Бiда бабi Палажцi Солов'iсi Іван Семенович Нечуй-Левицький Іван Нечуй-Левицький Бiда бабi Палажцi Солов'iсi Бiда бабi Палажцi Солов'iсi Ще до великоi заливи 1886 року баба Палажка овдовiла. Другий Палажчин чоловiк, Терешко Соловейко, ще за свого живоття одрiзнив i видворив свого старшого сина, Палажчиного пасинка: поставив для його опрiчну хату па левадi i видiлив частку поля. А як вiн почав слабувать i постерiг, що вже смерть за плечима, то написав духовницю, в котрiй одну половину поля одписав меншому синовi Петровi, а другу половину бабi Палажцi до ii живоття. Старий Соловейко добре знав, яка на вдачу баба Палажка; знав вiн, що й Петро вдався на вдачу в свою матiр. І мати й син були непомирливi. Заводiяки, опришкуватi та лайливi. Соловейко добре вгадував, що Петро буде зобижати та кривдить матiр, бо ще за його життя вони не мирили i тiльки те й робили, то гризлись та лаялись. Син був непокiрливий, а його друга жiнка Оришка була сердита, нездатлива й натуриста i так само не слухала свекрухи, як i перша Петрова жiнка Олена. Соловейко боявся, щоб баба Палажка коли-небудь не кинулась з сокирою рубать синовi пiч та припiчок, як рубала колись пiч своему пасинковi в противнiй хатi, або щоб часом не рубнула з нестями сокирою й сина по спинi або й по головi. Бо вона була битлива: як тiльки полаеться з сином або з невiсткою, то так i вперiщить чим-небудь, що трапиться напохватi. Виправивши духовницю в волостi, Соловейко ще перед смертю оддав ii Палажцi на схованку. Баба сховала бомагу в своiй скринi i ключ од скринi прив'язала на шнурку до пояса. Але як помер старий Соловейко, вона вийняла духовницю з скринi, бо добре знала, що сини та дочки нишпорять в хатi, добирають ключа до скринi i без сорому крадуть в матерiв грошi. Довго думала баба, де б то сховать духовницю так, щоб син не знайшов. Засунула вона ii за великий образ пiд рами, що висiв на покутi; але вона знала, що в це мiсце небезпечно класти, бо селяни звичайно ховають не тiльки бомаги, але навiть асигнацii за образами. Баба догадалась, що син та невiстка переднiше од усього шукатимуть духовницю за образами або в ii скринi. Довго мiркувала баба i, нарештi, надумалась. Раз якось, як син i невiстка пiшли на роботу в поле, баба витягла спiдсподу духовницю, перекинула свою скриню на колiщатах, прибила цвяшками духовницю до дна в куточку, а поверх бомаги прибила ще й тоненьку дощечку так, щоб духовницi було не видно. Вдарила вона три поклони перед образами, помолилась богу, перехрестила духовницю i знов перевернула скриню й поставила на мiсце. Вона важко зiтхнула, згадавши свого Соловейка, стала перед образами, помолилась богу за його душу; i в неi на душi стало легко й спокiйно, бо думала, що дiтям i в голову не прийде шукать духовницi десь пiд дном скринi. Старий Соловейко вмер в пилипiвку, а як настала весна, Палажка почала всiм правувать в хазяйствi, як i було переднiше за живоття старого Соловейка. – Ото, сину, батько записав в духовницi, щоб наш город був сукупний, а половина поля була моя, доки й мого живоття. Ори ж, сину, свою частку й мою, але хлiб на моiй частцi я зберу сама, бо то мое добро. – Навiщо, мамо, здалась вам ота морока? Ви вже старi, не здужатимете зiбрать хлiб з поля. Нехай буде наш город сукупний, i поле сукупне. Ми вам не боронитимемо хлiб iсти, – сказав син пiдлесливим голосом. – Ще б пак боронили iсти хлiб, коли вiн мiй, а не ваш. Ти викосиш мое жито й пшеницю, а я таки здужатиму й сама згребти й в полукiпки скласти. Там же того хлiба жменя, а не цiлi лани! Або, коли хочеш, то я одберу свою частку зерном та й держатиму в коморi свою пашню окроми од вашоi. Ти ж бачиш, що в мене своi кури й гуси. Треба ж iх чимсь годувать, щоб було що й продати, й грошi на смерть зiбрать. А про город батько сказав, щоб був сукупний. – Адже ж, мамо, в других людей матерi-удови не одрiзняються од дiтей, i в iх усе сукупне: i город, i поле, й пашня, – обiзвалась невiстка. – То, бач, у других людей, а в нас воно може вийти iнакше. В других людей сини й дочки iншi, а в нас сини й невiстки iншi, не такi, як у людей. В батька ще й ноги не захололи, а ви вже й настовбурчились проти мене. Робiть лишень так, як я звелю, а не правуйте самi в моiй господi, – одказала Палажка вже сердитим голосом. Син замовк. Оришка надула губи. Але вони мусили кориться старiй. Настали жнива. Мати зiбрала свiй хлiб, зараз загадала змолотить, одвернула половину пашнi й зсипала в коморi окроми, в опрiчний засiк, ще й назначила потаемно од iх вуглем смужку на стiнi засiка, доки було пашнi, щоб син або невiстка не брали пашнi з ii засiка. За ярину Палажка нiчого не казала синовi, бо на ярину вже орав син, i мати й не намагалась, щоб брать свою частку. Але незабаром мiж Палажкою й сином та невiсткою почалась сварка та лайка. Син i невiстка були злi на бабу за те, що вона одопрiчнилась од iх з своiм добром: держала своi кури, качки й свинi i оддала iм тiльки корову. В хатi почалась сварка й колотнеча. Од першоi бабиноi невiстки зосталась сирiтка, дiвчинка Маруся. Невiстка загадувала iй няньчить свою найменшу дитину, загадувала одганять до череди худобу й вiвцi; а як вона не слухала, то била ii немилосердно. Баба оступалась за дiвчину, лаяла невiстку, а часом, по своему звичаю, розлютувавшись, з нестямки давала штовхани й поляпаси невiстцi. На бiду синовi, ярина змилила того року, була обрiдна. А в серпнi трапилась така здорова залива, якоi й люди не запам'ятали, i дуже збавила огородину й леваду. В мiсяцi серпнi, ввечерi, 1806 року, саме в недiлю, в Василькiвщинi була страшна залива. В селi Трушках дощ почався з початку дев'ятоi години ввечерi. Од сходу сонця насунули страшнi чорнi хмари. Проти червонястого неба на заходi хмари здавались ще чорнiшi й страшнiшi. Несподiвано схопилась буря, вдарив грiм, замиготiла блискавка. Червона блискавка неначе вогнем порола чорнi завiси на небi, а з тих розпiрок неначе було видно вогонь в якiйсь страшнiй, палаючiй на небi печi. Блискавка миготiла раз у раз; грiм гуркотiв i гув сливе безперестанку. Садове дерево, верби й високi осокори понад рiчкою та в городах зашумiли, засвистiли, гнулись i подекуди ламались. Надворi нiби починався страшний суд, нiби за чорною завiсою вже палало все небо. Люде попрокидались в хатах, позасвiчували свiтло. В усiх хатах заблищали вiкна. Молодицi засвiчували страснi свiчки перед образами. Баби молились богу, падали навколiшки перед образами, викидали надвiр кочерги та лопати, що ними сажають хлiб та паску у пiч. А буря скаженiла, ревла, свистiла, зривала кулики з покрiвлi хат, розкидала в токах копицi соломи. Через виводи в сiни, через пороги, через стелi текла вода. В декотрих хатах, котрi були нанизу пiд покатами горбiв, люде мусили виливать воду коряками з сiней i навiть з хат. В однiй такiй хатi лежала слаба баба i як побачила, що вода полилась в хату через порiг, то зараз i вмерла з ляку. Мабуть, iй здалось, що починаеться або потоп, або страшний суд. Торохнув страшний грiм, аж шибки задзвенiли в вiкнах, i раптом застукотiв град i повибивав тахлi в усiх вiкнах, що були од сходу сонця. Аж в першiй годинi, в глупу нiч перестала залива, але потiм ще й до свiту лив звичайний дрiбний та густий дощ. Ця залива наробила в селi багато шкоди. З спадистих полiв лились по вулицях рiчки. Вода позносила подекуди тини й текла просто через городи й левади в рiчку та в ставок. Оселя баби Параски стояла на сугорбi, а Солов'iшина хата й огород були на низинi по другий бiк вузенького переулка, трохи нижче од Парасчиного городу. Палажчина левада й огород виступали на широкий вигiн, де була долинка. Баба Палажка встала вранцi, глянула на грядки, на леваду i тiльки руки зняла до бога: два рядки верб на окопi, зелена левада й половина городу були суспiль затопленi водою. Вода стояла бiльше нiж на аршин, ще й за вербами на вигонi стояв нiби ставок. Коноплi, буряки, капуста, картопля – все було в водi. Пшiнка виглядала з води вершечками. Жовтi гвоздики-повняки нiби плавали коло берега по водi, а лапате гарбузове листя лежало край берега на водi, неначе латаття на ставку. Коло берегiв подекуди виглядали з води здоровi жовтi, бiлi та червонуватi гарбузи, неначе затопленi тикви, горшки та макiтри, помальованi чудовими кольорами. Рядки соняшникiв нiби заглядали нахиленими жовтими головами в воду й одкидались в водi, як в дзеркалi. Вода в бабиному городi та на левадi не вникала в дуже мокру землю, а стiкать з долинки не було куди. В ньому ставку одразу завелись жаби, мов у болотi, неначе злiзлись купатись з усього кутка. Жаби крякали й скреготали, мабуть, на радощах, так здорово, неначе в ставку в куширi або на куп'i. Баба Палажка з невiсткою кинулась рятувать огородину на грядках, котрi були не на глибокому мiсцi, виривали цибулю й часник, висмикували з багна буряки. Треба було доконечне брать коноплi, бо вода не зсякала на сонцi, не входила в мокру землю i стояла сливе на однiй мiрi. Баба Палажка взяла заступ i почала копать рiвчак од левади через улицю. В неi була думка спустить воду з свого городу в чужий, нижчий, звiдкiль вода могла б стiкать потроху в рiчку. Сусiд Дорош побачив, що Палажка хоче спустить воду з своеi левади та на його город, вибiг на вулицю: молодицi повибiгали з хати, напались на бабу, одняли заступа й закинули в рiвчак. Палажка лаялась, молодицi так само репетували й лаяли бабу. Баба Параска стояла за тином в своему городi на сугорбi й смiялась. Тин був невисокий, а Параска висока й тонка: ii було всю видно здалеки з сугорба. Їi чималi сiрi веселi очi спинились на тому гуртi людей. Вона засмiялась. – Та вiзьмiть оту ледащицю за руки та заступом по спинi, та наплещiть добре спину! – кричала Параска Гришиха з горба. – Чого ви дичитесь iй в зуби? Нехай не лiнуеться, та скидае спiдницю, та й лiзе в воду брать плоскiнь. – А тобi яке дiло? Ще й вона обзиваеться, хоч ii нiхто й не зачiпае. Мовчала б там за типом, коли в твоему городi сухо, – гукнула на пригорок Палажка. – Коли б на твiй огород впало таке лихо, то ти не глузувала б з мене. – Ото на твiй город сам бог направив заливу, щоб ти не була така бриклива та опришкувата та трохи прохолола в водi в коноплях, – гукнула й собi з городу баба Параска. На другий день вранцi Палажка послала невiстку в поле. – Іди ж менi зараз в поле, а я вже сама полiзу в воду та виберу плоскiнь, – каже вона до невiстки. Надвечiр невiстка вернулась з поля, а баба сидить собi на призьбi та граеться з унуками, а коноплi стоять у водi, як i стояли. – Чом ви, мамо, не вибрали конопель? – спиталась невiстка. – Бо тебе ждала. Завтра полiзеш та й вибереш сама, бо це ж коноплi сукупнi: i моi й твоi. – То ви йдiть завтра в поле, а я буду коноплi брать, – обiзвалась невiстка. – І на поле пiдеш, i коноплi сама вибереш, – сказала баба спокiйненько. – Ба не вибиратиму. Ви нiчого не робите цiлий день, а на мене скидаете усю роботу. Он i досi не прибрали дитячоi постелi, й хати навiть не замели й досi, i вечерi не варили, – вже сердито говорила невiстка. Бабi стало шкода конопель, бо з тих конопель пряли й бабi на сорочки. На другий день невiстка пiшла в поле. Бачить баба, що непереливки, взяла чорну сорочку пiд пахву, навiщось пiшла в Дорошiв двiр, стала пiд повiткою, ще й, як казала баба Параска людям, проти самiсiньких Дорошевих вiкон, скинула чисту сорочку й надiла чорну. Вбравшись в Дорошевому дворi, вона вернулась на леваду й полiзла в воду. Бере вона коноплi, а кругом неi крякають жаби, неначе приспiвують до роботи, щоб бабi було веселiше брать коноплi. Параска вийшла на свiй город полоть грядки i зараз углядiла Палажку в болотi, прийшла до тину та й гукнула до Палажки. – Боже поможи! дай боже, час добрий! Це ти, Палажко, купаешся в коноплях, чи що? Одколи живу на свiтi, не бачила, як люде купаються в коноплях. Палажка мовчала й не обзивалась. – Що це, Палажко, в тебе так сокоче в городi? Це, мабуть, твоi квочки наплодили тобi курчат повнiсiнький ставок. Будеш iсти оту курятину цiлу осiнь, ще й на рiздво розговiешся курятиною, – гукала всмiшки з свого городу Параска. – Бодай тобi заплодились такi курчата в головi та в животi, – не втерпiла-таки баба Палажка й гукнула, обернувшись до пригорка. – А картоплю вже випечерувала в грядках, чи, може, зоставила роботу невiстцi назавтра? Печеруй мерщiй, бо в картоплi, мабуть, вже раки завелись. – Ось як вилiзу з води, та висмикну кiлка з тину, та поб'ю тобi морду, то ти не будеш дражниться зо мною. – А бач, Палажко! ти все лаешся зо мною, то за те й покарав тебе господь: наслав на тебе заливу та накидав тобi жаб повнiсiнький город ще й леваду. Одже ж, побачиш! Як не держатимеш язика на вiжках, то в тебе ще заплодяться жаби i на печi, i в печi, – смiялась весела та жартовлива Параска. – А бодай ти на кутнi зуби засмiялась! – гукнула Палажка з конопель. – Примостилась на горбi, неначе та жаба на купинi, та тiльки звiдтiль зуби показуеш людям, та смiешся з моеi бiди. Ось я дам тобi в зуби, щоб покуштувала, яке мое лихо. Палажка нахилилась, достала з дна жменю грязюки й пожбурила через переулок на Параску. Мокрi грудки потрапили в голову здоровому соняшниковi й замазали багном його жовтий, нiби позолочений сонцем вид. Саме тодi йшла переулком Дорошева невiстка. Вона вглядiла за тином на горбi бабу Параску, поздоровкалась i спинилась. Ще здалеки вона чула, як баби перекидались лайкою та смiшками через тини й переулок, неначе хлопцi м'ячем, i побачила, що вони починають шпурлять грудки. Невiстка розказала Парасцi, що Солов'iха чогось прийшла в Дорошiв двiр, стала пiд повiткою, без сорому скинула спiдницю й бiлу сорочку проти вiкон, хапком надiла чорну сорочку i зараз майнула з двора. Молоду невiстку брав острах, щоб баба Солов'iха часом не заподiяла якогось лиха Дорошевi за те, що вiн не дав Палажцi спустить воду через свiй город в Раставицю. Параска не втерпiла, почувши про таку бабину чудну вихватку. І зараз гукнула до Солов'iхи: Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/nechuy-levic-kiy_-van/b-da-bab-palazhc-solov-s