Гастролi Іван Семенович Нечуй-Левицький Іван Нечуй-Левицький Гастролi Присвячуеться М. В. Лисенковi I Артист киiвськоi оперноi спiлки Флегонт Петрович Лiтошевський, пiсля важкоi зимньоi працi в оперi, одпочивав на волi в своiй власнiй оселi, в одному здоровому мiстечку над Россю в Киiвщинi. Вже минуло рокiв зо три, як вiн, заробивши чимало грошей, купив собi край мiстечка чималу мiщанську оселю з домком та з чималим садочком над самiсiньким берегом Росi. Хата була проста, мiщанська, хоч не дуже стара, але тiсна й присадкувата. Кiмнати були невеличкi, низькi. Лiтошевський поновив хату, звелiв пiднять сливе на пiваршина стелю, попрорубувать бiльшi вiкна й дверi i приставить прихожу з ганком. У дворi вiн поставив нову повiтку, станю та возовню з дривiтнею. 3 простоi хати вийшов гарний мiський домок з чималими лиснючими вiкнами та з мальованими вiконницями. Вже мiсяць май був наприкiнцi. Лiтошевський одпочивав у своему власному домi од самого великодня й сливе шодня сподiвався, що артистичне бюро от-от незабаром викличе його телеграмою будлi-куди на концерти або, може, й на опернi спектаклi в якийсь далекий город. Ця думка трохи турбувала його й позбавила його спокою в час спочинку серед чудовоi мiсцини, в чудовi майськi днi, в рiдному краi. Дiм стояв ганком в квiтник. За квiтником, збоку дому, на покатi горба розстелявсь садочок. За квiтником наниз зеленiв город, а за городом лиснiла на мочарi течiя. Лiтошевський сидiв за столом на широкому ганку. На столi парував самовар. Коло самовара поралась його жiнка Софiя Леонiвна. На схiдцях ганку вовтузився з цуценятами маленький синок, а коло його дибала на слабких ноженятах менша дитина. Чудова вловча собака з довгими вухами лащилась до дiтей, неначе запобiгала в iх ласки, щоб вони зласкавились й уткнули iй в щелепи скибку паляницi. Софiя Леонiвна родилась i зросла в Петербурзi. Їi батько був з дрiбних урядовцiв. Вона трохи повчилась в гiмназii, але в батька був малий засiб, i вона мусила вийти з середнiх класiв гiмназii й потiм скiнчила науку на акушерських курсах. І як до неi присватався молодий артист, украiнець, що недавно скiнчив науку в консерваторii, вона трохи не з вискоком та з вибриком вийшла за його замiж. В неi було на думцi поiхать з ним до Киева, до Одеси, побачить свiт, побачити тi гарнi й поетичнi краi, за якi так часто балакав i навiть марив ii чоловiк, закинутий на чужину: iй припадало до вподоби мандрiвне життя артистiв, бо вона була ворушлива й непосидяща. – Потривай лишень трошки, серце, з чаем. Одже я забув полити три щепi, що недавно прищепив коло криницi, – сказав Лiтошевський i повагом устав з стiльця та й пiшов за угол хати до криницi. Рублена наново криниця була насупроти причiлка пiд горбом. Дубовi цямрини, чистенько виробленi, нагадували iдилiчний малюнок гарного пейзажу. Лiтошевський окинув оком криницю, помилувався виглядом на горб, нiби заквiтчаний садком, на нову рублену криницю, ухопив вiдро з цямрини, почепив на журавель i заходився витягать воду. Гукнувши на наймита, вiн загадав йому тягти воду. Вони вдвох почали носить по двi вiдрi навпомiрки, почеплявши вiдра на двое коромисел, i полили щепи й деякi молоденькi яблунi. Лiтошевський пiшов у квiтник, вдруге попiдливав розкiшнi кущi оргинii, що були посадженi рядочком попiд штахетами. Лiтошевський був ще молодий: йому тiльки що минуло тридцять три роки. Вiн був рiвний станом, поставний та плечистий, темно-русявий та кругловидий, з ясними карими очима та повними щоками. Поживши на доброму поживку, сливе в розкошi, вiн заранi почав повнiшать, став тiлистий, навiть трохи огрядний. Щоки стали повнi та бiлi. Делiкатний рум’янець якось по-панянськiй закрасив щоки. Уся постать стала якась нiби м’яка, крихка й дуже скинулась на постать викоханого й випещеного пана. А змужнiвши, Лiтошевський став непроворний, неворушливий, навiть хамулуватий. І тепер вiн неначе знехотя й якось мляво ворушився в квiтнику, поливаючи квiтки. Як вiн став повнiшать, як погладшав, жiнка вже не так палко кохала його, як було колись переднiше: вона не любила людей отилих та огрядних. – Та годi вже тобi вовтузиться! Йди лишень та пий чай, бо твiй стакан прохолоне. Неначе тобi не було часу переднiше полить щепи. Мало тобi було дня! – гукнула на його з ганку Софiя Леонiвна низьким гучним альтовим голосом. Лiтошевський покинув вiдро, а сам похапцем подибав до ганку. Софiя Леонiвна посадила дiтей коло стола й почала наливать iм чай в мисочки та кришити в чай скибку паляницi. Вона була височенька на зрiст, трошки нижча од свого чоловiка, тiлиста й широкоплеча брюнетка, з чорними, нiби оксамитовими рiвними бровами, з карими чималими очима, з чималими мiцними руками. Своею мiцною постаттю, своiми мiцними, навiть товстими та жилавими руками, одслоненими аж за лiктi, вона скидалась на давню мiцну поставну римську матрону. Лiтошевський зирнув на ганок, на жiнку й несамохiть замилувавсь ii поставною постаттю, сливе чорними виразними очима та чорними бровами на матовому чолi. Вiн i досi кохав ii щиро й гаряче й не вважав навiть на ii вередливi норови, завсiдне бурчання та гримання то на його й на дiтей, то на наймичку або наймита-погонича. Софiя Леонiвна поставила стакан чаю на стiл осторонь од дiтей. Лiтошевський, приспiвуючи стиха якусь мелодiю з опери, не хапаючись сiв на стiлець, присунув стакан з чаем до себе й поцiлував жiнчину руку коло лiктя. – Як твоi руки запалились на сонцi аж до самiсiньких закачаних рукавiв, – стиха промовив Лiтошевський i хотiв вдруге познаменуваться до другоi руки. Софiя Леонiвна оступилась далi: очевидячки, цi любощi не дуже подобались iй. Чоловiковi уста стали тепер дуже повнi й рожевi i були такi пухкi та м’якесенькi, неначе в будлi-якоi гладкоi панянки. Софiя Леонiвна одхилилась i подалась набiк до дiтей, неначе зумисне одмикувала од чоловiка. Вiн це заприкмiтив, але йому здалось, що жiнка чогось роздратована: може, дiти пустували, щось неприемне вчинили, а може, наймичка зробила якийсь неприемний вчинок, якусь шкоду. Лiтошевський, напрацювавшись в садку та в квiтнику за довгий день, та ще в спеку, з великим смаком вдоволяв пекучу смагу здоровоi безжурноi людини, що всмак пообiдала i до втоми попоробила за довгий день незгiрше простого хлiбороба. Вiн випив стакан чаю, потiм другий i третiй, вийняв хусточку, втер спiтнiле чоло й одкинувся повними плечима на спинку стiльця, оглядаючи свою очепурену оселю, засаджений та засiяний чималий город та квiтник перед домом. Надходив вечiр, пишний та тихий, що обернув у рай береги й долину Росi й чудову горяну мiсцину по той бiк Росi. На заходi на бiрюзовому небi зайнялись червонястi й рожевi хмарки. По Росi на блакитнiй водi так само неначе попливли рожевi та червонястi хмарки, нiби хтось накидав в прозоре рiчане лоно шматкiв та клаптикiв дорогоi квiтчастоi тканки, i вони поволi пливли, то побгавшись чудовими жмутами, то нiби кинутi жужмом вередливою, але влучною рукою якогось митця майстра, щоб закрасить прозору рiчку такими дивними прикрасами, яких не зможе вигадать художник, навiть надарований найбагатiшою уявою й творчiстю. Рожевi й опаловi хмарки ледве сунулись по блакитному небi й щохвилини змiняли свiй обвiд: i в водi одкидались i ледве ворушились такi самi хмарки, неначе ними гралась чиясь невидна рука й звивала iх в сотнi чудових складок та жмутiв. – Яка чудова картина ондечки на Росi! От глянь! Ож придивись! Усю Рось неначе хтось закидав рожевими тахлями або жмутами шовку та чудернацькими квiтками, – промовив стиха Лiтошевський до жiнки. Вона одвела очi од дитини, котра сьорбала похапцем чай в мисочки, зирнула байдужно на рiчку й знов втирила очi в мисочку, наглядаючи за дитячою iжею. – А ондечки далеко, коло того стрiмкого каменя, що виникае з води саме серед Росi, як чудно одкидаються хмарки! Якраз так, неначе чотири покоси рожевого та червоного од квiток лучаного сiна десь на луках або в лузi або наче лежать рядочками червонi та рожевi покоси конюшини на полi. Ож придивись! – знов обiзвавсь Лiтошевський, милуючись пишнотою кольорiв того нiби фантастичного марева на прозорiй водi. Жiнка знов пiдвела нахилену голову й липнула очима на те диво. – От i вигадав якiсь покоси конюшини. То, певно, в твоiй головi або в твоiй фантазii ворушаться якiсь покоси, а не на водi, – сказала вона з смiшками в тонi своеi мови. Софiя Леонiвна мала надто прозаiчну вдачу, практичну й сливе вийнятково матерiальну. Не пiд таким небом вона зросла, щоб втямить красу тих рожевих покосiв на прозорiй водi та ще й милуваться ними. – Он вже рожевi покоси посунулись до скелi, вже скеля нiби заплуталась у iх, – говорив далi Лiтошевський. – Дивись-бо, дивись! Ондечки по обидва боки скелi випливають рибалки на човниках. От i вони вже нiби всунулись човнами в тi покоси й пливуть, наче по луцi, плутаються в покосах. Як заколивалась вода! Як побгались i покрутились покоси! Дивись-бо, дивись! – Одчепись! Дай менi покiй з тiею нiсенiтницею! Он Петрусь порозливав чай на скатерку й замурзався по самiсiнькi вуха. – От тобi на! Принесло ледащо отих рибалок! Порвали й нiби пошматували рожевi покоси та полотнища. А по водi нiби хто посипав червонi квiтки та рожевi скалки або побитi склянки й тахлi. Усе пiшло на руiну, неначе хто стряс кришталевий палац на скелi, i вiн розсипався, подробився й потрощився на шматочки та й обсипав усю рiчку червоним, рожевим та жовтим склом, – казав далi Лiтошевський, неначе сам до себе, не знайшовши одповiдi й спочування в своеi прозаiчноi дружини. Вiн замовк i, одпочиваючи, оглянув свою очепурену та прибрану оселю серед розкiшноi бережини. Вигляд на Заросся був чудовий. За Россю, наниз понад берегом тяглися останнi мiщанськi бiлi хатки в садочках на городах. Далi за ними на низинi в береговинi понад Россю зеленiли луки. Вище вгору за хатками вився поштовий битий шлях, а за шляхом тяглись рядками чималi зеленi спадистi гори. На горах в далечi зеленiли старi дiброви, неначе понасовувались на вершки гiр зеленi хмари. Насупроти самоi оселi гори наближались сливе до самого берега, а попiд ними вився поза млином шлях у мiстечко, коло глинястих проваллiв та вузьких долинок, нiби щiлин та розколин в горбах. Саме проти дому, в узенькiй долинi мiж двома горбами, червонiв горен в кузнi, а другий в гамарнi, звiдкiль було чути уривчастий стукiт та гуркiт молотiв. А далi, вгору по Росi, чорнiла гребля через Рось, через камiння, чорнiв млин за рiчкою. За млином стояли вози з мливом, вештались люде, що застоювали черги в млинi. По цей бiк росi од дому та садиби тяглися хатки в садках, в буйних старих вербах та сокоринах. І зараз над цим зеленим морем верб та сокорин раптом пiдiймався крутий гострий шпиль, а на шпилi бовванiла монастирська церква та дзвiниця з гострим шпичастим високим вершком, на котрому нiби телiпавсь причеплений позолочений хрест. Хрест аж горiв, неначе над тим морем верб, сокорин та садкiв чиясь рука пiдняла велетенський маяк i засвiтила зверху свiтло, нiби над хвилями моря та над небезпечними скелями. Надворi було тихо. Верби й осокори стояли непорушно. Нiгде й листочок не маяв, не коливавсь. Сине небо лиснiло, мов шовкове або скляне шатро. В садках лунали спiви соловейкiв. Смiялось весело небо, смiялась пишно вбрана земля, нiби на радощах в велике свято. Свiже повiтря неначе повiвало веселiстю та спокоем. Лiтошевський дививсь на той вигляд, довго милувавсь ним, водячи очима то на той бiк, то на цей бiк рiчки. Вiн родивсь i зрiс в одному селi тутечки недалечке, за двома горами, де його панотець дияконував увесь свiй вiк i поневiрявсь в бiдностi сливе ввесь вiк. Лiтошевський згадав, що йому от-от незабаром доведеться покинуть свою оселю, свою хату й iхать сливинь на усе лiто для заробiтку кудись далеко, в якiсь не дуже приемнi мiста, шквариться в душних вагонах або й на сонцi на поштових драбинчаках та чортопхайках. Не хотiлось йому тинятись по поганих гостиницях та гидких ресторанах. Вони вже йому остогидли в його мандрiвках. Поетичний на вдачу зроду, вiн аж зiтхнув, згадавши за неминучий од’iзд з чудового поетичного кубельця та ще в такий поетичний майський час. – Коли б ти, серце, знала, як менi не хочеться од’iжджать з дому на тi гастролi кудись в далекi краi та тинятись по гостиницях, часом типтися по труських шляхах, часом тьопаться по грязюцi. Сидiв би отутечки цiле лiто в цьому зеленому захистi, в цьому кубельцi, – згодом обiзвавсь до жiнки Лiтошевський. – Хоч не хоч, а мусиш iхать, хоч тебе до того нiхто й не силуе, – обiзвалась жiнка. – Коли ж, серце, нiякого засобу для життя не маемо. Як буду влiтку домувать, то кишенi будуть порожнi. Кажуть же селяни, що «й черв’як поживку шукае». Мушу й я шукать того поживку, щоб було чим самому живиться та й вас годувать. – Та й кубельце наше не таке гарне, щоб дуже за ним шкодувать. Яка ж у йому така надзвичайна краса? – Не тямиш ти тiеi краси. Ти зросла там, на пiвночi, в тому багнi, в петербурзьких околицях та на якихсь «Песках», – на передмiстi, що зовсiм-таки не сприяе розвитковi почування краси в натурi. Через це ти й не дуже-то здатна почувать красу цiеi гарноi горяноi мiсцини. – Ще що вигадай! Нездатна… Ти тут родивсь i зрiс, то для тебе тутечки усе здаеться гарне. Яка ж така б то надзвичайна краса в нашiй оселi або й у межуючих з нашим городом мiщанських оселях? Звичайний селянський город з грядками картоплi, бурякiв та цибулi. Тiльки соняшники, нагiдки та мальва й закрашують трохи цю звичайну повсюдну селянську левадяну красу, – сказала з нехтуванням жiнка. – А ондечки нанизу нашого городу! Глянь, який рядок велетнiв осокорiв та верб заглядае через тин в наш город з Лемiщиноi левадки! Хiба ж це не краса? – Старий лiс та й годi заглядае в нашу оселю… Наша дача анiтрошечки навiть не скинулась на дачу в Павловську або в Царському Селi, де ми колись жили рокiв зо три, як мiй небiжчик тато служив там в канцелярii. Вона бiльше скинулась на селянський звичайний город, а наша халупина нагадуе менi економське житло в якогось незаможного задрипаного дiдича, – говорила жiнка трохи насмiшкувато. – Коли хоч, то й очепуримо ii колись на зразець дачок у Павловську або в Петергофi. От, потривай, нехай я поiжджу по деяких чималих мiстах на гастролi та розстараюсь грошей. Тодi ти й будуйся, i чепурись, як хочеш, про мене, й на петергофський лад. – Он нанизу нашого городу попiд Лемiщиними сокоринами на мочарi слизить потiчок, що витiкае вгорi з криниць, та з проваллiв, та з далеких полiв! Я б звелiла викопать глей в мочарi й завела б там ставочок з зеленими бережками, як от, прикладом, на озерi коло царського дворця в Царському Селi. А он тамечки, в кутку квiтника, збудувала б якийсь гарненький кiоск з височенькою верандою, де б можна було влiтку пити чай з гiстьми, а на кiосковi зробила б плисковату стелю, буцiмбито там повинен стояти й грать оркестр. А до нашоi халупини збоку доконечно й безпремiнно треба б приставити хоч не залу, то принаймi чималу гостинну; а з гостинноi повиннi бути склянi дверi на просторну веранду з колонками, обсаджену виноградом, де б можна було влiтку в душнi вечори пограти в карти з гiстьми, побавиться, побалакать, а при нагодi й потанцювати. Це ж скрiзь так пороблено коло багатiших дач у Петергофi й у Павловську. Отодi б i менi було шкода кидать свою оселю, – так марила жiнка на петергофський лад. – Усе це було б непогано, але коштувало б скажених грошей, от як зароблю доволi грошей, то твоi петергофськi мрii можуть справдиться, – сказав Лiтошевський. – А як на мене, то одна й едина твоя мрiя варта вваги: це – викопать на тому мочарi в глеюватому грунтi та в мулi не петергофське озеро з зеленими бережками, а маленький ставочок: i гадюки не плодитимуться та не плазуватимуть по городi, i буде сажавка на рибу. Рибалки наловлять у Росiриби, накидають в сажавку, а ми хваткою хапатимемо вряди-годи, коли буде треба, як будлi-коли доведеться вiтать несподiваного або шановного гостя. В цьому ти маеш рацiю, бо це не мрii. Це корисна рiч, а не якiсь великопанськi петергофськi дачнi вигадки та витребеньки. – Наш ганок скинувсь на жидiвський: зовсiм такий, як коло хати в кравця Янкеля. Чом би пак не помалювать та не прикрасить зверху на причiлочку якимись прикрасами: розетками або визубнями? – Ну, не вигадуй! – Або он та брама в двiр! Зовсiм наче в заможного селянина… Стримлять в бур’янi та в буряках якiсь дурнi ворiтницi, якiсь стояни. Так рипить ця каторжна снасть, що чуть аж у монастирi, навiть аж у церквi через одчиненi дверi. Усi прочани, навiть, чують в церквi, коли одчиняють i зачиняють нашу браму, а в нашого сусiда аж собаки брешуть: певно, думають, що лiзуть злодii. Я звелiла б поставить над брамою на високих ворiтницях височеньку гарненьку арку та поцяцькувала б ii розетками, визубнями та зазубнями, та усякими взорцями, та помалювала б цi штучнi виробки дуже рiзкими фарбами, щоб це скидалось на палаци iндуських раджiв або на брами в давнiх ассiрiйських царiв, – розпускала далi своi мрii Софiя Леонiвна. – Це, може, було б i непогано. – Та ще й з драконовими головами та щелепами на кiнцях довгих труб, щоб дощова вода дзюрчала з зубатих пащек, як – пам’ятаеш? – в Петергофi на фонтанi з нiмфами та з тритонами. Було б пiкантно й кидалось би в вiчi оцим провiнцiалам. – Ну! Ще що вигадай! Ще й тебе нашi насмiшкуватi украiнцi продражнять драконовими щелепами. Це трохи скинеться на тутешню еврейську школу, де на дощових трубах телiпаються зубатi крокодилячi пащеки. – От i вигадуе! Єврейська школа… Нi сiло, нi впало, а вiн вже тулить мене до еврейськоi школи. З тобою усе така справа. Нi в чому тобi нема догоди – я в тебе i циганка, i еврейська школа, – почала сердиться Софiя Леонiвна. – Та то я жартую! Хiба ж пак не можна пожартувать, коли на серцi радiсно? Нехай ти будеш i смуглява циганка, i циганська файда, але я ту циганочку люблю, як свою душу, – сказав м’яким голосом Лiтошевський, хоч у тому м’якенькому голосi й дзвенiли природженi жарти та смiшки. Невважаючи на свою м’яку вдачу, вiн таки любив вряди-годи пускати шпильки та голочки украiнського жарту якось несамохiть: якось само наскакувало на язик… «Ой ти, чорна, подай човна; а ти, руда, ходи сюда; а ти, бiла, постiй там: я до тебе прийду сам!» – замугикав Лiтошевський з тонким натяканням жiнцi, котра була трохи смуглява: на його найшла направа трошечки пожартувать. Столична жiнка прислухалась i таки втямила той жарт, завинутий в пiсню, наче в прозору тканку. – Яка ж це бiла? Це, певно, капельмейстерша Чернявська, – бiла, як жидiвська маца? А я б то чорна, чи що? – спитала Софiя Леонiвна. Лiтошевський з нестямки схопивсь i цмокнув ii в уста, щоб загасить поцiлунком шорсткий жарт. Сонце закотилось за скелi та верби, неначе золоте коло. На опаловому небi згасали вогнi й блякли чудовi квiтки та шовки. З-за верб визирнула вечiрня зiрка, велика, неначе срiбний клубочок, обтиканий дiамантами. Друга зiрка, така сама ясна й блискуча, виглянула з води, неначе засяла й залиснiла десь у водянiй глибочинi. Повiтря одразу одвологло, стало вогке, свiже й нiби вливало живоття в тiло, бадьорило душу. Софiя Леонiвна, нагодувавши дiтей, заходилась мить посуд. Лiтошевський запалив цигарку, зiйшов по схiдцях у квiтник i попростував довгою стежкою через город до течii. Вiн ненароком зирнув на двi дiамантовi вечiрнi зiрки – на небi й у водi, i арiя «До зiрки» з «Тангойзера» якось несвiдомо спала йому на думку. Вiн почав виспiвувать арiю, своiм звичаем, ходячи по стежцi, бо хоч i був пам’ятливий на спiви й мотиви, але завсiгди промовляв арii, нiби на репетицii в театрi, щоб вони часом не вислизнули з пам’ятi. Вечiрня тиша, пишнота й поезiя i в небi, й на землi розворушили в його артистичнiй душi поетичне натхнення. І полилась чудова арiя, i чистий гучний баритон рознiсся в повiтрi, поплив понад водою, пiшов луною по садках та гаях. Голос дзвенiв, то тихiшав, то мiцнiшав на високих нотах. «Вечiрня зiронько моя! Тобi привiт шлю серцем я: всiм серцем смирним, люблячим. Не смiйся ж, янголе, над ним. Янголе свiтлий, янголе милий! Ти ж менi свiтиш, мов промiнь теплий!» – виспiвував артист, ходячи по стежцi та зиркаючи на небо. І од вечiрньоi зiрки вiн несамохiть переводив погляд на ганок, де мiж двома парами колонок та мiж зеленим листям винограду манячiла в свiтлi рiвна та хистка постать Софii Леонiвни, за котру вiн був ладен оддати i свою душу, i свое живоття. Вона i свiтила йому, i обсипала стежки та дорiжки його живоття нiби перлами та квiтками, i закрашувала й той садочок, i усю оселю, i гаi, i левади, i саму Рось з лиснючим одлиском ясного неба. А соловейки аж лящали в вербах та садках в береговинi. Голосний солов’iний ляск змiшувавсь докупи з щебетанням дрiбного птаства. Коло млина на лотоках та на спустi здалеки якось глухо шумiла й булькотiла вода. І пташине щебетання, i солов’iне лящання, i далеченький придавлений клекiт, i шум води пiд лопатнями млинових колiс – усе це нiби вторувало артистовi, як дрiбне вторування оркестру та густе на низових тонах гудiння органа. Лiтошевський усе ходив по стежцi й виспiвував, переходячи од однiеi арii до другоi. Чудовий вечiр, свiже, вогке повiтря, поезiя в небi й на землi наддавали йому охоти до спiву, наддавали моцi його горовому баритоновi, що переходив iнколи на високих нотах в дзвiнкий тенор. Артист спiвав i слухав сам себе. Вiн розспiвавсь, як часом розспiвуються нервовi спiвучi украiнцi, його спiв несвiдомо линув з його душi, неначе спiвав хтось iнший, а не вiн сам, а вiн тiльки слухав тi спiви, нiби вони лились десь з високостi неба, од зiрок, од рожевих хмарок i тiльки йшли луною в його голосi. В його серце якось несамохiть взрушилось, почування розжеврiлись. Вiн спiвав i сам себе слухав, неначе давнiй самотнiй запорожець колись виливав спiвами свою душу, свое серце на самотi, десь в степу або в дiбровi та в гаi, i тiльки сам себе слухав та… слухали його дикий степ i дiброва. Спiв Лiтошевського на самотi подихав поезiею, котра заживком животiла в його серцi. І коли б такi спiви Лiтошевського лились з театральноi сцени, як млiли б людськi душi! І не одно серце умлiвало б, не одна б сльоза покотилась з очей. І од грому оплескiв, певно, затрусились би стiни в театрi. На чистому повiтрi арii лунали далеко по околицi. Їх почули сусiди. Незабаром з-за тину вигулькнула з лопуха та з болиголови одна голова й сперлась на тин, потiм друга. Звiдкiльсь набрались непроханi слухальники та цiкавi слухальницi й зазирали в садок то здалеки, з пригорка, то через тини. За Россю з мiщанських хаток теж повиходили цiкавi й охочi до спiвiв люде й слухали спiви. Дiвчата й парубки там посходили наниз в бережину, повилазили на камiння й бовванiли, мов якiсь стояни, натиканi по камiннi. Цi несподiванi слухальники наддавали артистовi охоти. Вiн зрiс на селi в глушинi; як був малим, то гуляв з хлопчиками, а як пiдбiльшав i пiшов вчитись в школу, то привозив украiнськi книжечки й залюбки читав iх наймитам та наймичкам та хлопцям. Цi сiльськi слухальники й тепер поохочували його до спiвiв сливе так, як i мiськi слухальники та глядачi в театрi. Надворi поночiло. Висипались зорi на небi, наче золотi та срiбнi взорцi на темно-синьому оксамитовому фонi. За Россю заблимало свiтло в вiкнах. Небо нiби засiяло зорями й прозору Рось. По той бiк Росi, насупроти самоi оселi, в глибокiй западинi палало два горна в кузнi та в гамарнi, де вироблювали залiзний посуд. З-пiд молоткiв безперестанку бризкали iскри, неначе грали огнянi фонтани. Нижче од оселi, над Россю, чорний шпиль нiби зливсь з церквою та шпичастою дзвiницею в одну суцiльну купу. І в сутiнках здавалось, нiби за вербами та осокорами пiднiмаеться високо до неба або стародавня башта на стрiмкiй твердинi, або величезний шпичастий собор десь в Бургосi в Іспанii, або готицька вежа десь на високiй скелi над Рейном. А он серед Росi витикаеться й мрiе на лиснючiй водi завальна скеля. Ондечки далi старi верби нiби вкрили млин од негоди та сльоти. І Лiтошевському ввижувалось, що вiн спiвае на якiйсь здоровiй сценi, кругом котроi виникли якiсь велетенськi, невимовне гарнi декорацii. – Цок-цок, стук-стук! Цок-цок! Гуп-гуп! – виразно долiтало з-за Росi в тишi вечiрньоi доби достоту, нiби в «Трубадурi» в циганському таборi вистукували на ковадлi цигани в такт оркестровi. Лiтошевський й сам незчувся, як перед ним неначе чудом виникла сцена в театрi, повна циган, i перехопивсь на веселi спiви циган. А потiм згодом йому спала на думку арiя самого Трубадура. Вiн затяг цю арiю, повну задуми та смутку. Його очi несамохiть обернулись на ганок, на жiнку, i в його душi несподiвано виникла думка, що Софiя тепер чомусь стала не така прихильна серцем до його, як було колись переднiше, що пал ii кохання холоне, зникае в ii серцi; i вiн незчувсь, як легеньке зiтхання недоброхiть вирвалось з його грудей. І Трубадурова арiя задзвенiла смутно, жалiбно. Голос задзвенiв, але помаленьку стихав та стихав од жалю та скорботи… І несподiвано, навiть не перетинаючи спiву й не спиняючись, вiн заспiвав смутну украiнську пiсню: «Ой жаль серцю, жаль, серденьку печаль, що я молод оженився!» І в його голос затрусивсь од смутку, нiби обливсь журбою й тугою, а далi нiби заплакав. Було нiби чуть тi сльози, хоч iх не було видно. Це був чоловiчий плач без слiз, плач сухими очима, найважчий плач на свiтi. Софiя Леонiвна звелiла наймичцi прийнять самовар i прибрати на столi. Наймичка засвiтила свiтло й принесла керосинку. Софiя Леонiвна запалила керосинку й заходилась прягти на iй молоко та готувать дiтям на вечерю молочну кашу. Свiтло осяяло ганок, лапатий та листатий виноград та дрiбнолистий повiй, осяяло оповитi листям колонки й усю поставну Софiю Леонiвну. На фонi чорноi ночi навкруги вона ворушилась та вешталась на ясно освiтленому ганку, неначе намальована художнiм Рембрандтовим пензлем на картинi виразно й рiзко в ясних блiках. У сей освiтлений ганок свiтився ясно й рiзко, неначе чиясь вигадлива рука якимсь чудом поставила клаптик сонячного дня серед темряви чорноi ночi. Лiтошевський вертавсь стежкою од течii до хати й здалеки милувався тим виглядом на ганок, неначе чудовою картиною. Перед ним нiби з’явилась жива картина на сценi в театрi. Софiя Леонiвна стояла непорушне й вважливо кмiтила за керосинкою. Їi постать була нiби намальована. Чорнi оксамитовi брови виразно виступали на матовому чолi. Їi вид неначе в фантастичному освiтленнi став делiкатнiший в сяевi, i краса стала нiби iдеальна. Вона стояла, мов Паризада в казцi «Тисяча одноi ночi», в фантастичному садку. От вона поворухнулась, повернула вид. Тi блискучi, чималi очi блиснули, як двi зiрки. І вона в одну мить закрасила для його i рожеве небо на заходi, i усе зоряне сине небо. В Лiтошевського несамохiть вилинула в душi арiя з «Фауста», пiсня до коханоi iдеальноi Маргарити. Вiн заспiвав цю арiю, i його голос ще бiльше набравсь сили, неначе подужчав. Серце пiдказало той запал в спiвi, те почування, яке рiдко находе натхненням на артистiв. Вiн був ще молодий. В серцi ще не виснажилось почування, не вишахрувавсь до решти запал, як бувае в доходжалих або в пiдтоптаних артистiв. Спалахнула в серцi палка любов. Лiтошевський наближивсь до ганку, вступив в освiтлене мiсце, спинивсь i почав виспiвувати з запалом. «Ой Маргарито! Ой Маргарито! В тобi все мое життя, усе мое щастя!» – спiвав вiн, простягаючи руки до Софii Леонiвни, неначе благав ii кохать його одного, дати йому ще бiльше щастя, котрим вщерть було налите його серце. Софiя Леонiвна пiдвела голову й зирнула наниз на свого чоловiка, на його зчервонiлi повнi та бiлi щоки, вловила блиск карих очей, в котрих виявлялось кохання й благання; i iй чомусь стали неприемнi його делiкатнi, сливе панянськi рум’янцi на щоках, став неприемний палкий погляд благаючих очей. Вона спустила очi й не дивилась на його. І його робленi сценiчнi жести та миги, i сама арiя була для неi неприемна. Іншi очi, iншi брови вже вразили ii серце. Вона пригадала сусiда Николаiдоса. Вiн нiби став уявки перед нею, в освiтленiм кружалi перед ганком, поруч з чоловiком. І в неi недоброхiть майнула сiльська украiнська пiсня, котру вона часто чула од своiх наймичок i котра дуже припала iй до вподоби: «На городi бузина, – в неi листу нема: одчепися, препоганий! в тебе хисту нема». Софiя Леонiвна зирнула насмiшкуватим поглядом на чоловiка й трохи не гукнула з ганку на одповiдь палкоi та почутливоi арii: «Одчепися, препоганий, в тебе хисту нема». Той хист вже вона побачила в сусiда. І той хист у сусiда вже давненько припав iй до вподоби й опанував ii серце й душу, сущiсть ii палкоi душi, що скинулась на душу давньоi римськоi Мессалiни. А небо пишалось ясними зорями. Садки нiби млiли в розкошах мая. Млiло й серце в молодого артиста. Лiтошевський все виспiвував арiю до Маргарити, простягав, нiби всмiшки та в жарти, руки до своеi коханоi Маргарити. Пишнота майського вечора, i сине зоряне небо, i спiви соловейкiв взрушили його серце, розбуркали кохання. Вiн був артист душею, вчився на артиста не для артистичного заробiтку, не для слави, не для засобiв життя, а через те, що любив музику, був спiвучий зроду та падковитий до пiсень, любив спiви, як люблять iх украiнськi хлопцi та дiвчата, що ладнi спiвать з ранку до вечора. Артизм був единим в його потягом до артистичноi науки, до цього штучництва. І батько i мати не пускали його на сцену. Скiльки було в iх сварки, змагання та плачу! Одначе вiн намiгся й не послухав iх, на одчай подався до Петербурга добувать собi iншого талану. Потяг до спiву, до сцени був у його надто великий, в його коханнi був значний сутiнок iдеальностi та романтичностi. Софiя Леонiвна ще й досi здавалась йому нiби iдеальною Маргаритою, що ладна й тепер спiвати пiснi про кохання, сидячи за прядкою серед простенькоi, але поетичноi обстави. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/nechuy-levic-kiy_-van/gastrol