Мiгрант
Марина и Сергей Дяченко


Метаморфози #3
Андрiй Строганов раптом опиняеться на iншiй планетi – вiн мiгрував з Землi. Два останнi роки його життя вилучено в якостi сплати за вiзу, тому Андрiй не пам’ятае, чому вирiшив поiхати. Що сталось на Землi, i чи е вороття? Тим часом на затишний свiт Раа, в який потрапив Андрiй, наповзае тiнь… Роман «Мiгрант, або Brevi Finietur» Марини та Сергiя Дяченкiв продовжуе цикл «Метаморфози», але при цьому являе самостiйний твiр. Також до книги увiйшли повiсть «Електрик» i оповiдання «Самум».





Марина та Сергiй Дяченки

Мiгрант





Мiгрант, або Brevi Finietur

(роман)


А це вогнi, що сяють

Над нашими головами.

    Федерiко Гарсiа Корка







Глава перша


Не було нi гуркоту, нi спалаху. Лише тяглася вулиця, туманна, вогка; хмари ледь розiйшлись, i в довгому просвiтку блищали, нiчого не обiцяючи, двi-три зiрки. Лiхтарi вiдображалися в темних вiкнах, у склi припаркованих машин i в мокрому асфальтi. Крокодил ступав, не дивлячись пiд ноги, з-пiд його пiдошов навсiбiч бризкало – не жирно, без чавкання вдобреноi гноем весняноi землi, а краплi мiських легковажних калюж, укритих райдужним бензиновим серпанком.

Аж раптом усе нiби вата сховала: вулицю й зiрки, лiхтарi й асфальт. Крокодил пройшов ще кiлька крокiв i зупинився – праворуч i лiворуч не знати звiдки виросли стiни. У його легенях ще лишилося мокре повiтря осiннього вечора, а нiздрi вже вдихали iнше, сухувате й кондицiоноване, геть-чисто без запахiв. Над головою замiсть лiхтарiв засвiтили синюватi лампочки. Крокодил у панiцi озирнувся – його мокрi вiдбитки, всi чотири, яскраво вирiзнялись на пiдлозi довгого пустого коридору.

Швидко, шукаючи виходу, вiн пройшов коридор до кiнця. М'яко роз'iхалися стулки дверей, i голос, змiнений динамiком, промовив буденно й навiть утомлено:

– Андрiй Строганов?

– Так, – сказав Крокодил i труснув головою, намагаючись утямити, що сталося й що тепер робити.

– Вiтаю, вашу заявку затверджено. Ви перебуваете в Бюро Всесвiтньоi мiграцiйноi служби. Прошу пiдiйти до сенсора й прикласти долоню.

Вiн роззирнувся. На лаковiй стiнi п'ятипалий вiдбиток на зразок тих хулiганських ляпок, що за часiв його дитинства псували стiни в новобудовах. Завагавшись, таки приклав до нього руку.

Стiна здригнулася й зникла.

Вiдчинився маленький кабiнет. Чоловiчок середнiх лiт, напiвпрозорий, сидiв бiля дальньоi стiни – i навiть трохи влипнувши в неi разом iз крiслом. Чоловiчок був вiртуальний, голографiчний. Стiна – справжня, бетон пiд скупою побiлкою.

– Ви дивуетесь, Андрiю Строганов, – сказав чоловiчок дуже переконано.

Крокодиловi довелося погодитись.

– Прогляньте запис, будь ласка.

Без паузи посеред кiмнати – на вiдстанi простягнутоi руки вiд Крокодила – з'явилося зображення. Ще одна людина. Уже кого-кого, а його Крокодил тут i не сподiвався побачити.

– Вiтаю, – сказав цей новий. – Трясця… незвично так-от спiлкуватися… Слухай, не дивуйся, не сердься. Я прийняв рiшення емiгрувати з Землi. Пощастило, що е така можливiсть… Лишилася можливiсть, – вiн швидко озирнувся на когось, хто стояв позаду, невидимий Крокодилу. – Можеш повiрити – на Землi в тебе немае майбутнього. Це не емоцiйне рiшення, не iстеричне, це глибоко обдумане рiшення… Власне, твое. Хоч i прийняте трохи пiзнiше. Тобi все пояснять. Щасти!

Зображення зникло. Крокодил ще кiлька секунд дивився в порожнечу – туди, де щойно бачив себе, трохи схудлого, дещо нервового, але – себе, в цьому не було жодних сумнiвiв.

– Ось ваша заява, – чоловiчок, влиплий у стiну, кивнув на конторку в кутку кiмнати. – Там само договiр за вашим пiдписом, затверджений представниками Бюро. Щоправда, виникла певна тонкiсть… труднощi, ми обговоримо iх пiсля того, як ви ознайомитеся з документами.

Крокодил пiдiйшов до конторки.

У пластиковiй тецi лежали акуратно складенi аркушi формату A4. «Я, Строганов Андрiй Вiталiйович, бувши при здоровому глуздi й добрiй пам'ятi, заявляю про свое бажання назавжди залишити Землю, третю планету Сонячноi системи, осiсти в одному зi свiтiв, придатних для життя iстоти мого виду, чие мiграцiйне законодавство дозволяе iстотам мого виду довгий час перебувати…»

«Тут помилка, – подумав Крокодил. – Потрiбне уточнення перед словом «чие», iнакше виходить граматична нiсенiтниця. А краще взагалi переписати всю фразу. А ще – добре б прокинутися, – безрадiсно подумав Крокодил».

– Ви не спите й не марите, – ласкаво пiдказав потонулий у стiнi голографiчний чоловiчок. – Ви зважились емiгрувати за два роки пiсля того дня, коли вас у реальностi було вилучено. Цi два роки вашого життя пiшли на сплату за вiзу, необхiднi телепорти, а також на оформлення супутнiх документiв, медичний огляд i миттеве вивчення мови. Мабуть, це були не найкращi два роки вашого життя. Коли вас повiдомили, що з ними доведеться розстатися, ви не тiльки не засмутилися – зрадiли.

– Я зрадiв? – спитав Крокодил, щоби хоч щось сказати. Щоби цей голографiчний не подумав, нiби вiн здурiв, нажаханий.

– Безсумнiвно, – сказав чоловiчок. – Тепер перейдiмо до дiла. Ви вибрали для проживання свiт пiд загальною назвою Кристал, але вам не пощастило – тамтешня мiграцiйна служба раптово змiнила законодавство. Вимоги до новоприбулих рiзко збiльшились, i, на жаль, ви перестали вiдповiдати цим вимогам.

– Я…

– Інтелектуальний потенцiал, спiввiдношення споживаноi й продукованоi енергii, стiйкiсть до перевантажень – за сукупнiстю показникiв ви опинилися за межею. Утiм, як будь-який житель вашого домашнього, е-е, вихiдного свiту. Так що до Кристалу тепер вам заказано, але це не причина для смутку – ось, я маю для вас на вибiр два свiти. Їх ми теж iз вами з самого початку обговорювали. Один – Лiмб, технократичний свiт, традицiйно привабливий для землян. На жаль, екологiчний баланс там не такий, як би хотiлось. Але ж ви не маете схильностi до легеневих захворювань?

Голографiчний чоловiчок повiв рукою, й посеред маленького кабiнету виникла картинка – простiр сiрого мегаполiса, рейки, труби, вогнi; Крокодил клiпнув. Картинка двоiлася в нього перед очима.

– Другий свiт – Раа, – чоловiчок знову повiв рукою, й урбанiстичну примару заступила доволi-таки заспокiйлива зелена галявинка. – Тут можливостей для поступу негусто. Незрiвнянно, скажiмо так, менше можливостей для кар'ери людини, подiбноi до вас. А зате тиша, зелень, надзвичайно гуманне суспiльство. На жаль, можу запропонувати тiльки цi два – решта для вас не пiдхожi, або ж ви не пiдходите iм.

– Заждiть-но, – сказав Крокодил. – Ви сказали, що мене було, за вашим висловом, «вилучено» за два роки до того, як я подав заяву на емiграцiю?

– Так.

– Але ж це парадокс! Якщо мене було вилучено на два роки ранiше, то нiчого не сталося, я не вирiшив з якогось дива залишити Землю, я не писав заяви й мене не вилучено!

– Це парадокс, – потвердив чоловiчок. – Але тiльки в межах локального часу й локального простору. Ви написали заяву, ii зареестровано й збережено, як бачите, разом iз записом вашого особистого послання собi. Потiм два роки вашого життя перетворено на енергiю, i – гопля! – якщо не рахувати цих двох рокiв, ви такий же, як i були… Життя на Землi пiшло трохи iншим шляхом, звичайно, але ви – не надто значна постать в iсторii, Андрiю Строганов. Не думаю, що хтось зауважив, що ви зникли, – окрiм близьких знайомцiв.

Близьких знайомцiв…

– У мене син, – Крокодил охрип.

У нього таки був син Андрiй, щоправда, востанне вони бачилися три мiсяцi тому. Светка вiдвезла його до Англii… або до Нiмеччини? Гарне питання, вiн, пам'ятае, давав згоду на вивезення дитини…

Чи Светка пацана теж на Марс вивезла?

Хто ще зауважить його зникнення? У редакцii погорюють i забудуть. Батькiв нема давно. Сусiди? Друзi?

– Так, – вiд того, як швидко вiн мiг мiркувати, багато що тепер залежало. – Наскiльки я зрозумiв, ви не в змозi виконати ранiше взятi на себе зобов'язання? Доправити мене на цей… на Кристал?

– У нашому договорi, – коротко вiдказав голографiчний, – зазначено декiлька придатних свiтiв. Декiлька, на вибiр, – Кристал, Лiмб, Раа. Повiрте, ми б радо доправили вас на Кристал, але вони змiнили умови, навiть не довели нам до вiдома. Це неподобство, я згоден.

– Коли вони змiнили умови? – не здавався Крокодил. – Два роки тому вперед, коли я писав заяву? Чи тепер, коли мене вилучено?

– Два роки – всього лише два оберти планети навколо свiтила, – повiдомив голографiчний з iще бiльшим смиренням. – Ми iснуемо в iншiй системi, збагнiть. Часовi парадокси для нас – джерело енергii.

– Я можу повернутися? – скоромовкою спитав Крокодил. – Забрати свою заяву? Переграти все назад?

– Теоретично – так, – чоловiчок спохмурнiв. – Та практично – ви не маете чим сплачувати цю операцiю. Вам скiльки рокiв, двадцять шiсть?

– Двадцять сiм.

– Однаково. Готових рокiв не стане, щоби сплатити новi неминучi погодження й довiдини, а головне – телепортування назад, ще й з огляду на просторовi збурення. Довелося б узяти половину життя в кожного з ваших батькiв… І вся справа на таких умовах утрачае сенс.

Крокодил постояв трохи, слухаючи дзвiн у вухах.

– Ви даремно туди хочете, – м'яко сказав голографiчний. – Ви ж сам чули: на Землi у вас немае майбутнього. Можливо, що й у самоi Землi з нею, е-е, не дуже.

– Чому? Що там сталось?

– А що завжди стаеться на Землi? Хм… Коли чесно, я не готовий вам вiдповiсти. Додатковi iнформацiйнi запити не долучено до контракту. Мiж iншим, ми досi з вами не вирiшили, iдете ви на Лiмб чи на Раа.

Знову замерехтiли барвистi напiвпрозорi картинки.

Крокодил зажмурився – i навмання тицьнув пальцем.


* * *

– Ласкаво просимо на Раа, – сказав сухорлявий мужик рокiв сорока, вусатий i смаглявий, схожий на уродженця Латинськоi Америки. – Я офiцер мiграцiйноi служби.

Крокодил вийшов iз капсули й сiв просто на траву. Ноги не тримали.

– Утома пiсля транспортування? Культурний шок?

Крокодил мiг заприсягтися, що смаглявий говорить росiйською. Вiн спробував подумки перекласти його фразу… Хоча б «ласкаво просимо»… i не змiг. З англiйськоi згадав – «welcome». Та англiйська – вивчена мова… Не може ж людина на Раа розмовляти росiйською?!

– Дозвольте вам допомогти, пане, – занепокоено сказав офiцер.

Спираючись на його руку, Крокодил якось таки пiдвiвся. Повiтря тут було добре, дихалося легко. Пахло, як у веснянiм саду або в парку. Пiд ногами була трава, i навколо трава, i зеленiли кущi вiддалiк, i мальовничо товпилися велетенськi старi дерева. А ще далi виднiлися халабуди, схожi на первiснi житла. Тубiльно-острiвна архiтектура.

– Зараз ми з вами пройдемо до заднiх контор… Доведеться обговорити нагальнi питання: як ви будете жити, де, з яким рiвнем громадянських прав… Можливо, ви потребуете консультацii лiкаря?

– Нi, – сказав Крокодил. – Менi б тiльки поспати.

Його вiдвели до кiмнати з плетеними стiнами й матою на пiдлозi. На цiй матi, скулившись, Крокодил заснув – наче вимкнувся, на багато годин.


* * *

– Це ваш тимчасовий документ, – на стiл лiг предмет, схожий на саморобний кулон iз дерева на свiтлому металевому ланцюжку. – Це треба носити на шиi.

– Носити? – тупо повторив Крокодил.

– Так. Вам слiд весь час мати це при собi. Найзручнiше – на шиi.

Крокодил обережно взяв предмет. Покрутив у пальцях. Понюхав. Смолистий запах, гладенька вiдшлiфована поверхня. Нi фарби, нi лаку. Можна розгледiти деревнi кiльця.

– Як це може бути документом?

– Тут мiститься повна iнформацiя про вас, аж до складу кровi, а також контакти мiграцiйноi служби й технiчнi позначки. Надаеться до зчитування спецiальним сенсором або ж перевiрки офiцером, що пройшов професiйну пiдготовку, – спiврозмовник Крокодила провiв пальцем по зрiзу деревини. – Термiн вашого перебування на Раа – дев'ять годин сiм хвилин. Година Раа на двi сотих менша за аналогiчну часову одиницю вашоi рiдноi планети. Ви втратили одну сiмдесят сьому частину ваги за останнi вiсiмдесят чотири тисячi ударiв вашого серця. Ви, вочевидь, зазнали шоку, але тепер нам треба вирiшити важливi питання, я хотiв би, щоб ви сказали: готовi ви iх обговорювати чи ще потребуете вiдпочинку?

– Я готовий, – пробурмотiв Крокодил.

– Чудово. Важлива iнформацiя: всi жителi Раа вiком, близьким до повнолiття – в п'ятнадцять, шiстнадцять або сiмнадцять рокiв, залежно вiд особливостей органiзму, – мають право здати Пробу, або, як ми кажемо, пройти Пробу громадянина. Випробуванi жителi отримують вiдповiдний громадянський статус. Жителi, що з якихось причин не склали Пробу або вiдмовилися вiд неi, одержують статус залежних. Ви як мiгрант не мали змоги бути випробуваним. Слiд вирiшити: чи станете ви здавати Пробу зараз, чи вас задовольнить статус залежного, у якому, до речi, перебувае приблизно одна п'ятнадцята частина корiнних жителiв Раа?

– Мене не задовольнить статус залежного, – сказав Крокодил i нервово ковтнув. – Чому в Усесвiтньому Бюро… е-е… мiграцii менi не розповiли всього цього зразу?

– У Бюро Всесвiтньоi iммiграцiйноi служби мають справу з тисячами рiзновидiв розумних рас, – сказав офiцер з ноткою спiвчуття. – Тому на такi дрiбницi в них нiколи нема часу. Не ви перший скаржитеся, не ви останнiй. Люди вибирають Раа за комфорт i зелень… – Вiн раптом по-товариському всмiхнувся. – До речi, в нас i справдi дуже зелено й комфортно. Залежних не пiддають дискримiнацii. Не плутайте iх iз рабами чи невiльниками, не слiд оцiнювати дiйснiсть Раа з погляду ваших культурних мiфiв.

– Люди вибирають Раа, – повiльно повторив Крокодил. – У вас е ще хтось… iз Землi?

– Із вашого свiту? Трапляються. Не дуже багато, але е. Хочете з ними поговорити? Поради одноплеменцiв, якi мали час пожити на Раа, – перша рiч.

– Так, – сказав Крокодил, трохи збадьорившись. – Дуже хочу.

– Я скину вам… даруйте, я просто запишу вам на дощечцi, поки у вас нема власного комунiкацiйного пристрою. – Офiцер розгорнув на столi щось, на Крокодилову думку, схоже на розкатане в тонкий млинець тiсто. Млинець здригнувся, по ньому поповзли борозенки й трiщини, i Крокодил зрозумiв, що в «тiстi» виникла густо заповнена таблиця.

– Ось, ми бачимо, що один ваш спiввiтчизник перебувае тепер – мешкае – таки поряд… Близько. Ми надiшлемо йому запит… До речi, я не знаю жодного дорослого землянина, котрий пройшов би Пробу. Суто фiзично, та й психологiчно також, розумiете, це важко для ваших. А ось дiти мiгрантiв, котрих готують змалечку, – тi проходять, як мiсцевi, з тим самим вiдсотком вiдсiву.

– Жодного? – тупо повторив Крокодил. Офiцер розвiв руками:

– Я окремо не вивчав це питання. Поговорiть з одноплеменцями, тi напевно докладнiше пояснять. Остаточне рiшення – за вами, однак прийняти його слiд не пiзнiше нiж через сiм дiб пiсля прибуття на Раа. Тодi ваш статус буде затверджено остаточно: якщо залежний, то вiд кого. Якщо претендент на проходження Проби – то за який термiн.

– Треба було вибрати Лiмб, – журливо мовив Крокодил. Офiцер схилив голову до плеча.

– Андрiю, – сказав, чiтко вимовляючи iм'я. – 3 Лiмбу до нас теж приiжджають на постiйне проживання. Родинами. Це про щось каже, нi?


* * *

Чи то ельфи. Чи то буколiчнi тубiльцi. «У принципi, могло бути й гiрше, – думав Крокодил. – Аби не змусили носити пальмову спiдницю й намисто з акулячих зубiв. Одне «намисто» в мене вже е – деревинка на ланцюжку. Посвiдчення моеi глибоко враженоi особи».

З примiщення, на його думку, схожого на «офiс сторони-приймача», вiн спустився дерев'яними сходинами просто в лiс. Роззирнувся. Оступився, похитнувся, знову знайшов рiвновагу. Мiцнiше поставив ноги на щiльному, наче щiтка, трав'яному килимi.

Було тепло. Здаеться, навiть трохи задушливо. Крокодил тiльки тепер збагнув, що прибув на Раа вдосвiта, дуже свiжого ранку. Тепер з'ясувалося, що пiсля полудня в цьому лiсi бувае спека, над густою травою, над кущами пiднiмаеться рiденький туман i вiтер завмирае.

Крокодил втягнув у себе повiтря, ловлячи запахи. Розiгрiте дерево. Трави. Загалом приемний, навiть заспокiйливий запах.

Лiс навколо був схожий на казковi джунглi. Мохнатi стовбури, обплетенi рiзноманiтними в'юнками, зеленими, сiрими, коричневими. Кольоровi комахи, чи то метелики, чи то бабки. Зеленi зонтики листя над головою, на висотi сьомого поверху. Крiзь прозористi крони проглянуло сонце, i Крокодил iз подивом зауважив, що на нього можна дивитися, не мружачись. Приемне сонце, не зле i доволi-таки правдоподiбне. Хоча б тут пощастило.

Халабуди з плетеними з пруття стiнками були вкритi не пальмовим листям, як треба б, а матерiалом на кшталт дранки чи навiть черепицi. Жодноi вулицi не видно. Не було нi мiста, нi селища – кiлька хиж, розкиданих у тропiчному лiсi. Навiщо я тут? Чому я тут?

Офiцер стояв поряд, мовчки дожидаючи, доки Крокодил справиться з черговим нападом сум'яття.

– У мене з собою нема нiчого. Взагалi нiчого. Нi зубноi щiтки, нi…

– У вас е стартовий пакет: у нього входить, крiм посвiдчення особи, одяг на перший випадок, взуття, бiлизна, предмети особистоi гiгiени… Що вам ще треба? У розумiннi, якiсь неврахованi потреби?

– Не знаю, – Крокодил потер лоба. – iжа?

– Поки ви тут, вас годуватимуть на вимогу в будь-який час. Будiвлю з вiконцем бачите? Вам туди, з'еднати рiчнi кiльця на документi й на сенсорi, ввiйти, вибрати, що вам до смаку. Воду краще носити з собою, у флязi. Новоприбулi часто потерпають вiд зневоднення. У нiчну пору джерела води пiдсвiчуються. До речi, у вашому домi теж е вода й коржики, якщо захочете попоiсти.

– Я можу кудись iти? iхати?

– Куди завгодно, – офiцер осмiхнувся. – Тiльки добре розраховуйте сили. Ви не адаптованi до наших умов, i ви зазнали серйозного потрясiння.

Вiн мав рацiю.

– Я хотiв би зустрiти цю людину… свого одноплеменця в Раа…

Крокодил похлинувся. Майже хвилина минула, перш нiж вiн зрозумiв, що «одноплеменець на Раа» – дослiвний переклад слова «земляк» i значить те саме.

– Земляка, – повторив вiн, намагаючись сконцентруватися на смислi, а не на звучаннi. – Переговорити з ним якнайшвидше.

– Сьогоднi?

– Так.

Офiцер завагався:

– Поки ваш статус не визначено, за ваше життя та здоров'я вiдповiдае наша служба. Та я не бачу прямоi загрози, тому… Зараз я зв'яжуся з ним i спробую з'ясувати, чи готовий вiн прийняти вас сьогоднi.


* * *

На едину рейку, яка простягнулась через джунглi, знай сiдали крилатi комахи на взiр наших, земних, бабок. Усiдалися в ряд, повернувши голови в одному напрямку, розгортали крила й так завмирали, схожi на мельхiоровi iграшки.

– Це транспортна лiнiя, – сказав офiцер. – За нею ходить транспорт. Вагони, вагонетки…

– Я ж не з лiсу приiхав, – пробурмотiв Крокодил i негайно гучнiше додав: – Тобто я хотiв сказати, що в моему свiтi теж е транспорт, i вiн теж ходить по колii.

– Чудово.

Здригнулася земля. Чiпляючи нижнiм краем траву, з глибини лiсу випливла кабiна, на вигляд важезна й неповоротка, з затемненим склом. Крилатi комахи пiдпустили ii дуже близько й змайнули в останнiй момент. «Коли-небудь не встигнуть», – подумав Крокодил.

– Щасливоi дороги, – сказав офiцер. – Якщо заблукаете, або заслабнете, або ще щось – покажiть ваш документ будь-якому повнолiтньому. Вам допоможуть.

– А коли менi сходити?

– В якому розумiннi?

Крокодил занервував:

– Я ж не знаю, куди iду!

– Просто залиште кабiну, коли вiдчиняться дверi. Вас зустрiнуть.

– Це довго?

– Що саме?

– Довго iхати?

– Залежить вiд того, чи вiльна лiнiя.

Кабiна монорейки притишила рух, але не зупинилася зовсiм. Пiднялися дверцята, наче запрошували сiдати на ходу. Крокодил востанне подумав: чи не вiдмовитись вiд поiздки? Та вiдступати перед уже вiдчиненими дверима було б легкодухо, i Крокодил, скрегнувши зубами, незграбно залiз усередину.

Дверцята зачинились. Кабiна вмить пiшла швидше, i по ii даху захльоскало вiття. Офiцер зник з очей, пронеслося повз i загубилося кiлька тубiльних халабуд, i потягнувся лiс, густий i просторий, наче бальна зала з колонами, яку видно крiзь прозору завiсу.

Крокодил оглянув вагончик iзсередини. Жодних сидiнь не знайшлось; у кабiнi, оббитiй матерiалом, схожим на корок, – навiть на пiдлозi! – Крокодиловi на подив, теж росла трава. Вiн сiв, схрестивши ноги, i став дивитись у вiкно.

У «стартовому пакетi» були шорти його розмiру й свiтла сорочка без комiра, але Крокодил не став перевдягатись. На холошах його джинсiв засохли плямки багна з мокрого тротуару. Земного тротуару, до дiр затоптаноi вулицi за два кроки вiд дому; Крокодилу здавалося важливим носити цей бруд на собi.

До речi, яка ж у них дивна санiтарна система! Чому новоприбулим не влаштовують карантин, iх не дезiнфiкують, не стрижуть наголо?

Вiн нервово засмiявся. Зняв iз пояса флягу й вiдхлебнув кiлька разiв. Новоприбулi потерпають вiд зневоднення. Скiльки тут прибульцiв? Скiльки мiгрантiв прибувае на день? На годину? Вiдчуття таке, що планета майже пуста, поросла дикими джунглями, i едина кабiна котить через заростi, все загрожуючи налетiти на волохатий стовбур. Як там казав напiвпрозорий чиновник iз Всесвiтнього Бюро мiграцii? «Тиша, зелень, надзвичайно гуманне суспiльство»?

Цiеi самоi митi кабiна виiхала з хащiв на край обриву. Крокодил охнув i вчепився в траву: лiворуч i досi тяглася стiна квiтчастих заростей, праворуч вiдкрились небо, сине з фiолетовим вiдтiнком, далекий обрiй i мiсто на видноколi: композицiя з рiзних заввишки голок, спрямованих у небо. Перевернутi бурульки кольору згущеного молока, слоновоi кiстки, паленого цукру; Крокодил бачив iх кiлька секунд, потiм кабiна знову рiзко збочила в лiс, i дальнiй обрiй зник.

«Було б добре, якби мене везли туди, – подумав Крокодил з обачливою надiею. – Ото там, певно, немало народу. Цiкаво, що в них робиться на вулицях, що за транспорт, який порядок у будинках iзсередини». Уперше з моменту «вилучення» в Крокодила ворухнулося всерединi щось подiбне до цiкавостi – певна ознака того, що вiн починае отямлюватися вiд шоку. Цiкавiсть – найголовнiша людська властивiсть, дуже небезпечна. Дуже корисна. Індикатор норми.

Вiн став подумки зважувати вiдстань до мiста i можливий маршрут, але кабiна, повернувши ще раз, шкрябнула дном камiнь i зупинилась. За секунду вiдчинилися дверi.

Крокодил насторожився. Йому сказано було «виходити, коли дверi вiдчиняться», але ж не в порожнiй лiс виходити?! Вiн уявляв станцiю, перон, щось таке, мiсто, хоча б селище…

Кабiна стояла, пiднявши дверi, наче руку в салютi. Крокодил визирнув назовнi. Майже одразу йому перед очi кинувся маленький жовтошкiрий чоловiчок, по-товариськи поманив до себе:

– Ти, той, Андрiй?

– Я, – прохрипiв Крокодил i вийшов.


* * *

– Я рiдну мову забув.

– А яка твоя рiдна?

– Росiйська.

– Ну, зрозумiло, вони ставлять нову мову на ту основу, де стояла рiдна. Ось у мене рiдними були ханьська i бай, а ще десяток вивчених!

Землянина звали Вень. На своему вiку йому випадало називатися як завгодно, зокрема Йваном та Едом. Емiграцiя на Раа була не першою за життя; йому багато разiв доводилося поривати з минулим i переiздити далеко. Вiн жив у Європi, в Америцi, в Австралii, i взагалi, простiше перелiчити земнi континенти, де вiн не жив.

– Що сталося на Землi? – найперше спитав Крокодил.

– А що сталося?

– Чому ми емiгрували?

– А чому люди емiгрують? – Вень усмiхнувся, очi перетворились на щiлинки. – Шукають, де краще.

– Я не уявляю, що мало статися, щоб я емiгрував iз Землi.

– Невже? – Вень осмiхнувся. – Думаю, показали тобi привабливi проспекти, фiльми якi-небудь, i ти захотiв побачити Всесвiт.

– Навряд чи, – Крокодил вiдвiв очi. Земляк здавався йому бiльшим чужинцем, анiж смуглолиций офiцер у мiграцiйному офiсi. – Ось ти – чому емiгрував?

– Я? Менi, мабуть, сказали, що на Раа податки нижчi, за квартиру менше платити, а платня бiльша, – вiн блиснув жовтуватими зубами. – Я й поiхав.

– Скажи: що тепер на Землi? Зв'язок можливий?

– На Землi динозаври, – помовчавши, зiзнався Вень.

– Що?!

– Ну, я, коли влаштувався, теж став вивiдувати. Тут немало наших, взагалi. Тобто землян. І виявилося, що актуальний час на Раа вiдповiдае нашому Юрському перiоду. Ми емiгрували в далеке минуле Раа… минуле вiдносно нашого часу. Усе вiдносне, як сам розумiеш, – Вень доброзичливо кивнув. – Тут добре. На Лiмбi, мабуть, теж непогано, але тут краще.

– На Лiмбi – теж минуле? Чи майбутне? – спитав Крокодил безнадiйно.

– Там, де ти, завжди Тепер, – коли Вень смiявся, зморшки на його молодому обличчi глибшали.

– А було таке, щоби ти з самого початку збирався на Кристал, а потiм тобi вiдмовили?

– Кристал? – Вень насупив брови. – Нi. Менi пропонували вибрати мiж Лiмбом, Раа i цим… Олу, або Ору, я вже не пам'ятаю. Раа краще, звичайно ж. Ми з тобою розумнi, добре вибрали.

– Я хочу повернутися на Землю.

У чашках парував щойно розлитий напiй. Крокодил навiть не став питати, що це. Веневе житло було схоже на порослу мохом печеру; господар i гiсть сидiли, схрестивши ноги, на пружному моховому килимi, за камiнним столиком без нiжок.

– Назад дороги нема, – сказав Вень. – Ще мамут не зник, Христос не народився. Що ти там робитимеш?

– Та чому? – Крокодил стиснув пальцi. – Я так зрозумiв, що коли заплатить iм часом… Я б десяток рокiв життя вiддав.

– Чого вартий десяток рокiв проти мiльйонiв, що нас вiддiляють вiд двадцять першого сторiччя? Або хоча б од дев'ятнадцятого?

Крокодил похлинувся напоем.

– Два роки на сплату – пусте, дрiбнощi, – авторитетно заявив Вень. – Найбiльший зиск вони мають, коли переносять нас у минуле. Менi один яйцеголовий казав: «Це те саме, що скидати воду з греблi». Злити згори вниз, iз майбутнього в минувшину – виходить енергiя. А щоб запомпувати воду нагору, або нас iз тобою закинути з минулого в майбутне, – енергiю треба витратити… Так от: нi в тебе, нi в мене нема таких ресурсiв, щоби назад проситися.

Крокодил усе нiяк не мiг вiдкашлятись.

– Так що розслабся, забудь i радiй життю, – Вень кивнув маленькою головою. – Може, на Землi й справдi якесь лихо сталось. Усi «нашi», тобто тi, хто з Землi, – з двi тисячi десятого. Пiзнiше – нiкого. Ранiше – е. Це сiмейнi. Якщо родиною емiгрувати, бiльше часу на сплату йде, вiд двох iз половиною рокiв до п'яти. П'ять рокiв на сплату, ти уяви! І таки згоджувались люди…

– Скiльки тут наших? Землян?

– В околицi двi-три сiм'i набереться, ну ще з пiвдесятка одинакiв, влаштувалися непогано… Тобi, до речi, теж треба влаштуватись, – Вень, здаеться, зрадiв, змiнивши тему. – Найкраще – при громадi-державi. Тобто будеш державно залежний, от як я. А то ще е приватнi опiкуни: попитай наших, тобi порекомендують, кому тут можна продаватись.

– Що значить – продаватись?

– Значить, що твiй опiкун-хазяiн дiстане за тебе ресурс вiд громади i для початку влаштуе тобi навчання. Ти за спецiальнiстю хто?

– Перекладач. Технiчний переклад, англiйська й нiмецька. Можу художнiй. Можна синхрон.

– Пролiтаеш, – констатував Вень. – Бiльшоi марницi важко уявити.

– Я ще редактором можу.

– Е-е, тут редагувати нема чого, всi пишуть, що хочуть, усi читають, у загальному доступi все лежить, у мережi, без усяких редакторiв… Доведеться вчитися чогось мiсцевого. А за навчання платять ресурсами, ну, грiшми по-нашому. З нуля важко вилiзти, треба, щоби хазяiн-опiкун допомiг.

– Ти залежний?

– Так. Державний. Мiй хазяiн – громада.

– Поясни менi. Що це значить? Тобою хтось керуе, ти комусь належиш?

– Таж нi! Це не рабство! – переконано сказав Вень. – Навпаки: ти матимеш набагато бiльше волi, нiж там, у себе! Удома, надiйсь, гнув спину, а тут працюеш потрошку, а решту часу – робиш вочевидь що хочеш. Зате якщо захворiв – тебе точно вилiкують, i без житла не лишишся, i без iжi – нiколи.

– Ти ким працюеш?

– Насiння перебираю. Скiнчив навчальний курс за сумiсництвом iз сортувальними пристроями. Уже не знаю, скiльки я там заробляю, менi в обмiн, здаеться, навiть бiльше йде! Дiм, розваги, подорожi. Торiк був на тому боцi материка, там, у горах, снiг, а узбережжя завалене чорними перлами… От лепсько, чи не так? – І Вень замовк, дивлячись поверх голови гостя, видно, згадуючи прекраснi хвилини життя.

– Ти любиш перебирати насiння? – спитав Крокодил.

– Та що його там перебирати? Пiдмикаешся до пристрою, отримуеш додаткову опцiю в мiзки – бачити пошкодженi зародки – i просто клацаеш перемикачем, зелене до зеленого, червоне до червоного… А ти своi переклади технiчнi дуже любив?

Крокодил замислився.

– Ота iхня Проба, – промовив нарештi. – Проба на громадянство. Ти брався ii пройти?

Вень перестав усмiхатись. Подивився з дрiбкою спiвчуття:

– Я знаю тих, хто намагався.

– І що?

– Та що? Вiдвозять тебе на острiв iз товариством мiсцевих пiдлiткiв. І там – дикунський такий табiр. Як бувало в давнiх племенах: табiр молодих вовкiв, юних орлiв абощо. І ти там, iз тими мiсцевими шмаркачами, повинен здавати купу тестiв i доводити, що ти не верблюд.

– Я в армii служив, – подумавши, сказав Крокодил. – З пiдлiтками менi змагатися не страшно. Це все?

– Нi. У них, якщо ти завважив, цивiлiзацiя з природно-бiологiчним спрямуванням. Вони можуть дещо, чого ми нiколи не зможемо. Наприклад, пальцями зчитувати iнформацiю з деревинок…

– І в дикунському таборi iх цього вчать?

– Шаманство, – Вень зiтхнув. – iх змалечку всякого такого навчають, не знаю-таки як. І землян, котрих дiтьми вивезено. Теоретично й ми з тобою можемо, та практично…

– А в чiм рiзниця, – не вгавав Крокодил, – мiж повними громадянами й залежними?

– Я ж кажу: залежний живе нiби при багатому татковi, спокiйно, без надсади. А повноправний – крутиться, як хоче. З голоду, звичайно, нiхто не помирае, iжi тут повно, ночувати можна в громадських будинках… Та нащо ж воно, морочитись iз цiею Пробою, щоб потiм вештатися без ресурсiв?

Крокодил намагався скласти з добутих вiдомостей хоч трохи логiчну картину. Вiдчувши його розгубленiсть, Вень збадьорився:

– А ще залежний раз на рiк отримуе тривалу вiдпустку. А якщо вiн ожениться на залежнiй – йому дають додатковий ресурс. А ще…

– Нi. За яким принципом вони дiлять? Як вони визначають, хто з пiдлiткiв пройшов Пробу, а хто – не придатний? Хто вiльний, а хто залежний?

– Традицiя така, – Вень почав дратуватись. – Шанують, розумiеш, традицii пращурiв. Інiцiацiя й таке iнше. А тобi нащо за це братися, ти ж здоровенний чолов'яга вже?!

– Не знаю, – сказав Крокодил.


* * *

Запах нiчного лiсу був складний, наче букет дорогих парфумiв. Сотнi джерел мiнилися зеленкуватим свiтлом, вода здавалася розплавленим склом. Крокодил наповнив флягу, видану йому в складi «стартового пакета», i майже одразу ж спорожнив: вода була смачна, а пити хотiлося безперестанку.

– Андрiй?

Офiцер, що приймав його вранцi, мав на ногах в свiтлi сандалi. Ремiнцi на кiсточках пускали рiвне сяйво, а пiдошви променилися, наче прожектори, i лiс осявало щоразу, коли офiцер вiдривав ногу вiд землi. Андрiй подивився на своi кросiвки, i йому стало нiяково.

– Ви повернулись? Як минула поiздка?

– Пречудово.

– Маю координати ще кiлькох мiгрантiв iз Землi. Захочете з ними зв'язатися?

– Звичайно! – схопився був Крокодил, та зм'якнув: – Тiльки не зараз…

– Не зараз, – погодився офiцер. – Ходiмте, я проведу вас до вашоi оселi.

– Як час можна перетворити на енергiю? – спитав Крокодил. Офiцер не здивувався.

– Ви хочете знати деталi чи вас дивуе принцип?

Вони прямували через лiс, що то яснiв, то темнiв за кожним офiцеровим кроком.

– Не мае значення, – зiзнався Крокодил. – Як ви вважаете: ваш дiм iснуватиме вiчно?

– Нiщо не iснуе вiчно, – м'яко сказав офiцер. – Он та будiвля, попереду, налiво – ваше тимчасове житло. Усерединi легка iжа й напоi, речi, постiль i засоби гiгiени. Оселя дасть вам утiху й подаруе спокiй, а потiм зникне, як усе на свiтi; ми радо допомагаемо в облаштуваннi й адаптацii. До того, як вам слiд буде прийняти остаточне рiшення, лишилося п'ять дiб.

– А якщо я не встигну вирiшити?

– Тодi вирiшить мiграцiйна служба з огляду на вашi iнтереси.

– А якщо для прийняття рiшення менi знадобиться бiльше часу?

– Час – ресурс, – офiцер мав терпець, мов те ковадло. – Немае змоги витрачати його безконтрольно.

– Менi не досить iнформацii, – сказав Крокодил. – Де менi добути ii?


* * *

Пристрiй мав подобу плаского глиняного тареля. Офiцер звелiв Крокодилу налити до нього води з фляги й почекати кiлька секунд, поки «вiдбудеться встановлення».

Вода на тарелi припинила хвилюватись i завмерла, схожа на велику силiконову лiнзу. Офiцер звелiв Крокодилу торкнутися ii дерев'яною посвiдкою. Поверхня води здригнулася, скаламутнiла, i в глибинi, коли там раптом з'явився екран, Крокодил побачив свое iм'я, немовби видряпане тонкими штрихами: «Андрiй Строганов».

– Вiдбулась авторизацiя, – сказав офiцер. – Та поки ваш статус не визначено, ви можете користуватися тiльки цим пристроем.

– Як користуватися?

– Ставте своi питання.

– Будь-якi?

– Так, – офiцер уперше виявив ознаки нетерпiння. – Та вiд правильностi запитання залежить вiдповiдь, ви це розумiете?

– Отже, менi дадуть вiдповiдь не повно, не чiтко, не на всi запитання?

– Спробуйте, – офiцер повернувся до дверей. – А ще краще, вiдпочиньте. Ви перевтомленi. За потреби викличте лiкаря.


* * *

– У яких правах обмежено залежного члена громади?

«У правi приймати рiшення щодо громади в цiлому. У правi встановлювати опiку над iншими людьми, зокрема й над власними дiтьми. У правi приймати рiшення собi на шкоду».

Вiдповiдi на запитане вголос з'являлися миттево, нiби нашкрябанi на водi. А потiм зникали.

– Що значить – приймати рiшення собi на шкоду?

«Рiшення померти. Рiшення змiнити долю на гiрше. Рiшення вiдмовитись вiд дiяльностi. Рiшення…»

– Стоп, – Крокодил без тями, просто з корiнням дер траву, встелену на пiдлозi будиночка. – Повноправний громадянин мае право померти?

«Так».

– А хто визначае, краща певна доля чи гiрша?

«Комплексний пiдхiд – з увагою на те, чи вiдповiдае дiяльнiсть потребам громади й психофiзичним властивостям людини».

– Вiдмова вiд дiяльностi – це що?

«Вiдмова вiд свiдомоi дiяльностi, тобто роботи, навчання, самовдосконалення, дозвiлля».

– Тобто залежний громадянин не мае права сидiти й мухи бити?

«Згiдно з вимогами рекреацiйноi дiяльностi, протягом обмеженого часу – може».

– А потiм?

«Залежний громадянин не може вiдмовитись вiд свiдомоi дiяльностi».

– А повноправний?

«Повноправний громадянин приймае всi рiшення щодо свого життя, зокрема реалiзуе право на самознищення».

– Он як…

Крокодил подивився на своi руки. Пальцi позеленiли вiд трав'яного соку, нiгтi траурно взялися землею. Пiдлогу в будинку, здавалося, побила велетенська мiль. «Ще вирахують iз мого майбутнього хазяiна, – подумав Крокодил, – вирахують за шкоду, завдану мiграцiйнiй службi…»

– У чiм полягае тест – Проба – на повне громадянство?

«Низка завдань».

– І все?

«Низка завдань».

– Чи мае залежний громадянин право вiльно пересуватись?

«Так, якщо це не суперечить iнтересам громади та його власним iнтересам».

Крокодил подумав.

– Чи може залежний громадянин служити в мiграцiйному офiсi?

«Залежний громадянин не може працювати на позицiях, пов'язаних iз вiдповiдальнiстю перед громадою».

– Тобто нi?

«Нi».

Крокодил закусив губу.

– Що сталося на Землi?

«Інформацiя поза компетенцiею джерела».


* * *

Вiн прокинувся цiлком певний, що лежить у своiм лiжку, – ковдра вислизнула, а вiкно прочинене, i звiдти тягне. Вiн майже побачив двигтiння повiтря над батареею i край фiранки, що майорить через протяг. Вiн побачив кiмнату в найменших деталях – колiр i фактуру шпалер, неприбрану чашку на краю письмового столу, аркуш, що впав на пiдлогу… І вмить пригадав, що вiн не вдома, що вiн на iншiй планетi, а по Землi ходять динозаври, i нема вороття.

Вiн сiв. У маленькому будиночку було вогко й прохолодно: вiкно розчахнуте, i на трав'яний килим, вiдрослий за нiч, випала роса. За вiкном непорушно стояв лiс: щось у ньому трiщало й сопiло, посвистувало й ворушилось, i всi цi звуки були нарочито затишними, комфортними, без жодноi нотки небезпеки.

Нiщо не iснуе вiчно.

Згори, на небi й у кронах, уже зовсiм розвиднилось. Унизу, при корiннi, стояв густий туман i налягав присмерк. Стiни дерев'яного будинку пахли смолою та пилом. Крокодил заплющив очi – й знову побачив свою кiмнату; подумки вийшов у коридор, почовпав у капцях на кухню, побачив плиту й холодильник iз кольоровими магнiтами на дверцятах… Вiн усе збирався подарувати iх синовi… хоча востанне вони бачилися три мiсяцi тому, i Светка повезла малого до Англii… Чи все-таки до Нiмеччини?

А якщо Светка з сином iз якоiсь причини не емiгрували – значить, вони лишилися на Землi, – то що ж iз ними сталося?!

Та штука в тiм, що жодноi Светки не iснуе. І вона, i Андрiйко-молодший з'являться на свiт через мiльйони обертiв Землi навколо Сонця. Власне, й Крокодила нема; хто ж тодi сидить на травi схрестивши ноги i майже нечутно стогне крiзь зуби?

Вiн примусив себе звестися й умитися. Круглий глиняний тарiль так i стояв, повний води, поверхня його взялась ледь видною плiвкою.

Крокодил тикнув у воду плашкою на ланцюжку.

«Андрiй Строганов».

– Я хочу зробити запис. Для пам'ятi. Де… кора?

Вiн хотiв сказати «папiр», але в його новiй рiднiй мовi едине пiдхоже слово означало кору дерева. Берест. Та й усе.

«Ви знайдете письмове приладдя у вiддiлi для письмового приладдя».

– Спасибi, – сказав Крокодил, додавши якнайбiльше сарказму.

Вiн обнишпорив хижу. Цього разу вiн знав, що шукати, i невдовзi знайшов тонесенький аркуш бересту, акуратно пiдвiшений на сучок. У край цупкого жовтавого аркуша була встромлена голочка – на кшталт стилоса. Крокодил видряпав свое iм'я, обережно, повiльно, долаючи невiдповiднiсть м'язовоi пам'ятi письменам новоi рiдноi мови.

Кривулi враз перемiнялися, стаючи схожими на роботу вправного калiграфа. Виходило гарно, Крокодил навiть замилувався. Кiлька хвилин вiн пробував писати, що спадало на думку, – окремi слова, цитати, лайки, що iх зазвичай малюють на парканах, урештi списав весь аркуш i розгубився. Торкнув написане пальцем; букви й слова зникли, наче й не було.

Тодi вiн поклав бiлий аркуш на траву й спробував виписати в стовпчик усi загрози iснуванню Землi, що iх змiг пригадати. Тероризм? Вiйна? Епiдемiя? Вторгнення iнопланетян? Оце останне навряд чи: iнопланетяни, напевно, давно вторглися, куди треба, й зорганiзували вигiдний бiзнес – сприяння нелегальним мiгрантам… А нелегальним тому, що з Землi iх нiхто не випускав, нiхто не оформлював iм посвiдку на змiну мiсця проживання; якби земна спiльнота знала про те, що з-перед носа забирають цiнних фахiвцiв – била б на сполох, заборонила б виiжджати, закрила б кордони…

Крокодил осмiхнувся й зрозумiв, що губи розтрiскалися вiд спраги. Вiн знову наповнив флягу; до речi, а чим вiн, Крокодил, такий уже цiнний, що його вивезено?

А чим цiнний Вень? Оптимiзмом, працелюбнiстю, умiнням пристосуватися? Гаразд, Вень – вiчний мiгрант, йому звично опинитися за сотнi парсекiв i мiльйони рокiв вiд домiвки. Та до чого ж тут Крокодил?

Вiн знову всiвся на траву й схрестив ноги. Не можна сказати, щоби йому нiколи в життi не спадало на думку емiгрувати – просто цi думки не набували конкретних форм; iз чужими мовами в нього не було проблем, спасибi батькам. Вiн бував у Лондонi, в Гамбургу, в Глазго, але не уявляв, як там жити й що робити.

Що мало б статися, щоб Крокодил емiгрував iз Землi без надii на вороття?

Два варiанти, всього два: або мене чимось звабили, або я вiд чогось утiк. Причому останне е ймовiрнiшим.

Або мене ошукали. Я нiкуди не емiгрував. Мене викрадено, сфабриковано мое звернення до себе – й закинуто на сотнi мiльйонiв рокiв назад. Із промисловою метою.

Краплю води не питають, чи бажае вона впасти з греблi. Та краплею води нiхто не вiзьметься опiкуватись, нiхто не вiзьметься ii iнструктувати, пересувати через Усесвiт. Для видобутку енергii – чи не простiше закидати безсловесних волоцюжок навпрямки до динозаврiв?

Завваживши, що живiт спiвае сумноi, Крокодил пiдвiвся, обтрусив штани й попростував до будиночка, принагiдно охрещеного для себе «iдальнею».


* * *

– Гадаю, тутешнiй «Макдональдз».

Їдальня нагадувала чи то крамницю парфумерii, чи то вулик iзсередини. Уздовж стiн тягайся шестикутнi чарунки, наче стiльники, усерединi кожноi слiд було сподiватися побачити стрiчку транспортера. На вузькiй полицi, мов олiвцi в склянках, стояли палички з написом «Смак».

Крокодил швидко зрозумiв, як цим користуватися. Олiвець-спробник, якщо облизнути його, давав точне уявлення про смак страви. Скуштувавши спершу дещо занадто кисле, а потiм несосвiтенну гидоту, Крокодил за третiм разом дiбрав смаку в цiлком пристойнiй, зi смаком риби, страви. Запам'ятав номер на спробнику i вибрав вiдповiдну чарунку; транспортер видав йому набiр iз кiлькох страв, несподiвано апетитних на вигляд, i десерт.

Крокодил сiв у кутку порожнього обiднього примiщення, витер руки вологим рушником, що входив у набiр, i встиг спробувати рибного фiле, коли на порозi iдальнi з'явився голомозий чоловiк яскраво-синього кольору. Крокодил закашлявся; чоловiк недбало кивнув йому лискучою синьою макiтрою, пiдiйшов до стiни з чарунками й, не куштуючи, взяв знайому страву. Вмiст контейнера був намертво заморожений, над сухою кригою клубочiла пара.

Незнайомець сiв у протилежному кутку, боком до Крокодила. Зацiкавившись, той спостерiгав краем ока, як синя людина коле свою iжу мiнiатюрним кригорубом, по куснику пiдхоплюе великим пiнцетом i кидае до рота. Їдальня наповнилась хрустом, нiби дорожнiй коток iздив по купi кiсток.

Крокодил кiнчив трапезувати, але не квапився назовнi. Нарештi, синiй чоловiк вiдсунув тарiлку, вкриту памороззю, й устав. Пройшов зовсiм близько вiд столика Крокодила, поглянув скоса – очi в нього були зовсiм чорнi, на синьому лобi ряснiв пiт.

– Даруйте, – не втримався Крокодил, – ви теж мiгрант?

Синiй чоловiк ледве-ледве всмiхнувся, точнiше, ледве пiдняв верхню губу, й виявилося, що зуби в нього порцеляново-голубi. Дихав вiн важко: здавалося, з повiтрям у легенях йому невигiдно.

– Звiдки ви? – спрагло спитав Крокодил.

– Дару, – глухо пророкотав синьошкiрий.

Крокодил запросив його сiсти; синiй чоловiк завагався – було видно, що йому некомфортно, жарко, задушно, а проте дуже хочеться поговорити.

Вiн не став сiдати – просто сперся на стiл синiми долонями з фiолетовими нiгтями. Стiл хитнувся.

– Ви давно тут? – спитав Крокодил.

Синiй чоловiк витер пiт iз чола:

– Я забув свою мову… Тепер весь час плутаюся в часi. У рiднiй мовi сiмнадцять… один i сiм… конструкцiй для минулого часу. Давноминулий. І двадцять п'ять конструкцiй… для часу, що буде. Тепер не можу сказати, чи давно я тут. Кiлька… обертiв. Днiв.

– Що у вас там сталося, на Дару, чому ви мiгрували?

– Катастрофа. – Чоловiк облизнув синi – аж чорнi! – губи. – Теплова катастрофа. Танення льодовикiв… А ви звiдки?

– Земля, – сказав Крокодил i додав, не замислюючись: – Теж катастрофа. Звiсно. Усе вибухнуло.

Йому розхотiлось розмовляти далi. На щастя, синiй чоловiк майже одразу вийшов – жестом показавши, що йому важко дихати.


* * *

Офiцера мiграцiйноi служби змiнено. Тепер це був пристаркуватий, сухорлявий i сухий у поводженнi тип. Побачивши Крокодила, вiн кивнув йому без жодного iнтересу.

– Я хочу отримати доступ до своiх документiв, – сказав Крокодил. – Зокрема до мого послання собi.

Офiцер дивився на нього, як на зiпсований телевiзор iз надто гучним звуком.

– Я бажаю почути мое послання собi, – повторив Крокодил, паленiючи. – Менi не дали необхiдних роз'яснень. Мене спровадили, як вантаж, скориставшись шоковим станом…

Сухорлявий офiцер мовчки простягнув руку. Пiсля п'ятисекундноi розгубленостi Крокодил зрозумiв, що той хоче отримати його деревинку – тимчасове посвiдчення. Крокодил зняв iз шиi ланцюжок; офiцер так само мовчки взяв документ i опустив у гнiздо приладу, розташованого на столi. Тут же посеред кiмнати, поряд iз Крокодилом i майже торкаючись його, виникло видиво – вiн сам.

Голографiчний привид заговорив знайомим голосом, зi знайомими iнтонацiями, але Крокодил не мiг зрозумiти нi слова. Якоiсь митi вiртуальний персонаж озирнувся через плече; Крокодил пам'ятав цей жест, але цiлком забув супровiднi слова.

– Нiчого не розумiю.

Офiцер, не кажучи нi слова, простягнув Крокодилу його посвiдку, а разом iз нею аркуш «бересту» з надрукованим текстом:

«Вiтаю. Плаский хлiб… незвичний спосiб розпочинати спiлкування. Слухай, не дивуйся, не сердься. Я вирiшив емiгрувати з Землi. Пощастило, що е така можливiсть… Лишилася можливiсть. Можеш повiрити – на Землi в тебе немае майбутнього. Це не емоцiйне рiшення, не iстеричне, це глибоко обдумане рiшення… Ти сам його прийняв. Тобi передадуть iнформацiю. Щасти!»

Крокодил ще раз перечитав текст. Офiцер, не зважаючи на нього, розглядав воду у величезному пласкому тарелi на столi, зрiдка торкався ii дерев'яною паличкою.

«На Землi в тебе немае майбутнього…»

– Менi потрiбна iнформацiя, – сказав Крокодил.

Офiцер звiв очi.

– Менi потрiбна iнформацiя про мою рiдну планету.

Офiцер знову взяв дерев'яне посвiдчення Крокодиловоi особи. Поклав у гнiздо. Простягнув Крокодилу новий шматок бересту.

– «Третя велика планета Сонячноi системи, – прочитав Крокодил, – виявляе геологiчну активнiсть…»

Рядки, ряснiючи термiнами й цифрами, попливли в нього перед очима: «Ядро… Мантiя… Склад атмосфери… Магнiтне поле… Виникнення й розвиток життя… Термостiйкi бактерii… Ушкодження озонового шару, метановi викиди…»

– Менi потрiбна iнша iнформацiя… Про майбутне! Я маю знати, в яких умовах я приймав рiшення щодо емiграцii!

Офiцер торкнувся чогось на столi, й на берестi перед Крокодилом виплив iнший текст.

– «Пам'ятка мiгрантовi, який перебувае в тимчасовому… – Крокодил пропустив кiлька рядкiв. – Мiгрант мае право отримувати безоплатну матерiальну, моральну пiдтримку й медичну допомогу… Бути iнтегрованим у суспiльство… Отримувати iнформацiю про планету й умови проживання, особливостi побуту… – Рядок раптом став червоним, нiби на берест крапнули кров'ю. – …крiм iнформацii щодо парадоксальних перетворень у часi, просторi й iнших процесiв у межах компетенцii Бюро Всесвiтньоi мiграцiйноi служби».

Офiцер усе розглядав воду в тарелi й здавався неробою, iмiтатором заклопотаностi.

– Де i як я можу отримати iнформацiю про мою рiдну планету?

– Вам мали надати ii в Бюро, – сказав офiцер, i Крокодил уперше почув звук його голосу.

– Менi сказали, що ця iнформацiя не входить у контракт!

– Отже, ви не забажали долучити ii до контракту.

– Та я бажаю отримати ii – зараз!

– Надiшлемо запит до Бюро, – офiцер зiтхнув. – Зачекаемо, доки дадуть вiдповiдь. Хоча вiрогiднiсть позитивного рiшення вкрай мала – вам слiд було чiтко описати причину емiграцii в зверненнi до самого себе. Ви цього не зробили?

Крокодил розгубився.

– Нi…

– Чому?

– Звiдки я знаю?! Може, я записував це звернення пiд тиском? Може, мене шантажували?

– Чим?

– Не знаю, – зiзнався Крокодил.

Офiцер покрутив у пальцях тимчасове посвiдчення Крокодила:

– Вам слiд прийняти рiшення щодо статусу й узгодити залежнiсть. Для того, щоб вирiшити, вам лишилося трохи бiльше трьох дiб. Чи потрiбнi вам додатковi матерiали?

– Так… якщо можна.

– Що б ви хотiли дiзнатись?

– Що-небудь про Раа… Взагалi.


* * *

У глиняному тарелi-термiналi, виявляеться, можна було вибирати iнтерфейс, i пiсля кiлькох незграбних спроб Крокодил домiгся того, що вода замерзла. Ну, або набула властивостей бiлого матового льоду, вiддалено схожого на звичайний монiтор. Крокодил почав з iнформацiйних матерiалiв Усесвiтнього Бюро мiграцii: фiзична мапа Раа, три материки й безлiч островiв. Економiчна мапа Раа… Крокодил покусав губу: мiсцева спецiальна термiнологiя нiтрохи не збiгалася з його земними уявленнями про глобальну економiку. Стогнучи з незадоволення, кленучи все на свiтi й почуваючись первiсним хлопчиком на заводi електронiки, вiн заходився розбиратися в мiру сил i незабаром здивовано йойкнув: з усього виходило, що сiльського господарства на Раа не було й бути не могло. Мiсцева рослиннiсть була влаштована так, щоб годувати всiх, хто в змозi пiдняти руку й зiрвати плiд. Незрозумiло, як на планетi з такою природою могли сконструювати щось складнiше за палицю з гачком.

А проте вся планета була оснащена iнформацiйною й транспортною мережею. Промисловiсть, винесена на орбiту, без упину постачала людям свiтло, синтезоване м'ясо й складнi пристроi на основi бiотехнологiй. На найближчих планетах системи Раа, малопридатних для життя, були тимчасовi осади. Рекламнi матерiали Всесвiтнього Бюро обiцяли мiгрантам рай на чистiй, зеленiй, спокiйнiй i цiлковито безпечнiй планетi. Наприкiнцi дрiбно було дописано про подiл жителiв на повноправних i залежних громадян.

Крокодил зажадав вiдомостей про люднiсть i звичаi. Усi повноправнi громадяни Раа були членами громади-держави. Нiде не сказано про подiл на раси чи стани; побутувало поняття «iндекс соцiальноi вiдповiдальностi». Індекс надавався громадянину одразу пiсля успiшно складеноi Проби, i потiм iз ним треба було щось робити, але що саме, Крокодил не зрозумiв.

Йому було важко зосередитися. Круглий крижаний термiнал дратував, а надмiр незнайомих термiнiв знижував самооцiнку. Намагаючись дiзнатися все про Раа, вiн сам собi нагадував слiпого мудреця, який навпомацки вивчае двох слонiв, поки вони злягаються.

Надто все тут гладенько, надто благосно. Злочиннiсть? Система судочинства? Прихована вiд очей диктатура? Що-небудь таке?

Так, поняття «злочин» було, але не «порушення закону», а «шкода, заподiяна громадi Раа». Окремо – «тяжка шкода». Стандартне «заподiяння» каралося рiзким зниженням iндексу вiдповiдальностi. «Тяжке заподiяння» – вигнанням. Цiкаво, куди? У вiдкритий Космос? На безлюднi планети?

До залежних громадян, проте, таких заходiв нiколи не вживалося. Залежний не мiг бути злочинцем; за нього вповнi вiдповiдав хазяiн-опiкун, причому бiльша частина залежних громадян перебувала пiд опiкою громади-держави.

Релiгiя? Свiт Раа створено волею Творця за Його задумом, це було всiм зрозумiло, i нiхто не брав те пiд сумнiв. Жодних особливих ритуалiв, храмiв, де можна вшановувати Творця, не було передбачено: нiби Вiн, зробивши за чином Своiм, пiшов, байдужий до творiння, та й по всьому. Мистецтво? Виключно на рiвнi самодiяльностi: всi, хто хоче, могли писати й викладати в мережу своi книги, танцювати й спiвати, запрошувати друзiв на концерти. Нi письменникiв, вiдомих понад сто рокiв, нi видатних малярiв. Схоже, на Раа живуть за принципом «Сам собi Леонардо»…

Крокодил зрозумiв, що дрiмае, торкаючись щокою крижаного екрана. Монiтор аж нiяк не був холодним, бiля самого носа лякливо стрибали букви: «Андрiй Строганов? Андрiй Строганов?»

– Андрiй Строганов?

Отой мовчазний офiцер стояв у двернiм отворi, вiдвiвши вбiк циновку.

– У вас запланована ще одна зустрiч iз спiввiтчизниками. Зустрiч пiдтверджено. Ви готовi рушати?


* * *

– Ми поiхали в двi тисячi шостому, – сказала жiнка.

Вона вживала слово «поiхали», хоча знову йшлося про те саме «вилучення». Бита життям жiнка з Ужгорода, сорока двох рокiв, якось опинилася в Бюро Всесвiтньоi iммiграцiйноi служби разом iз п'ятнадцятирiчним сином. Тепер синовi сiмнадцять. Чоловiка нема i, власне, не було: вони розiйшлися одразу пiсля народження дитини.

– Я давно хотiла кудись поiхати, – зiзналася вона Крокодилу. – Тiльки не знала куди. І грошей не було. Квартири не було, жили в найманих весь час… Інодi кутки винаймали… Знаеш, коли я опинилася в цьому iхньому офiсi, я просто в скоки пiшла, iй-богу. І Борковi теж тут одразу сподобалось.

Вона всмiхнулася – й одразу змолодiла рокiв на десять:

– Тут нiчого не треба боятися. Майже немае хвороб, а захворiеш – вилiкують, чи рак, чи щось iнше. Пiд машину потрапити не можна: усе розумне, все на автоматах. Нi воен, анi бандитiв, анi катастроф. Дуже добре.

– Давно живете?

– Пiвтора року. А здаеться, нiби все життя.

Крокодил швидко порахував подумки, знайшов невiдповiднiсть у датах i враз пригадав слова Веня: «iз сiмейних бiльше беруть за вiзу». «Так, це парадокс. Але тiльки в межах локального часу й локального простору…»

– За домом не сумуете? – спитав, щоб перервати надто тривалу мовчанку.

– А за чим, власне, сумувати? – Вона знизала плечима. – За чим сумувати – за життям паскудним, коли гаруеш на трьох роботах i кiнцi з кiнцями насилу зводиш? Борка в школi весь час дражнили… Вiн заiкався, розумiеш, i характер такий… тихий. А тут, iз iхньою мовою, перестав заiкатись.

– Йому сiмнадцять? Вiн складатиме тест на повне громадянство чи вже склав?

Крокодил одразу зрозумiв, що спитав не те. Жiнка, що досi привiтно всмiхалася, змiнилась на обличчi:

– А нащо? Нащо цi тести? Нам не треба. Коли приiхали, мене запросили при мiсцевому приписатися, чи що. Я задоволена, й Борко буде при ньому. Ми вже подали заявку. Борковi дадуть ресурс на освiту, вiн пiде на курси, скiнчить – одержить роботу. Навiщо йому якийсь тест?

Крокодил хотiв змовчати, але не втримався:

– Вiн же матиме статус залежного!

– То й що?! – спитала вона вже неприязно. – Це тобi не Земля! Це на Землi ти вiд усiх вiльний, хочеш – подихай iз голоду. А тут пропасти не дадуть!

– Я нiчого такого не мав на увазi, – пробурмотiв Крокодил. – Я просто спитав.

Жiнка обвела його скептичним поглядом:

– Ти б перевдягнувся. Я вже й забула, якi вони, цi штани, на вигляд, джинси тобто. Бруд на них збираеться, рвуться, сохнуть довго… Надягни мiсцеве, одразу iншою людиною себе вiдчуеш.

– Добре, – сказав Крокодил.

Питати в жiнки, вилученоi в двi тисячi шостому, що станеться на Землi в двi тисячi дванадцятому роцi, вiн не став.

– Борковi б iще дiвчину наглянути, з наших, iз мiгрантiв, – сказала вона м'якше, нiби застидавшись, що так спалахнула. – Шкода, мало нас. Може, ще прибуде хто? Ти не знаеш?

– Може, й прибуде, – сказав Крокодил.

І раптом вiдчув надiю. Може, тi, хто прибуде пiзнiше, справдi щось знають?


* * *

Решту дня вiн провiв, катаючись на монорейцi.

Подiбна до карети з гарбуза, кругла, iз величезними вiкнами, кабiна котила через лiс, пливла над урвищем i знову повертала в заростi. З'являлося й зникало вдалинi мiсто, схоже на скупчення спрямованих у небо голок. Кабiна ходила по колу, знаючи, що пасажир один i iхати йому нема куди.

Крокодил дивився у вiкно i згадував заяложенi рими. Наприклад, «любов» i «кров». Слова не римувались. Уперше усвiдомивши це, вiн вiдчув дикий жах.

Палка-галка. Свiчка-пiчка. Анi найменшоi спiвзвучностi, а Крокодилу таки досi здавалося, що вiн думае рiдною мовою. Нi, головою вiн розумiв, що мову замiнено, але жахнувся оце тiльки тепер: на мiсцi рiдного, на старому пiдгрунтi, без дозволу вгнiздилося нарiччя Раа, що про нього нiчого не вiдомо, хiба тiльки те, що фонетично воно схоже на росiйську.

А росiйською не говорить нiхто в цiлому всесвiтi. Якщо ж почнуть говорити, то через сотнi мiльйонiв рокiв. Якщо нiхто не наступить на метелика i Всесвiтне Бюро мiграцii не спроможеться на новий парадокс…

Уперше за всi цi днi вiн усвiдомив свою втрату – втрату мови. І був ладен несамовито кричати, але тут кабiна пригальмувала i до неi ввiйшли четверо мiсцевих: трое чоловiкiв i жiнка, усi в коротких широких штанах i дуже легких, майже прозорих сорочках. Жiнка мала в цьому вбраннi особливо ефектний вигляд; усi четверо кивком привiтали Крокодила, сiли навпроти й пiвголосом далi вели давно почату розмову: трое переконували четвертого, великого й огрядного чолов'ягу, що «дельта те за жодних умов не буде бiльше ста, а якщо буде, то всю систему треба будувати iнакше».

У iх присутностi вiн не мiг нi клясти, нi плакати. Вiн сидiв згорбившись i нишком розглядав груди незнайомоi жiнки, засмаглi, ледве прикритi тонкою тканиною. Жiнка не здавалася такою вже молодою чи особливо вродливою, але груди вона мала чудовi, а у вухах, як сережки, погойдувалися двi жовтi квiтки, i Крокодил не мiг зрозумiти, золотi вони чи живi.

Мiльйони рокiв до його народження, а вiн витрiщаеться на бабу. Усе добре, усе просто-таки чудово, але ii супутники вже почали коситися. А чи не завважать за домагання?

Вiн змусив себе вiдвести погляд i вп'явся очима у вiкно. І зразу виявив, що кабiна змiнила маршрут: цi четверо iхали туди, де Крокодил нiколи перше не бував. Мiсто стало ближчим… зникло з очей… кабiна пiрнула в пiдземний тунель i раптом розiгналася, як поiзд метро на великому перегонi. Щоб сперечатись, оцим чотирьом довелося кричати – так свистiв навколо вiтер; майже стемнiло, але тут стiни розiйшлись, i Крокодил разом iз кабiною та супутниками опинився у величезнiй пiдземнiй порожнинi, освiтленiй безлiччю вогнiв.

Кабiни, нанизанi на рейку, як бiсер на лiску, намистом тягайся вусiбiч, свiтилися медовим, смарагдовим, бiрюзовим i золотим – видко, залежно вiд маршруту. Бiгли iнформацiйнi рядки, схожi на струмiнцi в мiнливому повiтрi. Вагони, схожi на сигари, напiвпрозорi контейнери, апарати, схожi на велетенських комах, потоком iшли по стрiчках; Крокодил притулився обличчям до скла, мов дитина.

Четверо його супутникiв, не вриваючи суперечки, вийшли на рухому стрiчку й невдовзi зникли з-перед очей. Кабiна й далi рухалась якось дуже повiльно й непевно. Крокодил пошукав усерединi термiнал, iз якого можна було б розпочати маршрут, i не знайшов; прим'ята трава, пiднiмаючись, розвiювала недоречний запах болiтця. Крокодил штовхнув дверi – вони легко пiддались, – i вибрався на перон.

Транспортна розв'язка була, схоже, глибоко пiд землею. Дихалося легко, хоча в повiтрi було трохи вогкостi. Перон, на вигляд збитий iз дощок, позмагався б iз будь-яким полустанком де-небудь у глушинi. Поруччя не було, зате по краях ворушилися темнi лiани; Крокодил побачив, як одна з них пiдiбралася до якогось мотлоху на перонi – чи то ганчiрки, чи то папiрця, зачепила паростками й затягла донизу.

Система iнформацii, без сумнiву, знала про присутнiсть Крокодила i бажала зрозумiти, чому вiн стоiть на мiсцi. Що треба цьому конкретному пасажировi, чим вiн незадоволений? Бiжучий рядок виник у повiтрi мало не пiд самим його носом, порябiв i змiнився на велику вiртуальну панель. Крокодиловi запропоновано вибрати напрям, транспорт, пункт призначення, рiвень комфорту, прiоритетнiсть, час у дорозi; схеми й iнтерактивнi мапи додавали бадьоростi, запрошуючи визначитися з маршрутом.

Уморений, Крокодил сiв на перон i схрестив ноги. Панель перемiстилася нижче й знов опинилась у нього пiд носом. Крокодил зiтхнув: нелегко бути селянином iз дев'ятсот першого року, раптово перенесеним до сiнгапурського аеропорту.

Вiн вибрав пункт призначення навмання. Система зажадала посвiдчення особи. Крокодил тицьнув у простiр дерев'яною плашкою на ланцюжку. Система перепросила, повiдомивши, що Крокодил зараз не може здiйснити подорож за обраним маршрутом.

– Чому?

Йому страшенно хотiлося пити. Фляга давно спорожнiла.

– Я хочу пити, – сказав вiн уголос.

Система миттево пiдсвiтила на мапi джерело води – бiля краю перону; Крокодил дiстався туди, балансуючи на вузькому перонi, як линвоскок, i побачив, що спрага мучить не тiльки його: в старiй кам'янiй чашi, ззовнi вкритiй зеленим мохом, стояли двое й пили, наче конi, торкаючись води губами.

Крокодила ця сцена вразила значно бiльше, нiж футуристичний блиск розв'язки. Дiвчина була в сукнi – справжнiй сукнi – до самого долу, з комiрцем-стiйкою й довгими рукавами. У волоссi в неi горiла червоним жива квiтка. Парубок, одягнений у тубiльську спiдницю, обходився без взуття та прикрас. І, вочевидь, без бiлизни.

Вони напилися водночас. Випростувалися; вода скрапувала з iхнiх пiдборiдь. «Це ж антисанiтарiя, отак пити, – розгублено подумав Крокодил. – Чи ритуал? Чи припис яких-небудь правил?»

Юнак i дiвчина водночас подивилися на нього. Крокодил зрозумiв, що саме час iз ними заговорити: iнших пасажирiв поблизу не було.

– Пробачте, ви повнолiтнi?

Бiльш нетактовно вiн спитати не мiг. Дiвчина пiдiбрала губи. Парубок випнув пiдборiддя:

– А в чiм рiч?

Крокодил простягнув йому дерев'яну плашку.

Парубок кiлька секунд здивовано дивився на неi, i Крокодил був майже певен, що зараз вiн гидливо спитае: «Що це?» Та парубок раптом перемiнився: стиснув плашку мiж долонями й покатав, як тiсто. Зосередився, навiть напружився. Покрутив у руках, погладив зрiз:

– Так записують, що не розiбрати… А я палець порiзав…

– Давай сенсором, – сказала дiвчина.

– Не треба, – парубок раптом прояснiв. – Це мiграцiйна служба. Он воно що.

Вiн схопив рукою повiтря, iнформацiйний екран одразу розгорнувся перед ним, нiби зiжмакана й розправлена тканина. Парубок обiрвав клаптик голограми – Крокодил мiг присягтися, що чув трiск! – i поквапився до рейки. Пiдкотила кабiна з прозорим дахом; абориген прилiпив обривок голограми до ii дверей, i шмат мерехтiв, згасаючи, кiлька секунд, поки геть-таки не зник.

– Тобi сюди, – сказав парубок у тубiльськiй спiдничцi, дуже гордий, вочевидь, що допомiг безпорадному мiгранту. Крокодил ступив у кабiну, але затримався в дверях:

– Скажiть, вас не дратують мiгранти на Раа?

Парубок i дiвчина ззирнулись. От iдiот, говорили iхнi погляди.

Зачинилися дверi.

Перескакуючи з рейки на рейку, кабiна повезла його назад, у джунглi. Швидко сутенiло. Минув ще один день.

Минулоi ночi в лiсi небо вiд Крокодила ховали широкi крони. Тепер вiн уперше дивився вночi вгору, вiдчуваючи, як бiжать мурашки по всьому тiлу.

«А це вогнi, що сяють над нашими головами». Дивно, але мова Раа якимось чином передавала ритм цього рядка; Крокодил подумав, що реально можна, навiть необхiдно знову вивчити украiнську Треба сто разiв прослухати послання до себе, де «плаский хлiб» значить усього-на-всього «блiн», поширена побутова лайка. Завчити напам'ять. А ще краще – знайти землянина, що знав росiйську як нерiдну. Сам Крокодил запросто може навчати англiйськоi ii колишнiх носiiв… Усе людинi до снаги, зневiр'я – грiх.

Небо свiтилося безлiччю очей. Кольоровi iскри перетинали простiр над головою, це було прекрасне i моторошне – аж можна вклякнути – дiйство. Вiн пригадав, що казав йому Вень: «Небiологiчне виробництво вiдсунуте на орбiту». Лише заводи, вiдстiйники, сортувальнi станцii, енергозаощаднi й трансформувальнi модулi. Лише урбанiстичний пейзаж у небi.

Вiн лiг на спину, закинув руки за голову й так iхав у напiвпрозорому вагонi монорейки, доки не задрiмав. Засовався через те, що в прочинену кватирку вiйнуло. Хитнулась фiранка, скригнув пiд вiкнами ранковий смiттевоз, Крокодил пригадав, що час уставати, робота чекати не стане…

І прокинувся.

Вагон монорейки стояв, розчинивши дверi, i ззовнi, в темному лiсi пахло смолою й вологою.


* * *

– Андрiю Строганов, ваш нинiшнiй статус – повнолiтнiй iз обмеженими правами. За умовчанням вашим опiкуном буде призначено громаду Раа. Ви можете також стати залежним вiд приватноi особи, повноправного громадянина Раа, згодного вас опiкувати. Чи е хтось, чийого заступництва ви волiли б?

– Нi, – сказав Крокодил.

– Отже, ви збираетеся прийняти заступництво громади?

– Я збираюся пройти випробування й отримати статус повноправного громадянина.

Офiцер – той самий, що приймав Крокодила на Раа, – ледь помiтно звiв брови:

– Можна дiзнатися вашi мотиви?

– За законом я мушу наводити аргументи?

– За законом – нi. Та я не зовсiм певен, що ви розумiете суть справи. Перебування в статусi залежного оптимальне для мiгранта. Можливо, ви маете релiгiйнi обмеження, й певнi догми буде порушено, якщо ви станете опiкуваним? У такому разi мiй обов'язок – пояснити вам, що статус залежного…

– Я хочу одержати статус рiвноправного громадянина.

– Вас попередили про складнiсть тесту?

– Так, – процiдив Крокодил крiзь зуби.

– У разi, якщо результат виявиться негативним, вам буде надано державну залежнiсть.

– Гаразд.

– Право на випробування надають один раз, безоплатно, беззастережно, без можливостi перескладання.

– Так.

– Завтра о сьомiй ранку ви мусите прибути на збiрний пункт. У разi вiдмови вiд випробування, – офiцер м'яко всмiхнувся, – просто дайте менi знати.




Глава друга


Рано-вранцi, коли було так прохолодно, що аж крутило кiстки, Крокодил зiйшов iз монорейковоi кабiни на берег рiчки. Джунглi тут закiнчувались, наче вiдрiзанi, i починалося вiдкрите мiсце, пiщаний косогiр пiд блiдо-бузковим небом. На пiску сидiли, пiдiбравши пiд себе ноги, смаглявi пiдлiтки – старшому було на вигляд рокiв сiмнадцять.

– Дитячий садок, – буркнув собi пiд нiс Крокодил. Пiдiйшов до них, цiкаво роззирнувся; на самому березi, по кiсточки у водi, стояла боса людина у форменiй сорочцi громадськоi служби й коротких бiлих шортах.

– Андрiй Строганов, – сказав без питальноi iнтонацii. Констатував.

– Я! – Крокодил жартiвливо вiддав честь. Офiцер у шортах не зрозумiв гумору.

– Вiдправлення за п'ять хвилин. Особистi речi залиште в камерi схову.

– Я не маю особистих речей.

– Добре. Чекайте.

Пiдлiтки на березi дивилися на нього. За вiком вони були йому якщо не сини, то племiнники. Чи набагато молодшi брати; «Брати моi меншi», – подумав Крокодил i сiв осторонь вiд усiх, обличчям до води.

Було холодно. В дзеркальнiй нетечi вiдбивалась малесенька iскорка, що простувала через небо. Супутник, а може, цiлий завод на орбiтi.

Вiн вiдчув рух за спиною. Хтось iз пiдлiткiв хмикнув; скригнув пiсок, Крокодил озирнувся й побачив нового претендента – високого худорлявого хлопчика рокiв п'ятнадцяти. Крокодил звик уже, що мiсцевi жителi смаглявi, а цей пiдлiток був бiлий, аж прозорий: його волосся, обстрижене дуже коротко, мiнилося зеленим. Теж мiгрант?

Офiцер громадськоi служби озирнувся через плече:

– Тимор-Алк?

– Так, – сказав новоприбулий голосом низьким i ламким. Здаеться, вiн умисне говорив басом.

– Жодних особистих речей, – офiцер кивнув на наплiчник, що телiпався в парубка на плечi. – Залиште в камерi схову.

Хтось на березi хихикнув.

Новоприбулий хотiв щось сказати, потiм мотнув головою i, розвернувшись, пiшов од берега до единоi хижi, схожоi на старий сiльський вулик.

Дзеркало води здригнулося. З-за повороту рiки безгучно з'явився човен, схожий на велетенську водомiрку: шестеро вигнутих лап утримували по боках ii два довгi поплавцi. На кормi стояв чоловiк у форменiй сорочцi, немолодий, смаглявий, босий.

Човен пiдплив до берега. За мовчазною командою пiдлiтки разом пiднялись i, струшуючи пiсок, стали по черзi всiдатися на борту. Крокодил устав, коли майже всi його новi товаришi були вже в човнi; лишилася вiльною тiльки вузька лавка на носi. Крокодил перемахнув через борт у всiх перед очима – не так спритно, як сподiвався. Здалось йому – якийсь шмаркач хмикнув?

Останнiм до човна влiз зеленоволосий Тимор-Алк. Усiвся, сопучи й часто ковтаючи, на едине вiльне мiсце поряд iз Крокодилом.

Лапи, розчепiренi по боках, здригнулися й пiднялись. Човен сiв глибше, готовий загребти бортами воду; поплавцi зашипiли, надуваючись, човен пiдстрибнув, нiби стрiмко втрачаючи вагу, i рушив.

Зник пiщаний берег, немов його злизали величезним язиком. Човен плив рiчкою, набираючи швидкiсть, без весел, без вiтрил, плив майже безгучно, i незабаром стало чути розмови.

Дiти знайомилися. Дiти реготали нарочито грубими голосами. «Автобус до лiтнього табору, ось що це таке», – подумав Крокодил. Хiба що пiсень не спiвають. Новий колектив, у якiм кожен прагне посiсти гiдне мiсце.

Тимор-Алк мовчав. Вiн узагалi ще нiчого не сказав, як пам'яталося Крокодилу, крiм единого ламкого «так».

– Ти мiгрант? – по-приятельськи спитав Крокодил.

– Нi.

Крокодил здивувався. Сам вiн був готовий опинитися в ролi вiдторженця i не боявся цiеi ролi: все-таки життевий досвiд, хай iнопланетний, дае перевагу над шмаркачами. Та цей, блiдий i зеленоволосий, нiби заздалегiдь готувався до ролi жертви. Чому?

Насунулися заростi кущiв i вiдпливли назад. Небо наблизилось. Береги розступилися, i човен, пройшовши над бiлою мiлиною, попрямував у море.

Упала швидкiсть. Човен захитало з борту на борт. Знов зашипiли поплавцi. Човен вирiвнявся i, заново розганяючись, полетiв до горизонту, геть вiд берега, заростей, геть вiд гирла рiки.

Крокодиловi забило дух. Вiддавна, зi шкiльних рокiв, вiн не знав нiчого схожого. Давним-давно, бувши однолiтком цих хлопчакiв, вiн ганяв на дикiй швидкостi на мотоциклi, горлав пiснi й тiльки тодi – на вiльнiй трасi раннього недiльного ранку – так гостро вiдчував просторiнь, свободу, швидкiсть.

Вiн думав, це вiдчуття пiшло разом iз юнiстю й бiльше не повернеться.

Вийшло сонце. Поверхня моря спалахнула, всяка дрiбна хвиля прикинулась дiамантом; попереду – нове небо й новий свiт, новi можливостi. «Чорт забирай, – подумав Крокодил, – я вже хочу бути мiсцевим моряком. Або мiсцевим космонавтом. Або… я ж нiтрохи не знаю, якi е справи та професii в цьому свiтi…»

Човен повернув, сонце зайшло за хмарину, i мана розвiялась. «Я пущуся невiдомо куди, незрозумiло навiщо, з самою лише слабкою надiею – зрозумiти, за якими ознаками цей свiт подiляе людей на повноправних i залежних. Я iду, щоби посiсти в цьому свiтi пристойне мiсце – i заразом з'ясувати, що менi пристало…»

Вiн знову поглянув на хлопчака, що сидiв поруч.

Парубок був зелений тепер уже й обличчям. Пiймавши погляд Крокодила, вiн стрiпнувся, швидко схилився за борт, i його знудило.

Ззаду засмiялись.


* * *

Години за три, коли в Крокодила щемiли од вiтру щоки, сльозились очi й трiскалися губи, попереду показалася смужка землi. «Весь укритий зеленню, абсолютно весь…» – утомлено подумав Крокодил.

Човен обiйшов тупий мисок i ввiйшов у бухту. Море тут було бузкове, хвилi здiймалися й опадали. На кам'яному березi чекала людина в коротких шкiряних штанах до колiн. Крокодил примружив запаленi очi: мужиковi було рокiв тридцять. Провiдник? Тренер? Мiсцеве начальство?

Човен знову пiшов незграбно i, просiвши у водi, розвернувся до берега правим бортом.

– Сходьте, – негучно сказав чоловiк на березi.

Човен стояв над глибоким мiсцем, i берег височiв над водою сантиметрiв на тридцять. Претенденти розгубилися на якусь секунду; першим пiдвiвся вродливий парубок у сорочцi без застiбки, з широким комiром. Грацiйно стрибнув у море, вмить випiрнув, у два помахи дiстався берега, вилiз i – Крокодил роззявив рота – струснув iз себе воду неповторним тваринним рухом, вiд голови до п'яток. Крокодилу завжди подобалося спостерiгати, як обтрушуються собаки, але щоб такий рух ефектно, та ще й красиво повторила людина – вiн не мiг уявити.

«Парубiйко – лiдер, – подумав вiн, дивлячись, як iншi пiдлiтки, осмiлiвши, вибираються з човна й лiзуть на берег. – Перед начальником удало козирнув i товаришам показав, що вмiе».

Вiн перевiв погляд на зеленоволосого поряд iз собою. Тимор-Алковi було погано. Крокодил вiдчував його запах – запах хлоп'ячого нервового поту.

Звiльняючись вiд пасажирiв, човен стрибав на водi, мов несповна розуму. Офiцер на кормi стояв, мальовничо поклавши руку на бiк, i дивився туди, де в горловинi бухти було видно обрiй. «Якби ж то опинитися на твоему мiсцi», – подумав Крокодил. Нiчого нiкому не доводити, а просто красиво стати на кормi. Навряд чи цiею штукою так складно керувати…

Вiн похопився, пригадавши, що вiдстае вiд решти, затримав дихання й стрибнув за борт. Вода виявилась несподiвано теплою. Крокодил iз величезною втiхою поплавав би, понiжився у хвилях, але всi вже вибрались на берег – i вiн iз нехiттю пiшов слiдом за колективом.

Зеленоволосий вибрався на берег останнiм. Плавати вiн, усупереч побоюванням Крокодила, умiв незгiрш за iнших. Просто дуже нервував i не вмiв того приховувати.

– Усiх вiтаю, – чоловiк у коротких штанах говорив не пiднiмаючи голосу, але балаканина новоприбулих одразу стихла. – На цьому островi мене звуть Айра. Я прийматиму у вашоi групи Пробу, в мiру того, як ви будете готовi. Станьте вряд i назвiть вашi iмена.

Хлопчаки моментально вишикувалися. Крокодил завбачливо став на лiвому фланзi. До нього – мабуть, iнстинктивно – знов прибився Тимор-Алк; виявилося, що зеленоволосий вищий за Крокодила майже на пiвголови, та й решта претендентiв, навiть зовсiм юнi, зростом не поступаються дорослим.

Красеня, що першим стрибнув iз човна, звали Полос-Над. Крокодил уважно слухав iмена iнших, намагаючись запам'ятати з першого разу. Багато хто нервувався, ховаючи страх за смiхом чи бравадою. Таких iнструктор умить ускромлював:

– Спокiйно. Поки що менi треба вiд тебе тiльки iм'я, бiльше нiчого. Повтори.

– Андрiй, – сказав Крокодил, коли до нього дiйшла черга. – Васильович. Строганов. Можна просто Андрiй.

– Мiгрант? – сухо спитав Айра.

– Так.

– Човен там, – вiн перевiв погляд на Тимор-Алка. – А це що в нас за блiдо-зелена парость?

У лавi засмiялись.

– Не зрозумiв, – сказав Крокодил. – Що значить…

– Значить, що човен там, – Айра знову кинув на нього погляд сiрих, iз бузковим полиском, мутнуватих очей. – Сiдай у човен, i щасливоi дороги назад.

– Не зрозумiв, – повторив Крокодил i вперше справдi розгубився.

– Як тебе звуть? – iгноруючи Крокодила, Айра дивився на зеленоволосого.

– Тимор-Алк, – вiдповiв парубок, цього разу несподiвано високим дзвiнким голосом.

– Ти метис?

– Так.

– Тобi потрiбнi повнi громадянськi права?

– Так.

– А ти певен, що вони тобi потрiбнi?

– Певен, – Тимор-Алк дивився в каламутнi очi iнструктора, i його власнi зiницi поволi туманiли. – Певен. Так.

– Заждiть-но, – сказав Крокодил. – Менi сказали, що я маю право скласти Пробу, як i всi iншi. Мене обдурили?

– Ти маеш право, – Айра подивився на нього з гидливим спiвчуттям, – випробувати мое терпiння, забирати часу мене та хлопцiв, мучитися й пiдбирати шмарклi. І за багато важких днiв прийти врештi на цей же берег, до цього ж човна, тiльки його слiд буде навмисне викликати задля тебе й витрачати суспiльний ресурс. Результат буде той самий. Та iхати геть буде тобi стократ гiрше. Я зрозумiло пояснив?

Хлопцi притихли.

– Менi потрiбнi повнi громадянськi права, – повiдомив Крокодил. – І я iх отримаю.

– Не отримаеш, – Айра поморщився. – Не ти перший, Андрiю Строганов. Коли чесно, нашим слiд було законом заборонити мiгрантам проходити випробування. Та це означае проблеми iз Всесвiтнiм Бюро мiграцii. Ти iдеш чи нi?

Довгу секунду Крокодил вагався. Цей Айра водночас дратував його й бентежив.

– Ти маеш право мене не прийняти? – спитав вiн нарештi.

– Нi, – вiдразу ж озвався Айра.

– Тодi якого хрiна ти вимахуешся?

Бузковi очi Айри потемнiли.

– Добре, – сказав вiн уривисто. – Усi за мною, в потилицю по одному, бiгом руш.

Вiн махнув рукою Полос-Наду, що стояв на чолi лави, й ковзнув у ледве помiтний промiжок мiж кущами, туди, де ховалася, виявляеться, стежка. За ним потягнулась колона, берег почав порожнiти; Крокодил озирнувся й побачив човен. Офiцер на кормi дивився на нього.

Це був дуже неприемний момент. Ще можна було змiнити рiшення. Можна було наплювати на Айру з його погрозами, просто повернутися й пiти – чисто, спокiйно, i на материку сказати мiграцiйним чиновникам, що передумав складати Пробу. Блiдий Тимор-Алк зiтхнув крiзь зуби: вiн, зрозумiв Крокодил, цiеi митi подумав те саме.

Обидва зважилися водночас. Крокодил приеднався до колони й виявився передостаннiм; за мить за його спиною засопiв Тимор-Алк. Стежка йшла в гору: втоптана тисячами нiг, вона лишалась нерiвною, де-не-де ковзкою, i колюче вiття силкувалося торкнутись обличчя. Просто перед Крокодилом опинилася облiплена мокрою сорочкою спина пiдлiтка; парубок бiг дещо метушливо, забагато працював плечима, i Крокодил подумав, що цей швидко видохнеться.

Вiн не любив кроси – та й хто iх любить. Проте вiн нiколи й не боявся довгих дистанцiй; дратував мокрий одяг, але до цього можна призвичаiтись. Крокодил розслабився, як мiг, налагодив дихання й став думати.

Позаду сопiв зеленоволосий. Вiн метис, виявляеться; цiкаво, вiд яких мiжрасових шлюбiв народжуються такi ось Тимор-Алки. Його тато зелений, як трава? Чи мама? І чому в «гуманному суспiльствi» вважають за можливе насмiхатись над метисом, називаючи його «блiдо-зеленою паростю»? Чи, коли вже ми на дикунському островi, пристойностi тут нема, самi iнстинкти?

Стежка петляла. Сорочка потроху висихала, а спина, навпаки, мокрiла: Крокодил давно не бiгав кроси, та й раптова емiграцiя з Землi здоров'я не додала. Та парубок, що бiг попереду, видохся ранiше, хоч був молодший i здоровiший на вигляд. «Синки, – подумав Крокодил зловтiшно. – Ми ще поглянемо, хто тут перший дiстане громадянськi права».

Дорога вирiвнялась, i бiгти стало легше. Кущi розступились, на короткий час показалися виднокiл i край бузкового моря. Потiм стежка заглибилася в лiс – густий i вологий, повний пташиного цвiрiнчання, щебету, свисту. Хмарами носилися прозорi комахи на фiолетових крилах, у густому повiтрi стояв низький дзвiн. «Ого, – з повагою подумав Крокодил. – І справдi, дике мiсце».

На поворотi вiн кiлька разiв бачив лаву цiлком – попереду й досi бiг Айра, так буденно й ощадливо, що сумнiвiв не лишалося: цей може й день, i два чухрати вперед, не думаючи про воду й харчi. Чорнявий красень Полос-Над м'яко трюхикав слiдом, за ним, мало не наступаючи на п'ятки один одному, бiгли п'ятеро або шестеро дебелих парубкiв, потiм велика прогалина в лавi – i червонощокий, рано засапаний пiдлiток, який бiльшу частину сил пускав на те, щоб наздогнати. «Спорттабiр, – пригадав Крокодил. – Вiйськовi збори. Не думав, що знов доведеться починати все спочатку, але досвiд дае перевагу. Пограймо, дiти, адже приз того вартий».

Вiн налаштувався на довгий, утомливий крос, але дорога раптово закiнчилася. Спершу пiшла вниз, потiм iз кам'янистоi стала м'якою, трав'яною, потiм обiрвалася на круглiй галявинi посеред лiсового табору. Вiддалiк виднiлися посеред гiлля куренi, або навiси, або вiгвами, курiли три або чотири вогнища, обкладенi камiнням; Айра зупинився й зачекав, доки пiдтягнеться колона.

Нi Крокодила, нi Тимор-Алка не пошанували навiть поглядом.

– Увага, це наша база. – 3 того, як Айра говорив, було зрозумiло, що дихання в нього нiтрiшки не збилось. – Попередня група цiлком склала Пробу, сьогоднi ввечерi посвячення. Важливе питання: хто-небудь хоче пройти випробування без пiдготовки?

Полос-Над, вочевидь, був готовий до такого викруту i навiть сподiвався його. Вiн одразу виступив наперед i завмер напоготовi, один посеред галявини, з високо пiднятою рукою. Пiсля нетривкоi розгубленостi за ним ступили ще трое. Їхнi руки простягайся до неба, майже цiлком схованого кронами.

Айра вичекав ще секунд п'ять, потiм кивнув:

– Добре. Ви, четверо, зi мною. Якщо складете – поiдете додому повними громадянами сьогоднi, по пiвночi, зi старою групою. Якщо нi – залишитесь i будете складати з усiма. Решта: вiдпочиваемо, шукаемо собi житло та iжу. Щасти!

Вiн повернувся до всiх спиною, засмаглою й матовою вiд пилюки, й зник у лiсi, тiльки гiлля хитнулося. Четверо самовпевнених парубкiв пiшли слiдом за ним. Стихли iхнi кроки, i стало дуже тихо, лише у високостi серед крон дзвенiла й солодко булькала пташина. «Вижила, – подумав Крокодил. – Дивно, що стiльки пташок ще живуть у лiсi, де голодним пiдлiткам загадали самим добувати собi iжу!»


* * *

З'ясувалось, однак, що питання з харчами вирiшити просто. За сто метрiв вiд табору виявилася рiчка – невелика, але повновода. Особливий колiр неба надавав рiчковiй поверхнi бузкуватого вiдтiнку.

Пiдлiтки – принаймнi бiльшiсть – знали заздалегiдь, чого вiд них вимагатимуть першого-таки дня. «У них, мабуть, цiла тематична спiльнота в мережi, – думав Крокодил. – У якому таборi краще складати, який iнструктор «рiже», який нi. Інша рiч, що iм не дають змоги обрати табiр й iнструктора». Хай там як, а Крокодиловi не дали: просто призначили час i мiсце збору.

Рiку знайшли моментально. Бiля самого берега було мiлко, дно пiщане. Дехто зразу роздягнувся догола: цi м'язистi парубки напевно провели отроцтво не на диванi й навiть не за партою, а в мiсцевому аналоговi тренажерноi зали. Крокодил усiвся на березi осторонь i став спостерiгати.

Спритнiшi хлопцi добували молюскiв iз дна, знаючи справу. Перед очима виникали компанii, швиденько розподiлялись новi соцiальнi ролi, зав'язувалася дружба. У водi, не боячись натовпу, ходила риба – Крокодил зойкнув, уперше побачивши темну спину на тлi свiтлого пiщаного дна. Найдрiбнiша з рибинок була з метр завдовжки й товста, наче окiст.

Ловити рибу голiруч, та ще й перед малолiтками, вiн поки не був готовий, збирати мушлi, блискаючи голим задом, – теж. Вiд табору тим часом потягло димком; Крокодил устав, потягнувся i неквапно пiшов через лiс до галявини.

Група скромнiших пiдлiткiв оббирала гриби з цегляно-червоного стовбура – кожний гриб схожий був на окраець хлiба. Крокодил про всяк випадок вiдломив кусник i собi. Хлопчаки не стали iсти здобич сирою, а вiднесли до вогню й, настромивши на гострi патички, взялися смажити над вогнищем. «Ще один ресурс», – подумав Крокодил.

Вiн потримав свiй гриб над багаттям, намагаючись не спалити. Принюхавшись, вiдкусив шматочок, потримав у ротi. Смак був овочевий, вiддалено схожий на варену моркву – не делiкатес, але з голодухи згодиться. Крокодил, зважившись, проковтнув; перший шматок «дикоi» iжi впав у шлунок, i нiчого страшного не сталося. «Принаймнi битися за iжу в цьому лiтньому таборi не заведено», – вирiшив Крокодил.

З рiки притягай тим часом спiйману рибину. Тягай двое голих парубкiв, один – за голову, другий – за хвiст, хоча рибина явно не була варта таких зусиль: приголомшена, вочевидь, каменем, вона була цiлком байдужа до своеi подальшоi долi. Безживну тушку кинули на траву бiля вогнища й тiльки тепер, облiпленi лускою, схаменулися: жодних ножiв, нiчого, чим можна було б розчинити, випатрати, почистити. Вирiшили запекти цiлою у глинi; Крокодил спостерiгав.

З ним нiхто не починав розмову. Вiн i собi не розмовляв нi з ким. Зелений метис Тимор-Алк, теж геть самотнiй, пiдвiвшись, обтрусив колiна й пiшов у напрямку куренiв на краю галявини – вiн досi був одягнений, сандалii не зняв, руки тримав глибоко в кишенях коротких штанiв.

Крокодил подумав i теж пiшов подивитися, де тут можна «знайти собi житло».

Усього куренiв було три: два старi й один новий, зi свiжим ще листям на даху. «Уже перший дощ, – подумав Крокодил, – залле такий «поросячий будиночок» за пiвгодини». Вiн зазирнув усередину; вiйнуло вiльгiстю, землею й потом. Мотузянi гамаки, прикрiпленi до вкопаних у землю стовпiв, висiли в три яруси вздовж стiн. Крiм гамакiв, жодних меблiв не було до послуг.

Крокодил спохмурнiв. У мiграцiйному «готелi» вiн мешкав в окремому будинку з зеленою травкою на пiдлозi, з великими вiкнами, зручними меблями й чудово обладнаною вбиральнею. Тут, вочевидячки, за туалет правила вигрiбна яма.

Ззовнi сновигали, дзижчали й дзвенiли комахи. Тимор-Алк, не виймаючи рук iз кишень, стояв перед плетеною стiнкою – единою стiною мiсцевоi вбиральнi. Зовнiшнiй вигляд був саме такий, якого боявся Крокодил – настил iз безлiччю дiр. Та запаху не було. Крокодил чудово знав, який у таких мiсцях бувае запах.

– Не смердить, – сказав вiн Тимор-Алку.

– Там очисник, – зеленоволосий показав кудись униз. І по короткiй мовчанцi спитав: – Ти мiгрант?

– Так.

– Звiдки?

– З Землi.

– А…

Вiн був вилицюватий, дуже блiдий, схожий на розмальовану гiпсову статую. Очi не червонi, як в альбiносiв, а карi, з таким же бузковим вiдтiнком, як в iнструктора Айри. З очей Крокодил зрозумiв, що парубковi дуже самотньо, дуже незатишно тут, що вiн готуеться до найгiршого й страшенно радiе, що Крокодил iз ним заговорив.

– Ти чув про Землю? – зацiкавився Крокодил.

– Тiльки те, що з неi бувають мiгранти. Не часто.

– А звiдки найбiльше за все приiжджае мiгрантiв?

– Ранiше багато було з Лоа, – подумавши, сказав Тимор-Алк, – але вони не iздили на Пробу.

– Чому? – спитав Крокодил зацiкавлено.

Метис знизав плечима:

– А навiщо? Вони не розрiзняють… не мають уявлення про те, повноправний чи залежний. У них у рiднiй мовi слiв таких нема, тому вони спершу плутали… плутались.

– Так, – сказав Крокодил. – А тепер мiгрантiв iз Лоа менше?

– Тепер зовсiм нема, – зеленоволосий провiв по землi ногою в запорошенiй сандалii. – iхня планета вибухнула, тiльки пилюка лишилась.

– A, – здушено сказав Крокодил. – Тодi зрозумiло, чому вони мiгрували.

– Це вони спершу мiгрували, розумнiшi. А потiм Лоа перевели в зону лиха, а жителiв усiх – до категорii бiженцiв, i стали купами засилати на новi свiти, де взагалi нiчого нема, лише атмосфера штучна. Навiть грунту нема. А на Раа iм закрили договiр.

– Закрили договiр?

– Ну, перестали приймати на Раа…

«Певно, я теж трохи плутаюся пiсля переустановлення мови, – подумав Крокодил. – Менi досi здаеться, що я думаю росiйською, але «любов» i «кров» у цiй мовi не римують».

– Тобi, виходить, багато траплялося мiгрантiв? Як у вас на Раа до чужинцiв ставляться?

Тонкi парубiйковi губи ледве напружились. Нiби розмову завернуло на прикру для нього тему.

– Ранiше було бiльше, – сказав вiн нiби понад силу. – А ставляться по-рiзному. Як звичайно до людей.

Вiд вогнiв iшли, весело перемовляючись, трое – iз явним намiром ощасливити вбиральню. Бiла шкiра Тимор-Алка раптом рiзко порожевiла, вiн нiяково кивнув Крокодиловi й пiшов у лiс, мовляв, у термiновiй справi.


* * *

Пiсля полудня, коли новоприбула група встигла поiсти, розiбрати гамаки, знову зголоднiти, сяк-так добути харчiв i ще раз поiсти, до табору повернулися пiдлiтки, що вже склали свою Пробу, – колишнi володарi табору, нинi повноправнi громадяни Раа. Усi вони були напiвголi, в коротких рваних штанах, схожих на пов'язки на стегнах. Усi трималися надзвичайно бундючно – наче «дiди», якi вперше вiтають свiжакiв.

Із розмов, поштивих з одного боку й поблажливих iз другого, з'ясувалося, що:

• iз тридцяти п'яти претендентiв у iхнiй групi четверо попливли додому завчасу, так i не отримавши статусу;

• у iхнiй групi був iнший iнструктор, не Айра;

• сьогоднi, коли споночiе, на галявинi бiля багать вiдбудеться посвячення, потiм святкування, i на свiтанку новi громадяни вiдпливуть на материк.

«Старi» притягай з собою величезну, вже оббiловану тушу велетенського звiра – завбiльшки з бика, подумав Крокодил iз певним занепокоенням. Звiдкись узялися кухоннi тесаки й залiзнi опори для рожна, серед господарчих споруд знайшлася кам'яна пiч. Крокодил спостерiгав, як «бика» збираються смажити на рожнi цiлим, i з сумом думав, що, коли так, iсти доведеться наполовину горiле, наполовину сире м'ясо.

Вiн i досi тримався осторонь. Колектив майже сформувався – стало зрозумiло, хто чий друг, хто лiдер, хто веселун, хто ледар. Двое чужакiв – мiгрант i метис – тiльки пiдкреслювали своею присутнiстю логiчнiсть i цiльнiсть цiеi спiльноти.

Розпакували тюк з одежиною – хтось зi «старих» виконував обов'язки iнтенданта. Усерединi не було нiчого, крiм штанiв iз цупкоi матерii – коротких широких штанiв приблизно одного розмiру. Такi самi, тiльки бувалi в бувальцях, прикривали сором «старих»; претендентам пояснили, що штани, в яких складають Пробу, кожен вiдвозить додому й береже потiм, як релiквiю. Крокодил хмикнув.

Бiйки за одяг не сталося – не було за що битись. Не було чого надiти з бiлизни, бахмату одiж тримав на талii широкий м'який ремiнь. На думку Крокодила, претенденти на звання повноправного громадянина були просто смiховиннi; в пальмових спiдничках вони б мали природнiший вигляд. Цiкаво, яким же бачать на Раа повноправного громадянина, якщо на шляху до цього звання випадае спати в гамаку й ходити по лiсу напiвголим?

Вiн майже заспокоiвся. Ця iхня славнозвiсна Проба скидалась на юнацький ритуал на кшталт присяги в армii або посвячення в студенти. Хлопцi, звиклi до комфорту, мусили продемонструвати сильне бажання стати громадянином – на островi, в джунглях, босонiж по камiнню. Цiкаво, як таке випробування проходять дiвчата?

Потемки повернувся Айра з чотирма кандидатами. Дивно, але з Полос-Нада збило пиху: юний красень спав на виду, пропахнув кислим потом, на руках проступали свiжi шрами. Крокодил очам своiм не йняв вiри: зранку жодних шрамiв на хлопцевi не було. Трое його товаришiв ледь волочили ноги, голосно дихали i, ледве дотягнувшись до табору, мiшками попадали на землю.

– Не вийшло, – з жалем сказав Айра.

Цей був таким само свiжим, як уранцi на березi. Хiба що пилу, прилиплого до його голого торсу, плечей, лиця й шиi, стало помiтно бiльше – з бронзово-засмаглого Айра перетворився на брунатного.

«І це теж виховний момент, – подумав Крокодил. – Вирiзнити найзавзятiших i насправдi пояснити, що вони нiчим не кращi за iнших». Звичайно, вiн не зарахував би достроково пройденого випробування за жодних умов – це така гра.

Вiн прислухався до себе i зауважив, що майже не тривожиться. Подумав якось про дiвчат – як вони проходять випробування, – вiн уже не мiг зупинитися, i фантазiя його сягала далi, нiж хотiлося б. Уявити «тубiльний» табiр, повний дiвчат вiд п'ятнадцяти до сiмнадцяти… Це педофiлiя, панове, негайно стоп!

Вiн зареготався. На нього покосились, але нiчого не сказали.

Потiм прийшов iнструктор «староi» групи, мовчазний i смаглявий чоловiк рокiв сорока. З його появою й «старi» з колишньоi групи розгубили пиху. На велику втiху Крокодила, iнструктор миттево звелiв зняти «бика» з рожна й розчинити як слiд. Запахло м'ясом, зiбралися з лiсу рiзноманiтнi мухи, але, на вiдмiну вiд земних, вони не викликали огиди в Крокодила. Неначебто метелики злетiлись.

Пiдлiтки, щойно прибулi на острiв, старалися допомогти – або принаймнi зображували таке старання.

– Сидимо? – вiд Айри не сховалася, звичайно, Крокодилова вичiкувальна позицiя.

– Не було iнших розпоряджень, командире, – озвався вiн, не встаючи.

Айра вiдiйшов, не сказавши нi слова. Крокодил запiзнiло розкаявся: йому б пошукати пiдходiв до цiеi людини, вiн же збираеться успiшно скласти Пробу, а не пiдступати до сварки. Та манери Айри дратували його. Той був, мабуть, усього на кiлька рокiв старший за Крокодила: в чудовiй фiзичнiй формi, з авторитарними звичками, але посередне загалом мужича. З тих, що дурiють вiд найменшоi влади. А тут такий подарунок – влада над пацанами, котрi зi шкури пнуться, аби пройти випробування…

Швидко темнiло. У таборi зчинилися метушня й тiснява. Крокодил пiшов до рiчки й сiв на камiнь, дивлячись на зорi у водi. Незнайомий вiзерунок сузiр'iв прикрашали сотнi супутникiв у швидкому й повiльному русi: там автоматичнi заводи на орбiтах, там конгломерати фабрик, безпiлотнi суховантажi й контейнеровози, комори й вiддiли технiчного контролю. Там – величезне виробництво, а тут – тиша й вода, i дикунський табiр для пiдлiткiв. «Чи правильно я зробив, вибравши Раа?»

Вiн замислився. Краса цього мiсця, така дивна, така яскрава, не давала йому повiрити в погане. Та факт лишаеться фактом: четверо з попередньоi групи поiхали додому дочасно, не одержавши статусу. Четверо звичайних мiсцевих парубкiв, не мiгрантiв. Четверо з тридцяти п'яти.

Пiсля денноi спеки знову ставало прохолодно. «От якби плед, – подумав Крокодил сумовито. – Теплий картатий плед. І шезлонг. І чарку коньяку. Нiчого цього нема в Юрському перiодi… Та що я мав на увазi, коли казав собi, що майбутнього на Землi нема? І чому, так мене перетак, я не пояснив до пуття, що сталося?

Лоа вибухнув. Там тепер пилюка. Хто встиг – товчеться тепер бiженцем на голих астероiдах. Хто не встиг… не хочеться думати. А синьошкiрий iз Дару, що трапився Крокодиловi в iдальнi для мiгрантiв, – той мудрець, виходить. Рано похопився, дорого заплатив. Ось як Крокодил.

Вдихаючи запах диму, вiн пригадав свою кухню. Сiм квадратних метрiв; порожнiй вазон на пiдвiконнi – там був кактус, але чомусь зав'яв. Картатий стiл i слiд вiд чиеiсь цигарки на ламiнованiй пiдлозi. Пiсля розлучення зi Светкою вони продали трикiмнатну квартиру, що залишилася вiд Андрiевоi матерi, i купили собi кожен по «одиначцi». Светка моментально здала свою в найм. Це було три роки тому… Спершу Крокодил бачився з сином на вихiдних, але той був ще маленький, його цiкавив не стiльки батько, скiльки новi iграшки… В усякому разi, так здавалось.

Потiм Светка вийшла замiж за якогось… Потiм поiхала до Англii… Чи все-таки до Нiмеччини? Светка буде останньою, хто зауважить, що Крокодил кудись подiвся.

Як добре, що вiн не встиг завести собаку. Що в нього навiть хом'яка нема. Ось вiн зник – собака сидiв би замкнений, вив… А так буде тихо. Нiхто не голоситиме. Почнуть телефонувати з редакцii. Днiв за три… або п'ять? Коли вiн не здасть роботу в четвер – ось тодi вони вперше здивуються…

Та нi! Не здивуються! На Землi ще нема нi собак, нi секретарок, нi пiтекантропа, нi Магомета, нi Христа, нi фараона. До народження Крокодила – мiльйони рокiв. Нiхто не похопиться.

Вiн сидiв, обхопивши руками колiна, дивлячись на воду. У водi вiдображалися сотнi iскорок: крутилися супутники, пихкотiли заводи, герметично iзольованi вiд навколишнього простору, пливли транспортнi кораблi. «Насправдi, я легко мiг емiгрувати просто знiчев'я, – подумав Крокодил. – Та менi хочеться вiрити, що Земля вибухнула за кiлька мiсяцiв по тому, як я пiдписав мiграцiйний договiр. За це гидке бажання я себе зневажаю».

Вiд табору вiйнуло нормальним, зовсiм земним духом смаженого м'яса. Крокодил сковтнув слину: гризота на цiм островi не доречнiша за шипований нашийник на йоркширському тер'ерi. Дорiг у нього всього двi: завоювати собi статус на Раа або знайти спосiб повернутися додому. Або спершу завоювати статус, а потiм за його допомогою вiднайти шляхи назад.

Уже йдучи до вогнища, Крокодил подумав: «Що, коли Айра публiчно прожене його вiд вогнища пiд тим приводом, що «вiн дров не носив, вiн пiчку не топив, вiн кашу не варив»?!

«Заразом i перевiримо», – вирiшив вiн похмуро.


* * *

Нiхто йому й слова не мовив. Усi зробили вигляд, що мiгранта тут нема.

Соковите м'ясо шматками лежало на величезному жорсткому листi. Тушi «бика» вистачило, аби досхочу нагодувати юрбу голодних пiдлiткiв. Наситившись, учорашнi хлопчаки, а нинi повноправнi громадяни Раа, вишикувалися в довгу шеренгу – найстаршому було рокiв вiсiмнадцять на вигляд, наймолодшому – не бiльше чотирнадцяти, але Крокодил знов здивувався, якi вони високi. Мабуть, у цiлому вищi за дорослих; iхнiй iнструктор, кремезний мовчун, був на пiвголови нижчий вiд будь-кого з них. Новоприбулi на чолi з Айрою розташувались «у партерi»; iнструктор «староi» групи пройшовся перед шеренгою, значущо зазирнув кожному в очi, а потiм крикнув: «Є!» i скинув у небо кулак. Пiдлiтки повторили його вигук i жест – вiд реву тридцяти горлянок здригнулися високi крони. І враз просто з повiтря долинула пiсня.

Негучно, але на диво доладно спiвали хлопцi, що пройшли Пробу, а новоприбулi пiдспiвували впiвголоса, нiби потай. Ударили долонi, застукали палицi по стовбурах, вiдбиваючи ритм. «Це наше право, – спiвалося в пiснi. – Ми саме тут – бо маемо право. Росте трава, тече вода, човник виходить на орбiту – справедливо. Свiтиться день i темнiе нiч, я зводжу свое житло – справедливо. Ми саме тут – бо маемо право».

Інструктор уривисто називав iмена, примудряючись потрапляти точно в ритм. Новi громадяни виходили до вогнища. При свiтлi вогню iхнi обличчя здавалися мiдними, губи в багатьох лиснiли вiд м'яса. Не було варварських обрядiв – нiкого не мазали кров'ю, не кололи голкою, нiхто не гопцював у пiр'i, – тiльки пiсня звучала, за кожним куплетом набираючи потуги. У нiй чути було глуху, глибоко сховану погрозу.

Інструктор надiвав на шию кожному новому громадянину дерев'яну плашку на ланцюжку. Цi «деревинки» подобали на тимчасове посвiдчення Крокодила, як «БМВ» на «Запорожець». Коли останнiй у групi отримав свое право, пiсня гучала на весь лiс. Звiдкись з'явилися трiскачки, брязкальця, саморобнi барабани; новi громадяни – абсолютно, феерично щасливi – кинулися до танцю навколо вогнища. Крокодил вiдчув заздрiсть.

Новачки, прибулi сьогоднi, заздрощiв i не ховали. Крокодил нишком став розглядати обличчя: Полос-Над сидiв зажурений, уявляв, мабуть, що вже сьогоднi мiг би танцювати з переможцями. Зеленоволосий Тимор-Алк примостився осторонь, щiльно стиснув губи й дивився мимо танцюристiв, мимо вогню, в просторiнь.

«Це наше право. Ми тут, бо маемо право. Жiнки народжують дiтей – так мае бути. Учитель вирощуе паросток – це справедливо. Ми тут – i це правильно».

Тимор-Алк пiдвiвся й пiшов у темряву. Нiхто навiть не повернув голови.

Крокодил, що сидiв трохи осторонь вiд загального свята, теж устав ранiше, нiж зрозумiв навiщо.

Бiлу спину Тимор-Алка було далеко видно в свiтлiй ночi. Крокодил наздогнав його. Хлопчисько повернувся рiзко, як розпрямляеться пружина:

– Чого ти до мене прив'язався, мiгранте?!

Крокодил сторопiв. Зеленоволосий був, здаеться, на межi iстерики.

– Гаразд, iди собi, йди…

Тимор-Алк пiшов, шурхаючи травою. Крокодил постояв, слухаючи шум бiля вогнища. Повернувся до табору, неквапом вибрав собi гамак i лiг без надii заснути, дивлячись крiзь гiлки в осяяне свiтлом небо.

Пiдлiтки з колишньоi групи, i з ними iнструктор, поiхали пiсля пiвночi, i в лiсi знову стало тихо.


* * *

– Людина – сама собi пан.

Айра, чисто вимитий, iз краплями рiчковоi води на грудях i плечах, стояв перед претендентами. Усi – й Крокодил – стояли перед ним, одягненi в короткi вiльнi штани.

– Людина не дозволяе ошукувати себе. Людина бачить те, що е, а не те, чого кортить.

Айра не закладав руки за спину, не схрещував на грудях, не тер долонi, нiчого не крутив у пальцях i не допомагав собi жестами: його руки були опущенi, але язик не повертався сказати про них – «висiли». Айра казав – «людина», i Крокодил розумiв, що вжито слово з багатьма значеннями: «повноправний громадянин», «пан», «хазяiн». Вiн розумiв, що росiйською це звучало б iнакше, i мучився, наче принцеса, котрiй пiд матрац пiдкладено каменюку.

– Ми живемо на вiйнi, ми – тонка мембрана, арена боротьби мiж матерiею та духом, що вiчно змагаються за першiсть. Людина – боець обох армiй. Людина – прикордонний знак.

Хлопчаки слухали, хто спрагло, хто з певним острахом. «Що вони розумiють, – думав Крокодил. – Я не розумiю нiчого, або майже нiчого. Чи це ритуальнi замовляння, що не повиннi мати особливого смислу? Людина як арена боротьби мiж матерiею та духом… Здурiти можна».

– Проба – це Великий Смисл. Негативний результат – теж результат; я кажу це тому, що не всi з вас одержать посвiдчення. Той, хто не одержить, мусить пам'ятати: це не кiнець життя. Це теж вiдповiдь, хай небажана. Та це вiдповiдь.

«Утiшливо», – подумав Крокодил. Четверо парубкiв на чолi з Полос-Надом, що провалили дострокове випробування вчора, здавалися пригнiченими й дивились на Айру спiдлоба.

– Сьогоднi ваш перший пiдхiд до Проби. Бачу, ви встигли перевдягтися. Тепер вiзьмiть оце.

За його командою двое парубкiв витягай на середину галявини величезний шкуратяний тюк, усерединi якого скреготiло залiзо. Розклали на травi, вчора витоптанiй до голоi землi, а сьогоднi зранку знов зазеленiлоi. Крокодил витягнув шию: всерединi, на потертiй шкурi, лежали великi ножi в дерев'яних пiхвах: три десятки однакових пiхов iз рукiв'ями назовнi.

– Розбирайте.

Крокодил переборов бажання кинутися до тюка серед перших. Невелике скупчення вiдбулось, та Крокодил не опускався до штовханини з пiдлiтками. Вичекав кiлька секунд i взяв найкращий iз трьох ножiв, що зосталися, – точнiше, переконав себе, що цей найкращий. Визначати не було нi часу, нi змоги.

Ножi виявились тесаками – широчезними, дуже гострими, грубими клинками. Кiлька хвилин пiшло на вивчення, проби, спроби обмiнятися. Крокодил одним iз перших додумався, як причепити пiхви до пояса.

Озброiвшись, напiвголi хлопчиська стали схожi на зграю манiякiв. Крокодил ще раз перевiрив, чи можна пiдтягнути пiхви трохи вище. «На бiгу, – думав вiн, – ця штука наб'е менi здоровий синець. А якщо звiдкись упаду – взагалi рукiв'ям протне нутрощi».

– Людина – сама собi пан, – повiльно повторив Айра, походжаючи по галявинi. – Хазяiн i тiла, й духу… Камор-Бале, скiльки ударiв серця за одиницю?

Крокодил помотав головою, намагаючись зметикувати. Одиниця – в мiсцевiй системi величин трохи бiльша за хвилину. Удари серця – це просто пульс. Парубка запитали, яка в нього частота пульсу в цей момент; парубка звуть Камор-Бал. Те, що Айра запам'ятав усi iмена з одного разу, стало зрозумiло ще вчора.

– Сiмдесят, – не рахуючи пульсу, озвався Камор-Бал, невисокий худорлявий парубчак iз дуже довгим, зiбраним у хвiст волоссям.

– Ти певен?

Парубок трохи напружився:

– Сiмдесят два.

Айра кивнув:

– Увага всiм: зараз ми побiжимо й будемо бiгти довго. Та ваша витривалiсть – другорядний iнтерес. Передусiм ви продемонструете спроможнiсть бути собi паном. Усiм зрозумiло?

І вiн глянув прямо на Тимор-Алка, що стояв осторонь вiд усiх iз тесаком на боцi, – дуже блiдого i безбарвного цього ранку, якщо не зважати на зелений газончик на головi.


* * *

Крокодил прилаштувався цього разу в самому хвостi колони, а парубок-метис зайняв мiсце перед ним. Претенденти бiгли вервечкою – спершу по м'якiй стежцi серед лiсу, потiм по кам'янистiй дорiжцi над урвищем. Крокодил устигав крутити головою: дорiжка дедалi крутiше забирала вгору, i вiдкривався краевид – ранкове море, гладеньке й бузкове, нiби кисiль у величезнiй чашцi.

Востанне вiн ходив босонiж у бабусиному селi. Його бабуся була мiстянкою в третьому поколiннi, на схилi вiку придбала будинок у селi й дуже шкодувала про це. Город у неi весь порiс лопухами. З сусiдами стосунки не склались. Утiм, вважалося, що дитинi влiтку мiсце на селi, маленький Андрiй тижнями нудився, читав жовтi добiрки журналiв, призначених для розпалу, i ходив босий. По травi – чудово, по пiску – приемно, по нiжнiй, як пудра, курявi – прекрасно, по жирному дорожньому багнi – пречудово…

На лiсовiй стежцi його ступнi спершу розiгрiлися, потiм почали саднити. Дрiбнi камiнцi в'iдались у пiдошви, але в цiлому все було стерпно; хлопцi, що бiгли разом iз ним, теж не босоногими виросли. Цi «ельфи», або «тубiльцi», обирали дуже зручне взуття: Крокодил устиг оцiнити iхнi сандалii на м'якiй пiдошвi.

А тепер, складаючи iспит на право бути повноправним громадянином, вони хлапали по камiнню босими п'ятками. Практичноi користi вiд цього не було жодноi – символiчний акт, «подолання себе». «Бути собi паном» – якщо розiбратися зi словами, що в цiй новiй рiднiй мовi мали дещо iнший смисл – означае усього лише «владати собою». Обряд iнiцiацii пiдлiткiв у постiндустрiальному суспiльствi… У випадку з Раа – в постпостiндустрiальному…

Дерев'янi пiхви хлопали по стегну. Вiн ще вiдносно вдало iх приладнав: синець буде, але не страшний. Штани з цупкоi матерii натирали нiжну шкiру. Не прислухаючись до фiзичноi невигоди, Крокодил крутив головою: вiн розгледiв суденце на горизонтi, розгледiв швидкий старт далекоi, певно, ракети – блискучу бiлу лiнiю, що рвонула вгору й розтанула в бузкувато-синьому небi. Вiн розгледiв зграю бiлих птахiв високо над островом – вони линули, мов повiтрянi змii.

Потiм вiн наступив на гострий край каменя, та так невдатно, що порiзав ногу, i пiдошва почала злегка кривавитися. «Драматичний ефект, – подумав вiн весело. – Інiцiацiя в первiсних народiв звичайно пов'язана з кров'ю: смерть i нове народження, муки й радiсть. Сподiваюся, в своему садизмi органiзатори заходу не зайшли надто далеко?»

Таж не думае Айра, що Крокодил не в змозi пробiгти з хлопчаками кiлькадесят кiлометрiв? З другого боку, цей подiл на повноправних i залежних громадян – за якою ознакою? За яким принципом, невже за спортивною пiдготовкою, витривалiстю й готовнiстю терпiти свавiльнiсть начальника?

Ноги стали неабияк болiти, iх просто-таки прострiлювало з кожним кроком, i Крокодил припинив роззиратися навколо. Саме час було пiдбадьорити себе: вiн знавав i не таке. Вiн бiгав кроси при повнiй викладцi, в чоботях, пiд палючим липневим сонцем. А пацани такого досвiду не мали й потроху знемагали: ось один почав поволi вiдставати, пропускаючи товаришiв i просуваючись уздовж колони все ближче до хвоста; ось iнший ступив не тiею, почав стрибати на однiй нозi, вiдсунувся на узбiччя. Його огинали боком, втягнувши живiт: стежка була вузька, праворуч зяяло урвище. Зеленоволосий Тимор-Алк тримався, не збиваючись iз ноги, i Крокодила це чомусь тiшило.

Потiм стежка рiзко пiшла вниз. Стало легше бiгти.

Потiм долинув шум води. Крокодил жадiбно облизнув губи. За поворотом вiдкрився водоспад; Айра повернув – i повiв пiдлiткiв стежкою вгору, крiзь хмари бризок, так що вони вмить вимокли. Крокодил крадькома злизав кiлька крапель iз тильного боку долонi.

Стежка стала такою крутою, що бiгуни почали просто-таки видиратися. Ревiння водоспаду вiддалилося; майже над самою головою Крокодила мелькотiли бруднi п'ятки Тимор-Алка. Сипалися дрiбнi камiнцi. Крокодил подумав, що в такому мiсцi, мабуть, було б слiд забезпечити страховку, а то зiрветься хтось у головi колони – i полетить на камiння вервечка невдах, падаючи ближче до дороги купою…

На ту мить, коли Айра спинився, половина хлопцiв уже ледве трималися на подряпаних збитих ногах. Крокодил i сам почувався кепсько, але Айра не засапався нiтрохи i, напевне, мiг би й спiвати:

– Вирiвнюемо дихання. Уповiльнюемо пульс. Хто перший увiйде в сiмдесят ударiв – пiднiмайте руку… Воду не пити!

Тимор-Алк, що вже ввiйшов був у рiчку по кiсточки, перелякано сахнувся.

Крокодил роззирнувся. Мiсцем зупинки користувалися, вочевидь, багаторазово: галявинка на березi рiчки, втоптана, зручна, з м'яким спуском до води. Крокодиловi над усе хотiлося тепер плюснути в цю рiчку, лежати на мiлководдi й хлебтати широко вiдкритим ротом; тут п'ють iз рiчок i навiть не кип'ятять воду – оце так екологiя! На Землi, мабуть, не лишилося мiсця, де людина, якщо вона не самогубець, може без остраху пити з рiки…

Вiн неохоче вiдвернувся од води. Будемо грати за правилами; на протилежному боцi галявинки, паралельно до берега, лежала колода на низьких опорах, i Крокодил подумав про гiмнастичнi вправи, рiзнi там кульбiти та стiйки. Парубки, не бажаючи дивитися на спокусливу воду, майже всi повернулись обличчям до лiсу: пiднiмали й опускали руки, дихали, сопiли, виконували iнструкторове розпорядження, хто як мiг.

Тонкi стовбури стояли в цьому мiсцi майже впритул один до одного, i лiани заснували мiж ними сiтку з великими вiчками. Малесенькi, з нiготь, метелики прослизали крiзь неi й зависали над махровими квiтами. Крокодил вiдволiкся вiд болю в розбитих ногах.

Вирiвнювати дихання i вповiльнювати пульс вiн умiв iще в школi, спасибi, гарний трапився тренер у секцii легкоi атлетики. Рахувати пульс без годинника чи секундомiра – не мiг, та й руку пiднiмати геть не хотiлося – якось це принизливо. Тому Крокодил обiйшовся тим, що, дивлячись на метеликiв i по змозi розслабившись, узявся дихати за приписами гiмнастики.

Повiтря тут було чудодiйне. «Я мало спав, – думав Крокодил, – я не прийняв гарячий душ, я не в своiй тарiлцi. А проте менi добре, i навiть бiль у розбитих ногах поки не дуже допiкае. Певне, вся штука в атмосферi – тут дуже чисто. Не дарма цей тип iз Бюро мiграцii пропонував менi передусiм Раа».

Йому зробилося весело. Певнiсть Айри, що мiгрант обов'язково завалить Пробу, здавалася цiеi митi смiшною; вiн зiтхнув ще раз, другий i раптом вiдчув, що хтось стоiть за плечем.

Вiн озирнувся. Айра стояв, принюхуючись, в усякому разi, вигляд у нього був, як у собаки, що бере слiд.

Секунду вони дивились один на одного. Потiм Крокодил широко всмiхнувся й пiдняв руку; вiн гадки не мав, який у нього тепер пульс, але кураж узяв свое.

– Сiмдесят п'ять, – сказав Айра, i нiздрi його затремтiли. – Не iдеально, але в межах норми… Ти справдi особливий, не такий, як усi мiгранти, так?

Щось у тонi iнструктора не сподобалося Крокодилу. Хоча Айра говорив, здаеться, цiлком щиро й навiть доброзичливо.

Хлопцi один по одному вправлялись iз першим завданням. Полос-Над, звиклий бути лiдером, закiнчив роботу десь у другому десятку, одразу за Тимор-Алком. Пiсля вчорашньоi невдалоi спроби Полос-Над ще не вiдiйшов: на скронях у нього нiяк не висихав пiт, а смагляве обличчя здавалося жовтим.

– Добре, гарно, – Айра випростався, руки його спустилися вздовж тiла, нiби iнструктор свiдомо заощаджував жести. – Тепер, будь ласка, показуемо регенерацiю в тому обсязi, в якому кожний iз вас здатен до вiдновлення. Одразу попереджаю: я нiкому не допомагатиму. Розраховуемо – робимо – показуемо. Вперед.

Нiхто не сказав нi слова. Полос-Над ще бiльше зблiд, i тiльки природна смаглявiсть шкiри не давала йому дорiвнятися до Тимор-Алка. Хлопцi один за одним потягнули з пiхов тесаки, i Крокодил стежив за ними занепокоено.

Вiн витягнув свiй тесак, ще не знаючи, що з ним треба робити. Камор-Бал, парубчак iз забраним у хвiст волоссям, швидко покосився на Крокодила – i рiзнув себе кiнчиком тесака по тильному боцi долонi.

Крокодил розгубився.

Хлопчаки зосереджено рiзали себе – хтось так роздер руку, що кров, нiби дощик, зажебонiла по листю. Тесаки негайно повернулися до пiхов, деякi полетiли в траву. Хлопцi стояли, сидiли, валялися на землi, хтось дивився на порiз, хтось – у небо, хтось щосили зажмурився. Хтось бурмотiв, хтось наспiвував крiзь зуби. Галявина стала схожою на палату поранених шаленцiв: шемрання, протяжнi спiви, тихий свист, шепотiння, важке дихання й запах кровi.

Тимор-Алк зважився останнiм. Його кров була набагато свiтлiшою й густiшою, нiж звичайна людська, – вона здавалася розведеною молоком. Крокодил, попри все потрясiння, зауважив це й уразився ще бiльше.

– Ти вiзьмеш участь у Пробi? – вкрадливо спитав його Айра.

– Атож, – озвався Крокодил, намагаючись говорити недбало. Камор-Бал, хлопчина обережний i обачливий, порiзав себе ледве-ледве. Тепер вiн стояв, витягнувши вперед руку, i Крокодил мiг бачити, як зсiдаеться кров, як з'еднуються краечки порiзу, як рана затягаеться й укриваеться кiрочкою.

– Якщо нi – скажи одразу, – мовив Айра, цього разу спiвчутливо.

– Так, – процiдив Крокодил крiзь зуби.

Вiн покрутив у руках тесак i рiзнув себе по руцi, збираючись тiльки трiшки, для годиться, поранитися. Перестарався, не розрахував – бризнула кров, i вiдчуття було не з приемних. Крокодил похитнувся, тупо дивлячись на розтяту руку.

Дурень. Навiщо? Що, вiн серйозно збираеться показати свое вмiння силою волi затягати рани? Регенерувати? Може, ще й пальцi додатковi вiдростити?

«Ідiоти, – подумав спересердя. – Що, повноправному громадянину Раа необхiдно вмiти вiдрощувати шкiру, вiдновлювати судини за кiлька хвилин? Може, вам ще й хвiст заразом? Зябра? Крила, плавцi?

Треба було менi iхати на Кристал. Мене обдурили, як дитину, а я навiть не здумав боротися за своi права. Урештi-решт, вибираючи поселення навмання, я злегка мiг тицьнути пальцем у Лiмб – там напевно нема паскудного подiлу людей на перший i другий сорти. За спроможнiстю до регенерацii»…

Кров не поспiшала зсiдатися. Крапала на босi ступнi. Крокодил рукою затиснув рану; «Перетягти б оце бинтом – за кiлька днiв усе б загоiлося. А цi – цi, вимащенi червоним, зi свiжими шрамами на передплiччях, долонях, колiнах, – стоять, iржуть, наче конi!»

Насправдi нiхто не iржав. Хлопцi, що за кiлька хвилин затягнули своi порiзи, вiдчували ейфорiю – заговорили одразу кiлька голосiв. Розмови розпочав Полос-Над – вiн упорався попри свою блiдiсть.

– Я вчора, мов той дурень, пальця собi вiдтяв, – зiзнався вiн, нiби позбуваючись тягаря. – Я його вiдростив, звичайно, але потiм уже нiчого не мiг…

– А було б не вимахуватись…

– Точно, – щасливим голосом погодився Полос-Над, – було б не вимахуватись!

І вони заiржали, тепер уже точно заiржали, але не з бiди Крокодила, а вiд власного щенячого щастя.

Кров припинила текти, але рана, звичайно, затягатися не збиралась. Крокодил уявив, як ii стягуе невидимий клей, як зростаються судини. Нiчого.

Айра йшов по галявинi, оглядаючи рубцi на вимащених кров'ю руках i колiнах.

– Зараховано. Зараховано. Це ти скупо порiзав, боiшся. Гаразд, на перший раз зараховано. А це що? Я просив розраховувати своi сили, я не допомагатиму. Бувало тут, дехто не тiльки палець – кисть вiдтинав, хотiв краще себе показати… Давай, працюй, недовго лишилося. Ти все правильно робиш. Закiнчуй. Зараховано, тут – зараховано…

Вiн зупинився перед Тимор-Алком. Парубок-метис стояв, правою рукою стискаючи зап'ясток лiвоi, й дивився, як струменить iз порiзу свiтла густа кров.

– Якась погана юха в тебе в жилах, хлопче, – негучно повiдомив Айра.

Крокодил, хоч як переймався своiм нещастям, наiжачився. Айра глянув на нього через плече мовчазного Тимор-Алка.

– Що дивишся? Зробив? Чи соком течеш, мов розчавлений жук?

– Я зупинив кров, – сказав Крокодил знову крiзь зуби.

– Справдi? Вона сама зупинилася. Порiз ти стягнув?

– Нi.

Айра пiдiйшов упритул. Вiн мав неприемну звичку зовсiм не тримати дистанцii – втручався в особистий простiр людини нiби навмисне.

– Я тебе попереджав? Щодо човна? Я казав, що краще одразу пливти назад?

– Ти мене не попереджав про регенерацiю.

– Краще, що ти можеш зробити – поiхати на материк сьогоднi й забрати з собою напiвкровку.

– Я нiкуди не поiду, – сказав Тимор-Алк.

Крокодил подивився на свою руку. Мабуть, якi-небудь йоги, екстрасенси, памiрськi монахи вмiють затягати порiз самовiльно за кiлька хвилин. Якщо це не казки. Якщо хоч хтось iз землян справдi на це здатен.


* * *

Колона на чолi з Айрою бiгцем занурилася в лiс – перед цим iнструктор дав хлопцям вiдпочити, викупатися в рiчцi, змити кров i пiт. Крокодил лишився, i Тимор-Алк лишився теж. Метис сидiв над водою, час вiд часу роняючи туди рожевi краплi, й дивився на руку з порiзом.

Крокодил, не гаючи часу на дурницi, вiдрiзав двi смужки матерii вiд своiх штанiв, так що вони перетворилися на пляжнi шорти, i перев'язав руку. Потiм лiг – вибрав найзручнiше мiсце – й задумався.

Офiцiйний термiн проходження випробування – двадцять один день. Теоретично можна принаймнi вiдпочити на природi.

З другого ж боку, звичайнi поселення на Раа такi само чистi, зеленi, забезпеченi водою й iдилiчними метеликами, не кажучи вже про розкiшнi пейзажi. Отримавши статус державного залежного, можна спокiйно й тихо працювати яким-небудь сортувальником газонового насiння, на дозвiллi вирiзати ложки або писати вiршi – це особливо цiкаво, зважаючи на те, що тут усi рими свiжi. Тут нема книг у звичайному розумiннi, тiльки публiкацii в мережi: хочеш – пиши, не до вподоби – не читай.

Залежнi можуть брати шлюб i заводити дiтей цiлком вiльно. Їхнi дiти, досягнувши певного вiку, можуть пройти Пробу й отримати статус повного громадянина, а можуть не проходити за бажанням. Ось, наприклад, Крокодил одружиться з мiсцевою, смаглявою i тонкою, буде iздити з нею на узбережжя, де повно чорних перлiв. Хазяiн – держава, громада – сплатить йому вiдпустку раз на рiк.

Вiн може пiти на курси й навчитися водити човен, примiром. Теоретично може нiчого не робити й вiдмовитись вiд навчання. Ходити коло «самовдосконалення». Йому не дозволять накласти на себе руки… й стати до роботи в мiграцiйному офiсi Раа. Очевидно, тому, що робота на таких посадах передбачае «суспiльно-значущi рiшення»…

Бiль у ступнях допiкав. Крокодил почувався скривдженим i не мiг подолати це почуття. Айра каже багато слушного: вiн не хазяiн собi.

Вiн пiдповз до води, сiв i сунув ступнi в рiчку. Полегкiсть прийшла, але ненадовго. Крокодил знав, що за хвилину ноги змерзнуть; шкiра на його грудях обвiтрилась i неприемно саднила, а плечi горiли, обпаленi сонцем. Вiн не звик ходити без сорочки.

Вода повiльно змiнювала колiр, бувши бузковою, ставала зеленавою. Сонячнi плями мiнились на ii поверхнi.

Тимор-Алк сидiв незрушно. Крокодил, пiдвiвшись, подивився йому через плече; на худющих колiнах Тимор-Алка лежала, нiби непритомна, закаляна кров'ю рука: порiзу не було. Був грубий рожевий рубець.

– Як ти це зробив?!

Тимор-Алк посидiв ще секунду, потiм повiльно повернув голову. Зеленкувате волосся в нього на макiвцi стояло сторч. Лице, в тон йому, набуло зеленуватого вiдтiнку.

– Ти загоiв! – Крокодил не йняв вiри своiм очам. – Як ти це зробив, поясни менi?

– Це не зараховано, – дуже тихо, над силу вимовив Тимор-Алк. – Аби було зараховано, треба вкластись у п'ятнадцять одиниць, порiз стандартний… А я до стандарту не дотягнув…

Вiн нахилився вперед i спустив кистi в воду. Крокодил сiв поряд.

– Я взагалi цього не вмiю, – зiзнався. – У нас уважають, що це неможливо.

– Я вдома тренувався, – сказав Тимор-Алк, не слухаючи його. – Я вкладався в п'ятнадцять, завиграшки. А тут не можу.

– Чому?

Зеленоволосий знизав плечима:

– Вони мене не люблять.

– То й що?

– Менi забирае енергiю. Не встигаю вiдновитись.

– А тобi треба, щоби тебе любили?

Тимор-Алк криво всмiхнувся:

– Досить нейтрального тла.

– Так, – схопився Крокодил, – а чому вони тебе не люблять? Тому, що ти метис?

Тимор-Алк кивнув.

– Це називаеться ксенофобiею, – зауважив Крокодил авторитетно. – І взагалi це не личить цивiлiзованому суспiльству.

– Тут у нас не цивiлiзоване суспiльство, – сказав Тимор-Алк. – Тут острiв, якщо ти зауважив.

– Зажди. Якщо рiч у тому… Я iздив на монорейцi, зустрiчав рiзних людей, iх не дратувало, що я мiгрант! Я бачив ще одного мiгранта, вiн зовсiм синiй… Чому для цих парубкiв так принципово, що ти напiвкровка?

Парубок подивився спiдлоба. Устав, похитнувся й ледве втримався на ногах:

– Немае часу на розмови. Я пiшов iх наздоганяти.

– Щасти тобi, – подумавши, озвався Крокодил.

– А ти?

– Не знаю, – вiн справдi не знав. – Я не вмiю затягати рани з власноi волi.

Тимор-Алк завагався. Нахилився й вишукав у густiй травi жорсткий листок, за формою схожий на пiвмiсяць.

– Ось, пожуй, поклади на рану. Скласти регенерацiю не допоможе… Та принаймнi порiз загоiться швидше.

– Спасибi!

– Тобi треба було iхати назад, – сухо сказав Тимор-Алк. – Коли Махайрод сказав.

– Хто сказав?

Парубок поморщився:

– Айра… Тобi взагалi не варто було сюди приiздити.

Крокодил лайнувся крiзь зуби. Зацiкавившись, повторив лайку. Звичний смисл кудись щез, витiснений поетично-брудним образом «шмарклiв iз багатьох дiр».

– Не давай менi порад, парубче. Чому б тобi самому не поiхати? Чому не стати залежним громадянином? Це, кажуть, зовсiм не боляче!

Тимор-Алк подивився на свою руку зi шрамом. Стис пальцi в кулак i повторив лайку, що ii тiльки-но сказав Крокодил. І з того, як пролунав голос хлопця, Крокодил раптом здогадався: такими словами парубок узагалi лаеться вперше.

Спiвали птахи в лiсi, дзвенiли комахи, десь вiддаля воркотiв водоспад. Тимор-Алк, не дивлячись бiльше на Крокодила, пiшов до лiсу; вiн ступав повiльно, обережно ставлячи на землю босi ступнi. Потiм голосно зiтхнув – i перейшов на бiг.


* * *

Вiн повернувся до табору, пустого в цей час, знайшов пристрiй на кшталт запальнички, розпалив багаття, назбирав грибiв i з'iв iх, побалувавши себе захованим шматочком м'яса з учорашнього бенкету.

Ситуацiя здавалася безвихiдною.

З перших днiв на Раа йому дали зрозумiти, що переведення на Лiмб неможливе. На Кристал – тим паче. Про Землю взагалi годi й казати: поiзд, як то кажуть, пiшов. Годящий для мiграцii час Лiмба теж лежав у минулому Землi, але не так глибоко, як час Раа; жуючи м'ясо, Крокодил думав, що, коли вiн iшов, нi про що не пiдозрюючи, своею туманною, сльотавою вулицею, тодi на мiсцi Раа була хмара куряви, все, що лишилось вiд застиглого сонця й перетвореноi на порох планети. Настане час, на Землi розплодиться людство, а вся ця темна зелень, бузкова вода, дурнi закони зникнуть безслiдно. Чи варто морочитися, складати iспити зi швидкiсного гоення ран, засмучуватися через статус залежного громадянина, якщо до моменту народження Крокодила вiд iхньоi цивiлiзацii не зостанеться й каменя?

Згаснуть супутники. Помруть усi нинiшнi жителi, i iхнi далекi нащадки, i нащадки нащадкiв. А на Землi не буде ще винайдено колесо. Ідеальний спосiб уникнути часового парадоксу: не народилися ще метелики, на яких можна наступити, змiнюючи хiд iсторii. Та й не зможе метелик вiдлетiти так далеко вiд дому.

Клятi пiхви бовтались на боцi й дратували. Дуже хотiлося зняти iх i пожбурити в лiс, але Крокодил утримався: ще вимагатимуть здати реманент, а за втрату чи псування вирахують iз ресурсiв майбутнього «хазяiна-опiкуна»…

На думку про те, що шмаркатi хлопчаки поiдуть iз острова з посвiдченнями громадянина на шиi, а вiн, Крокодил, на все життя залишиться в статусi недiездатного, дитини, невiльника – вiд цiеi думки в нього волосся стало сторч. Хазяiн-опiкун, що за езуiтське формулювання! Це навiть не рабовласництво, радше патерналiзм: хтось сильний опiкуеться слабеньким, нездатним без нагляду й контролю владнати свое життя. Вiн же «не пан собi» – значить, у нього мае бути зовнiшнiй хазяiн!

Крокодил стукнув кулаком по землi й тихо вискнув од болю: порiзана рука затягнулась, але не загоiлася зовсiм.

Вiд рiки долинули голоси. Видно, Айрин загiн повертався iншим шляхом; схоже, iнструктор знову дозволив хлопцям купатися. Регiт, плюскiт, верещання яскраво нагадали Крокодилу лiтнiй табiр вiдпочинку. Якби не цi тесаки, не регенерацiя, не густа свiтла кров Тимор-Алка…

Крокодил устав i зiйшов до берега.

Айри поблизу не було. Парубки забавлялися: вчотирьох тримаючи Тимор-Алка, вони опустили його голову пiд воду й там, бiля самого дна, «вiдмивали» пiском.

– Ще потри! Вiн нормальний, вiн не зелений, вiн удае! – горлав круглоплечий, коротко стрижений парубок, iменi якого Крокодил не пам'ятав. – Потри ще пiсочком, зеленка зiйде!

Тимор-Алк виривався, дарма витрачаючи кисень.

Крокодил пiдiбрав камiнь, слизький вiд мулу, i, не розмахуючись, кинув у широку спину пацана, що держав Тимор-Алка за ноги. Камiнь завбiльшки з кулак улучив у праву лопатку, i то вiдчутно: парубок смикнувся й випустив жертву. Тимор-Алк запручався сильнiше, скористався розгубленiстю мучителiв i вирвався – зелений, як рiка. Закашлявся, хапаючи повiтря ротом.

– Хоробрi? – спитав Крокодил, не пiднiмаючи голосу. – Усi на одного?

Йому дуже хотiлося битись, i кiлькiсть ворогiв не лякала. Хлопчаки на секунду розгубилися. Той, у кого Крокодил улучив каменем, намагався вивернутися, аби потерти спину.

– Мiгрант, – сказав круглоплечий, схаменувшись.

– А ми думали, ти вже вiдплив, – сказав ударений каменем. – І вже над тобою опiкунство оформили.

– Ну, нiчого, встигнеш, оформлять завтра, – пiдхопив довговолосий Камор-Бал. – Знаеш, повний громадянин iз залежним нiколи не сперечаеться…

Крокодил вищирився. Якби хлопцi навмисне шукали проблем – не могли б дiбрати вдалiших слiв.

– Ти, значить, повноправний громадянин?

Вiн iшов на них, зовсiм не думаючи про те, що iх багато. Вони були хлопчаками, i Крокодил, як чоловiк, навiть не збирався бити iх – тiльки вказати iм на мiсце.

– Ти, повноправний громадянине, як-тебе-там? Ану йди сюди! Наiжачившись i звузивши очi, Камор-Бал усе-таки ступив кiлька крокiв йому навстрiч. Вони зустрiлись на мiлинi – по колiно у водi. На пацанi не було сорочки, щоб згребти за барки, зате дуже вдало лежав на плечi хвiст зiбраного довгого волосся – мокрих пацьорок.

Обманним рухом Крокодил примусив Камор-Бала повернути голову, схопив його за волосся й сильно рвонув униз. Парубок упав навкарачки, у воду. Тiеi ж митi на Крокодила наскочило одразу двое – худорлявi, але чiпкi, вони билися по-жiночому, переважно нiгтями. Крокодиловi роздерли щоку й зацiдили п'яткою в колiно; вiн розкидав хлопчакiв, тi попадали в рiчку. У цей час Камор-Бал, червоний вiд приниження, вихопив iз дерев'яних пiхов свiй тесак.

Крокодил навiть не зрозумiв, у чiм рiч. Хлопчисько йшов на нього, тримаючи тесак не дуже вмiло, але впевнено. Крокодил не пригадав, що в нього е точнiсiнько такий; едине, що його цiкавило – чи встигне вiн перехопити пацана за зап'ястя.

– Стiй! – хрипко крикнув Тимор-Алк. – Озирнись!

Крокодил утримався й не озирнувся. Зате Камор-Бал попався – мигцем глянув через плече й одразу вiдскочив, поточився вiд Крокодила, опустивши тесак.

На березi стояв Айра – з виглядом вiдвiдувача зоопарку, який спостерiгае цiкаву, але цiлком звичайну сценку.

– Палимо вогнища, – сказав вiн, нiби нiчого й не було, – рибу чистимо, смажимо, вечеряемо. Пiсля вечерi – збiр.

І, нечутно ступаючи, сховався в лiсi в напрямi табору.


* * *

У цих зборах не було нiчого нi вiд пiонерських посиденьок, нi вiд дикунських ритуалiв – здавалося, йдеться про консультацiю перед вступним iспитом до якого-небудь серйозного вишу, тiльки замiсть величезноi аудиторii все дiеться в лiсi. Пiдлiтки сидiли на стовбурах, каменях i просто на травi; небо почорнiло, в рамцi з темних крон пливли супутники, мовби повiльнi електрони.

– Завтра вранцi прийде човен, – сказав Айра. – Рiдко так бувае, щоби якийсь здобувач вибув у перший же день. Ваша група вiдзначилась. Один iз вас поiде додому вже завтра.

Крокодил сидiв осторонь. Правду кажучи, в нього не було сил сперечатися, обурюватися й подавати апеляцii.

– А може, й не один, – Айра розглядав притихлих хлопчакiв iз безжальним iнтересом. – Подумайте добре. Я б вiдправив трьох… Та один поiде точно. І звуть його…

Крокодил не пiдвiв голови.

– І звуть його Камор-Бал, – жорстко закiнчив Айра. – Без права перескладання.

Крокодил схопився.

Хлопцi сидiли обличчями до майже загаслого вогнища. Нiхто не ворухнувся. Тiльки Камор-Бал рiзко встав, його голi груди здiймались i падали, мов у загнаного:

– Чому? Чому я?!

Крокодил iз подивом зрозумiв: парубок зовсiм не почуваеться безвинним.

– А ти не знаеш? – Айра тихо всмiхнувся. – Тодi незрозумiло, навiщо ти взагалi приiхав на острiв, Камор-Бале.

Глухо загули одразу кiлька голосiв. Крокодил вiдчув на собi погляди.

– Цього разу я поясню, – сказав Айра. – Усе-таки в групi мiгранти, – вiн подивився на Крокодила. – Ти пiдняв зброю на людину – не захищаючи життя, не обороняючи свою оселю, а в межах конкурентноi боротьби за статус.

– Вiн мене образив! – пробелькотiв Камор-Бал.

– Вiн смикнув тебе за волосся, ти не стерпiв, розумiю. Андрiю, – Айра кивнув Крокодиловi, – все було дуже точно зроблено, спасибi.

Гомiн зчинився. Камор-Бал стояв, похитуючись. Вiн мав повернутись додому й лишитися залежним – дитиною, калiкою, недужим – до скону свого вiку. Без права перескладання. На парубка страшно було дивитися в цю хвилину.

Крокодил пiдвiвся.

– Я його не провокував, – вiн обвiв поглядом зверненi до нього обличчя, палючi злi очi й прямо подивився на Айру. – Не роби з мене…

Вiн хотiв сказати «не роби з мене Юду», але в його новiй рiднiй мовi такий вислiв виявився неможливим.

– Не подавай усе так, нiби я його навмисне довiв! Я б сам його радо прирiзав – вiн дiстав мене…

– Не хвилюйся, ти поiдеш, найпевнiше, наступним, – Айра кивнув. – Регенерувати ти не вмiеш, i багато чого не вмiеш, i не встигнеш навчитися за двадцять днiв. Якби ти витягнув тесак – ви поiхали б удвох. Та ти не витягнув. Чи не так? – Вiн обвiв поглядом присутнiх.

– Айро, – Крокодил змусив себе бути спокiйним, – можна тебе на кiлька хвилин? Я хочу з тобою поговорити.

– Про що? – здивувався Айра.

– Двi хвилини. Вiдiйдiмо на двi хвилини, – Крокодил дуже хотiв бути переконливим.

– Гаразд, – Айра посмiхнувся. – Вiдбiй, претенденти. Камор-Бале, човен завтра вдосвiта на старому мiсцi. Дорогу знайдеш?

Камор-Бал не вiдповiв.

Айра вiдiйшов вiд вогнища в темряву, осяяну вогниками свiтлячкiв. Крокодил наздогнав його. За спиною, бiля вогнища, заговорили всi разом – i гучно.

– Послухай, – Крокодил зупинився, перепиняючи Айрi дорогу. – Залиш пацана. Навiщо ти йому життя ламаеш?

У сутiнках обличчя Айри зливалося з нiчним лiсом.

– Ти чуеш? Навiщо ти ламаеш хлопчинi життя? Через мене – ну добре, я мiгрант, я дорослий… А з ним так чинити – навiщо?

– Ти почуваеш провину, – чути було, що Айра посмiхаеться. – Це добре.

– До чого тут я?!

– До чого тут вiн? Тобi байдуже до нього, чужий хлопчак, пройшов вiн Пробу чи нi – тобi що з того? Але тобi здаеться, що ти винен. Правильно здаеться.

Крокодил вiдчув, як утомився сьогоднi, як болить усе тiло й стогне порiзана рука. У темрявi наступив на корiнь, що випинався з вологого злежалого листя. Засичав вiд болю в потривоженiй п'ятцi.

– Порiз затягнув? – спитав Айра.

– Нi.

– Їдь iз Камор-Балом. Прикрась бiдоласi цю путь.

– Це наказ?

– Це порада.

– Не поiду.

– На все свiй час… Знаеш, навiщо iм дають ножi? Навiщо потрiбнi тесаки, крiм того щоб чистити рибу, виготовляти рогатки з острожками, робити стандартнi порiзи для регенерацii?

– Навiщо?

– Це частина випробування. Людина – повноправний громадянин – може бити товаришевi морду, але не зведе на нього зброi. Звiв – усе, вiльний, внутрiшня незрiлiсть.

– Та можна виховати… – почав було Крокодил.

– По-перше, я не вихователь. По-друге – незрiлiсть у такому вiцi не пiддаеться корекцii. По-трете… – Айра примружився, – я серйозно, iдь iз ним. Зважуйся.

– У вас не бувало вiйн? – спитав Крокодил. – Ви принципово вiдмовляетесь вiд зброi, ви…

Вiн хотiв сказати «пацифiсти», але не знайшов пiдхожого слова: на язицi крутились архаiчнi «миролюбцi» з величезним хвостом побiчних значень.

Айра ледь усмiхнувся:

– Отже, на курс iсторii й культури Раа тобi не стало снаги? Крокодил застидався.

– Устигнеш, – м'яко завважив Айра. – На професiйних курсах, куди тебе вiдрядить хазяiн-покровитель.

– Чому тобi так важливо, щоби я не пройшов Пробу?

– Ти вже навчився регенерувати?

Крокодил промовчав.

– Сьогоднi я тебе залишив тiльки затим, щоби всiх пройняв приклад Камор-Бала, – сказав Айра. – Щоб увиразнити подiю.

– І щоби iм було кого ненавидiти.

Айра хмикнув:

– Знаеш, я працюю. Менi потрiбно, аби вони були весь час в екстремальних умовах. Це складно, так. Це Проба.




Глава третя


Це була вже друга безсонна нiч. Крокодил чудово знав, що завтра на свiтанку доведеться вставати, бiгти кудись до повного виснаження i звiтувати про здатнiсть лiтати без крил, наприклад. Чи iсти черв'якiв. Чи дихати пiд водою. Йому було однаково.

Вiн бродив сам по лiсу, освiтленому зорями, супутниками й свiтляками в травi. Сюрчали цикади або якiсь iхнi мiсцевi аналоги. Холоднiшало, Крокодил розмахував руками, щоби зiгрiтись. Вiн би пробiгся, але збитi ноги болiли.

Потiм вiн почув шурхiт у кущах. «На мiсцi Камор-Бала, – подумав вiн, – я вичекав би момент i зарiзав кривдника на смерть. Залежний громадянин начеб не може нести кримiнальноi вiдповiдальностi…»

У кущах виявилась невелика тварина, на кшталт лисицi, але з голою шкурою. Потворна i водночас зворушлива тварюка. Крокодил розгледiв ii, коли вона перетинала галявинку – розсiяне свiтло мiнилося на шкурi звiрини, гладенькiй, нiби намащенiй. Блимнули в мороку величезнi очi: тварина мала нiчний триб й не хотiла, щоб iй заважали.

Крокодил потягнувся, розганяючи кров. «Отже, юридичнi особливостi: якщо Камор-Бал, громадянин iз обмеженою дiездатнiстю, мене зараз зарiже – хто вiдповiдатиме? Батьки? Айра мае рацiю: я замало знаю».

Гола звiрина розчинилась у темрявi. Крокодил прислухався: не почув нi чужого дихання, нi поруху, нi навiть запаху. І знову Айра мае рацiю: я почуваюся винним… Хоча складу злочину немае в моiх дiях. Повноправний громадянин не може брати зброю, якщо його смикнули за косичку…

Мiж стовбурами стала помiтною водна гладiнь. Вiйнуло запаморочливим запахом прибережних квiтiв. Крокодил вийшов до рiчки. На каменi бiля берега сидiв парубок, стискаючи в опущенiй правiй руцi оголений тесак.

Крокодил зупинився.

Парубкова постать, гiпсово-бiла, хiба що не свiтилася в темрявi. Тимор-Алка неможливо було переплутати нi iз ким. Його лiва рука лежала на колiнах долонею догори, передплiччя перетинали, нiби шпали, темнi смуги.

Шрами. П'ять штук. Крокодил постояв, потiм пiдступив ближче.

Перед очима в нього Тимор-Алк зробив глибокий вдих i рiзнув себе по руцi побiля самого лiктя. Показалася кров, майже чорна в сутiнках. Тимор-Алк опустив голову i зосередився, дивлячись на рану.

Крокодил побачив, як ii краi злипаються. З'еднуються – грубим швом. Крокодил боявся ворухнутися; хвилини за три повноi нерухомостi Тимор-Алк посунувся вперед, сунув руку у воду i змив кров.

Новий рубець, темнiший за iншi. Нерiвний, нiби руку розтинали консервним ножем.

– Ти ж завтра не встанеш, – не витримав Крокодил. – Втрата кровi…

Алк зачерпнув жменею з тiеi ж рiки, випив, розмазав воду по пiдборiддю. На голос Крокодила вiн навiть не озирнувся, не здригнувся – видно, давно знав про його присутнiсть.

– Нiчого, – озвався пiсля паузи, коли Крокодил вирiшив уже, що вiдповiдi не буде. – Вiдновлюся. Скажи, ти це навмисно зробив? Айра тобi звелiв?

– Та ти що?! – Крокодил похлинувся. – Я ж за тебе, дурня…

– За мене не треба, – промовив Тимор-Алк, зосереджено розглядаючи свiжий рубець. – Я сам за себе.

Крокодил сiв поряд.

– Як ти це робиш? – спитав i вразився, яким скрадливим став його голос.

– Хочеш навчитися?

– Так, – сказав Крокодил. – Якщо в тебе виходить – значить, вийде й у мене, правда ж?

– Я не знаю. Я не бачив, щоб у мiгрантiв виходило.

– А багато ти бачив мiгрантiв?

– Мало, – зiзнався Тимор-Алк. – Та чув. У мене бабуся працюе в мiграцiйному центрi.

– Дуже цiкаво, – Крокодил вiдчув себе рибалкою, чий поплавець раптово зовсiм зник пiд водою. – Твоя бабуся…

Тимор-Алк повернув голову:

– Я нiчим не можу тобi допомогти. І моя бабуся не може. І не зважай.

«Який проникливий хлопчик», – засмутившись, подумав Крокодил.

Вiд рiки здiймався холод. До свiтанку лишалося кiлька годин; цикади в лiсi замовкли, стихли лiсовi птахи, i стало безгучно, як у ватi.

– Тепер ти складеш регенерацiю? – знову почав Крокодил.

– Складу, – сухо озвався Тимор-Алк.

– Чому ти назвав Айру… Як ти його назвав? Махайродом? Це прiзвисько?

– Це його iм'я. Айра – прiзвисько.

– Звiдки ти знаеш?

– Чи не однаково? – Тимор-Алк дивився на свою руку, нiби вирiшуючи, рiзати ще чи не треба.

– Ти з ним знайомий?

– Нi… Ти спати будеш?

Тимор-Алк заклав тесак у пiхви й пiдвiвся. Тихо плюснула вода. Крокодил пiдвiвся слiдом за ним.

– Люди тебе ненавидять, – сказав Тимор-Алк.

Крокодил похлинувся, готовий заперечувати, смiятися, спростовувати цю геть безглузду заяву, але за секунду збагнув, що йдеться лише про хлопчакiв-претендентiв. У фразi не було узагальнення – «всi люди тебе ненавидять». «Люди» – значить пацани, упевненi, що Крокодил пiдставив Камор-Бала.

– Нiчим не можу iм допомогти, – сказав крiзь зуби. – Менi самому дуже шкода цього телепня.


* * *

Слабка надiя, що Айра скасуе свое рiшення, розвiялася вдосвiта. Камор-Бал залишив бiля вогнища акуратно складенi короткi штани, поклав на траву тесак у дерев'яних пiхвах, коротко попрощався з найближчими товаришами i пiшов до човна – в тiм одязi, що мав, прибувши на острiв. Лице його здавалось непроникним.

На Крокодила нiхто не дивився. Його сахались, наче прокаженого. «Бойкот переживу, – подумав вiн. – Аби змiю в постiль не пiдкинули».

У цьому лiсi не було змiй. У претендентiв не було постель. Так що боятися Крокодиловi, певно, було не варт.

Айра наказав шикуватись одразу ж пiсля вiдбуття Камор-Бала. Пiдлiтки, помiтно блiдi через недосипання, стали пiвколом на галявинi, i Тимор-Алк високо здiйняв руку.

– Що? – спитав Айра.

– Я готовий складати регенерацiю.

– Складеш разом з усiма… Сьогоднi в нас iнша тема. Фiзична витривалiсть i больовий порiг. Хто боiться болю?

Жодна рука не пiдвелась.

– Брешете, – сказав Айра. – Та це не важливо. Пiвгодини на вмивання та снiданок – i побiгли!


* * *

Цього ранку крос дався Крокодиловi куди важче, нiж учора. Ноги болiли – тепер справдi болiли! – i паморочилося в головi. І якщо вчора вiн був налаштований добродушно й збирався дати хлопцям майстер-клас, то сьогоднi поразка в'iлася йому в мiзки, мов остроги жорстокого вершника, i хилило до землi.

Хлопчаки були пригнiченi. Учора вранцi, натхненi танцями бiля вогнища, вони хотiли перемагати. Сьогоднi, пiсля неславного вiдбуття Камор-Бала, кожен змагався з сумнiвом: що, як i я не зможу? Тим паче, що попереду таке вабливе випробування: фiзична витривалiсть i больовий порiг…

Айра провiв групу за старим маршрутом, але бiля водоспаду звернув в iнший бiк, i стежка пiшла не вгору, а вниз. Лiворуч тяглася скеля, схожа на перепечену хлiбну скоринку. Праворуч – хащi, а за ними, здаеться, ховалось урвище.

Потiм уся розгорнута перед Крокодилом лава бiгунiв стала коротшати, зникати, нiби падаючи в прiрву. Крокодил останнiм дiстався до вузькоi щiлини в скелi – у цю щiлину, мов у нору, Айра завiв претендентiв, i тепер сапання, покашлювання, тупотiння вiдбивалися вiд стiн вузькоi й дуже високоi печери.

Стало задушливо. Вiд незвично сухого повiтря саднило горло. Бiг змiнився звичайною ступою: пiдлiтки, й слiдом за ними Крокодил, протискались у вузький лаз, який не став ширшим – навпаки. Крокодил не страждав на клаустрофобiю, але в застряглому лiфтi йому завжди ставало погано. Що це: позбавляемо повного громадянства всiх, у кому виявляемо хоч натяк на психiчнi розлади?!

Гострий камiнь подряпав плече Тимор-Алку, i на порiзi виступила рожевенька кров. «Чому ж вони його не люблять, – спитав себе Крокодил, щоб вiдвернути увагу на iнше. – Чому в свiтi, доброзичливому до прийнятих мiгрантiв, раптом така нетерпимiсть до свого-таки – але напiвкровки?»

Айра мав рацiю: на «iсторiю та культуру» Раа Крокодиловi не стало часу. Та чому в оглядовiй iнформацii, що ii проглянув уважно, нi словом не згадано про зелених людей на Раа? Пам'ятаеться, в нього тодi склалося враження, що на планетi немае подiлу нi за расовою ознакою, анi за соцiальною…

Вiн майже задихався. Тимор-Алк, бiжучи попереду, кашляв. Нарештi, лаз, яким вони пробирались, перетворився на коридор. Потiм стiни розступилися ще ширше, над головою проглянула смужка неба. Айра зупинився:

– Станьте пiвколом.

Група мовчки скорилась. Крокодил мимохiть опинився в самому центрi – прямо навпроти Айри.

– Це мiсце зветься плавильнею, – сказав iнструктор. – За весь час випробувань група приходить сюди тiльки один раз. Значить, можливостi щось виправити не буде.

За його спиною двигтiло розiгрiте повiтря. Пiд босими ногами лежала чорна i гладенька, як мармур, земля. Далi, метрiв за сто, на землi переливалися темно-червонi вогнi, неприемно схожi на пригасле вугiлля.

– Подивiться уважно, – Айра повернувся, широким рухом указуючи вперед. – Ширина того, що свiтиться, – тридцять крокiв. Це вугiлля, хлопцi. Вам слiд налаштуватися, зосередитися й перебiгти на той бiк дуже швидко. На тому боцi – спуск до моря, доступ до питноi води, медикаменти й спочинок. Усе зрозумiло?

Парубки важко дихали. Крокодил був ладен завити.

Ну навiщо?! Для чого? Навiщо повноправному громадянину вмiти бiгати по вугiллю?! І чому той, хто по вугiллю не бiгае, довiчно приречений на залежний статус?

– Вiд випробування можна вiдмовитись, – помовчавши, сказав Айра. – Дорога назад i прямцем додому.

Група стояла мовчки. Чути було, як потрiскуе розпечена земля, як шипить вогонь, як високо в небi, над розщелиною, кричить морський птах Нарештi, Полос-Над, вищирившись, виступив уперед:

– Можна починати?

«Вiн хоробрий, – подумав Крокодил, дивлячись, як ходять жовна на схудлому й закуреному виду парубка. – Це справдi хоробрi дiти. У моiй школi таких, як пошукати… один-два, та й годi.

– Добре, – Айра кивнув. – Бачиш те камiння?

Крокодил простежив за його рукою. Попереду, за поясом вугiлля, праворуч i лiворуч випиналися зi скелi бiлi каменi, мов iкла.

– Не озирайся. Не повертай назад. За каменi – й уперед, там побачиш, куди йти. На березi дочекаешся решти.

– Так.

Полос-Над повiв плечима. Зiмкнув пальцi перед грудьми й почав часто-часто дихати. Очi його закотилися; страшний, схожий на зомбi, юнак попрямував до вугiлля.

Спершу широкими кроками, далi – сягнисто. Зрештою вiн побiг.

Усi пiдступили вперед, бажаючи бачити.

Не гальмуючи, нi секунди не вагаючись, Полос-Над злетiв над вугiллям – це був дуже довгий стрибок. Його боса п'ятка торкнулася вугiлля, вiн вискнув – i бiг далi, так що чорний дим стелився за ним, нiби вихлопний шлейф за мотоциклом. За кiлька секунд вiн був уже бiля бiлих каменiв – i, не озираючись, зник за ними, тiльки дим i попiл висiли над гарячою землею, позначаючи його траекторiю.

– Пройшов, – сказав Айра з таким самовдоволенням, нiби це вiн сам уперше зважився бiгти по вугiллю. – Далi?

Одразу кiлька парубкiв вийшли вперед, i серед них – Тимор-Алк. Крокодил зацiкавився.

– Давай, – Айра кивнув метису. – За ним – можна без заявки. Три-чотири людини одразу. Дорога широка.

Тимор-Алк подивився на нього якось особливо пильно й журливо. Майже не розбiгаючись i не готуючись, кинувся на вугiлля й, бiжучи, завищав.

Крокодил стиснув кулаки. До чужого монастиря зi своiм уставом не потикайся; складно вигадати мерзотнiшу штуку, нiж ця Проба. У бою навкулачки з Айрою в нього, мабуть, нема шансiв, та в нього е тесак на поясi. А в Айри – нi.

Інструктор вiдчув його погляд i повернув голову. Тимор-Алк уже зник за бiлим камiнням; вiн пройшов, молодець, але його вереск усе ще лунав у Крокодилових вухах. Хлопцi про щось перемовлялися, хтось часто й шумно дихав, хтось стояв, здiйнявши руки до неба, iз зажмуреними очима. Айра дивився на Крокодила прямо, жорстко, насмiшкувато.

«Я можу, мабуть, його вбити, – подумав Крокодил. – А що потiм?»

Зважились одразу трое. Скавкнули на три голоси й зникли, здiйнявши хмару попелу. Порив вiтру розкидав ii, знов очистивши розпечений простiр, де струменiло повiтря, нiби над вогнищем. Новi претенденти втирали з лобiв холодний пiт. Хтось упiвголоса завiв знайому пiсню: «Це наше право. Ми тут по праву. Ми тут – бо маемо право. Росте трава, тече вода, човник виходить на орбiту – справедливо…»

Хлопцi збадьорилися. З криком «Маемо право!» побiгли одразу четверо. Потiм – ще двое. Решта розминалася, розтирала обличчя й плечi, мугикала й знову заводила пiсню, хоча звучала вона зовсiм не так певно й бадьоро, як бiля вогнища.

Один за одним, закусивши губи, дивлячись на товаришiв, узявшись за руки – вони набиралися духу. І зникали на тiм боцi, за бiлим камiнням. Нарештi, лишилися тiльки Айра й Крокодил.

– Ну i? – Айра дивився в небо.

– Ну ти й покидьок, – сказав Крокодил.

– А ще?

– Кат. Садист. Весь ваш свiт стоiть на кiстках. Погане, лицемiрне, гниле, смердюче суспiльство.

– А ще?

– Я радо натовчу тобi пику.

– Я трохи сильнiший.

– А я трохи злiший. Що тобi зробили цi дiти?! Ти, здоровенний гевале! Це робота для чоловiка?! Ти наглядач, пригочин у…

Крокодил збився. У його новiй рiднiй мовi не було слова «концтабiр».

Айра з сумом кивнув:

– Я попереджав тебе багато разiв. І все одно ми повертаемося туди, звiдки почали: ти не пройдеш Пробу.

Крокодил лайнувся, як не лаявся нiколи в життi. Те, що мало пролунали, як брудний матюк, у його новiй рiднiй мовi обернулося вельми гидкою лайкою, але зовсiм iншого образного ряду.

І, вивергаючи з себе жахливi слова, вiн стрибнув на вугiлля. Плювати Айрi в пику, бити його, вбивати його вiн хотiв, отримавши спершу моральну перевагу.

Розлючений, навiть не вiдчував болю.

Взагалi.

Пробiгши декiлька крокiв, зупинився. Вiн стояв на вугiллi й нiчого не вiдчував, крiм шерехатоi поверхнi пiд ступнями. Вугiлля було ледве теплим. Повiтря струменiло й дрижало навколо, але не вiд жару; дим подобав на чорнило, розчинене у водi.

Через червоне ряхтiння поля йшов, засунувши руки в кишенi, Айра. Копав вуглинки босою ногою:

– Випробування закiнчиться за бiлим камiнням. Там фiнiшна лiнiя.

Крокодил нахилився й торкнув «вугiлля» руками:

– Це що – фейк? Розiграш?!

– Це випробування, – утомлено повторив Айра. – Ну гаразд, доплентаеш до каменiв – вважатиму, що цей модуль ти склав.


* * *

За каменями виявився поворот, а за ним – вихiд iз печери, несподiваний, як у парку атракцiонiв. У бухтi з прозорою водою, з бiлим пiском i мальовничими струменями маленького водоспаду на скелi веселилися переможцi: валялись на пiску, реготали, купались i дiлилися враженнями.

Багато хто на вугiллi вiдчував жар, особливо в першi моменти. Нiхто й гадки не мав, що випробування «на бiль» виявиться випробуванням «адекватного сприйняття» i звичайнiсiнькою пробою хоробростi. Кожен пишався собою, вiдважним, смiливим настiльки, щоби пробiгтися по вугiллю; кожен радiв собi, адекватному, – адже ж утямив штуку на серединi дистанцii чи бiля тих бiлих каменiв.

Тiльки Тимор-Алк сидiв на каменi бiля невеличкого озерця, утвореного водоспадом, сидiв згорбившись, опустивши ноги у воду, нi на кого не дивлячись. Крокодил, почуваючись заплiшеним iдiотом, посидiв на пiску, потiм пiдiйшов до зеленоволосого:

– Дурна iдея, правда ж?

Тимор-Алк не вiдповiв.

– Ну поясни менi: нафiга потрiбна така «iнiцiацiя»? Що ж у вас за суспiльство таке, якщо в ньому такi повноправнi громадяни, га?

Тимор-Алк мовчав. Бiла шкiра просвiчувала крiзь зелене волосся на головi. Пальцi судомно вчепилися в голi колiна.

Крокодил перевiв погляд на його ноги. Вода, прозора, як спирт, не ховала нiчого: ступнi Тимор-Алка були яскраво-червоними, у величезних пухирях.

– Що це?!

– Іди геть, – тихо сказав Тимор-Алк.

– Там же не було жару! Це вiртуальна…

– Іди геть.

Крокодил заточився. Хлопчаки на березi проводили час, як проводять його щасливi пацани на пляжi; Крокодил довго крутив головою, перш нiж розгледiв Айру, що сидiв на високому каменi, дивився на море, жуючи травинку.

Крокодил наледве вiдшукав стежку серед камiння. Айра, почувши його, навiть не обернувся.

– У Тимор-Алка… опiк другого ступеня, по-моему, – сказав Крокодил, звертаючись до його потилицi.

Айра повернув голову. Крокодил був готовий почути щось на кшталт «Я знаю» чи «А тобi що до того?», але мутнуватi очi iнструктора раптом прояснiли. Вiн поглянув на Крокодила, потiм униз, на пляж, знайшов Тимор-Алка. Той i досi сидiв скрючившись, опустивши ноги в бiжучу воду.

– Погано, – коротко зауважив Айра.

– Вiн вiрив, що це вугiлля. Бiг по вугiллю. Спробуй, скажи, що вiн не пройшов цей тест.

– Пройшов, – Айра не став сперечатись. – Та в нього великi проблеми.

– Хто ти за званням? – спитав Крокодил.

– Тобто?

– Ти ж офiцер, так? – Крокодил затнувся, тому що слова його новоi рiдноi мови знову не вiдповiдали поняттевому апарату. – Ти… учасник жорсткоi iерархiчноi структури, що працюе, добирае повноцiнних громадян? З одного боку, ти на нижчiй сходинцi, всього лише польовий екзаменатор… З другого – ти одноосiбно приймаеш рiшення…

Крокодил замовкнув, незадоволений собою. Йому не подобалося неприродне звучання знайомих, здавалося б, слiв.

– То в якому ти званнi? Капрал? Лейтенант? Сотник?

Айра зацiкавлено поглянув на нього:

– У мене, знаеш, малий досвiд спiлкування з мiгрантами. А шкода: ви кумеднi… Любий Андрiю, я твiй iнструктор, i все. Процедура випробування формалiзована й регламентована до найменших деталей. Якщо ти доведеш свое право бути повноправним громадянином – я буду першим, хто тебе привiтае.

І вiн устав:

– Збираймося! – Його голос легко перекрив i хлопчачу балачку, i гурчання прибою. – Повертаймося до табору, i ввечерi, якщо встигнемо, складемо регенерацiю… Вставай!


* * *

«Якщо встигнемо».

Айра повiв колону до табору – швидкою ступою, iнодi бiгом. Берег спорожнiв. Прибiй налягав на пiсок i враз сповзав iз нього, наче ковдра.

Тимор-Алк сидiв бiля водоспаду, опустивши ноги у воду. Нiби не зауважив, що всi пiшли.

– Я можу тобi допомогти, – сказав Крокодил. – Уставай.

– Чого ти до мене причепився? – з болем у голосi озвався Тимор-Алк.

Крокодил сiв поряд – на пiсок:

– Давай помiркуемо. Припустiмо, я мiгрант, упав iз неба. Припустiмо, я нiчого про вас не знаю. Та природна iдея, що я хочу допомогти комусь безкорисливо, тобi не спадае на думку. Тобто у вас на Раа не заведено безкорисливо допомагати?

Тимор-Алк повернув до нього змучене обличчя:

– Ти не можеш менi допомогти! Менi нiхто не може допомогти… Навiть бабуся казала, щоб я не iхав. Навiть вона!

І стримав сльози.

– Подумаймо, – знову почав Крокодил. – Вона ж тебе любить, чи не так?

– Я говоритиму про це.

– Ти зрозумiй, я мiгрант! Якщо я тебе чимось ображу – це не зумисне, а через незнання! У нас на Землi бабусi дуже люблять онукiв.

«А чи любитимуть через мiльйони рокiв?» – виправив себе подумки.

– Так, – визнав Тимор-Алк. – Вона мене любить. Вона взагалi…

Вiн прикусив язика.

– А де твоi батьки? – м'яко запитав Крокодил.

– Вони померли.

– Нещасний випадок?

– Так.

– Менi теж усi казали, щоби я не iхав, – зiзнався Крокодил. – Так що я тебе дуже добре розумiю.

Тимор-Алк понурив голову.

У прибоi ходила велика пташина, бiла з блакитною рискою на крилах, схожа водночас на чайку – i на чашку зi шкiльноi iдальнi.

– Мабуть, я завтра повернуся на материк, – сказав Крокодил. Тимор-Алк мигцем зирнув через плече.

– Айра сказав, що ввечерi ми будемо складати регенерацiю, – пояснив Крокодил. – А це саме те, чого я робити зовсiм не вмiю.

Тимор-Алк глибоко зiтхнув i витягнув ноги з води. Пухирi луснули, пiд ними рожевiла свiжа шкiра.

– Оце так! – у щирому захватi промовив Крокодил. – Навчи мене. Вiддячу.

Вiн стягнув iз порiзу на руцi брудну ганчiрку, пов'язану замiсть бинта. На Землi рана в таких умовах загноiлася б вiдразу. А тут – нiчого; мае кепський вигляд, але гоiться. Сама собою.

– Я не можу нiкого вчити, – сказав Тимор-Алк. – Я сам не розумiю, як це вiдбуваеться.

– Хто вас навчае регенерацii? Батьки? Школа?

– Коли як. Узагалi всi.

– Тебе хто вчив?

– Бабуся.

Крокодил уявив собi стареньку з величезним ножем, що спершу рiже внука, а потiм навчае його гоiти рани.

– Тиморе, – сказав Крокодил – чому для вас так важливо бути повноправними громадянами? Я вiдчуваю, що це важливо. Чому?

Парубок дивився на вихiд iз бухти, де розбивалась об рифи хвиля.

– Добре, – скрадливо продовжував Крокодил. – Навiщо повноправному громадянину вмiння гоiти рани?

– Це не вмiння гоiти рани, – сказав Тимор-Алк майже з вiдчаем. – Як ти не розумiеш! Це вмiння бути бiльшим, нiж ти е. Робити неможливе. Людина – сама собi пан, це перший крок. Людина пануе над свiтом, це другий крок. Хто не пануе над собою – не запануе нi над чим. Залежнi – безпораднi, не панують, нiчого не вирiшують. Насправдi вони не люди…

– Так я i думав, – пробурмотiв Крокодил.

– Нi, – Тимор-Алк швидко виправився, – люди, звичайно. Та вони як дiти. Живуть, радiють, не приймають рiшень.

– А якi рiшення ти хотiв би приймати? – обережно спитав Крокодил.

Хлопчисько роззявив рота – i раптом насупився, прямо дивлячись йому в очi:

– Ти мене провокуеш? Як Камор-Бала? А потiм розповiси йому, що я тут наговорив?

Крокодил похлинувся, обурений.

Тимор-Алк, бiльше не дивлячись на нього, встав i, ледь помiтно накульгуючи, пiшов геть.


* * *

Крокодил проспав у затiнку, на пiску, кiлька годин. Пiсля сну почувався не стiльки вiдпочилим, скiльки розбитим. Затерпла спина, ломило колiна, саднили ступнi, й дуже хотiлося iсти.

Вiдшукавши стежку, якою пiшли Айра з хлопчаками, вiн потихеньку полетiв iм услiд, сподiваючись, що жодних важливих тестiв не пропустив. Сказано було: «Увечерi складаемо регенерацiю». «До вечора, – думав Крокодил, – е час: сонце ще високо».

Сонце високо, колодязь далеко…

У лiсi перламутровими бризками снували метелики. Жуки найнiжнiших вiдтiнкiв, величезнi, як волоськi горiхи, хиталися на довгих травинках, пригинаючи iх до землi. Пiд кронами безгучно металися тiнi – чи то птахи, чи то кажани, чи то ще яке-небудь диво мiсцевоi фауни.

Крокодил заблукав.

Оце щойно була стежка – i раптом ii не стало. Негустий пiдлiсок, жорстка трава, сплетене гiлля; вiн спробував повернутися по своiх слiдах, але скоро загубив iх, тому що притоптана трава пiднялася вмить.

Буде не зараховано, з сумом подумав Крокодил. Цiкаво, здатнiсть орiентуватися в лiсi теж у перелiку необхiдних навичок повноправного громадянина, жителя мегаполiса?!

Жодного моху на стовбурах, жодних мурашникiв iз пiвденного боку пнiв, жодних прикмет, що й у земному-таки лiсi не дуже допоможуть мiстянину, а тут – поготiв. Мапи острова Крокодил не бачив зроду. Йому здавалося, що все тут маленьке й компактне, заблукати неможливо. І от.

Вiн прислухався. Голосiв не було чути: шурхотiли, дзвенiли, пищали, мелодiйно повискували дрiбнi лiсовi мешканцi. Звiдкись iздалеку, дуже здалеку, проривався шум води. «Якщо це ручай, – подумав Крокодил, – вiн виведе мене на берег. Користi в цьому не багато, але принаймнi я не ходитиму круга по лiсу, як iдiот».

І вiн попрямував туди, де чув воду, – пiшов без дороги, оминаючи зеленi й бiлi стовбури. На ходу вiдломив знайомий гриб, схожий на пiвбуханки поганого хлiба, i став жувати його сирим. Проковтнув надсилу кiлька кусникiв, решту викинув. Тьху.

Шум води ставав дедалi гучнiшим. Крокодил, пригинаючись пiд гiлками, знай добирав мiсце, куди стати босою ногою, пiдходив усе ближче до великого й вологого; повiтря робилося помiтно холоднiшим. На вiтах росою висiли бризки. Попереду вiдчувався вiдкритий простiр; ось замигтiли просвiти мiж стовбурами. Ось вiдкрилося небо.

Крокодил зупинився, для певностi вхопившись за найближчу низьку гiлку. Перед ним лежав каньйон iз прямовисними стiнами, порослими чагарником, i по дну каньйону котилася бiла, як наречена, одягнена в пiну рiка.

– Який розмаiтий рельеф! – сказав вiн уголос i не почув себе. Вода гуркотiла й спiвала, перетягаючи кругляки, стрибаючи з горбика на горбик. Угору рiчкою, метрiв за тридцять вiд Крокодила, через каньйон було перекинуто мотузяний мiсток. Уздовж урвища йшла стежка, стоптана безлiччю нiг, – тут пролягав, схоже, один з основних маршрутiв випробування.

Крокодил збадьорився. Дорога праворуч, без сумнiву, вела до берега. Дорога лiворуч – можливо, до табору. Ця рiчка, така бурхлива, вузька й грiзна, – чи не та широчезна, повноводна й спокiйна рiчка, де пiдлiтки ловлять рибу для прохарчунку? Чи не та, куди мочали Тимор-Алка?

Вiн пiшов стежкою, намагаючись не дивитися вниз, на дно каньйону. Висоти вiн не боявся нiколи, але вiд бiлоi води паморочилось у головi, i це було неприемно. Ось так легко люди здобувають репутацiю провокатора; Айра знае, що робить. Пiдлiтки, певно, тепер зовсiм упевнилися, що Крокодил – частина випробування. Та якщо Айра все каже й робить вiдверто – Крокодил, мерзенний мiгрант, утираеться в довiру й прикидаеться своiм…

Вiн почув голоси в лiсi. Прислухався – нi, не здалось. Гучно, чiтко вимовляв слова Айра. Що, влаштував нове випробування за вiдсутностi мiгранта?!

Крокодил квапливо звернув на ледве помiтну стежку, що пролягла вiд каньйону до лiсу. Ревiння води моментально стишилося. Айра говорив, i через кiлька крокiв Крокодил змiг розрiзнити слова.

– …до нього? Це, знаеш, громадянське звинувачення першого ступеня: упередженiсть державного чиновника пiд час виконання обов'язкiв…

– Над усе я не хочу тебе в чомусь винуватити, – озвався хрипкуватий i низький, дуже напружений жiночий голос. – Я прошу тебе змiнити ситуацiю, поки можливо.

– Неможливо.

– Махайроде, заради цього хлопчика я ризикну репутацiею, iндексом, – усiм.

Затамувавши подих, Крокодил визирнув iз-за гiлля. Айра розмовляв iз голограмою; його спiврозмовниця, висока повна жiнка, була одягнена в пальмову спiдницю. Пишне намисто лежало на великих охлялих грудях, не прикриваючи голизну й не прикрашаючи ii. Змiст розмови, ii iнтонацiя й лексика не пасували нi до вигляду спiврозмовникiв, нi до навколишнього пейзажу.

– Твоему внуку нiчого не загрожуе, – пiсля короткоi паузи заговорив Айра. – Його доля залежить тiльки вiд нього. Ти принижуеш його опiкою, а мене ображаеш дикунськими домислами.

– Навiщо ти це робиш? – пошепки спитала жiнка.

– Що саме?

– Оце все?

– Кажи зрозумiлiше. Я роблю свою роботу.

– Свою роботу?! Твоя робота – приймати Пробу в хлопчакiв?

– Зокрема.

– Не смiй займати мого внука! – Із ii горла вирвалось натуральне гарчання. – Якщо ти визнаеш його не гiдним громадянства, я подам апеляцiю.

– Вiн отримае те, чого вартий.

– Я експерт незгiрш за тебе. Я знаю, що вiн гiдний. Якщо ти не даси йому громадянства, значить, ти упереджено до нього ставишся, i я це доведу.

Крокодил не бачив обличчя Айри. Той стояв, опустивши руки вздовж тiла, розслаблено й непорушно. З його пози не можна було прочитати його почуттiв. Жiнка дивилася прямо i, мабуть, могла б розгледiти Крокодила. Та все, що вiдбувалося в лiсi, не цiкавило ii. А може, вузький канал зв'язку дозволяв iй бачити тiльки спiврозмовника.

– Ти знаеш, який у нього больовий порiг? – тихо спитав Айра. – Ти, експерте?

Бiле, суворе обличчя жiнки здригнулось:

– Нуль чотири. Та вiн керуе собою.

– Ти вiдправила хлопчика з порогом нуль чотири складати Пробу? – В голосi Айри вперше пролунало дещо поза байдужим холодом.

– Я вiдправила?! Це його вибiр. Вiн гiдний бути громадянином!

– Якби вiн був моiм онуком…

– Добирай слова, Махайроде. Я записую нашу розмову.

– Я теж.

– Ти упереджено ставишся до нього! Ти повинен був вiдмовитися приймати в нього Пробу. Одразу, щойно побачив його в списках.

– Нi, не повинен! – Айра пiдвищив голос, i Крокодил виразно розчув, як у його словах проглянула лють. – Вiн такий же, як усi, пiдлiток. Я приймаю в нього Пробу, як у всiх!

«Оце так-так!» – подумав Крокодил i пригадав сцену прибуття: «А це що за блiдо-зелена парость?» Айра ж хотiв повернути Тимор-Алка додому – разом iз Крокодилом…

Жiнка з охлялими грудьми зцiпила тонкi губи. Крокодил здивувався, побачивши сльози в ii маленьких очах:

– Будь дуже уважний, Махайроде.

– Я й так дуже уважний, Шано.

Кiлька секунд жiнка нiби силкувалася щось додати i добирала слова. Потiм опустила погляд – i пропала, розтанула, i Крокодиловi вiдкрилася будiвля в лiсi – дiм-хижа, схожий на той, у якому був офiс мiграцiйноi служби.

– Який ти неспокiйний, мiгранте, – сказав Айра, не обертаючись. – 3 тобою багато клопоту.

Крокодил перевiв подих:

– Аж нiяк. Жодних.

Айра обернувся. Його очi, звичайно мутнуватi, тепер здавалися залитими пластмасою. Нiби Айра начепив матовi контактнi лiнзи.

– Я шукав дорогу до табору, – сказав Крокодил.

– А, – сказав Айра, помовчавши, – до табору. Зараз пiдемо. Сонце заходить.

І попрямував до будинку, не пустивши нi пари з уст. Крокодил завагався; Айра обернувся з порога:

– Заходь…

Крокодил увiйшов, не вiдчуваючи схiдцiв пiд огрубiлими розтоптаними ступнями.

– Можеш сiсти.

Нi трави, нi меблiв усерединi будинку не було. Пiдлога, Крокодиловi на щастя, виявилася з гладенького дерева – як стiльниця. Вiн усiвся в куточку й пiдiбрав зболенi ноги; Айра пiдiйшов до вузького вiкна без фiранок i вмостився на пiдвiконнi:

– У тому, що ти провалиш випробування, я особисто не сумнiваюся.

Крокодил промовчав.

– Я можу вiдправити тебе на материк просто сьогоднi, – вiв далi Айра. – За результатами тесту на регенерацiю. Однак, наскiльки я розумiю, тобi хотiлось би затриматися надовше.

Крокодил закусив губу.

– Попрацюй провокатором, – довiрчо запропонував Айра. – Я даватиму тобi завдання щодо конкретних претендентiв. А ти манiпулюватимеш. Майже як iз Камор-Балом.

Крокодил вiдчув, як сильно втомився за останнi днi.

– Хочеш, аби я допомагав тобi зрiзати пацанву?

– Аби ти допомагав iм виявити себе. Вони задля того сюди й приiхали.

– Поясни менi критерiй, – заходився просити Крокодил. – Поясни, навiщо повноправному громадянину бiгати по вугiллю?

За спиною Айри в сутiнковому лiсi загорялися на гiлках бузковi плями – колонii мiсцевих комах, що свiтяться в темрявi.

– Проба – це ритуал, це iнiцiацiя, – вагомо сказав Айра. – Це маленький спектакль. Та ще це iнструмент, i не тiльки добору, але й виховання. Інструмент удосконалення людини. Зрозумiло тобi, мiгранте?

– До чого тут життя в лiсi й бiганина по вугiллю?

– Пiдготовка до Проби зумовлюе систему мотивацiй. Людина знае, що долати страх i лiнощi почесно. Що бути воiном хоч раз у життi необхiдно. Хлопцi й дiвчата мрiють пройти випробування, хоча залежним бути спокiйнiше. Дiти мiгрантiв, якi потрапили на Раа в дитинствi, мрiють скласти Пробу, складають – i перестають бути мiгрантами.

– Тобто це величезна манiпуляцiя, – сказав Крокодил. Айра звiв брови.

– Нав'язування чужих цiлей, – пояснив Крокодил. – Причому з пелюшок. Культ вiдповiдностi сподiванням – будь таким, яким суспiльство хоче тебе бачити, i нi в якому разi не будь iншим. Це що – громадянська зрiлiсть?! Нi, це готовнiсть пiдкорятися дурному наказу!

– Мiгранте, – сказав Айра з ноткою презирства. – Навiщо ти сюди приiхав? Ти, схоже, нiчиiм сподiванням не вiдповiдаеш – узагалi.

Крокодил затнувся. Айра дивився на нього впритул мутнуватими, наче пластик, очима.

– Я вiдповiдаю своiм сподiванням, – сказав Крокодил. – І цього достатньо.

– Твоiй планетi це принесло багато щастя.

Крокодил пiдхопився, не зовсiм розумiючи, що збираеться робити:

– Що ти знаеш про мою планету?!

– Нiчого. – Айра не ворухнувся. – Це припущення. Чого ти так схопився?

Крокодил зупинився за декiлька крокiв вiд нього. Айра сидiв, пiдiбравши ногу, спершись п'яткою у вузьке пiдвiконня. Вiн не рухався, але Крокодил чiтко зрозумiв: дiстати в щелепу вiд Айри – значить лишитися без зубiв.

– Що ти знаеш про мою планету? – повторив вiн, щосили стримуючись.

– Тiльки те, що тебе там бiльше нема, – Айра не клiпав. – А вже щастя це чи нещастя… вирiшуй сам.

Крокодил повернувся до свого кутка й сiв на пiдлогу. Кров у нього сильно прилила до обличчя; Айра, без сумнiву, чудово вмiв знаходити вразливi точки й «розробляти» iх. Не диво, що хлопцi на островi починають метатися, поводитися по-дурному…

– Ваша Проба – звичайнiсiнька профанацiя, – вирiвнявши дихання, сказав Крокодил. – У кращому разi – лотерея. Треба сподобатись iнструктору, iнакше одна людина своею волею спише тебе в залежнi.

– Маячня, – у завмерлих очах Айри вперше щось змiнилося. – «Волi iнструктора» не iснуе, iснують об'ективнi свiдчення. Гiдний обов'язково мае стати повноправним громадянином, негiдний – нiзащо не може. Інакше постраждае критерiй i порушиться витончене калiбрування iнструменту.

– Критерiй?

– Елементарнi принципи. Людина – пан сама собi. Людина пануе над свiтом. Людина прагне вгору й здатна на неможливе.

– А якщо результат неочевидний? Суперечливi випадки?

– Рiшення приймае iнструктор.

– А якщо iнструктор упереджений?

– Не бувае, – твердо вiдповiв Айра.

– Правда? Хiба ти не упереджаеш, кажучи парубковi, що в нього в жилах юшка якась, а не кров? Коли благословляеш цькування?

Айра всмiхнувся:

– У кожнiй групi е iерархiчна структура, справа iнструктора – вкрай загострити конфлiкти.

– Заради вдосконалення людини?

– Заради отримання правдивих результатiв. І не думай, що це просто. Громада Раа, якщо ти зауважив, явноi iерархiчноi структури не мае, тому хлопчакiв доводиться пiд'юджувати… Усе, стемнiло. Нам час iти.

Айра легко зiскочив iз пiдвiконня.

– Зажди, – Крокодил пiдвiв руку. – Хто такий цей зелений хлопчик?

– Бiльше жодних питань, – Айра посуворiшав. – Будеш на мене працювати – чи спокiйно поiдеш?

– Ще варiанти? – на якусь хвилину затнувшись, спитав Крокодил.

Айра мотнув головою.

– Я буду на тебе працювати, – Крокодил зцiпив зуби. Айра потягнувся, по його торсу прокотилася хвиля, як по стадiону, повному вболiвальникiв:

– Цiкава ти людина… Правда, навiщо ти сюди приiхав? Невже гадав, що складеш?

– Так, – зiзнався Крокодил. – І ще хотiв зрозумiти, що це. Зрозумiти, в чому критерiй.

– Зрозумiв?

– Не зовсiм, – повiльно озвався Крокодил.

– Нехай… Перше твое завдання: згадай при Тимор-Алковi iм'я Махайрод i простеж за реакцiею.

– Хочеш знати, як вiн до тебе ставиться?

– Стоп, – Айра насупився. – Вiн знае, що мене звуть Махайрод?

Крокодил почувався iдiотом.

– А що, це таемниця? – пробелькотiв, вiдводячи очi.

– Ну, взагалi це закрита iнформацiя, – сумовито сказав Айра. – Для хлопчика погано, якщо вiн мене впiзнав. Вiн може нервуватись.

– Вiн нервуе, – визнав Крокодил.

– Невдаха, – пробурмотiв Айра, невiдомо кого маючи на увазi. – Ну бiжiмо.


* * *

Бiля самого табору Крокодил вiдстав вiд Айри. Не хотiлося демонстративно розписуватись у призначеннi на посаду провокатора; вiн звернув до рiчки, добре видноi у свiтлому нiчному лiсi, i якийсь час йшов, намагаючись когось упiймати. Було б добре прийти до вогнища з рибиною – i авторитет, i алiбi, i вечеря. Та риба не хотiла ловитись; iз горя Крокодил пiдiбрав кiлька молюскiв бiля берега та понiс iх смажити до вогнища. Здаля почув, як хлопцi уголос рахують, хором.

Бiля вогнища складали регенерацiю. Крокодил, не вiрячи своiм очам, присiв осторонь – у мокрих шортах, зi смердючими мушлями на колiнах.

Айра, освiтлений вогнищем, стояв iз тесаком у руцi, причому на лезi блищала свiжа кров. Хлопцi пiдходили до нього по черзi, Айра блискавичним рухом залишав на руцi претендента «стандартний надрiз», i решта хором починала лiчити. Крокодил пiдiйшов у ту саму хвилину, як Полос-Над, здоровенний i самовпевнений, закiнчив регенерацiю на рахунок «п'ятнадцять».

– Остаточний залiк, прийнято. Наступний…

Випередивши когось, рiшуче встав Тимор-Алк i пiдiйшов до Айри, простягаючи смугасту вiд шрамiв руку.

– Час, – Айра, майже не дивлячись, змахнув тесаком, i на свiтлу шкiру Тимор-Алка бризнула рожева кров. – Раз, два…

Крокодил затамував подих. Тимор-Алк, прикривши очi, стояв бiля вогнища, i рiдкi краплi поблискували, падаючи з його лiктя на потоптану траву.

– Сiм, вiсiм, дев'ять… одинадцять, дванадцять…

Тимор-Алк пiдвiв руку. Серед численних бiлих шрамiв чiтко вирiзнявся свiжий, бордовий.

– Остаточний залiк, – безпристрасно констатував Айра. Жестом зупинив хлопчика, що наважився було пiдiйти наступним, i крiзь вогонь подивився на Крокодила, який сидiв у сутiнi:

– Решта складе регенерацiю пiзнiше, бо, за моiми даними, не всi готовi. Зараз – вечеряймо й вiдпочиваймо, тому що завтра знову важкий день: складатимемо нiчне бачення й ехолокацiю.


* * *

Вiн так утомився, що ледве доплентав потемки вiд убиральнi до гамака. Тут на нього чекав сюрприз: щойно вiн упав на мотузяне лiжко, як холоднi цупкi руки схопили з двох бокiв за лiктi й кiсточки. Крокодил чимдуж засiпався, але сам-один проти десятка парубкiв устояти не змiг. Його руки й ноги вмить виявилися зв'язаними, i Крокодил вiдчув себе полоненим Гулiвером. Кому-кому, а цьому персонажу вiн нiколи не спiвчував.

– Не всi готовi складати регенерацiю, – прошелестiв у темрявi молодий i злостивий голос. – А Камор-Бал був готовий!

– Допоможiмо товаришу, – знущально пропищав iнший голос.

– Допоможiмо товаришу скласти Пробу! – прохрипiв хтось надсадженими або сильно застудженими зв'язками.

Крiзь дiряву покрiвлю проглядали зiрки. Крокодил заклiпав, коли внесли лiхтар – велику свiчку в скляному ковпаку. Свiтло вiдбилося на лезах численних тесакiв, витягнутих iз пiхов.

– Ідiоти, – вичавив Крокодил. – Додому захотiли? З ножем на людину?!

– Тимор-Алк каже, в тебе з регенерацiею погано, – сказав парубок iз подряпаною щокою, якого звали, здаеться, Бiнор-Дан. – Ти ж просив навчити?

Крокодил мигцем озирнувся – наскiльки це було можливо для того, хто лежить у гамаку. Парубки стояли кiльцем, а трохи осторонь пiдпирав одвiрок Тимор-Алк – зеленоволосий, блiдий, iз поглядом вiдсутнiм i байдужим.

– За правилами, не заборонено допомагати товаришу мiж залiками, – просипiв застуджений. – Ти пан сам собi чи не пан?

– Якщо пан – давай, накажи волокнам зростатись! – i Бiнор-Дан пiднiс вiстря свого тесака до голого Крокодилового живота. М'язи напружилися самi собою.

– Гладкий який, – сказав Бiнор-Дан. – Жир важче вiдновити, але хто обiцяв, що буде легко?

І провiв тесаком по животу Крокодила, який зовсiм не був жирним, а за останнi днi так i зовсiм пiдтягнувся.

Крокодил засмикався, але вирватись не змiг. Ще кiлька тесакiв розiтнули йому шкiру на плечах i грудях. З десяток лез маячило перед очима. Крокодил верескнув; хлопчаки холоднокровно розписували його, залишаючи неглибокi, довгi порiзи:

– Затягуй!

– Тренуйся!

– Камор-Бал не отримав громадянства – зате ти впораешся! Вигляд кровi вкидав iх в ейфорiю. Хтось рiзав по кiлька разiв, хтось лише погрожував, розмахуючи ножем. Зараз Крокодил зумiв би чимало дiзнатися про них – але йому було не до спостережень.

– А якщо вийняти око – вiдростиш назад?

– А якщо вiдрiзати вухо?

Крокодил утратив самовладання й забувся, як тварина, намагаючись витряхнути себе з поганого сну. Тимор-Алк непорушно стояв в одвiрку – чиесь спiтнiле плече то ховало його вiд Крокодила, то вiдкривало знову. Минуло, здаеться, кiлька хвилин – а насправдi кiлька секунд, – i ззовнi крикнув птах. Тiеi ж митi свiтильник метнувся в бiк i загаснув. У темрявi зашелестiли гамаки, i стало тихо. У тишi брудна Крокодилова лайка звучала особливо безпорадно.

Потiм чиясь тiнь на мить заступила вогники в лiсi. Нечутно ступаючи, увiйшла людина: ii очi мутнувато свiтилися в темрявi. Вiд цього видовища в Крокодила мурашки побiгли поза скривавленою шкiрою.

– Суки, сволота! – викрикнув вiн, зриваючись на вереск. Людина озирнулася. Пiймала чиюсь руку, повислу з гамака.

– Як ми вправно вирiвнюемо пульс, – тихенько сказав голос Айри. – Зараховано, безсумнiвно зараховано…

Вiн зупинився над Крокодилом, розглядаючи його, але не кваплячись звiльняти. Крокодил перестав вириватися; важко триматися гiдно, коли сам собi видаешся комашкою на предметному склi.

– Вiдв'яжiть його, – негучно сказав Айра i вийшов.


* * *

«Це вмiння бути бiльшим, нiж ти е. Робити неможливе. Людина – сама собi пан, це перший крок. Людина пануе над свiтом, це другий крок. Хто не пан сам собi – не запануе нi над чим».

«Пiдготовка до Проби зумовлюе систему мотивацiй. Людина знае, що долати страх i лiнощi – почесно. Що бути воiном – необхiдно».

«Якщо я паную над свiтом, – думав Крокодил, – то чому одружився зi Светкою? Вiд самого початку, з пиятики на весiллi – та нi, ще коли вона сказала, що вагiтна… Нi, ще ранiше – з того самого моменту, як ми вперше прокинулися разом… Вiд того ранку, де лежала на пилявiм паркетi смужка свiтла й горбився запилений кактус на пiдвiконнi – було зрозумiло, що все це тимчасово. Ми тимчасовi, наш зв'язок – данина скороминущiй забаганцi; нiхто не збирався жити довго й щасливо помирати в один день. Людина на Землi – поняття нестале, i сама Земля, схоже, закiнчилась ранiше, нiж ми могли гадати. Де тепер Светка? Де мiй син?»

«Нiде, – виправив вiн себе. – Земля належить ящерам. Попереду кайнозой. Живiмо сьогоднiшнiм днем…»

Вiн сидiв на м'якенькiй травi на березi чистiсiнькоi рiчки, серед нiчних вогникiв, що свiтили тепло i яскраво, пiд небом, повним великих рухливих зiрок. Вiн жував листя трав'янистоi рослини, схожоi на пiвмiсяць, i жованою кашкою заклеював порiзи. Висихаючи, кашка стягувала шкiру, нiби медичний клей; вона мала слабку анестезiйну дiю. Два найбiльшi порiзи, на животi та плечi, нiяк не бажали закритися; Крокодил ворушив занiмiлими щелепами, випльовував лiки на долоню й шар за шаром викладав на пошкодженi частини – нiби цементуючи потрiскане мурування. Нiби заклеюючи дiряву покришку.

«Припустiмо, я зараз прокинусь, i все буде, як ранiше: робота, комп'ютер, колекцiя DVD на запиленому стелажi. День у день, i непогано, i часом майже щастя. І немае потреби долати страх i лiнощi. Порочний той свiт, де обиватель мае бути воiном. Хочу спокiйно зникнути разом iз моею планетою… якщо iй судилося пропасти.

Та за тi днi, що я тут живу, я встиг уже звикнути до думки, що прокидатися менi нема куди. Ось вiн, Раа, мiй свiт. Далеке узбережжя всипане чорними перлами, треба б з'iздити й подивитись.

А напiвкровка який, га! Зелененький Тимор-Алк. Ось плата за добре ставлення. Заслужив, мабуть, похвалу вiд своiх, хоча знущатися з нього однаково не припинять…

Хлопчаки поквиталися за Камор-Бала. Ризикуючи, мiж iншим, i самим принагiдно вилетiти з випробування. Знущатися зi зв'язаного – це як, гiдне повноправного громадянина Раа? Ах, нi, пардон, iдеться про щиру допомогу вiдсталому товаришу…

Наiвнi. Чи мав Айра формальний привiд вигнати особливо завзятих, того ж таки Бiнор-Дана? Знайшов би, якби захотiв. Та тепер, пiсля Камор-Бала, вiн озираеться на заднi колеса. А ще ж i владна бабця в пальмовiй спiдничцi погрожуе йому службовим розглядом. І надокучливий мiгрант плутаеться пiд ногами. Нелегко бути iнструктором у цьому таборi, мимовiльно станеш обережним…

Цiкаво, а смертнi випадки бувають пiд час Проби? І якщо так, то який вiдсоток? І хто несе за них вiдповiдальнiсть, нiхто? Сам загиблий? Чи все-таки iнструктор?»

Крокодил лiг на спину. Нiч була свiжою, навiть прохолодною, але вiд води виходило тепло. «Хочу додому, – в нестямi подумав Крокодил. – До пилявоi задушноi квартири».

Чиясь тiнь затулила свiтло зiрок. Крокодил розплющив очi; Айра безгучно сiв поряд. Вiд нього не пахло нi потом, нi сечею, нi кров'ю – взагалi нiчим.

– У мене для тебе завдання, Андрiю. Завтра, на ранковому шикуваннi, вiдклич мене вбiк i скажи три слова, три iменi: Бiнор-Дан, Полос-Над i Данiн-Рам. Тихо, на вухо, але повернувшись обличчям до лави, щоби губи було видно.

– Навiщо? – Крокодил подивився на зiрки.

– Затим, що ми домовилися. Ти менi допомагаеш – я залишаю тебе до кiнця Проби.

– Гаразд, – Крокодил заплющив очi. – Дай менi вiдпочити, будь ласка.


* * *

– Сьогоднi в нас за планом нiчне бачення й локацiя в екстремальних умовах. Хто не певен у своiх силах – хай заявить одразу.

Мовчання. Хлопчаки свiтили на Айру невинними очима ентузiастiв. Навiть зеленоволосий Тимор-Алк став схожим на решту, принаймнi тримався й дивився, як усi. Тiльки Крокодил, не прийнятий колективом, стояв осторонь i мав такий вигляд, нiби ним кiлька разiв розбивали вiтрину.

– Усi певнi своiх сил, чудово, – Айра нiчому не дивувався. – Останне питання: нiхто нiчого не хоче менi сказати?

Його погляд нiбито ненароком звернувся до Крокодила; за цим поглядом стурбовано простежили учасники нiчноi розправи. Зависла пауза; Крокодил дивився вгору, де в кронах мерехтiли метелики формату A4. Їхнi крила зверху повторювали вiзерунок листя, а знизу мiнились помаранчево-червоним, тому метелики здавалися дiрами в просторi, що то вiдкривалися, то знову зникали.

– Отже, нiхто, – з якоюсь журбою констатував Айра, вдаючи, що не завважив полегшеного зiтхання вишикуваних. – Хай так i буде… Бiжiмо.




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/marina-i-sergey-dyachenko/m-grant