Грiшниця
Олена Печорна


Їi краса стала ii прокляттям: чоловiки жадали ii – i вони отримали бажане, а вона – невилiковну хворобу. Вона знаходить притулок у глухому селi Чорнобильськоi зони. Позаду залишаються понiвечене життя в родинi пиякiв, чи то дитбудинок, чи то дiм розпусти, згвалтування за згвалтуванням i син, якого в неi вкрали… Вiдверта сповiдь грiшницi, яка понад усе переймалася чужим болем!

В формате PDF A4 сохранен издательский макет книги.





Олена Печорна

Грiшниця



© Сердюк О., 2010

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля, видання украiнською мовою, 2011

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2011


* * *










Передмова


Я читаю повiльно, тому не хапаюся за все пiдряд, мушу обирати. Тож, отримавши пропозицiю вiд «Клубу Сiмейного Дозвiлля» прочитати дебютний роман Олени Печорноi «Грiшниця» та написати передмову, я, звiсно, захвилювалась – ii не напишеш, не прочитавши твiр. А читати – то вiдкласти iншi справи…

І от роман прочитано. Доволi швидко. У днi його читання думки моi все линули до героiнi та ii долi, i я поспiшала повернутися до тексту. Нелегку мiсiю взяла на себе авторка – розповiдати читачевi такi серйознi речi.

Олена Печорна не лоскоче читача, викликаючи в нього штучну веселiсть, але й не намагаеться шокувати, кидаючи його в моторошнi буднi Лариси, головноi героiнi, життеву стежку якоi ми маемо можливiсть прослiдкувати в романi. Роздiли про сьогодення героiнi, мов намистини, чергуються з роздiлами про ii дитинство, потiм про юнiсть. Авторка майстерно нанизуе iх, зчiпляючи ключовим словом, наскрiзною думкою, розмiрковуючи над сплетiнням людських доль та пробуджуючи думки й почуття читача.

Спiвпереживання, еднання з героiнею виникае з перших сторiнок роману. І, як на мене, воно е одним iз критерiiв художностi. Бо твори, якi зачiпають лише розум, звiсно, можуть бути цiнними та корисними, але сила слова, що бентежить до того ж i душу, даеться не кожному.

Героiня роману – наша сучасниця. Подii, описанi в романi, вiдбуваються в провiнцiйному мiстечку, у селi Чорнобильськоi зони та в Киевi, тож будуть впiзнаваними для багатьох читачiв. Характери персонажiв теж реальнi, можна сказати, типовi. І навiть коли читаеш про те, з чим ранiше не стикався у власному життi, не виникае думки про неймовiрнiсть описаного, про «творчi фантазii». Тому що життя часом дае такi «матерiали», перед якими блiднуть i романи, i серiали.

Ще однiею героiнею роману, що проходить вiд першоi сторiнки до останньоi, е любов. Глибока загальнолюдська любов, за яку чiпляеться людина над прiрвою, бо саме любов тримае на цьому свiтi попри все. І як найвище ii виявлення – материнська любов. Любов до дитини – чи то вона ще зародок на екранi ультразвукового апарату, чи вже немовля, чи хвора тiлом дитина, за життя якоi мати бореться, йдучи на все, чи то дорослий син, якого занапастив Чорнобиль, чи здоровий син iз хворою душею, котрий переходить межi людськоi поведiнки, але для матерi залишаеться синочком…

Багато подiй, багато думок. Багато жiнок. Здебiльшого сильних. Вони мусили стати такими, бо мали заради чого жити. Дочитавши роман, не почуваешся втоптаним в багнюку, не хочеться лiзти в петлю, ти йдеш жити далi з усвiдомленням своеi сили i з вiрою в те, що свiт – не збiговисько покидькiв. А також е сили небеснi, якi не полишають тебе на твоiй стежцi.

«Людинi дано не бiльше й не менше того, що вона здатна витримати, щоб прожити. То був мiй шлях, тепер я це знаю i у свою хвилину пiду – не озираючись, без прокльонiв, з молитвою за тих, кого любила чи ненавидiла, ще заберу грiхи й залишу по собi Любов – щоб свiт став кращим».

«Грiшниця» – роман терапевтичний, роман-сповiдь i роман-пiдтримка.

Безумовно, вiн буде дуже цiкавий жiнкам. Але, хоч як здивувало це авторку, на лiтературному конкурсi чоловiча половина журi одностайно високо оцiнила ii рукопис i присудила твору Мiжнародну украiнсько-нiмецьку лiтературну премiю iменi О. Гончара 2010 року.

В добру путь, авторе!

В добру путь, читачу!



    Щиро – Мiла Іванцова, письменниця, перекладач, викладач, журналiст




Частина І. У будинку з примарами


У нас е крила, i над нами немае неба.

    Бi Дорсi Орлi

Воно всерединi нас.







Небо обвисло, притиснуте невидимим тягарем води, а на горизонтi розповзалася моторошна чорнота. Не хмара, а якесь велетенське Нiщо, у якому назавжди зникали осiннi сни та поодинокi контури пташиних зграй. Здавалося, ще трохи, й осиротiле небо впаде. Швидше б, шепнула осiнь.

Лариса байдуже дивилася на чорноту неба, ледь встигаючи за невидимим провiдником. Куди так поспiшати? Їi свiт вже давно чорного кольору.

Ось дiйшла нарештi до краю, зупинилась. Усе. Осiнь зiщулилась, вiдпустивши холодну руку, глянула на жiнку ще раз та й пiшла назад. Далi – ЗОНА, а це i е кiнець, принаймнi, iншого осiнь не знае, вибачайте, просили – довела.

Гостя прислухалась. Тихо. Тiльки-от ця тиша дивна, дика, схожа на ту, що бачила сотворiння свiту, неначе тиша кiнця й тиша початку – рiднi сестри-близнючки з одним обличчям на двох. Утiм, про це мають краще знати тi, хто ще лишився жити й помирати в колись мирному царствi атома.

Жiнка спинилася бiля старого дерев’яного паркану, густо облiпленого павутинням бабиного лiта, набрала повнi легенi тишi й зробила перший крок. На затишному подвiр’i занурена в себе бабуся розкидала золотистi зернята кукурудзи, а заклопотанi кури ловили цi залишки сонця. Волохатий пес лiниво розглядав сонних мух, що лазили по його мисцi, навiть не звернувши уваги на тiнь жiнки, хоча зазвичай дуже ревно оберiгав оселю вiд чужих, тим паче, що приiжджих тут узагалi рiдко бачили. Господиня ненароком пiдвела голову й застигла, неначе перед нею з’явився живий мрець.

Незнайомка була по-справжньому вродливою, таких облич за все життя можна побачити лиш кiлька, та й то, якщо пощастить. Кожна лiнiя правильна до досконалостi: великi очi кольору землi й опалого листу, спокусливi вуста, густе темне волосся, i тiло – храм з обiрваними дзвонами, що давно мовчать. Гостя поставила невеличку валiзу на землю й подивилися прямо в очi. Баба Марiя перехрестилася й тупнула ногою на Шавка, який нарештi грiзно загарчав, а потiм щиро махнула в бiк хати теплою рукою, немов знала цю примару увесь свiй вiк.

– Та не стiй, дочко, заходь до хати. Бач, скоро дощ пiде, я зараз теж буду йти.

Жiнка лише кивнула й зайшла до будинку. Там були кухня й усього двi кiмнати. Пахло деревом. Сучаснi багатоповерхiвки деревом не пахнуть, може, тому й видаються такими штучними, а цей дiм – живий. Вiн дихав й умiв бути гостинним. Лариса сiла на старий стiлець i почала роздивлятися сухi трави, що звисали зi стелi в сiнях. Вiд них вiйнуло простором та полем, мабуть, ще цього лiта вони на ньому розмовляли з вiтром. Зараз поле порожне й мертве, ним гуляе осiнь.

– На трави, дитино, дивишся? Лiки це, вiд хвороб рiзних рятують. Я й для тебе травичку знайду, вона хоч i не врятуе, але бiль iз тiла допоможе вигнати.

Лариса зiтхнула:

– А з душi? Такоi травички у вас не знайдеться?

Бабуся мовчки пiдiйшла до жiнки й лагiдно погладила по головi, як хвору дитину.

– Такоi, доню, нема. Це лише ти сама зробити зможеш, i не кажи, що сил нема. Якщо стiльки болю в собi тримаеш, значить – сильна. Ось поживеш у мене, дасть Бог, i полегшае, бо з цього свiту йти треба легко – без тягарiв.

Лариса заховала обличчя на теплих грудях староi й заплакала – вперше за кiлька останнiх рокiв. По шибках вдарили краплi, важкi й холоднi. Небовi теж мусило полегшати.


* * *

З того дня на загубленому в зонi хуторi оселилася дивна гостя. Жителi цiеi глушини рiдко бачили незнайомцiв, тим паче тих, хто тут вiдпочивав, можна було хiба що намалювати – i то в уявi. Часом заiжджали якiсь експерти, дослiдники, комiсiя чергова перед новою рiчницею трагедii, а так – хоч вовком вий. Може, тому тут i стiльки вовкiв розвелося? Аби було кому вити вiд приреченостi.

Зрозумiло, що поява нового обличчя викликала реакцiю, схожу на невеличкий вибух. Два десятки мешканцiв дружно почали шукати знайомства, цiкавiсть буквально лiзла з кожноi щiлини стареньких парканiв. В оселю щоразу забiгав хтось, щоб позичити солi, сiрникiв чи олii. Марiя Степанiвна мужньо вiдбивала всi спроби щось розвiдати й трималася неприступною фортецею, розумiючи, що найлiпшi лiки для ii гостi – спокiй. Недарма ж за ним приiхала аж сюди, до зовсiм незнайомоi людини.

– Та, Лiдо, кажу ж, вона небога моеi подруги. Захворiла дуже, бач, блiда яка, от i вирiшила трохи народними лiками очиститись. Не тривожте людину зайвими розмовами, прийде час – сама заговорить.

Жiнка притулила до грудей миску з позиченою мукою й скептично обвела поглядом пучечки сухих трав:

– Ой, щось тут не так, сусiдко. Може, i лiкуеш ти добре, дав Бог вмiння, та навряд чи хтось iз чужих тут схоче жити. Екологiя не та, щоб хворих воскрешати.

– Не та, а ось живемо. Їй, моя дорогенька, втрачати нiчого, лiкарi лише руками розвели, вдiяти нiчого не можуть. Ще раз прошу, не чiпайте менi дитину, нехай вiд людей вiдпочине.



Лариса слухала, як цокае старовинний годинник на стiнi, i була наче тут i водночас не тут. Цiкавiсть тутешнiх мешканцiв ii мало обходила: звикла бути самотньою навiть у натовпi, та й пiсля галасливоi столицi, де незнайомi обличчя безкiнечно з’являються й зникають, кiлька нових не створювали проблеми. За весь час перебування тут вона лише раз одягнула на себе панцир, коли захмелiлий кавалер у порваних штанях спробував залицятися прямо бiля копанки за городом Марii Степанiвни. Це мiсце було особливим, принаймнi, ранiше вона не вiдчувала нiчого подiбного, здавалось, що його створили саме для неi, чи, може, навпаки, неважливо. Головне, що тут концентрувалося стiльки затишку й тишi, що вона могла вiдгородитися ними вiд себе самоi. І раптом компанiя цього невдахи. Крижана вiдповiдь боляче рiзонула по вухах, а залицяльник тiльки густо почервонiв, навiть вилаятись у вiдповiдь не змiг. Треба ж такому статися, щоб такi звичнi, ледь не рiднi слова, що пiдходили, до речi, для будь-якоi ситуацii, раптом зрадили. Уже увечерi, за пляшкою, у товариствi сусiда Мишка, вони повернулись, всi до останнього, i тепер стрибали один перед одним, щоб зiрватися з язика господаря.

– Та ти й уявити собi не можеш, як ця столична цяця на мене подивилася, нiби в ополонку провалився… Бр-р-р, аж протверезiв одразу. Тьху, не баба, а вiдьма. Ще й каже, iнтелiгентно так, прости, Господи, що я Вас сюди не кликала, то не пiшли б Ви… Ет, я б розказав, куди iй сходити треба, я б ii…

– Та що ти так розходився, Петровичу? Далась вона тобi. Нашi кажуть, що хвора. Зарази якоiсь кортить дiстати? Ось давай краще вип’емо. Наливай!


* * *

Звикнути можна до всього, навiть до чужих таемниць. Десь за два тижнi цiкавiсть до незвичноi гостi нiкуди не зникла, тiльки стала спокiйнiшою, а згодом якось поступово й непомiтно перетворилася на щось ледь вiдчутне. Воно вже не заважало, зате додавало барви сiрим будням мiсцевих мешканцiв. Так-так, вони звикли до самотньоi жiночоi постатi бiля озера-копанки, наче вона завжди була тут, у якийсь незбагненний спосiб довершуючи щось едине й цiлiсне. А чи сама вона була тут присутня? Тiльки й того, що сидiла в плетеному крiслi-гойдалцi й мовчала хвилина за хвилиною, година за годиною, день за днем. Навiть уночi, коли вiд безсоння слухала годинникове «тiк-так», ловила себе на вiдчуттi повноi вiдсутностi часу. Вiн перестав для неi тут iснувати.

– Ну що це ти, доню, вигадала? Сидiти в дощ бiля води, та ще з твоiм кашлем! Ану швиденько в дiм, гойдалку я сама занесу.

У будинку за цi кiлька годин стало вогко. Лариса мовчки слухала, як дощ тарабанить свою незрозумiлу пiсеньку по вiконних шибках, i думала, що якби комусь iз композиторiв вдалося вiдтворити цю мелодiю, то це було б просто генiально.

– Я, напевно, у грубцi розпалю, доню, як ти гадаеш?

– Та менi нiчого, можна й так.

– Нi-нi, розпалю, а то восени дощi сирi, не такi, як улiтку. Ще й трави можуть свою цiлющу силу згубити.

Лариса спостерiгала, як господиня заходилася бiля грубки, старенькоi, мiсцями облупленоi, зате вiрноi. Каже, що в цiеi грубки серце тепле, тому й не хоче iншоi ставити. Червонi язички полум’я розпочали свiй магiчний танок, вiд якого одразу вiйнуло теплом. Дрова пахли смолою й сосновим лiсом. Тут навколо стiльки сосен. Тягнуть руки до неба в нiмiй молитвi. За кого моляться? За чиi душi?

Годинник на стiнi заглядав у вiчнiсть, те, що колись було соснами, потрiскувало у вогнi, а дощ продовжував ходити по даху туди-сюди й постукувати у вiкна. Жiнка заплющила очi.

– А чому ти не спиш, дитино? Сон теж лiкуе, та ще й як.

Лариса здригнулась. Звiдки старенька дiзналась, що нормально спати вона не може, i вже давно? Безсоння наче катування, тiльки iнквiзицiя – нiч, що стискае змучене тiло в чорних лещатах, де немае снiв, самi марення та жахiття. Лариса боялася свого ката в чорнiй мантii, навiть ненавидiла. Правда, тут цей страх задрiмав, але все ще був поруч. Жiнка навiть помiтила, що може на деякий час провалюватися в НІЩО. Воно не додавало сили тiлу, однак не мучило. Інодi вона навiть думала, що снiв не бувае, iх вигадують люди, щоб кожен змiг заповнити чимось конкретним власне нiщо.

– Я не вмiю.

– Доню, але ж ранiше ти вмiла бачити сни, от у дитинствi, наприклад.

– У мене не було дитинства.

Марiя Степанiвна заходилася накривати на стiл. Вечеряли мовчки. Лариса майже нiчого не iла, хоча таких смачних i простих страв не куштувала дуже давно. Марiя Степанiвна так само мовчки прибрала зi столу й накрила його бiлою полотняною скатертиною. Гостя ще трохи посидiла бiля грубки, а потiм пiшла у свою кiмнату… провалюватися в нiщо.

– Ти б помолилася, дочко.

Жiнка сумно всмiхнулася:

– Не можу, бо не знаю кому.

Старенька закивала головою:

– Ой, багато горя в тобi, дитино, на декiлька людських життiв вистачило б. Та ти не ховай його в собi й не жени вiд себе. Його пережити треба, тодi й вiдпустите одне одного.

– А хiба я не пережила його?

– Нi.

– Не розумiю.

– Значить, ще не час.



Цiеi ночi дощ перейшов у зливу, а злива – у страхiтливе завивання. Здавалось, якась надприродна сила хотiла зiрватися з ланцюгiв, а вони не пускали, тримали мiцно. Смикалась, кидалася в усi боки, а коли зрозумiла, що сил не вистачить, – завила. Страх знову згадав про Ларису, а нiчнi жахи привели до лiжка всiх привидiв минулого. Тi оточили жiнку моторошним колом, з якого не було виходу, i воно ставало дедалi щiльнiшим, вужчало, стискало й врештi – зiмкнулося.

Марiя Степанiвна прокинулася вiд крику, одразу навiть не змогла зрозумiти, що вiн може належати живiй людинi, а потiм кинулася до сусiдньоi кiмнати. Їi гостя, наскрiзь мокра вiд дощу й крижаного поту, кидалася з одного кутка кiмнати в iнший, розчиняла вiкна, когось хапала за руки, вiд когось тiкала, когось любила, когось проклинала, потiм знесилено впала на мокру пiдлогу й затихла – уже без свiдомостi.


* * *

Перше, що побачила Лариса, коли отямилась, – сонце. Величезне. Кругле. Свiтле. Проте ХОЛОДНЕ, нiби зимове. Тiло трусило, у кожнiй клiтинi зачаiлася втома. Навiть дихати не хотiлось.

Марiя Степанiвна поралася бiля печi в першiй кiмнатi. Звiдти пахло червоним борщем, пирогами й травами. Останнi пахли так знайомо, але зрозумiти, що це, Лариса нiяк не могла. Здавалось, це запах ii минулого – далекого-далекого, нiби на зорi людства. Так-так, цим запахом було просякнуте ii дитинство. Невже колись вона була дитиною?

Господиня зазирнула до кiмнати й привiтно посмiхнулася хворiй:

– Ну от. Вже полегшало?

Лариса хитнула головою: нi, мабуть, це неможливо.

– Колотить, доню? Ну, це нiчого, значить бореться органiзм. Бач, який сильний, смерть у собi носить i не здаеться. Нiчого, ми йому допоможемо трохи. Ось випий травички.

Жiнка покiрно випила гiркуватий на смак напiй, по тiлу прокотилася тепла хвиля. Марiя Степанiвна присiла поруч на стiлець i взяла ii руку у свою. Трохи шорстка, тепла долоня, такi бувають у людей великоi мудростi й вiдкритого серця.

– Знаеш, що, дитино? Мабуть, прийшов час звiльнити пам’ять. Знаю-знаю, це боляче, однак тiльки так ти зможеш впоратися з бiдою.

Лариса замотала головою. Нi, тiльки не це, у неi не вистачить сил, щоб усе прокрутити iз самого початку, неначе кадри чорно-бiлого кiно. Та й бiлого там – самi крихти.

– Треба, дочко, треба, iнакше не матимеш спокою нi зараз, нi потiм… по той бiк.

– Я не зможу, просто не зможу.

– Зможеш, рiдна моя. Господь нiколи не дае бiльше, анiж людина в силi витримати.

– А за що, Марiе Степанiвно? За що вiн зi мною так?

Старенька схилила голову.

– Це нам, смертним, часом не пiд силу осягнути. Та я тобi ось що скажу. У кожнiй людинi закладено якийсь сенс, i його шукати треба в ii долi. Твiй хрест мае свое знання. Яке? За що? Якщо зрозумiеш, то й спокiй вiднайдеш, а спокiй душi людськоi – i е рай.

Лариса гiрко всмiхнулась.

– Небо не втримае раю, якщо там опинюся я – грiху забагато.

– Грiх, мила моя, тягар важкий, та його спокутувати можна. Знаеш, що я тобi пораджу? Якщо не можеш розказати все однiй людинi, то розкажи всiм, хто знати захоче.

– А таке можливо?

– Все в цьому свiтi можливо. Зачекай, – старенька вiдкрила шухляду в комодi й довго щось там шукала, а потiм простягнула товсту книгу для нотаток, усю в багряному листi, – Ось. Тримай. Вже не пам’ятаю, пiсля якоi саме комiсii один японець залишив менi ii, та от бiда – не написана та книга нiким, я не дуже охоча до письма, так i лежить, видно, на тебе чекала. Вiзьми, вiзьми й напиши все, як е. А що потiм робити з нею, далi видно буде.

– Дивнi у Вас, Марiе Степанiвно, способи лiкування.

– Та я що? Я – маленька людина… однак що це ми з тобою балачки розвели, у печi борщ википить, голоднi залишимось.


* * *

За вiкном кружляло багряне листя. Невже осiнь уже сходить кров’ю й ось-ось мае зiтхнути востанне? З пiвночi вiтер усе частiше приносив першi ознаки морозiв, особливо це вiдчувалося пiд ранок. Марiя Степанiвна почала топити пiч або грубку кожного дня, тому навiть уночi було тепло, однак зовсiм не так, як бувае тепло у квартирах чи будинках iз газовим опаленням. Тут здавалось, що будинок зiгрiвае сам себе власним подихом.

У Лариси посилилися напади кашлю, тому баба Марiя заборонила сидiти бiля озера. Тепер жiнка дивилася на холоднi вiдблиски води з вiкна своеi кiмнати, слухала сухий шелест опалого листя й чомусь дуже хотiла по ньому пройтися. Може, щоб зрозумiти, що це i е кiнець. Вони з листям дiйшли до тiеi точки, яку називають фiнiшем. Невiдомо, чи знае про це ще живе листя, а от люди зазвичай – нi. У ii випадку все було по-iншому, адже жiнка знала, що серйозно хвора. Хвороба рано чи пiзно виграе останнiй бiй iз тiлом. А коли це станеться, – через день, тиждень, мiсяць чи рiк, – вже не мало суттевого значення, для неi – так точно.

На столi бiля самого вiкна лежала ненаписана книга. Лариса iнодi брала ii до рук, гортала чистi аркушi й думала, що може на них написати. Спогади про пережите вирували, як гiрська рiчка навеснi, без якогось порядку, послiдовностi, такий собi страшненький калейдоскоп, який навряд чи можна одягнути в слова. Слова… Жiнка ще довго сидiла мовчки, а потiм рвучко, немов хтось мiг вирвати бiлi аркушi з рук, поставила цифру 1 на першiй сторiнцi.


* * *

Я пам’ятаю будинок. Вiн найперший, хто виринае в моiй пам’ятi. Чому хто? Бо малесенька дiвчинка вiрила, що вiн живий, i вiд цього особливо вночi було страшно. Ще в ньому по кутках дрiмала темрява й павуки, а по кiмнатах гуляв вiтер. Вiн заходив у гостi крiзь вибиту шибку, хоча так само – крiзь десятки шпарин, щiлин та дiрок. Вiд цього завжди було холодно, навiть улiтку. Я так i не дiзналася, хто й коли його збудував, для кого, проте, скорiш за все, я вперше побачила свiт саме в ньому, принаймнi, про пологовий будинок жiнка, що дала менi життя, нiколи не розповiдала.

Добре пам’ятаю свiй куток – темний та сирий. У ньому лежав кинутий кимось обдертий матрац i хустка, вся в дiрках, проiдених мiллю. Це й було лiжко дiвчинки, яка не любила дивитися вгору. Вiрнiше, боялася, адже прямо зi стелi спускалося довжелезне й густе павутиння, у якому висiли засохлi метелики, мухи, рiзна дрiбнота, покрита товстим шаром пилюки. Я знала, що в павутиннi живуть павуки, i страшенно iх боялась, як i голоду, холоду, лайок матерi й побоiв батька.

Матiр. Я пам’ятаю ii брудною, у чомусь старому та засмальцьованому. Ще вона завжди була напiдпитку з черговим синцем на обличчi, який малював iй або твердий кулак чоловiка, або рiг будинку, що невдало ставав на дорозi перед п’яною жiнкою. Пила вона завжди, а ще лаялась, нiколи не посмiхалась, лише реготала – брудно якось, негарно. Звали ii Свiтланою, хоча цьому iменi вона абсолютно не вiдповiдала. Правда, ii все одно так нiхто не називав. Кликали «Сетка», а мати вiдгукувалась.

Батька звали Любомиром, однак миру в ньому було ще менше, нiж у матерi чистоти. Кожен iз нас носить у собi свого демона, мiй батько свого не мав, бо давно став ним. Вiн так люто ненавидiв увесь свiт, що часом здавалося, здатен нищити самою силою думки, хоча зазвичай використовував для цього фiзичну силу – грубу, дику, слiпу, помножену на якесь звiряче натхнення. Це зараз я розумiю, що то була помста маленькоi людини за те, що вона настiльки маленька, навiть не другого сорту, нi, найнижчого, а тодi самотня дiвчинка боялася самоi думки про батька, вважаючи його найсильнiшою iстотою у свiтi своiх примар. Менi нiхто не розповiдав про рай i пекло, однак коли я дiзналася про iх iснування, то зрозумiла, що жила саме в останньому, де вцiлiти можна було, лише сховавшись, адже наш демон самостверджувався за рахунок найслабшого з тих, хто опинявся поруч, а поруч були ми.

Пам’ятаю, як мрiяла стати невидимою або навчитися не дихати, хоча найкраще – просто зникнути. Особливо обережною доводилося бути, коли на столi з якоiсь причини не ставало пляшки з мутним самогоном чи ще з якоюсь бормотухою. У будинку могло не бути iжi по кiлька днiв, однак присутнiсть алкоголю була обов’язковою, iнакше… Інакше починався шторм, який не вимiряти жодною шкалою. Мати лаялася так, що стiни обурено вiдмовлялися мовчати, а батько ладен був убити одним ударом будь-кого, хто потрапляв пiд руку. У такi моменти ховатися навiть у найтемнiшому кутку будинку було небезпечно, i я бiгла з пекла в нiч, дощ, снiг, бiгла з короткою молитвою: аби не наздогнав. Це вiдчуття, коли за тобою женуться, нiколи не вивiтриться з пам’ятi, воно перетворилося на iнстинкт, той первiсний, коли вiдчуваеш загрозу кожною клiтиною тiла.

Одного разу, пiд час такоi втечi, я познайомилася з тiткою Людою. Вони жили на нашiй вулицi в маленькому бiлому будиночку, який умiв посмiхатися, принаймнi, тодi менi так здавалося, може, тому, що його господиня була така привiтна з усiма, навiть зi мною. Того дня вона напекла своiх фiрмових пирiжкiв з яблуками, i ними вихвалявся на вулицi ii син Мишко. Хлопчик був завжди чисто вдягнений, у гарних черевичках, ситий i задоволений. Вiн був найщасливiшою дитиною у свiтi. А як ще по-iншому можуть виглядати щасливi дiти?

Ось i зараз вiн тримав у руках справжнiсiнький пирiжок, вiд якого йшов такий аромат, що ноги зрадливо затрусилися. Я не iла вже другий день i ладна була померти, лише б дiзнатися, який же на смак отой пирiжок з яблуками. Напевно, мене зрадили очi, адже Мишко, вiдкусивши вiд нього раз, так i не змiг з’iсти. Вiн ненароком наштовхнувся на мiй погляд i застиг iз пирiжком у руцi, хвилину стояв мовчки, а потiм невпевнено простягнув його менi. Спершу я не повiрила в подiбне щастя, а потiм вхопила, як голодне звiрятко, i жадiбно пiдбирала кожну крихту, з твердим переконанням, що це найсмачнiша iжа у свiтi, кращого просто не вигадаеш. Навiть зараз пам’ятаю отой смак чужого щастя.

– Бiдна дитина… Синку, який же ти молодець, що пригостив дiвчинку. Давай ii запросимо в гостi, а я зараз ще свiженьких винесу.

– Мамо, а що, цю дiвчинку ii мама пирiжками не годуе?

– Їi, синку, напевно, узагалi не годують.

Мишко розгублено дивився то на мене, то на матiр:

– То навiщо цiй дiвчинцi мама?

Увечерi я лежала на своему протертому матрацi, задоволено поглядаючи на стiл, де мирно поблискував зеленим оком наш оберiг. Щiльнiше закутавшись у хустку, слухала, як за вiкном перiщить злива, а вiтер гупае розбитими шибками, i посмiхалася сама собi, знаючи, що пiд матрацом лежить ще цiлий пирiжок – найсмачнiша iжа у свiтi.


* * *

– Ларисо, дочко, пирiжки вже готовi, давай-но обiдати.

Жiнка здригнулась, потiм, усмiхнувшись, поклала ручку на стiл, закрила блокнот i вийшла до кiмнати, де господиня накривала на стiл.

– Пирiжки з чим?

– З яблуками, вони в мене найкраще виходять, iх син любив у дитинствi.

Лариса посмiхнулась:

– Значить, вiн теж був найщасливiшою дитиною у свiтi?

Марiя Степанiвна печально кивнула головою i якось тихо прошепотiла:

– Був.



Пiсля обiду погода раптом покращилася, сонце визирнуло з-за хмар i вже не видавалося таким холодним. Лариса дивилася, як сонячнi зайчики танцювали на тарiлцi зi свiжими пирiжками, i думала, що пирiжки теж стали сонячними, адже грiли так, як у дитинствi. Марiя Степанiвна вже прибрала зi столу й присiла поруч.

– Диви, як потеплiшало, мабуть, один з останнiх теплих днiв, а може, i е останнiй. Ларисо, а вийдемо надвiр?

Жiнка кивнула.

Свiже повiтря несподiвано вдарило в голову, перед очима затанцювали бiлi метелики, проте через хвилину стало легше. Усе-таки вона давно не виходила, а хвороба поступово ослаблюе тiло. Лариса глибоко вдихнула в себе осiнь i завмерла, спостерiгаючи, як оголюеться лiс на горизонтi.

– Ларисо, може, пройдемося вулицею, менi до однiеi жiнки зазирнути треба, там дитина захворiла, то я настiй занесу.

Жiнка хвилину вагалась, адже йти до людей зовсiм не хотiлось.

– Та ти мене на вулицi почекаеш, я швиденько.

– Добре.

Марiя Степанiвна йшла не поспiшаючи, тому хвора встигала за нею. Лариса поволi брела вулицею й мимоволi здригалась. Вона знайшла iдеальне мiсце для свого кiнця. Смерть причаiлася тут ледь не в кожнiй дощечцi чи цеглинi кинутих хат. Їх було багато. Вони осиротiло темнiли в страшному мовчаннi без жодного подиху, просто звiдси пiшло життя.

– Ти дивуешся нашим пусткам? Помирае село. Та тут зона, ясно, що цим особливо нiкого не втримаеш. А в рештi краiни? Своя зона. Тiльки як назвати ii?

У небо здiйнялося чорне гайвороння й лячно закричало в осiнь, а, втомившись, сiло на дах мертвого будинку, що колись був школою. Порожнi парти, припадаючи пилом, визирали в розбитi вiкна й пригадували, що таке смiх дитини. Уночi iм, мабуть, снилося, як на них малюють чортенят i своi iмена щасливi дiти. Лариса замислено зупинилась. А ось тут колись був дитячий садочок. Стiни полущились, але на них ще посмiхалося зелене жабеня, пiдморгуючи одним вцiлiлим оком. На порожнiх гойдалках тепер гойдалися самi тiнi – чорнi та смутнi.

– Страшно тут…

– Страшно.

– А в селi що, зовсiм дiтей немае?

– Чому зовсiм? Є, трое. Та iх в iншу школу возять, до сусiднього села, та скоро возити перестануть – не стане кого. Бач, старi баби народжувати не навчились.


* * *

До школи я пiшла iз запiзненням на рiк, очевидно, взагалi могла не пiти, однак якiсь незнайомi тiточки, соцiальна служба чи що, довго й переконливо розповiдали моiм батькам про втрату батькiвських прав та ще про якiсь обов’язки перед дитиною. Я так i не зрозумiла, якiй дитинi та що вони були виннi, однак чи то тiточки виявилися настiльки переконливими, чи то магнiтнi бурi на сонцi вплинули, у що я, до речi, вiрю бiльше, однак батько з матiр’ю раптом вирiшили вiддати мене до школи.

Приготування тривали один день. У знайомих менi дiстали вже поношену шкiльну форму й ранець з олiвцем, що посмiхався. До сукнi я звикала довго, так само, як довго намагалася зрозумiти, як же дiвчата iх носять. Єдине радувало, що вiдтепер вона була моя i я була схожа в нiй на решту школярок. Ранець сподобався одразу, не дивлячись на те, що був заважкий i менi час вiд часу доводилося зупинятися, знiмати його з онiмiлих плечей i переводити подих. Однак думаю, що заважкий був би кожен, адже я була схожа на соломинку – таку ж худу й слабеньку. Матiр зекономила на пляшцi й купила кiлька сiреньких зошитiв, чим шокувала настiльки, що я боялася iх одразу брати до рук. Однак над усе вразив «Буквар» – перша справжня книжка, на яку я не могла надивитися. Я довго гортала його з якимось особливим таiнством, лiтер, правда, не розумiла, хоча деякi з першокласникiв уже знали ледь не весь алфавiт ще до того, як уперше переступили порiг школи.

Першого вересня школярi йшли з величезними букетами квiтiв, здавалося навiть, що йшли не вони, а букети, поруч – зворушенi батьки. У мене букета не було, та й мати затрималася хвилин на п’ять, а потiм зникла святкувати таку подiю. Я перелякано оглядала все довкола й тулилася до стiни, бо школи боялась. Пiсля мого вiтряного будинку вона видалася чимось неймовiрно великим, просторим i гамiрним. У нiй довелося звикати до людей, адже вони були всюди – дiти, пiдлiтки, дорослi, такi рiзнi й упевненi в собi, на вiдмiну вiд дикого звiрятка, яке вигнали з нiрки й кинули в самiсiнький центр натовпу. Цим звiрятком була я.

Однокласники одразу зрозумiли, що я найкраща мiшень для насмiшок, жартiв i кепкування, найпростiший спосiб самоствердитися. Просто вони були дiтьми, що вже вчаться грати в дорослi iгри. Я не знала, як захиститися, тому почала ховатися й тут. На першому поверсi, де розмiщалася початкова школа, знайшла комiрчину, невеличку й темну, бо в нiй навiть не було вiкна, справжня тобi нiрка для звiрятка. У нiй стояв ящик iз крейдою, яку я час вiд часу нишком гризла, щоб притупити вiдчуття голоду, швабри, вiники, ганчiрки, таблицi, зламанi лiнiйки i ще купа непотрiбних речей. Як тiльки лунав дзвоник на перерву, я стрiмголов мчала туди, залазила подалi, аж за вiдра, i вже звiдти спостерiгала, як по шкiльних коридорах з одного кiнця в iнший бiгало дитинство, яке намагалися зробити дисциплiнованим суворi вчителi. Інодi я думала, що iм доводиться бути такими, iнодi здавалось, що вони такими й були. Прибиральницi спочатку виганяли мене зi схованки вiником, потiм звикли, а одна з них, баба Мотя, навiть почала мене нишком пiдгодовувати, приносячи щось зi шкiльноi iдальнi.

У неi були широкi долонi, що пахли мокрою пiдлогою. Вона мала онука мого вiку, але десь так далеко, що жодного разу не бачила, тому сумувала, а iнодi навiть нишком плакала вiд самотностi. Вiд неi ж i тiкала в школу, щоб допомагати молодим мити коридори, подовгу дивилася на дитячу бiганину й посмiхалась. Їi посмiшка нагадувала окрайчик щастя, зовсiм маленький i навiть чужий, але без нього життя здавалося таким пустим, що краще померти. Я швидко звикла до неi, навiть називала бабусею, а вона нiжно гладила мое немите волосся й шепотiла: «Красунечка». Хоча всi iншi дiти називали мене монстром i малювали образливi карикатури на шкiльних партах, дошцi й навiть у себе в зошитах. Звичайно, я вiрила iм, надто вже переконливими видавалися тi портретики.

Перша вчителька, Нiна Іванiвна, теж була пенсiонеркою, однак для неi ми не були окрайчиком щастя, а скорiше тим, з чим доводилося миритися. Вона працювала, щоб заробити бiльше, а може, за iнерцiею, просто звикла, навiть до того, що не подобалося. Уваги на мене вона звертала мало, хiба що iнодi, i то сприймала як потенцiйну загрозу ii бездоганнiй репутацii перед адмiнiстрацiею школи. Ну що ви! Такий педагог! З найвищою категорiею, з колосальним досвiдом, у нього не бувае помилок i прорахункiв, тим паче занедбаних дiтей. Лише одного разу вона побачила в менi маленьку людину й сказали дуже розумнi слова: «Вчись, дитинко. Це единий шанс вирватися з болота. Вчись».

Що за болото малося на увазi, я тодi не зрозумiла, а от слова «вчись» i «шанс» запам’ятала дуже добре. Тому й вчилась, старанно й самовiддано, пiд лайки й бiйки батькiв, пiд танець вiтру в темних кiмнатах iз павутинням над головою, на подертому й холодному матрацi, з недогарком свiчки, а пiзнiше – з кишеньковим лiхтариком, який подарувала баба Мотя. І тодi вiрила, що втримаю шанс у своiх руках, обов’язково втримаю.


* * *

– Марiе Степанiвно, у мене онука народилася! Радiсть така, що словами не передати, – весело щебетала на подвiр’i сусiдка. Навiть пес Шавко здивовано пiдняв вуха, намагаючись зрозумiти, чого ця Василiвна так розкричалася.

– От i добре. Нехай Бог пошле дитинi здоров’я мiцного та долi свiтлоi.

– Дякую, Марiе Степанiвно, ой дякую. Я увечерi тебе покличу, щоб онуку замочити. А зараз те… невiстка хвилюеться, щось iз молоком не те. Допомогти можеш?

– Аякже, допомогти спробуемо. Йди-но до хати, сусiдонько, я дещо передам, а ще молитовку запишу, вона й малятi, й мамi допоможе.

– Я пройдуся, Марiе Степанiвно.

– Добре, доню, одягнися тiльки теплiше, сьогоднi надвечiр, либонь, снiг буде.

Лариса взяла теплу вовняну хустку, в яку можна було загорнутися аж до п’ят, i вийшла надвiр. Повiтря було звичайним, небо – теж. Невже справдi може пiти снiг? Вона вже забула, що це таке – ловити снiжинки й дивитися, як вони зникають на долонi. Ще мить назад вони кружляли десь аж пiд куполом неба, а зараз лишили вологий слiд, краплинку, схожу на сльозу.

Лариса непомiтно дiйшла до копанки й довго дивилася у воду. Вона навiть на вигляд здавалася холодною, бо аж занадто прозора, такоi влiтку не побачиш. Скоро тут, напевно, буде крига, i по копанцi можна буде ходити… ходити по водi. Жiнка обперлася об стовбур i притулилася обличчям до холодноi кори. Верба заснула. Цiкаво, а деревам узимку сняться сни? Сняться. Адже сплять вони так довго, невже без снiв? Раптово накотив вiтер, стукнув у старий стовбур, i верба заскрипiла спросоння, неначе дитина заплакала – та, яка щойно з’явилася на свiт. Лариса тихенько заспiвала вербi колискову, так, як дитинi. Кажуть, що дiти ростуть, коли сплять, а немовлятам потрiбно рости. Цiкаво, а про що сни в них?


* * *

Уперше я вiдкрила любов у собi в дев’ять рокiв. До того я не знала, що це таке. Мене не любили, я – теж. Однак того маленького янгола не полюбити було неможливо. От тiльки я була переконана, що це – загублений янгол. Адже не мiг же вiн впасти в мое пекло свiдомо? Точно, загубився, а дороги назад одразу не знайшов, тому й встигла полюбити його дiвчинка, яка не знала, що таке любов.

Матiр вагiтною була страшна, з неi можна було писати портрети Баби Яги й iнших казкових чудовиськ. Вона нiколи особливо не стежила за собою, а зараз узагалi зробилася брудна й кругла, мов величезна надувна куля або гора. Я довго не могла зрозумiти, що з нею, i чомусь думала, що мати захворiла. Може, тому було особливо страшно, коли батько бив ii у великий живiт i кричав: «Нагуляла, шалава! Не мое воно». Мати ж навiть не намагалася захищатись, тiльки лаялася з якимось особливим натхненням.

Одного разу в школi хтось крикнув менi в спину: «Твоя мати байстря нагуляла! А ти така, як вона». Я ковтала гiркi сльози образи у своiй комiрчинi i все повторювала, що я не така, навiть до кiнця не розумiючи, у чому звинувачують мою матiр. Менi просто хотiлося вiрити, що я нiколи не буду на неi схожа.

– Чого плачеш, красунечко? Не слухай ти iх. Чорнi думки бувають у чорних душею, а ти – чиста, тому не плач.

Я кивала головою й понад усе на свiтi хотiла вiрити у свою чистоту.

Пам’ятаю, була глибока осiнь, а в той день iз самого ранку раптом пiшов снiг. Для нього ще було зарано, але там, нагорi, хтось вирiшив, що саме час. Дiтвора радiсно кружляла надворi, нагадуючи танець перших снiжинок, i навiть дорослi посмiхалися. Це вже потiм я зрозумiла, що зi снiжинками на землю спустився янгол, а тодi страшенно злякалась, думаючи, що моя мати помирае.

Коли повернулася зi школи, то вже на подвiр’i почула ii крик. Так кричать радше пораненi звiрi, на людський вiн був зовсiм не схожий. Я заклякла на мiсцi й спочатку навiть боялася дихати. Думала, що батько вбивае матiр i треба негайно когось покликати, от тiльки кого? Обережно вiдчинивши дверi, я зайшла навшпиньки до будинку й аж на кухнi побачила матiр, що качалася в калюжi з бруду та кровi. Батька поруч не було. Я кинулася до неi, намагаючись заспокоiти, давала випити води, однак вона лише вiдмахувалась i кричала, що вб’е. Кого й за що, я так i не зрозумiла. Не знаю, скiльки пройшло часу, доки в мене вже не лишилося сил слухати цi волання, i я кинулася бiгти до будинку, що посмiхався.

Тiтка Люда зрадiла, думаючи, що я прийшла за черговим пирiжком, але вже в наступну хвилину намагалася допитатись, що сталося. Я нiчого не могла пояснити, бо слова стрибали й тiкали кудись. Єдине, про що можна було здогадатись iз моеi балаканини, – з матiр’ю бiда. Тiтка Люда негайно викликала «швидку» й поспiшила за мною. Коли ми забiгли в дiм, почули пронизливий плач. То плакало щось маленьке, синювато-рожеве на пiдлозi мiж ногами в матерi.

– Господи, Свiтлано, ти народила!

Тiтка кинулася до дитини, обережно взяла на руки й довго намагалася знайти бодай щось вiддалено чисте, а потiм зняла iз себе фартух i загорнула малечу в нього. Мати лаялась, мовляв, чого ту тiтку сюди занесло, просила випити. Приiхала «швидка», люди в бiлих халатах оглянули новонароджену, перев’язали та перерiзали пуповину, а потiм наказали п’янiй матерi збиратися до лiкарнi. На що вона скрутила величезну дулю й повiдомила, що народила без них, то й далi обiйдеться. Їi ще деякий час переконували, а потiм, упевнившись, що з дитиною все гаразд, махнули рукою.

– Ваше право, матусю, – бовкнув лiкар i грiзно грюкнув дверима.

Тiтка Люда перехрестила дитину, пообiцяла принести пелюшок й одягу, що лишилися вiд сина, i пiднесла те крихiтне створiння до мене:

– Привiтайся iз сестричкою.

– Вона схожа на янгола.

– Це i е справжнiй маленький янгол.



Сестру назвали Свiтланою, уже точно не пам’ятаю, хто запропонував саме це iм’я, однак, здавалось, що його вигадали спецiально для неi. З ii появою навiть у будинку стало свiтлiше, правда, лише для мене, оскiльки на батькiв поява янгола нiяк не вплинула. Вони, як i ранiше, напивалися iз самого ранку, потiм влаштовували театр, де йшла одна й та сама трагiкомедiя. Я знала ii напам’ять до найменших дрiбниць, проте не могла змiнити бодай один акт.

Свiтлана була надзвичайно спокiйним немовлям, плакала мало, а коли й кричала, то вiд голоду. Мати годувала груддю лише перший мiсяць i лише тодi, коли я пiдносила дитину. Парадоксально, але в дев’ятирiчноi дiвчинки материнський iнстинкт виявився сильнiшим, анiж у тридцятирiчноi жiнки. Матiр безбожно пила, коли годувала, тому навiть не знаю, що для дитини було кращим – чи те молоко, чи голод. Вона слабенько набирала вагу i весь час жадiбно хапала ротиком все, що опинялося поруч, потiм починала плакати. Я мiцно притискала до себе маленьке тiльце й молилась. Не знаю кому. Мене переповнювало одне-едине бажання – аби вона затихла, адже лише так тут можна було вцiлiти. Вона ж була ще надто маленька, щоб це зрозумiти самостiйно, i пояснити iй цього я теж не могла. Тому й боялася вже за нас двох, за маленького янгола навiть бiльше.

Одного разу вночi вона почала кричати так голосно, що батько грюкнув кулаком об стiл i наказав матерi заткнути пащу тому маленькому щенятi. Та п’яно смiялась, мовляв, само замовкне, а Свiтлана синiла вiд крику, i моi дитячi спроби заколихати маленьку вже не допомагали. Батько ще раз грюкнув кулаком, i в менi зародилася впевненiсть, що наступний удар опуститься вже на мого янгола. Я знала це так, як знають, що з хмар може вдарити блискавка, а сильний вiтер здатен вирвати дерево з корiнням, тому й не стала чекати удару. Схопивши свою хустку, щiльнiше вмотала в неi малу й вискочила в нiч, де навiть у лютий мороз було значно бiльше шансiв вижити.

Ішов снiг. Його було так багато. Скрiзь. Здалося, що небо зникло, земля – теж, залишилося щось суцiльне – бiле й холодне. Зуби цокотiли вiд холоду та страху, а Свiтланка хапала морозне повiтря й швидко втрачала тепло. Їi плач онiмiв. Мiй малесенький янгол перелякано задихався в снiжнiй безмежностi, а я голосила над ним крижаними слiзьми. Якби можна було вiддати тепло свого тiла дитинi, я б, не вагаючись, перетворилася на крижинку. Аби тiльки мiй янгол вижив, аби… бо любила.

Не знаю, як менi вдалося знайти дорогу до будинку тiтки Люди серед хуртовини. Напевно, коли не бачать очi, людину веде серце. Пам’ятаю, як шалено стукала у ворота й кричала – доки вистачило сил. Останне, що майнуло перед очима, було свiтло лiхтаря, що розiрвало снiгове нiщо, а далi – нiчого, пустка.



– Господи, це ж нелюди! Валентине Івановичу, треба щось робити, iнакше вони цих дiтей просто знищать.

– О, мамо! Лариса очi розплющила. Прокинулась? А ми лiкаря викликали, вiн мене вiд ангiни лiкував, сиропчик такий смачний наказав пити. Вiн тобi теж якийсь сиропчик пропише – i все минеться.

Я вiдкрила рот, щоб спитати, однак не змогла вимовити й звука, голос зник, майже як у казцi про русалоньку. Тiтка Люда, помiтивши мiй стурбований погляд, що блукав по кiмнатi, здогадалась, що я шукаю сестру.

– Не хвилюйся, Свiтлана в сусiднiй кiмнатi. Ми ii обiгрiли, напоiли молоком, зараз вона спить.

Я спробувала пiдвестися з лiжка, щоб упевнитись, що це правда, однак майже одразу впала без сил. Тодi, для того, щоб я заспокоiлась, менi все-таки допомогли встати i, пiдтримуючи пiд руки, пiдвели до великого двоспального лiжка, де мiй янгол здавався ще бiльш крихiтним. У Свiтланки зарум’янилися щiчки, а дихання стало спокiйним та рiвним. Дивлячись на неi, я була впевнена, що зараз iй сниться рай.

– Дуже красива дiвчинка. Я ще не бачив таких.

Я з гордiстю кивнула. Авжеж, це ж мiй янгол.

Коли засинала, то чула, як вiн здивовано запитував невiдомо в кого, як у пропитоi алкоголiчки могла народитися така дитина. Адже за всiма законами фiзiологii це мав би бути монстр. Уже у снi я стенула плечима. Дивак. Просто монстрiв у моему життi й так вистачае.


* * *

– Ларисо, я до сусiдки, на замочини онучки. Ходiм-но зi мною, Василiвна зрадiе.

– Та нi, я краще вдома залишусь.

– Встигнеш насидiтися, а дитинi здоров’я-долi не побажати грiх. У таких речах не вiдмовляють.

Лариса ще хвилину вагалась, а потiм кивнула:

– Умовили, тiльки ненадовго.

– Одягайся теплiше й ходiмо. Там вже, мабуть, зiбралися всi односельцi.



– Добрий вечiр, Василiвно. З поповненням, з онучкою, я ось дещо несу й гостю веду.

– Ой, як добре. Заходьте-заходьте, за стiл сiдайте, бо ми вже святкувати почали. Наливай, Федоре, повнii чари, щоб усього в моеi онучечки вистачало.

Лариса дивилася на вже захмелiлу компанiю й не могла втримати посмiшки. Червонi щоки, жарти, смiх, вогонь в очах. Умiють же все-таки в нас гуляти, святкувати вмiють. Дiд Федiр зняв зi стiни акордеон, якимось дивом вцiлiлий раритет, здмухнув пилюку й по-молодецьки забiгав загрубiлими пальцями по клавiшах. Інструмент зрадiло вiдгукнувся, ожив, розiйшовся. Прямо в сiнях влаштували справжнi танцi, молодiжним диско й не снилось. Лариса дивилася на розпашiлi обличчя стареньких i ловила себе на думцi, що прожитi ними роки десь подiлись, а попереду – нiби цiле життя, майже таке, як у тiеi маленькоi дiвчинки, що десь солодко сопе носиком увi снi. Марiя Степанiвна саме весело смiялась, вiдповiдаючи на залицяння й пiдморгування дiд-жокея з акордеоном, коли Лариса тихенько кивнула iй i вийшла з будинку.

Уже стемнiло, тому вона одразу його не побачила, швидше вiдчула нiму присутнiсть у повiтрi. Вiн усе-таки пiшов. Перший снiг. Маленькi крижанi зiрки зривались iз сонного неба й шепотiли бiля самоi землi свою зимову колискову. Лариса простягнула руки в темряву й пiдняла очi до неба – темного та нiмого. Могло навiть здатися, що його нема, однак снiг та його дихання говорили: воно все-таки там е.

Жiнка видихнула й озирнулась. В освiтленому вiкнi стрибали чорнi тiнi, а хтось зовсiм поруч тихенько схлипував. Лариса прислухалась, обережно обiйшла будинок i наштовхнулася на молоду жiнку, що пошепки кликала смерть. Їi плач зливався з веселим смiхом, що гупав з усiх вiкон. Дивне поеднання, хоча… У життi так i бувае. Хтось радiе народженню, а хтось чекае на смерть.

– З першим снiгом вас.

Незнайомка злякано здригнулась i затихла.

– Не замерзли тут?

Жiнка похапцем витерла сльози:

– Все, що могло, замерзло вже давно.

Лариса присiла поруч, намагаючись зрозумiти, навiщо це робить. Вiдповiдь прослизнула крiзь пальцi й загубилася серед бiлих клаптикiв чорного неба. Та чи вона взагалi iснувала? Чому когось ми впускаемо в найпотаемнiшi куточки свiдомостi, навiть глибше, а повз iнше обличчя, таке ж незнайоме, байдуже проходимо далi. Лариса не знала, як не дано знати, чия доля опиниться поруч iз твоею завтра вранцi, через тиждень чи рiк, однак чомусь таки запросила незнайоме зарюмсане дiвча у свiй свiт.

– Знаеш, що? Ходiмо в гостi. Марiя Степанiвна проти не буде, та чи скоро повернеться, а ти менi компанiю складеш. Дивись, обидвi повеселiшаемо?

Молода жiнка здивовано подивилася в очi:

– Навiщо це Вам?

Лариса чесно вiдповiла:

– Не знаю. Потрiбно.

Пес Шавко байдуже дивився на цi дивнi бiлi мухи, що чомусь на носi одразу перетворювалися на холоднi краплi. Вiдчувши чужу, вискочив iз будки i встиг навiть два рази гавкнути, потiм замовк та повiльно заховався назад у будку. І чого це квартирантка з цiею Нiною повернулась, а де ж, цiкаво, господиня? Лариса довго вовтузилася зi старим величезним замком, що висiв, скорiше, для годиться, анiж як захист вiд непроханих гостей.

Нарештi вiн пiддався, i будинок тепло дихнув в обличчя.

– Проходьте. А як, до речi, звуть мою гостю?

Гостею виявилася ще молода жiнка, чимось навiть схожа на дiвчинку. Тонка, блiда до прозоростi, а очi схожi на нiчне небо. Невже в таких бiлявок бувають такi очi?

– Нiна. Вибачте. Вас, кажуть, Ларисою звуть?

– Інформацiя вiрна. Я зараз чаю суничного заварю, Марiя Степанiвна сама сушила. А Ви ось у гойдалку сiдайте. Вона чарiвна. Гойдаеться туди-сюди, розум дрiмати починае, а душа оголюеться. Та сiдай-сiдай, жартую я.

Жiнка обережно сiла в гойдалку, Лариса розлила по чашках чай i сiла навпроти на лiжко, пiдiбравши пiд себе ноги. Чашка грiла долонi, годинник незмiнно рахував хвилини, а за вiкном незримо падав снiг.

– Скажiть, а можна ненавидiти дитину?

Лариса здригнулась:

– Не знаю. Зазвичай дiтей люблять.

– А я не можу. Вони там святкують народження, щастя бажають. Я… це неправильно… Ненавидiти теж не виходить, просто хочеться, щоб ii не було.

– Але вона вже народилася.

– Знаю. Вона дихае, а з моiх легень неначе викачали усе повiтря. Лишився один бiль, такий гострий, що ще мить – i задихнуся.

Лариса мовчки дивилася на цю дивну жiнку-дiвчинку й чекала, що бiль прорве. Вона вiдчула це напевно. Так-так, ця незнайомка зможе вiдкритися саме iй.

– Розкажи менi.

Нiна зiтхнула:

– Занадто багато розповiдати.

– А ми й не поспiшатимемо.

– Не знаю, все так заплутано та якось… банально чи що. Бувае так? Нiби й просто: вiн, я, iнша, а стiльки всього намiшано. Вiтю я знала з дитинства, жили по сусiдству, через два двори. Замурзане щасливе дитинство, здавалось, що це було не з нами. Дiвчатка колисали ляльок, а хлопцi грали в козакiв-розбiйникiв. Вiтя завжди був серед козакiв, по-iншому просто не грав.

Жiнка на мить замовкла й посмiхнулася спогадам так по-дитячому.

– Вiн завжди був таким: виконував обiцянки, нiколи не залишав у бiдi, не давав ображати слабших. Став дорослим, до речi, найперший iз нас, одразу пiсля того, як iз сiм’i пiшов батько. Пам’ятаю, як ми йому спiвчували, адже майже всi жили в повних сiм’ях. Вiн же нiкому, нiкому не дозволяв себе жалiти. Ну як у такого не закохатись? Однак тодi ми просто дружили, одна босонога банда, почуття прийшли дещо пiзнiше, та ми одразу й не зрозумiли, що це.

Те лiто було спекотним i якимось терпким на смак. Менi весь час здавалося, що чогось чи когось не вистачае, а коли Вiтя повернувся вiд батька, вiд мого спокою не лишилось i слiду. Вiтька гостював мiсяцiв зо два, однак приiхав звiдти зовсiм iншим. Плечi поширшали, голос зламався, i вiн почав говорити незвичним басом. Дiвчата аж пищали й чого тiльки не вигадували, аби вiн звернув на них увагу. Зате я навiть сама собi боялася зiзнатися, що ж зi мною вiдбуваеться, тiльки день був прожитим по-справжньому, якщо ми бодай раз стрiчалися поглядами. Найсмiшнiше, що щось подiбне вiдчував i вiн, проте нiхто не наважувався зробити перший крок назустрiч. Смiшно, правда?

Лариса мудро всмiхнулась:

– З першими почуттями зазвичай тiльки так i бувае.

Нiна зiтхнула:

– Бувае. Потiм було не до смiху. Пам’ятаю, як директор школи тихо зайшов на урок i так само тихо попросив, щоб я вийшла. Там, у шкiльному коридорi, я й дiзналася, що маму збив п’яний водiй, збив й утiк, навiть не зупинившись. У реанiмацii лежала нiби не вона, якась чужа, незнайома жiнка – вся в трубочках та крапельницях. Лiкарi боролися за ii життя довгих два тижнi, чотирнадцять днiв повноi невагомостi. Батько весь час ходив по колу, скiльки вiн iх зробив? Точно, що декiлька тисяч. Саме тодi Вiтя прийшов до лiкарнi й просто сiв поруч. Так почалася наша iсторiя.

Почуття зашкалювали, ми не могли бути не разом, бо тодi здавалося, що життя проходить повз i його треба хапати за руку, щоб втриматися. Мамi покращало, вона поступово приходила до тями, хоча повного одужання нiхто з лiкарiв не гарантував, навпаки… Однак ми вiрили, вiрила й вона, бо надто страшно вже виглядав iнвалiдний вiзок у кутку палати. На все був потрiбен час, багато часу й повна пiдтримка близьких. Коли маму забрали додому, за нею потрiбно було доглядати, тому я перейшла на iндивiдуальне навчання. Було дуже важко, як фiзично, так i морально. Тiльки пiзно увечерi, коли матiр засинала, у вiкно тихесенько стукав Вiтя i я виходила в його обiйми, де могла бути слабкою, могла плакати та сумнiватися, могла бути собою. Не дивно, що тодi вiн став найближчою людиною у Всесвiтi, адже мама якось вiдсторонилася. Їй ставало краще, однак вона була нiби не з нами. Це важко пояснити словами. Зараз я починаю розумiти: вона вiдчула, що з батьком коiться щось не те, i боялася бути для нього не бiльше, нiж тягарем, який хочуть, але не можуть скинути.

Вiн змiг. Одного разу акуратно зiбрав речi й вийшов, так само акуратно зачинивши за собою дверi. Не було нi пояснень, нi розмов, жодного «пробач» чи «прощавай». Я дивилася на матiр, у якоi в спинi стирчав нiж. Ця втеча настiльки болiсно вдарила по ii вiрi в себе, що вона просто припинила боротись. Лежала байдужа й тиха – нiби овоч. Лише раз заплакала, коли сусiдка, тiтка Тоня, прийшла, щоб проклинати батька. Вiн нiбито зiйшовся з якоюсь жiнкою в мiстi, здоровою, повноцiнною жiнкою, а в мами лишився ii iнвалiдний вiзок.

Я жила iз самою оболонкою людини, яку по iнерцii називала мамою. Якби не Вiтя, то можна було б збожеволiти. Вiн допомагав, чим мiг. Допомагав по господарству, у хатi, а ще весь час повторював, що я заслуговую на бiльше, на справжне щастя, й обiцяв його менi. Я ж знала, що вiн нiколи не говорить того, чого не може зробити.

Уперше ми розлучилися надовго, коли Вiтя поiхав на навчання. Одразу ж почав пiдробляти, спав по чотири години на добу й iз неймовiрною впертiстю прагнув стати на ноги. Я теж влаштувалася позмiнно в нашу крамницю, адже про навчання й говорити не доводилося. У мене на руках була немiчна мама. Інодi вночi прокидалася в повнiй тишi й думала, що потрапила в коло, з якого вже не вирватись. Жила одним – зустрiчами з Вiтею, вони ж нагадували спалахи на сонцi – такi ж яскравi й такi ж короткi. Його мама вже потай називала мене невiсткою й збирала грошi на весiлля. Пiсля закiнчення навчання Вiтя вiддався роботi повнiстю й настiльки успiшно, що якийсь iз його iнженерних винаходiв навiть запатентували, тому молодому перспективному спецiалiсту видiлили окреме житло. Двокiмнатна квартира в непоганому районi мiста. Вiтя примчав до мене з оберемком троянд i непереборним бажанням нарештi вирвати звiдси.

Нiна заплющила очi, а по щоках поповзли солонi дорiжки.

– Я була щаслива, абсолютно, навiть сама не вiрила в таке щастя. Почала збирати речi, своi та маминi, коли та, нiби прокинувшись, почала ридати, обiймаючи стiну бiля лiжка так сильно, що килим не втримався й впав прямо на неi.

– Я не зможу звiдси поiхати. Тут мае бути моя могила, i тут я маю померти.

Жiнка розплющила очi й видихнула.

– Що ми не робили, як не вмовляли, не допомагало нiчого. Вона нiби прикипiла до цього мiсця – i не вирвати, хiба зрубати. «Я не буду там ЖИТИ. Скорiше руки на себе накладу, але серед чужих стiн помирати не буду. Залиште мене тут».

Я плакала, благала, молила, а потiм здалась. Спочатку ми вирiшили почекати. Недовго. Доки вона звикне до думки про переiзд. І чекали – мiсяць, два, три, пiвроку, рiк. Ще через рiк звикли до того, що живемо в очiкуваннi, i навiть не замислювались, що життя не вiдкладеш на потiм. Треба жити, а не чекати на життя. Мама Вiтi хотiла онукiв, хотiла знати, що син доглянутий, ситий, щасливий. Це нормально, я не засуджую тiтку Лiду. Так i мае бути. Поступово вона почала вмовляти сина одружитися, створити сiм’ю, час вiд часу, нiби ненароком, потiм частiше та переконливiше. Вiтя вiдмовлявся, потiм просто мовчав. А коли одного разу випадково, без будь-якого натяку, щось розповiв про Свiтлану, колегу по роботi, все й вирiшилося. Тiтка Лiда сама собi обрала невiстку.

Вiтя приходив до мене, змучений i мовчазний. Вiн навiть напередоднi весiлля готовий був усе перекреслити й довго стояв навколiшках передi мною. Його погляд… так дивляться люди, коли iх катують, а катом була я. Пройшло вже два роки. За час шлюбу ми бачилися лише тричi. Це страшно, легше, коли не бачиш, а бачити хочеш, хочеш торкнутися до обличчя, вiдчути його дотик, заховатись у мiцних обiймах – як колись. Однак, як колись, уже не буде. Найстрашнiше, що вiн любить, продовжуе любити, часто приходить у сни, як, напевно, i я в його. Мама старiе, роки йдуть, а я ховаю себе заживо, ставлю великий важкий хрест.

Лариса мовчала. А що можна говорити, коли навпроти iнша людина – як на долонi, душевно оголена? Вони ще довго сидiли в повнiй тишi. Лише годинник на стiнi й тихий шурхiт снiгу за вiкном.

– Дякую, що вислухали. Розказала, i нiби дихати стало легше. Нехай щаслива буде дiвчинка – по-справжньому.

Вхiднi дверi рипнули, Марiя Степанiвна з рум’янцем на щоках розiгнала появою всi тiнi й тишу.

– О! А в нас гостi. Що, дiвчата, посиденьки справляемо?

– Та ось, Нiна зайшла, розважила трохи.

Та зашарiлася й нiяково заховала погляд.

– Погана з мене розважальниця.

– Якi ж ви ще молодi-зеленi, дiвчатка. Давай-но мого домашнього винця вип’емо, малинового. За маленьку Нiну. Вiтя дзвонив, сказав, що дочку Нiною назвав.


* * *

Добре прокидатися вранцi в теплому м’якому лiжку, коли пiд ковдрою ховаються ще рештки нiчних сновидiнь. Напевно, саме в таких лiжках дiтям сняться радiснi та яскравi сни, у яких вони лiтають. Не знаю. Того ранку, прокинувшись, я думала, що вперше провела нiч спокiйно, жодного разу не прокинувшись вiд п’яного хропiння батька чи сонноi лайки матерi. Десь у сусiднiй кiмнатi було чути, як Мишко щось розповiдав Свiтланцi, скорiше навiть демонстрував свою колекцiю iграшок. Останне забавляло маленьку, i вона смiялась отим першим дитячим смiхом, на який неможливо не посмiхнутись у вiдповiдь. Скрипнули дверi, у них з’явилася вся в сонячних зайчиках тiтка Люда.

– Доброго ранку, хороша моя. Зiзнавайся, хто наснився кралечцi? Бо дiвчатам на новому мiсцi приходять у сни нареченi.

Я розгублено заклiпала очима. Менi наснилася довга черга, в якiй чомусь стояли самi чоловiки, а я нiяк не могла збагнути, за чим же вони стоять.

– Ох ти ж, моя розумнице, очевидно, претендентiв на твоi руку й серце вистачатиме. Ну все, зайчику. Вмиватися та до столу.

На столi в тарiлках парувала каша. Миски були великi, з рожевими квiточками по краях. У мене й зараз вони перед очима. Квiти настiльки личили будинку й самiй господинi, що здавалися единим цiлим.

– Ларисо, це вже третя порцiя кашi. Вистачить, а то потiм буде зле.

Я проковтнула останню ложку й пiдняла очi вiд пустоi тарiлки. Я справдi не могла зупинитися сама. Постiйнi недоiдання й голод не вiдпускають так просто, вiд них важко позбавитись одразу. Тим паче, що передi мною була справжня молочно-рисова каша. Густа, солодка-солодка, з великими жовтими плямами розтопленого вершкового масла. Потiм ми пили чай, такий же солодкий i смачний, з великих чашок, на яких рожевiли тi самi квiточки. Я дивилася на Мишка, задоволену Свiтлану, що примостилася на руках у господинi, i вiдчувала якимось шостим чуттям, що саме так i мае виглядати справжня сiм’я. Не вистачало, правда, господаря, однак дядько Микола iздив у далекi рейси i вдома бував рiдко.

Натомiсть до нас кожного дня приходив Валентин Іванович. Високий чоловiк в окулярах, крiзь якi на свiт дивились очi кольору тепла. Мишко називав його Айболитем, а той лише посмiхався, робота дитячого лiкаря була справдi його покликанням. Пiд час щоденних оглядiв вiн не викликав i тiнi страху, рекомендував якiсь лiки, у бiльшостi – вiтамiннi комплекси, а потiм довго про щось розмовляв iз тiткою Людою. Пiсля цих розмов вона поверталася розпашiла й зворушена, довго дивилася на нас, потiм мiцно-мiцно притискала до себе й нишком плакала. Тодi я довго ламала голову, чому ж вона плаче, адже ще не здогадувалась, що iнодi люди плачуть просто тому, що мають у грудях серце.

Наш рай тривав рiвно три днi, у цi днi й вмiстилося мое дитинство. Ми багато спали, iли, гралися, читали книжки, вирiзали снiжинки й лiпили снiговичкiв. Тiтка Люда купила нам новий одяг, а я нiяк не могла повiрити, що його купили спецiально для нас. Це були симпатичнi сукнi, шубка й чорнi чобiтки. Свiтланцi ж дiсталося все золотисто-жовтого кольору, вiд чого вона ставала схожа на маленьке курча. Ще ми вперше прикрасили новорiчну ялинку. Їi принiс Валентин Іванович зi словами, що дiти повиннi зустрiчати Новий рiк за всiма правилами. Тiтка Люда дiстала цiлий ящик iз новорiчними прикрасами, i я просто не знаходила слiв, щоб виразити свое захоплення. Ялинка була пухнаста, уся в дрiбних голочках, пахла лiсом i зимовою казкою. Яскравi iграшки, особливо рiзнокольоровi вогники, перетворили ii в щось неймовiрно красиве. Свiтланi особливо сподобалася зiрочка на вершечку, i вона весь час намагалася до неi дотягнутися, а з боку здавалося, що вона хоче злетiти.

Мишко ж носився з листом до Дiда Мороза i вперто переконував, що останнiй iснуе. Адже хто тодi кожного року кладе пiд ялинку саме тi подарунки, про якi вiн просив у листi? Цiкаво, чому ж тодi вiн нiчого нiколи не дарував менi? Мишко замислився, а потiм зробив висновок, що я, очевидно, не досить добре себе поводила, подарунки ж носять лише слухняним дiтям. Я образилась i навiть заплакала. Тодi тiтка Люда погладила мене по головi, а Валентин Іванович запевнив, що Дiдовi Морозу просто не було куди класти подарунки, адже ялинки в будинку з примарами не ставили жодного разу. Мишко ще трохи подумав i додав, що я, до того ж, не писала листiв. Ну а звiдки Дiду Морозу, що живе аж в далекiй Лапландii, здогадатись, про що мрiе дiвчинка, у якоi навiть ялинки нема? Потiм вiн принiс менi чистий аркуш паперу, конверт i червоного олiвця, сказавши, що я можу одразу й за Свiтланку попросити, бо вона ще ж не навчилася писати. Я заховалась у дитячiй кiмнатi, залiзла на пiдвiконня й величезними лiтерами написала: «Добрий Дiду Морозе, подаруй нам, будь ласка, справжню сiм’ю», пiдписала «В Лапландiю» i вкинула до поштовоi скриньки. Я тодi жодним словом не обмовилась, про що попросила, навiть Мишковi, який не припиняв свого допиту ледь не до Нового року.

Лист, очевидно, не потрапив до адресата, а може, i потрапив. Просто Дiду Морозу й цього разу не було куди класти свого подарунка, адже свято ми зустрiчали в будинку, де ялинок не ставлять. Усе закiнчилося на четвертий день нашого перебування в будинку, котрий вмiв посмiхатися, рiвно тридцять першого грудня. І навiть не увечерi, коли п’янi батьки влаштували тiтцi Людi скандал та силомiць нас забрали, а вранцi, з приiздом дядька Миколи.

Уже з перших хвилин появи того огрядного чоловiка iз залисинами на головi щось сталось. Що саме, одразу було важко зрозумiти, однак змiна вiдчувалась, немов увесь будинок зiщулився та завмер у тривожному очiкуваннi. Навiть Мишко й тiтка Люда змiнились: Мишко посерйознiшав та з усiх сил намагався бути хорошим хлопчиком, а тiтка Люда заходилася метушливо витирати неiснуючий пил, немов просто не знала, куди себе подiти. Потiм глибоко вдихнула й попросила нас посидiти тихенько в спальнi, доки все не пояснить чоловiковi. Свiтланка, вiдчувши, що щось сталось, почала хникати, а я з усiх сил старалася ii заспокоiти, аби не почули дитячого плачу.

Напевно, дядько все-таки почув, а може, тiтка Люда саме розповiла про нас, але вiд його грубоi лайки стiни здригнулись. Вiн грюкав кулаками об стiл i кричав, що одружився на Святiй Терезi, у якоi клепки з голови повилiтали. Потiм наказав негайно повернути вуличну наволоч туди, де вони й мають бути. Хто такi наволоч, я здогадалась, i куди мають повернутися – теж. Тiтка Люда просила залишити нас ще на трошки, хоча б на новорiчну нiч, однак у вiдповiдь отримала грубий удар в обличчя, мовляв, не зрозумiла чи що. Ми не бачили удару, однак я й без цього надто добре знала звук ляпасу, пiсля якого вхiднi дверi будинку з грюкотом зачинились, а iз сусiдньоi кiмнати донеслися тихi схлипування. Я мовчки притисла до себе Свiтланку й тихо вислизнула з будинку, який ховав у собi точно таке саме пекло, як i наш, – тiльки прикрашене рожевими квiточками. У дитячих грудях пiдстрибувало налякане серце, якому в одну мить не залишилося, у що вiрити. Так, нiби з-пiд нiг вибили землю, ти лежиш, а пiднятися не те що немае сил, а не хочеться – не знаеш заради чого.

Нашiй появi зрадiли павуки й забiгали туди-сюди по своiх прозорих драбинках. Старий матрац за три днi припав пилом i виглядав зовсiм самотнiм та кинутим. У будинку одразу вiдчувалось, що його не обiгрiвають, i холодний вiтер, який, напевно, i був тут справжнiм господарем, гуляв вiльно кiмнатами, як йому лише хотiлося. Свiтланка завмерла на руках, а очi за мить втратили свiтло, що, здавалось, iшло звiдкись зсередини. Звичайно, це мiсце знищувало все, що бодай вiддалено нагадувало свiтло.

– З поверненням додому, – зареготав батько i влив у горлянку ще одну чарку з мутною рiдиною. Мати теж розсмiялась i притулила нас до себе. Вiд запаху немитого тiла, дешевого тютюну й алкоголю в головi затанцювали метелики, а до горла пiдступив напад нудоти.

– З поверненням, рiдненькi нашi, нарештi ви знову вдома.

Пiзно вночi я зiгрiвала диханням i теплом свого тiла сестричку, кутаючись у нову шубку, хоча в найближчi днi ii тепла нам вже не бачити. Батьки проп’ють ii, як пропивали до того все, включаючи власнi душi. Я ненавидiла iх усiм серцем, ненавидiла й нiчого не могла з цим вдiяти. Може, я просто була не створена для любовi, адже дiти люблять своiх батькiв, навiть таких, як моi, iнстинктивно, за покликом кровi. Зате моя мовчала, немов застигла в судинах, от тiльки невiдомо, вiд якого холоду. Десь на кухнi стукотiли пустi пляшки й кружляли п’янi пiсеньки матерi.

– З Новим роком, янголятко. Спи, нехай тобi насниться якась дуже красива й дуже добра казка.

Наступного ранку батьки повiялися на пошуки оковитоi, з мiсiею привiтати всiх своiх друзiв. Свiтланка прокинулась i почала плакати, а я безрезультатно намагалася придумати, чим би ii нагодувати й заразом – де взяти сухих пелюшок. Раптом у вiкно хтось постукав i попросився зайти. Це був Мишко, червонощокий, тепло вдягнений, з вiдкритим поглядом. Вiн надзвичайно нам зрадiв, я йому – теж. Зараз вiн навiть став ближчим, адже я розумiла його краще, анiж хтось iнший, як i вiн мене.

– Ось вам мама передала. Пирiжкiв, кип’яченого молока, салат «Олiв’е» i ще купу смакоти. А тут сухi пелюшки, теплий одяг, ще лiки та вiтамiни. Вона теж прийде, але трошки пiзнiше, коли по обiдi батько поiде до друга. Ну й темно тут у вас, а ще холодно. А на вулицi стiльки снiгу випало. А вночi феерверк бачили? Чи хоча б чули, як гупало? Я Свiтланцi свого ведмедика принiс, це iй подарунок.

– А тобi твiй Дiд Мороз що принiс?

Мишко розгубився й нiяково промугикав:

– Те, що й просив, – велосипед. Зараз, правда, на ньому не покатаешся, але весною я вас обов’язково прокочу з вiтерцем. Навiть Свiтланку, вона ж до того вже пiдросте.

– Дякуемо, а ми без подарункiв, вибач.

– Зате ви хорошi. І мама обiцяе вам допомогти, як тiльки батько поiде в поiздку, а вдома вiн надовго не затримуеться. Правда, зараз свята, але вони скоро скiнчаться, потерпiть.

– Та нiчого, жили ж ми до цього й зараз протримаемось. Головне, щоб молоко було для Свiтланки.

Пiсля обiду, як i обiцяв Мишко, прийшла тiтка Люда. Я зазирнула в ii сонячнi очi, пiд якими зрадливо чорнiв синець, i розтанула, кинувшись у простягнутi руки. Свiтланка, почувши мiй плач, голосно закричала, а тiтка Люда мовчки ковтала сльози, не в силi iх приховати чи стримати.

– Ларисо, дiвчинко, не переживай, усе буде добре. Валентин Іванович уже звернувся до соцiальних служб, одразу пiсля свят комiсiя розгляне вашу справу й вас заберуть звiдси назавжди. Треба зачекати тиждень, може, трошки бiльше.

Я кивала головою в знак згоди й нiяк не могла вiдiрвати очi вiд ii синця. Їх я звикла бачити на матерi, ii друзях, у себе. Та невже синцi бувають у святих?

– Вам боляче?

Вона навiть одразу не зрозумiла, про що я, а потiм, торкнувшись рукою щоки, махнула рукою:

– Пусте, до весiлля заживе. До твого, звичайно, свое вже вiдгуляла. Не бiйся за мене, я звикла. Цього разу, правда, навiть косметика не допомогла, довелося вигадати iсторiю про пробку з-пiд шампанського. Друзi смiялись.

Я гiрко посмiхнулась, а потiм зважилася на питання, яке не давало заснути всю нiч:

– Чому Ви дозволяете робити це iз собою? Ви ж не заслужили!

Тiтка Люда глибоко вдихнула й взяла моi руки у своi.

– Нiколи не дозволяй подiбному статися iз собою. Чуеш мене, крихiтко? Нi-ко-ли. Таке трапилося з твоею мамою, зi мною, але так бувае не з усiма, так не мае бути. Колись давно я втратила сiм’ю, це було страшно й боляче. Я була юна, зовсiм юна й страшенно самотня, тодi мене й зустрiв майбутнiй чоловiк. Вiн був значно старший, мiг пiклуватися про мене, як це робили батьки, потiм запропонував одружитися. Я не могла спитати поради, бо не було в кого, узагалi нiкого не було. Так у сiмнадцять стала дружиною й буду нею до кiнця. Так судилося, уже нiчого не змiниш. Але ти пообiцяй, що дуже добре подумаеш, перш нiж сказати комусь «так».

– Я нiколи цього не зроблю. Вони звiрi, i я iх ненавиджу!

Вона мiцно стисла моi долонi й наказала подивитися прямо в очi.

– Не треба так думати, сонечко. Це неправда, чоловiкiв не треба ненавидiти.

– А я ненавиджу, всiх.

– І Валентина Івановича?

Я розгублено прошепотiла:

– Нi, вiн же лiкар.

Увечерi повернулися батьки, як завжди, п’янi й чомусь злi. Батько довго ходив по будинку, а потiм побив матiр, вона голосила до самого ранку в кутку. Я дивилася на краплi кровi на пiдлозi й такi ж кривавi очi батька, думаючи, що iх не можна не ненавидiти.


* * *

Лариса вiдклала записи й поглянула у вiкно. Наближався вечiр. Виявляеться, вона писала весь день. Марiя Степанiвна по обiдi зазирнула в кiмнату, але, побачивши, що гостя блукае в минулому, тихо причинила за собою дверi. На столi залишила печеню в глиняному горщику, закутавши його у вишитий рушник, i пiшла, бо ii знову покликали. Старенька була тут кимось на зразок знахарки, лiкаря й психотерапевта в однiй особi. Багато знала, але мовчала про свое знання, застосовуючи лише тодi, коли цього по-справжньому потребували.

Лариса торкнулася горщика й зрозумiла, що вiн давно охолонув. Вирiшила розтопити грубку. Дрова пахли сосновим лiсом i висотою, а коли горiли, потрiскували вiд смоли. Лариса довго дивилися на вогонь i нi про що не думала. Так iз нею бувало, коли бачила полум’я. Нiби всерединi вмикався якийсь механiзм, i все зникало, залишалося тiльки тепло, бiля якого так затишно, а торкнешся – обпечена рана. Повечерявши, жiнка вийшла пiд зоряне небо, i перше, що помiтила, це вiдсутнiсть снiгу. Його не було, неначе наснився чи привидiвся вже напiвсоннiй землi, а разом iз землею й людям. Ще вчора був, а сьогоднi вже нема, таке трапляеться часто, особливо з першим снiгом.

Марiя Степанiвна повернулася пiзно, йшла повiльно, несучи в собi смуток. Це було помiтно одразу, з першого погляду, бо вiн ховався в кожному русi, а головне – осiв в очах, зробивши iх чомусь ще прозорiшими.

– Сьогоднi померла мати Нiни, вiдмучилася бiдолашна на цьому свiтi.

– А як же Нiна?

– Плаче, у неi тепер самi могили лишились.

Коли Лариса засинала, уявляла велике чорне нiщо – пусте й безглузде. Напевно, саме там вiдчувае себе зараз жiнка-дiвчинка з темними очима. Їi жертву прийнято. Крапка.


* * *

Того Рiздва я втратила свого маленького янгола.

Був страшний мороз, градусiв пiд тридцять. Вiн заповзав у кожну шпарину й робив стiни будинку бiлими. Павутиння по кутках, стiнах i стелi теж стало крижаним. Там, мабуть, замерзли i кати, i iх жертви, тепер це було бiльше схоже на чудернацькi сплетiння екзотичних рослин.

Я розумiла, що в таких умовах маленькiй дитинi довго не протягнути, а попереду була рiздвяна нiч – довга й по-смертельному холодна. Батькiв це хвилювало мало, оскiльки пiд рукою опинилися одразу двi пляшки оковитоi, i вони спокiйно влаштовували собi персональне Маямi. Я стривожено подивилася на Свiтланку, обличчя й ручки якоi набували синюшного вiдтiнку, торкнулася й остаточно впевнилась, що дитина замерзае, подiбно крижинцi за вiкном. Спочатку вона довго плакала, i нi тепло мого тiла, нi колисковi не могли ii заспокоiти, потiм, виснажившись, замовкла й лише пiдхлипувала. Те хрипле мовчання лякало набагато бiльше, нiж плач. У домi вже не лишилося нiчого, що можна б було спалити, щоб хоч якось зiгрiтися, тому я зважилася залишити янгола сам на сам iз людьми, що дали iй життя.

На вулицi мене одразу пройняло тисячами невидимих голок, морозне повiтря обпiкало легенi, а пальцi рук i нiг вiдмовлялися слухатись. Вiд рипiння снiгу при кожному кроцi я здригалась i злякано озиралася назад, надто моторошно воно звучало на безлюдних вуличках мiста. Усе живе зникло, кудись подiлися навiть бездомнi коти й собаки, горобцi й галасливi ворони, не кажучи вже про людей, якi шукали тепла за родинним святковим столом, вiдмовляючись колядувати. Деякий час я безрезультатно намагалася знайти десь поруч хоча б щось, що могло горiти. Даремно. Стало ясно, що доведеться йти аж у чагарники на околицю мiста. Намагалася йти швидко, щоб вiдновити кровообiг у руках i ногах, але коли почала ламати сухе гiлля, пальцi рук уже не вiдчувала. Гiлки дряпали шкiру, але кров вiдмовлялася текти з ран. У кiнцi знайшла поламаного дерев’яного стiльця й вирiшила повертатися назад, несучи знайдене перед собою. Найбiльше боялася впасти, бо розумiла, що сил пiдвестися вже не знайду. Страшно хотiлося спинитись i перевести подих, та треба було йти. Не заради себе, заради маленького янгола, якого нiхто, крiм мене, не зiгрiе, навiть у рiздвяну нiч.

Уже коли пiдходила до двору, почула страшний дитячий крик, саме крик, це не було схоже на плач. Я з усiх сил кинулась у двiр, гублячи все, що вдалося знайти.

– Заткни пельку цьому щенятi, iнакше це зроблю я!

– Ага, як? Може, колискову заспiваеш?

І вiн заспiвав, заспiвав про те, як янголи лiтають. На моiх очах двомiсячну дитину викинули у вiкно. Жбурнули, як жбурляють смiття чи набридливого кота. То був перший i останнiй полiт янгола. Свiтланка впала прямо на камiнь, що завжди лежав бiля вiкна, скiльки себе пам’ятаю. Величезний сiрий камiнь, на якому влiтку грiлися на сонцi мухи, а зараз навiть снiгу не було. Сестричка вдарилася головою, щось хруснуло, i вона раптом замовкла, а я закричала так, що в сусiднiх будинках вiдкривалися дверi й люди вибiгали, хто в чому. Навiть не пам’ятаю, як пiдхопила свого янгола, потiм притисла до себе, цiлувала в солоне вiд слiз обличчя й шепотiла, що все буде добре, я ж iз нею, значить, усе буде добре, навiть не помiчаючи, що вона не ворушиться зовсiм i не дише.

Хтось викликав «швидку» й наряд мiлiцii, однак я ще довго нiкому не дозволяла наближатися до мого янгола, доки Свiтлану силомiць не вирвали з рук. Я падала в ноги лiкарям, гамселила у вiкна «швидкоi» й кричала, щоб повернули сестричку. Менi скрутили руки, лiкар увiв заспокiйливе, i раптом стало темно, дуже темно. Я тiльки встигла подумати, як же менi в такiй темрявi вiднайти свого янгола, а потiм i темрява зникла.


* * *

Лариса заплющила очi, не в силi писати далi. На сторiнку впали кiлька крапель. Крап. Крап. Вони розповзлися по лiтерах i перетворились у плями – солонувато-гiркi, бо саме такi на смак сльози. Неважливо, з якоi причини плаче людина, вiд неймовiрноi радостi чи неймовiрного болю, сльози на смак все одно солонi, хоча, мабуть, усе-таки рiзнi, – принаймнi, для того, хто плаче.

Лариса не змогла далi написати й слова, залишила сторiнку з плямами на столi й швидко вийшла з будинку, нiби тiкаючи вiд минулого. Виявляеться, керувати спогадами з вiдстанi теперiшнього неможливо, цими спогадами – точно, занадто багато болю. Непережитого болю, загнаного кудись настiльки глибоко в себе, що одразу й не знайдеш. Зараз минуле вирвалось, вибухнуло, збило з нiг. Лариса пiдняла очi до неба. Сьогоднi воно було сiрим i по-зимовому холодним. З нього йшов снiг, але вже iнший, той, що приходить надовго. Озерце повiльно вкривалося кригою й засинало. Жiнка торкнулася верби – спить. А що таке сон? Та сама смерть, лише тимчасова. Раптом Лариса рвучко рушила з мiсця й швидко пiшла вулицею, а, знайшовши потрiбний двiр, зайшла. Його неважко було знайти, бо навколо сновигали люди в чорному.

Марiя Степанiвна здивовано подивилася на несподiвану гостю, а потiм схвально кивнула головою:

– Правильно зробила, дочко, що прийшла. Людину потрiбно провести в останнiй путь, тодi й душi буде легше залишити цей свiт.

У будинку в трунi лежала незнайома жiнка. Смерть зробила обличчя спокiйним, навiть байдужим до всього. У кутку стояв iнвалiдний вiзок, вiн, напевно, не мiг зрозумiти, куди це хазяйка зiбралася без нього. Поруч, уся в чорному, сидiла Нiна. Траур зробив ii очi ще темнiшими, i здавалось, що так дивиться нiч. Вона навiть не плакала, тому старi сусiдки шепотiлися про це за спиною, тiльки Марiя Степанiвна пiдiйшла й тихенько сказала:

– Ти б поплакала, дитино. Поплач, бо бiда буде.

Нiна зiтхнула:

– Не можу.

Похорон тривав недовго. Дiд Федiр поважно нiс попереду хреста, кiлька чоловiкiв – труну, а жiнки – жалобнi вiнки. Молодий батюшка, якого привезли здалеку, спiвав голосно й красиво. Коли труну з небiжчицею опустили, жiнки заплакали, прощаючись iз нещасною. Нiна ж стояла рiвно, як струна, i якось дико дивилася навколо. Потiм був обiд, поминання душi, дерев’янi лави й повнi миски iжi, гул голосiв – усе так, як i мае бути. Чоловiк, правда, не приiхав, хоча його чекали до останнього.

Коли Лариса прощалася з Нiною, та, немов прокинувшись, прошепотiла:

– Я сьогоднi в однiй трунi з матiр’ю поховала себе. Як жити далi? Для кого?

Лариса обняла жiнку й промовчала. На питання мають давати вiдповiдь тi, хто iх ставить.

Уже вдома Марiя Степанiвна дiстала з полички двi чарчини й мiцний самогон. Вони випили по однiй за спокiй душi померлоi, а пiзно вночi Лариса дописала ще кiлька слiв:

«Виявляеться, померлих потрiбно ховати, щоб вони померли й для тебе теж, i прощатись, бо тi йдуть в iнший свiт. Принаймнi, нам хочеться, щоб вiн усе ж таки iснував, i, до того ж, був кращим за цей, бо ти заслуговуеш на рай, янголятко.

Прощавай, сьогоднi я нарештi тебе поховала».


* * *

Коли я отямилась, побачила бiлу стелю, усю в дрiбних трiщинках. Вони утворили вiзерунки, на якi можна було дивитися годинами, i щоразу бачити щось нове. Ще пам’ятаю запах лiкiв, хлору, також – свiтло, тiльки дивне якесь. Тьмяне, чи що? Усерединi було таке саме вiдчуття безбарвностi, навiть рухатися не хотiлося. Так я лежала, мабуть, годин зо три, не усвiдомлюючи, хто така, де знаходжуся й чому. Мовчки дивилась у стелю, не реагуючи на людей у бiлих халатах, що час вiд часу з’являлися бiля лiжка, мiряли тиск, температуру, заглядали в зiницi, щось кололи. Дивно, але страху тодi не виникало.

Вiн прийшов iз першим спалахом пам’ятi. Перед очима раптом з’явилося дитяче обличчя – знайоме до болю. Малесенька дiвчинка дивилася на мене сiрими очима, тягнула рученята й посмiхалася беззубим ротиком. Я з усiх сил намагалася згадати, хто це, i не могла. Чим бiльше напружувала пам’ять, тим безпораднiшою ставала, а спогад вiдiгнати теж не виходило, дiвчинка не хотiла йти.

У кiнцi кiнцiв, виснажившись, я задрiмала. Це був стан напiвсну, напiвмарення, коли опиняешся десь на межi реальностi. Саме там пам’ять вдарила, повернувши весь жах минулого до останньоi краплi, так, нiби все вiдбулося щойно, ось у цю хвилину. Не витримавши, я закричала. А далi все повторювалось, як кадри чорно-бiлого кiно. Я зiскакувала з лiжка, вибiгала з палати й блукала безкiнечними коридорами, намагаючись вiднайти свого янгола. Слова про смерть сестри вiдмовлялася впускати до свiдомостi, я просто не могла в це вiрити. Мене ловили, тягнули назад у палату, вводили заспокiйливе й знову клали в лiжко. Нарештi медперсоналу набридла ця дивна гра, i мене прив’язали до лiжка мiцними ременями, вiд яких я намагалася звiльнитися з таким завзяттям, що на тiлi ще мiсяць не сходили страшнi синцi з краплями запеченоi кровi.

Напiвзабуття тривало кiлька тижнiв, за цей час Свiтланку поховали на найближчому кладовищi – дуже просто. Із близьких були тiльки тiтка Люда, Мишко i Валентин Іванович, правда, до них приедналися кiлька цiкавих, але останнiх привабила, скорiше страшненька iсторiя, анiж сам факт смертi мого янгола. Це ж треба, часом люди цiкавляться жахливими речами, аби ними розбавити сiрiсть власних буднiв. Спочатку жваво щось обговорюють iз сусiдами та знайомими, а назавтра забувають i говорять уже про щось нове. Звичайно, хтось може пропустити чужий бiль крiзь себе, хтось прочитае молитву, однак у переважнiй бiльшостi – просто чешуться язики. У нашому випадку почесати iх можна було зi смаком i досить довго. Усе мiстечко з натхненням обговорювало найменшi дрiбницi страхiття, зате слiдство йшло без особливого поспiху. Коли я могла бiльш-менш об’ективно вiдповiдати на запитання, мене допитав товстенький дядечко з поглядом, що весь час бiгав туди-сюди, туди-сюди. Лише пiсля цього дали дозвiл впускати до палати вiдвiдувачiв.

Їх виявилося не так уже й багато, але навiть близьких людей бачити не хотiлось. Стан шоку плавно перерiс у неймовiрну байдужiсть. Менi було настiльки все одно, що якби сказали: завтра кiнець свiту, – я навiть не клiпнула б оком. Нiхто з вiдвiдувачiв не мiг вивести мене зi стану зацiпенiння. Тiтка Люда гладила по головi, приносила своi фiрмовi пирiжки, фрукти й рiзну смакоту, вмовляла скуштувати, а потiм акуратно складала в тумбочку поруч iз лiжком, звiдки санiтарки так само акуратно все виймали, бо iсти я вiдмовлялася категорично. Очевидно, менi тодi щось вводили, щоб органiзм не виснажився остаточно. Мишко притягнув цiлий ящик найновiших iграшок i навiть хотiв зробити те саме зi своiм новим велосипедом. Однокласники, пiд чуйним наглядом керiвництва Нiни Іванiвни, мовляв, так треба, принесли чистi альбоми, рiзнокольоровi олiвцi й фарби, ще якiсь, ну, дуже цiкавi книжки. Проте всi цi скарби припадали пилом у кутку. Валентин Іванович шукав усе нових i нових спецiалiстiв, консультувався у ледь не свiтил науки, пiдключав усi можливi та неможливi знайомства, однак допомогти менi подолати апатiю нiхто з них не змiг. Врештi-решт баба Мотя принесла величезних розмiрiв розп’яття, повiсила в мене над головою й довго читала молитви. Я ж слухала ii байдуже, так само, як байдуже Бог забрав мого янгола, нiби йому було замало своiх.

Потiм прийшла вона, i свiт у мить перевернувся, змiнивши байдужiсть на дику лють. Їi було стiльки, що я захлиналась, не в силi це втримати в собi. Звiдкись iз глибини йшло неймовiрно сильне бажання розiрвати цю жiнку на маленькi шматки своiми ж руками, а потiм викинути на смiтник, бо на цвинтар вона не заслужила. Десь взялися сили, щоб зiскочити з лiжка й кинутися на вiдвiдувачку. Усе вiдбулося за кiлька секунд, i медсестри навiть отямитися не встигли. Я била ii своiми кулачками в груди, дряпала обличчя, кусала до кровi руки, вивiльняючи хвилi ненавистi, що йшли одна за одною безперервно. Спочатку вона навiть не намагалася захиститись, шоковано клiпаючи очима, а вже потiм почала лаятись, причитати, ще хотiла втримати моi руки, чого зробити довго не вдавалось. Лише з допомогою двох медсестер i подвiйноi дози заспокiйливого мене вдалося втихомирити. Я лежала в напiвзабуттi, скривавлена ii кров’ю, i вiдмовлялася вiрити, що ця кров е рiдна.

– Хто це була? – шушукались у коридорi санiтарки.

– То ii мати приходила.

Так у мене розпочалося нове життя, у якому не залишилося мiсця для любовi, зате ненавистi вистачило б на кiлька, а ще – нестримного прагнення помститися тим, хто вiдiбрав едину людину, якiй я була потрiбна, яка мене лю-би-ла.


* * *

Наступнi кiлька днiв були вiтрянi. Хтось розiрвав серце вiтру, i тепер вiн даремно шукав спокою. Вiтер кидався по пустих вуличках, розганяючи сонних псiв, калатав у дверi, стукав у замерзлi вiкна, навiть жалiбно вив у димарi. Вирвавшись за хутiр, мчав по заснiженому полю з шаленою швидкiстю, гупав зi всiеi сили в лiсову стiну й губився в соснових нетрях, шукаючи втiхи в колючих обiймах гордовитих красунь. Снiгу бiльше не випало, i поступово бiле простирадло на землi набуло бруднувато-сiрого вiдтiнку. Очевидно, хтось, не витерши нiг, довго ходив ним туди-сюди. Може, то був вiтер? У цi днi Лариса нiчого не писала. Минуле нiби вiдiйшло кудись убiк, хоча все ще дихало в спину.

Дiд Федiр влаштував банний день i запросив попаритись у власноруч збудованiй банi, яку розтоплював довго й ретельно – неначе чаклував. Зате коли Лариса з неi вийшла, то на мить подумала, що втратила тiло, перетворившись на духа. Думки теж пройшли крiзь своерiдне очищення, залишаючи тiльки вiдчуття радостi. Виявляеться, так бувае. Людина радiе просто тому, що дише й слухае вiтер у димарi.

– Ти, Ларисо, тепер до мене щосуботи заходь. Моя банька куди краща, нiж травичка в Марii Степанiвни, та й користi з неi бiльше.

Марiя Степанiвна жартома показала кулак i нагримала:

– Почекай-почекай, прокинеться твоя виразка шлунку, прибiжиш по мою травичку – а зась. Лiзь у свою баньку.

– Та ти не сердься, сусiдонько. Твоя травичка часом теж у пригодi стае.

Лариса слухала, як чубляться старi. Наче подружжя, що давно вiдгуляло свое золоте весiлля. Не вистачае, правда, дiтей та онукiв, щоб повен двiр у святковi днi. Дивно, але ж у Марii Степанiвни, здаеться, е син. Чому ж ще жодного разу не приiздив?

Уже вдома, провалившись у м’яку перину, Лариса раптом спитала:

– А де ж ваш син, Марiе Степанiвно?

Очi старенькоi враз погасли, i вся вона нiби зробилася меншою, кiлька хвилин мовчала, а потiм, вкривши Ларису теплою ковдрою, гiрко зiтхнула:

– Нема.

Жiнка здригнулась i нiяк не могла до кiнця зрозумiти сказане.

– Нема на цьому свiтi, донечко. Чекае мене в iншому.

– А вiрите в iнший свiт?

– Вiриш – не вiриш, вiн е. Якщо ж вiрити, то й на цей по-iншому дивишся, розумiеш бiльше. Та що це ми? Давай-но спати, нехай сни будуть свiтлими.

Лариса слухняно заплющила очi i, слухаючи, як тихенько ходить у сусiднiй кiмнатi господиня, впала в щось бiле й невагоме. Потiм усю нiч лiтала пiд хмарами й ловила посмiшки свого янгола. Так, нiби ii справдi впустили до раю.


* * *

З лiкарнi мене виписали вже весною, правда, вона була ще настiльки рання, що для бiльшостi ii присутнiсть вiдчувалася тiльки в календарi. Проте я так давно не виходила пiд вiдкрите небо, що помiтила ii одразу. Повiтря було iншим, у ньому ось-ось мало зародитися щось нове, може, тому я тодi теж вирiшила жити далi, просто для того, щоб жити.

– Ларисо, зайди назад до приймального вiддiлення. Надворi ще холодно.

Я слухняно повернулась у примiщення й присiла на стiлець. У повнiй розгубленостi дивилась, як у дверi заходять i виходять якiсь люди, з’являються на мить у вiкнi а потiм зникають незнайомi обличчя, i нiяк не могла збагнути, хто ж може за мною прийти. Чи е кому йти? Мене охопив жах. Це було настiльки помiтно, що зайнята записами медсестра вiдволiклась, щоб заспокоiти:

– Не хвилюйся, за тобою ось-ось прийдуть.

– Хто?

– Твоя мама.

Я заклiпала очима й ледве видавила iз себе:

– Не пiду.

У цю хвилину дверi вiдчинились, i в них з’явилася тiтка Люда. Вона стривожено поглянула на мене й, зрозумiвши, що я все знаю, присiла поруч. Я чомусь боялася дивитись iй в очi, так, нiби там ховалася правда, а якщо в них не дивитись, реальнiсть можна змiнити.

– Дiвчинко моя, послухай мене уважно. Знаю, це важко зрозумiти й прийняти, але ти мусиш бути сильною. Розумiеш, iснують закони, за якими твоя матiр лишаеться бути матiр’ю, тому ти мусиш жити з нею.

– Це неправильнi закони. Вона ж була матiр’ю й для Свiтланки, а зараз ii вже нема.

– Знаю, але… Велося слiдство, вiдбувся суд. Злочин скоiв твiй батько й за це сидiтиме, а мати… Як тобi пояснити, вона не хотiла, щоб таке сталося. Пройшов час, вона прагне змiнитися, каже, що любить тебе й буде дбати по-справжньому. Це останнiй шанс, i його iй дали.

– Не вiрю.

– Тобi важко повiрити, це зрозумiло, однак члени комiсii повiрили. Спробуй дати iй шанс, по-iншому поки-що не можна.

Я мовчки сидiла, вiдвернувшись до вiкна. Медсестра щось розповiдала тiтцi Людi, коли в приймальне вiддiлення зайшла мати. Я дивилася на цю чужу жiнку й не впiзнавала в нiй колишньоi Сетки – з черговим синцем на обличчi й стiйким запахом паленого самогону. Ця нова жiнка була чиста, твереза й страшенно розгублена, у руках тримала два червонi яблука й нiяк не могла менi iх вiддати, винувато посмiхалась, щось белькотала, а потiм нарештi зважилася забрати моi речi i взяти за руку. Я байдуже вклала свою долоню в ii i слухняно повернулася туди, де вже нiколи не з’явиться мiй янгол, однак там не було i його вбивцi.

У будинку нiби нiчого й не змiнилося, вiн, як i ранiше, впускав у себе вiтер, ховав темряву й павукiв. Правда, кiлькiсть останнiх катастрофiчно зменшилась, а в будинку запахло iжею, чого ранiше не спостерiгалось. Я навiть уявити не могла, що моя мати здатна щось приготувати, як це роблять iншi жiнки щодня для своiх дiтей. Мiй старий матрац кудись зник, а на його мiсцi стояло не нове, однак справжне залiзне лiжко, хоча й рипiло так, що спати в ньому можна було лише в одному положеннi. На вiкнах висiли гардини, чомусь яскраво-червоного кольору, а найголовнiше – того каменю пiд вiкном не стало. Вiн зник, неначе й не було, залишилася лише неглибока ямка, в якiй снiг загадково вiдмовлявся лежати, тому те мiсце моторошно чорнiло единим слiпим оком на бiлому й примушувало щоразу здригатися. Узагалi перший час я здригалася ледь не щохвилини. Менi чувся дитячий плач чи гнiвнi окрики батька. Цих людей не було поруч, але десь у собi я iх не вiдпустила, пiзнiше, щоправда, стало легше, i я остаточно переконалась, що людина – унiкальне створiння, здатне вижити будь-де й за будь-яких умов, звикнути. Ще вона мае пам’ять i водночас здатна забувати, тим самим притупляючи бiль. Інакше… iнакше можна б було збожеволiти.

У школу йти не хотiлось, однак iншого виходу не було. У перший день здавалось, що кожен тикае в мене пальцем i щось шепоче за спиною. Я озиралась i намагалась якомога менше потрапляти на очi, слава Богу, що ефект вiд моеi появи спостерiгався рiвно першi кiлька годин. Однокласники розпитували про батька, матiр, хтось навiть спитав, як саме померла моя сестра. Я мовчала, хоч понад усе хотiлося плюнути в обличчя усiм цiкавим, щоб вони нарештi залишили мого янгола в спокоi, а не смакували деталi трагедii, мов тiстечко в шкiльнiй iдальнi. Зрештою моя мовчанка набридла i, поставивши дiагноз «тю-тю», мене залишили, як i колись, самотню на останнiй партi. А Нiна Іванiвна була вiдверто роздратована, оскiльки, як зразковий класний керiвник, мала пiдтягнути мене по всiх предметах чи бодай проконтролювати процес, що вимагало сил та часу, тому особливого захвату не викликало. Іншi вчителi спочатку дещо пожвавились, однак згодом охололи й перестали звертати на мою скромну персону особливу увагу. Зрадiла по-справжньому едина баба Мотя i в перший же день спекла смачнючого пирога, купила солодкого лимонаду й частувала мене всiм цим у комiрчинi, витираючи час вiд часу сльози й примовляючи «моя красунечка».

Мое нове життя з матiр’ю тривало три мiсяцi й чотири днi. Я навiть поступово почала звикати до скрипучого лiжка, яскраво-червоних гардин на вiкнах та тверезоi матерi, от тiльки тверезою вона пробула не так i довго, мабуть, у сумi десь пiвроку. Саме настiльки вистачило ii переляку вiд пережитого, щоб утримуватися вiд алкоголю. Але шок минув, а горiлка з лиця землi за цей час не зникла, як i вiрнi друзяки, що систематично навiдувались, аби вправити мiзки Сетцi, що по-iхньому означало тiльки одне – залити iх горючою рiдиною. Одного разу, повернувшись зi школи, я наштовхнулася на десяток синюшних вiд випитого облич. Вони всi, як одне, тупо всмiхалися й намагалися вщипнути за щiчку, немов трирiчну дитину.

– Доню моя маленька, йди-но, обнiми свою маму.

Я дивилася на п’яну жiнку i впiзнавала в нiй матiр – ту, звичну, якою вона була всi цi роки. От тiльки зараз не було кому бити ii по пицi, тому вона отримала повну свободу дiй, могла робити все, що заманеться, абсолютно все. До того ж, iй було вiдверто начхати як на батька, що сидiв у в’язницi, так i на свою маленьку. Ну, не вiдмовлятися ж заради мене вiд такого задоволення? Усе повернулося на круги своя, очевидно, це й було ii життя. Вона пила будь-що, будь-де, з будь-ким i в будь-яких кiлькостях, а за вiдсутностi батька з подивом вiдкрила в собi ще доволi «привабливу» жiнку й активно почала це доводити всiм охочим. Бажаючi, звичайно, всi до одного були ii рiвня – без копiйки за душею, зате зi стiйким запахом перегару. Цi «дядi», з’являючись на нiч, зникали на мiсяцi, жодного постiйного, всi – перекотиполе, хоча матiр цей факт особливо не засмучував, i вона вкотре вiдкривала сезон пошуку нового «татка» для мене. Я ж при цьому почувалася настiльки зайвою, непотрiбною, що часто поверталася додому, аби тiльки переночувати в тому скрипучому лiжку. Згодом звикла, до того ж, у мене з’явилася куди болючiша втрата, анiж вiдсутнiсть тверезоi матерi.

Спочатку дiзналася, що Валентину Івановичу запропонували мiсце в дитячiй лiкарнi столицi, вiн погодився й досить швидко виiхав за новим мiсцем роботи. Ми сумували за своiм Айболитом i водночас радiли за нього, бо знали, що вiн там i мае бути. Однак згодом стало ясно, що доведеться попрощатися не тiльки з ним. З мiста переiжджали тiтка Люда з Мишком, единi люди, що хоч частково замiнили менi справжню сiм’ю. Я часто приходила до них i проводила цiлi днi, часом навiть залишалася ночувати, якщо, звичайно, у цей час вдома не було дядька Миколи. Коли ж вiн повертався, зникала. Так, пiсля останнього його повернення тiтка Люда, ледь стримуючи сльози, повiдомила, що вони iдуть звiдси. Я довго не могла зрозумiти. Навiщо? Куди? З ким? І лише коли побачила, як похапцем пакуеться сервiз у милу рожеву квiточку, зрозумiла, що все серйозно. Дядько Микола влiз в якусь пiдозрiлу аферу й прогорiв настiльки, що вони змушенi були продати будиночок, котрий посмiхався, i переiхати до його матерi, аж на Пiвдень. Мишко довго каверзував i вiдмовлявся iхати, доки тiтка Люда не пiдкупила його справжнiм морем. В останнi днi до вiд’iзду вiн тiльки й робив, що розповiдав про великi кораблi, капiтаном яких вiн стане, коли виросте.

Я кивала головою й ходила, немов у воду опущена, почала пропускати школу й вiдчувала себе покинутим щеням, яке господарi забули взяти iз собою. Коли прийшов час прощатися, тiтка Люда мiцно обняла мене, поцiлувала й заплакала:

– Я не можу забрати тебе iз собою, дiвчинко моя, не можу. Менi просто не дозволять. Вiриш, зайчику?

Я вiрила.

– Ларисо, обiцяй менi, що будеш розумницею й обов’язково, чуеш, обов’язково станеш щасливою. Обiцяеш? А я писатиму. Пiзнiше, коли ми трохи там обживемось, ти, можливо, зможеш приiхати в гостi. Це було б так чудово, ми б показали море.

Я кивала, а сама ковтала сльози – такi ж гiркi й солонi, як i те далеке море. Вони поiхали, iхнiй будинок купили, однак вiн перестав посмiхатись, лише сумно дивився вiкнами й чекав, неначе вiрив у те, що вони повернуться. Першi кiлька мiсяцiв я теж вiрила, часто бiгала на вокзал i годинами вдивлялася в обличчя пасажирiв, а раптом побачу серед них знайомi. З часом сидiла на перонi вже просто так, за звичкою, ще пiзнiше зрозумiла, що вокзал – iдеальне мiсце для самоти. У примiщеннi було завжди тепло, можна було навiть дрiмати в крiслах, бувало, що хтось жалiв i пригощав чимось смачненьким. От тiльки спочатку дядечки в мiлiцейськiй формi погрожували iнтернатом, бо думали, що я не маю дому, потiм махнули рукою й проганяли вже рiдко, так, для годиться. Смiшнi, тут краще, нiж удома.


* * *

– Ларисо, ти б сходила до Нiни в гостi, чи що? А то вона останнiм часом нiкуди не виходить, сусiдки кажуть, лежить цiлими днями й дивиться у вiкно. Сходила б, дочко, i тобi компанiя, i iй веселiше.

Лариса поглянула на годинник. Восьма вечора, взимку вже пiзнувато для гостей, проте слухняно одягнулась, навiть дiстала коробку шоколадних цукерок i пляшку домашнього вина.

– Не боiшся темряви? Може, провести?

– Я вже давно нiчого й нiкого не боюсь.

Баба Марiя тiльки похитала головою, але провела аж на вулицю, доки Лариса не наказала повертатись у теплу хату, а то ще, чого доброго, застудиться знахарка. Хто тодi всiх лiкуватиме? Не Лариса ж. Марiя Степанiвна щось забубонiла собi пiд нiс, i згодом заскрипiли, зачиняючись, хатнi дверi.

Лариса вдихала морозне повiтря, йшла повiльно, не поспiшаючи. Бiля подвiр’я тiтки Лiди помiтила автомобiль, на мить навiть спинилась. Це ж треба, у цiй глушинi вже й забула, як виглядають машини. Хто б це мiг бути? Може, син? Лариса пришвидшила крок i, не обертаючись, пiшла до подвiр’я Нiни. У будинку горiло свiтло, з навстiж вiдчинених вiкон звучала музика, i то в однiй кiмнатi, то в iншiй з’являвся жiночий силует, що кружляв у танцi з кимось невидимим.

– Здаеться, я вчасно. Скiльки квитки коштують на таку дискотеку?

Нiна лише пiдозрiло засмiялась i зникла у дверях спальнi.

– Ясно. Тут усе безкоштовно, включно й любов господинi.

Лариса поклала цукерки на стiл, дiстала бокали iз серванта, налила по самi вiнця червоного вина, зачинила всi вiкна й вимкнула музику. Зайшовши в спальню, мовчки обняла за плечi ридаючу Нiну й хвилин десять сидiла, вiдчуваючи, як здригаеться вiд наступного нападу слiз змучене тiло, потiм суворо наказала припинити:

– Годi, вставай, будемо вмиватись i святкувати.

Нiна вiдiрвалася вiд подушки й запитала:

– Що?

– Що-що? Похорони любовi. Ви ж усе вирiшили остаточно?

Жiнка мовчки кивнула й слухняно пiшла вмиватись, а вже за десять хвилин, ще з червоними очима, пила таке ж червоне вино.

– Вiн дiзнався про маму й одразу примчав… пригорнув до себе, сказав, що вже не вiдпустить. Господи, i навiщо так знущатися над людиною, яку любиш?

– Вiн хоче бути з тобою.

– Але ж…

– Знаю, дружина й новонароджена доня. Вiн знав, що через них ти переступити не зможеш, однак й iз собою нiчого вдiяти не змiг.

– Я сказала, що не люблю його.

Лариса кивнула головою.

– Що забула.

Ще кивок.

– Що люблю iншого.

– Ага, залишилося тiльки знайти претендента на це почесне мiсце. Подивися на себе в дзеркало, закохана наша.

– Я думала, що так йому буде легше забути.

– Думала вона. А сама?

– Не можу. І навряд колись зможу.

– Отож.

Через двi години двi п’янi жiнки спiвали про кохання. Таке дурне й слiпе, тодi навiщо таке сильне?


* * *

Зараз менi важко пригадати день, коли в моему життi з’явився Н. Скорiш за все, вiн був там досить давно, ми просто не помiчали одне одного. Мене мало цiкавили приятелi матерi, до того ж, вони були настiльки схожими, що, здавалось, iх спiльний портрет малювали пiд копiрку. Н. нiчим не вирiзнявся: блукаючий погляд, спiтнiле обличчя з блискучою лисиною, брудний одяг iз чужого плеча, запах спиртного, одним словом, досить типово. До певного часу моя скромна персона теж не викликала особливого пожвавлення серед п’яноi компанii. Нi матiр, нi п’янi друзяки мною не цiкавились, максимум, для чого я могла знадобитись, то це збiгати за наступною пляшкою на так звану «точку». Щоб уникнути цiеi мiсii, я або йшла з дому, або забивалась у самий куток лiжка, вкривалася ковдрою й затуляла вуха.

Саме там на мене й наштовхнувся Н. пiд час однiеi з гулянок. Вiн, очевидно, хотiв прилягти, щоб перевести подих, i досить щиро здивувався моiй присутностi поруч. Хвилин двi концентрував погляд, намагаючись пригадати, хто ж я така, потiм посмiхнувся майже беззубим ротом, провiв по моему волоссю спiтнiлою рукою й захропiв. Я вискочила на вулицю й довго трусилася на подвiр’i. Мене калатало вiд огиди. Згодом почала помiчати дивнi погляди на собi. Тодi ще мало розумiла, що вони могли означати, проте iнтуiтивно вловлювала небезпеку й намагалася його уникати. Одного разу випадково почула уривок розмови Н. iз матiр’ю. Вони смалили на подвiр’i дешевi цигарки, Н. дiловито обнiмав матiр, а вона дурнувато гиготала.

– Сетка, я те… Ти бачиш, яка краля в тебе пiд носом росте?

– Це ти про кого, старий розпуснику?

– Я старий, не старий, а справжню бабу й не в такому болотi роздивлюсь. Правда, до баби ще далеко, зате який бутон, яка квiточка.

– Не тумань. Про кого це ти?

– Про кого, про кого? Малу твою. Вона ось-ось така девка буде – пальчики оближеш.

– А не зацiпить, старий пень?

– Тю, дурна! Це ж тобi на користь. Знаеш, скiльки така любов коштувати може? Я органiзувати все берусь, за гарний вiдсоток, звичайно. Та й те… опробувати спершу самому треба, га?

– Верзеш таке!

– Ти подумай, Сетка, добре подумай. Грошi зайвими не бувають, а вона може того… i сама б не проти. А що? Гени, кажуть, пальцем не задавиш.

– Це ти на кого натякаеш? Ану, повтори менi, та тiльки так, щоб я зрозумiла.

– Ох, кицюню, йди-но сюди, я не тiльки скажу, а й показати можу…

Я мчала вулицею, не розбираючи дороги, аж до вокзалу, забiгла в примiщення, знайшла найбiльше дзеркало й прискiпливо почала вивчати свое вiдображення в ньому. Що? Що зi мною було не так? Звичайна, цiлком звичайна. Правда, останнiм часом витягнулася, довго була худа, немов трiска, зараз почала якось круглiти. З’явилася талiя, не суцiльна – з голови до п’ят, а там, де й мала бути, груди болiли, набирали форми. З обличчям нiби нiяких змiн, очi, як завжди, трохи витрiшкуватi, брови чорнi й чiткi, повнi вуста, правильний нiс, немите скуйовджене волосся стирчить чорними хвилями в усi боки. Нi, ну, набагато вродливiшi е. Хоча б у нашому класi дiвчата. Уже про хлопцiв балакають, одяг такий дивний почали вдягати. А я? Брудна й колюча. Яка з мене квiточка?

Пiсля того випадку пройшло кiлька тижнiв, я почала забувати почуту розмову й втратила пильнiсть. Менi здавалось, що матiр усе-таки не зважиться на подiбне, навiть не через щиру любов до своеi дитини, а вiд страху. Однак я недооцiнила ii жадiбнiсть i вмiння Н. переконувати. Того дня, прийшовши зi школи додому й не почувши п’яного реготу, я спокiйно зайшла до будинку i вже на порозi зрозумiла, що щось не так. Матiр пiдозрiло зрадiла моiй появi, що зовсiм було iй не властиво.

– О, Ларисо, добре, що ти прийшла! У нас тут гiсть, а менi вiдiйти ненадовго потрiбно, ти б його розважила. Домовились?

Я не встигла навiть розтулити рота, як за моею спиною грiзно грюкнули вхiднi дверi. Коли я кинулася до них, то з жахом зрозумiла, що матiр iх замкнула. Я грюкала, била кулаками, молила вiдчинити, але вона пiшла, жодного разу не озирнувшись. Я ще довго кричала, хоча розумiла, що мене нiхто не врятуе. Кому потрiбна дитина, яку рiдна матiр продала за пляшку горiлки. Рiвно стiльки коштувала моя невиннiсть.

– Ну, чого ти так розходилась? Не бiйся, дядечко тебе не з’iсть. От побачиш, тобi навiть сподобаеться.

Я закричала, щоб вiн не наближався, однак його мало цiкавили моi прохання, i вiн повiльно почав пiдходити. Крок, ще один, ще. Всерединi все онiмiло. Як тiльки вiн пiдiйшов впритул i торкнувся, я вибухнула. Кусала його до кровi, дряпала, била ногами, однак нiчого не могла зробити дорослому чоловiку з його дорослими бажаннями. Навпаки, було помiтно, що це його лише заводить. Вiн вiдверто забавлявся, правда, доти, доки я не вкусила його щосили за кiнчик носа. Н. озвiрiв i почав наносити удари, так, неначе знав кожну больову точку на моему тiлi. Я почала втрачати свiдомiсть, приходила до тями, але вiд болю знову падала кудись униз.

У пам’ятi збереглися лише вiдчуття. Його пiт, сопiння й руки. Тi руки були скрiзь на моему тiлi, неначе iх було не двi, як у звичайних людей, а десять. Вони обстежили кожен сантиметр шкiри, а потiм залiзли i в душу, щоб напаскудити й там, не лишивши нiчого вiд колишньоi дiвчинки. З мене текла кров, залишки розiрваного одягу прилипали до нiг, а я навiть плакати не могла, кричати – теж. Дивне вiдчуття зацiпенiння й ненавистi, а ще бажання померти. Останнього я прагнула так сильно, що, здавалось, зусиллям волi змогла б примусити серце спинитись, адже жити пiсля такого не можна. Вiдчуття бруду й огиди стискало свiдомiсть. Так-так, огиди до власного тiла, оскiльки було ж у ньому щось, що змогло привабити таку мерзоту, з iншими ж такого чомусь не траплялось. Значить, я не така i, очевидно, заслуговую на подiбне.

Н. мучив мене майже двi години, вирiшивши проiнформувати на всi сто вiдсоткiв. Коли ж нарештi втомився, залишив лежати на лiжку, i воно перестало скрипiти. У будинку одразу стало тихо, навiть страшно, неначе справдi прийшов кiнець. Н. сiв за стiл, взяв пляшку й налив двi чарки, запропонувавши одну менi:

– З посвятою, кралю! Ти тепер жiнка.

Я навiть не ворухнулась, i вiн жадiбно випив обидвi.

– Ти те… не смiй нiкому про це заiкатись. Чула? Не повiрять. А ляпнеш – хана. В’iхала?

Я байдуже дивилася на павутиння аж пiд стелею, де великий чорний павук танцював над своею жертвою. То був метелик. Красивий такий, але з нього пили життя краплина за краплиною, лишалася сама оболонка – ще красива, однак уже пуста.

Коли повернулася мати, побачивши мене без жодного руху, злякалась i почала лаятись. Потiм оговталась i, випивши для заспокоення, втiшила, мовляв, нiчого. Рано чи пiзно це з усiма вiдбуваеться, за виключенням старих дiв, зате останне менi вже точно не загрожуе. А що грубо так? То це вибачте. Чоловiки всi такi. Оклигаеш, мила. Усi оживають, а потiм ще й не зупиниш, самi вiшаються. Н. пiшов, а мене знудило. Коли матiр спокiйно захропiла, я вилiзла на кухню, нагрiла вiдро води, знайшла дiрявий тазик, брусок мила i, зцiпивши зуби, терла тiло аж до кровi, обливаючись водою, доки та не стала зовсiм холодною. От лише це мало допомогло. Бруд лишився, правда, не ззовнi, а всерединi. Туди ж так просто з милом не залiзти.


* * *

Лариса, розтривожена спогадами, не спала майже всю нiч, оплакуючи десятилiтню дiвчинку, у якоi вкрали рештки дитинства. Вона навiть не лягла до лiжка, так i просидiла нiч бiля вiкна в крiслi-гойдалцi. Закутавшись у теплу ковдру, дивилась у нiчне небо й не бачила нiчого, окрiм темряви, часом дрiмала, потiм прокидалась, коли ж уже почало сутенiти, помiтила його. Це був снiг. Великi й лапатi шматочки неба, але вже бiлого кольору, чистого, як сни дитинства. Снiгопад почався раптово, неначе хтось невидимий нагорi вирiшив витрусити величезну перину й ненароком ii розiрвав. За кiлька хвилин усе навколо стало бiлим i пухнастим, а ще якимось легким, майже невагомим. Так, нiби земля ось-ось не втримаеться i злетить.

– Доброго ранку. О, а чому лiжко не розстелене? Ти що, дитино, спати не лягала чи вже встигла застелити?

– Нi, не змогла.

– Ну-ну, нiчого. Я тобi сьогоднi особливого чаю увечерi дам, спатимеш всю нiч, а зараз ходiмо снiдати. Ти диви, який снiг! Замете всi дороги-стежки, то з хати й не вийдеш.

– Але як красиво.

Старенька на мить замилувалась i навiть усмiхнулася замрiяно. Так iнодi посмiхаються людям, яких дуже люблять.

– Красиво, дочко. У природi стiльки краси, що людина ii осягнути не в змозi. А ще коли так поспiшае жити, то й узагалi не зупиниш.

Пiсля снiданку з’явився несподiваний гiсть, вiрнiше гостя. Нiна довго струшувала в коридорi снiг з одягу, а вiн одразу танув, залишаючи мокрi слiди на пiдлозi. Це чомусь так розсмiшило жiнок, що всi трое довго смiялись.

– Ти, напевно, весь снiг на вулицi позбирала й нам у хату принесла.

– Якби весь, то не донесла б, Марiе Степанiвно.

– Заходь-заходь, обiгрiемо. Я ось тiсто на вареники замiсила, налiпимо з яблуками та як наваримо! А назад, мила моя, додому ти вже навряд потрапиш, з такою погодою жити залишишся.

– Варениками годуватимете, то й не проти.

У жiнок були бiлi руки, тiсто вийшло добре, однак залишало слiди всюди, у першу чергу на тих, хто його лiпив. Робота йшла неквапливо й весело, було в нiй стiльки спокою й миру, що на душi ставало затишно-затишно. Жiнки багато говорили про все й нi про що конкретне. Словом, справжня iдилiя, яку й застав дiд Федiр, коли, шкутильгаючи, нарештi дiбрався до сусiдки.

– Ет, вчасно я вирiшив навiдатися до Вас, Марiе Степанiвно. Почастуете холостяка смакотою, а то я вже всох вiд недоiдання.

– А може, ще вiд чого, Федоре Павловичу?

– Насiдайте-насiдайте, бабський батальйон! Знаемо ми вашi натяки.

– Це ж треба, яким сором’язливим сусiдом Бог надiлив. Та заходь, до столу сiдай, нехай у хатi чоловiком хоч запахне.

– Отож, – щиро зрадiв дiд i доволi жваво вмостився ледь не на саме почесне мiсце, так, нiби завжди там i сидiв.

Вареники вдалися смачними, а з домашньою сметанкою, то й узагалi вiдiрватися не можна. Особливо нахвалював страву дiд Федiр, чим заслужив не одну додаткову порцiю, а коли вже жоден вареник влiзти не мiг, попросив трохи додому, щоб собацi дати. Марiя Степанiвна махнула рукою:

– Та дам, от тiльки з якого це часу в тебе собака з’явився, сусiде? Може, спецiально для цих вареничкiв завiв?

Дiд Федiр ображено хмикнув:

– Не вiриш, а даремно. Я на днях його, бiдолашного, пiдiбрав. Думав з’iздити до мiста, i коли йшов до повороту, ну, там, де автобус зупиняеться, його й побачив. Сидiв сам, рудий такий, побитий, на дорогу дивиться, чекае на когось. Цiлий день у тому мiстi прокрутився, назад увечерi з автобуса сходжу, а вiн ще сидить. Думаю, точно чекае на когось тварина. Пiдiйшов ближче, дивлюсь – ошийник. Домашнiй, значить, i породистий якийсь, тiльки змучений. Позабавлялись, видно, господарi, познущалися та й викинули тут, а вiн iх чекае. Ти скажи, Марiе, що ж це у свiтi коiться, щоб собаки за людей сердечнiшими стали. Забрав його до себе, спочатку йти не хотiв, потiм погодився. Я йому i те, i те, а вiн побуде-побуде й до того повороту бiжить, сяде й виглядае, лиш пiд вечiр повертаеться. Це снiг випав, то в коридорi його лишив, лежить i скавучить. Чекае, бо, тее, – вiрний.

Увечерi провели гостей, надiливши кожного глечиком iз варениками. Лариса допомогла прибрати зi столу, потiм випила чарiвного чаю й провалилась у сон. Снився пес. З нього знущались, а вiн усе одно нiкуди не йшов, напевно, тому, що то був його дiм.


* * *

Пiсля пережитого я нагадувала того пса, не знала, куди йти, тому й продовжувала жити пiд одним дахом зi спогадами та болем. Спершу навiть вийти кудись боялась, а коли наважилася на прогулянки, то робила це тiльки в сутiнках, щоб мене не бачили. Менi тодi здавалось, що кожен перехожий тикае в спину пальцем, бо я не така, як iншi. Чим конкретно вiдрiзняюсь, до кiнця не розумiла, однак звинувачувала в цьому себе. Смiшно, але у своi десять рокiв i з моiм життям я ще мало що знала про статевi стосунки мiж чоловiком i жiнкою, тому не могла судити, що е нормальним, а що – нi. Інтуiтивно вiдчувала, що пережите мною з iншими не вiдбуваеться, звiдси й робила висновок, що я людина нижчого гатунку.

Уникаючи людей, перестала ходити до школи. І згодом Нiна Іванiвна вiдвiдала наш дiм, вiдчитала хмiльну матiр i мене заразом, остаточно наклеiвши ярлик «педагогiчному впливу не пiддаеться», «важка дитина» i решта в подiбному руслi. Через деякий час, переборовши своi страхи, я все-таки зважилася пiти до школи, у навчаннi вiдстала страшно, але цього разу зi мною особливо не панькались i впевнено виводили в журналi красиву трiйку. Посередньо. Приблизно так я й почувалася. Змiни в моiй поведiнцi змогла помiтити лише баба Мотя. Вона довго допитувалась, що сталося, але я так нiчого й не сказала, скорiш за все, навiть не через страх, просто менi було соромно, дуже. Мати спокiйно заливала очi горiлкою й далi, часом навiть здавалося, вона встигла забути, що ii дiвчинка вже не зовсiм i дiвчинка. Н. мене не чiпав, очевидно, вирiшив дати час оговтатись. І робив це цiлком правильно, бо з того вечора в мене пiд подушкою завжди лежали схованi ножицi. Я боялася його й ненавидiла, готова була померти, нiж дозволити подiбному повторитись.

Час iшов. Минуло, мабуть, мiсяцiв два, i вони нарештi зважилися вiдкрити свiй бiзнес на моему тiлi. Знайшли клiента, який змiг запропонувати щось бiльше, анiж пляшка горiлки, за секс iз дитиною. Не знаю, яку цiну менi склали, однак я все зрозумiла, побачивши незнайомого чоловiка на порозi кiмнати. Вiн встиг лише посмiхнутись, так, як посмiхався голодний кiт бiля миски з вершками, якби коти навчилися посмiхатися. Я не вагалась i секунди, коли притулила холодну сталь ножиць до грудей. Смертi не боялась, боялася залишитися з цим чоловiком один на один. І вiн повiрив. Очевидно, менi важко було не повiрити. Вiдчувши, що все може завершитися не так весело, як уявлялось, чоловiк розгублено вiдступив, можливо, побоявся, що випадково постраждае й сам, тому просто пiшов, заощадливо повернувши заплаченi грошi назад.

Н. кидався по будинку в справжнiй iстерицi. До того я думала, що на такий вереск здатнi тiльки жiнки. Потiм пiдбiг i занiс кулак для удару, у ту ж мить ножицi боляче врiзались у тiло, по руках поповзли слизькi червонi змiйки.

– Тю на тебе. Дурна зовсiм! Сетка, у тебе мала вольтонута на всю голову.

– А я казала тобi, щоб не чiпав. А ти – грошi-грошi, експерт хренов!

Мене залишили в спокоi i вже за десять хвилин заливали свiй провал алкоголем десь на кухнi. А я плакала, крадькома намагаючись спинити кров. Тiло трусило, руки вiдмовлялися слухатись, було дуже боляче, проте стало ясно, що це перемога. Бiй виграно, бо пiсля цього на мене махнули рукою надовго. З часом рана загоiлась, не лишилося навiть рубця чи шраму, от лише рани всерединi загоюються не так швидко i ще довго ниють.


* * *

Великий снiг лежав довго. Інодi Ларисi здавалось, що iхнiй маленький свiт загорнули у величезне бiле простирадло, не лишивши жодного виходу. Мабуть, довгий час так i було насправдi, просто це не одразу помiтили. Нiкому з жителiв хутора в мiсто iхати не знадобилось, необхiдностi не виникало, адже тут навiть хлiб пекли свiй. Здаеться, це робила тiтка Зiнаiда й приносила до крамницi, де його й купували, iншi товари сюди завозили не так часто. Швидкоi медичноi допомоги, дякуючи Богу, нiкому не знадобилось. Так усе й обiйшлося. А снiг усе кружляв за вiкном, зафарбовуючи все довкола в спокiй бiлого кольору. Десь лише на п’ятий день на вулицях почувся гуркiт, а дороги нарештi розчистили, лишаючи по краях справжнi снiговi стiни, в яких кожен господар пробивав щось на зразок дверей до своеi господи.

У гостi тодi ходили мало, тому Лариса встигла звикнути до снiговоi самотностi. Інодi, правда, дзвонила Нiна, i вони розмовляли знову ж таки про снiг. Коли раптом одного вечора хтось постукав у вiкно. Визирнувши, Лариса навiть розгубилась, побачивши абсолютно незнайоме чоловiче обличчя. Хвилину стояла посеред кiмнати, не знаючи, що робити, потiм здогадалась, що дивний вiдвiдувач прийшов, скорiш за все, до Марii Степанiвни, просто вiкна переплутав або взагалi не знав про ii присутнiсть тут.

– Марiе Степанiвно, у нас, здаеться, гiсть.

– Хто б це мiг бути? О, Миколо! Добрий вечiр, проходь, сiдай ось ближче до грубки, щойно розтопили, то обiгрiешся.

Чоловiк розгублено розглядав то трави, що звисали зi стелi, то господиню й Ларису. Одразу було помiтно, що вiн нервуе чи чогось боiться. Обличчя характерного сiруватого вiдтiнку, припухле, очi червонi. Усе свiдчило, що вiн п’е, однак зараз був абсолютно тверезий. Може, тому й такий переляканий? Всяке бувае, коли одного дня на свiт раптом подивитися тверезими очима.

– Я по допомогу прийшов…

Марiя Степанiвна витерла зi столу неiснуючi крихти й зiтхнула:

– Допомогти собi, насамперед, лише ти можеш.

Чоловiк здивовано так подивився, а потiм махнув рукою:

– Та хiба я про себе! Ясно, що гра зiграна, бо пропив усе, навiть сiм’ю. Ви менi iнше пояснiть, чому Маринка, а не я? Навiщо дитинi це?

– Почекай, а що з Маринкою?

Вiн рвучко сховав обличчя в долонi, сидiв так, похитуючись взад-вперед, а потiм розплакався. Дорослий чоловiк ридав, як маленький хлопчик, у якого вiдбирають улюблену iграшку. Цi сльози були настiльки несподiваними, що обидвi жiнки в першi хвилини стояли мовчки, не знаючи, куди сховати очi. Потiм Марiя Степанiвна принесла великий рушник, щоб можна було сховати сльози хлопчика, а Лариса налила повну склянку води, хоча, доки донесла, ледь половину не вихлюпала.

– Та я нiчого. Просто зрозумiти не можу, чому ця клята хвороба обрала мою донечку. А Катя, дружина, навiть не подзвонила, нiби я не батько, нiби мене й нема. Це теща моiй матерi розповiла, що грошi потрiбнi на операцiю, у дитини щось серйозне з нирками. Лiкарi кажуть, оперувати треба термiново, але необхiдноi суми в нас нема, навiть четвертоi частини, а дiвчинка моя мучиться. Марiе Степанiвно, не дайте iй померти! Я не знаю, до кого йти, що говорити. Допоможiть дитинi, благаю!

– Заспокойся. Тихше-тихше. Бiда яка, Господи! Їй же всього чотири рочки, а вже таке. Милий мiй, з такою хворобою однiею моею травичкою не впоратись. Скiльки ж на операцiю треба?

Чоловiк обхопив голову руками й почав розхитуватися на стiльцi, дивлячись кудись на пiдлогу пiд ногами, неначе там причаiвся найстрашнiший ворог.

– Багато, близько двадцяти тисяч доларiв. Може, для когось це й не грошi, але де такi суми в нас? Найгiрше, що часу нема, можуть… не встигнути.

Лариса стояла у дверях кiмнати, вiдчуваючи, як щось холодне й знайоме повзе серединою, потiм вийшла, дiстала дорожню сумку, довго в нiй щось шукала, а коли вийшла, простягнула знайдене незнайомцю. У долонi лежав годинник, загадково пiдморгуючи золотом i коштовними камiнцями.

– Вiзьмiть. Це вiдомий виробник, таких у свiтi з десяток набереться, вистачить не на одну операцiю.

Чоловiк ошалiло дивився на подарунок i довго не мiг повiрити, що годинник матерiальний, а не вигадка хвороi уяви, потiм облизав пересохлi губи й прошепотiв:

– Менi не давайте, я матiр пришлю, вона забере й Маринцi вiдвезе.

Далi пiднявся й поволi пiшов, уже на порозi рiзко спинився i, швидко повернувшись, потис Ларисину руку так, що стало боляче, i видихнув:

– Дякую.

Через пiвгодини прийшла тiтка Дуся i впала до ii нiг, цiлуючи руки.

– До останнього подиху за Вас молитиму Творця, рiдна Ви наша! Спасибi за дитину, спасибi…

Лариса ховала руки й сльози, дивлячись, як плаче ця жiнка.

Коли пiзня вiдвiдувачка пiшла, Марiя Степанiвна погладила Ларису по головi й прошепотiла:

– Добру справу зробила, дочко, добру.


* * *

Мати мене не любила нiколи, та й узагалi не любила, на це iй, очевидно, бракувало душевних сил. Єдина людина, про iнтереси якоi вона хоча б якось дбала, була вона сама. Якби я, наприклад, серйозно захворiла, то навряд би хтось став стукати в чужi дверi, щоб знайти там хоча б примарну надiю. Це я знаю точно, не з власних здогадiв чи припущень, просто знаю.

Мене продали одного осiннього дня. Так-так, як продають домашнiх котiв чи собак, хоча нi, господарi зазвичай дбають, щоб iх улюбленцi потрапили в хорошi руки. Менi на подiбну милiсть розраховувати не довелось. Борги за комунальнi послуги за кiлька рокiв зросли настiльки, що перевищили вартiсть самого будинку з усiма його примарами. Нам перестали постачати електроенергiю, перекрили газове опалення. Усе, що можна було винести й продати, було давно пропите. Менi нiяк не вдавалося збагнути, за що ж вони продовжують пити щодня, адже в кожного з цiеi компанii за душею i в кишенях завжди гуляв вiтер. Хтось збирав пляшки, картон, хтось сидiв iз простягнутою рукою, хтось крав, однак нiхто навiть не спробував працювати. Це був свiй свiт злиднiв, бруду й горiлки, однак мiняти в ньому бодай щось не хотiли, от i доводилося шукати альтернативнi способи заробiтку.

Коли першочерговий бiзнес-план щодо моеi персони провалився, скорiш за все, саме Н. вирiшив, що мене можна продати третiм особам, а тi вже нехай самi вирiшують, торгувати всiм моiм тiлом чи окремими його органами. Думаю, матiр деякий час вагалась, однак спокуса була занадто велика, i вона одного дня махнула рукою на страх. Я не знала нiчого, навiть не вiдчувала, що затiваеться щось страшне, згодом навiть не одразу зрозумiла, оскiльки подiбне вiдмовлялося вкладатись у рамки здорового глузду, тим паче дитячого. Знову ж таки, потрiбнi зв’язки в кримiнальних угрупуваннях мiста мав Н. Вiн i знайшов покупцiв, якi постачали живий товар за кордон, а далi слiд безвiсти зниклих дiтей надiйно губився. У моему випадку спектакль розбитих горем батькiв мала зiграти матiр – за доволi вагомий гонорар. Грошi й задоволення, хмiльний рай на землi. До речi, надалi вони планували спробувати «виготовити» нову партiю, а що, народжувати вдома вже добре виходить. Чому б на започаткувати такий собi конвейер дитячих душ?

Менi просто пощастило, пощастило вперше. Розслiдування подiбних справ дiйшло до критичноi точки, i я стала останньою й першою врятованою жертвою. Той день пам’ятаю погано, очевидно, пiдмiшали снодiйне чи щось на зразок того, щоб максимально спростити передачу товару. Усе вiдбувалось у якомусь в’язкому туманi, який час вiд часу огортав настiльки, що я вже нiчого не могла бачити. Вiдчувала, що мене одягли, голос матерi наказав посмiхатись, цiкаво було, кому. Потiм кудись повели, ноги вiдмовлялись iти, i мене пiдтримували пiд руки, доки не посадили в машину. Ми довго кудись iхали, спинились, почулися чоловiчi голоси, матiр знову наказала посмiхнутись. Я з останнiх сил намагалася розплющити очi, аби зрозумiти, що коiться. Перед собою побачила незнайомих чоловiкiв у чорних окулярах, ще встигла подумати, з якого дива iх одягати в дощ. Почула, як хтось вимагав зменшити цiну, оскiльки одна нирка хвора, однак матiр стояла на своему й намагалася торгуватись, потiм крики, глухi удари i все. Туман перейшов у темряву.




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/pechorna_olena/gr-shnicya