На тому боцi (збiрник)
Валентина Мастерова


У цiй збiрцi оповiдань за кожною людиною криеться цiлий свiт, зiтканий iз тонкого мережива простих слiв, нiби самi героi чи очевидцi переказують, як усе було.

Буденнiсть, справедливiсть часто жорсткi й логiчнi. В оповiданнях Валентини Мастеровоi саме такою читач побачить правду життя. Що робитиме чоловiк, дружина якого померла пiд час пологiв? Де шукатиме порятунок пропащий п’яниця? Ким виявиться пiдкаблучник, який боiться своеi жiнки як вогню? Як зустрiнуться брати-сироти, вихованi в рiзних краiнах? Коли прийде розплата за скоену пiдлiсть – або не прийде?..





Валентина Мастерова

На тому боцi



© Мастерова В.М., 2017

© Shutterstock.com: Dimedrol68, Maxim Khytra, обкладинка, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2017




Сиродiй


Тато приiжджае раз на рiк. Удома починають готуватися ще за два тижнi до приiзду. Дiд коле порося, а баба й мама ковбаси начиняють, м’ясо печуть, хату бiлять. Двi моi старшi сестри Таня й Свiтлана ходять, мов iменинницi. Усюди тiльки й розмов, що про тата. Дiд заранi дiстае свое галiфе, яке одягае тiльки на великi свята, день просушуе на сонцi i вже не кладе до скринi. Там лежить одяг баби й дiда. Баба довго обдивляеться свою спiдницю з чорними плисовими стрiчками, так, нiби вона щось iнше одягае коли. Оту спiдницю i чорного вишитого, ще дiвоцького фартуха. Ой, гарна тодi баба, якась така чепурна, наче квiтка по осенi. У нас вдома багато квiтiв – то мама доглядае. Тiльки вона, коли тата чекае, дивна робиться – менi аж лячно стае. То смiеться так, наче ii битимуть, а то плаче й тодi б’е мене. А дiд з бабою завжди дорiкають мамi, що не вмiла шануватися. Кажуть, що iй такого чоловiка Бог послав, якого вона й мiзинця не варта. То – неправда. Мама в мене дуже красива – всi у селi про це кажуть. Бо такого довгого чорного волосся нi в кого немае. Мама коли розчiсуеться, воно розсипаеться до колiн, i все хвилями, хвилями. А брови… Тiтка Лисавета, сусiдка наша, раз казала, що такi лише на iконах малюють. Тiльки боязка моя мама. Всiх боiться: i бабу, i дiда, i особливо – тата, коли вiн мае приiхати. Було розпiк ii дiд, каже: «За який менi грiх на старостi ще й байстрюка годувати?» А мама як заплаче – i з хати. А в нас i нема того байстрюка, бо тiльки я та моi старшi сестри. А вночi прокинулась чогось, i сама не знаю, може, того, що мама дуже низько надi мною нахилилася. Руки в неi були гарячi-гарячi. Як узялася за мою шию, я аж крикнула, бо вiд них менi дихати не стало чим. Мама тодi впала на пiдлогу i билася об неi головою. А дiд почув, з iншоi кiмнати вийшов i каже: «Перед чоловiком кайся, а тут нiчого. Спати не даеш, скажена».

А вже як дiждемося того дня, то в хатi наче на весiлля. Дiд зранку вдягнеться у свое галiфе й нiчого не робить, хiба до сусiда, дядька Логвина, заговорить та ще питае в баби, чи все до ладу. Мама сестер повичiсуе, стрiчки iм новi в коси вплете, плаття одягне тi, що задля свята дiд у крамницi купить. Такi красивi плаття i щоразу новi. А мама тодi яка гарна! Теж у нове одягнеться i, наче дiвчина, всього стидаеться, дiду в очi заглядае, поспiшае робити все, що баба накаже. А я теж часто за ворота вибiгаю, тата виглядаю. Баба сердиться: «Хоч би воно не перлося на очi». А менi так хочеться першою зустрiти тата. Аж голова паморочиться, тiльки соромлюся, бо дiд плаття нового не купив i мамi нiколи мене перевдягти, ще й розчiсуватись я тодi сама не вмiла. У мене теж довге волосся, як у мами, тiльки бiле. Сестри за це мене плоскiнню дражнять.

Тата завжди якась машина пiдвозить. Вийде вiн, високий-високий – коли сестер по черзi на руках пiдкидае, то менi здаеться, що вони аж до неба пiдлiтають. Вiйськова форма на ньому вся нова, двi маленькi зiрочки на погонах проти сонця виблискують, i козирок у кашкетi лаковий. Тато нiколи на людях кашкета не знiмае, може, соромиться, що лисий. Тодi вiн з усiма здоровкаеться, а баба мене щипае мовчечки. Отак, тату усмiхаеться, а мене вiдпихае за себе, наче незнарочне, ще й ущипне. А я й не кричу, я однак до тата пiдiйду. А баба тодi: «Куди ти, не лiзь, загидиш його». Я не загиджу, бо тато на руки мене нiколи не бере. Тiльки присяде i дивиться. Очi в нього такi гострi, здаеться, наче голками колють. А я йому всмiхаюся. А тато встане i мамi: «Хоча б умили, а то гидко». Мама тодi мене в плечi. Я плачу, а мама каже: «Іди на вулицю гуляй». А як я пiду на вулицю, як татко приiхав, гостинцi привiз. Думають, що тiльки вони за татом скучають – я, може, бiльше вiд усiх скучаю.

Обiдають за великим столом, накритим свiжою скатертиною. Дiд вино розливае в красивi стакани, що ради свята тримають. Мама дiстае з печi варене й печене. Як несе тарiлку до столу, здiйме голову високо, гляне на тата чорними очима i вже наче нiкого не боiться, бо тато мружить очi й аж за столом меншае. Вiн тодi велить дiдовi вино наливати. А дiвчата, що по черзi на руках сидять, йому в тарiлку iжу пiдкладають. Сестри в мене хорошi. Старша, Таня, – мовчазна i вже в шостий клас ходить. За мене часто заступаеться перед дiдом. А дiд Таню побоюеться i любить дуже, бо вона на тата схожа, тiльки очi маминi. А Свiтлана – бабина онучка. Баба ii жалiе. Часто дiд з бабою сваряться через дiвчат, коли котрась шкоду зробить.

Як тато лягае вiдпочивати, у хатi робиться тихо – чути й муху, що у вiкно б’еться. Усi виходять на вулицю i навiть у дворi впiвголоса розмовляють. А я прокрадуся до кiмнати й дивлюся на татка. Вiн такий несхожий на наших степанiвських дядькiв. І, коли спить, я скiльки завгодно можу на нього надивлятися. Правда, вiн iнодi прокидаеться, i ми мовчки дивимося одне на одного. А то якось поманив до себе пальцем. Я пiдiйшла, а вiн по головi погладив. Менi тодi так хороше стало. А татко вiдразу до стiни вiдвернувся. Я всiм розповiла, як вiн мене любить. А тiтка Лисавета не повiрила, коли я iй сказала. У них саме тодi баба Жариха гуляла. Про неi кажуть, що вона дуже розумна. І з виду поважна, бо завжди ходить у чорному. Тiтка Лисавета запросила Жариху до столу. Каже: «Сiдайте, я вам свiжого молочка влю». А баба подякувала й не сiла. Бо вона каже, що не любить сиродою, а любить молоко встояним.

Вдома i при татковi баба часто називае мене пришелепкуватою. А я не хочу, щоб татко так думав. Коли я прийшла вiд тiтки Лисавети, вiн саме обiдав. Я стояла коло дверей i дивилася, як татко красиво умiе iсти. Мама йому каже: «Може, тобi молочка свiжого?» Менi так хотiлося сподобатися татковi, i я тодi сказала: «Пхе, який той вонючий сиродiй. А я от i не люблю сиродою». Татко розсердився й кинув на мене тарiлку зi щавлевим борщем. Вона вдарилась об лутку i розбилася. Борщ попав на стiну i на мене, а ще скалочка з тарiлки вдарила у голову. Мама спочатку ухопила мене за руку й почала бити, а коли побачила кров – злякалася й заплакала. А тато вискочив iз хати. Мама поклала мене на полику бiля печi й каже дiду, що лiкаря треба. А дiд почав кричати, що мама хоче тата в тюрму. А баба каже, що я не здохну. На другий день прийшла тiтка Лисавета i сказала, що в мiлiцiю заявить, бо дитину з’iдять у цiй сiм’i. І заявила. Приiхали трое дядькiв, два у формi мiлiцейськiй, а один – нi, i тьотя з ними, така добра-добра, тiльки низенька, як моя старша сестра, i вся сива. Мене спочатку вiдвезли до лiкарнi. А баба лаяла мене й казала, щоб я не дiждала завтрашнього дня. А татко десь дiвся – я його i не бачила. Пiсля лiкарнi мене вiдвезли не додому, а в цей будинок. Тут багато дiтей i жодноi мами. Моя мама теж не приiжджае, то ii дiд, мабуть, не пускае. А я так хочу, щоб тато мене побачив. Я тепер не така: у мене й платтячко чисте, i волосся вже вмiю сама заплiтати. Менi спочатку хотiли його вiдрiзати, але пожалiли. Григорiй Федорович, що тут самий старший, сказав, що такого чуда в них ще не було. Коса моя i досi не потемнiла, а брови, як у мами, стали чорнi, тiльки очi чомусь голубi, таких нi в мами, нi в тата немае.

Скоро яблука дозрiють, значить, татко додому приiде. Вiн завжди так приiжджае. От коли б хто передав йому, що я дуже люблю сиродiй, але тут немае корiв i я вже забула, яке молоко в нашоi Лиски…

м. Мена, 1988 р.




Клятий


Яшко застогнав i вiд того прокинувся. Лежав на голiй долiвцi у старiй куфайцi, зношених чоботах i без шапки. Змерз. Пошукав очима шапку, побачив бiля порога. Хотiв пiдвестися, але тiльки звiвся на лiкоть – у грудях рiзонуло, нiби гарячим i гострим лезом. Свiт гойднувся перед очима, а стеля, здалося, валиться просто на нього. Яшко аж очi заплющив.

«Видно, уже вмру. Да… – подумав, коли бiль трохи вщух. – Тепер точно». Лежав i не ворушився, тiльки очi розплющив i втупив у стелю. «Треба б устати та хоч у хатi пiдмести, а то i вмру у свинушнику. Скажуть люди: жив Яшко свинею i вмер як свиня». Зiтхнув, боячись, аби не дратувати бiль. «Може б, воно й полегшало, коли б хоч ковток». Ковзнув очима на стiл. Там, бiля немитоi миски, лежали кусник сухого хлiба i двi цибулини.

«Коли це я iв? Це, мо’, ще тодi, як…» – намагався згадати й не мiг. Вiдчув, що в грудях трохи попустило, легенько ворухнувся. Болить, але дихати дае. Спробував пiдвестися. Мов боячись упасти кудись нижче пiдлоги, став рачки. Пiдлога таки гойднулася, i вiн упав на неi обличчям.

– Нате вам, от, – промовив до когось i витер кров, що потекла з губи по пiдборiддю.

Застогнав уголос i аж стрепенувся вiд того болю в собi. «А як не вмру? А як?.. Нi, треба, щоб уже все. Годi». Перевiв погляд на великий чорний гак у стелi, де колись висiла його колиска. «Скажуть: i Яшко, як Павел Стручок, торiк iз горiлки… Нехай кажуть. Аби ж воно само вмерлось». Знову заплющив очi, подумав, що i путньоi мотузки в хазяйствi немае.

Ледве зiп’явся на руки й поволi пiдвiвся на ноги. Але вони так тремтiли й пiдгиналися, що ступив лише крок i опустився на лаву пiд вiкном. «Таки вмру. Хоч би знать, який сьогоднi день? А тобi наче воно не однаково, – вiдповiв сам собi. – Добре, що буде в чому покласти». У порожнiй материнiй скринi, що стояла за лiжком, на днi лежав один-единий вузлик. Було, вiдчиняв скриню, прикидав, за скiльки можна вiддати, але щоразу щось спиняло, не давало винести з хати останнiй скарб. Тепер Яшко аж осмiхнувся. Уявив себе у трунi, в новому й чистому. Мати б сказала: «Лежав як лебiдь. Е-ех… Куди ото Василина попхалася з самого ранку?» У вiкно йому було видно, як сусiдка, стара баба, iшла вулицею, важко спираючись на цiпок. Яшко не любив ii, навiть побоювався.

Коли, два роки тому, померла мати, зiйшлося чимало народу. Батюшка, правда, не приiхав, бо нiкому було постаратися, а свого в селi тодi ще не мали. Одна пiвча. Позносили сусiди хто що. Наставили на стiл. Яшко до обiду терпiв. Стояв скорботно бiля труни. Хтось iз далеких родичiв хлипав позаду, а йому не плакалось. Дивився на синi, навiк стуленi вуста й нiби чув: «Умру я, синок, пропадеш i ти. Десь пiд плотом або в кучугурi. Нiкому буде тебе шукать». Запекло тодi в грудях Яшка, зарiзало в очах. Вiн аж задихнувся вiд туги, що пiдступила до серця. Не витримав, узяв зi столу пляшку. Прокинувся пiд повiткою, бо хтось боляче вдарив по спинi палицею.

– П’янюга клятий! Щоб ти був смоли гарячоi напився. – Над ним стояла Василина. Лаяла крiзь сльози i розмахувала цiпком.

– Не гавкай. Чого розгавкалась у моему дворi?! – Яшко пiдвiвся, озирнувся на порожню розчинену хату. – А мати де? – спитав, похитуючись на ногах.

– Добрi люди поховали й оплакали. А ти… Сучий ти син! – Повернулася й пiшла з двору, утираючи зашкарублою долонею очi. На якийсь час Яшко мов закам’янiв. Безтямно дивився на розчинену хвiртку, потiм упав на колiна, ударив кулаками об землю.

– Прости менi, мамо! Прости, якщо чуеш! Завинив я перед тобою. Ох i завинив.

Василина давно минула Яшкову хату, а вiн сидiв i дивився крiзь сiру шибку на порожню вулицю. «Це, видно, сьогоднi недiля, бо чого б вона ото йшла». Думки обганяли одна одну у важкiй головi, нiби Яшко силувався для себе щось зрозумiти.

Спробував знову стати на ноги. Став, але заточився. Заточуючись, пiдiйшов до вiдра на старiй табуретцi, зачерпнув щербатою чашкою води. Наче трохи полегшало.

– Аби, мо’, з’iв що, може б, i ноги не так трусились. Мо’, то вiд голоду? – думав уголос, не боячись, що хтось почуе. – Дак, а що тут з’iси, як воно i мишам немае. – Говорив без жалю, тiльки щоб чути себе. – Треба i в хатi чимось протопить, а то зiйдуться люди ховать – померзнуть. – Пiдвiв голову до стелi, втупився очима в гак, подумав, що стеля низькувата, бо хата давня i дерево шашiль побив. – Точно, сьогоднi недiля. Як це я забувся? – Хитнув головою, нiби зрадiв чомусь. Ступив до засидженого мухами старого дзеркала, що висiло на стiнi. Провiв долонею по запалих, давно неголених щоках. – Тут i коса не вiзьме. А, нехай. – Махнув рукою. Знову пiдiйшов до вiдра, набрав повну чашку води, умився над цеберком, у порозi. Пошукав, чим утертись, i нiчого не знайшов. Хотiв утертись рукавом, але вiн був такий засмальцьований, аж блищав. Озирнувся. У хатi було порожньо. Так порожньо, наче тут давно вже нiхто не жив. На мить йому здалося, що це i не його хата, а чиясь чужа. Довге павутиння звисало не тiльки по кутках, а й посеред стелi. Пилюга товстим шаром лежала на полицях, де колись стояв посуд, на вiкнах i навiть на коминi.

– Прийду i все чисто приберу. – Яшко зрозумiв, що кудись збираеться. Обдивився куфайку, iз якоi вже де-не-де стирчала руда вата. Пiдiйшов до дверей, i знову його погляд уперся в гак. І враз Яшко аж хитнувся, усе в ньому здригнулося страшно, нiби в останнiй конвульсii. Вiн пополотнiв, рвучко надiв на голову стару солдатську шапку i вийшов на вулицю.

День був сiрий, холодний. Снiг iще не випав, але калюжi на дорозi замерзли, а дерева й дахи взялися густим iнеем. У Яшка запаморочилося в головi, i, щоб не впасти, вiн притулився до тину. Із протилежного двору вигулькнуло зморщене обличчя в чорнiй хустцi. Докiрливi очi колупнули Яшка, i вiн почув звичне й давно байдуже:

– Знов як свиня. Господи, Господи…

У центрi села, неподалiк вiд школи, – церква. Ще торiк на нiй не було нi купола, нi дзвiницi. Замiсть даху – чорнi ребра крокв iз залишками iржавоi покрiвлi. А всерединi – насипом i в мiшках колгоспнi добрива. Тепер тут правилося не тiльки у великi свiта, а й по недiлях.

Яшко ще дорогою зняв шапку. Постояв перед хвiрткою, потiм несмiливо прочинив, пройшов за церковну огорожу. Довго дивися на вiкно, у якому блищало свiтло вiд свiчок, на дверi з маленькою iконою Божоi Матерi i не наважувався зайти. Врештi нерiшуче ступив до дверей, потягнув за блискучу металеву ручку.

У церквi було тепло i свiтло. Пахло ладаном. Молодий батюшка голосно читав молитву. Яшко бiля дверей переступав iз ноги на ногу i м’яв у руках шапку. Тривожно переводив поглядом по людях, чекав, що зараз хтось пiдiйде i виштовхне його за комiр на вулицю. Догiдливо кивнув старiй Василинi, яка здивовано озирнулася на нього. Іншi жiнки деякий час теж оберталися, шепотiлися мiж собою, але нiхто його не зачепив. Вiн посмiливiшав i ступив трохи вперед, до стiни, де стояли великi, на весь зрiст, iкони.

Спершу дивився мов зачарований. Намагався зрозумiти, що читав батюшка, i не розумiв. Однак вiд заспокiйливого, трохи монотонного читання в ньому самому нiби щось затихало. На криласах заспiвали: «Святий Боже, святий Крiпкий, святий Безсмертний, помилуй нас…» Дехто опускався на колiна, хрестився i чолом торкався пiдлоги. Молодi люди стояли, схиливши голови у свiтлiй задумi. Яшко вiдчув, як часточка того свiтлого торкнулася i його знедоленоi душi. Рука тремтяче потяглася до чола i тремтяче лягла спочатку на праве, потiм на лiве плече. Подумав, що не знае жодноi молитви. «Господи, прости мене грiшного, – промовив подумки, потiм тихо ворухнув губами: – Господи…» І мов увi снi опустився на колiна: «Прости мене грiшного». Хотiв молитися i не вмiв. Розмашисто перехрестився. Крупна сльоза скотилася у сивiючу щетину. Серце стислося так боляче, що вiн мало не вголос простогнав: «Господи! – Рука завмерла на лiвому плечi. – Я ж грiшник великий. Я ж усе пропив. Себе пропив. Мене давно вже немае. Я не живу, Господи, себе мучу й людей…»

Дивлячись на нього, хтось iз жiнок неголосно схлипнув. Заплакала тихо стара Василина. Схвильовано затремтiли голоси хористок. Яшко не бачив, як люди розступилися перед ним, не чув, як завмерла молитва на вустах у батюшки, i у жовтому свiтлi блиснули сльози скорботи i спiвчуття. «Як же менi тепер, Господи? Куди подiти свою душу?» Голова в Яшка опустилася на груди, i вiн затих, нiби вкляк перед великою iконою Спасителя.

м. Мена, 1996 р.




Так плакало дерево


Свiтлiй пам’ятi мого батька Миколи Юхимовича Шовкуна присвячую


Батько мiй тодi ще був живий. Ще не погорбатiла спина вiд щоденних турбот великоi сiм’i, не одвисли руки до колiн вiд важкоi сокири. Вiн усе життя був теслею – i вдома, i на роботi. Любив дерево: i оте, яким обсадив город, i оте, над яким мудрував вечорами, майструючи то раму пiд мамину вишивку, то сусiдовi дверi в нову хату, а то i просто держак до сокири чи навильник бабi Фросинi.

Не пам’ятаю, коли в батька почали болiти руки по ночах вiд роботи й вiн мучився, не знаходячи мiсця, куди iх покласти, але добре пам’ятаю той день, коли вперше побачила його з невимовним болем в очах. Це було тодi, як плакало село, як плакало дерево.

Новину, що Сивки виселять, не вiдразу сприйняли всерйоз. Дядько Степан, далекий наш родич i близький сусiда, як заходила про це розмова, сердився:

– Брешуть. А я вам кажу: це формена брехня. Нащо нас виселять? Кому ми поперек дороги стоiмо?

– Може, полiгон який замiсть села буде? – розмiрковував уголос дядько Василь. (Тодi ще нiхто не знав, що село було принесено в жертву атомному драконовi Чорнобиля i що кiлькiсть цих жертв через два десятки рокiв навiть порахувати буде важко.)

– Який там, у сучого сина, полiгон! – ще бiльше сердився Степан. – Хiба мало iншого мiсця для полiгона, щоб обов’язково село зносить?

– Дак, мо’, то, Стьопо, спецiальний полiгон буде. Щоб ти свою Софину не кругом хати ганяв, а на спецiальнiй територii.

– От дурний. Мене ж тодi тут не буде. Тобi все шуточки, а я серйозно, – нiяковiв дядько, бо таки часто тiтка Софина ночувала по сусiдах. І скiльки його не усовiщали, скiльки не соромили всiею вулицею, скiльки вiн не клявся-божився, що це було востанне, – через деякий час «зривався iз гальм», як говорив сам, i тiтка увечерi стукала до когось iз сусiдiв, вибачаючись: «Знов мого недоброго чорти луплять». – Ось ти, Миколо, скажи, – смикав батька за рукав, – де вони стiльки лiсу наберуть, щоб вiдразу п’ятсот дворiв поставити, га? А шиферу?

– Мо’, шиферу й не настачаться на всiх, – замiсть батька вiдповiдав дядько Василь, аби подражнити Степана, – зате соломи доволi. Тобi й менi хати кулями вкриють.

– Со-ло-о-мою, розумний ти який. А мо’, я не хочу соломою, так, Миколо? – Дядько Степан поважав мого батька й цiнував його думку значно вище за думку дядька Василя, хоча батько й не раз «брав його в оборот» пiсля чергового сiмейного скандалу.

До середини зими вже й забувати почали про оте виселення, коли десь пiсля Нового року приiхали з мiста вповноваженi й пiшли по хатах. Оглядали будiвлi, оцiнювали iх, щоб потiм видiлити майбутнiм переселенцям кошти й будiвельнi матерiали. А ще через тиждень усiх господарiв iз нашоi вулицi покликали до сiльськоi ради. І тодi село затривожилось i заплакало: виселятися мали не всi в одне мiсце, а куди кого прописали.

І рознесе доля моiх землякiв по всiй Украiнi, розгубить своiх дiтей, мов сп’янiла мати. І заростуть бур’янами сади, перетворяться на напiвсухi болота колись квiтучi береги, обмiлiе небаченоi краси озеро, що голубою стрiчкою обвивало село. А на тому мiсцi, де стояло село, не буде нi полiгона, нi ще чогось, заради чого його виселили. Печища i двори переорють тракторами й посiють жито, але спустiла земля не родитиме, i сусiднiй колгосп випасатиме на тих житах корiв, нiби для цього було мало лукiв, мало iнших пасовищ. Пожарки, багатющi на буйнi трави луки, засадять лiсом. Чому? Навiщо? Люди забиратимуть iз собою все цiнне, все дороге. Але найсвятiше колись мiсце – сiльське кладовище, пам’ять людська, корiння роду – залишиться самотнiм острiвком на горi, над долиною, де було село. І довгими зимовими вечорами тут витимуть голоднi вовки, а могили пращурiв заростуть колючою густою акацiею. Бiль мого села…

Але тiеi зими про це ще не знали. Сусiди верталися з сiльради збудженi, аж червонi – чи то вiд мiцного морозцю, чи вiд почутого. Михайло Сорока, який недавно одружився, iшов поруч iз батьком.

– А я, дядьку, думав, ви менi вiкна пов’яжете в нову хату, думав, разом будемо, як тепер: ви менi поможете, а я вам, – сказав сумно.

– Помiг би, якби в одне село, а так – шукай когось iншого.

– Нi, Миколо, ти менi скажи, чого я поiду туди, куди вони хочуть, а не куди хочу я? – Дядько Степан забiг наперед. – Це не по правдi. Мало, що iз села виганяють, так ще й куди iм хочеться. Нi, так не буде. Я до самого Брежнева дiйду.

– Іди, iди, Стьопо, – жартував невесело дядько Василь. – Тiльки зайдеш до мене – я тобi новi лижi дам, щоб швидше дiйшов.

– А йди ти пiд три недобрi чорти, – огризнувся Степан.

– Ну чого ти сердишся? Приiдеш у Москву i скажеш: так i так – не хочу в Жукiтки переселятися. Може, вони тебе послухають i в Москву переселять. Чи ти й у Москву не хочеш?

Степан нiчого не сказав, лише голосно засопiв. Василь вчасно це помiтив i прикусив язика, бо знав ту межу, яку не можна переходити, кепкуючи над сусiдом.

Якийсь час iшли мовчки.

– Я, Миколо, от що думаю, – видихнув нарештi дядько Степан. – Ми тут весь вiк по-сусiдськи жили, i батьки нашi, то треба нам i виселятися разом. Ти не думай – я доб’юся.

Але вiн не добився. Їхня сiм’я виiде в одне село, ми – в iнше. Попервах дядько часто приiжджатиме до батька, i вони всю нiч куритимуть у сiнях, про щось неголосно розмовляючи. А потiм вiн поволi вiдвикне i, коли почуе про батькову смерть, дорубае дрова пiд повiткою, а потiм випросить у тiтки Софини троячку i питиме вино пiд тiею ж повiткою, просто з горла, не закусуючи. А сп’янiвши, буде схлипувати i крiзь п’янi сльози когось лаяти: «Аби ти, сучий сину, повис був зi своiм переселенням».

…Одного лiтнього дня понесла мати полоскати на озеро бiлизну. Вибивала прачем полотнянi бабинi сорочки, аж вiдлунювало на другому березi. Інодi пiдводила голову, щоб побачити, чи я не запливла на глибоке, i знову прала. Уже перед обiдом, коли неполосканими лишилися дитячi платтячка, я побачила, що до нас поспiшае тiтка Софина i ще здалеку щось кричить, розмахуючи руками.

– І що воно таке? – занепокоiлась мати. – Мо’, знов Степан б’еться?

– Чи ви не бачите? – пiдбiгла тiтка, показуючи рукою в бiк нашоi хати.

Лише тепер мати глянула на свою хату й випустила з рук дитяче платтячко – на даху було видно людей, якi зривали солом’янi кулi й кидали на землю.

– Горимо?! – скрикнула вона i, замiсть того щоб побiгти додому, сiла на мокру кладку.

– Та не лякайся, не горите, – заспокоiла тiтка. – Хату вашу розкривають. Ну чого ти розсiлася! – гримнула на матiр. – Бiжи хату рятуй, а я сама дополощу.

На нашому подвiр’i було людно, мов на пожежi. Чужi дядьки лазили по даху, зривали його й рубали крокви. Бiля ганку перелякано тулилися до баби моi сестри, а та стояла, важко спершись на цiпок. Час вiд часу зводила очi трохи вище вiд даху, хрестилася й шепотiла:

– Господи, спаси, Господи, спаси, Господи, спаси…

Руки ii тремтiли, а мiж зморшками на худому обличчi блищали сльози.

Коли мати вбiгла на подвiр’я, сусiди замовкли, а баба заголосила, мов за покiйником.

– Що це ви робите? – чомусь пошепки мати запитала тих, що руйнували дах, але вони не почули. Тодi вона вхопила вила, що стояли пiд хлiвом, i кинулася до драбини. Але високий чоловiк у капроновому капелюсi пiдскочив до матерi та смикнув обома руками за навильник.

– Здурiла, чи що? – потяг навильник до себе. Та вiн не розрахував сили вiдчаю людини, на очах якоi руйнували ii домiвку. Мати шарпнула навильник iз незнайомцем так, що той вiдлетiв пiд самiсiньку стiну хати i, спiткнувшись через куль, упав навзнак. Його капроновий капелюх злетiв iз голови, покотився до порога й повiльно-повiльно впав, мовби вклонився розтерзанiй хатi. У цей час до матерi пiдскочив дядько Степан i забрав iз умить ослаблих рук вила.

– Що ти, Пашо? – дорiкнув заспокоюючи. – У тюрму захотiла за такого гада?

Мати заплакала:

– Куди я з дiтьми дiнуся? Пiд вербами, чи що, буду жити? – схлипнула тихенько, немов скривджена дитина, яка знае, що пожалiти ii нiкому.

– Не пiд вербами, Пашо. – Дядько залишив матiр i пiдiйшов до незнайомця: – Ану, забирай звiдси своiх бандюг, бо, ii-богу, поприбиваемо.

– Ти хто – хазяiн? – запитав той, обтрушуючи пилюку з напрасованих штанiв.

– Якби я був хазяiн, ти б давно рив носом землю до Чернiгова. – Дядько пiднiс важкого селянського кулака до самого обличчя незнайомця. – Хазяiн хату строiть там, куди ви, сучi сини, його виселили.

– Я що, я чоловiк маленький, – позадкував уповноважений вiд дядька. – Менi наказали хати розкривати в тих, хто довго не виiжджае, а я що? Хлопцi! – гукнув на дах, де з висоти незадоволено дивилися на селян засудженi за злочини, що вiдтепер стали страхом i карою для цих беззахисних людей. – Злазьте! – І, вже сiдаючи в заляпаного багнюкою «бобика», кинув матерi: – А ти передай своему хазяiну – якщо до осенi не виберетесь, то i зимою хату к бiсу розвалимо.

Ще не раз потiм цей чоловiк привозитиме зекiв у село, але вже автобусом. І кричатимуть люди вiд безсилля й горя, i клястимуть усiх пiдряд: i владу, i свою долю, i тих, хто трощитиме ломами й сокирами iхне життя.

Через тиждень у напiврозкритий дiм ударила блискавка, i до кiнця лiта ми жили в хатi з обгорiлими сiнцями й без даху.

Щодня iз села хтось виiжджав, i щодня на одне печище, на один пустир бiльшало. Сходилися проводжати, прощалися. І плакали на подвiр’i тi, хто вiд’iжджав, а iм услiд лягала туга тих, хто залишився – уже ненадовго. Скiльки тоi печалi, скiльки того суму везли переселенцi в чужi, незнайомi села! І де б вони не жили, куди б не переiхали, вони не стануть анi жукiтцями, нi халявинцями, нi шестовичанами… Аж до самоi смертi вони будуть сивкiвцями. І дiтей iхнiх, уже народжених у нових хатах, теж будуть називати сивкiвцями. І часто це ймення звучатиме з презирством, зневажливо з уст корiнних жителiв щодо переселенцiв, якi довго житимуть сивкiвськими вулицями, кутками, хуторами, мов невеличкi колонii iнородцiв на чужiй землi.

Ночувала останню нiч i наша хата. Нiхто не спав, навiть не лягав. Батько сидiв на порозi й палив одну цигарку за одною, а мати ходила по двору i припадала то до напiвобгорiлоi хати, то до староi грушi-дички, яка росла пiд вiкном, а то до вишнi, що нiколи не родила, а тепер була дорогою, найдорожчою, як найдорожчою для людини е та батькiвщина, той рiдний куточок землi, де вона з’явилася на свiт, щоб стати краплею в неспокiйному морi, що зветься життям.

Баба сидiла на вже вистудженiй призьбi й раз у раз питала в батька:

– А, мо’ б, я, синку, тут вiку доживала? Ну нащо моi кiстки в чужу землю везти, га, синку?

– Мамо, ви наче дитя мале. От як я вас тут кину? – Батьку не хотiлося нi з ким говорити, бо його душа розмовляла з тим свiтом, у якому вiн житиме лише оцю коротку лiтню нiч.

А верби шумiли на березi та, здавалося, просили не кидати iх, бо хто тодi прив’язуватиме човни, хто обнiме й притулиться щокою до пахучоi кори, хто вечорами сплiтатиме таiну молодого щастя iз зеленими, до самоi води вiтами.

– Дитя, – схлипувала баба. – Меншенький мiй тут лежить, i мати з батьком. І мене своя земелька прийме.

– Чи ви накупилися сьогоднi, мамо? – уже сердився батько.

Баба ненадовго затихала, а потiм знову:

– І нащо менi здалася чужина та, Господи…

Зранку, тiльки-но почало розвиднятися, на подвiр’я заiхали два автомобiлi з причепами. Сусiди допомагали виносити клунки, i, коли все винесли, спорожнiла хата стала схожою на iстоту, у якоi вийняли душу. Людська мова голосно вiдлунювала в усiх кутках i билася об порожнi стiни. Кiлька чоловiкiв iз ломами й сокирами полiзли нагору й почали розбирати хату. Вже по обiдi на ii мiсцi стояла сама пiч, iще тепла, бо мати вранцi витопила.

– Нiкуди не розходьтеся, – попередив нас батько, коли машини були навантаженi й уже готовi в дорогу. – А де баба?

– Он, – показала я пальцем на пiч.

На голому черенi сидiла баба, прихилившись до комина.

– Мамо, ну що це ви? – Голос у батька затремтiв. – Годi вже, злазьте. Давайте я вас iзсаджу. – І вiн простягнув руки до баби, мов до малоi дитини. Але вона нiби не бачила. – Кажу – iхати треба, – опустилися батьковi руки.

– Не поiду я. Отут i буду жити, раз хату менi не залишили. А ви iдьте. – І сердито вiдвернулася вiд батька.

– Мамо, мамо. – Батько докiрливо похитав головою, важко сiдаючи на припiчок, i дiстав цигарку. – Чи менi без вас горя мало?

Але баба нiби не чула, вчепилася руками в якийсь вузлик i мовчала.

У цей час водiй однiеi з машин вирiшив розвернутися на подвiр’i, щоб виiхати на дорогу. Розвертаючись, бортом зачепив крайню вербу, знiс добрий шмат кори i розiрвав стовбур.

– Тобi що – повилазило!? – пiдскочив до нього батько. – Не бачиш, що на дерево iдеш?

– А тобi його жалко? – Водiй вийшов iз кабiни. – Он усе пропадае пропадом, а ти – дерево. Знайшов, що жалiти.

Але батько витяг iз кишенi чорний складаний ножик, обережно провiв рукою по знiвеченому стовбуру, на якому, нiби кров на свiжiй ранi, виступив мутний сiк. І саме цiеi хвилини менi здалося, що поранене не дерево, а батькова душа. Саме цiеi митi, коли вiн ножиком обрiзував рванi краi стовбура, я бачила, як страждае батько. Уже не було хати, уже не було двору, але ще були оцi верби, осипалися в траву пахучi грушi-дички, i все тут було до болю рiдне, i не вистачало сили отак враз поiхати звiдси назавжди.

– Нащо це ти, Миколо? – пiдiйшов до батька дядько Василь. – Однак пропаде.

– Чого вона пропаде? – Батько спiшив зачистити дерево й не вiдривався вiд роботи. – На весну молодою корою затягнеться i буде як нова, – пожартував невесело.

– А ти хiба не будеш пилять? – Дядьковi очi стали вузькими щiлинками. Вiн часто мружив iх, наче боявся, щоб хтось не побачив там приховану думку.

– Нi, нехай живуть. Я iх садив, щоб росли. – Батько провiв рукою по бiлому, вже гладко затесаному стовбуру.

– Тю, дурний. Стiльки дров – на двi зими вистачить. Не ти, так хтось iнший порiже. А втiм, дивись сам… – І щiлинки дядькових очей сховали недобру думку.

Знову настало лiто. На новому мiсцi нас, переселенцiв, була цiла вулиця. Хто переiхав ранiше, уже обживався, а хтось лише вселявся в недобудованi хати. Кожну новоприбулу сiм’ю зустрiчали всiею вулицею. Розпитували, що там удома, хто iще виiхав, а хто лишився. Наш сусiда, дядько Василь, зводив собi будинок у самому кiнцi вулицi. Якось пiд вечiр виглядала мати корову з пашi й побачила, як до Василевого двору пiд’iхали автомобiль i трактор з причепом.

– Миколо! – гукнула вона батьковi, що саме стругав дошки пiд майбутню веранду. – Василь приiхав, так iди поможи.

Батько не йшов, а бiг до гурту, що вже обступив дядька Василя бiля грузовика. Але чим ближче вiн пiдходив, тим повiльнiшою ставала його хода. Дядько побачив батька i пiшов йому назустрiч.

– Здоров, сусiде, – простягнув руку, але батько не помiтив тоi руки.

Зацiпенiлим поглядом вiн дивився на вербовi колоди, навантаженi на причеп. Скрученi залiзним дротом одна в одну. А iз самого верху лежала колода з великим рубцем, затягнутим молодою корою.

м. Мена, 1990 р.




На березi Хозарського озера





Москальське золото


Я й досi там блукаю. Села давно немае, а я наче загубилася в часi. Пливе мiй човник прибувною водою. А вода хлюп i хлюп об дерев’янi бортики. Я правлю веслом: то пiдганяю човен, то стримую, щоб роздивитися, як затопило Рипакiв хутiр. Хати по самi вiкна у водi. Он тiтка Ольга ловить курей, що позабiгали на стрiху курника. Тiтка в човнi. А кури тiкають, тiльки-но човен пiдпливае. Кричать, наляканi водою, i тiтка кричить: на курей, на свою долю й на бабу Мокрину, що голосить на вишках у клунi. Менi не видно баби – я лише чую, як вона голосить. Вода розносить той плач далеко. І крик дiда Рипака розносить. Дiд сердиться на корову, що не хоче по дошках iти в обшиванку – це човен такий великий. По нинiшнiх часах сказали б – яхта. А тодi й слова такого в нас не знали.

Он та хата порожня, наче в нiй нiхто не живе. І нiхто нiчого не рятуе, бо ще вчора вивезли все. Я Тихона Зозулю знала i старого Гната Зозулю – чудний був чоловiк. Усе шукав золото на Матвiевiй горi в лiсi. Менi той лiс i досi здаеться несходимим, хоча й стежка туди широка. Видно, багато люду перебуло. Тiльки не всi золото шукали. А Гнат ходив по золото.

Там колодязь без дна. Треба на вершечок гори зiйти, а тодi ще трохи по горi. Та не кожен колодязь побачить. Хто не знае – пройде й не помiтить. А знаючий – не всяк пiдходив. «Гу-у. Угу-у-гу-у», – кричиш у ту безодню, а воно десь так далеко вiдлунюе, неначе в самому центрi землi. А щоб до дна… Нiхто не дiставав. Скiльки не зв’язували довжелезних верш, одна за одною…

Давно те було. Так давно, що й… Кажуть, тiкали розбiйники повз наше село. І нiби тiкали вiд цiлоi армii, бо вкрали золото чи не в обозi московського царя Петра Першого, як той iшов на Полтаву. Правда чи нi – я вам не скажу. А от розбiйникiв тих у нашому селi бачили. Було iх чимало. Хто на конях, а хто пiший. У селян дорогу питали, щоб не втрапити в болото. Кажуть, що прапра… Гната Зозулi Євгаш Сиротiй дорогу розбiйникам показував. І сам провiв iх до гори. А потiм вони йому щось дали i сказали, щоб вертався додому. Євгаш вернувся. Ну, нiби вернувся. А сам слiдом.

Скрадаеться чагарниками. Аж бачить: позлазили розбiйники з коней, iдуть, роззираються, наче щось шукають. Уже й на Матвiеву гору зiйшли. Видно, натомилися i конi, й люди. На конях мiшки прив’язанi. Пройшли трохи, i той, що в них за головного, наказав спинитися. Що ще казав, Євгаш не розчув, бо таки на вiддалi йшов. Бачить: два розбiйники зняли з коня мiшок, розв’язали й дiстають iз нього шкуру вола. Повертiли сюди-туди, щось мiж собою переговорили, потiм поклали на воза й у ту шкуру золото зсипали.

Прийшов старший, i вони знову рушили. Та вже недалеко йшли. Зупинилися, отаборились, щось мiж собою знову переговорили та давай копати мiж двома старими дубами. Євгаш зрозумiв, що хочуть закопати золото, примiтив мiсцину й хотiв уже йти, аж тут один розбiйник у дорогому одязi роззираеться й каже: «Браття, здаеться, ми тут не самi». Євгаш – дьору. Де там! Обступили його розбiйники й навiть нi про що не питають, лише дивляться. Упав Сиротiй на колiна, проситься. Тi нiби й не чують – мiж собою радяться, де стратити, щоб не коло скарбу. А вже темнiти почало. Старший каже: «Зв’яжiть – i до дерева. Завтра заберемо iз собою, а там дорогою побачимо, куди його подiти».

Розпалили вогнище й копають. Вони копають, а Євгаш молиться. Отак усю нiчку й молився.

Знесилились розбiйники, лягли вiдпочити. І бачить Євгаш: наче свiтло сходить iз того мiсця, де яма викопана. Щоб злякатися – нi. Чого йому лякатися – йому вже хоч круть-верть, хоч верть-круть… Тiльки потеплiшало вiд свiтла. Але недовго те було. Прокинулись розбiйники, роздивляються, що викопали. А тодi стягли золото iз воза – i в ту яму. Аж земля гойднулася пiд ногами у Євгаша. Давай вони яму закопувати. Кидають землю, кидають, а тодi постануть i дивуються, бо скiльки звергли землi, а яма наче глибшае. Дехто вже й озиратися став тривожно. Але старший, видно, отаман прикрикнув. Скинули всю землю, що накопали, а далi не знають, що робити – яма глибшае i глибшае. Потiм почала вода набиратися в ямi. А потiм булькнуло так – аж луна пiшла на весь лiс, i все ще глибше провалилося.

Розбiйники не знають, що iм далi робити: чи золото рятувати, чи себе. Радяться мiж собою – не так радяться, як уже сваряться, мовляв, пропало золото i стiльки iхнього труда. Євгаш тодi й обiзвався, розповiв iм, що бачив, коли вони позасинали. Отаман вихопив шаблю й тут же хотiв стратити Сиротiя, але той, що в дорогому вбраннi, зупинив. Каже: «Неспроста цьому чоловiковi свiтло явилося. І золото не втрачено – гора його забрала до часу. На своiй землi, а не десь… Нехай собi йде та мовчить про те, що чув i що бачив. Ми повернемось i всю гору перекопаемо, як треба буде. Поклянися, – каже, – найдорожчим, що в тебе е». Євгаш i поклявся сином своiм единим. Ще й пообiцяв, що коли-не-коли приходитиме сюди, аби ця мiсцина не загубилася. Тiльки даремно обiцяв. І без нього сторожi були. Уже як виходив iз лiсу, побачив жiнку в полотнянiй сорочцi й босу. Здивувався, бо стара Явдоха, далека родичка, давно хворiла i з постелi не вставала.

Стоiть Сиротiй, дивиться на бабу, а потiм нiби щось у груди штовхнуло, вiн перехрестився, уклонився Явдосi й питае: «Куди це ви, панiматко, йдете?»

Жiнка показала рукою на гору: «Іду, – каже, – тее золото стерегти». Отетерiв Євгаш, а тодi дивиться, що баба по землi ступае, а трава пiд ногами не вминаеться. Вiн i зрозумiв усе. Уже як у село прийшов, почув, що Явдоха померла.

Мовчав Євгаш, нiкому й словечка, тiльки раз на рiк навiдувався туди, обгородив яму, ще й дашок зробив, як над колодязем. Але води звiдти нiхто не пив, а так люди пiдходили подивитися, було, й гукали, кому дуже кортiло почути свое вiдлуння аж iз-пiд самоi землi.

с. Красилiвка, 15–21 лютого 2015 р.




Криниця-чарiвниця


Настав час помирати Євгашу. Покликав Євгаш сина i все йому розповiв. І не втаiв, що ним поклявся – прощення попросив. І попросив, щоб син про золото мовчав. Не чув Євгаш, що невiстка стоiть пiд дверима та слухае. За кiлька днiв по тому все село знало про москальське золото. Скiльки люду на гору переходило: i поодинцi, й гуртами. Зберуться чоловiки та йдуть. Отак усiм розбагатiти хотiлося. Тiльки даремно – не вiддала гора людям i шелюжки ламаноi. Нi, вiддала, але вже правнуку Сиротiя – Тихона Зозулi дiду. І то не все, а скiльки требувалось.

Косив Архип Зозуля траву пiд лiсом, ну там, де починаеться Матвiева гора. Натомився, але ще косу клепае, хоча й позирае на сонце: у спеку багато не накосиш, бо з болота дух такий iде – померти можна.

Покосив iще трохи, а коли дуже засмердiло, зайшов у лiс, прилiг пiд явором i задрiмав. Прокинувся вiд того, що пити хочеться, аж смага на губи лягла. Видно, таки дихнув болота. Туди-сюди, а де тiеi води взяти, як iз собою не принiс? Вiн знову лiг i знову заснув. Та так заснув, що аж до ранку. Прокинувся – уже сонце сходило. Лежить i не придумае, де вiн. Луп угору, а на яворi, мiж гiллям, вид жiночий. Архип i вкляк. Думав, русалка, бо iх у нас тодi водилося… Увечерi стежкою через жито страшно пройти, а що вже купатися поночi – мало таких смiливцiв було.

Думае чоловiк: отут русалки залоскочуть i нiхто не знайде. І вже не лежить, а на колiна став. Молився, а потiм посмiливiшав. Почав роздивлятися, аж поки роздивився, що то за вид такий вийшов на деревi. Чудний, наче й схожий на когось, тiльки краси небаченоi. Обiперся, щоб iз землi пiдвестися, а воно пiд рукою мокро. Архип розгорнув траву, а там джерельце пробиваеться. Припав чоловiк до того джерельця, п’е i напитися не може. Такоi доброi води скiльки й жив не пробував. І воно ж у тiлi зробилося, наче тиждень тiльки iв i спав. Аж дивно, скiльки сили прибавляеться… І дурноi прибавляеться. Отiеi, як його… Ну, через яку дiти народжуються.

Звiв Архип очi на дерево, а там нiкого й нiчого. Здвигнув плечима, узяв косу, закинув на плече й зовсiм на собi не чуе – легка, мов пiр’iнка. А коса в Архипа ще батькова, з козацькоi шаблi кована.

Іде чоловiк до села, i так йому на душi, наче вiн увесь свiт любить, узяв би й приголубив кожну жiнку, кожну дiвку. Аж тут трапляеться стара Ївга Курятниця. Не через кури так ii дражнили, а що жила в куренi по той бiк Хозарського озера. І влiтку, i взимку жила. Ще й боса ходила всенький рiк. Уже на старостi зголосилося село iй хату звести. Не схотiла. «Менi, – каже, – i в куренi добре. Це вам хати нужни, а менi в них трудно». Та чого там правду скривати – велика любов колись вiдiрвала Ївгу вiд людей. Але така, аж страшно сказати.

Дивна баба. В очах вiчний смуток, а руки худющi, наче гiлляки з корчуватого дерева. Ще й одяг – саме дрантя. І смердить димом i якимось травами. Бiльшiсть гидували Ївгою, особливо молодшi. У курiнь не заходили – вошви боялися. Хоча нiхто й не бачив на бабi вошей, бо спала вона на зiллi, що вiдганяло не тiльки комарiв i мух, а й усяку нужу. Хлiба, правда, родичi виносили, коли переiжджала човном у село. Але то нечасто.

Архип здивувався. І не через те, що побачив Ївгу, а як зрадiв iй, наче рiднiй. Вiтаеться, ще й кланяеться бабi в пояс. Отак би витяг душу й вiддав. Аж злякався самого себе. А Ївга поштивостi його злякалася. Дрип-дрип до човна, прив’язаного до верби. Махнула веслом, наче замахнулася на Архипа. Хитнувся човен – i вiд берега. Уже на серединi озера опустила весло у воду й довго сидiла, аж поки бистрина почала зносити човен униз до Рiки – так у селi колись називали Днiпро. Рiка – i все. А Днiпро – то вже для знаючих, що ходили на човнах аж до Чорного моря. Тiльки давно те було. Так давно, що лише в пам’ятку й зосталося.

Постояв Архип, почухав потилицю й подався швидше додому. І що не трапиться дорогою молодиця чи дiвчина – у чоловiка так солодко тенькае серце, наче закоханий у кожну. Прийшов у двiр i чуе: мати голосить, а дружина синiв лаштуе батька шукати. Ох i зрадiли всi, коли його побачили, лише стара Зозулиха ще бiльше заголосила, наче Архип не сам додому прийшов, а його на возi холодного привезли.

Тiльки ж не до голосiння жiночого Архипу. Вiн за дружину – i в клуню. Мати за ними. «Куди ви, мамо? – зупинив ii Архип. – Ідiть до хати, та не кричiть уже». Оторопiла Зозулиха, стоiть i дивиться на клуню. А потiм чуе: невiстка схлипуе, та так млосно i солодко, що свекруха спаленiла вiд сорому й гримнула на онукiв, якi стояли на подвiр’i й не знали, що робити. «Наче iм ночi немае», – озирнулася на клуню, де шаленiло кохання чоловiка i жiнки.

А вже пiд вечiр Архип не знае, що iз собою вдiяти – стоiть перед очима вдовиця Настя, яка жила далеченько, аж на Горевасi. Ну от дивиться чоловiковi в саменьку душу ще й осмiхаеться, та так звабливо… Не втерпiв Архип i рвонув уночi долиною на Гореваху. А через кiлька днiв стрiлася йому Івана Сили старша дочка, яку замiж нiхто не брав, бо лице рябе, ще й згорблена, наче баба стара. Тiльки очi дивляться на всiх винувато. Красивi очi й такi синi, як вода в Хозарському озерi. Побачив тi очi Архип i вже не мiг здолати в собi кохання до староi дiвки.

Отак iще дiточок в Архипа насiялося. І своя дружина «вповнi» ходить. А воно – що там тих Сивок, як один перед одним, наче на долонi. Давай старший брат Охрiм iз кумом Дем’яном страмити Архипа. Той i розказав iм про свою придибенцiю пiд Матвiевою горою. І про те, що з ним потiм зробилося – нема чоловiчого удержу, та й по всьому.

Було б не розказувати: уже на другий день Охрiм iз Дем’яном шукали пiд явором джерельце. Скiльки не мацали траву, не розгрiбали торiшне листя, а води й слiду не знайшли. Подумали: набрехав Архип, – з тим i прийшли до нього. А той хреститься-божиться: правду сказав. Мусив на другий день разом iз ними йти, тiльки вже всi трое взяли заступи. І вiдкопали джерельце трохи вбiк вiд явора. Брат iз кумом понапивалися тiеi води аж у животах булькало. А сам Архип тiльки руки помив, i то боязко. Ходили до джерела потiм й iншi чоловiки. Доходилися до того, що в кожнiй сiм’i як не шестеро, то восьмеро по лавках. А в самого Архипа вже й дев’яте знайшлося.

Весiль у Сивках… Жодна в дiвках не засидiлася. І через трохи дiточок у хатi як гороху. От тiльки мулько стало жити. У декого хлiба до Покрови, а то картопляники всю зиму. І часто ви?давцем, щоб усiм стачило. І в самого Архипа поменшало на столi, а за столом тiсно. Хоча й стiл аж до печi, i мати сiдае вже iсти на припiчку. Так воно ж i по селу пiдростають на Архипа схожi. І тим треба.

Така бiда не в одного Зозулi. І не в одного його насiялося. Уже й охочих до джерела ходити поменшало. Хiба молодшi та хто женитися схотiв.

Бiдувати почали сивкiвцi. У хатах тiсно й голодно. Старшi сплять на вишках, але то влiтку. А взимку покотом на пiдлозi. І тут однiеi тривожноi ночi наснився Архиповi сон. Наче вiн знову лежить пiд явором, i знову явився йому вид жiночий. Тiльки вже не такий звабливий. «Вставай, – каже. І так суворо каже. – Копай криницю. Та нiкому не кажи, що знайдеш. А що знайдеш – роздiли порiвну мiж усiма дiтьми». Прокинувся Архип – за заступ i з двору, а жiнка в крик i за ним. Не пускае. Хоча й не мусив чоловiк розповiдати сон, а розповiв. Жiнка лише важко зiтхнула: «Так сьогоднi ж Казанська, празник великий, а ти копати йдеш».

Пiшов Архип. Копав доти, доки не став iз глеем вигрiбати золото. Кинув раз iз ями, вдруге кинув… А коли не стало золота, зiбрав викопане, дочекався ночi й понiс до села.

День не виходив iз клунi, але роздiлив усе, як наказано було. Потай рознiс у кожну сiм’ю i наказав, щоб мовчали. Але що то люди… Мало iм даремщини. Так вони ж здогадалися, де Архип золото знайшов, – i назавтра всi до криницi. Тiльки марно копали. Нiхто й мiдяка не знайшов. Та село забагатiло. У кожного воли у дворi, а в кого й конi. І хата не з лози плетена – хоч i маленька, але з дерева.

…Тепер тут тiльки Хозарське озеро й вiкова липа на його березi. Та ще туга людська, яку розносить вiтер по дворищах уже пiвстолiття i нiяк не рознесе.

с. Красилiвка, 21 лютого – 19 березня 2015 р.




Панська липа


Щоб ви знали, та криниця й досi стоiть, пiд саменькою Матвiевою горою. І на Казанську там правилося, вода освячувалася. Чи нi? От не згадаю, хоча й сама не раз пила з тiеi криницi, не раз цiлувала хрест з iконою, пов’язаний вишиваним рушником. Хрест великий, а я маленька, i моя баба Прiся пiднiмала мене до iкони.

Скiльки люду з усiх усюд перебували коло криницi, й кажуть, що багато хто зцiлювався. Тiльки та маленька дiвчинка так i понесла по життю незагоену муку.

Але хiба ж про неi казка! Нi, казка про панночку, яка не ходила ногами. Чужу панночку. Там – диво… Такоi в наших краях нiхто тодi й не бачив. Де б вони бачили, як ту панночку привезли чи не з самоi Московii. Брехати не буду – звiдки, але говорила вона не по-нашому, i всi, хто з нею приiхав, по-чужому балакали. А приiхали дорогою каретою iз супроводом на конях. Селом не iхали, а вiдразу, як спустилися з гори, то низом, попiд болотом, i подалися до криницi – видно, хтось знаючий дорогу показував. Та що там ii показувати, як вона наiжджена i взимку, i влiтку.

А вже тодi в нашому селi церква стояла. І батюшка свiй був. Не свiй, правда, а прислали десь iз епархii. Такi чутки ходили, що заслали його за якусь провину. За яку – нехай уже iсторики дошукуються, а я так думаю, що був сей чоловiк iз декабристiв Чернiгiвського пiхотного полку, що повстав проти росiйського царя Миколи І. Бо, казали, такий той батюшка грамотний, i з лиця… ну тобi iкона писана. Сумний тiльки й мовчазний, наче на душi своiй щось важке носив. З нашими людьми не дуже знався, хоча й безвиiзно жив у селi. І до панства не тулився. Чи то вони його цуралися?..

Ну от приiхали пiд Матвiеву гору. Роззираеться батько дiвчини, дивуеться, бо точно така мiсцина йому наснилася. Точно явiр такий. І хрест. А головне – сама криниця, до якоi посилав той чоловiк, що наснився. І не просто чоловiк, а батюшка дивний, бiльше на князя схожий, тiльки в пiдряснику. Став пан на колiна – дарма що пан, а перед Богом усi рiвнi.

Але бiда – хвору доньку не можуть винести з карети, хоч криком кричи. Вона й кричала, тiльки-но слуга пробував пiдняти ii з сидiння. І батько пробував – кричить, аж конi лякаються. Що тут робити? Хтось iз супроводу каже, що батюшку треба погукати, щоб молебень вiдслужив. Пан i сам про це подумав, та тiльки ж де тут його шукати, як усе кругом чуже? Таки виправив у Сивки двох слуг на конях. Тi швидко допиталися до батюшки, правда, й вони здивувалися, коли його побачили. І кланялися низесенько, наче вельможi великому.

Батюшка взяв у когось пiдводу, посадив ще й дяка. А коли пiд’iжджали до криницi, чогось так розхвилювався, що й вiжки не мiг у руках утримати.

Пiд’iхали – i бачать карету, а коло неi вже людно, бо прочули сивкiвцi про чужих панiв. Багато хто й прийшов подивитися.

Правилося того дня бiля криницi, як на Казанську. Тiльки ж правилося в будень, а не в празник. Дивно було нашим сельчанам, а ще ж i панночка в каретi сидить наче з хреста знята. І плаче, плаче. Не можна було дивитися на тее личко без жалю.

І от одне по одному стають сивкiвцi на колiна й давай усi Бога просити за тую дiвчину. І батюшка став, а за ним i сам пан вельможний. А тиша така лягла навкруги: лист на дубах не шелесне, птаха не чути, i люди затихли, немов чогось ждуть.

Багато потiм казали, що бачили, як пiднялася над криницею бiла хмарка, а з неi вилетiв сокiл. Такий увесь закривавлений, а над птахом сяйво, наче хтось невидимий свiчку велику тримае. Сiв на яворi сокiл, дивиться на пана, суворо дивиться… А тодi змахнув крилами – i його не стало.

Не всi, правда, це бачили. Але панночка бачила. І пан бачив, злякався: стоiть на колiнах, голову схилив на груди, боiться очi пiдвести – згадалися тяжкi грiхи, та, видать, не покаявся. Тiльки просить батюшку, щоб той винiс його дочку з карети до криницi.

Аж за тиждень панночка почала своi ноги вiдчувати. Але пан радiв i сам ледь не в пояс кланявся нашому батюшцi, бо той щодня iздив до криницi i щодня там правилося. І щодня панночку опускали в цiлющу воду.

Бачить пан i дивуеться – його дочка розцвiтае на очах, наче квiтка в Божому саду. А батюшку вгледить – спалахне личко, засяють очi й простягае йому руки назустрiч, щоб iз карети виносив. Обнiме за шию i горнеться до грудей, ще й в очi зазирае, та так зазирае, що батюшка не може свого погляду вiдвести. Поки несе панночку до криницi, свiту не бачить.

Настав час вертатися додому. А панночка чорнiе з лиця, дарма що на ноги спинаеться i ступае потихеньку, коли хтось пiд руки пiдтримуе.

Раз чуе батько, як його донька говорить до батюшки: «Менi свiт тiльки отут вiдкрився. І я вiдчуваю, що без вас не житиму. Я залишуся в цьому селi, коли ви…» Що iй на те вiдповiв батюшка – пан не розчув, але щось про свою обiтницю Господу. Злякався московит, зазбирався додому, вже й до батюшки озиваеться не так прихильно. Про себе колодником називае, каторжником. Видно, щось прочув-таки. Слугам своiм наказав, щоб дочку пильнували. Та хто там упильнуе, коли закохане серце i проти вогню стане.

Почала донька просити батька залишити ii в цьому селi. «Я, таточку, помру без нього, – i очима показуе на батюшку. – А тут будемо людям служити, школу вiдкриемо. Це ж не село – це Божа благодать. Недарма ж Господь вам сюди стежку показав i мене з такоi бiди визволив». Тiльки що то панське серце – крижина, яку зима студить. Визвiрився на дочку, аж конi смикнулися, дарма що бiля iкони Божоi матерi стояв. Кричав i на батюшку. Про Сибiр кричав, про каторгу. Докричався, сучий син. Зблiдла донька й наче зiв’яла, а потiм похилила голiвоньку i тихо: «Воля ваша, тату, як ви так…» Що воно тодi в ii сердечку зробилося, хiба ж хто знае? Але зробилося.

Ночували пани весь приiзд у сiльського старости. Там так красиво: з одного боку озеро, за ним луг, скiльки око сягае. З iншого боку село мов на долонi. Гарне село, хати бiленькi помiж вербами, i люд у них тихий, роботящий. Дiтвора iз самого раночку – хто корiв на Березовицю вигонить, хто гусей. А хто в човнi з пiдсакою кудись по рибу пливе. Та головне – хата старости за два кроки вiд церкви. Панночка вже й сама, без нiкого доходила до церковних ворiт, а там батюшка аж бiгом бiжить навпроти. Щебечуть про щось мiж собою не по-нашому або мовчки стоять, тiльки в очi одне одному дивляться.

Толком нiхто не знае, що сталося далi, бо дiло було глупоi ночi. Вийшов пан iз хати i бачить: його дочка навпроти церкви. Сама стоiть, ручечки склала на грудях i наче молиться. А навкруги тиша. Батько дивуеться, бо донька стоiть, мов зi свiтом прощаеться. Було б пану не вертатися до хати, а вiн повернувся за слугою i чогось – за пiстолем. Коли вийшов – не видно панночки. Вiн – до церкви, а там замкнуто. До батюшки – витягли простоволосого надвiр, допитуються. Казали потiм люди, що душогубом лютим був той пан. Ото й покарав його Господь – послав тяжку хворобу единiй доньцi. А ще велику любов. Та любов i згубила ii. Аби ж лише ii. Бо коли батюшка зрозумiв бiду, рвонувся до озера. І пан зрозумiв. Закричав, а потiм звiв пiстоля й вистрiлив.

Попав, звiрюка. У саменьке закохане серце.

За якийсь час на тому мiсцi, де востанне бачили панночку, пробилося мiж трави деревце – липа-самосiйка. А спогодя сокiл до молодого деревця унадився: прилетить, сяде на гiлку, складе крила й наче вклякне. А ви чули, як цей птах кричить? Ох i тяжко кричить.

Церкву нашу комунiсти розкидали, а потiм i Сивки виселили, сади викорчували, одна та панська липа й залишилася. Стоiть вона й досi над озером, вiд кореня до самоi крони рiвнесенька, а висока, а густа… Скiльки вже часу стоiть, тiльки iз величезним дуплом, нiби хто серце iз дерева вирвав. Сивкiвцi й через пiвстолiття навертаються до Хозарського озера, до самотньоi липи, до цiеi невимовноi краси, у якiй росли-виростали i за якою ще й досi тужать на чужинi.

с. Красилiвка, 9 лютого – 12 березня 2016 р.




Чорний кiнь


А човник мiй пливе. Тiльки холодна вода хлюпае пiд веслом. Ось тут, мiж вершечками лози, пропливу. Тут глибоко – я знаю, бо, коли сухо, та лоза вище вiд мого зросту.

Весло не дiстае дна, значить, вода ще пiднiмаеться. Тепер точно i нашу хату затопить. Озираюся на грудок, де хата, й вiддалiк бачу, як жовто-сiрi хвилi пiдступають до самого тину. Вже й перелазу не видно.

Човник шурхае днищем по бабиному городу й пристае у саду, неподалiк вiд яблунi. Ох i кислиця, а баба чомусь ii любить. Мо’, через те що дiд Якiв садив перед тим, як на вiйну йшов.

– Бабо-о-о! – гукаю на всеньке Новоселище. Чого кричу, як оно моя баба, стоiть на порозi, наче когось виглядае. Часто вона так стоiть. І подовгу дивиться на дорогу. Тiльки тепер i дорогу затопило.

– Це ти? – питае, наче сама не бачить. – Прив’язуй човна дужче, бо знесе за водою.

Я слухняно вертаюся до човна. Бо насправдi я дуже слухняна. Усiх слухаюся i слухаю. Особливо мою бабу Прiсю.

Вона й досi в мене перед очима. З пам’ятi не стерлася жодна рисочка на худорлявому вродливому обличчi. От тiльки нiхто не знав, скiльки лиха iй наробилося через ту вроду. А я знала. Баба менi розказувала, коли блимав каганець у печурцi, а на стрiсi гарцикувала хурделиця. У куточку перед iконами стояла на колiнах i молилася баба. Я завжди терпляче визирала з печi, а було, й засинала пiд оте ii, ледь чутне: «…Мати Христа Бога, принеси нашу молитву Синовi Твоему i Боговi нашому…»

Коли Прiся тiльки почала дiвувати, закохався в неi хлопець Карпо, Пелехатого Грицька син. І так закохався, що проходу не дае. Воно б нiчого, тiльки у дiвчини iнша любов була. Така, що паморочилося в головi, коли бачила молодого панського лiсничого. І лiсничий задивлявся на дiвчину. Іще б не задивлятися: бровенята як намальованi, очi синi-синi, ще й рум’янець на всю щоку. У станi тонесенька. А коса спадае до пояса, i чорна-чорна… Хоча й не було в нашому роду нi циган, нi ще якихось iнородцiв – так баба казала.

Пiд осiнь Карпо говорить до Прiсi, що сватiв засилатиме, а та смiеться й про гарбуза натякае. І не знати, чи жартуе, чи серйозно.

– Я вже i вдома сказав, – пiдступае парубок.

– Нащо казав? – стенала плечима дiвчина. – Я ж за тебе не пiду.

– Чому? – допитувався Карпо. – У мого батька воли й конi…

– І в мого батька воли, – посмiхалася Прiся. Сумно так посмiхалася. – І конi.

Що вже злагiдна була, а тут – нi, й слухати нiчого не хоче.

Зрозумiв Карпо, що осоромить дiвчина – пiднесе гарбуза. Та й почав насмiхатися над ii вродою. Тiльки вийде та на вулицю, а вiн голосно: «Прiсе, а почiм твiй батько рум’яна купував на ярмарку?» Або пiдiйде, нахилиться до самого дiвочого личка: «Таки сажа на бровах, а я думав, не намальованi». Багато хто пiдсмiюеться, а в Прiсi сльози на очах. А одного разу, коли прочув, скiльки хлопцiв збираються старостiв до Прiсi засилати, давай смiятися, що й коса в неi несправжня, а не тiльки брови та рум’янець. А тут саме на мороз береться, вода в озерi по берегах зашерхла. Глянула дiвчина на того парубка, а потiм зняла свитку, ступила до берега, присiла, льодок скраечку пробила, набрала в пригорщi води i давай умиватися. Умиваеться, умиваеться, а тодi пiдвелася i стала перед Карпом, а лице аж сяе красою пiсля крижаного вмивання. Усi затихли, чудуються, а Карпо знiяковiв, дiстае хусточку з кишенi та й Прiсi подае: «Утрися, – мовляв, – щоб не замерзла». Прiся тiльки глянула зневажливо й мовчки розплiтае косу. А вiтер шарпае довге волосся, шарпае, наче хоче по свiту рознести дiвочу красу.

Отак i стояла, поки Якiв не пiдiйшов, парубок тихий, непримiтний. Тiльки як на сопiлцi заграе – птиця на деревах затихае. Так уже та сопiлка вищебетуе, так спiвае, наче Бог зна, яка душа в того парубка. Зняв iз себе Якiв бекешу, накинув на плечi дiвчинi, а Карповi щось сказав на вухо. Карпо спаленiв, смикнувся, але не пiдняв руки на того парубка, тiльки крутнувся вiд нього, аж хромовi чоботи рипнули. І довго Карпа потому не бачили. І сватiв до Прiсi вiн не засилав. А Якiв заслав. Аби ж лише вiн, а то ще трое старостiв прийшли до хати. Розгубився батько дiвчини, не знае, що кому казати. До Прiсi, а вона сльозами умиваеться: старостiв повна хата, а вiд того немае, кому не тiльки рушник вишила, а й сорочку iз тонкого полотна.

Що вже доброю людиною був Іван Пiпкун, а тут гримнув на дочку, яка не може дати ради своему серцю. «Знаю, кого виглядаеш. Тiльки даремно виглядаеш. – А тодi лагiднiше: – Не прийде вiн. Я вiд батька його чув – засилають сватiв до панського управителя дочки». Зойкнула Прiся, на лицi змiнилася. Постояла, постояла, а потiм за рушники – i вийшла зi свiтлицi. Обвела поглядом старостiв i перев’язала тих, що вiд Якова, сопiлкаря непоказного.

Усi з несподiванки тiльки хавкають, бо не було в парубка нi волiв, нi коней, ще й сiмеечка, як у нашого Омелечка: братiв менших четверо, а матерi немае – померла за останнiм синочком. У хатi стара баба пораеться та майбутнiй Прiсiн свекор хазяйнуе зi старшим Яковом.

Пошкодував батько, заплакала мати, але що зробиш – через долю не перескочиш. А село гуде – утопила донька багатiя голiвоньку в лихую годиноньку. Один Карпо радiе та свого чорного коня по загривку поляскуе. Той кiнь для парубка наче брат рiдний, а для села – чорне лихо. Бо коли вже на когось розiзляться Пелехатi – бiда. Переведе коня син чи батько перед тим чоловiком чи його двором – i в сiм’i горе не переводиться, аж поки не знайдуть когось сильнiшого, хто вiдшепче.

У Карповому роду здавна вiдьмаки. Такi, що кожен боявся, кожен запобiгав перед Пелехатими. Особливо коли в iхньому дворi з’явився чорний кiнь. Не було, щоб хтось Карповi чи його батьку супроти став. Одна тiльки Прiся наважилася.

…Тодi багато хто прийшов до церкви на молодих подивитися. І Карпо прийшов. Не прийшов, а приiхав своiм чорним конем. Люди жахнулися, хто ще не зайшов до церкви, а Карпо гарцюе на тому лиховi перед самими церковними ворiтьми. Переказали матерi молодоi, вийшла Домнiкiя з церкви – i до Карпа. Просить, щоб той iхав собi, а Карпо регоче:

– Хга-га. Що, тiтко, страшно?

Обернулася Домнiкiя на храм Божий, перехрестилася, а тодi:

– Щоб же ти, сучий сину, додому страшився вертатися.

І чи то в таку годину сказала, чи то сам Господь розсердився. Бо навеснi потонув Карпо в урвищi зi своiм конем. Тiльки лихо з ним не потонуло – на землi зосталося. Але то навеснi, а пiсля вiнчання виходять молодi з церкви, а Карпо перед ними свого коня переводить. Закричали люди, кинулися Пiпкуновi родичi до Карпа – захистити хочуть молоду пару. І тут де не взявся вершник на вороному конi. Як налетiв, як уперiщив того чорного звiра нагайкою. А потiм i самого Карпа огрiв. Кiнь рвонувся й потяг Карпа за село, попiд озером. Якiв, що був розгубився, глянув на Прiсю, а вона бiла як стiна i не зводить погляду з вершника. А той зняв шапку, уклонився низесенько молодим – i тiльки смуга лягла за його вороним. Казали потiм люди – три днi лiсничий блукав десь аж за Рiкою, а на четвертий прийшов додому схудлий, наче зболiлий, i цiлий тиждень нi до кого словом не обзивався.

А Прiсю нiби хто пiдмiнив: нi посмiшки, нi доброго слова Якову. Зате меншим братам його за матiр i бабу шануе, i свекру годить. Якiв покiрно терпiв нелюбов красунi-дружини, тiльки часто-часто плакала його сопiлка пiд ясними зорями.

Синочок у них народився, а потiм iще один. Меншенький помер до року, а старшенький утопився в копанцi. Потiм двiйко народилося, i тi померли. Не минувся Прiсi з Яковом лихий перевiд чорного коня. Зачастила Прiся до Рiки нiби за щавлем, а сама зiйде на кручу й подовгу дивиться у вир.

Розвиднилося, коли донька народилася, за нею ще одна i синок. Прiся наче ожила, щебече коло дiтей i до Якова озиваеться лагiднiше. А той i небо до землi прихилив би: хату заходився будувати, дворище обгородив. На заробiтки сходив, лошатко у двiр привiв. Тiльки забрала того коника колективiзацiя. І не стало волiв i коней в Івана Пiпкуна i в Грицька Пелехатого, i ще багато в кого спорожнiли двори.

А потiм здригнувся свiт i розколовся вiд Заходу до Сходу. Чоловiкiв у селi нiби хто косою викосив. І першого забрали Якова. Ох i тужив батько за дiтьми: усю нiчку сидiв бiля iхньоi постелi, дивився-надивлявся i слiз не стримував. Дружина ж мовчки готувала чоловiка в дорогу. І мовчки стояла за хвiрткою, коли вiн попросив: «Бережи, Прiсе, дiточок наших». Уклонився й пiшов. А в Прiсi нi сльози, нi зойку. Тiльки почорнiла з лиця, наче вже овдовiла.

– Ох, таточку, – плакала не раз моя мати, але так, щоб i ми, дiти, не бачили.

Де загинув? Як загинув? Хiба ж дiзнаешся з того короткого i непевного «…Пропав безвiсти…».

с. Красилiвка, 25 березня 2015 р. – 21 березня 2016 р.




На тому боцi


Ось зараз виберусь зi своеi долини в Солону – рiчка перед хутором, що стоiть на горi. Глибока рiчка, й вода у нiй аж чорна, а там, де впадае в озеро, – блакитна й ближче до берега у лататтi жовтому. Ще трохи, i переiду через мiлину – тут брiд колись був. Худобу ганяли, й люди перебродили, кому швидко на луг треба. Тiльки я правлю свого човника не до хутора й не на луг, а на той бiк Хозарського озера. Туди, де Ївга Курятниця жила.

Про Ївгу мало хто чув iз моiх ровесникiв. То про золото всi знали, а про дочку Луки Михулi тiльки скосогiр нагадував, на якому колись ii курiнь стояв. І не думайте, що завжди стояв. Нi-i.

Давня то казка. Не те щоб казка, а розказка моеi прабаби Степаниди. Так, а що тепер, як стiльки лишилося в пам’ятку тих ii казок-розказок. Отак зримо все перед очима, наче тiльки з дороги додому вернулася. Ох i далекоi дороги, трудноi, з якоi навертаються, коли вже пугач над стрiхою журбу кличе.

Того холодного лiта, якого року – не скажу, у Луки Михулi народилася донька: не перша й не друга, а аж четверта. І то не дитина, а щось схоже на кошеня з величезними очима, манюсiньким носиком, пiд яким кривилися двi тоненькi смужечки губ. І тiльки-но вийшло з лона матерi, тi смужечки так розтулилися, що повитуха ледь не впустила немовля додолу. Бо скiльки й приймала дiтей на свiт, а такого крику не чула.

«Це якесь причинне», – подумала, зиркнувши спiдлоба на стару Михулиху, яка ось уже скiльки стояла в неi над душею i тепер, побачивши дитя, не стримувала свого обурення:

– Знову дiвка. Люди добрi, та це ж кара Господня, а не невiстка. Дiвки, дiвки… І куди iх теперечки дiвати? У людей повна хата хлопцiв, а ця… Родить i родить самих дiвок, хоч утопися. А це ще й на дитя не схоже. Докiйко, подивися, а хвоста в неi немае?

– Таке скажете… – Повитуха знiяковiла, та все ж повернула дитину до баби дупкою.

– Слава Богу, – видихнула Михулиха, – а то я вже подумала… – Що подумала – не договорила, бо вийшла з хати в комору, щоб узяти щось та вiддячити повитусi.

Оте мале крихтенятко на все життя стало придибенцiею не тiльки для Михулихи, а й для ii сина i для своеi матерi. Ще коли впоперек лавки лежало – нiчого було, а як зiп’ятися на ноги – заплакала гiрко Параска: маленьку Ївгу нiжки не тримали. Коли пробувала встати, простягала рученята й падала. А вже як потiм пручалася, кричала й кусалася, коли хтось хотiв ii пiдняти, – хоч iз хати тiкай.

Першим не витримав Лука. Запрiг коня у воза, поклав два оклунки: один iз житом, другий iз борошном, лантух iз сухою рибою, добрий шмат сала i сувiй тонкого полотна на додачу. Посадив дружину з донькою i повiз аж за Лошицю – кручу над Рiкою. Казали люди – не одна бiда кидалася з тiеi кручi у вир.

Тiльки не спинився Лука на кручi, лише зиркнув униз i вдарив коня пугою, аж виляски пiшли по водi. Казав Щур Петро потiм, що бачив Михулю з Параскою, як тi iхали кудись, але дитяти з ними не було.

Хто повiрив, а хто нi, що Михулi Ївгу в якесь Озерне до родички бездiтноi одвезли, але батюшка перед Спасом погукав Луку до сповiдi. Та й не стало потiм розмов, наче й не було в селi цього дитяти.

Не взяв грiха на душу Лука Михуля, бо таки насправдi вiдвiз найменшу доньку до своеi родички, хоча та й переказувала, що прийняла в прийми вдiвця з хлопчиком. А що то була за родичка – таке. Змалку зналася на травах, а ii чоловiк – страшно й сказати на чому знався. Чи з ким. Гостинцям дядько зрадiв, а дитинi – не дуже, а потiм махнув рукою – не його бiда – Кулинина. Зате сину Микитi забавка буде, як пiдросте.

Чогось в Озерному тодi мало жило людей. Звiру, правда, всякого водилося. Було, що i ведмедi заходили. Але частiше вовки й лисицi, та ще дикi свинi. Од цих шкоди найбiльше – так рили городи, що часом жита й на насiння не лишалося. Отодi i йшли озеряни до Прокопа – не за позикою. Що в того Прокопа позичати, як вiн тiльки й знае, що знае. За тим його «знае» i приходили селяни, коли вже не було спасiння вiд тих диких кабанiв.

Тiльки ж Прокопу байдуже до чужих людей i свиней – не в його ж городi порили. У нього не риють – миша у двiр не втрапить, а не те що лосi чи лисицi – таку чоловiк силу мав. Казали, що Кулинину хату й розбiйники десятою дорогою обходили, хоча й стояла вона на узлiссi, вiддалiк вiд села. Правда, коли озеряни знiмали перед Прокопом шапки й кланялися, вiн добрiв. А ще, коли на стiл клали велику паляницю й смажену курку чи качку, робився веселим, аж очi всмiхалися. Вони в нього як отой колодязь на Матвiевiй горi – темнi, але не чорнi, а мов iз жабуринням бiля зiниць, i глибокi, аж втягують погляд, наче вир пiд Лошицею. Не кожен у тi очi гляне, хто вже хоч раз подивився.

Кланялись озеряни Прокопу низько, i дикi свинi щезали – до зими точно. Мала Ївга не раз допитувалася в Кулини, що то дядько робить, коли сам iде до лiсу й так там кричить, аж гiлля на дубах гнеться. Але тiтка лише сердилася й казала: «Цить. Мала ще знати». Зате навчила, коли чебрець збирати, а коли гусячi лапки. І для чого. Й сама Ївга забулася про своi колись болючi ноги. Лука вже не раз приiжджав, щоб забрати дочку, та чомусь вертався додому нi з чим.

Помiчати стала Кулина: що не день – мовчазнiшим робиться чоловiк. Зиркае спiдлоба на Ївгу. А до сина – душу б витяг i вiддав, та все придивляеться на нього, придивляеться. А син тiльки з хати – i вже Ївгу шукае. Сховаються десь помiж соснами, i день iх не чути. Тривожно робилося жiнцi вiд таких сховань. Уже, було, казала й Прокопу, аби дiвку до батька спровадити, а той сердився: «Тобi мулько, що в хатi прибрано i iсти наварено? Чи давно в хлiвi не поралась? Пожалiй себе – ще наробишся». Бо що не кажiть, а трудящою була Ївга. І совiсною на додачу. Але не в тiм бiда, а в ii серцi. А воно прикипiло до хазяйського сина, хоч ти що хочеш роби. Кулина й робила. Не так сама Кулина, як Прокiп. Особливо коли вiдчув ще одне життя у своему домi. Довго вiн тодi лаяв дружину, що дiвку не догледiла, але Микитi нi слова. Тiльки однiеi ночi так закричала Ївга вiд болю, нiби хто вдарив iй у живiт вогняною кулею. І вдарив, тiльки того нiхто не бачив, одна Кулина здогадувалася.

А вранцi Ївга пiдпливла кров’ю. Добре, що тiтка зналася на таких кровотечах. Материнки швидко в глечик – i на вогонь. І ще щось докладала, а за кiлька днiв Ївга пiдвелася з постелi та вийшла надвiр на свiт Божий подивитися.

А що Микита? Самотиною блукав по лiсу, бо вже тодi батько брався передавати йому все, чого вмiв сам: як до звiра заговорити, як замовляти кров на ранi, бiль у ногах. От тiльки бiль у серцi не вчив замовляти, а воно в парубка щодень дужче болiло. Вiн i сам не знав, вiд чого той бiль. Любив Ївгу, бо нiкого рiднiшого для своеi душi не вiдчував. Любив i батька, але якось так, нiби на вiдстанi. А мачуху боявся, хоча та до нього як до рiдного. Щось мучило Микиту, душило, нiби зашморг на серцi.

Не раз, коли небо затягувалося темними хмарами, лякався Микита. А вже як грiм загримить, здавалося, що хтось могутнiй свариться з небес. Вiн тодi падав на колiна й молився. Знав багато молитов, але вiдразу наче всi забував, тiльки «Богородиця» та «Вiрую» в пам’ятi залишалися.

А то якось гукае Прокiп Микиту на придуху до озера, що за Чорним рогом – лiс такий iз самого дуба. Далеченько йти, а снiгу намело… І ще мете. Кулина сердиться: «Наче iсти нiчого, що в таку негоду з дому виходите». Воно б послухатися чоловiку, а вiн тiльки зиркнув, наче вдарив дружину. Потiм пiдiйшов, по головi погладив, а в очi вже не дивиться.

Ледве добилися до того озера. Батько ступив на лiд i йде, не озираеться. А тодi вiдiйшов подалi вiд сина i як закричить, аж лiд пiд ногами затрiщав, а в Микити на головi волосся заворушилося. Та потiм ще страшнiше стало, коли на той крик iз заметiлi, озвалося щось так само дико.

Батьку пiд ноги вода тече, а лiд не провалюеться. І стiльки риби в тiй водi… Прокiп узяв двi щучки, кинув до Микити: «Бери, сину, i бiжи додому, а я вже не вернуся. І чуй, синку, Ївгу вiдiрви од серця, як хочеш, але вiдiрви. Послухайся батька, синок! – А в самого очi кров’ю наливаються, руки сторчака стають. – Послухайся! – Упав на колiна просто у воду, – бо насiння у нас вовче i рiд наш проклятий давно! Сюди бiльше не приходь i матерi накажи. Тепер бiжи й не озирайся!»

«Прости-и. У-у-у», – чулося навздогiн, коли Микита побiг, як батько наказав. Лише коли Чорний рiг проминув, спинився, прислухався. А потiм упав у кучугуру й заплакав.

Додому прийшов, як добре споночiло. Стоiть пiд вiкнами, а в хату не йде. Аж чуе Кулинин плач, i Ївга плакати заводить. Зайшов, кинув рибу на пiдлогу й мовчить. Кулина спочатку тiльки дивилася: то на рибу, то на пасинка, а потiм заломила руки над головою i заголосила.

Нiчого не втаiв Микита. І про вовче насiння розказав. Ївга плаче, а Кулина стогне. А потiм враз нiби схаменулися обидвi – дивляться на Микиту, наче в нього вже сiра шерсть на обличчi проступае. Так i спати полягали, тiльки Ївга коло Микити лягла, обняла гарячими руками, пригорнулася. Щось шепотiла до нього, аж поки й позасинали обое.

Не вийшло в Микити вiдiрвати Ївгу вiд серця. А вона й не давалася, щоб вiдiрвав. Так уже любила, наче доживала день останнiй.

Просить Микита, щоб дiвка додому верталася, – вона й згоджуеться, тiльки: «Ось нехай потеплiе – i пiду». А коли потеплiло – знову: «Та нехай уже на тому тижнi». Бачить Микита: ще трохи – й не стане сили виправити Ївгу. Таки напосiвся – з учора наказав збиратися. І так наказав, що Ївга не насмiлилась перечити. Лише Кулина заплакала, бо тепер у неi все щезало iз життя, а тиша в хатi наче ворог.

От iдуть Микита з Ївгою, iз самого раночку йдуть. Березовицю проминули, а дiйшли до Лошицi – спинилися. Взялися за руки й мовчки дивляться з кручi. Але Микита спохопився, пригорнув до себе Ївгу, тiльки збiлiв, коли пiщаний край униз вiдколовся.

До села не йшли, а мучились: пройдуть трохи, обнiмуться, стоять i плачуть. Уже коли Хомичiв хутiр iз верб виступив, Микита передав дiвчинi ii оклунок iз пожитками.

– Менi, – каже, – далi не можна. Я боюся людей. Бо люди бiльше звiрi, нiж самi звiрi. – І не пiшов, тiльки довго-довго стояв i дивився.

Лука Михуля зрадiв меншiй доньцi, i Параска не налюбуеться. Але недовго радiли, бо пiсля Покрови пiшли по селу старости. І до Михулi прочиняють дверi. Та Ївга нiкому рушникiв не подавала, хай як сердився батько, хай як плакала мати. Каже дочка: «У могилу ляжу, а нi за кого не пiду». Михуля спочатку за вiжки, а потiм зглянувся над дочкою: мудрий був чоловiк – не вiддав своеi дитини на глум людям. Та й сина йому Бог послав, тому невелика бiда, що дiвка оця мов наврочена. Живе собi й живе, зайвого кусника хлiба зi столу не вiзьме. Тиха, роботяща. Тiльки коли завiрюха здiйметься надвечiр, завие пiд вiкном, не спить Ївга, прислухаеться. Параска не раз чула, як донька спросоння стогнала, наче iй щось болiло.

А вже навеснi за озером люди вовка побачили. Вiддалiк, правда, та про облаву заговорили. Ївга ж мiсця собi не знаходить, бiжить до озера, вдивляеться на той бiк. А тодi давай батька просити, щоб вiдпустив ii жити в самотину. Параска – у плач, а Лука замовк важко й нi на кого не дивиться. Потiм узяв сина, сiли в човен i поiхали, куди Ївга просила. Отам, за озером, на скосогорi, i вибрали мiсце для куреня.

Що то батько – лаштував курiнь, наче добру хату. Яму ледь не в колiно викопали, ще й зi схiдцями. Стiни виплели з лози, а тодi очеретом накрили. А далi вже сама Ївга усе робила, як ii душа хотiла. І так добре iй у тому куренi, наче панi в мурованому палацi. А то якось вийшла зранку сонечко зустрiчати, а бiля входу вовк стоiть i рiдними очима на неi дивиться.

с. Красилiвка, 1 лютого – 29 березня 2016 р.




Хижаки


До колгоспноi контори сходилися люди. За звичкою, бо зроду-вiку в цьому маленькому селi – нi клубу, нi сiльради. А от ферма стояла, i контора – колишня куркульська хата. Господар давно згинув у Сибiру, а хата ще як дзвiн. Іншi он, новiшi, повростали в землю по самi вiкна – страшно зайти. «Наче баби оцi. Штовхни котру – розсиплеться. Як вони тiльки й живуть отут?» – подумки розмовляв сам iз собою вже немолодий чоловiк, iз сiрими примруженими очима. Уважними, пронизливими, наче тiльки вони й були на його обличчi. Може, тому що мало розмовляв, лише роздавав команди, кивав головою i думав. Тепер спостерiгав за двома десятками людей. Та де там людей – старцi, що спираються на палицi, у куфайках латаних i бурках – усi до одного. Навiть хлоп’я, що тулиться до баби, – у маленьких бурочках iз глибокими калошами. Точно чиесь байстря, бо чого б воно жило в оцих джунглях. Подумки порiвняв хлопчика з Мауглi. Посмiхнувся, глянув на власного сина, що сидiв за кермом новенького позашляховика, здивовано розглядаючи селян. «Да, синку, такого ти у своiй Англii не бачив». Хотiв щось сказати, але син змушував батька розмовляти з ним лише англiйською, та вона йому чомусь не давалася. Таки не втримався:

– Well, what do you think about forest people[1 - Ну, як тобi лiсовi жителi? (англ.) (Тут i далi прим. авт., якщо не зазначено iнше.)]?

– Cool, they are ukreinian indians[2 - Супер. Це ж украiнськi iндiанцi (англ.).].

Селяни здивовано перезирнулися. Дiд, у шапцi-вушанцi по самi очi, запитав:

– Це що – нашi чи знову нiмцi?

– Чорт iх знае, – почув у вiдповiдь не лише дiд, а й Борис Петрович. – Може, вибори якi, то вони й катаються.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Ну, як тобi лiсовi жителi? (англ.) (Тут i далi прим. авт., якщо не зазначено iнше.)




2


Супер. Це ж украiнськi iндiанцi (англ.).


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/mast-rova_valentina/na-tomu-boc-zb-rnik