Великi проводи Пантелеймон Олександрович Кулiш Пантелеймон Кулiш Великi проводи Благiй матерi славного сина Мар’i Івановнi     Гоголь 1. *** Як на мене шуря-буря З пiвночi схопилась, — Твоя хата, блага мати, Менi вiдчинилась. Як на мене хиже птаство Важко налiтало, — Ти мене, благая мати, Орлом величала. Не орел я, стара нене, — Голуб полохливий, Яструбами закльований, Совами ночними. Пiд твою сховавсь я кришу В завiрюху злую; Твоiм духом теплим дишу, Твоiм серцем чую. Ой ти вмiла заспокоiть Лякане серденько, — Буркочу тобi тихенько, Моя рiдна ненько. 1648 2. Пiсня перва І Ой чого, чого В славнiм Гадячi В усi дзвони задзвонено? Ой чого, чого Усi могилки Корогвами закрашено? Попи спiвають, Свiчки палають, Козаки шабельками лискають. Ой кого, кого Пишним поiздом У почетi привезено, Вороного коня, В срiблi-золотi, За труною приведено? Пани й панята, Дуки, княжата З’iхались труну проводжати. Ой хто ж бо то, хто На сиру землю Пав у чорнiм оксамитi? Тяжко старому Зоставатися Сиротою на свiтi! Є кому меди І вина пити, Нiкому очей веселити. ІІ Годi тобi, годi, Пане Рарожинський. У сиру землю биться: Ще ж бо ти на свiтi, У похилих лiтах, Не зовсiм одиниця. Не заливай, батьку, Примерклого ока Гiркими сльозами: Єсть у тебе втiха — Дочка ясноока З чорними бровами. Ой вона вiд жалю Як степова квiтка Пiд росою, схилилась. А на ii красу, На пишну уроду Вся молодiж задивилась. Схилилась над братом, У чорних серпанках, Як верба над водою; Усiм взяла очi, Усiм взяла серце Молодою красою. ІІІ Пiд страшну негоду, Через Жовту Воду Не знайшли пани броду; Помер молоденький Панич Рарожинський, Повернувши з походу. Не низьким поклоном Низове гультяйство Паненя привiтало: Воно йому в груди З довгоi пищалi Подарунок послало. Чи то степи й балки, Глибокi байраки Красним маком процвiтають: Чи то хмельнищане, Втiкачi-панщане Червону кров розливають? Застукав Хмельницький Гетьмана Калину Із Потоцьким пiд Стебловим, — Дякують панове По костьолах богу, Хто вернувся здоровим. Ой уже ж Хмельницький На всю Украiну Зичним голосом гукае: «Гей, хто не хоче Шляхтi догоджати, Хай до мене прибувае!» Гудуть хлiбороби, Як веснянi бджоли: «Ой що маемо чинити? Чи нам манiвцями За Днiпро втiкати, Чи ще шляхтi послужити? Уже ж ми служили, Уже ж ми й робили, Та що маем за послугу? Запродало панство Наше тiло й душi Орандарям у наругу!» ІV Ой у Лубнях крутоярих, У високiм замку, Сидить пишний князь Ярема На тисовiм ганку. Насупився князь Ярема Все листи читае. «Враже хлопство! Хамське кодло!» — Раз по раз гукае. «Наряджайте драгонiю, Лаштуйте гармати! На всiх шляхах, перевозах Поставити чати! Усi стежки по яругах Поперетинати. А пiймавши утiкачiв, На палi вбивати! На розпуттях шибеницi Славити по полю. Щоб завчасу вгамувати Ледачу сваволю!» V Кличе пишний князь Ярема Поперед себе Голку, — Молодого отамана Панцерного полку. «Пане Голко! ти вiрнiстю Свое iм’я вславив: Тим я тебе серед шляхти Високо поставив. Хоч родився ти вiд козака, Та шляхетну душу В твоiх речах i учинках Шанувати мушу; Бо не дурно ти зо мною З'iздив чужi краi: Розумнiшоi людини Над тебе не маю. Вiрний Голко! тепер тая Година настала, Щоб твоя душа шляхетна Сонцем засiяла. Занедужав Рарожинський, Поховавши сина, А тим часом закипае Бунтом Украiна. Гадячане першi встануть: Завзятii люде! Як не впиним того хлопства, То щось лихе буде! Оце ж мушу сусiдовi Допомогу дати І тебе послать у Гадяч Рейментарювати. Честь велика! Уся шляхта Завидуе збоку. А за вiрнiсть дамо тобi Награду високу: Дамо тобi крулевщизну У Липовiм Бродi, І будеш ти, з ласки сейму, Шляхтич на загродi». Уклонився пан отаман, Засiяли очi: «Я бiльшоi, ясний князю, Милостi не хочу. Аби менi панам своiм Добре догодити І вiд них ласкаве слово Собi заслужити». VІ Чого ж се ти, Голко, Чого ж се ти, друже, Одiйшов од князя Та й зажуривсь дуже? Чи ти зажурився, Чи ти загадався, — Хто ж би то по тобi Дорозумовався? Глибокий колодязь, — Тiльки дно блищиться: Твоя думка глибше У серцi таiться. Глибокий колодязь, Води не достати: Тебе не збагнув би Нi батько, нi мати. Глибокий колодязь, Не сягне ключина: Тебе не збагнула б І вiрна дружина. З панами ти вирiс, Панам сподобався І рiдного батька Змалку вiдцурався. Панським тебе мати Личком надiлила, Бо в панських будинках Тобою ходила. Уродлива мати, Як намалювала, Бо в панських будинках Вона пробувала. Чого ж тебе серцем Козаки шанують?… Козацьку натуру Вони в тобi чують. Як заграеш в полi На воронiм конi, — З тобою, Голко, Козаченьки роем! Як виiдеш збройно Граничить границi, — Вони за тобою — Що вольнii птицi! Вiрно Голка, вiрно Свойому пану служить… Чого ж його серце Потай усiх тужить? З веселоi учти Голка утiкае, І панська шаноба Його не втiшае. Ой б’е-розбивае Щука-риба ряску? Не вважае Голка На дiвочу ласку. Летить орел в небо, Розпустивши крила: З козаками Голцi Розмова не мила. По синьому морю Лебiдь виринае: Не простацьку Голка Думку собi мае… VІІ Пiшла-повилася З Лубень крутоярих Дорога розлога… Обняла козацьку Безоднюю душу Велика тривога. «Де ти живеш, славо, Праведне лицарство, Де тебе шукати? Ой ще ж тебе, славо, На вiк не явили Високi палати. Ой чи то ж то слава Велика заслуга, Щоб свiй рiд пiдняти? Чи то слава славная На божому судi, Щоб люд рятувати? Ой iз’iздив-звiдав Я чужii землi, Розуму набрався; Ой бачив я славу Понад синiм морем — Я в iй закохався. Ой шумлять байраки, Луги Низовii Буйними вiтрами: Ой настало врем’я, Настала година Розмовлять з панами. Ой буде розмова У чистому полi Довгими списами: Гей, пишнее панство, Шляхетне лицарство! Розквитайтесь з нами! Ой буде розмова, Гарматная рада Огнем, порохами; Напишемо листи, Вiчнi договори Гострими шаблями!» VІІІ Їде Голка чистим полем На воронiм конi; За ним повчок панцерникiв У ясненькiй зброi; За ним слуги молодii, Вози скарбованii; Пiд бiлими попонами Конi дорогii. Блищить шабля козацькая Вiд срiбла та злата; Зрядив його пан ласкавий Як рiдного брата. Горять в полi, против сонця, Сукнi-едамашки: «Не забувай, вiрний слуго, Княжецькоi ласки». «Не забуду, не забуду! Хiба жив не буду! Ой я вам, вельможне панство, За все вдячен буду: І за те, що панськi очi Й панськi брови маю; І за те, що свого батька Змалку вiдбiгаю; І за те, що моя мати Пiшла за водою, Породивши паненятко В лузi над Сулою; І за те, що ви достатком Мене надiлили, Награбивши, наздиравши З рiдноi Вкраiни. Ой Яремо, пишний князю! Не дивись звисока: Не заслiпиш срiблом-злотом Козацького ока! Було мене в чужi землi З собою не брати, Коли хотiв з мене слугу, Дворянина мати. Було мене не пускати На тайнi розмови До тих людей, що по свiту Ширять розум новий. Ой ти, князю, в езуiтiв Учивсь панувати. А я учивсь у тих людей Братiв рятувати. Закованi брати моi В шляхетськi статути… Пора, пора поскидати Невольникам пути!» 3. Пiсня друга І Серед гаю, пiд горою, Старий дуб стоiть; З-пiд кореня того дуба Криниця дзюрчить. Дзюрчить-бiжить криниченька, Наповня ставок. Над тим ставком нахилився Вишневий садок. Похила хатиночка З садка визира. В тiй хатинцi проживае Бабуся стара. Сама соб як мiзинець, Кругом гай шумить Полягла трава висока: Нiкому косить. Чий же то в травi високiй Протоптаний слiд? Носять дiти-онучата Бабусi обiд. Бабувати вона ходить До добрих людей, А зимою у запiчку Вовну в них пряде. Там дiтвора з повитухи Не зводить очей, Слухаючи пiсень ii Та старих рiчей. Як водиця iз-пiд дуба У ставок бiжить, Так бабуся з маленькими Дiтьми бубонить. А весна-красна настане — Вона знов у гай, Знов до дуба пiдгiрнього, Бо там ii рай. То не квiтки мiж травою, То — думки ii: Як спогляне, то й згадае Радощi своi: «Цвiте ясний, цвiте красний! Не довго цвiтеш; На хвилину, милий боже, Щастя нам даеш. Ой, сон-траво i ти зоре! Густiше бринiть, Де дружина моя вiрна Пiд явором спить. А ти, водо дзюркотлива! Течи iз ставка У Сулу зеленолугу… Там моя дочка. Русалкою покутуе Розум молодий, Що не втекла, необачна, Лихоi бiди. Передай iм, дзюркотонько, Плач довiчний мiй, Матернiми слiзоньками Личко iй обмий. Козаченьку-безбатченку! Ти — крадений цвiт… Цвiти ж собi i красуйся На весь божи свiт. Ой, як я тебе не бачу, На серцi печаль; А побачу твою вроду — Вiзьме серце жаль: На послугу, на утiху Панству уродивсь, І вiд роду козачого Навiки одбивсь». ІІ Ой блиснула грiмниченька, Густу хмару розриваючи: Засiяли козаченьки, Дубровою проiжджаючи. Попереду пан отаман Показуе iм дорiженьку. Кiнь вороний, сам молодий, — Чого ж клонить вiн голiвоньку? То не маки процвiтали, Густу траву iскрашаючи: То козаки луку вкрили, Кониченькiв попасаючи. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/kul-sh_panteleymon/velik-provodi