Їi сукня Алла Рогашко Майже дописана книга не вiдпускае Нiлу зi свого полону. Одного дня все, що оточуе ii героiню, з’явиться в життi письменницi. Небажаний чоловiк поряд – наяву. Красуня в темно-синiй сукнi – увi снi… Хто вона? Можливо, прародичка? Якоi допомоги чекае вiд Нiли ii змучена душа? Щоб дiзнатися про це, Нiла пройде шляхом пращурiв, знайде старовинну сукню, що споконвiку передавали в ii родинi вiд матерi до доньки. Та, вбравшись у неi, дiстане сили змiнити свое життя i вибороти у давньоi богинi право на щастя! Алла Рогашко Їi сукня …писане серцем, не розумом… (вiд автора) Із дотепер написаного мною «Їi сукня» – найбiльш близький менi роман. Навiть рiдний. У ньому – безлiч моiх власних почуттiв, емоцiй, хвилювань; пошуки вiдповiдей на питання, котрi так i лишились без вiдповiдей. На жаль. А може, на щастя? Бо хтозна, що би зi мною було, якби таки вiднайшла всi тi вiдповiдi… Проте шукати не полишаю. Таку вже маю натуру вперту. Моя прабабця по материнськiй лiнii була казашкою. Їi чоловiк – мiй прадiд – росiянином. Про це я дiзналась надто пiзно, коли вже майже не було в кого розпитати бодай щось. Страшенно шкодую, що колись менi не спадало на думку довiдатися в бабусi та дiдуся про iхне минуле – те, про яке знали лише вони однi. Тут менi йдеться саме про материнську лiнiю. По лiнii тата – вже зовсiм iнша iсторiя… Коли дiзналась новину про родиннi коренi, якi розкинутi так далеко вiд Украiни, – мене вщент заполонили думки, що не полишали моеi свiдомостi, а ще бiльше – пiдсвiдомостi. Вiдчуття та емоцii вiд того були настiльки потужними, що мала тодi безлiч химерних мiстичних снiв. А до них у мене особливе ставлення… Спершу ввi снi до мене прийшла вродлива жiнка з довгим, аж по колiна волоссям у гарнiй темно-синiй атласнiй сукнi. Хоча подii того сну були надто моторошними насправдi, однак асоцiацii зробили свою справу: мене не полишало вiдчуття, що ця жiнка може бути моею прабабцею-казашкою. Мовби вона вiдчула мое прагнення дiзнатись про неi i хоче допомогти, злегка вiдхиливши завiсу потаемного… Вiдтак щодалi сни набували смислiв i водночас – усе бiльшоi химерностi. У цiй книзi iх – безлiч. Сни керували цим сюжетом, наче наставляючи мене на якийсь свiй – потрiбний комусь (кому?) – шлях. Я вiдчувала, що доторкаюсь до чогось, вельми для мене важливого i цiнного. Часом небезпечного. Але вже не могла зупинитись. Доки не поставила крапку. Хоч насправдi й тодi не дуже заспокоiлась – надто вже емоцiйно-розбурханою була вiд безмежжя почуттiв, що переповнювали мене… Певна рiч, якщо в романi i е частка правди, то лише крихiтна. Я ж бо так i не вiдшукала вiдповiдей на власнi питання. Тож… у ньому лише те, що вiдчувала, що поза межами мого власного розумiння. Це – писане моiм серцем, не розумом… Не можу передати, наскiльки щаслива вiд того, що роман цей нарештi побачить свiт… Так довго я цього чекала! Хоч розумiю: мало бути саме так, усе ж бо мусить ставатись у потрiбний час. Тiшусь, що час цей настав. З любов’ю… Вересень, 2016 «Фатум» (…те, що, можливо, стане романом…) Спекотний день поволi обертався на прохолодне надвечiр’я, що погрозливо виповзало з-за обрiю темно-синiм хмаровинням. Вiтер зiрвався раптово: нестримно зашелестiв листям двох лип, що майже впритул росли одна бiля одноi коло хвiртки; донiс до тераси свiжi, ледь солодкуватi пахощi щойно розтулених суцвiть, прихопивши iз собою аромат троянд, якi щiльно обплели дерев’янi поручнi. У плетеному крiслi, загорнена у плед, дрiмала жiнка. Помiтно, що сон мала не вельми спокiйний – повiки час вiд часу тривожно сiпались. Волосся, що русявими пасмами спадало на плечi, розвiялось i залоскотало обличчя. Жiнка здригнулась, мимоволi провела рукою по волоссю i сонно роззирнулась довкола. Насичена небесна синява ось-ось мала розродитися дощем; першi важкi краплi вже залопотiли по бляшаному даху, листi й асфальтовiй дорiжцi, яка вела вiд хвiртки до схiдцiв будинку. Вмите дощем, усе довкола вмить набрало насиченiших вiдтiнкiв; повiтрям розходився землянистий, дещо затхлий запах. Лiна полюбляла шум дощу – вiн здатен заспокоiти. Проте знала: належить бути обережною. Якщо слухати це монотонне лопотiння надто уважно – поволi налаштовуешся на цей журливо-мiнорний лад i е ймовiрнiсть занурення в таку прiрву думок та спогадiв, що мозок стае близьким до божевiлля. Однак таки слухала, мовби поринала у транс, поволi наближаючись до небезпечноi, фатальноi межi, за котрою… А втiм, навiщо поспiшати? Усе – вiд початку… …Тодi теж падав дощ. Лiна неспiшно блукала вулицями мiста. Хтозна-чому, проте ноги мимоволi завернули до антикварноi крамнички. Й досi не тямить, як тодi втрапила туди: до того не звертала уваги на подiбнi крамницi. Мабуть, якийсь несвiдомий iмпульс скерував нею. Певно, так мусило бути. За масивними кованими дверима – такими собi мiнi-ворiтьми – ховалися звичайнi броньованi. Крамничка була ущент напхана всiлякими речами: красивими i не дуже, подекуди дивними, а головне – старезними. Тут витав спертий запах, що йшов вiд старих речей: тi мовби ввiбрали його в себе впродовж десятилiть, а подекуди й столiть, i тепер щедро вiддавали. Стiни, обклеенi темно-червоними шпалерами, прикрашали картини в порепаних рамах, вицвiлi iкони, пошарпанi гобелени. Лiна блукала помiж полицями й захоплено роззиралася довкiл. Коли ж погляд спинився на бронзовiй статуетцi юноi красунi, спинилась i вона. Затамувавши подих, роздивлялась досконалу грацiйну фiгуру. – Вас зацiкавила ця рiч? – почула приемний баритон поруч iз собою та завважила високого худорлявого чоловiка в бiлiй сорочцi, чорнiй жилетцi та штанах. – Так. Що ви про неi скажете? – знову перевела погляд на статуетку. – О… мушу вам сказати, що своiм зацiкавленням ви зробили дуже гарний вибiр! Це – богиня жiночоi пристрастi, – з готовнiстю пояснив. – Вона просто створена для такоi, як ви, можу вас запевнити! – запопадливо почав розпинатися. – Скажете таке! – роздратовано пирхнула Лiна. – Це не лестощi, – не вгавав продавець, чомусь не розумiючи, що ще мить, i втратить потенцiйного покупця. – Подивiться, яка вона вишукана, якi чуттевi вигини ii спини… якi гармонiйнi, тонкi риси обличчя… – його ж погляд тим часом блукав по Лiнинiй фiгурi. – Досить-досить, дякую. Лiна вийшла з крамнички вiдчутно розчарованою, навiть невдоволеною. Чомусь дуже закортiло мати собi ту статуетку, але терпiти не могла надмiрноi нав’язливостi продавцiв. Притiм зазвичай мимоволi впадала в ступор безмовного протесту, що був сильнiшим вiд бажання отримати жадану рiч. Нi – то й нi. Що ж тут удiеш. Розгорнула парасольку i вже за якусь неповну хвилину хлюпотiння дощу вiдвернуло увагу, налаштувавши на цiлковито iншi думки. Однак яким було ii здивування – радше, шок! – наступного ранку! Як завше, задзвенiв будильник. Розплющила очi. На годиннику свiтилося 7.28. Ще двi хвилинки, котрi щоранку спецiально видiляла собi для того, аби ще трiшки понiжитися в лiжку, i – пiдйом… Але… що за дивовижа? Поряд iз годинником на тумбочцi красувалася… статуетка богинi жiночоi пристрастi. Сон? «Треба ж було так уподобати рiч, щоб марилася тепер», – лише промайнуло в думках. Протерла очi, однак статуетка не зникла. Рвучко сiла й обережно доторкнулася пальцями блискучоi гладенькоi поверхнi, на якiй вигравав вiдблиск iз вiкна. Прохолода бронзи пiд ураз спiтнiлими пальцями миттево вiдiгнала сон. – Що за маячня?! – вигукнула. – Я ж ii не купувала! Сполоснулась пiд прохолодним душем, сподiваючись, що освiжиться, й усе це божевiлля припиниться. Обережно ввiйшла в кiмнату. Статуетка величаво, мовби з викликом, стояла на тому ж мiсцi… – Повне безглуздя! Як же ти сюди потрапила?!! Дорогою на роботу забiгла в антикварну крамничку. Мусила забiгти. – О, доброго дня, панi Лiно! – радо зустрiв ii антиквар. – Бажаете ще щось придбати? Я ж казав: до нас завжди повертаються тi, хто придбав хоча би щось. Усi вони стають постiйними нашими… – Статуетка богинi жiночоi пристрастi, де вона? – безцеремонно перебила браваду непотрiбноi iй передмови. На обличчя чоловiка наповзла тiнь розгубленостi вперемiж iз недовiрою. – Вона вам не сподобалась? Ви нею розчарованi?… – Звiсно, сподобалась! Їi хтось купив у вас учора? – Даруйте, панi Лiно, але ж учора ви з превеликим задоволенням ii придбали! – Я не маю часу сперечатися, дуже поспiшаю. Так, звичайно, я була не проти ii придбати, але вийшла з магазину нi з чим! Що за дивнi жарти! – Та до чого ж тут жарти… – щиро розгубився чоловiк. – Скiльки вона коштуе? – Триста сiмдесят гривень. Але для вас я зробив спецiальну знижку: ви придбали ii всього за триста п’ятдесят! – дiловито проказав. Так-так, спецiальну знижку… Що вiн узагалi верзе?! Лiна замислилась. Учора в ii гаманцi було десь чотириста з лишком. Вона купила тiльки два апельсини й лимон до чаю, отже, в гаманцi мае бути принаймнi чотириста гривень. Покопирсалася в сумочцi й демонстративно витягла гаманець. – Моi грошi на мiсцi, я не могла ii придбати – хiба, якщо ви подарували ii менi! – переможно посмiхнулась, зауваживши кiлька купюр. Однак уже наступноi митi посмiшка з обличчя щезла. – Що за… – розгублено пробурмотiла. У гаманцi виявилось кiлька купюр, проте дрiбних! Вона нарахувала лише близько двадцяти гривень. – Але ж цього не може бути! – не вiдступалась. – Я навiть в руки ii не брала! Як же вона опинилась у мене вдома?!! І куди подiлись моi грошi? Антиквар задоволено посмiхнувся. – Лiночко, все гаразд, заспокойтеся. Моя дружина теж часом як заходиться купувати! Страх Божий, що тодi з нею починае коiтися… А потiм лиш розгублено лепече: «Де моi грошi? Куди ж подiлись грошi? А хiба я це купувала?» Всяке бувае, Лiночко, повiрте менi! – Ми хiба знайомi? – оторопiло подивилась на нього. – Звiдки ви знаете мое iм’я?! – А знаете що? Давайте я приготую вам чаю! Ось побачите: чашка мiцного доброго напою поверне вас до тями. – Це повне безглуздя! Ми з вами не знайомi! Як вас звати? – Повторюсь: для вас я просто Леонiд, без зайвих церемонiй. – Шановний, я точно не купувала цю рiч, присягаю! Та якимось дивом вона опинилась у мене вдома! Що за маячня вiдбуваеться?!! Спантеличена Лiна дозволила взяти себе попiд руку й поволi пiшла з антикваром до громiздкого дивана, що стояв коло входу. І хоча думки ii плутались, чiтко пам’ятала всi подii вчорашнього вечора: йшла вулицею, якою ходила щодня безлiч разiв, але чомусь уперше зайшла сюди. Так, статуетка, безумовно, привернула увагу, навiть хотiлось ii придбати, але звiдси вийшла з порожнiми руками! Вона це ТОЧНО пам’ятае! Забiгла на базар за цитрусовими й – гайда додому! Того вечора нi з ким не спiлкувалась, нiкого зi знайомих не зустрiчала… то ЯК же це могло трапитися з нею?!! – Пригощайтеся, прошу! – на чайному столику поряд iз диваном Леонiд поставив чашку з ароматним напоем. Лiна з полегшенням сьорбнула i продовжила мiркувати. Однак нiчого нового чи пiдозрiлого з подiй учорашнього дня пригадати так i не вдалося. Допивши, вiдставила чашку й хутко пiдвелася з дивана – напiй таки повернув ii до тями, вона згадала, що поспiшала на роботу. – Дякую за чай, бувайте! – холодно кинула й пiшла геть. Вiдчувала: за фальшивою облесливiстю чоловiк приховуе свою достеменну причетнiсть до цiеi шаленоi оказii, осягнути яку вона поки не в змозi… …Таким був початок iсторii, що трапилася наприкiнцi травня, коли пiсля рiзкого похолодання так само раптово налягла спека. Еге ж, спека… Лiна повернулась до реальностi – шия затекла й вона потяглася у крiслi, розминаючи ii рукою. Вiдтак увiйшла в дiм, зачиняючи за собою дверi у свiт, що, здавалося, донедавна був ii власним, а нинi обернувся на казна-що. Та нi, здаеться, цьому е назва: то е театр абсурду, де вона бере активну участь. Виконуе у якiйсь химернiй нескiнченнiй виставi роль марiонетки, котру хтось незримий смикае за мотузки, змушуючи вiдчувати те, що йому заманеться. І смикае таки вправно, бо з урiвноваженоi, упевненоi в собi жiнки вона обернулась на сполохану мару, котра не пам’ятае, коли востанне мiцно спала вночi, добре iла чи просто спокiйно прогулювалась мiстом. На позiр начебто нiчого страшного й не вiдбуваеться – так, рiзнi незначнi дрiбнички, деталi, збiги. Реальних причин для втрати спокою немае, проте схильнiсть Лiни до аж надто ретельного i направду непотрiбного аналiзу, як завше, працювала: мозок вправно складав докупи всi тi деталi й зрештою вимальовувався суцiльний детектив. І хоча, якщо помiркувати на холодну голову: та кому ти потрiбна, людино? Отямся! Кому треба гратися з тобою в дивнi iгри? Розслабся й живи собi спокiйно. Та ж нi. Спокiй було втрачено в той самий день, коли ii ноги завернули до тiеi клятоi антикварноi крамнички. Життя вiдтодi перетворилось на якесь моторошне очiкування чогось, що достеменно мае статись. Статуетка ж досi була в неi. Красувалась на тумбочцi коло лiжка. А куди було подiти? Усе ж, вона iй дуже подобалась. Не заносити ж назад у крамницю – начебто ii «придбала»… Направду Лiна й досi не збагнула, як ця рiч могла опинитися в ii помешканнi. Прокручувала в головi рiзнi можливi варiанти, проте зрештою все заходило в глухий кут. Сама вона не робила цього. Точно. Людини, яка могла би таемно ii принести – теж не iснувало. Та звiдкись вона-таки взялася. Звiдки i як? Вiдповiдi не було… Мiстика – не iнакше! А тут ще й цей чоловiк… Хтозна, чому вiн трапився Лiнi, чому саме цей. З’явився в ii життi раптово – вигулькнув з-за рогу сусiднього будинку й налетiв на неi, мовби вихор, мало не зметнувши зi свого шляху. Вiтер розвiвав полами його плаща, поширюючи приемно-терпкуватий запах одеколону. Мiцно, але нараз бережно схопив ii за плечi, втримуючи вiд iмовiрного падiння; Лiнi здалося, що такоi нiжноi чуттевостi й сили водночас у чоловiчому тiлi вона дотепер не вiдчувала. Здавалось, втрапила в зону потужноi енергетичноi аури, якою був оповитий цей чоловiк, бо раптом захотiлось, щоби вiн тримав ii у своiх руках усе життя. Звiсно, все це вiдбулося майже миттево, це вже потiм Лiна прокручувала в пам’ятi те зiткнення у сповiльненому темпi, розкладаючи на полички свiдомостi всi деталi, вiдчуття, насолоджуючись кожним сповна. Пили каву в кав’ярнi за рогом, прогулювались алеями, оповитими вечiрнiми сутiнками, як давнi добрi приятелi; шалено хотiлося довiритись цьому чоловiковi… Треба йти туди, куди веде тебе твое життя.     Оскар Уайльд Частина 1 Роздiл I Рiвне, нашi днi За вiкном лютувала хуртовина; вiтер, сновигаючи помiж двох лип, що майже впритул росли одна бiля одноi коло будинку, своiм свистом нагадував виття сердешного вовка на порожнiй лiсовiй галявинi. Нiла сидiла за комп’ютером, час вiд часу вiдволiкаючись на каву з шоколадом. Того виття не чула – вiднедавна, занурившись iз головою в iнший вимiр, повнiстю «випадала» з довколишнього, такого звичного дотепер, свiту. Звiсно, якби мала чоловiка та двiйко дiтей, домашнi клопоти не подарували б можливостi такого цiлковитого «випаду». Проте «якби» у цьому випадку було недоречним: часу мала вдосталь i замiжжя у плани не входило. Славко ж терпляче чекав i мужньо терпiв ii вiдмовки зайвий раз зустрiтися. Чекав уже близько двох мiсяцiв, якимсь дивом задовольняючись короткотривалими суботнiми, а iнколи ще й недiльними здибанками.[1 - Здибанка – зустрiч.] Та щоразу його ставлення до неi змiнювалося – чи то iй так здавалось? Усе скутiшими ставали його обiйми, а розмови – вимушенiшими. – Усе добре? – допитувалась, вдивляючись у його напружене обличчя. – Нiлочко, я все розумiю, – стримано вiдповiдав, намагаючись натягнути на лице невимушену посмiшку. – Ти мусиш написати цей роман. Гадаеш, року тобi вистачить?… Як пiде… Так-так, розумiю. Це – твое. Це те, що ти в собi вiдкрила i хочеш реалiзувати понад усе. Я зачекаю… – i все далi й далi вiддалявся. Чи засмучувало ii це? Хтозна. Вона настiльки заглибилась свою працю, що перебувала мовби у двох свiтах, двох вимiрах – реальному й iншому, який нещодавно для себе вiдкрила. Притому в реальному перебувало лише тiло. Інший свiт поглинув ii цiлковито. Якщо Славковi це неприемно чи байдуже – що ж, нехай. Отже, так мае бути. Тут вона вже нiчого не вдiе. – Чи не занадто ти його випробовуеш? – застерiгала подруга Марина. – Навколо стiльки дiвчат! Обкрутить якась – i все! Залишишся «з носом»! Та чому ж «з носом». Якщо вiн любить – то зрозумiе й пiдтримае, якщо ж нi… отже, не судилося бути разом. Отже, така «любов»… – Ну ти даеш! – вражалася та. – Може, ти його не любиш? Любить. Звiсно ж, любить. Славко – хороший хлопець, милий, з ним iй добре. Познайомились рiк тому в кафешцi на Набережнiй, де iхнi колективи святкували новорiчнi корпоративнi вечiрки, й iнтенсивно зустрiчалися близько десяти мiсяцiв. Їхнiй роман був шаленим i бурхливим, аж доки в стосунки не втрутилась Нiлина божевiльна iдея, котру понад усе прагнула реалiзувати. Отже, все кардинально змiнилось. Мусило змiнитись. Як iнакше? Зрештою це дiйсно свого роду випробування стосункам, мiркувала. Недарма ж кажуть, що твое обов’язково буде твоiм, що би не сталось. А те, що в життi зайве, – вiдсiеться обставинами i часом. Категорично «не вiдсiювалась» Марина. Подруга геть не зважала на прагнення Нiли бути на самотi, зосередившись на своему текстi, – мало не через день забiгала до неi, розбурхуючи розмiрений i спланований щохвилинно свiт. – Якщо тебе не турбуе твiй власний фiзичний i психiчний стан, то мене вiн таки непокоiть. Не можна ж так вiдмежовуватися вiд свiту! – з порога категорично заявляла. Вiдтак заварювала обом чай, викладала з торби якiсь ласощi i всiдалася на диван, витягнувши з комп’ютера подругу. – Нiкуди не подiнеться твоя iдея, ще встигнеш! – безапеляцiйно виголошувала, iз задоволенням сьорбаючи чай та вiдкушуючи тiстечко чи цукерку. Куди вже було подiтися. Нiла вдячно приймала турботу подруги, сiдала поруч, розчулено обiймаючи за плечi, й на якийсь час виринала з iншого свiту в приемне спiлкування з рiдною душею. Затим Маринка бiгла, а вона знову одягала навушники i поверталася назад, у свiй iнший вимiр… Вiдпустка швидко скiнчилась, i Нiла мусила звiльнитися, бо сюжет лише розкручувався, набираючи обертiв. Про те, щоб усе це полишити на стрiмкому стартi, не могло бути й мови: текст ii не вiдпускав. Нiла поiхала писати заяву на звiльнення. П’ятирiчна робота на посадi провiдного консультанта солiдноi туристичноi фiрми з гарними умовами, пристойним заробiтком, реальною можливiстю кар’ерного зростання та чудовим колективом не могла не викликати жалю й добре вiдчутноi шпильки сумнiву в правильностi рiшення. Проте Нiла проковтнула ностальгiчну грудку, що пiдкочувалась до горла, й рiшуче ввiйшла в кабiнет директора iз заявою. Щирi вмовляння Миколи Степановича запалу не послабили i вже пiвгодини по тому, з поспiхом зiбраними у пакет манатками, йшла мiстом у якомусь дивному станi розгубленостi. Запал i впевненiсть швидко й несподiвано розвiялись, змiнившись паскудним настроем i апатiею. Сiчнева мжичка, прибиваючи клаптi почорнiлого снiгу, лиш посилила вiдчуття пригнiчення. Каблук, утрапивши у сховану калюжею ямку, рiзко пiдвернувся. Вiдтак, дивом утримавшись на ногах, щоправда, виконавши дивакуватi рухи тiлом, впустила пакет з речами, що миттю розсипались по брудному асфальту. Сторопiло поглянула на Славка, котрий iз зануреноi в калюжу свiтлини мило всмiхався iй. Чудово! Невже змiни в життi неодмiнно мають супроводжуватись такими деталями? * * * З коридору долинули ледь чутнi кроки, порушивши нiчну тишу: хтось неквапом пiдкрадався до дверей ii спальнi. Ось уже чути, як рука непроханого вiзитера обережно торкнулася дверноi ручки… Уривки чиiхось розмов, з-помiж яких вирiзняеться голос матерi, спинили його. Як цi люди опинились у ii квартирi посеред ночi? Коли прийшла мама i як вона ввiйшла?… Враз голоси змiнились тишею, вiдтак вiзитер продовжив свiй шлях: за мить дверi прочинилися, розрiзавши тишу тягучим скрипом завiсiв. Хтось поволi наближався до ii лiжка. Кров захолонула в жилах вiд страху, але… чому вона не може поворухнутися, бодай розплющити очi, щоб побачити, хто тут? Це ж так просто! Чому лежить, як колода?!! Здаеться, це жiнка… Так, точно жiнка: чути шурхiт ii сукнi, подiл якоi волочиться по долiвцi… Жiнка вже поряд неi. Ще мить, i Нiла вiдчуе схилене над собою лице. Нараз важка, потужна енергетика обдае Нiлу, i тiло тремтить вiд жаху. Вона хоче ii вбити. Ця жiнка хоче ii вбити! Треба щосили закричати, i тодi хтось – може, тi люди, що були тепер у квартирi, чи мама – прийде сюди та порятуе ii. Однак несамовите бажання закричати вихлюпуеться фонтаном вереску лише в запаленому мозку. Цiною надлюдських зусиль Нiлi вдаеться ледь-ледь розтулити повiки. Лиш тодi крiзь iхню розмиту шпарину стае помiтний жiночий силует нiчноi вiзитерки, що чомусь вiдсахуеться вiд неi на мить; довге витке волосся, безкровне воскове обличчя, простягненi, немов пластмасовi, руки. Над силуетом, на стелi, гойдаються довгi тiнi дерев – ще не ранок, але вже не нiч. Силует знову схиляеться над нажаханою Нiлою, обдаючи колючим холодом… Усе. Тепер iй точно кiнець. Повiтря не стае – здаеться, крижанi пальцi смертельним кiльцем стискаються на Нiлинiй шиi, а на груди тисне важка енергетика, наскрiзь проникаючи в неi i водночас висмоктуючи ество. І невiдомо, що першим ii вб’е – вiдсутнiсть кисню чи цей химерний вампiризм… …Це почалося наприкiнцi березня. Щодня перед свiтанням вона приходила до Нiли з одним бажанням: спершу налякати до смертi, висмоктати всю енергiю, а затим убити. Проте щоразу якимсь дивом Нiлi вдавалося прокинутись. Виснажена дощенту i змерзла, сповзала з лiжка i йшла в гарячий душ. Чому? Чому це сталося з нею? Це мало статися лиш… лиш iз Лiною! До чого тут Нiла?! Щораз ставила собi цi питання, проте вiдповiдi вiдскакували гарячими краплями у зливний отвiр ванноi, так i не потрапивши до свiдомостi. Випивала мiцну каву, сiдала за комп’ютер. Вiдкривала текстовий файл i читала те, написане нею вiд початку листопада, переконуючись: це – воно. Те, що вiдбуваеться зараз iз нею самою. Написане втiлювалось у реальнiсть… ЯК таке можливо?! Може, надто близько все сприйняла до серця, пережила на собi через Лiну, тому це стаеться нинi, якимось незбагненним чином перейшовши на неi? Однак припинити писати не могла. Не могла й не мала такого намiру. Цей текст засмоктав ii надто глибоко, мов трясовина. Сюжет вiв ii сам. І був зовсiм не таким, яким начебто планувала на початку. Клавiшi букв натискалися мимоволi – речення немов уже були сформованi десь у пiдсвiдомостi. Нiла вiдчувала, що була iнструментом, у чиiх руках – лише клавiатура. Інструментом, аби передати те, що зрештою мало стати романом. Не романом про кохання – моторошним мiстичним трилером. Нiла почала пригадувати, як, власне, виникла iдея написати роман. Було далеко за пiвнiч. Лежала в лiжку, намагаючись здолати чергове безсоння. Раптом у мозку спливла чiтка картинка: молода жiнка сидить у плетеному крiслi на терасi свого будиночка й от-от пiде дощ. Жiнка причетна до страшноi таемницi. І таемниця вже нависае у повiтрi загрозливо, мов та дощова хмара, що наближаеться. Так. Зараз буде дощ… Зараз точно буде дощ… Немов у пiдтвердження всiх тих несподiваних думок, що впали на ii напiвсонну голову, почула лункий гуркiт грому. Як? Гроза наприкiнцi листопада? Не може бути! Миттю зiскочила з лiжка, пiдбiгла до вiкна i вражено глянула у чорну небесну глибiнь, яку й справдi оперезала вертикальна блискавка, вмить розколовши небо навпiл. Що ж це… Знову потужний гуркiт грому важко рознiсся безмовним нiчним мiстом, i за якийсь час блискавка – ще яскравiша, нiж попередня, – осяяла все довкола. Із тим спалахом блискавки щось мовби спалахнуло в Нiлиному мозку. Увiмкнула комп’ютер, натягла навушники, вiдкрила новий текстовий файл. Коли пальцi мимоволi побiгли по клавiатурi, збагнула: завтра на роботу не вийде. У неi е важливiша справа, яку неодмiнно мае реалiзувати. Реалiзувати негайно! Хтозна-скiльки часу друкувала, та коли повiки почали важчати, зберегла файл i вимкнула комп’ютер. Вiдтак розчинила вiкно. У небi красувалась повня. Осiння колюча прохолода обвiяла лице, та iй було байдуже: прохолода нинi надто потрiбна, щоб остудити гарячу голову. Як же тодi подивувалась, побачивши сухий асфальт i чисте, рясно всипане зорями небо! Чи була взагалi та гроза iз блискавкою? Не могло ж iй примаритись… І досi того не знае. Десь у глибинi душi побоювалась, що нiчнi жахiття е лише початком, першим етапом життевих випробувань. Але проганяла тi думки, бо знала, що страхом може лиш притягнути iх у свое життя, адже страх – то е потужна сила, здатна перевернути маленький затишний свiт догори дригом в одну мить. Отож що вона мае на сьогоднiшнiй день? Найголовнiше «надбання» – зруйнованi стосунки зi Славком. Так! Одного квiтневого суботнього вечора Славко делiкатно повiдомив, що зустрiв iншу дiвчину, котра готова гаряче вiддавати йому всю себе, на вiдмiну вiд схолоднiлоi та збайдужiлоi Нiли. Ймовiрно, гормональний сплеск, що збивав iз нiг шаленою хвилею некерованоi пристрастi мало не кожного нормального чоловiка з настанням весни, зачепив своiми бризками й бiдолашного Славка, котрий геть змарнiв, бiдняка, без жiночоi уваги та ласки. Ще в неi е вiдсутнiсть заробiтку. Заощаджень, що дбайливо накопичувала i тепер успiшно витрачала на сплату комунальних послуг i харчi, вистачить принаймнi ще на кiлька мiсяцiв, за умови жорсткоi економii. Що потiм? Потiм, певно, доведеться шукати роботу чи хоча б тимчасовий заробiток… Звiсно ж усе вищеперераховане мае звучати радше не «що вона мае на сьогоднiшнiй день», а «що вона втратила на сьогоднiшнiй день». Однак ключове слово «втратила» iй категорично не подобалось. Та в будь- якому контекстi цi два пункти мало ii обходили. Реально бентежило те, що отримала натомiсть. А отримала страшнi напiвреальнi сновидiння, котрi спершу описала в романi та якi згодом приятель Марини означив, як «сонний паралiч» [2 - Сонний паралiч – це феномен, при якому людина, засинаючи або прокидаючись, деякий час вiдчувае нездатнiсть рухатись. Загалом – це перехiдний стан мiж сном i повним пробудженням, який характеризуеться цiлковитою атонiею (слабкiстю) м’язiв. Вiн може виникати пiд час засинання або пробудження, i з ним часто пов’язанi жахливi видiння (наприклад, вiдчуття чиеiсь присутностi в кiмнатi), на якi людина нiяким чином не може зреагувати через паралiч. Вважаеться, що такий стан спричиняеться порушенням фази швидкого сну.]. Дожилася! Паралiчу iй лиш не вистачало! Подруга заспокоювала, мовляв, не все так страшно, як виглядае. Хоча такий стан е феноменальним, вiн зовсiм не загрожуе життю. До того ж це трапляеться далеко не з кожним. Це – рiдкiсть! І якщо воно тобi дано – то для чогось таки потрiбно. Мабуть, ти якась особлива, Нiлочко! «Яка, до бiса, особлива? Теж менi, феномен!» – скептично пирхнула тодi Нiла. Втiм, загугливши в Інтернетi «сонний паралiч», була вражена. Виявляеться, все дуже непросто, адже фактично це – межа мiж двома свiтами. Межа така вузька, така крихка, i вона, Нiла, здатна в неi потрапляти! Хiба ж не дивовижно? Однак те, що пiд час перебування на цiй межi може зустрiчатися хтось iще, нiяк не тлумачилося. Мовляв, усе, що ввижаеться i чуеться пiд час цього стану, – дiйсно марення. Але… Нiла вiдчувала, що до неi навiдуеться душа. Душа якоiсь жiнки, котрiй доконче щось потрiбно вiд Нiли. І якщо спершу була переконана, що та хоче ii вбити, то тепер, розiбравшись з цим поняттям i збагнувши, що нiякоi шкоди пiд час цього стану не може бути заподiяно, почала мислити в iншому напрямку. У тому, що це почалося через роман, не мала сумнiвiв. Власне, ось iще одне надбання – недописаний роман, котрий щодалi заводив у якiсь непролазнi хащi жаху. Сюжет розгортався все стрiмкiше, напруга наростала, кульмiнацiя ось-ось вибухне фiнальним трагiчним акордом. Вiдтак буде поставлено крапку. З одного боку, навiть тiшилась – подумати лишень, у неi буде ii перший роман! Вона дописуе книжку! Стiльки ентузiазму, стiльки вiдданостi й абсолютноi вiддачi, з якою писала ii, не зазнавала нi в роботi, яку любила i якiй вiддавала всю себе, нi в любовi до Славка. Що ж до iншого боку… А що чекае на неi, коли зрештою поставить ту фiнальну трагiчну крапку? Чи зможе спокiйно жити далi? Чи не поставить тим фiнальну трагiчну крапку власному життю? Цього не вiдала, однак те непокоiло щораз бiльше. Не раз пiймала себе на думцi, що iй хочеться взяти й одним махом делейтнути [3 - Тут: видалити (авт.).] цей клятий файл, щоби був iй спокiй. Але щось утримувало ii. Щось, що сильнiше вiд неi. Мусить його дописати, чого би iй те не вартувало… Роздiл II Старець у чорному зношеному пальтi сидiв поблизу тролейбусноi зупинки на складених шматках картону й вистукував по днищу старого вiдра якiсь ритмiчнi мотиви, в такт киваючи головою. Пасма посивiлого волосся спадали до плечей; зовсiм бiла, до грудей, борода мала розкiшний вигляд. Сидiв там щовечора. Бiля його нiг лежав майже порожнiй потертий капелюх – зрiдка хтось звертав на нього увагу чи пiдходив, аби кинути милостиню. Нiла теж не завжди пiдходила, хоча хотiла майже щоразу. Стояла на зупинцi й стежила за ним. Лице старого видавалося просвiтленим – мовби знав щось таке, чого не знають усi цi люди, що безперестанку поспiшно снували повз нього у якихось важливих для них справах. У постатi його було щось вiддалено iнтелiгентне. А ще – тонкий, майже невловимий натяк на причетнiсть до чогось позаземного. Коли Нiла наближалась до нього та клала в капелюх п’ять гривень, вiн миттево виринав зi свого свiту й пильно дивився на неi. – Як тебе звуть? – одного разу спитав, щоправда, так, начеб уже знав вiдповiдь. – Нiла… – розгублено вiдповiла й поспiшно вiдiйшла до зупинки. – Я молитимусь за тебе, Нiло! – стиха кинув iй навздогiн. Щоразу спинялась, поволi розверталась i знов дивилась на нього – вже зануреного у власний свiт дивних ритмiв, що вiдбивав пальцями по днищу старого вiдра. – Химерний суб’ект… – якось почула поряд iз собою. Високий чоловiк у темно-синьому плащi теж дивився на старого. Не була впевнена, що реплiка призначалась саме iй, тож хутко вiдвела погляд вiд чоловiка. – Ви так не вважаете? – знов озвався вiн. Вiтер розвiвав полами його плаща, поширюючи приемно-терпкуватий запах одеколону. Нiла вiдчула потужну енергетичну ауру довкола цього чоловiка. Когось вiн нагадуе iй, але кого? – Радше всi довкола нього химернi. А вiн – справжнiй. Чоловiк здивовано глипнув на Нiлу. – Чому ви так думаете? – А чому ви вважаете, що химерний вiн? Бо вiдрiзняеться вiд натовпу? – Не можу сказати, що погоджуюся з вами, але менi подобаеться ваш запал. Ви у всьому так вiдстоюете свою думку? – Лише якщо впевнена в ii правильностi. Хоча останнiм часом я вже нi в чому не впевнена… Вони сидiли в кав’ярнi за рогом i якоiсь митi Нiла вiдчула: це невипадковий чоловiк у ii життi, вiн вiдiграе в ньому якусь важливу роль. Бо ж з’явився навiщось на життевому шляху. І з’явився дуже вчасно, в момент наближення до найвищоi кризовоi точки – крайньоi межi, за якою мало бути одне з двох: повернення до звичного життя або ж остаточна втрата розуму. Звiсно, нi про яке повернення не йшлося, бо те божевiлля, що вiдбувалось тепер у ii життi, вже нiкуди не подiти, тому найiмовiрнiшим був саме другий варiант. Стрепенулась. А раптом… раптом вiн – той покидьок, якого описала в романi? Адже якщо всi попереднi описанi нею подii починають повторюватися в реальностi, то, за логiкою речей, вiн мав тепер випiрнути зi сторiнок у ii життя! О… волiла, щоби радше став тiею опорою, якоi так бракуе нинi, сильним плечем, на яке можна обiпертися, зрештою тим, хто витягне з цього божевiлля! Його очi нiжно голубили ii лице. Та нi. Вiн славний. Вiн – герой iншого ii роману. Однак лише час пiдтвердить чи заперечить будь-якi припущення… – З тобою щось трапилось, я це вiдчуваю. Що, скажи? Ну ось. Вiн уже ii вiдчувае, а вони знайомi лише якихось хвилин п’ятнадцять. Але й вона вiдчувае його, тож… – Твоi вiдчуття тебе не пiдводять. Трапилось. У думках виразними слайдами прошмигнули подii кiлькох останнiх мiсяцiв. Божевiльна iдея, що впала на ii голову посеред листопадовоi ночi, перевернула догори дригом звичний життевий плин. Власне, якась вища сила керуе нею нинi, виписуючи ii долю ii ж руками, з незначними вiдмiнностями, i нiяк зарадити цьому не можна… – Ну ж бо, розкажи. – Те, що сталося зi мною, двома словами не розповiси. Та й розповiдь не для слабкодухих. Ти впевнений, що хочеш це почути, що це потрiбно тобi? – Я – чоловiк, а не гiмназистка. Звiсно, впевнений! – рукою покликав офiцiанта. – Два подвiйних еспресо i двiстi грамiв коньяку, будь ласка. – Гаразд, слухай. Я пишу роман. Деякi подii, котрi описую в ньому, починають вiдбуватися зi мною. Це не жiночий роман про кохання… * * * Коли ввiйшла на кухню зварити кави, там уже пахло кавою. На плитi стояла турка з паруючим крiзь густу пiнку напоем, що ледь не виливався на поверхню. «Я зварила тобi каву», – жiнка, що стояла спиною до неi, не озираючись, дивилась у вiкно. Довге розкiшне волосся, що сягало колiн, закривало ii вузькi плечi. Нiла похапцем випила каву, чомусь не вiдчувши смаку. «Мусиш приготувати бельдеме[4 - Бельдеме – м’ясна страва казахськоi кухнi.] чоловiковi. Допоможу тобi», – жiнка розвернулась i пильно подивилась на Нiлу. На ii безпристрасному посiрiлому обличчi були вiдсутнi будь-якi емоцii. Жiнка вiдiйшла од вiкна й лиш тодi Нiла помiтила поряд з нею крихiтного хлопчика, що тримався за подiл ii довгоi темно-синьоi сукнi. Його тiльце було пухкеньким i нiжно-рожевим; дивно, як вiн стояв на ногах – мав вiд сили мiсяцiв вiсiм. Жiнка пiдхопила малюка i всадовила його в казан, що стояв на плитi. «Продовжуй тепер сама», – простягнула Нiлi дерев’яного ополоника. Нiла помiшувала i дивилась на безтурботне личко хлопчика. Вiн усмiхнувся iй беззубою усмiшкою й схопив рукою ополоник. «Чоловiка треба чимось годувати, чи як ти собi думала? Вiн голодний! Вiн дуже, дуже голодний!» – знов озвалась жiнка, таким же безпристрасним поглядом дивлячись на Нiлу, вiдтак схилила голову – пiд ногами лежали купки попелу; ступала на них, i ii безкровне лице ще бiльше сiрiло. З кожним порухом нiг попiл з долiвки зникав, натомiсть проявляючись сiрими плямами на ii обличчi й руках. Жiнка пiдняла голову. Їi лице вмить скам’янiло й почало розсипатися, поволi перетворюючись на суцiльну сiру пляму. Вона доторкнулась до нього руками – ще бiльше пороху посипалось додолу; замiсть обличчя утворився темно-сiрий отвiр, обрамлений розкiшним волоссям. Нiла глипнула на своi руки – вони теж невблаганно розкришувалися сiрим попелом, що сипався додолу крiзь тонкi кiстлявi пальцi. Доторкнулась лиця – з нього вмить посипався попiл, який, здавалося, був уже всюди: на одязi, стiнах, стелi, кипiв у казанi. Скрiзь стало, мов у пекельному туманi, i тiльки довге волосся iх обидвох, що сягало колiн, не торкнулася ця сiра напасть – лишалось чистим i лискучим. «Тiкай! щезни! щезни!..» – чийсь хрипкий, надламаний голос пролунав понад усiм цим запорошеним пеклом… * * * – Принаймнi це щось нове. Це не сонний паралiч, а звичайне сновидiння. Точнiше, сновидiння незвичайне, я би сказав, химерне. Слухай, а тут е простiр для роздумiв! – зауважив Денис. Його оголене тiло було ледь прикрите простирадлом. Вiн сьорбнув iз чашки й глянув на Нiлу. – Думаеш, це була вона, жiнка з мого паралiчу? – Я би не вiдкидав цiеi версii… А тобi не здаеться, що це могла бути ти, сонечко? Пам’ятаеш, твое волосся увi снi було таким самим, як у тiеi жiнки. Нiла замислено набурмосилась. – Але… якщо то була я… то чого менi вiд мене потрiбно? Якась маячня виходить! – Маячня, але рацiональне зерно у нiй е. Волосся – це аргумент! Та й попiл з тебе теж сипався, як i з тiеi жiнки. Щось помiж вами е спiльне, це факт! – Уявляеш, увi снi менi чомусь не видавався дивним малюк у киплячому казанi. Та й йому було нiвроку, навiть усмiхався. Чого лише не наверзеться у снах… Але я впевнена: ця жiнка хоче менi щось сказати. Як, як менi ii почути? – Слухай, сонечко, а може, це якась твоя прародичка?! – Прародичка? Гм. Це слушна думка. Все може бути. Треба подумати про це… Ми пов’язанi з цiею жiнкою, це однозначно, але як? – Так! Уяви собi: страшна таемниця твоiх предкiв скоро розкриеться у твоiх снах! – прийнявши спокусливу позу напiвлежачого Аполлона, пафосно виголосив Денис i багатозначно зiщулив очi. Нiла задумливо пiдiйшла до вiкна й розтулила гардини. Сонце золотавим маревом ковзнуло по оголених вигинах ii тiла. – Ти така чарiвна у вранiшнiх променях, схожа на богиню. Ходи до мене! – Що це?!! – озирнувшись, скрикнула. На тумбочцi, поряд з годинником, велично красувалася статуетка… Пiдскочила й обережно доторкнулась холодноi гладенькоi поверхнi, на якiй вигравав сонячний вiдблиск, нiби пересвiдчуючись, що вона там дiйсно е. – Ти це бачиш?!! Це ж та сама богиня жiночоi пристрастi, про яку я писала!!! Це точно вона! Денис встав, вiдкинувши простирадло, i зацiкавлено глянув на статуетку. Затим перевiв не менш зацiкавлений погляд на оголене Нiлине тiло. – Дуже красива штукенцiя! Тепер навiть не знаю, чия фiгура викликае в мене бiльше захоплення – твоя чи ii, – посмiхнувся i провiв рукою по Нiлинiй спинi. – Жартую. Звiсно, твоя менi бiльше до вподоби. – Боже. Це ж ти… Це ти ii сюди принiс!!! Нiла приголомшено дивилась на Дениса. Посмiшка на його обличчi змiнилася здивуванням. – Що ти маеш на увазi? – Яка ж я дурна! Як я могла повiрити тобi?! Накинула на себе халат i вибiгла на кухню. – Що це ти таке кажеш, Нiло! – Денис рушив за нею. – Хiба вона не стояла там вчора вечором, коли ми прийшли? – Все, все повторюеться! І паралiч, i статуетка, i покидьок з книги! Це ж ти! Як я могла довiритись тобi?!! – Нiла, здавалось, не чула зараз Дениса, розхристано металась кухнею. – Як я могла подумати, що в життi бувають якiсь винятки?!! – Досить мене звинувачувати, давай розберемося в ситуацii! Ти кажеш… – Що, що тобi вiд мене потрiбно?! Я нiчого не маю, я бiдна! Нiякого спадку чи його перспективи й близько не намiчаеться! З мене нi?чого взяти! Що тобi потрiбно? Погратися?!! – Та що ти таке верзеш? У тебе iстерика, чи що?! – скрикнув Денис. – Недовго ж ти протримався! Мiг хоча би кiлька днiв поводити мене за носа! Це ж треба, пiсля першоi ж ночi! А нам так добре було! – Ти помиляешся, Нiло! Заспокойся, прошу тебе! – Забирайся геть! І забирай свою довбану штукенцiю!!! – Ти робиш велику помилку зараз. Я не той, за кого ти мене сприймаеш, заспокойся! – Все, з мене досить! – Нiла побiгла назад до кiмнати. Схопила статуетку i кинула ii об стiну. – Забирайся! Статуетка дзвiнко брязнула й покотилась долiвкою; шматок штукатурки вiдпав вiд стiни й беззвучно розкришився порохом. Денис увiйшов до кiмнати з чашкою. – Вибач, я змушений це зробити. Вибач. Набрав у рот води i пирснув Нiлi в обличчя. Та на мить завмерла й ошелешено витрiщила очi. – Ти що?!! – Вибач, сонечко. Я мусив спинити твою iстерику. Бо послухати тебе i пiти я би мiг, якби ти була менi байдужою. А тепер послухай: я справдi хочу допомогти тобi, бо ти менi дорога. І я справдi не причетний до появи цiеi «довбаноi штукенцii»! Ну як, по-твоему, я ii сюди принiс? Ми прийшли разом, ти ж бачила, я був iз порожнiми руками! – Так… Ти правду кажеш. Вибач менi цю iстерику. Взагалi, я не схильна до неi, але… все це божевiлля так нагло впало на мою голову… Я зiрвалась. Ти розумiеш? – Розумiю. Тому я й тут. Разом ми виплутаемося з цього, – обiйняв ii за плечi й посмiхнувся. – Схоже, ти втрапила пiд якийсь дощ. * * * На пiдвiконнi копошились голуб з голубкою. Інодi до них пiдлiтав третiй, але голуб нашорошував пiр’я i швиденько проганяв непроханого гостя. Лишались удвох, бiгали одне за одним, воркотiли, цiлувались дзьобиками. З’явились у той день, коли Нiла познайомилася з Денисом. Вранцi вiн пiшов на роботу пiсля першоi проведеноi разом ночi, а за трохи прилетiли вони. Це було якось… мовби знаково. Нiла сидiла за комп’ютером, час вiд часу ковзаючи поглядом по статуетцi, яку поставила бiля монiтора. У навушниках тихо лунала музика. Зненацька заплющила очi й заклякла. В мозку промайнуло видиво… …Жiнка в довгiй темно-синiй сукнi тримае на руках рум’янолицього малюка, котрий схопився пухкенькими ручками за ii довге волосся. Вона дивиться у вiкно. Поряд, на столику, стоiть статуетка богинi жiночоi пристрастi. До кiмнати заходить чоловiк, його обличчя перекошене вiд лютi. Вiн щось гнiвно кричить до жiнки, вихоплюе малюка, кидае його. Хлопчик перекочуеться по долiвцi, починае плакати. Жiнка галасуе, кидаеться на чоловiка й гамселить його долонями по грудях. Вiн хапае ii за волосся i волочить до дверей. Вона пручаеться. Вiн розмашисто б’е ii по обличчю. Жiнка втирае тремтячою долонею кров, що потекла з обох нiздрiв, i криво вишкiрюеться до нього. Чоловiк знову щось кричить, пiдбiгае до малюка, хапае його за ручку i волочить до дверей. Жiнка квапливо роззираеться довкола, помiчае статуетку, хапае ii та пiдбiгае до чоловiка. Зупиняеться, i вже за мить рука зi статуеткою важко опускаеться на його потилицю. Чоловiк застигае, поволi вiдпускае малюка. Розвертаеться i приголомшено дивиться на жiнку. Ще удар, цього разу у скроню. Ще. Чоловiк мiшком падае на долiвку. Все обриваеться… …Нiла розплющила очi, зняла навушники, в яких уже нiчого не чула, й хапнула ротом повiтря. Що це було тепер?!! Що за видiння? Хто ця жiнка? Це ж вона розсипалась попелом увi снi! Вона приходить до неi в сонному паралiчi! І тепер вона – у якомусь химерному видiннi! Хто вона i що хоче iй розповiсти?!! Може, Денис мае слушнiсть? Може, це ii прародичка, котра хоче повiдати якусь страшну таемницю, яку забрала з собою на той свiт? Їй важко i вона конче потребуе Нiлиноi допомоги… Розпачливо глипнула на статуетку. Невже це – знаряддя вбивства? Обережно взяла до рук, придивилась. Невже нею вбили людину? Теоретично це реально – вона важка, й дiставши нею по головi, можна померти. Але, заради Бога, звiдки взялась у неi в квартирi?! Хто мiг ii пiдкинути? На думку спадав лише… Денис. Хоч i прийшов вiн з порожнiми руками, та запросто мiг ii принести, поки вона спала. І нiякоi мiстики тут немае. Усе просто: вона йому довiрилась, а чоловiковi стало цiкаво, що ж буде iз сердешною дiвчиною, якщо до абстрактного додати трохи реального. Наiвна дурепа! Треба писати. Треба писати далi, може, в текстi з’являться якiсь пiдказки. Перечитала кiлька останнiх сторiнок, i пальцi мимоволi побiгли по клавiатурi. Роздiл IІІ Ще з дитинства Денис Панькiв вирiзнявся з кола своiх однолiткiв надмiрною допитливiстю. І настiльки його цiкавило «хто, що, де, коли тощо», що й стезю в життi обрав вiдповiдну – пiшов працювати барменом ще зi студентських рокiв. Бармени, як i священики, знають надто багато. І тодi як духiвникам люди добровiльно-свiдомо «здають» своi грiшнi таемницi, бармени е мимовiльними, вимушеними слухачами людських секретiв, якi частенько обговорюються в таких-от закладах за фiлiжанкою кави чи чаркою градусних напоiв. Зрештою, до професiйних якостей барменiв належить умiння проникати у внутрiшнiй свiт людей, вислухати, поспiвчувати, створити настрiй – хто, як не Денис, був утiленням усiх цих рис? Час вiд часу змiнював мiсця роботи, iнодi в силу обставин, iнодi iз власного бажання – вiд нудьги та водночас прагнення якось розвиватися у цьому напрямку. Пiсля закiнчення унiверу твердо вирiшив не сходити з обраного шляху, бо за кiлька рокiв оволодiв усiма тонкощами цього фаху й став професiйним барменом. Його почали запрошувати на роботу до престижних закладiв-барiв Рiвного. З часом роботу свою не розлюбив, проте цiкавiсть до чужих секретiв i балачок утратив. Може, тому, що насправдi не було в балачках провiнцiйних завсiдникiв нiчого цiкавого, та й секрети у нього з’явилися власнi – що йому до чужих? Однак життевий парадокс (куди ж без нього?) вiдiграв свою невiдворотну роль: коли до чогось нарештi втрачаеться iнтерес – трапляеться щось, що негайно цей iнтерес вiдновлюе. Отож… Якось дощового вечора, вже перед самим закриттям, до бару забрiв чоловiк. Щось було в ньому таке, що привертало увагу, – чи то важкий погляд водянистих очей, чи то химерна прострацiя, в якiй перебував. Повiльною ходою, не роззираючись, чоловiк перетнув залу, сiв бiля шинквасу й замовив подвiйну порцiю коньяку, навiть не вшанувавши поглядом Дениса. Той швидко обслужив дивного клiента, поставивши перед ним його замовлення. – Бажаете чогось iз холодних закусок? Канапки, лимон? А може, кави? Чоловiк нiяк не зреагував на пропозицiю Дениса, мовби й не чув. Швидким рухом спорожнив келих; жоден мускул на його обличчi не здригнувся. – Повторiть, – коротко кинув, не пiдводячи голови. Другий келих спорожнив у такий же спосiб – швидко й без зайвих рухiв. Так, нiби це була вода, а не пекучий напiй, який слiд пити маленькими ковточками пiд якусь закуску чи принаймнi з кавою. Звiсно, Денис надивився на рiзнi способи й обсяги споживання алкогольних напоiв, i його важко було чимось здивувати, однак прострацiя вечiрнього вiдвiдувача немов полонила. – Усе гаразд? – обережно поцiкавився. – З вами щось трапилось? Чоловiк витягнув з кишенi джинсiв гаманець, поклав перед Денисом двохсотгривневу купюру й одразу рушив до дверей такою самою важкою ходою. – Ваша решта, шановний! Ви забагато лишили! Однак чоловiк мовчки щезнув за дверима. Йому було так само байдуже до всього. Денис розгублено вiдрахував решту й поклав собi в кишеню. Якщо людина так смiтить грiшми, отже, вони iй не надто потрiбнi. …Олександр сiв за кермо, зачинив дверцята i якийсь час непорушно дивився на краплi дощу, що струмочками стiкали по лобовому склу. Насправдi ж не бачив нi дощу, нi струмочкiв i взагалi нiчого довкiл: то був механiчний погляд, спрямований кудись углиб свого ества. Цi днi його взагалi нiщо не зачiпало, не хвилювало, навiть алкоголь не дiяв – таке враження, наче води напився. Вiдтодi, як повернувся з чергового вiдрядження, спокою не давали думки про того мертвого чоловiка. Олександр пам’ятае його очi, коли брав у нього товар – ту химерну, а на позiр звичайну рiч… Його очi були скляними, сповненими вiдчаю i якоiсь тягучоi безнадii, мовби чоловiк знав, що не житиме. Мабуть, справдi знав. Бо тепер i Олександровi у грудях болiсно стискалося в недоброму передчуттi. Спершу думав, минеться, проте коли бiль став пронизливим i нестерпним, збагнув: щось мае статись. Щось недобре. Мимоволi згадав якийсь фiльм, назви вже не пам’ятае, в якому героевi хтось навiював думки, керував ним i вказував, що той мае робити. І робив те дуже вправно i професiйно, поза його волею, бажанням i взагалi розумiнням. Олександр почувався якось надто схоже. Здавалось, у його мiзках хтось покопирсався. І це, щонайменше, дивно, бо вiн геть не належав до типу людей, якi пiддаються бодай найменшому впливу. Був сильною особистiстю, завжди знав, чого хоче, i впевнено досягав намiченоi мети; нiколи не спадало на думку, що щось чи, що дивнiше, хтось може стати йому на завадi. Та й досi нiхто того не хотiв, бо мати справу з Олександром Бондарчуком було завжди приемно – розумний, пiдприемливий, ввiчливий, з жiнками – шляхетний, та ще й iз почуттям гумору, що дуже важливо у спiлкуваннi. Мiг переконати будь-кого в чому завгодно, але переконував лише в тому, в чому був справдi упевнений сам. Бондарчук мав двi рiдкiснi риси – чеснiсть i поряднiсть. А це не абищо. Мабуть, тому й перейнявся тим чоловiком. Здавалося б: ну хто вiн йому такий? Випадковий тимчасовий суб’ект, котрий поповнив ряди численних непостiйних клiентiв. Ну, помер чоловiк, з ким не бувае? Щодня, щохвилини i щосекунди хтось помирае. Це – невiдворотнiсть, неминучiсть – ба навiть норма! – життевого плину, як би жахливо те не виглядало, коли хоч на мить про те замислитись. Однак почуття провини тиснуло на його сумлiння. Може, якби вiн не вiдмахнувся вiд нього тодi, дозволив розповiсти те, що той так чомусь хотiв, це би його порятувало i чоловiк лишився живим? Може, Олександровi вдалось би переконати його в тому, що нiщо не здатне впливати на волю людини, що все в ii руках насправдi, що… Але який сенс перераховувати всi цi докази й аргументи?! Чоловiка вже нема. Олександр картав себе, наче справдi мав провину. А ще ця жiнка. Ця химерна жiнка, котра являеться йому щоночi в сновидiннях… Їй потрiбно вiд нього дещо. Дещо, що не вимiрюеться грiшми. Ну що цi грошi? Нiкчемнi бруднi папiрцi! Життя не купиш i не продаси, воно не залежить вiд кiлькостi чи взагалi вiдсутностi тих папiрцiв. Звiдкись знав, що тепер вона хоче забрати i його життя. Думки про безглузду смерть чоловiка переплелися з думками про химерну жiнку, i сумiш ця тепер послабила його впевненiсть у непохитностi людськоi волi. Волю людини можна похитнути. Вiн помилявся, вважаючи iнакше. Олександр Бондарчук поклав руки на кермо i щосили натиснув на педаль газу. Вiн мусить iхати. Мусить. Але не додому. Додому ще не час… Роздiл IV Ідея пiти в антикварну крамницю виникла спонтанно, Нiла ще подивувалась, чому ж ранiше це не спало iй на думку. Крамниця знаходилась майже у центрi мiста, по Соборнiй [5 - Центральна i одна з найдовших вулиць у мiстi Рiвне.], поблизу Театральноi площi. Описуючи в романi свою крамничку, вона думала саме про цю, хоч насправдi нiколи до неi не заходила [6 - Прототип згадуваноi антикварноi крамницi дiйсно розмiщений за такою адресою. Авторка вiдвiдала ii вже пiсля написання цього роману, й за описом майже все збiглося (за винятком продавця, котрий насправдi виявився цiлковито байдужим i дратiвливим).]. Масивнi кованi дверi важко скрипнули завiсами, явивши ще однi – звичайнi броньованi. Це ж треба – точно так iх уявляла, описуючи в романi… Увiйшла всередину й захоплено роззирнулась. Масивнi дерев’янi полицi вмiщували на собi безлiч рiзних цiкавинок, що акуратними рядочками, старанно викладеними руками господаря, розташувались одна поряд з одною. Чого тут лишень не було: вироби з кришталю, срiбла, порцеляни, посуд, старовиннi годинники, якiсь старезнi iнструменти; в кутку стояв патефон. Стiни, обклеенi темно-червоними шпалерами, завiшенi картинами, старовинними iконами, гобеленами. Так! Саме так уявляла собi цю крамницю. Погляд ii блукав помiж усiм цим розмаiттям, доки не зупинився на статуетках, що теж стояли якось мовби осторонь. – Вас цiкавлять статуетки? – почула бiля себе приемний баритон. Поряд, наче випiрнувши з повiтря, постав високий худорлявий чоловiк у бiлiй сорочцi, чорнiй жилетцi й штанах, задоволено стежачи за ii захопленим поглядом. – Вас цiкавить якийсь конкретний експонат чи… – Мене цiкавить богиня жiночоi пристрастi. – Чомусь перебила i враз зауважила бейджик, що крiпився на його сорочцi. Напис приголомшив: «ЛЕОНІД». ЯК можна вигадати персонажа, дати йому iм’я, написати ро нього, а потiм побачити це творiння на власнi очi?!! ЯК таке можливо?!! – Богиня жiночоi пристрастi Геката [7 - Статуетка «Геката» – богиня жiночоi пристрастi. Статуетка зi штучного мармуру, покрита натуральною бронзою, оброблена патиною. Копiя роботи вiдомого iспанського скульптора Мiгеля Сансерiча, представлена в сувенiрних крамницях та iнтернет-магазинах.] зараз наявна лише в каталозi, – тим часом повiдав Леонiд. – Ходiмо, я ii покажу. Впевнений, вона припаде вам до вподоби! Ми можемо замовити ii i… – Перепрошую? – знову перебила. – ??? – Ви сказали – Геката? – Так! Їi називають Гекатою, цю… богиню жiночоi пристрастi, – в його iнтонацii на мить прослизнула ледь вiдчутна непевнiсть. – Геката, кажете… Дуже цiкаво… – замислено ковзала по крамничцi вже неуважним поглядом. Леонiд тим часом провiв ii до громiздкого дивана, що стояв бiля входу, розгорнув каталог i швидко вiдшукав потрiбну сторiнку. – Ось, полюбуйтеся, яка ж вона красуня! – захоплено промовив, з гордiстю демонструючи свiтлину з оголеною вродливицею, що сидiла верхи на начебто левовi, щоправда, у звiра були курячi кiгтi замiсть лап i розкiшнi крила за спиною. – І, я вам скажу, це дуже вдалий вибiр саме для жiнок: власниця такоi статуетки матиме несамовитий успiх у чоловiкiв. Богиня надiлятиме ii такою внутрiшньою i зовнi непомiтною пристрастю, що чоловiки вервечкою ходитимуть за нею! – Дякую, але мене цiкавить зовсiм iнша богиня пристрастi. Вона не нова. Дуже старовинна. І, я впевнена, що недавно вона була у вас в наявностi. Антиквар здивовано глипнув на Нiлу. Їй навiть здалося, його обличчя нервово пересмикнулось вiд того, що вiн тепер вiд неi почув. – Старовинноi богинi жiночоi пристрастi у мене нiколи й не було, – Леонiд вiдклав каталог на столик i пильно подивився на Нiлу. – Знаете, якщо бути вiдвертим, то я сумнiваюсь, що така – у чистому виглядi – взагалi iснуе в iсторii грецькоi мiфологii чи будь-якiй iншiй, але менше з тим. Це лише моя особиста думка. Може, вона й iснуе, звичайно, я не докопувався, тому не беруся щось стверджувати чи заперечувати з цього приводу. – Вiн зробив паузу, ймовiрно, щось обдумуючи, затим неохоче додав: – Втiм, ви правi: на днях у мене придбали старовинну статуетку давньогрецькоi богинi Гекати [8 - Геката (грец. ?????) – у найдавнiшу епоху богиня Мiсяця, пiзнiше – богиня чаклунства, володарка пiтьми i нiчних примар, моторошна богиня зi смолоскипами в руках i змiями у волоссi. У «Теогонii» Гесiода вона – дочка титанiв Перса i Астерii; iншi називають ii дочкою Зевса й Деметри або Зевса й Гери, римське iм’я – Тривiя. Вона – морок i разом з тим мiсячна богиня, близька Селенi й Артемiдi, що свiдчить про походження Гекати з теренiв Малоi Азii. Гекату можна вважати нiчною аналогiею Артемiди; вона теж мисливиця, але ii полювання – це похмуре нiчне полювання серед мерцiв, могил i привидiв пекла; вона витае в оточеннi зграi пекельних псiв. Геката також близька Деметрi – життевiй силi землi. Гекату iнодi зображали у виглядi однiеi жiночоi фiгури з двома смолоскипами в руках, iнодi ж у виглядi трьох, пов’язаних спинами, фiгур; цим пояснюеться, що влада ii поширювалася на небо, землю i пекло. Тих, хто слабкий духом, – Геката зводить з розуму, тим же, хто чистий перед нею, – даруе свое благословення.]. Однак повiрте менi, ця Геката геть не причетна до сувенiрноi продукцii, яка представлена ось у цьому каталозi. Це зовсiм iнша богиня… – То, виходить, е двi Гекати? – здивовано перепитала Нiла. – Так отож! Виходить, е двi, – зiтхнув той. – Чесно кажучи, знову ж таки, зауважте: це на мою особисту думку, сучасники перекрутили значення цiеi богинi, злегка пофантазувавши, тому так вийшло. – А як виглядала та старовинна Геката, яку ви продали, можете менi описати? – Вона теж дуже красива, але ii краса, я би сказав… трохи неприродна, знаете, холодна… У неi довге волосся, обрамлене вiнком iз шипами, дещо схожим на терновий; сукня до самих п’ят, а в руцi – пойнятий вогнем смолоскип, – розповiдав так, наче бачив тепер перед собою. – Мене дуже вразив ii погляд: проймаючий, якийсь аж надто пильний, наче вона дивиться просто в душу й ось-ось оживе… Антиквар, нiби отямившись, глипнув на Нiлу, яка уважно його слухала. – Розумiете, взагалi, це була дуже виняткова статуетка. Рiч у тiм, що богиня Геката насправдi виглядае дещо по-iншому, принаймнi iснуе кiлька ii зображень i вiдтворень, але саме ця не пiдпадала пiд жодне з них. Очевидно, ii виготовили на чиесь замовлення в единому екземплярi. Це ексклюзивна i доволi цiнна рiч. – То, може, це не Геката? – Панi, ви зараз пiддаете сумнiвам квалiфiкацiю наших поважних експертiв. Звiсно ж, Геката! Тим паче, на сподi був викарбуваний ii знак. – А як вона до вас потрапила? – Знаете, старовина стiкаеться в цi стiни, в яких ви тепер перебуваете, з усiх куточкiв свiту! – гордовито пiдвiв пiдборiддя Леонiд. – Гекату принiс менi перекупник, мiй добрий приятель. – Тобто, невiдомо, хто був ii власником? – На жаль, нi… – А де ii могли виготовити, вашi поважнi експерти не визначили? – Достовiрно невiдомо, але точно в Європi. Можливо, навiть у Грецii, але це вже, знову ж таки, моi особистi припущення. – Пане Леонiде, – глянула на бейджик, вiд чого нею знову пересмикнуло, – ви можете дати менi телефон перекупника? Про всяк випадок. Розумiете, мене дуже цiкавить iсторiя цiеi Гекати. – Шановна, це вже конфiденцiйна iнформацiя, – розвiв руками антиквар. – Цього я вам не можу сказати, вибачайте… – Що ж, дуже шкода. Хоча, ви менi й так добряче допомогли, дякую вам за iнформацiю! На все добре! Нiла швидко попрямувала до дверей. – Може, все-таки замовите собi Гекату iз каталогу? – без надii, для годиться, кинув iй услiд Леонiд. – Нi, дякую. Мене цiкавить саме та. Та й, власне, вона в мене вже е… – Як це… як це: «е»? – пробурмотiв спантеличений Леонiд, дивлячись на вже зачиненi дверi. Хотiв було пiти слiдом за дiвчиною, але заклякнув. Якась потужна сила зупинила його… * * * Усi попереднi Нiлинi уявлення про статуетку полетiли шкереберть. Геката… богиня жiночоi пристрастi. Аякже! Антиквар таки мав рацiю. Такоi просто не iснуе. Вражено перечитувала iнформацiю про давньогрецьку богиню Гекату в iнтернетi, з острахом поглядаючи на статуетку, що стояла бiля неi на столику. Богиня Мiсяця… володарка пiтьми, нiчних примар… Оце так вiдкриття! Ще одним вiдкриттям став зовнiшнiй вигляд цiеi мiфiчноi богинi – три владнi жiнки зi стуленими спинами, смолоскипами в руках i змiями у волоссi. Їi ж Геката була одна. Хто ii виготовив, на чие замовлення? – Звiдки ж ти взялась, Гекато?… – задумливо мовила, вдивляючись у ii холодне, а водночас мовби живе обличчя. Нараз перед очима спливла та фатальна листопадова нiч, коли зоряне небо iз повнею розколола блискавка. Коли почала писати цей роман. Шалена думка пронизала мозок: невже за всiм стоiть Геката?! Невже це вона приходить до неi у сонному паралiчi? Невже вона являеться iй у видiннях? Але нi. Це було б занадто складно, та й нереально – чи не забагато уваги простiй смертнiй вiд володарки iншого свiту, нехай i мiфiчного? Тут щось iнше… Усе мае бути значно простiше. Недарма кажуть, що всi вiдповiдi зазвичай лежать на поверхнi. Але ж де знайти цi, начебто простi, вiдповiдi? Зiтхнула. Так. Лишилося дописати близько десятка сторiнок, i рукопис буде завершено. Може, вiдповiдi спливуть там, у останнiх абзацах?… Нi!!! Вона не може ii вбити!!! Якщо вб’е ii – собi ж смертний вирок пiдпише. А так хочеться жити! Це ж так добре – жити… Боже… Нiла пiдхопилася зi стiльця. Повiтря. Їй потрiбне повiтря! Розчахнула вiкно й вдихнула на повнi груди, вiдтак придивилась до густоi пiтьми, яка щiльно огорнула мiсто. Помiж липами сновигали, попискуючи, кажани; в чорному небi красувалась яскрава повня, що притягувала до себе погляд, заворожувала… …«ти мусиш ii вбити»… Рвучко озирнулась. Кiмната була порожньою. Погляд знов притягнувся до повнi. Зараз буде гроза… Маячня. Яка ще гроза! Враз нiчне небо пронизала вертикальна блискавка, розколовши його навпiл… …«ти мусиш ii вбити! ти мусиш ii вбити!»… Потужний гуркiт грому рознiсся безмовним нiчним мiстом i за мить блискавка – ще яскравiша i разючiша, нiж попередня, – осяяла все навкруги. Нiла ошелешено дивилась у небо. Так. Вона мусить ii вбити, iншого виходу немае… Зачинила вiкно й приречено пiдiйшла до комп’ютера. Убити Нiла не встигла. На завадi став скрегiт гальм, що розiтнув i без того сполохану нiчну тишу вулицi; брязкiт залiзяччя i гуркiт грому поеднались у безумному двоголоссi. Вiдчинила вiкно й обiмлiла. Та що ж це коiться?!! У товстий стовбур липи, що росла на узбiччi, була втиснута автiвка. Їi зiжмаканий капот нагадував розтягненi мiхи баяна, з котрих димiлось вiд непомiрноi гри. Усе точнiсiнько, як у написаному нею… Мовби в туманi, викликала швидку, мало не сповзала сходами униз, пленталась до узбiччя, ледве переставляючи ватянi вiд переляку ноги… Уже наступного дня, пiсля безсонноi ночi, що провела в лiкарнi, Нiла знову йшла провiдати чоловiка з переламаними ногами й розбитою головою. Мiркувала над тим, як досi не втратила розум. Скiльки ще може навалюватись на неi цих шалених подiй, цих божевiльних оказiй? Звiдки все це, навiщо?! А може, насправдi вона вже божевiльна i мiсце ii у психушцi? ЯК вона знатиме, що з нею щось не так? ДЕ межа мiж нормальнiстю i божевiллям? ХТО може це знати достеменно i сказати напевне? Скiльки знавiснiлих довкола вважають себе цiлком адекватними… скiльки нормальних запроторено в божевiльнi… Все те дуже i дуже непросто насправдi. Конец ознакомительного фрагмента. notes Примечания 1 Здибанка – зустрiч. 2 Сонний паралiч – це феномен, при якому людина, засинаючи або прокидаючись, деякий час вiдчувае нездатнiсть рухатись. Загалом – це перехiдний стан мiж сном i повним пробудженням, який характеризуеться цiлковитою атонiею (слабкiстю) м’язiв. Вiн може виникати пiд час засинання або пробудження, i з ним часто пов’язанi жахливi видiння (наприклад, вiдчуття чиеiсь присутностi в кiмнатi), на якi людина нiяким чином не може зреагувати через паралiч. Вважаеться, що такий стан спричиняеться порушенням фази швидкого сну. 3 Тут: видалити (авт.). 4 Бельдеме – м’ясна страва казахськоi кухнi. 5 Центральна i одна з найдовших вулиць у мiстi Рiвне. 6 Прототип згадуваноi антикварноi крамницi дiйсно розмiщений за такою адресою. Авторка вiдвiдала ii вже пiсля написання цього роману, й за описом майже все збiглося (за винятком продавця, котрий насправдi виявився цiлковито байдужим i дратiвливим). 7 Статуетка «Геката» – богиня жiночоi пристрастi. Статуетка зi штучного мармуру, покрита натуральною бронзою, оброблена патиною. Копiя роботи вiдомого iспанського скульптора Мiгеля Сансерiча, представлена в сувенiрних крамницях та iнтернет-магазинах. 8 Геката (грец. ?????) – у найдавнiшу епоху богиня Мiсяця, пiзнiше – богиня чаклунства, володарка пiтьми i нiчних примар, моторошна богиня зi смолоскипами в руках i змiями у волоссi. У «Теогонii» Гесiода вона – дочка титанiв Перса i Астерii; iншi називають ii дочкою Зевса й Деметри або Зевса й Гери, римське iм’я – Тривiя. Вона – морок i разом з тим мiсячна богиня, близька Селенi й Артемiдi, що свiдчить про походження Гекати з теренiв Малоi Азii. Гекату можна вважати нiчною аналогiею Артемiди; вона теж мисливиця, але ii полювання – це похмуре нiчне полювання серед мерцiв, могил i привидiв пекла; вона витае в оточеннi зграi пекельних псiв. Геката також близька Деметрi – життевiй силi землi. Гекату iнодi зображали у виглядi однiеi жiночоi фiгури з двома смолоскипами в руках, iнодi ж у виглядi трьох, пов’язаних спинами, фiгур; цим пояснюеться, що влада ii поширювалася на небо, землю i пекло. Тих, хто слабкий духом, – Геката зводить з розуму, тим же, хто чистий перед нею, – даруе свое благословення. Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/rogashko_alla/suknya