Магомет i Хадиза Пантелеймон Олександрович Кулiш Пантелеймон Олександрович Кулiш Магомет i Хадиза 1. Замiсть переднього слова про Магомета Не говори зо мною про коханне, Про жизнi цвiт, про щасте… Ти не знаеш, Яку своiм дiвочим залицяннем Тонку струну в душi моiй торкаеш. Аешо люба, сонячне серденько! Ти всi квiтки хотiла б осiяти, Заговорити з кожною любенько І приголубить як дитину мати. Та мiй цвiток незримо процвiтае, Незримо дише сонця красотою: Над ним i вдень i по ночам сiяе Свiтило щастя вiчною любов'ю. І поки тху мого, поки аллаху Угодно на землi мене держати, Не буде той, хто не доступен страху, Очима iншоi собi шукати. Ти кажеш — лучча, краща? Нi одноi Нема на свiтi луччоi й не буде… Во iмя бога, красоти такоi Не бачили нiколи грiшнi люде! Возьми у мене очi, подивися На неi звисока, з небес пречистих, Звiдкiль всi помисли святi взялися І чувства праведнi сердець огнистих. Як в глибиню бездонну океана Аллах всезрячим прозирае оком, Як до схiд сонця над ночним туманом Зоря над сонним свiтиться востоком: Так в Магометову прозрiла душу Хадиза, боже око, сонце ясне, І зрозумiла все, про що я мушу Вiщати миру, доки й жизнь погасне. Я був малий, мiзерний i незнаний, — Вона мене мiж тисячами вздрiла І золото, й верблюдiв каравани, І всю судьбу менi свою вручила. Мене лиха тiснила ворожнета, Вона, мов скеля, при менi стояла І оклеветанного Магомета На всю вселенную б не промiняла. Тинявся я промiж людьми чужими, — Вона менi, мов сонце, осмiхалась, І помишленнями ii святими Моя душа, мов перлами, втiшалась. У нищетi я нею був багатий, В багатствi нею був я милостивий; Вона робила, що з моеi хати Утiшеним виходив нещасливий. Нехай аллах усю красу по свiту В один алмаз безцiнний позбирае, — Не засiяе вiн так Магомету, Як дух Хадизи перед ним сiяе. 2. Пролог І Розкинулась еси по всiй землi широко; Імперiя всемирна зветься згорда. Моря, земля i все на нiй, що бачить око, Усе твое, неволя i свобода. Свобода тисячам, неволя мiлiонам: На тiм стоiш, пануеш, порядкуеш. Все покоряеться тобi й твоiм законам, А хто б оперсь, до кореня зруйнуеш. Так правиш свiтом ти i над царьми царюеш. ІІ Один був тiльки цар, та не вiд сього миру, Що нехтував страшну твою потугу. Носив корону вiн iз терну, а порфiру З кармазину, невiрами на наругу. Ти вiддала й його, через свого Пiлата, Лихим жидам на муку й на пропятте; І хоть були в твого помитi руки ката, Та заслужила вiчне ти проклятте, І не спасе тебе нi розум, нi завзятте ІІІ Прокляв господь всi пять столиць твоiх великих, Почавши вiд тебе, Єрусалиме: Розсiяв жидову промiж чужi язики… Тебе ж останнього прокляв вiн, Риме: Щоб ти побачив, як стовпи твоi крушились, Що ти на них свою главу возносив, Як там по iншому законовi молились, Куди новi скрижалi ти приносив І, замiсть господа, себе в них превозносив. ІV На всiй iмперii, що Римською прозавали, Лягла печать проклятiя страшного, Що духа божого в живому не познали, А з мертвого собi зробили бога І поглумилися над правдою святою, Котрою дух господень в нас сiяе, Над вiчним божеством i неба висотою, Куди i розум наш не досягае, Котру один творець всього живого знае. V-VІІІ Озвався був один против великого скандалу Святий фiлософ, Нестор Цареградський, Та оддано його безбожним на поталу, Що iх родив на свiт владика адський. Замучили його, як i того, що богом Зробили мертвого, на глум розсудку: На клевети клевет нагромоздили стогом, А з мук його тяжких зробили шутку, Приправу до свого попiвського прибутку. ІХ «Ой хто б нам дав крилi, крилi мов голубинi, — Мовляли тайком несторiане, — Щоб звiдси нам летiть в далекi украiни, Покинувши се зборище погане! Особмося, брати, як птах наздi високiм, Рятуймо чистую любви науку, Злучаймо праведнiсть iз розумом глибоким. Нехай достанеться вiд дiда внуку, І всолодiть його потомкам жизнi муку». Х І забирали все свое добро убоге, І до степiв арабських прямували, І, проклинаючи золоченi чертоги, Собi хати в пустинi будовали. І вiрнi, бачивши, що сi несторiане Немов свiчки у церквi погасили, — Як серцем i умом справеднiшнi християне, Притулку серед них собi просили І порох вiд чобiт царградський обтрусили. 3. Пiсня перва І Аравiя… Се тут египетськi божища, Онуфiси та Мневiси забулись; Се тут, скитаючись без хатнього жилища, Жиди до господа свого вернулись. Тут, на горi, гримiв крiзь тучi голос бога, Єдиного предвiчного владики; Тут поломем вночi значилася дорога; Тут сяевом сiяв пророк великий, І покорявсь йому в пустинi камiнь дикий. ІІ В землi, рекомiй Уц, мудрець тут проявився, Що бога звав на суд за горе жизнi І перед ним умом i серцем покорився, Як полились величнi укоризни. Упавши ниць, тремтiв од слова, як од грому, Все твориво в душi одмалювалось, І богу вишньому, единому святому, Безсмертна в серцi пiснь озвалась, Народам i вiкам наслiддем вiчним сталась. ІІІ Аравiе! ти мов той ум фундаментальний, На каменi твердому оснувалась. Ти маеш строгий вид, задумливо-печальний, І каменистою в сусiд назвалась. За те ж тебе лихi сусiде оббiгали, Не товпились в суху твою пустиню. Твоi джигiтарi тиранii не знали, Хранили волю й правду, як святиню, Творили сильним суд, а вбогим милостиню. ІV Аравiе! ти, мов той бедуiн ревнивий, Камiннем та пiском обгородилась, Сховалась од чужих у затишок щасливий, Над морем, як над дзеркалом, схилилась. Там раем пишним ти, барвистим зеленiла, Про твiй оазис мореходи знали, До тебе паруси носили iх, мов крила; Щасливою вони тебе прозвали І про тебе казки дивовижнi казали. V З тебе, Аравiе, з твого двойного лона, Як з древньоi Юдеi й Самарii, Повинен в мир прийти новий творець закона, Возвишений, як оний Син Марii… Вже вiн прийшов, пророк, пустинi просвiтлитель, І шествуе, не знаний ще нiкому, Нi родичам близьким, од них далекий житель, Нi рiднiй неньцi, нi собi самому, Спасенних задумiв поету мовчазному. VІ Не ключа журавлiв понад степом неслася, Не з вирiю летiли сiрi гуси, Не низка байдакiв по морю простяглася: То степовi човни плили по сушi. Безпаруснi човни, безвесельнi галери, Гуськом плили i пливучи хитались: Двугорбi вючаки, цибатi дромадери В пiску глибокому немов купались, І порохи стовпом за ними пiдiймались. VІІ Се з Меки караван до Сiрii прямуе Із здобиччю морських пучин глибоких, Щоб накупить всього, що женщину чаруе І нарядить арабок свiтлооких. Коралi дорогi та жемчуги цейлонськi, З бальзамами, алоем, камфорою, Навючать карван блаватусом сидонським, Кармазином, серпанками, тафтою І бiлою, як на Лiванi снiг, габою. VІІІ Та Магомет не мав у всьому караванi Нi зернятка. Се все було Хадизи, Багатоi вдови, мiж панiями панi, Що торг вела вiд Інда до Тавризи. Вiн — хлопець молодий, ii пiдпарубочий, Вдовиченко убогий, та вродливий, Псував, не знаючи, солодкий сон дiвочий… Високий був, румяний, чорнобровий; Мов та Полярниця, яснi блищали очi. ІХ А голос — водопад, гучний, дзвiнкий, гримучий, В саду з Хадизи, у раю земному, Що рине кришталем з нахиленоi кручi І по пiску шумуе золотому. Нiхто в Аравii на дикiй кобилицi, Що в табунi залигано арканом, На вихрi степовiм, блискавконогiй птицi, Не мчавсь таким орланом-гурриканом: Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/kul-sh_panteleymon/magomet-hadiza