Випробування невинуватiстю
Агата Крiстi


У маетку Сонячний Рiг знаходять мертвою мiсiс Рейчел Аргайл. У вбивствi звинувачують ii прийомного сина Джека. Його ув’язнюють, адже в чоловiка немае алiбi. Через певний час доктор Артур Калгарi заявляе, що може надати це алiбi. Але в’язень помер ще до початку судового розслiдування. Калгарi сповнений рiшучостi за всяку цiну виправдати Джека, нехай навiть посмертно, однак родина Аргайл не бажае допомагати йому в розслiдуваннi. Несподiвано вiдбуваеться ще одне вбивство.

Якi таемницi приховуе Сонячний Рiг i його мешканцi? Чи причетнi вони до того, що сталося? Хто цей вовк в овечiй шкурi?





Агата Крiстi

Випробування невинуватiстю



Агату Крiстi в усьому свiтi знають як королеву детективу. Близько мiльярда примiрникiв ii творiв продано англiйською мовою, iще один мiльярд – у перекладi ста iноземними мовами. Вона – найпопулярнiший автор усiх часiв. За кiлькiстю перевидань ii книги поступаються лише Бiблii та творам Шекспiра. Їi перу належать вiсiмдесят детективних романiв i збiрок оповiдань, дев’ятнадцять п’ес i шiсть романiв, написаних пiд псевдонiмом Мерi Вестмейкот.

Перший роман Агати Крiстi – «Таемнича пригода в Стайлзi» – написано наприкiнцi Першоi свiтовоi вiйни, у якiй письменниця брала участь у складi волонтерського медичного загону. У цьому романi вона створила образ Еркюля Пуаро – маленького бельгiйського детектива, якому судилося стати найзнаменитiшим героем лiтератури детективного жанру пiсля Шерлока Голмса. Цей роман було опублiковано у видавництвi «Бодлi-Гед» 1920 року.

Пiсля цього Агата Крiстi щороку випускала по книжцi, а 1926 року – шедевр «Убивство Роджера Екройда». То була ii перша книга у видавництвi «Колiнз», що започаткувала iхню плiдну й ефективну спiвпрацю, яка тривала п’ятдесят рокiв i породила сiмдесят книг. «Убивство Роджера Екройда» – це також перша книга Агати Крiстi, яку було iнсценовано – пiд назвою «Алiбi» – й успiшно поставлено на сценi одного з лондонських театрiв Вест-Енду. «Пастка на мишей» – найславетнiша п’еса письменницi – була вперше поставлена 1952 р. i не сходить зi сцени протягом найтривалiшого в iсторii театральних вистав часу.

У 1971 р. Агата Крiстi отримала титул Дами Британськоi Імперii. Померла 1976 р., i кiлька ii творiв вийшли друком посмертно. Найуспiшнiший бестселер письменницi – «Сонне вбивство» – з’явився друком дещо згодом, того ж таки року, пiсля чого вийшли ii автобiографiя та збiрка оповiдань «Останнi справи мiс Марпл», «Пригода в затоцi Поленза» й «Доки тривае свiтло». У 1998 р. «Чорна кава» стала першою з п’ес Агати Крiстi, на сюжетi якоi iнший автор, Чарлз Осборн, вибудував свiй роман.


* * *


Бiллi Коллiнзу з любов’ю i вдячнiстю



* * *


Якщо виправдуватимусь, моi уста мене осудять.

…То я тремчу перед усiма муками моiми, бо знаю, що не визнаеш мене безвинним.

    Книга Йова, 9[1 - Переклад І. Хоменка. (Тут i далi прим. перекл.)]






Роздiл перший





І


Коли вiн дiйшов до переправи, уже запали сутiнки.

Хоч мiг прийти сюди набагато ранiше, зволiкав.

Спочатку пообiдав iз друзями в Редкi – легка, буденна розмова, плiтки про спiльних друзiв, що означало: усерединi вiн скулювався вiд того, що збираеться вчинити. Друзi запропонували залишитися на чай, i вiн не вiдмовив. Однак зрештою довелося визнати, що вiн бiльше не може вiдкладати це питання.

Замовлена машина прибула. Вiн попрощався й проiхав сiм миль прибережним шосе з iнтенсивним рухом, а потiм звернув на лiсову просiку, що виходила до невеликого кам’янистого рiчкового молу.

Водiй енергiйно зателенькав великим дзвоном, щоб викликати пором iз протилежного берега.

– Я вам бiльше не потрiбен, сер?

– Нi, – сказав Артур Калгарi. – Я розпорядився, щоб за годину на iншому березi мене зустрiв автомобiль i вiдвiз до Драймута.

Водiй отримав свою плату та чайовi. Вглядаючись у темiнь рiчки, повiдомив:

– Пором наближаеться, сер.

Тихо побажавши на добранiч, вiн розвернув машину та зник за пагорбом. Артур Калгарi залишився стояти на краю пiрсу на самотi зi своiми думками та побоюванням того, що на нього чекае. «Яка дика мiсцина, – думалось йому. – Можна уявити, що ти бiля шотландського бозна-куди закинутого озера». Одначе всього за кiлька миль звiдси – у Редкi – були готелi, крамницi, коктейль-бари та юрби людей. Вiн замислився (i не вперше) над дивовижними контрастами англiйського ландшафту.

Почувся тихий сплеск весел – до невеликого причалу пристав пором. Артур Калгарi зiйшов у човен пологою сходнею, яку притримував багром поромник – такий старезний чолов’яга, що в Калгарi виникло дивне враження, наче той iз човном належали одне одному, були единим цiлим.

Коли вони вiдпливали, iз моря повiяв холодний вiтерець.

– Холодний сьогоднi вечiр, – сказав перевiзник.

Калгарi вiдповiв щось пiдхоже. А тодi погодився, що таки прохолоднiше, нiж напередоднi.

Помiтив – чи вирiшив, що помiтив – приховане зацiкавлення в очах поромника. Тут вiн був чужинцем. Чужинцем пiсля закриття туристичного сезону. Ба бiльше, прибув у незвичайний час – надто пiзно для чаю в кафе бiля молу. Не мав багажу, отож не планував залишитися. (Чому вiн дiстався сюди о такiй пiзнiй годинi? – замислився Калгарi. – Може, насправдi, пiдсвiдомо вiдтягував цю мить. Вiдтягував до останнього те, що повинен зробити?) Перетнути Рубiкон – це рiчка… рiчка… Його думки повернулися до iншоi рiчки – Темзи.

Вiн подивився на воду невидющими очима (то було тiльки вчора?), а потiм знову глянув на чоловiка за столом навпроти нього. У тих вдумливих очах було щось, чого не мiг зрозумiти. Потайливiсть, щось, про що думалося, та що не викривалося…

– Вочевидь, – осягнув вiн, – вони навчилися нiколи не виказувати своi думки.

Уся ця iсторiя, як добре помiзкувати, i справдi жахлива. Вiн мусив зробити те, що мало бути зробленим, а потiм забути це!

Згадавши вчорашню розмову, вiн спохмурнiв. Гарний, тихий, байдужий голос мовив:

– Докторе Калгарi, ви абсолютно певнi того, що хочете зробити?

Схвильовано на те вiдповiв:

– Що ще я можу зробити? Гадаю, ви й самi це розумiете? Ви ж згоднi зi мною? Я не можу вiд цього втiкати.

Одначе вiн не зрозумiв вiдчуженого виразу сiрих очей, та й вiдповiдь його трохи збентежила.

– Треба уважно вивчити питання, розглянути всi аспекти.

– Із точки зору справедливостi можливий тiльки один аспект.

Вiн говорив пристрасно, подумки визнаючи це ницою спробою «не дати ходу» справi.

– У певному сенсi я згоден. Але тут дещо бiльше. Бiльше за, скажiмо, справедливiсть.

– Я не згоден. Треба подумати про родину.

Спiврозмовник швидко пiдтакнув:

– Безумовно, так. Саме так. Про них я i говорив.

Калгарi це здавалося нiсенiтницею! Бо коли думаеш про них…

Тодi iнший чоловiк тим самим приемним голосом пiдсумував:

– Усе цiлком залежить вiд вас, докторе Калгарi.

– Що ж, робiть, як вважаете правильним.

Човен пристав до берега. Рубiкон перейдено.

Із м’яким акцентом, властивим захiдним графствам, озвався поромник:

– Чотири пенси, сер. Чи ви повернетеся?

– Нi, – вiдповiв Калгарi. – Не повернуся. (Якими пророчими були цi слова!)

Вiн розрахувався, а потiм запитав:

– Ви часом не знаете будинку iз назвою Сонячний Рiг?

Старий одразу ж пожвавився. У його очах спалахнули вогники цiкавостi.

– Чому ж, знаю. Он там, праворуч вiд вас, проступае за деревами. Пiднiмiться вздовж пагорба та звернiть праворуч, а потiм новою дорогою повз забудови. Цей будинок аж наприкiнцi.

– Дякую.

– Ви сказали Сонячний Рiг? Де мiсiс Аргайл…

– Так, так… – перервав його Калгарi. Вiн не хотiв це обговорювати. – Сонячний Рiг.

Ледача й досить особлива посмiшка викривила губи поромника, раптом роблячи його схожим на древнього хитрого фавна.

– То вона називала так той будинок пiд час вiйни. Це був новий будинок, щойно зведений, i ще не мав назви. Але земля, на якiй вiн стояв, лiсовий виступ – Гадючий Рiг, отак! Але Гадючий Рiг не подобався iй, не для назви будинку. Сонячний Рiг – от як назвала. А ми всi тут називаемо його Гадючий Рiг.

Калгарi швидко подякував, попрощався i почав пiднiматися пагорбом. І хоч здавалося, що нiкого немае, вiн вiдчував, як на нього зиркають iз вiкон невидимi очi тих, хто добре знае, куди вiн iде, хто перемовляеться помiж себе: «Вiн iде до Гадючого Рогу…»

Гадючий Рiг. Якою слушною була ця назва!

		Нехай спiзнае, що гадючi зуби – це менший страх…[2 - Король Лiр. Дiя перша, сцена четверта (переклад з англ. М. Рильського).]

Вiн швидко опанував своi думки. Треба зiбратися i зосередитися на тому, що вiн мусить сказати…




II


Калгарi пiдiйшов до кiнця новоi дороги, з гарними будинками по обидва боки, до кожного з яких прилягав невеликий садочок, площею одна восьма акра, де росли альпiйськi рослини, хризантеми, троянди, шавлii, геранi – залежно вiд уподобань власникiв.

Наприкiнцi дороги була брама з написом готичними лiтерами «СОНЯЧНИЙ РІГ». Вiн вiдчинив ii та попрямував коротким заiздом. Перед ним стояв будинок – сучасний, мiцний, безликий будинок iз похилим дахом i верандою. Вiн мiг стояти в будь-якому пристойному передмiстi чи житловому мiкрорайонi. На думку Калгарi, будинок не вiдповiдав панорамi. Бо панорама вражала. Рiчка в цьому мiсцi рiзко вигиналася, майже розвертаючись у протилежний бiк (на iншому ii березi височiли вкритi лiсом пагорби), а вище за течiею лiворуч знову повертала, звiддаля вiдкриваючи огляду луки та сади.

Калгарi якусь мить милувався рiчкою. «Тут годилося б звести замок, – мiркував вiн, – неймовiрний, смiшний казковий замок! Такi, якi роблять iз пряникiв i покривають глазур’ю». Натомiсть тут був гарний смак, помiркованiсть, стриманiсть, купа грошей i абсолютна вiдсутнiсть уяви.

Звiсно, Аргайлiв у цьому не звинуватиш. Вони не будували будинок, а просто купили його. Одначе вони, хтось iз них (мiсiс Аргайл?), його вибирали…

Вiн сказав собi: «Далi вiдкладати не можна…» – i натиснув на гудзик електричного дзвiнка бiля дверей.

Стояв i чекав. Трохи почекавши задля годиться, натиснув дзвоник знову.

Крокiв за дверима не почув – вони вiдчинилися раптово.

Здивований, вiдступив назад. Через розбуркану уяву йому здалося, що перед ним постала, перегородивши шлях, сама Трагедiя. Молода особа, та в ii юностi була гiркота, що складала суть трагедii. «Трагiчна Маска, – подумалось йому, – це завжди маска юностi… Безпомiчнiсть, вiдчуття приреченостi, наближення фатуму… з майбутнього…»

Опанувавши себе, спробував знайти пояснення своему враженню. Ірландський тип: темно-синi очi, глибокi тiнi довкола них, грива чорного волосся, похмурi риси обличчя…

Дiвчина стояла – молода, насторожена й ворожа.

– Так? Що вам потрiбно?

Вiн звично вiдповiв.

– Мiстер Аргайл удома?

– Так. Але вiн нiкого не приймае. Тобто людей, iз якими вiн не знайомий. Вiн же з вами не знайомий, чи не так?

– Нi. Вiн мене не знае, але…

Вона почала зачиняти дверi.

– Краще напишiть…

– Даруйте, але я справдi хочу зустрiтися з ним. Ви мiс Аргайл?

Вона неохоче пiдтвердила.

– Я Естер Аргайл. Але мiй батько нiкого не приймае, принаймнi без попередньоi домовленостi. Будь ласка, краще напишiть йому.

– Я прибув здалеку… – Дiвчина лишалася байдужою.

– Усi так кажуть. Але я думала, що це нарештi закiнчилося, – сказала вона звинувачувальним тоном. – Ви репортер?

– Нi, нi, нiчого подiбного.

Вона зненацька глянула на нього так, наче не повiрила його словам.

– Ну то що ви хочете?

Позаду неi, в заднiй частинi холу, вiн помiтив iнше обличчя. Непоказне, простакувате обличчя. Можна було б порiвняти його з млинцем – обличчя жiнки середнього вiку, з кучерявим, жовтувато-сивим волоссям, закрученим аж на макiвцi. Вона вичiкувала, як невсипущий дракон.

– Мiс Аргайл, це щодо вашого брата.

Естер Аргайл глибоко вдихнула. Із сумнiвом промовила:

– Майкла?

– Нi, Джека.

Вона спалахнула:

– Я так i знала! Я знала, що ви прийшли через Джеко! Чому ви не дасте нам спокою? Усе скiнчено, досить! Навiщо це продовжувати?

– Нiколи не можна сказати напевне, що щось скiнчено.

– Але це скiнчилося! Джеко мертвий. Чому ви втручаетесь? Усе скiнчилося. Якщо ви не журналiст, то, мабуть, лiкар, або психолог, або ще хтось такий. Будь ласка, йдiть собi. Не турбуйте мого батька. Вiн зайнятий.

Вона взялася зачиняти дверi. Калгарi поквапливо зробив те, iз чого мав почати: вiн видобув iз кишенi листа й вручив його дiвчинi.

– У мене лист вiд мiстера Маршалла.

Дiвчина сторопiла. Їi пальцi непевно схопили конверт. Вона розгублено перепитала:

– Вiд мiстера Маршалла… з Лондона?

До неi пiдiйшла та жiнка середнього вiку, що вичiкувала в закутку холу. Пiдозрiло глипнула на Калгарi, i йому згадалися iноземнi жiночi монастирi. Звiсно, це ж обличчя черницi! Бракуе лише бiлоснiжного чепчика, чи як там його називають, чорноi чернечоi ряси та вуалi. Це обличчя не споглядальницi, а келiйницi, що пiдозрiло визирае крiзь ледь вiдхиленi важкi дверi, перед тим як неохоче дозволити вам увiйти та провести до монастирськоi приймальнi чи абатиси.

– Ви вiд мiстера Маршалла? – запитала вона.

І це пролунало достоту як звинувачення.

Естер усе ще дивилася на конверт. Потiм, без жодного слова, повернулася та побiгла сходами.

Калгарi залишився на порозi пiд звинувачувальним i пiдозрiливим поглядом келiйницi-дракона.

Вiн хотiв щось сказати, але не спромiгся нiчого вигадати. Тож завбачливо мовчав.

Невдовзi пролунав голос Естер – холодний i вiдсторонений.

– Батько говорить, щоб вiн зайшов.

Їi сторожовий пес дещо неохоче вiдступив, одначе вираз пiдозри на обличчi не змiнив. Калгарi пройшов повз, поклав капелюх на стiлець i пiднявся сходами до Естер, яка чекала на нього.

Його вразила стерильна, немов у дорогому санаторii, чистота будинку.

Вiн попрямував коридором за Естер i спустився трьома сходинками. Вона прочинила дверi навстiж, жестом запросила його ввiйти, зайшла за ним i зачинила дверi.

То була бiблiотека, i Калгарi iз задоволенням роззирнувся. Атмосфера цiеi кiмнати вiдрiзнялася вiд атмосфери решти будинку. Це була кiмната, де жила, працювала та вiдпочивала людина. Уздовж стiн височiли книжковi стелажi, великi крiсла були пошарпаними, але зручними. На письмовому столi в приемному безладi лежали папери, а на столиках поруч – розкиданi книжки. Вiн краем ока помiтив, як у дверi з протилежного боку кiмнати вийшла молода жiнка. Досить приваблива молода жiнка. Тодi зауважив чоловiка iз вiдкритим листом у руцi, що пiдвiвся i пiдiйшов привiтатися з ним.

Лео Аргайл був таким тендiтним, таким прозорим в його iснуваннi. Наче фантом якийсь! Коли Аргайл озвався, його голос виявився приемим, хоч i дещо приглушеним.

– Докторе Калгарi? – звернувся вiн. – Будь ласка, сiдайте.

Калгарi сiв. Узяв запропоновану цигарку. Господар сiв навпроти. Усе вiдбувалося без поспiху, немов у свiтi, де час майже немае значення. Тiнь усмiшки майнула обличчям Лео Аргайла, коли той почав говорити, м’яко постукуючи по листi блiдим пальцем.

– Мiстер Маршалл пише, що у вас для нас важливе повiдомлення, але не уточнюе його характер. – Його усмiшка стала чiткiшою, коли вiн продовжив: – Адвокати надто обережнi, не втручаючись у справу, чи не так?

Калгарi трохи здивувався, усвiдомивши, що чоловiк перед ним – щасливий. Не життерадiсно чи безтурботно щасливий, як зазвичай люди, а затаеною, проте приемною закритiстю в собi. Чоловiк, на якого зовнiшнiй свiт не мав впливу, та який iз цього задоволений. Калгарi не розумiв, чому вiн був цим здивований, але таки був.

– Дуже приемно, що ви виявили бажання зустрiтися зi мною, – почав Калгарi. Це була стандартна для початку розмови фраза. – Я думав, що краще прийти особисто, нiж написати. – Вiн замовк, а потiм схвильовано продовжив: – Менi важко, дуже важко…

– Будь ласка, не кваптеся.

Лео Аргайл залишався гречним, проте вiдстороненим.

Вiн нахилився вперед – увiчливо давав зрозумiти, що намагаеться допомогти.

– Оскiльки ви принесли лист вiд мiстера Маршалла, гадаю, ваш вiзит пов’язаний iз моiм нещасним сином Джеко – Джеком. Тобто всi ми зверталися до нього Джеко.

Усi ретельно дiбранi Калгарi слова та фрази зникли. Вiн сидiв, раптом усвiдомивши той жах, про який мав сказати. Вiн знову пробурмотiв.

– Це надзвичайно важко…

І знову замовк. Тодi Лео обережно промовив:

– Якщо це вам допоможе… ми цiлком усвiдомлюемо, що Джеко був… не надто нормальною особистiстю. Що б ми вiд вас не почули, це не здивуе нас. Хоча те, що трапилося, жахлива трагедiя, я завжди був переконаний, що Джеко не здатний вiдповiдати за своi дii.

– Звiсно, не здатний, – сказала Естер, i Калгарi здригнувся вiд звуку ii голосу. На мить вiн забув про неi. Дiвчина сидiла на бильцi крiсла лiворуч вiд нього. Коли вiн повернув голову, Естер нетерпляче нахилилася вперед.

– Джеко завжди був жахливим, – зiзналася вона. – Коли вiн утрачав самовладання, то поводився як маленький хлопчик. Хапав те, що знаходив пiд рукою, i… i жбурляв у вас…

– Естер… Естер… дитино моя, – голос Аргайла звучав засмучено.

Дiвчина злякано затулила рота рукою. Вона почервонiла й заговорила з раптовою незграбнiстю, властивою молодим:

– Менi шкода. Я не подумала… Я забула… Не слiд було так, не тепер, коли вiн… тобто коли все скiнчилося i… i…

– Усе це скiнчилося, – повторив Аргайл. – Усе в минулому. Я намагаюся… Ми всi намагаемося… вiрити, що хлопець був хворим. Одна з помилок природи. Це, вочевидь, найкраще все пояснюе.

Вiн подивився на Калгарi.

– Ви погоджуетеся?

– Нi, – сказав Калгарi.

На мить запала тиша. Рiзке заперечення вразило обох його спiврозмовникiв. Слово вилетiло з майже вибуховою силою. Прагнучи пом’якшити цей ефект, вiн незграбно забелькотiв:

– Я… Я перепрошую. Бачте, ви мене не так зрозумiли.

– О! – Аргайл замислився. Тодi обернувся до своеi дочки: – Естер, гадаю, краще тобi вийти…

– Я не вийду! Я мушу почути… дiзнатися, що це все означае.

– Це може бути неприемно.

Естер нетерпляче вигукнула:

– Яка рiзниця, що ще жахливого накоiв Джеко? Усе скiнчилося.

Калгарi заговорив швидко.

– Повiрте, питання не в тому, що вчинив ваш брат, радше навпаки.

– Я не розумiю…

Дверi iз протилежного боку кiмнати вiдчинилися, i молода жiнка, ранiше помiчена Калгарi, повернулася до кiмнати. Тепер була в пальто та з маленьким шкiряним портфелем.

Вона звернулася до Аргайла.

– Я йду. Щось ще…

Аргайл на мить завагався (Калгарi подумав, що вiн постiйно вагаеться), а потiм поклав руку на ii плече й пiдштовхнув уперед.

– Сiдай, Гвендо, – звелiв вiн. – Це… е-е-е… доктор Калгарi. Це мiс Вон, яка… – i знову невпевнено замовк, – яка багато рокiв працюе в мене секретаркою. – Вiн додав: – Доктор Калгарi прийшов розповiсти нам чи запитати щось про… Джеко…

– Розповiсти вам щось, – утрутився Калгарi. – І хоч ви цього не усвiдомлюете, та менi стае все важче й важче зробити це.

На нього глянули здивовано всi, проте в очах Гвенди вiн уловив щось схоже на спалах розумiння, немов вони на мить стали союзниками i нiби вона сказала: «Так, я знаю, як важко може бути з Аргайлами».

Гвенда – гарна молода жiнка (можливо, не така вже й молода – тридцять сiм чи тридцять вiсiм). Повнувата, з темними волоссям та очима; пашить енергiею та здоров’ям. Вочевидь, компетентна та розумна.

Із притаманним йому холодком у голосi Аргайл сказав:

– Я й не думав, що щось для вас ускладнюю, докторе Калгарi. Навiть не збирався. Якщо ви хочете перейти до сутi…

– Так, я знаю. Вибачте, що висловився так. Але та впертiсть, з якою ви, та й ваша дочка, постiйно пiдкреслюете, що все пройшло, минуло, скiнчилося. Нiчого не скiнчилося. Хтось колись говорив: «Нiчого не скiнчиться…»

– «…допоки все не скiнчиться правильно», – завершила за нього мiс Вон. – Кiплiнг.

Вона пiдбадьорливо кивнула йому, а вiн вiдчув до неi вдячнiсть.

– Я перейду до сутi, – продовжував Калгарi. – Коли ви почуете те, про що я повинен розповiсти, то зрозумiете мое… мое небажання. Ба бiльше, мiй розпач. Спочатку я мушу повiдомити дещо про себе. Я геофiзик i нещодавно брав участь в експедицii на Антарктиду. Я повернувся до Англii лише кiлька мiсяцiв тому.

– Експедицiя Гайса Бентлi? – запитала Гвенда.

Вiн обернувся до неi, знову почуваючи вдячнiсть.

– Так. Це експедицiя Гайса Бентлi. Я розповiдаю вам це, щоб, виклавши окремi факти своеi бiографii в минулому, пояснити, чому близько двох рокiв я не вiдстежував поточнi подii.

Вона поквапилася допомогти йому:

– Ви маете на увазi судовий процес по вбивству?

– Так, мiс Вон, саме це я й маю на увазi.

Вiн повернувся до Аргайла.

– Перепрошую, коли я зараз завдаю вам болю, але треба звiрити з вами певнi дати та години. Дев’ятого листопада, позаторiк, приблизно о шостiй вечора, ваш син, Джек Аргайл (Джеко для вас), прийшов сюди поговорити зi своею матiр’ю, мiсiс Аргайл.

– Із моею дружиною, так.

– Вiн сказав iй, що в нього проблеми, й узявся вимагати грошi. Таке вже траплялося…

– Багато разiв, – зiтхнув Лео.

– Мiсiс Аргайл вiдмовилася. Вiн заходився ображати ii, погрожувати. Нарештi вибiг звiдти, вигукуючи, що повернеться та що «iй все-таки доведеться дати йому грошенят». Вiн запитав: «Хочете, щоб я потрапив до в’язницi, так?», а вона вiдповiла: «Я вже майже вiрю, що це для тебе найкраще».

Лео Аргайл неспокiйно заворушився.

– Ми з дружиною обговорювали це. Ми були… дуже не задоволенi хлопцем. Знову й знову нам доводилося рятувати його, допомагати починати все спочатку. Нам здалося, що шок тюремного ув’язнення… навчить його… – Його голос затих. – Але, будь ласка, продовжуйте.

Калгарi продовжив:

– Пiзнiше того вечора вашу дружину вбили. Нападник убив ii ударом кочерги. На кочерзi були вiдбитки пальцiв вашого сина, а з шухляди письмового столу зникла велика сума грошей, яку ваша дружина поклала туди ранiше. Полiцiя перехопила вашого сина в Драймутi. Грошi знайшли в нього, бiльшiсть у п’ятифунтових банкнотах. На однiй iз них було зазначено iм’я та адресу. І банк розпiзнав ii як одну з виплачених мiсiс Аргайл того ранку. Хлопця звинуватили, вiдбувся судовий розгляд. – Калгарi на мить замовк. – Вирок – умисне вбивство.

Нарештi воно вилетiло – фатальне слово. Убивство… Не гучне, а придушене; слово, поглинуте шторами, книгами, м’яким килимом… Слово приглушити можна було, та не вчинок…

– Мiстер Маршалл, адвокат захисту, натякнув менi, що ваш син пiд час арешту наполягав на своiй невинуватостi, надто весело, якщо не зарозумiло. Вiн стверджував, що в нього неспростовне алiбi на встановлений полiцiею час убивства – мiж сьомою та сьомою тридцять вечора. Джек Аргайл стверджував, що на той час вiн дiставався автостопом до Драймута, що його пiдiбрала машина на головнiй дорозi з Редмiна до Драймута, приблизно за милю звiдти, саме перед сьомою вечора. Вiн не зауважив марки автомобiля (на той час уже стемнiло), але то був чорний або темно-синiй лiмузин iз водiем – чоловiком середнього вiку. Для пошуку слiду автомобiля чи водiя було зроблено все можливе, проте його свiдчення так i не пiдтвердилися. Та й самi адвокати були переконанi в тому, що всю iсторiю поквапливо, але не надто розумно хлопець вигадав…

Основну лiнiю захисту вибудовували на свiдченнях психологiв, якi намагалися довести, що Джек Аргайл завжди був психiчно нестiйким. Суддя кидав трохи уiдливi зауваги щодо цих свiдчень i у своему останньому словi був категорично проти обвинувачуваного. Джека Аргайла засудили до довiчного позбавлення волi. Пiвроку по тому вiн помер у в’язницi вiд пневмонii.

Калгарi замовк. Три пари очей втупилися в нього. У Гвендиних очах проступили зацiкавлення та пильна увага, в очах Естер – пiдозрiлiсть, у Лео Аргайла – порожнеча.

– Можете пiдтвердити, що я точно вказав факти?

– Ви надзвичайно точнi, – погодився Лео. – Проте я так i не зрозумiв, навiщо нам треба було знову пропускати через себе всi тi болiснi подii, якi ми намагаемося забути.

– Даруйте. Я мусив це зробити. Я так розумiю, ви не оскаржили вердикт?

– Визнаю, що факти були саме такими, як викладено. Тобто якщо не переглядати iх, це, грубо кажучи, вбивство. Але якщо обмiркувати факти, знайдеться чимало пом’якшувальних обставин. Хлопець був психiчно нестабiльним, хоча, на жаль, не в юридичному сенсi цього термiна. «Правила Макнотена» обмеженi та незадовiльнi. Запевняю вас, докторе Калгарi, що й сама Рейчел, моя покiйна дружина, першою забула б i пробачила б нещасному хлопцевi його нерозсудливiсть. Вона була прогресивним i гуманним мислителем, мала глибокi знання про психологiчнi фактори. Вона не засуджувала б його.

– Вона точно знала, яким жахливим мiг бути Джеко, – промовила Естер. – Вiн завжди був таким, просто не мiг нiчого iз цим удiяти.

– То всi ви, – повiльно протягнув Калгарi, – не мали жодних сумнiвiв? Жодних сумнiвiв щодо його провини?

Естер пропiкала його поглядом.

– Якi сумнiви могли бути? Звiсно, вiн був винним.

– Не буквально винен, – запротестував Лео. – Менi не подобаеться це слово.

– І воно невдале, – Калгарi глибоко вдихнув. – Джек Аргайл був… невинуватим!




Роздiл другий


Це твердження мало б стати сенсацiею. Але сподiваноi реакцii не було. Калгарi очiкував на здивування, недовiрливу радiсть крiзь туман нерозумiння, жадiбнi запитання… Нiчого. Лиш осторога та пiдозрiлiсть. Гвенда Вон спохмурнiла. Естер дивилася на нього широко розплющеними очима. Можливо, це природно. Таке повiдомлення важко зрозумiти вiдразу.

Лео Аргайл, завагавшись, промовив:

– Тобто, докторе Калгарi, ви погоджуетеся з моею позицiею? Думаете, вiн не вiдповiдав за своi дii?

– Я маю на увазi, що вiн цього не робив! Невже так важко зрозумiти, чоловiче? Вiн цього не робив. Вiн не мiг це зробити. Однак через надзвичайний i нещасливий збiг обставин не змiг довести, що не винен. Довести це мiг я.

– Ви?

– Я – той чоловiк з машини.

Вiн сказав це так просто, що вони осягнули аж за мить. Допоки спромоглися отямитись, iх перервали. Дверi вiдчинилися, й увiйшла жiнка непоказноi зовнiшностi. Вона вiдразу ж перейшла до сутi.

– Проходячи повз дверi, я почула, як цей чоловiк стверджуе, що Джеко не вбивав мiсiс Аргайл. Чому це вiн таке говорить? Звiдки йому знати?

Їi обличчя, войовниче та сердите, наче аж зiбгалося.

– Я також повинна це чути, – додала вона жалiбно. – Я не можу залишатися осторонь i нiчого не знати.

– Звiсно, Кiрстi. Ви член сiм’i. – Лео Аргайл вiдрекомендував ii: – Мiс Лiндстром, доктор Калгарi. Доктор Калгарi розповiдае нам неймовiрнi речi.

Калгарi здивувало шотландське iм’я Кiрстi. Їi англiйська була чудовою, хоч i з ледь вiдчутним iноземним акцентом.

Вона звернулася до нього з осудом.

– Не треба було приходити сюди й говорити таке, засмучуючи людей. Вони вже змирилися з горем. Тепер ви засмучуете iх своiми словами. На все, що сталося, воля Божа.

Його неприемно вразила пiдкреслена впевненiсть ii слiв. Можливо, вона одна з тих огидних людей, якi щиро радiють нещастям. Нiчого, вiн позбавить ii такоi втiхи.

Вiн почав викладати швидко й сухо:

– Того вечора, за п’ять хвилин до сьомоi, на головнiй трасi Редмiн-Драймут я пiдiбрав молодого чоловiка, який зупиняв попутнi машини. Я пiдвiз його до Драймута. Ми розбалакалися. Вiн видався менi цiкавим i приемним юнаком.

– Джеко був дуже харизматичним, – утрутилася Гвенда. – Усi вважали його приемним. Одначе його норов шкодив його репутацii. І, звiсно, його непоряднiсть, – у задумi додала вона. – Але люди якийсь час про це не здогадувалися.

Мiс Лiндстром повернулася до неi.

– Не варто так про померлого.

Лео Аргайл озвався трохи роздратовано:

– Продовжуйте, докторе Калгарi. Чому досi ви не давали про себе знати?

– Так, – Естер немов не вистачало дихання, – чому ви залягли на дно з такою iнформацiею? Усi цi звернення у пресi, оголошення. Як ви можете бути таким егоiстичним, таким лихим…

– Естер… Естер, – батько зупинив ii. – Доктор Калгарi ще не завершив своеi iсторii.

Калгарi повернувся просто до дiвчини.

– Я добре розумiю, що ви вiдчуваете. Як i те, що вiдчуваю я, що завжди вiдчуватиму… – Вiн зiбрався з духом i знову заговорив: – Продовжу свою iсторiю. Того вечора на дорогах було повно машин. Уже давно минуло о пiв на восьму, коли я висадив юнака, iменi якого не знав, десь у Драймутi. Це, як я розумiю, повнiстю знiмае з нього всi пiдозри, оскiльки полiцiя абсолютно впевнена, що злочин скоено мiж сьомою та половиною восьмоi.

– Так, – погодилась Естер. – Але ви…

– Будь ласка, майте терпiння. Аби краще пояснити вам, мушу розповiсти передiсторiю. Я кiлька днiв проживав у Драймутi у квартирi друга. Друг, матрос, саме вiдбув у плавання. Вiн також позичив менi машину, яку тримав у приватному гаражi. Того дня, дев’ятого листопада, я повинен був повертатися до Лондона. Вирiшив поiхати вечiрнiм потягом, а день провести зi старою нянею, яку дуже любила наша сiм’я та яка мешкала в невеличкому будиночку в Полгартi, приблизно за сорок миль на захiд вiд Драймута. Я здiйснив задумане. Няня, хоч i дуже лiтня та схильна до маразму, впiзнала мене, зрадiла й розхвилювалася, тому що читала в газетах про мою, за ii словами, «подорож на полюс».

Щоб не втомлювати ii, я недовго там побув. Вирiшив не iхати просто до Драймута дорогою вздовж узбережжя, якою приiхав, а попрямувати на пiвнiч, через Редмiн, i вiдвiдати старого канонiка Пiсмарша, який тримав у своiй бiблiотецi кiлька дуже рiдкiсних книг, серед яких – давнiй трактат про судноплавство, з якого я хотiв переписати уривок. Старий джентльмен не користуеться телефоном, вважаючи його iнструментом диявола, як i радiо, телебачення, кiно, орган i реактивнi лiтаки, тому я вирiшив спробувати заскочити його вдома. Менi не пощастило. Вiконницi стояли зачиненими, i його, вочевидь, не було. Я трохи почекав у соборi, потiм рушив до Драймута головною дорогою, утворивши маршрутом трикутник. У мене було вдосталь часу, щоб узяти багаж iз квартири, повернути машину в гараж i встигнути на потяг.

Дорогою, як уже згадував, я пiдiбрав невiдомого автостопера i, скинувши його в мiстi, дiяв за своiм планом. Прибувши на станцiю, я мав iще трохи часу, тому вийшов на головну вулицю купити цигарки. Коли перетинав дорогу, з-за рогу на великiй швидкостi вилетiла вантажiвка та збила мене.

Як розповiдали перехожi, я пiдвiвся, мабуть, неушкодженим i поводився цiлком нормально. Я сказав, що зi мною все гаразд, менi треба встигнути на потяг, i заквапився на станцiю. Коли потяг прибув на Паддiнгтонський вокзал, мене, непритомного, забрала швидка до лiкарнi, де менi дiагностували струс мозку. Очевидно, такий запiзнiлий ефект не е незвичним.

Коли за кiлька днiв я отямився, то нiчого не пам’ятав нi про наiзд, нi про те, що мав iхати до Лондона. Останне, що пригадав, – те, як вирушив до староi нянi в Полгартi. А далi – повна порожнеча. Мене запевнили, що таке трапляеться часто. У мене не було пiдстав вважати, що тi години мого життя, якi я не пам’ятав, важливi. Нi я, нi хтось iнший i уявити не могли, що того вечора я iхав дорогою Редмiн-Драймут.

Залишалося дуже мало часу до того, як я повинен був покинути Англiю. У лiкарнi мене тримали в цiлковитому спокоi, без газет. Потiм я поiхав просто в аеропорт, звiдки полетiв до Австралii, щоб приеднатися до експедицii. Були певнi сумнiви щодо того, чи достатньо здоровий, щоб iхати, та я iх подолав. Я надто поринув у свою пiдготовку й iншi клопоти, щоб цiкавитися новинами про вбивства. Крiм того, пiсля арешту ажiотаж трохи спав, а коли справа дiйшла до суду, який описували докладно, я вже був на шляху до Антарктиди.

Вiн зробив паузу. Його слухали з особливою увагою.

– Десь мiсяць тому, одразу ж пiсля мого повернення до Англii, я й зробив це вiдкриття. Менi знадобилися старi газети для пакування зразкiв. Власниця квартири принесла менi з котельнi цiлу купу. Розклавши iх на столi, я побачив знiмок юнака, чие обличчя здалося менi дуже знайомим. Я намагався згадати, де я його зустрiчав i хто вiн. Це менi не вдалося, та все ж, дивна рiч, я згадав, про що розмовляв iз ним, – про вугрiв. Його зацiкавила та зачарувала сага iхнього життя. Але коли це було? І де? Я прочитав замiтку й дiзнався, що iм’я молодого чоловiка Джек Аргайл, що йому висунули звинувачення в убивствi, а вiн розповiв полiцii про те, як його пiдвозив чоловiк у чорному лiмузинi.

І зненацька той утрачений шматочок життя повернувся. Це я пiдiбрав того юнака, пiдвiз його до Драймута i, висадивши, повернувся до квартири, потiм переходив вулицю, щоб купити сигарети. Я пригадав лише мить, коли вантажiвка збила мене, а потiм – нiчого, аж до лiкарнi. Я так i не згадав, як повернувся на вокзал i поiхав до Лондона. Я перечитував замiтку знову й знову. Процес завершився понад рiк тому, тож про справу майже забули. «Молодий хлопець, який вбив свою матiр. – Моя господиня майже не пам’ятала цього. – Не знаю, що там сталося. Напевне, його за це повiсили». Я переглянув пiдшивку газет за вiдповiдний перiод, а потiм вирушив до «Маршалл i Маршалл», якi виступали захисниками у справi. Я дiзнався, що прибув надто пiзно, щоб звiльнити нещасного хлопця – вiн помер у в’язницi вiд пневмонii. Хоча правосуддя вже нiчого не вдiе для нього, воно принаймнi може повернути йому добре iм’я. Ми з мiстером Маршаллом пiшли до полiцii. Справу представили прокуроровi, хоча Маршалл сумнiваеться, що вiн звернеться до мiнiстра внутрiшнiх справ.

Звiсно, ви отримаете вiд нього повний звiт. Вiн вiдклав це лише тому, що я хотiв першим вiдкрити вам правду. Я вiдчував, що пройти це випробування – мiй обов’язок. Я певен, ви розумiете, що завжди вiдчуватиму тягар вини. Якби я тiльки обережнiше переходив вулицю… – Вiн на мить затих. – Я усвiдомлюю, що вашi почуття до мене нiколи не будуть теплими, – хоча, в принципi, я не винен – бо ви, усi ви, мусите звинувачувати мене.

Першою заговорила Гвенда Вон. Їi голос був теплим i доброзичливим:

– Ми вас, звiсно, не звинувачуемо. Просто… ще одна подiя. Трагiчна, неймовiрна, але так трапляеться.

– Вони вам повiрили? – втрутилася Естер.

Вiн глянув на неi здивовано.

– Полiцiя… Вони вам повiрили? Чому б вам усе не вигадати?

Вiн криво всмiхнувся.

– Я дуже поважний свiдок, – почав вiн м’яко. – У мене немае особистоi вигоди в цiй справi, та й мою розповiдь детально перевiрили – медичне свiдчення, iншi побiчнi докази з Драймута. О, так, мiстер Маршалл виявив типову для всiх юристiв пiдозрiливiсть: не хотiв давати вам надiю, допоки не став певний успiху.

Лео Аргайл завовтузився в крiслi й нарештi озвався:

– Що саме ви називаете словом «успiх»?

– Даруйте, – швидко перепросив Калгарi. – Це слово не слiд тут уживати. Вашого сина звинуватили в злочинi, якого вiн не вчинив, його судили, визнали винним, i вiн помер у в’язницi. Справедливiсть прийшла до нього занадто пiзно. Просто все, що можна зробити, буде зроблено. За цим простежать. Мiнiстр внутрiшнiх справ, напевно, порадить королевi дарувати повне помилування.

Естер засмiялася.

– Повне помилування? За те, чого вiн не робив?

– Я знаю. Термiнологiя завжди далека вiд дiйсностi. Але певен, що за правилами буде подано запит до парламенту, вiдповiдь на який прояснить, що Джеко Аргайл не скоював злочин, за який його було засуджено, i про це вiдкрито повiдомлять у газетах.

Вiн замовк. Нiхто не зронив жодного слова. Вiн подумав, що для них це, мабуть, шок. Приемний.

Вiн пiдвiвся.

– Боюся, – невпевнено протягнув вiн, – що менi бiльше нiчого додати… Хiба що повторю, як менi шкода, як менi прикро, i знову перепрошуватиму – та все це ви вже добре знаете. Трагедiя, що забрала життя Джеко, кинула тiнь i на мое життя. Але принаймнi, – сказав вiн, немов захищаючись, – це дещо означае: вiн не вчинив тiеi страшноi речi, його iм’я… ваше iм’я в очах свiту стане незаплямованим…

Якщо вiн i сподiвався на вiдповiдь, то не отримав ii.

Лео Аргайл згорбився у своему крiслi. Гвенда не зводила з нього очей. Естер сидiла, туплячись уперед широко розплющеними, трагiчними очима. Мiс Лiндстром бурмотала щось собi пiд нiс i похитувала головою.

Калгарi безпорадно стояв бiля дверей i дивився на них.

Гвенда Вон узяла на себе контроль над ситуацiею. Вона пiдступила до нього i, поклавши руку на його плече, тихо промовила:

– Вам краще пiти. Це надто великий шок. Треба час, щоб вони отямились.

Вiн кивнув i вийшов. На сходовому майданчику його наздогнала мiс Лiндстром.

– Я проведу вас, – кинула вона.

Коли дверi за ними зачинялися, вiн чiтко побачив, як Гвенда опустилася на колiна бiля стiльця мiстера Аргайла. Це його трохи здивувало.

Виструнчившись перед ним, як гвардiець, мiс Лiндстром рiзко говорила:

– Ви не можете повернути його до життя. То навiщо нагадувати iм про це? До сьогоднi вони вже змирилися. Тепер страждатимуть. Завжди краще залишати все так, як е.

Вона була невдоволена.

– Йому потрiбно повернути добру пам’ять, – заперечив Артур Калгарi.

– Як шляхетно! Усе це дуже добре. Але ви справдi не розумiете, що це означае. Чоловiки нiколи не думають, – Вона тупнула ногою. – Я люблю iх усiх. Я прибула сюди 1940 року – допомагати мiсiс Аргайл, коли вона заснувала тут военний будинок для дiтей, якi зосталися без домiвок пiсля бомбардувань. Ми нiчого iм не шкодували. Усе було для них. Минуло майже вiсiмнадцять рокiв. І все ж навiть пiсля ii смертi я залишилася тут, щоб пiклуватися про них, пiдтримувати чистоту та затишок у будинку, дбати, щоб вони добре поiли. Я люблю iх усiх… так, я люблю iх… i Джеко… а вiн не був хорошим! Але так, я теж любила його. Хоча… вiн не був ангелом!

Вона рiзко розвернулася i пiшла. Скидалося на те, що вона забула про свою пропозицiю провести до виходу. Калгарi повiльно спустився сходами. Невмiло вовтузячись iз замком на вхiдних дверях, вiн почув легкi кроки на сходах. Униз збiгла Естер.

Вона вiдiмкнула замок i прочинила дверi. Вони стояли, дивлячись одне на одного. Калгарi не розумiв трагiчного докору в очах дiвчини. Ледь видихаючи слова, вона сказала:

– Чому ви прийшли? О, чому ви взагалi приiхали?

Вiн не зводив з неi безпомiчного погляду.

– Я вас не розумiю. Ви не хочете, щоб iм’я вашого брата стало незаплямованим? Не хочете вiдновлення справедливостi?

– Справедливiсть! – Вона жбурнула в нього цим словом.

Вiн повторив:

– Я не розумiю…

– Гаразд, продовжимо про справедливiсть! Що з того для Джеко? Вiн помер. Тепер рiч не в Джеко. А в нас!

– Про що ви?

– Не мае значення, хто винен. Ідеться про невинуватих.

Вона вчепилася пальцями в його плече.

– Ми – от що важить. Ви не бачите, що зробили з нами всiма?

Вiн утупився в неi.

Із темряви вулицi виринула чоловiча постать.

– Доктор Калгарi? – запитав чоловiк. – Пiд’iхало ваше таксi, сер. Щоб пiдвезти вас до Драймута.

– А… е-е-е… дякую.

Калгарi знову повернувся до Естер, але вона зайшла до будинку.

Вхiднi дверi гримнули.




Роздiл третiй





І


Вiдкинувши з високого чола темне волосся, Естер повiльно пiднiмалася сходами. Кiрстен Лiндстром зустрiла ii на сходовому майданчику.

– Вiн пiшов?

– Так, пiшов.

– Ти надто вражена, Естер. – Кiрстен Лiндстром обережно поклала руку на ii плече. – Ходи зi мною. Дам тобi трохи коньяку. Так багато всього трапилося.

– Кiрстi, я не хочу коньяку.

– Може, й не хочеш, але вiн пiде тобi на користь.

Не опираючись, молода жiнка дозволила мiс Лiндстром провести себе коридором до ii маленькоi кiмнатки. Взяла брендi й почала поволi попивати його. Кiрстен роздратовано мовила:

– Усе сталося надто несподiвано. Нас мали попередити. Чому мiстер Маршалл спершу не написав нам?

– Мабуть, доктор Калгарi попросив його. Вiн хотiв прийти й розповiсти нам особисто.

– Прийти й розповiсти нам особисто, от iще! Як, вiн гадав, ми сприймемо новину?

– Мабуть, – дивним, байдужим тоном вiдповiла Естер, – вiн вирiшив, що ми зрадiемо.

– Радiти тут чи нi, та однозначно це шок. Йому не слiд було так робити.

– Хоча це смiливо з його боку, – мовила Естер. На ii обличчi з’явився рум’янець. – Я думаю, для нього це було непросто. Прийти i сказати родинi, що ii член, якого засудили за вбивство та який помер у в’язницi, справдi не був винуватим. Так, вочевидь, це справдi мужньо, але, – додала вона, – хай там як, не треба було цього робити.

– Так, ми всi так думаемо, – швидко пiдтакнула мiс Лiндстром.

Естер подивилася на неi iз зацiкавленням, яке вивело ii iз задуми.

– Ви це теж вiдчуваете, Кiрстi? Я вважала, що тiльки я.

– Я ж не дурна, – рiзко кинула мiс Лiндстром. – Я навiть можу передбачити певнi варiанти подiй, якi твiй доктор Калгарi, схоже, не взяв до уваги.

Естер пiдвелася.

– Пiду до батька.

Кiрстен погодилася.

– Так. Тепер у нього буде час помiркувати, як найкраще вчинити.

Коли Естер увiйшла до бiблiотеки, Гвенда набирала номер. Батько поманив ii жестом, i Естер умостилася на пiдлокiтниковi крiсла.

– Ми намагаемося зв’язатися з Мерi та Мiкi, – пояснив вiн. – Їм потрiбно негайно про це повiдомити.

– Алло, – сказала Гвенда Вон. – Це мiсiс Дюррант? Мерi? Це Гвенда Вон. З вами говоритиме ваш батько.

Лео пiдiйшов i взяв слухавку.

– Мерi? Як ти? А Фiлiп? Добре. Сталося дещо незвичайне… Думаю, вам слiд про це вiдразу ж дiзнатися. Нас вiдвiдав такий собi доктор Калгарi. Вiн принiс листа вiд Ендрю Маршалла. Це стосуеться Джеко. Схоже (це взагалi щось надзвичайне), iсторiя, яку Джеко розповiдав на судовому процесi, про те, що хтось пiдвiз його до Драймута, правдива. Доктор Калгарi був тим чоловiком, що пiдвозив його…

Вiн замовк, слухаючи дочку.

– Так, Мерi, не вдаватимусь у подробицi, чому вiн вчасно не з’явився. Потрапив у аварiю, струс мозку. Все це повнiстю пiдтверджено. Я зателефонував, бо гадаю, що ми повиннi якомога швидше тут усi зiбратися. Мабуть, i Маршалла слiд запросити приiхати. Вважаю, нам потрiбна грунтовна юридична консультацiя. Може б, ти з Фiлiпом… Так… Так, я знаю, люба. Але, думаю, це важливо… Так… добре, зателефонуй пiзнiше, якщо маеш бажання. Я спробую зв’язатися з Мiкi.

Вiн повiсив слухавку.

Гвенда Вон пiдiйшла до телефона.

– Спробувати набрати Мiкi зараз?

Естер спитала:

– Гвендо, можна я спочатку зателефоную? Це не забере багато часу. Хочу зв’язатися з Дональдом.

– Звiсно, – дозволив Лео. – Ви сьогоднi ввечерi зустрiчаетеся, так?

– Збиралися.

Батько кинув на неi швидкий погляд.

– Люба, ти дуже засмутилася?

– Я не знаю, – вiдповiла Естер. – Я не зовсiм розумiю, що саме вiдчуваю.

Гвенда пропустила ii до телефона, й Естер набрала номер.

– Покличте, будь ласка, доктора Крейга. Так. Так. Це Естер Аргайл.

Почекавши якусь мить, вона заговорила:

– Це ти, Дональде? Я телефоную повiдомити тобi, що не зможу сьогоднi пiти з тобою на лекцiю… Нi, я не хвора, iнше, просто в нас… у нас досить дивнi новини.

Далi знову говорив доктор Крейг.

Естер повернула голову до батька. Прикрила слухавку рукою, питаючи:

– Це ж не секрет, чи не так?

– Нi, – повiльно мовив Лео. – Це не зовсiм секрет, але я б попросив Дональда поки що тримати це при собi. Знаеш, як обростають чутки, коли поширюються.

– Так, знаю, – вона знову заговорила в слухавку. – Їх нiби й можна назвати гарними новинами, Дональде, проте вони й засмучують. Я не хочу розмовляти про це по телефону… Нi, не приходь сюди… Будь ласка. Не сьогоднi. Можливо, завтра. Це щодо Джеко. Так… так… щодо мого брата. Ми дiзналися, що вiн не вбивав матiр… Але, будь ласка, не кажи нiчого, Дональде, нiкому нiчого не кажи. Завтра я все тобi розповiм… Нi, Дональде, нi… Сьогоднi я нiкого не можу бачити, навiть тебе. Будь ласка. І нiкому нiчого не кажи.

Вона поклала слухавку й жестом покликала Гвенду.

Гвенда попросила з’еднати ii з Драймутом.

Лео нiжно звернувся до Естер:

– Естер, чому ти не пiшла з Дональдом на лекцiю? Ти б трохи розвiялася.

– Я не хочу, батьку. Я не можу.

– Те, як ти говорила… Із твоiх слiв вiн вирiшив, начебто новини не такi вже й хорошi. Але, знаеш, Естер, це не так. Ми приголомшенi. Проте всi щасливi, дуже радi… А як же iще?

– Ось що нам треба казати, так? – мовила Естер.

Лео застережно почав:

– Моя люба дитино…

– Це ж неправда? Це не гарна новина. Вона просто жахлива.

– Мiкi на зв’язку, – озвалася Гвенда.

Лео знову пiдiйшов i взяв у неi слухавку. Вiн розмовляв iз сином так само, як i з дочкою. Але той сприйняв новину iнакше, нiж Мерi Дюррант. Не було нi заперечень, нi здивування, нi недовiри. Натомiсть швидке прийняття.

– От чорт! – почувся голос Мiкi. – Спливло так багато часу! Зниклий свiдок! Що ж, фортуна вiдвернулася вiд Джеко того вечора.

І знову говорив Лео, а Мiкi слухав.

– Так, – сказав вiн, – погоджуюся. Краще зустрiтися якомога швидше, щоб Маршалл щось нам порадив.

Вiн раптом розсмiявся тим смiхом, що нагадав Лео маленького хлопчика за iграми в саду пiд вiкном.

– Якi ставки? – запитав Мiкi. – Хто з нас це зробив?

Лео повiсив слухавку й рвучко вiдiйшов вiд телефона.

– Що вiн сказав? – поцiкавилася Гвенда.

Лео повторив iй.

– Схоже, це дурнуватий жарт.

Лео швидко глипнув на неi.

– Можливо, – зронив вiн м’яко, – це взагалi не жарт.




II


Мерi Дюррант перетнула кiмнату й пiдiбрала кiлька пелюсток пiд вазою з хризантемами. Вона акуратно поклала iх до кошика для паперу. То була висока i спокiйна двадцятисемирiчна жiнка, яка, попри вiдсутнiсть зморщок, мала старший за своi роки вигляд, можливо, через стабiльну зрiлiсть, що здавалася частиною ii макiяжу. Їi приемнiй зовнiшностi бракувало привабливостi. Правильнi риси обличчя, гарна шкiра, яскравi блакитнi очi. Свiтле волосся, зачесане назад i зiбране у велику гульку на потилицi, – стиль, який на той час саме був у модi. Утiм, вона носила таку зачiску не з цiеi причини, а просто належала до тих жiнок, що завжди дотримуються свого стилю. Їi зовнiшнiсть нагадувала ii ж будинок – охайна й доглянута. Будь-яка пилинка чи безлад дратували ii.

Спостерiгаючи, як дбайливо вона пiдбирае опалi пелюстки, чоловiк в iнвалiдному вiзку якось недобре посмiхнувся.

– Те саме охайне створiння, – сказав вiн. – Мiсце для всього й усе на своему мiсцi.

Вiн розсмiявся. У смiховi почулася ледь помiтна шкодлива нотка. Та Мерi Дюррант залишалася цiлком спокiйною.

– Менi подобаеться, коли все охайно, – погодилася вона. – Знаеш, Фiле, тобi й самому б не сподобалося, якби в домi був гармидер.

Чоловiк мовив iз гiркотою в голосi:

– Ну, так чи так, я до цього непричетний.

Невдовзi пiсля iхнього одруження Фiлiп Дюррант став жертвою полiомiелiту i його спаралiзувало. Для Мерi, яка обожнювала його, вiн був i чоловiком, i дитиною. Інодi його самого бентежила ii власницька любов. Його дружина не могла зрозумiти, що ii втiха вiд того, що вiн залежав вiд неi, iнодi дратувала його.

Немов побоюючись почути слова спiвчуття чи жалю, вiн швидко продовжив:

– Мушу визнати, що новина твого батька в голову не вкладаеться! Минуло так багато часу! Як ти можеш бути такою спокiйною?

– Гадаю, я ще не зовсiм усвiдомила… Це так дивно. Спочатку я просто не могла повiрити батьковим словам. Якби то була Естер, я б вирiшила, що вона все вигадала. Ти ж знаеш Естер.

Обличчя Фiлiпа Дюрранта трохи злагiднiло. Вiн добродушно промовив:

– Рiшуче й пристрасне створiння, яке шукае в життi проблеми й, вочевидь, знаходить.

Мерi вiдмахнулася вiд такого визначення. Характер iнших людей ii не цiкавив. Вона невпевнено протягнула:

– Думаю, це правда. Той чоловiк же не мiг усе вигадати?

– Неуважний науковець? Було б добре так вважати, проте схоже, Ендрю Маршалл розглядав справу серйозно. Тобi ж не треба нагадувати, що «Маршалл i Маршалл» – поважна юридична компанiя.

Спохмурнiвши, Мерi запитала:

– Фiле, що це, зрештою, означае?

– Це означае, що Джеко повнiстю виправдають. Тобто в тому разi, коли уповноважений орган задовольнить ця iнформацiя, а я розумiю, що так воно i станеться.

– Що ж, – Мерi ледь зiтхнула. – Думаю, це дуже добре.

Фiлiп Дюррант знову засмiявся безумним гiрким смiшком.

– Поллi! – вигукнув вiн. – Ти зведеш мене в могилу.

Тiльки чоловiк звертався до Мерi Дюррант на iм’я Поллi – iм’я, що до смiшного не пасувало ii поважнiй зовнiшностi. Вона подивилася на Фiлiпа трохи здивовано.

– Не розумiю, що зi сказаного мною так розсмiшило тебе.

– Ти була така милостива! – промовив Фiлiп. – Неначе ледi Як-там-ii, яка на розпродажевi вихваляе вироби мiсцевих селян.

Мерi, знiтившись, заперечила:

– Але це таки дуже добре! Не можна вдавати, що все нормально, коли в нашiй сiм’i вбивця.

– Не зовсiм у нашiй.

– Великоi рiзницi немае. Тобто це все завдае клопоту й змушуе почуватися дуже незручно. Усi такi збудженi та допитливi. Як я це ненавидiла.

– Ти чудово давала цьому раду, – вiдказав Фiлiп. – Заморожувала iх крижаним поглядом своiх блакитних очей. Вони затихали та соромилися самих себе. Дивовижно, як тобi вдаеться нiколи не виказувати своiх емоцiй.

– Менi все це дуже не подобалося. Це було надзвичайно неприемно, – продовжувала Мерi Дюррант, – але в усякому разi вiн помер, i все скiнчилося. А тепер… тепер, здаеться, все знову заворушиться. Як це втомлюе.

– Так, – задумливо зронив Фiлiп Дюррант. Вiн ледь смикнув плечима, на обличчi з’явився блiдий вираз болю. Дружина метнулася до нього.

– Спазми? Зачекай. Дай я поправлю цю подушку. От. Так краще?

– Ти була б хорошою медсестрою.

– Я не хотiла б доглядати багатьох людей. Тiльки тебе.

Це було сказано дуже просто, та в щирих словах вiдчувалися глибокi почуття.

Озвався телефон. Мерi пiдiйшла до апарата.

– Алло… так… Я слухаю… А, це ти…

Кинула вбiк, до Фiлiпа:

– Це Мiкi.

– Так… так, ми чули. Батько телефонував… Так, звiсно… Так… Так… Фiлiп говорить, що якщо адвокатiв це задовольнило, то все гаразд… Мiкi, справдi, я не розумiю, чому ти так засмутився… Не думаю, що до мене туго доходить… Слухай, Мiкi, думаю, ти… Алло? Алло? – Вона сердито насупилася. – Вiн вiд’еднався. – Вона повiсила слухавку. – Справдi, Фiлiпе, я не розумiю Мiкi.

– Що саме вiн сказав?

– Вiн нiби засмутився. Сказав, що я туга, не усвiдомлюю наслiдкiв. Що буде справжне пекло! Це його слова. Але чому? Я не розумiю.

– Схоже, злякався, – замислено вiдповiв Фiлiп.

– Але чому?

– А знаеш, його правда. Це матиме наслiдки.

Мерi, здавалося, трохи спантеличилася.

– Ти про пожвавлення iнтересу до справи? Звiсно, я рада, що Джеко повернуть добре iм’я, але буде досить неприемно, якщо люди знову почнуть про це плiткувати.

– Та я не про сусiдiв. Є дещо бiльше.

Вона запитально глянула на чоловiка.

– Полiцiя також зацiкавиться!

– Полiцiя? – запитала рiзко Мерi. – А iм що до цього?

– Люба моя, – мовив Фiлiп. – Помiркуй.

Мерi повiльно пiдiйшла та сiла бiля нього.

– Бачиш, це нерозкритий злочин, – пояснив Фiлiп.

– Чому б iм цим перейматися… Так багато часу минуло.

– Гарна спроба видати бажане за дiйсне, – сказав Фiлiп. – Та боюся, що це, по сутi, неможливо.

– Звiсно, – погодилася Мерi. – Пiсля того як вони виставили себе дурнями, припустившись трагiчноi помилки з Джеко, вони не захочуть ворушити це.

– Може, вони й не захочуть, але, ймовiрно, муситимуть! Обов’язок – це обов’язок.

– О, Фiлiпе, я впевнена, що ти помиляешся. Трохи поплiткують, а тодi все вляжеться.

– І тодi ми житимемо довго та щасливо, – невесело пiдсумував Фiлiп.

– Чому б нi?

Вiн похитав головою.

– Це не так i просто… Твiй батько мае рацiю. Треба зiбратися i обговорити це. І викликати Маршалла, як вiн i пропонував.

– Тобто поiхати в Сонячний Рiг?

– Так.

– Ми не можемо.

– Чому нi?

– Це практично неможливо. Ти iнвалiд i…

– Я не iнвалiд, – роздратовано заперечив Фiлiп. – Я досить мiцний i здоровий. Просто не можу пересуватися на своiх ногах. Я мiг би поiхати до Тiмбукту, якби був належний транспорт.

– Я впевнена, що поiздка до Сонячного Рогу тобi на користь не пiде. Коли розворушать цю неприемну справу…

– Я цим не переймаюся.

– …І не знаю, як можна залишити будинок. Останнiм часом було так багато крадiжок.

– Попроси когось, щоб ночував тут.

– Добре тобi казати… наче це найлегше на свiтi.

– Та стара мiсiс Як-там-ii-звати може навiдуватися сюди щодня. Не будь домашньою куркою, Поллi. Ти просто не хочеш iхати.

– Не хочу.

– Ми там надовго не затримаемося, – заспокоiв ii Фiлiп. – Але, думаю, ми повиннi поiхати. Це той час, коли сiм’я повинна об’еднатися перед лицем свiту. Ми повиннi з’ясувати, як нам дiяти.




III


У готелi в Драймутi Калгарi рано повечеряв i пiшов до своеi кiмнати. Його глибоко вразило те, що сталося в Сонячному Розi. Вiн очiкував, що мiсiя буде неприемною, i зiбрав усю свою рiшучiсть, щоб виконати ii. Але все це було неприемним i засмучувало зовсiм не так, як вiн очiкував. Вiн упав на лiжко, запалив цигарку та раз по раз прокручував усе в головi.

Найчiткiше в пам’ять врiзалося обличчя Естер у мить розставання. Їi презирство до справедливостi! Що там вона сказала? «Не мае значення, хто винен. Ідеться про невинуватих». А потiм: «Ви не бачите, що зробили з нами всiма?» А що вiн зробив? Вiн не розумiв.

А iншi. Жiнка на iм’я Кiрстi. (Чому Кiрстi? Це шотландське iм’я. Вона не шотландка. Датчанка, можливо, норвежка?) Чому вона говорила так рiзко, так звинувачувально?

Лео Аргайл поводився теж якось дивно – розгублений, насторожений. Так i не сказав: «Слава Богу, мiй син не винен!», що, звiсно, було б природною вiдповiддю.

І та дiвчина, секретарка Лео. Намагалася допомогти йому, добра дiвчина. Проте також реагувала дивно. Вiн згадав, як вона стала навколiшки перед крiслом Аргайла. Начебто виявляла спiвчуття, втiшала його. Втiшала його, але чому? Бо його син не винний у вбивствi? І звiсно ж, там щось бiльше, нiж почуття секретарки, навiть тiеi, що пропрацювала багато рокiв… Що там таке? Чому вони…

На тумбочцi поруч iз лiжком задзвонив телефон. Вiн узяв слухавку.

– Алло?

– Докторе Калгарi? З вами хочуть поговорити.

– Зi мною?

Вiн здивувався. Як йому було вiдомо, нiхто не знав, що вiн зупинився на нiч у Драймутi.

– Хто?

Пiсля хвилини мовчання телефонний оператор повiдомив:

– Це мiстер Аргайл.

– Скажiть йому… – Артур Калгарi зупинив себе, перед тим як сказати, що вiн зараз зiйде. Якщо з якоiсь причини Лео Аргайл попрямував за ним до Драймута й спромiгся дiзнатися, де вiн зупинився, справа, мабуть, надто дражлива, щоб обговорювати ii в переповненiй приймальнi внизу. Вiн продовжив:

– Будь ласка, попросiть його пiднятися до мене в номер.

Вiн пiдвiвся i почав ходити кiмнатою, доки не почув стукоту у дверi.

Пiдiйшов i вiдчинив дверi.

– Заходьте, мiстере Аргайл, я…

Вiн замовк, збентежений. Це був не Лео Аргайл. Це був юнак рокiв двадцяти, чие гарне смагляве обличчя вкривала тiнь гiркоти. Зухвале, сердите, тривожне обличчя.

– Ви чекали не на мене, – почав молодий чоловiк. – Ви чекали на мого… батька. Я Майкл Аргайл.

– Заходьте, – Калгарi зачинив дверi за вiдвiдувачем. – Як ви дiзналися, що я тут? – запитав вiн, пропонуючи юнаковi портсигар.

Майкл Аргайл узяв цигарку та коротко неприемно засмiявся.

– Це просто! Зателефонував у центральнi готелi, де ви могли б зупинитися на нiч. Із другоi спроби влучив.

– Чому ви хотiли мене бачити?

Майкл Аргайл повiльно протягнув:

– Хотiв побачити, що ви за тип… – Його очi прискiпливо окинули постать доктора, вiдзначивши трохи похилi плечi, сивiюче волосся, тонкi риси обличчя. – То ви один iз хлопцiв, якi поiхали в експедицiю Гайса Бентлi на Пiвденний полюс. Здаеться, ви не дуже мiцний.

Артур Калгарi ледь усмiхнувся.

– Зовнiшнiсть iнодi оманлива, – сказав вiн. – Я був досить мiцним. І там потрiбна не лише м’язова сила. Є й iншi важливi навички: витривалiсть, терпiння, технiчна обiзнанiсть.

– Скiльки вам рокiв? Сорок п’ять?

– Тридцять вiсiм.

– На вигляд старшi.

– Так, думаю, так.

На мить його пронизало непереборне вiдчуття печалi вiд дотику до змужнiлоi молодостi хлопця перед ним.

– Чому ви хотiли мене бачити? – запитав вiн досить рiзко.

Спiврозмовник насупився.

– Це природно, чи не так? Коли я почув принесенi вами новини. Новини про мого любого братика.

Калгарi не вiдповiв.

Майкл Аргайл продовжував:

– Трохи запiзно для нього, так?

– Так, – тихо мовив Калгарi. – Для нього це надто пiзно.

– Чому ви так затаiлися? Що там iз тим струсом?

Калгарi терпляче пояснив йому. Дивно, але грубiсть i брутальнiсть хлопця пiдбадьорили Калгарi. Хай там як, але хтось таки був на боцi Джеко.

– Це гарантуе Джеко алiбi, ось у чому суть, так? Звiдки вам знати, що були саме тi години, на яких наполягаете?

– Я цього певен, – вiдкарбував Калгарi.

– Ви могли помилитися. Ви, вченi мужi, схильнi не зважати на такi дрiбницi, як час чи мiсце.

Це трохи розвеселило Калгарi.

– У вашiй уявi книжковий образ забудькуватого професора – iз рiзними шкарпетками, не впевненого, який зараз день чи де вiн перебувае. Дорогий мiй чоловiче, технiчна робота вимагае високоi точностi – точнi числа, години, розрахунки. Я запевняю вас, що не мiг помилитися. Я пiдiбрав вашого брата якраз перед сьомою i висадив у Драймутi о сьомiй годинi тридцять п’ять хвилин.

– Ваш годинник, можливо, йшов неточно. Чи ви глянули на годинник у машинi.

– Мiй годинник i годинник автомобiля було синхронiзовано.

– Джеко мiг заморочити вам голову. У цьому вiн був мастак.

– Не мiг. Чому ви так намагаетеся довести, що я помилився? – Калгарi пристрасно продовжував. – Я очiкував, що буде важко переконати владнi органи, що вони помилково засудили чоловiка. Та я не знав, що переконати його власну сiм’ю буде ще важче!

– Тобто всiх нас важко переконати?

– Така реакцiя менi здалася трохи незвичною.

Мiкi уважно дивився на нього.

– Вони не хотiли вам вiрити?

– Принаймнi так менi здалося…

– Не здалося. Так i було. Досить природно, як помiркувати.

– Але чому? Чому це природно? Вашу маму вбили. Вашого брата звинуватили й визнали винним у цьому злочинi. Тепер виявляеться, що вiн не винен. Ви мали бути щасливi, вдячнi. Це ж ваш брат.

– Вiн не мiй брат, а вона – не моя мама, – видав Мiкi.

– Що?

– Нiхто вам не розповiв? Ми всi нерiднi. Усi дiти. Мерi, мою найстаршу «сестру», вдочерили в Нью-Йорку. Решту дiтей – пiд час вiйни. Моя «мама», як ви ii називаете, не могла мати власних дiтей. То зiбрала собi милу сiмейку з усиновлених. Мерi, мене, Тiну, Естер, Джеко. Комфортний, розкiшний будинок i безмiр материнськоi любовi на додачу! Я б сказав, що вона забула, що ми все-таки не ii дiти. Але iй не пощастило, коли вона вибрала Джеко стати одним iз ii любих хлопчикiв.

– Я не знав, – мовив Калгарi.

– То не тикайте менi «рiдна мати» та «рiдний брат»! Джеко був негiдником!

– Але не вбивцею, – додав Калгарi.

Вiн наголосив на цьому. Мiкi зиркнув на нього й кивнув.

– Гаразд. Це вашi слова… І ви наполягаете на цьому. Джеко не вбивав ii. Чудово. Хто ж ii вбив? Ви про це не думали? То подумайте зараз. Подумайте про це… i тодi почнете розумiти, що ви з нами всiма робите.

Вiн розвернувся та швидко вийшов iз кiмнати.




Роздiл четвертий


Калгарi винувато мовив:

– Мiстере Маршалл, дуже люб’язно з вашого боку погодитися зустрiтися зi мною знову.

– Нiчого, – вiдповiв юрист.

– Як вам вiдомо, я поiхав у Сонячний Рiг i зустрiвся з родиною Джека Аргайла.

– Так.

– То, сподiваюся, ви хочете почути про цей вiзит?

– Так, мiстере Калгарi. Саме так.

– Мабуть, вам складно зрозумiти, чому я знову прийшов до вас… Бачте, все склалося не так, як я очiкував.

– Так, – проказав юрист. – Можливо, так.

Його голос був, як i завжди, сухим i неемоцiйним, але щось у ньому заохочувало Артура Калгарi продовжувати.

– Бачте, – продовжив Калгарi, – я гадав, що на цьому iсторiя завершиться. Я був готовим до певного, так би мовити, природного обурення з iхнього боку. Хоча мiй струс можна визначити як волю Божу, iхню точку зору можливо пробачити. Я, крiм усього, мав надiю, що це компенсуе вдячнiсть, яку вони вiдчуватимуть через повернення Джековi Аргайловi його доброго iменi. Це не так.

– Розумiю.

– Можливо, мiстере Маршалл, ви передбачили, що станеться? Пам’ятаю, коли я був тут ранiше, ваш пiдхiд мене здивував. Ви очiкували на ставлення, з яким я стикнувся?

– Докторе Калгарi, ви ще не розповiли менi, як до цього поставилися.

Артур Калгарi пiдсунув стiлець ближче.

– Я думав, що щось закiнчую, змiнюю, скажiмо, закiнчення написаного роздiлу. Проте мене змусили вiдчути, мене змусили побачити, що замiсть закiнчення роздiлу я його почав. Почав щось зовсiм нове. Як на вас, я чiтко окреслив ситуацiю?

Мiстер Маршалл повiльно кивнув.

– Так, – погодився вiн, – можна й так сказати. Я таки вважав (i визнаю це), що ви не усвiдомлювали всiх наслiдкiв. Однак iнакше й бути не могло, бо, звiсно, ви не знали передiсторii та окремих фактiв, крiм тих, якi зазначено в судових звiтах.

– Нi. Тепер я це розумiю. Аж надто чiтко. – Вiн пiдвищив голос i збуджено продовжив. – Вони вiдчували не полегшення, не вдячнiсть. Це був страх. Страх того, що може вiдбутися. Правильно?

Маршалл обережно зауважив:

– Гадаю, ви цiлком маете рацiю. Зауважте, я це говорю тiльки з ваших слiв.

– А якщо так, – правив свое Калгарi, – то я не можу повернутися на свою роботу, не виправивши можливе. Я все ще втягнутий у це. Я вiдповiдальний за те, що життя цих усiх людей змiнилося. Я не можу просто вмити руки.

Адвокат прокашлявся.

– Докторе Калгарi, це, мабуть, досить дивна позицiя…

– Я так не вважаю. Треба брати вiдповiдальнiсть за своi вчинки, i не лише за вчинки, а й за iхнi наслiдки. Два роки тому я пiдвiз молодого автостопера. Цим я дав початок певному потоку подiй. Не думаю, що менi вдасться залишатися осторонь вiд цього.

Юрист усе ще хитав головою.

– Так, гаразд, – нетерпиливився Артур Калгарi. – Ви можете називати це дивацтвом, як хочете. Але моi почуття, моя совiсть усе ще iз цим пов’язанi. Моiм единим бажанням було виправити те, чому я не змiг запобiгти. Я не виправив. Я ускладнив ситуацiю для людей, якi вже й так страждали. Однак я досi чiтко не розумiю чому.

– Так, – повiльно протягнув Маршалл, – ви й не змогли б зрозумiти. Останнi пiвтора року ви були вiдiрванi вiд цивiлiзацii. Ви не читали щоденних газет, якi мiстили багато iнформацii про цю сiм’ю. Можливо, ви й так не читали б цього, та однаково почули б про них. Факти дуже простi, докторе Калгарi. Їх не засекречено. Свого часу опублiковано. Усе зводиться до простого запитання. Якщо Джек Аргайл не скоював злочину (а за вашими словами, вiн не мiг), то хто це зробив? Це повертае нас до обставин, за яких скоiли злочин. Це трапилося мiж сьомою та сьомою тридцять вечора дев’ятого листопада в будинку, де покiйна перебувала в оточеннi лише членiв ii сiм’i та близьких. Будинок було надiйно замкнено, вiконницi зачинено, а того, хто прийшов iз вулицi, мала впустити мiсiс Аргайл, або вiн мiг вiдiмкнути дверi власним ключем. Тобто це був хтось iй знайомий. У певному сенсi це нагадуе справу Борденiв у Америцi, в якiй одного недiльного ранку мiстера Бордена з дружиною вбили сокирою: нiхто нiчого не чув у будинку i нiкого не бачив бiля будинку. Тепер ви зрозумiли, докторе Калгарi, чому членiв сiм’i, як ви сказали, радше стурбувала, а не заспокоiла принесена вами новина?

Калгарi повiльно промовив:

– Вони б волiли, щоб Джек Аргайл був винен?

– Так, – пiдтвердив Маршалл, – саме так. Може, висловлюся дещо цинiчно, та Джек Аргайл у цiй родинi був чудовим кандидатом на роль убивцi. Проблемна дитина, хлопчик-хулiган, чоловiк запальноi вдачi. У сiмейному колi йому могли та знайшли виправдання. Вони могли оплакувати його, спiвчувати йому, оголосити одне одному й усьому свiтовi, що насправдi то була не його провина, що психологи можуть усе це пояснити. Так, це дуже, дуже зручно.

– А тепер… – Калгарi замовк.

– А тепер, – закiнчив Маршалл, – ситуацiя цiлком iнша. Зовсiм iнакша. Можливо, навiть тривожна.

– Звiстка, яку я принiс, для вас теж була небажаною, чи не так? – кинув рiзко Калгарi.

– Мушу визнати, так. Так, мене це засмутило. Справу, яку було успiшно закрито, – так, я продовжуватиму використовувати слово «успiшно», – тепер знову вiдкрито.

– Офiцiйно? – запитав Калгарi. – Тобто полiцiя справу поновить?

– О, безсумнiвно, – запевнив Маршалл. – Джека Аргайла було засуджено на пiдставi переконливих доказiв (присяжнi радилися лише чверть години), тобто щодо полiцii питання було закрито. А тепер, пiсля оголошення посмертного помилування, справу знову вiдкрито.

– І полiцiя провадитиме нове розслiдування?

– Майже напевно я б так висловився. Звiсно, – додав мiстер Маршалл, замислено потираючи пiдборiддя, – сумнiвно, що через такий промiжок часу, з огляду на специфiчнi особливостi справи, iм вдасться досягти якогось результату… Особисто я сумнiвався б. Вони можуть знати, що хтось у цьому домi винен. Вони можуть навiть мати обгрунтований здогад про те, хто це. Проте знайти переконливi докази буде непросто.

– Розумiю, – визнав Калгарi. – Розумiю… Саме це вона мала на увазi.

Юрист рiзко запитав:

– Про кого це ви?

– Про дiвчину, – вiдповiв Калгарi. – Естер Аргайл.

– А, так. Юна Естер. Що ж вона? – поцiкавився Маршалл.

– Вона говорила про невинуватiсть. Сказала, що байдуже, хто винен, а хто не винен. Тепер я зрозумiв, про що вона…

Маршалл швидко глянув на нього.

– Думаю, мабуть, так.

– Вона говорила про те, що й ви, – додав Артур Калгарi. – Вона мала на увазi, що сiм’я знову опиниться пiд пiдозрою.

Маршалл перервав його.

– Навряд чи знову, – не погодився вiн. – Досi нi-хто з них не був пiд пiдозрою. Вiд початку все вказувало на Джека.

Калгарi вiдмахнувся вiд цих слiв.

– Сiм’я опинилася пiд пiдозрою, – наполягав вiн. – І це може тривати досить довго, можливо, завжди. Якщо хтось iз сiм’i винен (можливо, вони й самi не знають хто), вони дивитимуться одне на одного й гадатимуть… Так, це найгiрше. Вони самi не знають, хто з них…

Запала тиша. Маршалл спокiйно вивчав Калгарi поглядом, але мовчав.

– Знаете, це жахливо… – сказав Калгарi.

На тонкому, чутливому обличчi чоловiка проступили всi його почуття.

– Так, це жахливо… Жити рiк за роком, не знаючи правди, дивлячись одне на одного. Можливо, пiдозра вразить навiть iхнi стосунки з людьми. Знищена любов, утрачена довiра…

Маршалл прочистив горло.

– А ви не надто перебiльшуете?

– Нi, – заперечив Калгарi. – Я так не думаю. Пробачте менi, мiстере Маршалл, однак я це бачу чiткiше, нiж ви. Бачте, я спроможний уявити, що це означатиме.

І знову мовчання.

– Це означатиме, – продовжив Калгарi, – що страждатимуть невинуватi. А невинуватi не мають страждати. Тiльки винуватець. Саме тому я не можу зняти iз себе вiдповiдальнiсть. Я не можу пiти, сказавши: «Я вчинив правильно, зробив усе, що мiг, послужив на благо правосуддя», тому що, бачте, те, що я зробив, не послужило на користь правосуддя. Це не допомогло викрити злочинця та не вивело невинуватих iз тiнi пiдозр.

– Гадаю, ви себе трохи накручуете, докторе Калгарi. Безсумнiвно, у ваших словах е зерно правди, та менi геть невтямки, що ви можете тут удiяти.

– Менi теж, – щиро зiзнався Калгарi. – Але це означае, що я мушу спробувати. Саме тому я прийшов до вас. Я хочу… Думаю, я маю право знати передiсторiю.

– Ну, – почав мiстер Маршалл трохи жвавiшим тоном, – тут немае нiякоi таемницi. Розповiм будь-якi цiкавi вам факти. Та нiчого бiльше. Я нiколи не був у тiсних стосунках iз тiею сiм’ею. Наша компанiя працювала на мiсiс Аргайл упродовж багатьох рокiв. Ми спiвпрацювали з нею щодо створення рiзних трастових компанiй i впорядковували юридичнi справи. Я добре знав мiсiс Аргайл, а також ii чоловiка. Про атмосферу Сонячного Рогу, темперамент i характер людей, що мешкають там, менi, так би мовити, вiдомо з других уст – вiд самоi мiсiс Аргайл.

– Я все це розумiю, – погодився Калгарi. – Але мушу звiдкись почати. Я знаю, що дiти не ii. Їх усиновили?

– Так. Мiсiс Аргайл, уроджена Рейчел Констам, була единою донькою Рудольфа Констама, великого багатiя. Їi мати була американкою, теж дуже заможною жiнкою. Рудольф Констам цiкавився фiлантропiею та прищеплював дочцi iнтерес до благодiйництва. Вiн iз дружиною загинув у автокатастрофi, й Рейчел скористалася величезним багатством, успадкованим вiд своiх батька й матерi, скажiмо умовно, для благодiйних проектiв. Вона особисто цiкавилася благодiйнiстю i органiзовувала заклади для дiтей-сирiт. Пiд час роботи над цим вона зустрiла Лео Аргайла, викладача з Оксфорду, дуже зацiкавленого економiчними та соцiальними реформами. Щоб зрозумiти мiсiс Аргайл, ви повиннi усвiдомити, що велика трагедiя ii життя полягала в неможливостi мати дiтей. Як це трапляеться з багатьма жiнками, ця проблема поступово затiнила все ii життя. Коли пiсля вiзитiв до рiзних фахiвцiв стало зрозумiло, що надii на те, що вона буде матiр’ю, немае, iй довелося шукати якогось полегшення. Вона вдочерила першу дитину з нетрiв Нью-Йорка – тепер це мiс Дюррант. Мiсiс Аргайл майже цiлком присвятила свое життя благодiйним органiзацiям, пов’язаним iз дiтьми. На початку вiйни, 1939 року, пiд егiдою Мiнiстерства охорони здоров’я вона заснувала свого роду военний дитячий будинок у придбаному помешканнi, яке ви вiдвiдали – у Сонячному Розi.

– Тодi його називали Змiiний Рiг.

– Так. Так, гадаю, це оригiнальна назва. І, можливо, бiльш доречна, нiж вибрана нею – Сонячний Рiг. На 1940 рiк там перебувало дванадцятеро-шiстнадцятеро дiтей, переважно таких, хто до того мав незадовiльних опiкунiв або кого не змогли евакуювати разом iз сiм’ею. Для цих дiтей робили все. Їм дали розкiшний будинок. Я вiдмовляв ii, вказуючи, що пiсля кiлькох рокiв вiйни дiтям буде важко повернутися додому iз таких прекрасних умов. Вона не звертала на мене уваги. Вона була надзвичайно прив’язана до дiтей i зрештою вирiшила залишити кiлькох дiтей iз незадовiльними домашнiми умовами та сирiт у своiй сiм’i. Як наслiдок – п’ятеро дiтей. Мерi, тепер дружина Фiлiпа Дюрранта, Майкл, який працюе в Драймутi, напiвкровка Тiна, Естер i, звiсно, Джеко. Вони зростали, маючи Аргайлiв за батька та матiр. Вони отримали найкращу освiту, яку можливо купити за грошi. Якщо оточення хоча б щось важило, вони могли б далеко пiти. У них, зрозумiло, були всi умови. Джек, чи Джеко, як його називали, завжди встрявав у халепи. Вiн украв грошi в школi та мусив звiдти пiти. В унiверситетi вiн знайшов на свою голову проблеми вже на першому курсi. Двiчi був на волосину вiд ув’язнення. Завжди виявляв неконтрольований норов. Одначе вам, напевно, все це вже вiдомо. Двiчi незаконно привласненi ним грошi Аргайли компенсували своiми. Двiчi йому давали грошi на нову справу. Двiчi вiн збанкрутував. Пiсля його смертi допомогу виплатили й досi сплачують його вдовi.

Калгарi здивовано нахилився вперед.

– Його вдовi? Менi не говорили, що вiн був одруженим.

– Як я так? – Адвокат роздратовано клацнув пальцями. – Це мiй огрiх. Звiсно ж, я забув, що ви не читали тогочасних газет. Показово, що нiхто з Аргайлiв не знав, що вiн був одруженим. Невдовзi пiсля його арешту дружина Джеко прибула в Сонячний Рiг у великому розпачi. Мiстер Аргайл дуже добре до неi поставився. То була молода жiнка, яка працювала в Драймутi, в Пале-де-Данс, партнеркою з танцiв. Напевно, я забув розповiсти вам про це, тому що через кiлька тижнiв пiсля смертi Джека вона знову вийшла замiж. Нинiшнiй ii чоловiк, якщо не помиляюся, електрик у Драймутi.

– Я мушу зустрiтися з нею, – мовив Калгарi та з докором додав: – Вона перша людина, з якою я мав зустрiтися.

– Звiсно, звiсно. Я дам вам адресу. І сам не знаю, чому я не згадав про це, коли ви приходили до мене вперше.

Калгарi мовчав.

– Вона була таким… незначним фактором, – пояснив, немов перепрошуючи, юрист. – Навiть газети не здiймали щодо цього галасу: вона нiколи не вiдвiдувала свого чоловiка у в’язницi й надалi не виявляла до нього жодного iнтересу.

Калгарi виринув iз глибокоi задуми. Тепер вiн запитав:

– Ви можете точно менi сказати, хто був у будинку у вечiр убивства мiсiс Аргайл?

Маршалл кинув на нього швидкий погляд.

– Лео Аргайл, звiсно, i наймолодша дочка Естер. Мерi Дюррант i ii чоловiк-iнвалiд завiтали в гостi. Крiм того, Кiрстен Лiндстром, яку ви, ймовiрно, зустрiчали, – шведська квалiфiкована медсестра i масажистка, яка спочатку приiхала допомагати мiсiс Аргайл iз военним дитячим притулком i залишилася назавжди. Майкла та Тiни не було – Майкл продае автомобiлi в Драймутi, а Тiна проживае в Редмiнi, де працюе в бiблiотецi графства.

Маршалл передихнув.

– Там була також мiс Вон, секретарка мiстера Аргайла. Та вона пiшла до того, як знайшли тiло.

– Я теж ii зустрiчав. Схоже, вона надто прив’язана до мiстера Аргайла.

– Так, справдi. Гадаю, незабаром оголосять про iхнi заручини.

– О-о!

– Вiн був дуже самотнiм пiсля смертi дружини, – вставив адвокат дещо несхвальним тоном.

– Так, розумiю, – погодився Калгарi, а тодi поцiкавився: – Мiстере Маршалл, а як щодо мотиву?

– Мiй любий докторе Калгарi, я не можу висловлювати своi здогадки.

– Думаю, можете. Ви самi говорили, що всi факти очевиднi.

– Нiхто не мав прямоi грошовоi вигоди. Мiсiс Аргайл вступила в низку незалежних трастiв, схеми яких тепер поширенi. Цi трасти дiяли на користь усiх дiтей. Трастами керували трое розпорядникiв – я, Лео Аргайл i американський адвокат, далекий родич мiсiс Аргайл. Розпорядники керують величезною сумою, що пiдлягае розподiлу, внаслiдок якого найбiльшу частку отримуе той бенефiцiар, який найбiльше цього потребуе.

– А як щодо мiстера Аргайла? Вiн мав фiнансову вигоду вiд смертi своеi дружини?

– Нiчого особливого. Бiльшу частину ii активiв, як я вже сказав, вкладено в трасти. Вона призначила йому залишки майна, проте сума там зовсiм незначна.

– А мiс Лiндстром?

– Кiлька рокiв тому мiсiс Аргайл видiлила iй дуже пристойну щорiчну ренту. – Маршалл iз роздратуванням додав: – Мотив? Я не бачу навiть натяку на мотив. Принаймнi це не фiнансовий мотив.

– А в емоцiйнiй сферi? Можливо, виникали якiсь суперечки?

– Боюся, що тут я вам не допоможу, – категорично запевнив Маршалл. – Свiдком iхнього сiмейного життя я не був.

– А хто допомiг би менi?

Маршалл якусь мить розмiрковував. Тодi якось неохоче мовив:

– Варто зустрiтися iз мiсцевим лiкарем. Доктор… е-е-е, здаеться… Макмастер. Уже на пенсii, та живе по сусiдству. Вiн був фельдшером у притулку, тож мусить багато знати про життя в Сонячному Розi. А от чи вдасться переконати його розповiсти вам хоч щось – це вже ваша справа. Гадаю, якщо вiн захоче, це може бути корисним. Хоча – даруйте менi моi слова – ви думаете, що зможете здiйснити те, що полiцiя зробить набагато простiше?

– Не знаю, – вiдповiв Калгарi. – Напевно, нi. Проте я знаю, що треба спробувати. Так, я мушу спробувати.




Роздiл п’ятий


Брови старшого констебля повiльно поповзли чолом вгору, безуспiшно намагаючись дотягтися до сивого волосся на його лисiючiй головi. Вiн закотив очi на стелю, потiм глянув на папери на своему столi.

– Це в головi не вкладаеться! – обурився вiн.

Молодий чоловiк, чиею роботою було давати правильнi вiдповiдi старшому констеблю, вiдкарбував:

– Так, сер.

– От кашу заварили, – пробурчав майор Фiннi. Вiн постукав пальцями по столу й запитав: – Г’юiш тут?

– Так, сер, комiсар Г’юiш прибув хвилин зо п’ять тому.

– Добре, – сказав майор. – Запроси його сюди, гаразд?

Комiсар Г’юiш – високий чоловiк сумного вигляду – мав таку меланхолiчну ауру, що нiхто й нiколи не повiрив би, що вiн – душа дитячих вечiрок, сипле жартами та на втiху маленьким хлопчикам витягуе монетки з iхнiх вух.

Старший констебль привiтався:

– Доброго ранку, Г’юiше, наварили ми тут кашi. Що ви про це думаете?

Комiсар Г’юiш важко видихнув i сiв на вказаний йому стiлець.

– Здаеться, два роки тому ми помилилися, – резюмував вiн. – Той хлопець… як там його iм’я…

Старший констебль зашурхотiв паперами.

– Калорi… нi, Калгарi. Якийсь професор. Неуважний чолов’яга, напевно? Такi люди часто не звертають увагу на час i все таке?

Можливо, у його голосi й вiдчувалося прохання, але Г’юiш на це не зреагував.

Вiн сказав:

– Як я зрозумiв, вiн якийсь науковець.

– То ви вважаете, що нам варто прислухатися до того, що вiн говорить?

– Що ж, – почав Г’юiш, – схоже, сер Реджинальд прислухався, а я не думаю, що вiн мiг щось упустити.

Це висловлення було присвячено генеральному прокурору.

– Нi, – неохоче погодився майор Фiннi. – Якщо в цьому переконаний генеральний прокурор ГП, то, гадаю, нам залишаеться лише прийняти це як факт. Це означае знову вiдкрити справу. Ви принесли iз собою потрiбнi данi, як я просив?

– Так, сер, принiс.

Комiсар розклав усi документи на столi.

– Ви це вже переглядали? – запитав старший констебль.

– Так, сер, переглянув учора ввечерi. Усе ще свiже в пам’ятi. Зрештою, це було не так давно.

– Що ж, берiмося, Г’юiше. Де ми?

– На початку, сер, – вiдповiв комiсар Г’юiш. – Бiда в тому, бачте, що на той час не виникло жодних сумнiвiв.

– Нi, – погодився старший констебль. – Справа здавалася цiлком зрозумiлою. Не думайте, що я вас звинувачую, Г’юiше. Я пiдтримував вас на всi сто вiдсоткiв.

– А що там було вишукувати, справдi, – мовив серйозно Г’юiш. – Надiйшов дзвiнок, що ii вбили. Інформацiя про те, що той хлопець був там, погрожував iй, що доводили вiдбитки пальцiв… його вiдбитки пальцiв на кочерзi, та й грошi. Ми майже вiдразу його впiймали, i грошi були з ним.

– Яке вiн тодi справив на вас враження?

Г’юiш замислився.

– Погане, – вiдповiв вiн. – Надто нахабний. І самовпевнений. Засипав iнформацiею про години перебування та алiбi. Зухвалий. Ви таких зустрiчали. Убивцi зазвичай зухвалi. Гадають, що дуже розумнi. Вважають: що б вони не скоiли, усе, звiсно ж, правильно, i байдуже, як це вплине на iнших. Вiн таки був поганою людиною.

– Так, – пiдтакнув Фiннi, – вiн був поганцем. Усе, що нам вiдомо про нього, на це вказуе. Та ви вiдразу були впевненi, що вiн убивця?

Комiсар замислився.

– У такому не можна бути вiдразу впевненим. Я б сказав, що вiн належав до чоловiкiв такого типу, що частенько стають убивцями. Як Гармон 1938 року. Впродовж тривалого часу на нього складали протоколи про вкраденi велосипеди, шахрайство з грошима, обдурення бабусь – i, зрештою, вiн убивае жiнку, маринуе ii в кислотi, що йому страшенно подобаеться, i починае так чинити регулярно. Я сприйняв Джеко Аргайла за таку людину.

– Та, схоже, – повiльно протягнув старший констебль, – ми помилялись.

– Так, – визнав Г’юiш, – таки помилялись. А хлопчина – мертвий. Поганi справи. Проте майте на увазi, – додав, – вiн таки був поганцем. Можливо, не був убивцею… власне, таки не був убивцею, як тепер стало вiдомо… та вiн був негiдником.

– Що ж, чоловiче, – гримнув на нього Фiннi, – хто ii все-таки вбив? Кажете, ви переглядали цю справу вчора ввечерi. Хтось ii убив. Жiнка не вдарила себе сама кочергою по потилицi. Це зробив хтось iнший. Хто ж це був?

Комiсар Г’юiш зiтхнув i вiдкинувся в крiслi.

– Цiкаво, чи дiзнаемося ми колись, – нiби сам у себе запитав вiн.

– Усе складно, еге ж?

– Так, тому що слiд прохолов i тому що буде мало речових доказiв, i я взагалi схиляюся до того, що тих речових доказiв нiколи не було достатньо.

– Рiч у тому, що в будинку хтось був, хтось близький iй.

– Не розумiю, хто ще це може бути, – мiркував комiсар. – Чи був це хтось iз домашнiх, чи вона сама комусь вiдчинила дверi та впустила всередину. Родина Аргайлiв любила замикатися на всi замки. Засуви вiд грабiжникiв на вiкнах, ланцюжки, додатковi замки на вхiдних дверях. Їх якось пограбували – кiлька рокiв до того – й вiдтодi вони були готовi до появи грабiжникiв. – Вiн зробив паузу, i знову продовжив: – Бiда в тiм, сер, що на той час ми не розглядали iнших варiантiв. Справа проти Джеко Аргайла була цiлiсною. Звiсно, тепер зрозумiло, що цим скористався вбивця.

– Скористався тим, що хлопець був там, посварився з нею та погрожував?

– Так. Тiй особi достатньо було лише ввiйти до кiмнати, взяти кочергу рукою в рукавичцi звiдти, куди ii пожбурив Джеко, пiдiйти до столу, за яким щось писала мiсiс Аргайл, i вдарити ii по головi.

Майор Фiннi видав лише одне просте слово:

– Навiщо?

Комiсар Г’юiш неквапливо кивнув.

– Так, сер, саме це нам необхiдно довiдатись. Це одна з проблем – вiдсутнiсть мотиву.

– На той час не скидалося на те, – говорив старший констебль, – що був якийсь, так би мовити, очевидний мотив. Як i решта жiнок iз нерухомiстю та значними статками, вона вдалася до рiзноманiтних схем для легального уникнення податкiв на спадщину. Трастовий фонд уже дiяв, дiтей було забезпечено ще за ii життя. Вони не отримали б бiльше пiсля ii смертi. Та й вона не була неприемною, набридливою, лихою чи скупою жiнкою. Витрачала на них грошi все iхне життя. Хороша освiта, капiталовкладення для початку iхнiх власних справ i регулярнi виплати кожному. Любов, доброта й турботливiсть.

– Саме так, сер, – погодився комiсар Г’юiш. – Жодних очевидних причин для бажання ii позбутися. Хоча… – Вiн замовк.

– Так, Г’юiше?

– Мiстер Аргайл, як я розумiю, плануе знову одружуватися. Вiн одружуеться iз мiс Гвендою Вон, яка багато рокiв працювала в нього секретаркою.

– Так, – вдумливо додав майор Фiннi. – Гадаю, це могло б бути мотивом, про який нам тодi не було нiчого вiдомо. Кажете, працювала в нього багато рокiв. Припускаете, мiж ними щось було на час убивства?

– Маю сумнiв, сер, – вiдповiв комiсар Г’юiш. – Про такi речi в селищi зазвичай швидко починають плiткувати. Тобто не думаю, що мiж ними щось таки вiдбувалося. Нiчого, про що мiсiс Аргайл могла б довiдатися i посваритися з чоловiком.

– Так, – погодився старший констебль. – Проте вiн мiг би прагнути одружитись iз Гвендою Вон.

– Вона приваблива молода жiнка, – схарактеризував комiсар Г’юiш. – Не ефектна, я б так не сказав, але приемна на вигляд i приваблива в хорошому значеннi цього слова.

– Напевно, вiддана йому всi цi роки, – припустив майор Фiннi. – Цi жiнки – секретарки – завжди видаються закоханими у своiх босiв.

– Гаразд, у нас е мотив для цих двох, – пiдсумував Г’юiш. – А ще служниця, шведка. Можливо, мiсiс Аргайл не так уже iй i подобалася. Можливо, були непорозумiння, справжнi чи надуманi; щось, чого вона не могла стерпiти. У неi не було нiякоi фiнансовоi вигоди вiд ii смертi, позаяк мiсiс Аргайл уже забезпечила ii щорiчним прибутком. Вона здавалася доброю, мудрою жiнкою, а не такою, яка гепатиме когось кочергою по головi! Та хто його знае, чи не так? Гляньте на справу Лiззi Борден.

– Так, – озвався старший констебль, – нiхто не знае. Виникали сумнiви, що то хтось чужий?

– Жодних слiдiв, – мовив комiсар. – Шухляда, звiдки забрали грошi. Була спроба надати кiмнатi такого вигляду, наче там побував грабiжник, проте дуже аматорська. Це iдеально вiдповiдало типу поведiнки молодого Джеко, який намагався б створити саме такий ефект.

– Що мене дивуе, – зауважив старший констебль, – так це грошi.

– Так, – погодився Г’юiш. – Це важко зрозумiти. Одна iз п’ятiрок, що були в Джека Аргайла, – це саме та п’ятiрка, яку мiсiс Аргайл видали в банку того ранку. «Мiсiс Боттлберрi» – напис iз цим iменем стояв на зворотньому боцi п’ятiрки. Вiн сказав, що мати дала йому грошi, проте i мiстер Аргайл, i Гвенда Вон наполягають на тому, що мiсiс Аргайл увiйшла до бiблiотеки за чверть до сьомоi й розповiла iм про те, що Джеко вимагав грошi, а вона категорично вiдмовилася iх йому давати.

– Звiсно, це можливо, – зазначив старший констебль, – але, зважаючи на те, що нам тепер вiдомо, Аргайл i та дiвчина Вон могли обманювати.

– Так, е така ймовiрнiсть… або, вiрогiдно… – комiсар замовк.

– Так, Г’юiше? – Фiннi вимагав продовження.

– Припустiмо, хтось, наразi назвемо його чи ii «Ікс», пiдслухав сварку та погрози Джеко. Припустiмо, хтось вирiшив скористатись нагодою. Взяв грошi, наздогнав хлопця, запевнив, що мати, зрештою, дае iх йому, таким чином створюючи гарненьку пiдставу. Обережно, щоб не витерти вiдбиткiв пальцiв, скористався кочергою, якою хлопець погрожував матерi.

– Дiдько його вхопи! – злiсно вилаявся старший констебль. – Це взагалi не схоже на те, що менi вiдомо про цю сiм’ю. Хто ще був у будинку того вечора, окрiм Аргайла та Гвенди Вон, Естер Аргайл i тiеi жiнки, Лiндстром?

– Найстарша замiжня донька, Мерi Дюррант, iз чоловiком тимчасово проживали там.

– Вiн калiка, чи не так? Його можна не брати до уваги. Як щодо Мерi Дюррант?

– Вона дуже спокiйна дiвчина, сер. Важко уявити, щоб вона виявила сильнi емоцii або… або ж убила когось.

– Прислуга? – допитувався старший констебль.

– Уся денна, сер, i всi вони пiшли додому до шостоi.

– Дайте гляну на години.

Комiсар передав йому папери.

– Гм… так, зрозумiло. За чверть до сьомоi мiсiс Аргайл розмовляла зi своiм чоловiком про погрози Джеко. Гвенда Вон була присутня при частинi цiеi розмови. Гвенда пiшла додому вiдразу пiсля сьомоi. Естер Аргайл бачила матiр живою за двi чи три хвилини до сьомоi. Пiсля цього мiсiс Аргайл нiхто не бачив до о пiв на восьму, коли мiс Лiндстром знайшла ii тiло. Мiж сьомою та о пiв на восьму можливостей скористатися нагодою було багато. Їi могла вбити Естер, а також Гвенда Вон пiсля того, як вийшла з бiблiотеки, й перед тим, як пiшла додому. Мiс Лiндстром могла вбити ii, коли «знайшла тiло». Лео Аргайл був наодинцi в бiблiотецi з десяти по сьомiй i до того часу, коли мiс Лiндстром здiйняла тривогу, тож мiг пiти до вiтальнi своеi дружини й убити ii протягом тих двадцяти хвилин. Мерi Дюррант, яка перебувала нагорi, могла спуститись i вбити матiр. І… – вдумливо протягнув Фiннi, – мiсiс Аргайл сама могла впустити когось крiзь вхiднi дверi так само, як вона впустила Джека Аргайла (як ми гадали). Лео Аргайл говорив, що йому здалося, нiби продзеленчав дзвiнок i вiдчинилися та зачинилися вхiднi дверi, проте вiн не був дуже точний щодо часу. Ми припустили, що то сталося тодi, коли Джеко повернувся й убив ii.

– Йому не треба було дзвонити у дзвiнок, – заперечив Г’юiш. – У нього був власний ключ. У всiх них був.

– Є ще один брат, так?

– Так, Майкл. Працюе продавцем автомобiлiв у Драймутi.

– Мабуть, краще довiдатися, – розмiрковував старший констебль, – що вiн робив того вечора.

– Через два роки? – перепитав комiсар Г’юiш. – Не схоже, що хтось згадав би.

– А тодi його запитували?

– На виiздi з клiентом тестував автомобiль, як я пригадую. Тодi не було причин його пiдозрювати, проте вiн мав ключ, тож мiг би прийти та вбити ii.

Старший констебль зiтхнув.

– Я не знаю, iз чого починатимете, Г’юiше. І не знаю, чи ми колись щось дiзнаемось.

– Я б i сам хотiв дiзнатися, хто ж ii убив, – сказав Г’юiш. – Судячи з того, що менi про неi вiдомо, то була хороша жiнка. Багато зробила для людей. Для знедолених, для рiзних благодiйних органiзацiй. Таку людину не повиннi були б убити. Так. Хочу дiзнатися. Навiть якщо не вдасться знайти достатньо доказiв, щоб задовольнити генерального прокурора, я однаково хочу дiзнатися.

– Що ж, хай щастить, Г’юiше, – побажав старший констебль. – Добре, що в нас зараз i так нiчого не вiдбуваеться. Та не втрачайте ентузiазму, якщо не вдасться нiчого знайти. Слiд дуже прохолов. Так. Дуже прохолов.




Роздiл шостий





I


У кiнотеатрi спалахнули вогнi. На екранi замерехтiла реклама. Капельдинерки кiнотеатру заснували туди й сюди з пакетиками лимонаду та морозивом. Артур Калгарi пильно iх роздивлявся. Повненька дiвчина з каштановим волоссям, висока iз темним i маленька русява. Та, яку вiн прийшов побачити. Дружина Джеко. Удова Джеко, тепер дружина чоловiка на iм’я Джо Клегг. У неi було симпатичне, трохи вульгарне обличчя, залiплене косметикою, вищипанi брови, жахливе й цупке вiд дешевоi хiмiчноi завивки волосся. Артур Калгарi купив у неi морозиво. Вiн мав ii домашню адресу та намiр туди навiдатись, але спочатку хотiв побачити ii так, щоб вона про це не здогадувалася. Що ж, якось так. Йому подумалось, що вона не така невiстка, до якоi мiсiс Аргайл, у всiх планах, ставилася б iз великою прихильнiстю. Тому, без сумнiвiв, Джеко ii й не показував.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Переклад І. Хоменка. (Тут i далi прим. перекл.)




2


Король Лiр. Дiя перша, сцена четверта (переклад з англ. М. Рильського).


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/kr-st-_a-ata/viprobuvannya-nevinuvat-styu