До побачення там, нагорi
П'ер Леметр


Роман П’ера Леметра мае назву «До побачення там, нагорi» – це останнi слова розстрiляного за дезертирство, а згодом реабiлiтованого солдата Першоi свiтовоi. Але насправдi багатьох героiв (якщо можна так сказати про персонажiв, мертвих ще до початку розповiдi) нам багаторазово доведеться побачити в книзi. Нi, це не iсторiя про примар або воскресiння з мертвих, хоча в певному сенсi там е i те, й iнше: у центрi сюжету – надзвичайна махiнацiя з перепохованням загиблих. Автор неймовiрно елегантно поеднуе комiчний i винахiдливий механiзм детективного сюжету з гуманiстичним пафосом, зображуючи вiйну як «морально-патрiотичну», а насправдi цинiчне й комерцiйне по сутi перегрупування мерцiв – справжнiх, майбутнiх i навiть колишнiх. Роман вiдзначений Гонкурiвською премiею.





П’ер Леметр

До побачення там, нагорi



Паскалiнi


Моему синовi Вiктору – з любов’ю


«Призначаю тобi зустрiч на небi, де, сподiваюся, Господь об’еднае нас. До побачення нагорi, дорога моя дружино…»

    Останнi слова, написанi в листi Жаном Бланшаром 4 грудня 1918 р.






Листопад 1918 р





1


Той, хто думав, що ця вiйна скоро закiнчиться, вже давно загинув. І, звичайно, загинув на цiй вiйнi. В жовтнi Альберт так само скептично ставився до чуток про перемир’я. Вiн вiрив iм не бiльше, нiж пропагандi, яка спочатку розказувала про м’якi кулi бошiв, що мали б розвалюватися перестиглими грушами вiд одного дотику до унiформи i цим смiшити французьких воiнiв. За наступнi чотири роки Альберт побачив чимало тих «померлих вiд смiху» з нiмецькою кулею в серцi.

Звичайно, вiн розумiв, що його сумнiви про наближення перемир’я, – це така собi безнадiя щодо чуда: чим бiльше сподiваешся на мир, тим менше ти довiряеш новинам про його наближення, так нiби боiшся наврочити. Але звiдусiль день за днем накочувались щоразу бiльшi хвилi цих чуток, аж поки всi довкола не заговорили про те, що вiйна скоро закiнчиться. Навiть з’явилися неймовiрнi статтi про необхiднiсть демобiлiзувати найстарших вiком солдатiв, що скнiли на фронтi роками. Коли ж перемир’я виявилося iмовiрною перспективою, сумнiви щодо того, чи всi виживуть, вже почали точити найзатятiших песимiстiв. Отож майбутнiй наступ вже нiкого не тiшив. Казали, що 163-тя дивiзiя пiхоти спробуе форсувати протилежний берег рiчки Мез. Хтось ще говорив про можливе повторне вогнище фронтiв, але загалом, на думку низiв, таких, як Альберт та його товаришi, пiсля перемоги союзникiв у Фландрii, звiльнення Лiлля, вiдступу нiмцiв та капiтуляцii туркiв люди були не так гаряче налаштованi, як командування. Успiх в iталiйському проривi, взяття англiйцями Турне, американцями Шатiйону – все вело до скорого завершення. Бiльшiсть формувань тягли час, i постала чiтка лiнiя розмежування мiж тими, якi, як-от Альберт, волiли б чекати кiнця вiйни, сидячи на своiй амунiцii, курити чи писати листи – та тими, якi горiли бажанням ще всипати як слiд бошам, користаючись з останнiх днiв.

Така ж розмежувальна лiнiя чiтко вiдповiдала тiй, яка роздiляла командування та решту людей. Нiчого нового, казав собi Альберт. Командири хочуть захопити якомога бiльше територiй, показати себе з позицii сили за столом переговорiв. Для цього вони навiть переконуватимуть, що завойованi тридцять метрiв територii можуть наблизити перемогу, а померти сьогоднi для солдатiв ще важливiше, нiж померти напередоднi.

До цiеi категорii належав i лейтенант д’Олней-Прадель. Говорячи про нього, всi пропускали його iм’я з часткою «д’Олней» i казали просто «Прадель», знаючи, що це доводило його до сказу. І користувались можливiстю робити це безкарно, бо той аристократ нiколи не подавав виду. Дворянський вишкiл. Альберт його не любив. Можливо, через те, що той був красень. Високий, худорлявий елегантний шатен iз густим хвилястим волоссям, прямим носом та чудово окресленими тонкими губами. І темно-синiми очима. Як на Альберта – вiдразлива пика. А ще у нього був постiйно озлоблений вигляд. Вдача у хлопця – без розмiреноi крейсерськоi швидкостi: вiн або бiжить, або гальмуе – чогось середнього не дано. Вiн наближався iз виставленими наперед руками, нiби збирався пересувати меблi, наскакував на когось iз розмаху i рiзко сiдав – то був звичайний для нього ритм. Ця сумiш видавалась навiть якоюсь цiкавою, з його аристократичною поставою вiн здавався воднораз i цивiлiзованим, i брутальним. Так як i ця вiйна. Напевне, тому вiн себе так звично тут почував. Та i його мiцна постава вiд занять греблею та тенiсом пiдходила для цього.

Що ще Альберт не любив – так це його волосся. Чорне волосся молодика росло по всьому тiлу аж до фаланг пальцiв, проступало кущиками з-пiд комiрця пiд борлаком. У мирний час йому довелось би напевне голитися кiлька разiв на день, щоб не виглядати, як ведмiдь. Є, звичайно, жiнки, на яких отака зарослiсть справляе враження – ознака самця, дикуна, зрiлостi або якогось iспанського типу. На всiх, тiльки не на Сесiль. Зрештою, навiть без думки про Сесiль Альберт терпiти не мiг лейтенанта Праделя. Властиво, вiн йому не довiряв. Бо той любив давати накази, iти в наступ, атакувати, захоплювати – йому це насправдi подобалося.

Але вiд недавнього часу той був якимось пригнiченим. Було видно, що можливiсть перемир’я зводила його моральний дух нанiвець, збивала його патрiотичний порив. Сама думка про кiнець вiйни вочевидь пригнiчувала лейтенанта Праделя.

Вiн виявляв пiдозрiлу нетерплячiсть. Його дивувала вiдсутнiсть запалу у пiдлеглих. Коли вiн крокував по траншеях i звертався до солдатiв, то мусив вкладати в своi слова увесь можливий ентузiазм, на який лише був здатний, говорити якомога презирливiше про бошiв, для яких «великою честю» буде отримати останнiй гарматний удар. Але у вiдповiдь чув лише невиразне бурмотiння, солдати мовчки погоджувалися, розглядаючи носи своiх черевикiв.

Це був не просто страх померти – то була думка про смерть саме зараз. Померти останнiм, думав Альберт, – це те ж саме, що й померти першим, – що може бути безглуздiшим?

Зрештою, саме так i мало статися.

Якщо досi в очiкуваннi перемир’я днi минали досить спокiйно, то раптом все закрутилося. Згори прийшов наказ пiдiйти до бошiв ближче, щоб розвiдати ситуацiю. Зрештою, не треба бути генералом, щоб зрозумiти, що вони роблять те саме, що й французи, – себто чекають кiнця вiйни. Але нiчого не залишалось, як iти в розвiдку. З цього моменту нiхто не мiг передбачити перебiгу наступних подiй.

Для того щоб наповнити цю мiсiю значущiстю, лейтенант Прадель невiдь-чому вибрав Луi Терйо i Гастона Грiзонье – молодого i старого (можливо, як союз мужностi та досвiду). У всякому разi, отi iхнi чесноти були зайвими, бо прожили вони не бiльше, нiж пiвгодини пiсля призначення. Вони не повиннi були вiдходити надто далеко. Слiд було пробратися вздовж пiвнiчно-схiдноi лiнii, прорiзати в кiлькох мiсцях колючий дрiт, доповзти до наступного ряду загороджень, окинути поглядом територiю i повернутися назад, щоб повiдомити, що все спокiйно. Всi ж бо були переконанi, що н?чого там видивлятися. Обидва солдати зовсiм не боялися отак наближатися до ворога. Беручи до уваги статус-кво останнiх днiв, навiть якщо iх i помiтять, бошi дозволять iм роздивитися i повернутися назад, – це мало би бути просто вилазкою, розвагою. Але як тiльки нашi розвiдники поповзом наблизились – iх розстрiляли, як зайцiв. Почулися пострiли – тричi, а потiм глуха тиша. Для ворога справа вже завершилась. Коли потiм нашi хотiли роздивитися, як це сталося, то через вiдхилення на пiвнiч визначити мiсце, де вони загинули, було неможливо.

Довкола всi затамували подих. Потiм почулися крики: нiкчеми! Бошiв нiчого не змiнить – вони так i залишились покидьками! Варвари i т. д. Ще й до того ж, молодий i старий! Це нiчого не мiняло, але у всiх на думцi було, що бошам мало було вбити двох французьких солдатiв – разом з ними вони знищили нiби два символи. Одне слово, справжнiй жах.

У наступнi хвилини, зi швидкiстю, на яку вони, здавалося, навiть не були здатнi, артилеристи накрили гарматними обстрiлами 75-ту нiмецьку висоту, можна тiльки здогадуватися, звiдки вони дiзналися.

А далi – загострення.

Нiмцi вiдповiли. З французького боку не треба було багато часу, щоб усiх зiбрати. Зараз ми покажемо тим покидькам! Це було 2 листопада 1918 року. Нiхто ще не знав, що до кiнця вiйни залишилось якихось десять днiв.

Ще й до всього, вони кинулись в атаку в День усiх святих. А традицiй треба дотримуватися.

Ну от ми i в повнiй готовностi, подумав Альберт, щоб пiднятися на ешафот (так вони, маючи на увазi сумну перспективу, називали сходинки, якими вибиралися з окопiв) i кинутися в бiк ворога. Всi солдати один за одним, були напруженi, як натягнутi луки, так що нiхто не наважувався навiть слину проковтнути. Альберт був на третiй позицii за Беррi та малим Перiкуром, який обернувся до нього, нiби щоб перевiрити, чи всi на мiсцi. Їх погляди зустрiлися. Перiкур йому посмiхнувся, як хлоп’як, що задумав вдалий жарт. Альберт спробував посмiхнутися у вiдповiдь, але не встиг. Перiкур повернувся на свою позицiю. Всi чекали наказу атакувати, напруга вiдчувалася гранична. Французькi солдати, шокованi поведiнкою бошiв, тепер зосередились на своiй злостi. А над ними снаряди вже креслили небо в обох напрямках i стрясали землю аж до окопiв. Альберт виглянув з-за плеча Беррi. Лейтенант Прадель, пiднявшись на невеличкий форт-пост, уважно оглядав через бiнокль ворожi позицii. Альберт знову зайняв свое мiсце в лiнii. Якби не такий гуркiт, вiн би задумався про те, що його бентежило: пронизливий свист повторювався, його переривали звуки вибухiв, якi змушували тремтiти вiд голови до п’ят. Спробуй-но зосередитись у таких умовах.

Поки хлопцi чекали наказу наступати, е можливiсть краще роздивитися Альберта, себто Альберта Майяра. Це – худорлявий скромний хлопець iз дещо флегматичним характером. Говорив мало, зате добре вмiв рахувати. До вiйни вiн працював касиром у банку Унiон Паризьен. Робота не дуже йому подобалася, але залишився там через наполягання матерi. Панi Майяр мала единого сина i мрiяла, що вiн стане директором. І тому, звичайно, уявивши свого Альберта банкiром, вона тут же з ентузiазмом взялася за справу, переконана, що з «таким розумом» вiн швидко досягне вершин. Цей погострений смак до влади був успадкований вiд ii батька – заступника керiвника адмiнiстрацii мiнiстерства пошти, який вважав iерархiю своеi адмiнiстрацii зразком свiтового устрою. Мадам Майяр обожнювала усiх керiвникiв без винятку. Незважаючи на iх чесноти чи походження. Вона зберiгала фото Клемансо, Морраса, Пуанкаре, Жореса, Жофре, Брiана… Вiдтодi, як вона втратила чоловiка, який керував командою одягнутих в унiформу наглядачiв музею Лувру, видатнi дiячi викликали у неi неабияке захоплення. Альберт не був у захватi вiд роботи в банку, але не перечив, бо з його матiр’ю так було простiше. Та все ж вiн наважився i на своi плани. Вiн хотiв пiти з роботи, плекав досить розмитi бажання податися в Тонкiн. У будь-якому разi – покинути роботу касира i зайнятися чимось iншим. Але Альберт не був надто поворотким типом – йому на все був потрiбен час. А потiм з’явилась Сесiль i захопленi думки про неi: очi Сесiль, уста Сесiль, посмiшка Сесiль, а згодом, уже пiзнiше, – груди Сесiль, сiдничка Сесiль (як можна, скажiть, будь ласка, думати про щось iнше?).

Як на сьогоднi, Альберт Майяр не здавався би надто високим на свiй зрiст у метр сiмдесят три сантиметри, але на тi часи цього було досить. Дiвчата звертали на нього увагу. Особливо Сесiль. Насамкiнець… Альберт довго задивлявся на Сесiль, i через деякий час вона таки помiтила його присутнiсть i також поглянула на нього (бо як же iнакше, якщо на тебе постiйно отак витрiщаються?). Вигляд його обличчя розчулював. Пiд час подiй на Соммi куля зачепила йому праву щоку. Вiн дуже налякався, але згодом лишився лише шрам у виглядi дужки, який трохи розтягував йому повiку, що надавало йому героiчного вигляду. З його дозволу мрiйлива i мила Сесiль погладила шрам кiнчиком вказiвного пальця, що дуже пiдбадьорило його. Дитиною Альберт мав маленьке, блiде, майже кругле личко з важкими повiками, що надавало йому вигляду сумного П’еро. Мадам Майяр вiдмовляла собi в усьому, щоб годувати його бiфштексами (бо була впевнена, що в нього недокрiв’я). І хоч Альберт пояснював iй тисячу разiв, що це з ним не мае нiчого спiльного, мати не звикла так просто мiняти свою думку – вона постiйно знаходила приклади, шукала причини. Боячись схибити, у своiх листах вона знов поверталася до речей, якi вiдбувалися давним-давно, i це було жахливо. Можливо, саме тому Альберт i записався добровольцем на вiйну одразу пiсля ii початку. Коли мадам Майяр про це дiзналася, то почала ридати так, як могла ридати лише така любителька ефектiв, як вона (хоча зрозумiти, чи вона вiдчувае жах, чи грае роль – було неможливо). Вона завивала, рвала на собi волосся, але швидко взяла себе в руки. Бо мала дуже приблизне уявлення про вiйну i тому переконала себе, що Альберт «зi своiм розумом» незабаром прославиться, досягне високого звання. Вона вже бачила, як вiн кинеться в атаку в перших рядах. У ii думках вiн робив якийсь героiчний вчинок, незабаром ставав офiцером – капiтаном чи командиром або навiть генералом. Так люди уявляли вiйну. Альберт дав iй виговоритись, пакуючи свою валiзу.

З Сесiль все було iнакше. Вiйна ii не лякала. На ii думку, це був, насамперед, «патрiотичний обов’язок» (на подив Альберта, який нiколи не вживав таких слiв). Вона вважала, що в нього немае нiяких причин боятися, – це ж бо чиста формальнiсть. Усi так кажуть. Сам Альберт трохи сумнiвався, але Сесiль в цьому була чимось схожа на мадам Майяр. Зрештою, в неi також була своя iдея-фiкс. Їi послухати – то з наступу бошiв нiчого не вийде. І Альберт iй майже вiрив, що б Сесiль не пояснювала Альберту своiми рухами i своiм ротиком, та й усiм зрештою, – вона могла говорити будь-що, i вiн ii слухав. Неможливо було iй протистояти, думав Альберт. Для всiх ця Сесiль була просто гарненькою дiвчиною – i нiчого бiльше, а для нього – зовсiм iнша рiч… Кожна клiтинка ii тiла значила для нього щось особливе, ii подих мав особливий запах. Їi блакитнi очi для вас нiчого не означали б, а для Альберта вони були безоднею, прiрвою. Подивiться на ii вуста й уявiть себе на мiсцi нашого Альберта. З цього ротика на нього сипались такi гарячi та нiжнi поцiлунки, що все у нього всерединi завмирало, його розривало на частки, вiн вiдчував, яка на смак ii слина, i пив ii з неймовiрною пристрастю. Вона була здатна на такi дива, що дiвчина ставала для нього вже не просто Сесiль. Що й казати, вона була… надзвичайною.

І раптом вона пiдтримала вiйну – отак зразу. А що Альберт? Вiн так мрiяв виправдати надii Сесiль… Сьогоднi, звичайно, вiн думав зовсiм iнакше. Вiн знав, що вiйна е нiчим iншим, як жорстокою лотереею зi смертельними кулями, i вижити в нiй протягом чотирьох рокiв – то вже було справжнiм дивом.



Бути заживо похованим пiд кiнець вiйни – оце так удача…

Але саме так воно i сталося.

Заживо похованим – саме так, Альберте…

Мама сказала б, що тiльки вiн на таке i здатен.

Лейтенант Прадель повернувся до свого пiдроздiлу, окинув пильним поглядом справа i злiва першi ряди, з яких солдати дивилися на нього, як на месiю. Вiн опустив голову i зiтхнув.

Кiлька хвилин по тому пiд дощем куль та гарматних снарядiв, якi свистiли над головою, втягнувши голову в плечi, трохи згорблений Альберт важко бiг кудись свiт за очi, щосили стискаючи в руках зброю. Ноги грузли в болотi, бо напередоднi йшли ряснi дощi. Кидаючись в атаку, однi лементували, як божевiльнi чи п’янi, – нiби так iм додавалося вiдваги. Іншi, як-от Альберт, наступали зосереджено, з втягнутими животами та пересохлими губами. Вони кинулися на ворога, охопленi нестримною злiстю та прагненням помсти. Можливо, це був якийсь неочiкуваний наслiдок оголошеного перемир’я. Вони так настраждалися, що не могли прийняти такий кiнець вiйни, – коли стiльки товаришiв загинуло, а ворогiв навпаки – вижило. Єдине бажання рухало ними вперед: покiнчити раз i назавжди з усiм цим. Покiнчити жорстоко i криваво.

Навiть Альберт, який страшенно боявся смертi, в цей момент був здатен порiшити першого-лiпшого. Та через захисну лiнiю оборони вiн мусив пiд час наступу вiдхилитися вiд заданого лейтенантом курсу. Спочатку дотримувався визначеного напрямку, але через зливу куль та снарядiв вiн був змушений рухатися зигзагами й перемiстився значно правiше. Та ще й Перiкура, який рухався якраз перед ним, щойно скосило кулею прямо Альберту пiд ноги. Той спiткнувся, втратив рiвновагу, пробiг ще кiлька метрiв i натрапив на тiло старого Грiзонье, чия неочiкувана смерть стала поштовхом для цiеi гекатомби.

Не зважаючи на свист куль, Альберт раптом зупинився, побачивши розпластане тiло.

Грiзонье легко було впiзнати: на комiрi шинелi той носив щось схоже на червону стрiчку, якою хвалився, як вiдзнакою «Почесного легiону». Вiн нiколи не був надто делiкатний. Вiн був вiдважним чоловiком, якого любили всi. Без всякого сумнiву, то був вiн. Його велика голова потонула в болотi, а все тiло було безладно розкидане. А зовсiм поруч Альберт упiзнав молодшого – Луi Терйо. Той лежав, поспiль заляпаний болотом, а його зiщулене тiло нагадувало зародок. Як прикро загинути таким молодим i в такiй безпораднiй позi…

Щось пiдштовхнуло Альберта (можливо, iнтуiцiя) торкнутися плеча старшого i перевернути його. Труп важко похитнувся i завалився на живiт. Альберту вистачило кiлькох секунд, щоб зрозумiти, що насправдi сталося. До нього дiйшло: коли йдеш обличчям до ворога, неможливо, щоб тебе застрелили двома кулями в спину.

Вiн переступив через труп, зробив ще кiлька крокiв, нахилився, сам не знаючи чому (куля ж бо знайде тебе – випрямлений ти чи схилений – це вже рефлекторно), нiби зменшуючи площу попадання, ти – солдат, i тому боiшся небесного гнiву за всю цю вiйну. І ось вiн уже бiля тiла Луi. Який же вiн молодий, цей хлопчина, що стиснув отак кулачки перед своiм обличчям, як це жахливо – отак померти в двадцять два роки… Альбертовi не видно було його обличчя, заляпаного болотом. Йому видно лише спину. Ще одна куля. З двома у спинi старого – всього три. Усе i зiйшлось…

Альберт пiдвiвся, приголомшений цим вiдкриттям. І тим, що все це може означати. За кiлька днiв до перемир’я хлопцi не поспiшали кидатися на розбiрки з бошами. І единим способом розворушити iх треба було розiзлити iх. Але де ж був Прадель у той момент, коли цим двом нещасним стрiляли в спину?

О Господи…

Вражений побаченим, Альберт розвернувся i помiтив за кiлька метрiв того ж таки лейтенанта Праделя, який кинувся на нього так хутко, як тiльки йому дозволяла амунiцiя.

Його намiр був зрозумiлий, а на обличчi викарбувалась рiшучiсть. Альберт вловив цей прямий i злiсний погляд лейтенанта, який тепер був здатен на все. Все стало зрозумiлим, як ясний день.

У цю мить Альберт збагнув, що це – кiнець.

Вiн спробував зрушити з мiсця. Але нi мозок, нi ноги його не слухались. Все вiдбулося надто швидко. Однак Альберт, як ви вже зрозумiли, був не з метких. Три кроки вистачило Праделю, щоб наблизитись. А позаду була глибока вирва вiд вибуху снаряда. Вiд мiцного удару плечем у груди Альбертовi забило подих. Вiн утратив рiвновагу, спробував утриматися, але впав навзнак у яму, розкинувши руки.

І вже в ямi, потопаючи у грузькому болотi, вiн побачив, як вiддаляеться, нiби в сповiльненому русi, Прадель. Вiн устиг помiтити лише його обличчя i отой погляд, в якому читалися самовпевненiсть, рiшучiсть та виклик.

На днi ями Альберт скоцюрбився, ледве утримуваний своiм наплiчником. Заплутавшись ногами в ременi гвинтiвки, вiн трохи змiг пiднятися i притулитися до похилоi стiни, як ото спиною пiдпирають дверi, коли бояться бути почутим чи заскоченим. Ковзаючи по глинистому, нiби мильному грунтi, непевно стоячи на ногах, вiн спробував перевести подих. Короткi, хаотичнi думки крутилися в його головi та знов поверталися до крижаного погляду лейтенанта Праделя. Там, нагорi, запеклий бiй ще тривав, небо осявали феерверки. Молочний небосхил висвiчувався жовтавими та помаранчевими спалахами. А снаряди лiтали туди й сюди з безперервним суцiльним гуркотом, здавалося, звiдусiль гримiло, свистiло й вибухало. Альберт пiдвiв погляд. Там, нагорi, нiби вкопаний у землю, на краю вирви ангелом смертi височiв силует лейтенанта Праделя.

Альберту здавалося, що його падiння тривало вiчно. Насправдi мiж ними було щонайбiльше якихось два метри. А може, й менше. Але в тому-то й рiзниця: офiцер Прадель стояв там, нагорi, мiцно розставивши ноги, руки впевнено трималися на ременi. А довкола тривав безперервний бiй. Вiн незворушно огледiв дно ями. Із глузливою посмiшкою вiн дивився прямо Альбертовi в очi. І не мав жодного намiру витягти його звiдти. Альбертовi забракло повiтря, кров шалено вирувала в скронях, вiн схопив рушницю, посковзнувся, втратив рiвновагу, а коли нарештi змiг прицiлитись, навести рушницю на край ями, там уже нiкого не було.

Альберт залишився наодинцi.

Вiн вiдкинув гвинтiвку i спробував вiддихатись. Треба якнайшвидше вибратися по похилiй стiнi вирви. Вiн дожене цього негiдника Праделя, вистрелить йому в спину, схопить за горло. Або повернеться до своiх, все iм розкаже, чи краще кричати, треба щось робити, але що – вiн не знав. Почував лише, що страшенно втомився. Накотилася хвиля виснаження. Все це було так безглуздо. Нiби повернувся додому пiсля довгоi подорожi i поставив у дверях валiзу.

Треба будь-що вибратися нагору, але на це забракло сил. Вiн був за два кроки вiд кiнця цiеi вiйни, i от знову яма. Сiвши в болото, Альберт обхопив голову руками. Треба подумати, проаналiзувати ситуацiю, та на це не вистачае духу. Все тане, як цитриновий шербет, той, що так любить Сесiль. Альберт згадав, як вона по-котячому надкушувала його маленькими шматочками, а йому в цей момент хотiлося пригорнути ii до грудей. Сесiль уже не так часто пише йому – коли це прийшов останнiй лист? Це також виснажуе. Нема з ким поговорити, iще й листи Сесiль стають все коротшими. Вiйна скоро закiнчиться, от вона i пише листи так, нiби все вже завершилося, i вже нi про що й говорити. В iнших е родини, до них постiйно приходять листи, а от у Альберта нiкого, крiм Сесiль, нема… Є ще, звичайно, мама. Але вона втомлюе бiльше, нiж всi решта. Їi листи схожi на ii балачки, коли вона могла все за нього вирiшувати… Усе це виснажувало, гризло, а що вже казати про загиблих товаришiв – про них Альберт прагнув не думати, а воно думалось. Вiн уже переживав моменти зневiри, але такого, як оце зараз, ще не було. Саме тодi, коли йому треба було зiбрати всю свою енергiю. Вiн не знав, чому, але всерединi щось обiрвалося. Це схоже було на важку, як камiнь, втому. Уперта нехiть, пасивна байдужiсть. Так нiби вже ось вiн – кiнець. Коли вiн у це вплутався, то думав, що в час небезпеки можна вдати загиблого. Вiн просто впаде, можливо, зарепетуе вiд удаваного болю, скорчить мiну, нiби поранений у серце. А потiм треба лише полежати нерухомо i зачекати, поки все стихне. А вже вночi можна буде пiдлiзти до тiла мертвого товариша (насправдi мертвого) i забрати його документи. А потiм знову обережно, по-пластунськи, годинами, затамовуючи подих вiд найменшого звуку, вiн рухатиметься далi, поки нарештi не знайде дорогу, якою вирушить на пiвнiч (чи на пiвдень – залежно вiд ситуацii). А дорогою вивчить напам’ять всi данi нових документiв. А тодi натрапить на якийсь вiддалений загiн, де командир буде такий високий тип… Одне слово, як на банкiвського касира, Альберт мав геть романтичне мислення. І причиною цього, безперечно, були фантазii панi Майяр. Ще на початку збройного конфлiкту це наiвне бачення було у всiх. Вiн уявляв довкола стрункi загони в червоно-синiй унiформi, вони йшли бойовими порядками на охоплену панiкою ворожу армiю. Солдати шарпалися серед густого диму вiд снарядiв, виставивши вперед блискучi багнети на ворога, що панiчно тiкав. Альберт попрямував на цю вiйну нiби з книжок Стендаля, а опинився серед жахливого мiсива, де за день гинули тисячi, i так – упродовж чотирьох рокiв. Щоб це зрозумiти, треба було лише трохи пiдвестися i подивитися довкола ями. Тодi було б видно землю, геть позбавлену будь-якоi рослинностi, посiчену тисячами осколкiв, всiяну сотнями напiврозкладених трупiв, нудотний сморiд вiд яких супроводжував увесь день. Як тiльки довкола все стихало, з’являлися зграi здоровезних, як зайцi, пацюкiв, щоб вiдвоювати у мух поточенi хробаками рештки. Альбертовi все це було дуже добре знайомо, бо вiн сам був санiтаром в Еснi. Там вiн не лише розшукував поранених за стогонами та виттям, але й збирав рештки загиблих у рiзних стадiях гниття. Вiн на цьому знався. Невдячна то справа, особливо для такого чутливого, як Альберт.

Окрiм того, як повний невдаха, що незабаром буде присипаний землею, вiн ще й страждав на клаустрофобiю.

Ще змалку, як тiльки мати збиралася закрити за собою дверi, йому вiдразу ставало погано. Вiн нiчого не казав, лише лежав мовчки в своему лiжечку, щоб не дратувати маму, яка й так мала купу клопотiв. Але вночi темрява його лякала. Та навiть згодом, коли вiн опинявся з Сесiль в лiжку пiд простирадлом, то йому вiдразу бракувало повiтря, i починалась задуха. А ще Сесiль полюбляла затиснути його ногами i притримати, щоб подивитися на його реакцiю. Коротше, померти вiд такоi задухи – то було не найстрашнiше. На щастя, вiн тодi про це не думав, затиснутий мiж нiжками Сесiль, навiть повнiстю вкритий простирадлом – йому б те здалося наймилiшою смертю. А насправдi його чекало iнше. Якби вiн це знав, то сам би тодi захотiв померти, наш бiдолашний Альберт.

Проте все мало скiнчитися, але не вiдразу. Зараз, коли останнiй снаряд вибухне за кiлька метрiв вiд його схованки i пiднiме високу, як мур, хвилю землi, i ця хвиля накрие його з головою, йому недовго залишиться жити. Але цього буде достатньо, щоб зрозумiти, що насправдi з ним сталося. Аж тодi Альберт вiдчуе дике бажання вижити, як це вiдчувають лабораторнi пацюки у клiтцi, коли iх беруть за заднi лапки, або свинi, яких збираються заколоти, чи корови, яких пустять пiд нiж. Його охопить той-таки одчайдушний спротив… Але цього ще треба дочекатися. Його легенi жадiбно хапатимуть рештки повiтря, аж поки його тiло втомиться в безсилiй спробi вибратися, i голова його от-от вибухне божевiллям, поки…

Але не станемо випереджати подii. Альберт роззирнувся, востанне подивився нагору – не так воно вже й високо. Але для нього точно зависоко. Вiн спробував зiбратися з силами i заставити себе думати лише про порятунок, про те, як би вибратися з вирви. Поправив свiй наплiчник, гвинтiвку i, переборюючи втому, спробував вилiзти по схилу. З бiса важко. Ноги ковзали по мокрiй глинi, не знаходячи опори, але йому навiть не вдавалося схопитися пальцями за землю чи носаками видовбати заглибину в похилiй стiнi вирви. Нiчого не виходить… Альберт знову впав. Вiн зняв наплiчник i зброю. Навiть якби треба було роздягтися догола, вiн би зробив це. Потiм притулився животом до стiни i ще раз спробував повзти догори. Як бiлка в клiтцi, вiн хапав ротом повiтря i знову сповзав на те саме мiсце. Вiн кректав, стогнав i вив – його охопила панiка. Вже полилися сльози, вiн товк кулаками кляту глиняну стiну. Край уже близько, чорти б його взяли! Ось же вiн – на вiдстанi витягнутоi руки! Але пiдошви ковзали, i все треба було починати знову. «Я мушу вибратися з цiеi чортовоi ями!» – кричав вiн сам собi. Йому це вдасться. Колись треба буде померти, але ж не зараз – це занадто по-дурному, отак померти! Вiн вибереться звiдти i знайде лейтенанта Праделя, навiть якщо треба буде розшукати його серед бошiв. Знайде i вб’е. Думка покiнчити з цим мерзотником додавала йому вiдваги.

На якусь мить жахна думка блискавкою пройняла його – адже бошi не змогли вбити його протягом останнiх чотирьох рокiв, а от французький офiцер це зробить.

От дiдько…

Альберт опустився навколiшки i розв’язав свiй наплiчник. Вiн вийняв усе i виклав собi пiд ноги. Зараз вiн розтягне свiй плащ по схилу i мiцнiше втисне в глину, щоб зробити наче сходинки. Але якраз тоi митi, коли вiн це намiрився, нагорi за кiлька метрiв до нього вибухнув той злощасний снаряд. Альберт здригнувся, пiдняв голову. За чотири роки вiн навчився вiдрiзняти за звуком снаряди сiмдесят п’ятого калiбру вiд дев’яносто п’ятого, сто п’ятого, сто двадцятого… А тут задумався. Можливо, через глибину ями чи через дистанцiю, цей снаряд звучав якось iнакше – це був водночас глухий i м’який звук, а потiм – приглушений скрегiт якогось надпотужного свердла, що врiзався десь поруч. Альберт лише встиг на мить задуматися. Такого сильного вибуху йому ще не доводилося чути. Земля здригнулася i важко застогнала вiд удару, а потiм пiднялася вулканом. На враженого i збитого з нiг Альберта раптом насунулося чорне небо. Нi, це було не небо – це десятки метрiв землi над його головою пiднялися, нiби в сповiльненому русi. Це була величезна хвиля коричневоi землi, а ii вигнутий хребет уже сипався дощем в його бiк i от-от мав поглинути його. Повiльна, якась нiби лiнива злива з камiння, шматкiв землi та ще чогось передувала цьому поглинанню. Альберт зiщулився та затримав подих. Вiн робив не так, як слiд було б, треба було навпаки витягтись на весь зрiст якомога бiльше – хто був засипаний землею, сказав би це вам. А потiм було ще кiлька секунд, коли Альберт спостерiгав за завiсою землi, що нiби вибирала мiсце падiння.

Ще трошки, i ця завiса важко впаде на нього i накрие з головою.

Зазвичай, Альберт був дуже схожий на персонаж з картини Тiнторетто. У нього були риси страждальця з чiтко окресленим ротом, широким пiдборiддям, очима, кола пiд якими здаються ще чiткiшими через дуги темних брiв. Але в цей момент, коли вiн дивився в небо, звiдки мала прийти смерть, вiн був схожий на святого Стефана. Його обличчя витягнулося, i в ньому було стiльки болю та страху, нiби Альберт звертався до неба з молитвою. Але за життя вiн нiколи i нi в що не вiрив. А зараз це було не тiльки зайве – на це йому просто не вистачило б часу.

З приголомшливим звуком завiса впала на нього. Гадаете, вiд удару Альберта отак просто вбило? Усе було набагато жахливiше. Камiння i груддя продовжувало падати на нього, потiм посипалася земля, вона спочатку оповила його, але ставала все важчою i важчою. Тiло Альберта придавило до дна.

А земля все сипалась i сипалась на нього, його щiльно затиснуте тiло сковувало i притискало до дна ями.

Потiм зникло свiтло.

Зникло все.

Настав новий порядок у свiтi – без усього, без Сесiль.

Найперше, що вразило саме перед тим, як його охопила панiка, – зник гуркiт вiйни. Нiби все раптово вмовкло, нiби Бог, як арбiтр, дав свисток про кiнець матчу. Звичайно, якби вiн зосередився, то зрозумiв би, що насправдi нiчого не скiнчилося, просто звуки були йому майже нечутнi, приглушенi шаром землi, що накрила та стиснула його. Але поки що Альбертовi було не до звукiв, вiн не думав про те, чи закiнчилась вiйна, бо для нього вона вже закiнчилася.

Як тiльки гуркiт припинився, Альберту стало все зрозумiло. «Я – пiд землею», – сказав вiн собi, i це було досить абстрактною думкою. Але коли вiн усвiдомив, що закопаний заживо, тiльки тодi до нього дiйшов увесь жах ситуацii.

Роздумуючи над масштабами катастрофи, над тим, як вiн помре, вiн починав нарештi розумiти, що помре вiд задухи, вiд асфiксii. Ця думка доводила його до божевiлля, до сказу. В головi все перемiшалось, вiн завив i на крик витратив дещицю кисню, якого йому й так бракувало. «Я – похований…» – повторював вiн собi, i в його свiдомiсть так врiзалось це жахливе вiдкриття, що йому навiть на думку не спадало розплющити очi. Треба спробувати хоч трохи порухатися. Панiка перетворила рештки сил у вiдчайдушне напруження м’язiв. І вiн кинувся у боротьбу з неймовiрною енергiею. Але ж даремно.

Раптово вiн зупинився.

Вiн зрозумiв, що може рухати руками – трохи, але може. Вiн затримав дихання. Падаючи, глиниста i мокра земля сформувала довкола нього на рiвнi рук, плечей та потилицi щось на зразок мушлi. Свiт, у якому вiн, здавалося, скам’янiв, дарував йому кiлька сантиметрiв то тут, то там. Зрештою, над ним не було вже так багато землi. Альберт знав це. Може, якихось сорок сантиметрiв. Але вiн же пiд цiею землею, i цього досить, щоб спаралiзувати, скувати його рухи i приректи на смерть.

А довкола двиготить земля. Там, нагорi, десь далеко, тривала вiйна, снаряди продовжували падати та врiзатися в землю, струшуючи все.

Альберт спробував обережно розплющити очi. Темно, але не пiтьма. Можна було помiтити слабкi слiди свiтла, якi проникали згори. Дуже бляклi, нiби з iншого свiту.

Вiн пробував дихати маленькими порцiями. Розсунув лiктi на кiлька сантиметрiв, змiг трохи витягнути ноги, утрамбував трохи землю з iншого боку. Дуже обережно, переборюючи власну панiку, спробував звiльнити обличчя, щоб вдихнути. Нiби мильнi бульбашки, розсипалася купа землi. Рефлекторно вiн вiдразу напружувався, тiло розгиналося. А потiм – нiчого. Скiльки часу в такiй непевнiй позi вiн пробув – невiдомо. Але поки повiльно закiнчувалося повiтря, вiн уявляв, як наближаеться смерть, як йому забракне повiтря, як по однiй трiскаються, як кульки, вени, як вилазять у пошуках свiтла очi. Силкуючись дихати та думати якомога менше, вiн розпрямляв мiлiметр за мiлiметром руки, промацуючи простiр перед собою. І от вiн уже щось вiдчував пiд своiми пальцями. Блiде свiтло ледь дозволяло роздивитися те, що робилося довкола. Його пальцi торкнулися чогось – не землi й не глини – чогось шовковистого, трохи шорсткого.

Альберт не зразу зрозумiв, що це було.

Помалу роздивившись, вiн виявив перед собою двi величезнi губи, з яких витiкала в’язка рiдина, гiгантськi жовтi зуби та осклiлi синюватi очi.

Це була величезна, як у чудовиська, бридка кiнська голова.

Альберт не втримався i сахнувся назад, голова вдарилась об свою мушлю, а земля знову посипалася за комiр, змушуючи його пiдняти плечi для захисту i завмерти, просто дихати. Так минуло кiлька довгих секунд.

Коли снаряд пробивав землю, то вирив звiдти одну iз численних здохлих шкап, якi вже розкладалися на полi бою. Саме ii голова i знайшла нашого Альберта. І от вони одне навпроти одного мало не злилися в поцiлунку – хлопець i мертва коняка. Зрушена земля дозволила Альберту трохи вивiльнити руки, але вона була така важка, що йому здавлювало груди. Вiн помалу вiдновив уривчасте дихання – легенi вже не витримували. Виступили сльози, йому ледве вдавалося iх стримувати. Йому здавалося, що коли зараз заплаче, то так змириться зi смертю.

А може й не витримати, бо так довго тривати не може…

Кажуть, що в момент смертi все наше життя пропливае перед очима за одну мить. Щодо образiв – так. Давнi образи особливо. От вiн ясно бачить свого батька – так чiтко, нiби той зараз тут, пiд землею. Може, тому, що вони скоро побачаться. Вiн бачить його молодим, напевне, у своему теперiшньому вiцi. Йому десь тридцять рокiв з гаком, от цей гак i важить. Батько вбраний у свою музейну унiформу, у нього напомадженi вуса, i вiн не посмiхаеться, як на тiй фотографii на буфетi. Альберт задихаеться. Йому болить у легенях, його стрясають конвульсii. Треба думати. Але нiчого не вдiеш, – зневiра бере свое, жах смертi наростае. А з очей ринуть сльози. Панi Майяр поглядае на нього з докором, бо Альберту точно нiколи не вдасться вибратися. Як можна було додуматися впасти в яму й отак померти саме перед завершенням вiйни? Ну, нехай це по-iдiотськи, але нехай уже, а бути засипаним, отак от, у позi вже померлого? О, це так схоже на Альберта, у нього завжди як не в людей, завжди все навпаки. Якби вiн не загинув на вiйнi, що би з ним було, з цим хлопцем? Панi Майяр нарештi до нього посмiхнулася. Адже мертвий Альберт – це ж герой у родинi, а це вже щось важить.

А тим часом обличчя Альберта вже майже посинiло, у скронях невгамовно гупало так, нiби всi вени вже полопалися. Вiн кликав Сесiль, вiн хотiв, щоб вона стиснула його ногами щосили, але образ Сесiль не з’являвся, так нiби вона була задалеко, щоб прийти до нього. І що йому найбiльше болiло, то це, що ii зараз немае поруч, що вона не приходить попрощатися. Залишилося тiльки iм’я – Сесiль, бо свiт, який його забирае, – не мае тiл, у ньому залишились лише слова. Вiн би благав ii пiти з ним, бо йому страшенно лячно помирати. Але це зайве – вiн помре сам, без неi…

Ну що ж, прощавай – до побачення там, нагорi, моя Сесiль…

А зараз помалу i саме iм’я Сесiль вiдходило так само, як i все iнше. Але повернувся образ лейтенанта Праделя з його нестерпною посмiшкою.

Альберт смикався з останнiх сил, легенi наповнювалися все менше, нарештi замiсть подиху почулося хрипiння, кашель. Вiн втягнув живiт. Повiтря закiнчилось.

Вiн схопив кiнську голову, намацав товстi губи, що розповзалися пiд його пальцями, ухопив гiгантськi жовтi зуби та з надлюдською силою розчепив рота коневi, щоб вдихнути смердючий запах на повнi груди. Так йому вдалося виграти кiлька секунд, але його шлунок стиснувся, i вiн виблював, а все тiло забилося в корчах, наступна спроба розвернутися i знайти хоч краплю кисню була марною.

Земля ставала все важчою, свiтла вже зовсiм не видно, ще хiба останнi зсуви грунту вiд снарядiв, якi все ще продовжували падати градом. А потiм усе стихло. Все зникло. Тiльки хрип.

Затим прийшов спокiй. Чоловiк заплющив очi.

Серце стихало, свiдомiсть розчинилася i знесилено вiдiйшла.

Альберт Майяр, солдат французькоi армii, помер.




2


Лейтенант д’Олней-Прадель, людина рiшуча, дика та брутальна, рвався у напрямку ворожоi лiнii з рiшучiстю бика. Його безстрашнiсть вражала. Насправдi, в ньому не було багато вiдваги, принаймнi менше, нiж здавалося. Вiн не вдавав з себе героя, зовсiм нi, просто вiн дуже швидко зрозумiв, що вiн тут не помре. Вiн був упевнений, що ця вiйна не покликана його вбити – вона покликана дати йому новi можливостi.

У цiй неочiкуванiй атацi 113-i висоти його дика рiшучiсть полягала не лише в тому, що вiн безмежно, майже метафiзично ненавидiв нiмцiв, але також у тому, що все йшло до кiнця, i йому залишалося все менше часу, щоб устигнути скористатися з отакого зразкового конфлiкту, щоб такий чоловiк, як вiн, отримав шанс просунутись.

Як Альберт, так i iншi солдати вiдчували, що вiн – збiднiлий шляхтич. За три попереднi поколiння через бiржовi оборудки та невдачi його династiя втратила все, що мала. Вiд колишньоi слави предкiв залишилося лише зруйноване родинне гнiздо в Салев?ерi. Єдине, що йому залишилося, це престиж, ще кiлька далеких родичiв, кiлька сумнiвних зв’язкiв та жага знайти в цьому свiтi свое мiсце. Вiн дуже потерпав через свою ситуацiю, яку сприймав як дуже несправедливу, i його основною метою було вiдновити свое мiсце в аристократичному свiтi. Це було нав’язливою iдеею, i вiн заради неi був готовий на все. Батько його вистрелив собi в серце в невеличкому будинку десь у провiнцii, перед тим благополучно процвиндривши все, що мав. Була ще вигадана iсторiя про те, як рiк по тому з туги за чоловiком померла мати. Вiн залишився одинаком, без брата чи сестри, тому д’Олней-Прадель вiдчував себе останнiм представником роду, i це змушувало його поспiшати. По ньому – нiкого. Безславний кiнець батька переконав його в тому, що вiдновлення роду лягае лише на його плечi, а бажання i талантiв для цього йому не бракувало.

До того ж, вiн неабиякий красунчик. Окрiм краси, в ньому шукати нiчого, але жiнки його прагнули, а чоловiки заздрили, i це було визначальним фактором. Будь-хто вам скаже, що з такою зовнiшнiстю й таким iменем бракуе лише грошей. І вiн теж був такоi думки, i це був його единий план.

Тепер стае зрозумiлiше, чому вiн iз таким завзяттям кинувся виконувати доручення генерала Морiйо. Генштаб дуже дратувала ця 113-та маленька висотка, i що з цим поробиш.

Лейтенант Прадель не був одержимий цiею iдеею, але висота 113 для нього також була бажаною, бо чим ближче до кiнця, тим менше шансiв у нього просунутися вгору, де зараз вiн займае найнижчий щабель, а через кiлька тижнiв уже буде запiзно. За три роки вiн став лейтенантом – а це вже незле. А тепер от i раптове досягнення мети – вiн демобiлiзуеться вже капiтаном.

Прадель був собою задоволений. Щоб мотивувати своiх людей до штурму висоти 113, треба було холоднокровно переконати iх, що саме бошi прикiнчили тих двох товаришiв. І це була едина можливiсть викликати в них шалену злiсть та бажання помсти. Це насправдi було генiальною iдеею.



Перед тим як кинутися в атаку, вiн доручив унтер-офiцеру командування першоi шеренги. Пiд приводом останнiх пiдготовок i перед тим як приеднатися до свого вiддiлення, сам вiн дещо затримався. А трошки пiзнiше повернувся до лiнii зiткнення, перегнавши решту завдяки неабиякiй фiзичнiй пiдготовцi, та долучився до перших рядiв, щоб уже спокiйно з Божою помiччю давати бошам прочухана.

Даючи своiм людям команду до пiдготовки, сам вiн знаходився на досить вiддаленiй дистанцii, так, щоб солдати не вiдхилялися вiд курсу. Кров ударила йому в голову, коли вiн побачив отого (як його?) хлопця з сумним обличчям та вiчно зашморганим носом, ага, Майяра, чому вiн зупинився там, праворуч, як вiн, нiкчема, сюди потрапив i чому вийшов з окопу?

Прадель бачив, як Майяр завмер, повернувся назад, зацiкавлено опустився на колiна та перевернув тiло старого Грiзонье.

Саме це тiло i цiкавило Праделя вiд початку атаки, вiн не спускав з нього очей i мав дiстатися туди першим i зробити так, щоб воно зникло. Саме для цього вiн i затримався. Щоб бути спокiйним.

А тут отой придурок зупиняеться на ходу й оглядае два трупи – старого i молодого.

Скажу вам, Прадель уже летiв, як той розлючений буйвол. У цей момент Альберт Майяр якраз пiдводився, шокований знахiдкою, i побачив Праделя, який летiв на нього. Зрозумiвши, що зараз iз ним буде, Майяр хотiв утекти, але страх скував його так само, як лейтенанта охопила злiсть. За якусь секунду Прадель уже був на мiсцi. Одним сильним ударом плеча вiд вiдкинув солдата на дно найближчоi ями, виритоi снарядом. Там тоi глибини десь зо два метри, але не так-то вже й легко звiдти вибратися, на таке треба сил, а тим часом Прадель розбереться з тим клопотом.

Нема проблеми – то й нема про що говорити.

Прадель стояв на краю вирви i дивився на солдата там, на днi. Сумнiви не давали йому прийняти рiшення, але згодом, заспокоiвшись, вiн повернувся i вiдiйшов на кiлька метрiв. Лейтенант умiв використовувати час, а вiн у нього був. Тому вiн ще повернеться.

Старий Грiзонье лежав на спинi, вигляд мав якийсь упертий. Добре, що, перевертаючи труп, Майяр пiдсунув його до iншого, до Луi Терйо, i тепер це полегшувало завдання. Окинувши поглядом все довкола, щоб переконатись, що його нiхто не бачить, Прадель побачив перед собою справжню бiйню. Ясно було, що ця атака дорого обiйдеться, втрат буде багато. Але це – вiйна, i нiчого фiлософствувати. Лейтенант Прадель зняв кiльце з гранати та поставив ii мiж двома тiлами. Як тiльки вiн знайшов схованку за якихось тридцять метрiв i закрив вуха долонями, пролунав вибух, i вiд мертвих тiл нiчого не залишилось.

Мiнус двое мертвих у Великiй Вiйнi.

І плюс двое безвiсти зниклих.

А тепер треба зайнятись тим придурком з ями. Прадель вийняв свою другу гранату. На цьому вiн знаеться. Якось вiн зiбрав зо два десятки полонених бошiв, поставив iх здивованих у коло. І одним розрахованим кидком якраз за двi секунди до вибуху кинув у центр кола гранату. Робота спецiалiста. Щоб ви зрозумiли, на це пiшло чотири роки тренувань. А про точнiсть i говорити зайве. Коли полоненi зрозумiли, що мае з ними статися, вони вже були на шляху до Вальгалли. Нехай тепер цi покидьки потiшать валькiрiй.

Ця граната була останньою. Бiльше нiчого кидати в нiмецькi траншеi. Шкода, але нiчого не поробиш.

Тiеi ж митi вибухае снаряд, величезна стiна землi пiднiмаеться в небо i падае на землю. Прадель пiдводиться у сховку, щоб роздивитися. Яма повнiстю засипана.

Ущерть. А той – у ямi. Ну й дурень.

А Праделю того i треба було, ще й гранату зекономив.

І вiн знову з нетерпiнням кинувся на передову. Швидше, треба ж i з бошами поквитатися. Вiн приберiг iм «подаруночок» на прощання.




3


Перiкура поранили на ходу. Куля вразила його в ногу. Вiн заревiв, як тварина, i впав у болото, бiль був неймовiрний. Вiн корчився i крутився на всi боки, продовжуючи волати. Не маючи змоги оглянути ногу, вiн стискав обома руками стегно i боявся, щоби ii лишень не вiдiрвало снарядом. Коли, зробивши безнадiйну i дуже болiсну спробу, вiн ледь пiдвiвся, то трохи заспокоiвся, бо нога таки залишилася цiлою. Роздивившись, вiн прийшов до висновку, що його покалiчено десь пiд колiном – звiдти кровоточило. Поворухнути ногою йому вдавалося, хоча було дуже боляче, але, слава Богу, можна. Вiн не зважав на гул, свист куль, шрапнелi, на думцi було одне: «я зберiг ногу». І вiд цього зробилось легше, бо стати калiкою йому не хотiлося.

Про нього казали «малий Перiкур», щоб пiдкреслити протилежне, бо, як на хлопця 1896 року народження, вiн був велетенського зросту – метр вiсiмдесят три – уявiть собi. А ще до того ж i худющий на вигляд. Таким вiн був уже в п’ятнадцять рокiв.

В iнститутi товаришi називали його «гiгантом» – не надто приемно (та його не дуже-то й любили).

Едуард Перiкур був щасливчиком.

Вiн навчався з такими ж, як i вiн, дiтьми багатiiв, а з такими нiчого поганого не трапляеться. Такi впевнено iдуть по життю, мають стабiльну основу, закладену з дiда-прадiда, – ще попереднiми поколiннями iм прищеплюеться вiра в себе. Правда, в Едуарда все складалось не так гладенько, бо, крiм усього iншого, вiн був ще й везунчиком. А вибачити якось можна все – багатство, талант, але не везiння – це вже занадто. Таке не вибачаеться, це вже несправедливо.

Та насправдi його везiнням було неймовiрне вiдчуття самозбереження. Коли справа була аж занадто загрозливою своiми наслiдками, вiн нiби був уже попереджений, нiби мав якiсь локатори, i робив усе, щоб вийти сухим iз води. Звичайно, розпластаного отак у багнi 2 листопада 1918 року, та ще й iз покалiченою ногою, – важко назвати везучим – здавалося, доля вiдвернулася вiд нього. Але не так-то все й кепсько, бо ногу вiн таки зберiг. Може, шкутильгатиме до кiнця своiх днiв, але ж на своiх двох.

Вiн зняв ремiнь i зробив з нього джгут, сильно затягнувши його, щоб погамувати кровотечу. Утомлений попереднiми зусиллями, вiн розслабився i лiг. Бiль помалу вгамовувався. Вiн, напевне, так якийсь час i пролежав, хоч ця поза була вимушена. Бо був ризик, що першим же снарядом його поцiлить, або й ще гiрше… Ходили чутки, що вночi нiмцi вилазять зi своiх окопiв, щоб добивати поранених ворогiв.

Щоб розслабитися, Едуард опустив голову в калюжу. Вiн вiдчув трохи прохолоди. А те, що вiдбувалося за спиною, тепер вiн мiг бачити догори дригом. Нiби на вiдпочинку за мiстом лежиш собi пiд деревами. З дiвчиною. Власне, цього у нього ще нiколи не траплялося, щоб iз дiвчиною. Йому зустрiчалися тi, що з борделiв коло Академii мистецтв.

У нього не було часу заглибитися у спогади, бо вiн помiтив довгу високу постать лейтенанта Праделя. За кiлька секунд до цього, коли вiн падав i корчився на землi вiд болю, останне, що йому запам’яталось, – як усi кинулись у бiк нiмецькоi лiнii. А тут раптом лейтенант Прадель за десять метрiв од нього – стоiть собi, нiби вiйна вже закiнчилася.

Едуард бачив його оддалiк, догори дригом i збоку. Руки у нього лежали на ременi, i вiн роздивлявся землю пiд ногами. Можна було подумати, що то якийсь ентомолог спостерiгае за мурашником. Вiн, як олiмпiець, незворушно стояв посеред гуркоту битви. Отак, нiби все це вже взагалi його не стосувалося. Але, видно, огляд було закiнчено, бо вiн кудись щез. Офiцер, який зупинився посеред битви, щоб роздивитися своi ноги, – то було таким дивним, що Едуард навiть на мить забув про свiй бiль. Це було чимось незвичним. Вже те, що Едуарда поранило, – це вже було дивно, адже вiн пройшов усю вiйну без жодноi подряпини. А тепер от лежить, прибитий до землi, з посiченою осколком ногою. Щось тут не те. Але, зрештою, вiн залишаеться солдатом i як солдат бере участь у кровопролитному бойовиську. Бути пораненим – це якось зрозумiло. А от офiцер, який зупиняеться пiд снарядами, щоб роздивитися своi ноги…

Перiкур розслабив м’язи, перевернувся на спину, спробував вiддихатись. Його руки стиснули колiно якраз над iмпровiзованим джгутом. Минуло кiлька хвилин, вiн не витримав i знову вигнувся, щоб подивитись на те мiсце, де щойно стояв лейтенант Прадель. Нiкого. Офiцер зник. Лiнiя атаки ще перемiстилася вперед – вибухи тепер було чутно на десятки метрiв далi. Едуард мiг тепер зайнятися своею ногою. Просто подумати: чи чекати допомоги, чи все ж таки спробувати повзти назад? Натомiсть вiн вигинався, як риба без води, затискуючи собi стегно i втупившись в те кляте мiсце…

Нарештi, вiн наважився. Але було дуже важко. Пiднявшись на лiктях, вiн почав рухатись назад по-пластунськи. Права нога не слухалася, тягла, як колода, все навантаження випало на передплiччя, а от лiвою ногою можна було трохи вiдштовхуватися. Кожен метр давався неймовiрними зусиллями. Важко пояснити, навiщо вiн це робив. Можливо, тому, що той Прадель був дуже сумнiвним типом – всi його терпiти не могли. Вiн був iз тих офiцерiв, для яких вiйськове пiдпорядкування було важливiшим, нiж атака на ворога. Як на рядового, Едуард не був втаемниченим в iерархiю всiеi системи, та чуття йому пiдказувало, що так воно i е.

Але його намiр було рiзко обiрвано. Вiн заледве подолав сiм чи вiсiм метрiв, не бiльше, як зовсiм поряд розiрвався снаряд надпотужного калiбру i прибив його до землi. Власне, лежачи на землi, сильнiше вiдчуваеш детонацiю. Вiн напружився, витягнувся, як стрiла, але права нога не слухалася нiяк. Лежав, як епiлептик, скований судомою. Погляд Едуарда все ще був прикутим до того мiсця, де ще недавно стояв Прадель. Раптом величезна стiна грунту, як потужна штормова хвиля, здiйнялася в небо. Невже вiн надто близько пiдповз, i його зараз накрие землею? Все обвалювалося з жахливим гуркотом, страшним ревом якоiсь потойбiчноi iстоти. Вибухи i свист куль, пострiли, якi висвiчували небо, в порiвняннi з тiею стiною землi були просто нiчим. Здерев’янiлий, вiн заплющив очi, пiд ним двигтiла земля. Притиснувшись до землi, вiн старався не дихати. А коли прийшов до тями, то зрозумiв, що все ще живий, i це було просто дивом.

Як тiльки земля осипалась, вiн iз подвоеною енергiею траншейного пацюка знову кинувся повзти на спинi туди, куди чомусь кликало його серце. І лише згодом вiн зрозумiв, чому: там, куди щойно звалилася купа землi, з-пiд насипаного грунту виглядало невеличке сталеве вiстря. Усього кiлька сантиметрiв. Вершечок багнета. Тепер усе ясно. Там, унизу, засипало солдата.

Порятунок засипаних – це нiби проста справа для того, хто знае, як. Але сам вiн нiколи цього не робив. Там, де вiн служив, сапери часто вiдкопували лопатами чи заступами отаких от засипаних хлопцiв. Але, на жаль, викопували запiзно, i, закiнчивши справу, iх виймали з-пiд завалiв уже посинiлих, iз страхiтливо виряченими очима, що вилiзли з орбiт. Раптом згадка про Праделя наздогнала Едуарда, i вiн кинувся до роботи.

Дiй! Швидше!

Вiн перевернувся на живiт, але пошкоджена рана на нозi тут же дала про себе знати. З глухим стогоном вiн усе ж таки рив зiгнутими, як граблi, пальцями. Поганий iнструмент, якщо хлопцевi там унизу вже бракуе повiтря. Едуардовi не треба було багато часу, щоб це зрозумiти. На якiй глибинi той знаходиться? Якби ж то було чим копати! Перiкур роззирнувся. Вiн кинув погляд на тiла вбитих, але при них не було нiчого такого, щоб можна було використати, – жодного iнструменту, нiчого. Єдине, що можна зробити, – витягти той багнет i длубатись ним, але це забере чимало часу. Йому здалось, що той, унизу, покликав. Звичайно, навiть якщо вiн десь неглибоко, при такiй гуркотнявi неможливо було це почути, навiть якби той кричав. Це була лише бурхлива Едуардова уява, бо вiн розумiв, наскiльки це термiново. Або ви рятуете заваленого якнайшвидше, або викопаете його вже мертвим. І поки вiн пальцями вигрiбав землю довкола багнета, сам себе запитував, чи вiн хоч знае того засипаного? Прiзвища солдатiв з його загону, iхнi обличчя проскакували в його думках. Це так недоречно було зараз… Але йому хотiлось би врятувати товариша, i щоб це був хтось знайомий, з тих, хто йому подобався. Це надихало працювати швидше, поглядом вiн усе ще шукав, чим би собi допомогти. Але нiчого не знаходив, а пальцi вже задерев’янiли. Йому вдалося розкопати десь сантиметрiв двадцять землi довкола багнета. Але коли вiн спробував зрушити його, нiчого не вийшло – багнет тримався, як мiцний зуб, i це знесилювало. Скiльки вiн отак уже рие, двi чи три хвилини? Той бiдолаха уже напевно мертвий. Згорблене тiло Едуарда почало вже болiти, нiмiли плечi. Вiн так довго не витримае. Його брали сумнiви вiд знесилення, рухи втомлювали все бiльше. Йому важко було дихати, м’язи вiдмовляли, судома охопила його тiло, i вiн що сили вдарив кулаком об землю. Аж раптом щось у вiдповiдь ворухнулось – невже? У нього ринули сльози, вiн ухопив обома руками металеве вiстря багнета i щосили потягнув на себе, рукавом витираючи сльози, що вперто текли по обличчю. Далi раптом пiшло легше. Вiн спробував засунути руку углиб, щоб витягти багнет повнiстю. І нарештi переможний крик вирвався з його грудей – ура, багнет пiддався! Вiн вийняв його, здивовано роздивляючись, нiби не повiрив своiм очам, тодi роздратовано застогнав вiд безсилля i почав кулаками гатити по землi. Накресливши широке коло затупленим рiзаком, вiн став лезом пiднiмати землю i вiдкидати ii обома руками. Невiдомо, скiльки це забрало у нього часу. Бiль у нозi посилювався. І нарештi, щось е – вiн намацав тканину, гудзик. Як божевiльний чи мисливська собака, Едуард кинувся знову копати, обома руками. Земля почала просiдати пiд ним у яму, вiн знов щось намацав, що це? Ось його руки вiдчули гладеньку поверхню каски, ii контури вiдчувались кiнчиками пальцiв. Це – вiн! Сльози знову потекли рясно, й одночасно вiн закричав, а його знесиленi руки з нелюдською силою продовжували роботу, дико розгрiбаючи землю. Нарештi з’явилася голова солдата. Вiн був на глибинi не бiльше тридцяти сантиметрiв, i здавалось, нiби заснув. Вiн його упiзнав! Як же його звати? Але вiн мертвий… Ця думка була така болюча, що Едуард зупинився i подивився на свого товариша, який лежав тут, пiд ним. Вiн вiдчував себе таким же мертвим, бо дивився на свою смерть, i це його просто вбивало.

Схлипуючи, вiн продовжував розгрiбати землю довкола тiла. Тепер пiшло швидше, от уже видно плечi, торс до пояса. Але перед обличчям солдата лежала голова мертвоi коняки… Дивно, що вони тут зустрiлися отак пiд землею – одне навпроти одного. Крiзь сльози вiн уявив, що з цього вийшла би химерна картина. Все вдавалось би швидше, якби вiн тiльки мiг пiдвестися чи змiнити позу. Але навiть так у нього щось виходить. Вiн говорив уголос якiсь дурницi. «Не переживай», – схлипуючи промовляв вiн, нiби той його чув. Йому хотiлось притиснути загиблого до себе, вiн говорив таке, що соромно було би сказати при комусь, бо насправдi вiн оплакував самого себе, свою смерть. Вiн також плакав вiд того, чого так колись боявся (тепер вiн може собi в цьому зiзнатись). Уже два роки вiн страшився померти, а тут плакав над солдатом, який загинув, а вiн же тiльки поранений! От-от – кiнець вiйнi, i сльози, якi вiн лив над своiм товаришем, були сльози за його молодiстю, сльози за його життям. Але й сльози свого везiння. Покалiчений, вiн тягатиме за собою ногу до скону. Чудова перспектива. Але вiн – живий! Вiн хутко розкопав усе тiло.

Аж тут вiн згадав прiзвище – Майяр! А от iменi вiн не знав, бо того хлопця завжди звали лише Майяром.

І нiби у божевiльнiй надii, вiн нахилився до Альбертового обличчя, i в цей момент йому захотiлося, щоб увесь свiт, що вибухав довкола, замовк. Вiн хоче почути, чи таки той i справдi помер? Нехай вiн полежить бiля нього, хоча це дуже незручно. Едуард раптом штурхонув щосили голову Майяра – вона вiдхилилася без жодного спротиву. Але цим нiчого ще не доведено. Нехай це була лише слабка надiя, що той ще живий, – хоча дуже болiсна. Але якщо надiя е, треба ж переконатися, перевiрити, як би це безглуздо не виглядало. Може, йому хочеться кричати: годi, ти зробив усе можливе? Може, йому хочеться взяти нiжно його руки в своi долонi, щоб припинити робити це, припинити переживати? Може, треба до нього промовити тi слова, якi кажуть дiтям, що б’ються в iстерицi, i казати доти, поки тi не заспокояться? Зрештою, хоча б заколисати? (Але довкола не було нiкого – нi мене, нi вас, нiкого, хто б пiдказав йому, як дiяти.) А в його головi вже зажеврiв сумнiв, чи Майяр насправдi помер. Едуард уже колись таке бачив (чи то йому хтось розказував iсторiю з фронту). Нiхто того не бачив на власнi очi – iсторiю про солдата, якого всi вважали померлим. Але коли його взялися реанiмувати, серце знову запрацювало.

Думати про все це, коли бiль ставав усе нестерпнiшим, було позбавлене сенсу. Але Едуард обiперся на здорову ногу, тягнучи за собою поранену. Вiн навiть не помiчав цього в якомусь туманi болю, виснаження та безнадii.

Йому лиш на мить забракло сил.

Але наступноi митi вiн, стоячи на однiй нозi, як бусол, ледве зберiгаючи рiвновагу, кинув погляд собi пiд ноги i рiзко вдихнувши, з усiеi сили i всiею вагою тiла впав на груди солдатовi.

Почувся глухий трiск потрощених ребер, а затим… хрип! Земля пiд ним наче перевернулася, вiн сповз нижче, нiби звалився з крiсла. Але це не земля перевернулася – то Альберт перевернувся. З рота в нього потекло блювотиння, а з горла вирвався кашель. Едуард не повiрив своiм очам… Звiдкись ринули сльози. Таки правда, вiн – щасливчик! (Скажiть-но, що це не так!) Альберт натужно блював, а Едуард легенько постукував його по спинi, плакав i смiявся водночас. Ну й картина: ось вiн тут, на спустошеному полi бою, поруч кобиляча голова, а вiн – iз пораненою ногою, весь у кровi, виснажений до знемоги. А поруч – цей оббльований хлопець, що повернувся з царства мертвих!

Як на кiнець вiйни – то це щось неймовiрне. Чудова картина. Але не остання. Поки Альберт надриваючись повiльно приходив до тями, Едуард пiдвiвся на здорову ногу i послав у небо прокльони – нiби пiдпалив запал динамiту!

І в цю мить поруч просвистiв осколок вiд снаряда завбiльшки iз тарiлку… Досить великий i з шаленою швидкiстю.

Вiдповiдь богiв? Безперечно.




4


Обое чоловiкiв вибиралися з халепи кожен по-своему.

Альберт, який щойно повернувся з того свiту, – вибльовував своi нутрощi. Вiн важко приходив до тями, сприймаючи небо у спалахах пострiлiв, як знак того, що життя до нього таки повернулося. Вiн ще не знав, що завдання, покладене на Праделя, вже по сутi було виконане. Зрештою, висота 113 була захоплена досить легко. Пiсля енергiйного, але короткого спротиву ворог здався (себто з полоненими). З самого початку й до кiнця той бiй був лише формальнiстю: тридцять вiсiм загиблих, двадцять сiм поранених та двое безвiсти зниклих (без врахування втрат нiмецькоi сторони). Тобто результат – чудовий.



Коли санiтари забирали поранених з поля бою, Альберт тримав на колiнах голову Едуарда Перiкура, приколисуючи його в станi, який рятувальники квалiфiкували як галюцинаторний. Його ребра були геть потовченi, але легенi лишилися цiлими. Йому було дуже боляче, власне, то було ознакою, що вiн таки живий. Виглядав вiн кепсько, але при всьому бажаннi мусiв вiдкласти на потiм роздуми про те, що з ним сталося.

Наприклад, з якого дива (чи з чиеi вищоi волi, чи завдяки якому чудовому випадку) його серце зупинилось на частку, мiлiсекунду перед тим, як солдат Перiкур кинувся реанiмувати його в такий дивний спосiб? Єдине, що вiн зрозумiв, – його машинерiя запрацювала з великими потугами, спазмами i стрибками, але ж запрацювала!

Медики наклали йому мiцну пов’язку i сказали, що далi наука безсила, його поклали у велику загальну палату, де, крiм нього, лежали чи помирали солдати – важкопораненi i покалiченi. Тi, якi були в кращому станi, не зважаючи на бинти та шини, грали в карти, роззираючись поверх пов’язок.



Пiсля взяття 113-i висоти польовий шпиталь, притихлий за останнi тижнi в очiкуваннi перемир’я, знову повернувся до своеi роботи. Атака не була аж такою складною, тому робота тривала в нормальному ритмi, чого не спостерiгалось протягом останнiх чотирьох рокiв. Медсестри навiть мали час напоiти вмираючих вiд спраги поранених. Лiкарi не вiдмовлялися надавати допомогу солдатам аж доти, поки тi не вмирали. А хiрурги не спали по три доби, iхнi спини вже не гнулися бiльше, отерплi вiд перепилювання стегнових, плечових кiсток чи гомiлок.

Вiд самоi госпiталiзацii Едуард перенiс уже двi складнi операцii. Його права нога була зламана в кiлькох мiсцях (тепер через порванi сухожилля вiн усе життя шкутильгатиме). Найскладнiша операцiя полягала у тому, щоб зашити рани на обличчi i вийняти всi осколки не в найкращих умовах польового шпиталю. Було проведено вакцинацiю, зроблено все необхiдне для вiдновлення дихальних шляхiв та запобiгання ризику газовоi гангрени. Щоб не виникло зараження, рани лишили вiдкритими, решту мав би взяти на себе краще оснащений тиловий шпиталь. А вже потiм пораненого вiдправлять до спецiалiзованоi лiкарнi (якщо, звичайно, вiн залишиться живим).

Допоки очiкували виконання наказу термiново транспортувати Едуарда, Альбертовi доручили чергувати бiля лiжка свого друга, а його дивовижна iсторiя переповiдалася, набираючи все бiльшого розмаху та деталей. На щастя, була нагода помiстити пораненого в iндивiдуальнiй палатi окремого вiддiлення пiвденного корпусу, де не було чути стогонiв помираючих.



Альберт залишався безпорадним, споглядаючи, як Едуард важко вибирався зi свого стану. Це було важкою i виснажливою справою, а найгiршим було те, що вiн нiчого в цьому не розумiв. Інколи йому здавалося, що вiн починае розумiти мiмiку чи бажання юнака, але цi прояви зникали ще до того, як Альберт знаходив iм чiтке пояснення. (Слiд нагадати, що Альберт нiколи не був кмiтливим, i той прикрий випадок, що з ним стався, нiчого змiнити не змiг.)

Едуард страшенно мучився. Вiн стогнав i корчився так сильно, що довелося прив’язати його до лiжка. Аж тодi Альберт зрозумiв, що окрема палата була надана iм не для зручностi пораненого, а для того, щоб iншi не страждали впродовж цiлого дня вiд його постiйних стогонiв. Чотирьох рокiв вiйни було недостатньо, щоб подолати його безмежну наiвнiсть.

Альберт ламав собi руки, слухаючи, як його товариш страждае, а його крики, стогони та зойки за цей час проходили цiлу гаму вiдтiнкiв, яку тiльки може виявляти людина на межi мiж болем та божевiллям.

Колись нездатний вiдстояти свою думку перед шефом у банку, Альберт раптом перетворився на палкого захисника. Йому вдалося переконати персонал, що пошкоджене снарядом обличчя – це вам не дрiбницi. Йому ж то вдалося легко вiдбутися, тому й хотiлося самому стати корисним. І справдi, вiн змiг переконати без зайвоi патетики молодого хiрурга, що в очiкуваннi транспортування Едуарду все ж треба приписати морфiн, щоб полегшити його страждання (за умови регулярного дотримання постiйно зменшуваноi дози). Хто б мiг подумати, що Едуарду доведеться залишитися тут i надалi, адже його стан вимагав негайного i спецiалiзованого догляду, а отже – термiнового трансферу.

Саме завдяки морфiну повiльне видужування Едуарда було не таким болючим. Його першi вiдчуття були суперечливими: холод або тепло, важкi для сприйняття звуки, незнайомi для розпiзнавання голоси. Але найбiльше виснажували болi у верхнiй частинi тiла, що хвилями прокочувалися вiд грудей, викликаючи серцебиття та перетворюючись на справжню муку вiдповiдно до того, як закiнчувалася дiя морфiну. Голова його була, як резонаторна коробка, а кожна хвиля закiнчувалася важким i глухим ударом, схожим на звук, з яким причалюе до берега корабель, ударяючись бортом об пристань.

Права нога, покалiчена смертоносною кулею, також давала про себе знати, вона ще бiльше постраждала тодi, коли вiн рятував Альберта. Але i цей бiль приглушувався дiею наркотикiв. Вiн нiби вiдчував, що нога е, – не цiла, але вiд якоi ще можна чекати такоi-сякоi функцii, враховуючи, що вона побувала в жахливiй бiйнi. Сприйняття реальностi ще довго було туманним, з якимись пливкими образами. Едуард жив у цьому хаотичному, маячливому свiтi, де чергувалася сумiш почутого, побаченого чи пережитого ним колись.

Його розум змiшав реальнiсть та картини так, нiби життя було ще одним витвором, рiзновидом мистецтва в його уявному музеi. Швидкоплиннi образи з картин Боттiчеллi, жах заскоченого укусом ящiрки хлопчака Караваджо, а за ними – обличчя продавщицi овочiв з вулицi Мартiр, чия поважнiсть так колись вразила Едуарда, або невiдь-чому – ледь рожевуватий накладний комiрець його батька…

А з-помiж усього цього рiзноманiтного видовища, повсякденних банальностей, голих або войовничих персонажiв Босха нав’язливо вривалося «Походження свiту». Вiн бачив цю картину крадькома лише один раз, в одного друга сiм’i. Це було ще до вiйни, коли йому ледь минуло одинадцять чи дванадцять рокiв. Вiн тодi ще навчався в школi Св. Клотильди. От уже хвойда вийшла, та Клотильда, донька Гiльперiка i Агрiппiни! В яких тiльки позах Едуард ii не малював: i пригрiту своiм дядьком Годегiзелем, i осiдлану Хлодвiгом. А от вона, десь у 493 роцi, тiшить короля Бургундii та треться сiдничкою коло Ремi, епископа Реймса. (За що його втрете i вже остаточно вигнали.) Всi потай визнавали, що для його вiку – це таки дуже вдалi малюнки, але ж кого вiн узяв у якостi моделей, та ще й усi оцi шокуючi деталi… Батько, який сприймав подiбне «мистецтво» як збочення або рiзновид сифiлiсу, лише зцiпив зуби. Що ж, навчання в попереднiх школах закiнчувалось для Едуарда однаково. Та ще й iз таким батьком.

Власне, Едуард завжди виражав себе в малюнку. В кожнiй школi на кожного викладача рано чи пiзно з’являлася карикатура з метр завбiльшки на чорному тлi. Та ще й пiдписана своiм iм’ям – Перiкур, якому було на все начхати. Роками його натхнення, сконцентроване на життi шкiл, куди його батько влаштовував завдяки своiм зв’язкам, збагачувалося новою тематикою.

Згодом почався так званий «святий перiод» його творчостi. Вiн завершився сценою з панною Жюсте, вчителькою музики, яку вiн зобразив iз заповзято виставленою головою Олоферна (напрочуд схожою на голову вчителя математики, пана Ляпурса). Усi знали, що мiж тими двома щось е. До самого iх розриву, символом якого i стала ця мила сцена обезголовлення, завдяки «хронiсту» Едуарду на стiнах чи аркушах паперу з’являлися малюнки ризикованих епiзодiв (якi вилучали та потай захоплювалися самi викладачi, перед тим як передати iх пану директору). Нiхто не полишав нагоди дошкулити нудному математику саркастичним зауваженням щодо його завидноi чоловiчоi гiдностi. Едуардовi тодi було лише вiсiм рокiв. Ця сцена коштувала йому виклику до директора. І «бесiда» нiчим не допомогла. Бо, коли керiвник престижного закладу, вимахуючи малюнком, наполегливо бентежив дух Юдiфi, Едуард зробив побiжне зауваження, що молода жiнка дiйсно тримае вiдрубану голову за волосся. Але сама голова лежить на тацi, i точнiше було б зобразити Саломею з головою св. Іоанна Хрестителя замiсть Юдiфi з головою Олоферна. Едуард до всiх своiх доброчинностей був ще неабияким педантом (з рефлексами дресированого собаки, що ще бiльше дратувало).

Безперечно, найплiднiший час його творчостi (можна сказати, момент розквiту) почався в перiод мастурбацiй, коли його картини показували всю безмежнiсть його уяви та винахiдливостi. Едуардовi «фрески» зображали життя працiвникiв школи аж до прислуги, яка таким чином удостоiлася честi стати персонажами поряд iз викладацьким складом в його композицiйно багатих творах, де велика кiлькiсть персонажiв дозволяла показувати весь спектр найоригiнальнiших сексуальних конфiгурацiй. Глядачi смiялись, бо, оглядаючи цi еротичнi фантазii, вони мимоволi задумувались над своiм життям, бо найбiльш розсудливi виявляли дивну схильнiсть (як би делiкатнiше сказати) до сумнiвних зв’язкiв.

Едуард постiйно малював. Його витвори називали богохульством, бо вiн обожнював шокувати i не пропускав жодноi можливостi. Але той сюжет зi святою Клотильдою в содомii з реймським епископом справдi став ганьбою для школи (i для його батькiв також). Це вже було занадто. Батько, звичайно, чимало заплатив, щоб уникнути скандалу. Але залагодити конфлiкт повнiстю не вдалось. Содомський грiх вибачати не можна. Проти Едуарда ополчились усi, окрiм кiлькох друзiв та сестри Мадлен, яких це просто смiшило. Мадлен смiшило не тiльки те, що епископ товче Клотильду – це давно вiдома iсторiя. Вона уявила, з яким обличчям на це подивився директор, отець Губер, – оце справдi було щось. Мадлен також училася в школi Св. Клотильди в дiвчачому корпусi i прекрасно все розумiла. Мадлен дуже смiшила вiдвага Едуарда, його вiчнi кпини, вона тодi нiжно куйовдила його волосся. Однак треба було, щоб вiн правильно усе розумiв. Бувши набагато молодшим, нiж вона, вiн уже був такий метикований… Вона смикала його за чуба так енергiйно, що вiн смiючись мусив просити пощади. Але усе те тато не мав би бачити.

Попри все те, Едуард успiшно закiнчив навчання, бо його батьки були багатими. Правда, часом усе вiдбувалось не так гладко. Пан Перiкур перед вiйною заробляв шаленi грошi, вiн був iз тих, якi вмiли заробити на кризi (нiби для таких, як вiн, цi кризи i виникали). З мамою про грошi нiколи не говорилося, це було зайвим, це як питати про те, звiдки в морi сiль. Але мама померла молодою через хворобу серця, i тато залишився сам за штурвалом. Заклопотаний своiми справами, вiн делегував виховання своiх дiтей престижним школам, вчителям та наставникам. Одне слово – персоналу. Едуард був дуже обдарованим хлопцем, це було очевидно усiм. Його надзвичайним вродженим талантом до малювання були враженi навiть викладачi Академii мистецтв (а додайте до цього ще його надзвичайне везiння). Що ще треба? Можливо, тому вiн постiйно тримався так виклично. Знав-бо, що нiчим не ризикуе, i все буде залагоджено. Така самовпевненiсть розбещуе, бо можна говорити все, що хочеш, i як хочеш. І це додае впевненостi – чим бiльше ризикуеш, тим бiльше вивчаеш можливостi своеi протекцii. Пан Перiкур i справдi витягував свого сина зi всiх складних перипетiй, але вiн це робив для себе самого, адже потерпав за свое незаплямоване iм’я. І це не було так легко, бо Едуард був ходячим лихом, вiн провокував скандали. Все закiнчилось тим, що батько повнiстю втратив iнтерес до синовоi долi та майбутнього. Едуард скористався цим, щоби вступити до Академii мистецтв. З люблячою i дбайливою сестрою, впливовим батьком, який вiдхрещувався вiд нього на кожному кроцi, та беззаперечним талантом у Едуарда було все необхiдне для успiху. Зрозумiло, що все сталося зовсiм не так, але на кiнець вiйни ситуацiя була саме такою.

Окрiм сильно пошкодженоi ноги, Альберт про все це нiчого не знав, хоча днював i ночував над ним, мiняв бiлизну. Єдине, що йому було вiдомо, – це те, що яким би усе не було до того, але траекторiя орбiти Едуарда Перiкура рiзко змiнилася 2 листопада 1918 року.

А ще Альберт розумiв, що Едуардова права нога стане незабаром його власною морокою.

Отже, Альберт проводив увесь свiй час поруч iз товаришем, добровiльно допомагаючи медсестрам. Їхнiм завданням було запобiгти ризику зараження, а ще – годування через зонд (йому можна було давати сумiш iз молока, збитих яець або м’ясного бульйону). Решту робив Альберт сам. Коли не треба було витирати чоло вологим рушником або поiти Едуарда з ювелiрною точнiстю, вiн його перебинтовував (зцiпивши зуби та затиснувши носа, дивлячись кудись вбiк, знаючи, що вiд цiеi роботи може залежати майбутне товариша).

Отож його увага цiлком i повнiстю була поглинута тим, як знайти спосiб дихати так, щоб не рухалося жодне пошкоджене ребро. А ще пильно доглядати за товаришем, очiкуючи на приiзд машини для транспортування.

За такими заняттями вiн повсякчас згадував, як раптом побачив Едуарда Перiкура, що майже лежав на ньому, коли сам вiн воскресав iз мертвих. А нав’язливим i страхiтливим спогадом була зловiсна тiнь клятого лейтенанта Праделя. Вiн годинами уявляв, що зробить iз ним, коли той постане на його шляху. Вiн знову бачив, як Прадель штовхае його до вирви на полi бою, майже фiзично вiдчуваючи, як та вирва вiд снаряда поглинае його. Йому ще важко було надовго зосередитися, бо його думки ще не могли прийти до нормального ритму.

Потроху повертаючись до життя, вiн дiйшов висновку, що той його намагався вбити.

Це звучало в головi якось дивно, але небезпiдставно, адже свiтова вiйна – це назагал спосiб масового винищення континенту.

Але усе це начебто не було адресоване спецiально йому. Спостерiгаючи за Едуардом Перiкуром, Альберт iнколи знову переживав гострi моменти, коли повiтря бракувало, а злiсть починала наростати. (Ще два днi по тому вiн сам був готовий вбивати. По чотирьох роках вiйни такий час настав.)

На самотi вiн часто думав про Сесiль. Вона якось вiддалилась. Інтенсивнiсть недавнiх подiй перенесла Альберта в iнше життя. Але нiяке життя для нього не мало сенсу без Сесiль, вiн повсякчас повертався до неi в своiх спогадах. Або роздивлявся на фото кожну дорогу для нього рисочку – повiки, нiс, губи, пiдборiддя, отой неповторний ротик – як вона без нього може iснувати? Їi в нього точно вiдберуть. Якось хтось прийде i вкраде ii. А може, вона пiде й сама. Бо зрозумiе, що Альберт не е зрештою чимось особливим. А от дiвчина з такою вродою… І цi думки вбивали. Вiн тодi переживав дуже тяжкi години. І все через свою невдатнiсть. Тодi вiн виймав аркуш паперу та пробував написати iй листа. Може, все розповiсти? Але вона, мабуть, хоче единого: щоб ця вiйна нарештi закiнчилася, i щоб про неi перестали навiть говорити.

Коли вiн думав про те, що напише Сесiль або своiй матерi (спочатку, звичайно, Сесiль, а потiм, якщо буде час, – матерi), коли вiн не виконував обов’язкiв медбрата, Альберт знову поринав у тяжкi спогади.

Наприклад, згадував кiнську голову, поруч з якою був у завалi. Дивно, що згодом вона перестала здаватися йому такою страшною. Навiть нестерпний сморiд вiн неi, який вiн востанне вдихнув, щоб вижити, вже не здавався йому таким гидким та нудотним. Зловiсна тiнь Праделя, що височiв над ним на краю вирви, поставала чiткою, як на фотографii. Натомiсть стиралися та розмивалися риси кiнськоi голови (а вiн чомусь хотiв зберегти iх). Попри всi його зусилля, ця картина зникала, викликаючи в Альберта тривожне почуття втрати. Час пiдсумкiв ще не настав, але вже прийшло розумiння, що багато чого не повернути. Всi цi чоловiки, що чотири роки скнiли пiд пострiлами, так i не зможуть в прямому значеннi слова пiднятися на повен зрiст. Вони ходитимуть довiку зiгнутими пiд цим невидимим тягарем на своiх плечах. Як i вони, Альберт вiдчував, що певних речей вже нiколи не повернеш, як не повернеш i спокою. Вже кiлька мiсяцiв, з часу першого поранення при Соммi, вiдтодi, коли вiн, будучи санiтаром, безкiнечними ночами збирав на полi бою поранених i горбився, боячись випадковоi кулi, i зараз, повернувшись з того свiту, вiн майже постiйно вiдчував безкiнечну вiбрацiю моторошного страху, який у ньому поселився. То були й виснажливi наслiдки завалу. Щось iз ним сталося ще там, пiд землею. Його тiло нiби вибралося на поверхню, але частина його самого – полоненого та присипаного землею – залишилася заблокованою внизу. Це було видно по його тiлу, iз жестикуляцii, читалось в його поглядi. Тривожно висунувшись з кiмнати, вiн прислухався до звуку крокiв, завжди завбачливо просовував голову в дверi перед тим, як iх вiдкрити, ходив, тримаючись ближче до стiни. Йому постiйно здавалося, що хтось за ним стежить, вiн придивлявся до спiврозмовникiв, готовий вiдразу ж утекти, якщо раптом щось пiдозрiле… Його насторожений погляд постiйно бiгав. Бiля Едуарда йому хотiлося дивитися крiзь вiкно, бо атмосфера палати його пригнiчувала. Вiн завжди був в очiкуваннi небезпеки, нiкому i нiчому не вiрив. І знав, що вiдтепер так буде завжди. Тепер вiн так i житиме з почуттям тваринного страху, нiби упослiджена людина, яка раптом зрозумiла, що з цiею новою хворобою доведеться спiвiснувати. І це його найбiльше гнiтило.



На друга морфiн подiяв, навiть його регулярно зменшуванi дози. Едуарда кололи кожнi п’ять-шiсть годин. Вiн бiльше не корчився вiд болю, а палата не звучала бiльше, як резонатор скиглiння вiд дикого болю та стогонiв, вiд яких холоне кров. Коли не дрiмав, вiн нiби був у забуттi, але його i надалi прив’язували, щоб часом вiн не спробував торкатися вiдкритих ран.

Альберт i Едуард нiяк не спiлкувалися, вони бачили одне одного, погляди перетиналися, Альберт iнодi посмiхався до друга, але не бiльше. Едуард Перiкур був таким же страждальцем, як i iншi, нiби й близький, але i невiдомий. А зараз для Альберта вiн був суцiльною дивною загадкою.

Наступного дня пiсля iхнього прибуття Альберт завважив, що речi Едуарда лежать бiля дерев’яноi шафи, дверi якоi поскрипували та вiдкривалися вiд найменшого протягу. (Будь-хто мiг зайти i що-небудь поцупити.) Альберт вирiшив iх сховати. Схопивши торбу, де мали бути його особистi речi, Альберт усвiдомив, що не стримався би перед спокусою заглянути всередину. Вiн не зробив цього з поваги до Едуарда. Але була й iнша причина. Це нагадало б йому звичку власноi матерi. Панi Майяр постiйно копирсалася в його речах. У дитинствi Альбертовi доводилося завбачливо приховувати своi малi секрети та скарби. Але панi Майяр рано чи пiзно знаходила iх i, вимахуючи знайденим, виливала на малого весь тягар своiх докорiв. Якесь фото велосипедиста, вирiзане з «Ілюстрасiон», чи вiршики, переписанi з антологii, чотири квитки i камiнець, вигранi в Субiз пiд час перерви, – кожен «секрет» вона сприймала як злочин. А коли у неi було до того особливе натхнення, то вона, вимахуючи якоюсь поштiвкою з зображенням дерева Робiнзона в Тункiнi, подарованою Альберту приятелем, могла безперервно i гаряче проголошувати монолог про невдячних дiтей, про егоiзм свого власного сина та ii гаряче бажання якнайшвидше приеднатися до свого бiдолашного чоловiка, щоб iй нарештi стало легше. (Далi можете здогадатися самi.)

Цi гнiтючi спогади випарувалися вмить, лиш Альберт вiдкрив торбу. Вiн натрапив на скрiплений шпилькою зошит iз потертою обкладинкою, з великою кiлькiстю малюнкiв, виконаних олiвцем. Вiд подиву Альберт аж присiв навшпиньки там, де й стояв, загiпнотизований сюжетами. Деякi з них були просто накресленi, деякi добре опрацьованi, з темними тiнями, замальованi тонкими, як рясний дощ, штрихами. Загалом там була десь сотня рисункiв, намальованих там, на фронтi, в окопах. Скажiмо, рiзноманiтнi повсякденнi сюжети: ось солдати пишуть листи, ось один iз них запалюе люльку, тут вони смiються з якогось жарту, ось готуються до атаки, а тут просто iдять i п’ють. Поспiхом накреслена лiнiя перетворювалася на виснажене обличчя молодого солдата. А тут ось уже не якась лiнiя, а чиесь пригнiчене обличчя з тугою в очах… Це було вражаюче. Легко, нiби побiжно, найменший штрих олiвця схоплював основне: страх, знесиленiсть, очiкування, зневiру i виснаження. Цей зошит був нiби манiфестацiею фатальностi.

При його переглядi в Альберта стискалося серце. Бо серед усього цього не було жодного мертвого, жодного пораненого, жодного трупа. Лише живi. Найстрашнiше було те, що цi малюнки кричали: на всiх цих людей чекае лише одне – смерть…

Вiн прибрав, ледь переглянувши, Едуардовi речi.




5


Молодий лiкар наполiг на зменшеннi дози морфiну, бо так не можна було далi продовжувати. Цей наркотик викликае звикання, i це неминуче спровокуе ускладнення. Отже, треба припиняти. Наступного дня пiсля операцii вiн зменшив дозу.

Едуард, який трохи приходив до тями, починав жахливо страждати при кожному пробудженнi. Альберт не мiг зрозумiти, чому його товариша досi не транспортували до Парижа.

Молодий лiкар, до якого Альберт звернувся iз цим запитанням, безсило махнув рукою, а потiм пошепки сказав:

– Я теж не розумiю, його мали би вiдправити вже три доби тому. Певна рiч, у нас постiйнi проблеми з транспортом. Але це недобре, що вiн тут залишаеться…

У нього був дуже заклопотаний вигляд. Вiдтодi Альберт зосередився на единiй метi: будь-якою цiною пришвидшити вiдправку товариша.

Вiн розривався, випитуючи медсестер, якi крутилися, як бiлки в колесi, хоч у шпиталi було вже загалом спокiйнiше. Його спроби нi до чого не призводили, бо це був вiйськовий шпиталь (тобто мiсце, де щось знати наперед практично неможливо, навiть те, хто там керуе).

Вiн знов повертався до Едуардового лiжка, чекаючи, коли той засне. Решту часу ходив по кабiнетах, вештався бiля головного корпусу, навiть ходив у мерiю.

Одного разу, повернувшись, вiн застав у коридорi двох вiйськових. Нова унiформа, чисто поголенi обличчя, впевненi рухи – то вочевидь прийшли з генерального штабу. Один iз них вручив Альберту лист iз печаткою, а другий, певно, щоб надати ситуацii бiльшоi ваги, виразно поклав руку на свiй пiстолет (у цей момент Альберт подумав, що для його постiйноi тривоги таки е причини).

– Ми заходили, – сказав перший i показав пальцем на iхню кiмнату. – Але потiм вирiшили зачекати ззовнi. Бо той запах…

Альберт зайшов у палату i кинув листа, якого вiн вже почав вiдкривати. Спершу треба оглянути Едуарда. Уперше пiсля прибуття хлопець лежав майже з вiдкритими очима, зiпершись на двi подушки, якi, напевне, йому поклала пiд спину мимохiдь сестричка. Із схованими пiд покривалом прив’язаними руками, вiн ритмiчно похитував головою i видавав звук, схожий на глухе гарчання, що завершувалось булькотiнням. При такому описовi, можливо, i не скажеш, що його стан покращився. Але досi Альберт спостерiгав лише тiло, яке стогнало в спазмах болю або провалювалося в напiвкоматозний стан. Те, що вiн бачив тепер, виглядало вже краще.

Важко сказати, який таемничий зв’язок виник мiж двома чоловiками за цi останнi днi, поки Альберт спав у крiслi поруч. Але як тiльки Альберт поклав руку на край лiжка, Едуард рiзко витягнувся в своiх ременях та змiг ухопити його за руку i стиснути ii з неймовiрною силою. В цьому русi було стiльки всього, що важко передати. У ньому змiшалися i страх, i полегшення, i запитання, i вiдповiдi двадцятитрирiчного юнака, пораненого на вiйнi, невпевненого в своему станi й такого стражденного, що неможливо було визначити, що його болить найбiльше.

– Ну от ти й прокинувся, старий, – сказав Альберт, вкладаючи в слова якомога бiльше пiдбадьорення.

Голос за спиною змусив його сiпнутися:

– Треба iхати…

Альберт обернувся.

Солдат простягав йому листа, пiднятого з пiдлоги.



Йому треба було чекати ще чотири години, сидячи в коридорi на стiльцi. Достатньо часу, щоб обдумати всi можливi причини, з яких такий рядовий солдат, як вiн, викликаний до генерала Морiйо. Вiд вiйськовоi нагороди (пропустимо цю вигадку) до обговорення стану Едуарда уява малювала все.

Результат годинних роздумiв в один момент розсипався за секунду, коли в кiнцi коридору вiн угледiв знайомий силует лейтенанта Праделя. Офiцер пильно дивився на нього, наближаючись недбалою ходою. Альберт вiдчув, як клубок пiдкочуеться йому до горла, вiд ледве стримував нудоту. Лейтенант рухався з такою ж швидкiстю, як тодi, коли штовхнув його у вирву. Як тiльки вони порiвнялися, лейтенант рiзко розвернувся, постукав у дверi кабiнету приймальнi генерала, за якими тут же i зник.

Щоби впоратися з собою, Альберту було потрiбно хоч трохи часу, але його не було. Дверi знову вiдкрилися, хтось гаркнув його iм’я. Вiн похитуючись зайшов у святая святих, там пахло коньяком та сигарами (можливо, уже готувалися святкувати близьку перемогу).

Генерал Морiйо виглядав, як людина дуже поважного вiку, i схожий був на одного з тих стариганiв, що вiдправили на смерть цiлi поколiння майбутнiх дiтей та внукiв. Якщо поеднати в одне портрети Жоффре i Петена, Нiвеля, Галлiенi та Людендорфа – то вийде такий от Морiйо з вусами моржа та червонуватими очима мисливця, глибокими зморшками та вродженим почуттям власноi значущостi.

Альбертовi вiдiбрало мову. Дивлячись на генерала, важко було сказати, чим вiн займаеться, – розглядае папери чи дрiмае. Як той Кутузов, вiн сидiв за своiм столом, поглинутий паперами. Перед Альбертом стояв лейтенант Прадель, жодна жилка на його лицi не сiпнулася, коли вiн прискiпливим поглядом зиркнув на солдата з голови до п’ят. Тримаючи руки за спиною, як iнспектор, вiн трохи похитувався на розставлених ногах. Альберт зрозумiв це нiме послання i виструнчився. Вiн тримався ще невпевнено, хотiлося зiгнутися, болiли нирки. Тиша виснажувала. Нарештi «морж» пiдвiв голову. Альбертовi здавалося, що вiн ще бiльше зiщулився. Якщо так триватиме i далi, то його скрутить, як того акробата в цирку. Генерал мiг би дозволити йому стати «вiльно», але вiн прискiпливо дивився на Альберта, пошкрябав собi потилицю i знову втупив очi в документ.

– Рядовий Майяр… – вимовив вiн нарештi.

Альбертовi слiд було вiдповiсти: «Слухаю, пане генерале», або щось схоже. Але як би повiльно не говорив генерал, Альберт був ще повiльнiшим. Генерал подивився на нього.

– У мене тут рапорт… – почав вiн знову. – У якому йдеться про те, що пiд час атаки вашого загону 2 листопада ви пробували самовiльно уникнути виконання свого обов’язку.

Ось цього Альберт не врахував. Вiн припускав будь-що, але не це. Генерал читав далi:

– Ви сховалися «у вирвi, утворенiй вибухом снаряда, щоб уникнути своiх обов’язкiв…». Тридцять вiсiм ваших товаришiв полягли пiд час цiеi атаки. Полягли за батькiвщину. Ви – жалюгiдний солдат, Майяре. Бiльше того, скажу вам, що я насправдi про вас думаю: ви – покидьок!

Альбертовi стало так важко, що вiн аж заплакав. Тижнями вiн мрiяв про кiнець цiеi вiйни, i отак вона для нього закiнчуеться…

Генерал Морiйо продовжував свердлити його поглядом. Вiн справдi вважав таке боягузтво ницим. Його дратував цей зiщулений нещасний солдат, в якому втiлювалась вся безвольнiсть.

– Але ми тут не займаемось дезертирами. Моя справа – це вiйна, розумiете? Ви, рядовий Майяре, постанете перед вiйськовим трибуналом, перед военною радою.

Альберт бiльше не мiг триматися струнко. Руки, опущенi вздовж штанiв, почали тремтiти. Це – кiнець… Історii про дезертирiв та про солдат, якi самi себе ранили, щоб не йти на фронт, усiм вiдомi й не новi. Вiн багато чув про военну раду, особливо в 1917 роцi, коли Петен взявся наводити порядок у тому бардаку. Невiдомо навiть, скiлькох тодi вiдправили на смерть, бо за дезертирство трибунал нiколи не милував. Хоч насправдi розстрiляних було не так i багато, але всi вони померли однаково швидко. Швидкiсть виконання покарання е частиною покарання. Отже, Альбертовi залишилось жити три днi. (Це в найкращому випадку.)

Але вiн мусить пояснити, що це – помилка! Та Прадель чiпко свердлить його своiм поглядом, i це виключае будь-яку надiю…

Це вже вдруге вiн прирiкае Альберта на смерть. Є якийсь шанс вижити засипаним у земляному завалi, але не поставши перед военною радою…

По спинi та з чола, заливаючи очi, струмочками стiкав пiт. Вiн почав ще сильнiше тремтiти i повiльно мочитися прямо там, де стояв. Генерал i лейтенант дивилися на мокру пляму, яка збiльшувалася на штанах.

Альберт не мiг дiбрати слiв. А генерал зрозумiв це як виклик (вiн знався на викликах, вiн же генерал).

– Лейтенант д’Олней-Прадель вказав тут, що чiтко бачив, як ви кинулися в ту яму. Чи не так, Прадель?

– Чiтко бачив, пане генерале. Абсолютно точно.

– То як, рядовий Майяре?

Альберт мовчав. Не тому, що не мiг дiбрати слiв, – йому просто вiдiбрало мову. Вiн вичавив з себе лише:

– Це не так…

Генерал насупив брови.

– Як це не так? Ви брали участь в атацi до самого ii кiнця?

– Е-е-е, нi…

Тут треба було сказати: «Нi, пане генерале», але в такiй ситуацii думати про все заразом неможливо.

– Ви не брали участi в атацi до самого кiнця! – закричав генерал, гримнувши кулаком по столу. – Бо на той час стрибнули у вирву! Чи не так?

(Як можна далi про щось говорити, коли генерал ще й б’е кулаками по столу…)

– Так чи нi, рядовий Майяре?

– Так, але…

– Звичайно, що так! Лейтенант Прадель вас чiтко бачив, адже так, Прадель?

– Так, пане генерале, бачив чiтко.

– Ваше боягузтво не можна пробачити, рядовий Майяре…

Генерал пiдняв пальця.

– Ви мало не загинули через свое боягузтво. Але вам покари не уникнути.

У життi кожного трапляються моменти iстини. Вони бувають рiдко, звичайно. В життi Альберта Майяра саме такий i настав удруге. У наступнi слова вiн уклав усю свою вiдвагу:

– Це несправедливо.

Оту фразу, як спробу щось пояснити, генерал Морiйо мiг би легко вiдкинути, але… Вiн замовк, схиливши голову, i здавалося, задумався. Прадель спостерiгав за сльозою, що бринiла на кiнчику Альбертового носа, той не мав можливостi ii витерти, закам’янiлий в своiй позi. Краплина скочувалася повiльно, дрижала, витягувалася, не наважуючись впасти. Альберт голосно шморгав, але краплина не здавалася. Це вивело генерала зi ступору.

– Але… ваша попередня служба була непоганою. Не розумiю… – пiдсумував вiн, безсило опускаючи плечi.

Щось сталося, але що?

– Навчання в пiдготовчому таборi Мейлi? – прочитав генерал. – Марна… тааак, – вiн схилився над паперами.

Альбертовi було видно лише рiденьке сиве волосся, крiзь яке проглядала рожева шкiра черепа.

– Поранений на Соммi… тааак… Ага, ще й Еснi! Вiйськовий санiтар, тааак, е-е…

Генерал стрiпнув головою, як мокрий папуга.

Краплина на носi Альберта нарештi впала на пiдлогу. Це штовхнуло його думку до нового вiдкриття: це просто гра.

Генерал випробовуе його.

Думки Альберта починали намацувати шлях, до нього повернулася здатнiсть обдумувати те, що вже сталось, i вiдбуваеться прямо зараз. Коли генерал пiдвiв на нього очi, вiн уже знав, вiн зрозумiв, – i рiшення начальника не було для нього сюрпризом:

– Я врахую вашi попереднi заслуги, рядовий Майяре…

Альберт голосно передихнув. Прадель спiймав облизня! Його спроба натиснути на генерала могла би дати результат. Якби все вийшло, вiн таким чином позбувся б Альберта як небажаного свiдка. Досадно, що зараз не розстрiлюють. Прадель – умiлий гравець. Вiн нахилив голову, ледве стримуючи свое роздратування.

– У сiмнадцятому, бачу, ви були молодчагою! – повернувся до свого генерал. – Але зараз…

Вiн розгублено здвигнув плечима. Вiдчувалося, що вiн сумнiваеться. Для вiйськового такого рангу кiнець вiйни – найгiрше, що може бути. Вiн шукав рiшення, ламав голову, але мусив прийняти як кричущий факт дезертирство за кiлька днiв до перемир’я. Хоча це вже не стане причиною для розстрiлу. Це вже не актуально. Цього нiхто не зрозумiе. Це вже навiть матиме небажанi наслiдки.

Життя Альберта досi висiло на волосинi. Але, схоже, його не розстрiляють, бо це вже не популярно зараз.

– Дякую, пане генерале… – вичавив вiн.

Морiйо сприйняв цi слова як втручання долi. За iнших обставин подякувати генералу – це образити його, але зараз…

Отже – справу вирiшено. Морiйо втомлено i водночас розчаровано махнув рукою. Це для нього невдача.

– Ви вiльнi!

Але що з солдатом? Той не зрушив з мiсця. Ледве уник розстрiлу, але, здаеться, йому того замало?

– Я хотiв би доповiсти, пане генерале… – каже вiн.

– А що ще?

Цiкаво, йому подобаеться ця раптова спроба «доповiсти». Якщо йому доповiдають – значить, вiн ще того вартий. Вiн зацiкавлено пiдвiв брови, нiби пiдбадьорював поглядом i чекав. Поряд iз Альбертом раптом напружено виструнчився Прадель (вони нiби помiнялися мiсцями).

– Я хотiв би iнiцiювати розслiдування, пане генерале! – повторив Альберт.

– Що? Чорт забирай, яке розслiдування?

Адже вiн любив доповiдi, але ненавидiв розслiдування. Вiн же генерал.

– Це стосуеться двох солдатiв, пане генерале.

– А що з ними, з тими солдатами?

– Вони загинули, пане генерале. І слiд би дiзнатися, яким чином.

Морiйо насупив брови. Вiн не любив пiдозрiлих смертей. На вiйнi треба вмирати гiдно, героiчно й остаточно (саме тому поранених терплять, але не так щоб любити).

– Чекайте, чекайте… – тремтячим голосом перебив Морiйо. – А хто вони, тi солдати?

– Це солдат Гастон Грiзонье та солдат Луi Терйо, пане генерале. Нам треба дiзнатися, як вони загинули.

Оце «нам» було сказано з притиском i дуже спокiйно. (Зрештою, вiн мае, що сказати.)

Морiйо кинув ошелешений погляд на Праделя. Той виструнчився.

– Цi двое зникли безвiсти на висотi 113, пане генерале, – вiдповiв лейтенант.

Альберт був вражений.

Безвiсти? Вiн же бачив iх на полi бою – абсолютно мертвих! Вiн навiть перевертав старого i чiтко бачив слiди вiд куль. Це неможливо…

– Отже, вони зникли, так, Праделю?

– Абсолютно так! Зникли, пане генерале.

– Себто, – закряхтiв стариган, – ви ж не збираетесь морочити менi голову зниклими, га?

Це вже було не запитання – це був наказ. Його все це дратувало.

«Що це ще за дурня?» – бурмотiв вiн сам до себе.

Але йому треба було трохи певностi.

– Га, Праделю? – раптом скинувся вiн.

(Ясно, буде пiдтримка.)

– Абсолютно точно, пане генерале, не треба вам морочитися тими зниклими.

– Ну от, – резюмував генерал, дивлячись на Альберта.

Прадель пильно не спускав з нього ока. І тiнь посмiшки пробiгла по його лицi.

Альберт геть знесилився. Все, чого вiн зараз хотiв, – це кiнця вiйни, щоб швидше повернутись до Парижа. Бажано цiлим. Вiддавши честь (вiн не клацнув каблуками, а лише трохи пiдняв палець до голови, як робiтник, що закiнчив тяжку роботу i тепер може повертатись додому). Уникаючи погляду лейтенанта, вiн уже стрiмко бiг коридорами, гнаний блискавичною iнтуiцiею. Весь захеканий, вiн залетiв у палату.

Едуард не змiнив пози, але прокинувся вiдразу. Кiнчиком пальця вiн показав на вiкно бiля лiжка. В палатi i справдi стояв жахливий запах. Альберт трохи вiдкрив вiкно. Едуард слiдкував за його рухами, показуючи жестом: «ширше», або «нi, менше», «ще трошки ширше». Альберт старався, ширше вiдкриваючи вiконницю, а коли зрозумiв, то вже запiзно. Едуард хотiв поворушити язиком, але виривалось лише якесь клекотiння.

Адже вiн нарештi побачив свое вiдображення у вiкнi, як у дзеркалi.

Снаряд повнiстю знiс йому нижню щелепу – пiд носом було порожньо, проглядалося горло, пiднебiння, верхнi зуби, а внизу – суцiльне мiсиво, клаптi розiрваноi шкiри, язика немае, видно довгу i вологу трахею.

Едуарду Перiкуру було всього двадцять чотири роки.

Вiн втратив свiдомiсть.




6


Наступного дня близько четвертоi години, коли Альберт вiдв’язав його вiд лiжка, щоб помiняти постiль, Едуард хотiв викинутися з вiкна. Але, встаючи з лiжка, вiн втратив рiвновагу, бо права нога все ще не слухалась, i вiн звалився на пiдлогу. Завдяки надлюдськiй силi волi йому таки вдалося пiдвестися. Виглядав вiн як привид. Важко дотягшись до вiкна, з витрiщеними очима, вiн простягав руки та завивав вiд туги та болю. Альберт стиснув його в своiх обiймах i також заплакав, погладжуючи його по головi. Вiн вiдчував до Едуарда якусь батькiвську нiжнiсть. Бiльшу частину часу вiн заповнив розмовами, щоб уникнути мовчанки.

– Генерал Морiйо, – розказував вiн, – такий собi старий придурок, знаеш? Хоча генерал все ж таки… Уяви, вiн мало не вiдправив мене на военну раду. А отой Прадель, падлюка…

Альберт усе говорив i говорив. Погляд Едуарда був згаслим, i незрозумiло було, чи вiн хоч розумiе, про що йшла мова. Зменшення доз морфiну призвело до того, що Едуард спав уже набагато менше. Отож у Альберта нiяк не виходило походити й дiзнатися, де все ж таки той клятий транспорт, що нiяк не приiде? Коли Едуард починав стогнати, вiн уже не мiг зупинитися, це тривало доти, поки не приходила медсестра, щоб зробити йому укол.



По обiдi наступного дня, коли знову не приiхала машина (невiдомо, запланована вона була чи нi) – Едуард зойкав так, нiби помирав. Видно, йому було дуже боляче, вiдкрита горлянка була насиченого червоного кольору, i в деяких мiсцях був помiтний застояний гнiй – запах ставав усе нестерпнiшим.

Альберт вийшов з кiмнати i побiг до медсестринськоi. Нiкого. Кинув у порожнiй коридор: «Є хто-небудь?» Нiкого. Вже було зiбравшись вертатися, вiн раптом зупинився. Та нi, вiн не зможе… Але чому б i нi? Вiн роззирнувся навсiбiч, у вухах ще лунали крики товариша, це його пiдштовхувало. Вiн зайшов у кабiнет, знаючи вiддавна, де знаходиться те, що йому треба. Схопив ключ у шухлядi справа, вiдкрив дверцята шафи. Йому потрiбен шприц, а ще спирт та ампули морфiну. Якщо його зловлять – довго не розбиратимуться, це ж крадiжка вiйськового майна! Перед очима виникла постать генерала Морiйо та зловiсна тiнь лейтенанта Праделя…

«Хто тодi опiкуватиметься Едуардом?» – з болем подумав вiн. Але нiхто не прийшов. Альберт вислизнув з кабiнету, притискаючи до себе вкрадене. Вiн не знав, чи робить правильно, але отi крики… вони були нестерпними.

Перша iн’екцiя була випробовуванням. Вiн часто допомагав медсестрам, але зараз усе довелося робити самому… Мiняти постiль, жити в цьому пеклi, а тепер от ще й робити iн’екцii… Утримати хлопця, який кидаеться у вiдкрите вiкно, – це вже неабищо, – думав вiн, готуючи шприц. А ще мити йому зад, нюхати сморiд, а тепер колоти його – куди вiн уплутуеться?

Все пройшло не так уже й страшно. Пiдперши крiслом дверну ручку, щоб нiхто часом не зайшов, Альберт старанно розрахував дозу (вона мала би спiввiдноситися з наступною, яку зробить уже медсестра).

– От i добре, тепер тобi стане набагато легше…

І справдi, йому полегшало. Едуард розслабився i заснув. Навiть поки той спав, Альберт продовжував з ним говорити. А ще думав про той примарний трансфер. І прийшов до висновку, що треба дiяти з самого початку, себто пiти в кабiнет персоналу.

– Коли ти заспокоюешся, – говорив вiн сплячому товаришу, – мене це навiть дивуе. Але я не впевнений, що ти будеш розсудливим…

Йому нiчого не залишалося, як знову прив’язати Едуарда до лiжка.

Покинувши палату й оглядаючись, вiн уздовж стiни кинувся бiгти в розвiдку, щоб якомога менше часу бути вiдсутнiм.



– Оце так заявочка! – сказав капрал.

Його звали Гросжан. Кабiнет персоналу був маленькою кiмнаткою з крихiтним вiконцем. Тут було повно шаф, якi ламалися пiд вагою тек на зав’язках. А за одним iз двох столiв, потопаючи в документах, списках, звiтах, сидiв пригнiчений капрал Гросжан.

Вiн вiдкрив грубезну реестрову книгу, вказiвним пальцем, жовтим вiд тютюну, пройшовся по списку i пробурчав:

– Скiльки поранених у нас тут – можеш собi уявити?…

– Можу.

– Що можеш?

– Можу уявити.

Гросжан пiдвiв голову вiд своеi книги i прискiпливо на нього подивився.

Альберт подумав, що бовкнув зайве, i як тепер виправдатись? Але Гросжан знову потонув у своiх паперах.

– Чорт, я його знаю… Перiкур?

– Точно, – сказав Альберт.

– Та знаю, що точно, але де вiн, той клятий…

Раптом вiн вигукнув:

– Є!

Щойно вiн здобув перемогу – це вiдразу було видно.

– Едуард Перiкур! Я чув про нього! От! Я його знав!

Вiн розвернув книгу до Альберта, пiдкреслюючи товстим пальцем рядок унизу сторiнки. Йому хотiлося довести, що вiн таки мае рацiю.

– І що? – спитав Альберт.

– Ну от, твiй малий е в реестрi.

Вiн зробив натиск на словi «реестр». У його вустах це звучало як вердикт.

– Те, що я тобi й казав! Я знав, я все пам’ятаю, чорти б усе це взяли…

– І що?

Капрал заплющив очi вiд задоволення i вiдкрив iх знову.

– Вiн тут зареестрований, – постукуючи пальцем по книзi, казав вiн, – значить, мае бути i направлення на транспортування.

– А куди воно йде, те направлення?

– У вiддiл логiстики. А вже вони вирiшують там iз машинами…

Альбертовi тепер треба було навiдатись у вiддiл перевезень. Вiн уже був там двiчi. Але не було там нi реестрацiйноi картки, нi направлення, жодного документа, який би стосувався Едуарда, – це вже було дивним. Вiн подивився на годинник. Решту вiн зробить потiм, треба повернутися до Едуарда, напоiти його (йому ж треба багато пити, так казав лiкар). Вiн розвернувся, але щось його зупинило. Чорт, лайнувся вiн. А може…

– Ти вiдносиш направлення логiстикам?

– Так, – ствердив Гросжан. – Або хтось за ними приходить – по-рiзному бувае.

– А тi, що стосувалися Перiкура, хто забирав, не пам’ятаеш?

(Але вiдповiдь йому вже була вiдома.)

– Так, звичайно. Якийсь лейтенант, не знаю, як його звати…

– Такий високий i худий…

– Точно!

– …iз блакитними очима?

– Саме так!

– Покидьок…

– Ну, цього я тобi вже не можу сказати…

– А оте направлення можна ще раз зробити?

– Це називаеться дублiкатом…

– Гаразд, отой дублiкат довго робити?

Гросжан був справдi на своему мiсцi. Вiн присунув чорнильницю, узяв ручку i, пiднявши ii догори, сказав:

– Його можна зробити отак…

У палатi тхнуло гнилою плоттю. Едуарда справдi треба було термiново забрати. Стратегiя Праделя працювала. Вiн вирiшив позбутися проблеми по-своему. Для Альберта було недостатньо, що вiн мало не опинився перед военною радою. А от Едуард уже був майже на цвинтарi. За кiлька днiв вiн би просто згнив. А Праделю не потрiбнi зайвi свiдки його «героiзму».

Альберт сам передав дублiкат у центр логiстики. Йому сказали, що сьогоднi вже запiзно.

Час тягнувся безкiнечно.

Молодий лiкар пiшов iз лiкарнi. І невiдомо, хто прийде на його мiсце. Залишалися хiрурги, iншi медики, яких Альберт не знав. Один з них зайшов у палату, трохи постояв i пiшов, нiби тут уже все було ясно.

– Коли його заберуть? – спитав у Альберта.

– Якраз вирiшуеться, це все через направлення. Його було зареестровано, але…

Лiкар рiзко обiрвав його:

– Коли? Бо якщо так i далi буде…

– Менi сказали – завтра…

Той скептично пiдняв очi до стелi. Лiкар усякого надивився за свое життя. Вiн розумiюче схилив голову. Гаразд, ще не все втрачено. Вiн обернувся до Альберта, поплескав його по плечу.

– І провiтрiть палату, – сказав вiн виходячи, – тут можна задихнутись!



Наступного дня вiд самого свiтанку Альберт уже чергував бiля логiстичного бюро. Найбiльше вiн боявся, що по дорозi зустрiне лейтенанта Праделя. Той уже зашкодив транспортуванню Едуарда – вiн на все здатен. Не слiд привертати увагу – от що найважливiше. Треба, щоб Едуард якнайшвидше поiхав.

– Сьогоднi? – спитав Альберт.

Його вiдданiсть розчулювала. Працiвник контори захоплювався тим, як Альберт турбувався за товариша. Усiм тут зазвичай було на все начхати – бiльшiсть оберiгали тiльки свiй зад. А оцей… Нi, не сьогоднi. Завтра.

– А о котрiй годинi?

Працiвник довго розглядав своi графiки.

– Ти мусиш зрозумiти – ми заiжджаемо у багато мiсць збору, – вибач, але так у нас це називають, – сказав вiн, не пiднiмаючи очей. – Санiтарна машина мае бути тут десь вiдразу по обiдi.

– Це вже точно?

Альбертовi захотiлося сподiватись. Добре, що вже завтра. Вiн i сам собi дорiкав: ну чому вiн такий повiльний i ранiше не здогадався? Стiльки часу втрачено… Едуарда вже могли давно перевезти, якби вiн не був таким придурком.

Завтра.

Едуард бiльше не спав. Вiн сидiв на лiжку, пiдпертий подушками, якi Альберт позбирав для нього з усiх сусiднiх палат, i годинами гойдався, важко стогнучи.

– Тобi боляче, так? – спитав Альберт.

Але Едуард не вiдповiдав. Бо не мiг.

Вiкно постiйно було трохи вiдкрите. Альберт завжди спав поруч у крiслi, пiдставивши ще одне пiд ноги. Вiн багато курив, щоб не заснути i наглядати за Едуардом, а ще щоб перебити запах.

– Ти втратив нюх i навiть не уявляеш, як тобi пощастило…

Чорт, а як же вiн смiятиметься? Людинi без щелепи, швидше за все, не доведеться постiйно реготати, але все ж таки… – непокоiвся Альберт.

– Лiкар… – ризикнув вiн почати.

Була друга чи третя година ночi. Трансфер був запланований на наступний день.

– Лiкар казав, що там тобi поставлять протез…

Вiн не дуже уявляв, що це змiнить, говорити про протез нижньоi щелепи зараз, може, i недоречно.

Але цi слова нiби розбурхали Едуарда. Вiн мотнув головою, пролунав якийсь вологий, схожий на булькання, крик. Пiдняв лiву руку. (Альберт якось не помiчав, що той шульга. Переглядаючи потiм малюнки з його течки, вiн наiвно себе запитував: як можна так малювати лiвою рукою?)

От що треба було йому запропонувати – його папку.

– Хочеш малювати?

Едуард поглянув на нього: так, вiн хоче папку, але не для того, щоб малювати.

Дивною була ця сцена посеред ночi. Погляд Едуарда був таким чiпким, живим i до божевiлля виразним на скалiченому опухлому обличчi. Це було моторошно. Альберта вражало це видовище.

Тримаючи зошит з ескiзами на лiжку, Едуард невмiло дряпав якiсь великi нечiткi карлючки. Вiн настiльки знесилiв, що, здавалося, бiльше не вмiв писати, а олiвцем водила по паперi його затятiсть. Альберт подивився на букви, верхiвки яких виступали за межi сторiнки. Дуже хотiлося спати, це все тривало надто довго. Едуард виводив букву за буквою з нелюдським зусиллям, а Альберт намагався зрозумiти хоч щось. Намагаючись вкласти всi наявнi сили, вiн малював ще одну букву, iще одну. Але одним словом послання не напишеш, треба пояснити, про що йдеться. Це тривало довго, до божевiлля, i виснажений Едуард здався. Але вже через годину вiн знову пiдвiвся, узяв зошит, нiби нагальнiсть штовхала його проти власноi волi. Альберт скинув з себе дрiмоту, полишив крiсло i запалив сигарету. Треба прочуматися i продовжити гру у загадки. Лiтера за лiтерою, слово за словом…

І десь пiд четверту годину ранку Альберт мав вiдгадку:

– Значить, ти не хочеш повертатися в Париж? Але куди ж ти тодi поiдеш?

Ну що ж, продовжимо. Едуард почав злитися, вiн нервував, i лiтери на сторiнках його зошита стали такими великими, що iх ще важче було розгадати.

– Заспокойся, – сказав Альберт, – не переживай, щось придумаемо.

Але вiн у цьому зовсiм не був упевнений, бо все те виглядало страшенно складно. Вiн вiдкинувся на спинку. Ну от, на свiтанку перед вiдправкою вiн дiзнався, що Едуард не хоче повертатися у Париж! Чи не так? Едуард написав у зошитi «так».

– Але ж це зрозумiло! – заспокоював його Альберт. – Спочатку не хочеться, щоб тебе бачили в такому станi. Усiм нам якось не по собi, так i е. От я, наприклад, навiть коли повернувся поранений з Сомми, також думав якийсь час, що Сесiль вiдвернеться вiд мене. Чесно, так i думав! Але батьки ж тебе люблять, вони не перестануть тебе любити, хоч тебе й потовкло добряче – не треба так нервуватися!

Але замiсть того щоб заспокоiти, його надокучливiсть ще бiльше роздратувала Едуарда. З горла його вирвався киплячий вулкан, i вiн почав так смикатись, що Альбертовi довелося пригрозити, що вiн його прив’яже. Едуард трохи притих, хоч так само був схвильований i знервований. Вiн рiзко вихопив зошит iз рук Альберта, як оту скатертину зi стола пiд час сварки, i знову зайнявся калiграфiею. Альберт закурив ще одну сигарету i задумався над його реакцiею.

Якщо Едуард не хоче, щоб близькi бачили його в такому станi, то, може, i в нього е кохана дiвчина? Вiдмовлятися вiд цього – то вже занадто, Альберт цього не розумiв i обережно висловив свое припущення.

Зосереджений над своiм аркушем, Едуард вiдкинув його гiпотезу, як нав’язливу муху. Нiякоi дiвчини.

Але ж у нього е сестра. Треба буде ще бозна-скiльки часу витратити, щоб розпитатися про сестру. Ім’я прочитати неможливо. То й нехай – це ж не так уже й важливо.

Хоча справа i не в сестрi зрештою.

Власне, не такi вже й поважнi причини в Едуарда, треба спробувати достукатися до здорового глузду.

– Я тебе розумiю… – повернувся до свого Альберт. – От сам побачиш – з протезом все буде по-iншому…

Едуард знову нервуе, весь його бiль виходить на поверхню, вiн вiдкидае спробу порозумiтися i починае ревти, як божевiльний. Альберт стримуеться, поки може, вiн уже сам на межi власних сил, але потiм здаеться i робить йому укол морфiну. Едуард починае дрiмати, за останнi днi вiн прийняв багато доз. Якщо витримае, то його органiзм направду сталевий.

З самого ранку, поки вiн Едуарда збирав та годував (Альберт робив усе так, як його вчили: через маленьку трубку, вставлену в трахею, та невеличку лiйку повiльно наливав iжу так, щоб шлунок сприйняв ii). Едуард знову нервував, йому хотiлося встати, вiн не мiг влежати на мiсцi. Альберт уже не знав, що й робити. Хлопець схопив зошит i, написавши кiлька таких же незрозумiлих, як уночi, лiтер, постукав олiвцем по сторiнцi. Альбертовi не вдавалося розiбрати, що це – «Е» чи «Б»? І раптом вибухнув: з нього досить!

– Слухай, я бiльше не можу, малий! Не хочеш вертатись додому (хоч я не розумiю, чому) – це твоя справа. Дуже шкода, але я тут нiчим допомогти не можу!

Едуард схопив його за руку i стиснув з неймовiрною силою.

– Ей, що ти робиш? Боляче! – заволав Альберт.

Едуардовi нiгтi вп’ялися йому в шкiру щосили. Мить – i стискання слабшае, вiн хапае Альберта за плечi, мiцно обiймае його, вiн уже ридае так жалiбно, як колись мавпочки, яких Альберт бачив у цирку. (Вони iздили в костюмчиках морякiв на велосипедах i скиглили так, що у всiх наверталися на очi сльози.) Ця туга краяла серце. Те, що сталося з Едуардом, було таким фатальним… З протезом чи без – уже нiчого не виправити.

Альберт говорив простi речi. Поплач, малий. А що iще лишалося робити? Тiльки говорити банальнi речi. Жаль Едуарда був безмежним, вiн роздирав душу.

– Ти не хочеш повертатися додому, як я бачу… – сказав Альберт.

Вiн вiдчував, як голова Едуарда здригалася в нього на плечi. Хлопець знову i знову безмовно показував, що не хоче, нiзащо не хоче повертатися…

Притискаючи його до себе, Альберт думав, що протягом усiеi вiйни Едуард, як i всi, мрiяв лише про те, щоб вижити. А тепер, коли вiйна закiнчилась i вiн вижив, то думае про те, як десь сховатися або зникнути. Якщо вже тi, кому вдалося вижити, мрiють померти – то як же бути далi…

Справдi, тепер Альберт його розумiе: в Едуарда забракне волi покiнчити з собою. Уже не зможе. Якби йому вдалося викинутися з вiкна ще в перший день – все би вже скiнчилося: бiль i сльози, непевне майбутне. Все би завершилося тут, у цьому дворi шпиталю.

Але цей шанс втрачено, вiн нiколи бiльше не наважиться; тепер вiн приречений жити.

І все це з провини Альберта. Все це – через нього. Все, вiд самого початку, геть усе. Вiн розумiе свою вину i сам починае плакати. Яке спустошення… Тепер у життi Едуарда е мiсце тiльки для Альберта. Вiн для нього – едина опора. Молодий хлопець вiддав свою долю в його руки, бо сам не може нi нести ii, нi позбутися.

Альбертовi важко, вiн схвильований.

– Добре, – бурчить вiн, – я подивлюсь…

Вiн сказав це не подумавши, Едуард тут же пiдвiв голову, нiби вiд удару струму. На його скалiченому обличчi без носа, щiк, рота залишився лише божевiльний погляд, що пронизував наскрiзь.

Альберт вiдчув себе заскоченим.

– Я подивлюсь… – по-дурному повторив вiн. – Спробуемо якось викрутитись.

Едуард стиснув йому руку i заплющив очi. А потiм повiльно опустив голову на подушки. Трохи заспокоений, але стражденний, вiн знов загарчав, вiд цього над трахеею надулися великi кривавi бульбашки.

«Спробуемо…»

«Зайве» слово е якимсь прокляттям у життi Альберта. Скiльки разiв через свiй дурний розум вплутувався вiн у сумнiвнi ситуацii! Це неважко порахувати: стiльки, скiльки разiв йому забракло клепки спочатку добре подумати. Власне, Альбертова вдача й була причиною його щедростi, чарiвних моментiв. Але його передчаснi обiцянки досi стосувалися якихось дрiбниць. А от зараз вiд нього залежить людське життя…

Альберт погладив Едуардовi руки, подивився на нього, спробував поколихати.

Це жахливо, але вiн не може пригадати обличчя того, кого вiн ранiше називав Перiкуром. Цього завжди усмiхненого жартуна, що постiйно малював. А якраз перед атакою висоти 113 його було видно то в профiль, то зi спини. А от обличчя не було видно. Перiкур тодi до нього саме повернувся на мить.

Але цього йому вже не згадати – цей спогад був поглинутий сьогоднiшнiм безнадiйним видовищем, цiею страхiтливою кровоточивою дiрою.

Його погляд притягував зошит, що лежав на простирадлi лiжка. Тепер вiн легко зрозумiв слово, яке не мiг досi розгадати.

«Батько»…

Це слово затягувало його у спогади. Для нього батько вiддавна – це лише пожовклий портрет на буфетi. Але як тiльки йому на думку спадав докiр, що батько так рано помер, вiн розумiв, що з живим батьком все було би ще складнiше. Вiн би хотiв знати, зрозумiти. Але вже пiзно – вiн пообiцяв Едуардовi, що «розбереться». Хоч сам до ладу не розумiв, що хотiв цим сказати. Поки товариш засинав, Альберт, дивлячись на нього, думав.

Отже, Едуард хотiв зникнути. Але як можна десь зачаiтись чи зникнути живому солдатовi? Альберт не був лейтенантом, звiдки йому знати? Вiн i гадки не мав, як iз цим розiбратися. Може, хлопцевi якось знайти новi документи?

Альберт був не надто кмiтливий, але як колишнiй бухгалтер мислив логiчно. Якщо Едуард хоче зникнути – треба йому знайти документи мертвого солдата. Себто просто помiняти iх.

І на це е лише одне рiшення.

Служба персоналу. Кабiнет капрала Гросжана.

Альберт навiть не уявляв, що йому буде за такий учинок. Ледве вдалося уникнути вiйськового трибуналу, а вiн уже готовий (якщо тiльки наважиться…) – пiдробити пiдписи, пожертвувати живим та воскресити мертвого!

Цього разу точно розстрiляють. Без сумнiвiв.

Едуард, вимучений своiми болями, нарештi заснув. Альберт кинув погляд на настiнний годинник, пiдвiвся i вiдкрив дверцята до шафи.

Вiн засунув руку в сумку Едуарда i вийняв звiдти його вiйськове посвiдчення.

Скоро обiд. Через чотири хвилини, три, двi… Альберт прожогом кинувся вгору по коридору, тримаючись шпитальноi стiни. Постукав у дверi бюро i, не чекаючи вiдповiдi, зайшов. Над столом, заваленим документами, годинник показував майже дванадцяту.

– Привiт, – кивнув Альберт капраловi.

Вiн спробував жартувати. Але його стратегiя не мала жодного шансу в порiвняннi з порожнiм шлунком капрала. Гросжан бурчить:

– Що тобi треба на цей раз? Уже обiд!

– Подякувати…

Це його здивувало. Вiн уже готовий був пiдняти зад з крiсла i закрити свiй реестр. Але «дякую» – це було щось дивне, вiн не чув цього вiд початку вiйни. Вiн навiть не знав, як реагувати.

– Еее, нема за що…

Альберт старався, як мiг, i продовжив невинно:

– Ота твоя iдея з дублiкатом… Направду дякую – мого друга нинi по обiдi вiдправляють…

Гросжан вийшов iз зачудування, встав, витер руки об заплямованi чорнилом штани. Це добре, коли тобi дякують, але вже обiд усе ж таки…

І тут Альберт пiшов у наступ.

– Я шукаю двох своiх друзiв…

– Ааа…

Гросжан почав одягати пiджак.

– Не знаю, що з ними сталося… Тут кажуть, що вони зникли. А там менi сказали, що вони пораненi, i iх перевезли…

– А я тут до чого?

Гросжан простуе до дверей, пропускаючи поперед себе Альберта.

– Це ж може бути вказано в твоему реестрi… – скромно додае Альберт.

Гросжан широко вiдчиняе дверi.

– Приходь по обiдi – подивимося разом…

Альберт витрiщае очi так, нiби йому щойно в голову прийшла цiнна думка.

– А може, я сам пошукаю, поки ти будеш iсти?

– Е, нi, у мене iнструкцii – це заборонено!

Вiн пiдштовхуе Альберта, зачиняе дверi на ключ i йде. Альберт лишаеться нi з чим. Вiн каже: «дякую, до зустрiчi» i рушае коридором. Чорт! Едуарда мають забрати через годину-другу! Альберт ламае собi голову: «Чорт, чорт, чорт, чорт!» – повторюе вiн сам собi, його вбивае ця безвихiдь.

Пройшовши трохи, вiн обертаеться. Гросжан усе ще в коридорi – вiн спостерiгае, як Альберт вiддаляеться. Але той зайшов у двiр, бо в нього виникла iдея. Заглянувши знову в коридор, вiн помiчае Гросжана перед дверима його кабiнету. Вiн чогось вичiкуе, але чого? Трохи подумавши, Альберт здогадуеться i робить ще одне коло. Тодi твердим кроком якомога швидше йде до дверей. Аж раптом з’являеться якийсь вiйськовий, вiн iде, не повернувши голови, i, на щастя, зникае. Його поява вводить Альберта в ступор – то ж лейтенант Прадель! Ледве прийшовши до тями, вiн чуе, як з iдальнi долинае шум, смiх, крики, голоси. Все начебто нормально. Альберт зупиняеться бiля дверей кабiнету Гросжана, мацае рукою дверний одвiрок, знаходить ключ, вставляе його в замок, робить поворот, вiдкривае i вiдразу ж закривае за собою дверi. Вiн застиг спиною до дверей, як тодi, в тiй ямi вiд снаряда. Десь тут реестр. Нi, це скорiше тонни реестрацiйних документiв… Вiд пiдлоги аж до стелi…



У банку йому часто доводилося мати справу з такими архiвами, з усiлякими етикетками та написаними синiм чорнилом iнструкцiями, що стиралися з часом. Отож йому знадобилося майже двадцять п’ять хвилин, щоб знайти потрiбнi списки. Вiн страшенно хвилювався, це було сильнiше за нього, постiйно позирав на дверi, ждав, що вони от-от вiдчиняться. Вiн навiть не уявляв, що тодi скаже…

Вже було пiв на першу, коли йому вдалося знайти три додатковi реестрацiйнi картки. На кожнiй надписи були схожi, хоч стосувалися рiзних випадкiв. Дивно, як швидко стираються прiзвища. Минае ще двадцять хвилин. І тут вiн (як це на нього схоже!) починае сумнiватися. Так нiби його сумнiви щось змiнять… «Бери перший-лiпший», – каже вiн сам собi. Погляд постiйно бiгае мiж годинником та дверима, якi нiби наповзають i вже займають мало не всю кiмнату. А як же там Едуард? Лежить прив’язаний, сам-самiсiнький.

Майже за двадцять перша…

Перед ним – реестрацiйнi картки загиблих, родини яких ще не повiдомленi. Список закiнчуеться 30 жовтня.

Булiве Вiктор. Народився 12 лютого 1891 року. Убитий 24 жовтня 1918-го.

Повiдомлення про смерть мае бути передане батькам у Дiжон.

У цей момент його найбiльше турбувало, як уникнути ускладнень. Альберт розумiв, що його товариш тепер повнiстю пiд його опiкою, i заради цього вiн здатен на все. Але ж все треба зробити як слiд, продумано. Бо якщо Едуардовi дати посвiдчення мертвого солдата, значить, цей солдат числитиметься живим, його чекатимуть батьки. Вони будуть хвилюватися, розпитуватимуть, i iм зрештою вдасться все розкопати.

Альберт ухопився за голову. Що буде, коли iх звинуватять у пiдробцi та використаннi фальшивих документiв? (А заразом i якихось смертних грiхiв, про якi вони i гадки не мають.)

Альберта вже почало лихоманити. Ще перед вiйною його часом трясло вiд страху, як ото тремтять вiд холоду. Вiн знову подивився на годинник – час минав швидко. А вiн i досi ламае руки над тими реестрами, гортаючи сторiнки!

Альфред Дюбуа. Народився 24 вересня 1890 року. Помер 25 жовтня 1918-го. Одружений, двое дiтей, родина живе в Сент-Пурсенi.

Господи, що ж робити? Власне, вiн нiчого Едуардовi i не обiцяв, вiн просто сказав: «Я спробую». А це ще нiяк не зобов’язання, це просто слова. Це… Альберт думав над визначенням, а сам продовжував гортати сторiнки.

Луi Еврар. Народився 13 червня 1892 року. Помер 30 жовтня 1918-го. Повiдомлення про смерть мае бути передане батькам у Тулузу.

Як це вiн так погано продумав свiй план? Вiн просто, як божевiльний, кинувся виконувати своi обiцянки з найкращими намiрами… А воно он що виходить… Таки мама його мала рацiю…

Констант Гужу. Народився 11 сiчня 1891 року. Помер 26 жовтня 1918-го. Одружений. Мiсце проживання – Морван.

Альберт пiдвiв очi. Навiть годинник був проти нього – вiн пришвидшив свiй хiд. А як же iнакше – вже давно час. Двi великi краплi поту впали на реестр, вiн подивився, чи нема промокального паперу. Потiм глянув на дверi, перегорнув сторiнку. А коли дверi зараз вiдчиняться – що вiн скаже?

І раптом… е!

Ежен Лярiв’ер. Народився 1 листопада 1893 року. Помер 30 жовтня 1918-го, напередоднi свого дня народження. Еженовi було майже двадцять п’ять. Повiдомлення про смерть мае бути передане соцiальнiй службi.

Оце вже було справжньою знахiдкою! Батькiв – немае, повiдомлення просто передадуть адмiнiстрацii, тобто – нiкому.

Хутчiше! Десь щойно були тут коробки з вiйськовими посвiдченнями… Йому вистачило кiлькох хвилин, щоб вiдшукати свiдоцтво Лярiв’ера, – все поки що складалося непогано. П’ять хвилин по першiй. Гросжан – важкий черевань, вiн полюбляе iсти багато. Не треба квапитись, вiн точно з’явиться не ранiше, нiж пiв на другу. Ну що ж, тепер до роботи!

До посвiдчення Лярiв’ера було прикрiплено половину нагрудного жетона, iнша половина залишилася на тiлi. Або ii прибили до хреста (це вже неважливо). З фото Лярiв’ера дивився звичайний хлопець з обличчям, яке точно нiхто не впiзнае, якби йому вирвало нижню щелепу. Альберт сховав посвiдчення в кишеню. Схопив два iнших, що першими потрапили пiд руку, i теж поклав iх в iншу кишеню. Загубити одне посвiдчення – це неприемнiсть, а втратити кiлька – це вже повний завал. Але пiд час вiйни чого не бувае. Треба змiнити запис у реестрi, ось чорнильниця, ручка. Треба вдихнути глибше, щоб перестати тремтiти…

Вiн написав «Едуард Перiкур» (перевiрив дату народження, дописав ii, а також поставив вiдповiдний реестрацiйний номер) i далi дописав: «Убитий 2 листопада 1918 року». Потiм поклав вiйськове посвiдчення Едуарда в коробку загиблих. (Згори, разом з половинкою його нагрудного знака, де вказано його данi та реестрацiйний номер.) Через тиждень-другий його родинi повiдомлять, що син (брат) помер смертю героя. Формуляри – не проблема. Залишаеться лише додати прiзвище мертвого – просто i зручно. Навiть при погано органiзованих вiйськових дiях адмiнiстрацiя рано чи пiзно налагоджуе свою роботу.

Чверть на другу.

Тепер – все пiде швидше. Вiн уже бачив, як працюе Гросжан, i знав, де знаходяться основнi реестри. Переконався, що в зошитi iз поточними записами про виписку дублiката на трансфер Едуарда вiн зареестрований останнiм. Альберт бере з самого низу стосу чистий зошит. Нiхто ж не перевiрятиме нумерацiю. Поки помiтять, що бракуе одного направлення в зошитi, вiйна вже закiнчиться (i навiть буде час розпочати наступну). Зараз вiн швиденько оформить дублiкат направлення на трансфер Ежена Лярiв’ера. Вже ставлячи печатку, вiн вiдчув, що його заливае потом.

Вiн швиденько повернув усе на своi мiсця, кинув останнiй погляд на кiмнату, чи нiчого пiдозрiлого по собi не залишив, i прилип вухом до дверей. Жодного звуку, хiба що здалека. Вiн вийшов, замкнув дверi, сховав у одвiрку ключ i, торкаючись стiни, хутко пiшов геть.

Щойно в iм’я Францii помер Едуард Перiкур.

А воскреслий iз мертвих Ежен Лярiв’ер тепер довго житиме, щоб про це пам’ятати.



Едуард важко дихав, крутився на всi боки, i якби не був прив’язаний по руках i ногах, то перевертався би з одного краю лiжка на iнший. Альберт тримав його за плечi, за руки i в деталях усе розказав йому. «Тепер тебе звати Ежен – сподiваюсь, тобi сподобаеться, бо нiчого iншого в продажу не було». Але це вже його проблеми. Альберт все ще думав, як же хлопець зможе смiятися, коли йому захочеться…

Ну, нарештi, за ним приiхали.

Альберт зразу зрозумiв, що чорний задимлений фургон, що припаркувався в дворi, – це те, чого вiн чекав. Навiть не прив’язавши Едуарда, вiн кинувся до дверей. Бiг коридором, перестрибував через сходинки, щоб гукнути медбрата, який з документом у руцi вже шукав, до кого би звернутися.

– Це щодо трансферу? – спитав Альберт.

Хлопець кивнув, Альберт зiтхнув з полегшенням. До них приеднався i водiй. Вони пiднялися догори, несучи ношi, краi яких були обгорнутi тканиною довкола дерев’яних ручок. Альберт провiв iх коридором до палати.

– Попереджаю – там не пахне парфумами…

Опецькуватий санiтар лише знизав плечима – вони звикли.

– Таки й справдi… – сказав вiн, вiдчинивши дверi.

Авжеж, навiть Альберт, коли повертався, то ледве стримував нудоту вiд гнилого запаху.

Вони розклали ношi на пiдлозi. Товстий, той, що командував, поклав документ на узголiв’я лiжка. Еге, тут не перетягнеш так просто. Один схопив хворого за ноги, другий – за голову, i почали рахувати – «один, два, три»…

«Один» – приготувалися.

«Два» – пiдняли Едуарда.

«Три» – у той момент, як санiтари пiднiмали хворого, щоб покласти його на ношi, Альберт схопив дублiкат iз лiжка й пiдсунув такий же, але вже на iм’я Ежена Лярiв’ера.

– У вас е морфiн, щоб йому вколоти?

– Є все, що треба, не переживай, – сказав водiй.

– Тримай, – додав Альберт, – це його вiйськове посвiдчення. Даю тобi його окремо, бачиш, це на той випадок, якби у нього пропали речi, розумiеш?

– Не хвилюйся, – повторив другий, ховаючи документ.

Вони спустилися по сходах, перейшли у двiр. Голова Едуарда похитувалася туди й сюди, вiн перебував у забуттi. Альберт пiднявся за ними у машину i схилився на ним.

– Ну що ж, Ежене, успiху. Все буде добре, от побачиш…

Альбертовi хотiлося плакати. За спиною санiтар гукнув:

– Нам треба iхати, малий!

– Так-так… – погодився Альберт.

Вiн востанне схопив Едуарда за руки. (Цей момент вiн запам’ятае назавжди, i цi вологi очi, якi дивилися на нього.)

Альберт поцiлував його в чоло.

– Бувай. До зустрiчi, так?

Вiн вийшов з фургона i ще до того, як дверцята закрилися, крикнув навздогiн:

– Я приiду тебе навiдати!

Альберт пошукав свiй носовичок i пiдвiв голову. На третьому поверсi у вiдчиненому вiкнi за ними пильно спостерiгав лейтенант Прадель, тодi спокiйно вийняв свiй портсигар.

Мiж тим машина вже рушила з мiсця.

Покидаючи шпиталь, вона сховалася в чорнiй хмарi диму, який ще надовго залишався в повiтрi, неначе на подвiр’i якогось заводу. Альберт знову повернувся до палати. Прадель уже зник. І вiкно на третьому поверсi було зачинене.

Раптовий порив вiтру рознiс дим. Подвiр’я спорожнiло. Альберт також вiдчув себе спустошеним. Вiн глибоко вдихнув, помацав по кишенях у пошуках носовичка.

– Чорт… – вилаявся вiн.

Вiн же забув покласти в торбу Едуарда його зошит iз рисунками…



У наступнi днi в Альбертовiй головi виникла нова думка, що тепер не давала йому спокою. Якби вiн помер, то чи хотiв би, щоб Сесiль отримала офiцiйний (чи якийсь там формальний лист), написаний сухою мовою, що повiдомив би ii про його смерть i про те, що все скiнчилось? Про маму мова не йде. Яким би не був отой лист, вона омила би його зливою слiз, перед тим як почепити у вiтальнi на стiну. Питання про те, потрiбно чи нi повiдомляти сiм’ю, непокоiло його вiдтодi, як вiн знайшов на днi своеi сумки вкрадене вiйськове посвiдчення, коли шукав нове для Едуарда.

Воно було на iм’я Луi Еврара (рiк народження 13 червня 1892 року).

Альберт не пам’ятав, коли помер цей солдат, швидше за все, в останнi днi вiйни, але ж коли? Вiн пам’ятав, що батьки, яким треба про це повiдомити, живуть у Тулузi (люди звiдти мали би говорити з акцентом). Через кiлька тижнiв чи мiсяцiв, коли по ньому щезне й слiд, за вiдсутностi офiцiйного листа його визнають безвiсти зниклим. І з Луi Евраром буде покiнчено. (Так нiби вiн нiколи й не iснував.) А коли помруть його батьки, хто тодi згадае про Луi Еврара? Всi цi загиблi i зниклi – iхня кiлькiсть i так уже була величезною, Альберт тепер додав до них ще одного. Його батьки так i плакатимуть у невiдомiсть…

Тепер вiзьмемо з одного боку Ежена Лярiв’ера, а з iншого – Луi Еврара. Поставимо Едуарда Перiкура мiж ними. Дайте це все для роздумiв такому солдатовi, як Альберт Майяр, i зрозумiете його стан безмежноi туги…



Про сiм’ю Едуарда Перiкура вiн не знав майже нiчого. Правда, у документах вказана адреса фешенебельного кварталу. Але якщо ваш син помер (з фешенебельного вiн кварталу чи нi), це ж нiчого не мiняе. Інодi родина спочатку отримуе лист вiд бойового товариша (бо адмiнiстрацiя зазвичай дуже квапиться, посилаючи хлопця на вiйну, але зовсiм не спiшить повiдомити про його смерть…).

Альберт мае добре продумати цей лист, щоб пiдiбрати потрiбнi слова. Але думка про те, що це брехня, не полишала його…

Повiдомити людям, якi переживатимуть смерть свого сина, коли вiн насправдi живий? Що ж робити? З одного боку – брехня, з iншого – гризоти сумлiння. Така от безвихiдь кого завгодно зведе з розуму…

Нарештi, перегортаючи сторiнки зошита, вiн таки наважився. Цей зошит постiйно лежав бiля його лiжка, i вiн часто розглядав його. Цi малюнки стали вже нiби частиною його життя. Але цей зошит йому не належав. Треба повернути його. Якомога акуратнiше вiн вирвав останнi сторiнки (вони були заповненi тодi, коли зошит допомагав iм спiлкуватися).

Вiн розумiв, що все одно не зможе описати все до ладу. Але таки взявся писати…



Шановнi панове батьки!

Мене звати Альберт Майяр, я – друг Вашого сина Едуарда, i менi дуже прикро писати Вам про те, що вiн трагiчно загинув у бою 2 листопада цього року. Вас ще повiдомлять про це офiцiйно. Але менi хотiлося сказати передовсiм, що вiн помер як герой, захищаючи вiд ворога свою батькiвщину…

Едуард залишив менi зошит зi своiми малюнками на випадок, якщо з ним щось трапиться, я Вам його передаю.

Ви можете бути спокiйнi: вiн спочивае на невеличкому кладовищi поряд зi своiми товаришами. Запевняю Вас, що йому було надано всi належнi почестi, i йому добре там, де вiн зараз перебувае.

Я бихотiв…





7




Ежене, дорогий мiй товаришу…


(Невiдомо, чи ще працюе цензура, може, i досi вiдкривають листи, читають, наглядають. Отож, сумнiваючись, Альберт застерiгся i назвав його новим iменем. До якого, зрештою, вiн, Едуард, уже звик.) Такий поворот подiй навiть цiкавий. У Едуарда не було бажання розмiрковувати про цi речi, але спогади приходили самi собою.

Вiн знав колись двох Еженiв. Першого – з молодшоi школи, той був худющий, з ластовинням, його майже не було чути. Але цiкавiшим був iнший Ежен. З тим Еженом вони зустрiлися на курсах малювання, куди Едуард ходив потай вiд своiх батькiв. Разом вони проводили багато часу. Адже Едуард усе робив тайкома. Але, на щастя, у нього була Мадлен – його старша сестра. Вона завжди все залагоджувала (принаймнi те, що можна було залагодити). Ежен i Едуард разом вступали в Академiю мистецтв, вже будучи дуже здруженими. Ежен не був надто обдарованим, його не прийняли. Потiм вони втратили зв’язок, а у 1916 роцi Едуард дiзнався про його смерть.



Ежене, дорогий мiй товаришу!

Повiр менi, що новини вiд тебе дуже мене тiшать. Але за чотири мiсяцi ти не надiслав жодного слова, жодноi фрази – лише малюнки… Може, це тому, що ти не любиш писати – я можу це зрозумiти. Але…


Малювати було легше, бо слова не знаходились. Це стосувалося лише його, вiн би взагалi нiчого не писав, якби не той хлопець, Альберт. Вiн такий заповзятий, зробив усе, що мiг. Едуард нi в чому його не звинувачуе. Може… хiба що зовсiм трохи. Звичайно, це рятуючи життя того хлопця, вiн став таким, яким нинi е. Вiн зробив це з власноi волi, але… як би це сказати… Йому важко було висловити те, що вiн вiдчував: це – несправедливо… З одного боку – нiхто не винен, а з iншого – винним був увесь свiт.

Але треба речi називати своiми iменами. Якби того солдата Майяра не засипало живцем, вiн, Едуард, повернувся би додому цiлим i неушкодженим. Коли вiн думав про це, то йому було важко стриматися… Зрештою, в цьому закладi багато слiз – це мiсце скорботи.

Коли бiль, туга та смуток на хвильку стихали, на це мiсце приходили безперервнi спогади. Тодi натомiсть Альберта Майяра поставав лейтенант Прадель. Едуард нiчого не знав про виклик до генерала, про Альбертове уникнення присуду постати перед военною радою… Ця послiдовнiсть уже виникла десь перед його вiд’iздом, та й то вiн не дуже розумiв, що вiдбуваеться, через вплив лiкiв, – вiн сприймав усе уривками, як у туманi. А от профiль лейтенанта Праделя, який стояв у розпал битви, дивлячись на своi ноги, або вiддалявся, саме коли на нього звалювалася злива землi, – це Едуард пам’ятав добре. Вiн не розумiв причин, але точно знав: Прадель мае якийсь стосунок до того, що сталося.

Будь-хто на його мiсцi вже хвилювався б. Але зараз вiн вiдчув себе знесиленим, як тодi, на полi бою, коли почував безсилля, шукаючи товариша. Отi думки були, як пласкi вiддаленi рисунки, що не стосувалися його i не викликали у нього нi злостi, нi надii.

В Едуарда була страшна депресiя.



…я хочу сказати, що менi не завжди зрозумiло, як ти живеш. Я навiть не знаю, чи ти вдосталь iси, чи лiкарi хоч трохи розмовляють iз тобою, i (як я дуже сподiваюсь) вже йде мова про трансплантацiю? Про це менi розказували колись, i ми з тобою вже також про це говорили…


Трансплантацiя… Про це взагалi мова не йде. Альберт i не уявляе собi, про що питае. Його знання про це цiлком теоретичнi. Цi останнi тижнi у шпиталi були витраченi на боротьбу з iнфекцiею, щоб «поремонтувати» Едуарда. Це було слiвце хiрурга – професора Модре. Вiн був головним лiкарем госпiталю Роллена, що на вулицi Трюден. Щирий, рудий дядько з колосальною енергiею. Вiн оперував Едуарда вже шiсть разiв.

– Можна сказати, ми з вами дуже близькi!

І щоразу вiн розповiдав про все в деталях: про покази до операцii, про обмеження, про все, що могло дати уявлення про стратегiю його дiй. Це був не просто вiйськовий хiрург – це була людина з непохитною вiрою (i це попри сотнi проведених ампутацiй, проведених в ургентних умовах вдень чи вночi, iнколи навiть в окопах).

Уже незабаром Едуардовi дозволили подивитися в дзеркало. Звичайно, як на погляд медсестер та лiкарiв, якi витягли скалiченого, обличчя якого було суцiльною кровоточивою раною, де можна було розрiзнити лише язичок, вхiд у трахею, ряд дивом збережених верхнiх зубiв, – для всiх цих людей Едуард виглядав набагато краще. Вони говорили завжди оптимiстичнi речi, але iхне вдоволення змiталося безконечною безнадiею, яка вселяеться в чоловiка, коли вiн уперше бачить те, в що перетворився.

От звiдки й пiшла мова про майбутне. Зараз основне – це моральний стан постраждалого. Задовго до того, як дати Едуардовi дзеркало, Модре починав свою улюблену балачку:

– Скажiть собi одну рiч, юначе: те, як ви виглядаете сьогоднi, не матиме нiчого спiльного з тим, яким ви будете завтра.

Вiн робив наголос на словi «нiчого», себто абсолютно «нiчого».

Вiн витрачав дуже багато енергii, порiвняно з тим, яке враження справляв своiми словами на Едуарда. Звичайно, вiйна була неймовiрно жорстокою. Але якщо подивитися з iншого боку, то вона й посприяла великим зрушенням у щелепно-лицевiй хiрургii!

Навiть колосальнi зрушення.

Вiн показував Едуардовi зубнi протези, гiпсовi голiвки зi сталевими стрижнями, всiлякi iншi пристосування неначе з часiв середньовiччя (якi насправдi були найновiшим досягненням в ортопедичнiй практицi). А насправдi – приманка, бо тактик Модре почав таке собi обробляння Едуарда, щоб привести його до конкретики хiрургiчних манiпуляцiй.

– Методика трансплантацii за Дюфурменталем! Вам знiмають частину шкiри на потилицi, щоб зробити ii пересадку на обличчя…

Модре жваво демонстрував йому знiмки деяких прооперованих. (Хiба не чудо: дайте такому вiйськовому лiкарю когось iз розтовченою на вiйнi головою, i вiн вам зробить з нього абсолютно презентабельного чоловiка.)

Але вiдповiдь похмурого Едуарда була одна.

«Нi», – написав вiн великими буквами у своему зошитi для спiлкування.

Тодi Модре запропонував протези всупереч упертому спротиву Едуарда. Зробленi з легкого металу – вулканiту та алюмiнiю. У нього було все для того, щоб поставити йому нову щелепу. А замiсть щiк…

Едуард не чекав продовження, схопив зошит i знову написав: «Нi».

– Що – нi?… – спитав хiрург. – Чого ж ти хочеш?

«Нiчого не хочу. Я хочу лишитись таким, як е».

Модре приплющив очi розумiюче: в першi мiсяцi дуже часто зустрiчаеться така реакцiя. Вiдмовляння будь-що робити. Це все – наслiдки посттравматичноi депресii. Це мине з часом. Навiть з таким обличчям рано чи пiзно вiн стане розсудливим, бо це – життя.

Але i через чотири мiсяцi i тисячi наполягань, тодi, коли всi погоджувалися вiддатися в руки хiрургiв, щоб якомога зменшити наслiдки поранень, солдат Лярiв’ер продовжував опиратися: вiн таким i залишиться.

Говорив вiн це з упевненим, впертим та скляним поглядом.

Було вирiшено показати його психiатрам.



З твоiх малюнкiв я, здаеться, зрозумiв основне. Палата, в якiй ти живеш тепер, виглядае бiльшою i просторiшою за попередню, адже так? На подвiр’i видно дерева. Звичайно, сподiватися на те, що тобi там добре – неможливо, але я й сам не знаю, що змiг би для тебе зробити звiдти, де зараз я е. Вiдчуваю себе страшенно безпорадним.

Дякую за ескiзи до портрета сестри Марi-Камiлли.

Досi ти менi надсилав ii начерки тiльки зi спини чи в профiль. Тепер розумiю, чому ти хотiв ii зберегти тiльки для себе, халамиднику: це тому, що вона досить гарненька! Навiть зiзнаюся: якби в мене не було Сесiль…


Але жодноi «сестри» в цьому закладi не було – були просто доброзичливi та спiвчутливi жiнки. Треба було щось розказувати Альбертовi, який писав йому двiчi на тиждень. Першi малюнки Едуарда були дуже невдалими – його рука ще тремтiла, i вiн погано бачив. А ще операцiя за операцiею, йому постiйно болiло. В тому накиданому профiлi Альберт чомусь побачив «молоденьку сестричку»? Нехай буде й сестра, подумав собi Едуард, яка рiзниця? Вiн назвав ii Марi-Камiлла. Вiн уже склав собi певне уявлення про Альберта з його листiв i тому надав цiй вигаданiй дiвчинi образ, який мав би йому подобатися.

Хоч вони i були вже пов’язанi спiльною iсторiею, в якiй кожен зiграв свою роль, проте обое знали один про одного мало. А iхнi стосунки були ускладненими через туманне уявлення про солiдарнiсть, бажання помсти, вiддаленiстю та братерством. Едуард мав своi жалi щодо Альберта. Але посвiдчення, яке той йому дiстав, допомогло йому не повертатися додому. Вiн не мав жодного уявлення, що з ним буде тепер, коли вiн бiльше не Едуард Перiкур. Але байдуже – лиш би не вертатися до того життя, яке на нього чекало вдома (та ще в такому станi i з таким батьком).



До речi, про Сесiль – вона написала менi листа. Вона також думае, що ця вiйна затягнулася. Ми домовились, що все буде добре, коли я повернуся, але з ii листа я зрозумiв, що вона вже вiд всього цього втомилася. На початку вона навiдувалась до моеi мами частiше, нiж тепер. Я не можу дорiкати iй, я ж розказував тобi про свою маму – це справжня порохова бочка.

Величезне тобi спасибi за кiнську голову. Я тобi довго набридав iз цим. Вона й справдi дуже вдало вийшла, така виразна з тими виряченими очима та зубами. Знаю, що це звучить по-дурному, але я чомусь запитую себе: як цю тварину звали? (Так нiби менi хочеться дати iй кличку.)


Скiльки вiн намалював тих кiнських голiв для Альберта! І завжди йому здавалось – не те. То трохи завузька, то не тим боком, нi, знову не так, от якби очi трохи… Іншого разу Едуард би вже давно все те послав. Але вiн вiдчував, як важливо для товариша вiднайти i зберегти голову тоi шкапи, яка, можливо, врятувала йому життя. За цим проханням ховалася iнша причина – глибока i тяжка, i стосувалася вона вже Едуарда. Але вiн сам не мiг собi описати ii словами. Вiн узявся за роботу, накидав десятки ескiзiв за невмiлими пiдказками, якi давав той у своiх листах, перемiшуючи iх подяками та вибаченнями. Вiн уже був готовий вiдмовитися, але раптом згадав голову коня з ескiзiв Да Вiнчi (здаеться, виконану червоною охрою для кiнноi скульптури, яка послугувала йому моделлю). Отримавши ii, Альберт аж пiдскочив вiд радостi.

Прочитавши цi слова, Едуард нарештi зрозумiв, про що йшлося.

От тепер, коли вiн намалював кiнську голову своему товаришевi, вiн поклав олiвець i вирiшив, що бiльше нiколи його не торкнеться.

Вiн бiльше не малюватиме.



Час тут тягнеться безкiнечно. Уяви, що перемир’я було оголошене минулого листопада, i вже лютий, а ми ще не демобiлiзованi. Тижнями ми нiчого не робимо… Нам говорять багато всього, але звiдки знатимеш, де правда, а де – нi? Тут – як на фронтi, чутки розходяться швидше, нiж новини. Виглядае так, що парижани скоро будуть iздити на екскурсii з «Ле Петi Журнал» на поля битв пiд Реймсом. А ми тут продовжуемо скнiти в щораз гiрших умовах. Клянуся тобi, iнколи здаеться, що там, пiд кулями, було краще (ну принаймнi ми, солдати, вигравали битви). Грiх тобi жалiтися на своi маленькi турботи, мiй бiдолашний Ежене. Ти, напевне, думаеш, що я не уявляю, який я щасливий? І менi грiх жалiтися. Ти маеш рацiю: всi ми трохи егоiсти.

Мiй лист не тримаеться купи, бо я нiколи не вмiв висловити найсуттевiше, навiть у школi. Тому я iнколи думаю: а може, взятися за малювання?…


Едуард написав у зошитi записку лiкарю Модре, що жодноi пластичноi операцii вiн не потребуе, якою би вона не була. І що хоче повернутися до цивiльного життя якомога скорiше.

– З таким от обличчям?

Це доводило лiкаря до шалу. Вiн тримав записку Едуарда у правiй руцi, а лiвою стискав його плече i пiдставляв дзеркало.

Едуард довго роздивлявся вологе мiсиво, в якому вiн ледь упiзнавав спотворенi риси свого обличчя. Подекуди шкiра утворювала великi бiлi складки. А посерединi – дiра, трохи зменшена завдяки натягуванню тканин (вона, можливо, менше, нiж колись, була схожа на кратер, але i далi залишалась такою ж червоною). Хтось би подумав, що то цирковий клоун примудрився заковтнути повнiстю своi щоки та нижню щелепу, а от повернути iх на мiсце не здатен.

«Так, – пiдтвердив свое рiшення Едуард, – з таким обличчям».




8


Суцiльне стовписько. Тисячi солдат ходять туди-сюди, ночують, прибувають, щоб приеднатися до цього невимовного хаосу. Центр демобiлiзацii переповнений до краю, людей звiльняють i звiльняють по кiлька сотень. Але нiхто достеменно не знае, як це треба робити, видають i вiдмiняють накази, органiзацiя постiйно змiнюеться. Невдоволенi, украй виснаженi солдати ловлять кожну iнформацiю, i все перетворюеться на загрозливу хвилю вiдчаю. Офiцери проходять через юрмисько швидким кроком, нервово вiдмахуючись вiд запитань: «Я знаю не бiльше, нiж ви. Що ви хочете, щоб я вам сказав?» У цей момент лунае свисток, усi повертають голови на звук. Хвиля невдоволення перекочуеться туди, де репетуе якийсь солдат, чути лише: «Документи? От чорт, якi ще документи?», тодi додае: «А, оце вiйськове посвiдчення?» Кожен рефлекторно мацае свою нагрудну чи задню кишеню, кидаючи запитальний погляд на сусiда: «Ми тут уже четверту годину, чорти б iх узяли!», «Перестань скиглити, я тут уже третiй день!» А там хтось запитуе: «Де, ти кажеш, дають взуття?» – «Але залишилися лише великi розмiри». – «То що робити?» Хтось уже шаленiе. То – звичайний рядовий, а говорить iз капiтаном, як зi своiм пiдлеглим. Вiн аж кипить i повторюе: «Га? То що менi робити?» Офiцер поринае в папери, позначае прiзвища. Знервований рядовий розвертаеться, лаючись: «покидьки!» та ще додае кiлька крутих слiв. Капiтан продовжуе свое, нiби нiчого й не чув. Почервонiв, руки у нього аж трусяться, але людей так багато, що навiть такi сутички губляться в натовпi, як пiна на пивi. Он уже двое iнших штовхають один одного i сваряться. «Це – мiй жетон, кажу тобi!» – репетуе один. «Ще чого, iди до дiдька!» – то iнший. Але тут же вiдступае, вiн спробував поцупити i спробуе ще. Крадiжки трапляються постiйно, щодня. Треба було б вiдкрити таке собi бюро скарг, чи що. От саме про це зараз говорять чоловiки в черзi за супом. Чути повсякчас: «Чому кава гаряча, а суп – холодний?» – «Вiн щойно зварений, ще теплий…» Решту часу, коли вони не стоять у черзi, то намагаються про щось дiзнатися. «Той поiзд на Макон в графiку таки е», – каже один. «Ну, так, у графiку вiн е, але тут-бо його ж нема, що тобi ще сказати?»

Учора, нарештi, поiхав поiзд на Париж. Сорок сiм вагонiв для перевезення тисячi п’ятисот людей. Туди напхали, як сардин, понад двi тисячi, але i то вже удача. Хтось побив вiкна, прийшли офiцери, завели мову про «збитки». Люди мусили вийти, а потяг простояв ще цiлу годину (крiм тих десяти, на якi вiн уже спiзнювався). Нарештi потяг зрушив з мiсця, кричали всi i звiдусiль: i тi, хто поiхав, i тi, котрi залишилися. А коли на вузькому видноколi розтанули хмари диму, всi повернулися до своiх гуртiв i знову взялися шукати когось, хто хоч щось би знав (о Господи, то що – немае нiкого, хто б цим усiм керував?). Є, але чим командувати? Нiхто нiчого не розумiе. Чекають усi. Частина солдатiв сплять прямо на землi, на своiх плащах (в окопах i то мiсця було бiльше). Звичайно, це важко порiвняти, тут принаймнi нема пацюкiв, але е вошi, бо iх носиш на собi. «Навiть родинi не напишеш, коли вдома чекати», – нарiкае старий солдат зi зморшкуватим лицем та згаслим поглядом, в його жалю вiдчуваеться фаталiзм. Всi сподiваються, що прибуде додатковий потяг. Вiн таки прибув, але замiсть того, щоб забрати триста двадцять солдат, як цього чекали, вiн привiз ще двi сотнi, яких невiдомо, куди дiвати.

Капелан зробив спробу пройти через ряди солдат, що лежали на землi. Але хтось його штовхнув, кава з чашки в його руцi вилилась, а якийсь хлоп’яга йому пiдморгнув: «Бачу, не дуже люб’язний з вами Господь!» – вiн явно кепкував. Капелан зцiпив зуби i спробував десь примоститись на лавi (обiцяли ще доставити тих лав, але коли це буде – нiхто не знав). А поки що треба було захоплювати тi, що е. Капелан таки знайшов собi мiсцину, бо сiли щiльнiше. Якби то був офiцер, його б вiдшили, а от священика…

Зi своiм вiдчуттям тривоги Альберт почувався зле в натовпi. Вiн був затиснутий звiдусiль двадцять чотири години на добу. Неможливо було просто десь присiсти, щоб тебе нiхто не зачiпав. А цей вiчний гамiр, цi безперервнi крики страшенно мучили, гули в його головi, вiд чого вiн аж пiдскакував i повсякчас вовтузився. Інколи (так, нiби закривалися втулки) шум довкола нього раптом стихав, але натомiсть чулося приглушене вiдлуння, нiби вибухи снарядiв з-пiд землi.

Це вiдбувалося з ним все частiше – вiдтодi, коли вiн побачив там, у холi, капiтана Праделя. У своiй улюбленiй позi, розставивши ноги, вiн стояв, заклавши руки за спину, i спостерiгав за цим галасливим збiговиськом з усiею строгiстю людини, яку украй нервуе отака безпораднiсть iнших. Думаючи про нього, Альберт пiднiмав очi та тривожно дивився на юрбу солдат довкола себе. Йому не хотiлося розказувати про Праделя Едуардовi, бо в нього складалося враження, що той – всюдисущий, як злий дух, який постiйно витае десь поряд.



Ти правий, що всi ми трохи егоiсти. Мiй лист не тримаеться купи…


– Альберте!



Бо в наших головах, у нас усiх, такий iнодi туман…


– Альберте, чуеш? Чорти б тебе забрали!



Знервований капрал схопив його за плече, шарпонув щосили, показуючи на дошку оголошень. Альберт швиденько, на ходу зiбрав своi розкиданi речi, притиснув до себе документи i прожогом кинувся через натовп солдат, що, як гусаки, стояли, переминаючись з ноги на ногу.

– Ти не надто схожий на того, що на фото…

Жандармовi було на вигляд всi сорок (кругле черевце, такий собi товстун, можна здогадуватися, як вiн мiг жерти цi останнi чотири роки). Такий собi служака з почуттям обов’язку i пiдозри. Але почуття обов’язку – це штука сезонна. Наприклад, вiд часу проголошення перемир’я на цiм наполягають повсякчас. А такi, як Альберт, були легкою поживою, хоч i войовничою. На його обличчi читалося бажання швидше повернутися та виспатися.

– Альберт Майяр… – повторив жандарм, прискiпливо вдивляючись у вiйськове посвiдчення.

Ще трохи, i вiн почне роздивлятися його на свiтло. Звичайно, вiн сумнiваеться, дивлячись на Альберта i вдоволено констатуючи: «Несхожий на фото». Але ж фото чотирирiчноi давностi, вицвiле, пошарпане… Альберт подумав: як на такий час, потерта фотографiя теж годиться. Але жандарм був iншоi думки. Зараз довкола стiльки шахраiв, злодiiв та брехунiв. Вiн нахилив голову, дивлячись по черзi то на Альберта, то на документ.

– Це фото зроблене ранiше… – додав нерiшуче Альберт.

Для чиновника лице солдата здаеться пiдозрiлим, але його «ранiше» розвiюе сумнiви. Та й для всiх «ранiше» викликае однаковi почуття. Але все ж таки…

– Ну, що ж, – почав вiн знову, – отже, «Альберт Майяр». А от у мене вже е два Майяри.

– І обое «Альберти Майяри»?

– Нi, але обидва «А. Майяри», «А» може бути й Альбертом.

Жандарм був дуже гордий з того, що цей дедуктивний висновок пiдкреслив його кмiтливiсть.

– Так, – каже Альберт, – але може бути i Альфредом також. Або Андре. Чи Альсiдес.

Жандарм подивився на нього i примружив очi, як товстий кiт.

– А чому не Альберт?

Звичайно, для цiеi гiпотези Альберт спростування не мав.

– А де вiн, той другий Майяр? – спитав вiн.

– Та в тiм-то й рiч – вiн позавчора поiхав.

– І ви його вiдпустили, не дiзнавшись iменi?

Жандарм примружив очi (як важко пояснювати елементарнi речi!).

– Ім’я в нього було. Це тепер немае, бо всi анкети передано в Париж. На тих, хто вже поiхав, у мене лишився лише такий от список, – вiн показав пальцем на колонку з прiзвищами, – ось, тут вказано «А. Майяр».

– То як бути? Я що – залишуся стовбичити тут сам?

– Якби все залежало тiльки вiд мене – я б тебе вiдпустив. Але менi голову вiдiрвуть, розумiеш… Якщо я зарееструю зайвого чоловiка, знаеш, що зi мною буде? А уявляеш, скiльки ходить тут усяких! Та й ви постiйно губите своi документи! А якщо додати ще всiх, хто загубив свою виплатну книжку, щоб двiчi отримати компенсацiю…

– І це справдi так серйозно? – спитав Альберт.

Жандарм насупив брови, нiби щойно збагнув, що перед ним пiдозрiлий вивiдувач.

– Фото було зроблене ще до того, як я був поранений при Соммi, – пояснив Альберт, щоб розрядити ситуацiю. – Можливо, тому й фото таке…

Жандарм, гордий зi своеi проникливостi, прискiпливо роздивлявся то його самого, то фотографiю. І нарештi проказав загадково: «Можливо». Але вiдчувалося, що це ще не кiнець. Позаду вервечка солдат почала втрачати терпiння. Гули спочатку тихенько, а потiм усе обуренiше i наполегливiше…

– Якiсь проблеми?

Почувши цей голос, Альберт скам’янiв. У ньому вiдчувалося стiльки ядучостi, нiби це були випари смертельноi отрути. В полi зору з’явився спочатку ремiнь. Альберт вiдчув, як починае тремтiти.

– Рiч у тiм… – почав жандарм, простягаючи вiйськове посвiдчення.

Альберт нарештi пiдвiв голову i зустрiвся з холодним i нищiвним поглядом капiтана д’Олнея-Праделя, що був, немов лезо ножа. Такий, як завжди… Ретельно прилизане каштанове волосся, мундир з голочки, стояв хизуючись.

Прадель узяв посвiдчення, не спускаючи погляду з Альберта.

– У мене тут два «А. Майяра», – пояснював жандарм. – Я от сумнiваюся щодо фотографii…

Прадель навiть не глянув на документ. Альберт опустив очi додолу. Це було сильнiше за нього – вiн не витримував цього погляду. Ще п’ять хвилин, i з його носа скотиться краплина поту.

– Цього я знаю… – зверхньо кинув Прадель. – Я чудово його знаю.

– Тодi все гаразд, – козирнув жандарм.

– Це точно Альберт Майяр…

У Праделя була манера говорити дуже повiльно, так нiби вiн у кожен звук додавав особливоi ваги.

– …Жодного сумнiву.

Поява капiтана усiх враз стишила. Солдати замовкли, нiби враженi затемненням. Було у цьому Праделi щось таке, що сковувало, нiби якийсь iще один Жавер. (У пеклi охоронцi, певно, мають такий погляд.)



Я сумнiвався, чи говорити тобi про це, але все ж наважуся. Я маю новини про О. П. Вiн став капiтаном! Ну, що ж, на вiйнi вигiднiше отаким негiдникам, анiж солдатам. І вiн тут керуе вiдправкою в демобiлiзацiйному центрi. На мене зустрiч так подiяла… Ти уявити собi не можеш, що менi сниться вiдтодi, як я знову його побачив…


– Ми ж знайомi, рядовий Альберте Майяре?

Альберт наважився пiдняти очi.

– Так, пане лейт… пане капiтане. Ми знайомi…

Жандарм бiльше не сказав нiчого, вiн втупився у своi папери з печатками та списками. Атмосфера довкола почала зловiсно вiбрувати.

– Я навiть знаю про ваш героiзм, рядовий Альберте Майяре, – процiдив Прадель iз зневажливою мiною.

Вiн роздивлявся його вiд голови до п’ят. Вiн явно тягнув час. Альбертовi здавалося, що земля тiкае у нього з-пiд нiг, нiби вiн стояв на сипких пiсках, i якось мимохiдь, в панiцi, вiн випалив:

– Це все – наслiдки вiйни.

Довкола запала нiма тиша. Прадель пiдвiв голову подивовано.

– Кожен… виказуе свою справжню натуру, – важко закiнчив Альберт.

Губи Праделя склалися в iронiчну гримасу. (Інколи його вуста перетворювалися на тонку смужку, яка при потребi якось механiчно розтягувалася.) Альберт збагнув, що його завжди напружувало: капiтан Прадель нiколи не клiпав. Вiд цього його погляд здавався пронизливо-рiзким i пильним. «Ця скотина нiколи не плаче», – подумав вiн, ковтнувши клубок у горлi, й опустив очi.



Інколи менi сниться, що я вбиваю його, пронизую штиком. Або ми це робимо удвох – ти i я. І тодi вiн проходить дев’ять кiл пекла. Або я постаю перед трибуналом, мене от-от розстрiляють (я би мав вiдважно вiдмовитися одягти на очi пов’язку). Але я навпаки погоджуюся, бо стрiляти мае Прадель. Вiн пiдходить до мене – самовпевнено, пильно дивлячись… Прокинувшись, я до нестями хочу убити його… Але коли на думку приходить iм’я цього покидька, то я вiдразу згадую тебе, мiй бiдний друже. Я не мав би тобi цього нагадувати, я знаю…


Жандарм потер потилицю.

– Ну, що ж… якщо ви його знаете, пане капiтане…

Обурливий галас наростав – спочатку нерiшуче, а потiм усе сильнiше.

Альберт нарештi пiдвiв очi. Прадель зник, а жандарм уже схилився над своiми списками.



З самого ранку всi довкола вже знетямилися в постiйному галасi. Центр демобiлiзацii був переповнений криками та лементом. Але раптом пiд кiнець дня зневiра привела це величезне стовписько до завершення. Кабiнки закрили, офiцери розiйшлися до вечерi, а iх виснаженi помiчники, сидячи на своiх стiльцях, за звичкою дмухали на свою ледве теплу каву. Столи адмiнiстрацii опустiли – до наступного дня.

Поiзди, якi мали прибути, так i не приiхали.

І сьогоднi вже точно не приiдуть.

Можливо, завтра.



А ми тiльки те й робимо, що чекаемо – вiд самого кiнця вiйни. Тут майже так само, як в окопах. Є ворог, якого не видно, але який нависае над нами усiею своею вагою. Ми залежимо вiд нього. Ворог, вiйна, адмiнiстрацiя, армiя – це все мiж собою схоже, нiхто нiчого не розумiе, i нiхто не може цьому зарадити.


Вже скоро нiч. Тi, що вже пiдкрiпились, починають дрiмати або запалюють сигарети. Змученi за увесь день тим, що лементували, як чорти, мучилися нi за цапову душу, вони вiдчули себе раптом терплячими i щиросердими. Тепер, коли все заспокоiлося, кожен готовий подiлитися з товаришем рядниною чи навiть хлiбом, якщо той залишився. Всi роззуваються i в сутiнках здаються постарiлими; втома вiд цих виснажливих мiсяцiв та постiйноi непевностi даеться взнаки – покiнчити з цiею вiйною неможливо. Дехто грае в карти, хтось пробуе грати в кулi (занадто малi, щоб iх ганяти), чути смiх та жарти. Але на серцi в усiх було тяжко.



…ось як закiнчуеться вiйна, мiй бiдний Ежене. Уяви величезний барак, де сплять виснаженi люди, яких навiть не постаралися додому нормально вiдправити. Нiхто доброго слова не скаже, не те щоб потиснути руку. В газетах нам обiцяли трiумфальнi дiйства, натомiсть нас запихають в бараки, вiдкритi всiм вiтрам. «Щире визнання вiд вдячноi Францii» (я читав це в «Ле Матен», клянусь тобi, слово в слово) перетворилося на виснажливу тяганину. Нам видають 52 франки вiдшкодування, правда, видають ще одяг, суп та каву…


– Вдома, коли я повернусь, – каже хтось, укотре запалюючи цигарку, – влаштують чудове свято…

Нiхто не вiдповiв, хоча всi сумнiвалися.

– Ти звiдки? – запитуе сусiд.

– З Сент-Вiгер-де-Суланже.

– А…

Це нi про що не говорило, але звучало гарно.



На сьогоднi, мабуть, досить. Думаю про тебе повсякчас, любий друже, i дуже хочу тебе побачити. Це перше, що я зроблю, коли повернуся до Парижа. Але пiсля того, як побачуся з Сесiль (зрозумiй мене правильно). Одужуй, пиши менi хоч трохи, якщо можеш, або присилай малюнки – це також добре (я iх усi бережу). Адже хто знае, коли ти станеш вiдомим художником, я буду казати: це мiй друг (може, на цьому розбагатiю?).

Мiцно тисну твою руку.


Твiй Альберт.



Провiвши довгу нiч в очiкуваннi, зранку всi потягувалися. Помiчники офiцерiв розвiшували оголошення, гупаючи молотками по стiнах. Всi поспiшали. Поiзди мали прибути у п’ятницю, тобто через два днi. Поiзди на Париж! Кожен шукав свое iм’я та знайомi iмена. Альберт застряг у натовпi, йому товкли ребра, наступали на ноги. Нарештi йому вдалося розчистити собi прохiд. Вiн провiв пальцем по одному, по другому списку, перейшов до наступного, як той краб. Ну от, нарештi, i Альберт Майяр – на нiчний потяг у п’ятницю, о 22-й годинi…

Щоб проштампувати свiй проiзний квиток, дiйти до вокзалу разом з усiма, треба вийти десь за годину. Хотiв було написати Сесiль, але швидко вiдмовився вiд цiеi думки – нi до чого. Досить уже поганих новин.

Як i решта iнших солдат, вiн вiдчував полегшення (навiть якщо хтось i прибрехав чи взагалi подавав неперевiрену iнформацiю, вiд неi однаково ставало легше).

Альбертовi захотiлося скористатися перервою, i вiн попросив якогось хлопця, що писав листа, наглянути за речами. Вночi дощило, а може, погода ще й налагодиться. Кожен робив свiй прогноз, дивлячись на хмари.

А зранку, навiть якщо було багато причин для занепокоення, кожен вiдчував, як усе-таки добре лишитися живим… Уздовж перегородок, якi встановили, щоб окреслити межi табору, як i в попереднi днi, вже рядами стояли солдати i перемовлялися про те, про се з мiсцевими селянами, якi прийшли подивитися, як усе вiдбуваеться. Дiтлахи намагалися торкнутися зброi. Отi вiдвiдувачi – невiдомо, як i коли приiхали, але люди е люди. Дивно було говорити з мирними жителями отак от, через перегородку. В Альберта ще залишався тютюн – едине, з чим вiн не розлучався. Добре, що багато потомлених солдатiв все ще лежали на своiх плащах, не наважуючись встати. Тому отримати кухоль кави було легше, нiж удень. Пiдiйшовши до перегородок, вiн довго стояв i курив, присьорбуючи каву. А над головою швидко пролiтали бiлi хмари. Вiн попрямував до виходу, мимохiдь перемовляючись з iншими солдатами. Вiн уникав якихось розпитувань, хотiв спокiйно дочекатися, коли його покличуть. Уже не було бажання кудись бiгти, все одно – рано чи пiзно – його вiдправлять додому. Сесiль у своему останньому листi дала йому номер телефону, щоб вiн мiг залишити повiдомлення про день свого повернення. Вiдтодi цей номер обпiкав йому пальцi. Вiн хотiв тут же набрати його, поговорити з Сесiль, розказати iй, як вiн мрiяв повернутися, щоб бути нарештi разом (i ще про багато iнших речей). Але це був просто номер, де можна було залишити повiдомлення (у пана Молеона, який тримав господарський магазин на розi вулицi Амандье). Окрiм того, ще треба було знайти якийсь телефон, щоб додзвонитися. Швидше вже додому повернешся…

Бiля огорожi зiбралася юрба людей. Альберт затягувався черговою сигаретою. Сюди приходили мiсцевi, щоб поговорити з солдатами. Сумовитi жiнки шукали свого сина чи чоловiка, тримаючи фото у витягнутiй руцi (подумати тiльки – це як шукати голку в копицi сiна). Батьки, якщо такi були, трималися позаду. Жiнки жадiбно випитували, продовжуючи своi зусилля, бо прокидалися кожного ранку з останньою крихтою надii. Чоловiки ж давно зневiрилися. Солдати вiдповiдали непевно, хитали головами, бо всi фото були схожими.

Чиясь рука опустилася на його плече. Альберт обернувся i вiдразу вiдчув, як до горла пiдбираеться нудота, а серце починае вискакувати з грудей.

– О, рядовий Майяр! Я вас шукав.

Прадель узяв його пiд руку i потягнув кудись.

– За мною!

Альберт бiльше не був у його пiдпорядкуваннi, але, як заведений, пiшов за ним, притискаючи торбу до себе.

Вони йшли вздовж огорожi.



Дiвчина була середнього зросту. Рокiв десь двадцять сiм чи двадцять вiсiм, не красуня, подумав Альберт, але приемна. Шубка у неi, мабуть, з горностая (але Альберт не був упевнений). Якось Сесiль показувала йому такi шуби у вiтринах розкiшних магазинiв, i йому було дуже прикро, що вiн не мiг дозволити собi ходити по крамницях, щоб купити iй таку. Молода жiнка тримала муфту, на нiй був модний капелюшок. Видно було, що в неi е можливiсть виглядати просто i водночас елегантно. Вiдкрите обличчя, великi темнi очi, у кутиках – пучки дрiбненьких зморшок. Темнi вii та маленький ротик. Не надто гарна, але вiдчувалось – добре доглянута. Окрiм того, видно було, що жiнка з характером.

Вона була схвильована. Тримаючи в руках, обтягнутих рукавичками, аркуш паперу, вона розгорнула i простягнула Альберту.

Щоб хоч мить отямитись, вiн узяв його i зробив вигляд, що читае. Але в цьому не було потреби – вiн чудово знав, про що там мова. Офiцiйне повiдомлення. Його погляд вихопив кiлька слiв: «помер за батькiвщину», «через поранення, отриманi на полi бою…», «похований поблизу…».

– Панна цiкавиться одним з ваших товаришiв, загиблим у бою, – холодно проказав капiтан.

Дiвчина простягнула йому ще один лист, який вiн мало не вронив, але швидко пiдхопив (а у неi вихопилося схвильоване «ох»).

То був його почерк.



Шановнi…

Мене звати Альберт Майяр, я – друг Вашого сина Едуарда, i менi дуже прикро писати Вам про те, що вiн трагiчно загинув…


Вiн повернув дiвчинi листа. Вона подала йому свою холодну, нiжну, але мiцну руку.

– Мене звати Мадлен Перiкур. Я – сестра Едуарда…

Альберт чемно нахилив голову. (Вони з Едуардом були схожi. Очима.)

Нiхто не знав, що казати далi.

– Менi дуже шкода… – сказав Альберт.

– Власне, панна, – втрутився Прадель, – приiхала до мене за рекомендацiею генерала Морiйо… – Вiн повернувся до неi. – Це, здаеться, близький друг вашого батька?

Мадлен кивнула на знак згоди. Але не зводила пильного погляду з Альберта, у якого нагадування про Морiйо викликало спазми в животi. Його хвилювало, як це все закiнчиться (iнстинктивно вiн стиснув м’язи i зосередився на своему сечовому мiхурi). Прадель, Морiйо… От петля i затягнеться зараз…

– Рiч у тiм, – продовжував Прадель, – що панна Перiкур хотiла би навiдати могилу свого бiдолашного брата. Але вона не знае, де вiн похований…

Капiтан д’Олней-Прадель важко поклав свою руку на плече рядового Майяра, щоб той подивився на нього. Це виглядало як цiлком дружнiй жест. Для Мадлен капiтан Прадель мав би здатися таким людяним (отой покидьок, що свердлив зараз Альберта прямим i загрозливим поглядом!). Альберт у думцi поеднав прiзвища Морiйо i Перiкура, а потiм додав ще й «близький друг»… Нескладно було здогадатися, що капiтан уже намацуе зв’язки, i допомога панни йому принесе бiльше вигоди, нiж оприлюднення правди, яку вiн i так чудово знав. Йому вигiдно було тримати Альберта у пастцi (вигадка про смерть Едуарда Перiкура), i досить було подивитися на нього, щоб зрозумiти, що його кулак мiцно стиснутий, поки йому це вигiдно.

Панна Перiкур не просто дивилася на Альберта – вона вивчала його з такою безмежною надiею, аж зморщила брови, нiби хотiла допомогти йому заговорити. А вiн мовчки кивав головою.

– Це далеко звiдси? – питала вона.

Який гарний голос… Але Альберт мовчав.

– Чуете? Панна, – знову втрутився капiтан Прадель, – питае вас: чи далеко той цвинтар, де похований ii брат, Едуард?

Мадлен кинула на офiцера нетерплячий погляд. Вiн що, той ваш солдат, недоумок? Не розумiе, про що його питають? Вона аж зiм’яла аркуш. А ii погляд у сум’яттi переходив з капiтана на Альберта.

– Досить далеко… – вичавив з себе Альберт.

Мадлен зiтхнула з полегшенням. «Досить далеко» означае, що не надто далеко, або принаймнi «я пам’ятаю, де це». Чи, може, ще хтось знае. Можна було здогадатися, що вона довго шукала, поки iх знайшла. Вона не могла дозволити собi посмiхнутися, звичайно, ситуацiя була невiдповiдна, але вона принаймнi трохи заспокоiлась.

– Можете менi пояснити, як туди добратися?

– Це… – почав Альберт, – це… як би вам сказати… Якщо звiдси, з села, орiентиром можуть бути…

– Значить, ви могли би нас туди допровадити?

– Зараз? – схвильовано спитав Альберт.

– Та нi! Не зараз!

Ця вiдповiдь вирвалась у Мадлен Перiкур. Вона зразу ж пожалкувала про це, прикусила губу, сподiваючись на пiдтримку Праделя.

Виникла дивна ситуацiя: всi розумiли, про що йдеться.

Одне маленьке слово, сказане занадто швидко, все пояснило. Це все мiняло.

Як завше, Прадель був найкмiтливiшим:

– Панна Перiкур хоче вiдвiдати могилу свого брата, розумiете…

Вiн робив наголос на кожному складi, нiби той мав окремий смисл.

Вiдвiдати. Ну що ж. А чому не зараз? Чого чекати?

Було зрозумiло: для того, щоб зробити те, що вона хоче, треба чимало часу i повноi секретностi.

Останнiми мiсяцями родини вимагали дозволу на перепоховання солдатiв, загиблих на фронтi: «Вiддайте нам тiла наших дiтей».

Але що вдiеш? Це стосувалося всiх. Вся пiвнiч i весь схiд краiни був всiяний могилами, викопаними нашвидкуруч (бо мертвi не можуть чекати, трупи швидко гниють, а крiм того, ще й пацюки). Вiд самого проголошення перемир’я родичi забили на сполох (але уряд настояв на заборонi). Коли Альберт задумувався над цим, йому здавалося таке логiчним. Якщо держава дозволить приватну ексгумацiю тiл загиблих, за кiлька днiв сотнi тисяч родичiв, озброених лопатами та заступами, перериють пiвкраiни. Уявiть собi, що для цього треба було б перевезти тисячi напiврозкладених тiл, чекати цiлими днями з трунами на вокзалах, вантажити iх на поiзди, якi тiльки вiд Парижа до Орлеана зараз тиждень iдуть. Це неможливо. Тому вiд самого початку це було заборонено. Але от родичам сприйняти це було важко. Вiйна ж бо закiнчилася, то як це зрозумiти? І вони наполягали. Зi свого боку, держава не давала собi ради навiть iз демобiлiзацiею солдат, а що вже казати про органiзацiю ексгумацii та транспортування двохсот, трьохсот чи навiть чотирьохсот тисяч трупiв (а може, й бiльше, бо лiк уже давно втрачений…).

Це вже головоломка.

Тодi люди знаходили вiдраду в тузi. Батьки iздили по краiнi, щоб схилитися над могилами, насипаними у чистому полi, i не мали сил покинути iх.

Так чинили найбiльш законослухнянi.

Бо були ще й iншi – бунтiвливi, вимогливi, впертi, якi не хотiли здаватися перед байдужим урядовим чиновництвом. Цi чинили по-своему. Так, як вчинила родина Едуарда. Панна Перiкур приiхала не вiдвiдати могилу свого брата.

Вона приiхала по нього.

Вона приiхала, щоб викопати його останки i забрати додому.

Такi iсторii повторювалися скрiзь. Був налагоджений цiлий процес – спецiальнi копачi на вантажiвках, з лопатами, заступами, що мали i мiцнi нерви.

Вночi знаходили мiсце i швидко робили свою справу.

– А коли панна може поiхати, – знову почав капiтан Прадель, – вiдвiдати могилу свого брата, рядовий Майяре?

– Завтра, якщо хочете… – приречено сказав Альберт.

– Гаразд, – вiдповiла дiвчина, – завтра цiлком пiдходить. Я буду з машиною. Скiльки часу треба туди iхати, як ви гадаете?

– Важко сказати… Годину… двi… А може, й бiльше… Вам коли пiдiйде? – спитав Альберт.

Панна замислилася. Капiтан Прадель не йшов на допомогу, тому вона рiшуче пiдсумувала:

– Я приiду за вами десь перед шостою вечора. Що скажете?

А що казати… Увечерi, проти ночi?

– Ви хочете поiхати туди… вночi?

Це вже було сильнiше за нього. Вiн уже не мiг стриматися, хоча це було нетактовно.

Вiн одразу ж пожалкував, бо Мадлен опустила очi. Хоча ii зовсiм не знiтило запитання, вона прикидала. Молода, але, видно, практична. А оскiльки вона була ще й багатою (це вiдразу було помiтно: дороге хутро, модний капелюшок, гарнi зубки), вона чiтко оцiнювала ситуацiю i прораховувала, скiльки iй коштуватиме супровiд цього солдата.

Альберта знудило вiд самого себе: як таке можна подумати, що вiн вiзьме грошi за таке… Тому вона ще не встигла й рота вiдкрити, як вiн сказав:

– Добре, до завтра.

Розвернувся i пiшов у напрямку табору.




9




Повiр, менi дуже шкода, що мушу знову до цього повертатися… Чи ти впевнений у своему рiшеннi? Інколи воно приймаеться пiд напливом злостi, зневiри чи жалю. Інодi навiть бувае так, що ми не можемо впоратися зi своiми емоцiями – зрозумiй мене. Я не знаю поки що, як саме, але ми це подолаемо… Якщо докласти зусиль в одному напрямку, обов’язково можна все змiнити. Я не хочу тиснути на тебе, але прошу – подумай про своiх батькiв. Я впевнений, що вони радо приймуть тебе таким, як ти е. Вони любитимуть тебе, як i ранiше (якщо не бiльше). Твiй батько напевне мужнiй i вiдданий родинi (уяви собi, як вiн буде радий дiзнатися, що ти живий!). Я не хочу вмовляти тебе. Роби, як знаеш. Але я думаю, що таке рiшення треба приймати, добре зваживши. Ти намалював менi свою сестру Мадлен – така гарна дiвчина… Подумай тiльки, як боляче iй було дiзнатися про твою смерть i яким чудом було бидля неi довiдатися…


Оця писанина нiчого не давала. Нiхто не мiг сказати, коли приходять листи, на вiдповiдь можна було чекати i два тижнi, i чотири. Жереб уже кинуто. Альберт писав це лише для себе. Вiн не жалкував, що допомiг Едуарду замiнити документи. Але вiн не був готовий iти до кiнця (адже вiн навiть не уявляв, якi можуть бути наслiдки). В таких терзаннях вiн лiг на землю, закутавшись у свiй плащ.

Майже всю нiч вiн крутився, переживаючи i хвилюючись.

Йому снилося, як викопують тiло, а Мадлен Перiкур вiдразу здогадуеться, що це не ii брат. Труп або задовгий, або замалий, то в нього лице геть не схоже, то належало дуже старому солдату. Або навiть вони викопували солдата… з кiнською головою. Дiвчина тодi хапала його за руку i кричала: «Що ви зробили з моiм братом?», а ii очi так гнiвно яскрiли, що освiчували лице Альберта, як факел. А говорила вона чомусь голосом генерала Морiйо. «І справдi! – гримiв той над вухом. – Що ви зробили з ii братом, рядовий Майяре?»



Вiд такого кошмару вiн i прокинувся на свiтанку.

Майже всi в таборi ще спали, лиш Альберт перебирав думки в своiй головi. З кожною хвилиною вони ставали все темнiшими, все загрозливiшими вiд задушливого повiтря великого барака, важкого дихання солдатiв та дощу, який перiщив по дахiвцi. Досi вiн нi про що не жалiв. Але чим далi, тим усе ставало заплутанiшим. Обличчя дiвчини iз зiм’ятим, повним брехнi листом у тендiтних ручках постiйно згадувалося йому. Чи по-людськи вiн вчинив? Чи можливо ще все переiнакшити? Причин грати цю гру було стiльки ж, скiльки й вiдмовитися. Бо, зрештою, не пiде ж вiн зараз викопувати якiсь трупи, щоб приховати грiх, який вчинив по своiй добротi? (Чи по своiй слабкостi – це те ж саме.) Але якщо не пiде викопувати труп, то треба все визнати i бути приреченим. Вiн не знав, що йому може за це бути, але точно знав, що справа серйозна i вона набирала небачених масштабiв.

Коли нарештi розвиднiлося, вiн так нiчого й не вирiшив, переносячи «на потiм» розв’язок своеi дилеми.

Вiд копняка по ребрах вiн прокинувся заскочений i вiдразу пiдхопився. Весь зал уже наповнився криками i суетою. Альберт роззирнувся, не розумiючи, що вiдбуваеться, аж раптом побачив, як звiдкись на нього насуваеться i зупиняеться над головою суворе загрозливе обличчя капiтана Праделя.

Офiцер довго й прискiпливо дивився на нього, гидливо зiтхнув i влiпив йому ляпаса. Альберт iнстинктивно закрився руками. Прадель посмiхнувся iронiчно, це нiчого доброго не обiцяло.

– Ну то як, рядовий Майяре, маемо прикрi новини? Ваш друг Едуард Перiкур, здаеться, помер? А знаете, який це удар для мене? Коли ж то я його бачив востанне…

Вiн насупив брови, нiби поглинутий своiми спогадами.

– Ага, ну справдi, це ж було у шпиталi, коли його саме привезли. І тодi вiн був ледве живий. Обличчям геть не був схожий на себе колишнього… Здаеться, його добре поколошкало. Мабуть, хотiв ухопити зубами снаряд – це було нерозумно з його боку, гай-гай… Слiд було спитати мене… Але сказати, що вiн помер, я навряд чи змiг би, рядовий Майяре. Без сумнiву, вiн таки помер – ви ж написали особистого листа родинi, щоб повiдомити про смерть найвишуканiшим способом, – ну просто в античному стилi…

Коли вiн вимовляв його прiзвище – Майяр, то робив це принизливим зневажливим тоном, воно звучало, як «собаче лайно» чи щось подiбне.

Вiн почав говорити тихо, майже пошепки, але вже скаженiв i ледве стримував гнiв:

– Я не маю уявлення, що сталося з рядовим Перiкуром, та й знати не хочу. Але генерал Морiйо доручив менi допомогти його родинi. Тому я мушу знати…

Ця фраза вже нiби мiстила запитання. Досi Альберт не мав права говорити (але так виглядало, що Прадель не збирався здаватися).

– Отже, рядовий Майяре, у вас два виходи. Або ви кажете правду i маете купу проблем. Поясню. Якщо скажете правду, вважайте, ви вляпались: за вкрадене посвiдчення (не уявляю, як у вас це вийшло) вам свiтить в’язниця, як мiнiмум, на п’ятнадцять рокiв – я вам це гарантую. З iншого боку, ви ж плануете «iнiцiювати розслiдування випадку на 113-й висотi», так? Одне слово, що для вас, що для мене перший варiант е найгiршим. Лишаеться другий: у нас вимагають останки загиблого солдата, ми iм його видамо – на тому й квит. Отже, я вас слухаю.

Альберт ще навiть не встиг розчовпати сказане.

– Не знаю… – тiльки й змiг вичавити вiн.

У подiбнiй ситуацii матiнка йому говорила: «Ну от, це так схоже на тебе, Альберте! Коли треба прийняти рiшення, показати себе мужчиною – вiн вiдступае: “Не знаю… Треба подумати… Можливо… Я спитаю…” Давай, Альберте, наважуйся! Якщо ти i далi думаеш, що життя…» i т. д. i т. п.

Капiтан Прадель у цьому був чимось схожий на панi Майяр. Але наступав вiн швидше.

– Я вам скажу, що ви зараз зробите. Ви пiднiмете свiй зад i вже ввечерi передасте паннi Перiкур гарний труп, пiдписаний «Едуард Перiкур», чуете мене? День роботи – i ви собi спокiйно поiдете додому. Але добре подумайте, бо якщо вибираете камеру – я до ваших послуг…

Альберт розпитав товаришiв, i йому вказали на кiлька цвинтарiв на околицi. Вiн перевiрив тi, що знав. Найбiльший був у мiсцевостi П’ереваль, за шiсть кiлометрiв звiдси. Там вибору буде найбiльше. Альберт вирушив туди пiшки.

Кладовище було обгороджене деревами та всiяне могилами. Спочатку iх пробували копати поруч, рядами, але потiм вiйна завалила кладовище такою кiлькiстю тiл, що iх ховали де-небудь, в довiльному порядку, де ще залишалося вiльне мiсце. Могили були розташованi у рiзних напрямках, на деяких були хрести, на деяких – не було, або вони похилилися. Тут ось iм’я е. А там ножем на дерев’янiй дошцi вирiзано просто слово «солдат». Були десятки таких, iз написом «солдат». А на деяких могилах замiсть хреста було увiткнуто догори дном пляшку з аркушиком паперу всерединi, а на ньому вказано iм’я солдата (це на потiм, може, комусь треба буде дiзнатися, хто похований там).

Через своi вiчнi терзання Альберт мiг би годинами блукати мiж невiдомими могилами кладовища П’ереваль, перш нiж вибрати одну з них. Але вiн зрештою визначився. «Ну, що ж, подивимось, – сказав вiн сам собi, – час iде, а ще дорога назад, у центр демобiлiзацii, – треба щось вирiшувати». Вiн повернув голову i вибрав одну могилу, на хрестi якоi не було нiчого вказано, i сказав собi: «Оця».

Вiн вийняв дошку з огорожi, знайшов камiнь, прибив половинку вiйськового жетона Едуарда Перiкура, позначив мiсце, i як фотограф у день весiлля, вiдiйшов на кiлька крокiв, щоб подивитися на загальну картину.

Потiм вiн повертався в каяттi, в докорах сумлiння, бо навiть заради доброi справи йому важко було брехати. Вiн подумав про цю дiвчину, про Едуарда i про цього невiдомого солдата, якого випадок змусив стати Едуардом, i якого вже нiхто нiколи не знайде, бо тепер цей досi не впiзнаний солдат зник назавжди.

У мiру того як вiн вiддалявся вiд кладовища i пiдходив до центру демобiлiзацii, можливi ризики спадали йому на думку, змiнюючись iншими, як ото костi домiно, якi завалюються одна за одною вiд падiння найпершоi. «Все йде як слiд поки що, – мiркував Альберт, – мова ж iде просто про вiдвiдування могили. Сестрi треба могилу свого брата, от я iй могилу i покажу. Їi брата чи не ii – яка рiзниця? Хай пiдкаже iй серце. Але пiсля того треба буде копати, i справа стае складнiшою. Коли почнуть шукати там, усерединi, невiдомо ще, що там знайдуть. Неiдентифiкований ще пройде, мертвий солдат – то й мертвий. А раптом, коли його викопають, щось знайдуть? Якусь особисту рiч? Щось таке, що допоможе його впiзнати? Або навiть тiло буде завеликим чи надто малим?»

Але вибiр було зроблено, вiн уже сказав собi «оця». Значить, справу вирiшено. Добре чи погано, але вiднедавна Альберт бiльше не розраховував на талан.

Вiн повернувся до центру виснаженим. Щоб потрапити на потяг до Парижа (навiть мови не може бути про те, щоб на нього спiзнитися, якщо вiн, звичайно, приiде…), йому треба повернутися найпiзнiше о дев’ятiй. У таборi вирував неспокiй, сотнi чоловiкiв бiгали, як мурахи, речi були давно зiбранi. Вони кричали, спiвали, репетували, ляскали один одного по плечах. Офiцери непокоiлися, думаючи про те, що буде, коли обiцяний потяг не приiде (бо таке траплялося часто).

Альберт вийшов з казарми. З порога вiн розглядав небо. Хоч би нiч видалася досить темною.



Прадель мав чудовий вигляд. Справжнiй орел. Новiсiнька випрасувана форма, начищене взуття, бракувало лише вiдполiрованих медалей. Вiн наближався швидким кроком. Альберт не зрушив з мiсця.

«Ну що, ви прийшли, друже?»

Минула шоста година. За фургоном пригальмував лiмузин, почувся приглушений шум мотора, було видно, як з вихлопноi труби тягнеться шлейф диму. (Альберт мiг би рiк прожити за грошi, якi вiддали за одну шину до цiеi машини. Вiн вiдчував себе бiдним i самотнiм.)

Вантажiвка наблизилась. Капiтан кинувся до машини, дверцята захлопнулися рiзко. Дiвчина не виглянула.

Зарослий i смердючий вiд поту водiй сидiв за кермом новенького фургона Berliet CBA за тридцять тисяч франкiв. Вiн добре розумiвся на своiй справi. Вiдразу було видно, що вiн до всього звиклий i на все мае свою думку. Через шибку вiкна вiн позирнув на Альберта з голови до п’ят, потiм вiдкрив дверцята, вискочив з машини i вiдвiв його трохи вбiк, мiцно ухопивши за руку.

– Якщо ти погоджуешся, ти – в долi, розумiеш?

Альберт ствердно кивнув. Вiн повернувся до лiмузина, з вихлопноi труби якого слабко димiло. О Боже, пiсля всiх цих рокiв знегод i поневiрянь вигляд цього лiмузина надто дратував…

– Скажи менi… – пошепки спитав водiй, – скiльки ти з них береш?

Альберт розумiв, що з таким типом говорити про безкорисливiсть абсурдно. І вiн швидко мовив:

– Триста франкiв.

– От дурень!

Але в цьому виразi вiдчувалося й задоволення водiя, так нiби вiн вчасно i вдало виплутався з делiкатноi ситуацii (у глибинi душi вiн отримував задоволення як вiд того, що вигравав сам, так i вiд того, що програвали iншi). Вiн ткнув пальцем у напрямку лiмузина.

– Ти що, не розумiеш? Вона носить дорогу шубу, вони грошi лопатою гребуть! Ти б мiг легко просити чотири сотнi. А може, й п’ять.

Вiдчувалося, що вiн уже готовий обмовитися, про що домовлявся сам. Але обережнiсть його стримувала, i водiй вiдпустив його руку.

– Гаразд, давай не будемо затримуватись.

Альберт повернувся до машини (дiвчина так i не вийшла хоча б привiтатись, подякувати абощо. Зрозумiло: вiн був лише найнятим, пiдлеглим).

Вiн сiв, i машина рушила. Лiмузин також поiхав на вiдстанi (ми iх не знаемо, а вони – нас, на випадок, якби раптом iх зупинили жандарми i почали ставити питання).

Вже настала темiнь.

Жовте свiтло фар висвiтлювало вулицю, але в кабiнi не було видно навiть власних нiг. Альберт виставив руку перед собою до панелi приладiв i оглядав пейзаж перед собою. Вiн керував: «направо» або «сюди», але сам боявся заплутатися. І що ближче вони наближалися до цвинтаря, тим моторошнiше ставало. Вiн вирiшив: якщо щось пiде не так – вiн втече через лiс. Водiй за ним не побiжить, отож вiн втече, повернеться до Парижа, де скористаеться iншим транспортом.

Капiтан Прадель зi своiм зростом мiг би й догнати. Вже була не одна нагода подивитися на його скажену фiзичну пiдготовку. То що ж робити? Йому вже хотiлося до вiтру, i вiн ледве стримувався.

Вантажiвка пiднялася на останнiй пагорб.

Кладовище починалося якраз бiля дороги. Водiевi вдалося припаркуватися на спуску. Коли треба буде рушати, йому навiть не доведеться торкатися коробки передач – можна буде просто вiдпустити гальма, щоб машина поiхала.

Коли двигун замовк, настала така тиша, нiби все накрили ковдрою. Капiтан тут же опинився бiля дверцят. А водiй пiшов чатувати на входi до кладовища. У цей час вони будуть копати, виймати труну, переставляти i завантажувати ii у фургон, i на тому справу буде завершено.

Лiмузин панни Перiкур у темрявi був схожий на дику пантеру, що причаiлася в тiнi i готуеться до стрибка. Вiдкрилися дверцята, i з’явилася дiвчина. Така маленька… Альбертовi вона тепер здавалася ще молодшою, нiж напередоднi. Капiтан жестом хотiв ii зупинити, але не встиг навiть промовити жодного слова, бо вона рiшуче пiдiйшла. Їi присутнiсть справдi була дивною в цьому мiсцi i в цей час, отож чоловiки аж примовкли. Швидким кивком вона дала знак, що можна починати.




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/lemetr_p-r/do-pobachennya-tam-nagor