Киiвськi прохачi
Іван Семенович Нечуй-Левицький




Іван Нечуй-Левицький

Киiвськi прохачi





I


Був чудовий петрiвчаний вечiр. Надворi вже сутенiло. На Подолi затих стукiт та гуркiт. Курява на вулицях вляглась. На цвинтарi коло Пречистянськоi церкви пiд самою Андрiiвською горою було тихо, тихо, неначе в порожнiй хатi. Прочани повиходили з церкви й порозходились на спочинок по дощаних комiрках на церковному подвiр’i, сукупному з цвинтарем. Тiльки на схiдцях коло церковних дверей, пiд портиком з п’ятьма стовпами, сидiла одним одна вже лiтня, дуже сумна й задумана панiя. Вона була убрана в чорну стару запорошену сукню. На головi в неi був дешевенький солом’яний чорний капелюшок, оповитий чорним удiвницьким завоем. Вона похилила голову й сидiла, згорнувши руки. Здавалось, що то сидiла не жива людина, а якась подоба людини, вироблена з чорного залiза на чорних залiзних сходах.

Стрiмкi гори понад Подолом виразно виступали на лиснючому рожевому небi темними звивчастими смугами. На горах лиснiли золотi банi церков, неначе дотлiвав жар, що не спопелiв до решти. Андрiiвський собор неначе висiв над самою Пречистянською церквою на прозорiм небi. На вершечку стрiмкоi гори i на горах i в долинах, скрiзь вже запанувала вечiрня тиша. І в небi й на землi все неначе млiло й розкошувало в пишнотi гарного тихого петрiвчаного вечора. Вечiр звичайно наводе на душу смуток. Думи заворушились в головi безщасноi панii. Сльоза за сльозою покотились по смуглявих сухорлявих шоках.

Несподiвано важка половинка церковних дверей одчинилась тихо. без шуму. Задумана панiя аж кинулась, аж жахнулась. З церкви вийшла на сходи лiтня, навiть пристаркувата нiби черничка в чорному довгому убраннi, напнута чорною вовняною хусткою, як запинаються послушницi в панянських монастирях. Вона обережно зачинила й замкнула дверi здоровим ключем i, сходячи по сходах, вглядiла незнайому панiю, що сидiла мовчки й непорушно, неначе мара.

– Еге, ви оце прибули звiдкiльсь на прощу? Але чого ж ви плачете? – спитала черничка в панii смiливо.

– Нi, серце! Я не на прощу прибула до Киева. Я прибула напитувати собi будлi-якого мiсця, бо я нiгде не маю пристановища. Я хочу стати за няньку або за економку, бо я, бачте, безприхильна й безпричальна удова. Нема менi до кого й прихилитись…

– Хто ж ви такi, що не маете до кого й прихилитись?

– Я, серце, удова. Ще торiк влiтку саме в страшенну спеку були маневри пiд Бiлою Церквою. Була зiбрана незлiченна сила вiйська. На маневрах мiй чоловiк, капiтан, надiсь од духоти та пороху, впав з коня, а натовп причавив його на землi, його пiдняли вже мертвого… Я зiсталась удовою без грошей, без шматка хлiба, без пенсii, та оце прибула до Киева напитувати собi будлi-якоi служби, бо менi, певно б, довелось вмерти з голоду. Я вже давненьки живу в Киевi, найняла в найдешевшому заiздi номер i вже тижнiв зо три тиняюсь та блукаю по мiстi, ходжу по домах, напитую собi мiсця й ладна вже найнятись хоч би й за горничну. Але як мене спитають, хто я така, як довiдаються з пашпорта, що я капiтанша, то й нiхто не квапиться прийняти мене за слугу. Однi тiльки здвигнуть плечима, другi подумають, подумають, та й кажуть, що iм треба простих слуг… що iм i якось нiяково приймати за горничну капiтаншу. Була я скрiзь i по гошпиталях, i по богадiльнях, заходила й в магазини, думала стати за прикажчицю абощо. Никала по всiх-усюдах, i нiгде менi не спосудилось: нiгде мене не прийняли. Всi мене цураються. На менi той чин капiтаншi, неначе антихристова печать.

– Невже-таки в вас немае якоi рiднi? Невже-таки ви зовсiм безпритульна людина, така, як я? – сказала церковна сторожиха Мокрина Пантелеймонiвна Майбородиха.

– Ой серце! Нема в мене нi сестер-порадниць, нi братiв, нi дядькiв. Є в мене одним один син единик. Сидiла я в його взимку, перезимувала, а далi вже не всидiла. Терпець увiрвався, – сказала Ольга Семенiвна Галецька.

– Певно, невiстка лиха? – спитала Майбородиха.

– Ат! бодай не казати. Своiх дiтей грiх гудити та обносить. Терпи й мовчи й… глитай сльози мовчки! – сказала Галецька й одразу заплакала.

– Отакого горя й я зазнала, як помер мiй чоловiк, – сказала Майбородиха, – я таки з киiвських мiщан. Чоловiк мiй був столяр, i добрий був столяр, мав добрi заробiтки, мав i добрий засiб. Менi за ним жилося непогано. Але вiн несподiвано помер. Я перебралась до дочки, бо i в мене теж нема родини, окрiм дочки-одиницi. Виростила я, вигодувала й викохала дочку, як панянку, й видала замiж таки за столяра. Зять собi й нiчого чолов’яга, але дочка моя вдалась лиха-прелиха… Орудуе було мною, як наймичкою. Я iй було iсти варю й дiтей доглядаю, i рано встаю, й пiзно лягаю. Од роботи я нiколи не одмикувала й робила, що тiльки вона було загадуе менi робити. Одже ж нiяким способом не догодила iй. Було загадуе менi роботу, як осавула на панщинi, та сердиться, аж сiкаеться до мене, цвiкае менi в вiчi, лаеться. А я ж ii любила та пестила, як панянку! Та й випестила собi на глум.

– Отака ж сама й в мене невiстка! І я через те мусила тiкати од неi, – сказала Галецька.

– От i правда, як приказують в приказцi: мати порве пазуху, ховаючи для дiтей, а дiти порвуть пазуху, ховаючи од матерi, – сказала Майбородиха, й при тих словах i в неi очi зайшли сльозами. Вона сiла на сходах поруч з Галецькою.

Оповiдання простоi, але щироi людини ще бiльше завдало жалю безталаннiй Галецькiй, бо нагадувало iй, як ще недавно кривдила ii лиха невiстка.

– Годуй, доглядай дiтей, не досипай i не доiдай для iх, а вони потiм ладнi тебе на старостi лiт i з хати колiном виперти, – обiзвалась Майбородиха. – Дочка приставила мене до дiтей, а як було часом не догляджу гаразд дiтей, вона мене лае, кричить на мене. А сяду обiдати, то бачу, що вона неначе ложки лiче, скiльки я з’iм, скiльки кусенiв хлiба проковтну. Не вижила я в неi, покинула, найняла собi кiмнаточку, як комiрчинку, та й стала перепродухою: було перепродую то яблука, то усякi овощi, то бублики, то паляницi. Але й цей продаж не пiшов менi на руку. Був час, що я ходила старцювати по монастирях та до святих Печер. Та вже, поздоров боже, наш старий батюшка отець Онуфрiй побачив, що я звелась на старчиху, та й узяв мене до церкви за сторожиху. От тамечки пiд дзвiницею пiд низом е три малесенькi кiмнаточки. Вiн дав менi одну комiрчину й приставив до церкви, щоб я мела помiст, стирала та змiтала порох з образiв, глядiла груб в теплiй церквi, бо, бачте, там паламар якийсь такий, що в його неначе не всi дома. Його батько ще ззамолоду паламарував таки в нашiй церквi та й помер, а отець Онуфрiй не хотiв скривдить його сина та й випросив йому батькiвське мiсце. Але вiн собi зроду якийсь нетяма, нерозторопа: тiльки й умiе дзвонити та топить в грубах. А я вже за його й прибираю, й вимiтаю, й груб доглядаю. Якби не панотець, то я, мабуть, i досi б поневiрялась в прохачках та тинялась з торбами по монастирях. Поздоров його, боже, й продовж йому вiку!

– Якби менi трапилось хоч таке мiсце, як оце вам, то я ще й боговi подякувала б, – сказала Галецька. – Я вже прожила й проiла усе до останнього шага, що мала. Заплатила оце останнi грошi в гостиницi й сьогоднi од самого ранку в мене й рiсочки в ротi не було. Вже тиждень я не маю чим живитись. Хлiб та вода, ото единий мiй поживок. Через таке пiснюкання я вже захляла, ледве мене носять ноги, ледве животiю на свiтi. Хоч скидай та продавай черевики, бо в мене вже нема чого й продавати. Я чула, що в вас на цвинтарi дурно дають прочанам дощанi комiрки. Чи не можна б притулитись в вас в комiрцi, доки я собi напитаю якусь службу?

– Батюшка набудував на подвiр’i маленьких комiрок для сiльських прочан, де вони складають та кидають на день своi клунки, щоб не носитись з ними по церквах, i там ночують. Але ж ви не спатимете на тапчанi, на голих дошках? – промовила Майбородиха.

– Мушу спати. Нiгде в свiтi дiтись! – сказала Галецька.

Майбородиха важко зiтхнула, згадавши за свое бiдування, дуже схоже на бiдування незнайомоi безщасноi удови.

– Йдiть, панi, до мене; днюйте й ночуйте в моiй кiмнатцi, доки знайдете собi якесь пристановище. А я тим часом обернусь до нашого батюшки, побiжу до титаря. Може вони порадять вас, зарятують в бiдi й дадуть вам якусь роботу. В мене е лiжко; стоiть i тапчанчик. Будете спати на тапчанi. Побудете, поживете, а там, що бог дасть. Сякого-такого поживку постаче в мене i для вас, i для мене, – сказала добра Майбородиха.

– Я не знаю, як вас i дякувать. Та й чим вас дякувати, коли в мене нема й шага за душею, – сказала Галецька.

Надворi вже поночiло. Смутний вечiр кинув сутiнок на цвинтар. І в тому сутiнку тихо йшла смутна розмова крiзь сльози двох безприхильних удов. В той час паламар Досифей Клопотовський неначе виник з темних здорових та високих дверей пiд дзвiницею. На йому телiпавсь широкий засмальцьований халат зелено-жовтого мiщанського кольору з двома поворозками ззаду. Картуз був надiтий набакир: з-пiд картуза неначе випручувались розкiшнi чорнi прегустi кучерi. Чорнi очi аж горiли якось неприродньо, неначе тлiли двi жаринки. Вiн наближавсь до сходiв й, походя, виспiвував вiнчальну пiсню: «Ісаiе, лiкуй! Дева iме во чреве i родi сина Емануiла».

– Йдiть собi, панi, з цвинтаря, бо менi вже час замикати браму. Вже всiх бабiв та молодиць оце позаганяв в хлiви, тiльки ви й зостались у цвинтарi, – сказав Клопотовський.

– Та менi, голубе, надiсь, довелося б ночувати на вашому цвинтарi, отутечки на сходах.

– Оце гаразд видумали! То тiльки сiльськi баби покотом сплять на травi на цвинтарях по монастирях. Панам не личить спать долi на цвинтарi. В вас, певно, е ж свiй дiм. Може, й маете синiв та гарних дочок… Це, мабуть, в вас якiсь вереди чи примхи, щоб спати на цвинтарi. Чи в вас пак е гарнi дочки? – спитав благенький Клопотовський.

– Нема в мене, голубе, нi дома, нi дочок. Я одним одна собi в свiтi, сирота, – смутним голосом обiзвалась Галецька. – В мене й шага нема в кишенi, гiрше нiж в старця, бо в старця е хоч шматок хлiба в торбi: е принаймнi чим живитись.

– Гм… Я думав, що он якась панiя, а ви прохачка. Я думав, в вас е гарнi дочки, та оце й питаю, бо менi час би вже й женитись. Так менi усi люде кажуть. Та й осточортiло парубкувать. А коли ви старчиха, тiльки панського заводу, то зараз менi виходьте геть з цвинтаря, бо вже пiзня доба.

– Ця панiя ночуватиме в мене, й ось ми зараз встанемо та пiдемо до господи, – сказала Майбородиха.

– Хiба так! Коли так, то я пiду зараз замикати браму, щоб якийсь дiдько часом не вшелепавсь в цвинтар на нiч, – сказав Клопотопський i оступивсь.

– Ви, панi, йому вибачте. Вiн вже дорослий, навiть лiтнiй парубок, i все тiльки думае за те, щоб женитись та ще й не просто, а посватати багатирку та ще й дуже гарну, бо, псяюха, хоч i вдався нетяма, й навiть без клепки в головi, але дуже лицяеться до гарних паннiв. Ходiмо, панi, в мою кiмнату. Переночуете та повечеряете в мене хоч чайком. Досифею! чи ти пак вже наставив самовар?

– Та вже там аж паруе, а ви все сидите та теревенi справляете: ладнi балакати з отiею прохачкою й до пiвночi, – гукнув Досифей, брязкаючи ключами та порпляючись коло засува бiля брами.

Майбородиха повела Галецьку в свою кiмнату пiд мурованою старою дзвiницею.

В здорових високих сiнях з чорною дощаною стелею було поночi. Дверi в кiмнатки ледве мрiли. Майбородиха забряжчала ключами, одiмкнула дверi. Галецька вступила в кiмнату. І iй здалось, що вона несподiвано опинилась в якомусь панянському монастирi, в келii якоiсь черницi. Кiмнатка була вузенька й довгенька, з однiсiньким вiкном в такiй товстiй стiнi, що на вiкнi можна було лягти, пiдобгавши ноги та скарцюбившись. По один бiк кiмнатки стояло просте лiжко, по другий бiк стояв тапчан з матрацом, застелений бiлою сiльською скатертиною, а в куточку лиснiли фольговi образи, й ледве блимала маленька лампадка. На вiкнi зеленiли молоденькi листатi фiкуси та геранi. В кiмнатцi було чисто. Нiгде не було нi порошинки. В одчинене вiкно через залiзнi гратки було видко цвинтар, зарослий зеленим соковитим шпоришем, та рядок старих дуплинастих волоських горiхiв попiд барканом.

«Коли б менi знайти будлi-де хоч такий притулок, я була б тричi щаслива й не нарiкала б на свою лиху долю», – подумала Галецька, оглядаючи кiмнатку.

В кiмнатцi ще було видно. Майбородиха розкутала голову й попросила Галецьку сiдати. Галецька сiла на тапчанчику.

– Отутечки я знайшла собi пристановище до якого часу, дякуючи нашому панотцевi Онуфрiевi. Тут менi, як у бога за дверми. Житиму собi тут доти, доки житиме наш панотець. А там далi один бог вiдае, як воно буде. Коли б часом менi знов не довелось простягати руку за милостинею попiд монастирями, бо до дочки я не вернусь, – сказала Майбороднха.

Незабаром Досифей внiс самовар i поставив на столi. Майбородиха встала й заходилась поратись коло самовара.

– От i спасибi тобi, Досифею, що ти поспiшивсь з самоваром. В панii вже, певно, двi доби не було й рiсочки в ротi, – сказала Майбородиха, засипаючи чай. – Це ми, бачте, чергуемось з Досифеем: ставимо самовар по черзi: раз вiн, раз я, – сказала Майбородиха до Галецькоi, – ми вдвох тiльки й живимось чаем.

– Менi таки й варто сказати спасибi, а вам од мене то не великий спасибi, бо доки вас дiждався, то в самоварi й жар спопелiв. Менi доведеться хлептати холодний чай, бо ви все там теревените та базiкаете з нудьги то з старцями, то з прочанами. Насилу вас докличешся, – сказав Досифей.

– Бо, бач, менi нi з ким i побалакати гаразд. Ще й онiмiю отут в цвинтарi в самотинi, забудусь i говорити по-людськiй, – обiзвалась Майбородиха.

– Ще що вигадайте. А зо мною хiба ж ви не набалакаетесь? Невже я такий немова та нетяма, що ви зо мною не набалакаетесь всмак? А може, ви думаете, що зо мною не варто й балакати.

– Борони, боже! Що це тобi, Досифею, спало на думку? Не ремствуй дурно на мене й на цю панiю, бо ми, може, й станемо тобi в пригодi: як оце метнимось вдвох по Подолi, то висватаемо тобi таку писану красуню, що тобi й у снi не привиджувалась, – сказала Майбородиха в жарти.

– І справдi? А може, ви брешете, тiльки дурите мене?

– От тобi й на! Навiщо ж менi дурить? Ти ж красунь з лиця на ввесь Подiл.

Досифей на радощах аж засмiявсь i блиснув зубами. Вiн i справдi був гарний з лиця, чорноокий, кучерявий та рiвний станом, але дуже блiдий та замлiлий, аж щоки йому пазападали. Чудовi, сливинь чорнi очi заблищали, аж заграли. Чорнi вуса нiби заморгали. Сухорляве та смугляве лице повеселiшало, ожвавилось i стало нiби розумнiше.

– Але глядiть, щоб панна була багата; шоб батько дав принаймнi тисячу карбованцiв. Бо як буде гарна, але не матиме тисячi карбованцiв, то на дiдька вона менi здалась. Я ii ладен пiсля весiлля хоч вкинути в Днiпро, – сказав Досифей.

– Ой не говори так! Хто ж таки кидае свою жiнку в Днiпро? Тебе ж вiзьмуть на Сибiр.

– На Сибiр я не хочу, а жiнку без грошей таки швиргону в канаву або в Днiпро, щоб i не вигулькнула з води! Ви менi напитайте молоду й гарну, i вродливу, хоч би навiть i лиху, аби тiльки була грошовита: щоб мала принаймнi одну тисячу карбованцiв!

– Добре, добре! десь таки та напитаемо вдвох, хоч в тебе ондечки на пальцях вже й без того рясно каблучок. Хто тобi надавав стiльки отих каблучок? – спитала Майбородиха.

– А хто ж надавав? Дiвчата надавали. Каблучки дають, а йти замiж за мене багатi чомусь не зохочуються, а бiдних менi непотрiбно. Я й сам до таких не кваплюсь. Я вiзьму бiдненьку хiба аж тодi, як розстараюсь грошей. Але пийте мерщiй чай, бо самовар прохолоне. Я далi не видержу, бо менi вже заманулось чаю. Прийду згодом та вiзьму до себе самовар, бо, може, й до мене приблудиться якийсь прохач, – сказав Клопотовський.

– Не прохач-бо! а, надiсь, приплентаеться якась гарна прохачка. Еге? Чи правду я кажу? Га? – обiзвалась Майбородиха.

– Може й правду. Хто його зна, – сказав Клопотовський i пiшов тихою ходою з хати.

– Отак, як бачите! В його тiльки й мови, що за гарних та ще й багатеньких паннiв, – сказала Майбородиха.

– Вiн i справдi трохи якийсь чудний, неначе в його нема однiеi клепки в головi. І гарний з лиця, але сухий, як скiпка, та замлiлий, неначе захарчований. Певно, зрiс на поганому поживку, не iв нiчого тривного змалку, – обiзвалась Галецька.

– Ет! який там паламарський поживок! Зрiс на черствому хлiбi. Але вiн собi робочий i навiть працьовитий. Тiльки гарнi панни зовсiм забили йому памороки. Отих перснiв понадавали йому дiвчата й панни в смiшки з цiлоi нашоi парафii. Пiднiмають цього недотепу на смiх, кажуть йому, що то золотi каблучки, а вiн благенький i йме iм вiри. На щастя, вiн вдавсь собi якийсь безжурний. Все ходе по цвинтарi та вигукуе: «Ісаiе, лiкуй!»

Галецька осмiхнулась, неначе блиснуло сонце з-за хмар в пилипiвчану негiдь та сльоту.

Майбородиха дiстала з косинчика пiд образами двi проскури, ще позавчорашнi, налила два стакани чаю й посадила Галецьку кiнець стола.

– Пийте, будьте ласкавi, чай та не здивуйте, що проскури позавчорашнi. Це наша подiльська проскурниця дае менi сливе щодня кошик проскур перепродувати на цвинтарi сiльським прочанам. Перепадае й менi, як перекупцi, сякий-такий шаг, ще й черствi нерозпроданi проскури маю собi до чаю.

– Спасибi вам, дай вам, боже, здоров’я, що ви мене оце нагодували й напоiли, – сказала Галецька трохи не крiзь сльози. – В мене вже була думка – з мосту та в воду. Раз якось я вдалась в таку тугу, що вже хотiла заподiяти собi смерть: вже була наважилась шубовснути в Днiпро, та… побоялась взяти грiх на душу.

– І не берiть, панi, такого важкого грiха на душу. Побудьте в мене, а я тим часом обернусь до отця Онуфрiя. Вiн людина добра. Може, попеклюеться вашою долею. Пiду до нашого титаря та його дочок. Може, знайдуть яке шитво для вас, бо титар дуже сiм’янистий, певно, робота в його знайдеться. А там далi побачимо. Стукай, то й «отверзяться» тобi дверi, – втiшала безталанну удову Майбородиха.

Зарипiли старi важкi дверi й одчинились. З темних сiней вигулькнула кучерява Досифеева голова.

– І коли ви нап’етесь того чаю? Чи, може, ви питимете його до свiта? Жду та жду самовара, аж очортiло вже ждати, – забубонiв сердито Клопотовський.

– Та ми вже давненько напились чаю, та оце тебе сподiвались у гостi. А ти все десь дляешся, гаешся й не сподобляеш нас своiми одвiдинами, щоб вкупi з нами почаювати, – сказала Майбородиха.

– Авжеж пак! Я питиму чай з кращими за вас. Я сподiваюсь своiх гостей. Давайте хутко самовар, бо менi нiколи ждати.

– Коли тобi так занiколилось, то й бери. І чайник вiзьми. В чайниковi е доволi чаю, – сказала Майбородиха.

Клопотовський взяв самовар i длявою ходою з насупленими бровами вийшов з кiмнати.

– І справдi цей Клопотовський хоч не божевiльний, але трохи нiби чудний, – стиха промовила Галецька.

– Таки справдi чудний. Наш панотець любе його через те, що вiн роботящий, слухняний, дуже чесний, хоч вiн трохи й опришкуватий. В церквi не зачепе анi шага, а коли часом знайде долi копiйку, може, загублену якоюсь людиною, то зараз несе до панотця ту знахiдку. Вiн все сватаеться тут в парафii. Вже сватав п’ятьох дiвчат мiщанок. А тi дають йому гарбуза й пiднiмають його на смiх. Отi всi бронзовi каблучки подавали йому тутешнi дiвчата, ще й дурять його, що тi перснi золотi. А вiн думае, що вони справдi золотi. Теперечки йому нависла на очi найменша титарева дочка. Тiльки й мови в його, що про неi. Там така гарна та вродлива, неначе намальована. А вiн хоч i благий, але це розшолопав. Хоче до неi старостiв засилати.

Майбородиха вийняла з груби тарiлку з холодною вареною таранею, зняла з полички тарiлку з шуликами з маком i поставила на стiл.

– Живiться, будьте ласкавi, хоч цим, бо я бiльше живлюсь отаким холодним поживком, нiж стравою. Я готую собi гарячу страву хiба двiчi на тиждень.

– Спасибi й за це. По других людях я й цього б не знайшла, бо просити якось нiяково, та й сором, – сказала Галецька.

Вона почала закушувати, але iжа не йшла iй на душу. Пригнiчена бiдою, вона через силу з’iла трохи шуликiв з маком.

– Знаете, панi, що я вам скажу. Як на мою думку, то вам не слiд навiть ставати будлi-де за няньку або за горничну, бо кожнiй господинi буде якось нiяково садовити вас обiдать в пекарнi з наймичками та усякою челяддю, а з собою нi одна господиня не посаде вас за стiл обiдати, бо ви все-таки в неi наймичка. Та вам i зовсiм-таки не прияличае обiдати з простими челядницями, бо ви капiтанша. Вам треба б напитувати собi мiсце десь в лазаретах або в богадiльнях, чи десь по приютах, – сказала Майбородиха.

– Питала я в одному шпиталi, та менi сказали, що нема мiсця. Але де тi шпиталi та лазарети, я й сама тому не вiдома. Вже в мене була думка стати на точку мiж молодицями та дiвчатами. Може б, трапився якийсь наймач та взяв мене на службу до себе.

– Ось нехай я спитаю в свого панотця. Вiн повинен про це знати лучче од мене. Але невже ж таки ваша невiстка та син такi лихi люди, що при iх не можна жити?

– Ой лихi обое! а невiстка ще гiрша за сина, хоч менi б i не годилось судити та гудить своiх дiтей. Син вчивсь погано. Мiй небiжчик напитав йому в одного дiдича мiсце пригiнчого на буряках, а потiм дали йому мiсце бухгалтера в сахарнi. Живе вiн собi добренько, хоч i не в достатках. Але менi жити при йому не можна. Син зависний, лихий та скупий, а невiстка ще злiша за його й теж мае жадобу до грошей. Я служила iм, як наймичка, й дiтей доглядала. Служила так, як нiяка наймичка iм не служила б. Я вволяла тiльки iх волю, а за себе й не дбала й навiть не думала. Але невiстка гризла мене щодня, а син дуже жадний до грошей: все натякае менi, що я ще здорова, щоб я шукала собi якоiсь служби. Так менi надокучили обое, що я ладна була стати й за наймичку в людей чужих, але добрих. Менi в чужих людей хлiб не був би такий гiркий, як у своiх дiтей. Пiсля небiжчика тiльки й зосталось те, що було в хатi. І пенсii менi не дали, бо мiй чоловiк не вислужив пенсii.

Галецька говорила, а сльози крапали з очей.

– Пiду ж я в гостиницю та вiзьму свiй пакунок з сорочками та з удяганками, що я покинула в хазяйки, – сказала Галецька, подякувавши Майбородисi за вечерю.

– Пiду й я з вами та, може, допоможу вам у чому: перенесу дещо, бо ви, мабуть, не здужатимете й пiдняти пакунка, так здорово охляли з голоду, – сказала Майбородиха.

В неi майнула думка, щоб Галецька часом не пiшла до Днiпра та не заподiяла собi смертi. Вона напнулась хусточкою i, прибравши з стола, пiшла вкупi з Галецькою до гостиницi.

Вже смерком вони вернулись з двома невеличкими пакунками, завинутими в хустку та в укривало. Майбородиха одчинила вiко скринi, налапала насподi чистеньке простирадло й застелила тапчанчик. Галецька примостилась на тапчанi. Довго не брав ii сон. Довго ворушились в неi думки й лiтали десь далеко. Згадки все вертались в давнi минувшi луччi часи ii життя.

«Де це я опинилась? І куди це занесла мене лиха доля, неначе вихор билину? Куди цей вихор занесе мене на чужинi? В яких-то людей доведеться менi знайти собi пристановище? А чи доведеться ж?»

І довго ворушились сумнi думи в душi, неначе море вхопило цю безталанну людину й несло кудись на хвилях без краю, без кiнця, несло в якусь сiру безвiсть, в якусь чорну безодню.

Вже в глупу нiч Галецька заснула важким мiцним сном, покладаючи надiю на одного бога.

Вранцi, напившись чаю з Галецькою, Майбородиха причепурилась, надiла новiшу удяганку й побiгла до отця Онуфрiя на пораду. Отець Онуфрiй, сивий, аж бiлий, високий, широкоплечий та поставний, з довгою бiлою бородою, сидiв в садку на лавцi з простою патерицею в руках. Економка саме тодi пила чай з двома унуками, недолiтками-школярами.

– Чого це ти, Мокрино, спозаранку ходиш на одвiдини? – спитав отець Онуфрiй.

– По дiлу прийшла, батюшко, – одповiла Мокрина Майбородиха. – Прийшла питати поради за ту капiтаншу, що в мене ночувала оцю нiч.

І Мокрина розказала йому все, що знала за Галецьку, й попросила його дати iй яку-небудь роботу та знайти в парафii будлi-яке мiсце для безталанноi удови, котрiй довелось брати торбу та йти в старцi.

Отець Онуфрiй вважливо вислухав i обiцяв напитувать мiсце для Галецькоi. Майбородиха просила дати тимчасом яку роботу для удови. Паничi пригадали, що в iх вже деруться сорочки, й просили, щоб Галецькiй дали шити новi сорочки. Стара економка, якась далека родичка з села, винесла з покоiв сувiй полотна, дала на зразець паничiвськi старi сорочки й оддала Майбородисi. Потiм вона позшукувала по комодах та скринях, що треба було полагодить та полатать. Мокрина була така рада, що аж сама повеселiшала й жвавою ходою почимчикувала додому. Оддавши Галецькiй шитво, вона пiшла й до титаря й просила i його напитать будлi-яку службу для Галецькоi. Титар обiцяв напитать службу в знайомих сусiд та в парафiян; обiцяли й його дочки. Майбородиха принесла удовi добру звiстку. Галецька зараз сiла за роботу й нiби трохи повеселiшала.

Задзвонили на службу. Спасенники й спасенницi прочани заворушились, повиходили з комiрок, висипались на цвинтар. Цвинтар став людний. Майбородиха винесла кошик з проскурами й сiла на сходах. Отець Онуфрiй незабаром надiйшов в цвинтар, згадав по Галецьку й зайшов у Майбородишину кiмнату, щоб побачити Галецьку й самому за усе розпитать в неi. Галецька й од себе просила й благала його зарятувати ii в бiдi, знайти для неi службу в своiх заможних парафiян.

Тиждень працювала Галецька од раннього ранку до пiзнього вечора довгого петрiвчаного дня, заробила трохи грошей на харч для себе й для Майбородихи. Вона хотiла заплатить грiшми Майбородисi за житло, але Майбородиха грошей не взяла.

– І борони, боже, щоб я брала грошi з такоi безпричальноi сироти, як оце ви! – казала Майбородиха. – Поневiрялась отак само й я ще недавнечко. Зазнала й я такого самого лиха. Заробляйте собi на здоров’я на харч та на поживок, доки десь знайдете собi пристановище. А в мене живiть хоч би й доти, доки вашi злиднi до решти зникнуть, пiдуть десь на очерета та на болота. Зазнала й я таких самiсiньких злиднiв, не дай, господи, iх нiкому хрещеному й молитвеному. А менi небагато треба поживку: iдець з мене кат зна який.

Трохи згодом Майбородиха знов пiшла до титаря питати якоiсь роботи для Галецькоi. Панни познаходили старi панчохи, що треба було позаплiтать, познаходили сорочки, якi треба було полатать. Галецька заробляла на харч i сама блукала скрiзь по Подолi, щоб напитать собi службу.

Але мiсце не траплялось. Майбородиха вже не знаходила й випадковоi роботи для Галецькоi. Капiтанша знов сидiла без роботи, проiдаючи останнi заробленi шаги. Не пiшли ii злиднi на очерета та на болота, а знов вернулись до неi й неначе й собi вгнiздились в затишному куточку в доброi Майбородихи на довгий час.

Старого отця Онуфрiя дуже любили й шанували простi парафiянки та купчихи i як удiвцевi часто приносили на даровизну то половину пирога, в кого справлялись iменини, то печену гуску або качку, начинену яблуками, або пiв печеного поросяти. Часом приносили чудовi паляницi, в кого траплялась в господi якась оказiя: весiлля або похорон. Це, певно, був одгук та остача «линування», цебто старосвiтського харчування духовенства натурою. Отець Онуфрiй завжди посилав Галецькiй добру частку того приносу.

– От i я при вас таки живитимусь чимсь добреньким та ласеньким. Без вас, певно, менi б не довелось i покуштувати отакого добра! – казала до Галецькоi Мокрина.

Галецька тiльки зiтхнула. Вона добре знала, що цi ласi для Мокрини шматки були милостинею, котру кидають у торбу старцям пiд церквами. Вона теперечки почувала, що це вже й е перша милостиня, подана задля неi, що ii таки не мине прохацька торба.

Мокрина вже не знаходила нiякоi роботи для Галецькоi. Галецька вже облатала маленьку парафiю й сидiла без роботи й без поживку. І служба нiгде не траплялась, де вже тiльки не напитувала й вона сама, й добра клопотлива Майбородиха, й сам отець Онуфрiй. Вже й в самоi Мокрини не було за що нi харчуватись, нi навiть купити чаю та сахару.

Одного дня Мокрина познаходила десь на грубi черствi давнi проскури, припалi зеленою цвiллю, потрощила цi сухарi й намочила у водi. Вона зварила в грубi не борщ, а сирiвець з закришкою. Вони вдвох пообiдали останнiй раз якоюсь каламутною джумигою замiсть борщу.

– Нема що робити! Таки доведеться вам тим часом пiти в старцi, доки десь трапиться пiдхоже мiсце. Отак само було раз i менi. Взяла я торбу та й потяглась на Ближнi Печери. І добрi люде наскидали менi й грошей бiльш карбованця, i пiв торби бубликiв, окрайцiв, скибок i спiдушок од паляниць. Ідiть, серце, й ви на Ближнi Печери, станете з торбою коло самоi брами скраю в тiй довженнiй галереi, що сходами йде наниз од Лаври до Ближнiх Печер. Там, певно, й вам наскидають i грошей, i хлiба. Буде принаймнi харч, та ще й зайве зостанеться на прожиток. Нема де вам дiтись в свiтi, хоч свiт i широкий. В мене е доволi усякоi старовизни та дранок. Одягнiться прохачкою, та й господи спострiчай i помагай вам! Тут е чимало таких, як ви, помiж прохачками. Добре, що завтра недiля. Прочан iде в Печери безлiч! Не ви першi й, надiсь, не ви останнi. На все божа воля! – говорила Майбородиха сливе крiзь сльози, згадавши, як i вона сама колись ходила з торбами пiд монастирi та до Печер жебрати.




II


Другого дня в недiлю ще вдосвiта, як тiльки почало днiти, Майбородиха збудила Галецьку, одчинила вiко скринi й познаходила свое старе латане убрання.

– Не надiвайте ж сукнi та отого бриля, бо вас обминатимуть сiльськi бабусi та молодицi. А вони ж то найбiльше подають милостиню. Удягнiться в це дрантя. Воно чисте, не засмальцьоване. Нiчого те, що воно старе та латане, – сказала Майбородиха.

Галецька вдягла стару спiдницю, так збляклу, що не можна було навiть довiдатись, якого кольору вона колись була. Майбородиха знайшла найстарiшу удяганку, не то кацавейку, не то жупан, на котрiй була сливе латка на латцi; достала старi подiрявленi сiренькi панчохи та стоптанi черевики. Галецька вляглась, запнула голову якоюсь дiрявою збляклою хустиною, а в руки взяла невеличку торбину й цiпок. З заплаканими сумними очима, з тугою та одчаем на помарнiлому виду, Галецька стала одразу нiби справдешньою старчихою, що й впiзнати ii не можна було.

– Хоч це дрантя й не личить вам, панi, але що ж маемо робити. Нiгде дiтись: треба вчиняти волю божу! – промовила Майбородиха, виряджаючи Галецьку в прохацьку дорогу.

Майбородиха провела Галецьку з Подола аж геть вгору возвозом, трохи не до половини шляху до Лаври. Вона боялась, щоб часом безталанна удова не звернула з шляху до Днiпра та з одчаю не шубовснула в воду.

– Та ставайте, серце, недалечко, з самого краю, в галереi: там бiльше перепаде милостинi. Господи, й помогай вам, i споспiшай! Дай, боже, час добрий! – промовила Майбородиха, напутивши ще раз Галецьку й як руку простягати, i як згорблювать спину, i якими словами жебрати милостинi. Вона перехрестила самий слiд Галецькоi, перехрестилась i сама й тихою ходою пiшла назад додому, бо знала, що вже затого почнеться в церквi одправа.

Галецька прийшла в Лавру вже як сонце пiдбилось вгору. В великiй церквi одправлялась служба божа. Прочани сновигали по здоровому цвинтарi; облiпили натовпом великi дверi в церкву, наче бджоли вiчко улика в душний вечiр влiтку. По довгих липових та каштанових алеях вештались або бiгали бiгцем молодi послушники в чорних лиснючих каптанах, в чорних суконних гостроверхих яломках. На цвинтарi помiж бабами та дiвчатами дибали чотири свiйськi журавлi, збирали шматочки хлiба, зумисне для iх розкиданi прочанами. Галецька зайшла на хвилину в церкву, помолилась i швидко почимчикувала через цвинтар, вийшла через бокову браму за стiну, перейшла вузенький переулок i вглядiла широкий мурований ганок, у которому вже була одчинена брама в довгу галерею, кудою прочани простували наниз в долину через ярок до самоi церкви над Ближнiми Печерами.

Прочани ще стояли в церквi на одправi. Ще не пускали прочан в Печери. Коло самоi брами стояло два вiзки. На одному вiзку лежав на спинi якийсь калiка, без нiг i з покалiченими руками, бiльш схожий на живий шматок тiла, нiби лежала жива колодка з головою, з чорними безтямкими каламутними очима й з таким ротом, що той рот здававсь чорною дiркою в якусь живу довбанку з товстоi липи. По другий бiк брами на вiзку сидiв хлопець, теж без нiг, з закарлюченими руками без пальцiв, сухий, як кiстка, обмотана жовтою шкуркою.

Галецька прийшла заранi, стала в брамi скраечку коло самоi одчиненоi половинки брами й обперлась спиною об ворiтницю, як раяла iй стара Майбородиха.

«От i добре я зробила, що прийшла заздалегiдь: принаймнi зайняла найдогiднiше мiсце скраю», – подумала Галецька.

Але незабаром десь набралась силенна сила старцiв i посипалась в одчинену браму. Одправа в Лаврi вже скiнчилась, i всi старцi од Лаврськоi церкви заразом рушили й попростували до Печер в галерею. Незабаром вони обсiли й обступили довгелецьку галерею рядками по обидва боки. Широченька галерея, з закругленою стелею, завширшки на два сажнi, неначе спадала наниз з пригорка сходами, мiж котрими подекуди були широченькi платформи, а потiм далеченько нанизу в долинi закручувалась навскоси маленьким закрутом i йшла до самоi церкви, де був прихiд у Ближнi Печери. На схiдцях i на платформах попримощувались двома рядками сливе суспiль старцi й старчихи, неначе галки понад вiкнами на дзвiницi. Яких старцiв, яких калiк там не було! Тут стояли старi й молодi слiпцi й слiпчихи, що змалку втратили зiр, з поводатарями-дiтьми, стояли видроокi сiльськi дiди й баби, мiщанки з Киева й з iнших мiст. Калiки повистромлювали своi кукси, цебто руки й ноги без пальцiв, неначе шматки червоного м’яса, облiпленого червоною сухою шкуркою. Десь нанизу далеко, проти закруглених зверху, низьких та широких вiкон, по один бiк галереi лиснiли лисi голови з видами, неначе покусаними й погризеними, з чорними дiрками замiсть ротiв. На одному схiдцi стримiв молодий мiщанин з однiею ободистою ногою, так закрученою, неначе вiн замiсть ноги пiдставив пiд себе половину обода й прикрив його холошею з якогось дрантя та ганчiрок. Скрiзь манячiли дерев’янки замiсть однiеi ноги, манячiли милицi пiд пахвами. На одному схiдцi стримiв вже лiтнiй чоловiк з здоровою головою, але на зрiст не бiльше як на аршин, на дитячих нiжках. Коло його стримiв довгообразий москаль без вух, з одрубаними по колiна обома ногами, зашитими в шкуратянi вузькi штани. Вiн обпирався об двi коротенькi милички обома пахвами. Ця уся галерея з верху до низу, освiтлена з одного боку од Днiпра, нагадувала пекло з покалiченими на смерть людьми од усяких нечуваних страшних пекельних мук.

Галецька стояла та тiльки дивилась на тих калiк, привезених, може, за тридев’ять земель, таких калiк, яких вона ще й зроду не бачила. Коли це в браму вступив вже лiтнiй старець, плечистий, високий на зрiст, поставний i трохи отилий, з червоним одутловатим видом i з синiм носом. На плечi в його телiпались торби. Очi були червонi, як в непросипленого п’яницi. Цей заводiяка гордовито зиркнув вилупленими сiрими баньками на Галецьку й гримнув на неi по-московськiй:

– Ти чого примостилась на моему мiсцi? Пiшла геть. паскудо, отуди далi! Яка мудра! Знае, де раки зимують. Оступись собi геть! Отуди йди мiж оту мужву!

Галецька оступилась, посунулась трохи далi й стала на нижчому схiдцi. Але незабаром знов надiйшов такий самий прудивус з червоними очима, з сивими бурцями та з червонястим носом, став вище од Галецькоi й крикнув на неi.

– Ти, бабо, чого тут примостилась зверху? Твое мiсце он тамечки мiж отими слiпими бабами та мугирями, де стоiть ота вся калiч! Ото подла! присурганилась-таки, сюди! Як штовхну тебе в потилицю, то рачки полiзеш отуди по сходах наниз.

Це вже сходилась найдужча голота, усе п’яницi, з ледачих п’янюг мiщан та з старих пройдисвiтiв москалiв, навiть з офiцерiв. Сходилась прохацька аристократiя, що займала найласiшi й найдогiднiшi мiсця в галереi коло Печер та коло церков бiля самiсiньких дверей, де перепадало бiльше шагiв та бубликiв.

Галецька злякалась, iй чогось здалось, що вона знов попалась у руки своiй невiстцi або лихiй свекрусi, або потрапила до якихсь убийникiв та розбишак. Вона оступилась ще нижче на один схiдець: боялась, щоб справдi цей витрiшкуватий дiдуган не телепнув ii по потилицi кулаком.

Незабаром прочани полились, нiби рiчкою, в галерею, попростували до Печер. В довгiй галереi старцiвський гомiн та лайка одразу ущухли. Старцi з синiми носами одразу збiднились, посмирнiшали, позгорблювались, посхиляли спини й голови й одразу неначе поменшали й знемощiли. Усi старцi нiби занявчали й застогнали жалiбними голосами, просячи милостинi. Руки й кукси попростягались по довгелецьких рядках. В декотрих старцiв голови на поскручуваних в’язах затрусились, аж затiпались, неначе в пропасницi. Подекуди виривавсь з густого шепотiння та канючiння рiзкий дикуватий крик якогось нiмого калiки, в котрого й рот не стулявсь чи незумисне, чи й навмисне. Десь нiби дзеленькав в дзвоник високий альт слiпчихи. Помiст на платформах та на сходах загув, заторохтiв та задвигтiв пiд ногами в прочан, неначе хто пригравав у здоровецький велетенський бубон до писку та клекоту прохачiв.

Галецька простягла й собi руку за милостинею й почала промовляти звичайнi прохацькi слова. На ii долоню рясненько посипались шажки та копiйки, а в торбу потрапляли бублики, окрайцi й скибки паляниць. В ii жменю сипались шаги навiть частiше, нiж в руки прохачiв з червоними пиками та з синiми носами.

– Бог прием! І спасибi й простибi! Богу приойму! Бог прием! Нехай пiде ваша милостинка на той свiт за упокой душечок Ваших небiжчикiв рожденикiв, за ваших рождениць та ваших дiточок. Бог прием! – дякувала бiдна Галецька, спустившii очi од сорому й дивлячись додолу.

Червономордi прохачi скоса поглядали на Галецьку й зиркали на неi злими завидливими очима. Сiльськi прочани натовпом промайнули й зникли в закрутi галереi. Навпiсля почали проходити в Печери прочани з приiжджих панiв та деякi мiсцевi панii, щоб увiйти в Печери позад усiх сiльських бабiв, коли вже поменшае того сiльського натовпу, од которого аж свiчки гасли й бабусi зомлiвали.

В браму увiйшла якась багата купчиха, вже лiтня людина, в багатому убраннi, в оксамитовому чорному пальтi. Вона навiть не глянула на баских крайнiх прохачiв: певно, знала, що то за прохачi й куди дiвають вони напрохану милостиню.

– Не кинула нам i шага! І навiть не глянула на мене, каторжна! – забубонiв сердито один червономордий прохач до сусiда, що стояв поплiч.

– А дивись, яке на неi оксамитове убрання! А ти, невiрна паскудо! Бодай ти там на сходах ногу зламала! – забубонiв сусiд.

– Дивись, як тягне по сходах хвоста шовковоi спiдницi! Аж шелестить по дошках! Як замiта хвостом сходи! А нам милостинi не подала, й навiть, каторжна, не подивилась на нас. Все отiй подлiй прохачцi подають, – гомонiв старий москаль.

– Подайте калiцi за упокой душечок ваших померших рожденикiв, за спасiння iх душ! – заканючив старий п’яниця, одразу збiднившись та скоцюрбившись, неначе актор на сценi, бо вглядiв, що проз його прямуе якась заможна мiщанка.

Галецька чула всю ту розмову й здивувалась, якi бажання посилали наслiдцi за купчихами та панiями тi дiдугани.

Знов у брамi з’явились три багатi панii й, зирнувши на здоровецьких дiдуганiв, поминули iх i подали милостиню Галецькiй та слiпцям, що стояли поплiч з нею.

– І цi не ткнули анi шага! Ото подлi! Бодай вас свята земля живцем поглинула! – лаялись навздогiнцi панiям злостивi дiди з досади.

– Коли б тобi гривню або хоч шажок кинули нам на долоню! Не виканючимо сьогоднi собi й на крючок горiлки.

– Не доведеться-таки сьогоднi впитись! Не здобрiеш оцими шажками! – обiзвавсь другий прохач. – А все через оцю вишкварку, що примостилась коло нас та все канюче, аж канае, неначе дитина гостинця в мами. Геть пiшла звiдсiль, поганко! Чого ти стала тутечки бiля нас? Це до нас належаться «кресла в першому рядку», а не до таких мугирiв, як ти! Геть собi звiдсiль, ген туди «на гальорку» до мужви! – крикнув дiдуган, певно, з панкiв, i замiривсь на Галецьку кулачищем.

Галецька злякалась, оступилась далi наниз аж на платформу й стала коло одного ще зовсiм не старого слiпця з заплющеними очима.

«Стану коло слiпця. Цей, може, не бачитиме мене, то й не чiплятиметься», – подумала Галецька.

Але тiльки що вона примостилась, слiпець почутив, що хтось став коло його, й одразу розплющив очi. Вiн був зовсiм видющий i тiльки удавав з себе слiпого. То був гулящий урядовець: вiн збирав тодi грошi на театр. Йому заманулось пiти в оперу й послухати якогось приiжджого артиста.

– Ти, стара псяюхо, чого тут примостилась! – забубонiв вiн стиха й штурхнув Галецьку пiд бiк кулаком так, що в неi й дух забило.

Галецька з переляку аж затрусилась, мовчки посунулась ще далi й хутчiй стала коло одного блiдого старця з зав’язаними хусточкою вухами. В старця були ясносiрi добрi очi й дуже приемний вид. Вiн був на взiр дуже тихий та добрий, навiть мав вигляд благенького чоловiка, навiть наче трохи дурного. Галецькоi не лякав цей приемний старчик, i вона мерщiй посунулась i стала поруч з ним. По другий бiк коло неi стояла ще не стара старчиха, блiда, змарнiла, нiби недужа, з виснаженим видом, з здоровими, сливе чорними очима та з чорними, нiби вимальованими бровами. В неi очi свiтились таким блиском, що аж кинулись Галецькiй в вiчi недоброхiть.

В той час на верхнiх схiдцях з’явилась висока, рiвна станом панiя, сухорлява та тонка, з виснаженим блiдим лицем, цибата, як журавель. Здавалось, нiби хтось начепив на дрючок або на вила дороге оксамитове убрання та й пустив тi вила по сходах на прогуляння.

– Ондечки з’явилась графиня Подибайлова, Марiя Титiвна! Дивiться! Це ж вона, – промовила чорноока старчиха до сусiди.

– Певно, вона; але здалеки неначе вона, неначе й нi! – обiзвавсь старець з добрими очима, – ось нехай вона наближиться до нас, тодi й дiзнаемось.

Висока сухорлява панiя сходила наниз по сходах, неначе хтось пiдняв угору й нiс тонку вiху, обкутану в сукню та напнуту пальтом. Сине довге пальто на iй метлялось i коливалось.

– Вона, каторжна! Це вона! А як зблiдла та схудла! Як пожовкла та помарнiла! Жовта, як стигла спасiвська диня. Певно, гуляе день i нiч. Вона це любе. А як катае по сходах! – обiзвалась старчиха.

– Ну, од цiеi не покрепишся i шагом, – зашепотiв старець.

– Авжеж пак! Вона й сама ладна пооднiмати торби в старцiв, бо й сама прохачка. А колись була заможна й порядна людина. Я колись стрiчалась з нею в гостях, – шепотiла старчиха.

Галецька насторочила вуха з дива.

Графиня Подибайлова промайнула з величнiстю по сходах i справдi не кинула нiкому в долоню анi шага.

– І не дивиться навiть на старцiв, не тiльки що не подае милостинi, – сказав приемний старець.

– Я добре знаю, чого це вона притеребилась у Лавру та в Печери. Це в неi в кишенi вiтер свище, й вона таки зараз пiде циганити до архiереiв, до архiмандритiв та до багатеньких намiсникiв по монастирях, буде просити буцiмто на свою бiдность. Але як розстараеться грошей, то зараз справе такий бенкет, що всi ii гостоньки з дива очi повитрiщають, де в неi взялись грошi! А як прогайнуе грошаки, то знов буде пiснюкати, iстиме юшку з картоплi та пiсну кашу. Я знаю ii добре ще од того часу, як ми стрiчались з нею по гостях та не раз пили чай вкупi з нею.

– Невже пак ви й справдi пили з нею чай в гостях? – не втерпiла зацiкавлена Галецька, i те питання якось вислизнуло в неi з рота недоброхiть.

– Пила, ще й не раз. Але тепер вона б зроду не впiзнала пiд цим дрантям давню Лукiю Наркисiвну Мокрiевську, – сказала, осмiхаючись, старчиха.

– Теперечки вона зроду-звiку не сiла б з вами, Лукiе Наркисiвно, пити чай, – обiзвався той старець, що приставлявся слiпцем.

– Авжеж так, бо не пiшла б зо мною в трахтир або й в шинок. А колись, як я ще була дiдичкою та не прогайнувала свого маетку, ми були з нею навiть трохи знайомi, – говорила Мокрiевська.

– Коли б часом i iй не довелось на старiсть тинятись по дешевих трахтирах та шинках, – обiзвався старець.

– Мабуть, не доведеться, бо вона хоч з роду значного, та збiднiлого, але все-таки ii багатенька рiдня зарятуе й дасть в себе притулок, не так, як моя рiдня. Бо моя рiдня одцуралась од мене на вiки вiчнi, – сказала Мокрiевська.

– Але ж оця графиня сьогоднi одiб’е в нас старчачий хлiб, повитягае з наших торбiв чимало хлiба й загарбае собi, бо вона таки зараз полiзе до усiх архiереiв та причепиться, щоб подали iй на бiднiсть по п’ятдесят або найменш, по двадцять п’ять карбованцiв. А потiм вона ще пiде жебрати по архiмандритах та по намiсниках та й у iх виканюче найменше як по десятку карбованцiв, а вони нам вже не вишлють нi шага, – сказав старець.

– Авжеж виканюче! бо як почне чiплятись та нарiкати на свою лиху долю, то ченцi мусять дати хоч по десяткiв два карбованцiв, аби тiльки витурлити ii з покоiв, – сказала Мокрiевська. – Ой в’iдлива ж та настирлива вона!

– Невже ж таки ви з дiдичiв? – спитала Галецька в проворноi старчихи, не ймучи iй вiри.

– З дiдичiв. Я добре знаю, що й ви не проста старчиха. Я зараз-таки дiзналась за це, як тiльки кинула на вас оком. Я людина досвiдна, бувала в бувальцях, – говорила Мокрiевська.




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/nechuy-levic-kiy_-van/ki-vs-k-prohach