вiд мене, вона побiгла догори сходами. Я попрямував за нею, боячись, щоб Мерi не знепритомнiла. Коли я ii наздогнав, вона стояла, опершись на поруччя, смертельно блiда. Жiнка роздратовано вiдмахнулася вiд мене рукою.

– Нi, нi… залиште мене. Менi краще побути самiй. Дозвольте менi побути в спокоi кiлька хвилин. Ідiть униз до iнших.

Я знехотя скорився. Джон i Лоуренс були в iдальнi. Я мовчки приеднався до них та, гадаю, висловив загальну думку, коли зрештою порушив тишу:

– Де мiстер Інглторп?

Джон похитав головою.

– Його немае в будинку.

Нашi погляди зустрiлися. Де ж був Альфред Інглторп? Його вiдсутнiсть дивна й незрозумiла. Я згадав передсмертнi слова мiсiс Інглторп. Що вони означали? Що ще вона могла б нам розповiсти, якби iй вистачило часу?

Нарештi ми почули, як лiкарi спускаються сходами. Доктор Вiлкiнз мав вигляд самовдоволений та захоплений i намагався приховати внутрiшне хвилювання зовнiшнiм спокоем. Доктор Бауерстайн залишався на задньому планi, його похмуре бородате обличчя лишалося незмiнним. Доктор Вiлкiнз говорив за них обох. Вiн звернувся до Джона:

– Мiстере Кавендiш, прошу вашоi згоди на розтин.

– Це обов’язково? – похмуро запитав Джон. Його обличчя скривилося вiд болю.

– Абсолютно, – мовив доктор Бауерстайн.

– Тобто?

– Нi доктор Вiлкiнз, нi я не зможемо надати довiдку про смерть, зважаючи на обставини.

Джон схилив голову.

– У такому разi в мене немае iншого вибору, нiж погодитися.

– Дякую, – коротко сказав доктор Вiлкiнз. – Ми пропонуемо зробити це завтра ввечерi… тобто вже сьогоднi ввечерi. – І вiн зиркнув на денне свiтло. – Зважаючи на обставини, навряд чи вдасться уникнути розслiдування смертi… Такi формальностi е обов’язковими, та прошу вас не хвилюватися.

Зависла пауза, а потiм доктор Бауерстайн вийняв два ключi з кишенi та вручив iх Джоновi.

– Це ключi вiд обох кiмнат. Я iх замкнув, i, на мою думку, на цей час краще, щоб вони так i залишалися.

Пiсля цього лiкарi пiшли.

У мене в головi крутилася думка, яку я врештi вирiшив висловити. Та вiдчував, що варто бути обачним у цiй справi. Я знав, що Джон боявся будь-якоi публiчностi, вiн – легкий у спiлкуваннi оптимiст, який iшов на компромiс при виникненнi проблем. Буде важко переконати його в розважливостi мого плану. Лоуренс, з iншого боку, менш консервативний та з багатою уявою, був для мене прийнятнiшим однодумцем. Безсумнiвно, настала мить, коли я мав узяти iнiцiативу у своi руки.

– Джоне, – сказав я, – хочу тебе дещо попросити.

– Що ж?

– Пам’ятаеш, я згадував про свого друга Пуаро? Бельгiйця, що зараз тут перебувае? Вiн – славетний детектив.

– Так.

– Хочу, щоб ти дозволив менi покликати його… розслiдувати цю справу.

– Що… зараз? До розтину?

– Швидка реакцiя – це перевага, якщо… якщо були якiсь протизаконнi дii.

– Дурницi! – залементував Лоуренс злiсно. – На мою думку, це все вигадки Бауерстайна! У Вiлкiнза й думки такоi не було, доки Бауерстайн ii йому не пiдкинув. Але, як i всi професiонали, Бауерстайн мае своi химери. Отрута – то його хобi, тож вона йому всюди ввижаеться.

Зiзнаюся, мене здивувала реакцiя Лоуренса. Вiн рiдко бував таким рiзким у будь-чому.

Джон вагався.

– Я не подiляю твоеi думки, Лоуренсе, – зрештою промовив вiн. – Я схиляюся до того, щоб надати Гастiнгсу свободу дiй, хоча я б, мабуть, трiшки зачекав. Навiщо нам непотрiбнi скандали?

– Нi, нi, – iз запалом сказав я, – вам нiчого боятися. Пуаро – сама конфiденцiйнiсть.

– Гаразд, роби як знаеш. Залишаю це на тебе. Хоча якщо все саме так, як ми пiдозрюемо, то справа цiлковито зрозумiла. Хай мене простить Бог, якщо я його безпiдставно звинувачую!

Я глянув на свiй годинник. Шоста година. Вирiшив не втрачати бiльше часу.

Проте вiдстрочку на п’ять хвилин я таки собi дозволив i провiв iх, порпаючись у бiблiотецi, доки не знайшов медичну книжку, у якiй був опис отруення стрихнiном.




Роздiл четвертий

Пуаро розслiдуе


Будинок, у якому мешкав бельгiець у селi, розташувався неподалiк паркових ворiт. Туди швидше можна було дiстатися вузькою стежиною у високiй травi, оминаючи звивистий в’iзд. Тож я пiшов тим шляхом i майже дiстався будиночка, коли мою увагу привернула постать чоловiка, що бiг у мiй бiк. То був мiстер Інглторп. Де ж вiн перебував до цього часу? Як збирався пояснити свою вiдсутнiсть?

Вiн одразу ж на мене накинувся.

– Боже мiй! Це жахливо! Бiдолашна моя дружина! Я щойно довiдався.

– Де ви були? – запитав я.

– Мене затримав учора ввечерi Денбi. Було вже по першiй, коли ми закiнчили. Потiм я зрозумiв, що все-таки забув ключа. Не хотiв пiдiймати на ноги весь будинок, тож Денбi запропонував менi переночувати в нього.

– Як ви почули цi новини? – знову запитав я.

– Вiлкiнз прийшов до Денбi, щоб повiдомити йому. Моя бiдна Емiлi! Така саможертовна… така благородна особистiсть. Вона переоцiнила своi сили.

Мене переповнило почуття вiдрази. Який же цей чоловiк самовдоволений ханжа!

– Маю поспiшати, – сказав я, вдячний, що той не допитувався, куди саме.

За кiлька хвилин я стукав у дверi котеджу «Лiствейз».

Не отримавши вiдповiдi, я нетерпляче повторив свою спробу. Надi мною обережно вiдчинилося вiкно, i з нього визирнув сам Пуаро.

З його вуст вилетiв здивований вигук, коли вiн угледiв мене. Кiлькома словами я описав нiчну трагедiю й попросив його допомоги.

– Заждiть, друже, я вас впущу, i ви розповiсте менi все про цю справу, доки я вдягатимуся.

За мить Пуаро вiдчинив дверi та провiв мене в кiмнату. Там посадовив у крiсло, i я переповiв усе про подiю, нiчого не приховуючи, не оминаючи жодноi обставини, хоч би якою незначною вона видавалася, у той час як сам вiн акуратно й методично вибирав собi одяг.

Я розповiв йому про те, як прокинувся, про передсмертнi слова мiсiс Інглторп, про вiдсутнiсть ii чоловiка, про сварку напередоднi, про уривки розмови мiж Мерi та ii свекрухою, яку я пiдслухав, про попередню сварку мiж мiсiс Інглторп та Івлiн Говард i про натяки останньоi.

Моя розповiдь не видалася такою зрозумiлою, як менi того хотiлося. Я повторювався кiлька разiв i час вiд часу повертався назад, забуваючи про деякi деталi. Пуаро люб’язно всмiхався до мене.

– Думки плутаються? Чи не так? Не поспiшайте, mon ami. Ви напруженi; ви збудженi… i це природно. Тепер, коли ми заспокоiлися, розставимо факти акуратно, на своi мiсця. Ми аналiзуватимемо й вiдкидатимемо. Важливi – на один бiк; неважливi – фух… – Вiн скривив свое схоже на херувимчика обличчя й досить комiчно дмухнув. – Вiдганятимемо iх геть!

– Це все дуже добре, – запротестував я, – та звiдки ви знатимете, якi важливi, а якi – нi? Це завжди здаеться менi таким складним.

Пуаро енергiйно захитав головою. І почав розгладжувати вуса з надзвичайною турботою.

– Усе не так. Voyons! [3 - Побачимо! (фр.)]Один факт веде до iншого й так далi. Чи наступний до нього пасуе? A merveille! [4 - Чудово! (фр.)] Чудово! Ідемо далi. Наступний факт – нi! О, як цiкаво! Чогось не вистачае, немае ланки в ланцюжку. Ми дослiджуемо. Шукаемо. І ось маленький цiкавий факт, мiзерна часточка, яка нi до чого не пасувала, то вставимо ii тут! – Вiн екстравагантно махнув рукою. – Це – значуще! Дуже важливе!

– Та-ак…

– Ах! – Пуаро зажестикулював пальцем до мене так енергiйно, що я аж вiдсахнувся. – Знайте! Бiда буде детективовi, що каже: «Це така дрiбниця, що вона не мае значення. Це менi не потрiбно. Я про це забуду». Це породжуе плутанину! Усе мае значення.

– Я знаю. Ви завжди менi про це нагадували. Тому я й розповiдав усе в подробицях, попри те, видаються вони менi важливими чи нi.

– І я вами дуже задоволений. У вас хороша пам’ять, i ви чесно подали менi всi факти. Не казатиму про порядок, у якому ви iх виклали… направду, менi прикро! Але я ставлюся до цього поблажливо: ви засмученi. І, гадаю, саме через це оминули важливу обставину.

– Ви про що? – запитав я.

– Ви не розповiли менi, чи мiсiс Інглторп добре поiла минулого вечора.

Я сидiв i дивився на нього. Напевно, вiйна подiяла на мозок маленького чоловiчка. Вiн чистив свое пальто перед тим, як його одягти, i здавався цiлковито поглинутим у цей процес.

– Не пам’ятаю, – вiдповiв я. – І в будь-якому разi я не розумiю…

– Не розумiете? Але ж це чи не найважливiше.

– Не розумiю чому, – мовив я трохи роздратовано. – Наскiльки я пам’ятаю, вона багато не iла. Жiнка була очевидно засмучена, що зiпсувало ii апетит. Це природно.

– Так, – вдумливо промовив Пуаро, – це природно.

Вiн вiдчинив шухляду та вийняв невеличкий портфель, потiм обернувся до мене.

– Я готовий. Ідемо до маетку, вивчатимемо справу на мiсцi. Перепрошую, mon ami, ви поспiхом одягалися, i ваша краватка змiстилася набiк. Дозвольте. – Вiн управним рухом ii вирiвняв. – ?a y est! [5 - От i все! (фр.)] Що ж, рушаймо?

Ми поквапилися до селища, повернули бiля ворiт будинку. Пуаро зупинився на мить, пильно роздивився прекраснi простори парку, що досi виблискували ранковою росою.

– Яка краса, яка краса, та бiдолашна родина охоплена сумом, зламана горем.

Вiн незворушно на мене дивився, коли це говорив, i я вiдчув, як зашарiвся пiд його тривалим поглядом.

Чи була родина зламана горем? Чи сум вiд смертi мiсiс Інглторп був таким великим? Я зрозумiв, що в цьому оточеннi бракувало емоцiйностi. У померлоi жiнки не було дару всеосяжноi любовi. Їi смерть породила шок, напруженiсть, та нiхто за нею щиро не сумуватиме.

Пуаро, здавалося, прочитав моi думки. Вiн похмуро кивнув головою.

– Нi, ви маете рацiю, – сказав вiн, – усе було б iнакше, якби там iснував мiцний кровний зв’язок. Вона була добра та щедра до Кавендiшiв, та не була iхньою рiдною мамою. Кров мае значення, завжди пам’ятайте: кров мае значення.

– Пуаро, – мовив я, – я волiв би довiдатися, чому ви цiкавилися тим, що вживала мiсiс Інглторп минулого вечора? Я все прокручую це в думках, але нiяк не можу зрозумiти, який це мае стосунок до справи.

Вiн мовчав кiлька хвилин, крокуючи поруч зi мною, та зрештою промовив:

– Я не проти вам розповiсти, хоча ви знаете, що я не маю звички щось пояснювати до завершення. Наразi iснуе точка зору, що мiсiс Інглторп померла вiд отруення стрихнiном, за припущенням, поданого iй з кавою.

– Так.

– Що ж, о котрiй годинi подавали каву?

– Близько восьмоi.

– Отож вона ii пила мiж восьмою та пiв на дев’яту, не пiзнiше. Проте стрихнiн – достатньо сильна отрута. Його дiя була б вiдчутною дуже швидко, можливо, за годину. Але у випадку мiсiс Інглторп симптоми не проявилися до п’ятоi години наступного ранку: дев’ять годин! Та велика кiлькiсть iжi, спожитоi в той самий час, що й отрута, могла б сповiльнити ii дiю, хоча навряд чи на такий довгий час. Проте цю можливiсть варто взяти до уваги. Але, зважаючи на сказане вами, вона небагато з’iла на вечерю, а симптоми не розвинулися аж до наступного ранку! А це вже досить цiкава обставина, друже. Щось може проявитися на розтинi, що пояснить це. А до того – просто запам’ятайте це.

Коли ми наблизилися до будинку, нас вийшов зустрiчати Джон. Його обличчя мало стомлений i змарнiлий вигляд.

– Це просто жахлива справа, мсье Пуаро, – сказав вiн. – Чи Гастiнгс пояснив вам, що ми хвилюемося щодо розголошення?

– Цiлковито вас розумiю.

– Бачите, на цей час то лише пiдозри. Немае нiчого конкретного.

– Власне. Але варто перестрахуватися.

Джон звернувся до мене, виймаючи свiй портсигар, запалюючи цигарку.

– Знаете, що той чоловiк, Інглторп, повернувся?

– Так. Я його зустрiв.

Джон жбурнув сiрник у клумбу поруч, що було для Пуаро неприйнятним. Вiн пiдняв сiрник i обережно його закопав.

– Важко зрозумiти, як до нього ставитися.

– Такi труднощi довго не триватимуть, – тихо промовив Пуаро.

Джон мав розгублений вигляд, не зовсiм розумiючи прихованого значення цих слiв. Вiн вручив менi два ключi, якi передав доктор Бауерстайн.

– Покажiть мсье Пуаро все, що вiн бажае побачити.

– Кiмнати замкненi? – запитав Пуаро.

– Доктор Бауерстайн уважав це за потрiбне.

Пуаро вдумливо захитав головою.

– Тож вiн у цьому впевнений. Що ж, це спрощуе наше завдання.

Ми разом пiднялися до кiмнати, де сталася трагедiя. Для зручностi надаю планування кiмнати та розташування меблiв.






Пуаро замкнув дверi зсередини й миттево взявся до iнспекцii кiмнати. Вiн переходив вiд однiеi речi до iншоi з прудкiстю коника-стрибунця. Я залишався бiля дверей, боячись зруйнувати якiсь докази. Пуаро ж, здаеться, не оцiнив мою передбачливiсть.

– Що з вами таке, друже, – залементував вiн, – чого ви там стоiте… як то кажуть?… ага, так, як загрузле порося?

Я пояснив, що боявся зруйнувати якiсь слiди.

– Слiди? Що за вигадки! Через цю кiмнату вже пройшла армiя людей! Якi шанси тут натрапити на слiди? Нi, пiдходьте сюди та допоможiть менi в пошуках. Я поставлю тут свiй портфель, допоки менi вiн не знадобиться.

Вiн поставив портфель на круглий столик бiля вiкна, але то виявилося невдалою iдеею: верхня частина столу була погано прикрiплена, вiн перехилився, i портфель з’iхав на пiдлогу.

– En voil? une table! [6 - Ото стiл! (фр.)] – закричав Пуаро. – О, друже, можна жити у великому будинку, та все одно не мати комфорту.

Пiсля цього короткого повчання вiн знову взявся до пошукiв.

На якийсь час його увагу привернув невеличкий фiолетовий бювар iз ключем у замку на письмовому столi. Вiн витяг ключ iз замка й передав менi, щоб я його оглянув. Проте я нiчого особливого не помiтив. То був звичайний ключ марки «Єйл», iз закрученим крiзь нього шматком дроту.

Потiм вiн оглянув виламанi нами дверi, переконавшись у тому, що засув справдi було прострiлено. Тодi попрямував до протилежних дверей, якi вели до кiмнати Синтii. Тi теж були замкненi, як я вже згадував. Проте вiн не полiнувався вiдiмкнути iх, кiлька разiв вiдчиняючи та зачиняючи; потiм спробував це робити дуже обережно, щоб не спричинити жодного шуму. Раптом щось привернуло його увагу в самому засувi. Вiн його уважно розглянув, потiм спритно пiдхопив зi свого портфеля щипцi, вийняв звiдти щось мiнiатюрне й помiстив це в конверт.

На комодi була таця зi спиртовою лампою й маленькою каструлею. У посудинi виднiлася невелика кiлькiсть темноi рiдини, поруч стояла порожня чашка на блюдечку, з якоi, очевидно, пили.

Як я мiг бути таким неуважним, щоб не помiтити це? То були важливi докази. Пуаро самовiддано вмочив туди палець i обережно скуштував.

– Какао… гадаю… з ромом.

Вiн перейшов до безладу на пiдлозi, де поруч iз лiжком перевернувся стiл. Лампа, якiсь книжки, в’язка ключiв, розбитий шматок кавовоi чашки – усе лежало на пiдлозi.

– О, цiкаво, – мовив Пуаро.

– Мушу зiзнатися, що не бачу тут нiчого надто цiкавого.

– Не бачите? Погляньте на лампу… скляний цилiндр розбитий у двох мiсцях; шматки так i лежать, як упали. Та дивiться: кавова чашка розчавлена в порошок.

– Що ж, – стурбовано мовив я, – гадаю, хтось на неi наступив.

– Саме так, – проговорив Пуаро дивним голосом. – Хтось на неi наступив.

Вiн пiдвiвся з колiн i повiльно перетнув кiмнату до полицi над камiном, де зупинився й бездумно перебирав статуетки, рiвненько iх розставляючи. Чоловiк робив так, коли нервував.

– Mon ami, – сказав вiн, обертаючись до мене, – хтось наступив на ту чашку, розтерши ii в порошок, i зроблено це тому, що в нiй був стрихнiн, або – що набагато серйознiше – тому, що в нiй не було стрихнiну!

Я не вiдповiв. Я стояв здивований, та знав, що не варто його просити пояснити. За якусь мить Пуаро продовжив свое розслiдування. Вiн пiдняв в’язку ключiв з пiдлоги i, перебираючи iх у руках, урештi вибрав один, свiтлий i блискучий, який вставив у бювар. Ключ пiдiйшов, i детектив вiдiмкнув його та, мить провагавшись, зачинив i знову замкнув, кинув в’язку ключiв, разом iз тим, що спочатку був у замку, у свою кишеню.

– Я не маю повноважень оглядати цi папери. Та це повинно бути зроблено, негайно!

Пiсля цього вiн уважно оглянув шухляди умивального столика. Перетнув кiмнату до вiкна лiворуч. Кругла пляма, ледь помiтна на коричневому килимi, здавалося, надзвичайно його зацiкавила. Вiн опустився на колiна, докладно ii розглядаючи, навiть понюхав ii.

Урештi налив кiлька крапель какао в пробiрку, акуратно ii закривши. Далi дiстав свiй записник.

– У цiй кiмнатi ми виявили, – проговорив вiн, iнтенсивно щось записуючи, – шiсть пунктiв, на якi варто звернути увагу. Менi iх перерахувати чи ви бажаете?

– Вам, – поспiхом вiдповiв я.

– Гаразд тодi. Один – кавова чашка була розтерта в порошок; два – бювар iз ключем у замку; три – пляма на пiдлозi.

– Вона могла бути там уже давно, – перебив його я.

– Нi, бо досi вогка на дотик i пахне кавою. Чотири – фрагмент якоiсь темно-зеленоi тканини… лише кiлька ниточок, та можна розгледiти.

– Ах! – вигукнув я. – Ось що ви заклеiли в конверт.

– Так. Це може виявитися шматком сукнi самоi мiсiс Інглторп, що не так значуще. Подивимося. П’ять – ось це! – драматичним жестом вiн указав на велику пляму вiд воску зi свiчки на пiдлозi поруч iз письмовим столом. – Це повинно було б статися вчора, в iншому разi хороша покоiвка прибрала б ii з допомогою промокального паперу та гарячоi праски. Одного разу один iз моiх улюблених капелюхiв… та зараз не про це.

– Найпевнiше, це трапилося вчора ввечерi. Ми були надзвичайно схвильованi. Можливо, сама мiсiс Інглторп упустила свiчку.

– Ви принесли лише одну свiчку до кiмнати?

– Так. Їi тримав Лоуренс Кавендiш. Та вiн був такий збуджений. Здаеться, вiн побачив щось он там, – я вказав на полицю над камiном, – що його цiлковито паралiзувало.

– Як цiкаво, – швидко проговорив Пуаро. – Так. Із цього можна робити висновки, – його погляд пройшовся по всiй довжинi стiни. – Але то не його свiчка зробила таку велику пляму, бо, як ви можете помiтити, це бiлий вiск, а свiчка мсье Лоуренса, яка досi стоiть на туалетному столику, рожева. З iншого боку, мiсiс Інглторп не мала свiчки в кiмнатi, лише лампу для читання.

– То, – сказав я, – якi вашi висновки?

Мiй друг вiдповiв, роздратувавши мене, натякаючи, що менi варто скористатися власними природними можливостями.

– А шостий пункт? – запитав я. – Гадаю, це зразок какао.

– Нi, – вдумливо промовив Пуаро, – я мiг би його включити до цих шести, але цього не зробив. Нi, шостий пункт я наразi не виголошуватиму.

Вiн швидко оглянув кiмнату.

– Тут уже нiчого робити, на мою думку, хiба що… – Вiн наполегливо й довго вдивлявся в згаслий попiл на камiннiй решiтцi. – Вогонь горить… i знищуе. Та випадково… там може бути… гляньмо!

Ставши на колiна й опершись на руки, вiн почав завзято перекидати попiл з решiтки через огорожу камiна, але робив це дуже обережно. Раптом з його вуст почувся приглушений вигук.

– Щипцi, Гастiнгсе!

Я похапцем передав iх йому, а вiн умiло витяг маленький шматок обвугленого паперу.

– Ось, mon ami! – залементував вiн. – Що ви на це скажете?

Я пильно оглянув фрагмент. Ось точне його вiдтворення:








Я розгубився. Фрагмент був якийсь товстий, не схожий на звичайний папiр для письма. Раптом менi сяйнула думка.

– Пуаро! – крикнув я. – То фрагмент заповiту!

– Власне.

Я незадоволено на нього глянув.

– Вас це не дивуе?

– Нi, – вiдповiв той похмуро. – Я цього очiкував.

Я вiддав шматок паперу й простежив за тим, як вiн поклав його до свого портфеля з такою ж послiдовною обережнiстю, з якою поводився з усiм. Моi думки плуталися. Що то за загадки iз заповiтом? Хто його знищив? Та сама особа, що залишила воскову пляму на пiдлозi? Очевидно. Та як хтось змiг отримати доступ? Усi дверi були замкненi зсередини.

– Тепер, друже, – рiзко мовив Пуаро, – час iти. Я волiв би поставити кiлька запитань покоiвцi… Доркас ii звуть, чи не так?

Ми пройшли через кiмнату Альфреда Інглторпа, а Пуаро затримався настiльки, щоб зробити хоча й короткий, але вичерпний огляд. Ми вийшли крiзь тi ж дверi, замкнувши i iх, а також дверi мiсiс Інглторп, як це було до того.

Я провiв його до будуара, який вiн висловив бажання вiдвiдати, а сам пiшов шукати Доркас.

Проте, коли я повернувся з нею, будуар був порожнiм.

– Пуаро, – покликав я, – де ви?

– Я тут, друже.

Вiн вийшов крiзь французьке вiкно i стояв, здавалося, зачарований клумбами рiзноманiтних форм.

– Чарiвливо! – бурмотiв вiн. – Чарiвливо! Яка симетрiя! Гляньте на цей пiвмiсяць, а цi ромби… така чепурнiсть заворожуе око. Та й розташування рослин iдеальне. Усе було нещодавно зроблено, так?

– Так, здаеться, цим займалися вчора по обiдi. Та заходьте, Доркас уже тут.

– Eh bien, eh bien! Не карайте мене за мить насолоди цим видом.

– Так, але ця справа важливiша.

– Чому ви думаете, що цi милi бегонii менш важливi?

Я знизав плечима. Із ним важко сперечатися, якщо вiн у чомусь переконаний.

– Ви не погоджуетеся? Але так воно i е. Що ж, пiдемо й опитаемо смiливу Доркас.

Доркас стояла в будуарi: руки схрещенi на грудях, сиве волосся здiймалося цупкими кучерями пiд бiлим чепчиком. Вона була прикладом доброi староi прислуги.

У своему ставленнi до Пуаро вона виявляла пiдозрiливiсть, та вiн невдовзi зламав ii захист. Детектив пiдсунув ближче стiлець.

– Благаю, сядьте, мадемуазель.

– Дякую, сер.

– Ви працювали на свою господиню багато рокiв, правда?

– Десять рокiв, сер.

– Це дуже тривале та дуже вiддане служiння. Ви надто прив’язалися до неi, правда?

– Господиня була надзвичайно добра до мене, сер.

– Тодi ви не заперечуватимете проти того, щоб вiдповiсти на кiлька запитань. Мiстер Кавендiш цiлковито погодився на те, щоб я вам iх поставив.

– О, гаразд, сер.

– Тодi я почну iз запитання про подii, що трапилися вчора по обiдi. Ваша господиня посперечалася з кимось?

– Так, сер. Та я не знаю, чи менi варто… – Доркас завагалася.

Пуаро на неi пильно дивився.

– Моя дорога Доркас, важливо, щоб менi була вiдома кожна подробиця тоi суперечки, якнайповнiше. Не думайте, що цим ви зрадите свою господиню, виказавши ii секрети. Ваша господиня лежить мертва. Важливо, щоб ми про все довiдалися та змогли покарати винних. Нiщо не поверне ii до життя, та ми сподiваемося, якщо вiдбулося щось незаконне, вiддати вбивцю в руки правосуддя.

– Амiнь, – промовила Доркас iз запалом. – Не називаючи iменi, можу сказати, що е одна людина в цьому будинку, якiй жоден iз нас нiколи не скориться! І то був жахливий день, коли вiн уперше закрив собою денне свiтло, з’явившись у дверях.

Пуаро чекав, доки ii обурення стихне, а тодi, повертаючись до свого дiлового тону розмови, запитав:

– Тепер щодо сварки. Що ви про це знаете?

– Що ж, сер, я вчора йшла коридором…

– Котра то була година?

– Не можу точно сказати, сер, та ще було далеко до вечерi. Можливо, четверта… а може, трiшки пiзнiше. Тож, сер, як i говорила, я саме проходила повз, коли почула тут розлюченi крики. Я не збиралася пiдслуховувати, але… сталося те, що сталося. Я зупинилася. Дверi були зачиненi, та господиня говорила дуже рiзко й чiтко, i я добре розчула, що вона сказала. «Ти брехав менi, ти мене обдурив», – мовила вона. Я не чула, що вiдповiв мiстер Інглторп. Вiн говорив набагато тихiше, а вона вiдповiла: «Як ти смiеш? Я тебе утримувала, одягала та годувала! Ти всiм менi завдячуеш! І ось як ти менi вiдплатив! Накликавши ганьбу на наше iм’я!» Я знову не розчула його вiдповiдi, та вона продовжувала: «Що б ти не сказав, це нiчого не змiнить. Я чiтко знаю, як менi треба вчинити. Я вже вирiшила. І не думай, що страх перед розголошенням чи скандалом мiж чоловiком та дружиною мене зупинить». Тодi менi здалося, що вони мали намiр виходити, i я поквапилася пiти геть.

– Ви впевненi, що чули голос мiстера Інглторпа?

– О так, сер, хто ж iще це мiг бути?

– Гаразд, що вiдбувалося далi?

– Пiзнiше я повернулася в коридор; та все вже було тихо. О п’ятiй годинi мiсiс Інглторп подзвонила у дзвоник i попросила принести iй чашку чаю – i бiльше нiчого – у будуар. У неi був жахливий вигляд – блiда, схвильована. «Доркас, – каже вона, – я отримала такий удар». «Прикро це чути, мадам, – вiдповiдаю iй, – вам покращае пiсля гарячоi чашечки чаю, мадам». Вона щось тримала в руцi. Не знаю, чи то був лист, чи просто аркуш паперу, та на ньому було щось написано, i вона так на це дивилася, наче не могла повiрити. Вона прошепотiла сама до себе, наче забула, що я там була: «Цi кiлька слiв – i все змiнилося». А потiм каже до мене: «Нiколи не довiряй чоловiкам, Доркас, вони цього не вартi!» Я спiшно вийшла й принесла iй чашку хорошого мiцного чаю. Вона подякувала i сказала, що iй стане краще, коли його вип’е. «Я не знаю, що менi робити, – проговорила вона. – Скандал мiж чоловiком та дружиною – то жахлива рiч, Доркас. Я б волiла все приховати, якби це було можливо». У цей момент увiйшла мiсiс Кавендiш, i вона бiльше нiчого не додала.

– Вона тодi ще тримала в руках той лист, чи що то було?

– Так, сер.

– Що б вона могла з ним удiяти пiсля цього?

– Власне, не знаю, сер, гадаю, замкнула б його у своему фiолетовому бюварi.

– Саме там вона зазвичай зберiгае важливi папери?

– Так, сер. Вона приносила його вниз щоранку й забирала нагору щовечора.

– Коли вона загубила вiд нього ключ?

– Вона не змогла його знайти вчора в обiд, сер, i попросила мене ретельно пошукати. Вона була дуже цим засмучена.

– Та в неi був дублiкат, чи не так?

– О так, сер.

Доркас дивилася на нього з великоi цiкавiстю, i, правду кажучи, я також. Що це за iсторiя iз загубленим ключем? Пуаро усмiхнувся до мене.

– Не звертайте на це увагу, Доркас, така моя робота – усе знати. Чи це той ключ, що загубився?

Вiн витяг iз кишенi ключ, який знайшов у замкненому бюварi нагорi.

Доркас мала такий вигляд, наче в неi очi вискочать з орбiт.

– Саме той, сер, це точно. Де ж ви його знайшли? Я скрiзь шукала.

– Рiч у тiм, що вчора вiн не був там, де сьогоднi. Тепер змiнимо тему: чи мала ваша господиня темно-зелену сукню у своему гардеробi?

Доркас була досить здивована таким неочiкуваним питанням.

– Нi, сер.

– Ви в цьому впевненi?

– О так, сер.

– Чи хтось iще в будинку мае зелений одяг?

Доркас замислилася.

– У мiс Синтii е зелена вечiрня сукня.

– Свiтло-чи темно-зелена?

– Свiтло-зелена, сер, здаеться, рiзновид шифону.

– Ах, не те, що менi потрiбно. Чи ще хтось мае щось зелене?

– Нi, сер… наскiльки менi вiдомо.

Вираз обличчя Пуаро не виказав i слiду того, чи вiн був розчарований, чи навпаки. Вiн лише зазначив:

– Добре, залишимо це i йдiмо далi. Чи е у вас якiсь причини пiдозрювати, що ваша господиня могла прийняти снодiйнi таблетки минулого вечора?

– Не минулого вечора, сер, я знаю, що нi.

– Чому ви так у цьому впевненi?

– Тому що коробочка була порожньою. Вона прийняла останню таблетку два днi тому й бiльше не замовляла.

– І ви в цьому впевненi?

– Упевнена, сер.

– Тодi все зрозумiло! До речi, ваша господиня не просила вас пiдписати якiсь папери вчора?

– Пiдписати папери? Нi, сер.

– Коли мiстер Гастiнгс та мiстер Лоуренс приходили минулого вечора, вони застали вашу господиню заклопотаною написанням листiв. Гадаю, ви не зможете пiдказати менi, кому вони були адресованi?

– Боюся, не зможу, сер. Мене не було ввечерi. Можливо, Еннi зможе розповiсти, та вона така неуважна дiвчина. Навiть не прибрала кавових чашок учора ввечерi. Ось що коiться, коли мене немае, щоб за всiм стежити.

Пуаро пiдняв руку.

– Оскiльки iх не прибрали, Доркас, залиште iх ще на трiшки, я вас благаю. Я хотiв би iх оглянути.

– Гаразд, сер.

– О котрiй ви вийшли з дому вчора ввечерi?

– Близько шостоi, сер.

– Дякую, Доркас, це все, що я вас хотiв запитати. – Вiн пiдвiвся й почимчикував до вiкна. – Менi так подобаються цi клумби. Скiльки тут садiвникiв працюе, до речi?




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Луки 10: 7 (пер. І. Хоменка). (Тут i далi прим. перекл.)




2


Страхова компанiя.




3


Побачимо! (фр.)




4


Чудово! (фр.)




5


От i все! (фр.)




6


Ото стiл! (фр.)


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/kr-st-_a-ata/ta-mnicha-prigoda-v-staylz