Кентервiльський Привид (збiрник)
Оскар Уайльд


Істини
Усе життя aнгло-iрландського письменника, поета, драматурга, есеiста, великого майстра парадоксу Оскара Вайлда (1854–1900) пройшло мiж вигадкою й реальнiстю, навiть свое iм`я вiн був змушений змiнити пiсля звiльнення з тюрми. Роздуми про спiввiдношення добра, зла й краси притаманнi усiм його творам, не виключаючи казок, що увiйшли до цього видання. «Кентервiльський Привид» – смiшна i зворушлива розповiдь про невдаху-примару, якого чомусь зовсiм не бояться новi мешканцi замку. Ба бiльше – вони ще й знущаються: то подушками закидають, то виставлять проти нього свого привида, то водою холодною обiллють, то новiтнi хiмiчнi засоби випробують… Але виявилося, що i серед цих безпардонних американцiв е ангели: мила, вiдважна дiвчина, яка не позбавлена спiвчуття.





Оскар Вайлд

Кентервiльський Привид





Кентервiльський привид

Матерiалiстично-iдеалiстичний роман





Роздiл перший


Коли мiстер Хайрам б. Отiс, американський посол, купив замок Кентервiль, усi казали йому, що це страшенне глупство – адже немае сумнiву, що в замку водяться привиди. Та й сам лорд Кентервiль власною особою, людина вельми обачлива, вважав за свiй обов’язок попередити мiстера Отiса про цю обставину пiд час пiдписання угоди.

– Наша родина не жила в цьому замку, – сказав лорд Кентервiль, – вiдтодi, як моя двоюрiдна бабуся, удова-герцогиня Болтонська, зазнала тяжкого потрясiння, вiд якого так i не отямилася довiку. Вона перевдягалася до вечерi, i раптом на плечi iй лягли руки скелета. До того ж мушу вам сказати, шановний мiстере Отiс, що привида бачили декiлька членiв моеi сiм’i, живi й понинi, а також наш пастор, превелебний отець Огастес Демпiр, магiстр Кембриджського коледжу. Пiсля нещасного випадку з герцогинею всi молодшi слуги пiшли вiд нас, а ледi Кентервiль часто не могла заснути вночi, бо iй чувся таемничий шум у коридорi й бiблiотецi.

– Мiлорде, – мовив мiстер Отiс, – я купую привида разом iз меблями. Я прибув iз розвинутоi краiни, де е все, що можна купити за грошi; а наша спритна молодь начебто здатна впоратися з вашим Старим Свiтом, бо зманюе вiд вас найкращих акторiв i примадонн. Тож закладаюся, що якби в Європi з’явився хоч один справжнiй привид, ми б дуже скоро демонстрували його в одному з наших музеiв чи у виiзному шоу.

– Боюся, цей привид таки iснуе, – з посмiшкою мовив лорд Кентервiль, – хоча, можливо, вiн вiдмовився б вiд пропозицiй ваших дiловитих iмпресарiо. Про нього вiдомо вже три сторiччя, а точнiше, з року тисяча п’ятсот вiсiмдесят четвертого, i вiн завжди з’являеться перед смертю одного з членiв нашоi родини.

– Як на мене, у таких випадках доречнiше викликати лiкаря, лорде Кентервiль. Але ж, сер, привидiв насправдi не iснуе. Сподiваюся, англiйська аристократiя не пiддае сумнiву беззаперечнi закони природи?

– Так, ви, американцi, поводитеся вельми природно, – мовив лорд Кентервiль, певно, не зрозумiвши сутi зауваження мiстера Отiса. – Ну, якщо присутнiсть привида в домi вас не хвилюе, то все гаразд. Тiльки пам’ятайте, що я вас попереджав.

За кiлька тижнiв угода продажу була пiдписана, i наприкiнцi сезону посол зi своею родиною переiхав до Кентервiльського замку. Мiсiс Отiс, що зажила слави найпершоi красунi Нью-Йорка, будучи мiс Лукрецiею Р. Теппен з П’ятдесят третьоi Вест-стрит, нинi була вродливою жiнкою середнього вiку, з гарними очима i немовби точеним профiлем. Бiльшiсть американських ледi, виiжджаючи за кордон, удають з себе хронiчно хворих – адже, на iхню думку, це ознака европейськоi витонченостi; проте мiсiс Отiс нiколи не припускалася такоi помилки. Вона мала чудову фiгуру i дивовижний запас енергii. Власне кажучи, вона була вельми схожа на англiйку, i це ще раз доводить, що нинi в нас з Америкою все однакове – звичайно, крiм мови. Старший син, якого батьки в поривi патрiотичних почуттiв охрестили Вашингтоном – на що вiн завжди ремствував, – був гарним бiлявим юнаком i обiцяв зробити блискучу дипломатичну кар’еру, бо вже три сезони танцював у першiй парi котильйону в казино Ньюпорта i встиг прославитись як вправний танцюрист навiть у Лондонi. Його единою слабкiстю були гарденii та аристократичнi титули, а взагалi йому аж нiяк не бракувало здорового глузду. Що ж до мiс Вiрджинii Е. Отiс, це була тендiтна шiстнадцятирiчна дiвчинка, струнка та жвава, мов оленятко, з мрiйливими голубими очима. Вона була чудовою вершницею i одного разу, двiчi об’iхавши парк на своему понi наввипередки зi старим лордом Бiлтоном, обiйшла його на пiвтора корпуса бiля самоi статуi Ахiллеса. Це привело юного герцога Чеширського у такий захват, що вiн тут-таки запропонував iй руку i серце – i того ж вечора, проливаючи потоки слiз, був вiдправлений назад до Ітона своiми опiкунами. Двое молодших дiтей, брати-близнюки, мали сiмейне прiзвисько «Зiрки та стрiчки», бо iх весь час лупцювали. Це були гарнi хлоп’ята – до того ж, за винятком шановного пана посла, единi щирi республiканцi в сiм’i.

Оскiльки замок Кентервiль лежить за сiм миль вiд найближчоi залiзничноi станцii Ескот, мiстер Отiс телеграфував, щоб по них прислали екiпаж, i родина вирушила в путь у чудовому гуморi. Був гарний липневий вечiр, iз соснового лiсу долинав густий аромат глицi. Тут i там чулося нiжне туркотiння диких голубiв, i часом у заростях чагарника мигтiло строкате пiр’я фазана. Маленькi бiлки визирали з верховiття придорожнiх букiв, а дикi кролi шарудiли в кущах або ж, задерши бiлi хвости, прудко стрибали геть через порослi мохом пагорки. Проте, коли екiпаж в’iхав на замкову алею, небо раптом нахмарилося, довкола запанувала дивна тиша, велика зграя крукiв безшумно пролетiла над головами прибульцiв, i не встигли вони увiйти до будинку, як згори впали першi важкi краплини дощу.

На сходах замку iх зустрiла лiтня жiнка в ошатнiй сукнi з чорного шовку, бiлому чепчику i фартушку. Це була мiсiс Амнi, економка, яку мiсiс Отiс на наполегливе прохання ледi Кентервiль лишила на службi. Вона низько вклонилася кожному по черзi i з трошки дивною старомодною гречнiстю мовила:

– Ласкаво прошу до замку Кентервiль!

Увiйшовши за нею слiдом, вони проминули розкiшний хол, умебльований у тюдорiанському стилi, i опинилися в бiблiотецi – довгiй низькiй кiмнатi з чорними дубовими панелями, в кiнцi якоi було велике вiкно, засклене кольоровими шибками. Стiл уже був накритий для чаювання, i, знявши своi дорожнi плащi, вони сiли пити чай i роздивлятися кiмнату, а мiсiс Амнi iм прислуговувала.

Раптом погляд мiсiс Отiс упав на тьмяну червону пляму на пiдлозi, бiля камiна, i, гадки не маючи про справжню природу цього знаку, вона зауважила мiсiс Амнi:

– Мабуть, тут щось пролилося.

– Так, мадам, – вiдповiла економка приглушеним голосом. – Тут пролилася кров.

– Який жах, – мовила мiсiс Отiс. – Менi не подобаються кривавi плями у вiтальнi. Треба це витерти.

Стара жiнка всмiхнулася i прошепотiла тим самим таемничим тоном:

– Це кров ледi Елеонори де Кентервiль, убитоi на цьому самому мiсцi своiм чоловiком, сером Симоном де Кентервiлем, року тисяча п’ятсот сiмдесят п’ятого. Сер Симон пережив ii на дев’ять рокiв, а потiм зник за вельми загадкових обставин. Його тiло так i не знайшли, але грiшний дух його блукае замком донинi. Ця кривава пляма завше привертае увагу туристiв. А змити ii неможливо!

– Якi дурницi! – вигукнув Вашингтон Отiс. – Першокласний Плямовивiдник та Супер-очищувач фiрми «Пiнкертон» знищить ii в одну мить!

І перш нiж перелякана економка встигла втрутитись, вiн кинувся до плями, став на колiна i почав завзято терти пiдлогу маленькою чорною паличкою, схожою на косметичний олiвець. Якась мить – i вiд плями не лишилося й слiду.

– Я знав, «Пiнкертон» i з цим упораеться! – трiумфально вигукнув вiн, озирнувшись до родичiв, що захоплено спостерiгали за його дiями. Та щойно вiн вимовив цi слова, слiпуча блискавка осяяла напiвтемну кiмнату, страшний удар грому змусив усiх скочити з мiсця, а мiсiс Амнi знепритомнiла.

– Який жахливий клiмат! – незворушно мовив американський посол, запалюючи довгу сигару. – Певно, ця краiна так перенаселена, що гарноi погоди бракуе на кожного. Я завжди вважав, що единий вихiд для Англii – емiграцiя.

– Хайраме, любий, – сказала мiсiс Отiс, – а як нам бути з цiею особою, якщо вона мае звичку непритомнiти?

– Зменшимо iй платню, як за збитки, – вiдповiв посол, – i вона перестане.

За хвилю мiсiс Амнi справдi очуняла. Проте вигляд у неi був украй пригнiчений, i вона суворо застерегла мiстера Отiса, що над його домом нависла страшна загроза.

– Сер, я на власнi очi таке бачила, – мовила вона, – вiд чого у добрих християн волосся стане дибки. Багато, багато ночей я не могла склепити повiк, бо в цьому домi дiються страшнi речi.

Проте мiстер Отiс i його дружина щиро запевнили добру жiнку, що не бояться привидiв, i, закликаючи всемогутне Провидiння бути милосердим до ii нових хазяiв, а також натякнувши на пiдвищення платнi, стара економка подрiботiла до своеi кiмнати.




Роздiл другий


Буря лютувала всю нiч, та нiчого особливого не сталося. Проте вранцi, спустившись до снiданку, всi знов побачили на пiдлозi жахливу криваву пляму.

– Не думаю, що Супер-очищувач схибив, – сказав Вашингтон. – Я його де тiльки не випробовував. Ясна рiч, це привид.

Вiн витер пляму знов, але наступного дня вона була на своему мiсцi – i на третiй ранок також, хоч звечора мiстер Отiс власноруч замкнув бiблiотеку i забрав ключа нагору. Тепер в усiеi родини з’явилося цiкаве заняття. Мiстер Отiс почав думати, що виявив надмiрний догматизм, заперечивши iснування привидiв; мiсiс Отiс виказала намiр вступити до спiритичного товариства, а Вашингтон написав до панiв Майерс i Помор довгого листа на тему «Стiйкiсть кривавих плям злочинного походження». А одноi ночi iхнi останнi сумнiви в iснуваннi потойбiчних сил розвiялися назавжди.

День був жаркий i сонячний, i по вечiрнiй прохолодi родина вирушила на прогулянку. Повернулися вони близько дев’ятоi i сiли до легкоi вечерi. Про привидiв не було й мови, тому нiхто не перебував у тому надчутливому настроi, що здебiльшого передуе появi духiв. Як згодом розповiдав менi мiстер Отiс, вони говорили на звичайнi теми, як заведено в товариствi освiчених американцiв з вищого класу: про те, що мiс Фаннi Дейвенпорт як актриса перевершуе Сару Бернар; що навiть у кращих англiйських оселях не подають до столу молодоi кукурудзи, гречаникiв та кукурудзяноi кашi; що Бостон мае вирiшальне значення для розвитку свiтовоi духовностi; що квиткова система багажних перевезень на залiзницi мае безлiч переваг; що нью-йоркська вимова звучить куди мелодiйнiше, нiж протяжна лондонська говiрка. Про жоднi надприроднi явища, як i про сера Симона де Кентервiля, нiхто не обмовився й словом. Об одинадцятiй усi побажали одне одному доброi ночi й пiшли спати, а через пiвгодини в усьому домi погасили свiтло. Проте невдовзi мiстер Отiс прокинувся вiд дивного шуму в коридорi, за дверима його кiмнати. Звук був схожий на брязкiт металу i щомить наближався. Мiстер Отiс устав, запалив сiрника i поглянув на годинник. Була рiвно перша. Мiстер Отiс лишився цiлком спокiйним i помацав свiй пульс, що аж нiяк не був прискореним. Тим часом дивний шум лунав уже зовсiм близько, i мiстер Отiс ясно почув кроки. Вiн взув капцi, вийняв зi своеi дорожньоi валiзи невелику пляшечку i вiдчинив дверi. Просто перед ним у блiдому мiсячному сяйвi стояв страховидний стариган. Його очi палали червоним вогнем, мов жарини; розпатлане сиве волосся спадало на плечi; вбрання старовинного крою було брудне та пошарпане, а з рук i нiг звисали важкi iржавi кайдани.

– Дорогий сер, – мовив мiстер Отiс, – я змушений уклiнно просити вас змащувати вашi кайдани. З цiею метою я б хотiв запропонувати вам оцю пляшечку машинного мастила «Зоря незалежноi демократичноi партii». Цей засiб е дуже ефективним уже при першому використаннi, що засвiдчують деякi з наших вiдомих релiгiйних дiячiв. Бачите, це написано на етикетцi. Я залишу його отут, пiд канделябром, i з радiстю надаватиму вам цю послугу в разi потреби.

З цими словами посол Сполучених Штатiв поставив пляшечку на мармуровий столик i, зачинивши дверi, пiшов спочивати.

На якусь мить Кентервiльський Привид закляк вiд цiлком природного обурення. Потiм вiн з люттю жбурнув пляшечку на пiдлогу i помчав коридором, глухо стогнучи й випромiнюючи примарне зеленкувате свiтло. Та щойно вiн злетiв на самий верх широких дубових сходiв, дверi навпроти нього розчинилися, на порозi майнули двi маленькi постатi в бiлих нiчних сорочках, i велика подушка просвистiла в нього над головою! Привид збагнув, що зволiкати не варто, i, поспiхом скориставшись для втечi четвертим вимiром, зник у панелi стiни. Пiсля цього в домi все було спокiйно.

Опинившись у маленькiй потаемнiй кiмнатi в лiвому крилi замку, вiн сперся на мiсячний промiнь, щоб трошки вiддихатись, i замислився про свое становище. Нiколи за всi часи своеi блискучоi трьохсотрiчноi кар’ери вiн не зазнавав такоi страшноi образи. Вiн згадав удову-герцогиню, яку перелякав до нестями, коли вона стояла перед дзеркалом, уся в мереживi та дiамантах; i чотирьох служниць, що забилися в iстерицi, коли вiн просто всмiхнувся до них з-за портьери порожньоi спальнi; i пастора, якому вiн загасив свiчку, коли той пiзно ввечерi виходив з бiблiотеки, i який досi лiкуеться вiд нервового розладу в сера Вiльяма Галла; i стару мадам де Тремуйяк, котра, прокинувшись якось уранцi й побачивши, що в крiслi перед камiном сидить скелет i гортае ii щоденник, шiсть тижнiв пролежала в лiжку з мозковим запаленням, а пiсля одужання навернулася в лоно церкви i обiрвала стосунки iз славнозвiсним скептиком мосье де Вольтером. Вiн згадав ту жахливу нiч, коли капосного лорда Кентервiля знайшли в гардеробнiй помираючим вiд задухи, з бубновим валетом у горлi; перед смертю вiн зiзнався, що в клубi Крокфорда за допомогою цiеi карти виграв у Чарлза-Джеймса Фокса п’ятдесят тисяч фунтiв i що привид примусив його проковтнути цю карту. Усi його великi досягнення постали в пам’ятi – вiд дворецького, що застрелився, побачивши зелену руку, яка стукае у вiкно, i до прекрасноi ледi Статфiлд, що була змушена завжди носити на шиi чорну оксамитову пов’язку, аби приховати слiди п’яти пальцiв, що навiк лишилися на ii нiжнiй шкiрi, i зрештою втопилася у ставку для коропiв, у кiнцi Королiвськоi алеi. Із самозамилуванням справжнього митця вiн думав про всi своi прославленi ролi й гiрко всмiхався, згадуючи свiй останнiй вихiд у личинi Червоного Ройбена, або Задушеного немовляти, свiй дебют у ролi Джiбеона-пустельника, або Кровопивцi з Бекслiйськоi тванi, i незабутне враження, яке справила на глядачiв його простенька забавка на тенiсному майданчику – одного червневого вечора вiн пограв там у кеглi своiми кiстками. І пiсля цього до замку припхалися цi бридкi сучаснi американцi, що пропонують йому машинне мастило демократичноi партii i кидають у нього подушками! Нi, це просто нестерпно! До речi, в iсторii ще не було випадкiв, щоб iз привидом так нечемно поводилися. Тому вiн твердо вирiшив помститись i до самого свiтанку лишався у глибокiй задумi.




Роздiл третiй


Вранцi за столом тiльки й було розмов, що про привида. Посол Сполучених Штатiв трохи образився на те, що його дарунок не прийняли.

– Я нi в якому разi не хочу засмутити привида, – сказав вiн, – i в зв’язку з цим мушу зауважити, що, з огляду на його багаторiчне перебування в цьому домi, дуже нечемно кидати у нього подушками. – Це вельми слушне зауваження, на жаль, викликало у близнюкiв напад смiху. – З iншого боку, – вiв далi посол, – якщо привид рiшуче вiдмовиться використати машинне мастило «Зоря незалежноi демократичноi партii», нам доведеться зняти з нього цi кайдани. Просто неможливо заснути, коли в коридорi такий шум.

Проте до кiнця тижня iх бiльше не тривожили, i единим, що привертало увагу сiм’i, була кривава пляма на пiдлозi бiблiотеки, бо вона щоранку з’являлася знов. Це справдi було дуже дивно, оскiльки дверi звечора замикав сам мiстер Отiс, а вiкна були щiльно зачиненi. Хамелеоноподiбний характер плями також лишався незбагненним. Подеколи вона була тьмяна, майже коричнева, часом яскраво-червона, iнодi набувала пурпурового кольору, а одного разу, коли сiм’я зiбралася внизу до молитви за спрощеним ритуалом Вiльноi Американськоi реформаторськоi церкви, виявилася смарагдово-зеленою. Цi калейдоскопiчнi змiни, звичайно, тiшили всiх, i з цього приводу щовечора укладалося парi. Тiльки Вiрджинiя не брала участi в цих розвагах, бо вигляд кривавоi плями чомусь дуже бентежив ii. Того ранку, коли пляма стала смарагдовою, вона ледь не заплакала вголос.

Друга поява привида вiдбулася в недiлю вночi. Невдовзi пiсля того, як усi лягли спати, з передпокою почувся жахливий грюкiт. Збiгши вниз, Отiси побачили на кахлях пiдлоги лицарськi лати, зiрванi з пiдставки, а в крiслi з високою спинкою – Кентервiльського Привида, який, скривившись вiд болю, потирав колiна. Близнюки, що завжди мали напоготовi рогатки, вмить поцiлили в нього з тiею влучнiстю, яка досягаеться лише тривалим i наполегливим тренуванням на вчителi письма, а посол Сполучених Штатiв навiв на привида револьвер i, за калiфорнiйським етикетом, гукнув: «Руки вгору!» Привид з диким криком зiрвався з мiсця i промчав повз них, мов туманний вихор, загасивши свiчку в руцi Вашингтона, так що всi опинилися в цiлковитiй темрявi. На верхнiй сходинцi вiн зупинився перепочити i вибухнув своiм славетним демонiчним смiхом. Це був перевiрений засiб. Казали, що вiд цього смiху парик лорда Рейкера посивiв за одну нiч, а три французькi покоiвки ледi Кентервiль звiльнилися, не пробувши в домi й мiсяця. Тому зараз вiн розреготався на славу, аж луна пiшла замком. Та щойно змовкло останне вiдлуння моторошного смiху, дверi розчинилися, i на сходи вийшла мiсiс Отiс у ясно-голубому халатi.

– Боюся, вам справдi зле, – сказала вона. – Ось, я принесла вам мiкстуру Добелла. Якщо у вас розлад шлунка, це якраз те, що вам потрiбно.

Привид люто зиркнув на неi i вже хотiв обернутись на великого чорного собаку – вмiння, яким вiн славився по праву i яке, на думку домашнього лiкаря, було причиною невилiковного iдiотизму дядька лорда Кентервiля, вельмишановного Томаса Хортона. Проте кроки, що наближалися, змусили його облишити цей намiр, i вiн вдовольнився тим, що блiдо засяяв у темрявi, а коли близнюки вже були поруч, з тяжким замогильним стогоном зник.

Дiставшися своеi кiмнати, вiн зовсiм занепав духом, водночас шаленiючи вiд лютi. Грубiсть близнюкiв i примiтивний матерiалiзм мiсiс Отiс його надзвичайно вразили, та найсумнiше було те, що вiн не змiг одягти лицарський обладунок. Вiн-бо гадав, що навiть американцi збентежаться, побачивши Привида в латах, – принаймнi з поваги до свого нацiонального поета Лонгфелло, чиi вишуканi та звабливi рядки вiн перечитував годинами, коли Кентервiлi вiд’iздили до мiста. До того ж це був його власний обладунок. Вiн мав гучний успiх, з’явившись у ньому на турнiрi в Кенiлвортi, i не хто-небудь, а сама Цнотлива Королева зробила йому комплiмент. Але зараз важкий нагрудник i сталевий шолом виявилися для нього непосильним тягарем, i, впавши на кам’яну пiдлогу, вiн розбив собi колiна та пальцi на правiй руцi.

Кiлька днiв по тому вiн почувався недобре i сидiв у своiй кiмнатi, покидаючи ii лише для того, щоб належним чином потурбуватись про криваву пляму. Однак, старанно подбавши про себе, вiн врештi одужав i вирiшив, що таки вдасться до третьоi спроби налякати посла Сполучених Штатiв i його рiдних. Для цього вiн обрав п’ятницю, сiмнадцяте серпня, i напередоднi ретельно переглянув свiй гардероб. Зрештою вiн обрав великий крислатий капелюх з червоною пiр’iною, широкий саван з оборками на рукавах i комiрi та iржавий кинджал. Надвечiр почалася злива, i всi вiконницi та дверi старого будинку рипiли й трусилися пiд поривами вiтру. Таку погоду вiн просто обожнював. План його дiй полягав ось у чому. Вiн тихцем прослизне до кiмнати Вашингтона Отiса i, стоячи у нього в ногах, тричi проштрикне собi горло кинджалом пiд звуки моторошноi музики. Вашингтон був йому особливо неприемний, бо ж саме вiн узяв собi за звичку виводити знамениту Кентервiльську Криваву пляму Супер-очищувачем «Пiнкертона». Коли цей нерозумний та зухвалий юнак зовсiм очманiе з жаху, вiн перейде до спальнi подружжя Отiсiв i, поклавши холодну руку на чоло дружини посла, зашепоче на вухо ii чоловiковi жахливi таемницi склепу. Що ж до Вiрджинii, вiн так i не вигадав нiчого особливого. Вона нiколи його не кривдила, вона мила й розумна. Кiлька глухих стогонiв з шафи, та й по всьому, а якщо вона не прокинеться, можна смикнути за ковдру судомно тремтячими пальцями. Зате близнюкiв вiн провчить по-справжньому. Спершу, звичайно, сяде iм на груди, щоб iм примарилися нiчнi жахи, а потiм – оскiльки iхнi лiжка стоять поруч – зацiпенiе мiж ними у виглядi позеленiлого трупа. А коли вони перелякаються як слiд, вiн скине саван i пройдеться по кiмнатi, виблискуючи оголеними кiстками та витрiщивши едине око, як того вимагае роль Нiмого Даниiла, або Скелета-самогубцi. У цiй ролi вiн кiлька разiв досягав надзвичайного успiху, не меншого, нiж у ролi Одержимого Мартiна, або Таемницi у Машкарi.

О пiв на одинадцяту вiн почув, що родина вкладаеться спати. Якийсь час його ще дратував дикий регiт та галас близнюкiв, що з суто школярською безтурботнiстю веселилися на сон грядущий. Проте о чверть на дванадцяту в домi все стихло, i опiвночi вiн взявся до справи. За вiконницями шарудiли сови, крук каркав на старому тисi, i вiтер стогнав, блукаючи навколо будинку, мов пропаща душа. Але родина Отiсiв мирно спала, нi про що не пiдозрюючи, i навiть крiзь шум дощу та вiтру було чути розмiрене хропiння посла Сполучених Штатiв. Привид тихо вислизнув з панелi стiни, скрививши вуста у злостивiй посмiшцi. Мiсяць сховав свое лице за хмарою, коли вiн крався повз високе вiкно, на якому лазур’ю i золотом були намальованi його власний герб i герб убитоi ним дружини. Наче зловiсна тiнь, вiн прокрадався все далi, i сама темрява, здавалося, позирала на нього з огидою. Раптом вiн почув, нiби хтось кличе його, i зупинився; та це загавкав собака на Червонiй фермi. І вiн рушив далi, шепочучи химернi прокльони шiстнадцятого сторiччя i штрикаючи нiчне повiтря iржавим кинджалом. Врештi вiн опинився на розi коридора, що вiв до кiмнати бiдолашного Вашингтона Отiса. Якусь мить вiн зволiкав. Вiтер трiпав його сиве волосся i скручував у страхiтливi складки саван. Пробило чверть на першу, i вiн зрозумiв, що пора дiяти. Вiн усмiхнувся до себе i звернув за рiг; та наступноi митi з жалiсним криком сахнувся назад i затулив поблiдле обличчя довгими кощавими руками. Просто перед ним стояв жахливий привид, непорушний, мов статуя, страшний, наче марення божевiльного! Голова в нього була лиса, блискуча, обличчя – кругле, гладке та бiле – немовби навiк застигло в облуднiй посмiшцi. З очей струменiло жарке свiтло, рот був наче бездонна вогненна криниця, а страхiтливий саван, схожий на його власний, снiжним покривалом огортав кремезну постать.

На грудях висiла дошка з дивними письменами старовинного вигляду – мабуть, то була ганебна оповiдь його злодiянь, список нечуваних грiхiв, жахливий лiтопис пороку. А в правiй руцi привида блищав сталевий меч.

Досi ще не стикавшись з примарами, вiн, звiсно, неабияк перелякався i, ще раз крадькома кинувши погляд на цю страшну мару, кинувся навтьоки. Заплутавшись у своему саванi, вiн промчав по коридору i впустив iржавий кинджал у черевик посла, де його вранцi знайшов дворецький. Сховавшись у своiй кiмнатi, вiн безсило впав на жорстку постiль i накрився з головою. Однак трохи згодом у ньому ожив дух безстрашних Кентервiлiв, i вiн вирiшив, що на свiтанку пiде до привида i заговорить з ним. Тому, щойно ранкова зоря посрiблила пагорби, вiн повернувся на те мiсце, де побачив жахливу мару. Хай там як, а два привиди – краще, нiж один, i, можливо, новий приятель допоможе йому впоратися з близнюками. Та коли вiн прийшов на мiсце, перед його зором постала моторошна картина. Певно, з привидом скоiлося якесь лихо, бо в його порожнiх очницях згасло свiтло, сяючий меч випав з його рук, i вiн якось недоладно спирався на стiну. Кентервiльський Привид кинувся до нього, охопив його руками, i тут сталася жахлива рiч! Голова примари вiдлетiла геть i покотилася по пiдлозi, тiло розчахнулося навпiл, i вiн побачив, що стискае в руках бiле покривало, а бiля нiг у нього лежать вiник, кухонний нiж i порожнiй гарбуз. Не в змозi осягнути цього дивного перетворення, вiн гарячково схопив дошку з написом i при тьмяному ранковому свiтлi прочитав жахливi слова:


ПРИВИД ФІРМИ «ОТІС»,


единий справжнiй i оригiнальний привид


Стережiться пiдробок!


Усi iншi – фальшивi!

Тепер вiн усе зрозумiв. Його пiдманули, обдурили, з нього насмiялися! В очах Кентервiльського Привида спалахнув колишнiй вогонь; вiн зцiпив беззубi щелепи i, простерши до неба висохлi руки, поклявся в пишномовнiй старовиннiй манерi, що, ледве Шантеклер двiчi просурмить у свiй рiг, звершиться криваве дiяння i Вбивство нечутно ступить у цей дiм.

Щойно вiн вимовив останнi слова цiеi страшноi клятви, на червоному черепичному даху вiддаленоi ферми заспiвав пiвень. Привид засмiявся довгим, глухим i гiрким смiхом i став чекати. Вiн чекав багато годин, та пiвень, хтозна чому, бiльш не спiвав. Урештi-решт о пiв на восьму прийшли служницi, i, змушений покинути страшну варту, привид повернувся до своеi кiмнати, сповнений гiрких роздумiв про своi марнi надii та невдачу. Потiм вiн перегорнув кiлька своiх улюблених книг про старовинне лицарство i довiдався, що, коли так присягалися, Шантеклер завжди спiвав двiчi.

– Хай згине це оманливе створiння! – пробурмотiв вiн. – Настане день, коли кинджал кривавий встромлю я у твою лиху горлянку i слухатиму твiй останнiй спiв.

Потiм вiн лiг спочити у зручну свинцеву труну i лишався там до вечора.




Роздiл четвертий


Уранцi привид почувався геть знеможеним. Постiйне хвилювання останнього мiсяця далося взнаки. Його нерви були остаточно розстроенi, i вiн здригався вiд найменшого шуму. П’ять днiв вiн не покидав своеi кiмнати i зрештою збайдужiв до кривавоi плями. Якщо вона не потрiбна родинi Отiсiв, значить, вони просто на неi не заслуговують. Певна рiч, вони приземленi, примiтивнi люди, нездатнi оцiнити символiчне значення незбагненних явищ. Питання про зоровi iлюзii чи iснування астрального тiла – це, звiсно, не його парафiя, i на цьому вiн не розумiеться. Але раз на тиждень з’являтись у коридорi, а першоi i третьоi середи кожного мiсяця визирати з високого вiкна, що виходить у парк, – це був його почесний обов’язок, i вiн не вбачае можливостi вiд цього вiдмовитись, не зганьбивши себе. За життя вiн був злочинцем, це правда, але до всього, що стосуеться iншого свiту, ставився дуже сумлiнно. І тому наступнi три суботи вiн, за своiм звичаем, походжав по коридору вiд пiвночi до третьоi, вживаючи усiх заходiв перестороги, щоб його не почули i не побачили. Вiн ходив без черевикiв, легенько ступав по поiдених шашелем дошках пiдлоги, вдягав широкий чорний оксамитовий плащ i старанно змащував своi кайдани мастилом «Зоря незалежноi демократичноi партii». Треба визнати, що цей останнiй засiб коштував йому неабиякого самозречення. Адже одного вечора, коли сiм’я пiшла вечеряти, вiн таки прослизнув до кiмнати мiстера Отiса i поцупив пляшечку з мастилом. Спершу вiн почувався трохи приниженим, але потiм, гаразд розмiркувавши, погодився, що цей винахiд мае своi переваги i певною мiрою може бути корисним для нього. І все ж таки, хоч як вiн старався, йому не давали спокою. Вiн нерiдко спотикався у темрявi об мотузки, натягнутi поперек коридора, а якось, вбраний для ролi Чорного Ісаака, або Мисливця з Хоглiйських лiсiв, упав i сильно забився, посковзнувшись на пiдлозi, яку близнюки намастили маслом вiд Гобеленовоi зали аж до верхнiх сходiв. Ця остання образа так його розлютила, що вiн вирiшив востанне спробувати захистити свою честь i гiднiсть i наступноi ночi навiдати безсоромних юних вихованцiв Ітонського коледжу в своiй прославленiй ролi Вiдчайдушного Руперта, або Графа без голови.

Вiн не виступав у цiй ролi бiльше сiмдесяти рокiв; власне, вiдтодi, як налякав чарiвну ледi Барбару Модiш так, що вона несподiвано вiдмовила своему нареченому, дiдовi нинiшнього лорда Кентервiля, i втекла до Гретна-Грiн з красенем Джеком Кастлтоном, оголосивши, що нiзащо в свiтi не порiдниться з сiм’ею, де такiй жахливiй марi дозволяють розгулювати в сутiнках по терасi. Бiдолашний Джек невдовзi був убитий на Вандсвортському пустирищi пiд час дуелi з лордом Кентервiлем, а ледi Барбара, не минуло й року, вмерла з горя в Танбридж-Велсi; тож ця роль так чи iнакше мала великий успiх. Проте вона потребувала, так би мовити, надзвичайно складного гриму – якщо я можу вжити театральний термiн щодо однiеi з найвеличнiших таемниць потойбiчного свiту, або, якщо вдатись до науковоi термiнологii, «свiту надприродних явищ», – i тому всi приготування забрали в нього щонайменше три години. Та зрештою вiн упорався чудово – i був дуже задоволений своiм виглядом. Високi шкiрянi чоботи для верховоi iзди, що личили до цього костюма, були йому, щоправда, трохи завеликi, i вiн не змiг знайти одного з сiдельних пiстолiв, та в цiлому все було як слiд, i о чверть на другу вiн вислизнув з панелi i прокрався коридором. Опинившись бiля кiмнати близнюкiв – треба сказати, ii називали Голубою спальнею, за кольором портьер, – вiн побачив, що дверi вiдхиленi. Бажаючи зробити свою появу якомога ефектнiшою, вiн розчахнув дверi навстiж, i тут-таки на нього звалився великий глек з водою, що намочив його до самих кiсток i пролетiв за якийсь дюйм вiд його лiвого плеча. Цiеi ж митi вiн почув здушене хихотiння з-пiд балдахiна широкого лiжка. Нервовий струс був таким сильним, що вiн прожогом кинувся до своеi кiмнати i наступного дня злiг з тяжкою застудою. Єдине, що його трохи втiшало, – це те, що вiн не захопив з собою голову, бо тодi наслiдки могли бути куди серйознiшi.

Тепер вiн облишив будь-яку надiю налякати цю родину нечем-американцiв i вдовольнявся тим, що тихенько походжав коридором у м’яких капцях, з грубим червоним шарфом на шиi, щоб уберегтися вiд застуди, i з маленьким аркебузом у руках на той випадок, якщо раптом стрiне близнюкiв. Останнього удару йому завдали дев’ятнадцятого вересня. Вiн спустився у великий хол, певний, що там його нiхто не потурбуе, i подумки зробив кiлька сатиричних зауважень щодо знятих у Саронi великих фотографiй посла Сполучених Штатiв i його дружини, якi замiнили сiмейнi портрети Кентервiлiв. Вiн був одягнений просто, але охайно, у довгий саван, деiнде заплямований могильною плiснявою; нижню щелепу вiн пiдв’язав жовтою хустиною, а в руцi тримав маленький лiхтар i лопату гробара. Власне, це був костюм для ролi Йони Непохованого, або Викрадача трупiв з Чертсiйського току, однiеi з його найкращих ролей, яку недаремно пам’ятали всi Кентервiлi, бо саме вона стала причиною iхньоi сварки з сусiдом, лордом Раффордом. Було чверть на третю, i, скiльки вiн мiг почути, в домi все було спокiйно. Та коли вiн тихцем рушив до бiблiотеки, щоб побачити, чи лишилося бодай щось вiд кривавоi плями, з темного кутка раптом вискочили двi малi постатi, шалено замахали руками над головою i закричали йому просто у вухо: «Гу-у-у!»

Охоплений панiчним страхом – що було, зважаючи на обставини, цiлком природно, – вiн метнувся до сходiв, але там його вже чекав Вашингтон Отiс з великим садовим обприскувачем; i так, зусiбiч зацькований ворогами, загнаний у тiсний кут, вiн прошмигнув у велику залiзну грубу, яка, на щастя, не була затоплена, а потiм крiзь димохiд сяк-так дiстався до своеi кiмнати, страшенно брудний, змучений, зневiрений в усьому.

Пiсля того вiн уже не вибирався на нiчнi прогулянки. Близнюки кiлька разiв улаштовували засiдку i щовечора посипали пiдлогу в коридорi горiховим лушпинням, на превелике невдоволення батькiв i слуг. Та все було марно. Привид вочевидь почувався таким скривдженим, що перестав з’являтись. І тому мiстер Отiс повернувся до написання своеi великоi працi з iсторii демократичноi партii, якiй присвятив уже багато рокiв; мiсiс Отiс влаштувала чудовий обiд з морських страв, що вразив усе графство; хлопцi захопилися лакросом, юкром, покером та iншими нацiональними американськими iграми; а Вiрджинiя каталася на понi по алеях парку з юним герцогом Чеширським, що проводив у Кентервiльському замку останнiй тиждень своiх вакацiй. Урештi-решт було вирiшено, що привид подався геть, i мiстер Отiс написав про це лорду Кентервiлю, який у вiдповiдь висловив щиру радiсть з цього приводу i передав сердечнi вiтання вельмишановнiй дружинi посла.

Проте Отiси помилялися, бо насправдi привид лишився в будинку i, хоча тепер став майже iнвалiдом, нi в якому разi не збирався дати iм спокiй – особливо пiсля того, як дiзнався, що серед гостей перебувае юний герцог Чеширський, чий двоюрiдний прадiд, лорд Френсiс Стiлтон, колись закладався на сто гiней з полковником Керберi, що зiграе в костi з привидом Кентервiля, а вранцi був знайдений на пiдлозi ломберноi, розбитий паралiчем, i хоча дожив до глибокоi старостi, вiдтодi мiг вимовити лише два слова: «Шiстка дубль». Ця iсторiя свого часу наробила багато галасу, хоча, звiсно, з поваги до обох шляхетних родин ii всiляко замовчували. Докладний ii переказ можна знайти у третьому томi мемуарiв лорда Тетла «Спогади про принца-регента i його друзiв». Звичайно, привидовi не терпiлося показати, що вiн не втратив впливу на Стiлтонiв, з якими, до того ж, мав далекi родиннi зв’язки: його кузина у перших взяла другий шлюб з сером де Балклi, вiд якого, усiм вiдомо, почався рiд герцогiв Чеширських. Тому привид почав готуватись до появи перед юним залицяльником Вiрджинii у славетнiй ролi Ченця-вампiра, або Безкровного бенедиктинця. У цiй подобi вiн виглядав так страхiтливо, що коли в горезвiсний Свят-вечiр року 1764-го його побачила стара ледi Стартап, з нею спочатку сталася iстерика, а потiм побив родимець, i за три днi вона вмерла, залишивши своiх найближчих родичiв – Кентервiлiв без спадку i заповiвши все своему лондонському аптекаревi. Проте в останню мить страх перед близнюками утримав привида в його кiмнатi, i юний герцог мирно спав до ранку пiд великим балдахiном у Королiвськiй спальнi, а ввi снi бачив Вiрджинiю.




Роздiл п’ятий


За кiлька днiв по тому Вiрджинiя i ii кучерявий кавалер поiхали кататись на Броклiйськi луки, i вона так пошарпала свою амазонку об живоплiт, що, повернувшись додому, вирiшила непомiтно пройти до своеi кiмнати чорними сходами. Коли вона пробiгала повз Гобеленову залу, дверi якоi були ледь вiдхиленi, iй здалося, що там хтось е, i, подумавши, що то служниця ii матерi, яка iнколи сидiла тут за шиттям, Вiрджинiя хотiла попросити ii зашити амазонку. Вона зазирнула до кiмнати i, на свiй превеликий подив, побачила самого Кентервiльського Привида власною персоною! Той сидiв бiля вiкна, дивлячись, як поволi облiтае позолота з пожовклих дерев i як шалено кружляе над алеями червоне листя. Голову вiн зронив на руки, i в усiй його поставi вчувався глибокий вiдчай. Справдi, вiн виглядав таким самотнiм, таким знеможеним, що юна Вiрджинiя, хоча й думала спершу втекти i замкнутись у своiй кiмнатi, вiд душi пожалiла його i захотiла втiшити. Їi кроки були такi легкi, а його журба така глибока, що вiн не помiтив ii появи, поки вона не озвалася до нього.

– Менi вас так шкода, – мовила вона. – Але завтра моi брати повертаються до Ітона, i тодi, якщо ви будете добре поводитись, нiхто вас не скривдить.

– Це просто глупство – просити мене, щоб я добре поводився, – вiдповiв вiн, з подивом озирнувшись на чарiвне дiвча, що насмiлилося заговорити до нього. – Глупство та й годi! Я мушу бряжчати кайданами, стогнати в замкову щiлину i блукати вночi – якщо ти це маеш на увазi. У цьому сенс мого iснування.

– Зовсiм це не сенс iснування, i ви самi знаете, що були недобрим. Мiсiс Амнi ще першого дня розповiла нам, що ви вбили свою дружину.

– Ну, а коли так, то й що, – бундючно вiдповiв привид. – Це сiмейна справа i нiкого бiльш не стосуеться.

– Вбивати – це дуже негарно, – сказала Вiрджинiя, якiй була часом властива мила пуританська серйознiсть, успадкована вiд якогось давнього предка з Новоi Англii.

– Ох, як мене бiсить ця дешева принциповiсть, цi абстрактнi етичнi викрутаси! Моя дружина була бридка з виду, нiколи не могла як слiд накрохмалити менi комiр i геть не вмiла куховарити. От, примiром, якось я пiдстрелив прекрасного оленя в Хоглiйському лiсi, а бачила б ти, що вона з нього наготувала! Втiм, зараз це байдуже, бо все давно в минулому. Але не думаю, що ii брати вчинили дуже гарно, заморивши мене голодом за те, що я ii вбив.

– Заморити вас голодом? О, мiстере Привид, чи то я хотiла сказати, сер Симон, ви, мабуть, голоднi? У мене в сумочцi е бутерброд. Ось, прошу!

– Нi, дякую, я тепер нiколи не iм. Та все одно це дуже мило з твого боку, i взагалi ти куди краща, нiж усi твоi гидкi, грубi, вульгарнi, безчеснi родичi.

– Годi! – крикнула Вiрджинiя, тупнувши ногою. – Це ви грубий, гидкий i вульгарний, а щодо честi, ви самi знаете, хто поцупив з моеi шухляди фарби, щоб малювати цю дурну пляму в бiблiотецi. Спочатку ви взяли всi червонi фарби, навiть кiновар, i я бiльш не могла малювати захiд сонця, потiм узяли смарагдово-зелену i хромово-жовту, i зрештою в мене лишилися тiльки iндиго та китайськi бiлила, i я можу малювати хiба що мiсячнi пейзажi, а на них завжди сумно дивитись, та й малювати нелегко! А я нiкому про вас не сказала, хоч i дуже засмутилася, i взагалi все це просто смiхота. Чи хто колись бачив смарагдово-зелену кров?

– А що я мав робити? – вiдказав привид уже набагато сумирнiше. – Нинi дiстати справжню кров не так просто, i до того ж твiй брат сам почав цю iсторiю з Супер-очищувачем. От я й подумав – а чому б не скористатись твоiми фарбами? А щодо кольору, це просто питання смаку. Наприклад, у Кентервiлiв кров блакитна, найблакитнiша у всiй Англii; та я знаю: ви, американцi, байдужi до таких речей.

– Нiчого ви не знаете. Вам слiд було б поiхати до Америки, може, там вас навернуть на добрий розум! Тато залюбки влаштуе вам безкоштовний проiзд. І хоч на спиртне – а мабуть, що й на спiритичне – дуже високе мито, у вас на митницi не буде нiяких клопотiв. Там усi службовцi – демократи. А в Нью-Йорку вас чекае шалений успiх, будьте певнi! Я знаю безлiч людей, якi дали б сто тисяч доларiв за звичайного дiдуся, не те що за родинного привида!

– Не думаю, що менi сподобаеться Америка.

– Це тому, що в нас немае нi руiн, нi всяких дивовиж, – ущипливо мовила Вiрджинiя.

– Нi руiн, нi дивовиж? А ваш флот, а вашi звичаi?

– На все добре! Пiду попрошу тата, нехай залишить близнюкiв удома ще на тиждень.

– Будь ласка, не йдiть, мiс Вiрджинiе! – скрикнув привид. – Я такий самотнiй, такий нещасний, i я справдi не знаю, як бути далi. Я хотiв би заснути, але не можу.

– Якi дурницi! Треба просто лягти в лiжко i задмухнути свiчку. От не спати часом бувае тяжко, особливо в церквi. А заснути – це ж зовсiм легко. Навiть малi дiти це вмiють, а вони ж не надто розумнi.

– Я не спав уже триста рокiв, – тужливо мовив привид, i прекраснi голубi очi Вiрджинii широко розплющилися з подиву. – Триста рокiв я не спав, я так утомився!

Вiрджинiя дуже засмутилася, i вуста ii затремтiли, мов рожевi пелюстки. Вона пiдiйшла до нього, стала поруч навколiшки i зазирнула в його старече зморщене лице.

– Бiдний, бiдний Привид, – прошепотiла вона. – І немае мiсця, де ви могли б спочити?

– Далеко-далеко звiдси, за сосновим лiсом, – вiдповiв вiн тихо й замрiяно, – е маленький сад. Трава там висока, густа, i в нiй свiтяться бiлi зорi квiток цикути, i соловей спiвае там усю нiч. Вiн спiвае всю нiч, i холодний кришталевий мiсяць дивиться згори, i велике тисове дерево простирае руки над сплячими.

Очi Вiрджинii затуманилися слiзьми, i вона сховала лице в долонi.

– Ви маете на увазi сад Смертi, – прошепотiла вона.

– Так, Смертi. Смерть, мабуть, прекрасна. Лежиш у м’якiй темнiй землi, трави коливаються над головою, i слухаеш тишу… Немае нi завтра, нi вчора… Забути час, пробачити життя, спочити з миром… Ти можеш менi допомогти. Ти зможеш вiдкрити для мене ворота Смертi, бо з тобою завжди Любов, а Любов сильнiша, нiж Смерть.

Вiрджинiя здригнулася, наче вiд холоду, i кiлька хвилин панувала мовчанка. Їй здавалося, що все це дiеться у страшному снi.

Привид заговорив знову, i його голос бринiв, мов зiтхання вiтру.

– Ти читала давне пророцтво на вiкнi бiблiотеки?

– Так, багато разiв! – вигукнула дiвчина, звiвши погляд. – Я добре його пам’ятаю. Воно написане такими чудними чорними лiтерами, що спершу й прочитати важко. Там усього шiсть рядкiв:

		Того дня, коли прийде дiвча золоте,
		І зiйде молитва на грiшнi вуста,
		І знову мигдаль у саду розцвiте,
		І щиро заплаче дитина свята —
		Закляття покине навiки цей дiм,
		І спокiй та мир запанують над ним.

Але я не розумiю, що це значить.

– Це значить, – сумно промовив привид, – що ти повинна оплакати моi грiхи, бо в мене немае слiз, i помолитись зi мною за мою душу, бо в мене немае вiри. І тодi, якщо ти завжди була добра, чуйна та щира, Янгол Смертi зглянеться на мене. Ти побачиш у темрявi страшнi тiнi, i лихий голос шепотiтиме тобi жахливi слова, та вони тобi не зашкодять, бо проти чистого серця дитини безсилi всi сили Пекла.

Вiрджинiя не вiдповiла, i привид, поглянувши на ii схилену золотоволосу голiвку, заломив руки в нестямному розпачi. Раптом вона встала, дуже блiда, з дивним вогником в очах.

– Я не боюся, – твердо мовила вона. – Я попрошу Янгола Смертi зглянутись на вас.

Дух схопився з мiсця з ледь чутним радiсним криком, узяв ii руку i, схилившись зi старомодною гречнiстю, поцiлував. Його пальцi були холоднi мов лiд, вуста пекли вогнем, але Вiрджинiя не вiдступила, i вiн повiв ii через морок кiмнати. На побляклих зелених гобеленах були витканi маленькi мисливцi. Вони сурмили у своi прикрашенi китицями роги i махали крихiтними ручками, закликаючи ii повернутись. «Повернися, маленька Вiрджинiе! – гукнули вони. – Повернися!» Але Привид мiцнiше стис ii руку, i вона заплющила очi, щоб iх не бачити. Страшнi потвори з хвостами ящiрок i банькатими очима дивилися на неi з рiзьбленоi камiнноi дошки i шепотiли: «Стережися, маленька Вiрджинiе, стережися! Може, ми не побачимо тебе знов». Але Привид прискорив крок, i Вiрджинiя бiльш не слухала. Коли вони дiйшли до кiнця зали, вiн спинився i пробурмотiв якiсь незрозумiлi слова. Вона розплющила очi i побачила, що стiна повiльно розтае, мов туман, а попереду зяе чорне провалля. Холодний вихор закружляв навколо них, i вона почула, як щось тягне ii за сукню.

– Скорiше, – гукнув Привид, – скорiше, а то буде пiзно! Мить – i стiна зiмкнулася за ними, i Гобеленова зала була порожня.




Роздiл шостий


Через десять хвилин гонг продзвонив до чаю, i, позаяк Вiрджинiя не зiйшла вниз, мiсiс Отiс наказала одному зi слуг ii покликати. За хвилю вiн повернувся i доповiв, що не змiг знайти мiс Вiрджинiю, хоч шукав скрiзь. Увечерi дiвчина завжди виходила в сад за квiтами до столу, i тому спочатку мiсiс Отiс не стала тривожитись. Та коли пробило на шосту, а Вiрджинii все ще не було, вона дуже занепокоiлася i послала хлопцiв шукати ii, а сама з мiстером Отiсом обiйшла всi кiмнати будинку. О пiв на сьому хлопчики повернулися i сказали, що не бачили жодних слiдiв Вiрджинii. Усi були в страшнiй тривозi i не знали, що вдiяти, аж раптом мiстер Отiс згадав, що кiлька днiв тому дозволив циганам розбити табiр у парку. Вiн одразу ж вирушив зi старшим сином i двома слугами до Блекфельськоi улоговини, де, як вiн знав, зупинилися цигани. Юний герцог Чеширський у розпачi поривався пiти з ними, але мiстер Отiс цього не дозволив, боячись, що виникне сутичка. Однак, коли вони прибули на мiсце, виявилося, що цигани вже подалися геть, i, судячи з усього, вiд’iжджали вони поспiхом, оскiльки багаття ще жеврiло i на травi лишилося кiлька тарiлок. Мiстер Отiс вiдрядив Вашингтона i слуг роздивитись довкола, а сам побiг додому i розiслав усiм полiцейським iнспекторам графства телеграми з проханням розшукати дiвчину, викрадену волоцюгами чи циганами. Потiм вiн наказав подати коня i, примусивши дружину й синiв сiсти обiдати, поiхав з грумом до Ескоту. Та не встигли вони вiд’iхати i на двi милi, як почули, що хтось скаче слiдом, i, озирнувшись, побачили юного герцога, який наздоганяв iх на своему понi. Обличчя юнака пашiло, голова була непокрита.

– Пробачте менi, мiстере Отiс, – видихнув вiн, – та я не зможу обiдати, поки Вiрджинiя не знайдеться. Будь ласка, не сердьтесь на мене; якби ви дозволили нам заручитися торiк, цього б не сталося. Ви ж не вiдправите мене назад? Я не хочу iхати! Я не поiду!

Посол, дивлячись на цього чарiвного неслуха, не змiг стримати посмiшки. Така вiдданiсть зворушила його, i, схилившись до хлопця, вiн дружньо поплескав його по плечi й мовив:

– Ну що ж, Сесiле, якщо ви не бажаете повертатись, iдьмо зi мною. Тiльки я мушу купити вам капелюха в Ескотi.

– Пiд три чорти капелюха! Менi потрiбна Вiрджинiя! – зi смiхом вигукнув юний герцог, i вони поскакали до залiзничноi станцii. Там мiстер Отiс спитав начальника, чи не бачив вiн на платформi дiвчини, схожоi на Вiрджинiю, але нiхто не мiг сказати нiчого напевне. Начальник станцii все ж таки протелеграфував по лiнii i запевнив, що скрiзь пильнуватимуть дуже ретельно; пiсля цього, купивши в крамницi, яку вже збиралися зачиняти на нiч, капелюха для юного герцога, мiстер Отiс зi своiми супутниками вирушив до Бекслi – селища за чотири милi вiд станцii, де, як йому сказали, було велике общинне пасовисько i часто збиралися цигани. Там вони розбудили мiсцевого полiсмена, але не добулися вiд нього жодних вiдомостей i, об’iхавши пасовище кругом, зрештою повернули коней додому. Об одинадцятiй вони прибули до замку, знесиленi, майже ладнi впасти у вiдчай. Вашингтон i близнюки чекали iх бiля ворiт з лiхтарями, бо вже стемнiло. Їхнi пошуки також виявилися марними. Циган наздогнали на Брокслiйських луках, але Вiрджинii з ними не було, а свiй несподiваний вiд’iзд вони пояснили тим, що переплутали день вiдкриття Чортонського ярмарку i боялися спiзнитись. Вони неабияк стривожилися, почувши про зникнення Вiрджинii, оскiльки були дуже вдячнi мiстеровi Отiсу за дозвiл зупинитися в його парку, i четверо з них взялися допомагати в розшуках. Оглянули ставок для коропiв, перевернули весь замок, – жодних успiхiв. Стало очевидним, що принаймнi цю нiч Вiрджинii з ними не буде. Мiстер Отiс i хлопчики у глибокiй зажурi пiшли до будинку, а грум вiв за ними обох коней i понi. У холi iх зустрiли кiлька переляканих слуг, а в бiблiотецi на канапi лежала бiдолашна мiсiс Отiс, майже сама не своя вiд страху та розпачу, i стара економка змочувала iй скронi одеколоном. Мiстер Отiс умовив ii поiсти i наказав подати всiм вечерю. То була сумна трапеза. Усi мовчали, i навiть близнюки сидiли тихенько – вони дуже любили сестру. Пiсля вечерi мiстер Отiс, незважаючи на вмовляння юного герцога, звелiв усiм iти спочивати, сказавши, що цiеi ночi вже нiчого не вдiеш, а вранцi вiн зателеграфуе до Скотланд-Ярду i негайно викличе детективiв. Коли вони виходили з iдальнi, годинник на вежi почав бити пiвнiч, i з останнiм звуком почувся страшний гуркiт, а потiм – вiдчайдушний крик. Будинок здригнувся вiд громового удару, у повiтрi полилася дивна неземна музика, панель над сходами з оглушливим трiском розчахнулася, i назовнi, дуже блiда, з маленькою скринькою в руках, вийшла Вiрджинiя. Усi вмить опинилися бiля неi. Мiсiс Отiс гарячково стискала ii в обiймах, герцог укривав палкими поцiлунками, а близнюки скакали навколо в дикому войовничому танку.

– Господи боже мiй! Де ти була, дитино? – сердито спитав ii мiстер Отiс, гадаючи, що то була якась лиха витiвка. – Ми з Сесiлом шукали тебе по всьому графствi, а твоя мати перелякалася до смертi. Нiколи бiльш не смiй так шуткувати!

– Тiльки з Привидом! Тiльки з Привидом! – репетували близнюки, вистрибуючи довкола.

– Люба моя дiвчинко, знайшлася, дякувати Богу! Нiколи бiльш не покидай мене, – шепотiла мiсiс Отiс, цiлуючи тремтячу дитину, i гладила ii сплутане золоте волосся.

– Тату, – спокiйно мовила Вiрджинiя, – я була з привидом. Вiн помер, i ви повиннi пiти подивитись на нього. Вiн був дуже недобрим за життя, але нинi щиро покаявся i перед смертю подарував менi цю скриньку з прикрасами.

Рiднi зацiпенiли в нiмому подивi, та вона лишалася спокiйною i серйозною. І вона повела iх крiзь отвiр у панелi вниз по вузькому темному коридору, а Вашингтон iз запаленою свiчкою, яку взяв зi столу, йшов останнiм. Врештi вони дiйшли до високих дубових дверей, утиканих iржавими цвяхами. Вiрджинiя торкнулася дверей, важкi завiси з рипiнням зрушили з мiсця, i всi опинилися у маленькiй низькiй кiмнатi зi склепiнчастою стелею i гратчастим вiконцем. У стiну було вмуроване велике залiзне кiльце, а до нього, розпростертий на кам’янiй пiдлозi, прикутий страшний скелет. Здавалося, вiн хотiв дотягтися своiми довгими безживними пальцями до старовинного ковша i глека, що були поставленi так, аби вiн не мiг iх дiстати. У глеку, певно, колись була вода, бо зсередини його вкривала зелена цвiль. У ковшi не було нiчого, крiм жменьки пилу. Вiрджинiя стала навколiшки бiля скелета i, склавши своi маленькi ручки, почала тихо молитися, а iншi зачудовано споглядали картину страшноi трагедii, таiна якоi вiдкрилася iм нинi.

– Погляньте! – вигукнув один з близнюкiв, визирнувши у вiкно, щоб зрозумiти, в якiй частинi будинку знаходиться кiмната. – Погляньте! Сухе мигдалеве дерево розцвiло. Мiсяць свiтить ясно, i я бачу квiти.

– Бог простив його, – мовила Вiрджинiя, пiдвiвшись з колiн, i нiби прекрасне свiтло осяяло ii лице.

– Ви просто янгол! – вигукнув юний герцог, обняв i поцiлував ii.




Роздiл сьомий


За чотири днi пiсля цих дивовижних подiй, близько одинадцятоi вечора, з Кентервiльського замку виiхала поховальна процесiя. Катафалк везли вiсiм чорних коней, i в кожного на головi розвiвався пишний плюмаж зi страусового пiр’я; свинцева труна була вкрита розкiшним покривалом з пурпуровоi парчi, iз витканим золотом гербом Кентервiлiв; по обидва боки вiд карет iшли слуги з палаючими смолоскипами. Уся процесiя справляла надзвичайно сильне враження. Розпорядником похорону був лорд Кентервiль, що спецiально прибув з Уельсу. Вiн iхав у головнiй каретi разом з Вiрджинiею. За ними iхали посол Сполучених Штатiв i його дружина, потiм – Вашингтон i трое хлопцiв, а в останнiй каретi сидiла мiсiс Амнi. Усiм було зрозумiло, що, оскiльки привид лякав ii бiльше п’ятдесяти рокiв, вона мае право вiддати йому останню шану. У кутку цвинтаря, пiд тисовим деревом, була викопана глибока могила, i превелебний Огастес Демпiр дуже проникливо виголосив надгробну промову. Коли вiдправа скiнчилася, слуги, за давнiм звичаем роду Кентервiлiв, загасили свiточi, а коли труну опускали в могилу, Вiрджинiя ступила вперед i поклала на труну великий хрест, сплетений з бiлих i рожевих квiток мигдалю. Цiеi митi мiсяць виплив з-за хмар i залив маленький цвинтар срiбним сяйвом, а в далекiм гаю заспiвав соловей. Вiрджинiя згадала слова привида про Сад Смертi, очi ii затуманилися сльозами, i по дорозi додому вона не зронила нi слова.

Вранцi, коли лорд Кентервiль збирався до мiста, посол завiв з ним розмову про коштовностi, якi привид подарував Вiрджинii. Вони були прекраснi, особливо рубiнове намисто у старовиннiй венецiанськiй оправi, справжнiй витвiр мистецтва XVI сторiччя; i цiннiсть цих прикрас була така велика, що мiстер Отiс вважав дещо незручним дозволити своiй доньцi прийняти подiбний дарунок.

– Мiлорде, – сказав вiн, – я знаю, що в цiй краiнi право «мертвоi руки» стосуеться фамiльних коштовностей так само, як i земельних володiнь, i я переконаний, що цi прикраси належать – чи то повиннi належати – спадкоемцям вашого роду. Тому я прошу вас забрати iх з собою до Лондона i вважати просто частиною вашоi власностi, що була повернена вам за деяких незвичайних обставин. Що ж до моеi доньки, то вона ще дитина i поки, на щастя, не надто цiкавиться такими предметами розкошi. До того ж мiсiс Отiс сказала менi – а вона, мушу зауважити, знаеться на мистецтвi, оскiльки ще в юнi роки провела кiлька зим поспiль у Бостонi, – що грошова вартiсть цих прикрас надзвичайно висока i продати iх можна дуже вигiдно. У зв’язку з цим, лорде Кентервiль, ви, звичайно, розумiете, що я в жодному разi не можу дозволити комусь iз членiв моеi родини iх прийняти. Власне, весь цей марнотний лоск, хоч вiн i необхiдний для британськоi аристократii, виглядае цiлком недоречним серед тих, хто вихований у суворих i, я гадаю, безсмертних принципах республiканськоi простоти. Однак слiд сказати, що Вiрджинii дуже хотiлося б, з вашого люб’язного дозволу, лишити собi скриньку – на пам’ять про вашого горезвiсного предка. Скринька дуже стара, стан ii лишае бажати кращого, i, можливо, ви згодитеся на це прохання. Я ж зi свого боку, щиро кажучи, вельми здивований, що моя дитина виявляе таку прихильнiсть до середньовiччя, i можу пояснити це хiба що тим, що Вiрджинiя народилася в одному з передмiсть Лондона, невдовзi пiсля повернення мiсiс Отiс з Афiн.

Лорд Кентервiль вислухав шановного посла з надзвичайною серйознiстю, хоча раз у раз покручував сивого вуса, щоб сховати мимовiльну посмiшку. Коли ж мiстер Отiс скiнчив говорити, вiн дружньо потис йому руку i вiдповiв:

– Дорогий сер, ваша чарiвна донька зробила дуже велику послугу моему нещасному предковi, серу Симону, i я та вся моя родина вельми зобов’язанi iй за таку смiливiсть i душевне благородство. Цi прикраси належать тiльки iй, i, на Бога, якби я був таким безсердечним, що наважився б забрати iх у неi, старий лиходiй уже за два тижнi постав би з могили i обернув мое життя на пекло. А щодо iхньоi приналежностi до спадщини, то до неi не входять речi, не згаданi в заповiтi чи iншому юридичному документi, а про цi коштовностi нiде немае жодноi згадки. Запевняю вас, у мене на них не бiльше прав, нiж у вашого дворецького, i коли мiс Вiрджинiя пiдросте, я гадаю, вона з радiстю носитиме цi чудовi прикраси. Мiж iншим, ви забули, мiстере Отiс, що купили привида разом з меблями, i все, що належало привиду, таким чином перейшло у ваше володiння. Яку б активнiсть не виявляв сер Симон уночi, з юридичноi точки зору вiн лишався мертвим, i ви прийняли його власнiсть по праву.

Мiстер Отiс був вельми засмучений вiдмовою лорда Кентервiля i просив його ще раз обмiркувати свое рiшення, але добросердий пер лишався непохитним i врештi умовив посла, щоб той дозволив доньцi прийняти дарунок привида. І коли навеснi 1890 року молода герцогиня Чеширська була представлена королевi з нагоди свого шлюбу, ii прикраси привернули загальну увагу. Адже Вiрджинiя отримала герцогську корону, яку дiстають у винагороду всi милi американськi дiвчатка, i вийшла замiж за свого юного кавалера, щойно вiн досяг повнолiття. Обое вони були такi чарiвнi, такi закоханi одне в одного, що всiм було любо дивитися на цю пару – окрiм хiба що староi маркiзи Дамблтон, яка марно намагалася видати за герцога одну зi своiх семи незамiжнiх доньок i для цього дала щонайменше три розкiшнi обiди, i, як не дивно, окрiм самого мiстера Отiса. Попри всю свою прихильнiсть до молодого герцога, вiн з теоретичних мiркувань плекав вiдразу до титулiв i, за його власним виразом, «мав деякi побоювання, що властива аристократii любов до розваг чинитиме згубний вплив на одвiчнi принципи республiканськоi простоти». Проте дуже скоро вiд його побоювань не лишилося й слiду, i я гадаю, що коли вiн вiв свою доньку по сходах олтаря в церквi Святого Георгiя на Ганновер-сквер, у всiй Англii бiльш нiхто так не пишався собою.

По завершеннi медового мiсяця герцог i герцогиня повернулися до замку Кентервiль i наступного дня по обiдi пiшли на маленький самотнiй цвинтар бiля соснового лiсу. Спочатку вони нiяк не могли вирiшити, яку ж епiтафiю написати на надгробному каменi сера Симона, i зрештою дiйшли згоди, що слiд просто вибити там його iнiцiали та вiршi, написанi на вiкнi бiблiотеки. Герцогиня принесла з собою чудовi троянди i прибрала ними могилу. Трохи постоявши, вони увiйшли до зруйнованоi каплички, що лишилася вiд стародавнього абатства. Герцогиня присiла на повалену колону, а ii чоловiк, запаливши сигарету, сiв поруч i дивився в ii яснi очi. Раптом вiн кинув сигарету, взяв дружину за руку й мовив:

– Вiрджинiе, у жiнки не повинно бути секретiв вiд чоловiка.

– Сесiле, любий, у мене й немае вiд тебе секретiв.

– Нi, е, – заперечив вiн з посмiшкою. – Ти нiколи не розповiдала менi, що сталося, коли ви замкнулися удвох з привидом.

– Я нiкому цього не розповiдала, Сесiле, – серйозно вiдповiла Вiрджинiя.

– Я знаю, але ж менi ти могла б сказати.

– Будь ласка, не розпитуй мене, Сесiле, я не можу тобi цього сказати. Бiдний сер Симон! Я стiльким йому завдячую! Авжеж, не смiйся, Сесiле, це справдi так. Вiн допомiг менi зрозумiти, що таке Життя, i що значить Смерть, i чому Любов сильнiша, нiж Життя i Смерть.

Герцог пiдвiвся i нiжно поцiлував дружину.

– Можеш тримати це в таемницi, поки я володiю твоiм серцем, – прошепотiв вiн.

– Ти завжди ним володiв, Сесiле.

– Але ж ти колись розкажеш усе нашим дiтям, правда? Вiрджинiя зашарiлася.




Щасливий принц


Високо над мiстом, на високiй колонi, стояла статуя Щасливого Принца. Вiн був з голови до нiг усипаний тонкими золотими листками, очi мав iз яскравих блакитних сапфiрiв, а на рукiв’i його меча горiв великий червоний рубiн.

І всiм було любо дивитись на Щасливого Принца.

– Вiн гарний, як флюгер, – зауважив один з мiських Радникiв, що мрiяв зажити славу людини з вишуканим смаком. – Але не такий корисний, – додав вiн одразу ж, побоюючись, що його назвуть непрактичним, а це був би наклеп.

– Ну чому ти не можеш бути таким, як Щасливий Принц? – дорiкнула мати малому хлопцевi, що вередував, аби йому дiстали мiсяць з неба. – От Щасливий Принц нiколи не капризуе!

– Добре, що хоча б хтось у цiм свiтi може бути щасливим, – прошепотiв знедолений бiдолаха, дивлячись на прекрасну статую.

– Вiн наче янгол, – говорили дiти з сирiтського притулку, виходячи з церкви у своiх червоних плащиках та чистеньких бiлих фартушках.




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/oskar-uayld/kenterv-l-s-kiy-privid-zb-rnik