Гетьман Іван Виговський
Іван Семенович Нечуй-Левицький




Іван Нечуй-Левицький

Гетьман Iван Виговський





І


В Переяславi, пiсля ради 8 генваря 1654 року, гетьман Богдан Хмельницький з козацьким вiйськом прийняв присягу на пiдданство московському царевi Олексiевi Михайловичу перед московськими посланцями. Пiсля того московськi посланцi мали через тиждень виiхати до Киева, щоб прийняти присягу од духовенства, киiвських козакiв та городян. Богдан Хмельницький послав свого генерального писаря Iвана Остаповича Виговського поперед посланцiв до Киева. Гетьман знав, що киiвський митрополит Сильвестр Косов i все киiвське духовенство не хотiли приставати на пiдданство московському царевi, i боявся, що митрополит, може, не вийде назустрiч посланцям з процесiею i не схоче привести до присяги киян.

Виговський прибув до Киева поперед посланцiв i зараз пiшов до митрополита. Митрополит жив в старих дерев'яних покоях на цвинтарi Софiйського собору, котрi стояли серед старого садка. Виговський заповiстився через келiйника. Митрополит звелiв просити його в покоi.

Була ще рання година. Митрополит тiльки що поснiдав. На столi на олив'яних полумисках лежали недоiдки редьки та смаженi на сковородi кружалки квашених бурякiв, обсипаних борошном. Сильвестр Косов сидiв на стiльцi з високою спинкою. Перед ним на невеличкому столиковi лежав розгорнутий фолiант, старий та пожовклий, переплетений в шкуратянi товстi палiтурки з застiжками. Вiн дочитував листка, i йому, очевидячки, не хотiлось одривати очей од книжки як писар переступив порiг його кiмнати.

Виговський низько поклонився митрополитовi. Митрополит зирнув на його сердито, але встав з стiльця. Вiн був вже старий та сухорлявий, з довгою сивою бородою та короткими косами, котрi посiклись i вилися кругом голови посiченими пухкими кучерями. Митрополит поблагословив Виговського. Виговський поцiлував владику в руку i знов низько поклонився.

– Прошу вступити до моеi бiблiотеки, – обiзвався владика i показав рукою на одчиненi дверi в низький, але просторний покоiк, в котрому по стiнах були поприбиванi полицi, а на полицях лежали й стояли книги в шкуратяних палiтурках. У вiкна заглядали обсипанi iнеем гiлки волоських горiхiв i затiнювали невеличкi шибки, пропускаючи в бiблiотеку срiблястий м'який бiлий свiт. Митрополит попросив Виговського сiсти коло стола, а сам сiв проти його.

– Ясновельможний гетьман кланяеться вашiй милостi, cвятий владико, i просить ваших молитов. Може, ваша милiсть чули, що до Киева iдуть московськi посланцi з боярином Бутурлiним на чолi, щоб одiбрати присягу од вашоi милостi, святий владико, од вищого духовенства, киiвських козакiв та городян.

– Чув, чув i знаю, що сьогоднi опiвднi посланцi будуть в Киевi. Але нi я, нi духовенство на Украiнi не думаемо присягати царевi на пiдданство. Про це гетьмановi нема чого й говорити! – сказав митрополит i при останнiх словах аж скрикнув.

– Чом же так, святий владико?

– А тим, що поки наша церква залежить от цареградського патрiарха, ми вдержимо свою автономiю i своi права. Не такоi заспiвае нам московський патрiарх Никон, чоловiк простий, невчений, крутий та завзятий на вдачу. Вiн зламае нашу автономiю i запроторить наших владик i попiв в своi льохи, в котрих вiн карае муками своiх духовних. Про присягу нашу нехай ясновельможний гетьман i не допоминаеться! – знов аж крикнув старий владика, i його посiченi кучерi задрижали кругом голови.

Виговському самому було до вподоби, що владика не хоче присягати Москвi, бо вiн не любив Москви; його блискучi карi очi аж заграли, але вiн не насмiлився виявити своiх потайних власних думок i мовчав; вiн мусив чинити волю i наказ гетьмана.

– Та ще он про що пише нам один протопоп з Чернiгова: пiшла нiби чутка, що московський патрiарх Никон думае заново перехрещувати нас всiх на Украiнi, бо ми хрещенi через обливання водою; наче не все одно, чи облити дитину водою, чи поринути ii з головою в воду: благодать Божа даеться й через обливання, бо це тiльки форма сакраменту. В Москвi на нас вважають за це, як на неправославних. Буде нам морока з московським патрiархом.

– Що правда, то правда: тепер у нас на Украiнi владики й протопопи – люди з високою просвiтою, а в Москвi владики невченi й простi; однi другим нерiвня, -обiзвався Виговський.

– Це правда, пане писарю! З невченими людьми погана справа.

– Принаймi, святий владико, не зрiкайтесь вийти з процесiею назустрiч посланцям i привести до присяги киiвських козакiв та городян.

– Це можна вчинити. З процесiею я вийду з усiма iгуменами й протопопами, а бiльше цього нiчого не можу вчинити, – сказав владика голосом, в котрому проривався сутiнок досади й невдоволення.

Виговський встав i розпрощався з владикою.

– От-от незабаром прибудуть посланцi, – обiзвався Виговський, – час би вже, святий владико, i виступати з процесiею i ждати посланцiв хоч за версту за Золотими воротами.

– Добре, добре! Зараз iду до собору i ми рушимо з iгуменами i протопопами в процесii: це можна вчинити, це можна! – сказав владика. – А бiльше нiчого не зроблю й не хочу! не хочу! – сказав з гнiвом.

Митрополит з досади встав, випростався на ввесь свiй високий зрiст i почав ходити по бiблiотецi, розгладжуючи свою довгу розкiшну бороду. Вiн на одну мить спинився коло вiкна i втупив очi в густi гiлки волоських горiхiв, обсипаних iнеем, як срiблом. Постоявши коло вiкна, владика швидким рухом обернувся до Виговського i знов промовив з досадою i завзятiстю:

– Бiльше я зробити не хочу i не зроблю, бо проти мене пiдуть усi iгумени й протопопи. Вони встоюють за автономiю украiнськоi церкви, а я не хочу йти проти iх.

Виговський встав з стiльця i почав прощатись.

– Де ж будуть обiдати царськi посланцi? Треба ж iх прийняти почесне i видати iм добрий обiд, – сказав Виговський.

– Сьогоднi пiсля присяги я мушу запросити iх до себе на обiд i нагодую iх не редькою та смаженими буряками, а доброю днiпровою рибою. Це я повинен вчинити як митрополит, – обiзвався владика на прощаннi. – I тебе, пане писарю, прошу завiтати до мене на обiд. Ти вмiеш провадити розмову з посланцями, бо ти до того здатний i звичний, а менi нема охоти балакати з ними.

– Час вже, святий владико, виходити назустрiч з процесiею, бо козаки вже давненько виступили з Киева стрiчати посланцiв, – сказав Виговський.

– Йду, йду зараз до собору i зберу усiх iгуменiв i протопопiв, – сказав владика i звелiв келiйниковi шляхтичевi подавати теплу рясу та клобук.

Тим часом тисяча козакiв Киiвського полку ще вдосвiта виступила з мiста назустрiч московським посланцям. Козаки стрiли посланцiв за десять верстов од Киева i пiшли поперед iх. За козаками конюшi вели дванадцять царських коней турецькоi породii, вкритих чепраками, затканими золотом, котрi волочились по землi; на чепраках лежали вишиванi золотом сiдла. Потiм йшов полк боярчукiв, а за ними вели ще рядок турецьких коней, на котрих збруя лиснiла золотом та перлами. Помiж кiньми несли четверо прездорових знамен. Позад усiх iхали посланцi. Червонi кунтушi з вильотами на рукавах, жупани та покривала на конях горiли як жар на бiлому фонi снiгу та iнею. Вглядiвши поiзд, довбишi вдарили в казани, трубачi заграли. Сила народу рушила назустрiч посланцям.

За Золотими ворiтьми стрiв посланцiв митрополит з великою процесiею, з iгуменами i намiсниками монастирiв. Владика сказав посланцям промову, i вся процесiя рушила через Золотi ворота до святоi Софii. Митрополит, одправивши молебень, привiв до присяги козакiв та городян, а сам "од жалю умлiвав", а все духовенство "за сльозами свiта не бачило", – як записав тодiшнiй лiтописець. Митрополит I усе духовенство не зложили присяги, що дуже не сподобалось бояриновi Бутурлiновi i усiм посланцям.

Запросивши до себе в келii посланцiв на хлiб та сiль, владика накинув на себе мантiю i, взявши в руки хрест, вертався в своi покоi. За ним слiдком йшли посланцi й Виговський. Народ обступив владику i брав благословення. Владика насилу рухався, благословляючи народ.

До його пiдступили двi панii за благословенням. Одна з iх була вже немолода, повна на виду, закутана бiлою хусткою поверх очiпка. Друга була молода, височенька, поставна, повновида й бiла на виду, як лелiя. Вона так само була закутана бiлою хусткою поверх невисокоi шапочки i була убрана в темно-червоний кунтушик, облямований навкруги бiлим горностаем. Їi повний, делiкатний вид неначе був обведений бiлими рамками з бiлого пуху та срiбла, i саме лице ii було бiле, як бiла лелiя, а повнi рум'янi уста червонiли на морозi, як листочки троянди. Молода панна i справдi була схожа на бiлу квiтку. Чималi темно-карi очi та рiвнi густi брови дуже виразно малювались, обведенi навкруги бiлим вбранням.

Виговський кинув очима на молоду панну. Його вразили ii блискучi карi очi та темно-русi густi брови. Тi очi, тi брови так були схожi на його темно-карi очi та темно-русi густi брови, неначе перед ним стояла його сестра або його близька родичка.

– Який дивний випадок! Бачу неначе в дзеркалi своi власнi очi, своi брови! Неначе мене й цю молоду панну одна мати породила. Яка вона бiла, неначе раннiй бiлий ряст пiд снiгом! Якi в неi делiкатнi рум'янi уста, неначе листочки делiкатноi троянди!

Виговський несамохiть задивився на ту молоду панянку. Вiн не зводив з неi очей, доки вона брала благословення у владики й цiлувала хрест. Владика привiтно осмiхнувся до неi як до особи, котру вiн знае.

"Певно, якась шляхтянка, а може, й князiвна", – подумав Виговський, не зводячи очей з лелiйно-бiлого личка дiвчини, i, сам не знаючи чого, легенько зiтхнув i задумався.

Виговському тодi вже минуло сорок рокiв i вiн ще був не жонатий.

"От би я з ким одружився! Яким теплом повiяло на мою душу од тих карих очей, од того лелiйного личка! Яка вона мила, як та бiла голубка!" – подумав Виговський i тихою ходою попростував слiдком за владикою та посланцями.

Обидвi панii провели владику до середини саду i повернули назад. Виговський в той час забув i про церемонiю, i про посланцiв. Йдучи по саду, обсипаному срiблястим iнеем, вiн все нiби бачив ту лелiйно-бiлу панну з карими очима в матовому туманi срiбного густого iнею. Йому здавалося, нiби серед саду несподiвано з'явилась якась русалка з прозорим бiлим делiкатним личком, нiби облитим свiтом повного мiсяця. I той старий садок став для його веселим, поетичним, фантастичним. Йому здавалося, що вiн от-от знов побачить десь в гущавинi, в срiбному туманi iнею ту панну, легеньку, делiкатну, з прозорим личком, з палкими очима.

"Вона зирнула на мене кiлька разiв, – подумав Виговський, – i навiщо я убрався в буденну старовизну? Посланцi неприемнi менi гостi, i це я для iх натяг полинялий кунтуш. Ото якби було знаття, що побачу таку цяцю! Убрався б напродиво в найдорожчий кунтуш!"

Владика вже входив в келii. За ним iшли бояри та козацька старшина. А Виговський неначе не бачив тiеi процесii, забув навiть про неi i все оглядався на ту стежку, котрою вийшла з садка молода панна, все неначе бачив ii постать, закутану в темно-червоний кунтушик, оповиту смугами бiлого горностая. Йому все здавалося, що вiн от-от углядить ii кораловi уста i лелiйне личко десь мiж срiблястими делiкатними пушинками iнiйного туману.

"Ця зустрiч не минеться менi дурно. Щось буде, а що буде, того я й сам не вгадаю. Серце мое й досi спало, неначе було пригноблене походами, битвами, та канцелярською роботою, та палкими вередливими вихватками гетьмана Богдана. Почуваю, що мое серце якось раптово прокинулось тут, на волi, серед пишних церемонiй, серед празникового блиску й сяева, серед вольного натовпу гуляючих людей, в срiбному туманi iнею, де майнув ii легкий м'який лелiйний вид. Я в Киевi тепер вольний, як школяр на вакацiях. Я знайду ii i довiдаюсь, хто вона", – думав Виговський, вступаючи позад усiх в низькi, тихi й привiтнi митрополитськi покоi.

Увiйшовши в келii, митрополит скинув з себе архiерейську мантiю i обернувся до образiв, котрими була заставлена стiна в просторнiй свiтлицi. Печорський архiмандрит Йосиф Тризна прочитав молитву перед трапезою. Митрополит попросив гостей сiдати за понакриванi столи. Виговський сiв за стiл, а з його думки не виходила несподiвана зустрiч з якоюсь незнайомою чарiвною панною. Вiн через силу слухав, про що балакав Бутурлiн з митрополитом, одповiдав коротенько й неохоче на запитання Бутурлiна, сидiв задуманий, а перед ним все манячiв чарiвний вид панянки з темними очима.

"Ця зустрiч не випадком трапилась. Це моя доля стрiла мене сьогоднi несподiвано серед празникового блиску i вразила мое серце", – думав Виговський i насилу дiждався кiнця парадового обiду.

Розпрощавшись з митрополитом та посланцями, наговоривши посланцям багато красномовних слiв, Виговський вийшов з келiй на цвинтар, де козак держав за поводи його коня. Вiн сiв на коня i покатав до свого брата Данила Виговського, котрий тодi пробував з жiнкою у Киевi, посланий гетьманом по вiйськових справах, i проживав у домi старого Євстафiя Виговського. Невеличкий домок був власнiстю батька Iвана Остаповича, старого Євстафiя Виговського, котрий тодi проживав в Киевi. Домок стояв на Старому Киевi за софiйською оградою, де в тi часи переважно жили православнi й католицькi дворяни та магнати. Iван Остапович i Данило вважали це житло за свое власне i, пробуваючи в Киевi, жили в старого Євстафiя, як у себе вдома. Данило недавно тодi оженився з старшою дочкою гетьмана Богдана Катериною.

Вже надворi сутенiло, як Iван Остапович вскочив конем в просторний двiр старого Євстафiя Виговського, кинув поводи козаковi i пiшов в невеличкий дерев'яний дiм, де його привiтали од щирого серця брат Данило з жiнкою. Катерина посадила його за столом на покутi i все розпитувала про обiд в митрополита, про посланцiв. Виговський одповiдав з неохотою.

– Чи не слабий ти часом, Iване Остаповичу, що сидиш смутний та невеселий? Нi розмова, нi iжа не йде тобi на душу? – питав його брат.

– Може, й слабий, та не вгадаю, на яку слабiсть, – обiзвався Iван Остапович. – А може, я втомився од тiеi тяганини, що випала на мою долю сьогоднi, – сказав Виговський, сiдаючи за вечерю.

– Та розкажи ж бо, Iване Остаповичу, як обiдали посланцi в митрополита? – питала в його Катерина.

– А як же обiдали? Печорський архiмандрит прочитав молитву, митрополит поблагословив трапезу, усi посiдали за столи та й обiдали, – знехотя одповiв Виговський.

– Що ж таке ви iли? якi потрави? чи багато було потрав? чи добра була страва? – питала цiкава та говорюча Катерина.

– Оцього я вже тобi не зможу розказати. Щось таке iли, iв i я, але що iли, того вже я не пригадаю.

– Невже-таки не пригадаеш? Та розкажи-бо! -чiплялась Катерина.

– Чимсь закушували пiсля горiлки,.. здаеться, був кав'яр, а там далi був борщ з карасями, а потiм… я вже й лiк погубив тим потравам, бо обiд був довгий, як лiтнiй день. Менi аж обридло сидiти за столом.

– Отже, ти чимсь не вдоволений… Чи не трапилось там, часом, чого за обiдом? Може, ти занедужав через той обiд, що все позабував? -говорила Катерина й дивувалась.

Вона знала, що Iван Остапович любив побалакати, все скрiзь примiчав, все навиглядав i вмiв чудово про все оповiдати. Катерина любила слухати його жваву веселу розмову, а сьогоднi Iван Остапович неначе затявся говорити й розказувати, та ще й про таку цiкаву рiч для киян як обiд в митрополита для значних царських бояр.

– Може, Iване Остаповичу, це на тебе наслано? Там же була сила усякого народу, i приязного для тебе, i ворожого. Може, це тобi сталося з пристрiту? Ти значний чоловiк на Украiнi, а там же на тебе зорило стiльки усяких очей! – сказала Катерина.

– Ох, зорило багато усякових очей! Ти, Катерино, трохи вгадала, – обiзвався Виговський, i знов перед ним майнули пишнi очi i лелiйне личко кругловидоi панянки.

– А я тут ждала, як Бога з неба. Сидячи в хатi думала: ото вислухаюсь сьогоднi про усякi дива, якi там були на обiдi. А ти мовчиш, неначе води в рот набрав, – говорила весела Катерина.

– Нехай, Катерино, я завтра тобi розкажу про усякi потрави та розмови на тому парадовому обiдi, а сьогоднi я зараз ляжу спати та дам такого хропака, якого, певно, завдадуть i московськi пузатi бояри пiсля судакiв, та осетрiв, та усяких наiдкiв.

– Невже-таки всi вони пузатi? – сказала Катерина зареготавшись.

– Усi не всi, а було трое таких, що й на одну паровицю не вкласти, – сказав Виговський.

Данило Виговський, високий сухорлявий чоловiк з гострими розумними очима, осмiхнувся з-пiд пухких довгих вусiв одним кiнцем рота, скрививши уста навскоси; вiн знав, що Iван Остапович не любить московських бояр як людей грубих i неосвiчених i готовий пiдiймати iх на смiх.

– Сьогоднi вранцi я сидiла коло вiкна, а митрополитський кухар нiс з торжка такого здоровецького коропа, що хвiст волiкся по снiгу. Iване Остаповичу! чим був начинений той короп? Чи рижом та грибами, чи рижом та родзинками? – обiзвалась цiкава Катерина.

– Їй же богу, сестро, не пам'ятаю! Чимсь був начинений, але чи гречаною кашею, чи рижом з грибами, чи половою та клоччям, цього не пригадаю, – сказав Виговський осмiхаючись.

– Ну! якби половою та клоччям, то ти б таки примiтив, яке воно на смак, – сказала Катерина i зареготалась дрiбним смiхом. – Ет! сьогоднi я нiчого не допитаюсь в тебе, ти чогось неначе зварений в окропi.

– Катерино! та й цiкава ж ти, нiгде правди дiти! Дай братовi спокiй, – обiзвався з кутка Данило Виговський, примiтивши, що Iван Остапович сидить понурий.

– Ото цiкава я знати, про що говорили посланцi з митрополитом. Мабуть, iм не припало до вподоби, що митрополит та значнi духовнi особи не присягали на пiдданство царевi, – сказала Катерина, котру брала навiть нетерплячка, що стосувалось полiтики, бо в тi часи загального полiтичного зворушення на Украiнi, коли все народне життя зворушилося до самого дна, полiтикою цiкавились не тiльки козачки, але навiть селяни й молодицi, щоб стояти напоготовi до оборони своiх iнтересiв i свого життя. В той небезпечний час усi практичнi, аграрнi й релiгiйнi iнтереси усього суспiльства часом залежали од однiеi битви козакiв з поляками, од якогось одного пункту полiтичноi умови Богдана з Польщею. Усi стояли нiби на повсякденнiй сторожi i мусили бадьористо й невсипуще стерегти себе од усякоi напастi.

– Йди спати, Iване Остаповичу, а завтра розкажеш i менi, про що там була розмова мiж Бутурлiним та митрополитом. Менi це цiкаво знати; ти знаеш, що я не люблю московських гордих, темних i грубих бояр, як i ти, – сказав Данило Виговський, позiхнувши i хрестячи рота.

Вiн встав, засвiтив свiчку i повiв Iвана Остаповича в кiмнатку.

Цей кабiнетик був невеличкий та тiсний. По стiнах були почепленi рушницi та пiстолi. Iван Виговський лiг на тапчанi, запалив люльку i кинув очима по стiнах. Кабiнетик, прикрашений збруею, здавався йому тепер неприемним. Iван Остапович не любив вiйни, хоч служив в козацькому вiйську Богдана i не раз бував в битвах. Його думки перелiтали в тихi митрополитськi покоi, обвiшанi полицями з книжками, затiненi старими волоськими горiхами та яблунями. Душа його забажала спокою й тишi, яка панувала в тих тихих покоях. I несподiвано перед ним виникло наче з срiбного туману бiле личко, яснi-яснi очi пiд густими тонкими бровами. Тi очi нiби дивились на його, доки вiн не заснув мiцним сном чоловiка, стомленого доброю промашкою до Киева, вештанням та турботами цiлого того дня.

Другого дня за снiданням Виговський, добре виспавшись, став багато веселiший. Вiн вдоволив цiкавiсть брата й невiстки i все оповiдав про парадовий обiд посланцям та про розмову митрополита з посланцями. День був погожий, сонячний. Низька свiтличка, обставлена по-старосвiтському, стала веселiша, i Виговський, добре поснiдавши, пiшов в кабiнетик одягатись.

Того дня мiський бурмiстр з райцями, вiйт з лавниками та ремiсничi цехи давали посланцям обiд в мiськiй ратушi, i Виговському треба було для церемонii та пошани стрiнути посланцiв перед ратушею. Цього дня Виговський довго прибирався та чепурився, надiв новiсiнький синiй жупан, накинув поверх його обшитий золотими шнурами червоний кунтуш з вильотами, взувся в червонi сап'янцi, надiв шапку набакир, скочив на коня i насилу встиг стрiнути московських посланцiв коло ратушi. Усi ремiсничi цехи вже стояли перед ратушею з своiми корогвами. Корогви маяли на вiтрi i червонiли здалеку на сонцi, неначе грядка маку, котрий нiби якимсь дивом зацвiв серед майдану засипаного бiлим пухким снiгом. Незабаром прибули й посланцi. Довбишi вдарили в бубни. Заграли в труби. Мiщани привiтали посланцiв радiсно. Киiв уже давно мав магдебурзьке право: свое мiське самоправленство i свiй суд. Кияни боялись, щоб польськi пани та магнати не одняли од iх мiського самоправленства, i дуже були радi, що тепер польськi пани, пущенi Богданом на Украiну ще по Зборовському трактатовi вже не вернуться нi в своi маетностi, нi до Киева, i само по собi не накладуть руки на магдебургiю Киева.

По обiдi, провiвши з козаками посланцiв по дорозi на Нiжин, Виговський вертався на Старий Киiв. Його баский кiнь летiв, мов птиця, по узеньких улицях Старого мiста, обставлених невеличкими дерев'яними шляхетськими та козацькими домками, серед котрих подекуди манячiли кращi й бiльшi домки украiнських i польських магнатiв з мезонiнами та стародавнiми баштами серед розкiшних старих садкiв. Кiнь басував пiд Iваном Остаповичем, гнув набiк круту шию прихкав тонкими дрижачими нiздрями, котрi парували на морозi при ясному сонцi, як кипучий казан з водою, розпечений в полум'i. Кiнь нiби чванився перед людьми своею красою, своею розкiшною грiвою та рiвною статтю, позуючи на всi своi кiнськi лади. Червонi вильоти кунтуша метлялись на вiтрi, закидалась на плечi, нiби пустували, грались з вiтром i неначе показували прохожим жовтогарячу пiдбiйку з дорогого шовку; сап'янцi червонiли як жар. Мужнiй, з широкими плечима, з дужими руками, тонкий та рiвний станом Іван Остапович був гарний верхом на конi, неначе вiн зiйшов вкупi з конем з картини якогось великого маляра i несподiвано загарцював серед тiсноi узькоi улички Старого мiста, неначе пишний середньовiковий лицар серед чорного задимленого нiмецького бурга.

Не доiжджаючи до Данилового двору, Виговський несподiвано вглядiв на улицi гарну бiляву панну i старшу панiю, ii приятельку. Обидвi панii спинились, стали i притулились пiд барканом, поки iх поминав смiливий верховець з своiм козаком. Виговський впiзнав iх обох, i його рука несамохiть опустила поводи. Серце в його закидалось, заграло. Вiн придержав коня, минаючи обох панiй, i кинув на молоду панну довгий-предовгий ласкавий погляд.

– Який пишний козак! – промовила старша панi.

– Який на йому пишний та багатий кунтуш! А кiнь же то гарний та прудкий, як вiтер! Певно, якийсь багатий козак, – обiзвалась панна.

– Певно, з козацькоi старшини, бо я його вчора примiтила на процесii рядом з посланцями. Та який же вiн гарний на конi, неначе намальований! Чи ти, Олесю, примiтила, якi в його пишнi блискучi очi та густi високi брови?

– Примiтила, – тихо одповiла Олеся.

– Ото диво! Чи знаеш ти, Олесю, що в його очi й брови неначе твоi, неначе вiн украв iх у тебе. Ото диво!

– Украв, та не вмiв сховати, бо виставив iх на показ людям, так що й я бачила вкрадене добро, – промовила Олеся i засмiялась; вона й сама не знала, чого вона стала така весела.

Поминувши панiй, Виговський оглянувся i примiтив, що обидвi панii одчинили хвiрточку i увiйшли у двiр.

"Певно, вони тут живуть, в цьому домi… Треба розпитати Катерину. Катерина цiкава, язик у неi гострий як бритва, вона, певно, iх знае", – подумав Виговський, в'iжджаючи в подвiря.

Iван Остапович увiйшов у хату i застав Катерину в свiтлицi. Вона сидiла коло маленького вiкна на стiльцi i шила сорочку, поставивши ноги на маленький низенький стiльчик, вироблений в формi якогось звiра, схожого на ведмедя з плисковатою спиною. Ясний свiт сонця лився на ii кругловате лице, на широке чоло з густими бровами. Поздоровкавшись з невiсткою, Iван Остапович сiв на стародавнiй канапi з високою спинкою, застеленою пiстрявим килимом. Катерина просила розказати iй про обiд в магiстратi. Виговський тепер був веселий, говорючий. Добра чарка венгерського, старий мед за обiдом i сонячний погожий день розворушили в йому природжену веселiсть та охоту до веселоi розмови. Вiн розказував, до всього докладав жартiв та смiху. Цiкава Катерина слухала його, неначе читала цiкаве оповiдання.

– Оце, Катерино, я вдруге вже стрiв отут, в Киевi, якихось панiй: одна молода, повненька, бiла, як сьогоднiшнiй свiжий снiг, а очi в неi блискучi й темнi; друга багато старша за неi i дуже схожа на неi. Видко, що то ii або мати, або тiтка. Обидвi вони закутанi в бiлi тонiсiнькi хустки поверх очiпкiв чи шапочок. Молодша гарна, приемна й бiлява, як бiла квiтка. Оце, вертаючись з Подолу, я несподiвано стрiв iх обох на улицi отут недалечко, i мiй кiнь трохи притрусив iх снiгом з-пiд копитiв. Чи не знаеш ти, Катерино, хто вони такi? Чи шляхтянки, чи козачки? чи украiнки благочестивоi вiри, чи католички? Вони увiйшли в хвiрточку низенького домка, обсадженого тополями.

– Ага-га! догадуюсь! Одна з iх, старша – то удова Павловська, сестра новогрудського каштеляна Стеткевича, а друга, бiла й повненька, то не дочка ii, а небога, дочка того старого каштеляна.

– Вони живуть тут, в Киевi, завсiди чи тiльки бувають наiздом?

– Удова живе тут завсiди в домi свого покiйного чоловiка, шляхтича Павловського. Вона мае двi дочки. А Олена Стеткевичева приiхала до неi з Новогрудка в гостi i вже гостюе в неi тижнiв зо три, коли не бiльше. Вона наiжджае в Киiв до тiтки кiлька раз на рiк, i я знаю, задля чого: певно, виглядае собi в Киевi гарного жениха. Я iх обох знаю. Це моi добрi знайомi. Я буваю в iх в гостях, а вони в мене.

– Невже! – аж крикнув Виговський i скочив з мiсця так швидко, що коротенька люлька випала в його з рук i з неi висипався на пiдлогу i попiл, i тлiючий тютюн.

– Чого це ти скочив, наче обпечений? Певно, тобi на очi нависла ота снiгова Олена? – сказала Катерина i поклала шиття на колiна, а сама втупила в Виговського своi невеличкi темнi очi, розумнi, як у ii батька, гетьмана Богдана.

– То ти iх обох знаеш? – промовив Виговський, i його очi неначе засмiялись до Катерини, такi вони стали веселi.

– Авжеж, знаю. Якби я не знала, я б тобi про iх i не говорила. Казала менi Павловська, що покiйник Стеткевич був чоловiк заможний, довго служив на короннiй польськiй службi, але вiн не був багатир. Зате ж був гордий, як сатана! гордий i собою, гордий i рiднею, своею дочкою. Це менi на вушко розказала Олесина тiтка, його рiдна сестра. А я тобi говорю це все так само на вушко. Вiн мав рiдню мiж сенаторами, магнатами, князями Соломирецькими й Любецькими, Друцькими, Четвертинськими i пнувся й собi за значною рiднею, бо сам був роду сенаторського.

– Чом же вiн не видав своеi дочки замiж?

– Певно, ждав жениха для своеi дочки якогось сенатора, а може, й князя. Сенатори й князi не сватали ii, бо були високi задля неi, а за нижчих ii батько не давав, хоч ii вже сватало зо два вiйськових чи шляхтичiв, – сказала Катерина. – От i вийшло для Олесi нi тпру, нi ну! А старий був упертий, надутий, аж роздутий. Пнувся, мов жаба на купинi, яка збираеться квакнути з усiеi сили.

Не встигла Катерина доказати свого оповiдання, як попiд вiкнами майнули двi жiночi постатi. Вони простували стежкою, протоптаною в снiгу попiд самою стiною. Проти сонця на стрiсi снiг почав розтавати. З навислоi на стрiсi льодовоi бахроми вода стiкала просто на стежку. Обидвi панii повернули з стежки на снiг i загрузли трохи не по колiна. Вони обернулись до, вiкна i вглядiли Катерину. Катерина махнула на iх рукою: заходьте, мов, сюди, до мене в гостi! Старша панiя пiдвела очi вгору, кивнула головою, неначе говорила: та до тебе ж iдемо, не куди! Але краплi води полились iй на лице. Вона втерла вид хусточкою, вийнявши ii з рукава. Iван Остапович чогось стривожився i нiби трохи злякався, вглядiвши в вiкно молоду бiлу паняночку з тiткою. Вiн вхопив з стола люльку i почимчикував в далеку кiмнатку.

Незабаром увiйшли в свiтлицю Павловська та Олеся, роздяглися в самiй свiтлицi i поклали своi кунтушi на стiльцях. Катерина попросила iх сiсти на канапцi, а сама присунула дзиглик до канапи i сiла з шиттям проти iх. Почалась розмова про вчорашнi й сьогоднiшнi процесii та церемонii. Катерина не втерпiла i похвалилась, що й до iх приiхав з Чигирина писар гетьмана Богдана, був на тих церемонiях i розказав iй про все. Катерина розказала все, що говорив iй Виговський, так гарно, що обидвi панii слухали ii з великою цiкавiстю, iм обом хотiлось побачити того гетьманського писаря i од його почути дещо цiкаве i про Чигирин, i про гетьмана.

Виговський, увiйшовши в невеличку кiмнатку, причепурився перед дзеркалом, закрутив своi вуси вгору, по-шляхетськи, причесав короткi кучерi i незабаром вийшов до гостей, щоб зблизька подивитись на ту бiляву Олесю. В маленьких дверях свiтлицi з'явилась його здорова, мужня фiгура. Вiн низько нагнув голову, щоб не черкнутись лобом об одвiрок, переступив через порiг i випростався на ввесь свiй високий зрiст. Рiвний, як стрiла, широкий в плечах, з тонким станом, до котрого влип червоний жупан, з високим чолом, над котрим хвилями нависли темно-русi короткi кучерi, Виговський був гарний i в сорок рокiв. Вiн одразу вразив молоду Олесю своею мужньою фiгурою i делiкатною красою матово-бiлого лиця. Олеся глянула на його, зирнула йому в вiчi i почервонiла, як макiвка.

Iван Остапович привiтався до обох панiй, сiв осторонь на ослонi з високою спинкою, накритому червоним сукном, i все придивлявся до молодоi панни. Олеся сидiла кiнець стола. Вона була в блакитнiй шовковiй юбцi, обшитiй золотими парчевими узькими позументами. На ногах неначе горiли червонi черевички. Голова була оповита двома товстими русими косами, заплетеними в дрiбушки i оповитими синiми кiсниками та разками дрiбних перлiв. На шиi лиснiли три золотi дукачi-червiнцi. Стара Павловська сидiла з закутаною в намiтку головою; бiла намiтка обвивала шию й голову, коричнева юбка була облямована срiбною парчевою стрiчкою, а на шиi висiв здоровий срiбний хрест, якi носять тепер нашi протопопи. На ногах в неi були жовтi сап'янцi, трохи задрипанi на снiгу.

Iван Остапович накадив повнiсiньку свiтличку, так що на диму можна було повiсити сокиру, як кажуть в приказцi. Катерина й Виговський розговорились з старою Павловською. Розпитавшись у Виговського про обiд у митрополита, проворна Павловська несподiвано бовкнула, мов з кiлочка:

– А ми, пане писарю, бачили вас вчора!

– Де ж ви мене бачили? – спитав Виговський.

– А коло святоi Софii, як ви йшли слiдком за владикою поплiч з посланцями. Ми з Олесею таки вас примiтили, хоч i не знали, хто ви такий, – сказала Павловська.

Олеся почервонiла, як калина, i скоса подивилась на тiтку, неначе говорила: ой тiтко! держи-бо язик за зубами!

– Але тодi на вас убiр був не такий гарний, як сьогоднi, коли ви басували конем на улицi, i кiнь ваш закидав нас снiгом з-пiд копит.

– Ми оступились аж пiд баркан та притулились до баркана спинами. Певно, ми тодi були смiшнi. Ви не смiялись з нас? – обiзвалась Олеся, обертаючись до Виговського.

– Оце! чого ж пак я смiявся б з вас? Уличка узенька, то й не диво, що кiнь кидав снiг копитами на всю улицю, – сказав Виговський дуже радий, що й Олеся його запримiтила на конi в новому ефектовому козацькому убраннi.

– Чи ви, пане писарю, самi прибули до Киева, чи, може, й жiнка приiхала з вами? Чи ви жонатi? – знов спитала цiкава Павловська.

Виговський осмiхнувся i блиснув з-пiд вусiв рiвними бiлими, наче пiдрiзаними, зубами.

– Нi, я й досi не жонатий; все ходив у походи з гетьманом i менi не було часу навiть подумати про оженiння.

А може, й тим я й досi не жонатий, що якось не траплялась… – додав Виговський.

I Олеся, i Павловська, очевидячки, зрадiли, iх очi весело заграли. У кожноi майнула якась думка, якась надiя. Павловська переглянулась веселими очима з Олесею i впiймала iскристий погляд ii очей. Виговський дуже сподобався удовi, але вона й сама ще не знала, куди його тулити: чи до себе, чи до Олесi. Удова не вважала себе як стару людину, хоч i мала двi молоденькi дочки, i якби хто добре причепився до неi, вона була б ладна вийти замiж хоч i зараз.

"Треба залучити до себе цього пишного козака-красуня! – подумала Павловська. – Затягну його до себе, хоч би мала тягти його за обидвi поли жупана… Намовлю Катерину, щоб привела його до мене в гостi. Ой, гарний же та пишний, враг його матерi! аж дивитись на його любо!" – думала Павловська.

– Пан Iван Остапович таки трохи запiзнився з своiм весiллям, нема де правди дiти, – сказала Катерина, затя-гаючи нитку в голку i довго нацiляючись в вушко ниткою, що було-таки нелегко в хмарах диму й тютюну.

– А там же у вас в Чигиринi козачки, як мак, процвiтають: в шовкових плахтах, в оксамитових юбках, в квiтках та стрiчках, та в червоних чобiтках з срiбними пiдковками. Куди ж тепер нам, шляхтянкам, до козачок! Вони тепер i багатiшi, i кращi за нас. Невже мiж ними не знайшлось нi однiеi, котра б причарувала вас? А кажуть же, що козачки-чарiвницi! – дрiботiла Павловська i смiялась. Їi кругленькi та куценькi, як тарахоньки, щiчки, неначе пiдсунутi аж пiд самiсiнькi очi, поморщились i стали схожi на печенi яблука; верхня губа, коротша за спiдню, пiднялася вгору, неначе посковзнулась по мiцних зубах, i на губi виразно залиснiли чорнi волосинки. Усе ii куце лице з темними блискучими очима стало веселе-веселе, неначе вона налагодилась стати у танець з Iваном Остаповичем i вдарити тропака.

– Не тiльки козачки чарiвницi, бувають такi чарiвницi i мiж шляхтянками, – промовив Виговський, глянувши в вiчi Олесi й легенько зiтхнувши.

Олеся це примiтила i спустила рожевi, цупкi, як перли, вiка на очi.

– Чи надовго ви, пане писарю, прибули до Киева? – спитала Олеся так поважно, неначе вона була тiтка Павловськоi, а весела Павловська була для неi небогою. Нi один кружок ii бiлого лиця не ворухнувся, неначе ii бiле личко було висiчене з мармуру.

– Завтра надвечiр треба виiздити до Чигирина.

– Оце! так швидко? Чого ж вам хапатись? Там же жiнка й дiти не плачуть, i ваша порожня хата не проливае за вами слiз, – сказала Павловська i чогось зареготалась, неначе удову хто залоскотав пiд пахвами.

– Що моя порожня хата не плаче за мною, я тому вiдомий, але що гетьман буде сердитись та гримати на мене за зайвi днi мого пробування в Киевi, то я в тому ще певнiший. Треба iхати, хоч менi i хотiлось би довше побути в Киевi.

– Ой, час вже, мабуть, полуднувати! Менi вже iсти схотiлось: ми сьогоднi таки раненько пообiдали, – промовила Катерина i встала, поклавши свое шитво на столi.

Незабаром наймичка накрила стiл простою сiльською скатертю з червоними перетичками, а Катерина внесла полумисок з пирогами, а другий – з сметаною, поставила тарiлку холодноi смаженоi риби i вийняла з шафи чудернацького синього здорового ведмедя з старим медом i трохи меншого – з горiлкою – лева, котрий якось примiркувавсь зiпнутись на заднi лапи i стояти на хвостi. Увiйшов i Данило Виговський та старий батько Євстафiй. Усi посiдали за стiл. Чоловiки випили по здоровiй чарцi горiлки; i пироги з сметаною, i риба щезли з полумискiв доостанку. Старий батько Iвана Виговського, як хазяiн, поналивав зеленi здоровi чарки пахучим медом. В свiтлицi запахло пасiкою, бджолами та щiльниками. Тiтка Павловська кружляла мед таки добре, Олеся випила один кухлик i бiльш не схотiла. Усi були веселi, усi розговорились. Олеся стала смiливiша, розговорилась з Iваном Остаповичем, але все була поважна i навiть гордовита. Говорила вона мало, одповiдала коротенько. Вона не забувала про свiй сенаторський та князiвський рiд, неначе повсякдень носила на своему чолi одлиск слави поважних сенаторiв та князiв.

Надворi вже почало сутенiти. Павловська схопилась з мiсця.

– Та й загулялись ми, небого, з козаками! – аж крикнула Павловська.

– Та випийте ще кухличок меду на прощання! – припрошував старий господар тiтку.

– Ой, буде вже, буде, мое серденько! Ой, годi вже, годi! Мед таки п'яненький. Я стала така весела од цього меду, що отут незабаром заспiваю на ввесь Киiв, – говорила весела тiтка.

– Цьоцю! i справдi, час нам додому. Вертатись смерком я боюсь. Ви ж знаете, що тепер польськi та украiнськi католики-пани вертаються на Украiну, бо гетьман пускае iх. А мiщани ганяють iх з Киева, на передмiстя. Ще подумакугь, що й ми з тих, що вертаються з Польщi, виженуть i нас на якусь там Куренiвку, – сказала Олеся.

– Отже ж, ти правду кажеш, Олесю Богданiвно! – промовила тiтка.

– Не бiйтесь! Я вас проведу до самоi господи, – обiзвався Iван Остапович.

– От за це велике спасибi вам! Ми з вами будемо, як у Бога за дверми, – говорила тiтка, натягуючи на руки товстi рукави кунтуша, пiдбитого лисицями. – Але… сьогоднi ми гостюемо у вас, а завтра просимо гостювати в нас: просимо на завтра вас усiх до мене на пiзне снiдання або на раннiй обiд.

– Добре, спасибi! – обiзвалась Катерина i ii чоловiк.

– I вас просимо вкупi з ними, Iване Остаповичу! Не цурайтесь нашого хлiба-солi, – просила Павловська Виговського.

– О, добре, добре! Спасибi вам за ласкавiсть! – сказав Виговський зрадiвши.

Олеся кинула очима на тiтку i подумала: "Та й хитра ж та догадлива вдалася моя дорога цьоця! Щось вона гадае та метикуе, але що, цього не вгадаю…"

I гостi розпрощались з господарями.

Другого дня Катерина не дуже заранi зiбралася на снiдання до цьоцi Павловськоi. Вона добре знала, що Павловська затягне снiдання пiд раннi обiди, бо була дуже гостелюбна людина, любила веселе товариство, любила гостювати в других, любила i в себе прийняти товариство.

Iван Остапович, Данило й Катерина прийшли до панi Павловськоi, як сонечко геть-геть пiдбилося вгору. Дiм панi Павловськоi був такий самий, як i в старого Євстафiя Виговського, тiльки багато просторнiший, хоч i низький, з маленькими вiкнами, перебитими навхрест залiзними зубчастими гратками для оборони од злодiiв. В Павловськоi скрiзь в покоях було вже поприбирано, скрiзь було чисто й гарно, як у келiях в черниць. В кутку на покутi лиснiли образи, обвiшанi вишиваними рушниками. Перед найбiльшим образом блищала лампадка, неначе в свято. Трохи не на саму середину свiтлицi висунулась низька, присадкувата, як черепаха, широка груба з зелених та синiх кахоль, помальована якимись чудернацькими жовтими квiтками. Ця груба, неначе здорова хмара, крала свiт од маленьких вiконечок i несла в свiтлицю темряву. В дверi виглядали гарненькi головки двох невеличких дочок панi Якилини Павловськоi, заглядали в свiтлицю i знов ховались. Павловська радо привiтала гостей, а найбiльше Iвана Остаповича. Вона була така привiтна до його, неначе давно його знала i зросла з ним укупi. Вийшла й Олеся, вже багато смiливiша. Вона привiтно обернулась до Iвана Остаповича i смiливiше з ним розмовляла. Гостi посiдали на канапах, схожих на ослони.

– От i спасибi вам, що ви нас одвiдали! Чи знаете, Iване Остаповичу, що ви менi цiеi ночi снились? -промовила Якилина Павловська.

– I менi ви снились, та так страшно! – прохопилась Олеся i чогось почервонiла.

– Як же я вам снився? – спитав Виговський в Павловськоi.

– Та якось так чудно. Снилося менi, що ми з Олесею йдемо улицею, а ви летите на баскому конi. На вас червоний кармазин, шапка з червоним верхом, а од кармазина, од шапки i од червоних сап'янцiв пашить полум'ям на всю улицю. "Ой, згоримо! – нiби кажу я до Олесi. – Ой, коли б оце кiнь сипнув снiгом з-пiд копит на це полум'я!" I одразу з-пiд копит посипався метелицею снiг та й погасив те полум'я…

– Ну, хвалить Бога, що ви, цьоцю, не згорiли в тому полум'i! – обiзвалась Катерина, усмiхаючись.

– А менi ви, пане Iване, снились ще страшнiше, – промовила Олеся. – Снилось менi, десь я неначе йду до святоi Софii, а ви катаете на страшному конi. Дивлюсь – то ви були на конi, а то вже пiд конем. Кiнь скажено прихкае, пашить паром та все топче вас копитами, топче i бiжить, а ви все лежите пiд ним. Я почала кричати на людей, щоб рятували вас. Коли гляну, ви знов на рвучкому конi гарцюете на майданi, а потiм дивлюсь – ви знов пiд конем. Господи, як я перелякалась! Прокинулась я i вся дрижу, неначе в пропасницi .

"Ото вразив iх обох! Аж приснився обом та ще тiеi ж самоi ночi", – подумала Катерина.

– Що б то вiщував цей сон? Чи добре, чи погане? – сказала Катерина голосно.

– Менi здаеться, що добре, бо як сниться страшний сон, то вiщуе на добро, а як веселий, то на якесь лихо або на хворобу, – промовив Данило.

– Дай, Боже, щоб на добро, щоб я не дурно настрахалась цiеi ночi, – сказала тiтка. – Але ж, пане Йване, в вас кiнь! Чи вiн татарський, чи турецький? Напродиво чудовий та баский!

– Татарський, степовий, гарячий, як огонь, а прудкий, як вiтер, – одповiв Iван Остапович.

– Тим, мабуть, ваш кiнь менi й приснився, що такий баский. Ото якби я була молодша! Як би я на йому оце погарцювала! – сказала тiтка Якилина.

– I я б погарцювала, бо дуже люблю iздити верхи, – обiзвалась Олеся.

– Невже ви вмiете iздити верхи? – спитав Виговський.

– О! ще й як! Мiй панотець вивчив мене iздити на конi ще змалку, для всякого випадку, бо в нас шляхта часто вчиняе наiзди на дiм, на оселю. От я й умiла б оборонятись, командувати слугами на конi, – сказала Олеся.

– Чи ви грецькоi вiри, чи католицькоi? – спитав несподiвано Iван Остапович в Олесi Стеткевичiвни.

– Аякже! Я i цьоця моя Якилина – ми грецькоi вiри, – сказала вона, кивнувши головою на Павловську.

– В нашiй сiм'i, пане Йване Остаповичу, е всяка мiшанина, – обiзвалась Якилина Павловська. – Мiй батько, цебто й дiд Олесин, i моя мати Ганна, з Огiнських, були грецькоi вiри, а вже брати моi розбрелись по усяких вiрах. Один був грецькоi вiри, другi два – Ян та Христофор – подались на нову вiру-арiянську, а четвертий, Олесин батько, мабуть, задля того, щоб стати сенатором в Варшавi, став католиком. Олеся та брат ii Михайло, од першоi Богдановоi жiнки, князiвни Соломирецькоi, зостались православнi, а двi ii зведенючки-сестри од другоi Богдановоi жiнки – католички Францкевичевоi – стали католичками. Олесин брат Михайло постригся в ченцi в Печорському монастирi. А от я та моя сестра не пiшли слiдком за братом Богданом Стеткевичем, бо ми обидвi не думали стати варшавськими сенаторами, то й зостались православними. Як бачите, в нашiй фамiлii горох перемiшався з капустою.

– От i добре, що ви не забажали стати варшавськими сенаторами, – сказав Iван Остапович до тiтки Якилини, але скоса глянув на Олесю; вiн був радий, що Олеся однiеi з ним вiри.

– Але оце ми базiкаемо собi потроху, а Iвановi Остаповичевi, може, треба незабаром виiздити з Киева, а то ще як дiзнаеться гетьман, то й на мене розгнiваеться, що я не господиня, опiзнилась з снiданням, чи то пак з обiдом. Але, здаеться, мiй борщ вже докипае, а каша допрiвае, – сказала Павловська i побiгла до пекарнi.

– Яка весела ваша тiтка Якилина! – промовив Iван Остапович до Олесi.

– Що весела, то весела! я ii люблю за веселi норови, бо й менi з нею веселiше. Шкода тiльки, що вона живе в Киевi, далеченько од нашого двору, бо наш, батькiвський палац i маеток, аж на Полiссi, – сказала Олеся.

– При кому ж ви живете, коли ваш панотець вже три роки як помер? Ви така молода, вам небезпечно самiй жити, та ще в лiсах та пущах, – сказав Iван Остапович.

– Ми з панотцем жили в Новогрудку при замку, доки мiй панотець був живий: вiн був каштеляном в Новогрудку. А як вiн помер, то я переiхала з своею тiткою в батькiвський двiр на Полiссi, а з нами живе й господарюе мiй дядько, брат мого панотця, старий удовець Христофор Стеткевич, арiянин. Вiн менi став за опiкуна й за батька, – промовила Олеся.

– Такiй молодiй паннi невесело жити в пущах та нетрях серед вовкiв та ведмедiв. Ви б перейшли на життя до тiтки Якилини в Киiв!

– О, я до неi частенько наiжджаю в гостi i гостюю часом довгенько, по мiсяцiв два, – сказала Олеся, – але все-таки не годиться менi кидати й своеi хати, i свого господарства.

"Можна буде з нею часто бачитись в Киевi, – подумав Iван Остапович. – Не мине ця пташка мого сильця!"

Тiтка Якилина Павловська звелiла накривати стiл. I швидко потiм, замiсть снiдання, подали на стiл цiлий обiд, та ще й не убогий. Павловська одчинила дверцi пiчурок: там з'явився цiлий скляний звiринець. Через руки тiтки Якилини звiдтiль почали виходити, неначе з Ноевого ковчега, усякi звiрi: синi ведмедi, зеленi леви, якiсь мiфiчнi чудернацькi крокодили чи ящiрки з лапами, а далi вилiз з пiчурки якийсь здоровий вишневий змiй з товстим пузом i з тонким хвостом, закрученим, неначе бублик. Змiй був повний вишнiвки. Тi звiрi з настойками, наливками та медами розлiзлись скрiзь по столi, неначе череда в полi. З'явились пiснi пироги з гречаною кашею та з грибами, борщ з карасями, а потiм стiл аж захряс пiд варениками, мнишиками в сметанi, пампушками, шуликами з маком та медом i маковниками. Тiтка Якилина частувала, припрошувала, все наливала чарки i сама потроху випивала. I тiтка, й Катерина, й Олеся не цурались хлiба-солi i iли не згiрше й не менше, як i чоловiки, без церемонii.

– Ой, запiзнюся я в дорогу через ваш багатий та довгий обiд! Буде мене гетьман бити, та нiкому буде й боронити, – сказав Iван Остапович, допиваючи здоровий кубок меду.

– Якби я була там, в Чигиринi, я б вас оборонила од гетьмана, – сказала тiтка Якилина, випивши меду i втираючи вуста хусточкою.

– А ви, Олено Богданiвно, боронили б мене од гетьманськоi булави? – спитав в Олесi Iван Остапович.

– Авжеж, боронила б, бо шкода як б'ють чоловiка, та ще й нiзащо, – обiзвалась Олеся, заiдаючи обiд маковниками.

– Ой, час в дорогу, час в дорогу! Сидiв би я в вас i до вечора, якби мене не вигнали, та час до Чигирина братись, – сказав Iван Остапович i хапком встав, перехрестився, подякував Павловськiй за хлiб, за сiль та за щиру ласку i почав, прощатись. На прощаннi вiн поцiлував тiтку Якилину в одне й друге плече. – Ото щира ви людина! Бачуся з вами двiчi, знаю вас два днi, а менi здаеться, що я з вами вiк звiкував i знав вас бог за од якого часу, – мовив Iван Остапович до Павловськоi.

– Заходьте ж до нас, як будете в Киевi! Не минайте моеi хати! – сказала Павловська до Виговського.

– Хiба вмру, що не зайду… А ви, Олено Богданiвно, довго ще будете гостювати в Киевi в тiтки? – спитав Iван Остапович.

– Та, мабуть, поiду на Полiсся пiсля Великодня, як почнеться робота на полi, – сказала Олеся на прощаннi.

– То ми ще побачимось, як будемо живi та здоровi, бо мене гетьман таки частенько посилае по дiлу до Киева, – сказав Iван Остапович i вийшов з покоiв веселоi Якилини.




II


Невеселий виiхав того ж таки дня з Киева Iван Остапович з двома верхiвцями-козаками. Вже наступав вечiр, як вiн в'iхав у густий киiвський бiр. Сумне небо, вкрите густими хмарами, високi сосни, що стояли, нiби стiни, по обидва боки дороги, наводили на його задуму. Бiр тихо гув, неначе далекi хвилi моря. Це сумовите, тихе, але дуже гудiння наводило на душу Виговського задуму й сум. Пiсля шуму i гаму в Киевi на празникуваннях та обiдах Виговському здалося, що вiн заiхав у якусь пустиню. Вiн похилив голову, а думи за думами тихо йшли однi за другими, одна другу викликаючи серед мертвоi самiтностi. Йому все чогось здавалось, що вiн нiби загубив щось дуже коштовне або щось забув у Киевi таке гарне та дороге, що за ним варто було i назад вернутись. Високий стародавнiй екiпаж, поставлений на полозки, бiльш схожий на фараонову колiсницю, нiж на санки, плавно й рiвно линув по утертому шляху. Нi гуку, нi стуку кругом. Тiльки бiр жалiбно гув, неначе стогнав, а думи ще яснiше й виразнiше снувались роем в головi Виговського.

"Треба сватати Олесю, хоч би прийшлося вихопити й видерти ii з рук гордовитоi високоi рiднi. Вона поважна й розумна, як теперiшня Богданова жiнка Ганна; вона зумiе добре вдержувати мiй дiм, може, колись i гетьманський… Вона шляхетського високого роду, вмiтиме прийняти й привiтати людей. Козаки ii поважатимуть; козацька старшина не посмiе заводити в моему домi запорозькоi сваволi та п'янства, котрого i я сам не люблю. Вона й багатенька, й гарна, гарна, як лелiя", – думав Виговський, втопивши очi в темно-зеленi стiни сумноi соснини, неначе вiн читав на iх своi думи.

Тихий вiтер дихнув неначе духом на сосновий старий лiс. Сосни заколивались i загули ще сумнiше й жалiбнiше. Сумнi й жалiбнi думки швидше заворушились в душi Виговського. Йому чогось стало жаль Олесi, жаль Киева. Вiн згадав привiтну тiтку Якилину i йому стало жаль i за Якилиною, йому хотiлось вернутись назад, подивитись на Олесю i на тi кiмнати, де вона тепер пробувала.

Другого дня ввечерi Виговський прибув до Чигирина i ввiйшов в свою кватиру. Вiн був чоловiк нерозтратливий, хоч i не скупий, i наймав собi невеличку кватиру недалеко од гетьманського двору. Од гетьмана вiн брав добре вдержування. Чужоземськi посланцi надаряли його коштовними подарунками. Але в той час вiн ставив на свiй кошт монастир коло Чигирина i тратив на будування монастиря чимало грошей.

Iван Остапович увiйшов у свою тiсну кватиру, i вона здалася йому тепер надзвичайно сумною.

"От було б добре, якби оце з моеi хати вибiгла назустрiч менi Олеся, привiтала мене ласкаво, обвила менi шию повними руками, пригорнулась до мене, сiла зi мною поруч отут на канапцi i розважала мене своею тихою розмовою", – думав Iван Остапович, сидячи на канапцi.

Надворi i в покоях стояла мертва тиша. Маленькi вiкна стали нiби слiпнути: надворi вже сутенiло. Вечiр заглядав у всi маленькi вiконця, а по кутках стояли темними стовпами дiди-тiнi. В недобре натоплених покоiчках було холодно. Виговський важко зiтхнув i глянув на столи, на поскладанi в купи усякi канцелярськi папери. I цi столи навели на його смуток. Йому здавалось, що i тi покоi, i тi столи не наводили б на його душу такого смутку, якби по тих покоях походжала Олеся. Перший раз на своему вiку вiн почував свою самiтнiсть, почував нудьгу. Перший раз на вiку найшов на його душу якийсь смуток, якийсь жаль, невiдомий до того часу серед походiв та битв, серед бурливого козацького життя. I несподiвано в його душi виник лелiйно-бiлий вид Олесi: i стало йому на серцi веселiше, стало нiби i в покоях теплiше i яснiше.

"Битви й битви, битви плили за битвами, як днi за днями! а мое серце не зазнало волi, не зазнало щастя. Жаль менi себе, жаль свого серця! – Виговський важко зiтхнув. – Одначе час йти до гетьмана, а то гетьман, мабуть, мене жде", – подумав Виговський i вхопив з стола кiлька листiв, витяг з кишенi своi записи, зробленi в Киевi про посланцiв та митрополита, i швиденько почимчикував до гетьмана Богдана.

Гетьман привiтався з ним дуже ласкаво i все розпитував про посланцiв, про присягу киян та про митрополита.

Виговський насилу дiждався вольних днiв на масницi, одпросився в гетьмана i поiхав до Киева. Вiн зайшов в гостi до Павловськоi, побачився з Олесею. I Павловська, i Олеся так само радо привiтали його, як i переднiше. Тiтка Якилина запросила його прийти до неi на обiд другого дня. Стiл знов аж захряс пiд пирогами, варениками, мнишиками та усякими наiдками, пiд наливками та всякими настойками. На обiдi була якась родичка покiйного чоловiка Павловськоi. В кiнцi обiду приiхала стара княгиня Любецька, родичка покiйного Олесиного батька. Iван Остапович познайомився з нею. Любецька була ввiчлива до Iвана Остаповича, делiкатна в розмовi, ласкава на словах, але, прощаючись з Iваном Остаповичем, не запросила його до себе в гостi. Вона була горда своiм князiвством i догадувалась, що Iван Остапович не дурно навiдуеться до Якилини Павловськоi та до Олесi.

Iван Остапович довiдався од тiтки Якилини, що Олеся виiздить додому в свою маетнiсть пiсля Великодня через тиждень.

"Треба буде починати дiло на Великоднi святки, треба буде заловiститись Олесi, що я маю замiр сватати ii, а то як заiде в свою маетнiсть, в тi полiськi пущi та нетрi, то трудно буде тодi добратись до неi. Треба на Великдень починати та й кiнчати дiло, коли Бог поможе; виiде з Киева, то й забуде про мене", – думав Виговський, вертаючись з Киева до Чигирина.

А Олеся про його не забувала. Пiсля його приiзду до Киева вона тiльки й думала про його, тiльки й розмови з тiткою було в неi, що про його.

– От-от Iван Остапович буде тебе, Олесю, сватати. От побачиш! Прилетить сюди в двiр на татарському конi, вхопить на сiдло та й завезе до Чигирина як полонянку! – смiялась тiтка.

– Побачимо! Але, цьоцю, менi отой Чигирин з козацьким табором зовсiм не подобаеться. Якби менi жити в Киевi, то я би з дорогою душею згодилась вийти за Виговського, – говорила Олеся.

– От i не подобаеться! Ти ще й не була в тому Чигириiii, а вiн тобi вже й не подобаеться, – сказала тiтка.

– Якби я стала гетьманшею, то це менi припало б до серця. Я тодi була б готова i в Чигиринi жити. А то бути жiнкою генерального писаря вiйська Запорозького якось нiяково. Це ж навiть не те, що бути сенаторкою в Варшавi.

– Ой же, мое серце, те саме, тiльки що будеш жити не в Варшавi, а в Чигиринi, – обiзвалась тiтка.

– А я, цьоцю, люблю бiльш за все Варшаву, хоч я й не католичка. Мiсто веселе, людне. Там i королiвський двiр, i сенатори, i магнати з усiеi Польщi й Украiни: е на що подивитись, е чим себе розважити. Туди тягне мою душу, а не до Чигирина, де повно козакiв та гармат, де тiльки й тхне вiйськовим табором та порохом! – сказала Олеся i зiтхнула.

– Їй заманулось, щоб вона вийшла таки замiж за Виговського, але щоб вiк свiй звiкувати з ним в Варшавi, а не в Чигиринi.

На Великоднi святки Iван Остапович одпросився в Богдана до Киева. Другого дня пiшов вiн на службу в Михайлiвський монастир. Народу в церквi була сила. Вiн ледве протовпився i став коло стiни. Недалечке од його в притворi стояла Якилина Павловська, Олесi з нею не було.

"Чи не поiхала вже Олеся часом додому? – подумав Iван Остапович з тривогою на серцi. – От тобi й опiзнився з сватанням! А коли то вона знов прибуде до Киева? Коли то я знов побачусь з нею i поговорю? Ще прийдеться iхати до неi на далеке Полiсся в якiсь Мокрани".

Виговський насилу достояв до кiнця служби i, хоч був богомiльний i богобоязний, як усе тогочасне суспiльство, але вiн сливе не слухав i не чув, що читали, що спiвали в церквi, про що Михайлiвський iгумен говорив з кафедри в своему казаннi. Олеся не виходила в його з думки, неначе й вона стояла тут, в церквi, недалеко од його коло своеi тiтки, а вiн все дивився на ii височеньку тiлисту та рiвну постать, на ii бiлу, як снiг, шию та ясноволосу головку.

Служба скiнчилась. Натовп рушив з церкви. Виговський притулився до колонцi ждав, доки не пройде проз його Якилина Павловська. Вiн не зводив очей з ii голови, закутаноi поверх очiпка бiлою тонкою намiткою. Бiла голова у густому натовпi неначе плила до колони, нiби ii несла тиха вода в рiчцi. Виговський пiдступив до Павловськоi i поздоровив ii з святками. Натовп ухопив його i понiс поплiч з Якилиною i незабаром винiс через широкi дверi на цвинтар.

– — А де ж це Олена Богданiвна? – було його перше слово, як вони вийшли з церкви. – Може, виiхала в своi Мокрани?

– Нi, нi, не виiхала! – сказала Павловська i осмiхнулась. – В Олесi ще зранку болiла голова, i вона зосталась дома.

Довгенько вони йшли мовчки. Було знать по очах Павловськоi, що вона чогось ждала i через те мовчала, i Виговський щось думав i мовчав. Тiтка ждала, що вiн от-от скаже про своi думки та замiри сватати Олесю, iй дуже бажалось стати на цей раз свахою… i потайне бажання ii здiйснилось.

– Цьоцю Якилино! – почав Виговський. – Менi дуже сподобалась ваша шановна небога i я думаю заслати до неi старостiв. Поперед цього прошу вас, допоможiть менi в цьому дiлi то порадою, то своiми словами, а потiм скажете менi просто, чи можна мати яку надiю? Чи вийде Стеткевичiвна за мене замiж?

Тiтка зрадiла, аж засмiялась, iй припадав до вподоби такий жбних для Олесi, а вона вже давненько ходила на розпитки в Киевi до козакiв i довiдалась од iх, що уряд генерального писаря при гетьманi – високий уряд, хоч магнати й багатi православнi пани нехтували козаками.

– Пане Йване! я певна, що Олесi ви до вподоби i що вона готова вийти за вас замiж хоч i сьогоднi. Але в неi, бачите, багато усякоi високоi рiднi: i князi Соломирецькi, i князi Любецькi, i князi Друцькi-Горськi, i Огiнськi. Я постерiгаю, що вони спротивляться цьому, а найбiльше спротивиться старий князь Василь Соломирецький та Христофор Стеткевич, Олесин опiкун i нiби названий батько. Вiн чоловiк гордий, гоноровитий i дуже не любить козаччини. Отут може бути задля вас притичина.

– Шкода! Ох, як шкода! – аж крикнув Iван Остапович.

– Але чи шкода, чи нi, дiло ще не починалось. А тим часом прошу вступити до моеi хати попоiсти свяченого з мого столу. Там ми ще побалакаемо докладно про це дiло.

Вони увiйшли в свiтлицю Павловськоi. Коло столу, накритого бiлою скатертиною i заставленого усяким свяченим, стояла Олеся. По свiтлицi клубками вився дим ладану. Олеся ждала з церкви тiтки i накадила ладаном, позасвiчувавши усi лампадки перед образами. В свiтлицi одгонилось важким духом церкви од диму та лампадок. Олеся глянула на тiтку i засмiялась.

– От i наша слаба! Гарна слаба! Полiнувалась йти до церкви, – сказала тiтка.

– Не думайте, цьоцю, так! Зранку в мене i справдi болiла голова, а тепер вже перестала, – обiзвалась Олеся i почервонiла, глянувши на Виговського.

– Христос воскрес! З празником будьте здоровi! – сказав Виговський, скидаючи свiй кунтуш i переступаючи через порiг свiтлицi.

– Воiстину воскрес! Будьте й ви здоровi! I вас поздоровляю з Великоднем! – промовила Олеся i стала така рожева на виду, як була рожева ii сукня.

Виговський був убраний в новiсiнький оксамитовий жупан вишневого кольору, обшитий золотими позументами. Цей вишневий жупан дуже приставав йому до лиця. Вiн неначе покращав удвое. Одлиски позументiв грали чудовими золотистими сутiнками проти весняного сонця i сипали ясний свiт на матово-бiлi щоки й високе чоло Виговського.

– Ну, тепер похристосуемося! – промовила тiтка i тричi поцiлувалась з Iваном Остаповичем i, очевидячки, не без смаку. Iван Остапович пiдступив до Олесi i похристосувався з нею. Олеся засоромилась, стала червона, як калина, i очi спустила додолу, одначе не спротивилась i тричi поцiлувалась з ним. Виговський, як добрий навиглядач, зауважив на це, як на добрий знак для себе.

Вибiгли з кiмнати i двi дочки Павловськоi. Старша Маринка, вже шiстнадцятилiтня тоненька дiвчина, була чорнявенька й гарна, як намальована. I вони обидвi похристосувались з Виговським. Посiдали за стiл i попоiли свяченого. Тiтка велiла подавати страву. По обiдi тiтка вийшла з свiтлицi нiби по господарству. Олеся й Iван Остапович зостались вдвох.

Iван Остапович сiв на канапi поруч з Олесею. Вона обернулась до його i глянула йому просто в вiчi. Двi пари ясних темних, дуже схожих очей стрiлися дуже близько. Олеся неначе прочитала, як у книзi, в його очах, що думав Iван Остапович. Виговський по ii очах вгадав одповiдь. Вiн заговорив стиха, щоб його слова не доходили через дверi до другоi кiмнати.

– Олександро Богданiвно! Я заiздив коня, поспiшаючи до вас в Киiв. Не можу всидiти в Чигиринi без вас, i день i нiч все про вас думаю. I рано й вечiр так i поривае сюди мою душу, як тiльки гляну на пiвнiч од Чигирина, на зеленi лiси та дiброви, бо знаю, що за тими дiбровами та гаями пробувае чарiвниця, що причарувала мене одразу своiми карими очима та високими бровами. Час менi одружитись. Становище мое на Украiнi високе. Шукав я мiж нашими козачками дружини, та й.. i… й досi не знайшов. Не такоi пари менi треба. Я вас одразу полюбив, як углядiв вас вперше. Чи приймете ви моiх старостiв, як я пришлю iх сватати вас?

– Прийму… прийму! – сказала смiливо Олеся, анi запикнувшись. – Я рада вийти за вас, бо полюбила вас одразу, як побачила вас вперше. Тiльки… тiльки… Ох, будемо мати притичину! – промовила Олеся, зiтхнувши i згорнувши руки. – Матимемо таку притичину, що я й сама не вiдома тому, що вийде з вашого сватання.

– Чому так? – раптово спитав Виговський.

– Мiй опiкун, старий дядько, удовець Христофор Стеткевич, вiрою кальвiн, i моi родичi князiвського роду спротивляться i не видадуть мене за вас, – тихо обiзвалася Олеся, спустивши очi додолу i задумавшись. Рум'янець одразу погас на ii бiлих щоках, а смуток впав сутiнком на рожевi вiка, на пишнi уста.

Виговський замовк i сам задумався. Вiн догадувався, що притичина буде немала i що за Олесю прийдеться войдуватись з ii високою рiднею.

– Христофор Стеткевич, князь Любецький i його жiнка дуже не люблять гетьмана Богдана й козаччини за те, що гетьман одiрвав Украiну од Польщi. Вони встоюють за Польщу. I на козакiв, i на гетьмана вони злi, аж сичать. А ви ж генеральний писар в гетьмана! – сказала Олеся.

– Але ж я сам шляхтич, хоч i пiшов на службу в козацьке вiйсько. Правда, я з небагатих шляхтичiв, але кожний шляхтич шляхтичевi рiвня. Що до того, що вашi родичi князi? Вони такi ж шляхтичi, як i я, а "шляхтич в загродi рiвний воеводi"! – сказав Виговський.

– От що, пане Йване! Пiдiть ви оце сьогоднi з цьоцею Якилиною до нашого родича князя Любецького. Вiн в Киевi од того часу, як вiйсько Богданове вигнало католицьку шляхту з Украiни. Побалакайте з ним, спитайте й про наше дiло. Що вiн вам скаже, те саме скаже вам i мiй опiкун Стеткевич, бо вони великi приятелi i мають однi думки. Але вам все-таки треба буде прибути до нас в Мокрани i поговорити з моiм опiкуном Стеткевичем. А потiм побачимо, що маемо вчинити.

– Добре! Я попрошу паню Павловську, i ми поiдемо до князя Любецького, – сказав Виговський i поцiлував Олесю в руку.

Незабаром увiйшла в свiтлицю Павловська. Виговський розказав iй про свою розмову з Олесею. Тiтка була дуже рада, поздоровляла Олесю i на радощах тричi поцiлувала ii.

– Ну, пане Йване, пiдемо ж до князiв Любецьких! Побачимо, якоi-то вони заспiвають, – говорила тiтка. – Знаю, що буде в нас битва за Олесю, але ми таки вiзьмемо гору i одiб'емо Олесю. Без битви вже не обiйдеться. Це я наперед знаю. Побачимо, як вони вас приймуть, що говоритиме вам, як обiйдеться з вами цей Олесин дядько в первих, – говорила Павловська, вдягаючись в жупан.

Виговський i Павловська хапком поiхали, неначе хапались, щоб не опiзнитись на якесь свято або на якусь церемонiю.

Незабаром прибули вони до палацу князя Любецького. Старий палац стояв на Старому Киевi, над глибокою долиною, котра тяглася до Кожум'якiв. Палац був збудований серед широкого двора. Гостра висока покрiвля з черепицi почорнiла од негоди, непоновлена десятки рокiв. Тiльки мiсцями на покрiвлi зеленiли широкi плями ясно-зеленого моху, неначе понашиванi на ганчiрках ясно-зеленi оксамитовi латки. З боку палацу загиналась пристройка на два поверхи, а за нею пiднiмалась чудна тонка невеличка башта з узькими амбразурами, неначе голуб'ятня з дiрками; бiлi, але дуже задимленi димарi виганялись високо над гострим дахом, неначе стовпи, натиканi без ладу в чорну покрiвлю. Перед ганком палацу зеленiв широкий круг, засаджений кущами. За домом чорнiв старий садок.

Виговський i Павловська увiйшли в довгенькi узькi сiнцi, бiльше схожi на коридор з узькими вiкнами. Дверi збоку одчинились. З-за дверей виглянула жiноча чудна головка з маленьким поморщеним лицем, схожим на печену картоплю. Ця головка, завбiльшки з добрий запорозький кулак, вирячила на iх зачудованi очi, а потiм маленькi ручки одчинили скрипучi дверi. Павловська й Виговський увiйшли в довгу старинну свiтлицю. В свiтлицi нiкого не було. Стародавнi ясеновi стiльцi з високими без мiри спинками, оббитi червоним, вже злинялим, сап'яном, стояли рядком попiд стiнами; ручки стiльцiв були поробленi в формi гадюк, котрi позвiшували наниз своi довгi головки, а хвостами поприлипали до високих спинок. Довгi килимки були розстеленi попiд стiльцями, тяглись стежкою через свiтлицю до дверей. Килими полиняли, втратили лиск i фарби; один тiльки дорогий квiтчастий нелинючий перський килим на софi звеселяв сумну темну свiтлицю. Узькi, високi й зверху гострi вiкна пускали мало свiта в довгу свiтлицю, а кругленькi шибочки з червоного й синього скла вгорi вiкон кидали в свiтлицю темнуватi сутiнки, i в свiтлицi од iх ставало нiби ще темнiше. В домi було тихо. Нiгде не було чути нi найменшого гуку, навiть шелесту, як в порожнiй стариннiй церквi. Виговському здалося, що вiн увiйшов в якусь стародавню церкву; рядки образiв, котрими був заставлений увесь куток на покутi, ще бiльше наводили на його таку думку. Виговський i Павловська посiдали на твердих стiльцях i пообпирались лiктями на холоднi дерев'янi гадюки.

Довгенько вони ждали, але нiхто не виходив до iх. В кiмнатах не було чути навiть найменшого шелесту. Дiм стояв, нiби пустка, в котрiй жила одним-одна якась людина з малесенькою головкою та зморшкуватим лицем.

– Поганий для мене знак, отi гадючки! – промовив тихо Виговський i торкнув рукою одну гадючу голову, а потiм другу.

– Нiчого те! Не вкусять, бо дерев'янi й холоднi як лiд, – зашепотiла тiтка Якилина, осмiхаючись.

– Хоч не вкусять, так заморозять холодом, – сказав Виговський.

Незабаром дверi в кiмнату заскрипiли, неначе цiле лiто немазаний вiз. Вийшла стара княгиня Любецька, убрана в темно-зелену оксамитову сукню, поверх котроi був накинутий вишневий кунтуш. Сукня була дорога, але така злиняла, що на фалдах стала руда, неначе фалди були посиланi зверху табакою. Поспiшаючи до гостей, Любецька навертiла на голову довгий шматок бiлоi прозороi тканини i зав'язала кiнцi на шиi нижче пiдборiддя. В цьому iмпровiзованому тюрбанi вона була схожа на туркеню. Сивi пасма кiс виглядали над вухами. Любецька була невеличка на зрiст з сухим лицем. Тiльки чорнi очi блищали i свiтились завзятiстю.

Гостi встали i пiшли назустрiч княгинi. Виговський привiтався до Любецькоi i поцiлував ii в руку. Любецька зирнула на рiвну, пишну фiгуру Iвана Остаповича, i вид ii повеселiшав. Очевидячки, вiн сподобався княгинi i фiгурою, i красою.

– А ми вже бачились з вами, пане Виговський! -обiзвалась рiзким, зовсiм не старечим голосом Любецька.

– Мав щастя стрiнутись з вами в панi Павловськоi, – сказав Виговський веселим голосом. Вiн примiтив, що вчинив добре враження на стару княгиню.

– Сiдайте ж у нас! – промовила Любецька, сiдаючи на канапi.

Павловська сiла поруч з нею так проворно, неначе впала на канапу, аж канапа заскрипiла. Виговський сiв на стiльцi.

Не встигли вони перекинутись кiлькома словами, як дверi знов скрипнули так раптово, неначе хто рiзнув ножем по горлянцi. На дверях з'явився старий князь Любецький. Вiн був невеликий на зрiст, кремезний дiд з сивою довгою бородою. На головi вилися розкiшнi чорнi кучерi, неначе припалi порохом. Старий оксамитовий вишневий жупан так злиняв i повитирався, що на йому подекуди свiтились нитки. Князь кинув неспокiйними очима на Виговського; здивованi й виряченi його очi неначе питали у Виговського:

"Чого ж оце ти до мене прийшов? Яке дiло маеш до мене? Навiщо ж ти менi здався?"

Павловська назвала на ймення Виговського. Князь привiтався з ним гордовито i все дивився на його, вирячивши здоровi карi очi. Очi були неласкавi, лице надуте, брови насупленi.

– Познайомившись з панею Павловською та з панною Оленою Стеткевичiвною, навiть завiвши приятельство, я з щирим серцем бажаю познайомитись i з iх близькою рiднею, якою ви iм доводитесь, – обiзвався Виговський.

"Навiщо менi це здалося?" – неначе говорили гострi князевi очi; одначе князь ласкаво поклонився Виговському i промовив:

– Спасибi вам, пане генеральний писарю! спасибi за честь! Сiдайте ж в моiй господi! – сказав Любецький, i його очi стали веселiшi. У Виговського стало легше на душi.

– Чи по дiлу прибув до Киева, пане генеральний писарю, чи на прощу?

– Приiхав я до Киева на прощу, побував в Печерському монастирi i в печерах, приiхав я i по дiлу, – сказав Виговський.

– А у нас в Киевi сталася велика змiна: запанувала Москва, наiхали московськi стрiльцi, десь узявся московський воевода, – почав говорити князь.

– Така, князю, була умова Богдана з царем, щоб у Киевi сидiв московський воевода з стрiльцями, – знехотя обiзвався Виговський, – треба було прийняти цих гостей.

– То-то й горенько… що цi гостi незабаром стануть в нас хазяiнами! – сказав Любецький. – Не сподобались менi цi гостi За Польщi нам, шляхтичам, i князям, навiть православним, було лiпше. Я сам православний i шкодую за Польщею.

– Але, князю, змiнити дiла вже не можна. Новi порядки настали на Украiнi, – сказав Виговський.

– Новi, але для нас дуже недогоднi. Погане дiло вчинив Богдан, погане! Бодай йому добра не було! – аж крикнув князь i, схопившись з мiсця, почав ходити по свiтлицi.

– Князю, сядь! Не ходи! – промовила Любецька до чоловiка.

– За Польщi нам було добре, – говорив князь, трохи не бiгаючи по свiтлицi, – народ робив на нас панщину, платив нам податi як державцям, як давнiм князям. Ми мали землi й лiсiв, скiльки хотiли. А тепер що? Хлопи здебiльшого пiшли в козаки, пристали до Хмельницького, перестали робити панщину. От я маю двое сiл на Полiссi, а з iх тепер користi, як з цапа молока. Я й не католик, й не поляк, сидiв я дома i не тiкав в Польщу, а моi хлопи десь розбiглись на степи, а тi, що зiстались, не послухають, позабирали собi клаптi моеi землi, хапають в мене пiд носом, орють i сiють для себе, а не для мене. А пани, що стали католиками, бояться вертатись в своi маетностi, бо хлопи бунтуються проти iх, виганяють з сiл. От i я, хоч i князь, i грецькоi вiри, а зубожiв зусiм. Не маю за вiщо полагодити свiй палац, полагодити господарську справу. Ось бачте, як я обносився. Одежа на менi аж свiтиться.

– Князю! сядь-бо та сиди! Не бiгай так швидко! – крикнула Любецька. – Будеш потiм стогнати цiлу нiч… В князя слабiсть в ногах, йому не можна так швидко ходити, а вiн таки ходить, – тихо промовила Любецька до Виговського.

Виговський глянув на старе убрання на князевi. Врiвнi з князем Виговський, убраний в новий оксамитовий кунтуш, обшитий золотими позументами та шнурками, здавався багатирем.

– Але що ж, князю, маемо робити, коли дiло вже сталося? Польща догоджала шляхтi, але пригноблювала козакiв. От через це й все лихо скоiлось, – несмiливо обiзвався Виговський.

– Нащо нам козаки? Не люблю я через це козакiв! – прохопився князь, никаючи од кутка до кутка, – поганi вони люди, бо накоiли нам лиха. Ми понесли велику втрату, ми стали трохи не старцями! – вже не говорив, а репетував князь i швендяв по свiтлицi так швидко, неначе йому хто насипав приску за халяви.

– Князю! сядь, бо цiлу нiч кричатимеш та стогнатимеш! Знов буде тобi судомити ноги. Ой Господи!

– Княгине! сиди собi, коли тобi незавiзно, а до мене не чiпляйся! – одповiв з криком Любецький.

– Та годi вже, годi! Тiльки дурно себе тривожиш! – обiзвалась княгиня i почала тихо розмовляти з Павловською.

Павловська трохи не на вухо сказала княгинi, що Виговський сватае Олесю Стеткевичiвну. Княгиня замовкла, надулась, неначе розсердилась на свою родичку.

Князь пересердився, вгамувався й сiв; вiн втомився од гнiву й бiгання i важко одсапував. Виговський задумав тепер приступити до дiла, хоч примiчав, що князь неласкаве подивиться на його сватання.

– Я оце прийшов до вашоi княжоi милостi по великому дiлу задля мене. Я думаю сватати панну Стеткевичiвну, вашу родичку. Вона ласкава до мене i дала вже менi слово. Але вона сирота, а ваша милiсть доводитесь iй родичем. Чи згодитесь ви з княгинею видати за мене вашу небогу? – промовив смiливо Виговський.

Князь швидко пiдвiв голову, аж кинувся, неначе хто кинув на його стрiлою i влучив в груди.

– Ти хочеш женитись з Оленою Стеткевичiвною?

– Хочу, i хочу знати думки вашоi милостi про це велике задля мене дiло.

– Гм… гм… Не радив би я Олесi виходити замiж за козака. Я не люблю козакiв! – знов, спахнувши, промовив князь. – Не буде од мене на це згоди. Одначе… одначе… Олена мае ближчих родичiв i опiкунiв. Прошу, питайте в iх!

– Але, князю, коли буде ласка вашоi милостi й згода, то все-таки й ваша милiсть допомiг би менi в цьому дiлi. I ви, княгине, допомогли б менi, i вас прошу про це дiло!

Княгиня перестала розмовляти з Павловською i надулась. Вона й не глянула на Виговського, а тiльки поглядала на князя, неначе говорила: "I як вiн насмiлився сватати родичку князiв i сенаторiв, цей козак з убогих шляхтичiв з села Вигова?" Князь мовчав i тiльки крутив своi довгi сивi вуси. Усi замовкли. В свiтлицi стало тихо. Всiм було нiяково. Князь не мав охоти говорити й мовчав, неначе був дуже зобиджений.

В той час дверi помалесеньку заскрипiли i далека княгинина родичка з маленькою головкою внесла кубки i здорову пляшку старого меду. Князь мовчки поставив кубки на стiл, мовчки налив iх медом, випив сам i подав кубок Виговському й Павловськiй. Всi пили мед i мовчали. Княгиня була нiби сердита: гнiв свiтився в ii очах. Вона дуже не любила козакiв, бо була католичка.

Випивши кубок, Виговський встав i почав прощатись. Встала й Павловська, невесела й задумана. Князь i княгиня розпрощались неласкаво, неначе виганяли з свого дому Виговського.

– Погана справа для мене в цих князiв! – промовив Виговський до Павловськоi, вийшовши з дому, – неласкавi до мене цi князi.

– Їдь, пане Йване Остаповичу, в Мокрани до Олесиного опiкуна, поговори з ним. Може, з ним буде тобi лiпша справа.

Павловська з Виговським вернулись додому i ввiйшли в свiтлицю. Олеся сидiла на канапi, пiдперши щоку долонею, i дуже задумалась. Вона сiла в такiй позi, як тiтка з Виговським вийшли з дому, i сидiла непорушне, доки вони вернулись. Олеся передпочувала, що скажуть князь Любецький i княгиня, бо знала, як вони ненавидять гетьмана Богдана i козакiв. Багато дум передумала вона, сидячи в тихiй свiтлицi. Вона щиро полюбила Виговського, але догадувалась, що матиме багато клопоту, доки допровадиться дiло до кiнця.

– Нi з чим вернулись? – тихо спитала Олеся в тiтки.

– Нi з чим! – сказала сумно тiтка. – Як заговорив Iван Остапович, що хоче тебе сватати, князь i княгиня понадимались i говорити з нами не схотiли. Князь набундючився, як iндик, бiгае по свiтлицi та тiльки: бу-лу, бу-лу, гу-лу! Мовчки випили ми по кубковi меду, мовчки й з свiтлицi вийшли.

– Пане Виговський! прибудьте до нас в Мокрани i поговорiть з моiм старим дядьком Христофором! Може, вiн буде до вас ласкавiший за князя Любецького. Але чи так, чи iнак, а я буду ваша, хоч би уся рiдня стала менi на дорозi i ставила менi притичини! – сказала Олеся i гордо пiдвелася з мiсця. – Не буду я слухати родичiв!

Виговський подякував i поцiлував Стеткевичiвну в руку, потiм розпрощався i вийшов з свiтлицi.

– Не забувайте ж нас! – гукнула до Виговського через порiг Павловська.




III


Двiр покiйного Богдана Стеткевича стояв край невеличкого полiського села Мокран, на ледве примiтному невеличкому пригорку, неначе вiн вилiз на той горб, рятуючи себе од болота, котре з трьох бокiв суспiль облягало Мокрани. З високою гострою зчорнiлою покрiвлею з двома узькими баштами, котрi були приставленi на двох углах, з товстими стiнами i узенькими вiкнами, мурований стародавнiй палац був схожий на теперiшню поганеньку гуральню, задимлену, чорну й непривiтну. Поверх покрiвлi стримiли мурованi високi й товстi димарi, прикритi зверху од дощу вимурованими шапками, в котрих чорнiли з двох бокiв дiрки. Цi високi й широкi димарi здалеку були схожi на високi улики, прикритi зверху книшами або якимись чудернацькими паляницями. На чотирьох рогах палацу були поробленi мурованi зверху узькi, внизу широкi пiдпiрки: здалеку здавалось, нiби палац, неначе черепаха, розчепiрив своi купецькi товстi нiжки i налагодився злiзти з пригорка, але нiяк не мiг рушити з мiсця. Палац був кругом обкопаний глибоким ровом, а на окопi стримiв гострий дубовий частокiл. За окопом лиснiли болота, котрi подекуди зеленiли осокою та густими очеретами. В густiй осоцi подекуди неначе тонули круглi кущi верболозу та вiльшини. За палацом розкинувся розкiшний старий садок, в котрому подекуди стояли старi важкi дуби. Кругом палацу за Мокранами на всi боки мрiли зеленi сосновi бори, неначе зелене i гладеньке море облягало кругом i палац, i село. I тiльки подекуди над сизо-зеленими борами високо витикались гостроверхi старi-престарi ялини, неначе дивились розкидчастими гiлками на те море борiв та старих дубових лiсiв.

Олеся Стеткевичiвна приiхала з Киева в Мокрани i цiле лiто ждала в гостi Виговського. Але вже й лiто минуло, а вiн не приiздив. Вже й жнива минули, настала Перша Пречиста, а його не було. Олеся засумувала i не раз в думцi нарiкала на чоловiкiв, що вони непевнi люди, не вмiють додержати свого слова.

"Може, вiн знайшов iншу, кращу за мене i покохав ii, а мене забув? – думала не раз Олеся, ходячи по старому садку з сумною думою на чолi. – На свiтi всього трапляеться. А може, вiн одкинувся од мене через те, що його обидила моя рiдня, отi князi Любецькi. Вiн вищий урядом за тих моiх родичiв, князiв Любецьких та Соломирецьких. Вийшовши за його замiж, я була б велика панi мiж козаками, вартнiша за зубожiлу княгиню Любецьку; тодi й я високо пiдняла б голову i згорда дивилась на тих усiх князiв. Я iм тодi дам себе знати!" – марила Олеся, ходячи попiд старими яблунями, гордовито пiднявши голову вгору i поглядаючи на яблунi, де рясно бiлiли й червонiли на гiлках здоровi вже достигаючi яблука.

Настав вечiр. Олеся вернулась в свою кiмнату i, засвiтивши восковi свiчки, взялась до роботи з своею вже немолодою родичкою по батьковi Рудницькою.

Павлина Рудницька, пристаркувата панна, доводилась ii батьковi сестрою в первих. Овдовiйши, Богдан Стеткевич запросив до себе Рудницьку за хазяйку i за товаришку для Олесi. Рудницька була з небагатого роду i з охотою перейшла на життя до Богдана Стеткевича. Негарна з лиця, сухорлява, чорненька, але проворна й розумна, Павлина Рудницька i на старостi лiт зосталась такою ж романтичною i мрiйною, якою була замолоду. Вона не втратила надii вийти замiж за гарного, хоч i убогого жениха, все сподiвалась, що вiн звiдкiльсь-таки приiде до неi, несподiвано закохаеться в неi, i вона пiде за його замiж, виiде з ним кудись далеко на самий край Украiни або Польщi, в якiсь широкi степи або в дикi пущi, i буде з ним проживати щасливо. Панна Павлина була письменна, любила читати, дiставала книжки в багатих сусiд-дiдичiв, прочитала кiлька стародавнiх рицарських романiв, переложених на польську мову, i пам'ятала iх трохи не до словечка, до останнiх дрiбних подiй. Часом вечорами находила на неi охота оповiдати тi рицарськi iсторii Олесi, i вона вмiла дуже гарно розказувати, так що Олеся слухала ii оповiдання, неначе сама читала книжку. Панна Павлина любила читати i церковнi книжки, а найбiльше любила читати житiя святих.

Кiмнати, в котрих жили панна Павлина та Олеся, були невеличкi й невисокi. Невеличкi вiкна з круглими маленькими шибками, пробитi височенько в товстих стiнах, нiби заглядали в кiмнати i неначе не насмiлювались пропускати багато свiтла знадвору. Темнуватi вдень, кiмнати ввечерi, освiтленi свiтлом, були багато привiтнiшi й приемнiшi, вистланi килимами, чисто прибранi, обвiшанi образами в дорогих золочених шатах. Панна Павлина сiла на стiльчику коло розiпнутоi на здорових пальцях основи i почала вироблювати килим. Олеся сидiла коло столика i вишивала шовком та золотом покрiвець на аналой для церкви. Через одчиненi дверi свiтилась лампадка перед образами в Олесинiй опочивальнi, застеленiй килимами. Восковi свiчi розливали доволi свiтла на невеличку кiмнатку панни Павлини. В кiмнатках було тихо, спокiйно й чисто, як в монастирських келiях в черничок.

– От i лiто минае, а Виговський не приiздить до нас! – тихо почала говорити панна Павлина. – Не дай, Господи, як вiн не приiде! Ох, як буде важко та тяжко тобi, серце Олесю!

– Я й сама не знаю, чому вiн так запiзнився. Може, його гетьман не пускае, може, в його роботи багато, бо вiн менi натякав, що при гетьмановi Богдановi служба дуже важка, – обiзвалась Олеся.

– Коли б через це, то ще нiчого. Був i в мене жених… гарний, гарний, чорнявий, як намальований. Ох, ох! Бував вiн в покiйного мого панотця частенько, а потiм через пiвроку почав присватуватись до мене. Я й слово свое дала, а вiн як поiхав, як заiхав десь далеко, на вiйну, чи що, та тiльки я його й бачила. Ох! Не йму я вiри тим паничам. Якi вони непевнi в словах! Якi вони змiнчивi! Як вони граються нашим серцем, неначе м'ячиком! Ох, ох, ох! Я в цьому вже пересвiдчилась, – говорила панна Павлина i разом з тим зiтхала так важко як людина, котра на вiки вiчнi втратила когось дорогого для серця.

– Виговський не з такiвських, цьоцю Павлино, я певна, що вiн не з такiвських. Вiн розсудливий, певний чоловiк, бо вже не дуже молодий. Вiн не повинен не додержати свого слова.

– Вiр, вiр iм, мое серце! А я вже звiрилась раз i другий, то й буде з мене на ввесь вiк. Один мiй жених присватався до мене. Тато не хотiли видавати мене за його, бо вiн був дуже вбогий шляхтич. Тодi вiн намовив мене, щоб я втiкла з ним, iй же богу, признаюся, що я вже хотiла з ним тiкати! – i вiн, як поiхав, то вже й не вернувся! – бiдкалась панна Павлина плаксивим голосом. – Ой, не йму я iм вiри од того часу, i всiм паннам буду заказувати, щоб не йняли iм вiри.

– Цьоцю Павлино! Виговського становище поважне й високе: йому нiяково дурити мене, дочку Богдана Стеткевича i князiвни Соломирецькоi. Є, мабуть, якась iнша притичина, а дурити мене, родичку сенаторiв та князiв, такому поважному й немолодому козаковi нiяк не випадае.

– Може, ти й правду кажеш, – сказала тiтка.

– Цьоцю! Розкажiть менi якусь iсторiю. Ви так гарно розказуете, неначе по книжцi читаете, – просила Олеся.

– Не знаю, що б тобi розказати. Хiба розкажу тобi про Олексiя, чоловiка Божого.

Олесi не хотiлось слухати про святих. Згадка про Виговського направила ii думки на iншу стежку: iй заманулось говорити або слухати про любощi.

– Потривайте, цьоцю! Розкажiть менi яку iсторiю про рицарiв! Ви багато знаете тих iсторiй.

– Потривай! Нехай пригадаю, – сказала тiтка.

– Де то ви, цьоцю Павлино, дiставали тi книжки з такими цiкавими iсторiями, котрi ви менi розказували?

– То, серце Олесю, ще як мiй панотець служив за управителя в одного польського пана на Волинi, то вiн випрошував тi книжки в пана задля мене, бо знав, що я дуже люблю читати. Я тобi ще не розказувала однiеi iсторii про молодого рицаря Германа. А ця iсторiя дуже схожа на твою iсторiю з Виговським.

– Схожа! – аж крикнула Олеся i перестала вишивати. – Розкажи ж менi, серце цьоцю, ту iсторiю, коли вона схожа на мою.

– Це дiялось десь далеко за границею, в нiмецькiй землi. Там жив дуже багатий рицар, князь Адольф. В його була одним-одна дочка Розалiя, гарна, як янгол; бiла-бiла, з русявими кучерями; щоки в неi були свiжi та рум'янi, як рожi, уста, як тi коралi, а очi блакитнi, як небо. Батько ii був багатий рицар i мав свое чимале царство як король. Багато молодих рицарiв наiздило в палац, багато iх сваталось за Розалiю, але вона нi за кого не хотiла виходити замiж. Вже батько й мати сердились на неi, силували ii вибрати собi жениха, а вона неначе затялась: не хочу та й не хочу, бо тi усi женихи менi не до вподоби.

– Чого ж то так? Чи не думала вона постригтись в черницi? – спитала в тiтки Олеся.

– Нi, не думала… Раз якось старий рицар Адольф з жiнкою та дочкою плили на суднi по якiйсь великiй рiчцi. Плили вони коло якогось мiста. За мiстом на горi над рiчкою стояв палац з баштами. В той час на човнах гуляли по рiчцi молодi рицарi i з ними гуляв молодий хазяiн того палацу, Герман, красунь на всю нiмецьку землю. Човни плили за судном. Розалiя стояла на чердаку того судна, спершись на порученчата; вона вглядiла того красуня. Рицарi примiтили Розалiю i не могли надивитись на неi, така вона була гарна та пишна. Вони почали кидати iй на судно квiтки; кинув червону рожу й Герман. Розалiя нагнулась, взяла ту однйм-одну рожу, заквiтчала нею свою русу косу i осмiхнулась до Германа. Од того часу вона любила його одного i не могла його забути, неначе вiн причарував ii своiми очима. А батько й мати Розалii про це нiчого не знали й не вiдали.

Ото Розалiя все одвертаеться од женихiв та одсилае iх з батькового палацу нi з чим. Батько ii й каже до своеi жiнки:

"Зберу я в себе в дворi рицарiв на великий турнiр; нехай вони вчинять велику рицарську битву. Може, Розалiя не любить паничiв з лиця, але полюбить того, хто виявить велику силу й зручнiсть на турнiрi, хто покаже себе найдужчим й найсмiливiшим i поб'е усiх значних борцiв-рицарiв".

Старий князь Адольф, порадившись з жiнкою, дав оповiстку в своему царствi i по всiй нiмецькiй землi, що вiн весною, через тиждень пiсля Великодня, буде справляти при своему дворi великий турнiр, i щоб до його з'iжджались усякi рицарi, хто мае охоту показати свою силу i свою зручнiсть в битвi; найзручнiшому побiдниковi на турнiрi князь Адольф обiцяв великi нагороди, котрi буде роздавати його дочка Розалiя, i коли рицар-побiдник сподобаеться Розалii, то князь видасть ii за його замiж.

Прийшла весна, минув Великдень. Рицар Адольф велiв збудувати для турнiру здорове забудування з просторним круглим майданом посерединi. На помостi, кругом майдану, попiд стiнами поставили стiльцi, понакриванi червоним дорогим сукном. Проти брами князь звелiв поставити на високому помостi шовковий намет, а серед намету поставити широкий трон, вкритий золотою парчею. Почали з'iжджатися рицарi звiдусiль, а разом з ними прибували i iх батьки, матерi й сестри, i усякi гостi, щоб подивитись на той турнiр i на славну красуню Розалiю. Князь звелiв зарiзати двадцять волiв, пiвсотнi баранiв, звелiв убити усякоi птицi, викотити з льохiв кiлька бочок старого вина, щоб приймати гостей.

Настав день турнiру. Князь Адольф, його жiнка та дочка посiдали на тронi проти ворiт, кудою в'iжджали на конях рицарi. Ввесь намет, усi стiни вгорi були обвiшанi гiрляндами з листу та квiток. Усi гостi розмiстилися навкруги на стiльцях та ослонах. Почали виiздити на конях рицарi в залiзних позолочених панцирях, в залiзних шапках. Почалася битва. Багато молодих рицарiв виiжджало на битву, але мiж ними не показалося нi одного мiцносилого та дуже смiливого. Вже сонце пiдбилося високо вгору, коли несподiвано на майдан виiхав якийсь несподiваний рицар з закритим лицем, ввесь нiби закований в позолочене залiзо. Пiд ним кiнь аж вигравав, аж танцював. Сам рицар був рiвний станом, плечистий; вiн гордо почав викликати на битву рицарiв. Рицарi виiжджали проти його, але вiн усiх вибивав з сiдла; вони падали з коней на землю, неначе стиглi яблука сипались з дерева. Всiх вiн побив i вийшов побiдником. Князь, княгиня, усi гостi в один голос, як один чоловiк, крикнули йому: "Гарно! Вiват!" Князь покликав його до своеi ложi, i князiвна Розалiя подала йому букет з рож, дорогий золотий кубок, потiм зняла з себе дорогий шовковий шарф, перев'язала йому через плече, а на тiй перев'язi почепила меч з золотим держалном. Батько запросив його i усiх рицарiв до себе на обiд до свого двору.

Настав час обiду. Рицарi почали збиратись в замок. Прийшов i невiдомий рицар, все ще закутаний в збрую i з закритим видом. Вже гостi почали садовитись за столи, а рицар все стояв i не одкривав лиця.

– Одкрий же, смiливий рицар, свiй вид, щоб ми знали, хто ти такий, i привiтали тебе як рицаря i як чоловiка. Просимо тебе сiдати з нами за стiл! – промовив господар до гостя.

Молодий рицар одкрив вид. Розалiя, як стояла, так i впала на софу: то був той красунь, котрого вона бачила на Рейнi як плила на суднi. Старий батько помаленьку пiдвiвся з мiсця i почервонiв, його очi блиснули гнiвом i помстою.

– Ти – Герман! Ти – син мого закатованого ворога! Твiй батько колись напав на мiй замок, ограбував його, загнав ввесь мiй товар в поля, заграбував моi червiнцi, попалив ввесь мiй хлiб, ще й погнав у полон сотню моiх хлопiв! Ти – син мого ворога, котрого я ненавиджу i не прощу його, поки й мого вiку!

– Я – син твого ворога, але я сам не ворог тобi, не ворог i твоiй пишнiй дочцi Розалii, бо я ii давно полюбив, ii одну любитиму до смертi. По твоiй умовi ти повинен видати за мене свою дочку.

– Я згодна вийти за тебе замiж, за тебе i бiльше нi за кого! – обiзвалась Розалiя, вставши з софи. Перед нею став коханий Герман, ще кращий, нiж був колись, гарний, як сонце, русявий та кучерявий, здоровий, рiвний станом, рум'яний, як яблуко. Од його аж тхнуло здоров'ям та щастям.

– Не буде цього нiколи, доки мого вiку! Не буде! Я з ворогами непомирливий i за своiх ворогiв не буду видавати своiх дочок! – грiзно промовив батько.

Все в залi затихло i притаiло дух. Усi гостi думали, що старий князь кинеться з мечем на Германа, що Герман впаде мертвий додолу серед пишного натовпу рицарiв та дам.

– Ти, молодий рицарю, хоч син мого лютого ворога, але зостався побiдником на турнiрi на моему празниковi; через це я прошу тебе садовитись за стiл i бути моiм шановним гостем; не цурайся мого хлiба-солi, бо я тобi, молодому рицаревi, не ворог i повинен оддати тобi честь, а родатись з твоiм батьком не хочу! Прошу до столу, до рицарськоi шляхетноi компанii! – додав далi князь Адольф.

– Не маю рицарського права гнiвити тебе своею одмовою од твоiх запросин, – обiзвався понуро рицар Герман i сiв за стiл, але далеко од господаря, аж в кiнцi стола, звiдкiля йому було видко красуню Розалiю в вiнку з бiлих рож та нарцисiв.

Тимчасом, як тiтка розказувала, а Олеся слухала i вся перелетiла думкою в замок князя Адольфа, несподiвано гуркнули дверi в кiмнату i з-за дверей висунулась в маленькiй чорнiй ярмулцi сива голова старого Христофора Стеткевича, Олесиного дядька й опiкуна. I тiтка Павлина, й Олеся обидвi жахнулись, кинулись, аж крикнули. Чогось iм обом здалося, що вони сидiли в залi за столом князя Адольфа i несподiвано в залу ввiгнався страшний батько Германiв, мов розбишака.

– Що це ти, Павлино, розказуеш так довго та голосно, що аж в моему покоi чуть, нiби хтось пiд самими дверима стоiть та бубонить, – промовив Христофор тоном суворого батька й педагога.

– Та це я, брате, за роботою оповiдаю Олесi про… про Олексiя, чоловiка Божого, – обiзвалась тихо тiтка Павлина i запикнулась.

– Ото й добре! Це дiло благочестиве. Тiльки, будь ласка, не розказуй Олесi тих нiмецьких романiв, котрими ти напхала собi голову. Молодим паннам не слiд оповiдати про тi рицарськi походеньки та романсики з усякими паннами. Розказуй, розказуй, щоб Олеся не нудила свiтом та не нудилась за…

Старий трохи не прохопився, що за Виговським, але якось завчасу вдержав язика, причинив дверi i пiшов до своеi кiмнати. Для Павлини й Олесi перебитi iлюзii неначе вiтер розвiяв. Вони знов перенеслися думками з зали князя Адольфа в свою тiсну кiмнатку, освiчену восковими свiчками та лампадою перед образами.

– Що ж було далi? -не втерпiла Олеся, питаючи в тiтки.

– Ой, що було, що було далi, то аж сумно оповiдати: була одна мука для обох, i для Розалii, i для Германа. Старий князь не пускав в свiй двiр Германа i не випускав нiкуди з двiрця Розалii, так що iм нiгде було й побачитись. Герман не вернувся до батька в замок; вiн оселився поблизу од замку старого князя Адольфа i все никав вечорами кругом замку, де нудила свiтом панна Розалiя. Вiн знав, в котрiй кiмнатi живе Розалiя, знав, котрi вiкна в високiй баштi замку були в ii кiмнатi; вечорами вiн брав арфу й рiжок, ставав за потоком на березi, подавав знак рiжком, а потiм грав на арфi пiснi про кохання, котрi вiн сам складав, вставляючи в пiснi свое й ii iмення. То сльози, то радiсть виливав вiн в тих пiснях, i Розалiя розумiла тi пiснi: то плакала, то смiялась од гарячого кохання, слухаючи то жалiбнi, то веселi мелодii. Розалiя одчиняла вiкно, дивилась на Германа здалеку, вiн дивився на неi i посилав iй привiт, махаючи бiлою хусточкою. Але слуги в замку це примiтили i сказали старому батьковi. Батько розлютувався i звелiв дочцi перейти в кiмнату внизу палацу, звiдкiль не видко було нi потоку, нi гаю. Тодi Герман довiдався, яким шляхом мати з Розалiею iздили на прогуляння в здоровий лiс. Вiн сiдлав свого коня i щовечора виiздив назустрiч, щоб глянути на Розалiю. Але швидко мати примiтила його й перестала iздити в той лiс.

Молодий рицар зблiд на виду, зачеврiв, уже дiйшов до одчаю i хотiв сам собi смерть заподiяти. Герман написав до старого Адольфа лист, що сам собi смерть заподiе, коли князь не видасть за нього своеi дочки, просив його, благав, говорив, що йому шкода загубити свое молоде життя, розбити свое серце тодi, коли його серце зацвiло, мов пишна квiтка. Пославши листа в замок, Герман ждав коло ворiт одповiдi. Але старий князь навiть не написав одповiдi i велiв сказати Германовi, що не буде жалкувати, як Герман сам загубить свое життя.

Довго жив Герман недалечке од замку, але йому не довелося нi разу побачити своеi коханоi Розалii. Вiн зблiд, зачеврiв, як рослина в велику сушу, i тiльки й думав, що про свою милу Розалiю. Ото раз ввечерi вiн гуляв в лiсi коло руiн якогось старого замку; там вiн углядiв якусь стару страшну циганку. Вона вийшла з-пiд руiн з маленькоi кiмнатки i махнула до Германа рукою. Герман наблизився до неi i злякався, глянувши на ii страшне чорне обличчя, на ii дикi здоровi чорнi очi. То була циганка-чарiвниця.

– Молодий рицарю! – промовила до нього циганка. – Я ворожка й чарiвниця; я знаю про все твое горе; знаю, що старий князь Адольф не видасть за тебе дочки, поки його вiку. Але можна запобiгти твоему горю: можна поробити так, що старий князь забуде про свою обиду од твого батька, забуде все давне, минувше, неначе воно нiколи з ним не траплялось, неначе вiн вдруге на свiт народився. От тодi вiн полюбить тебе, бо не впiзнае тебе i вiддасть за тебе свою дочку.

– Може, ти, чарiвнице, вчиниш це своiми чарами? – спитав в циганки Герман.

– Нi, не можу, не маю такоi сили. Але iдь ти в iндiйське царство, все на схiд сонця. Там живе в столицi рiдна сестра моя Сандала. Питай про неi, i кожний тобi скаже, де вона живе, бо ii кожний знае. Сандала – велика чарiвниця. Вона одна знае такий спосiб, що лихий та злий чоловiк стане добрим, мстивий забуде про свою помсту, неправдивий полюбить правду i стане правдивим. Не гай часу, сiдай на коня i iдь все на схiд сонця в iндiйське царство. Чарiвниця дасть тобi тi лiки. Ти вернешся сюди, пiдсиплеш тi чари в вино або в хлiб, котрi подають старому князевi, як вiн вип'е те вино або зiсть шматок того хлiба, то в нього в одну мить вовча вдача змiниться на людську вдачу.

Герман подякував циганцi, сiв на коня i поiхав на схiд сонця в далеке iндiйське царство шукати собi поради. Їхав вiн пiвроку через усякi царства, потiм приiхав до великого моря, сiв на купецький корабель i приплив до великого iндiйського мiста, такого великого, що йому неначе й краю нiде не було. Пожив вiн там з пiвроку, вже вивчився iндiйськоi мови, i тодi почав питати про чарiвницю Сандалу. Йому показали хату на далекому передмiстi, мiж високими скелистими горами, де вона жила. Герман зайшов в хату. Чарiвниця була тодi вдома, сидiла долi на розстелених бiлих циновках i перебирала усяке зiлля, складаючи його в пучки та в снопики. Сандала була стара i страшна на обличчя циганка, схожа на ту, котру вiн стрiв коло руiн замку: вона була ii старша сестра. Герман привiтався до неi, передав iй поклiн од сестри, оповiдав про свое горе i просив ii допомогти йому в тiй бiдi.

– Добре! – обiзвалась циганка. – Ради своеi меншоi сестри я зроблю це для тебе i допоможу тобi. Приходь завтра ввечерi до нашого найбiльшого храму, стань коло дверей i жди мене. Завтра в нас велике свято. Ти повинен йти зо мною в наш храм i помолитись нашим великим богам, бо без того i я тобi не допоможу.

– Але ж я не вашоi вiри, я – християнин, – обiзвався Герман.

– Нiчого те! Один Бог на свiтi i в нас, i в вас. Ти повинен переднiше помолитись нашим богам, тодi й моi лiки бiльше тобi допоможуть, – сказала Сандала, перебираючи зiлля та квiтки, од котрих розходився по хатинi страшенно важкий дух, то приемний, то противний.

Герман окинув очима хатину. Хатина була убога, проста, з невеличкими вiкнами. На поличках стояли рядки iдолiв, страшних та препоганих, витрiшкуватих, мордатих, ухатих, з вищиреними зубами. Мiж ними був iдол чорта. Сама Сандала була чорна-пречорна та беззуба. З-пiд хустки вилазили пасма сивих кiс. Вона i справдi трохи скидалась з лиця на ту чарiвницю, котру молодий рицар стрiв у лiсi коло руiн старого замку. Герман розпрощався й вийшов.

Другого дня надвечiр вiн пiшов до храму, став коло дверей i ждав Сандали. Жерцi одчинили храм. Здоровi залiзнi дверi заскрипiли. Храм стояв на пригорку, здоровий та широкий, як скеля. Перед самим пригорком блищав ставочок, в котрому плавали, неначе колодки, чорнi посвяченi богам крокодили. Кругом усього пригорка, кругом ставка стояла висока мурована зубчаста стiна, обтикана баштами. Народ посипався на той цвинтар i рiчкою полився в широкi дверi храму. Незабаром прийшла i Сандала, взяла Германа за руку i повела його в храм. Вiкна були маленькi. Храм був темний, як печера, неначе висiчений в скелi. Проти дверей на вiвтарях стояли три страшнi iдоли. В одного було четверо лиць з чотирьох бокiв, з бiлими вищиреними зубами; другий держав косу, а коло його нiг валялись бiлi черепи та кiстки. Третiй був вухатий та рогатий, чорний з бiлими зубами, страшний, як сатана.

– Ой цьоцю! Яке страшне ви розказуете! Їй-богу, я не буду спати цiеi ночi, а коли й спатиму, то тi iдоли будуть менi снитись цiлу нiч, – сказала Олеся.

Але тiтка Павлина добре знала, що Олеся любить слухати оповiдання i про усяке страхiття, як i про кохання, i вела далi свое оповiдання про страхiття, бо й сама любила усе романтичне, а найбiльше страшне. Iнколи вночi iй снилось, що ii викрадае жених, що вона вже тiкае з ним якимись пущами та борами, хоч той жених нiколи й гадки не мав викрадати такоi печерицi, якою була й замолоду Павлина. Тiтка Павлина почала оповiдати далi:

– Ото Сандала провела Германа до ставка та й каже:

"Впади ниць на землю й поклонись святим крокодилам! Це слуги наших богiв. Колись давно сам наш Бог втiлився на землi в одному крокодиловi". I Герман впав ниць i мусив поклонитись крокодилам. Потiм вона взяла рицаря за руку, повела в храм i стала з ним перед самими iдолами. В храмi запалали свiчки. Жерцi вдарили в бубни i почали спiвати та дико галасувати.

"Впади на землю i поклонись нашим богам", – тихо зашепотiла над самим вухом в рицаря Сандала.

"Не можу, не можу я молитись до цих страшних богiв. Це не боги, а чорти!" – обiзвався Герман.

Тiльки що вiн сказав цi слова, блиснула блискавка i неначе запалила храм; загримiв страшний грiм. Дощ полив ливцем, неначе з вiдра. Грiм гуркотiв, стугонiв, трiщав, аж земля двигтiла. Блискавка неначе вогнем освiчувала страшних iдолiв. Храм дрожав. Iдоли неначе заворушились на престолах i захитались, неначе були напоготовi зiйти додолу як живi. На Германа напав страх. А грiм трiщав та все дужчав. Здавалось, от-от завалиться важкий храм i впаде на людей. Люди крикнули i почали голосно молитись до богiв. Жрець обернувся до людей i промовив: "Мiж нами в храмi е люди не нашоi вiри. Шукайте iх! Це через iх сталася така бiда!"

"Впади на землю i помолись нашим богам, бо буде тобi лихо!"

– Ой Боже мiй, як менi стало страшно! Ой цьоцю! Не розказуйте далi, – говорила Олеся; в неi з рук давно випала голка, а покрiвець зсунувся з колiн i впав на пiдлогу.

В той час i Павлина, й Олеся почули, що в ворота хтось застукотiв. В тишi ночi в тихих, аж мертвих покоях, було виразно чути, що стукають в браму двора чимось дерев'яним, неначе довбнею.

– Ой Боже мiй! Хто ж це стукае в ворота такоi пiзньоi доби? – промовила Олеся, прислухаючись. – Менi страшно!

– То, може, управитель десь запiзнився та вертаеться додому, – втiшала тiтка, але i в неi самоi очi стали переляканi.

Стукiт швидко затих. В кiмнатi стало тихо. Обидвi женщини довгенько мовчали. Чуть було, як Павлина важко дихала од переляку.

– Нiчого не чуть. – То, може, вiтер де звалив деревину або вивалив частокiл, – обiзвалась тiтка.

– Говорiть цьоцю, далi! Який то буде кiнець, – просила Олеся, i вона в думцi становила себе на мiсце безталанноi Розалii, а Виговського – на мiсце рицаря Германа. Прирiвнюючи ii долю до своеi, вона дуже бажала знати кiнець того оповiдання.

– Ото пiсля служби, як грiм затих, дощ перестав, Сандала вивела Германа з храму i промовила до нього:

"Приходь же завтра до мене, як сонечко стане на вечiрньому прузi, i я тобi дам чари й лiки".

Другого дня молодий рицар не мiг дiждатись вечора. Вже його й мiсто не цiкавило, не зацiкавлювали його нi храми, нi чуднi жильцi того мiста, смуглявi та сухорлявi, повбиранi в квiтчастi запаски, та плахти, та усякi пiстрявi убрання. Сонце стало на вечiрньому прузi, скотилося над пальмовi лiси i неначе заплуталося червоним промiнням в гостролистих пальмових верхiв'ях, неначе огнева птиця червоними крилами заплуталась в гiллi. Герман пiшов до Сандали i застав ii дома. Вона сидiла над купою зiлля, держала на руках здорову гадюку, неначе дитину, i годувала ii молоком з ложки. Герман i здригнувся i одскочив од порога.

"Не полохайся, молодий рицарю, бо не дiстанеш чарiв. Для чарiвництва треба смiливостi. Коли хочеш дiстати од мене чари, то переднiше мусиш видержати спокусу. Ходiм зо мною в мiй палац. Я в цiй хатинi приймаю тiльки простих людей, а ти походиш од колiна великих панiв", – сказала Сандала i вивела його через сiнцi в пишний садок з пальм, фiнiкiв, фiг та апельсинiв. В садку було насiяно стiльки усякого пахучого зела та усяких квiток, що в Германа од того духу запаморочилась голова.

Тiльки що вони зiйшли з ганку, Сандала свиснула. З кущiв лавру та рож виплазували чотири товстi та довгi гадюки. Вони плазували просто до Германа, коливаючи золотистими головами та висунувши гострi жала. Сандала оступилась назад i стала позад Германа. Гадюки лiзли просто пiд ноги Германовi i були вже напоготовi оповитись кругом його. В його й дух замер. Тодi Сандала позабирала в руки гадюки, погладила iх, почепила собi на плечi, однiею, найменшою гадюкою, оповила собi шию i повела його далi через сад.

Серед саду стояв розкiшний дiм з ганком, обставлений кам'яними зеленими колонами. Дiм був ввесь розмальований, як цяцька, з блискучими вiкнами i з терасою нижче ганка, обставленого бiлими колонами. I ганок, i веранда були застеленi бiлими циновками, а через одчиненi дверi був простелений квiтчастий перський килим. Тiльки що вони ступили через порiг, з кiмнат вибiгли два старi леви. Вглядiвши Германа, вони вищирили гострi зуби i кинулись на Германа. Герман думав, що вже прийшла його смерть. Тодi Сандала махнула батiжком, i леви, як цуценята, побiгли за нею слiдком в кiмнати.

Сандала повела Германа через ряд пишних покоiв, устелених iндiйськими килимами, оббитих дорогими матерiями з золотими квiтками, i привела його в останню кiмнату, де стояла здорова пiч. Сандала набрала зiлля, наклала в казанок, розпалила огонь i приставила казанок до огню. Огонь спалахнув одразу. Казанок закипiв. Дим, чорний як смола, пiшов в широкий комин. Сандала мiшала зiлля в казанку i все щось шепотiла.

"От тобi й чари готовi!" – в кiнець усього промовила Сандала.

Вона налила в кришталеву пляшечку зеленого пахучого напою, дала Германовi i сказала: "Вертайся ж тепер додому. Ввiйдеш в палац старого князя, зараз побризкай в палацi цим напоем, помочи й свою хусточку, покропи свою одежу. Як зачують вони дух цього зела, то зараз з неправдивих стануть правдивими, з недобрих стануть добримм. Їх серце наллеться любов'ю й прихильнiстю до людей i до тебе. Вони забудуть про помсту; злiсть згасне в iх душi, а в серцi запануе ласка та добро. Тодi проси в старого князя та княгинi чого забажае твоя душа i Розалiя буде твоя".

Герман подякував Сандалi, заплатив iй багато червiнцiв, сам сiв на корабель, переплив океан, а потiм день i нiч летiв конем до замку старого рицаря.

– I що ж? Вчинили що-небудь тi чари? – не втерпiла Олеся i спитала в тiтки.

– Не встиг прилетiти вiн до замку старого Адольфа, коли дивиться, одчиняеться замкова брама в високiй баштi, а з брами виходить процесiя. Дзвонять в усi дзвони. Ксьондзи в чорних ризах. Брама оббита чорним сукном. З брами виiжджае висока колiсниця, оббита чорним шовком та оксамитом; конi вкритi чорними попонами. То везли старого рицаря Адольфа.

Другого дня Герман пiшов в замок. Розалiя й ii мати звелiли його впустити. Герман бризнув в покоях зачарованим зеленим напоем. Чудовий дух пiшов по всiх покоях. Стара мати з лихоi стала добра, а черстве серце ii пом'якiшало, як теплий вiск. Вона радо привiтала Германа i згодилась видати за його Розалiю. Герман i Розалiя побрались i були щасливi ввесь свiй вiк.

Олеся зiтхнула, неначе iй стало легше на душi. В кiмнатi стало тихо-тихо. Коли це надворi знов застукотiло в ворота ще дужче, неначе хтось хотiв виламати ворота i ввiрватися в двiр силою. Брама аж гуркотiла. Собаки гавкали, аж вили. В кiмнатцi серед нiчноi тишi було виразно чути кожний удар в браму. I тiтка, й небога скочили з мiсця i стовпом стали.

– Ой Боже наш! Хтось нападае на наш палац! – крикнула тiтка Павлина.

– Ой Господи! Чи не татари часом! А може, це збунтувались нашi хлопи, хотять вигнати нас з села? – обiзвалась Олеся.

– Певно, хлопи збунтувались. Ще, борони Боже, запалять палац. Що ми тодi в свiтi Божому будемо робити? Ще повбивають нас отут в кiмнатi! – закричала тiтка.

– Оце, борони Боже! Ви, цьоцю, таки добрий страхополох. Я вiзьму оцю рушницю та як смальну кулею в лоб одного та другого, хто насмiлиться ввiрватись в палац, то другi вже не поквапляться лiзти, куди iм не слiд, – сказала Олеся.

Вона пiшла в свою кiмнатку, винесла звiдтiля рушницю та шаблю i почала набивати рушницю набоем, поклавши шаблю на стiл.

– Цьоцю! Берiть i ви другу рушницю та набивайте! – обiзвалась смiлива Олеся.

– Ой серденько мое! Я боюся й доторкнутися до рушницi . Та не крути-бо тiею рушницею, може, вона набита набоями, то ще сама вистрелить в мене, – говорила тiтка Павлина, оступаючись за розiпяту основу килима. – Що ми робитимемо, як вороги видеруть вiкна та лiзтимуть до нас в кiмнату? – говорила тiтка Павлина через пасма основи.

– Тодi я телепну по лобi того ворога держалном рушницi або штрикну його в очi шаблею, – сказала Олеся.

– Ой страшно! Оя Господи, спаси нас i помилуй од напастii – молилась тiтка, неначе за тином з ниток.

Тим часом за двором стукiт не переставав. Собаки аж скиглили, кидаючись до ворiт. Сам господар Христофор Стеткевич з переляку кинув своi кальвiнськi книги, вискочив в заду i вибiг надвiр. До ворiт вже вибiгли слуги, побiг розбурканий i заспаний економ Христофора.

– Хто там стукае? – гукнув економ, притулившись лицем до мiцноi дубовоi брами. – Чи своi, чи вороги?

– Своi й не вороги. Я – писар вiйська Запорозького – Виговський. Оповiстiть шановного пана Стеткевича, шо я прибув до нього в гостi, але опiзнився в дорозi, – сказав Виговський. – Не бiйтесь нiчого.

– Добре! – сказав економ. – — Але чи ти напевно писар? – питав економ.

– Напевно. Я вас не дурю. Панна Олеся мене знае, вона впiзнае навiть мiй голос, – сказав Виговський.

Економ пiшов до ганку i оповiстив Стеткевича. Стеткевич не йняв вiри нiкому в тi тривожнi й неспокiйнi часи. Вiн викликав надвiр Олесю. Олеся вибiгла з рушницею в руках. Довiдавшись, що стукав в браму Виговський, вона повагом пiшла з рушницею через подвiр'я i впiзнала голос Виговського. Стеткевич звелiв одчиняти браму. Слуги принесли запалений смоляний сосновий сучок i посвiтили. В одчинену браму в'iхав на чудовому конi Iван Остапович, з рушницею через плече, з шаблею при боку. Свiт смоляного сучка впав на нього i на голову баского коня. Олеся крикнула з великоi радостi.

– Вiн, шановний дядьку! Вiн! Давнiй мiй знайомий!

– А це ви, панно Олесю! Чого це ви стрiчаете мене з рушницею? Певно, думали, що наiхав вночi якийсь кримський мурза з татарами, щоб потривожити спокiй.

– Так ми й думали. Ви, пане Iване, таки добре налякали нас в наших пущах, – обiзвалась Олеся.

Виговський скочив з коня i кинув поводи в руки козаковi, а сам привiтався до Олесi. Виговський здiйняв шапку i низенько уклонився старому Хрйстофоровi, просячи вибачення, що запiзнився в дорозi i потривожив спокiй добрих людей трохи не серед ночi.

– Нiчого те, нiчого! – говорив старий Стеткевич. – Коли ви заблукались в пущах i навiдались в нашi мокрi нетрi, то прошу до покоiв. Будьте моiм шановним гостем. Я чув вже про вас од панi Павловськоi та од iнших моiх родичiв. Прошу до свiтлицi!

Конюх з смоляною здоровою скалкою пiшов вперед. За ним рушили усi. Конюх високо пiдняв над головою палаючий полiський факел. Червоний свiт од палаючоi живицi облив палац, неначе кров'ю. Ясно виступив палац на фонi чорноi ночi, як пишна декорацiя на сценi з баштами на углах, з ганком, з якимсь прикалабком, причепленим до стiни коло башти, з важкими пiрамiдальними пiдпорками. Свiт лився на чудний важкий палац, мигав, переливався по стiнах. Закутки, визубнi, звивки й заломи коло прикалабкiв ховались в чорнiй тiнi, неначе боялись свiтла i чорнiли, неначе чорнi колони попритулюванi до палацу. Бiлi високi димарi мрiли червоно-матовим свiтом високо над чорною покрiвлею, знизу пiрнувши в тiнь, неначе висiли над палацом десь в хмарах i поглядали зверху наниз на ту несподiвану ворушню й вештання людей на дворi, на гурт людей, котрi посувались до палацу.

Виговський цiкавими очима окинув палац i примiтив, що Стеткевичi не з високого панства, що не з величного магнатського палацу вилинули вони на свiт Божий.

– Прошу до нашоi господи! – просив старий Стеткевич Виговського, показуючи на одчиненi узькi, зверху закругленi, дверi, неначе видовбанi в товстiй стiнi, як у твердинi.

Молодий хлопчак стрiв iх з восковою свiчкою в руках i освiтив невеличкi узькi сiнцi. Виговський скинув синiй дорогий кунтуш i вступив слiдком за старим Стеткевичем та Олесею в свiтлицю. Зала була подовгаста й невеличка. На стелi по кутках i по серединi були вилiпленi деякi фiгурки: листя, стебла, квiтки й усякi чудернацькi арабески, мiж котрими нiби позаплутувались пузатi амури, пикатi й повноперсi бюсти нiмф та венер. Всi тi прикраси були вимальованi грубими рiзкими зеленими, синiми та червоними фарбами. Рожевi щоки амурiв та нiмф наче понадимались з усiеi сили, так що на iх виступили не рум'янцi, а нiби рiзана кров: здавалось, що в нiмф та амурiв щоки от-от луснуть од страшного напруження.

Старий Богдан Стеткевич, Олесин батько, пробуваючи в Варшавi в багатоi рiднi сенаторiв, набрався там нових чужоземських звичаiв i позаводив i в себе в палацi нову обставу, хоч i в найгрубiших формах.

Христофор Стеткевич скинув з себе кунтуш, i Вигов-ському кинулось у вiчi, що старий Олесин дядько був убраний в усе чорне i був схожий на якогось католицького ченця: на йому був жупан i широкi шаровари з чорного оксамиту. Кругом шиi бiлiв комiр ввесь в зборах та складках. На головi чорнiла малесенька чорна ярмулочка, з-пiд котроi висунулись i телiпались понад вухами сивi пасма волосся, спускаючись до плечей.

"Ой Господи! Це чи жид, чи чернець, чи якийсь пустельник, здичiлий в полiських пущах? Що воно за проява?" – подумав Виговський, оглядаючи високу рiвну фiгуру Стеткевича в сiрих панчохах до колiн, в чорних черевиках, з тонкими, як у цапа, нiжками.

– Ви придивляетесь до мене i, мабуть, чудуетесь з мого убрання? – спитав старий Виговського, примiтивши його цiкавий i допитливий гострий погляд. – Я кальвiнiст тепер, а колись був соцiнiанин; я не католик i не православний, i ношу убрання моiх заграничних братiв соцiнiанiв та кальвiнiстiв. В нас все повинно бути просто й не напоказ, не так, як бувае у католикiв полякiв або в козакiв.

I старий насмiшкувато глянув на Виговського, а його гострi очi зорили по пишному малиновому жупанi, нiби розмальованому золотом, по червоних сап'янцях та по синiх широких штанях.

– Прошу сiдати та одпочивати в нашiй господi! – промовив старий Стеткевич, показуючи на широку та важку софу з качалками по обидва боки, застелену веселим, неначе розмальованим, турецьким килимом.

– То це ви, панно Олено, з рушницею, неначе на вовка? – спитав Виговський Олесю, примiтивши, що Олеся здiймала з плечей рушницю i становила ii в куток.

– Думала, що або нападають на палац якiсь вороги, або нашi хлопи збунтувались, i оце налагодилась до оборони, – обiзвалась, осмiхаючись, Олеся.

– То, бачите, пане Виговський, моему покiйному братовi, а ii батьковi Богдановi прийшла думка вивчити ii iздити верхи на конi i стрiляти з рушницi, на кожний випадок в нашi неспокiйнi часи, – говорив Стеткевич. – В нас тепер часом i бабам доводиться оборонятись i од чужих, i од своiх ворогiв, якби трапився наiзд на оселю, бо в Польщi i на Украiнi шляхта ще й досi не позбавилась розбишацьких норовiв: наiде якась лиха сатана, що ворогуе з тобою, зруйнуе палац, оселю, забере товар, вiвцi розжене, поб'е челядь, а землю та лiси забере собi та й обладуе ними. Ви самi добре знаете, що суду в Польщi хоч i не шукай, i не питай: можна вiк прожити спокiйненько, доки дiло тягтиметься по усяких судах, а лихий сусiд тим часом споживе ваше добро, пустивши вас з торбами по свiту. Поганi звичаi! Не всi порядки i в Польщi гарнi!

Сидячи з Стеткевичем на софi, Виговський окинув оком свiтлицю. Попiд стiнами стояли ряди старомодних стiльцiв з точеними нiжками, з високими спинками, оббитих жовтим сап'яном; ручки були поробленi в формi товстих гадюк, як i в палацi князя Любецького; тiльки в палацi Стеткевича цi гадюки не гюзвiшували сумно голiв униз, а трохи попiднiмали iх вгору, ще й роти пороззявляли, неначе сичали од злостi i налагодились кусатись.

"I там в Киевi гадюки, i тут гадюки… Поганий для мене знак з цими гадюками", – подумав Виговський.

– Панi Павловська передала вам, шановний пане Стеткевичу, поклiн, а вас, панно Олено, просила приiхати до неi в гостi, – промовив Виговський.

– Спасибi, спасибi! А князь Любецький не передавав менi поклону? Як вiн там поживае? Як його господарськi справи в маетностях? – спитав Стеткевич i втупив в Виговського пильний погляд, неначе випитував його: чи був ти в Любецького? чи бачився з ним? чи сприяе вiн тобi?

Стеткевич вже давненько перечув через людей, що Виговський сватае Олесю.

Виговський спустив очi додолу: вiн по очах старого Стеткевича вгадав його думки.

Одначе старий кальвiнiст не показав перед Виговським, що вiн догадуеться, з якими замiрами Виговський прибув до нього в гостi. Вiн привiтно й охоче розговорився з гостем. Пишний i веселий вид Виговського, його гарна й мужня фiгура, нове багате убрання, розумна й красномовна розмова гостя, котрий неначе розворушив сон дрiмаючого серед пущ та борiв тихого палацу, – все це вчинило добрий вплив на душу старого суворого кальвiнiста.

Побалакавши про Павловську, про Любецьких, про Киiв, Стеткевич обернувся до Олесi i промовив:

– А що, небого! Гiсть i подорожнiй – Божий чоловiк, як кажуть. Час би нам нагодувати, напоiти гостя i дати йому спочинок. Чи готова вже вечеря?

– Певно, вже готова, бо я чую, що тiтка Павлина вже вештаеться за дверима та брязкае тарiлками, – обiзвалася Олеся i вийшла з зали.

– Я, пане Виговський, рано вечеряю, не спiзнююся, рано лягаю спати, рано й встаю, бо я господар, та й нашi кальвiнськi правила життя того вимагають. Помiрнiсть, регулярнiсть у всьому, гуманнiсть до всiх – це правила гуманiстичного вiку.

– Добрi правила! Про це нема чого й говорити. Менi тiльки й подобаеться в соцiнiан, що вони дуже люблять науку i просвiту i намагаються ширити просвiнiсть i сiяти сiмено науки в краю. Це дуже свiтла прикмета в соцiнiан.

– Твоя правда, пане генеральний писарю! Дверi одчинились, i Олеся заповiстила, що тiтка Павлина вже з пiвгодини жде iх з вечерею.

– Просимо, шановний гостю, не поцуратись нашого хлiба-солi! – просив старий гостя, встаючи помаленьку з софи за помiччю обох довгих сухих рук, котрими вiн обперся позад себе об софу i неначе пiдводив свою суху, довгу, нiби збудовану з одних довгих кiсток, фiгуру. Старий Стеткевич подибав через залу як довгоногий журавель, розминаючи своi старечi цибатi ноги. Виговський, ступаючи навшпиньки, тихою ходою пiшов слiдком за господарем.

Столова кiмната була довгенька, узька й тiсна, як були тiснi усi кiмнати в старинному палацi. Стiл був вже накритий. Стеткевич попросив гостя сiдати за стiл. Тiтка Павлина стояла кiнець стола, витрiщила очi на Виговського i пильно дивилась на нього, не мигаючи навiть вiками, як дивляться на незнайомих гостей дiти. Олеся сiла за стiл, а Павлина все стояла i навiть забулася, що iй треба сiдати за вечерю, ii дуже вразив новий гiсть.

– Тiтко Павлино! Сiдайте та вечеряйте, бо заячина прохолоне, – обiзвалась Олеся до тiтки, котра аж кинулась од ii слiв.

Стеткевич випив маленьку чарку горiлки i налив здорову чарку для Виговського.

– Ти козак, то тобi й чарка козацька, а я соцiнiанин i люблю мiру у всьому, – говорив Стеткевич.

Виголодавшись i перепавшись в дорозi, Виговський iв за столом за двох i справдi по-запорозьки. Стеткевич випив за вечерю тiльки один невеличкий кубок венгерського i все розпитував у Виговського про гетьмана Богдана, про його дальшi замiри й плани на Украiнi, про московських воевод та стрiльцiв, котрi наiхали в бiльшi мiсця Украiни. Виговський, хапаючись з iжею, насилу встигав йому одповiдати.

– Тепер нi гетьман, нi цар вже не пустять католикiв-дiдичiв в iх маетностi, а це велика шкода, бо то були люди вже просвiченi, не те, що московськi бояри. Погане дiло вчинив гетьман, що одiбрав Украiну од Польщi, – говорив Стеткевич спокiйним голосом, – гюгано, погано!

– Але ж католики-дiдичi одняли од козакiв вольностi, не зважаючи на свою просвiту; та ще треба додати, що тi пани не польського, а украiнського роду, тiльки вони сполячились, покатоличились i стали ворогами для Украiни, для народу i для козакiв; цi обляшки нашоi кровi вчинили нам стiльки лиха, скiльки й правдивi польськi пани, ще й бiльше за iх, – сказав Виговський, висловлюючи не своi, а бiльше офiцiальнi думки того часу, думки гетьмана Богдана.

– Так воно, так, але з плином часу все б те змiнилося, сталося б iнакше i настали б лiпшi порядки i в Польщi, i на Украiнi, бо скрiзь в Європi все йде до лiпшого, а не до гiршого становища, йде до гуманiзму. Там блиснув свiт гуманiзму, i вiн освiтив би Польщу, а за нею й Украiну. З Москви цей свiт не пiде, та там його й загасили б, якби вiн туди зайшов: туди його не пустять, про це нема що й казати.

– Коли вже так сталося, то тепер трудно це змiнити, – обiзвався Виговський, вихиляючи кубок венгерського.

– Ваша правда, пане генеральний писарю! На все Божа воля… Я кальвiнiст i вiрую в незмiнне боже призначення i для усяких держав, i для поодиноких людей. Як судив Бог спокон вiкiв, так воно й буде. Але козаки вчинили негарне дiло, недобре. Погано, погано! Кальвiнiсти мали недавно волю держатись своеi вiри в Польщi, ми здiймали темнi пута з людського розуму, ми любимо науки й просвiтнiсть, любимо ширити iх в суспiльствi.

Стеткевич задумався, а Виговський, впоравшись коло зайця, прийнявся за печеню з тетерi i заливав ii венгерським, переглядаючись з Олесею.

– Козаки знищили на Украiнi шляхту, порiвняли усi верстви суспiльства, через що просвiчена православна шляхта, що зiсталась на Украiнi, iще не пристала до католицтва та соцiнiанства, спроститься. Ох, не люблю я за це гетьмана Богдана! – аж зiтхнув важко старий кальвiнiст i глянув з презирством на Виговського. – Погано! Погано, пане генеральний писарю! Погано!

"I цей спiвае тiеi ж, що спiвав менi князь Любецький, хоч тихеньким соцiнiанським голоском. Вони ворогують проти козакiв. Чи вдасться ж мое дiло? Чи згодиться ж то старий журавель видати за мене Олесю. – I Виговський, вдоволивши свiй апетит, i собi задумався, схиливши голову. – Горенько менi з такою Олесиною рiднею! Тепер i я можу промовити за цим чорним дiдом: погано! погано!"

Олесi, очевидячки, обридла ця розмова старого дядька та ще й з сумною приспiвкою: погано та й погано! Для неi тепер хотiлося, щоб усе на свiтi було гарно, ще й дуже гарно. Вона не могла надивитися на пишного Виговського, убраного в ясно-малиновий жупан, чепурного, з чорними кучерями, з пишними ясними очима, котрi аж сипали блиском, як Виговський позирав швидким поглядом на Олесю. Олеся не могла намилуватись його видом, вiк би дивилась i не надивилась на його. I блиск мужньоi краси, i козацька смiливiсть, i високе становище Виговського – все чарувало молоду дiвчину, заперту в стародавньому палацi з чорним поважним кальвiнiстом та старою родичкою. Виговський неначе принiс з собою в задимлений палац саме життя, живе, веселе, чаруюче молоду душу.

– Чого ви, пане Йване, так забарилися, не приiздили до нас цiле лiто? – не втерпiла Олеся i спитала Виговського.

– Гетьман не пускав мене. Було багато роботи через новi усякi порядки, котрi мусили неминуче настати од часу з'еднання Украiни з Москвою. Та я мав i свою роботу: скiнчив Чигиринський монастир, котрий я давненько заклав, i оце недавно вже його освятили.

– То ви, пане генеральний писарю, поставили монастир, ще, може, на свiй кошт? – спитав Стеткевич, пiдвiвши голову i неначе прокинувшись од важкоi задуми.

– Еге, шановний пане добродiю! Поставив новий монастир за спасiння своеi душi i за ввесь свiй рiд, – обiзвався Виговський.

– I це погано! Погано!

"Ну, та й наважився цей дiд з своiм: погано та й погано! Неначе накупився поганькати цiлий вечiр; що ми зробили, в його все погано", – подумав Виговський, а Олеся глянула на його крадькома i осмiхнулась.

– Чому ж погано? Я чоловiк богомiльний i хотiв зробити добре дiло та й пiддержати й змiцнити в народi свою давню батькiвську вiру, – сказав Виговський.

– Монастирi нiкому не потрiбнi нi вашi, нi католицькi. Треба бути тiльки гуманним, просвiтним чоловiком, гуманно стосуватись до людей, навiть до хлопiв. I я ж християнин, такий., як i ви усi. Колись я був замолоду чистим соцiнiанином, вiрив, що сутнiе один Бог в одному лицi, вiрив в одну найвищу сутноту, а на Христа вважав, як на чоловiка, котрий викупив людський рiд од грiха не своею кров'ю та смертю на хрестi, а своiм моральним високим вченням. А тепер я став кальвiнiстом i признаю Христа за Бога, але вважаю, що не людськi добродiйнi вчинки спасають людей, а споконвiчне Боже призначення,, споконвiчна Божа воля. А вчитель наш Кальвiн вчив, що монастирi непотрiбнi, коли сутнiе споконвiчне Боже призначення для кожноi людини:

"I заходився ж плести якусь нiсенiтницю старий! Не дасть Виговському й слова промовити! Взяла б та й випхнула його з хати, а сама говорила б з козаком до бiлого свiта", – думала Олеся i прислухалась до Виговського голосу, неначе вона слухала чудовi музичнi мелодii.

– Погано, пане добродiю, погано! – говорив Стеткевич рiвним одностайним голосом без гнiву, без вияву душевного порушення.

"Та й пренудний же цей дерев'яний дiд! – подумав Виговський. – Але що то вiн менi скаже завтра, як довiдаеться, чого я прибув до його господи?"

Вечеря скiнчилась, усi сидiли за столом мовчки. Тiтка Павлина встала i навшпиньки, по-котячи, не пiшла, а неначе посунулась в дверi до пекарнi, а потiм знов вернулась i сiла.

– Ну, тепер час хоч би й спати! – промовив Стеткевич. – Я, пане Виговський, рано лягаю, рано й встаю. А ви, Павлино та Олесю, краще зробите, як ляжете зараз спати. Не засиджуйтесь за вишиванням. А коли Павлина не доказала тобi, Олесю, життя святого Олексiя, нехай докаже завтра. Свiтло тепер дороге, бо вiйни знищили пасiки. Вiск став дорогий.

– То ви розважаете себе вечорами оповiданнями про святих? – радiсно спитав Виговський в Олесi.

– То тiтка Павлина розказувала менi цього вечора за роботою про святого Олексiя, чоловiка Божого, – обiзвалась Олеся i спустила очi додолу. Павливi теж стало нiяково i вона схилила голову.

– — Це добре, що ви любите розважати себе благочестивими оповiданнями, – промовив Виговський. – Я люблю смiливих паннiв, таких, як нашi козачки, люблю, щоб вони вмiли i верхи на конi iздити, i стрiляти з рушницi, бо тепер часи неспокiйнi; вороги кругом нас: треба вмiти всiм ставати до оборони краю; але я люблю i паннiв богомiльних, котрих нiякi патери езуiти не зведуть з пуття, не заманять до католицтва.

Стеткевич встав з-за стола i не перехрестився до образiв. Павлина взяла з стола свiчку, покликала слугу i звелiла йому одвести Виговського на спочинок в маленьку кiмнатку.

– На добранiч, пане гостю! На добранiч, Павлино й Олесю! Не залежуйтесь та завтра вставайте раненько, готуйте собi й гостевi снiдання, бо гiсть в домi – чоловiк Божий, – промовив Стеткевич, мов патер з кафедри, i подибав через залу до своеi опочивальнi.

"Чуе моя душа, що оце кальвiнське опудало не оддасть за мене Олесi, – подумав Виговський, зоставшись сам в маленькiй, як монастирська келiйка, кiмнатцi. – Хоч вiн кальвiнiст i проповiдуе любов та гуманiзм, але вiн пан i тягне за панами та дуками; козакiв не любить, а любить Польщу. Все в його погано, що сутнiе на Украiнi, все погано, що вчинив гетьман та козаки. Щодо Олесi й мене, то вiн i нам втирить свое "погано". Iншого слова для нас од його не буде. Але як тiльки Олеся не спротивиться, я ii викраду в цього чорного дiда i повiнчаюсь з нею в Киевi. От тодi, дiду, буде й тобi погано!"

I Виговський впав на лiжко i пiсля труськоi полiськоi дороги по соснових корiннях зараз заснув, як застрелений, мiцним i солодким сном.

Другого дня Виговський трохи заспав пiсля важкоi та далекоi дороги. Вже сонце пiдбилося вгору, як вiн прокинувся i солодко потягнувся на лiжку на всю довжину свого високого зросту.

"Викраду Олесю в цього дiда! Сьогоднi-таки викраду! Нехай сiдае на коня та й iде слiдком за мною! Старий кальвiнiст втiшить себе тим, що таке було споконвiчне Боже призначення", – подумав Виговський i заспокоiвся на цiй думцi.

Вмившись i причепурившись, Виговський через довгi сiнцi вийшов у двiр i пiшов оглядати Стеткевичеве господарство. В просторному дворi стримiло три журавлi коло криниць. Журавлi скрипiли, то спускаючись в криницi, то пiднiмаючись високо вгору: наймити тягли воду для пекарнi, напували конi та воли. Поруч з старим садком було видко здоровий тiк, обсаджений старими осокорами, але коло здоровоi клунi було мало стiжкiв: очевидячки, що й некатолиць-ким панам було сутужно в господарствi в тi неспокiйнi часи. На току молотники молотили жито та сiмено. Коло току вештались та порались люди: возiльники звозили ярину, овес та просо. Подавальники подавали вилами снопи на стiжки. Снопи неначе летiли з возiв на стiжок, i кладiльники насилу встигали вкладати снопи в довгi верстви стiжка. На току валялась розв'язь; з снопiв витрушувався бризками натрус. В чистому повiтрi розливався пахучий дух вiвсяноi соломи та жита. Одпочивши й добре виспавшись пiсля труськоi дороги, Виговський походжав по току, по садку, вдихаючи здорове лiсове повiтря усiма персами. На усi оселi пахло живицею, приемним духом сосон, припечених сонцем. На всi боки, скiльки сягало око, зеленiли та синiли старi густi бори.

– Чи за грошi молотите, чи послухаете за панську землю, що пан дае вам пiд посiви? – спитав Виговський в чоловiкiв.

– Та послухаемо за землю, бо своеi не маемо, – обiзвались молотники.

"Цебто панщину роблять Стеткевичевi, – подумав Виговський. – От тепер i я мiг би сказати чорному дiдовi: погано! погано! Правда та гуманiзм у його тiльки в головi, а до дiла все те ще не дiйшло".

Виговський увiйшов в залу свiжий, бадьористий, з веселими думками в головi. Свiжi зеленi лiси та луги, свiже повiтря пiдсвiжили його душу й тiло. Дверi в кабiнет одхилились, i на порозi став Стеткевич, рiвний, як стрiла, в усьому чорному.

– Добридень вам, пане господарю! А я оце з дороги трохи заспав, – промовив Виговський, приступаючи до Стеткевича.

– Доброго здоров'я, пане Виговський! Заспав i гiсть, заспали й нашi. Певно, в них снiдання не готове, а я вже хочу iсти. Прошу до мого кабiнету та побалакаемо тим часом, поки наша Павлина увинеться з снiданням.




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/nechuy-levic-kiy_-van/get-man-van-vigovs-kiy