Доводи розсудку
Джейн Остен


Свiт творiв англiйськоi письменницi Джсйн Остен (1775–1817) – свiт звичайних чоловiкiв i жiнок, доволi буденний, розмiрений i в той же час не позбавлений драматизму. Тонкий психолог i знавець людського серця, письменниця створила надзвичайно виразнi й правдивi образи. Їi героi – живi люди, з усiма iх достоiнствами i недолiками, здатнi i на високi почуття, i на великi помилки.

Ще зовсiм юною Енн Еллiот, героiня роману «Доводи розсудку», зустрiла свою любов, але змушена була вiдмовитися вiд коханого заради iнтересiв сiм'i. Довгi роки розлуки, що минули до iхньоi новоi зустрiчi, довели: час не власний над iстинними почуттями, i хоча крок до щастя зробити непросто, героi впевненi – лише доводи власного розсудку повиннi керувати нашими вчинками, стримувати пристрастi та застерiгати вiд зради, у тому числi вiд зради у коханнi…





Джейн Остен

Доводи розсудку





Роздiл І


Сер Волтер Еллiот з Келлiнч-холла в Сомерсетi був не такою людиною, щоб собi на втiху брати до рук iще якусь книгу, окрiм «Книги баронетiв». У нiй вiн шукав занять у години дозвiлля та розради в години смутку; в нiй вiн споглядав деякi грамоти, що збереглися зi стародавнiх часiв, пiдносячись духом вiд захоплення й пошани; у нiй вiн перегортав сторiнки з майже незлiченними iменами вискочнiв минулого столiття з жалем та зневагою, що легко звiювали його думки вiд обтяжливих домашнiх справ; у нiй, якщо жодна з iнших сторiнок була неспроможна допомогти, вiн завжди мiг прочитати власну iсторiю з жадiбною цiкавiстю, що нiколи не згасала; i саме на цiй сторiнцi звичайно вiдкривався улюблений том:


«ЕЛЛІОТ ІЗ КЕЛЛІНЧ-ХОЛЛА



Волтер Еллiот, народжений березня 1 дня 1760 року, взяв шлюб липня 5 дня 1784 року з Елiзабет, дочкою мiстера Джеймса Стiвенсона, маеток Саут-парк, що в Глостерському графствi. Вiд цiеi дружини вiн мав дiтей: Елiзабет, народжену червня 1 дня 1785 року; Енн, народжену серпня 9 дня 1787 року; мертвонародженого сина, листопада 5 дня 1789 року; Мерi, народжену листопада 20 дня 1791 року».


Саме в такому виглядi цей роздiл спочатку вийшов iз-пiд рук друкаря; але сер Волтер удосконалив його, додавши, для свого знання i знання членiв своеi родини, цi слова пiсля дати народження Мерi: «Побралася грудня 16 дня 1810 року з Чарлзом, сином та спадкоемцем мiстера Чарлза Мазгроува, маеток Апперкросс, що в Сомерсетському графствi», а також додавши найвищою мiрою точне число та мiсяць до того року, коли вiн утратив дружину.

Далi, як заведено, iшла iсторiя пiднесення давнього та шанованого сiмейства: як воно вперше оселилося в Чеширi i, як потiм згадувалося в iсторичних працях сера Вiльяма Дагдейла, подарувало округовi кiлькох шерифiв та представникiв у трьох парламентах пiдряд; як виявляли його сини вiрнiсть коронi i як було iх вшановано баронетським титулом у перший рiк правлiння Карла II, з перелiком усiх Мерi та Елiзабет, з якими вони одружувались; усе це становило цiлi двi сторiнки форматом в одну дванадцяту частину аркуша та закiнчувалося гербом i девiзом: «Головний маеток Келлiнч-холл, що в графствi Сомерсет»; пiсля чого – знову рукою сера Волтера – було написано: «Можливий спадкоемець – мiстер Вiльям Волтер Еллiот, правнук другого сера Волтера».

Марнославство було головною рисою характеру сера Волтера, цiлком задоволеного собою та своiм становищем. Вiн був надзвичайно вродливим за часiв своеi молодостi; залишався гарним i в п'ятдесят чотири роки. Лише деякi жiнки так дбають про свою вроду, як пiклувався про неi сер Волтер; i навряд щоб камердинер якогось новоспеченого лорда мiг бути бiльш задоволений тим мiсцем, яке йому належало в суспiльствi. Вище, нiж благословення краси, сер Волтер ставив лише благословення баронетства; i, поеднуючи в собi цi дари, вiн був постiйним об'ектом найтеплiшого самошанування й захоплення собою.

Проте його привабливiсть i титул вартi були такоi вдячливостi, адже лише завдяки iм вiн знайшов дружину, якiй значною мiрою поступався в усiх iнших вiдношеннях.

Ледi Еллiот була чудовою жiнкою, розумною i люб'язною; ii судження та вчинки, окрiм хiба що юноi легковажностi, через яку вона зробилася ледi Еллiот, нiколи потiм не мали потреби у виправданнях. Вона пристосовувалася до його вразливих мiсць, стримувала та приховувала iх, а також заохочувала тi його риси, що вважала гiдними, протягом сiмнадцяти рокiв. Хоч ii неможливо було назвати найщасливiшою iстотою на свiтi, але домашнiх турбот, обов'язкiв дружби та дiтей було достатньо, щоб прив'язати ii до життя, i тому iй було важко з ним розлучитися, коли довелося покинути iх.

Важко матерi залишити у спадок трьох дочок, iз яких двом старшим шiстнадцять i чотирнадцять рокiв; набагато важче довiрити iх керуванню та опiкуванню нерозумного й самовдоволеного батька. Проте вона мала близьку подругу, яка, нiжно ii люблячи, оселилася близько вiд неi – у селi Келлiнч – i на яку покладала всi надii, не маючи сумнiву, що ii поради та доброта допоможуть дочкам виконати останнi гiркi напучування матерi.

Ця подруга та сер Волтер не одружувались, хоча iхнi знайомi чекали вiд них саме цього. З того часу, як померла ледi Еллiот, минуло тринадцять рокiв, а вони були тiльки близькими сусiдами та щирими друзями; вiн залишався вдiвцем, а вона вдовою.

Те, що ледi Рассел, жiнка похилого вiку, зi спокiйною вдачею i неабиякими достатками, не думала про повторний шлюб, не потребуе виправдань перед публiкою, тому що ii невдоволення чомусь викликае та жiнка, яка одружуеться знову, а не та, яка не одружуеться; але те, що сер Волтер не оженився вдруге, потребуе пояснень. Нехай же буде вiдомо, що сер Волтер як люблячий батько (пiсля кiлькох таемних розчарувань, що були пов'язанi з вельми нерозсудливими проханнями) пишався тим, що не жениться заради своiх любих дочок. Заради однiеi дочки, найстаршоi, вiн i справдi був здатен зректися всього, чого тiльки не дуже бажав би зробити. У шiстнадцять рокiв Елiзабет успадкувала, наскiльки це було можливо, всi права та вплив своеi матерi, а через те, що вона була вродлива й уся в нього, вони жили душа в душу.

Двi iншi дочки не дуже були йому до вподоби. І якщо Мерi ще змогла пiднятися в його очах, ставши «мiсiс Чарлз Мазгроув», то Енн, з ii вишуканим розумом та м'якою вдачею, за якi ii могли б глибоко поважати тi, хто вмiе по-справжньому розумiти людей, для батька та сестри була нiким. Їi думки не питали, на неi не зважали – вона була всього лише Енн.

Проте ледi Рассел вважала ii найдорожчою хрещеницею, улюбленицею i другом. Ледi Рассел любила всiх трьох сестер, але, лише дивлячись на Енн, вона нiбито знову бачила перед собою ледi Еллiот.

Усього кiлька рокiв тому Енн Еллiот була гарненькою, але ii краса рано зiв'яла. Навiть тодi, коли Енн була в розквiтi своеi вроди, ii батько знаходив у нiй мало привабливого (настiльки вiдрiзнялись ii делiкатнi риси й лагiднi темнi очi вiд його власних), то тепер, ставши блiдою та худою, вона вже нiчим не могла викликати його прихильнiсть. Вiн i ранiше не дуже сподiвався, а тепер i взагалi втратив останню надiю колись прочитати ii iм'я на другiй сторiнцi улюбленоi книги. Тiльки Елiзабет могла пiдтримати честь родини, тому що Мерi лише зв'язала себе зi старовинною помiщицькою сiм'ею, поважною та заможною, зробивши iм честь, а для себе не здобувши нiякоi; а ось Елiзабет рано чи пiзно знайде собi чоловiка до пари.

Інодi жiнка у двадцять дев'ять рокiв бувае гарнiшою, нiж була вона десять рокiв тому; i, якщо тiльки не втрутились хвороба чи турбота, навряд щоб у цьому вiцi вона втратила хоч трохи своеi чарiвностi.

Так було i з Елiзабет, яка залишалася такою ж красунею, якою була вона тринадцять рокiв тому. Серовi Волтеру можна пробачити, що вiн забував ii вiк, у всякому разi, не визнавати його безнадiйно дурним через те, що вiн вважав себе та Елiзабет у розквiтi в той час, як усi iншi втрачали свою привабливiсть, адже вiн мiг ясно бачити, як старiють його родичi та знайомi. Енн змарнiла, Мерi огрубiла, спали з лиця всi його близькi; i дуже довго для нього було справжнiм лихом бачити зморшки навколо скронь ледi Рассел.

Елiзабет була не настiльки задоволена собою, як ii батько. Тринадцять рокiв була вона господинею Келлiнч-холла, де управляла й головувала iз самовладанням i рiшучiстю, якi нiкого не наштовхнули б на думку про те, що вона молодша за своi лiта. Протягом тринадцяти рокiв вона вiддавала розпорядження, укладала домашнi закони, першою йшла до карети й вiдразу пiсля ледi Рассел виходила з будь-якоi вiтальнi чи iдальнi округу. Протягом тринадцяти рокiв зимовi морози були свiдками того, як вона вiдкривала в цьому пустельному краi нечастi бали, а коли садки вкривалися весняним цвiтом, подорожувала з батьком до Лондона, щоб провести кiлька приемних тижнiв у свiтському товариствi. Усе це вона добре пам'ятала, а коли згадувала про те, що iй уже двадцять дев'ять рокiв, це ii трохи засмучувало i трохи турбувало. Вона була цiлком задоволена з того, що залишилася такою ж вродливою, як i ранiше, але наближався критичний вiк, i iй хотiлося бути впевненою в тому, що через рiк або два в неi з'явиться щирий прихильник iз баронетською кров'ю в жилах. І тодi вона зможе взяти до рук книгу книг iз такою ж радiстю, як i за своiх юних лiт, але тепер iй не хотiлось ii читати. Елiзабет не хотiла навiть бачити цю книгу – адже пiсля дати свого народження вона не знаходила жодноi дати одруження, окрiм тiеi, що йшла пiсля дати народження молодшоi сестри, i тому не раз, коли батько залишав улюблену книгу на столику бiля неi, вона вiдводила очi й вiдкладала ii вбiк.

До того ж ця книга, i особливо iсторiя ii власного сiмейства увесь час нагадувала iй про одне розчарування, ii розчарував можливий спадкоемець, той самий мiстер Вiльям Волтер Еллiот, чиi права так великодушно пiдтверджував ii батько.

Ще зовсiм юною дiвчиною вона дiзналася про те, що вiн стане баронетом, якщо в неi не буде брата, i тому вирiшила вийти за нього. Батько завжди схвалював це рiшення. Вони не знали його хлопчиком, але незабаром пiсля смертi ледi Еллiот сер Волтер шукав знайомства з ним i, хоча його намагання були зустрiнутi не дуже привiтно, наполегливо продовжував своi старання, вибачаючи молодому чоловiковi нерiшучiсть, властиву його вiку; i пiд час однiеi з iхнiх подорожей до Лондона, коли краса Елiзабет тiльки почала розцвiтати, мiстеровi Еллiоту довелось-таки iм вiдрекомендуватися.

Вiн був тодi ще зовсiм молодим, захопленим вивченням права. Елiзабет визнала його дуже милим та укрiпилася у своiх намiрах. Його запросили до Келлiнч-холла, де до кiнця року вiн був предметом розмов. Але гiсть, якого так очiкували, не приiхав. Наступноi весни його знову побачили в Лондонi, визнали таким самим милим, знову люб'язно запросили, очiкували – i вiн знову не приiхав. Наступною новиною про нього було те, що вiн одружений. Замiсть того, щоб стати щасливим спадкоемцем дому Еллiотiв, вiн купив собi незалежнiсть, зв'язавши себе з багатою жiнкою бiльш низького народження.

Це образило сера Волтера. Як глава родини вiн вважав, що треба було спочатку порадитися з ним, особливо пiсля того, як вiн привселюдно удостоював його увагою. «iх могли бачити разом, – зазначив вiн, – одного разу в Таттерсолзi та двiчi в кулуарах Палати громад». Сер Волтер висловив свiй осуд, але на нього явно не зважили. Мiстер Еллiот навiть не намагався вибачитись i виявляв байдужiсть до вiдсутностi будь-якоi уваги з боку сiмейства такою ж мiрою, якою, на думку сера Волтера, вiн був цiеi уваги недостойний. Їхне знайомство було припинено.

Ця неприемна iсторiя з мiстером Еллiотом i через декiлька рокiв викликала гнiв у Елiзабет, адже вiн подобався iй i сам по собi, i особливо як спадкоемець батька, i лише його вона, з ii непохитною фамiльною гордiстю, вважала гiдним чоловiком для старшоi дочки сера Волтера Еллiота. Вiд першоi до останньоi лiтери алфавiту вiн був единим баронетом, якого вона так щиросердно визнавала рiвним собi. Але вiн повiвся так низько, що навiть тепер (улiтку 1814 року), носячи чорнi стрiчки на знак жалоби по його дружинi, вона не могла вважати його вартим своiх думок. Сором першого шлюбу ще можна було вибачити, тим бiльше що не було пiдстав подумати, що вiн був увiчнений спадкоемцем, якщо тiльки мiстер Еллiот не зробив чогось жахливiшого; але вiн, як повiдомляли добрi друзi, говорив про них усiх нешанобливо, з нехтуванням i презирством згадував рiд, до якого належав, i честь, яка йому випадала. А це вже пробачити неможливо.

Такими були думки та почуття Елiзабет Еллiот, такi турботи затьмарювали, такi хвилювання рiзноманiтили монотоннiсть, витонченiсть, добробут i пустоту ii життя; такi почуття робили цiкавiшим довге та спокiйне перебування в селi, тому що вона не мала нi звички допомагати ближнiм, нi талантiв та захоплюючих занять, якi могли б скрасити його одноманiтнiсть.

Та ось думками Елiзабет оволодiла нова турбота. Батька дедалi бiльше непокоiли грошовi справи. Вона знала, що тепер вiн брав до рук «Книгу баронетiв», аби вiдвернути своi думки вiд численних рахункiв своiх купцiв i неприемних натякiв мiстера Шеперда, свого повiреного. Келлiнч був гарним маетком, але вiн не повною мiрою вiдповiдав уявленням сера Волтера про те, що личить його володарю. Поки була жива стримана й ощадлива ледi Еллiот, сер Волтер провадив життя, яке вiдповiдало його доходу; але з нею вмерла й уся ця розсудливiсть, i з того часу вiн витрачав бiльше, нiж дозволяв дохiд. Було неможливим тратити менше; вiн дозволяв собi лише те, що було життевою необхiднiстю для сера Волтера Еллiота, але, незважаючи на свiй бездоганний спосiб життя, вiн щодалi бiльше залiзав у борги, i йому так часто про це нагадували, що всi намагання приховати своi борги вiд дочки, навiть частково, бiльше не мали сенсу. Минулою весною в мiстi вiн щось сказав iй наздогад i навiть насмiлився запитати: «А чи не зменшити нам нашi витрати? Тобi нiколи не спадало на думку, що ми могли б на чомусь заощаджувати?» Елiзабет, треба вiддати iй належне, у першому запалi жiночоi чуйностi з усiею серйознiстю замислилася над тим, що можна було б зробити, i зрештою запропонувала такi два заходи: вiдмовитися вiд непотрiбноi благодiйностi та не обставляти вiтальню наново; i лише потiм до цих мiркувань додалась ii щаслива думка про те, що цього разу можна й не везти з Лондона подарунок для Енн, як вони робили щороку. Але цих заходiв, хоча вони були розумними самi по собi, було недостатньо для вiдвертання лиха, яке незабаром пiсля цього серовi Волтеру довелося вiдкрити перед нею повнiстю. Нiчого бiльше дiевого Елiзабет уже не могла запропонувати. Вона вважала себе нещасною та обiйденою, як i ii батько; i жодне з них не знало, як зменшити iхнi витрати, не втрачаючи при цьому гiдностi та не вiдмовляючись од своiх утiх.

Сер Волтер мiг розпоряджатися лише невеликою частиною маетку, але навiть якщо б кожен акр землi був пiд його орудою, нiчого б не змiнилося. Вiн зболив заставити ту частину, що була в його розпорядженнi, але щось продати вiн би нiколи не змiг. Нi, вiн нiколи так не зганьбить свое iм'я. Маеток Келлiнч мусить перейти до нащадкiв суцiльним та неподрiбненим, яким колись перейшов до нього.

Двое друзiв, що користувались найбiльшою довiрою, – мiстер Шеперд, який жив у ближньому мiстечку, i ледi Рассел були запрошенi, щоб дати пораду; i батько, i дочка очiкували, що хтось iз них пiдкаже iм, як позбутись обтяженостi боргами та зменшити витрати, не нашкодивши при цьому нi смаку, нi честi.




Роздiл II


Бувши ввiчливим та обачним адвокатом, мiстер Шеперд, хоч би як вiн ставився до сера Волтера, не хотiв викликати його невдоволення i тому, вiдмовившись дати навiть малесенький натяк, радив покластися на безпомилкову розсудливiсть ледi Рассел i сповна очiкував од ii здорового глузду саме тих рiшучих заходiв, якi, на його думку, були единим виходом iз цього скрутного становища.

Ледi Рассел була надзвичайно стурбована цим дiлом i довго й ретельно мiркувала над ним. Їi рiшення завжди були скорiше розважливими, нiж швидкими, а цей випадок виявився для неi вкрай важким через його суперечливiсть. Вона була жiнкою з чистим серцем та тонким почуттям честi. Але вона так боялася завдати прикростi серовi Волтеру, так пiклувалася про добре iм'я його сiм'i, оцiнювала його потреби з таким аристократизмом, як могла тiльки людина, надiлена розумом та чеснiстю. Вона була доброю, чуйною та великодушною жiнкою, здатною на мiцнi прихильностi, а ii манери, бездоганна поведiнка i суворi правила вважались взiрцем умiння поводитись. Вона мала витончений розум i була, загалом кажучи, практичною та послiдовною, але ставилася з упередженням до походження; вона високо цiнувала звання та суспiльний стан i не помiчала вад тих, хто iх мае. Оскiльки ii чоловiк мав бiльш низьке звання, вона вiддавала все належне чину баронета, i сер Волтер, не тiльки як давнiй знайомий, уважний сусiд, у селi якого вона жила, чоловiк ii найкращоi подруги, батько Енн та ii сестер, а лише тому, що вiн був сером Волтером, заслуговував, на ii погляд, найдбайливiшого ставлення та найтеплiшого спiвчуття до своiх нинiшнiх труднощiв.

Вони мусять витрачати менше – це не викликало жодного сумнiву. Але ii дуже непокоiло, як це можна зробити, не завдавши кривди йому та Елiзабет. Вона накидала плани економii, здiйснила точнi розрахунки, а також зробила те, до чого нiхто не додумався: вона порадилася з Енн, яку нiколи не заносили до числа зацiкавлених у справi. Їi поради певною мiрою вплинули на план економii, який накидала ледi Рассел. Нарештi, цей план подали на розгляд сера Волтера. Усi поправки Енн було зроблено на користь чесностi та проти марнославства. Вона добивалася бiльш рiшучих заходiв, повнiшого оновлення, швидшого врятування вiд боргiв та вищоi байдужостi до всього, окрiм справедливостi.

– Якщо ми зможемо вмовити твого батька, – сказала ледi Рассел, переглядаючи папiр, – багато чого можна зробити. Якщо вiн згодиться з цими настановами, через сiм рокiв у нього буде все гаразд. Сподiваюсь, ми зможемо переконати його та Елiзабет, що зменшення витрат не пошкодить статечностi Келлiнч-холла, а сер Волтер Еллiот не втратить належноi гiдностi в очах людей розумних, якщо вiн буде поводитись як людина з твердими принципами. Та й справдi, що йому залишаеться зробити, як не те, що вже зробило багато з наших найзнатнiших сiмейств, та й iншим це б не завадило? Нiчого дивного в цьому не буде, i саме побоювання видатися дивним часто примушуе нас страждати або спонукае до безглуздих вчинкiв. Я покладаю великi надii на нашу перемогу. Ми мусимо бути серйозними та рiшучими: зрештою, борг треба повертати. Хоча почуття джентльмена та власника маетку багато значать, репутацiя чесноi людини мае бiльше значення.

Енн вважала, що ii батько мусить дiяти згiдно з цим правилом, i друзi мають довести йому це. Вона вважала доконечним обов'язком задовольнити всiх кредиторiв так швидко, як тiльки можна це зробити за допомогою розважливих обмежень, i це було, на ii думку, единим вiрним рiшенням. Вона хотiла, щоб усi iншi визнали це своiм обов'язком. Вона не мала сумнiву, що ледi Рассел зможе на них вплинути, а щодо великих жертв, яких вимагала ii власна совiсть, вона думала, що буде трохи важче схилити iх до повного оновлення, нiж до часткового. Знаючи батька та Елiзабет, вона гадала, що для них навряд чи буде легше залишитися без однiеi пари коней, нiж без обох, i так далi стосовно всього списку недостатнiх скорочень ледi Рассел.

Як могли сприйняти суворi вимоги Енн, – не так важливо. Ледi Рассел не мала нiякого успiху: те, що вона запропонувала, було визнане за неможливе та нестерпне. «Як! Вiдмовитися вiд усiх радощiв життя? Подорожi, Лондон, слуги, конi, стiл – усюди зменшення в обсязi, обмеження! Вiдмовитися вiд того, що мають навiть здрiбнiлi дворяни! Нi, вiн краще вiдразу залишить Келлiнч-холл, нiж буде там жити за таких ганебних умов!»

«Залишить Келлiнч-холл!» Цей натяк одразу почув мiстер Шеперд, якого особисто стосувалося рiшення сера Волтера зменшити витрати i який був цiлком упевнений у тому, що нiчого не можна зробити без змiни мiсця. «Якщо це вперше спливло на думку серовi Волтеру, вiд якого й залежить остаточне рiшення, то вiн зi свого боку буде не проти. Навряд щоб сер Волтер щось змiнив у своему домi, який завжди славився гостиннiстю та вiрнiстю традицiям. У будь-якому iншому мiстi сер Волтер може жити так, як йому заманеться; i, хоч би який спосiб життя вiн вибрав, до нього будуть ставитися з повагою, як до людини, що живе вiдповiдно до своiх коштiв».

Отже, сер Волтер покине Келлiнч-холл. Пiсля декiлькох днiв сумнiву й нерiшучостi, найважливiше питання, де саме оселитися, було вирiшене, i плани великих змiн були загалом намiченi.

Треба було вибрати одне з трьох: Лондон, Бат або iнший будиночок у селi. Енн усiею душею жадала останнього. Маленький будиночок по сусiдству, де вони залишаться неподалiк вiд ледi Рассел i Мерi та iнодi будуть бачити галявини й гаi Келлiнч-холла, – i нi про що iнше вона не хотiла й думати. Але доля нiколи не була надто доброю до Енн, i цим разом ii бажанням знову не судилося здiйснитись. Їй не подобався Бат, вона навiть вважала його шкiдливим для себе, – i саме в Батi вона мала оселитися.

Спочатку сер Волтер був бiльш прихильним до Лондона, але мiстер Шеперд подумав, що в Лондонi сер Волтер може втратити свiй вплив, i вмiло переконав його вiддати перевагу Бату. Дворянину, що опинився в такому скрутному становищi, там буде набагато краще, – зменшення витрат нiяк не завадить його мiсцю в суспiльствi. Вагому роль у прийняттi рiшення на користь Бата зiграли два iстотнi докази: було зручнiше добиратися туди з Келлiнча – треба було проiхати лише п'ятдесят миль; i, по-друге, щороку ледi Рассел приiжджала туди взимку; i, що дуже тiшило ледi Рассел, яка з самого початку радила iм обрати Бат, сер Волтер i Елiзабет нарештi зрозумiли, що там вони займуть належний стан у суспiльствi, а iхне життя залишиться сповненим радощiв.

Ледi Рассел вважала своiм обов'язком не погодитися з бажанням своеi милоi Енн. Очiкувати, що сер Волтер зволить жити в маленькому будиночку по сусiдству, було б занадто. Згодом Енн i сама б за цим пожалкувала, а для сера Волтера таке життя було б мукою з мук. Що ж до неприязнi Енн до Бата, то вона вважала ii упередженням, викликаним, по-перше, тим, що там вона три роки ходила до школи одразу ж пiсля смертi матерi; а по-друге, тим, що тiеi единоi зими, яку вони потiм провели там удвох, вона була не в дусi.

Коротше кажучи, ледi Рассел любила Бат i схилялась до думки, що вiн пiдiйде iм усiм, а щодо здоров'я ii юноi подруги, то будь-яка небезпека мине пiсля того, як вона проведе з нею всi теплi мiсяцi в Келлiнч-лоджi, i ця змiна справдi буде корисною i для здоров'я, i для настрою. Енн майже завжди сидить удома, нiчого не бачить. Вона завжди сумна. Товариство ii звеселить. Ледi Рассел хотiла, щоб у Енн було бiльше знайомих.

Жити неподалiк у iншому будинку було неможливим для сера Волтера ще з однiеi дуже вагомоi причини, щасливо передбаченоi на самому початку роздумiв над змiною мiсця. Йому доведеться не тiльки залишити свiй дiм, але й побачити його в чужих руках; випробування стiйкостi надто суворе i для бiльш твердих душ. Келлiнч-холл вирiшили здати в оренду. Це, однак, трималося в таемницi; нiхто зi стороннiх нi в якому разi не мав дiзнатися.

Сер Волтер не перенiс би приниження, якби дiзналися про його намiр здати дiм внайми. Якось у розмовi з ним мiстер Шеперд згадав «оголошення», але бiльше вiн i не наважувався говорити з ним на цю тему. Сер Волтер вiдкинув iз презирством це пропонування й заборонив навiть найтоншi натяки на його намiр. Вiн узагалi збирався здати дiм в оренду лише тодi, коли його раптом вблагае якийсь бездоганний прохач, на своiх умовах i як велику милiсть.

Так швидко ми знаходимо пiдстави, аби похвалити те, що хочемо! У ледi Рассел пiд рукою була ще одна чудова причина радiти, що сер Волтер i його сiмейство бiльше не будуть жити в селi. В Елiзабет нещодавно з'явилася нова подруга, i ледi Рассел хотiла покласти кiнець цiй дружбi. То була дочка мiстера Шеперда, яка пiсля невдалого замiжжя повернулася з двома дiтьми у будинок батька. Вона була кмiтливою молодою жiнкою, що володiла мистецтвом подобатися; принаймнi вона сподобалась усiм у Келлiнч-холлi i так ввiйшла в довiру до мiс Еллiот, що вже не раз у неi гостювала, незважаючи на те, що ледi Рассел невпинно застерiгала Елiзабет вiд цiеi дружби, вважаючи ii недоречною.

Навряд щоб ледi Рассел справдi могла хоч трохи вплинути на Елiзабет. Здавалось, вона любила ii скорiше тому, що хотiла любити, а не тому що Елiзабет заслуговувала на ii любов. Вона нiколи не одержувала вiд неi чогось бiльше, нiж поверхових ознак уваги та звичайноi ввiчливостi; нiколи вона не могла нi переконати Елiзабет у чомусь, нi, тим бiльше, вiдрадити ii вiд чогось. Не раз вона добивалася того, щоб Енн могла iздити з батьком i сестрою до Лондона, добре розумiючи егоiстичнiсть i несправедливiсть такого ставлення; i в менш важливих випадках вона намагалася показати Елiзабет перевагу своiх вiрних суджень та цiнного життевого досвiду – i все даремно. Елiзабет завжди йшла своiм власним шляхом; i нiколи вона не йшла так невiдступно проти ледi Рассел, як у своiй прихильностi до мiсiс Клей, i вiдвернулася вiд товариства такоi гiдноi сестри, вiддавши всю свою дружбу й довiру тiй, з ким iй слiд би бути просто привiтною, i нiчого бiльше.

На думку ледi Рассел, мiсiс Клей була нерiвнею Елiзабет за своiм суспiльним станом, а щодо ii вдачi, то вона могла якнайшкiдливiше вплинути на Елiзабет, i тому переiзд, який вiддалить мiс Еллiот вiд мiсiс Клей та надасть iй можливiсть здобути бiльш пiдхожих подруг, був справою першорядноi важливостi.




Роздiл III


– Дозволю собi зазначити, сер Волтер, – сказав мiстер Шеперд одного ранку в Келлiнч-холлi, вiдклавши прочитану газету, – що союз, який зараз укладають, нам дуже на користь. Це замирення вижене на сушу всiх наших багатих морських офiцерiв. Кожен з них буде шукати собi дiм. Кращого часу й не уявити, сер Волтер, – так багато наймачiв, i дуже вiдповiдальних. Пiд час вiйни не один дворянин збiльшив свое багатство. Якби нам зустрiвся якийсь заможний адмiрал, сер Волтер…

– Йому б дуже пощастило, Шеперде, – вiдповiв сер Волтер, – ось усе, що я можу сказати. Келлiнч-холл став би для нього справжньою нагородою, вищою за всi нагороди, що вiн коли-небудь одержував, чи ж не так, Шеперде?

Мiстер Шеперд увiчливо засмiявся з цього жарту, а потiм додав:

– Насмiлюся зазначити, сер Волтер, що з моряками мати справи непогано. Мiй досвiд дозволяе менi сказати, що це люди з найшляхетнiшими поняттями, i я впевнений, що вони не можуть бути поганими наймачами. Тому, сер Волтер, я дозволю собi сказати, що в разi чуток про ваш намiр, що е цiлком можливим, бо однiй половинi свiту дуже важко приховувати своi вчинки й задуми вiд уваги та допитливостi другоi, i цi наслiдки треба брати до уваги; я, Джон Шеперд, можу приховати будь-якi своi сiмейнi справи, тому що навряд щоб хтось витрачав свiй час на те, щоб за мною спостерiгати; а от серовi Волтеру не так легко уникнути стороннiх поглядiв, отже, ризикну повiдомити вам, що мене не дуже здивуе, якщо, при всiй нашiй обережностi, усе ж таки хтось дiзнаеться про те, що ми насправдi збираемося зробити, а в такому випадку, як я вже казав, оскiльки скоро безперечно з'являться прохання, я звернув би особливу увагу на будь-якого з наших багатих морських офiцерiв; i, дозволю собi додати, у будь-який час для мене буде достатньо двох годин, аби звiльнити вас вiд клопоту з переговорами.

Сер Волтер лише кивав. Але незабаром вiн пiдвiвся, почав ходити по кiмнатi й iронiчно зазначив:

– Гадаю, що мало хто з морякiв не здивуеться, опинившись у такому будинку.

– Без сумнiву, вони благословили б долю, оглянувшись навколо, – сказала мiсiс Клей, яка теж була присутня: батько привiз ii сюди, бо для здоров'я мiсiс Клей не було нiчого кращого, нiж поiздка до Келлiнча, – але я цiлком згодна з батьком у тому, що моряк може бути чудовим наймачем. Я добре знаю цих людей. Вони й справдi шляхетнi, i iм завжди можна довiряти! Якщо ви вирiшите залишити тут вашi коштовнi картини, сер Волтер, вони будуть у цiлковитiй безпецi! За будинком i парком будуть ретельно доглядати. Сади й чагарники будуть у порядку, майже такому ж бездоганному, у якому вони зараз. Ви можете не побоюватися, мiс Еллiот, що знайдете занедбаними вашi чудовi квiтники.

– Щодо всього цього, – холодно заперечив сер Волтер, – якщо я й вирiшу здати дiм в оренду, я ще не знаю, на яких умовах. Я не дуже схильний багато дозволяти наймачевi. Звичайно, нехай гуляе собi по парку, – рiдко хто з морських офiцерiв, та й не тiльки iх, звик до таких просторiв; але вiн не буде робити тут усе, що йому заманеться, i це вже iнша рiч. Я не хочу, щоб хтось топтав моi чагарники, а мiс Еллiот я порадив би краще пильнувати своi квiтники. Будьте впевненi, я зовсiм не схильний потурати всiм забаганкам свого наймача, чи буде вiн моряком, чи солдатом.

Трохи помовчавши, мiстер Шеперд дозволив собi зазначити:

– Все це передбачено запровадженим звичаем, що допомагае господаревi й наймачевi легко та просто прийти до згоди. Вашi iнтереси, сер Волтер, у дуже надiйних руках. Я не дозволю жодному наймачевi виходити за межi закону. Ризикну сказати, що сер Волтер Еллiот не печеться про свою власнiсть i наполовину так ревно, як дбае про неi Джон Шеперд.

Раптом заговорила Енн.

– Гадаю, моряки, якi так багато для нас зробили, принаймнi не менш за iнших заслуговують на всi зручностi та вигоди, якi може надати будь-який дiм. Важко iм дiстаеться вiдпочинок, у цьому ми всi мусимо згодитися.

– Звичайно, це так. Безсумнiвно, мiс Енн мае рацiю, – вiдповiв мiстер Шеперд.

– О, безперечно! – пiдтвердила його дочка. Але сер Волтер, помовчавши, зазначив:

– Заняття не без корисностi, але я б не хотiв, щоб хтось iз моiх друзiв його обрав.

– Але чому? – була вiдповiдь, супроводжена здивованим поглядом.

– Тому що тут е двi речi, котрi дуже мене дратують, двi поважнi пiдстави бути проти цього заняття. По-перше, воно дае людям темного походження незаслуженi вiдзнаки й почестi, про якi iхнi батьки та дiди нiколи й не мрiяли. По-друге, воно безжально забирае в людини юнiсть i сили – моряк старiе ранiше, нiж будь-хто iнший. Усе свое життя я це помiчаю. Моряк найбiльш за всiх наражаеться на небезпеку побачити дошкульне пiднесення того, з чиiм батьком його батько не зволив би й розмовляти, або самому стати предметом вiдрази для iнших. Якось минулоi весни, у мiстi, був я в товариствi двох людей, якi являли собою переконливий доказ того, про що я вам розповiдаю. Один iз них був лорд Сент-Івз, чий батько, як ми всi знаемо, був сiльським вiкарiем без копiйки грошей; i цьому лордовi Сент-Івзу я мусив поступитися мiсцем. Другий був якийсь адмiрал Болдуiн, особа неймовiрно жалюгiдного вигляду: обличчя кольору червоного дерева, грубе до краю, усе в зморшках, на головi з бокiв три сивi волоски, а макiвка, на якiй узагалi не було анi волосинки, посилана пудрою. «Боже мiй, хто цей дiдуган?» – запитав я свого друга, який стояв поряд зi мною (сера Безiла Морлi). «Дiдуган! – вигукнув сер Безiл. – Це адмiрал Болдуiн. Як ви гадаете, скiльки йому рокiв?» «Шiстдесят, – вiдповiв я. – Або, мабуть, шiстдесят два». «Сорок, – вiдповiв сер Безiл, – сорок, i не бiльше». Уявiть собi, як я був здивований. Нi, я нiколи не забуду адмiрала Болдуiна. Це найяскравiший приклад того, що море робить iз людьми, але, певною мiрою, я знаю, що така доля iх усiх: подорожуючи по всьому свiту, завжди на повiтрi – i в мороз, i в спеку – вони мандрують, поки на них не стане огидно дивитись. Краще iм одразу загинути, нiж дожити до лiт адмiрала Болдуiна.

– Ах, сер Волтер, – вигукнула мiсiс Клей, – ви надто суворi! Пожалiйте бiдолах. Не всiм же бути вродливими. Звичайно, море нiкого не робить гарним; моряки справдi передчасно старiють, я й сама помiчала: вони рано прощаються з юнiстю. Але ж чи не трапляеться те ж саме з iншими людьми, i навiть майже з усiма? Солдатам на вiйськовiй службi аж нiяк не легше; i навiть люди бiльш спокiйнiших занять, що вимагають зусиль не вiд тiла, а вiд розуму, виглядають старшими, нiж вони е насправдi. Судовик гне спину над паперами до знесиленостi; лiкар завжди на ногах, i його можуть викликати в будь-яку погоду; i навiть священик… – вона зупинилася на хвилинку, щоб помiркувати над долею священика, – i навiть священику, як ви знаете, доводиться вiдвiдувати небезпечно хворих та ризикувати своiм здоров'ям, заходячи до кiмнат iз зараженим повiтрям. Насправдi, i я в цьому впевнена, хоч кожне заняття необхiдне й почесне по-своему, лише той, хто не мае потреби вiддавати себе будь-якому iз них, хто мае можливiсть жити собi на втiху, на вiльному сiльському повiтрi, самому розпоряджатися власним часом, робити, що заманеться, жити на свiй кошт i не намагатися збiльшити своi прибутки, – лише той, я кажу, зберiгае свое здоров'я та квiтучий вигляд до останку; а ось усi iншi втрачають свою привабливiсть, як тiльки минае iхня юнiсть.

Мiстер Шеперд, який так наполегливо схиляв сера Волтера на користь флотського офiцера в якостi наймача, був нiбито надiлений даром передбачення, бо першим, хто схотiв оселитися в домi, був якийсь адмiрал Крофт, що з ним вiн невдовзi зустрiвся на квартальному засiданнi в Тонтонi, а потiм довiдався про нього через свого лондонського знайомого. Згiдно з цими вiдомостями, якi мiстер Шеперд одразу ж поспiшив надати до Келлiнч-холла, адмiрал Крофт був уродженцем Сомерсет-ського графства, який, надбавши великих грошей, бажав оселитися в рiдних мiсцях i приiхав до Тонтона, щоб наглядiти собi якесь мiсце з тих, що пропонують внайми в найближчому сусiдствi, але жодне з них йому не сподобалося. Проте, випадково почувши (тут мiстер Шеперд зазначив, що, точнiсiнько як вiн i передбачав, намiри сера Волтера не могли довго триматися в таемницi), що Келлiнч-холл можуть здати внайми, i дiзнавшись про взаемини його (мiстера Шеперда) та господаря, познайомився з ним, аби про все розпитати, i пiд час довгоi бесiди висловив таке жваве зацiкавлення будинком, на яке тiльки була здатна людина, що була знайома з ним лише за описом; а докладно розповiвши про себе, справив на мiстера Шеперда враження людини вiдповiдальноi та з усiх поглядiв гiдноi того, щоб стати наймачем Келлiнч-холла.

– І хто такий цей адмiрал Крофт? – недовiрливо запитав сер Волтер.

Мiстер Шеперд вiдповiв, що адмiрал iз шляхетноi родини, i назвав маеток. Запала тиша, а потiм Енн додала:

– Вiн контр-адмiрал у вiйськовому флотi. Брав участь у Трафальгарськiй битвi, а потiм вирушив до Ост-Індii, де, здаеться, прослужив декiлька рокiв.

– Тодi я не маю сумнiву, – зазначив сер Волтер, – що обличчя в нього жовтогаряче, як плащi й вилоги моiх слуг.

Мiстер Шеперд поспiшив запевнити його, що адмiрал Крофт – бадьорий i привiтний чоловiк iз приемною зовнiшнiстю; звичайно, загартований бурями, але не бiльше того; з манерами та поняттями справжнього джентльмена. Домовитися з ним буде анiтрохи не важко: вiн бажав лише оселитися в затишному домi i якомога швидше; вiн знае, що за своi вигоди треба платити, уявляе собi приблизну цiну за наймання такого будинку, але не здивуеться, якщо сер Волтер попросить бiльше; розпитував про маеток. Адмiрал буде задоволений, якщо до нього надiшлють депутацiю, але це не обов'язково; сказав, що iнодi вiн ставав до зброi, однак нiколи не вбивав, – справжнiй джентльмен.

Мiстер Шеперд був дуже красномовним; вiн пiдкреслив усi обставини сiмейного життя адмiрала, якi додавали йому як наймачевi особливих переваг. Вiн був одружений, дiтей не мав, а саме такий наймач i е найкращим. Нiхто не дбае про дiм так добре, – зазначив мiстер Шеперд, – як робить це жiнка; невiдомо, де меблi бiльше псуються – там, де немае жiнки, чи там, де багато дiтей. Нiхто у свiтi не збереже меблi краще, нiж бездiтна жiнка. Вiн знайомий i з мiсiс Крофт – вона в Тонтонi з адмiралом, i майже весь час, коли вони обговорювали цю справу, вона була поруч.

– Вона, здаеться, дама тонка, чемна й гречна, – продовжував вiн, – вона ставила менi бiльше запитань про дiм, умови та податки, нiж сам адмiрал. Наскiльки я зрозумiв, вона бiльш обiзнана в таких речах. Бiльше того, сер Волтер, я дiзнався, що вона певною мiрою пов'язана з нашими краями, бiльш нiж ii чоловiк; тобто вона сестра джентльмена, що колись тут жив, як сама менi розповiла; сестра джентльмена, який жив у Манкфордi п'ять рокiв тому. Господи! Як же його звуть? Нiяк не можу згадати його iменi, хоч почув його зовсiм недавно. Пенелопо, донечко, чи не нагадаеш менi iм'я того джентльмена, що жив у Манкфордi – брата мiсiс Крофт?

Але мiсiс Клей була так захоплена розмовою з мiс Еллiот, що не почула запитання.

– Уявлення не маю, про кого ви говорите, Шеперде. Я не пам'ятаю жодного джентльмена в Манкфордi ще вiдтодi, коли губернатором був старий Трент.

– Господи! Як дивно! Скоро, мабуть, я забуду, як мене самого звуть. Я так добре знаю це iм'я, та й самого джентльмена – сто разiв його бачив. Колись вiн прийшов порадитися зi мною, пригадую, зi скаргою на сусiда. Слуга цього сусiда забрався до його саду й викрадав яблука. Огорожа обвалилася. Злодiй був спiйманий на гарячому, але пiзнiше, всупереч моему вироку, прийшли до сердечноi згоди. Оце так чудасiя!

Усi замовкли.

– Мабуть, ви маете на увазi мiстера Вентворта? – раптом запитала Енн.

Мiстер Шеперд був сповнений вдячностi:

– Так, саме Вентворт! Саме так його звуть. У нього була парафiя в Манкфордi, як ви знаете, сер Волтер, два чи три роки тому. Здаеться, вiн туди приiхав приблизно в п'ятому роцi. Я впевнений, що ви його пам'ятаете.

– Вентворт? О, так! Мiстер Вентворт, манкфордський вiкарiй. Ви ввели мене в оману, сказавши «джентльмен». Я гадав, що ви говорите про заможну людину; мiстер Вентворт був нiким, без роду i племенi, i не мав нiчого спiльного зi Стреффордами. Дуже дивно, як це нашi найшляхетнiшi iмена переходять хтозна до кого.

Зрозумiвши, що спорiднення Крофтiв з мiстером Вентвортом не пiдiймае iх у очах сера Волтера, мiстер Шеперд бiльше про нього не згадував, знову заходившись пiдкреслювати бiльш сприятливi обставини: iхнiй вiк, склад сiм'i, багатство, високу думку, яка склалася в них про Келлiнч-холл, та прагнення там оселитись; усе це свiдчило про те, що нiчого вони не ставлять вище за щастя бути наймачами сера Волтера Еллiота, з надзвичайною тонкiстю здогадуючись, якi саме якостi сер Волтер цiнуе в наймачах.

Проте старання мiстера Шеперда мали успiх; i, хоч сер Волтер вiдчував неприязнь до всякого, хто збирався оселитися в його домi, i дивився на нього, як на неймовiрного багача, якому можна призначити найвищу цiну; мiстер Шеперд добився нарештi вiд сера Волтера згоди почати переговори й був вiдряджений до Тонтона, щоб домовитися з адмiралом Крофтом про день, коли вiн приiде оглядати дiм.

Сер Волтер не вирiзнявся глибокою мудрiстю, але вiн мав достатньо життевого досвiду, щоб зрозумiти, що наймача, бiльш пiдхожого в усiх вiдношеннях, нiж адмiрал Крофт, йому не знайти. Такою була його думка; крiм того, його самолюбство тiшило те, що адмiрал посiдав високе мiсце в суспiльствi, але не занадто. «Я здав будинок в оренду адмiраловi Крофту» – звучить прекрасно, набагато краще, нiж просто якомусь мiстеровi; мiстер (окрiм, мабуть, з пiвдюжини осiб у всiй краiнi) завжди потребуе пояснень. Адмiрал сам за себе говорить, та й баронет поряд з ним нiчого не втрачае. У всiх справах i переговорах усi переваги залишаться за сером Волтером Еллiотом.

Жодне рiшення не приймалося без Елiзабет, але iй самiй дедалi бiльше кортiло залишити село, i вона була дуже рада, що все вже вирiшено i знайшли хорошого наймача, тому вона не обмовилася жодним словом про вiдстрочення.

Улагодити цю справу було цiлком довiрено мiстеровi Шеперду, i, як тiльки вона дiйшла щасливого кiнця, Енн, яка прислухалася до розмови уважнiше вiд усiх, вийшла з кiмнати, щоб пiдставити прохолодному повiтрю зашарiлi щоки; i, гуляючи своею улюбленою алеею, вона сказала, тихо зiтхнувши: «За кiлька мiсяцiв, мабуть, вiн буде тут гуляти».




Роздiл IV


Вiн – але не мiстер Вентворт, колишнiй манкфордський вiкарiй, як це могло здатись, а його брат – капiтан Фредерiк Вентворт, який брав участь у битвi при Сан-Домiнго; тодi вiн i одержав звання капiтана, але не вiдразу був прийнятий на службу, приiхав до Сомерсетського графства влiтку 1806 року i, не маючи батькiв, на пiвроку оселився в Манкфордi. Вiн був тодi дуже привабливим юнаком, з неабияким розумом i шляхетною душею, а Енн – надзвичайно гарненькою дiвчиною, надiленою добротою, скромнiстю, гарним смаком i щирiстю. Мабуть, i половини всiх цих чеснот було б достатньо, бо йому тодi було нiчого робити, а iй – нiкого кохати, а при такiй кiлькостi достойностей iхня доля не могла скластись iнакше. Вони поступово знайомились, а познайомившись, одразу ж закохались до нестями одне в одного. Важко сказати, хто з них бiльше обожнював iншого та хто був бiльше щасливим: вона, коли вiн iй запропонував руку i серце, чи вiн, коли вона дала свою згоду.

Настала пора щастя, нiчим не отьмареного, але дуже недовга. Незабаром постали перешкоди. Сер Волтер, коли до нього звернулися, не те щоб насправдi не дав своеi згоди або сказав, що цього нiколи не буде, проте вiдповiв iз таким здивуванням, такою холоднiстю й таким мовчанням, що Енн одразу зрозумiла, як вiн до цього ставиться. Вiн вважав цей союз дуже принизливим для своеi родини; i ледi Рассел, хоч ii гордiсть була бiльш помiрною та вибачливою, подiляла його думку.

Енн Еллiот, з ii походженням, красою й розумом – i в дев'ятнадцять рокiв погубити свое життя, у дев'ятнадцять рокiв зв'язати себе з людиною, яка нiчого не мае, окрiм своiх особистих чеснот, якiй нiколи не набути багатства, заняття якоi вкрай непевне i яка до того ж не мае знайомств, аби просунутися. Нi, – зi смутком думала ледi Рассел, – це дiйсно означае погубити себе. Енн Еллiот, така юна, ii ще майже нiхто не знае, i дiстатися першому стрiчному, без достаткiв i знайомств; iз ним вона змарнуе свою молодiсть у стомливих турботах i принизливiй залежностi! Нi, цього нiколи не буде, якщо тiльки справедливе втручання та представництво тiеi, хто любить Енн майже як мати й надiлена майже материнськими правами, зможуть завадити.

Капiтан Вентворт не був багачем. Йому щастило на службi, але, легко витрачаючи те, що йому легко дiставалося, вiн так нiчого й не зберiг. Хоча вiн був упевнений, що незабаром стане багатим: сповнений запалу й завзяття, вiн знав, що невдовзi в нього буде свiй корабель, а його новий стан забезпечить йому все, про що вiн мрiе. Йому завжди щастило; вiн знав, що так буде й далi. Запальностi цього переконання та жвавостi, з якою вiн його висловлював, було достатньо для Енн, але ледi Рассел бачила це зовсiм у iншому свiтлi. Його безстрашнiсть i весела вдача були iй зовсiм не до вподоби. На ii погляд, вони тiльки збiльшували зло; вiн через це здавався iй небезпечнiшим. Вiн був розумним, гострим на язик та завзятим. Ледi Рассел не дуже високо цiнувала дотепнiсть; набагато гiршоi думки була вона про необачнiсть. Вона була рiшуче проти цього шлюбу.

Це вже було занадто. Юна та лагiдна, Енн ще могла витримати неприязнь батька до свого обранця, хоч сестра ii не пiдбадьорювала жодним словом чи поглядом, а ось ледi Рассел, яку вона так любила та якiй так довiряла, переконувала ii з такою наполегливiстю й нiжнiстю, що ii поради не могли не подiяти. Їi переконали, що цi змовини е помилкою, викликаною ii нерозсудливiстю; вiн ii не вартий i не зможе зробити ii щасливою. Але не себелюбна обережнiсть змусила Енн розiрвати змовини. Якби вона не думала, що для нього так буде краще, навряд би вона це зробила. Думка про те, що вона йде на самопожертву перш за все заради його блага, була ii розрадою пiд час гiркого прощання, останнього прощання; а вона потребувала розради, бо, до того ж, вiн iй не повiрив, не згодився з нею i був конче скривджений такою рiшучою вiдмовою. Вiн одразу ж покинув село.

Вони були знайомi кiлька мiсяцiв; але Енн страждала довше. Сум i туга надовго захмарили iй усi втiхи юностi, вона занепала духом i передчасно зiв'яла.

Понад сiм рокiв минуло пiсля того, як ця маленька сумна iсторiя дiйшла кiнця; i час багато що змiнив: прихильнiсть Енн, що завдала iй стiльки болю, майже зовсiм згасла, але лише час мiг тут подiяти; не допомогла нi змiна мiсця (за винятком поiздки до Бата невдовзi пiсля розриву), нi новi знайомства. Жоден iз тих, хто приiжджав до Келлiнча, не витримував порiвняння з Фредерiком Вентвортом, яким вiн залишався в ii пам'ятi. Друга прихильнiсть, що стала б зараз для неi единим природним, щасливим i надiйним вилiкуванням, була неможливою при ii вишуканому розумi, вимогливому смаку й вузькому колi знайомств. Коли iй було близько двадцяти двох рокiв, один молодик запропонував iй змiнити iм'я, але вiн незабаром зустрiв бiльшу готовнiсть у ii молодшоi сестри, i ледi Рассел тодi нарiкала на ii вiдмову, бо Чарлз Мазгроув був старшим сином людини, яка в усьому селi поступалася своiм багатством i суспiльним станом лише серовi Волтеру, i до того ж мав приемну вдачу й був гарним на вроду; коли Енн було дев'ятнадцять рокiв, ледi Рассел ще б могла бажати для неi чогось бiльшого, але нинi iй уже було двадцять два, i ледi Рассел хотiла, щоб вона залишила батькiвський дiм, з гiднiстю вiддалившись од пристрастi й несправедливостi, та назавжди оселилася десь неподалiк вiд неi. Але на цей раз Енн не прислухалася до ii поради; i, хоч ледi Рассел, яка завжди пишалася своею розсудливiстю, нiколи не жалкувала за минулим, вона, проте, уже почала непокоiтись i майже втратила надiю, що коли-небудь з'явиться якийсь гiдний чоловiк з достатками i Енн заживе тим життям, для якого вона й створена з ii нiжнiстю та хазяйновитiстю.

Жодна з них не знала, що думае iнша з цього приводу i чи змiнилася ця думка; i ледi Рассел не знала головного, чим керувалась у своiй поведiнцi Енн, цiеi теми нiколи не торкались, але у двадцять сiм рокiв Енн думала вже зовсiм не так, як ii змусили думати в дев'ятнадцять. Вона нi в чому не звинувачувала ледi Рассел, не докоряла й собi за те, що дозволила iй вирiшити свою долю; але тепер, якби якась юна особа за схожих обставин звернулася до неi за порадою, Енн нiколи не порадила б iй неминучого горя в найближчому майбутньому заради можливого далекого щастя. Вона була впевнена, що, незважаючи на всi неприемностi, до яких би призвело несхвалення рiдними ii вибору, на його неспокiйне заняття, сповнене страхiв, затримок i розчарувань, вона була б щасливiшою, якби не розiрвала змовини; навiть тодi, була цiлком впевнена, якщо б iм судилися звичайнi турботи та клопоти, або важчi за звичайнi; але ж доля дарувала йому набагато бiльше, нiж могли б собi уявити розсудливi порадники. Усi його найсмiливiшi прагнення збулися, всi його найпалкiшi надii виправдалися. Його розум i завзятiсть нiбито проклали йому шлях до успiху. Незабаром пiсля розриву змовин вiн знову почав служити; i тодi все вiдбулося так, як вiн iй розповiдав. Вiн вiдзначився, його швидко пiдвищили по службi, й нинi, при такiй удачливостi, вiн, мабуть, зробився дуже багатим. У ii розпорядженнi були флотськi вiдомостi й газети, але вона не мала сумнiву щодо його заможностi i, довiряючи його постiйностi, не мала пiдстав думати, що вiн одружений.

Якою красномовною могла б стати Енн Еллiот! З яким красномовством принаймнi могла б вона захищати нiжну прихильнiсть своеi юностi та радiсну вiру в майбутне вiд жахливоi обережностi, яка нiбито сумнiваеться в тому, що призначено Провидiнням. У юностi ii змусили бути передбачливою, у бiльш зрiлi роки вона стала мрiйницею, що було природним продовженням неприродного начала.

За всiх цих обставин, при всiх цих спогадах i почуттях вона не могла чути про те, що сестра капiтана Вентворта, мабуть, оселиться в Келлiнчi, без хвилювання й смутку; i iй треба було довго блукати й зiтхати, щоб розiгнати сумнi думки. Вона часто казала до себе, що це божевiлля, доки нарештi не заспокоiлась i не зрозумiла, що постiйнi розмови про Крофтiв i iхнiй намiр жити в Келлiнчi не зроблять iй нiякоi шкоди. Їй допомогла, однак, цiлковита байдужiсть трьох ii власних друзiв, якi були единими, хто знав таемницю минулого; вони, здавалося, про все забули. Вона добре розумiла, що ледi Рассел спонукають на це шляхетнiшi мотиви, нiж батька та Елiзабет, i була iй дуже вдячна за цю доброту; але це загальне забуття, хоч би чим воно було викликане, мало для неi велике значення; i, на той випадок, якщо адмiрал Крофт дiйсно приiде до Келлiнч-холла, вона знову втiшалася радiсною думкою, що про ii минуле знають лише цi трое, якi, вона була впевнена, не обмовляться жодним словом; вiд нього ж, вона сподiвалася, про iхнi недовгi змовини дiзнався лише брат, iз яким вiн тодi жив. Цей брат давно залишив село й, бувши чоловiком серйозним i до того ж неодруженим, навряд щоб виказав цю таемницю хоч однiй живiй душi.

Його сестри, мiсiс Крофт, тодi не було в Англii, бо вона вирушила з чоловiком до мiсця його призначення, а ii сестра Мерi була в школi, коли це все сталось, а потiм через чиюсь гордiсть, а чиюсь делiкатнiсть вона нi про що не дiзналася.

Утiшаючись цими думками, вона сподiвалася, що знайомство з Крофтами, до якого, при тому, що ледi Рассел усе ще живе в Келлiнчi, а Мерi всього лише за три милi вiд нього, треба бути готовою, не спричиниться до якихось великих незручностей.




Роздiл V


Того ранку, коли адмiрал Крофт i його дружина приiхали, як i було вирiшено, оглядати Келлiнч-холл, Енн визнала найбiльш для себе природним вiдвiдати ледi Рассел, як вона це робила майже щодня, i переждати в неi, поки переговори не закiнчаться; але потiм вона визнала не менш природним для себе засмутитися, що не скористалася можливiстю на них подивитись.

Зустрiч двох сторiн пройшла надзвичайно добре, i всi питання одразу ж були вирiшенi. Дами були заздалегiдь прихильнi до згоди, i тому жодна з них нiбито нiчого не бачила, окрiм гарних манер iнших; що ж до джентльменiв, то адмiрал поводився з такою люб'язнiстю, довiрою та щирiстю, що це не могло не вплинути на сера Волтера, який також виявив бездоганну ввiчливiсть, дiзнавшись вiд мiстера Шеперда, нiбито адмiрал багато чув про його взiрцеве вмiння поводитись.

Дiм, парк i меблi були до вподоби; Крофти були до вподоби; умови, строки – усе було надзвичайно пiдхожим; i клерки мiстера Шеперда одразу ж узялися до роботи, хоча iм не довелося зробити жодноi змiни в заздалегiдь пiдготовленому «Цим засвiдчуеться…»

Сер Волтер без вагань заявив, що адмiрал – найгарнiший з усiх морякiв, яких вiн коли-небудь бачив, i навiть сказав, що якби його власний куафер зайнявся адмiраловою зачiскою, було б не соромно з'явитися з ним на людях; адмiрал же з усiею щиросерднiстю повiдав дружинi, коли вони iхали парком назад: «Я знав, що ми легко порозумiемося, моя люба, що б нам не казали в Тонтонi. Баронет зiрок з неба не хапае, проте, здаеться, вiн нiколи нас не образить»; вiдгуки однаково схвальнi.

Домовилися, що Крофти оселяться в Келлiнчi пiд Михайлiв день; i, оскiльки сер Волтер запропонував переiхати до Бата не пiзнiше, як за мiсяць до того, часу для необхiдних приготувань залишалося небагато.

Ледi Рассел, упевнена в тому, що при виборi нового житла нiхто не зважить на думку Енн, прагнула, щоб Енн не вiд'iжджала так скоро й залишалася в Келлiнчi, поки вона сама пiсля Рiздва не вiдвезе ii до Бата; але iй треба було на декiлька тижнiв покинути Келлiнч, аби владнати власнi справи, i тому вона не могла запросити Енн на весь цей час, i Енн, хоча ii лякала вереснева спека в блискучому бiлому Батi i iй було дуже прикро, що вона не зустрiне в рiдному селi печальну й солодку осiнь, подумала i вирiшила не затримуватися. Найвiрнiше й наймудрiше буде поiхати разом з усiма, бо це спричинить iй щонайменше засмучення.

Однак доля розпорядилася по-своему. Мерi, яка часто нездужала, завжди була занепокоена своiм здоров'ям i мала звичку кликати Енн, що б iз нею не сталося, раптом захворiла й, передбачаючи, що не одужае до кiнця лiта, попросила, або скорiше наказала, тому що навряд чи це було проханням, щоб Енн приiхала до Апперкросса й там наглядала за нею, доки це буде потрiбно, замiсть того, щоб вирушити до Бата.

– Я не зможу обiйтися без Енн, – такими були докази Мерi.

– Тодi, звичайно, iй краще залишитися, бо в Батi вона нiкому не потрiбна, – вiдповiла Елiзабет.

Коли просять твоеi допомоги, це хоч i нечемно, проте приемнiше, нiж коли тебе женуть; i Енн, задоволена тим, що стане в пригодi своiй сестрi, що в неi з'являться новi обов'язки, i, звичайно, не дуже засмучена вiд того, що виконувати iх доведеться не в милому селi, залюбки згодилась залишитися.

Це запрошення Мерi звiльняло ледi Рассел вiд клопоту, i невдовзi було вирiшено, що Енн не поiде до Бата, доки ледi Рассел не покличе ii туди, а до того буде жити в Апперкроссi та в Келлiнч-лоджi.

Досi все йшло як слiд, але ледi Рассел була майже в нестямi, коли дiзналася про план, за яким мiсiс Клей вирушала до Бата з сером Волтером i Елiзабет як необхiдна та неоцiнна помiчниця в усiх ii справах. Ледi Рассел була вкрай засмучена, здивована й перелякана; образливiсть цього плану для Енн, яку визнали непотрiбною там, де мiсiс Клей була вкрай необхiдна, посилювала ii роздратування.

Звикнувши до таких кривд, Енн стала до них невразливою, але вона вiдчувала необережнiсть цього намiру майже так само гостро, як i ледi Рассел. Спостерiгаючи та знаючи вдачу свого батька, на жаль, дуже добре, вона розумiла, до чого може призвести ця дружба. На ii погляд, нинi батько нi про що подiбне не думав. Мiсiс Клей мала ластовиння, зуб, який занадто випинався вперед, та великi руки, про якi Енн чула вiд нього не один несхвальний вiдгук за ii вiдсутностi; але вона була молодою й, звичайно, загалом гарною, а ii проникливий розум i послужливi манери надавали iй привабливостi значно небезпечнiшоi, нiж зовнiшня. Енн була настiльки вражена цiею небезпекою, що нiколи б собi не пробачила, якби не зробила спробу пояснити це сестрi. Вона майже зовсiм не мала надii на успiх, але не хотiла, щоб у разi справдження побоювань Елiзабет, яка опиниться в далеко жалюгiднiшому становищi, нiж зараз, мала б пiдстави докоряти iй за те, що вона ii не попередила.

Вона поговорила з сестрою, але, здаеться, лише образила ii. Елiзабет не могла й уявити собi, як така безглузда пiдозра могла спасти Енн на думку, i гнiвно запевняла, що кожна з обох сторiн добре усвiдомлюе свое становище.

– Мiсiс Клей, – сказала вона з теплотою, – нiколи не забувае, хто вона; i, оскiльки я краще за тебе знайома з напрямом ii думок, можу запевнити, вона дивиться на шлюб надзвичайно шляхетно й засуджуе нерiвнiсть суспiльного становища та достаткiв бiльше, нiж хтось iнший. Що ж до батька, я не розумiю, як його, хто заради нас так довго залишався вдiвцем, можна тепер пiдозрювати. Якби мiсiс Клей була красунею, тодi я справдi зробила б помилку, наблизивши ii до себе; нiщо в цiлому свiтi, я впевнена, не змусить його взяти такий принизливий шлюб, адже вона могла б тодi спричинити його страждання. Але бiдолашна мiсiс Клей, яку при всiх ii чеснотах не можна назвати навiть гарненькою, я впевнена, не завдасть нiякоi шкоди. Ти нiбито нiколи не чула, як батько ремствуе на ii непривабливiсть, але ж ти чула це, я не маю сумнiву, безлiч разiв. Зуб та ластовиння. Ластовиння не викликае в мене такоi огиди, як у нього. Колись я знала одну людину, чие обличчя трошки ластовиння зовсiм не псувало, а от батько ластовиння терпiти не може. Невже ти нiколи не чула, що вiн каже про ластовиння мiсiс Клей?

– Навряд чи е якась вада зовнiшностi, – вiдповiла Енн, – з якою гарнi манери поступово б не примирили.

– Я з тобою не згодна, – рiшуче вiдповiла Елiзабет. – Гарнi манери можуть вiдтiнити вроду, але не примирити з ii вiдсутнiстю. Однак, у всякому разi, це бiльше стосуеться мене, нiж будь-кого iншого, а тому, на мiй погляд, твоi поради тут зайвi.

Енн зробила все, на що була спроможна; вона була рада, що розмова скiнчилася, i сподiвалася, що ii зусилля не були марними. Хоча ii пiдозра й образила Елiзабет, тепер вона, мабуть, буде бiльш спостережливою.

Четверня коней сера Волтера служила своему господаревi останню службу, вiдвозячи його, мiс Еллiот та мiсiс Клей до Бата. Компанiя рушила в дорогу в дуже гарному настроi; сер Волтер готував пишнi поклони для всiх засмучених селян та орендарiв, якi захочуть з ним попрощатися, а Енн у спокоi самотностi йшла до Келлiнч-лоджа, де вона мала провести перший тиждень.

Їi подруга журилася не менше. Вона взяла розлуку з сiмейством близько до серця. Їхне добре iм'я мало для неi не менше значення, нiж свое власне, а щоденнi теплi зустрiчi з ними вже стали для неi звичкою. З болем вона дивилася на покинутi сади, якi, що завдавало iй ще бiльшоi прикростi, незабаром мали перейти до чужих рук. Щоб розвiяти свiй смуток та уникнути зустрiчi з адмiралом Крофтом та його дружиною, коли вони приiдуть, вона вирiшила iхати до Бата одразу пiсля того, як доведеться покинути Енн. Тому вони вирушили разом, i Енн залишилася в Апперкроссi на самому початку дороги, якою iхала ледi Рассел.

Апперкросс був селом середньоi величини, що небагато рокiв тому було втiленням старих англiйських звичаiв, за якими лише двi споруди в цьому селi вiдрiзнялися вiд будинкiв селян та орендарiв: оточений старими деревами помiщицький дiм iз садом, огородженим високим тином з великими воротами, який усiм своiм солiдним виглядом нагадував про давно минулi роки; та маленький чепурний будиночок священика, оточений охайним садом, де винограднi лози й грушевi дерева пiдходили до самих вiкон; але пiсля одруження молодого помiщика йому придiлили орендарський дiм, який удостоiли звання вiлли та зробили всi вiдповiднi змiни. Вiдтодi Вiлла Апперкросс зi своiми верандами, скляними дверима й iншими принадами могла привертати до себе увагу приiжджих не меншою мiрою, нiж поважнiший i грунтовнiший Великий Дiм, що був вiддалений вiд неi на чверть милi.

Тут Енн дуже часто гостювала. Вона знала звичаi Апперкросса не гiрше, нiж звичаi Келлiнча. Обидва сiмейства так часто зустрiчалися, так часто навiдувалися одне до одного в будь-яку годину дня, що Енн вкрай здивувалася, заставши Мерi на самотi; вона, звичайно, занедужала й занепала духом. Мерi не була такою нудною, як старша сестра, проте розумiнням i вдачею Енн вона також не була надiлена. Вона могла веселитися й радiти лише тодi, коли була здоровою, щасливою й оточеною увагою; але будь-яка недуга вибивала ii з колii. У неi не було нiякого заняття для годин самоти; а, успадкувавши значну частину фамiльноi чутливостi до себе, при кожному засмученнi почувалася зневаженою та обiйденою. Зовнiшнiстю вона поступалась обом сестрам i навiть за найкращоi своеi пори була не бiльш нiж «гарненькою». Тепер вона лежала на вицвiлiй софi в маленькiй вiтальнi, колись елегантнi меблi якоi трохи постраждали вiд часу – чотири рокi! – i двох дiтей. Побачивши Енн, вона зустрiла ii словами:

– Нарештi приiхала! Я вже гадала, що нiколи тебе не побачу. Менi так зле, що ледве можу говорити. Я цiлий ранок жодноi живоi душi не бачила!

– Менi дуже шкода, що ти хвора, – вiдповiла Енн. – Ще в четвер ти повiдомила мене, що почуваешся прекрасно.

– Я взяла себе в руки; я завжди так роблю; але я й тодi була дуже хвора; не пам'ятаю, щоб колись менi було так погано, як сьогоднi вранцi; зараз мене не можна залишати на самотi, я в цьому впевнена. А що як менi стане зовсiм погано i я не зможу дотягтися до дзвiночка? Отже, ледi Рассел не приiде. За все лiто вона, здаеться, i тричi нас не вiдвiдала. Енн вiдповiла належним чином, а потiм довiдалась у Мерi про ii чоловiка.

– Ах, Чарлз ще о сьомiй годинi пiшов на полювання. Пiшов, хоч я йому й пояснила, як менi погано. Сказав, що не затримаеться, але вже майже перша, а його й досi немае. Можу тебе запевнити, що я жодноi живоi душi не бачила протягом цього довгого ранку.

– Але ж твоi дiти були з тобою?

– Так, були, але я не могла довго терпiти iхнього галасу; вони ж такi неслухнянi, що менi вiд них бiльше шкоди, нiж користi. Маленький Чарлз не зважае на жодне мое слово, а Волтер дедалi стае таким же.

– Що ж, незабаром тобi стане краще, – весело вiдповiла Енн. – Ти ж знаеш, що я вмiю тебе лiкувати. Як твоi сусiди з Великого Дому?

– Не можу тобi сказати. Сьогоднi я нiкого з них не бачила, окрiм мiстера Мазгроува. Вiн поговорив зi мною через вiкно, сидячи верхи на конi; i хоч я сказала йому, як менi зле, нiхто з них не прийшов до мене. Мабуть, його дочкам не хотiлося гуляти, а хiба ж вони стануть утруднюватися задля iнших?

– Мабуть, ти iх ще побачиш. Ранок не скiнчився.

– Повiр, я не хочу iх бачити. Як на мене, вони нестерпнi балакухи та реготухи. Ах! Енн, менi так погано! І як ти могла не приiхати в четвер?

– Моя люба Мерi, пригадай, яку записку ти менi надiслала! Таку веселу записку про те, що тобi надзвичайно добре, i менi немае потреби поспiшати; отже, ти зрозумiеш, як менi хотiлося залишитися з ледi Рассел до останнього; i до того ж я тодi була дуже зайнятою, у мене було так багато справ, що я нiяк не могла покинути Келлiнч ранiше.

– Боже мiй! Якi в тебе могли бути справи?

– Дуже багато справ, можу тебе запевнити. Усi вiдразу не зможу пригадати, назву лише деякi з них. Я робила дублiкат списку книг i картин батька. Я декiлька разiв ходила з Маккензi до саду, намагаючись збагнути i пояснити йому, якi з рослин Елiзабет треба доручити ледi Рассел. І до того ж у мене були своi дрiбнi клопоти – упорядкувати книги й ноти, наново вкласти валiзи, бо я вчасно не здогадалася, що саме вирiшать навантажити на вози. І ще, Мерi, менi довелося виконати один важкий обов'язок: я вiдвiдала майже всiх у нашiй парафii й з усiма попрощалася. Менi сказали, що вони цього хочуть; а це забирае так багато часу.

– Он воно що! – І пiсля коротенькоi паузи: – Але ж ти не питаеш, як ми вчора обiдали в Пулiв?

– То ти була там? Я не питала, бо думала, що тобi довелося вiд цього вiдмовитись.

– Та нi! Я там була. Учора менi було дуже добре, i до сьогоднiшнього ранку я почувалася зовсiм здоровою. Було б дивно, якби я вiдмовилася вiд цього вiзиту.

– Я рада, що ти добре почувалася. Сподiваюся, тобi сподобалось.

– Нiчого подiбного. Завжди знаеш заздалегiдь, чим тебе будуть пригощати й хто прийде; до того ж так незручно не мати власноi карети. Мiстер i мiсiс Мазгроув вiдвезли мене у своiй, але там було так тiсно! Вони обое такi товстi, займають так багато мiсця i мiстер Мазгроув завжди сiдае попереду. А я тiснилася позаду мiж Генрiеттою та Луiзою. Скорiше за все, через те я й занедужала.

Невдовзi непохитне терпiння й удавана веселiсть Енн майже повнiстю вилiкували Мерi. Незабаром вона вже могла сидiти на софi i сподiвалася, що до обiду зможе з неi встати. Потiм, про все забувши, вже була в iншому кiнцi кiмнати, поправляючи букет, потiм з'iла охололий снiданок, а потiм навiть запропонувала Енн пiти трохи прогулятись.

– Куди б нам податися? – запитала вона, коли вони вже були готовi. – Адже ти не пiдеш до Великого Дому, поки вони самi не прийдуть з тобою привiтатись?

– Менi абсолютно все одно, – вiдповiла Енн. – Я вважаю зайвими церемонii з людьми, яких так близько знаю, як мiстера й мiсiс Мазгроув.

– Але iм слiд було якнайшвидше з тобою привiтатись. Адже ти – моя сестра й вони не мусять про це забувати. Однак ми можемо трошки в них посидiти, а коли позбудемося iхньоi компанii, нагуляемося досхочу.

Енн завжди дивували такi стосунки, але вона вже не намагалася втручатися, зрозумiвши, що, хоч обидвi сторони постiйно знаходять причини ображатися, без цих образ iхне життя було б нудним i нецiкавим. Отже, вони вирушили до Великого Дому, де просидiли цiлих пiвгодини в старомоднiй солiднiй вiтальнi з маленьким килимком та лискучою пiдлогою, де дочки Мазгроувiв поступово вчинили належне безладдя, помiстивши там велике фортепiано, арфу, жардиньерки i безлiч маленьких столикiв. О, якби це могли побачити iхнi предки, зображенi на портретах, що висiли на дерев'яних стiнах, якби цi джентльмени в брунатному оксамитi й ледi в блакитному атласi дiзналися про цю зневагу до порядку та пристойностi! Здавалося, навiть самi портрети здивовано дивляться зi стiн.

Сiмейство Мазгроув, як i його будинки, перебувало в станi змiн, мабуть, на краще. На вiдмiну вiд батька й матерi – втiлення англiйськоi старовини, молодь не була далекою вiд нових вiянь моди. Мiстер i мiсiс Мазгроув були дуже добрими людьми, гостинними та привiтними, не дуже вченими й зовсiм не схильними до чепуристостi. Їхнi дiти ж у всiх вiдношеннях були людьми свого часу. Це була багатодiтна сiм'я; але, за винятком Чарлза, у нiй було ще двое дорослих – Генрiетта й Луiза, юнi дами дев'ятнадцяти та двадцяти рокiв, якi привезли з Екзетерськоi школи всi належнi вченостi, i тому, як тисячi iнших юних дам, метою свого життя вважали бути елегантними, щасливими й веселими. Їхнi сукнi були прекрасними, iхнi обличчя – гарненькими, iхнiй настрiй – чудовим, iхне поводження – невимушеним i приемним; удома iм догоджали, у гостях вони всiм подобались. Енн завжди вважала iх найщасливiшими з усiх своiх знайомих; але, як i всiх нас, приемне почуття вищостi утримувало ii вiд бажання помiнятися з кимось долею, вона не вiддала б свого бiльш тонкого й вишуканого розуму за всi iхнi насолоди; вона заздрила лише iхньому порозумiнню та щирiй дружбi, яких iй так не вистачало в обох власних сестрах.

Їх прийняли дуже щиросердно. З боку мешканцiв Великого Дому не було жодного приводу до незадоволення; iм – як це дуже добре знала Енн – взагалi не можна було нiчим дорiкнути. Пiвгодини непомiтно проминули в душевнiй бесiдi; i Енн зовсiм не здивувалася, коли потiм разом з ними пiшли на прогулянку панночки Мазгроув, яких наполегливо запрошувала Мерi.




Роздiл VI


Енн i без цього вiзиту до Апперкросса добре знала, що переiхати до iншого мiсця, навiть якщо воно лише за три милi вiд попереднього, означае зустрiти там зовсiм iншi розмови, iншi поняття та звичаi. Щоразу, гостюючи тут, вона дивувалася й бажала, щоб iншi Еллiоти теж переконалися в тому, що тут не мають нiякого значення тi справи, якi в Келлiнчi видаються цiкавими для всiх. Однак вона подумала, що для неi був необхiдним iнший урок – навчитися розумiти, як мало ми значимо поза своiм колом, бо, приiхавши сюди, поринувши в турботи, якими багато тижнiв були охопленi мешканцi обох будинкiв у Келлiнчi, вона очiкувала набагато бiльшого зацiкавлення та спiвчуття, нiж мiстилося в однакових питаннях, якi незалежно одне вiд одного ставили iй мiстер i мiсiс Мазгроув: «Отже, мiс Енн, сер Волтер i ваша сестра виiхали з Келлiнча; а в якiй частинi Бата, на вашу думку, вони оселяться?» – до того ж таких, що не потребували вiдповiдi; або в реплiках юних дам: «Ми теж хочемо до Бата взимку; але запам'ятайте, татоньку, якщо поiдемо, ми не повиннi жити в абияких умовах!» – або, на додаток до цього, у вигуку занепокоеноi Мерi: «Слово честi, я буду просто щасливою, коли ви всi поiдете до Бата розважатися й веселитися донесхочу!»

Їй залишалося тiльки припинити обманювати себе та з iще бiльшою радiстю думати про щастя мати таку вiрну й добру подругу, як ледi Рассел.

Думки чоловiкiв сiмейства Мазгроув були зайнятi дичиною, яку вони оберiгали та винищували, а також кiньми, собаками, газетами; предметами зацiкавлень жiнок були господарство, сусiди, убрання, танцi й музика. Енн визнала належним те, що кожне маленьке товариство мусить мати своi теми розмов, i сподiвалася невдовзi стати достойною свого нового оточення. Їй належало провести в Апперкроссi принаймнi два мiсяцi, i тому вона мала надати своiй уявi, поглядам i пам'ятi заведених тут форм.

Цi два мiсяцi ii не лякали. Мерi була бiльш рiднiшою за Елiзабет i, на вiдмiну вiд останньоi, пiддавалася впливу Енн; iншi ж мешканцi Вiлли не викликали в неi нiчого подiбного до неприязнi. Зi своiм зятем вона завжди ладила, а дiти, якi любили ii майже так само, як свою матiр, i поважали набагато бiльше, збуджували в неi iнтерес, розважали й надавали iй можливостi використовувати свiй авторитет iз добрими намiрами.

Чарлз Мазгроув був чемним i дуже милим; своiм розумом i серцем вiн, без сумнiву, перевершував свою дружину, але, не володiючи мистецтвом вести бесiду, не вiдзначаючись нi жвавiстю, нi вишуканими манерами, вiн не мiг викликати в Енн небезпечних роздумiв про минуле, яке iх пов'язувало; хоч водночас Енн разом iз ледi Рассел думала, що, якби вiн одружився з жiнкою, рiвною йому за розумом i душевними якостями, нинi мiг би бути кращим; що жiнка, яка б по-справжньому його розумiла, могла б удосконалити його характер, зробити його звички бiльш витонченими та спонукати до бiльш розумних i корисних занять. Тепер же Чарлз завзято вiддавався лише розвагам; решту часу вiн гайнував, бо не був схильним до читання або чогось подiбного. Вiн завжди перебував у прекрасному настроi, на який майже зовсiм не впливала недуга його дружини, стiйко зносив, на захоплення Енн, усi ii примхи; i, хоч мiж ними часто траплялися дрiбнi сварки (в яких Енн, хоч як iй було прикро, доводилося вислуховувати обидвi сторони), iх можна було назвати щасливою парою. Вони були повнiстю згоднi одне з одним у тому, що iм не вистачае грошей, i були дуже схильнi одержати подарунок вiд батька Чарлза; але тут, як i в бiльшостi випадкiв, Чарлз був бiльш великодушним, нiж його дружина. Якщо Мерi здавалося, що з боку старшого мiстера Мазгроува дуже соромно не зробити iм такого подарунку, то Чарлз вважав, що його батько мае право розпоряджатися своiми грошима так, як вiн захоче.

Що ж до виховання дiтей, то на ньому вiн розумiвся набагато краще за свою дружину i, на вiдмiну вiд неi, умiв справлятися з дiтьми. «Вони б завжди мене слухали, якби Мерi не втручалася», – часто казав вiн Енн, i вона мовчки погоджувалася; коли ж вона чула, своею чергою, докори Мерi: «Чарлз псуе дiтей, тiльки заважае виховувати», – у неi нiколи не було найменшоi спокуси вiдповiсти: «Так, ти маеш рацiю».

Однiею з найнеприемнiших обставин перебування Енн у Апперкроссi було те, що всi сторони виявляли до неi надзвичайну довiру: Енн знала всi iхнi секрети, вислуховувала всi iхнi скарги. Знаючи ii вплив на сестру, Енн постiйно просили, або принаймнi натякали, щоб вона його використала, забуваючи, що вона не всевладна. «Хоч би ти переконала Мерi в тому, що вона не така хвора, як iй здаеться», – казав iй Чарлз. А сама Мерi сумно казала: «Я впевнена, що Чарлз буде вважати мене цiлком здоровою й тодi, коли я буду помирати. Я знаю, Енн, якби ти тiльки схотiла, ти змогла б переконати його, що я справдi дуже хвора, тiльки взнаки не даю».

Або Мерi заявляла: «Я не люблю вiдпускати дiтей до Великого Дому, хоч бабуся завжди iх кличе: вона iх балуе, в усьому iм потурае, обгодовуе цукерками, а потiм iх нудить, i вони цiлий день невдоволенi». А мiсiс Мазгроув при першiй нагодi, залишившись наодинцi з Енн, сказала: «Ах, мiс Енн, як би я хотiла, щоб мiсiс Чарлз у вас повчилася поводитися з дiтьми. З вами вони стають зовсiм iншими! А вони ж такi зiпсованi! Якби тiльки ви навчили свою сестру з ними справлятися! Бiдолашнi моi малятка, вони такi прегарнi, здоровi дiти, краще й бути не може, – я це кажу без упередженостi. Але мiсiс Чарлз зовсiм не вмiе з ними поводитись! Господи! Інодi вони бувають такими нестерпними! Повiрте, мiс Енн, тому я й кличу iх до нашого дому не так часто, як менi хочеться. Мабуть, мiсiс Чарлз через це на мене ображаеться. Ви ж знаете, не можна щохвилини осмикувати дiтей – «не роби цього», «не роби того» – або давати iм надто багато солодощiв».

А то, наприклад, така розповiдь Мерi. «Мiсiс Мазгроув вважае, нiбито мае вiрних слуг, страшенно обурюеться, якщо хтось хоч слово про них скаже, але ж я знаю, без перебiльшень, що ii старша покоiвка та праля, замiсть того щоб працювати, цiлими днями тиняються по селу. Куди б я не пiшла, завжди на них натрапляю. Клянусь, хоч коли зайду до дiвочоi – завжди iх там бачу! Ось на мою Джемайму завжди можна покластися, iнакше вони б уже давно ii зiпсували; вона розповiдала менi, що вони вже неодноразово намагалися зманити ii пiти з ними погуляти!» А мiсiс Мазгроув, зi свого боку, стверджувала: «Я маю правило нiколи не втручатися в справи моеi невiстки, бо це все одно нiчого не змiнить, але я розповiм вам, мiс Енн, тому що ви спроможнi навести тут порядок. Не подобаеться менi няня мiсiс Чарлз; що тiльки я про неi чула; мовляв, завжди в неi самi дурницi на думцi; але повiрте, я й сама бачу, вона ж така чепуруха, що всiх слуг може зiпсувати. Я знаю, мiсiс Чарлз за нею дух ронить, але я вас попередила – будьте насторожi, якщо ви щось помiтите, не забудьте iй сказати».

Окрiм того, Мерi скаржилася, що мiсiс Мазгроув завжди намагаеться вiдтiснити ii з хазяйського мiсця на званих обiдах у Великому Домi i не розумiла, чому ii там вважають настiльки своею, щоб позбавити законного мiсця. А якось Енн гуляла з дочками мiсiс Мазгроув, i одна з них, розмiрковуючи над чинами та чиношануванням, сказала: «Тобi я, без сумнiвiв, можу розповiсти, як безглуздо деякi люди вiдстоюють свое мiсце – адже всi знають, що ти не надаеш цьому надмiрного значення, але було б добре, якби хтось натякнув Мерi, що з ii боку було б набагато краще не лiзти з такою завзятiстю на матусине мiсце. Нiхто не мае сумнiву щодо ii прав, проте було б пристойнiше не наполягати на них. Матусi, звичайно, все одно, але, я знаю, багато кому це не подобаеться».

Отож як же все це улагодити? Залишалося тiльки терпляче вислуховувати, згладжувати гострi кути, вибачати кожного в очах iнших, натякати всiм на користь поблажливостi до близьких сусiдiв i робити чiткiшими тi натяки, якi призначалися на користь ii сестри.

Щодо всього iншого Енн дуже подобалося в Апперкроссi. Енн повеселiшала вiд змiни мiсця, опинившись у зовсiм iншому свiтi, вiддаленому на три милi вiд Келлiнча. Мерi стало краще, коли в неi з'явилася постiйна спiврозмовниця, а щоденнi бесiди з мешканцями Великого Дому, не заважаючи нi бiльш сильним прихильностям, нi бiльш важливим справам на Вiллi, через вiдсутнiсть таких, стали приемним заняттям для дозвiлля. Цi бесiди були досить тривалими, бо, зустрiвшись уранцi, вони рiдко коли проводили вечiр поодинцi. Енн, однак, думала, що без статечних фiгур мiстера й мiсiс Мазгроув на своiх звичайних мiсцях i без балаканини, смiху та спiвiв iхнiх дочок i iй, i Мерi було б важко.

На фортепiано вона грала набагато краще, нiж обидвi мiс Мазгроув, але, не вмiючи грати на арфi, не маючи нi голосу, нi люблячих батькiв, якi сидiли б поруч i уявляли, нiбито вони захопленi, вона могла розраховувати лише на ввiчливу увагу, i лише тодi, коли iншим треба було вiдпочити. Вона знала, що, граючи, вона робить приемнiсть тiльки собi, але це почуття не було для неi новим. За винятком коротенького строку, нiколи з чотирнадцяти рокiв, коли вона втратила свою любу матiр, вона не пам'ятала, щоб ii уважно слухали або заохочували справедливим судженням. Граючи, вона завжди почувалась одною-однiсiнькою в цiлому свiтi; i, знаючи, що мiстер i мiсiс Мазгроув обожнюють гру своiх дочок i цiлком байдужi до гри будь-кого iншого, вона далеко бiльше радiла за них, нiж на них ображалася.

Інодi в Великому Домi збиралося ширше товариство. Округ був невеликий, але всi вiдвiдували Мазгроувiв, i в жодного сiмейства не було так багато званих обiдiв, так багато гостей, кликаних i випадкових. Вони були загальними улюбленцями.

Юнi дами були дуже захопленi танцями, i майже кожний вечiр зненацька закiнчувався балом. Поблизу вiд Апперкросса жила далека рiдня iз значно меншими достатками, яка розважалася лише завдяки Мазгроувам; вони могли прийти в будь-який час i взяти участь у будь-якiй грi або танцях. Енн, яка вiддавала перевагу ролi музикантки над будь-якою iншою, годинами грала для них контрданси; i тодi мiстер i мiсiс Мазгроув високо оцiнювали ii здiбностi, вигукуючи: «Чудово, мiс Енн! Справдi, прегарно! Боже мiй! Як спритно пурхають цi маленькi пальчики!»

Так минули першi три тижнi. Надiйшов Михайлiв день – i серце Енн знову повернулося до Келлiнча. Любий дiм перейде до чужих рук, милi кiмнати й меблi, гаi та угiддя будуть тiшити чужi погляди! Увесь день 29 вересня вона нi про що iнше й думати не могла, а Мерi, раптом згадавши, який сьогоднi день, висловила свое спiвчуття таким чином:

– Боже мiй, сьогоднi ж день, коли Крофти виiжджають до Келлiнча! Добре, що я ранiше про це не думала. Ця думка шкiдлива для мене!

Крофти перебрали своi права зi швидкiстю, завдяки якiй моряки здобувають перемоги, i тепер треба було iх вiдвiдати. Для Мерi ця необхiднiсть була важким тягарем (нiхто не знае, як вона страждатиме i вiдкладе вiзит, наскiльки це буде можливим); вона не розраджувалася, поки невдовзi не вмовила Чарлза вiдвезти ii до Келлiнча, звiдки повернулася веселою та задоволеною. Енн щиро радiла, що вони не взяли ii з собою. Однак iй хотiлося подивитись на Крофтiв i вона радiла, що була на Вiллi, коли вони повертали вiзит. Гостi приiхали, коли господар був вiдсутнiй, але вдома були обидвi сестри, i, у той час як адмiрал сiв поряд з Мерi, радуючи прихильними вiдгуками про ii синiв, Енн випало на долю розважати мiсiс Крофт, i, не знаходячи милоi схожостi в рисах обличчя, вона намагалася зловити ii в голосi й манерах.

Мiсiс Крофт не була нi високою, нi огрядною, проте, такоi мiцноi статури, що це надавало iй поважного вигляду. Вона мала блискучi карi очi та бездоганнi зуби; загалом приемну зовнiшнiсть, хоча через те, що вона була в морi майже так само часто, як i ii чоловiк, ii обличчя зробилося обвiтреним i засмаглим, i вона здавалася старшою за своi тридцять вiсiм рокiв. Поводилася легко й невимушено, як людина, що нiколи не вiдчувала невпевненостi в собi чи в правильностi своiх рiшень; однак вона нiколи не була рiзкою чи засмученою. Енн вiддала належне ii чуйному ставленню до ii почуттiв щодо Келлiнча, до того ж вона ще на початку iхньоi розмови зрозумiла, що мiсiс Крофт нiчого не знае i не пiдозрюе нiчого, що могло б спричинитися до ii упереджених думок щодо Енн. Остання вже було заспокоiлась, зрадiвши, що немае жодноi пiдстави для побоювань, але раптом ii немов ударило струмом запитання мiсiс Крофт:

– Отже, це з вами, а не з вашою сестрою, я гадаю, познайомився мiй брат, коли був у цьому селi?

Енн сподiвалася, що вже вийшла з того вiку, коли ми, зашарiвшись, видаемо своi почуття, але вона не вийшла з того вiку, коли цi почуття нас опановують.

– Ви, можливо, не чули, що вiн тепер одружений? – додала мiсiс Крофт.

Вона змогла вiдповiсти так, як належало; i коли мiсiс Крофт пояснила, що мае на увазi мiстера Вентворта, Енн щиро зрадiла, бо не сказала нiчого, що не могло б стосуватися однаково обох братiв. Вона вiдразу визнала за природне припустити, що йдеться про Едварда, а не Фредерiка, i, соромлячись своеi забудькуватостi, виявила належний iнтерес до змiни в життi свого колишнього сусiда.

Далi нiчого не збурювало спокою Енн, доки вона не почула, коли гостi вже збиралися вiд'iжджати, як адмiрал говорить Мерi:

– Ми невдовзi очiкуемо брата мiсiс Крофт. Гадаю, ви з ним знайомi…

Його перервав раптовий напад хлопчакiв, якi липнули до нього, немов до близького друга, i, пiд тиском iхнiх прохань посадити iх до кишень плаща тощо, вiн уже був неспроможний нi закiнчити, нi пригадати почату фразу; то ж Енн залишалося переконувати себе, що йдеться про того самого брата. Однак вона не змогла перебороти свое прагнення дiзнатися, чи говорили на цю тему в Великому Домi, куди вже встигли навiдатися Крофти.

Сiмейство з Великого Дому збиралося провести вечiр на Вiллi, а через те, що вже минула пора року, коли приемно долати такi вiдстанi пiшки, сестри прислухалися, чи не iде карета, аж тут з'явилася молодша мiс Мазгроув. Мерi вiдразу зробила висновок: вона прийшла вибачитися, що весь вечiр iм доведеться нудьгувати вдвох, – i вже приготувалась образитися, коли Луiза розвiяла ii похмурi думки, пояснивши, що дiставалася пiшки, бо арфа зайняла багато мiсця в каретi.

– Зараз я все поясню, – сказала вона, – усе розповiм. Я прийшла вас попередити, що татонько й матуся сьогоднi дуже засмученi, особливо матуся: вона тiльки й думае, що про бiдолашного Рiчарда! Саме тому ми вирiшили взяти з собою арфу, адже вона бiльше до вподоби матусi, нiж фортепiано. Зараз я вам розповiм, чому вона сумуе. Вранцi нас вiдвiдали Крофти (а потiм вони завiтали до вас, чи не так?) i, мiж iншим, сказали, що брат мiсiс Крофт, капiтан Вентворт, повернувся до Англii чи вийшов у вiдставку – точно не пам'ятаю; а коли вони пiшли, матусi, як навмисне, спало на думку, що бiдолашний Рiчард служив якийсь час на кораблi капiтана на iм'я Вентворт, чи щось подiбне; не знаю, де й коли, але задовго до того, як вiн, бiдолаха, загинув! Перечитавши всi його листи, вона впевнилася, що це той самий капiтан Вентворт, i тепер не в змозi нi про що думати, крiм бiдолашного Рiчарда! Давайте ж будемо веселитись, аби хоч трошки пiдняти iй настрiй.

Дiйсний змiст цiеi зворушливоi сторiнки сiмейноi хронiки полягав у тому, що Мазгроуви мали нещастя спородити на свiт нiкчемного й недбайливого сина та мали щастя втратити його, коли йому було двадцять рокiв; що його вiдправили до моря, бо на сушi вiн усiм завдавав клопоту; що рiднi не дуже його любили, проте не менш, нiж вiн заслуговував; вiн майже не надсилав додому листiв; i навряд чи його рiднi були дуже засмученi, коли два роки тому звiстка про його смерть дiйшла до Апперкросса.

Справдi, хоч тепер сестри робили для нього все, на що вони були спроможнi, величаючи «бiдолашним Рiчардом», це був усього лише безглуздий, нечутливий i нiкчемний Дiк Мазгроув, який нiчим не заслужив навiть того, щоб його називали на повне iм'я при життi й пiсля смертi.

Перебувши декiлька рокiв на морi й перемiщуючись з одного корабля на iнший, як i належить мiчмановi, особливо такому, що його кожен капiтан радий позбутися, шiсть мiсяцiв прослужив вiн на фрегатi капiтана Вентворта «Лаконii»; i з тiеi самоi «Лаконii» вiн, пiд тиском капiтана, надiслав саме тi два листи, якi одержали вiд нього батько й мати за всi роки його вiдсутностi; вiрнiше кажучи, два безкорисливi листи, бо в усiх iнших мiстилися лише прохання про грошi.

В обох його листах були схвальнi вiдгуки про свого капiтана, але батьки не мали звички звертатися до подiбних тем, судна й моряки мало iх цiкавили, i тому навряд чи вони звернули тодi увагу на судження Дiка; i те, що в той самий день мiсiс Мазгроув раптом згадала iм'я капiтана Вентворта, пов'язане з ii сином, справдi здавалось одним iз тих дивовижних осяянь розуму, що iнодi з нами трапляються.

У його листах мати знайшла пiдтвердження своему здогаду, а перечитавши iх тепер, через такий довгий строк пiсля того, як бiдолашний син назавжди iх покинув, коли всi його вади стерлися з ii пам'ятi, вона заходилася тужити дужче, нiж тодi, коли вперше почула про його смерть. Мiстер Мазгроув був також приголомшений, хоч i меншою мiрою, i, прийшовши до Вiлли, вони, очевидно, бажали, по-перше, вилити своi страждання i, по-друге, забути про них серед веселоi молодi.

Вони багато говорили про капiтана Вентворта, часто повторювали його iм'я, ретельно пригадували минуле i, нарештi, припустили, що вiн, мабуть, – нi, без сумнiву, – виявиться тим самим капiтаном Вентвортом, якого вони разiв зо два зустрiчали пiсля свого повернення з Клiфтона сiм чи вiсiм рокiв тому; вiн дуже приемний молодик. Це стало новим випробуванням для Енн. Проте вона зрозумiла, що iй треба звикати. Якщо тепер його очiкують у селi, iй треба пристосуватися до таких вражень. До того ж, як потiм з'ясувалося, його не тiльки очiкували, i дуже скоро, але, до того ж, Мазгроуви, вiдчуваючи до нього гарячу вдячнiсть за доброту, з якою вiн ставився до бiдолашного Дiка, i високо цiнуючи його характер, пiдставою для чого служило те, що бiдолашний Дiк цiлих шiсть мiсяцiв служив на його кораблi й дуже добре, хоч i не дуже грамотно, вiдгукувався про нього в листi як про «чудового хороброго хлопця, але завжди вчит», мали намiр з ним познайомитись, як тiльки вiн сюди приiде.

Прийнявши це рiшення, усi були задоволенi й добре провели вечiр.




Роздiл VII


За кiлька днiв капiтан Вентворт з'явився в Келлiнчi. Мiстер Мазгроув його вiдвiдав, повернувся зачарованим i запросив капiтана та Крофтiв пообiдати в Апперкроссi наприкiнцi наступного тижня. Мiстера Мазгроува засмучувало лише те, що вiн не в змозi ранiше висловити свою вдячнiсть капiтановi Вентворту, привiтавши його у своему домi та пригостивши всiм, що знайдеться найкращого й наймiцнiшого в його погребах. Мине тиждень, лише тиждень, думала Енн, i вони знову зустрiнуться. Але незабаром вона зрадiла, що мае хоч тиждень вiдстрочки.

Капiтан Вентворт дуже скоро вiдповiв вiзитом мiстеровi Мазгроуву, i Енн ледве не опинилась у Великому Домi саме в тi пiвгодини. Вони з Мерi вже туди зiбрались i, як Енн потiм дiзналася, обов'язково здибались би з ним, якби iх не затримала раптова неприемнiсть: упав i боляче забився старший хлопчик, i його саме тодi принесли додому. Вiзит, звичайно, довелося вiдкласти; i, хоч як Енн турбувалася про дитину, звiстка про те, чого iй пощастило уникнути, теж не залишила ii байдужою.

Виявилося, що хлопчик вивихнув ключицю й так ударився спиною, що на думку спадали рiзнi страхiття.

Того вечора в Енн було безлiч турбот: треба було надiслати за аптекарем, розшукати й сповiстити батька, пiдтримати матiр, схильну вчинити iстерику, приглядати за слугами, вiдiгнати молодшого братика та втiшити потерпiлого; i до того ж слiд було обережно повiдомити сiмейство з Великого Дому, звiдкiль до неi одразу ж прибули не кориснi помiчники, а переляканi розпитувачi.

Вона трохи заспокоiлася, коли з'явився Чарлз i взяв на себе пiклування про дружину; а коли приспiв аптекар, вона, нарештi, зiтхнула з полегшенням. Поки вiн не приiхав i не оглянув дитину, iхнi побоювання були так само тяжкими, як i неясними: боялися серйозних ушкоджень, не знаючи, що саме ушкоджено; але тепер ключицю було вправлено, i, хоч мiстер Робiнсон довго м'яв i мацав хлопчика, похмуро на нього дивився, був не дуже веселим, коли розмовляв iз його батьком i тiткою, – усi сподiвалися на краще й розпрощалися, ладнi повечеряти в гарному настроi; а двi юнi тiтоньки настiльки заспокоiлися, що були в змозi розповiсти про вiзит капiтана Вентворта. Коли пiшли батько й мати, вони затрималися на п'ять хвилин, аби спробувати висловити, як вони ним зачарованi й наскiльки вiн вродливiший i приемнiший за всiх молодих людей, котрих вони ранiше вiдзначали своею увагою. Як же вони радiли, коли татонько запросив його з ними пообiдати, як же вони засмутилися, коли вiн сказав, що не зможе цього зробити, i як же вони знову зрадiли, коли пiсля наполегливих запрошень татонька й матусi вiн пообiцяв пообiдати в них завтра – так, завтра ж; i дуже чемно обiцяв, – як видно, зрозумiв причину такоi уваги. Одне слово, вiн такий люб'язний i чарiвний, що справдi запаморочив iм обом голови; i вони побiгли, радiснi та закоханi, схвильованi вiзитом капiтана Вентворта набагато бiльше, нiж пригодою маленького Чарлза.

Та сама iсторiя й те саме захоплення повторилися, коли в сутiнках обидвi юнi дами прийшли разом з батьком вiдвiдати дитину, i мiстер Мазгроув, здолавши першi побоювання за свого спадкоемця, вже мiг пiдтримати розмову, висловлюючи сподiвання, що цим разом уже не буде причин вiдкладати вiзит капiтана Вентворта, i жалкуючи, що мешканцi Вiлли, мабуть, не захочуть залишити хлопчика без догляду.

– Та нi! Як можна залишити дитину! – i батько, i мати пiсля таких тривог не хотiли навiть думати про це, i Енн, радiючи новiй вiдстрочцi, охоче iх пiдтримувала.

Але незабаром Чарлз змiнив свiй намiр: мовляв, дитина почуваеться дуже добре, а йому так хочеться познайомитися з капiтаном Вентвортом, що, мабуть, вiн завiтае до них увечерi; пообiдае вiн удома, але на пiвгодини до них завiтае. Одначе його дружина була рiшуче проти:

– Та нi, Чарлзе, я тебе не вiдпущу! Уяви собi, а раптом щось трапиться!

Хлопчик перебув нiч спокiйно i наступного дня дуже добре почувався. Треба було ще почекати, аби сказати з упевненiстю, що в хребтi немае ушкоджень, але мiстер Робiнсон не знайшов нiчого, що пiдтверджувало б побоювання, i, як наслiдок, Чарлз Мазгроув не бачив жодноi пiдстави для свого домашнього арешту. Дитину треба тримати в лiжку й наглядати за нею, щоб не пустувала, але що тут мае робити батько? Це жiноча справа, а йому немае сенсу сидiти вдома. Батько так хотiв познайомити його з капiтаном Вентвортом, немае жодноi вагомоi пiдстави не пiти, i не пiти незручно; отже, повернувшись iз полювання, вiн смiливо заявив про свiй намiр зараз же перевдягтись й пiти обiдати до Великого Дому.

– Дитина почуваеться прекрасно, – сказав вiн, – я сказав татоньковi, що прийду, i вiн мене схвалюе. Якщо з тобою сестра, то я, моя люба, анiтрохи не хвилююсь. Звичайно, ти сама не захочеш його залишити, але ж ти бачиш, що вiд мене немае нiякого пуття. Як щось трапиться, Енн за мною пошле.

Дружини й чоловiки звичайно розумiють, коли чинити опiр марно. З голосу Чарлза Мерi зрозумiла, що вiн прийняв рiшення й немае сенсу з ним сперечатися. Тому вона й мовчала, доки вiн не вийшов iз кiмнати, але, як тiльки Енн залишилась ii единою слухачкою, заговорила:

– Отже, нам з тобою доведеться самотужки доглядати бiдну хвору дитину, i цiлий вечiр – жодноi живоi душi, щоб нам допомогти! Так я й знала. Така вже моя доля. Коли трапляеться щось неприемне, чоловiки завжди намагаються втекти, i Чарлз нiчим не кращий за iнших. Який же вiн безсердечний! Дуже безсердечно, скажу я тобi, втекти вiд свого бiдолашного синочка. Вiн, мовляв, добре почуваеться! Та звiдки ж вiн знае, що добре почуваеться i що через пiвгодини йому раптом не стане погано? От не думала, що Чарлз може бути таким безсердечним. Вiн пiшов розважатись, але ж я – бiдна мати, менi не можна хвилюватися; крiм того, я впевнена, що бiльш неспроможна доглядати дитину, нiж будь-хто iнший. Я – мати, отже, не можна випробовувати мое терпiння. Моi нерви в жахливому станi. Ти сама бачила, що було зi мною вчора.

– Ти розхвилювалася лише через раптовiсть, через потрясiння. Це не повториться. Можу тебе запевнити, бiльше немае пiдстав непокоiтися. Я пам'ятаю приписання мiстера Робiнсона i не маю нiяких побоювань; i, правду кажучи, Мерi, я можу зрозумiти твого чоловiка. Няньчити дiтей – не чоловiча справа, вони в цьому не сильнi. Доглядати хвору дитину завжди доводиться матерi – таке вже ii материнське серце.

– Гадаю, я не менше за iнших матерiв люблю свою дитину, але я знаю, що хворому вiд мене не бiльше користi, нiж вiд Чарлза, бо я не можу весь час лаяти, картати бiдну дитину i кричати на неi, коли вона хвора. Уранцi ти сама бачила – хоч би скiльки разiв я йому казала, щоб лежав спокiйно, вiн усе одно крутиться й крутиться. Я просто знесилена.

– Але ж хiба ти могла б веселитися, залишивши бiдного хлопчика на цiлий вечiр?

– Так, могла б. Сама бачиш, що його татусь може, а я чим гiрша за нього? Джемайма така дбайлива, вона щогодини надсилала нам звiстки про хлопчика. Справдi, Чарлз мiг би попередити свого батька, що ми всi прийдемо. Я тепер уболiваю за маленького Чарлза не бiльш, нiж вiн. Учора я була страшенно занепокоена, але сьогоднi вже все по-iншому.

– Якщо, на твою думку, ще не пiзно, пiди до Великого Дому. Я подбаю про маленького Чарлза. Мiстер i мiсiс Мазгроув не зобидяться, якщо я з ним залишусь.

– Ти не жартуеш? – вигукнула Мерi, i ii очi заблищали. – Боже мiй! Справдi, це чудова думка! Власне кажучи, чому б менi не пiти, адже тут вiд мене нiякоi користi, чи не так? Я тiльки даремно хвилююся. Ти позбавлена тягаря материнства, i ти тут бiльше до ладу. Ти можеш мички микати з маленького Чарлза, вiн завжди тебе слухаеться. Звичайно, це набагато краще, нiж залишати його з Джемаймою. О! Звичайно, я пiду, чому б менi не пiти, якщо Чарлз пiшов, адже вони так хочуть, щоб я познайомилася з капiтаном Вентвортом, а ти, я знаю, не вiд того, щоб побути на самотi. Справдi, Енн, це дуже розумна думка! Пiду скажу Чарлзовi й зараз же перевдягнусь. Ти ж одразу за нами пошлеш на випадок, коли щось трапиться, але все буде добре, я в цьому впевнена. Авжеж, я б не пiшла, коли б не почувалася цiлком спокiйною за свою дитину.

За хвилину вона вже стукала до гардеробноi свого чоловiка, i Енн, пiшовши за нею нагору, почула цiлу розмову, яка почалася радiсним повiдомленням Мерi:

– Я пiду з тобою, Чарлзе, адже вiд мене вдома не бiльше користi, нiж вiд тебе. Навiть якби я замкнулася з хлопчиком назавжди, вiн би й тодi мене не слухався. Енн залишиться вдома й подбае про нього – вона хоче взяти це на себе. Енн сама запропонувала. Отже, я пiду з тобою. Нарештi я пообiдаю у Великому Домi! Я з вiвторка там не обiдала.

– Це дуже люб'язно з боку Енн, – вiдповiв ii чоловiк, – i я буду радий, якщо ти пiдеш зi мною, але, менi здаеться, занадто жорстоко залишати ii саму вдома з нашою хворою дитиною.

Енн одразу ж навела своi докази, i ii щиростi було достатньо, щоб швидко його переконати; без подальших докорiв сумлiння вiн примирився з тим, що вона буде обiдати сама, щоправда, пропонуючи iй приеднатися до них пiзнiше i просячи дозволу за нею зайти. Але вона була непохитною, i тому незабаром мала задоволення простежити очима за Чарлзом i Мерi, що вiд'iздили в пiднесеному настроi. Енн сподiвалася, що вони весело проведуть вечiр, якою б дивною не здавалася ця веселiсть. Що ж до неi, то iй залишалася найбiльша розрада, яка, мабуть, iй судилася. Вона дуже потрiбна хворiй дитинi; i iй нема дiла до того, що Фредерiк Вентворт за пiвмилi вiд неi розважае iнших приемною бесiдою.

Їй хотiлось би знати, з якими почуттями вiн думав про майбутню зустрiч. Мабуть, iз байдужiстю, якщо байдужiсть можлива за таких обставин. Або з байдужiстю, або з незадоволенням. Адже якщо б вiн бажав знову ii побачити, вiн би не чекав так довго; вiн зробив би так, як вона б неодмiнно зробила на його мiсцi: шукав би зустрiчi ще тодi, коли йому пощастило так швидко здобути незалежнiсть, – едине, чого бракувало для iхнього щастя.

Зять i сестра повернулися, зачарованi новим знайомим i тим, як вони провели вечiр. Музика, танцi, безтурботнi бесiди – усе було якнайприемнiшим. Капiтан Вентворт такий галантний, його не назвеш нi вiдлюдним, нi сором'язливим, вони немов давно були знайомi, i вiн уже завтра вранцi пiде на полювання з Чарлзом. Вiн прийде до снiданку, але не до Вiлли, хоч вони першi його запросили; потiм його почали переманювати до Великого Дому, i вiн, здаеться, побоювався заважати «мiсiс Чарлз Мазгроув», бо в неi хвора дитина на руках; отже, чомусь, не знати чому, вони з Чарлзом зрештою домовилися зустрiтися за снiданком у його батька.

Енн усе зрозумiла. Вiн не хотiв ii бачити. Вiн, виявилося, довiдувався про неi, побiжно, як i належало пiсля давнього й далекого знайомства, про яке вiн згадав, як i вона, звичайно, щоб не опинитися в незручному становищi, бо iнакше його стали б iй представляти.

На Вiллi ранок завжди тривае довше, нiж у Великому Домi, так було й того дня; Мерi та Енн щойно збиралися снiдати, коли з'явився Чарлз, аби сказати, що вiн прийшов за собаками та що слiдом iдуть сестри з капiтаном Вентвортом; сестри хочуть провiдати Мерi й дитину, а капiтан Вентворт – висловити Мерi свою пошану, якщо цим вiн iй не завадить, i, хоча Чарлз сказав йому, що дитинi вже набагато краще й гiсть анiтрохи не завадить матерi, капiтан усе ж таки не хотiв заходити без попередження.

Мерi, задоволена увагою капiтана, вiдразу ж виявила готовнiсть прийняти його, у той час як Енн охоплювали тисячi рiзних думок, iз яких найбiльш утiшною була та, що вiзит триватиме недовго. І вiн дiйсно був нетривалим. За двi хвилини пiсля попередження Чарлза з'явилися всi, кого вiн назвав; iх прийняли у вiтальнi. Енн намагалася не дивитись на капiтана Вентворта; вiн уклонився, вона присiла; вона почула його голос; вiн говорив з Мерi й сказав усе, що належить у таких випадках; вiн щось сказав панночкам Мазгроув, що виявляло невимушенiсть вiдносин; кiмната здавалася повною, повною людей i голосiв, але через декiлька хвилин це припинилось. У вiкно зазирнув Чарлз, сказав, що все готово; гiсть попрощався й пiшов, обидвi мiс Мазгроув – теж, раптом вирiшивши провести мисливцiв до кiнця села; кiмната спорожнiла, i Енн залишилося тiльки закiнчити свiй снiданок.

– Позаду, позаду! – схвильовано повторювала вона сама до себе, вдячна долi за цю милiсть. – Найгiрше позаду!

Мерi почала розмову, але Енн була неспроможна ii пiдтримати. Вона його бачила. Вони зустрiлися. Вони були в однiй кiмнатi.

Незабаром, однак, вона почала опановувати себе. Вiсiм рокiв, майже вiсiм рокiв проминуло з того часу, як усе було скiнчено. Чи не безумство вiддаватися почуттям, якi звели нанiвець роки й вiдстань? Вiсiм рокiв! Сповненi найрiзноманiтнiших подiй, змiн, розходжень, – усе, усе забрали вони з собою та принесли натомiсть забуття минулого як природний, неминучий наслiдок. Адже це майже третина ii життя.

На жаль! Усупереч усiм ii мiркуванням, вiсiм рокiв виявилися не владними над теплотою ii почуттiв.

А от що ж вiдчував вiн? Щось схоже на бажання уникати ii? Але за хвилину вона вже докоряла собi за це питання.

Друге питання, вiд якого, мабуть, ii б не утримали наймудрiшi мiркування, вона не встигла собi поставити: Луiза й Генрiетта, провiвши мисливцiв, знову завiтали до Вiлли, а щойно вони пiшли, Мерi сказала Енн:

– Капiтан Вентворт не дуже високоi думки про тебе, Енн, а зi мною був таким люб'язним. Генрiетта спитала, що вiн про тебе думае, i вiн вiдповiв: «Так змiнилася, що ii й не впiзнати».

Мерi нiколи не мала звички поважати почуття сестри, але тепер вона й не пiдозрювала, як боляче ii ранить.

«Змiнилася до невпiзнанностi», – згоджувалася Енн з мовчазною мукою. Безперечно, вiн мав рацiю, i вона не могла навiть утiшитися думкою, що й вiн змiнився, принаймнi не на гiрше. Вона вже в цьому переконалася й не могла не змiнити свого судження, хоч би що вiн про неi казав. Нi, роки, що забрали ii юну свiжiсть, його рисам лише надали змужнiлостi, анiтрохи не зменшуючи привабливостi. Вона бачила перед собою того ж самого Фредерiка Вентворта.

«Так змiнилася, що ii й не впiзнати». Цi слова не могли не вкарбуватися в ii пам'ятi. Але невдовзi вона вже радiла, що почула iх. Цi слова протвережували; угамовували запал душi; цi слова заспокоювали, – отже, просто пощастило iх почути.

Фредерiк Вентворт сказав цi або схожi слова, але вiн зовсiм не думав, що iх передадуть Енн. Вiн побачив, що вона змiнилась на гiрше, i коли його про це запитали, вiдповiв з усiею щирiстю. Вiн не пробачив Енн Еллiот. Вона жорстоко повелася з ним, зрадила й розчарувала його; i, що було найгiрше, виявила таку слабкiсть характеру, якоi вiн, зi своею твердiстю та рiшучiстю, не мiг пробачити. Вона покинула його, щоб догодити iншим, пiдкорившись доводам розсудку. А це вже безвiлля й боягузтво.

Вiн був вiдданий iй усiею душею i не зустрiчав потiм жiнки, яку мiг би назвати рiвною iй, хоча крiм природноi цiкавостi нiчого не викликало в нього бажання ii побачити. Їi влада над ним закiнчилася.

Тепер вiн мав намiр одружитися. Вiн був багатий i, повернувшись на сушу, хотiв жити у своему домi й був готовий скористатися першою принадною можливiстю; вiн оглядався навколо, ладний закохатися, як тiльки дозволять ясна голова та гарний смак. Вiн був ладен вiддати свое серце будь-якiй iз панночок Мазгроув, яка змогла б його спiймати, одне слово, будь-якiй привабливiй юнiй дамi, яку зустрiне на своему шляху, за винятком Енн Еллiот. Про цей виняток вiн нiчого не сказав, пiдтверджуючи здогади своеi сестри:

– Так, Софi, я й справдi готовий одружитися на вiдчай душi. Кожна дiвчина вiд п'ятнадцяти до тридцяти може сподiватися на мое освiдчення. Гарненьке личко, кiлька посмiшок, кiлька комплiментiв флоту – i я потраплю в тенета. Хiба ж цього недостатньо для моряка, що так довго обходився без жiночого товариства, яке могло б його облагородити?

Вона зрозумiла, що вiн чекае ii заперечень. Його ясний гордий погляд виявляв щасливу впевненiсть у тому, що вiн уже достатньо облагороджений; i, цiлком можливо, не без думок про Енн Еллiот, потiм вiн з великою серйознiстю описав жiнку, з якою хотiв би одружитися. «Тонкий розум i гарнi манери», – так вiн почав i закiнчив свiй опис.

– Ось яка жiнка менi потрiбна, – сказав вiн. – Звичайно, я б мiг дещо зменшити вимоги, але на одну краплю, не бiльше. Якщо я дурень, то, певно, дурнем i залишуся, тому що бiльше мiркував над цим предметом, нiж бiльшiсть чоловiкiв.




Роздiл VIII


Вiд цього часу капiтан Вентворт i Енн Еллiот бували в одному середовищi. Незабаром вони обiдали разом у мiстера Мазгроува, тому що здоров'я хлопчика не могло бiльше бути для тiтоньки приводом для вiдсутностi, i це дало початок низцi обiдiв та iнших зустрiчей.

Тепер перевiрялося, чи можуть вiдродитися давнi почуття; обое не могли не згадувати минулого, до нього увесь час зверталися. Вiн не мiг не згадувати рiк змовин у своiх розповiдях i описах; бувши моряком i маючи товариську вдачу, декiлька разiв протягом першого ж вечора назвав вiн важливий у його долi шостий рiк: «Це було в шостому роцi»; «Це сталося ще до того, як я пiшов у море в шостому роцi»; i хоч голос його не затремтiв, i хоч вона не мала жодноi пiдстави вважати, що, коли вiн це сказав, його погляд зупинився на нiй, Енн, добре його знаючи, одразу ж зрозумiла, що на нього, як i на неi, напосiли спогади. Йому на думку, звичайно, спало те ж саме, що i iй, не завдавши, безумовно, такого ж болю.

Вони не розмовляли мiж собою, спiлкуючись не бiльше, нiж вимагае проста ввiчливiсть. Колись такi дорогi одне для одного! А тепер одне для одного нiщо! А був же час, коли з усiх гостей, якi наповнювали вiтальню в Апперкроссi, iм було важче за всiх наговоритись одне з одним. За винятком, мабуть, подружжя Крофтiв, на ii погляд, неймовiрно щасливих i дружних (iншого такого винятку Енн не припускала навiть серед сiмейних пар), не було тут двох сердець, таких же вiдкритих, смакiв, таких же схожих, почуттiв, мiж якими була така ж згода, та облич, таких же милих. А тепер вони чужi; нi, гiрше, нiж чужi, тому що iм нiколи не зiйтися. Це розрив на вiки вiчнi.




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/ost-n_dzheyn/dovodi-rozsudku