Заворожена криниця Пантелеймон Олександрович Кулiш Пантелеймон Кулiш Заворожена криниця Вертоград моей сестры…     Пушкин * * * У сестри моеi тихо Процвiтае сад в оградi. Кiнамон, моя утiха, Нард, алое в любiм садi. Там квiтки, як в божiм раю. Що на Тигрi да Євфратi, Зорями в травi зоряють, Тонуть-плавлють в ароматi. Там гранати наливнii, Солодощiв дивних повнi… Гудуть бджоли золотii, Мов з Едему тихi дзвони. Серед саду-винограду В кринах схована криниця… Мойму серцю на вiдраду Заворожена водиця. Заворожена й заклята, Щоб не знали люде ходу: Бо призначено для брата Чисту воду-прохолоду.. Вiтре тихий вiд заходу! Вволи волю мого серця: Повiнь чарами на воду. Нехай ллеться, нехай ллеться. Вiтре буйний аквiлоне! Подми чарами, крилатий, На тi нарди, кiнамони, * * * І вдень журюсь, i серед ночi: Ой Лелечко ж, мiй боже Лелько! Весна та гарнi карi очi У змовi на мое серденько. Весна та гарнi карi очi На мене потайно змовлялись, І рози й солов’i щоночi В тi, певно, змовини мiшались. * * * Благословляю час той, i годину, І ту ясну невимовну хвилину, Як я, об’iхавши свiт-Украiну, Тебе побачив, над людей людину. В тобi з душею понялась урода І з серцем тихим — розуму свобода… Пещене чадо рiдного народа! Пишаеться тобою вся природа. До тебе я, приблуда, приблудився, На тебе я, мов на святу, дивився, Твоiм умом i серцем просвiтився, Немов на свiт удруге народився. Благословен же час той i година І ти, ясна, незабутна хвилино. Як свiт менi широкий — Украiна В тобi з’явився, над людей людино! * * * Блукав я самiтно промiж деревами З моею печаллю один І мучивсь гiркими давнiшнiми снами, Та й знов собi серце вразив. Де ви сього слова про жаль мiй набрали Пташки, в воздуховiй горi? Коли б же ви про мене у спiвах мовчали, Було б iще гiрше менi. 1896, ноября 17. Гейне 1,38 * * * В твоi голубенькi очi, Як в море тихе, зазираю, І мрiй стiльки в серцi у мене, Що я про них слова не маю. Про очi твоi голубенькi Я всюди, о, всюди гадаю І в морi голубеньких думок Щасливим умом поринаю. * * * І Вiтаю глуш твою, куточку мiй затишний, Де я ховаюсь од лихих людей, Що гайдамаками осiли «город пишний», Хвалителями гидосних страстей, Через котрi наш край ув Азiю подався, Пустинею ума i людськостi зiстався. ІІ Я тут — мов у раю… Кругом живуть панки, Такi байдужнi до самопознання, Як iх хаптурники, iх суддi й мужики… Благословенний край розумовання! Погляну з захисту — воли, воли й воли, Безмовнi, як i iх батьки й дiди були. ІІІ Я тут — новий Адам: свiй тихий рай обходжу І всiм скотам даю iменованне, Скотам i гадам, що в котрого знаходжу, На споминку, на вiчне пам’ятанне, Що пробував колись в цiм краi чоловiк І мiж нiмих звiрят прожив блаженний вiк. ІV Як праотець Адам, ходжу я тут за плугом, В поту лиця свiй хлiб насушний iм, І нiкого менi назвати братом, другом, Або слугою нелихим своiм. А все ж ми з Євою щасливiшi над звiрята, Над всi воли, осли, телята, поросята. V Як праотець Адам, я знаю зв’ягу хатню Із Каiном без честi й без ума, Та, молячись, дивлюсь на Єву благодатню, І не подужае мене ворожа тьма. Смiюсь на хуторi iз темного хижацтва, І з велемудрого письмацтва-гайдамацтва. VІ Благословен господь за всi його дари! Благословен: сподобив мене раю… Працюю вiд зорi до пiзньоi пори І на погану погань не вважаю, В затишному раю «я води Лети п’ю» Да тихострунную настроюю мою. * * * Веснянi блакитнi очi Дивляться з трави на мене: Се фiалочки коханi, Що набрав я повну жменю. Я набрав i все, що думав, Чим сумне втiшав серденько, Голосно про те спiвае Мiй коханець соловейко. О! виспiвуе, лящить вiн Про зiтханне мого серця; І нiжна любовi тайна По всiх пущах роздаеться. * * * Вранцi я встаю й питаю: Чи вона сьогоднi буде? Вечiр знов занепадаю: І сьогоднi не прибуде! Усю нiченьку нiмую Я лежу без сну, сумую, Ввезденiченьки мов сниться Сон про любу, дорогую. * * * Заплачеш по менi, кохана, о! заплачеш, Як бездиханного мене колись побачиш Промов же се словце, промов менi його Нi, нi! Мовчи: бо жаль менi жалю твого Ношу в душi печаль, почезли всi надii, Холодна в серценьку тече вже кров, не грiе І, як поляжу, ти з великоi семнi Одна зiтхатимеш вiд серця по менi. Оце ж мою печаль, мов хмару, пробивае Якийся тихий свiт i тугу розвивае, Тим свiтом свiтиться ясна душа твоя, — Крiзь темряву маяк спасенний бачу я. Свiтися ж, зiронько, душе благословенна! В тобi увесь мiй свiт, уся моя вселенна, Як зникну i мене покрие вiчна тьма, Заплач, а в мене слiз давно уже нема. О, знаю! По менi гарячими заплачеш Мого ж плачу ти вже довiку не побачиш. Мене за живота покрила смертi тьма, Нi в серцi радощiв, нi в очах слiз нема * * * Знов я серце упокорив І забув тяжку досаду; Знов весна у серце хирне Лле здоров’е i одраду. Знов увечорi i вранцi Зазираю в тi алеi, Де чував я буркотанне Сизокрилоi моеi. Знов я на зеленiй рiчцi, На мосту стою високiм: Може, йтиме чи проiде І зирне ласкавим оком. Знов у хвилях попiд мостом Щось мов плаче-нарiкае. Бiдне серце розумiе, Що та хвиля розмовляе. Знов закоханий блукаю, Де сумнi грачi ночують І пташки в кущах зелених З дурня никлого кепкують. * * * Квiтки з сльозами, Сльози з квiтками Не розлучаються, сестро, нiколи. Скроплюють сльози Пишнii рози, Своi розкiшнi величнi престоли. Благоухають, Землю скропляють Пишнi престоли праведних слiз — рози. Їм же вiдрада, Вища награда, — Чистi, да щирi, да праведнi сльози. * * * Коли б ти, кохана, менi притулила до серденька руку, Сама б дивувалась його трепетанню сумному да стуку. Не серце колотиться — стукае се пiд ночну тишину, Се тесля жорстокий менi заходився робити труну. Немов молоток стукотить серед ночi у мене нiмоi, Заснути давно вже вночi та й удень не дае в упокоi. Голубчику тесле! кiнчай сумовиту роботу борзiй І дай опочити в тривозi, заснути навiки менi. Гейне, 1,39. * * * Коли б я був хлоп’я байдужне без турботи І в горах жив собi в печерi самiтнiй, Я би гуляв-буяв до власноi охоти По темних застумах та по водi бистрiй. Нудна тому пиха низькоземна саксонська, Хто народивсь i зрiс на вольних висотах; Йому б здалась низька i башта Бабiлонська, Серед тих скель, що з них вода летить, мов прах. Фортуно! вiдiйми культурнi землi в мене, Бери собi й iм’я, що помпою блищить: Ненавидне менi пiдлиз рабiв мiзерне Угодництво: мiй дух неволi не терпить. Всели мене мiж гiр, — в iх велико кохаюсь. Нехай уз iх реве безкраiй океан: Нiчого я в людей нiже не допевняюсь, Опрiч тих любих сцен, що змалечку я знав. Малi моi лiта, но вже я серцем чую — Не про таких, як я, постав сей гордий свiт. Про що ж повiшено завiсу там густую, Де криеться кiнець моiх непевних лiт? Колись я бачив сон моiм духовним оком, Блаженно любий сон од радощiв земних… О, правдо! ти своiм ненавидним укором Показуеш менi iз вивороту iх. Любив, та любленi поснули сном глибоким; Дружив, та здруженi по свiту розтеклись… О! як же холодно у серцi одинокiм, Що радощi моi печаллями взялись! Хоч гостi, дзвонячи у кубки золотii, Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/kul-sh_panteleymon/zavorozhena-krinicya