Орлеанська дiва Вольтер Істини «Орлеанська дiва» – сатирична пародiйна поема видатного французького письменника, iсторика, публiциста, просвiтителя Вольтера (справжне iм’я – Марi Франсуа Аруе; 1694–1778), в якiй подii життя нацiональноi героiнi (тодi ще не канонiзованоi святоi) Жанни д’Арк представленi в бурлескному жанрi. Проте вiстря сатири письменника в поемi скеровано не проти самоi Жанни, а проти ii нестерпно фальшивого церковного культу. Видана анонiмно, «Орлеанська дiва» стала одним з найпопулярнiших непiдцензурних творiв Вольтера й здобула популярнiсть i за межами Францii як зразок скептично-iронiчного «вiльнодумства» XVIII столiття. Вольтер Орлеанська дiва Вiд перекладача Вольтер (Франсуа Марi Аруе), французький просвiтитель XVIII ст., здобув собi за свого довгого життя (1694–1788) славу, якою мiг би похвалитись рiдко котрий iз великих письменникiв. Досить пригадати кiлька фактiв: твiр його «Фiлософськi листи» спалено за вiльнолюбнi iдеi рукою ката; його ув’язнювано в Бастилii, його вислано раз i вдруге – вдруге на все життя – iз Францii; вiн удостоiвся переслiдувань французького королiвського уряду i католицькоi церкви, зненавистi прусського короля Фрiдрiха II i – правда, пiзнiше, по смертi письменника – росiйськоi царицi Катерини II; повернувшись, пiсля смертi Людовiка XV, до Парижа (що йому було офiцiально заборонено назавжди), вiн мав там таку захоплену зустрiч, що iнакше, як трiумфом переможця, ii не можна назвати. У французькому театрi на честь його було влаштовано почесну виставу – iшла його трагедiя «Ірена»; на сценi бюст Вольтера, який сам сидiв у ложi серед паризьких красунь, увiнчано лаврами – i всi присутнi встали, влаштувавши славетному стариковi овацiю… Незабаром пiсля цього трiумфу сильний ще духом, але немiчний тiлом Вольтер упокоiвся. І хоч вiн нiби покаявся перед смертю в грiхах своiх проти католицькоi церкви, але духовенство вiдмовилось ховати його за церковним обрядом. Останки письменника були похованi без усякоi церковноi пишноти в провiнцii Шампанi. А пiд час французькоi буржуазноi революцii прах його за постановою Нацiональних зборiв був урочисто перенесений до Пантеону, мiсця вiчного упокоення найвизначнiших державних дiячiв та великих людей Францii. Тепер нема й слiдiв тодiшньоi його гробницi. Гадають, що в той час, коли запанувала у Францii реакцiя (1814 р.), вороги Вольтера, яким не давала спокою слава великого письменника й борця i пiсля його смертi, знищили ту гробницю разом iз тлiном, що в нiй мiстився. Чи це ж не слава? Слава не залишала його й пiсля того, як вiн зiйшов у домовину: Гете, Пушкiн, Мiцкевич високо цiнували його твори, Радiщев заявив, що Вольтер належить до тих письменникiв, яких людство буде читати, поки житиме. Герцен сказав, що смiх Вольтера знищив бiльше, нiж плач Руссо. Достоевський мрiяв написати «Росiйського Кандiда» (Кандiд – герой однойменного роману Вольтера). Були, правда, i смiшнi, й огиднi сторони в тiй славi: згадаймо росiйських «вольтер’янцiв», помiщикiв, що, сидячи у вигiдних «вольтерiвських» крiслах, залюбки читали твори знаменитого «фернейського вiльнодумця», – а вiдiрвавшись од книжки, давали розпорядження «провчити на конюшнi» якого-небудь там Карпа чи Сидора… Але важливо, що творчiсть самого Вольтера, далекого вiд будь-яких революцiйних настроiв, разом з творчiстю iнших французьких енциклопедистiв, разом iз творчiстю Руссо, з яким у Вольтера була завзята полемiка, – творчiсть його багато чим пiдготувала уми до французькоi буржуазноi революцii, що вiдлуння ii чути у Радiщева й Новикова, що на всiй волелюбнiй, антифеодальнiй, антиклерикальнiй лiтературi XIX столiття лежить вiдсвiт Вольтерового духу. Життя й дiяльнiсть Вольтера сповненi були суперечностей. Син паризького нотарiуса, представник висхiдноi французькоi буржуазii, тягся замолоду Вольтер до аристократичних салонiв; обдарований нищiвним критичним розумом, Вольтер гадав, що iдеал державного ладу – абсолютна монархiя з «освiченим монархом» на чолi, шукав собi ласки у короля Людовiка XV i у коханки його маркiзи Помпадур, – а потiм, пiдпавши пiд королiвський гнiв, перекинувся до Фрiдрiха II, «дружба» з яким закiнчилась непримиренною ворожнечею; прибiчник свободи людського духу, вiн довго листувався з Катериною II i називав ii найоблесливiшими iменами, порiвнюючи з найбiльшими монархами свiтовоi iсторii… Заклятий ворог католицькоi церкви, яку вiн невтомно закликав знищити («Ecrasez l’inf?me!» – «Розчавiть пiдлу!»), бичуючи нещадним сатиричним пером офiцiйнi догмати й середньовiчнi передсуди, всiма силами свого розуму й таланту захищаючи вiд неправого суда ii жертви (особливо вiдома справа Каласа, посмертноi реабiлiтацii якого вiн таки добився), – Вольтер, одначе, обстоював iдею iснування бога (деiзм) як вищого начала, що створило свiт i ним керуе. Мало того: вiн гадав, що релiгiя – надiйна оборона супроти «простолюду», яка допомагае тримати його «в уздi», отже для «низiв» ii треба неодмiнно зберегти. Це ж йому належить знаменитий вислiв: «Якби бога не було, його треба було б вигадати…» Дбаючи не без успiху про iнтереси селянства, про скасування крiпацтва, вiн одночасно був прибiчником «священного» принципу власностi i сам, у своему чималому швейцарському маетку, досить вигiдно господарював. Шукати пояснення цих суперечностей треба не тiльки й не стiльки в особистому характерi Вольтера, як у тому соцiально-полiтичному тлi, на якому вiн зрiс, у рисах тiеi доби, у суперечностях всерединi самого класу, який вiн представляв, – буржуазii. А втiм, годi про суперечностi. Вольтер увiйшов в iсторiю людства як великий популяризатор передових iдей свого часу, як палкий борець проти феодалiзму й клерикалiзму, як людина, що закликала людей мислити та обстоювати своi думки, як оборонець гонених i кривджених – не тiльки пером, а й дiлом. Вiн протистояв старому ладовi як втiлення гуманностi й вiротерпимостi. Вольтер написав дуже багато. Повне зiбрання його творiв французькою мовою займае кiлька великих полиць. Тут i полiтичнi памфлети, i фiлософськi трактати, i фiлософськi та морально-повчальнi романи чи, вiрнiше, повiстi, й iсторичнi розвiдки, i трагедii, i поеми, й лiричнi поезii тощо. Сам Вольтер вважав, здаеться, вершиною своеi творчостi трагедii, писанi за приписами класицизму, хоч i овiянi новими iдеями. Проте нинi вони вiдомi тiльки фаховим iсторикам лiтератури. Та й героiчну його поему «Генрiада», де в образi французького короля Генрiха IV вiн хотiв змалювати свiй iдеал «освiченого монарха», навряд чи з великим iнтересом читали б сучасники. Далеко бiльше значення залишилось за його романами, дiя котрих вiдбуваеться часто поза конкретним часом i простором i побудована на фантастичних припущеннях. Та справа там не в дii, а в iдеях, якi aвтор висловлюе за допомогою умовних образiв. Найзнаменитiша з цих повiстей – «Кандiд», де пiддано саркастичному висмiюванню рожевий прекраснодушний оптимiзм, що вилився в формулу: «все йде до найкращого в цьому найкращому iз свiтiв», – i де людину закликае автор устами одного iз персонажiв: «Треба обробляти наш сад», тобто кличе до живоi практичноi працi на цiй землi. Хоч у цьому заклику й не вiдчуваеться потягу до корiнноi перебудови свiту, суспiльного ладу, але на свiй час лунав вiн прогресивно. Вольтер славився своею уiдливою дотепнiстю, своею iронiею, що раз у раз переходила в гострий сарказм. Риси цi виявились не тiльки в його лiтературних творах, а й в усних розмовах, на якi вiн був незрiвнянний майстер, i в численних листах до друзiв та ворогiв. Це був прирожденний сатирик. І саме сатиричною поемою е його «Орлеанська дiва», яку ми даемо в украiнському перекладi, де в чiм виправленому проти першого видання 1937 року. Сучасники добачали в нiй передовсiм фривольнi сцени, що до смаку були «вiнценосним» читачам – Фрiдрiховi II та Катеринi II, якi, проте, гадали, що для широкого суспiльства поема небезпечна. Думка про те, що суть поеми зводиться, власне, до цих одвертих, недвозначних легковажних сцен, уперто держалася в буржуазному лiтературознавствi. Олексiй Веселовський називае «Дiву» «утомно соромiцькою» («утомительно скабрезною»). Так само вкоренилася серед буржуазних iсторикiв лiтератури гадка, нiби в поемi своiй висмiяв Вольтер iсторичну Жанну д’Арк. Усе це не так. По-перше, щодо фривольностi. Треба ж зважати на епоху! Те, що за пiзнiших часiв вважалося непристойним, у XVIII i попереднiх вiках спокiйно вводилось авторами в найсерйознiшi твори i так само спокiйно читалося «найпристойнiшими» дамами. Згадаемо лише деякi дотепи i «слизькi» мiсця у Шекспiра, i то не тiльки в комедiях, а i в трагедiях («Ромео i Джульетта», «Отелло»), ряд новел Боккаччо, цiлi сторiнки, а то й роздiли в «Гаргантюа та Пантагрюелi» Рабле, пiзнiше (XVIII ст.) – казки Лафонтена, «Персидськi листи» Монтеск’е, «Пригоди кавалера Фоблаза» Луве де Кувре. Отже, рiч тут не в тих еротичних пригодах, якi описуе Вольтер, а в тому, з ким цi пригоди трапляються. Так само, звiсно, невiрно, нiби Вольтер осмiюе й висмiюе ту реальну Жанну д’Арк, релiгiйно екзальтовану й патрiотично настроену селянську дiвчину з села Домремi, яка пiд впливом католицького духiвництва повiрила, нiби ii мiсiя – врятувати вiтчизну, шарпану англiйцями, що обложили на той час (1429 р.) Орлеан, одне з небагатьох мiст, якi залишилися ще пiд владою французького короля Карла VII. Переконавши короля у вiрностi пророцтва, що «Францiю врятуе дiва»,[1 - По-французьки поема зветься: «La pucelle d’Orlеans». Слово la pucelle означае чисту, незайману, невинну дiвчину. По-росiйськи воно добре перекладаеться словом «девственница». Ми не знайшли, якщо не рахувати таких сумнiвних словотворiв, як «незайманка», «незайманиця», точного украiнського вiдповiдника, тому залишилися при словi «дiва». – М. Р] католицькi попи добилися, що Жанну поставлено на чолi вiйська, де вона, за свiдченням сучасникiв, викликала ентузiазм. Жанна визволила Орлеан, здобула ряд перемог над англiйцями, коронувала Карла VII в Реймсi. Вона виконала свою мiсiю, але король ублагав ii залишитись при вiйську. Та незабаром военне щастя зрадило хоробру дiвчину. Пiсля однiеi з поразок бургундцi, взявши Жанну в полон, продали ii англiйцям, де вiддано ii, як звинувачену в чаклунствi, зносинах з дияволом i т. iн., на суд духовного трибуналу i за вироком трибуналу спалено (1431 p.). Нi Карл VII, що завдячував Жаннi перемогами свого вiйська i своею короною, нi представники Паризького унiверситету, що входили до англiйського трибуналу, нiчого не зробили для того, щоб урятувати бiдолашну. Багато пiзнiше, коли остаточно вигнано з Францii англiйцiв, справу Жанни переглянуто i ii посмертно реабiлiтовано. Пiсля цього почалося творення безглуздоi церковноi легенди про Жанну д’Арк як про «послану небесами» дiву, що саме дiвочнiстю своею врятувала Францiю, почався культ ii як нацiональноi героiнi, що породив ряд поем про неi, одну з яких – поему бездарного Шаплена – презирливо згадуе Вольтер на початку своеi «Дiви». Як прирожденний скептик, Вольтер не вiрив у дiвочу невиннiсть Жанни. Як людина, далека вiд усякоi релiгiйноi мiстики, вiн нiяк не мiг пристати на гадку, що саме дiвоча невиннiсть могла спричинитися до военних перемог французiв i до рятунку Францii. Як непримиренний ворог церкви, вiн обурювався всiма тими нiсенiтницями, якими оточило ii пам’ять католицьке духiвництво. Вiн визнавав – це видно з його iнших творiв – iсторичних розвiдок – позитивну iсторичну роль Жанни. Поема його скерована не проти самоi постатi дiвчини з Домремi, а проти нестерпно фальшивого церковного культу ii. Вiстря сатири в його поемi скероване не проти самоi Жанни, яка змальована досить симпатичними рисами, а проти розпусних, огидних, брехливих представникiв офiцiйноi церкви, яких змалював вiн в образах ченцiв, отих усяких Грiбурдонiв та Лурдi, проти несусвiтнiх вигадок про «святих», як-от «святий патрон Францii» Денис, змальований у поемi з убивчою силою насмiшки, проти всякого релiгiйного туману i дурману. З меншою, правда, гостротою разить це вiстря i представникiв феодалiзму, таких, як слабовольний, майже дурнуватий король Карл, як дикий п’яниця й розбишака англiець Шандос,[2 - Шандос (Chandos John) – власне, Чендос Джон – iсторична особа, англiйський полководець XIV столiття, учасник Столiтньоi вiйни (вбитий коло Пуатье в 1369 p.). Незважаючи на хронологiчну невiдповiднiсть, Вольтер зробив Шандоса одним iз головних героiв поеми.] як королiвський пiдлабузник i звiдник Бонно[3 - Є вказiвки, що прототипом Бонно слiд вважати маркiза Данжо (Dangeau Philippe de Courcillon, 1638–1720) – фаворита Людовiка XIV, що виконував обов’язки особистого ад’ютанта короля.]… Пiдкреслюючи на кожному кроцi розпутнiсть i похiтливiсть духiвництва, Вольтер раз у раз бере пiд захист природнiсть i законнiсть здорового статевого потуття, радощi земноi непродажноi любовi. Поема його – виклик темрявi, обскурантизму, догматизму во iм’я свiтла, свободи й смiливостi думки. «Утомно соромiцькою» «Дiвою» захоплювався Пушкiн, що назвав ii «золотою книжкой славною», «катехизисом остроумия», «святой библией харит». В одному з листiв Пушкiн визнав «La pucelle» найкращою з поем Вольтера. Вiн переклав перших двадцять шiсть рядкiв поеми. Вплив «Дiви» Вольтера можна бачити не тiльки в юнацькiй поемi Пушкiна «Бова», а i в його «Гавриiлiадi». Про слiди захоплення «Дiвою» в колi декабристiв свiдчить таке мiсце з вiдомих сатиричних куплетiв Рилеева: Ах, где те острова, Где растет трынь-трава, Братцы! Где читают «pucelle», Где летят под постель Святцы! Адам Мiцкевич замолоду любовно перекладав «безбожну» Вольтерову поему. Є свiдчення самого поета, що переклав вiн чимало, але до нас дiйшла тiльки пiсня V. Росiйськi читачi дожовтневоi пори не мали (головно з цензурних причин) перекладу «Дiви». Перший росiйський переклад, здiйснений групою поетiв за редакцiею М. Лозинського, вийшов аж у 1924 роцi. Друге, виправлене його видання випустило видавництво «Academia» 1935 р. До перекладу додано грунтовну вступну статтю С. Мокульського. Менi як украiнському перекладачевi залишаеться тiльки висловити надiю, що я хоч якоюсь мiрою «донiс» до украiнського читача легке, дотепне, гостре слово Вольтера, що читач цей знайде в поемi те здорове зерно, ту свiтлу думку, якi становлять основу «Дiви», i погодиться зо мною у визнаннi великого прогресивного значення, яке мала вона для свого часу. Максим Рильський Передмова отця Апулея Рiзорiя,[4 - Апулей Рiзорiй. – Називаючи вигаданого автора передмови Aпулеем Рiзорiем, Вольтер пiдкреслюе пародiйно-iронiчний характер його висловлювань. Апулей – iм’я римського письменника II столiття нашоi ери, автора «Метаморфоз», або «Золотого осла», фантастичного роману про пригоди Луцiя з Егiни, перетвореного магiчними силами на осла; в романi багато сцен еротичного характеру. Рiзорiй – вiд латинськ. risor, глузливий.] бенедиктинця Подякуймо добрiй душi, що завдяки iй з’явилась у нас «Дiва». Ця героiчна та повчальна поема була написана близько 1730 р. – це знають ученi i це видно з деяких рис самого твору. Із листа 1740 p., надрукованого в збiрнику дрiбних писань одного великого володаря пiд iменем фiлософа iз Сан-Сус[5 - «Фiлософ iз Сан-Сусi» – так прозвали Фрiдрiха II (1712–1786), прусського короля вiд 1740 р. (Сан-Сусi – назва королiвського палацу, збудованого Фрiдрiхом II недалеко вiд Потсдама). «Твори фiлософа iз Сан-Сусi» (Oeuvres du philosophe de SansSouci), написанi французькою мовою, вперше були надрукованi 1750 р. в трьох томах. Туди входили оди, послання, двi поеми i листи вiршами та прозою. Згадуваний Вольтером лист датований 22 лютого 1747 р. В ньому Фрiдрiх пише: «Ви дали вашу «Дiву» герцогинi Вюртемберзькiй. Тож знайте, що вона примусила переписувати ii протягом цiлоi ночi. Ось люди, яким Ви довiряете; а тi, хто заслуговуе на Ваше довiр’я, або, краще сказати, на кого Ви можете цiлком покластись, цього довiр’я позбавленi».]i, видно, що одна нiмецька принцеса, коли iй дали рукопис тiльки прочитати, так захопилась обережнiстю, яка пануе там у трактуваннi такого слизького сюжету, що потратила цiлий день i цiлу нiч, звелiвши копiювати i переписуючи сама всi найповчальнiшi мiсця. Оцей-то самий список i потрапив, нарештi, до нас. Не раз друковано клаптi нашоi «Дiви», i справжнi цiнителi здоровоi лiтератури обурювались, бачивши, як жахливо вона покалiчена.[6 - В першому виданнi поема складалася з 15 пiсень, в лондонському виданнi 1756 р. – з 28 пiсень, у женевському виданнi 1757 р. – з 24 пiсень. Сам Вольтер видав у 1762 р. «Дiву» в 20 пiснях, а в 1764 р. в збiрнику «Оповiдання Гiльома Ваде» надрукував нову пiсню, яка в дальших виданнях займала мiсце XVIII пiснi (див. примiтки до цiеi пiснi).] Однi видавцi випускали ii в п’ятнадцяти пiснях, iншi в шiстнадцяти, вiсiмнадцяти, двадцяти чотирьох, то розбиваючи одну пiсню на двi, то заповнюючи прогалини такими вiршами, яких зрiкся б кучер Вертамона,[7 - Кучер Вертамона – Етьен (пом. 1724 p.), популярний народний спiвак, про якого в одному документi сказано, що «вiн створив усi пiснi, якi спiвали на ярмарках».Переклад вiршiв: «Шандос, спiтнiвши i сопучи, як вiл, мацае пальцем, чи дiйсно вона дiва. «Чорт забери! – гукнув вiн. – Дурняча голка!» Чорт одразу приносить новий гольник, i Шандос iще раз намагаеться розворушити свою ганчiрку». У виданнi 1756 р. цi рядки були вмiщенi наприкiнцi XIII пiснi.] виходячи з корчми шукати пригод.[8 - Тут автор у примiтцi наводить приклади таких вставок, якi ми вважаемо можливим не подавати, i закiнчуе примiтку так: «Автор цiеi гидоти, зробленоi виключно для всякоi наволочi, – розстрига-капуцин, що взяв собi iм’я Мобера». – М. Р.] Отже – маете «Жанну» у всiй ii чистотi. Ми боiмось висловити надто смiливу думку, назвавши автора, якому приписують цю епiчну поему. Досить того, що читачi могли взяти собi певну науку iз моралi, захованоi в алегорiях поеми. Навiщо знати, хто автор? Єсть багато праць, що iх ученi та мудрецi читають з насолодою, не знаючи, хто iх написав, як от Pervigilium Veneris,[9 - Pervigilium Veneris («Нiчне дбання на честь Венери») – поема, що складаеться з 93 вiршiв анонiмного автора III або IV столiття нашоi ери, присвячена вихвалянню весни.] сатира, приписувана Петронiевi,[10 - Петронiй (Petronius Arbiter, пом. 66 р. н. е.) – римський аристократ, полiтик i письменник; автор «Сатирикона», твору, в якому фривольнi жанровi сцени поеднуються з гострою сатирою на вискочнiв i самого iмператора Нерона.] i багато iнших. Що нас дуже втiшае, це те, що в нашiй «Дiвi» значно менше нескромних та вiльних мiсць, нiж у творах всiх великих людей Італii, що писали в цьому жанрi. Verum enim vero,[11 - Verum enim vero – насправдi.] почати з Пульчi; нам було б дуже прикро, коли б наш скромний автор дiйшов до тих маленьких вiльностей, якi дозволяе собi цей учений флорентинець у своему «Моргайте». Цей Луiджi Пульчi, поважний канонiк, написав свою поему в серединi XV ст. для сеньйори Лукрецii Торнабуонi, матерi Лоренцо Медiчi Препишного;[12 - Лоренцо Медiчi Препишний (Lorenzo Medici il Magnifico, 1448–1492) – правитель Флоренцii, поет-дилетант, що збирав при своему дворi представникiв науки i мистецтва.] i кажуть, нiби «Моргайте» спiвали при столi цiеi дами. Це друга епiчна поема в Італii. Мiж ученими були великi суперечки – серйозний це твiр чи жартiвливий. Тi, хто вважав його за серйозний, грунтуються на вступi до кожноi пiснi, що починався рядками iз Святого Письма. Ось, наприклад, вступ до першоi пiснi: In principio era il verbo appresso a Dio; Ed era iddio il verbo, e ’l verbo lui. Questo era il principio al parer mio, i т. д.[13 - Переклад вiршiв: «Спочатку було Слово, i Слово було вiд Бога, i Бог був Словом. На мою думку, це був початок».] Коли перша пiсня починаеться з Євангелiя, то остання кiнчаеться Salve, regina;[14 - Salve, regina – здрастуй, царице.] i це може виправдати гадку тих, хто думав, що автор писав цiлком серйозно; адже за тих часiв для театральних п’ес, що ставлено в Італii, використовували «Страстi» та житiя святих. Тi, хто дивився на «Моргайте» як на твiр жартiвливий, звернули увагу тiльки на деякi надто великi вiльностi, там припущенi. Моргайте питаеться в Маргутте, християнин вiн чи магометанин. E se eglt crede in Cristo o in Maometto. Rispose all or Margutte: A dir tel tosto, Jo non credo pi? al nero che al azzuro; Ma nel cappone, o lesso o voglia arrosto ……………………………………………… Ma sopra tutto nel buon vino ho fede; E credo che sia salvo chi gli crede. Or queste son tre virt? cardinale, La gola, e’l culo, e’l dado, come io t’ho detto.[15 - «Чи вiрить вiн у Христа або Магомета? Тодi вiдповiв Маргутте: «Сказати тобi коротко, – я не вiрю нi в чорне, нi в блакитне, а вiрю в каплуна вареного або, якщо хочеш, в смаженого… Але над усе я вiрю в добре вино i вiрю, що той, хто в нього вiрить, буде врятований. Отже, три основнi чесноти, як я тобi сказав, – обжерливiсть, непотребство, гра».] Звернiть, будь ласка, увагу, що Крешiмбенi,[16 - Крещiмбенi (Crescimbeni G.-А., 1663–1728) – iталiйський письменник, заснував у 1690 р. академiю «Аркадiя». Видрукував збiрник вiршiв, написав ряд статей про лiтературу, «Історiю народноi поезii» та «Історiю «Аркадii».] без усяких вагань помiстивши Пульчi в ряду справжнiх епiчних поетiв, каже, йому на вибачення, що це найскромнiший i найпомiркованiший iз письменникiв свого часу: «il pl? modesto e moderato scrittore». Нема сумнiву, що вiн був попередником Боярдо i Арiосто. Це завдяки йому прославилися в Італii Роланди, Рено, Олiв’е та Дюдони,[17 - Роланд, Рено, Олiв’е, Дюдон – героi Боярдо i Арiосто.] i вiн майже дорiвнюе Арiосто чистотою мови. Недавно вийшло дуже хороше видання його con liсеnza de’ superiori.[18 - Соn liсеnzа de’auperiori – з дозволу влади.] Звiсно, це не я його пустив у свiт; коли б наша Дiва говорила так само безсоромно, як отой Маргутте, син турецького священика та грецькоi черницi, я остерiгся б ii друкувати. У «Жаннi» не знайдеться й таких смiливих мiсць, як у Арiосто; тут ви не зустрiнете святого Іоанна, що живе на Мiсяцi i говорить так: Gli scrittori amo, e fo il debito mlo, Che al vostro mondo fu scrittore anche io. …………………………………………… E ben convenne al mio lodato Cristo Rendermi guiderdon di si gran sorte, i т. д.[19 - Переклад вiршiв: «Люблю письменникiв. Це мiй обов’язок, – адже у вашому свiтi я теж був письменником… Було дуже вигiдно прославленому мною Христовi винагородити мене за таку велику долю».] Це надто смiливо; i тут святий Іоанн дозволяе собi те, чого нi один святий у «Дiвi» нiколи собi не дозволить. Виходить, що Ісус зобов’язаний своею божественнiстю тiльки першiй главi Іоанна i що цей евангелiст йому пiдлестив. Вiд цього тхне соцiнiанством.[20 - Соцiнiанство – протестантське вчення, назване iм’ям Соцiна (Sozzini Lеlio, 1525–1563), який вiдкидав божественнiсть Христа.] Наш стриманий автор остерiгався таких крайнощiв. Так само вельми нас тiшить, що наш скромний автор не наслiдував жодного iз наших старовинних романiв, iсторiю яких написали учений епископ авраншський Гюе[21 - Єпископ Гюе (Huet Paul-Damel, 1630–1721) – автор трактату про походження романiв» (Traitе sur l’origine des romans, 1670).] i компiлятор абат Лангле.[22 - Абат Лангле (Lenglet – Dufresroy, 1647–1755) – написав пiд псевдонiмом Гордон де-Персель «Дослiдження про романи» (Del’usage des romans, 1734).] Зробiть лише собi приемнiсть, прочитайте в «Ланселотi з озера» главу пiд назвою: «Як Ланселот спав iз королевою i як вона вернулась до сiра де Лагана»,[23 - «Ланселот з озера» – рицарський роман XIII столiття, що розповiдае про пригоди одного з рицарiв короля Артура, який подався шукати святу чашу Грааля.] – i ви побачите, яку соромливiсть мае наш автор у порiвняннi iз давнiми нашими письменниками. Але quid dicam[24 - Quid dicam – що й казати.] про дивовижну iсторiю Гаргантюа,[25 - Дивовижна iсторiя Гаргантюа – в сатиричному романi Рабле (Rabelais Fran?ois, 1495 (?) – 1553), спрямованому проти середньовiчноi схоластики, церкви i феодалiв; Вольтер мае на увазi роздiл «Як Грангузье дiзнався про дивовижний розум Гаргантюа, коли той винайшов пiдтирку» (розд. XIII, кн. І).] присвячену кардиналовi де Турнону?[26 - Четверта книга цього роману присвячена кардиналовi Оде, а не кардиналовi де Турнону, як пише Вольтер.] Вiдомо, що глава про «Torche-culs»[27 - «Тorche-culs» – пiдтирка.] – одна iз найскромнiших у цьому творi. Про сучасних авторiв ми не говоримо; скажемо тiльки, що всi давнi повiстi, створенi в Італii та перевiршованi Лафонтеном,[28 - Лафонтен (La Fontaine Jean, 1621–1695) – французький поет-класик. Вольтер мае на увазi його фривольнi вiршованi новели («Contes», 1667).] ще менше моральнi, нiж наша «Дiва». Загалом – бажаемо всiм нашим суворим цензорам мати такi тонкi почуття, як прекрасний Монроз, нашим скромницям, коли вони е, – простодушнiсть Агнеси i нiжнiсть Доротеi; нашим героям – правицю могучоi Жанни; всiм езуiтам – вдачу доброго духiвника Бонiфацiя; всiм, хто порядкуе в хорошому домi, – розпорядливiсть i вмiлiсть Бонно. Нарештi, ми вважаемо, що книжечка ця – чудеснi лiки проти тяжких настроiв, якi гнiтять тепер деяких дам та деяких абатiв; i коли б ми зробили суспiльностi лише цю послугу – ми й тодi б думали, що не змарнували свого часу. Пiсня перша Нiжнi любощi Карла VII та Агнеси Сорель. Орлеан в англiйськiй облозi. Поява святого Дениса i т. iн. Я не вродився славити святих [29 - Примiтки – в кiнцi (автор).(Авторськi примiтки, розмiченi цифрами, див. роздiл «Примiтки Вольтера»)] I до гучного не годжуся спiву, Та чудотворну Орлеанську дiву Проте змалюю для очей людських. Вона iз рук англiйцiв навiсних Французьку пишну вирвала корону, I через неi пресвятого трону Досяг у Реймсi любленець утiх. Герой в корсетi, воiн у спiдницi, Вона з Роландом рiвною була, Твердiша серцем вiд твердоi крицi. Щоправда, скромнiй дiвчинцi-ягницi Я радий бiльше в затiнку дерев, — Та Жанна д’Арк була душею лев. Їi дiла з мого оповiдання Ласкавих подивують читачiв, — Найбiльше ж те, як довго в неi цвiв Вiнок незайманого дiвування. Шаплене, що фальшивий, дикий тон Із скрипки вмiв своеi витягати І так про славну дiвчину спiвати, Аж на виду мiнився Аполлон, Старий Шаплене, ти б, здаеться, радо Менi позичив свiй незграбний дар, — Та хай бере його Лямотт-Гудар , Що зiпсував майстерно Ілiаду. Наш добрий Карл[30 - Наш добрий Карл – Карл VII (1403–1461); пiсля смертi свого батька Карл VI, спираючись на партiю Арманьякiв, прибiчникiв герцога Орлеанського, оголосив себе королем за правом спадкоемства, не визнавши договору в Труа, складеного його матiр’ю, королевою Ізабеллою, з англiйським королем Генрiхом V, що одружився з дочкою Карла VI; за цим договором французький престол переходив до англiйськоi династii. У боротьбi з англiйцями та iх спiльниками бургундцями Карл VII зазнавав поразки за поразкою. Короткочасне полiпшення сталося в 1426 р. пiсля перемоги над англiйцями при Монтаржi, але потiм стан знову погiршав. Рiзкий злам стався в 1429 p., коли з’явилась Жанна д’Арк; англiйцiв було розбито пiд Орлеаном i здобуто Реймс. У 1435 р. на бiк Карла перейшов герцог Бургундський, i почався рiшучий наступ на англiйцiв. З перервою вiйна тривала до 1453 p., коли був складений мирний договiр, згiдно з яким на французькiй територii за англiйцями залишалось тiльки мiсто Кале.] на життьовiй веснi У Турi[31 - Тур – мiсто на рiчцi Луарi, резиденцiя Карла VII пiд час окупацii Парижа англiйським вiйськом.] веселився день при днi. Десь на балу (завзятий танцюриста!), Для блага краю рiдного та мiста, Сорель Агнесу наш король зустрiв В нiй сам Амур себе перевершив. Вона була, як Флора, ясновида, Струнка, як нiмфа, що в гаю зросла, Самих богiв спокусниця – Кiпрiда[32 - Кiпрiда – одне з iмен Афродiти-Венери.] — Їй невимовну грацiю дала. Сирени голос, чари Арахнеi,[33 - Арахна, Арахнея (грецьке – павук) – в античнiй мiфологii надзвичайно майстерна ткаля; викликавши на змагання Афiну-Палладу, виткала малюнок, що вiдбивав любовнi пригоди богiв; розгнiвана Афiна розiрвала тканину, а Арахну обернула в павука.] — Усе було в Агнеси, i для неi Героi, мудрецi та королi Дали б скарби найкращi на землi. Дивитися на неi, умлiвати, У нездоланнiй пристрастi палати, Тремтiти вiд жагучих поривань І голос тратити серед зiтхань, Їй тиснуть руку нiжною рукою, Вiддатись радiсному неспокою, Збудить i в нiй жадобу та любов, — Король за день усе це перейшов: У королiв iде кохання скоро. В тих справах мудра, вiд людського зору Хотiла все Агнеса потаiть, — Але хотiти легше, нiж зробить. Щоб зайвого уникнуть поговору, Король обрав довiрником Бонно , Який у нього посiдав давно Те мiсце, для кишенi непогане, Що при дворi взиваеться воно «Друг короля», для чемностi i шани, Хоча йому простолюд i мiщани Імення «звiдник» мають лиш одно. Мосье Бонно на березi Луари Мав пишний замок, найрозкiшнiшу з осель. У замок той приiхала Сорель, — І Карл, як нiч своi прослала хмари, Прибув туди любовнi пити чари. Вина i страв Бонно не пожалiв… Ну що тi пишнi бенкети богiв! Закоханi, в солодкiм хвилюваннi, Сп’янiвши вiд нестримного бажання, Огнем iскристих поглядiв палких Свiтили путь до радощiв нiчних. Розмова вiльна, хоч належно скромна, Їх окриляла, гостра та невтомна, Король Агнесу оком як не iв, Про любощi iй нiжно говорив, І нiжку тис ногою, i горiв. По учтi, начеб закуска музична, Мелодiя тосканська хроматична Озвалася, заграла, мов струмок. Спiвання флейт, гобоiв i скрипок Розповiдало казку про героiв, Що iх Амур всесильний перемiг I що зреклись для чарiвних утiх Людськоi слави й ратних неспокоiв. Капела так захована була, Що слухати Сорель ii могла, Сама вiд поглядiв людських закрита, — Була-бо соромлива й гордовита. Вже повний мiсяць високо зiйшов; Настала пiвнiч, з нею йде любов. У пишнiм, позолоченiм альковi, В напiвiмлi привабливо-чудовiй, Мiж простирал найкращого ткання Лягла Агнеса, та не для спання: Дверей-бо, що проводять до алькова, Не зачинила, нiби випадково, Алiса, мудра над служниць усiх. О юнаки, що прагнете утiх, Вам, певне, нетерплячка зрозумiла, Що доброго монарха охопила! Уже пролито пахощi мiцнi Йому на кучерi його ряснi, I входить вiн, i з милою лягае. О раювання божеське, безкрае! Серця дзвенять; то сором, то любов Агнесi гонить до обличчя кров… Минае сором, а любов не гасне. Їi король цiлуе любострасний, Очей вiн не здолае одiрвать Вiд тих принад, що перед ним лежать, — Та й хто ж би мiг утриматись, панове? Пiд шиею, де тон алебастровий, Ідуть округлi лiнii грудей, Що сам Амур створив iх для людей, Прикрасивши рожевими сосками. Чудовi перса! Милуватись вами Повинен зiр, рука – пестити вас І губи – цiлувати в нiжний час. Щоб читачiв моiх як слiд розважить, Охоче б я все тiло змалював I лiнii, яких нiхто не мав, Але моральностi закони кажуть, Що пензель мiй таких не мае прав. Уся вона – як дивний сон звабливий, Бажань нестримних таемничий рiй, Палкi цiлунки, дотики пестливi, Немов рум’яна, красять личко iй, Новоi вроди додають вродливiй. Три мiсяцi закоханi живуть І чар кохання безутомно п’ють. Покинувши свою постелю зранку, Вони в тонкiм вибагливiм снiданку По ночi свiжих набирають сил. Тодi, здiймаючи в повiтрi пил, Іспанськi конi iх несуть на влови, І пси в гонитвi веселять дiброви. Повернуться – вже купiль жде на них, I ллються, нiби чарiвничi струми, Оливи аравiйськi та парфуми На тiло чисте, як одвiчний снiг. Коли ж обiду любий час настане, Тетерюки сочистi та фазани, Приправленi майстерно сяк i так, Лоскочуть нiздрi, тiшать очi й смак. А i прозорий, спiнений, iскристий, Токаю плин янтарно-променистий Їх мозок огрiвае й веселить — I дотепи зриваються щомить З рум’яних уст, кипучi та мiнливi, Як вина в кришталевiм переливi. Бонно зо смiху пада, умлiва, Тi гострi вихваляючи слова. Скiнчивсь обiд – i травлення спливае У гомонi, серед розмов легких; Алена вiршi[34 - Ален Шартье (Chartier Alain, 1386 – 458) – двiрський поет Карла VI i Карла VII, «батько французького красномовства», написав «Бревiарiй благородних», «Книгу чотирьох дам» та iн.] розважають iх, А там зайде про мавпи, попугаi, Про докторiв, про блазникiв двiрських, А там i нiч; досвiдченi актори Комедiею тiшать iхнi зори, — І врештi пару безтурботну знов На ложi щастя з’еднуе любов. Заглибленим в солодке раювання, Їм кожна нiч – як перша нiч кохання, Хвилина кожна – порив огняний; Нi ревнiсть iх, нi туга не труiла, І навiть час, невтомний чародiй, До нiг Агнесi склав побожно крила. Шляхетний Карл не раз, не два казав, Стискаючи ii в солодкiй млостi: «Земнi держави й неба високостi За твiй цiлунок я б, Агнесо, дав! Усе бредня: i трони, i походи. Парламент мiй клене мое iм’я , Плюндрують нас англiйцi-мореходи. Та що по тiм, коли твоеi вроди Незцiнним скарбом володiю я!» В цiй мовi героiзму небагато, Але й герой, що з милою лежить, Не раз такого може наказати, Вiд чого потiм мусить червонiть. Так жив король для втiхи чарiвноi, Як той абат в догодi та спокоi. — А принц англiйський в лютому розбоi , Озброений, невтомний, на конi, По Францii нещаснiй день при днi, Склонивши спис, пiднявши забороло, Лiтав, мечем усе тнучи навколо. Вiн б’е, плюндруе, валить мури вiн, Серед страшних пожарищ i руiн Кров проливае, вимага данину, Солдатам кида й матiр i дитину, Черниць гвалтуе пiд жорстокий смiх, П’е вина в бернардинцiв боязких, Карбуе грошi з золота святих I – ворог Дiвi та Господнiй тайнi — Монастирi перетворяе в стайнi. Отак, бувае, гостi незагайнi, Вовки отару сонну опадуть, Овець лякливих, беззахисних рвуть, А пастушок iз нiмфою стрункою Спить у солодкiм, краснiм супокоi, I пес його, не знаючи турбот, Недоiдки жуе на повен рот. Та з височин ясного апогею Святий Денис, ласкавий наш патрон , Французький бачить в небезпецi трон, І королiвську стоптану лiлею, I кров, i дим, що в’еться над землею, І Карла, що народ свiй занедбав Для пестощiв солодких i забав. Святий Денис для Францii, – те саме, Що Марс для давнiх римських воякiв, Паллада для афiнських мудрецiв… А втiм, не будем гратися словами: Один угодник вартий всiх богiв. «Нi, присягнусь, – вiн каже, – не здолаю Дивитись довше на страждання краю, Де вiри правоi пiдняв я стяг: Святий вiнець у ворога в руках, Рiд Валуа[35 - Валуа – королiвський рiд у Францii; першим королем з дому Валуа був Фiлiпп VI (1328–1350), а останнiм – Генрiх III (1574–1589).] примушений конати, I вороги, що брат iм – Генрiх П’ятий , Законного властителя женуть Із краю рiдного в незнану путь! Хоч я святий, та Бог менi пробачить: Менi британцiв гидко навiть бачить, Бо я напевне вiдаю з Письма, Що цей народ пойме невiри тьма, I вiн Господнi приписи зламае, I римську праву церкву занедбае, I образ папи спалить на вогнi. Навiщо ж зволiкатися менi? Моi французи в вiрi будуть жити, Єретиками стануть гордi бритти, — Тож час наспiв за лихо iм сплатити, Яке цi дикi марнослови злi В майбутньому посiють на землi». Так говорив вiстун святих законiв, До молитов додаючи прокльонiв; Тодi ж таки нещасний Орлеан[36 - Орлеан – велике торговельне мiсто – фортеця на рiчцi Луарi, важливий стратегiчний пункт. Падiння Орлеана позбавило б Карла VII пiдпори в центрi Францii.] Зiбрав на раду славних громадян, — Англiйська-бо неумоленна сила Його тодi зловiсно обложила. Чимало радникiв-балакунiв Та смiливих, могутнiх воякiв Зiбралося, – i всi в одно питали: Як лютоi уникнути потали? Потон, Ля Гiр i Донуа-боець Гукнули разом: «Нам один кiнець, Чи вмерти рано, чи умерти пiзно, — Поляжмо ж, браття, за святу вiтчизну!» На те Рiшмон: «Прийшла остання мить, І Орлеан повиннi ми спалить. Згорiм самi – англiйцям не лишiмо Нiчого тут, крiм попелу та диму!» Тодi Трiмуйль: «Ох, тяжко як менi! Я в Пуату прожив щасливi днi, В Мiланi я покинув Доротею, Щоб в Орлеанi плакати за нею! Нема надiй! Проллю я в битвi кров — І милоi вже не побачу знов!» А президент Луве , якого всюди За мудрого вважали добрi люди, Сказав: «Парламент мае все списать Про ворогiв, що Францiю гнiтять, І скласти акт належний, по закону, Ім’ям отчизни i святого трону». Був пан Луве юристом хоч куди, Але своеi вiн не знав бiди, А то б складати акта мав причини Проти своеi власноi дружини: Тальбот,[37 - Тальбот (Talbot John, 1373–1453) – англiйський полководець, особистою хоробрiстю заслужив прiзвисько «британського Ахiлла», керував облогою Орлеана i був узятий в полон у бою з вiйськом, що прийшло на допомогу обложенiй фортецi. В полонi перебував до 1433 p.; у 1449 р. був призначений на головного командувача англiйського вiйська, що оперувало на французькiй територii; загинув у бою при Кастiльонi.] англiйський ватажок страшний, Їi кохав i був до серця iй. Луве об тiм не чув, на жаль, нiчого; Лиш Францiя на язику у нього! Тож силу гарних, благородних слiв На радi воiнiв та мудрецiв Почули стiни. Надто у Ля Гiра Промова вийшла запальна та щира, Хоч довгою назвать ii не грiх… Та що слова? Користi мало з них! Хто зна, коли скiнчилася б та мова, Але поява дивна й загадкова Ораторам уста замкнула вмить: З височини небесноi летить На променi струмисто-золотому Нежданий гiсть у сяевi ясному, Як блискавка прорiзавши блакить. Висока митра iз двома верхами На головi полискуе вогнями, Далматик у повiтрi майорить, Чоло сiяе в чистiм ореолi, В руцi, як символ божеськоi волi, Той жезл чудовний, що колись по нiм Авгура пiзнавав поганський Рим . Ще линув гiсть над натовпом людським, А вже Трiмуйль, упавши на колiна, Молитви шепче, як мала дитина. Рiшмон, вiдомий свiтовi блюзнiр, Кричить, що пекла таемнича сила Люцифера на землю вiдрядила Звiстити людям хоч вiйну, хоч мир, І всiм пора побачити наспiла На власнi очi, що воно за звiр. Луве бiжить квапливою ходою По горщик iз свяченою водою. Ля Гiр, Потон i Дюнуа стоять, Порозкривали очi i мовчать. Додолу всi попадали лакеi. А гiсть iз патерицею своею, На променi, мов на конi вояк, Кладе усiм хреста священний знак — I кожен пада, сам перехрестившись. На зляканих ласкаво подивившись, Вiн каже: «Встаньте, сповненi надiй! Таж я Денис, а з ремесла – святий . Я в Галлii посiяв зерна вiри, Тепер же тим засмучений без мiри, Що юний Карл, коханий мiй унук, Коли отчизна стогне серед мук, Не б’еться, ради з мудрими не радить, А повнi перса без утоми гладить. От я й наважився, панове, сам Допомогти намореним бiйцям, Скiнчити лихолiття це велике I проти зла найти потрiбнi лiки. Як мае Карл утратити свiй трон І Францiю через якусь повiю, — Обороню я правду i закон, Найшовши дiву, чистоти лелiю. Коли вiтчизни дорога вам честь, Коли в серцях у ваших вiра есть, Коли ви церквi хочете служити, Не гаючись менi допоможiте Найти гнiздечко з фенiксом отим, Однаково для всiх нас дорогим». Так говорив дiдусь благочестивий. Сказав – i смiх пiднявся непочтивий. Рiшмон, митець вiдомий глузувать, Гукнув йому: «Даремно ви шукать Надумали, угодниче шановний, Прибувши в край веселий та грiховний, Ту цяцьочку маленьку та легку, Що так-от вам припала до смаку! Як облягае вiйсько нас вороже, Дiвоцтво тут нiтрохи не поможе. По нього ви на землю прибули? В раю скорiше б ви його найшли: Свiчок церковних е не бiльше в Римi, Як чистих дiв мiж вашими святими. А Францiя – i думати шкода! Вiд них тут не зосталося й слiда! Про це давно подбали капiтани, Стрiльцi та принци, мiй ласкавий пане, — І грiшний наш, хоч i прекрасний свiт Бастардiв бiльше мае, нiж сирiт. Святий Денисе, отче наш i брате, Незайманиць деiнде слiд шукати!» Вiд слiв таких святий почервонiв, На промiнь свiй iзнову верхи сiв, Немов коня, потис його ногами, — І лине геть небесними шляхами По iграшку, дорожчу з-мiж усiх Для грiшникiв, а також для святих. Тож поки вiн сюди й туди лiтае, Бажаю вам, шановнi читачi, Найти для втiхи любоi вночi Той скарб, якого пильно вiн шукае. Пiсня друга Жанна, дiставши зброю вiд святого Дениса, рушае до Карла VII в Тур; що вчинила вона по дорозi i як дiстала свiдоцтво про дiвочу чистоту. Щасливий, хто зрива вiнок дiвочий! Це любий скарб; та серце полонить, До себе милi привернути очi, — Ось найдорожча i найкраща мить! Навiщо рвати квiтку самохiть? Нехай любов ii даруе вiльно. Тлумачники нам зiпсували сильно Прекрасний текст; як звiритись на них, То кожна радiсть – непрощенний грiх. Ладен за те я книгу iм зложити; Я там навчу, як слiд людинi жити, Я доведу, що тiшитися нам Наказуе закон природи сам. У цiм трудi, ясноi вартий слави, Святий Денис пiдмогу дасть менi: Недарма ж я про нього склав пiснi. Тимчасом, мiй читальнику ласкавий, Вернiмось до його святоi справи. В Шампанi, де простягся ряд стовпiв , Оздоблених пташками гербовими, На знак, що Лотарiнгiя за ними, Був городок, як сотнi городкiв; Та не умре iм’я його довiку, Бо жертву вiн прекрасну i велику Для Францii та короля зложив. Про Домремi озвуся я хвалою, — Хай з уст в уста iде вона луною! О Домремi! Серед твоiх долин Нема нi персикiв, анi цитрин, Нi золота, нi чистих вин шипучих, — Та Жанну ти родив для дiл могучих . Кюре, що всюди, де лише бував, Свое насiння щедро розсiвав, — Колись чернець, – охочий до осанни, А також i до чарки та до панни — Такий був батько героiнi Жанни. Стан покоiвки, круглий та гладкий, — Ось форма, що ii отець святий Обрав, щоб вилити це дивне диво. В шiстнадцять лiт, моторну та вродливу, До корчми Жанну вiддали служить: Їй конi там доручено глядiть. Рiшуча, горда, чесна у звичаi, Вона очима, як зiрками, сяе; Зубiв, як перлiв, тридцять два блищить, Скрашаючи рожевого iй рота, І вся ii струнка, мiцна iстота Серця такою свiжiстю п’янить, Аж цiлувати всiх бере охота. Хоч перса й темнi, а зате твердi, Знадливi й для поважного суддi, І для священика й для капiтана. В’юнка, весела, дужа та рум’яна, Вона спочинку не дае рукам, Слугуючи i простим, i панам, — А мимохiдь дасть ляпаса гучного Нахабi, що безстидно ухопив Їi за груди чи за повну ногу; Працюе, носить вина iз льохiв, Годуе конi, чистить, напувае, — Чи, сiвши верхи, чвалом iх пускае Незгiрш вiд славних римських воякiв. О мудросте! О божий супокою! У порох падають перед тобою Великi й славнi, принци й королi — І до небес пiдносяться малi! Святий Денис, посол твiй на землi, По замках та палацах не блукае, Невинностi в князiвен не шукае, — Нi, пташечку химерну та легку Знаходить – де, панове? – у шинку. Був саме час йому туди з’явитись, Щоб Жаннi в небезпецi прислужитись І зберегти дiвоцтва пишний крин: Лиха нiколи не дрiмае сила, І тiльки б трошки запiзнився вiн, — Вся Францiя в неволi б занiмiла. Гладкий чернець, на ймення Грiбурдон,[38 - Грiбурдон (Grisbourdon) – у перекладi: сiрий джмiль; цим прiзвиськом-характеристикою надiляе Вольтер представника францисканського чернечого ордену.] Що кинув iз Шандосом Альбiон, В тiй корчмi Жанни назорив поставу — І покохав, як батькiвщини славу. Натуру мавши пiдлу та лукаву, Ладний i чорту слатися до нiг, Шахрай, обмовник, сповiдач i шпиг, Вiн знав чаклунське таемниче дiло ,[39 - Вiн знав чаклунське таемниче дiло. – Кабала – мiстичне вчення в еврействi, що мало своi писанi пам’ятки. Прибiчники цього вчення провiщали майбутне, використовуючи Бiблiю як текст, що вимагае спецiального розшифрування через замiну лiтер цифрами i т. iн.] Що перейшло iз глибини вiкiв Вiд магiв та еврейських мудрецiв I в нашу землю, Господевi милу… Тепер його забули серед нас. О днi тяжкi! О звироднiння час! Вiн вичитав iз книг кабалiстичних, Що Жанна – сил посланниця одвiчних, Що носить пiд спiдничкою вона Кiнець вiйни, для всiх iще незримий, I заприсяг, у злi досягши дна, Христом i чортом та всiма святими Їi оплутать чарами земними, Дiвочостi палладiй звоювать , В молитвах i блюзнiрствi невситимий: «Британiю i церкву врятувать Повинен я, склонившись перед ними; Обом же iм ретельно послужу — Ну, та й собi самому догоджу». Пiд той же час, мужлай над мужлаями, Погонич мулiв загадав те саме, — І, правду мовивши про молодця, Вiн був нiчим не гiрший за ченця, І день, i нiч приносити готовий Дарунки грубi дикоi любовi, А рiвнiсть iхнiх станiв життьових Могла б невинну спокусить на грiх. На щастя, досi стид i чеснотливiсть Перемагали невiдступну хтивiсть, Та добре бачив Господа слуга, До чого може призвести жага, І, стрiвши раз суперника свойого, Таку промову вiн сказав до нього: «Вартнiшi ви, мiй рицарю, есте За мули всi, яких ви глядите, І гiднi недоторканоi дiви; Вона чаруе серце i менi, Обидва ми коханцi запальнi, І вiрнiстю рiвняетесь менi ви. Тож краще ласий шмат ми подiлiм, Анiж змагатись без ладу над ним, — Тодi б обидва щастя ми втеряли… На неi я накличу сон мiцний, Щоб спалося, не прокидалось iй, А ми б над нею по черзi не спали». По словi тiм вiн книгу ухопив І викликав того спомiж чортiв, Що звавсь Морфеем за старих часiв. Цей дух тепер у Францii витае: Як зранку велемовний адвокат З Кюяса сипле блискавки цитат, Вiн iз панами суддями дрiмае; Удень вiн тихий навiвае сон Нещасним, що новiтнiй Массiльйон Їм каже казань на гугнивий тон, І ввечерi одверто позiхае, Трагедii чекаючи кiнця. Отож, почувши виклик вiд ченця, Вiн двi сови запрiг у колiсницю I лине, щоб приспати голубицю. До Жанни вiн, скрадаючись, iде, I чорний мак на груди iй кладе, І, знаючись на дiлi чародiйнiм, В уста iй дише подихом сновiйним. Так, люди кажуть, i чернець Жiрар Невинну висповiдуючи дiву, Із грiшних уст наслав на неi чар І розбудив у нiй чортицю хтиву. Тимчасом два гарячi джигуни, Позичивши завзяття в сатани, Стягли рядно, що Жанна ним укрита. Вже костi кинуто на лоно iй, Щоб вирiшить, кому в розвазi тiй Судила доля перший крок зробити. Тож перша Грiбурдоновi черга, — І ворожбит розпалений плига На Жанну… О святоi волi диво! Прибув Денис – прокинулася Дiва. Не зносять грiшнi сяева святих! Зальотники, скотившися до нiг Денисовi, що так заскочив iх, Тiкають у розкритi навстiж дверi. Отак у дiм, присвячений Венерi, Зненацька завiтае полiцай: Молодики, покинувши свiй рай, Пiвголi, з вiкон, iз дверей, з балконiв Плигають вiд служителя законiв, Рятуються, наляканi украй. Денис лагiдно Жанну утiшае, Що вiд образи дикоi ридае, І каже iй: «Обранко сил святих, Бог королiв правицею твоею, Яка нiколи не впадала в грiх, Прогнати хоче бриттiв навiсних I врятувати Францii лiлею. Вiн може обернути, пресвятий, У кедр лiванський очерет хисткий, Моря вiн сушить, потряса долини І свiт новий пiдносить над руiни. Де ступиш ти – там залунае грiм, I перемоги над чолом твоiм Устане ангел огняний, крилатий, I в славi вiчнiй будеш ти сiяти. Іди ж, смиренну долю цю покинь, Стань мiж героiв, стань мiж героiнь!» На мову цю гучну i патетичну, Утiшницьку та ще й теологiчну У Жанни рот розкрився мимохiть: Нi слова не далось iй зрозумiть. Та благодать, прийшовши на пiдмогу, До розумiння свiтить iй дорогу, — І спалахнули в серця глибинi Святих, високих поривiв огнi. Вона уже – не наймичка вiднинi, I iй до серця титул героiнi. Так мiщанин i простий, i плохий, Що скарб йому зоставив багатiй, Халупу замiняе на палати, З покiрливого робиться пихатий, Вельможам гордим рiвня вiн тепер I зве його простолюд: монсеньер. Так гарна дiвчина, яку природа Створила для гаремiв затишних Чи для театрiв пишно-голосних, А рiдна мати, скромна й тихохода, Готова б повiнчати iз шевцем, Коли з Амура ласки осяйноi Опиниться нараз пiд королем, — Уже й ходою ходить не такою, І згорда поглядае навкруги, I голос повен владного спокою, А думи – королiвськоi ваги. Лаштуючись до подвигу свойого, Звичайно, з церкви почали дорогу Денис i Жанна. Там при вiвтарi (Усяке б здивувалося з такого!) Упав з небес, яснiший вiд зорi, Вояцький найдорожчий обладунок. Архангел то Михайло надiслав З небесних арсеналiв подарунок: З шоломом там Дебориним сiяв Той цвях, що смерть Сiзарi вготував; Там камiнь був, що iз пращi Давида Попав у Голiафа-лиховида, Та щелепа, которою Самсон, Як мила продала його в полон, Лупив без жалю юнака i дiда; Там меч Юдiти полум’ям горiв, Який вона в коханця устромила — I вельми Господевi догодила, Його священний втiлюючи гнiв. З такоi ласки Божоi щаслива, Те все добро бере одважна Дiва — Шолома, списа, панцира, меча, Перев’язь, рукавицi до плеча, І кiстку, й цвяха, й камiнця хапае, — А серце славу вже передчувае. Та як же слави без коня зажить? Хiба що в цьому дiлi попросить Погонича, нещасного з любовi? Аж дивиться: осiдланий, готовий, У золотi, в шовковому шитвi Осел ревучий став на муравi,[40 - Осел ревучий став на муравi. – Вольтер попереджае читача: «Та як же слави без коня зажить?» i тут же замiнюе коня ослом; дальшими рядками про Пегаса i Гiппогрiфа (див. нижче) Вольтер знижуе героiчний образ, хоча зберiгае всi його властивостi: розсудливiсть, крилатiсть, вiрну службу героiнi поеми. Ще рiзкiше пiдкреслена пародiйнiсть перетворенням погонича вiслюкiв на вiслюка силою монаха Грiбурдона.] Б’е копитами землю, нетерпливий, Як той фракiйський кiнь золотогривий.[41 - Вольтер порiвнюе осла з конем iз Фракii або Англii («Comme un coursier de Thrace ou d’Angleterre»).] На спинi мав вiн довгих двое крил, Лiтав-бо й за далекий небосхил. Отак Пегас, ясному вiрний Фебу,[42 - Пегас – мiфiчний крилатий кiнь, що зробив ряд послуг грецьким героям. Вiн спинив ударом копита гору Гелiкон, яка захиталася вiд спiву дев’яти муз; за пiзнiшими переказами, вiн переносив поетiв на священнi гори натхнення (Парнас, Гелiкон). Пор. сатиру Вольтера «Розмова Пегаса iз стариком» (Dialogue de Pеgas et du Vieillards 1773), в якiй згаданi героi поеми – «Жанна, нiжна Агнеса й обжерливий Бонно».] Всiх дев’ять муз возив колись по небу; Так Гiппогрiф на мiсяць голубий Носив Астольфа – в Жанiв край святий .[43 - Гiппогрiф – казковий крилатий кiнь середньовiччя. Вiн служив героям в iхнiх фантастичних мандрiвках. Італiйськi поети Боярдо i Арiосто використали образ Гiппогрiфа у своiх поемах. Астольф – хоробрий рицар, герой поеми Арiосто «Шалений Роланд»; обернений чарами на мирт, вiн був звiльнений феею Мелiоссоею, дiстав рiг, звуку якого не мiг витримати жоден смертний. З допомогою цього рогу Астольф учинив ряд подвигiв.] Коли, читачу, хочете ви знати, Що за тварина цей осел крилатий, — Про це ще буде в повiстi моiй. Та знайте: шанувать його годиться, Бо в цiм ослi – небесна таемниця. От героiня сiла на осла, Денис, як завжди, променя сiдла, — І линуть понад берегом Луари Мерщiй кiнчати смертоноснi чвари. Осел предивний то мов кiнь бiжить, То, наче птах, пiдноситься в блакить. А Грiбурдон, якому в серцi ласiм Бажання знов прокинулись тимчасом, Погонича на мула обернув (Недарма-бо чаклун iз нього був!) І iде ним услiд хоробрiй Дiвi, Клятьби вигукуючи нечестивi. Погонич мулiв, мул вiднинi сам, Покiрний ворожбитовим словам, Летить учвал – i ледве помiчае, Що трохи iншу оболону мае. Денис i Жанна поспiшали в Тур, Де короля в полон забрав Амур, Їм на шляху, при самiм Орлеанi, Зустрiлися англiйцi, дуже п’янi; Шукавши втiхи дикоi в винi, Вони поснули; у тяжкому снi Хропли солдати, слуги, капiтани — І нiмували сурми й барабани. Той голий лiг, не вкрившися й плащем, А той простягся над своiм пажем. Тодi Денис, неначе батько добрий, Промовив стиха дiвчинi хоробрiй: «Дитя мое! Нам розповiв поет, Як Нiс, до Турна трапивши в намет Удвох iз вiрним другом Еврiалом, Рутульцiв сон довершував кинджалом. Вiдоме й те хтозна з яких часiв, Що достославний гордий син Тiдея У товариствi мудрiм Одiссея, Як Ресiв табiр морок оповив , Троянцiв сонних мертвими робив. Чому й тобi задля свойого краю Не вiдновити iхнього звичаю?» «Нi, – мовить Жанна, – я письма не знаю. Але на рицарську ступила путь I вiдаю: лежачого не б’ють». Ще не скiнчивши гордоi вiдмови, Вона шатро золочене, чудове У сяйвi мiсячнiм постерегла: Особа, певне, там значна була. Вино, окрасу доброго стола, Там Жанна в кубки смiло наливае, I пирогом вечеряе смачним, І вдвох iз богопосланим святим За короля французiв випивае. Шандос у тiм наметi проживав . Горiлиць вiн, вояка грiзний, спав. Вона бере меча його страшного, Бере штани з едвабу дорогого: Так Господiв улюбленець Давид, Сауловi натрапивши на слiд.[44 - Саул – перший еврейський цар, був помазаний на царство суддею Самуiлом. Саул не виправдав надiй, i тому Самуiл ще за життя Саула помазав Давида, як наступника Сауловi, що спричинилось до ряду замахiв з його боку на життя Давида. Напередоднi бою при Гелвуi Саул, з допомогою славетноi чародiйки з мiста Ендор, викликав тiнь померлого Самуiла, що провiщав йому поразку. Пiсля цього бою Саул заколов себе мечем.] Низьке бажання помсти занехаяв, А тiльки шмат плаща його вiдкраяв I царедворцям навiч появив, Що мiг зробити, тiльки не зробив. Бiля Шандоса, юний та вродливий, Спав юний паж, у забуттi щасливий. На лiнii, вiдкiль початок нiг, Амур би сам йому позаздрить мiг. Поблизу нього каламар похiдний Стояв з чорнилом – доказ очевидний, Що хлопець вiршi звечора писав Красунi тiй, яку вiн покохав. Пречиста Жанна узяла чорнило I на озадку хлопцевому смiло Лiлеi три в один виводить мах. Святий дивився з радiстю в очах, Як зад англiйця, свiжий та круглявий, Скрашае герб французькоi держави. Хто ж був уранцi, наче звiр, лихий? Шандос, i так з похмiлля сам не свiй. Побачивши у хлопця в мiсцi певнiм Три лiлii,[45 - Лiлiя – геральдичний знак французьких королiв.] вiн, повен гнiвом ревним, Лукаву зраду в цьому добача І кидаеться по свого меча… Ох! нi меча, анi штанiв немае! Вiн стогне, вие, очi протирае, — I врештi думка родиться ясна, Що це зробив не хто, як сатана. І променю, й крилатому ословi, Що Жанну нiс крiзь хмари пурпуровi, Було б за жарти й землю облетiть! Вони до двору добулися вмить. Святому досвiд показав недавнiй. Що люблять жарти царедворцi славнi. Почути мiг би тут iзнову вiн, Як од Рiшмона, дотеп не один, А з того люди втратили б пошану До нього й до епископського сану. Та хитрощiв не вчитися святим! Щоб висловити королевi-пану, Що слiд було, подобу вiн узяв Одвертого Рожера Бодрiкура . Той рицар – щира i тверда натура — Любов, проте, у короля придбав. «Королю! – вiн до Карла промовляе, — Ви тут собi замкнулись, як у раi, Амуровi вiддавшися в полон, І це чоло, де сили всемогущi Накреслили суворий свiй закон, Троянди лиш вiнчають запахущi! Ви залишили лютим ворогам Краiну й трон, вiд Бога данi вам! Ідiть на смерть або на перемогу, Ударте на британцiв навiсних! Вам сам Господь показуе дорогу До славних дiл, до лаврiв бойових! То ж вiн мене навчив цiеi мови, Вiн засмутився з вашоi любовi, Вiн допомогу обiцяе вам! Ідiть же: слава вас чекае там! У цiй вiйнi ви будете щасливi, Лише довiртесь непорочнiй дiвi, Яку сюди, королю, я привiв. Вона для вас врятуе трон батькiв. Махне вона могутньою рукою, — І в прах паде нахабний супостат… Нехай уже залежнiсть вiд дiвчат Вам силою присуджена святою, — Покиньте ту, якоi згубний чар У вас одваги заглушае дар, I тiй услiд без роздуму iдiте, Що ваш вiнець прийшла оборонити».[46 - В оригiналi: «Suivez du moins cette auguste amasone. C’est votre appui, c’est le soutien du tr?ne – рядки, якi значною мiрою повторюють сказане Вольтером у VII пiснi «Генрiади»: «Et vous brave amasone, la houte des Anglais et le soutien du tr?ne». – «Ви, смiлива амазонка, ганьба англiйцiв, пiдпора трону». Порiвняти у Шекспiра: Карл каже Іоаннi: «Стiй, стiй! Ти амазонка i б’ешся святим мечем Дебори» (Генрiх VI, дiя І, сцена II).] Агнеса люба Карловi була, Та честь кохання те перемогла. Бiйця старого заклик патетичний У нього сон розвiяв летаргiчний: Так в оний день, що нам Господь прорiк, В сурму заграе ангел-вiстiвник, І прах оживить, i гроби розкрие, І збудить мертвих голосом надii. Король ожив, король огнем горить, Вiйни вiн бачить заграви червонi, Гукае, слiв не тратячи: «До бронi!» — І гострий спис в руцi його дзвенить. Та впали в душу сумнiв i тривога, Коли минув той порив запальний: Чи перед ним посланниця вiд Бога, Чи, може, дух наслав ii лихий? Чи вiсть благу несе ii поява, Чи дiе сила тут якась лукава? Тож, повернувшись до красунi, вiн Сказав слова, з яких не без причин Почервонiла б iнша, а не Жанна: «Скажiть, а справдi ви ще чиста панна?» На те вона: «Нехай аптекарi, У круглих окулярах лiкарi, Жiнки статечнi, весь народ учений Придивляться, до чого слiд, у мене. Усiм, королю, хто на це мастак, Ладна я показатись так i сяк». У мовi цiй одвертiй, благороднiй Вiдчув король навiяння Господне. «Гаразд! – вiн мовив, – вiрю, чом би й нi, Лиш угадайте ви одно менi: Що з милою робив я цеi ночi?» «Нiчого!» – дива заблищали очi У Карла. «Сила Божа!» – вiн сказав, Перехрестився й на колiна впав. Аж от iдуть ученi чередою У мантiях, у гострих ковпаках, З писанням Гiппократовим в руках[47 - Гiппократ (460–356 до нашоi ери) – грецький лiкар, якого вважають основоположником медицини. Гiппократ застосовував ряд методiв лiкування, що збереглися i досi. Автор спецiальних дослiджень з медицини.] На огляд войовницi молодоi , Що вiдкрива iм плечi, груди, стан I нижче… Придивляеться декан До неi зверху, знизу, справа, злiва, — І пише вирок: безперечно, дiва. Свiдоцтвом вельми втiшена таким, Стае перед монархом молодим Навколiшки обраниця Господня, Показуе трофеi благороднi, Що у британця сонного взяла, I каже: «Володарю, я прийшла Тобi вернути пiд шляхетну руку Край, супостатам вiдданий на муку. Вiд Бога в мене влада й сила ця. Клянусь тобi невиннiстю своею, I цим мечем, i смiлою душею, Що ти у Реймсi досягнеш вiнця,[48 - Реймс (Reims) – мiсто за 160 км. на пiвнiчний захiд вiд Парижа. У Реймському соборi, починаючи вiд XII ст. до революцii 1830 p., вiдбувалися, за рiдким винятком, коронацii французьких королiв. Реймс, що перебував пiд владою англiйцiв, був визволений французами в 1429 р.] Як проженеш орду англiйцiв п’яну, Яка несе загибель Орлеану. Іди ж, французам звесели серця, Покинь свiй Тур, добудь отчизнi волю, — З тобою поруч я пiду, королю!» Придворцi, Жанну оточивши вмить, На неi тiльки й на святу блакить Зорять побожно, плещуть у долонi І одностайно всi кричать: «До бронi!» З них кожен – i старий, i молодий — За зброеносця хтiв би стать при нiй, Всi сили iй i все життя вiддати, — І кожен мае сховану жагу Солодку квiтку в дiвчини зiрвати, Для неi й для вiтчизни дорогу. Усi заворушились комашнею: Той з любкою прощаеться своею, Той розписки складае лихварям, А той без грошей платить хазяям. Денис пiдняв священну орифламу — І мужнiй Карл, радiючи думками, У славi бачить трон високий свiй: Тож прапор цей, для ворогiв страшний, Невинна дiва та осел крилатий Його безсмертям мають увiнчати! Святий Денис так справу влаштував, Що Карл Агнесi й слова не сказав: Навiщо зайвi для страждань причини? Навiщо тратить дорогi хвилини? Агнеса спала пресолодким сном. Не знаючи, що дiеться кругом, Їй снилося те нiжне раювання, Якому вже прийшла пора остання: Коханець обiймав ii палкий, Вона йому жагуче вiддавалась… Шкода й казать! Забрав його святий, І тiльки милi спогади лишались. Так лiкар, щоб хворобу вiдiгнать, Забороняе те i се вживать І вiд смачних наiдкiв ненажерi, Йому ж на добре, зачиняе дверi. Коли Денис монарха одiрвав Од грiшних, хоч i любих нам забав, — З’явився вiн до Божоi ягницi, Що силу мала бiльшу вiд левицi, Вернув до себе знову взiр святий, Побожну мову, зачiску нехитру, I патерицю, й перстень золотий, — І мовив так, свою надiвши митру: «Служи тепер отчизнi й королю I знай, дитя, що я тебе люблю. Пильнуй лише, щоб з лавром гордовитим Цвiли й невиннощi рожевим цвiтом. Пiд Орлеан ти поведеш бiйцiв. Коли Тальбот, вождь наших ворогiв, До президентшi[49 - Президентша – дружина президента Луве.] йтиме на стрiвання, Пойнятий диким полум’ям бажання, — Вiн упаде вiд мужнiх рук твоiх. Скарай же грiшного, сама на грiх Не надячись лукавий. Будь щаслива I вiдай: сильна ти, допоки дiва». Скiнчивши так високий заповiт, Полинув пастир у надземний свiт. Пiсня третя Опис палацу Дуростi. Битва пiд Орлеаном. Агнеса перевдягаеться в Жаннин вiйськовий одяг, щоб найти свого милого; вона потрапляе в полон до англiйцiв, i соромливiсть ii зазнае багато лиха. То ще не все – у боi бути смiлим, Одважним оком ворога стрiчать, Спокiйно власним довiряти силам I вояками твердо керувать; Таку нам славу може показать I той, i той на цьому свiтi бiлiм. Палкi й завзятi Францii сини, — Та чи не рiвня мудрi iм англiйцi В страшнiй науцi лютоi вiйни? Чи гiршi за германцiв iберiйцi?[50 - Іберiйцi вiд грецьк. i be res (лат. iberi) – назва племен, що населяли в греко-латинську епоху сучаснi Іспанiю i Португалiю; в даному разi iспанцi.] Бували битi, били i вони. Перед Тюренном сам Конде не встояв ,[51 - Конде (Gondе Louis II, prince de, 1621–1686), названий великим, i Тюренн (Turene Henri de la Tour, 1611–1675) – видатнi французькi генерали. Пiд час Фронди Конде спочатку був на боцi двору, а потiм очолив партiю феодальноi аристократii, що боролася проти абсолютистськоi полiтики кардинала Мазарiнi, пiдпорою якого було середне дворянство та верхiвка буржуазii. Тюренн, що належав деякий час до «фрондерiв», у 1651 роцi перейшов на бiк Мазарiнi i в наступному роцi завдав поразки вiйську принца Конде. Пiсля розгрому аристократичноi партii Конде емiгрував до Іспанii, вступив в iспанську армiю i взяв участь у вiйнi з Францiею. Бiй на дюнах, коло приморського мiста у Фландрii – Дюнкiрхена (1658), закiнчився перемогою французького вiйська, на чолi якого стояв Тюренн. Пiсля складення миру мiж Францiею та Іспанiею Конде повернувся на батькiвщину i не раз брав участь у дальших военних кампанiях (вiдновлена вiйна з Іспанiею, вiйна з Голландiею). Тюренн у 1774 р. окупував одну з нiмецьких держав на Рейнi, Палатiнат.] Вiллара, не останнього з героiв,[52 - Вiллар (Villars Louis Hector, 1653–1734) – французький генерал, один з найталановитiших полководцiв останнiх рокiв царювання Людовiка XIV; пiд Мальплаке був розбитий вiйськом коалiцii пiд командою генерала Мальбрука.] Євгенiя перемогла рука , — І з Карла, вiнценосця-вояка, Пiвнiчноi краiни дон-Кiхота, Як пiд Полтавськi вiн ступив ворота, Блискучi лаври воiн той зiрвав, Що Карл його за хлопчика вважав! Хто вмiв людей слiпити i вражати, Певнiше той, читачу мiй, робив: У святостi зодягшись дивнi шати, Нам легше йти на грiзних ворогiв. Так давнiй Рим усiх собi пiдбив, Вдававшись до чудес, де тiльки треба, З оракулiв, що знали волю неба. Юпiтер, Марс, Поллукс[53 - Поллукс – син Юпiтера i Леди, разом зi своiм братом Кастором брав участь у походi Аргонавтiв, що подалися на кораблi Арго в Колхiду (так греки називали краiну, що лежить в пiвденно-захiднiй частинi Кавказу) шукати золоте руно. В цьому мiфi поетизувалася колонiзаторська дiяльнiсть грецьких мореплавцiв.] i всi боги Його орловi додали снаги. Вакх, Азii великий переборець, І син Алкмени, воiн-чудотворець, І Олександер, цар серед царiв,[54 - Олександр Великий (356–323 до н. е.) – македонський цар, один з найбiльших полководцiв в iсторii; при ньому завойовницька полiтика Грецii досягла найвищого щабля, вiн пiдкорив Персiю та Єгипет.] Вдавали з себе Зевсових синiв, Бо з того мали дещицю вигоди: Корились iм владики i народи, Шануючи таку високу кров. До цеi думки i Денис дiйшов; Намислив вiн, щоб Жанну мiж юрбою Прославлено i названо святою, Щоб простий вiрував у це вояк, Тальбот-зальотник i Шандос-пияк, Безбожник i хвалько зарозумiлий, — I всi б небесну силу в нiй узрiли. Дiйшовши до такого рiшенця, Бенедиктинця вiн обрав, ченця — Не з тих ото, що книги компонують I раз у раз iх Францii дарують, Але з дрiбних, що й книг не потребують, Як требник прочитали до кiнця: Тож брат Лурдi,[55 - Лурдi (Lourd) – тупий. Вольтер, згiдно з традицiею комiчних жанрiв класичноi лiтератури, часто надае своiм героям iмена-характеристики.] простак благочестивий, Здобути славу мае задля Дiви. На Мiсяцi е дивовижний край, Для дурнiв i безумцiв давнiй рай , — А на межi широкого простору, Де Нiч, Хаос i Пекла дух тяжкий Панують завжди в злагодi тiснiй, З’еднавшися у силу темнозору, Лежить страшне, печеряве житло, Що свiтла сонячного й не було Нiколи там, – промiння лиш фальшиве, Хистке, холодне, тьмяне i жахливе, Яке з болотних повстае огнiз. Там повно чортенят, чортиць, чортiв. Дитина з бородою i в коронi, Цариця-Дурiсть там сидить на тронi, Рот, мов Данше, роззявлюючи свiй . За скiпетр – служить брязкотельце iй. Дочка це темноти, хоч не едина; Стоiть навколо вся ii родина: Пиха, Лiнивство, Впертiсть кам’яна Та Легковiр’я, що вагань не зна. Слугують iй уклiнно, як годиться, Подумав би, що й справдi то цариця, — А все це лиш облуда i туман, Пануе-бо за неi iнший пан: Лукавство там несите за мiнiстра. Ця спритна постать, до ошуки бистра, За нiс царицю водить i дворян. В години неспокою та тривоги Там раду радять мудрi астрологи, Що правди не сказали ще нi в чiм, — Тому ж i вiри всi дiймають iм. Алхiмiки там злото фабрикують, Не маючи в кишенi i дрiбних, Юрба там розенкрейцерiв дурних[56 - Розенкрейцери – члени таемного реакцiйного мiстичного товариства, що виникло в 1622 р.] І всiх, що в теологii мудрують. Товстий Лурдi з-помiж усiх ченцiв Був обраний туди помандрувати. Коли блакить ясних небес повив Нiчний туман, мiнливо пелехатий, На крилах сна, iмлистих та легких, Полинув наш чернець у рай дурних . Не маючи пiдстави дивувати У Дуростi нiчому при дворi, Вiн думав, що в своiм монастирi. Передусiм вiн, глянувши на стiни, Емблематичнi постерiг картини: Какодемон,[57 - Какодемон – у перекладi з грецькоi – злий дух.] що будував той храм, Накреслив мальовниче там i сям Помилок, хиб i всiх дурниць портрети. Там i дотепнi плани ви знайдете, Що виконать нiхто, проте б, не мiг, Хоча у «Вiснику»[58 - «Вiсник» (Mercure de France) – журнал, заснований в 1672 p., спочатку мав назву «Mercure galant».] i славлять iх. Помiж такими дивними дивами, Де у гуртi роззяви з шахраями, Шотландець Лоу там немов живий, — Землi французькоi король новий. Скрашае паперова дiадема Чоло його, де й напис е: система . Із мила блискотливi бульбашки Усiм дае вiн з щедроi руки. Ченцi, повii, суддi – для користi Всi грошики до нього зносять чистi. О, скiльки тут гурткiв, гурточкiв, пар! З Молiною достатнiм Ескобар , По них – Дусен, що бiднiй людськiй зграi Ту буллу цiлувати простягае, Яку Телье так хитромудро склав , Аж навiть Рим, хоч потай, глузував… Проте ж iз неi безлiч випливае Сперечок, партiй, диспутiв гучних I – це найгiрше – товстелезних книг, Де, кажуть, ересiв отрутних повно. (Нуднi усi тi книги невимовно). Новi белерофонти-вояки[59 - Белерофонт – легендарний грецький герой; дiстав вiд Афiни-Паллади коня Пегаса, з допомогою якого перемiг Химеру (потвора з лев’ячою головою i тулубом дракона) та амазонок.] Химер у тiм туманi засiдлали, Змагаючись за тьмянi iдеали. В руках у них не сурми, а свистки. У нападах священноi нестями Вони незгодних луплять пухирями. Тут сила всяких доказiв ясних, Дискусiй, коментарiiв дрiбних, — I з того всього ще темнiшi справи! Гомере-батьку, лiтописче слави, Що, Ілiаду давши нам гучну, Склав i «Жабино-мишачу вiйну»,[60 - «Вiйна мишей та жаб» (Batrachomiomachia) – героiкомiчна поема, приписувана Гомеровi.] — З могили встань i оспiвай до дiла Змагання всi, що булла та зродила! Он янсенiст, покiрний долi син, Що ласки духу Божого не знае; На прапорi у нього Августiн, За «декотрих» вiн списа пiдiймае ; Навпроти – цiла зграя ворогiв Сидить на спинах зiгнутих попiв. Замовкнiть, чвари суети й марноти! Навколiшки! Дорогу, iдiоти! В трунi, що отiнив святий Медар, Лежить дурних i тупоумних цар! Господнiй дух на всiх французiв лине З убогоi тiеi домовини: Слiпому враз вiн повертае зiр, — I той навпомацки iде в свiй двiр; Кривий до того гробу поспiшае, Реве осанна – i як перш кульгае; Глухий стоiть i слухае, мов пень, — А натовп легковiрний день у день Кричить про явлене високе диво, Цiлуючи труну благочестиво . Товстун-Лурдi на все те позира I славить бога сили та добра, Кричить, не розумiючи нiчого, I з реготу трясеться пузо в нього. А! Ось i вiн, премудрий трибунал, Де засiдае й пiп, i кардинал, — То iнквiзитори, то слуги вiри, Яких побожнi оточили сбiри, То судне коло докторiв святих; Совине пiр’я покривае iх, На головах – ослинi довгi ушi. Щоб зважувати людськi справи й душi, Вони вживають певних терезiв; Двi шалi там: одна для дукачiв, Що iх собi святi отцi зiбрали, Для кровi з грiшних, що вони пролляли; На другiй шалi – чотки, лiтii, Декрети, булли та ектенii… Ця вся високовчена асамблея Бiдаху оточила Галiлея ; Вiн перед ними на колiна став, Прощення молить, правду-бо сказав. Що ж то в Луденi за нове багаття? Кюре в огнi печеться, миле браття; Негiдники приречення свое Сказали: ворожбит Юрбен Грандье . Галiгаi! І ти, i ти згорiла У розцвiтi прекрасноi весни, Коли парламенту продажна сила Тебе назвала, винну без вини, Страшною спiльницею Сатани. Ох, Францiе високомудра й мила! У пекло й папу тiльки й вiриш ти, За «Отче наш» боiшся перейти! Стоiть менi в очах наказ твiй дикий Про Арiстотеля й шлунковi лiки . I вас, Жiраре, отче запальний , У книзi оспiваю я своiй! Немов живу, я вашу постать бачу, Побожний i прекрасний сповiдачу; Скажiть менi, як з чарiвним дiвчам У сповiдi тiй повелося вам? Лихого я не бачу в цiй пригодi: Законне все, Жiраре, що людське, I тут грiха дошукуватись годi: Святi отцi чинили й не таке. Одна для мене рiч незрозумiла: До чого тут здалась нечиста сила? Жiраре! Ви самi i всi судцi, Всi прокурори, свiдки, адвокати — Лукавi клерки i тупi ченцi — Шкода мiж вами чаклунiв шукати! Ось i парламент, що спалити враз Послань прелатських двадцять дав наказ I смертний бiй оголосив тiй ратi, Де на чолi – дивак, святий Ігнатiй; Та й на парламент склалася бiда; Ігнатiй радий, а Кенель – рида.[61 - Кенель (Quesnel, 1634–1719) – католицький богослов, прибiчник янсенiзму. В 1684 p., вiдмовившись пiдписати антиянсенiтську формулу, змушений був тiкати з Францii. В Брюсселi видав «Rеflexions morales sur le Nouveau Testament», засуджений папською буллою 1713 p. Лойола (Loyola Ignacio, 1491–1556) – засновник «Ордену Ісуса» (езуiти), що ставив перед собою завдання – боротися з ересями та прагнув змiцнити папську владу.] Париж тiй долi спiвчував трагiчнiй I втiшився лиш в оперi комiчнiй. О Дуросте, богине вагiтна! Родила смертних, мати всеземна, Ти бiльше, нiж Кiбела ясносила,[62 - Кiбела (грецька мiф.) – богиня Землi, дружина Кроноса, мати Зевса, Гери, Посейдона та деяких iнших богiв.] Богiв колись могучих породила, I дивишся, вiд радостi п’яна; Як виростае iх незмiрна сила: Дурний тлумач, дурний перекладач, Та й автор теж, а також i читач! Скажи ж менi, владарко сьогосвiтня, Хто в цiй юрбi, вiддалеки помiтнiй, Для тебе найдорожчий з-мiж усiх, Хто найздатнiший до безглуздих книг, У кого голос – наче рев ослиний, Хто топчеться на мiсцi щохвилини? А, знаю! З тим твойого серця пал, Хто у Треву свiй видае журнал. Отож Денис у мiсячнiй краiнi Умiло й потаемки готував Проти англiйцiв хитрощi невиннi, — Новий тимчасом колот повставав Тут, на землi, де дурнiв, як у скринi. Ступив король на Орлеанський шлях, На сонцi грае королiвський стяг, — А Жанна, з ним верстаючи дорогу, Над Реймсом обiцяе перемогу. Ви бачите цих рицарiв ставних, Цих зброеносцiв юних, запальних? Усi вони, цвiт рицарства, на сонцi Виблискують, покiрнi амазонцi. У Фонтевро так чоловiча стать Примушена жiночiй слугувать . Там жiнка вищу владу обiймае, Святих отцiв вона благословляе. Агнеса гожа, невеселих днiв Примушена без милого зазнати, Снаги не мала розпач подолати, I душу смертний холод iй повив. Та друг Бонно, вигадник знаменитий, Зумiв життя пригасле розбудити. Вона розкрила очi чарiвнi, — Навiщо-бо? Щоб сльози лить сумнi! Тодi, склонивши голову до нього, Вона сказала: «Зраджено мене! Яку ж тепер король обрав дорогу I де його те слово вогняне, Яким менi вiн у коханнi клявся, З якого пломiнь у душi зайнявся? Сама ночую в лiжку я своiм, А Жанна у вiйськових тих уборах — Агнесi бiльший, нiж британцям, ворог — Мене ганьбою крие перед ним! Якi гидкi – не вмiю я й сказати! — Тварюки цi, у спiдницях солдати , Що чоловiча сила в них сама, А нiжностi утрачена принада; І чоловiкам слави з них нема, I красна стать нiтрохи iм не рада». Це мовивши, Агнеса вся горить, Вiд болю стогне, з гнiву аж тремтить, Ревнивий зiр, як полум’я, палае, — Та враз нову iй думку навiвае Любов, у радах бистра й потайна. До Орлеана рушила вона, Алiса з нею та Бонно мостивий, — I от до корчми випадок щасливий Приводить iх, де Жанна спочива, Стомилось-бо i тiло й голова. Агнеса жде, щоб нiч усiх приспала; Тимчасом з хитрих розпитiв дознала, Де Жанна спить, – i в темрявi нiчнiй Туди крадеться, одяг вiйськовий З Шандосовими надiва штанами З залiзними мiцними тилягами,[63 - Тиляги – лати, панцир.] Що ковано iх зовсiм не для дами. Як зброя та на плечi iй злягла, — Вона б упала, бiдненька, була… Бонно правиця тут iй помогла. Тодi Агнеса тихими словами Промовила: «Амуре, пане мiй, Дай сил менi тяжку носити зброю, Щоб я збудила постаттю такою Любов i жаль в душi його яснiй. Мiй милий хоче дiвчини-героя, — Нехай же втiшу, звеселю його я! Пiду за ним i буду поплiч з ним За нього в боi битися страшнiм. Коли на нього зловорожi сили Списи пiдiймуть i летючi стрiли, Нехай мене прошиють вiстря iх, Щоб я умерла, вiн щоб жити мiг, Щоб у хвилину темного конання Зомлiла я вiд щастя, вiд кохання». Бонно цих слiв уважно наслухав І iй меча та списа подавав, — А Карл тодi близенько пробував. Агнеса захотiла тоi ж ночi Коханого побачить милi очi. Тож, повна нестриманноi жаги, Сiда вона, зiгнувшись од ваги, І жеребця стискае острогами, Роздряпавши озадок свiй штанами. На огирi нормандському Бонно Хропе й сопе, натомлений давно, — А бог любовi сумно поглядае На дiвчину одважну – i зiтхае. Як тiльки рушила Агнеса в путь, — Зненацька кiнське тупотiння чуть Із-за дерев, що вiти посплiтали, — І кiннi вояки повилiтали В червоних одягах. Ще й лихо в тiм, Що Жан Шандос був за сеньйора iм. «Гей, хто iде?» – питання розляглося, А дiвчина, – iй, бачите, здалося, Що це зустрiвся з нею сам король, — Кричить: «Любов i Францiя – пароль! Агнеса я!» – Не встигла докiнчити, Як бiдолашну ухопили бритти, Бонно-добрягу також узяли — I до Шандоса хутко повезли, Що, повен лютi i страшного гнiву, Поклявся в серцi покарать жахливо Розбiйникiв (хоч би там хто вони), Якi украли меч його й штани. Пiд час, коли з очей нам вiдлiтають Останнi зграi животворних снiв, Щебече птаство в глибинi гаiв, Пригаслi сили в серцi воскресають, Жвавiше котиться по жилах кров, Тремтять бажання, виника любов, — Пiд час отой перед тобою стала, Шандосе, дiвчина; вона сiяла, Неначе сонце схiдне навеснi. Яке ж чуття в сердечнiй глибинi Збудила нiмфа, дивна красотою, В твоi штани одягнена, герою? Огонь пробiг в Шандосових очах, I вiн крiзь зуби каже, iй на страх, Милуючися на дiвочi чари: «А, маю знов своi я шаровари!» На постiль садить вiн ii мерщiй I промовляе: «Полонянко мила, Не до лиця одежу ти надiла». По тих словах, нестримний та палкий, Вiн панцира зривае з неi хтиво. Пручаеться Агнеса соромливо І стогне в переможцевих руках, Звертаючись до Карла у думках. А що ж Бонно? Його вояк завзятий Послав, яко митця, кухарювати, Вiдомо-бо, хоч то вже й давнiй час: Бонно – вигадник кров’яних ковбас, Йому ви честь, французи, вiддаете, Коли з вуграми хвалите паштети! «Сеньйоре! Що ви хочете вчинить? Ой лишечко!» – Агнеса лебедить. Шандос: «Божуся (божаться всi бритти) , За кривду я повинен одплатити. Штани – моi, а я добром своiм Не поступався ще нi перед ким». Таке промовив – i з одного маху До голого роздяг вiн бiдолаху, — А та, обiйми чуючи мiцнi, Ридала тiльки: «Я не хочу, нi!» Пiд цю хвилину крик розтявсь: «До зброi!» Зчинився гуркiт, лемент, гвалт i грiм, — І, кровi й смертi вiсником страшним, Сурми розлiгся голос бойовоi. Прокинувшися, Жанна не знайшла Анi шолома iз пером з орла, Нi панцира , анi брагет, що звичай Носити каже статi чоловiчiй. Без роздуму, схопивши навмання Свойого зброеносця убрання, Вона ословi скочила на спину I крикнула: «За вiру! За краiну!» Сто рицарiв на поклик той гучний, Шiстсот солдатiв кинулося в бiй. Тут брат Лурдi, щоб край свiй рятувати, Покинув темнi Дуростi палати I до англiйцiв прилетiв з небес, Мiшок незграбних несучи чудес Та нiсенiтниць, що ченцi побожнi Мiж людом сiють у часи тривожнi. Труснув мiшком – i лютих ворогiв Дикунських забобонiв оповив Густий туман, що Францiя вiддавна У нiм живе, своiм безглуздям славна. Так ночi бог у повозi своiм, Над падолом лiтаючи земним, Нас обсипае видив чорним маком, І ми дурницям вiримо усяким. Пiсня четверта Жанна та Дюнуа б’ються з англiйцями. Що сталося з ними в замку Гермафродита. Коли б я королiвську мав корону, — Пiдданцями б сумирно керував, Щодня по благодiйному закону На щастя б iм i втiху дарував. Коли б фiнансiв я служив мiнiстром, — Кругленькi б суми я давать велiв Умам високим i талантам бистрим, Бо кожен з них на плату заслужив. Як митру б я епископську надiв, — Шукав би згоди я i з молiнiстом, І з неспокiйним, диким янсенiстом. Але коханку маючи струнку, Не розлучався б з нею я, панове, Щоб кожна нiч – у розкошi любовi І кожен день в яснiм iшов танку, Їй душу огортаючи палку. Закоханi! Красуню покидати — Ой леле! Небезпека немала! Тут можете за день один придбати Ви не одну прикрасу для чола! Не встиг Шандос, у пристрастi неситий, Свою солодку здобич ухопити, Як Жанна налiтае, нiби птах, Кров проливае, сiе смерть i жах. Деборин спис, що похибок не знае, Страшному Дiльдо груди прошивае, Що грабував скарби святi в Клерво І гвалтував черниць у Фонтевро. За ним тяжка не поминула кара І гiдного мотузки Фонкiнара. Цей волоцюга, хоч родився вiн Серед iрландських снiгових долин, У Францii чинив своi зальоти, Немовби рiс в палкому Римi доти. Мiлорд упав на землю Галiфакс, I брат його двоюрiдний Боракс, І Мiдарблу, що вкрив отця клятьбою, I Бартоней, що жив iз братовою. Узявши горду Дiву за взiрець, I рицар-вождь i рядовий боець Десятки бриттiв б’ють з одного маху, I стогне поле бойове од жаху. Гадали вiрнi Францii сини, Що став iз ними поплiч бог вiйни. Серед отого галасу i руху Наш брат Лурдi кричав, що тiльки духу: «Вона невинна! Вороги, тремтiть: Святий Денис уготував цю мить; Вона невинна, i ii руками Господь дива являе перед вами. Всi на колiна, Альбiону гнiй, Складайте зброю, поклонiться iй!» Тальбот, вояк нестримно-гордовитий, Ченця велить завзятого схопити. Схопили, в’яжуть, – а товстий монах Кричить з незгасним полум’ям в очах: «Нехай умру, нехай вернусь до Бога, — Дiвочостi судилась перемога!» Довiрливiсть живе в людських серцях, І кожне серце – мов покiрна глина; Найшвидше ж покоряеться людина Тому, хто подив будить в нiй i страх. Лурдi товстого мова екстатична Переконала краще воякiв, Як Жаннина одвага героiчна І смiливiсть ii товаришiв. Той нахил вiрити в дiла незнанi, У забобони, в явища туманнi, Отих iлюзiй ошуканських рiй Уми англiйцям збили в сiчi злiй. Англiйцi добре на вiйнi змагались, На фiлософii ж не дуже знались, Їм краще меч, нiж розум, слугував. Це лиш тепер розумних час настав.[64 - Натяк на перебування Вольтера в Англii вiд 1726 до 1729 p., коли вiн познайомився s багатьма видатними людьми.] Шандос, у боi полягти готовий, Кричить: «Праворуч, Англii синове, Шикуйтеся!» – Але не встиг сказать, — Усi лiворуч, як один, бiжать. Так в давнi днi над голубим Євфратом,[65 - Євфрат – рiчка в Maлiй Азii, згадувана в найдавнiших лiтературних пам’ятниках.] У краi живши свiтлiм та багатiм, Юрба хотiла, з гордощiв слiпа, Аж до небес поставити стовпа, А Бог, таких сусiдiв не бажавши, На сто язикiв iх розбив назавше. Отож було, котрий води прохав, — Йому товариш враз пiдносить вапну… Так Бог з людей зухвалих насмiяв, I всi вiдтiль розбiглися поквапно. До Орлеана, на вали фортець Прилинув, мов крилатий вiстовець, Переказ про блискуче подолання — І Дiви почалось там вихваляння. Ви знаете французiв запальних: Честь над усе чаруе й надить iх, На бiй вони iдуть, немов у танцi. Тож Дюнуа, усiх бастардiв цвiт[66 - Бастард (bastard) – незаконна дитина, зокрема позашлюбна дитина владущих осiб, що визнана ними i мае у визначеннi бастард, як у своерiдному титулi, вказiвку на знатнiсть походження. Дюнуа називав себе в офiцiальних документах «Bastard d’Orlеans», бо був позашлюбним сином Людовiка, герцога Орлеанського.] (Його за Марса взяв би давнiй свiт), Ля Гiр, Сентрайль, уставши рано-вранцi, Рiшмон з Трiмуйлем покидають шанцi I всi кричать на сотню голосiв: «Де вороги? Подайте ворогiв!» Не довго ж iм того чекати бою: Тальбот, ясним прославлений умом. У засiдцi, ще й не з одним полком, Чекав на них пiд брамою мiською. Тальбот уже давненько перед тим Амуром i Георгiем святим Поклявся, що ввiйде-таки до мiста. В його душi була жага двоiста: Луве дружина, як вiдомо нам, Палким цвiла до нього почуттям, I наш герой, опрiч мiськоi брами, Завоювать хотiв i серце дами. Тож тiльки вийшли нашi вояки — Тальбот на них послав своi полки, Але французи встояли, смiльки. Поля прославленого Орлеана, Вам од потомкiв похвала i шана, Завзятi рицарi на довгий час Людською кров’ю угноiли вас. Анi Фарсал, нi Мальплаке, нi Зами Криваве поле, вкрите мертвецями, Нi жодне бойовище в давнинi Страшнiшоi не бачили борнi. Списи, дрiтки i легкоперi стрiли Лiтали, розбивалися, дзвенiли; Пiд копитами диких скакунiв Стогнали тяжко сотнi воякiв; Мечi палали iскрами ясними, Аж навiть сонце блiдло перед ними; По муравi, блискучiй вiд роси, Котились руки, голови, носи. Всi ангели вiйни з небес високих — I смертi вiстiвник, i Михаiл, I переможець диких перських сил До вчинкiв придивлялися жорстоких, До вiкопомних подвигiв i дiл. Михайло терези вхопив широкi Уживанi всякчас у небесах, I важити почав на терезах Французький запал i англiйський спокiй. Героi нашi на вазi отiй, Бiдахи, вийшли легшими, нiж бритти: Тальбот iх переважив знаменитий, На цьому i кiнчився суд святий. Тодi Рiшмона ранив спис тяжкий У мiсце, що сiдати ним годиться; Сентрайля – в ногу, бистру до ходи, Ля Гiра – ох! Я не скажу куди, Та жаль його коханки-чарiвницi! В мулке болото Ля Трiмуйль загруз — І руку славний там зламав француз. Тодi ж то всi, побитi й невеселi, Вернули в мiсто i лягли в постелi. Так сила Божа покарала iх, Що, бач, Дениса пiдняли на смiх. Господь, як хоче, милуе й карае, Кенель сказав це, годi й мiркувать ; Усiм вiн лиха присудив зазнать, Бастарда лиш одного виключае. Тож рицарi, знеможенi вiд ран, Вертаються на ношах в Орлеан, І Жанну проклинаючи, i долю, — А Дюнуа по бойовому полю Лiтае, наче блискавка ясна. Вiн коле, рiже, голови стина, — I враз туди пробився, де завзято Криваве Жанна вiдбувае свято. Як два потоки, линучи в полях З високих гiр пiд буряну годину, Зiллються, хлiборобовi на страх, В одну рiку – i всю поймуть долину, — Так Жанна вдвох iз Дюнуа буйним На бриттiв махом кинулись одним. Вони так палко сiкли та рубали, Так ворогiв неутомленно гнали, Аж опинились, де й самi не знали. Нема британцiв, та й своiх нема, — А вже навколо нiч стоiть нiма. «За Францiю!» – гукнули без вiдмови — І зупинились тихо край дiброви, При мiсяцi шукаючи, куди Ударитись, щоб не знайти бiди. Шкода! Анi признаки, нi дороги, А втома й голод мукою печуть… Яка користь у бiса з перемог, Коли немае де по нiй заснуть! Так корабель без керми, без вiтрила В руках Нептуна iграшка безсила. Аж раптом пес, надбiгши з-за кущiв, Надiю на рятунок iм явив; Вiн зблизився, вiн гавкае, плигае, Хвостом своiм привiтливо махае, Вперед бiжить, вертаеться до них… Коли б, здаеться, говорити мiг, Сказав би так: «Не гайтеся, панове, За мною iдьте. Вам нiчлiг готовий!» Героi нашi зрозумiли вмить. Що каже вiн, не вмiвши говорить, I рушили поспiшно в путь-дорогу, За Францiю шлючи молитву Богу Та комплiменти правлячи гучнi Одно одному за дiла страшнi. Хоч мимохiть, залюблено i хтиво Одважний рицар поглядав на Дiву, Та вiдав: певна цяцьочка мала Для Францii у неi зацвiла, I хто зiрве дочасно квiт той любий, Той рiдний край свiй доведе до згуби. Шляхетний муж, вiн стримував жагу, Отчизну згадуючи дорогу. Проте, коли священному ословi, Бiля коня ступаючи в дiбровi, Спiткнутись трапилося, на бiду, — Наш Дюнуа красуню молоду Обняв за стан, щоб iй опору дати, А дiвчина, бажавши, певне, спати, Схилилася до нього, як мaла. Тож близькiсть помiж них така зайшла, Що, поки нашi подорожнi мчались, Уста iх щохвилини зустрiчались, Щоб говорити зблизька, не здаля, Про рiдний край, вiйну та короля. Розказують, принаднице Авроро , Що Карл Дванадцятий тебе до двору Не зважився прийняти анiяк — І рацiю суворий мав вояк, Гроза для вiнценосцiв те кохання: Було б з тобою затяжке змагання. Та з Жанною вiдмовитись утiх, Голодному не iсти страв смачних, — Хто бiльший подвиг появити може? Був Дюнуа на д’Арбрiсселя схожий , — Великого святого, що лягав Мiж двох черничок на тiснiй постелi І, груди й стегна гладячи дебелi, Диявольську спокусу вiдганяв. Зайнявся день, i перед iхнiм оком Пiднiсся замок видивом широким: Фасад чудовим мармуром бiлiв, Дорична височiла колонада, На нiй балкон iз яспису горiв, Порцелянова грала балюстрада. Мандрiвникам, натомленим украй, Здалося, нiби перед ними рай. Пес гавкае – i двадцять сурем грае Їм надобридень; сорок слуг метких Назустрiч подорожнiм вибiгае, Усi в уборах пишно-золотих. Два молодцi ведуть з уклоном iх У щедро приоздобленi палати; В купелях свiтлих миють iх дiвчата З пошаною; по снiданнi смачнiм Постелено м’якi постелi iм, І аж до ночi, в любому спокоi, Хропли там по-геройському героi. Та треба знати: замка володар Такого, що позаздрив би i цар, Був син одного з генiiв чудовних, Що iнодi iм набiга каприз До чад землi, безсилих i грiховних, З небес високих iзлетiти вниз. Це божество зiйшлося по-людському З черницею в монастирi святому, I народився в них Гермафродит, Чаклун i некромант[67 - Некромант (necromant) – той, що викликае духiв, чарiвник.] на цiлий свiт, Син щонайкращий батьковi такому. Чотирнадцять йому збулося лiт — I з височин отець його злiтае I каже так: «Моя в тобi палае, Дитино, кров. Скажи ж менi, який Тобi дарунок дати, сину мiй, — Усе ладен для тебе я зробити!» Жадiбний зроду, в мареннi неситий Гермафродит на те йому: «Палких Душа моя щохвилi прагне втiх, Подвiйна стать – моя найбiльша мрiя. Хай жiнкою роблюся уночi я, А вдень хай буде з мене чоловiк!» Інкуб[68 - Інкуб – за народним повiр’ям, демон, що одвiдуе деяких жiнок.] йому: «Гаразд, дитя!» – i зник. Вiд того дня ця дивина природи Подвiйно споживае насолоди. Отак Платон, довiреник богiв , Про наших повiдае прабатькiв, Що першими сотворенi iз глини Всiм бездоганнi, дивнi андрогiни, Якi, одержавши подвiйну стать, Самi себе умiли вдовольнять. Та iх з Гермафродитом не зрiвнять: З самим собою пити раювання, — Це не найвище iз можливих прав; Щаснiший той, хто з ближнiм подiляв Жiноче й чоловiче поривання. Придворцi звуть його царем iстот, Що ввечерi – Венера, вдень – Ерот, I для утiх шукають любострасних Удiв, панянок, хлопчикiв прекрасних. Гермафродит забув лиш об однiм Родителя свойого попрохати, Хоч мав потребу доконечну в тiм: Любов до себе в iнших викликати. Тож учинив так свiту володар, Що гидший вiн, нiж Самюель Бернар, Що вiн не мiг подобатись нiкому, — I надаремне в замку вiн свойому Бенкети улаштовуе гучнi I навiть вiршi пише запальнi! Коли удень вiн обiймав коханку Чи, жiнкою зробившися до ранку, З кимсь одчайдушним пестощiв шукав, — Одуреним себе вiн почував; У вiдповiдь на пломенисту спрагу Вiн мав огиду, лайку та зневагу. Так потвердилось казане давно, Що щастя й велич – зовсiм не одно. «Як? – говорив вiн: – Наймичка остання Удвох iз любим зазнае кохання, Пастушку юну обiйма стрiлець, З черничкою втiшаеться чернець, — I тiльки я, на цiлий свiт единий, Блаженноi не вiдаю хвилини!» I вiн присягся iменем стихiй Карати дiв i хлопцiв уродливих, Щоб приклад був кривавий i страшний Для всiх, кого любив вiн без надiй, Для серць невдячних, зимних i зрадливих. Щораз гостей вiн пишно частував: Нi Савськоi смуглявоi царицi , Анi Талестри, дiви-чарiвницi, Такий бенкет нiколи не стрiчав У двох царiв, прославлених та дивних, Як вiн для молодичок лаштував, Для бакалаврiв i вояк мандрiвних. Та як доходило до певних дiл, — Бiда тому, до кого вiн лицявся I хто його зальотам опирався: Нещасну жертву саджено на кiл. Завечорiло, з пана стала панi. До Дюнуа, в нестримному бажаннi, Вона послати каже гайдукiв, Щоб вiн трапезу з нею роздiлив На антресолях, – а в iдальнi пишнiй Наiдки й Жаннi подано розкiшнi. Красунь-бастард, напаханий, стрункий Ввiходить. Стiл на нього жде такий, Мов той, що Клеопатра-чарiвниця Для Цезаря велiла готувать, Великого в мистецтвi воювать, Для славного Антонiя-п’яницi, Або мов той, що навiва рядки цi, — Його менi улаштував чернець, Слуга Господнiй, до iди митець, — Мов той, нарештi, де, в ясних чертогах, Коли Назона[69 - Назон Публiй Овiдiй (Publius Ovidius Naso, 43 р. до. н. е. – 7 р. н. е.) – римський поет. Йому належить, опрацювання стародавнiх мiфiв у «Метаморфозах».] вiрити словам, Коли Гомер по правдi каже нам, Юпiтер, для спочинку по тривогах, З Європою, з Данаею удвох[70 - Європа – дочка фiнiкiйського царя. За легендами, була вкрадена Зевсом i мала вiд нього дiтей. Даная – дочка аргосського царя, кохана Зевса.] П’е без Юнони, як справдешнiй бог. Щораз iде смачнiша перемiна — Їх подають Аглая, Єфрозiна I Талiя:[71 - Аглая, Єфрозiна i Талiя – за старогрецькою мiфологiею, дочки Вакха i Венери, що уособлюють собою радiсть життя.] так звуться в небесах Три грацii, що марнi теревенi Про них розводять педантичнi вченi. Нектар кипить у Гебиних руках[72 - Геба (грецька мiф.) – богиня юностi; була виночерпiем у богiв.] I в Ганiмеда юного правицi — Його украв Зевеса бистрий птах, Щоб цар богiв мав з ким повеселиться. От при такому Дюнуа столi З Гермафродитом сiв у любiй млi. Чудне створiння пишно одяглося, Алмазами прикрасило волосся, А жовту шию обвило кругом Рубiнiв, перлiв не одним разком. Шкода! Потвора тiльки бридша стала! До Дюнуа вона щось прошептала — I наш герой уперше затремтiв.[73 - До оповiдань Гiльома Ваде включено вiршований епiзод «Що подобаеться дамам» (Ce qui plait aux dames); його герой Роберт мае стати чоловiком феi. Розгортання подiй нагадуе пригоду Дюнуа в замку Гермафродита.] Проте, найлюб’язнiший з воякiв, Вiн господинi вiдплатити гречно За учту гостелюбну i сердечну Бажае, занедбавши зiр i смак. «Тим бiльше слави!» – думае бiдак. Але дарма себе вiн непокоiв: Бувае неможливе й для героiв. Отож, хоча й запавши у печаль, Гермафродит до нього мае жаль, Улещений i врадуваний потай Зусиллями одважного бiйця: Хоч не дiйшла належного кiнця, Але ретельно почалась робота. «Узавтра, – каже панi, – довести Ви можете змагання це до краю. Я бiльше сил, мосьпане, вам бажаю, Щоб шану нiжнiстю перемогти». Аж ось Аврора золота на сходi Оповiстила ранок всiй природi. Коли вона поглянула на свiт, Знов чоловiком став Гермафродит. Тож, по-новому жадiбний i хтивий, Іде в опочивальню вiн до Дiви, Покров зривае нiжний та легкий I непристойно гладить перса iй, Поганячи цiлунком, як повiю, Святих пiдпору, Францii надiю. Що бiльше шалу – то бридкiший вiн! У гнiвi суто християнськiм Жанна, Нiяких не ясуючи причин, В мерзенну пику затопила пана. Отак, бува, у мене на ланах Кобила горда, вся в пiстрявих плямах, На мускулястих i твердих ногах, Немов тигриця, з полум’ям в очах, Осла тупого одбивае замах, Що на озадок любий був iзлiз — І, вдарений, аж покотився вниз. Та зле вчинила дiвчина, хоч браво: Господар на пошану мае право. Звичайно, соромливiсть боронить Повиннi всi дiвчата й навiть дами, Але ж як принц навколiшки стоiть, Чи дивовижний генiй перед вами, — Його в лице не випадае бить. Гермафродит, хоч був гидкий, як грiх, Іще в життi не зазнавав такого, Ба й зважитись нiхто б на те не мiг. Вiн галасуе, кличе слуг своiх — Пажiв, лакеiв, гайдукiв усiх — I з натовпу до нього докотилось: «На Дюнуа вона б так не гнiвилась!..» Брехнi трутизно, наклепiв жало, Гадюки чорнi чорноi обмови! Як при дворi французькому, кубло Ви в’ете й там, де сяе цвiт любовi! Ображений подвiйно, наш тиран Страшний, кривавий укладае план I слугам каже часу не барити — Обох на кiл негайно посадити. Покiрнi слуги, чувши вирок цей, Високi палi ставлять для гостей — I смерть дочасна мае там скосити Ясноi Францii найкращi квiти! Челядники бастарда роздягли, Зв’язали i на мiсце привели, Де гордовиту, чисту i вродливу Юрба нахабна мучила вже Дiву: За вроду i за смiливий удар Їй смерть готуе свiй кривавий дар. Ведуть ii, рiзками затинають, Сорочку з тiла бiлого зривають І катовi лихому вiддають. А Дюнуа, йдучи в останню путь, Дочасно вмерти маючи не в битвi, Високу душу вилива в молитвi. Та гордий вiн, як сокiл на ловитвi, Аж навiть i призвичених катiв Перед героем подив охопив! Коли ж побачив муки вiн тiеi, Що за французькi мстилася лiлеi, А мала тут прийнять земний кiнець, — Прокляв вiн долi лютий рiшенець, На постать вiн поглянув, що коханням Не осквернив ще жодний чоловiк. І так заплакав над ii стражданням, Як над своiм не плакав би повiк. Така ж, як вiн, i гордовита, й чула, В жахливий час вона i не здригнула, І погляд промовляв ii палкий, Що лиш його на свiтi жалко iй. Прекрасних тiл солодка бiлоснiжнiсть У них будила обопiльну нiжнiсть, — Та боляче, коли любов така Лиш на краю могили виника. Уже ж бо, повен заздрощiв i гнiву, Двоснастий звiр прислужникам велить, Щоб пару цю, як каже вiн, зрадливу На гостроверхi палi посадить. Аж тут зненацька, нiби грiм iз хмари, Розлiгся голос: «Гей, не треба кари! Стривайте!» – І спинилися кати На цi слова, затамувавши подих. Що ж? Дивляться: стоiть чернець на сходах У каптурi, як iм велить закон. То був, панове, друг наш Грiбурдон. Як гончий пес, що оленя легкого Такий приемний, запашний для нього Почутив слiд – i лине по кущах, Куди його веде солодкий пах, І хоч не бачить, а напевне знае Тропу, якою звiрина бiжить, Анi на що круг себе не зважае, З дороги не збиваеться й на мить, — Так добрий син Ассiзького Франциска За Жанною без одпочинку гнав На мулi, що мiж хащами стрибав, Гойдаючися, мов тяжка колиска. «Гермафродите! – крикнув вiн. – Ім’ям Отого яблука, що з’iв Адам, Ім’ям побожноi твоеi ненi, Ім’ям отця, що з генiiв був генiй, Благаю: любу вiдпусти мою. За них себе на послугу даю. Як цей герой i ця-от красна дiва В тобi збудили справедливий гнiв, — Я з цим-от дiлом справлюся щасливо! Ти знаеш, хто я, то не тратьмо й слiв. На мулi незвичайному сиджу я — З ним працю незвичайну подiлю я, І ти не раз промовиш навпростець: Мул варт ченця, а мула варт чернець, Нехай iде до лиха цей вояка, А Жанна – неабияка присмака Для нашого знавецького стола. Цiна за неi всяка – замала». Огидою та пострахом чернечi Незайманицю виповнили речi, Чеснота-бо i дум високих стрiй Були дорожчi за рятунок iй. Душi ii небесне поривання Бороло все, ба навiть i кохання. Гарячi сльози по щоках бiжать, Вiд сорому нещасна червонiе І очi в марнiй закрива надii: Не бачити й небаченою стать! А в Дюнуа тяжкi думки горять. «Як! – дума вiн: – Розстрига i ледащо Цю квiтку Францii зiрве найкращу, Яку так пильно, ревно я берiг, Про землю дбавши прадiдiв моiх!» Маснi ченцевi речi спокусили Потвору злу, що прагнула забав; Гермафродит, удавши усмiх милий, Ченцевi любострасному сказав: «Що ж, згоден я! Готуйте вашi сили Ви, отче, з мулом для солодких справ. Французiв цих – берiть, коли схотiли!» Жезл Якова товстий мав Грiбурдон І персня, й ключ, которi Соломон Зоставив нам, i чарiвну тростину, Що нею слугувався фараон, І ту мiтлу, на свiтi цiм едину, Якою вiдьма, лиса, мов колiно, Злетiла, як покликав цар-пастух, Щоб викликати Самуiлiв дух. Був наш чернець у чаклуваннi зух: От коло вiн накреслив за хвилину, Сипнув землею на свою тварину I кiлька слiв магiчних проказав, Що Зороастр колись iх уживав . На тi слова з диявольськоi мови — О дивина! Чудуйтеся, панове! — Наш добрий мул зiп’явсь на двi нозi, А далi (все робилось по черзi) I голова круглiшою зробилась, І шапочка на головi вродилась. Отак колись за гордiсть пишний цар На бугая повернений був богом, Сiм лiт не iв окрiм трави нiчого, А як людина знову стала з нього, — Збагнув Господь марноту всiх покар. З височини небесного склепiння Денис дивився, повен спiвтерпiння, На Жанну д’Арк у муках та в сльозах. Злетiв на землю сам би вiн, як птах, Та ба! Це не було в його руках. Зчинив великий шум у небесах Мандрiвкою своею небожитель. Святий Георгiй, Англii святитель , Обурювався вельми, що Денис Без дозволу злетiти смiв униз I брав там участь у военнiй бурi. Святi перекорятись почали І пiд кiнець на лайку перейшли. В англiйського святого у натурi Є завжди риси грубi та понурi, I хоч живе в Господнiм вiн раю, Отчизну скрiзь нагадуе свою. Так дехто, i потрапивши в палати, Манер не може простих подолати. Тут час менi, читачу, вiдпочить: Ще довга путь, i можна притомиться. Дух одведу, щоб вiрно повiстить, Що смiлива пережила дiвиця, Земнi дiла очам твоiм явить, Пекельнi i небеснi таемницi. Пiсня п’ята Чернець Грiбурдон, що хотiв згвалтувати Жанну, по справедливостi потрапляе в пекло. Вiн розказуе про свою пригоду чортам. Шануйте, друзi, Бога в небесах, Живiть, як добрi, вiрнi християни, Бо час гiркого каяття настане! За юних лiт кружляв я по шинках З гульвiсами, своiх бажань рабами, Що тiльки й знали чарку та повiй, А про святi й не згадували храми, — Служитель церкви був для них смiшний. І що ж? Еге! Розбилась повна склянка: Кирпата смерть з косою у руках Перетинае iм веселий шлях, І вiсниця Атропи, лихоманка, Гидка, кульгава Стiксова дочка[74 - Атропа, одна з трьох Парк, богинь долi, уривала нитку життя. Стiкс – у старогрецькiй мiфологii рiчка, якою душi померлих переправлялися в пекло.] Голубчикiв чатуе з-за кутка. Тодi нотар або служниця стане Над бiдолахою: «Пора вже в путь! А де вас поховати, добрий пане?» — Уста поблiдлi спiзнено зiтхнуть, І спiзнено прокинеться сумлiння, Страшний мучитель для безбожних душ, Вiн молитви шепоче по-латинi Святому Роху i святiй Мiтуш , Додержуеться всiх церковних правил, — Шкода! Пiд лiжком притаiвсь диявол, Чигаючи на нього. Вiдлетить Душа iз тiла – i нечистий вмить Їi хапае хижо та запекло І в пазурах страшних несе у пекло, Де душ таких чимало вже сидить. Якось, читачу, в житлах попiдземних Сам Сатана, вождь сил усiх таемних , З пiдданими гучний бенкет справляв. У пеклi райських не чекай забав, Своi там веселитися причини: Якраз гуртом чималим капуцини, Которийсь папа, кардинал товстий, Якийсь король пiвнiчний, три абати, П’ять радникiв та iнтендант пузатий Попались iм – добуток дорогий! — На сковорiдки, над огонь страшний Нечистих сил владика чорнорогий У колi найповажнiших чортiв Пекельний нектар, наче брагу, пив, Приспiвуючи весело до нього, — Аж тут зачувся гомiн од ворiт: «А! Любий гостю! Шана i привiт! Це вiн, панове, емiсар наш ревний, Наш любий брат, наш друг сердечний, кревний. Це Грiбурдон, нам вiрний повсякчас! Святий панотче! Просимо ж до нас, Люциферiв достойний побратиме, Апостоле диявольських наук!» — I почалось мiцне стискання рук Із криками помiшане гучними, А далi вся ватага пiдвела Ченця до бенкетового стола. На рiвнi ноги звiвся цар геени Та й каже: «Рано ж ти прибув до мене, О найславнiший з гультяiв святих! Ще б на землi хоч трохи послужити! Таж тiльки ти з краiни франкiв мiг Чортячу семiнарiю зробити, Ти найпильнiше мiй устав берiг! Але чи ж горю помогти словами? Бери-но чарку, пий, гуляй iз нами!» Цiлуе, вдавшись у священний жах, Свойого пана в копито монах I невеселим оком поглядае На огняне просторище безкрае, Де пробувають серед мук страшних Убивство, зрада, непокора, грiх. Нечистий дух усiм там верховодить, Усе земне там смерть собi знаходить, То кладовище розуму, знаття, Краси, любовi, радостi життя, То юрми безконечнi, незлiченнi Дiтей небес, пiдкорених геенi. Туди, читачу, попадае в бран Король найкращий i лихий тиран. Караються в тiй огнянiй пустелi Траян хоробрий, мудрий Марк Аврелiй,[75 - Марк Аврелiй (Marcus Aurelius, 121–180 н. е.) – римський iмператор з 161 p.; фiлософ-стоiк, автор морально-фiлософського трактату «До самого себе», написаного у формi щоденника.] I добрий Тiт,[76 - Тiт (Titus Flavius Vespasianus, 40–81 н. e.) – римський iмператор з 79 p., ще за життя батька брав дiяльну участь у керуваннi державою; римськi iсторики вихваляли його справедливiсть i пiклування про пiдданцiв; пiсля вiдомого вибуху Везувiя, що зруйнував Помпею, зробив розпорядження про допомогу жителям, якi врятувалися; йому приписують фразу: «Я втратив день», яку вiн нiбито казав, якщо протягом дня не зробив доброго дiла.] опора людських прав, І два Катони, вороги пороку,[77 - Катон старший (Cato Marcus Portius, II ст. до н. е.) на посту цензора боровся за чистоту римськоi моралi. Катон Утiцький – внук попереднього, вiдзначався доблестю i мужнiстю; зазнавши поразки у боротьбi з Цезарем, вiн укоротив собi вiку.] І Сцiпiон, що пристрасть подолав, Що Карфаген переборов жорстоко. На полум’i там смажаться Платон, Гомер божественний i Цiцерон,[78 - Цiцерон (Cicero Marcus Tullius, 106 – 43 до н. е.) – видатний римський промовець i полiтичний дiяч, боровся проти зловживань римських адмiнiстраторiв, обстоював принципи аристократичноi республiки.] I вiн мудрець мiж мудрецiв единий, Сократ, кого замучили Афiни. Там навiть доброчесний Арiстiд, Солон правдивий[79 - Солон (VII–V ст. до н. е.) – афiнський законодавець; з його iменем пов’язане встановлення законiв («Закони Солона»), що означали перемогу демократii над аристократiею. Арiстiд (VI–V ст. до н. е.) – афiнський полководець i полiтичний дiяч, учасник греко-перськоi вiйни; був вождем партii, що обстоювала iнтереси землевласникiв i боролася з партiею торговельного капiталу. За словами грецьких iсторикiв, був зразком доблестi i патрiотизму. Вольтер, садовлячи античних фiлософiв i найбiльш шанованих ним полiтичних дiячiв у пекло, пародiюе християнську традицiю, особливо яскраво виявлену у Данте в «Божественнiй комедii»; згiдно з цiею традицiею, всi цi дiячi, незважаючи на своi властивостi, повиннi горiти у пеклi, як «поганцi».] – серед людства перли: Хоч прожили життя вони як слiд, Але шкода – без сповiдi умерли. Та здивувавсь найбiльше Грiбурдон, Побачивши у казанi гарячiм Святих i королiв, якi закон Несли Господнiй темним i незрячим. Одним iз перших там король Хлодвiг . Читальник мiй дивуеться, я знаю, Що вiн у пеклi опинитись мiг, Пiдданим одчинивши браму раю. I справдi дивно: тут, серед поган, Найперший серед франкiв-християн! Що ж, – легко я розвiю цей туман: Хрещення – не рятунок це для того, Хто злочинами душу забруднив, — А цей Хлодвiг себе грiхами вкрив, Було жорстоке, люте серце в нього; Ось через що – подумайте самi — Його святий не врятував Ремi. Серед царiв могутнiх та величних, Оселених в падолi мук довiчних, Був також i великий Костянтин. «О доле! – здивувався францисканець, — Та як же мiг сюди потрапить вiн, Фундатор церкви, Господа обранець? Богiв фальшивих зруйнувавши храм, Вiн з ними в пеклi опинився сам!» А Костянтин одповiдае щиро: «Хоча поганську розметав я вiру, Хоч на руiнах давнiх вiвтарiв Я богу правди ладан воску рив, Та речi цi, високi й урочистi, Для власноi робилися користi. Церкви священнi мав я за щаблi До кесарського трону на землi. Розкошi, втiхи, гордiсть, любослав’я — Ось божества, которим слугував я, А злото християн i iхня кров — То шлях, яким я до фортуни йшов. Лукавством i злобою оповитий, Свого я тестя зважився убити. Розпутним палом виповнений вщерть, Залитий кров’ю, лютий та безсилий, Я жiнку й сина засудив на смерть, Од ревнощiв та од жаги сп’янiлий. Тож досить, Грiбурдоне, е причин, Щоб катувався в пеклi Костянтин». Святий отець дивуеться дедалi: У вiчнiм царствi муки та печалi Куди лиш глянь – то славний казнодiй, То мудрий доктор, то прелат товстий, Ченцi з Мадрида i чернички з Рима, Сповiдачi вельмож, монархiв, дам, Що перед пеклом рай спiзнали там Із дочками духовними своiми. Цураючися всiх отих прояв, У чорно-бiлiм одязi стояв Монах iз шевелюрою, як миска, — I посмiхнувсь лукаво син Франциска:[80 - Франциск Ассiзький – засновник чернечого ордену францисканцiв, що проповiдував зречення власностi.] «Цей бовдур богомiльний i тупий Одягся, бачу, в якобiнський стрiй…» «Гей! – крикнув вiн. – Скажи, хто ти такий?» А тiнь йому: «Печаль моя велика! Дитя! Святого бачиш Домiнiка!» На це iм’я, вiдоме нам з iкон, Аж поточився бiдний Грiбурдон Та й каже, кладучи хреста на себе: «Ви в цiй безоднi, ви, обранець неба, Святий, апостол, Божий посланець, Надiя церкви, вiрних душ отець, — Ви з грiшниками, ви з еретиками Караетесь! Господня сила з нами! А де ж вона, небесна благодать? О люди! Годi молитви читать Усiм святим, як ви до того звикли, Коли на них диявол гострить iкли!» На те iспанець чорно-бiлий знов: «А, що вже нам до всiх людських розмов! Нехай вони чи гудять там, чи славлять — Бiгме, тепер однаково менi: Де нас нема – акафисти нам правлять, А де ми е – печуть нас на вогнi. Одному храми дорогi будують, — А вiн, бiдаха, вариться в смолi; Той вiд усiх проклятий на землi, — Аж зирк! Вiн там, де праведнi царствують. Що ж, бач, до мене, то мене катують Цi бестii нiяк не без пiдстав: Я альбiгойцям муки завдавав, Призводив iх, нещасних, до загину. Мене печуть, бо пiк i я, мiй сину». Та годi! І залiзним язиком, Що без угаву, вiчно говорив би, Я всiх святих, проте, не полiчив би, Диявольським уловлених гачком! Коли ж ото чортячий набрiд милий Із гостем зазнайомився новим, — Усi його тiсненько обступили І заволали голосом одним: «Скажи, скажи, славетний Грiбурдоне, Чому в цей вир, од слiз людських солоний, Так рано ти, дочасно прилетiв? Що сталося? Як ти життя скiнчив?» «Панове! – францисканець одповiв. — Я розкажу вам об своiй пригодi, I то правдиво, запевняю вас: Умер я, панство, то й брехати годi, Хоч за життя брехав я повсякчас. Слуга ваш завжди вiрний, нелукавий, Для вашоi та для своеi слави Там, на землi, я подвиг учинив, Що все чернецтво шаною покрив. Погонич мiй – що за тварюка, нене! Суперник спiв достойний i для мене! — Коли до працi вмовленоi став, Гермафродита навiть здивував. Та й я, сказати, сил усiх доклав, Щоб те створiння, палом знамените, Потворну ту самицю вдовольнити, За послуги, яких не бачив свiт, Вiддав нам дiвчину Гермафродит, I люба вже надходила хвилина, Де стратила б невиннощi невинна: Їi руками мiцно я стискав, Погонич мiй iззаду обiймав, — Гермафродит зо смiху аж лягав. Але зненацька – диво над дивами! — З небесних, понадхмарних верховин (Де ми, з вiдомих добре нам причин, Нiколи не опинимося з вами) Спускаеться той довгоухий звiр, Який – це нам iз Бiблii вiдомо — Озвавсь до Валаама по-людському,[81 - За бiблiйними переказами, ослиця пророка Валаама заговорила з ним, коли вiн не помiтив ангела, що перепинив йому шлях.] Як iхав той серед високих гiр. Була на ньому вишита кульбака,[82 - Кульбака – сiдло.] При луцi меч одгострений дзвенiв; Вiн крила мав, – а вже така ознака Не для звичайних створена ослiв. Як Жанна те побачила, панове, — «Це мiй осел! – гукнула: – Друг чудовий!» Мене вiд жаху так i затрясло, — А вiн пiдбiг, той дивогляд ухатий, До Дюнуа, немовби хтiв сказати: «Сядь, рицарю, до мене на сiдло!» Сiв Дюнуа на нього та й поiхав, Але на нас, панове, не вiд нас! Свого меча вiн вихопив iз пiхов, — Ох, та й страшний настав для мене час! Пан Сатана тут може пригадати Хвилину схожу, день отой проклятий, Коли вiн мався з Богом воювати, I враз Михайло iз мечем в руках На нього налетiв у небесах. От-от мене вояка був би вдарив, — Та кинутись намислив я до чарiв. Свое лице нараз я вiдмiнив, Позбавився кошлатих, чорних брiв І обернувсь на дiвчину свiженьку, Струнку, хорошу, чисту, молоденьку. Як золото, густа вилась коса, Грудей iще недiткнутих краса Просвiчувала крiзь тонкий серпанок. Усi принади чарiвних панянок, Всi iх манери я здолав вiддать, А перш за все – невинностi печать, Що завжди обiцяе так багато — І бiльше раз у раз, нiж може дати. В очах горiла пристрасть потайна, Що й мудреця б старого запалила, Що серце б дике, кам’яне сп’янила, Як келих наймiцнiшого вина. Бастарда в серце влучила вона: Меча свого вiн був пiдняв на мене Од ревностi, од лютостi шалений — I думав я, признаюсь навпростець, Що Грiбурдоновi настав кiнець. Та глянув рицар – i рука упала. Колись Медуза,[83 - Медуза (грец. мiф.) – одна з трьох Горгон, змiеволоса дiва. Кожен, хто подивився на неi, обертався в камiнь; герой Персей одрубав iй голову.] кажуть, обертала Усе на камiнь поглядом нiмим. Зробив я iнше з ворогом моiм. Заслiплений дiвочою красою, Вiн випустив свою нехибну зброю, I зрозумiло б навiть i дитя, Яке його проймало почуття. До мене щастя, бачиться, схилялось, — Але не так iсклалось, як жадалось. Погонич мiй, що хижо обiймав Дебелi стегна войовницi-дiви, Любов’ю враз до мене запалав, Побачивши мiй стан легкий, знадливий. Ох, друзi! Та чи ж думав я коли, Щоб чари нiжнi i тонкi могли Сподобатись такому мугиряцi? Із Жанною не докiнчивши працi, Напризволяще вiн пустив ii. Пiшли за вiтром хитрощi моi! Красуня, опинившися на волi, Взяла меча, який валявся долi, Покинутого грiзного меча, — I утекти вiд неi не вдалося: Вона мене вхопила за волосся І вдарила – ой леле! – з-за плеча. Тодi я з милим розлучився свiтом, І що там сталося з Гермафродитом, Із Жанною, з бастардом-вояком, З погоничем ослячим та з ослом — Довiдатись уже не мав я сили. Одно скажу: «Щоб iх чорти вхопили!» Так докiнчилась повiсть жалiбна. Смiялось пекло, аж гула луна. Пiсня шоста Пригоди Агнеси та Монроза. Храм Слави. Трагiчна пригода Доротеi. Покиньмо пекло, яму ту бездонну, Де з Люцифеpoм[84 - Люцифер, або Фосфор, – за стародавньою мiфологiею, свiтлоносець; у бiблiйних i пiзнiше християнських переказах диявол мав iм’я Люцифера.] Грiбурдон горить, Знесiмося на крилах у блакить, Землi огляньмо неосяжне лоно. Гай-гай! Те саме пекло вiть-у-вiть! Чеснота тут караеться без мiри, Тут сонце правди ганьблять лицемiри, Мистецтво гине, розум пропада, Високi душi зникли без слiда. Полiтика пiдступна i лукава По всiх усюдах заступае право; Священики, що не втекли вiд них, На мудрецiв озброюють дурних; Прагнючий Зиск, що над усiм царюе, Що мир дае нам i вiйну диктуе, Ховае в скриньцi золото свое I кволих сильним завжди продае.[85 - І кволих сильним завжди продае (Vend Je plus faible aux crimes du plus fort) – та сама думка i майже в тих самих словах повторюеться в трагедii Вольтера «Меропа» (Меигоре), дiя І, картина 2.] О люди, бiдний, нерозумний роде! Навiщо муки тi здалися вам? Ви, навiть i оддавшися грiхам, Не вмiете шукати насолоди! Коли покара вас чекае всiх, — Грiшiть, але нехай прекрасний грiх Провадить вас на неминучi сходи! Сорель Агнеса зналася на тiм. Одно лише закинути iй можна: Вона любила палко, як не кожна. Я це прощаю з розмислом таким, Що й сам Господь ii не покарае: Нема невинних i в самому раi, До святостi дорога – каяття. Рятуючи дiвочiсть, як життя, Зрубала голову з одного маху Хоробра Жанна ласому монаху, А наш осел, предиво з-мiж ослiв, Що Дюнуа на нього верхи сiв, Надумався з героем вiдлетiти, Щоб Жанну д’Арк з ним якось розлучити. Вiдкiль же ця химера напливла? Кохання нiжна й таемнича сила Їi, читачу любий, породила! Про намiри священного осла Ще розкажу я, тiльки трохи далi. Були вони i смiливi, й зухвалi. Отож розширив крила вiн чималi Та й лине до Ломбардii мерщiй: Навiяв думку ту Денис святий Аркадii щасливоi синковi.[86 - Аркадiя – одна з областей Пелопоннеса в Елладi. В мiфологiчнiй поезii – краiна мирного щастя, простоти i безтурботного спокою.] Який же змiст, яка мета у нiй? А вся причина, бачите, в любовi, Що тих обох зненацька пойняла: Бастарда i небесного осла. Дiвочий цвiт вони зiрвать хотiли — І тим би Францiю занапастили! Розлука, думав Божий вiстiвник, На iхню слабiсть найпевнiший лiк. Було ще й iнше на умi у нього… Читачу мiй, не гудь за те святого I таемничiй не дивуй метi: Все добре, що являють нам святi. Шугаючи, як сокiл, попiд хмари, Осел полинув з берегiв Луари До Рони хвиль прозоро-голубих, Аж Дюнуа й отямитись не мiг, I оддалiк дивився вiн з любов’ю, Як гола Жанна iз мечем в руках, У правiм гнiвi, вся залита кров’ю, Собi широкий прокладала шлях. Щоб вiдсiч гордiй войовницi дати, Гермафродит на неi сто чортiв Наслав летючих, нiби зграю псiв, Та впень рубае полк вона крилатий. Так у гаю хлопчина молодий, Натрапивши на вулик, повний меду, На нього ззаду дивиться й спереду, — Аж налiтае гомiнливий рiй Тварин сердитих, лiзе просто в вiчi, Пече вогнем, залiплюе обличчя, — I крутиться й пiдстрибуе юнак, Обороняючися так i сяк, Вiдгонить, давить, обома скидае I, сил усiх доклавши, побивае Маленьких повiтряних розбишак. Так Жанна, здавшись на свою одвагу, Перемогла диявольську ватагу. А що ж погонич? Бiлий, наче снiг, Вiн войовницi падае до нiг І молить: «Жанно, голуб’ятко миле! З тобою в стайнi ми удвох служили, Я помагав тобi не раз щосили… Тепер у славi i в шанобi ти, — Даруй менi! Помилуй i прости!» А войовниця: «Встань, дурна тварино! Твоею кров’ю, гидшою за твань, Не збагряню меча святого. Встань, Живи та диш – i приготуй-но спину, Я на тобi поiду в дальню путь. На мула знов не можу обернуть Твое незграбне, але дуже тiло, Та байдуже – аби мене носило: Пан Дюнуа забрав мого осла — Ну, що ж! Нового я в тобi знайшла». Дiставши знову на життя надiю, Додолу наймит пригинае шию, Стае на всi чотири, наче кiнь, I Жанну мчить на спинi в далечiнь. Тимчасом iменем отця свойого Гермафродит французiв проклина; Їм шкодити – мета його одна, Англiйцi стали друзями для нього. Щоб за несвiтський вiдплатити глум, Велить вiн слугам (незвичайний ум!) Поставити негайно край дороги Химерну пастку, лабiринт чудний: Там пiдпадуть пiд гнiв його страшний, У хiдниках таемноi будови, Ненависноi Францii синове . А що ж Сорель, Агнеса чарiвна? Ви ж пак ще не забули, як вона В Шандосових обiймах опинилась Голiсiнька – i наче пташка билась? Шандос, почувши битви дикий гук, Солодку здобич випустив iз рук І полетiв на смертоносне поле, — А дiвчина промовила: «О доле, Я небом присягаюсь, що нiколи Такого вже не трапиться менi! Лиш королю цiлунки вогнянi Клянусь я за цiлунки вiддавати; Ми з ним навiки душами злились, Як зрадити, то краще вже сконати…» Шкода! Нi в чому нам не слiд клястись. У метушнi, що табiр опадае, Як рать ворожа вiтром налiтае, Коли безладна гомонить юрба, Той утiкае, той сiче й руба, Коли опалi страхом волоцюги, Своiх панiв грабують вiрнi слуги, Агнеса, найкраснiша з-мiж дiвчат, Зоставшися без друзiв i без шат, Накинула Шандосове одiння, Ба навiть, хоч i повна нетерпiння, Його нiчний на голову ковпак. Причепурившися химерно так, Вона з намету вибiгла страшного I дивиться – засiдлана в дорогу Шандосова кобила ворона Стоiть собi, хоч, правда, не одна: Коняр п’яненький (так не раз бувае!) Їi трима за повiд i куняе. Тихесенько красуня пiдiйшла, Із рук його вуздечку ту взяла, Ступила у стремено, повна ляку, I якось видряпалась на кульбаку I острогами стиснула коня, I в темний гай помчалась навмання, А друг Бонно пiхотою чвалае, Свое товсте вiн пузо проклинае, Клене вiйну i край, куди зайшов, Британiю, Агнесу i любов. Шандосiв паж якраз пiд ту хвилину (Монрозом звали любого хлопчину) Через сусiдню проiздив долину. Поглянув – що за дивна дивина? Шандосова кобила ворона З кущiв, неначе птиця, вирина. На нiй же (так здалося молодому) I пан його у ковпаку нiчному Сидить чудний та дивний, як мана. Монроз коня ударив острогами, Летить учвал, гукае: «Пане мiй, Вас доганяють? Ми програли бiй? Однаково – я скрiзь i завжди з вами! Як ви умрете – нащо жить менi?» І голос, повний муки та нестями, За вiтром лине й гасне вдалинi. Налякана, не вiдаючи, хто вiн, Вперед Агнеса лине навмання. А паж прекрасний, неспокою повен, Жене, як вихор, бистрого коня. Аж от спiткнулась ворона кобила, — І, руки розiп’явши, наче крила, На муравi лежить красуня мила. До неi паж, мов яструб, пiдлетiв, — І з подиву та з чару остовпiв, Крiзь одяг запримiтивши безладний Дiвочий стан розкiшний та принадний, Грудей алебастрових пружину, Округлi стегна й нiжку чарiвну. Тут, Адонiсе, згадую тебе я : Так в оний день ти сам зробивсь не свiй, Як любу для Анхiза[87 - Анхiз – за грецькою мiфологiею – коханий Афродiти, вiд якоi мав сина – героя Троянськоi вiйни Енея. За розголошення цiеi таемницi Анхiз був ослiплений Зевсом. Згодом, пiд час розгрому i спалення Троi, Еней винiс Анхiза на руках i одвiз його на кораблi.] та Арея Богиню стрiв у гущi лiсовiй. Була Венера, правда, ошатнiша, А тiла iй не покалiчив глiд, Та й Адонiсовi б подумать слiд, У кого постать краща та стрункiша, Де принаднiший та свiжiший вид. Жага й шаноба з розмаху одного Оповили англiйця молодого; Вiн пригорнув красуню до грудей I запитався: «Панi, ви забились?» Вона ж iз тихим сяевом очей I голосом, де страх та бiль свiтились, Вiдповiла, насилу звiвши дух: «Не знаю я, чи ворог ти, чи друг, Але як серце ти зберiг людськее, — З пригоди не користуйся моеi, На честь мою руки не пiдiймай, А дай пораду i рятунок дай». На тiм урвавши, бiдна мандрiвниця Лице закрила й слiзьми залилась, І знову потай, як воно й годиться, Буть вiрна королевi присяглась. Монроз помовчав, зрушений до краю, А далi й каже голосом палким: «Над серцем ви являете людським Чудовну силу, о видiння раю! Я ваш навiки, радо я вiддам Життя свое i кров останню вам! Одноi нагороди лиш благаю: Моi без гнiву послуги приймiть, Щоб i в хвилину горя та вiдчаю Я мiг незрадно, щиро вам служить». I пляшку з кармелiтською водою Вiн добува несмiлою рукою, I враз вода цiлюща потекла На рани вiд падiння та сiдла, Що червонiли на прекраснiм тiлi, Подiбному до нiжних роз та лiлiй. За зле того Агнеса не взяла, А поглядала, далебi, без гнiву На юнакову постать уродливу, Хоч серце королевi прирекла. Тодi Монроз: «Приймiть мою пораду; Я проведу охоче вас i радо До селища, що в забоцi лежить; Я маю грошi й можу там купить Сорочку, верхнiй одяг i спiдницю, Щоб сором не спадав на чарiвницю, Французького достойну короля». На те приставши, голову схиля Красуня нiжна: гречного хлопчини Вiдкинуть раду не було причини. «Стривай-но! – чую: – Чи могла ж Така пригода статися на диво, Щоб то розбещений англiйський паж Поводився так мудро i почтиво? Невже таку вiн скромнiсть появив?» Читачу мiй! Навiщо це питання? Жага грiховна зраджуе смiлькiв, Несмiливими робить нас кохання. Дорогою до ближнього села Про любощi розмова в них iшла, Про подвиги героiв нездоланних, Про нiжний пал, мальований в романах. Монроз, на тее не питавши прав, Красунi часом руку цiлував, Але робив це нiжно так i чемно, Що сердитись було б цiлком даремно. Ще й те скажу: багато вiн хотiв, Але нiчого в неi не просив. От i село. У затишнiм покоi Сорель Агнеса вiдпочить лягла, I пишну вроду дiви молодоi Сором’язлива ковдра повила. А юний паж задихався, гасае: Смачноi iжi, гарних спiдничок, Панчiшок, черевичкiв, сорочок Для божества свойого вiн шукае. Прекрасний хлопче! Чи ж на свiтi есть Людей багато, що тобi б рiвнялись, Якi любов, шанобу, вiру й честь В единий струмiнь злити б не вагались? В тiм самiм домi (знае хай читач) Жив капелан, Шандосiв сповiдач, А звiсно: капелани – не пажi вам. Дiзнавшися, що випадком щасливим Сорель Агнеса прибула в село, Що до кiмнати з тим предивним дивом Десятка крокiв навiть не було, Оп’янений неситою жагою, Як звiр, вiн скочив до ii покою, На сотню присягаючись ладiв, Вiкно запнув i дверi зачинив. Що сталось там – про це ще буде мова. Але ж на чiм бастардова й ослова Кiнчилася мандрiвка в небесах? Куди завiв iх таемничий шлях? Там, де Альпiйськi височiють гори І сивi хмари стеляться, як дим, Пiд скелею, де Ганнiбал суровий Ішов вiйною на залiзний Рим, Де над чолом лиш синява безкрая, А пiд ногами громовиця грае, Стоiть палац без даху, без дверей, Прозорiстю дивуючи людей. Яснi дзеркала там усерединi, І чи дiвчата свiжi та невиннi, Чи хлопець юний, чи дiдок старий — Усi побачать там вiдбиток свiй. Є сто шляхiв у той палац дiстатись, Щоб у дзеркала пишнi видивлятись, Та небезпеку кожен з них таiть, Бо кожен над безоднею лежить. Одному легко, бачиться, дiйшлося I цiлою лишилась голова, А той упав, розбився – i волосся В яру страшному вiтер розвiва. Палац той дивний мае господиню — Ту балакучу i стару богиню, Що Чуткою чи Славою зовуть, Що всi дари уклiнно iй несуть. Мудрець доводить, що йому байдуже До цеi панi, що хвала людська — Це брязкалка порожня, хоч дзвiнка… Не вiр йому: вiн бреше, милий друже! Отож царюе Слава в тих мiсцях, А перед нею в пишному палацi І принц, i вчений, воiн i монах Колiнчать i, як п’янi, метушаться, І молить кожен, стелячись до нiг: «Богине! Ти так любиш говорити, Усе ти знаеш, мудра над усiх, — Про мене слово хоч одно скажи ти!» Щоб тi палкi благання вдовольнять, Богиня двi труби великi мае: Одну собi в уста вона вкладае, Як подвиги береться вихвалять, А друга мiститься, даруйте, ззаду: Вона спiвае про лукавство й зраду, Про свiжi книги, он якi товстi, — Писак продажних витвори пустi, Про скороспiлi гелiконськi блохи, Що день живуть, а може, й менше трохи, Про вiршомазiв, що зiпсутий крам Пiдносять легковiрним покупцям, Про купу привiлеiв тих поважних, Що загнились в колегiях продажних. Зiйшлася там мерзота iз мерзот: Гiйон з Фрероном, Ля Бонель, Нонот I Саватье, запроданець та злодiй, Безчесний та лукавий лицемiр, Кому перо на те стае в пригодi, Щоб виливати брехнi на папiр. Прибравшися, неначе до параду, У Слави храм iдуть вони ключем, Але вона вiдгонить iх бичем І всiх отих негiдникiв громаду Не пiдпускае до свойого заду . У той палац, хотiв чи не хотiв, Пан Дюнуа в гостину прилетiв, — I стрiнуто почесною трубою Тебе, шляхетний рицарю й герою, І бачиш ти в дзеркалах чарiвних Вiдбитки дiл блискучих та гучних, У мальовничих з’еднанi картинах: Фортецi взятi, городи в руiнах, Атаки, штурми, наскоки буйнi. Але не тiльки смiлiсть на вiйнi, Ще й кращi вiдбивалися там речi: Помога щедра з щедрих рук твоiх Старцям, удовам, сиротам, малечi Та обставання смiливе за них. Дивився рицар радiсно та гордо, Якоi честi на землi зажив, І там же, спишна пiдiйнявши морду, Осел перед дзеркалами ходив. Аж ось iзнов труба загомонiла, Та рицаря уже не звеселила: «В Мiланi жах нечуваний зайшов: Спалити мають красну Доротею На полум’i. О, плачте всi за нею, Усi серця, що вiдали любов!» «Як? – Дюнуа схопився, повен гнiву, — За що? Навiщо? Де ii вина? Хоч би ж iще бридка була вона, А то палити юну i вродливу! Чи не зiйшли мiланцi тi з ума?» На мову ту спiвае знов сурма: «О Доротее, бiдна Доротее! Сконаеш ти у муках нелюдських, Коли з пательнi[88 - Пательня – сковорода.] не здiйме тiеi Тебе вояк, славетний над усiх!» Таке почувши, Дюнуа завзятий Поклав негайно дiву врятувати, Таку-бо вдачу ще з дитинства мав: Туди, де мiг собi добути слави, За скривджених пiдняти меч кривавий, Без роздуму й вагання поспiшав. «Гей, до Мiлана! – крикнув на осла вiн. — Неси мене, i шлях той буде славен! Лети ж, не гайся!» – По наказi тiм Осел полинув, наче херувим . Небавом город iх очам вiдкрився, Де лютий вирок щойно народився; Там на майдан уже збiгався люд, Вже хмиз i дрова зношено для страти, Стрiльцi стояли – натовп вiдганяти, — I тiшився неублаганний суд. Із вiкон виглядали гарнi дами З цiкавiстю, а дехто й зо сльозами, А на балконi, у гуртi попiв, Архiепископ радiсний сидiв. Знак подано, й чотири альгвасили Ведуть красуню, мов дитя безсиле, В залiзних путах, злякану й блiду. Вона ридае. Розпач на виду I сором, i мольба, i страх покари Туманять очi, нiби темнi хмари. Поглянула несмiливо з-пiд вiй Вона на стовп, де смерть зустрiти iй Приречено, – i скрикнула: «О милий! Твiй образ навiть на краю могили В очах у мене квiтне i горить! Повiк його в душi моiй не вбить!» Та ревнi сльози мову зупинили, I падае, знеможена вiд мук, Вона безсило на камiнний брук З розпущеною на плечах косою, Усiх, проте, дивуючи красою. Аж тут наблизився Сакрогоргон, Слуга архиепископськоi волi, Безчесний посiпака та шпiон, З мечем в руках i з пiдлiстю на чолi, I крикнув: «Я ладен заприсягтись, Що всi грiхи в цiй дiвчинi зiйшлись, Що вiддають катюзi по заслузi. Хто з цим не згоден – тим негайно, друзi, Мечем своiм я мозок розсiчу!» Сказавши так, ударив по мечу Зухвало вiн, i гордою ходою Пiшов помiж барвистою юрбою, Жахаючи й простолюд, i панiв. Лихий огонь у поглядi свiтив, Уста кривились усмiхом жорстоким, I кожен, хто з його стрiчався оком, Не важився перечити суду I захищать красуню молоду: Усi боялись лютоi погрози I потихеньку проливали сльози. Прелат, що на балконi аж устав, Слузi своему духу пiддавав. Наш Дюнуа, ширяючи над мiстом, Зайнявся враз бажанням пломенистим Зухвальця покарати так як слiд, Бо Доротеi чарiвничий вид Не тiльки захват викликав i подив, А й безневиннiсть серцевi доводив. На землю вiн з осла свого плигнув I крикнув: «Гей, нахабо, я прибув, Щоб довести мечем моiм хоробро, Що дiвчину ви засудили добру, Яка грiха вчинити не могла, Що ти брехун, гидка потвора зла! Та перше я спитаю в Доротеi, Яке тут винувачення до неi Прикладено, i що за дивна хiть — Таких красунь на полум’i смалить!» Грiзним словам тим вельми здивувавшись, Увесь народ почув приплив надiй, Сакрогоргон, на смерть перелякавшись, Удав, що прагне вийти на двобiй, А сам прелат, хоч i велично строгий, Не мiг сховати власноi тривоги. Жан Дюнуа, Луi шляхетний син, Вiддав доземний дiвчинi уклiн. І почала вона оповiдання Про огрiх свiй i про своi страждання. Осел, на церквi сiвши, наче птах, Уважно слухав рiч ii цiкаву, А весь Мiлан у щирих молитвах Благословляв негадану появу. Пiсня сьома Як Дюнуа врятував Доротею, засуджену iнквiзицiею на смерть. Як на веснi життя мого, колись, Мене красуня кинула кохана, — Конец ознакомительного фрагмента. notes Примiтки 1 По-французьки поема зветься: «La pucelle d’Orlеans». Слово la pucelle означае чисту, незайману, невинну дiвчину. По-росiйськи воно добре перекладаеться словом «девственница». Ми не знайшли, якщо не рахувати таких сумнiвних словотворiв, як «незайманка», «незайманиця», точного украiнського вiдповiдника, тому залишилися при словi «дiва». – М. Р 2 Шандос (Chandos John) – власне, Чендос Джон – iсторична особа, англiйський полководець XIV столiття, учасник Столiтньоi вiйни (вбитий коло Пуатье в 1369 p.). Незважаючи на хронологiчну невiдповiднiсть, Вольтер зробив Шандоса одним iз головних героiв поеми. 3 Є вказiвки, що прототипом Бонно слiд вважати маркiза Данжо (Dangeau Philippe de Courcillon, 1638–1720) – фаворита Людовiка XIV, що виконував обов’язки особистого ад’ютанта короля. 4 Апулей Рiзорiй. – Називаючи вигаданого автора передмови Aпулеем Рiзорiем, Вольтер пiдкреслюе пародiйно-iронiчний характер його висловлювань. Апулей – iм’я римського письменника II столiття нашоi ери, автора «Метаморфоз», або «Золотого осла», фантастичного роману про пригоди Луцiя з Егiни, перетвореного магiчними силами на осла; в романi багато сцен еротичного характеру. Рiзорiй – вiд латинськ. risor, глузливий. 5 «Фiлософ iз Сан-Сусi» – так прозвали Фрiдрiха II (1712–1786), прусського короля вiд 1740 р. (Сан-Сусi – назва королiвського палацу, збудованого Фрiдрiхом II недалеко вiд Потсдама). «Твори фiлософа iз Сан-Сусi» (Oeuvres du philosophe de SansSouci), написанi французькою мовою, вперше були надрукованi 1750 р. в трьох томах. Туди входили оди, послання, двi поеми i листи вiршами та прозою. Згадуваний Вольтером лист датований 22 лютого 1747 р. В ньому Фрiдрiх пише: «Ви дали вашу «Дiву» герцогинi Вюртемберзькiй. Тож знайте, що вона примусила переписувати ii протягом цiлоi ночi. Ось люди, яким Ви довiряете; а тi, хто заслуговуе на Ваше довiр’я, або, краще сказати, на кого Ви можете цiлком покластись, цього довiр’я позбавленi». 6 В першому виданнi поема складалася з 15 пiсень, в лондонському виданнi 1756 р. – з 28 пiсень, у женевському виданнi 1757 р. – з 24 пiсень. Сам Вольтер видав у 1762 р. «Дiву» в 20 пiснях, а в 1764 р. в збiрнику «Оповiдання Гiльома Ваде» надрукував нову пiсню, яка в дальших виданнях займала мiсце XVIII пiснi (див. примiтки до цiеi пiснi). 7 Кучер Вертамона – Етьен (пом. 1724 p.), популярний народний спiвак, про якого в одному документi сказано, що «вiн створив усi пiснi, якi спiвали на ярмарках». Переклад вiршiв: «Шандос, спiтнiвши i сопучи, як вiл, мацае пальцем, чи дiйсно вона дiва. «Чорт забери! – гукнув вiн. – Дурняча голка!» Чорт одразу приносить новий гольник, i Шандос iще раз намагаеться розворушити свою ганчiрку». У виданнi 1756 р. цi рядки були вмiщенi наприкiнцi XIII пiснi. 8 Тут автор у примiтцi наводить приклади таких вставок, якi ми вважаемо можливим не подавати, i закiнчуе примiтку так: «Автор цiеi гидоти, зробленоi виключно для всякоi наволочi, – розстрига-капуцин, що взяв собi iм’я Мобера». – М. Р. 9 Pervigilium Veneris («Нiчне дбання на честь Венери») – поема, що складаеться з 93 вiршiв анонiмного автора III або IV столiття нашоi ери, присвячена вихвалянню весни. 10 Петронiй (Petronius Arbiter, пом. 66 р. н. е.) – римський аристократ, полiтик i письменник; автор «Сатирикона», твору, в якому фривольнi жанровi сцени поеднуються з гострою сатирою на вискочнiв i самого iмператора Нерона. 11 Verum enim vero – насправдi. 12 Лоренцо Медiчi Препишний (Lorenzo Medici il Magnifico, 1448–1492) – правитель Флоренцii, поет-дилетант, що збирав при своему дворi представникiв науки i мистецтва. 13 Переклад вiршiв: «Спочатку було Слово, i Слово було вiд Бога, i Бог був Словом. На мою думку, це був початок». 14 Salve, regina – здрастуй, царице. 15 «Чи вiрить вiн у Христа або Магомета? Тодi вiдповiв Маргутте: «Сказати тобi коротко, – я не вiрю нi в чорне, нi в блакитне, а вiрю в каплуна вареного або, якщо хочеш, в смаженого… Але над усе я вiрю в добре вино i вiрю, що той, хто в нього вiрить, буде врятований. Отже, три основнi чесноти, як я тобi сказав, – обжерливiсть, непотребство, гра». 16 Крещiмбенi (Crescimbeni G.-А., 1663–1728) – iталiйський письменник, заснував у 1690 р. академiю «Аркадiя». Видрукував збiрник вiршiв, написав ряд статей про лiтературу, «Історiю народноi поезii» та «Історiю «Аркадii». 17 Роланд, Рено, Олiв’е, Дюдон – героi Боярдо i Арiосто. 18 Соn liсеnzа de’auperiori – з дозволу влади. 19 Переклад вiршiв: «Люблю письменникiв. Це мiй обов’язок, – адже у вашому свiтi я теж був письменником… Було дуже вигiдно прославленому мною Христовi винагородити мене за таку велику долю». 20 Соцiнiанство – протестантське вчення, назване iм’ям Соцiна (Sozzini Lеlio, 1525–1563), який вiдкидав божественнiсть Христа. 21 Єпископ Гюе (Huet Paul-Damel, 1630–1721) – автор трактату про походження романiв» (Traitе sur l’origine des romans, 1670). 22 Абат Лангле (Lenglet – Dufresroy, 1647–1755) – написав пiд псевдонiмом Гордон де-Персель «Дослiдження про романи» (Del’usage des romans, 1734). 23 «Ланселот з озера» – рицарський роман XIII столiття, що розповiдае про пригоди одного з рицарiв короля Артура, який подався шукати святу чашу Грааля. 24 Quid dicam – що й казати. 25 Дивовижна iсторiя Гаргантюа – в сатиричному романi Рабле (Rabelais Fran?ois, 1495 (?) – 1553), спрямованому проти середньовiчноi схоластики, церкви i феодалiв; Вольтер мае на увазi роздiл «Як Грангузье дiзнався про дивовижний розум Гаргантюа, коли той винайшов пiдтирку» (розд. XIII, кн. І). 26 Четверта книга цього роману присвячена кардиналовi Оде, а не кардиналовi де Турнону, як пише Вольтер. 27 «Тorche-culs» – пiдтирка. 28 Лафонтен (La Fontaine Jean, 1621–1695) – французький поет-класик. Вольтер мае на увазi його фривольнi вiршованi новели («Contes», 1667). 29 Примiтки – в кiнцi (автор). (Авторськi примiтки, розмiченi цифрами, див. роздiл «Примiтки Вольтера») 30 Наш добрий Карл – Карл VII (1403–1461); пiсля смертi свого батька Карл VI, спираючись на партiю Арманьякiв, прибiчникiв герцога Орлеанського, оголосив себе королем за правом спадкоемства, не визнавши договору в Труа, складеного його матiр’ю, королевою Ізабеллою, з англiйським королем Генрiхом V, що одружився з дочкою Карла VI; за цим договором французький престол переходив до англiйськоi династii. У боротьбi з англiйцями та iх спiльниками бургундцями Карл VII зазнавав поразки за поразкою. Короткочасне полiпшення сталося в 1426 р. пiсля перемоги над англiйцями при Монтаржi, але потiм стан знову погiршав. Рiзкий злам стався в 1429 p., коли з’явилась Жанна д’Арк; англiйцiв було розбито пiд Орлеаном i здобуто Реймс. У 1435 р. на бiк Карла перейшов герцог Бургундський, i почався рiшучий наступ на англiйцiв. З перервою вiйна тривала до 1453 p., коли був складений мирний договiр, згiдно з яким на французькiй територii за англiйцями залишалось тiльки мiсто Кале. 31 Тур – мiсто на рiчцi Луарi, резиденцiя Карла VII пiд час окупацii Парижа англiйським вiйськом. 32 Кiпрiда – одне з iмен Афродiти-Венери. 33 Арахна, Арахнея (грецьке – павук) – в античнiй мiфологii надзвичайно майстерна ткаля; викликавши на змагання Афiну-Палладу, виткала малюнок, що вiдбивав любовнi пригоди богiв; розгнiвана Афiна розiрвала тканину, а Арахну обернула в павука. 34 Ален Шартье (Chartier Alain, 1386 – 458) – двiрський поет Карла VI i Карла VII, «батько французького красномовства», написав «Бревiарiй благородних», «Книгу чотирьох дам» та iн. 35 Валуа – королiвський рiд у Францii; першим королем з дому Валуа був Фiлiпп VI (1328–1350), а останнiм – Генрiх III (1574–1589). 36 Орлеан – велике торговельне мiсто – фортеця на рiчцi Луарi, важливий стратегiчний пункт. Падiння Орлеана позбавило б Карла VII пiдпори в центрi Францii. 37 Тальбот (Talbot John, 1373–1453) – англiйський полководець, особистою хоробрiстю заслужив прiзвисько «британського Ахiлла», керував облогою Орлеана i був узятий в полон у бою з вiйськом, що прийшло на допомогу обложенiй фортецi. В полонi перебував до 1433 p.; у 1449 р. був призначений на головного командувача англiйського вiйська, що оперувало на французькiй територii; загинув у бою при Кастiльонi. 38 Грiбурдон (Grisbourdon) – у перекладi: сiрий джмiль; цим прiзвиськом-характеристикою надiляе Вольтер представника францисканського чернечого ордену. 39 Вiн знав чаклунське таемниче дiло. – Кабала – мiстичне вчення в еврействi, що мало своi писанi пам’ятки. Прибiчники цього вчення провiщали майбутне, використовуючи Бiблiю як текст, що вимагае спецiального розшифрування через замiну лiтер цифрами i т. iн. 40 Осел ревучий став на муравi. – Вольтер попереджае читача: «Та як же слави без коня зажить?» i тут же замiнюе коня ослом; дальшими рядками про Пегаса i Гiппогрiфа (див. нижче) Вольтер знижуе героiчний образ, хоча зберiгае всi його властивостi: розсудливiсть, крилатiсть, вiрну службу героiнi поеми. Ще рiзкiше пiдкреслена пародiйнiсть перетворенням погонича вiслюкiв на вiслюка силою монаха Грiбурдона. 41 Вольтер порiвнюе осла з конем iз Фракii або Англii («Comme un coursier de Thrace ou d’Angleterre»). 42 Пегас – мiфiчний крилатий кiнь, що зробив ряд послуг грецьким героям. Вiн спинив ударом копита гору Гелiкон, яка захиталася вiд спiву дев’яти муз; за пiзнiшими переказами, вiн переносив поетiв на священнi гори натхнення (Парнас, Гелiкон). Пор. сатиру Вольтера «Розмова Пегаса iз стариком» (Dialogue de Pеgas et du Vieillards 1773), в якiй згаданi героi поеми – «Жанна, нiжна Агнеса й обжерливий Бонно». 43 Гiппогрiф – казковий крилатий кiнь середньовiччя. Вiн служив героям в iхнiх фантастичних мандрiвках. Італiйськi поети Боярдо i Арiосто використали образ Гiппогрiфа у своiх поемах. Астольф – хоробрий рицар, герой поеми Арiосто «Шалений Роланд»; обернений чарами на мирт, вiн був звiльнений феею Мелiоссоею, дiстав рiг, звуку якого не мiг витримати жоден смертний. З допомогою цього рогу Астольф учинив ряд подвигiв. 44 Саул – перший еврейський цар, був помазаний на царство суддею Самуiлом. Саул не виправдав надiй, i тому Самуiл ще за життя Саула помазав Давида, як наступника Сауловi, що спричинилось до ряду замахiв з його боку на життя Давида. Напередоднi бою при Гелвуi Саул, з допомогою славетноi чародiйки з мiста Ендор, викликав тiнь померлого Самуiла, що провiщав йому поразку. Пiсля цього бою Саул заколов себе мечем. 45 Лiлiя – геральдичний знак французьких королiв. 46 В оригiналi: «Suivez du moins cette auguste amasone. C’est votre appui, c’est le soutien du tr?ne – рядки, якi значною мiрою повторюють сказане Вольтером у VII пiснi «Генрiади»: «Et vous brave amasone, la houte des Anglais et le soutien du tr?ne». – «Ви, смiлива амазонка, ганьба англiйцiв, пiдпора трону». Порiвняти у Шекспiра: Карл каже Іоаннi: «Стiй, стiй! Ти амазонка i б’ешся святим мечем Дебори» (Генрiх VI, дiя І, сцена II). 47 Гiппократ (460–356 до нашоi ери) – грецький лiкар, якого вважають основоположником медицини. Гiппократ застосовував ряд методiв лiкування, що збереглися i досi. Автор спецiальних дослiджень з медицини. 48 Реймс (Reims) – мiсто за 160 км. на пiвнiчний захiд вiд Парижа. У Реймському соборi, починаючи вiд XII ст. до революцii 1830 p., вiдбувалися, за рiдким винятком, коронацii французьких королiв. Реймс, що перебував пiд владою англiйцiв, був визволений французами в 1429 р. 49 Президентша – дружина президента Луве. 50 Іберiйцi вiд грецьк. i be res (лат. iberi) – назва племен, що населяли в греко-латинську епоху сучаснi Іспанiю i Португалiю; в даному разi iспанцi. 51 Конде (Gondе Louis II, prince de, 1621–1686), названий великим, i Тюренн (Turene Henri de la Tour, 1611–1675) – видатнi французькi генерали. Пiд час Фронди Конде спочатку був на боцi двору, а потiм очолив партiю феодальноi аристократii, що боролася проти абсолютистськоi полiтики кардинала Мазарiнi, пiдпорою якого було середне дворянство та верхiвка буржуазii. Тюренн, що належав деякий час до «фрондерiв», у 1651 роцi перейшов на бiк Мазарiнi i в наступному роцi завдав поразки вiйську принца Конде. Пiсля розгрому аристократичноi партii Конде емiгрував до Іспанii, вступив в iспанську армiю i взяв участь у вiйнi з Францiею. Бiй на дюнах, коло приморського мiста у Фландрii – Дюнкiрхена (1658), закiнчився перемогою французького вiйська, на чолi якого стояв Тюренн. Пiсля складення миру мiж Францiею та Іспанiею Конде повернувся на батькiвщину i не раз брав участь у дальших военних кампанiях (вiдновлена вiйна з Іспанiею, вiйна з Голландiею). Тюренн у 1774 р. окупував одну з нiмецьких держав на Рейнi, Палатiнат. 52 Вiллар (Villars Louis Hector, 1653–1734) – французький генерал, один з найталановитiших полководцiв останнiх рокiв царювання Людовiка XIV; пiд Мальплаке був розбитий вiйськом коалiцii пiд командою генерала Мальбрука. 53 Поллукс – син Юпiтера i Леди, разом зi своiм братом Кастором брав участь у походi Аргонавтiв, що подалися на кораблi Арго в Колхiду (так греки називали краiну, що лежить в пiвденно-захiднiй частинi Кавказу) шукати золоте руно. В цьому мiфi поетизувалася колонiзаторська дiяльнiсть грецьких мореплавцiв. 54 Олександр Великий (356–323 до н. е.) – македонський цар, один з найбiльших полководцiв в iсторii; при ньому завойовницька полiтика Грецii досягла найвищого щабля, вiн пiдкорив Персiю та Єгипет. 55 Лурдi (Lourd) – тупий. Вольтер, згiдно з традицiею комiчних жанрiв класичноi лiтератури, часто надае своiм героям iмена-характеристики. 56 Розенкрейцери – члени таемного реакцiйного мiстичного товариства, що виникло в 1622 р. 57 Какодемон – у перекладi з грецькоi – злий дух. 58 «Вiсник» (Mercure de France) – журнал, заснований в 1672 p., спочатку мав назву «Mercure galant». 59 Белерофонт – легендарний грецький герой; дiстав вiд Афiни-Паллади коня Пегаса, з допомогою якого перемiг Химеру (потвора з лев’ячою головою i тулубом дракона) та амазонок. 60 «Вiйна мишей та жаб» (Batrachomiomachia) – героiкомiчна поема, приписувана Гомеровi. 61 Кенель (Quesnel, 1634–1719) – католицький богослов, прибiчник янсенiзму. В 1684 p., вiдмовившись пiдписати антиянсенiтську формулу, змушений був тiкати з Францii. В Брюсселi видав «Rеflexions morales sur le Nouveau Testament», засуджений папською буллою 1713 p. Лойола (Loyola Ignacio, 1491–1556) – засновник «Ордену Ісуса» (езуiти), що ставив перед собою завдання – боротися з ересями та прагнув змiцнити папську владу. 62 Кiбела (грецька мiф.) – богиня Землi, дружина Кроноса, мати Зевса, Гери, Посейдона та деяких iнших богiв. 63 Тиляги – лати, панцир. 64 Натяк на перебування Вольтера в Англii вiд 1726 до 1729 p., коли вiн познайомився s багатьма видатними людьми. 65 Євфрат – рiчка в Maлiй Азii, згадувана в найдавнiших лiтературних пам’ятниках. 66 Бастард (bastard) – незаконна дитина, зокрема позашлюбна дитина владущих осiб, що визнана ними i мае у визначеннi бастард, як у своерiдному титулi, вказiвку на знатнiсть походження. Дюнуа називав себе в офiцiальних документах «Bastard d’Orlеans», бо був позашлюбним сином Людовiка, герцога Орлеанського. 67 Некромант (necromant) – той, що викликае духiв, чарiвник. 68 Інкуб – за народним повiр’ям, демон, що одвiдуе деяких жiнок. 69 Назон Публiй Овiдiй (Publius Ovidius Naso, 43 р. до. н. е. – 7 р. н. е.) – римський поет. Йому належить, опрацювання стародавнiх мiфiв у «Метаморфозах». 70 Європа – дочка фiнiкiйського царя. За легендами, була вкрадена Зевсом i мала вiд нього дiтей. Даная – дочка аргосського царя, кохана Зевса. 71 Аглая, Єфрозiна i Талiя – за старогрецькою мiфологiею, дочки Вакха i Венери, що уособлюють собою радiсть життя. 72 Геба (грецька мiф.) – богиня юностi; була виночерпiем у богiв. 73 До оповiдань Гiльома Ваде включено вiршований епiзод «Що подобаеться дамам» (Ce qui plait aux dames); його герой Роберт мае стати чоловiком феi. Розгортання подiй нагадуе пригоду Дюнуа в замку Гермафродита. 74 Атропа, одна з трьох Парк, богинь долi, уривала нитку життя. Стiкс – у старогрецькiй мiфологii рiчка, якою душi померлих переправлялися в пекло. 75 Марк Аврелiй (Marcus Aurelius, 121–180 н. е.) – римський iмператор з 161 p.; фiлософ-стоiк, автор морально-фiлософського трактату «До самого себе», написаного у формi щоденника. 76 Тiт (Titus Flavius Vespasianus, 40–81 н. e.) – римський iмператор з 79 p., ще за життя батька брав дiяльну участь у керуваннi державою; римськi iсторики вихваляли його справедливiсть i пiклування про пiдданцiв; пiсля вiдомого вибуху Везувiя, що зруйнував Помпею, зробив розпорядження про допомогу жителям, якi врятувалися; йому приписують фразу: «Я втратив день», яку вiн нiбито казав, якщо протягом дня не зробив доброго дiла. 77 Катон старший (Cato Marcus Portius, II ст. до н. е.) на посту цензора боровся за чистоту римськоi моралi. Катон Утiцький – внук попереднього, вiдзначався доблестю i мужнiстю; зазнавши поразки у боротьбi з Цезарем, вiн укоротив собi вiку. 78 Цiцерон (Cicero Marcus Tullius, 106 – 43 до н. е.) – видатний римський промовець i полiтичний дiяч, боровся проти зловживань римських адмiнiстраторiв, обстоював принципи аристократичноi республiки. 79 Солон (VII–V ст. до н. е.) – афiнський законодавець; з його iменем пов’язане встановлення законiв («Закони Солона»), що означали перемогу демократii над аристократiею. Арiстiд (VI–V ст. до н. е.) – афiнський полководець i полiтичний дiяч, учасник греко-перськоi вiйни; був вождем партii, що обстоювала iнтереси землевласникiв i боролася з партiею торговельного капiталу. За словами грецьких iсторикiв, був зразком доблестi i патрiотизму. Вольтер, садовлячи античних фiлософiв i найбiльш шанованих ним полiтичних дiячiв у пекло, пародiюе християнську традицiю, особливо яскраво виявлену у Данте в «Божественнiй комедii»; згiдно з цiею традицiею, всi цi дiячi, незважаючи на своi властивостi, повиннi горiти у пеклi, як «поганцi». 80 Франциск Ассiзький – засновник чернечого ордену францисканцiв, що проповiдував зречення власностi. 81 За бiблiйними переказами, ослиця пророка Валаама заговорила з ним, коли вiн не помiтив ангела, що перепинив йому шлях. 82 Кульбака – сiдло. 83 Медуза (грец. мiф.) – одна з трьох Горгон, змiеволоса дiва. Кожен, хто подивився на неi, обертався в камiнь; герой Персей одрубав iй голову. 84 Люцифер, або Фосфор, – за стародавньою мiфологiею, свiтлоносець; у бiблiйних i пiзнiше християнських переказах диявол мав iм’я Люцифера. 85 І кволих сильним завжди продае (Vend Je plus faible aux crimes du plus fort) – та сама думка i майже в тих самих словах повторюеться в трагедii Вольтера «Меропа» (Меигоре), дiя І, картина 2. 86 Аркадiя – одна з областей Пелопоннеса в Елладi. В мiфологiчнiй поезii – краiна мирного щастя, простоти i безтурботного спокою. 87 Анхiз – за грецькою мiфологiею – коханий Афродiти, вiд якоi мав сина – героя Троянськоi вiйни Енея. За розголошення цiеi таемницi Анхiз був ослiплений Зевсом. Згодом, пiд час розгрому i спалення Троi, Еней винiс Анхiза на руках i одвiз його на кораблi. 88 Пательня – сковорода. Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/vol-ter_vol-ter/orleans-ka-d-va