Князь Єремiя Вишневецький
Іван Семенович Нечуй-Левицький




Іван Нечуй-Левицький

КНЯЗЬ ЄРЕМІЯ ВИШНЕВЕЦЬКИЙ





I


В першiй половинi XVII вiку князь Михайло Вишневецький був один з найбагатiших магнатiв на всю Украiну й Польщу. Вiн мав великi маетностi на Волинi, на Подолi, в Галичинi й на Бiлiй Русi. Це була його батькiвщина й дiдизна. Польський король затвердив за ним i за його родом ще й усю Лубенщину: усi землi на рiчцi Сулi з мiстами Хоролом, Ромнами, Прилуками, усi землi до самоi тодiшньоi московськоi границi, котрими з давнiх-давен обладували канiвськi мiщани.

Князь Михайло жив недовго. Його жiнка Раiна, з роду молдавських господарiв Могил, зосталась удовою з недолiтком сином Єремiею. Вона доводилась сестрою киiвському митрополитовi славному Петровi Могилi. Михайлiв брат, князь Костянтин Вишневецький, став за опiкуна удовi та небожевi Єремii.

Княгиня Раiна проживала з сином у волинських маетностях у Вишневцi, де був палац покiйного князя Михайла. Але Єремiя пiдростав. Настав час давати в науку молодого князя. Раiна переiхала до Киева й оселилась в своему палацi на Старому Киевi. Вона приставила до сина одного студента Киево-Могилянськоi колегii за вчителя. Сам префект колегii, старий чернець, приiздив в палац, щоб наглядати за вченням молодого княжати i сам виясняв Єремii початки православноi вiри.

Єремiя Вишневецький рано зоставсь сиротою.

Пiсля смертi матерi Раiни його взяв до себе його опiкун, дядько, брат вдругих Єремiiного батька Михайла Вишневецького. Князь Костянтин вже давно перейшов на католицьку вiру й спольщивсь. Але вiн не насмiливсь навертати до католицькоi вiри свого молодого небожа Єремiю й через те запросив студентiв киiвськоi колегii вчити Єремiю наукам в своему палацi. Як Єремiя вже пiдрiс, князь Костянтин звелiв лаштуватись в дорогу i сам одвiз свого небожа в Львiв, щоб дати його в езуiтську колегiю, маючи певну надiю, що Єремiя вийде з колегii од езуiтiв католиком.

Раннiм ранком вони виiхали з двору князiвського палацу в Киевi у важкому здоровому ридванi. А за ними потяглись хури, навантаженi всяким добром, та повозки, на котрих iхали служники князя Єремii та шляхтич православноi вiри пан Коноплiнський як доглядач княжати Єремii.

Баскi та прудкi конi князiвського поiзду бiгли, наче заiграшки. День був погожий. Надворi стояла спека й суша. Курява вкрила на палець навантаженi хури, понакриванi шкурами. І князь Костянтин, i Єремiя, й слуги припали пилом i зчорнiли на виду. Серед широкого простору поля Єремii стало легше на душi. Жаль йому було за матiр’ю, але теперечки в дорозi нiхто не навчав його, нiхто не докучав йому. Князь Костянтин заговорював до Єремii, але молодий хлопець, обiзвавшись до його одним словом i то з неохотою, знов мовчав. Замовк i старий князь, втомлений духотою та труською дорогою, i почав дрiмати. Тiльки погоничi вряди-годи ньокали, поганяючи вкритi потом та порохом конi.

Надворi почало смеркати. Князь Костянтин звелiв погоничам стати на ночiвку пiд старим дубовим гаем. Випас попiд гаем був добрий, i течiя була недалечко. Погоничi порозпрягали конi, попутали й пустили на пашу. Два шляхтичi напнули пiд дубами княжий намет. Слуги розiклали багаття, поставили таган, почепили казанок i почали варити кулiш на вечерю. Старий князь лiг на травi, пiдмостивши пiд голову згорнутий жупан, i дожидавсь вечерi.

Вже смерком слуги i пани посiдали вкупi кругом казанка й почали вечеряти. Дворецький вийняв з воза два срiбнi полумиски, насипав у iх кулешу i поставив долi перед князями. Пiсля вечерi слуги встали й подякували старому князевi й кухарям за вечерю. Князь Костянтин з Єремiею пiшли в намет. Молодому Єремii чомусь було нiяково сидiти в наметi вкупi з старим дядьком. Вiн почував, що старий князь, неначе якась вага, душить його, не дае волi нi йому, нi його думкам.

Князь Костянтин, втомлений од спеки, незабаром лiг долi на простеленому килимi, пiдмостивши пiд голову жупан, i швидко заснув мiцним сном. Молодого Єремiю не брав сон. Йому здавалось, нiби старий, поважний i трохи суворий дядько й сонний обважнюе його душу, одбирае в його волю. Вiн вийшов з намету й лiг на травi коло багаття, спершись лiктем об землю. Багаття жеврiло й курiло. Сизий димок вився клубками вгору й курився, неначе синюватим серпанком, заплутуючись в важкому гiллi та листi. Червонуватий свiт обливав високе випнуте чоло молодого хлопця. Слуги шляхтичi один по другому поприходили до багаття i посiдали поруч з Єремiею. Пiшла тиха розмова, неначе вони усi говорили нишком, щоб не стривожити пишноi краси червоного неба на заходi та старого лiсу, щоб не збудити старого князя.

Гордий i неласкавий з старшими й вищими за себе, Єремiя був привiтний до челядi. Вiн навiть братався й еднався з челядинцями шляхтичами, але в тому самому братаннi було знати якесь потайне глузування, прикрите жартами та смiшками.

— От теперечки доведеться нам, князю, жити у Львовi, — сказав старий дворецький Коноплiнський, простягаючи ноги на травi, — служив я при княгинi у Вишневцi, служив у Киевi, а от довелося ще послужити i в Львовi.

— То й служитимеш. Адже ж старi конi служать до самiсiнькоi смертi, поки й не поздихають, та якось i служать, — сказав Єремiя.

— Тягнуть, аж жили в них витягуються та лущать, а вони все-таки тягнуть, — сказав один челядинець шляхтич. — Будеш i ти, старий, тягти, доки не луснеш.

— О, я ще не швидко лусну! — обiзвався дворецький. — В молодого княжати Єремii робота буде неважка.

— Будеш, старий, вилежуватись в моему житлi та люльку смоктати. Яка пак там в мене буде тобi робота? — сказав Єремiя.

— Отак буду потягуватись на перинi, як тепер, — додав дворецький i при тих словах простяг ноги на всю довжину, закинув руки пiд голову i так потягся, що засидженi за день кiстки залускали й захрущали в його старому тiлi, неначе ломаки.

— А я прийду з школи та тебе зверху нагаем по черевi, щоб не дуже вилежувався, — сказав Єремiя.

— В покiйника вашого батька, князя Михайла, нехай буде йому земля пером, була менi служба дуже важка. Князь справляв бучнi бенкети. Приiжджала сила гостей з Украiни й з Польщi й з Литви. Оттодi був скрут в вишневецькому палацi! Крутився колись пан Коноплiнський, наче муха в окропi. А тепер, як заслабла княгиня… Ет, минуло наше — сказав дворецький i важко зiтхнув.

Довго балакав молодий Єремiя з дворецьким. Небо за лiсом ледве червонiло. Смуга чорного лiсу перетинала червоний фон неба, неначе чорнi скелi. Конi паслись, совали мордами по травi, вряди-годи пирхкали. Нiч густiшала й чорнiшала. Потомленi челядинцi почали куняти.

Єремiя пiдмостив пiд голови жупан i простягся на землi. Слуги поснули. Дворецький хрiп i присвистував носом. Одного Єремiю не брав сон. Вiн лежав горiлиць i втопив очi в темно-синiй намет неба, неначе витканий з чорно-синього шовку i обсипаний брильянтами. Не краса неба, не яснi зорi манили його; його манив широкий простiр небесного намету. Якiсь невиразнi бажання й поривання заворушились в душi молодого князя.

І його думи полетiли далеко, повилися птицею понад якимись безмiрними степами, понад морями, летiли за тi моря, все далi та далi, в якийсь iнший пишний край, де гуляв старий князь — козак Байда Вишневецький…

І молодому князевi тепер здавалось, що вiн, виiхавши з батькiвського дому, нiби одчалив од берега i пустився на те сине просторне безмежне море шукати щастя-долi й великоi слави, такоi слави, щоб вона затiнила славу усiх князiв, гетьманiв i королiв, заслiпила увесь свiт… щоб про його ймення та про його славу пройшла чутка од краю до, краю й залунала пiснями. Як вона залунала пiснями про славнi козацькi вчинки славного лицаря Яреми Байди-Вишневецького.

Молодий князь пiрнув у своi палкi мрii, неначе в безодню моря: i вже не чорнi дуби мрiли перед його очима на червонястiм небi — чорнiли в його уявi хвилi Чорного моря, мрiли скелистi береги далекого краю, миготiли по хвилях чайки. От його вiйсько сходить на берег. На березi на скелях нiби дрiмае в темрявi величезне вороже мiсто. Вiн веде вiйсько на мiсто, розвалюе високi стiни. Почався гвалт в мiстi, почалась кривава запекла битва. Вiн розбивае вороже вiйсько i вступае на майдан побiдником. Мiсто займаеться одразу. Пожежа схоплюеться на чотири боки. Червоний, неначе кров, одлиск грае й мигоче на списах, на шаблях, на шликах. Кров аж дзюрчить потоками по улицях. Гармати гуркають, i пiсня побiдникiв зливаеться з гуркотом гармат. Вiйсько його величае; його славлять i самi вороги, виносять йому ключi од мiськоi брами на золотiй тарiлцi. Про його славну битву складають пiснi. І тi пiснi пiшли луною по Украiнi, по далеких чужих краях.

Молодий князь незчувся, як заснув у тих палких мрiях, неначе одразу проваливсь i пiшов крiзь землю або пiрнув в безодню Чорного моря.

Маетностi покiйного князя Михайла Вишневецького були густо розкиданi по Волинi. Найбiльшою маетнiстю князя Михайла був Вишневець, од котрого й пiшло назвище князiв Вишневецьких. Одпочивши в стародавньому тiсному та низькому вишневецькому палацi кiльки день, князь Костянтин рушив далi в дорогу на Галичину, i через кiльки день перед очима молодого Єремii неначе розгорнулась неширока долина мiж чималими крутими горами, а в долинi, неначе на днi зеленоi посудини, вiн побачив стародавнiй Львiв. Тiснувата долина була неначе в безладдi закидана чималими панськими палацами, жидiвськими невисокими хатами та крамницями. Високi гострi чорнi покрiвлi здалеки були схожi то на чорнi велетенськi кротовини, то на висипанi купи порушеноi землi. А з того безладдя витикались стародавнi церкви, манячiли невисокi дзвiницi. Край мiста пiд спадистою горою неначе вгнiздився католицький монастир серед старого здорового садка, широкий та здоровий, неначе в мiсто спустилась якась велетенська птиця, звила собi пiд горою гнiздище i вгнiздилась в тому чорному кострубатому гнiздi, серед розкiшного зеленого садка. На пригорку стояв собор святого Юра, пануючи над усiм мiстом, i неначе оглядав з гори своiми рясними банями та вiкнами те безладдя неначе накиданих та стовплених домiв, тих чорних дахiв, схожих на горби чорноi землi. Здавалось, нiби там недавно тряслася земля й накидала з свого нутра тi чорнi задимленi купи сироi землi.

Важкий ридван Вишневецьких спустився возвозом у мiсто, i князь Костянтин звелiв погоничевi заiхати в жидiвський заiзд, який був найкращий в мiстi. Навантаженi хури в’iхали в просторний двiр. Слуги повносили в кiмнати скринi. І незабаром князь Костянтин з молодим Єремiею, убранi в дорогi шовковi кунтушi та жупани, пiшли до езуiтськоi колегii, котра стояла внизу пiд горою серед зеленого розкiшного садка, мурована й не общикатурена, вкрита червонуватою черепицею, й така здорова та довга, що в неi можна було змiстити половину львiвських пожильцiв. Довга колегiя на два етажi з двома високими флiгелями, причепленими, неначе двое крил, неначе розпустила й простягла в довжину своi мiцнi крила, сiла серед зеленоi маси дерева й вчепилась кiгтями в грунт мiцно, твердо, нiби на вiки вiчнi, запанувавши над усiм мiстом. Єзуiти ставили своi масивнi колегii неначе на вiки вiчнi, неначе сподiвались, що нiяка сила, навiть самi пекельнi брами не спроможуться розваляти iх до вiку — до суду.

Князь Костянтин та Єремiя приступили до високоi брами, причепленоi до стовпiв-ворiтниць. Два мурованi бiлi шпичастi стовпи, що служили ворiтницями, критi зверху черепицею, стояли неначе два сторожi по обидва боки брами. В обох стовпах в глибоченьких западинах стояли дерев’янi подоби матерi божоi та езуiта Ігнатiя Лойоли. Статуi були помальованi грубими рiзкими фарбами. Перед подобами висiли невеличкi череп’янi лампади. Брама була зачинена й замкнута. Високi зчорнiлi мурованi стiни з визубнями зверху кругом садка були схожi на стiни твердинi й наводили сум. Уся та езуiтська оселя була схожа на сумну зчорнiлу середньовiкову твердиню з мiцною, обкованою залiзом брамою. Козацькi повстання Косинського, Лободи та Наливайка вже тодi далися взнаки Польщi: вже на львiвському базарi скотилася додолу стята голова козацького отамана Наливайка, котрий пiдняв козацьке повстання проти Польщi. Єзуiти стали обережнi.

Князь Костянтин постукав у браму держалном шаблi. З маленького вiконечка в брамi виглянуло двое сiрих витрiшкуватих очей i почувся чийсь голос. Воротар спитав у прибувших, хто вони такi й чого iм треба. Незабаром важка брама заскрипiла й трохи одхилилась, неначе чогось стереглася. Князь Костянтин та Єремiя насилу протислись в одхилену браму, iх стрiв послушник у чорнiй сутанi й у широкому чорному брилi й повiв iх через садок до колегii. Товстi дубовi дверi в колегii були замкнутi. Князь Костянтин i тут насилу достукався. Дверi одчинились i перед ним у дверях знов з’явилась якась чорна постать з обголеним видом i заступила дорогу. Князь Костянтин просив заповiстити за себе ректоровi. Чорний служник повiв князя Костянтина в колегiю.

Довгi й темнi та сумнi коридори, зверху закругленi, вилися по обидва боки, неначе чорнi киiвськi печери. З одного боку, десь далеко-далеко в куточку вгорi, блимало невеличке кругле вiконце, нiби прокручене свердлом-лопатнем у товстiй стiнi. Там в кiнцi коридора при стiнi стояв притулений до стiни здоровий хрест, неначе на кладовищi, а на хрестi висiла вироблена з дерева подоба Христа, простягнувша руки високо вгору на перехрестя й схиливша голову з важким чорним терновим вiнцем. Подоба Христа була помальована рiзкими фарбами. З одного боку нiби лилася гаряча кров i стiкала по тiлi червоними патьоками, ще й покрапала хрест до самого низу. На руках, на ногах, на чолi тiеi подоби червонiли страшнi виразки, червонiли запеченi краплi кровi. Цей покривавлений вид розп’ятого Христа був виставлений на ефектований показ, щоб вражати i без того вразливi та прийнятливi молодi душi студентiв колегii.

Молодий Єремiя впився очима в тi страшнi кривавi виразки, у покривавлену широку виразку в боку i не мiг одвести очей од тих ран, од тiеi запеченоi кровi, котра неначе аж дзюрком дзюрчала, все не переставала литись з тiла.

Чорний служник довiв iх до того хреста i на ходi впав на одне колiно. Коридор загнувся гострим закрутом i знов повився далеко-далеко, темний, сумний, неначе в катакомбах. А в далекому кiнцi знов заманячiв такий самий здоровий хрест при стiнi, зачервонiли рани, залиснiла кров. В тих довгих без кiнця коридорах було тихо, мертво, вiяло холодом, неначе десь глибоко пiд землею. Єремii здалося, що вiн iде десь пiд землею, якимсь пiдземним кладовищем.

Аж на самому кiнцi тих довгих без мiри сiней служник одчинив однi дверi. З дверей полився ясний свiт i блиснув у темнi сiни, неначе вирвався на волю. Служник неначе випустив на волю десь замкнутий день i впустив його в ту темряву ночi. Князь Костянтин з Єремiею вступили в просторну високу бiлу свiтлицю, з довгими узькими вiкнами в розкiшний садок, обставлену довгими чорними ослонами з спинками. Ослони були застеленi темно-зеленими килимками.

Незабаром у кутку високi дверi неначе самi одчинились нечутно, без найменшого скрипу, без найменшого шелесту. В свiтлицю несподiвано вступив ректор — езуiт патер Вiнцентiй, вступив крадькома, тихо, без найменшого шелесту. М’якi черевики не стукотiли, не човгали, навiть не шелестiли, неначе вони були на оксамитових пiдошвах. Отець ректор вийшов десь з закутка так несподiвано, неначе з мурованоi стiни виникла мара.

Ректор патер Вiнцентiй був уже пристаркуватий, сивий, але повний на виду, здоровий, плечистий та тiлистий чоловiк. Обголений вид лиснiв, неначе обмазаний оливою. Сiрi круглi очi свiтились тихо, але чоловiчки в очах виглядали розумно, гостро й неначе пронизували людину наскрiзь. Червона сутана на йому неначе винесла з собою ще бiльше свiта. Князь Костянтин уклонився йому, назвав себе й свого небожа. Ректор випростався на ввесь свiй зрiст, i його очi нiби заграли, як у того вловчого, котрий натрапив на дуже значну й цiновиту здобич. Вiн одчинив навстiж дверi й попросив гостей до другоi свiтлицi тихим привiтним голосом.

Свiтлиця патера Вiнцентiя була дуже здорова й свiтла. Попiд стiнами стояли шафи, заставленi здоровими старими книгами та фолiантами; на стiнах висiли довгi полицi, закладенi манускриптами та сувоями пергамену. Серед свiтлицi стояв довгий стiл, застелений чорним сукном, а на столi стояв високий хрест з чорного дерева, на котрому бiлiла подоба розп’ятого Христа. Кругом стола були поставленi непомальованi точенi стiльцi з високими, грубо повирiзуваними спинками. В свiтлицi тхнуло пергаменом та старими книгами й паперами. Розкiшнi квiтчастi перськi та турецькi килими були розстеленi кругом стола й по стародавнiх канапах з високими спинками. Одразу було знать, що ця колегiя була заснована для дiтей панських та магнатських. Один куток був заставлений давнiми темними образами в золотих шатах.

Патер Вiнцентiй ще раз уклонився князевi Костянтиновi, i потiм обидва вони поцiлували один одного в плече.

— Молодий князь Єремiя надiсь син помершого ясновельможного князя Михайла Вишневецького та княгинi Раiни? — спитав патер Вiнцентiй.

— Еге, превелебний отче! — обiзвався князь Костянтин. — Єремiя син мого брата вдругих i унук славного козацького гетьмана Яреми Байди-Вишневецького.

— Славний паросток славного дерева! Паросток дому Гедиминового та Ягеллонового, — сказав патер Вiнцентiй до молодого Єремii, окинувши гострими очима Єремiю од нiг до голови.

І патер Вiнцентiй обняв молодого Єремiю i щiльно й гаряче й з притиском цмокнув його в обидвi щоки i в чоло.

Єремii не сподобались тi поцiлунки. Вiн не любив пестощiв ще гiрше, нiж усякого напутiння та докорiв. Як патер розняв своi гладкi та гарячi руки, Єремiя одвернув голову набiк, неначе боявся, щоб тi противнi руки не лапнули його й не обхопили його плечей вдруге.

Ректор попросив князя Костянтина сiсти коло стола й сам сiв; потiм, показавши рукою на стiлець, що стояв оддалiк коло канапи за столом, звелiв Єремii там сiсти.

— Славний рiд вашоi ясновельможностi, князю Костянтине, на всю Украiну й Польщу! Давнi предки вашоi ясновельможностi були князями литовськими, — сказав патер.

— І руськими, — додав князь Костянтин з притиском, бо вiн ще гаразд не сполячивсь.

— Яко опiкун княжати Єремii просимо вашу превелебнiсть прийняти Єремiю до колегii отцiв езуiтiв. Його вчили студенти й навiть професори нашоi Киiвськоi колегii, i я сподiваюсь, що вiн матиме спроможнiсть далi вчитись у вашiй колегii, бо латину знае вже добре.

— Вiрю, вiрю, i ми з великою охотою приймемо молодого князя в нашу колегiю, — сказав ректор, i його погляд, швидкий, як блискавка, впав на Єремiю й неначе пронизав його наскрiзь.

Патер зиркав на княжа жадiбними очима, неначе кiт на клiтку, де трiпала крильцями пташка.

— Ми, ясновельможний князю, з дорогою душею приймемо до своеi колегii цей славний паросток славного роду, котрий так багато прислужився нашiй дорогiй вiтчизнi. Я дуже радий, дуже радий! Ми не вважаемо на вiру наших вихованцiв i приймаемо до себе усякових, якоi б вiри вони не були. Про це нам байдуже!

— Хоч я сам тепер католик, але княгиня, мати княжати, бажала помираючи, щоб цей нащадок славних предкiв зостався в благочестивiй вiрi, — обiзвався твердим голосом князь Костянтин.

— Борони боже, щоб ми кого силували приставати до святого римського костьолу або силували одвертатись од свого народу. В нас тiльки науки i науки. Ми вчимо, а не силуемо. Ми проливаемо тiльки свiт науки i бiльше нiчого. А вже з нашоi колегii нiхто не виходить темним неуком.

— Я вiдомий тому i задля того ми з удовою княгинею постановили оддати молоде княжа до вашоi колегii, — сказав князь Костянтин.

— Але я переднiше мушу князю сказати, що в нас е своi постанови. От прикладом: студенти не мають права навiть ходити й гуляти по садку по двi душi вкупi, вони повиннi ходити або по одному, або втрьох, — сказав патер. — Молодому княжатi доведеться коритись i слухатись i нас, i своiх менторiв.

Патер примiтив, що за кожним його словом в Єремii насуплюються густi брови, а очi стають сердитi та розгорюються, як у вовченяти, i вiн замовк.

«Насуплене та якесь вовкувате i нiби звiркувате княжа привiз до нас оцей князь, але ж безлiчнi маетностi князiв Вишневецьких… Це княжа — не дуже похиле дерево… але ж сила грошей… Ой коли б залучити оце звiря до свого табору, щоб воно часом потiм не наробило нам клопоту. Борони боже, як воно часом пiде слiдком за Криштофом Косинським та Наливайком!»

Патер своiм досвiдним оком прочитав в очах i на виду княжати запеклiсть та завзяття, й сумнi думи виникли i заворушились у його старечiй головi.

Несподiвано в кутку свiтлицi одчинились дверi тихо, без шуму, i з дверей нiби висунулась червона постать езуiта-професора, гладкого й сивого. В той час з прихожоi так само одчинились дверi, неначе самi, i звiдтiль вийшов молодий езуiт, незвичайно гарний, увесь в червоному, з високим бiлим чолом, з блакитними ясними очима, з осмiхом янгола на рожевих устах, гарний, як херувим. Єремiя несамохiть задивився на його. Молодий езуiт простував до стола тихо, помаленьку, неначе линув на крилах. Але в той час коло тiеi шафи, де сидiв Єремiя, неначе провалилась стiна, i звiдтiль одразу висунувся, неначе вискочив старий езуiт, сухорлявий, худий, як скiпка, лисий, з запалими щоками, з гострим орлиним носом. Єремii здалося, що десь в стiнi одчинили склеп з-пiд землi й звiдтiль, з одчиненоi домовини встав мрець в червонiй мантii. Смiливий хлопець, небоязкий на вдачу, аж жахнувся i подався назад.

Усi тi професори вийшли буцiмто випадком в свiтлицю й попрямували до стола тихою рiвною ступою, неначе червонястi ляльки сунулись чиеюсь захованою потайною рукою. Незабаром в якихсь суточках за однiею шафою знов неначе провалилась стiна, i з чорноi провалини виступив, як тiнь, червоний патер, з круглою, неначе гарбуз, головою, лисий, червоновидий та витрiшкоокий.

Князь Костянтин окинув свiтлицю здивованими очима. Єремiя зорив очима на всi боки, неначе вiн оглядав якусь несподiвану сцену на театральнiй виставi, де несподiвано пiднiмались по закутках завiси i звiдтiля виходили червонi тiнi, неначе мари. Один ректор спокiйно дивився на червоних патерiв: вiн знав, що усi тi патери пiдслухували за потайними дверима, котрi вели в iх сумежнi покоi, i теперечки усi тi патери випадком вийшли разом до свiтлицi, неначе змовились. Вони чули все i вже знали, яка висока особа привела до iх колегii молодого й багатого княжевича, чули й знали, що розмова вже скiнчилась. Кожного взяла цiкавiсть подивитись на князiв Вишневецьких, а нетерплячка сама пiдвела iх руки i поклала iх пучки на клямки коло потайних дверей з м’якими, пiдкладеними сукном завiсками.

Єзуiти поклонились старому князевi й посiдали коло стола. Зачервонiли червонi сутани пiд здоровим чорним хрестом, залиснiли голi черепи, заблищали неначе обмазанi оливою обголенi щоки. Тихий свiт лився в довгi вузькi вiкна, затiненi густими грушами. Здавалось, нiби пiд чорним хрестом зiбрались не апостоли Христовi, а ерусалимськi садукеi та пiдлесливi фарисеi з хитрими лисичими очима.

— Шановнi колеги! Ходiмо до каплицi й помолимось за молодого княжевича Єремiю, щоб бог подав силу й тяму й хист молодому княжевичевi до наук, щоб дух святий просвiтив його розум свiтом до прийняття свiтла науки, напутив його серце до добра й правди.

Всi раптом пiдвелись, наче машини. Ректор пiшов через свiтлицю й одчинив дверi в подовжасту темну каплицю. В далекому кiнцi каплицi сяв престол, обставлений срiбними та золотими свiчниками, сяла золота звiзда над дароносицею, неначе сходила на вечiрньому обрii ясна та блискуча зоря. Ректор впав на колiна перед престолом. Патери поставали навколiшки на схiдцях i позгортали руки на персах на молитву. На темних хорах високо пiд склепiнням загув орган тихо, неначе нишком, неначе в густому бору зашелестiв та жалiбно загув вiтер в густих соснах. Патери довго молились нишком; тихий гук все гув рiвними низькими тонами, неначе благав небо вкупi з патерами. Тихий свiт лився через зеленi та жовтi шибки довгих та узьких готицьких вiкон i розсипав по червоних сутанах фантастичний одлиск колоритними сутiнками, плямами та смугами. Але не про Єремiiн розум, не про добро й правду була та молитва пiд тихий жалiбний гук органа. Та молитва була схожа на благання злих духiв, щоб князь Єремiя став ворогом свого рiдного краю й пролив рiки рiдноi кровi. Не до бога долинули тi палкi молитви палких фанатикiв: пiшли вони до темних сил, котрi у пеклi аж стрибали гопака, зачувши тi неправдивi молитви з неправдивих уст на загин та кривду усiй Украiнi.

Ректор схопивсь проворно й жваво, неначе пiдскочив на радощах. Пiдскочив i лисий череп професора, неначе резиновий м’яч, аж залиснiв синiм цвiтом од свiта синьоi шибки у вiкнi; пiдскочив i молоденький красунь Станiслав, облитий рожевим свiтом од рожевоi шибки в готицькому вiкнi. Орган одразу нiби гукнув, крикнув, а потiм заспiвав весело, урочисто. І полились його веселi мелодii попiд темними склепiннями. Сама темна каплиця неначе зрадiла.

Князь Костянтин вийшов з Єремiею з колегii. За ними слiдком зачинялись i замикались усi дверi на замки та на засови. Тим часом дворецький Коноплiнський напитав кiльки кватир для молодого князя. Князь Костянтин оглядiв доми i зайняв житло для свого небожа в окремному домi одного багатенького купця, родом русина. Дiм був на тi часи один з бiльших i показнiших у Львовi. Дворецький обставив покоi багатою обставою, яка личила й подобала нащадковi славного роду князiв Вишневецьких.

Незабаром поз’iжджались пiсля вакацiй студенти колегii. Багато мiж ними було синiв украiнських князiв та панiв. Декотрi ще держались своеi вiри й мови, декотрi вже попереходили на католицьку вiру. Може з половина значних украiнських магнатiв та дiдичiв попереходила на католицтво i сполячилась. Цi перевертнi стали ворогами Украiни i украiнського народу. Фанатик Сигiзмунд III заповзявся зовсiм зломити православну вiру i навернути народ i духовенство до католицтва, спольщити Украiну доостанку. До помочi його замiрам стали езуiти. Вони наполягли з усiеi сили на украiнське дворянство, духовенство й на народ.

Як демони спокусники, нашiптували езуiти нiбито випадком в розмовi Єремii ненависнiсть до його вiри, до його мови, i молодий гордий княжевич, як тiльки вийшов з колегii, зараз пристав до католицькоi вiри, кинув украiнську мову i сполячився.

Єзуiти заплескали в долонi на радощах, що придбали такий значний добуток. Вони одправили потихеньку молебень за те… що перевернули на ворога Украiнi украiнського князя славного й багатого роду.

— Тепер ти, князю, навертай i своiх пiдданих на Украiнi до своеi новоi вiри, до новоi вiтчизни, до польськоi мови. Ти тепер зразець для дрiбних украiнських панiв, для темного хлопства й мiщанства на Украiнi, а не воно для тебе. Ви, украiнськi пани, що перейшли на католицьку вiру й нашу мову, теперечки дбайте й пеклюйтесь, щоб навернути на свiй зразець усю темну украiнську масу. Ведiть за собою слiдком тих темних товаряк, «те бидло», перероблюйте iх навiть силою, а вони, як слiпцi, повиннi йти слiдком за вами, за своiми проводирями. А коли вони не пiдуть, княже, за тобою, маеш в руках меч. Орудуй мечем во iм’я Христове!

Так напутив ректор колегii Єремiю на прощаннi, як той виходив з колегii, повернувши християнство навпаки та навиворiт. Замiсть еднання та братерства мiж двома народами, езуiти в колегiях посiяли пекельну ненависнiсть та ворогування. Рiки людськоi кровi полились i… все-таки не залили того пекла…




II


Але молодий Єремiя почував у душi, що не мiсiонерство манило його до Польщi. Не той бог змалку запанував в його душi. Вiн змалку вже любив вiйну, любив битви, любив славу, його молода честолюбна душа поривалась до чогось великого та славного, до великих славних подiй на полi битви. Крики побiди й слава були найсолодшi для його.

Вийшовши з езуiтськоi школи, молодий Єремiя зараз вирядився за границю, щоб там навчитись вiйськовiй справi. Вiн довго пробував в Голландii, блукав по Рейнi i скрiзь, переднiше за все, придивлявся до вiйськовоi справи. Згасаюче в Європi лицарство манило його, неначе пишний квiт.

Пробувши кiльки рокiв за границею, надивившись на усякi дива в Європi, без мiри вищоi в усьому i за Польщу i за Украiну, Єремiя вернувся 1632 року додому.

Переiжджаючи через своi маетностi на Волинi, Єремiя тiльки тепер, дойшовши до повного зросту, вперше запримiтив, яка в його сила землi, борiв, степу, сiл та панщанних людей. Вiн вперше почутив свою силу i на Украiнi, й у самiй Польщi. В Киевi вiн вступив у свiй ще батькiвський палац i, глянувши кругом себе, почервонiв од сорому. Палац здавався йому теперечки тiсний, нiкчемний, не вартий давнього князiвського роду Вишневецьких. Його взяла досада й злiсть на своiх предкiв, неначе предки були виннi в тому, що не поважали свого славного роду i не збудували палацу, вартого славного давнього роду князiв Вишневецьких.

«Для слави нашого великого роду менi не подобае жити в таких печерях та ще й вiтати в iх славних магнатiв з Польщi й Украiни. Мене пiдiймуть на смiх. Не в таких замках жили славнi лицарi на Рейнi, не в таких конурах жили i iх славнi дiди та прадiди, в яких жили моi», — подумав Єремiя, ходячи по тiсненьких покоях, з вузенькими вiконцями, з темними закутками, заставленими рядками давнiх темних образiв.

Скинувши з себе опiку князя Костянтина, Єремiя вперше поiхав за Днiпро оглядати своi лубенськi маетностi. Тi маетностi були ще бiльшi за волинськi, iм неначе й краю не було в безмежних степах. Ще його батько, князь Михайло, викликав з Киiвщини та Полiсся людей на осади, заводив через осадчих села та хутори понад Сулою, Удаем, Ворсклою. Дикi поля неначе оживали; села й хутори росли; збiльшувались мiста: Лубни, Ромни, Прилуки, Хорол. В безкраiх степах заворушились осади, заворушилось життя. Єремiя привiз з собою шляхтичiв католикiв Яна Бесядовського та свого слугу Криштофа Сiножацького, чернiгiвського хорунжого, настановив iх старостами та осадчими й звелiв iм правити маетностями i заселяти осадами порожнi степи. Осадчi викликали людей з Киiвщини та Подолу, з Полiсся, з Мiнщини i закладали новi осади. Лубни, давнiший Олександрiвськ, став вже мiстом. Єремiя вибрав пишне мiсце на горах, недалечко од Лубен, над самою рiчкою Сулою i постановив збудувати там палац, щоб назавсiди оселитись в йому. Вольнi степи манили його, неначе якимись чарами.

«Оттут менi жити на цих горах, серед вольного степу. На Волинi в моiх маетностях буде менi тiсно серед тих Сангушкiв, Заславських, Острожських, Збаражських й iнших магнатiв. Тут немае магнатiв. Сюди не зайде й власть короля. Тутечки мое царство й панство. В цих вольних краях буде чинитись моя одна воля. Я буду в цих степах нiби удiловим князем, який був князь Костянтин Острожський. Тут за Днiпром я буду королем в моiх безкрайнiх маетностях. Нiхто менi не стане на дорозi. Тут я поставлю палац, кращий, як у короля, заведу силу вiйська, пiду в степи на татар, добуду слави, може вiзьму татарськi степи, завоюю самий Крим… А тодi прибуду до Варшави, приведу свое вiйсько, розпущу своi прапори на варшавських улицях, заслiплю очi магнатам своею силою, своею славою, стану першим на усю Польщу, на усю Украiну. От тодi знов засяе давнiй рiд князiв Вишневецьких, а потiм… може мене жде й королiвська корона… В Польщi це можлива рiч…»

Єремiя оглядав високi крутi гори понад Сулою, i його думки линули все вище та вище, за тi гори, все далi та далi, за тi степи, сягали далеко-далеко, до пишного Криму, до Чорного моря, летiли за море й мiри не знали. Одна велика подiя, одна висока мрiя пiдiймалась над другою й неначе намагалась дiстати до самого неба й тiльки там спинитись, де вже не було й кiнця, й простору, де гасли найсмiливiшi мрii в безоднi безмежностi.

Єремiя зiйшов з ганку невеличкого домка, в котрому часом пробував його батько, навiдуючись в Лубни, скочив на коня й полетiв через греблю на Сулi, вилетiв возвозом на гори i побiг конем по горах, по горбах та долинах, вкритих пишними старими лiсами. Вiн задумав вибрати собi мiсце на тих горах для свого палацу.

День був гарячий, сонячний. Стояла суша й спека. Повiтря мигало маревом, наче дрижаче живе срiбло. Єремiя об’iхав високi гори понад Сулою, оглядiв долини i спинив коня на однiй високiй горi. Краса мiсця вразила молодого князя. Висока гора неначе спадала наниз, розсипаючись дрiбними горбами, неначе устеляла себе сходами до самоi рiчки. І горби й западини, погнутi й поламанi в найвередливiшi звивки, були вкритi вiковiчним лiсом, неначе закутанi в пишнi зеленi шати. Сула вилася нанизу срiбною стрiчкою по зелених лугах, по сiножатях, по густих очеретах. З-за лiсiв на закрутi Сули виглядали верхи Мгарського монастиря. А по другий бiк на горi розкинулись Лубни. За Сулою слалися скатертю зеленi степи, скiльки сягало око, без кiнця, без краю, неначе зелене море. Степи зеленiли, а далi сизiли й зливалися з синiм небом в прозорiй iмлi. Імла лиснiла, мрiла кругом небокруга, неначе фантастична мрiя, i манила в далечiнь, в далекi невiдомi краi.

«Тут менi жити! На цьому пунктi збудую собi палац лицарський, палац королiвський, найкращий i найбiльший за всi магнатськi палаци на усю Польщу й Украiну. Це мiй Рейн! Це береги мого Рейну! В цих степах я удiловий потужний князь i магнат i король. Тутечки, дiйсно тутечки на широкому роздолi не досягне до мене нiчия воля, нiчия сила, навiть королiвська».

Єремiя Вишневецький вернувся до Лубен, забрав старостiв, забрав своiх шляхтичiв вiйськових i зараз дав загад обкопувати окопами здорове мiсце на горi для палаца i загадав садити на горi навкруги сади та гаi.

Неначе вiтром рознеслася по Лубенщинi й усiй Лiвобережнiй Украiнi чутка про те, що князь Єремiя вернувсь з заграницi католиком i вже спольщився. Духовенство й ченцi в монастирях в Лубенщинi стривожились. Народ сполохався. В Киiвщинi, на Волинi, в Галичинi й на Бiлiй Русi саме тодi лютували ксьондзи та езуiти; силували всiх до унii й до католицтва, однiмали силою церкви i повертали iх на костьоли; пани оддавали своi маетностi з панщанними людьми i з церквами в посесiю жидам. Плач i крики народу доходили i на Заднiпрянщину. І за Днiпром усi стривожились, що князь Єремiя оселяеться над Сулою; усi думали, що вiн наведе ксьондзiв та езуiтiв, заведе польське вiйсько й силуватиме до унii й католицтва.

Ченцi в монастирях змовились i з переляку незабаром повтiкали з монастирiв за московську границю в Курський край. Славний Петро Могила з великого гнiву та жалю й не писав до свого небожа: вiн знав його завзяту вдачу.

Киiвський митрополит Ісаiя Копинський написав до князя Єремii послання, докоряв йому за зраду Украiнi й вiрi, нагадував йому, що славний рiд князiв Вишневецьких в Чернiговi держався православноi вiри i стояв на оборонi рiдного краю, своеi вiри й народностi. Але гордий Єремiя не вважив на його послання. Не такi думки, не такi мрii зародилися й змiцнiли в гордому княжатi. Іншi стежки до iншоi слави вже визначив вiн собi в своiй гордiй та завзятiй душi.

Єремiя звелiв зiгнати на роботу силу панщанного народу на шарварок.

На горах заворушились люде, неначе комашня. Копали окопи, насипали здоровi вали, возили цеглу, ставили частоколи.

Незабаром пiсля того Єремiя розiслав по Украiнi й по Волинi своiх комiсарiв закликати ходачкових шляхтичiв до себе на вiйськову службу. В його була думка завести двiрське вiйсько таке здорове, якого не мав нi один магнат у Польщi й на Украiнi. Старости знов зiгнали народ на шарварок. Єремiя закладав коло свого палацу неначе свою Сiч. Вiн загадав копати землянки, ставити довгi куренi для нежонатих вiйськових. Окопи й вали далеко вигнались в степ. Коло куренiв викопали довгi ями, поставили мурованi кабицi, замурували в кабицях здоровi казани, щоб варити страву, поставили довгелецькi станi для коней. Єремiя за всiм доглядав сам, усьому давав ряд. Уся його душа лежала до тих вiйськових окопiв, до тих куренiв, де мало пробувати його князiвське вiйсько.

І незабаром потяглися до Лубен ходачковi шляхтичi, усякi пройдисвiти та волоцюги, що пробували на ласкавому хлiбi при тодiшнiх магнатських дворах. Однi тяглися пiшки но степах, iншi iхали на шкапах, неначе Дон-Кiхоти, обiрванi, закудланi й неумиванi по цiлих тижнях, але з диким завзяттям в очах, з гордими очима. Єремiя приймав iх до себе на службу з дорогою душею. Жонатих сiрачкових шляхтичiв вiн оселяв в Лубнах, усяких нежонатих пройдисвiтiв та приблуд оселяв в куренях та в землянках. Усiм давав вiн чудовi степовi конi, вiйськову зброю й вбирав у дорогi шати, неначе своiх дiтей, не шкодуючи грошей.

Заiржали конi в степу. Закурiли димом кабицi, завештались люде. Щодня кухарi рiзали воли та вiвцi на прохарчування цiеi дикоi, але гордовитоi шляхетськоi орди. Навезли з Лубен бочок горiлки та медiв. Єремiя сам порядкував, сам частував вiйськових, сам сiдав з цiею ордою за обiд надворi просто неба, на землi. В цьому таборi нiби була його уся душа. До неi линуло його серце. На широкому майданi Єремiя сам вчив свое нове вiйсько, показував, як битись на шаблях та на списах, гарцювати на конях, вчив стрiляти й потрапляти та влучати в цiль: скрiзь на горах розлягавсь шум, крик та галас. Іржали конi, кричали вiйськовi за чарками, за кубками, за змаганнями та бiйкою, трiщали рушницi. Здавалось, нiби з далекого Сходу найшла якась нова орда, отаборилась в степу над горами на якийсь час i була напоготовi рушити з мiсця на якiсь городи, i щось руйнувати, i когось воювати.

Єремiя приймав до себе на вiйськову службу в козаки не тiльки католикiв, але й украiнцiв i унiятiв, навiть православних шляхтичiв i козакiв. Вiн нiби заводив нову Сiч, але не для оборони Украiни, а для своеi слави, для свого честолюбства.

Для свого двiрського вiйська, для своiх слуг — дворян католикiв та усякоi польськоi челядi Єремiя зараз звелiв збудувати в Лубнах католицький костьол. Незабаром наiхали у Лубни з Варшави католицькi ченцi. З костьолу швидко став бернардинський католицький монастир. Єремiя одписав на той монастир землi та сiножатi. Перегодя Єремiя поставив костьол i в Прилуках. Але вiн осiвся в Лубенщинi не задля того, щоб будувати католицькi монастирi та розповсюджувати католицьку вiру.

В той час пройшла чутка, що буде вiйна з Москвою. Маетностi Єремiiнi доходили до самоi московськоi границi. Єремiя хапався набирати у вiйсько жовнiрiв. В йому заграла кров. Вiн був радий вiйнi.

«От тепер настав час показати менi себе! — думав Єремiя. — Пiду на Москву, поведу свое вiйсько, розiб’ю москалiв, наберу побiдних лаврiв. І швидко про мене заговорять у Варшавi. Про мою славу пiде чутка по всiй Польщi, а може й далi».

Воевода московський Бутурлiн вступив з вiйськом в Полтавщину i зруйнував Миргород. Загони московського вiйська виступили на Чернiгiв. Єремiя вислав тисячу свого вiйська на москалiв з паном Длотовським, але вiйсько було побите москалями. В мiсяцi лютому 1634 року Лука Жолкевський привiв з-за Днiпра вiйсько з полякiв, литвинiв, нiмцiв та украiнських козакiв пiд приводом полковника Якова Острянина й пiшов в Московщину на мiста Сiвськ, Курськ та Рильськ.

Єремiя хапався, щоб захистити й обороняти своi городи й села. Вiн зараз пристав з своiм вiйськом до Жолкевського, кинувся за московську границю, почав там палити московськi села i випалив iх так багато, що козаки його продражнили палiем. Вiйсько Єремiiне й Жолкевського обложило Путивль, але не могло його взяти, потiм пiшло на Сiвськ, обложило його, пошарпало й попалило, але не взяло. Саме тодi пройшла чутка, що на Лубенщину йдуть татари. Єремiя на той час забувся й про своi лаври й повернувсь з своiм вiйськом у Лубенщину, щоб одбиватись од татар. Його загони вигнали татар, але швидко потiм Москва постановила з Польщею Полядiвський мир i Єремii не вдалось добути собi слави в Московщинi в битвах з московським вiйськом. Вiн тiльки показав жорстокiсть та дикiсть своеi вдачi, бо руйнував i палив, неначе татарська або давня монгольська орда. Зате ж через кiльки рокiв князевi Єремii довелось добувати собi слави в рiдному краi в битвах з козаками, котрi встали на Польщу. І вiн добув собi слави на ганьбу славного роду князiв Вишневецьких.

Завзятий фанатик, польський король Сигiзмунд III постановив, силою завести по всiй Украiнi унiю. Єзуiти розсипались по Украiнi й силували духовенство й народ до унii. Значнiшi православнi пани приставали до католицькоi вiри й сполячувались. Король щедро роздаркувався, пороздавав великi маетностi на Украiнi значним польським магнатам. Поляки завели на Украiнi панщину, хапали землi вже й за Днiпром у Полтавщинi та Чернiгiвщинi, де тiльки можна було захопити, загарбували навiть землi вольних козакiв i козацькоi старшини. Народ робив на панiв панщину i стогнав у неволi. Десяту частку з хлiба, з пасiк i з усього свого добра селяни оддавали своiм панам. Пани оддавали своi маетностi жидам в посесiю вкупi з церквами. Жиди держали в себе ключi од церков. Народ платив iм за подзвiнне, за хрестини, за вiнчання. Дiти зоставались нехрещенi, молодi жили невiнчанi. Польськe вiйсько стояло по селах на станцiях i обдирало селян, обдирало народ, як хотiло. Пани брали, окрiм податiв, ще три рази на рiк одсипне з кожноi хати: перед рiздвом, перед Великоднем та перед зеленими святками по кiльки четвертiв пшеницi та жита, по кiльки пар каплунiв, качок та гусей. Їхав дiдич кудись на прощу, до якого монастиря, народ платив йому за мандрiвку; видавав дiдич дочку замiж, панщаннi люде знов платили на придане дочцi. Народ стогнав у ярмi, а його ще й до того силували приставати на унiю. Козаки заступились i за народ, i за свою вiру, i за своi вольностi, бо король та пани задумали вже знести усю козаччину. І козаки пiднялись як один чоловiк.

Ще до приiзду Єремii в Лубни гетьман Жмайло пiднявся з козаками на Польщу 1625 року, щоб обороняти народ i вiру. Через два роки пiсля Жмайла запорозький отаман Тарас привiв на Украiну запорожцiв i знов пiдняв козакiв на Польщу. Вiн засiв з козаками в Переяславi, i польний гетьман Конецпольський не мав сили вибити його з Переяслава й мусив помиритись з козаками. Повстання затихло, але воно тiльки притаiлось.

1637 року козаки знов пiднялися на полякiв. Їх пiдняв гетьман козацький Павлюк Гудзан. Єремiя Вишневецький почував лихо i зараз виiхав на Волинь у своi маетностi: вiн бачив, що в його у Лубнах мала сила, що в його мало вiйська, а час наставав небезпечний. Там на Волинi вiн почав набирати на вербунок дрiбних шляхтичiв у свое двiрське вiйсько.

В той час, як Єремiя виiхав з Лубен i набирав вiйсько, до Павлюка пристали i заднiпрянськi козаки, пристала й Лубенщина. 17 жовтня 1637 року Павлюк прибув до Лубен i видав звiдтiль свiй унiверсал, закликаючи усiх козакiв i селян до повстання проти Польщi. Селянам вiн звелiв виганяти католикiв панiв з маетностiв. Польськi й споляченi украiнськi пани почали втiкати з своiх палацiв. Тодi польний гетьман Миколай Потоцький повiв польське вiйсько на козакiв. Пiд Кумейками Потоцький побив козацьке вiйсько. 1637 року, на зимнього Миколи, козаки мусили покоритись Польщi. Павлюковi й старшинi постинали голови у Варшавi. Од козакiв одняли право настановляти собi гетьмана. Над ними поставили за старшого поляка комiсара.

Але повстання за Днiпром не вгамувалось. Молодий Кизим, син полковника Кизима, пiдняв Лубенщину. Вiн напав на Лубни, звелiв вирiзати усiх католикiв, усю челядь Вишневецького, зруйнував бернардинський монастир, повбивав польських ченцiв i порубав iх на шматки i вивинув собакам. Двiрська челядь Вишневецького замкнулась в старому замку, котрий поставив ще Єремiiн батько князь Михайло й перевiз туди сорок три гакiвницi з Вишневця.

— Палiть гнiздо одступника! Бийте його челядинцiв недовiркiв! — кричав Кизим на своiх козакiв. — Не жалiйте зрадника, бо вiн ось небавом наведе своiх жовнiрiв i буде рiзати нас. Руйнуйте зрадника Украiни, поганого недоляшка князя!

Кизимовi козаки пiдпалили католицький монастир, кинулись на замок, вирiзали усiх челядинцiв католикiв, запалили куренi, в котрих жило двiрське вiйсько Вишневецького.

— Оце тобi, князю, за твое одступництво! — кричав палкий Кизим.

Польний гетьман Миколай Потоцький перевiв польське вiйсько за Днiпро й звелiв хапати козакiв та селян, що ходили у повстання. Вiн обставив шлях од Киева до Нiжина залiзними палями i посадив на iх забраних козакiв. Вiн зумисне проiхав тим шляхом, щоб подивитись на муки тих нещасних мученикiв Украiни. Поляки впiймали й молодого Кизима i забили в кайдани. Але козацька справа ще не загинула. В Сiчi вибрали за отамана Остряницю. Вiн, не гаючись, зараз рушив у Лубенщину з запорожцями. Козаки й селяне зараз поздiймали потаенцi з паль покараних козакiв i повтiкали до Остряницi. Остряниця дiйшов з вiйськом до Голтви пiд Хоролом. Миколай Потоцький виiхав тодi в Пруссiю й поставив над вiйськом за гетьмана свого небожа Станiслава Потоцького. Цей Поточченко кинувся смiливо на козацький стан. Але козаки поклали в пень двi роти полякiв i розбили сiм корогов жовнiрiв. Остряниця рушив далi й став станом за Лубнами над Сулою.

Саме тодi в мiсяцi маi Єремiя привiв навербоване на Волинi вiйсько. Вiн прибув у Лубни i побачив тiльки руiни кляштора та старого батькiвського замка. Єремiя розлютувався й рушив 27 мая до стану Поточченка.

Остряниця рушив з козаками далi од Лубен. Поляки погнались за ним i догнали його пiд Жовнином, Єремiiною слободою. Остряниця сам кинувся в Сулу, переплив i втiк в Московське царство. Але козаки отаборились в кружок i замкнули в тому кружку три польськi корогви. Вишневецький вдарив на табiр раз, але козаки його одбили, вдарив вiн удруге й втрете, а козаки все його одбивали.

Але нарештi вiн таки прорвав табiр i замкнутi польськi корогви якось таки та вискочили з табору. Це був единий смiливий вчинок Єремiiн в битвi.

Замiсть Остряницi козаки вибрали собi за гетьмана Дмитра Томашевича-Гуню. Єремiя Вишневецький з Потоцьким вдарили на козацький табiр. Козаки подались до Днiпра, стали табором над рiчкою Старицею, де вона впадае в Днiпро, i обкопались валом. В iюнi, 22 дня прибув з-за Днiпра з свiжим польським вiйськом польний гетьман Миколай Потоцький.

Довго оборонялись козаки за окопами. Багато полягло й полякiв од козацьких куль. Але польського вiйська було бiльше. В козакiв не стало харчi. Почався голод. І козаки мусили йти на мир. Гуня не покорився й втiк в Московське царство з вольними не реестровими козаками. Козаки мусили прийняти важкi для себе умовини од Потоцького: вони втратили право од того часу вибирати собi гетьмана й полковникiв. Поляки настановили над ними за старшого шляхтича Петра Комаровського, полковниками в усiх козацьких полках стали шляхтичi поляки. Од козакiв одняли iх давнi права, ще й заборонили селянам приписуватись в козаки.

Знов запанували езуiти на Украiнi. Тi пани, що повтiкали з Украiни, знов повертались в своi маетностi. Народ мусив платити панам важкi податi й робити панщину. Козацька сила притихла. Єремiя вернувся з недобитками свого вiйська до Лубен. По селах, по мiстах скрiзь стримiли шибеницi та залiзнi палi. Поляки ловили козакiв та селян, котрi приставали до козакiв, вiшали на шибеницях та натикали на залiзнi палi. За Днiпром скрiзь тянуло трупом та кров’ю мученикiв, пролитою за рiдний край. Єремiю тiшив той дух трупiв та кровi, неначе вiн набирався од його здоров’я та сили.

Молодий князь прибув у Лубни. З п’яти тисяч його двiрського вiйська повернулось до Лубен кiльки сотен. Бернардинський монастир чорнiв, неначе обсмалена головешка. Старий замок його батька Михайла стояв пусткою. Гакiвницi, привезенi його батьком i поставленi в замку, щезли. Куренi для двiрського вiйська були спаленi. Єремiя оглянув руiни i засичав од злостi. Од того часу вiн став лютим ворогом козакiв i свого народу.

До Єремii приступив його лубенський староста шляхтич Коляда.

— Що будемо чинити, ясновельможний князю! — сказав староста, уклонившись низенько князевi.

— Невже ще яка бiда трапилась? Буде вже з нас однiеi бiди! — крикнув Єремiя i показав пальцем на руiни кляштора та куренiв.

— Це ще не все лихо! — обiзвався Коляда. — Поляки вiшають козакiв та хлопiв схизматикiв по твоiх селах, а хлопи втiкають в Московщину до Путивля. Вже iх втiкло мабуть тисяча, коли не бiльше. Ми осаджуемо слободи, а слободи порожнiють, пустують. Вже повтiкали в Путивль i ченцi з Густинського монастиря з своiм iгуменом. Насторочились до втекiв i ченцi з Мгарського монастиря. Що маемо чинити в такому випадковi?

— Вернути хлопiв з Путивля! — крикнув Єремiя.

— Вернути б, якби то вони вернулись, ясновельможний, але вони доброхiть не вернуться, — сказав Коляда.

— Гм, гм, — замикав Єремiя, — погана справа: не буде кому панщини робити.

Єремiя побачив, що треба змiнити спосiб дiяння, щоб часом його слободи не спустошились зовсiм вкрай, до решти. Вiн заборонив вiшати людей i покликав до себе iгумена Мгарського монастиря. Саме тодi кияни обрали архiмандрита Петра Могилу за митрополита. Єремii нiяково було перед своiм дядьком навертати монастирi та народ на унiю та на католицьку вiру.

— Нехай ясновельможний князь втiшиться, — сказав Коляда, — з Киева маю звiстку, що полковника Кизима i його сина, котрий зруйнував кляштор та вирiзав князiвських челядинцiв католикiв, гетьман Потоцький звелiв настромити на залiзнi палi на горi Кисiлiвцi перед замком. Їх настромили при самому гетьмановi.

Єремiя зареготався злим реготом, а потiм задумався.

— Ну тепер козаки вже не мають сили, щоб бунтуватись. Ми одрубали гiдрi усi голови. Тепер спокiйненько оселюсь в Лубнах. Козацтво загинуло навiки. Буду писати до Путивльського воеводи, щоб вернув моiх пiдданих з Московщини, — сказав Єремiя, — а тим часом треба поновляти те, що зруйнували козаки.

І Єремiя задумав зовсiм оселитись в Лубнах, щоб втихомирити край i заселити порожнi землi понад Сулою. Вiн знов оповiстив через своiх старост по Украiнi, щоб люде йшли в Лубенщину на слободи. З Киiвщини, з Волинi, з Бiлоi Русi люде втiкали од панiв, од ксьондзiв i оселялись на пустих землях понад Сулою та Хоролом.

Єремiя на недовгий час оселився в однiй простiй хатi. А тим часом викликанi з Вишневця майстри поновили католицький монастир, збудували замок, поставили куренi для двiрського вiйська. Старости молодого князя вербували у вiйсько гулячих убогих шляхтичiв, вербували захожих нiмцiв та украiнцiв перевертнiв, що поприставали до унii та католицькоi вiри, а згодом набирали й козакiв. Знов заворушились люде на високих горах. Запалало багаття. Заiржали конi. Закурiли ряди печiв, де готували обiди для вiйська.

— Оттам на високiй горi поставлю собi здоровий палац, вартий славного роду князiв Вишневецьких! — сказав Єремiя до своiх старостiв. — Поставлю мiцний лицарський замок-твердиню на страх козакам, хлопам i татарам. Я покажу, що князi Вишневецькi мiцнiшi за мiцний камiнь, не тiльки за козакiв та хлопiв.

Князь викликав майстрiв з Варшави i з-за границi.

Незабаром наiхали майстри. Єремiя сипнув батькiвськими та дiдiвськими червiнцями, неначе половою, — i надиво здоровий та високий палац вирiс за одне лiто на горах, неначе якимсь дивом. Незабаром майстри поновили й католицький монастир. Знов наiхали з Польщi новi патери. Православнi ченцi по монастирях знов стривожились, вглядiвши здоровецький палац, схожий на твердиню, й догадавшись, що князь Єремiя мае гадку оселитись в йому, а не у Вишневцi на Волинi. Вони злякались такого страшного сусiди, небезпечного для iх монастиря й для благочестивоi вiри. Вони боялись, що тепер Єремiя, заводячи католицький монастир, пооднiмае од монастирiв землi, надарованi предками молодого князя, православними князями Вишневецькими. Боялись ченцi, щоб Єремiя вкупi з патерами не заходився навертати iх i усей народ до унii.

Ігумен Густинського монастиря поiхав до Єремii просити, щоб князь затвердив удруге своiм записом землi за монастирями.

— А менi байдуже про вас! Живiть собi там до моеi ласки! — сказав двозначними словами князь.

«Ласка кожного пана висить на волосинцi, а як увiрветься, тодi геть з маетностi к чорту»! — писав густинський iгумен до iгумена Мгарського монастиря.

Ігумени Густинського та Ладинського монастирiв вже тодi були повтiкали з ченцями в Московське царство в Путивль, ще й перекликали до себе ченцiв Мгарського монастиря. За ними утiкали й селяни з слобiд.

Єремiя побачив, що дiло виходить погано, покликав до себе мгарського iгумена i заспокоiв його. Мгарський iгумен зараз таки написав листи в Путивль до втiкачiв-ченцiв, ще й кепкував з iх, що вони перелякались якоiсь унii.

— Чого ви так злякались тiеi унii? Хiба вона з рогами, чи з цибатими ногами, чи з вусами, чи з здоровою бородою. Невiдомо, чи вона пiшки ходить, чи iздить.

«Ет! Клопоту менi з якимись ченцями! Менi треба вгнiздитись тут в Лубенщинi, осiстись тутечки назавсiди, залюднити порожнi степи, розвести господарство й придбати грошей, силу грошей! Це моя сила! З цих степiв поллеться в моi скринi золото рiчкою. Тодi я заведу вiйсько, як удiловий князь, заведу двадцять, тридцять тисяч вiйська й стану найдужчий i найвищий за усiх магнатiв, буду верховодити шляхтою, магнатами й королем. Польща пiдхожа до моеi вподоби, до моiх замiрiв, до моiх планiв. Мене нiхто не скине з мiсця, як козаки скидають своiх гетьманiв. Украiна з гетьманством, з козаками менi не припадае до вподоби. Якась там нiкчемна, гидка чорнота, якiсь сiромахи будуть надо мною верховодити. Не бажаеться менi стати козацьким гетьманом, яким був мiй дiд Байда Вишневецький. На козацьких радах якийсь там Грицько, якийсь Павлюк крикне тобi в вiчi: «Клади булаву!» Якийсь Крутихвiст, якийсь Задериморда скине тебе з гетьманства й видере з твоiх рук булаву. Плюнути менi на такi ради! Не вартi вони княжоi слини! Я сам вiзьму свою булаву i нi перед ким не покладу ii. Моя гетьманська булава — то землi безмiрнi, безлiч грошей, вiйсько. Он де моя сила! А з цим я добуду й слави, а може й корони… Це багато вартнiше за якусь гетьманську булаву. Козацькi порядки, козацький мужицький уклад противнi менi! Я iх ненавиджу. Польща — це рай задля панiв: там, тiльки там у Польщi мое царство, мое й панство… Козакiв, iх гетьманiв, усю Украiну треба знищити i вбити на смерть… Але треба задля цього маетностiв силу! грошей силу! вiйська силу! Я повигоню з Лубенщини усiх, навiть польських панкiв та панiв, повидираю в iх землi силою, зберу вiйсько, стану мiцно на Днiпрi, потiм пiду далi, стану в Варшавi, викину свiй стяг, стяг князiв Вишневецьких, Ольгердовичiв! І тодi нехай потягаеться зо мною магнатство! Нехай повойдуеться зо мною сам король!.. Але задля цього треба порiднитись з польськими магнатами… Треба вибрати собi жiнку з роду, вартного князiв Вишневецьких».

І князь Єремiя, покинувши усю господарську i вiйськову справу в Лубенщинi на руки вiрного старости Якуба Коляди, полетiв до Варшави. Його палка нетерпляча вдача несла його, наче на крилах, до призначеноi високоi мети, до високоi ролi.

«Тепер козаки побитi, — думав Єремiя, iдучи до Варшави. — Їх сила впала й не пiднiметься. Край заспокоiвся. Скрiзь безпечно. Хлопи будуть послухати i робити панщину. Час менi ставати до свого дiла. Час менi йти вгору, пiднiматися високо, як тiлько мога! Час менi вступити в королiвський двiр, забрати од короля якусь значну посаду, сiсти на якомусь староствi, або стати воеводою, втиснутись мiж магнатiв i… пiдгорнути iх усiх пiд себе та й верховодити над ними i в Польщi, i в Литвi, i на Украiнi. Час мiй настае. Моя душа, мое серце почувае це добре. Слава й честь жде мене й, коли не дiждеться, то сама завiтае в гостi до палацу князiв Вишневецьких, до князя Єремii. Я побив козакiв: вже блиснуло промiння моеi слави i досягло до Варшави, до двору. Вже чутка про Старицю й Путивль долинула туди!»

І в палкiй Єремiiнiй головi манячiли великi битви, славнi його вчинки в битвах, йому привиджувалось, що вiн вже вчинив якiсь славнi подii i його жде уся Варшава, висипле йому назустрiч, заглушить його вуха радiсними криками; що його сподiваються усi магнати й сам король, привiтають його в королiвському палацi, гукнуть «vivat» на сеймi йому назустрiч, заслiпленi й зачудованi його славними вчинками, а панни й панii в бiлих кунтушах та сукнях стрiнуть його з вiнками в руках, обсиплять йому стежку квiтками i заспiвають гiмни в його славу.




III


В кiнцi серпня 1637 року у Варшавi ждали приiзду молодоi королеви Цецiлii Ренати, сестри австрiйського цiсаря Фердинанда III. Вже на 37 роцi свого життя Владислав IV задумав оженитись з дочкою покiйника Фердинанда II, австрiйського цiсаря, й сестрою його сина, молодого цiсаря Фердинанда III. Вiн послав до Вiдня своiх посланцiв. На чолi посланництва поiхав менший королiв брат Ян Казимiр. Цiсар з великою охотою згодився видати свою сестру за короля. Мiсяця серпня, 9 дня 1637 року, Фердинанд III поблагословив Цецiлiю Ренату на вiнчання з королем Владиславом, i ii зараз, по тодiшньому звичаю, повiнчали з королевим братом Яном Казимiром, котрий заступав на той час мiсце брата. Цецiлiя Рената через три днi виiхала до Польщi з польськими посланцями. Тiрольська ерцгерцогиня Клавдiя, вже лiтня людина, поiхала проводити молоду королеву до самоi Варшави.

З великою пишнiстю встрiли королеву польськi магнати та бiскупи на польськiй границi в розкiшному наметi й проводили ii в Кракiв i далi до Варшави. Поiзд став на одпочинок за 18 верстов од Варшави в мiстечку Ілжах. Король Владислав виiхав в Ілжи назустрiч Цецiлii, привiтався до неi й вернувсь до Варшави. Поiзд рушив далi й знов став на одпочинок в Уяздовському палацi коло самоi Варшави. Тут королеву одвiдали королiв брат Карл, що був бiскупом Вроцлавським, та королева сестра Ганна Констанцiя. Назустрiч королевi виiхала з Варшави велика сила польських панiв та панiй, виiхали й чужоземськi посланцi. Королева в’iхала у Варшаву з великою церемонiею. За ii позолоченою каретою iхали карети магнатiв, такi ж самi багатi та пишнi, як i королiвськi, обкованi срiблом, оббитi шовком та оксамитом. Поiзд був здоровий i надто пишний. Молода королева та ерцгерцогиня Клавдiя здивувались розкошi та збиткам польськоi шляхти. Брат Цецiлii Фердинанд дав за нею приданого всього 100.000 гульденiв. Цього приданого не стало б на карети, конi та оксамити для тих польських магнатiв, що проводили молоду нiмецьку королiвну до Варшави.

Кругом карети королеви гарцювали верхи на чудових конях молодi сини польських магнатiв. Сiдла на конях та чепраки були облитi золотом, обсипанi перлами. Дорогi оксамитовi яснi кунтушi, облямованi золотом, пера на шапках, обсипанi брильянтами, срiбнi й навiть золотi пiдкови та остроги на закаблуках, кiнська збруя, облита срiблом, — уся ця розкiш зачудовала молоду нiмецьку королiвну. Розкiш здавалась незмiрна i неймовiрна навiть багатим чужоземцям i заграничним посланцям. В каретах сидiли жiнки тa дочки польських магнатiв, убранi в шовковi та оксамитовi убрання. На ввесь поiзд неначе впав з неба золотий та срiбний дощ i розсипався й розлився по оксамитах, по шовках та дорогiй парчi, розсипався й перемiшався в одну колоритну блискучу масу червоних, жовтих та зелених кунтушiв, i блискучих позолочених карет, i дорогих баских коней усякоi мастi, з сiдлами, обсипаними перлами, вишитими золотом.

На чудовому вороному конi коло самоi королiвськоi карети гарцював молодий князь Єремiя Вишневецький. Кругом карети iхали верхи на баских конях сини значнiших магнатiв та князiв, але нi в одного з iх не було такого чудового баского коня, такоi багатоi збруi на конi, такого багатого убрання. Єремiя торкав пiд боки свого гарячого коня золотими острогами. Кiнь ставав гопки, як скажений, завертав голову назад i маяв на вiтрi блискучою чорною гривою, неначе й його збурювала пишнiсть королiвського поiзду.

Позад королеви тихо посовувались рядки карет з жiнками та дочками значнiших польських панiв. В однiй каретi сидiла молода Гризельда, старша дочка коронного канцлера Фоми Замойського. Вона окинула очима блискучий кортеж з молодих магнатiв, котрi роем вились кругом карети Цецiлii Ренати, i примiтила Єремiю. Вона його бачила вперше: князь Єремiя недавно прибув до Варшави, ставився в палацi перед королем, i як вiн був з роду славних князiв Вишневецьких, то король ласкаво прийняв його до свого двору.

«Яка пишна фiгура на конi! — подумала Гризельда. — Яке убрання, скiльки золота й перлiв розсипано на його кунтушi, на сiдлi, на усiй зброi! І хто такий цей молодий лицар? І де вiн взявся у Варшавi? Це, певно, якийсь чужоземець з Францii або з Риму, з королiвських двiрських. Треба буде спитати, хто вiн такий, як прибудемо до двору».

Єремiя ледве вдержував страшного коня за поводи. Кiнь гарцював, як навiжений, ставав дибки, крутився, як птиця в клiтцi, на усi боки. Поли червоного шовкового кунтуша, червонi оксамитовi рукави, засуканi до плечей, метлялись од вiтру. Єремiя сердився на непокiрливого коня. В його очi зайнялися й блискали гнiвом.

«Пишна фiгура! Ой коли б менi подивитись на його очi», — думала Гризельда, виглядаючи у вiкно карети на Єремiю. От кiнь крутнувся убiк, майнули чорнi кучерi, блиснули чорнi очi, нi! нiби карi… — «Який в його смiливий погляд! Це, певно, iталiянець або якийсь венгер з Семиградii», — подумала Гризельда й вже не зводила очей з чорнявого Єремii до самого королiвського палацу.

Довгий блискучий поiзд тихою ходою посовувався до королiвського двiрця по вузьких вулицях. Рядки низеньких домкiв, критих черепицею та драницями, а подекуди й соломою, мали без мiри велику супротилежнiсть з розкiшним блиском поiзду. Здавалось, нiби якимсь чудом таке позолочене й поцяцьковане перлами диво блиснуло серед смiтника або десь серед села, або на мiсцi, вкритому пилом та смiттям. Мiщан та жидiв на вулицях стовпилась велика сила! Вони стояли двома довгими рядами вподовж узеньких улиць i тiльки витрiщали очi на поiзд. Позолоченi карети, дорогi конi, шаблi в золотих пiхвах, дорога упряж, обкована срiблом, карети та екiпажi, оббитi всерединi шовком, золото, срiбло й перли на магнатах — усе те сяло, облите ясним свiтом сонця. Червонi, жовтi, зеленi й синi кунтушi, облямованi золотом, неначе дивовижнi квiтки манячiли перед здивованими мiщанами. Вони ще зроду нiколи не бачили такоi розкошi серед польських старих магнатiв за переднiших часiв! Жидки з жадобою в очах позирали на золото й перли на людях та конях i тiльки цмакали з дива губами.

Розкiш вже запанувала в тi часи в Польщi. Шляхта вже втратила давню лицарську вдачу i давню простоту i стала зовсiм нестатковитою. Давня завзятiсть та статковитiсть, давнi простi звичаi вже тодi випахались в неi до решти. Вже запанувала розкiш у всьому. Шляхта жила так розкiшно, що навiть чужоземцi дивувались. Ця розкiш в убраннi, в iжi й напоях наводила смуток на старосвiтських панiв — лицарiв, котрi ще недавно iздили на простих драбинчастих возах i одягались в кунтушi з простого сукна. Старi шляхтичi, поглядаючи на той блискучий поiзд, тiльки хитали головами.

— І де вони понабирали стiльки срiбла, золота, перлiв та оксамитiв? — гомонiли мiщани, дивлячись на те диво.

— Обдерли своiх хлопiв, бо завели страшну панщину, грабують i беруть в хлопiв все, що тiльки схотять. Це все багатство — то праця хлопiв, — обзивались деякi старi мiщани.

Король Владислав V стояв на дверях палацу й дожидав королеви. Коло його стояли натовпом старi магнати та шляхтичi в багатих уборах. Хоч Владиславовi було тодi вже тридцять сiм рокiв, але вiн був ще молодий на взiр та гарний з лиця, бiлявий та ясноокий. Довге русяве волосся спадало кучерями на плечi. Борода була коротка по тодiшнiй шведськiй модi. Довгi прямi вуси надавали мужностi делiкатнiй спанiлiй фiгурi короля — родом шведа.

Королiвська карета стала коло дверей. Музики вдарили на привiтання молодiй королевi веселого маршу.

Король Владислав взяв пiд руку молоду королеву, повiв до чималоi тронноi зали, вивiв по сходах до трону, посадив ii на тронi. Двiрськi дами стали по один бiк трону, магнати стали по другий бiк. Декотрi сенатори промовили поздоровнi промови латинською мовою. Бiскуп Яваринський одповiдав iм за королеву, хоч сама королева й розумiла латинську мову i вмiла навiть нею говорити. Молодi сини магнатiв стовпились натовпом коло порога. Єремiя Вишневецький, як потомок давнiх литовських князiв, став поперед усiх i гордим оком зорив по свiтлицi на молодих двiрських дам. Ненароком його гострi очi впали на Гризельду Замойську. Вона була найпоказнiша мiж усiма дамами, висока, поставна, плечиста та рiвна станом, як тополя. В блакитнiй сукнi, в пишному вишневому кунтушi, з золотими позументами, в золотiй дiадемi на темно-русих розкiшних косах, Гризельда Замойська була велична на взiр, неначе якась цариця. Єремii здавалось, що не Цецiлiя королева в тих пишних палатах, а Гризельда, що Гризельдi подобало б вийти по сходах i сiсти на тронi на мiсцi невеличкоi сухорлявоi нiмкенi Цецiлii. Гризельда пiдвела яснi очi й гордовито поглядала на блискучий натовп синiв багатих магнатiв, ii гордовитi очi неначе промовляли до iх: нема мiж вами нi одного такого, котрий припав би менi до вподоби, нема мiж вами нi одного менi до пари; усi ви не вартi мого ласкавого слова, мого ласкавого осмiху, ви не для мене…

Пiсля коротких промов король почав знайомити молоду королеву з магнатами та чужоземськими посланцями. Довгий ряд блискучих кунтушiв заворушився. Магнати один по другому виходили по сходах, цiлували королеву в руку, ставши, давнiм лицарським звичаем, на одне колiно. Перед Гризельдиними очима довгим рядом заманячiли то сивi, то чорноволосi чуби на пiдголених головах, товстi червонi лиця з довгими сивими кудлатими вусами, котрi нахилялись до Цецiлiноi руки. За магнатами виступили молодi сини магнатiв, i на чолi iх гордо виступав Єремiя.

— Князь Єремiя Вишневецький з славного роду Ольгерда литовського князя, — промовив король до королеви.

Гризельда почула тi слова й пильно придивилась до молодого князя. Єремiя стояв перед троном, пишно убраний, в червоному оксамитовому кунтушi, в червоних сап’янцях, вишитих золотом, з золотими пiдкiвками. При боку висiла шабля в пiхвi з золотим держалном, обсипаним дорогими камiнцями. Високий, рiвний станом, бадьористий, чорнявий, аж смуглявий, вiн одразу вразив Гризельду i своiм станом, i грiзними чорними блискучими очима, i пишними чорними кучерями.

«Це той самий, що гарцював на чудовому конi в поiздi. Вiн не чужоземець… Яка пишна фiгура! Якi дивнi чорнi очi, неначе в того волоха! Який гострий, грiзний погляд! Скiльки в йому огню! Який блиск!» — подумала Гризельда i в гордоi магнатки десь узявся ласкавий погляд в гордовитих очах; а легенький осмiх сам злетiв з ii повних малинових уст, неначе листочок спав з пишноi троянди, зiрваний легесеньким вiтром, заманячiв у повiтрi й в одну мить сховався десь в зеленому листi.

Єремiя поволi ступив на сходи трону, став на одне колiно, нахилив кучеряву голову й поцiлував королеву в руку. Золота шабля черкнулась об помiст i легенько забряжчала. Єремiя пiдвiвся, вирiвнявся на ввесь зрiст, пiдвiв гордо голову i оступився. Вiн повернув голову, повiв очима, глянув на Гризельду, i в його здорових очах блиснули iскри, чорнi брови неначе звело докупи i мiж бровами майнув зморшок, цупкий, твердий i гострий. В лицi виявилась мужнiсть, смiливiсть.

Гризельда впiймала той мужнiй гострий погляд i iй припав до вподоби такий погляд, припали до серця такi очi, чорнi, блискучi, гострi, як нiж, рiжучi, як гостра козацька шабля. Щось одразу заворушилось в ii серцi, гостре, рiзке, але приемне, неначе в гарячу лiтню спеку звiдкiльсь пахнуло гострим холодним вiтром в самiсiньке ii лице й рiзнуло i разом з тим прихолодило його серед важкоi духоти важкого гарячого дня.

Єремiя одiйшов од трону й став серед блискучого та лиснючого натовпу, гордо позираючи на церемонiю. Гризельда не зводила з його очей.

«Чи янгол з неба оце з’явився менi серед цього пишного натовпу князiв та магнатiв, чи демон з пекла прийняв лицарський пишний, чудовий вид i вмiшався серед молодих магнатiв, щоб одразу i так несподiвано стривожити мою душу? А душа моя стривожена. Серце одразу заворушилось. Не можу одвести очей од його грiзного, трохи навiть страшного виду. Яка краса в тих чорних кучерях та смуглявих рум’янцях! Якi рiзкi та гострi очi! Це демон, але демон з неба, з одлиском якоiсь незвичайноi краси. І нiби не дуже гарний з лиця, i який чудовий з очей, з брiв, з чола! Я люблю таку демонську красу, тiльки таку. Чимсь гарячим, палким пахотить од неi», — подумала Гризельда.

І вона вже не дивилась нi на церемонiю, нi на королеву, не бачила, як ворушились магнати, як манячiли iх пiдголенi товстi голови. Усе разом неначе зникло десь сперед ii очей. Усе неначе вкрилось туманом перед очима молодоi гордовитоi панни: i трон, i король, i королева на тронi. Неначе зник десь усей блискучий натовп. Гризельда почувала, нiби вона стоiть сама, а проти неi стоiть тiльки один вiн, а кругом його порожнiй простiр без людей, без свiта, без повiтря, без шелесту двiрськоi ворушнi.

Королева встала з трону. Король поклонився до свiтлого збору i звелiв збиратись в двiрськiй каплицi, де вiн мав брати шлюб з Цецiлiею. Гризельда тiльки тодi опам’яталась, неначе прокинулась од приемного, пишного сну, повного чарiвних мрiй.

Натовп поволi виходив до другоi свiтлицi, поклонившись королю й королевi. Двiрськi дами перемiшались з кавалерами. Пiшла розмова, несмiлива, тиха, здержна. Дверi каплицi одчинили. Свiтили свiчки на престолi. Бiскуп одягався в своi церковнi убрання. Магнати здоровкались, розмовляли стиха; панii й панни шепотiли, розмовляли пошептом трохи не на вухо одна однiй. Коронний канцлер Фома Замойський, вже старий, з сивою чуприною серед голови, але ще здоровий та кремезний, тихо розмовляв з Єремiею Вишневецьким. Углядiвши свою дочку Гризельду серед паннiв, вiн узяв Вишневецького за руку, пiдвiв до Гризельди i промовив:

— Моя люба Гризельдо! Недавно на нашому варшавському небокрузi зiйшов новий молодий мiсяць: приiхав до королiвського двору князь Єремiя Вишневецький, славного руського роду, але вiри католицькоi. Найяснiший наш отець, король полюбив його; полюбив його й я, — промовив Замойський.

— Князь Вишневецький! — аж крикнула Гризельда. — Чутка про твою, князю, славу давно доходила до нас, але менi довелось оце побачити тебе вперше; я iздила за границю, була оце при дворi найяснiшого австрiйського цiсаря й проводила молоду королеву до Варшави. Не диво, що менi не довелось тебе й досi бачити.

— Я не так давно прибув до Варшави, ласкава панно Замойська, щоб ставитися перед очима нашого найяснiшого короля. Король привiтав мене дуже щиро й ласкаво. Ще ласкавiше привiтав мене твiй славний панотець, за що йому од мене сердечна подяка, — сказав Єремiя й поклонився Замойському.

Єремiя стояв проти вiкна. Ясний свiт лився на його вид, сипавсь на дороге убрання. Вiн стояв неначе серед сяева. Гризельда почувала його силу й завзятiсть так, як почувають лицем гарячий промiнь сонця. Вона була ладна мерщiй одвести очi од його, так вражала ii та сила. Але незабаром пiсля розмови та привiтання Єремiiнi гострi очi стали ласкавiшi. І Гризельда милувалась тим ласкавим поглядом, який часом вихоплюеться в найгострiших жорстоких очах в рiдкi години, коли часом випадком i в твердому черствому серцi майне промiнь ласки й кохання.

— До нас доходила чутка про твоi славнi вчинки в битвах з козаками за Днiпром пiд Лубнами та над рiчкою Старицею, — обiзвалась Гризельда.

— Князь Єремiя бував в битвах i з московитами вкупi з славним Лукою Жолкевським, випалив i знищив силу московських сiл, — сказав старий Замойський.

— Менi дуже, дуже приемно бачити молодого князя, що вже вславився в битвах в таких молодих лiтах, — сказала Гризельда. — Кажуть, що козаки бились на одчай з нашими полками, але ти, князю, все-таки перемiг iх силу.

— Я ладен стояти з мечем щодня, щогодини для оборони нашоi дорогоi вiтчизни Польщi, для оборони нашоi католицькоi вiри, — говорив Єремiя, похопившись виявити свою ревнiсть до Польщi та католицтва.

Вiн знав, що на його вважають при дворi як на неофiта й недавнього перевертня, i боявся, щоб Замойський та його дочка не подумали часом, що вiн зостався украiнцем i затаiв в душi спочування до козакiв та прихильнiсть до рiдного краю.

— Ми дуже радi цьому, — обiзвався старий Замойський, — украiнськi князi та магнати повиннi ставати вспiл з нашою шляхтою, якоi б вiри вони не були: чи благочестивоi, чи католицькоi, чи кальвiнськоi та социнiянськоi. Найлiпше було б, якби украiнськi дворяни та магнати вкупi з литовськими стали однiеi вiри з нами.

— І я такоi думки, — сказав Вишневецький, — я задля того й став католиком.

— І поляком?.. — несмiливо обiзвалась Гризельда.

Єремiя замовк: йому було байдуже, чи вiн украiнець, чи поляк: вiра була задля його одна формальнiсть, без котроi йому не можна було досягти до визначеноi для себе високоi мети. Вiн окинув очима Гризельду i пильно придивився на неi. Вона була на вроду не погана, але й гарною не можна було ii назвати. Панна Замойська була русява. Розкiшнi заплетенi коси двiчi обвивали ii чималу голову. На головi блищала невисока дiадема, обсипана брильянтами. Темно-сiрi чималi очi були холоднi й твердi, як сталь. В широкуватому лицi, у високому чолi виявлялась чоловiча енергiя й завзятiсть. В сталевих очах свiтився чоловiчий розум. Уся ii висока плечиста постать нагадувала постать амазонки або статую пишноi Юнони.

Єремiя окинув очима увесь збiр пишних панiй та панянок. Мiж ними багато було панянок, гарних, бiлявих, делiкатних, з янгольською красою. Але Єремii чомусь не припадала до вподоби делiкатна панянська краса. Гризельда стояла серед того свiтлого пишного збору, неначе королева над усiма тими гарненькими, легенькими панночками, неначе вони усi належали до ii двору, сновигали кругом неi, запобiгаючи ii ласки.

«Оттакоi менi жiнки треба! Тiльки така, як Гризельда, заслуговуе стати княгинею Вишневецькою. В ii вродi е щось царське, неначе вона i вродилась, i хрестилась королевою, i на вдачу вдалася в королеву. Вона, одна вона тутечки варта мене, мене, князя Вишневецького. Усi цi панянки якiсь дрiбненькi, мiзерненькi, легенькi, гарненькi, неначе пташки в садку; i щебечуть вони, мов пташки, i слова, i мова в iх пташина. А в Гризельдиних очах виявляеться щось лицарське, вище», — думав Єремiя, перебираючи очима панянок.

— Моя кохана Гризельдо! треба нам зайняти мiсце в каплицi заздалегiдь, бо натовп великий, от-от швидко вийде король з королевою, — промовив старий Замойський. — А ти, князю, не забувай мене, старого, прибувай до мене в гостi. Оце недавнечко моя дочка прибула до моеi господи. Моя хата повеселiшала.

— Дуже, дуже дякую ясновельможному пановi канцлеровi за ласку, — обiзвався Вишневецький на прощаннi.

Гризельда пiшла повагом слiдком за батьком до каплицi. Вона йшла горда та пишна, помiж рядами дрiбненьких панночок, неначе бiла лебедиця попливла. Єремiя несамохiть задививсь на ii пишний стан, на кремезну постать.

«Треба й справдi частiше навiдуватись до старого Замойського та придивлятись до панни Гризельди. Нi гарна, нi погана, але яка величнiсть в ii постатi! Якi розумнi в неi очi! І говорить повагом! розсудливо й помiрковано, не лепече, як iншi панночки лепечуть, якось по-пташиному».

В той час, як Єремiя стояв i балакав з старим Замойським та його дочкою, блакитнi очi Домiнiка Заславського слiдкували за кожним його рухом. Тiльки що Замойський з Гризельдою вийшов з покоiв, Домiнiк Заславський кинувся до Єремii, розвiв руки, щоб його обняти, i крикнув радiсно:

— Чи впiзнаеш мене, давнiй колего?

— Нi, не впiзнаю, — обiзвався знехотя Єремiя, хоч i говорив неправду.

Вiн наглядiв серед натовпу Домiнiка Заславського i впiзнав його. Але до його вже дiйшла чутка, що Заславський вчащае до господи старого Замойського й увиваеться коло Гризельди. Годину переднiше вiн признався б до свого давнього товариша в езуiтськiй колегii у Львовi, але теперечки, як вiн углядiв Гризельду i згадав, що Домiнiк Заславський давно топче стежку до Гризельди, вiн став чогось йому неприемний. Єремiя стояв гордо пiднявши голову, холодний, байдужний, неначе неприступна стрiмка скеля… i гордо позирав на Домiнiка.

— Невже я так постарiвся, що мене й впiзнати не можна? — спитав Заславський зачудовано.

— Не впiзнаю, — гордо обiзвався Вишневецький i насупив густi чорнi брови так, що вони зiйшлися докупи на перенiссi.

На палкого веселого Домiнiка неначе одразу хто вилив вiдро холодноi води: вiн опустив руки. Очi з веселих стали такi здивованi, неначе вiн гадав побачити свiтлого янгола, а замiсть його висунулась з-пiд землi рогата морда самого сатани.

— А ми ж у Львовi колись жили вкупi в одному домi й вчились укупi в колегii. Невже я так змiнився?

Єремiя придивлявся до Заславського, неначебто й справдi впiзнавав його. Перед ним стояв високий на зрiст, але тоненький станом Заславський, бiлявий, аж бiлий, з бiлим, як у панни, лицем та тоненькими рожевими устами.

— Я Домiнiк Заславський, твiй давнiй колега в езуiтськiй колегii. Певно ж я дуже змiнився теперечки, коли моi давнi колеги мене не впiзнають. Чолом тобi, князю! — сказав Заславський i подав Єремii руку.

Єремiя взяв його за руку, але й слова не промовив. Вид його був гордий. Чорнi брови, що й без того зрослись вкупi, стали насупленi й неначе говорили: одкаснись од мене, хлопче; ти не вартий того, щоб князь Вишневецький чоломкався з тобою й навiть говорив до тебе.

Веселий Заславський на радощах, що встрiвся з давнiм колегою славного роду, говорив до Єремii надто голосно. На iх обох звернули увагу, iх обступили молодi сини магнатiв. Старi батьки насторочили вуха.

— Невже ти, Єремiе, забувся, як ми вештались по львiвських улицях, як слiдкували за львiвськими красунями. Чи пам’ятаеш панну Зволiнську? — говорив веселий Заславський.

— Я такоi нiсенiтницi не пам’ятаю. Але тебе оце таки пригадав. Це правда, що ми рiк чи що вчились вкупi з тобою у Львовi. Це я пригадую, — знехотя обiзвався Єремiя.

Заславський прикусив язика й почервонiв: вiн примiтив, що гордий Вишневецький якось наче нехтуе ним.

— Коли ти такий гордий, що не хочеш мене знати, то бог з тобою. А менi приемно, що я з тобою встрiвся й тебе тут побачив, — сказав Заславський.

— Я не гордий i я… так само радий, що впiзнав тепер тебе, свого давнього колегу. Але ти дуже змiнився, неначе не той став: ти вирiс, i дуже вирiс, i якось вилюднiв, не то що змужнiв… — знехотя заговорив Єремiя, але тон його мови був гордовитий, неохочий, трохи неласкавий.

— Князь Єремiя гордовитий, — зашепотiли кругом магнати та iх молодi сини, — не хоче признаватись до своiх давнiх товаришiв; певно гордуе ними, бо багатир на всю Польщу i з славного роду князiв Вишневецьких. Може й з нами не схоче знатись, бо дуже багатий. В його сiл та мiст на Волинi й не злiчити, ще й до того його батько Михайло загарбав собi за Днiпром усю Лубенщину.

— Ти, Єремiе, славного роду i незлiченно багатий. Тут, при дворi нашого найяснiшого короля, тобi випаде славна роль, — сказав одкрито молодий Заславський. — Давно треба було б тобi приiхати до Варшави i стати вхожим до двору.

— Я довго iздив за границею, щоб вивчитись вiйськовоi науки, а потiм обороняв своi лубенськi маетностi од московського та козацького нападу, — обiзвався Єремiя.

— Ми чули про твоi битви з московитами та козаками. Слава про твоi вiйськовi вчинки дiйшла й до нас аж у Варшаву. Я завидую тобi, князю, завидую твоiй славi, — обiзвався веселий князь Заславський.

— Настане твiй час, то й ти здобудеш лаври на полi битви. А мiй час вже настав задля мене. Багато поклав я ворогiв на полi битви; багато покотилось iх голiв для оборони нашоi дорогоi Польщi й наших шляхетських прав та привiлеiв, — сказав гордо Вишневецький i окинув гордими гострими очима сивоусiв i безусiв магнатiв, — не знаю, чи траплялось кому i з наших старих шляхтичiв повалити на землю стiльки ворогiв Польщi, скiльки я iх повалив.

Старим сивоусим магнатам така рiч молодого князя не припала до вподоби. Вони понадимались i мовчки крутили сивi вуса. Заславський спустив очi додолу. Вiн був чваньковитий. І його брала заздрiсть до слави Вишневецького.

— Гордий цей молодий Вишневецький. Вiн мае на думцi заткнути за пояс та кинути пiд лаву нас, старих, — шепотiли мiж собою старi магнати. — І московитiв вiн не побив, i козакам пiд Лубнами мало нашкодив, а вже кирпу дере вгору, задирае носа перед нами старими.

— Не забувай же мене, давнiй товаришу, i не минай у Варшавi моеi господи, — сказав Домiнiк Заславський до Єремii на прощаннi.

— Добре, — обiзвався Єремiя. — Прошу одвiдати й мене у Варшавi й у Вишневцi.

Домiнiк Заславський вийшов з свiтлицi задуманий. Йому вже давненько сподобалась Гризельда Замойська. Вiн частенько навiдувався до старого Замойського в гостi. Гризельда була ласкава до його. Але тепер, пiсля того, як вона познайомилась i розмовляла з Єремiею, вiн примiтив якусь тривогу в ii холодних очах, примiтив несподiваний рум’янець на щоках. Вiн постерiг, що з Гризельдою щось трапилось, що вона якось нiби трохи змiнилась.

«Не така вона бувае, як розмовляе зо мною. Вона завсiди спокiйна, рiвна, розсудлива, помiркована й помiрна в розмовi. Нiколи я не запримiтив, щоб вона до кого осмiхнулась, щоб коли почервонiла. А як заговорила з Вишневецьким, десь для його взявся осмiх, десь узялись рум’янцi; очi заблищали й повеселiшали…» — думав Заславський, помаленьку йдучи до каплицi через рядок покоiв королiвського палацу.

Незабаром король з королевою увiйшли в каплицю й стали перед престолом. Примас Польщi бiскуп Ян Венжик знов вдруге повiнчав особово Владислава з Цецiлiею. Оповiстили, що король буде коронувати Цецiлiю другого дня в соборi святого Яна.




IV


Гризельда вернулась з батьком додому, увiйшла в покоi й сiла край вiкна в невеличкiй своiй кiмнатцi. Вiкно виходило в старий садок, садок слався наниз по невисокому горбi й доходив до берега Вiсли. Гризельда не роздягалась, сiла на стiльцi й задумалась. Сонце вже стояло на вечiрньому прузi. Берег Вiсли вже тонув у тiнi, а за рiчкою сонце ясно освiчувало густi бори, зеленi луки. Вiсла лиснiла, неначе була скляна. Надворi було тихо-тихо. І в палацi й надворi не чуть було нi найменшого гуку та шуму. Пiсля пишних двiрських церемонiй, пiсля шуму та галасу на улицях коло королiвського палацу Гризельдi здалося, що якась сила перенесла ii в далекий тихий край, в тихе село, в якусь мертву пущу. Думки ii тихо заворушились. Руки лежали на колiнах, неначе мертвi. Гризельда й голову похилила.

В покоях було тихо, мертво, а Гризельда не могла заспокоiти своеi стривоженоi душi. Перед ii очима все неначе ворушились якiсь люде, якийсь блискучий натовп, манячiли кольоровi кунтушi та дамськi пишнi сукнi, лиснiло золото, мигали очi, чорнi брови. Все те ворушилось, як зграя голубiв в тихому синьому небi, без шуму, без гаму, неначе натовп мрiй. І серед того натовпу повсякчас виникав смуглявий Єремiя, неначе повний мiсяць виникав з чорних хмар. Вiн неначе й тепер стояв тут перед нею в тiсному покоi й дивився на неi гострими палкими очима. Його голос, мiцний та рiзкий, неначе й тепер лунав в ii душi. Вона неначе бачила перед собою його мiцну постать, пишний убiр, густi чорнi кучерi, чорнi рiвнi високi брови, що нiби зрослись докупи. Гризельда думала про його й неначе замерла на мiсцi.

Дверi рипнули. В кiмнатку увiйшла ii нянька, стара Ганна, проворна й смiлива баба. Гризельда, прибувши з батьком з Замостя до Варшави, взяла з собою й Ганну з кiлькома дiвчатами горнишними та швачками.

— Панно Гризельдо! — промовила Ганна. Гризельда аж кинулась неначе спросоння.

— Оце, як ти мене злякала, — тихо обiзвалась Гризельда.

— Чого це ти, панно, сидиш i не роздягаешся? Може ждеш до себе гостей? — сказала баба.

— Нi, Ганно! Не жду я цього вечора нiкого до себе. Та коли б хто й одвiдав мене ввечерi, то я не вийду до свiтлицi: я дуже втомилась сьогоднi. Поклич горнишних. Я хочу роздягатись i пiду в садок.

— Щось там та було в королiвському дворi, що ти вернулась така стурбована та задумана, як нiколи такою не верталась додому. Певно, бачила князя Домiнiка, — сказала Ганна з легеньким натяканням.

— Дай менi покiй з тим Домiнiком. Я втомилась, аж тлiнна стала, — знехотя обiзвалась Гризельда.

Двi молодi дiвчини, привезенi з Замостя, помогли Гризельдi роздягтися, поздiймали з неi золотi прикраси. Гризельда накинула на себе легенький лiтник-кунтуш i вийшла в садок.

Вже сонце сховалось за лiси, вже й тiнь впала на Вiслу, на завiслянськi бори, а сиза iмла вкрила береги, неначе намiткою, а Гризельда все ходила по садку i не примiтила, як смерклось надворi, як вогкий туман обкропив ii русявi важкi коси на головi срiбними крапельками.

Вже пiзно вернулась вона в покоi, не сiла за стiл вечеряти й пiшла в свою кiмнатку, ховаючись од людей з своiми думами, з своiми солодкими потайними мрiями.

«Вразив мене цей чорнявий князь в самiсiньке серце. Багато бачила я славних молодих бiлявих та русявих нiмецьких князiв у Вiднi в цiсарському палацi, багато iх майнуло перед моiми очима й у Варшавi, але нi один не припав менi до вподоби так, як цей палкий та смуглявий Єремiя», — думала молода Гризельда.

І вона до пiвночi не зачиняла вiкна, забитого залiзними гратками. До пiвночi дивилась вона на чорне небо, засiяне золотими зорями.

Вранцi раненько Гризельда промовила до Ганни:

— Принеси менi найкращi убори, знайди найдорожчi дiаманти. Сьогоднi буде коронацiя королеви. Хочу вбратись, як королева.

Горнишнi поприносили найдорожчi убори, прибрали Гризельду, мов королеву до вiнця. Гризельда з батьком поiхала до собору, де пiсля служби божоi королева вiнчалась короною. Магнатiв зiбралась сила. При коронацii був папський нунцiй Фiлонардi, був цiсарський посол граф Магнi, французький — де-Розе, бранденбурзький граф Бранденбург й iншi чужоземськi посланцi. Гризельда вглядiла Єремiю Вишневецького. Вiн уклонився, приступив до неi й привiтався так ласкаво й щиро, неначе знав ii з давнiх-давен. Гризельдi ще бiльше припав вiн до вподоби.

«Чи не само небо призначило менi до пари цього смуглявого чорноокого козака?» — думала Гризельда, вловивши ласкавий погляд гострих очей молодого князя.

— Прибувай до мого батька в гостi, там ми поговоримо, бо тут на церемонii не встигнеш i слова промовити.

— Завтра доконешне прибуду до тебе зранку, — промовив тихо Єремiя й оступився.

Другого дня раненько Гризельда, сидячи в своiй кiмнатцi, сказала до своеi давньоi няньки баби Ганни:

— Перенеси, Ганно, мою роботу в ту кiмнатку, що виходить вiкнами в двiр. Там ми сядемо сьогоднi за роботу.

— А чом же не тутечки? Було гарно тут, а тепер стало гарно там. Ой вередливi ж отi молодi панни! — обiзвалась весела баба.

— Не жартуй та зараз перенось туди й свiй гребiнь та пряжу i мое шитво. Мене в цьому покоiчковi чогось нудьга бере. Там видко в двiр, по дворi вештаються люде: там менi буде веселiше сидiти за роботою, — сказала Гризельда.

— Оце! Як коржа так коржа! Нехай буде й корж, — сказала Ганна й забрала робочi причандали.

— Кинь, Ганно, своi замостянськi жарти та роби те, що я тобi кажу.

— Та добре ж, добре!

І Ганна з дiвчатами попереносила в ту кiмнатку усi робочi Гризельдинi причандали.

Гризельда сiла вишивати золотом та срiблом шовковий блакитний кунтуш. Двi дiвчини, привченi до шиття, сiли коло порога й вишивали срiблом бережки до кунтуша. Баба Ганна сiла за кужiль прясти лляну куделю: вона дала обiтницю напрясти своiми руками на покрiвець для престола в костьол. І баба Ганна, i дiвчата з Замостя вже поприставали на католицьку вiру ще в Замостi. Панна Гризельда та ксьондзи приклали до цiеi справи своеi працi. Усей двiр Замойського в Замостi, уся челядь, набрата по украiнських селах в Холмщинi, була повернута на католицтво.

Вже сонце височенько пiдбилося вгору. Гризельда вишивала знехотя й все поглядала у вiкно на просторний двiр, серед котрого зеленiло здорове кружало, засаджене посерединi кущами бузку та троянд. Брама стояла одчинена навстiж. Чотири гранчастi мурованi стовпи брами бiлiли на сонцi. Замойський ждав до себе на одвiдини гостей, приiжджих з-за границi. В браму влiтали конi, запряженi впростяж; кругом дернового кружала котились лиснючi карети магнатiв i ставали перед ганком, обставленим важкими бiлими колонами. Приiжджали з одвiдинами до коронного канцлера й заграничнi гостi з Вiдня, що наiхали з молодою королевою. Карети приiжджали й незабаром од’iжджали. Гризельда не зводила очей з тих гостей, що виходили з карет. Вона неначе сподiвалась, що от-от незабаром вскочить у двiр молодий Єремiя, щоб одвiдати i старого ii батька, й ii.

— От тепер я, панно Гризельдо, догадуюсь, чого ти перейшла з роботою в цей покоiчок з своеi кiмнати, — обiзвалась баба Ганна.

— Не з твоею старою тямою в сивiй головi догадатись. Та й догадуватись нема чого: сiла я тутечки, щоб подивитись на приiжджих гостей, — сказала Гризельда.

— Авжеж! Пiддури кого дурнiшого. А в Ганни, хвалить бога, таки е тямки в сивiй головi.

— Нема там нiякiсiнькоi тями: була колись, та вже давно вилетiла з сивоi голови, — пожартувала Гризельда.

Молодi дiвчата осмiхнулись коло порога й зирнули одна на одну.

— От-от незабаром прилине якийсь орел i шугне крилами по дворi, — сказала баба Ганна.

— Який же це орел? Про кого ти верзеш? — спитала Гризельда.

— Про кого ж, як не про князя Домiнiка, — сказали баба.

— Князь Домiнiк не пiдхожий до орла, — сказала Гризельда.

— Ой пiдхожий! Ще й який пiдхожий, — обiзвалась з кутка горнишна Маруся.

— Брешете ви обидвi. Вiн схожий на сизого голуба, а не на орла, — обiзвалась Гризельда.

— А хiба ж ти, Гризельдо, не любиш голубiв? — спитала смiлива баба-нянька.

— Не припали чомусь менi до вподоби отакi сизi голуби. Я люблю орлiв. Ото так птиця. І шугае високо аж пiд хмари, i просто очима дивиться на сонце, i падае наниз швидко, мов куля, й не випустить з своiх пазурiв дичини: орел то лицар мiж птаством, — сказала Гризельда й зирнула в вiкно.

У вiдчиненi ворота влетiв баский кiнь, нiби шугнув кругом кружала, наче вихор, i спинивсь перед ганком, неначе укопаний.

На конi сидiв князь Домiнiк, стрункий та рiвний станом, як очеретина, i такий тонкий, як очеретина. Блакитний кунтуш маяв на вiтрi. Блакитна шапка синiла на русявих кучерях. Вiн був бiлий з лиця й русявий. Вуси були яснi, русявi, неначе ллянi.

Домiнiк скочив миттю з коня додолу. Гризельдi здалось, що вiн переломиться надвое, неначе очеретина, на швидкому скоку з коня.

— От i орел прилетiв у твiй двiр, — обiзвалась баба Ганна. — Ой гарний же, гарний, як мiсяць повний!

— Та то не князь Домiнiк! Це, певно, якась панна одяглася в лицарськi шати й приiхала до нас в гостi. Це, напевно, якась нiмкеня з Вiдня, що прибула вкупi з королевою, — жартувала й собi Гризельда.

— Ой гарний, як голуб сизий! — крикнули й собi дiвчата й повставали з мiсця та заглядали в невеличке вiкно.

Князь Домiнiк увiйшов у невеличкi сiнцi, обтрусив густий порох з дорогого шовкового убрання й влетiв у свiтлицю. Свiтлиця була невеличка, стародавня, узьковата й довга, з трьома узькими вiконцями в садок. Вiкна були переплетенi залiзними гратками. З одчинених вiкон повiвало холодком. На гратках вiкон вчепилися нiжками двi ластiвки i щебетали на усю свiтлицю. На старомоднiй широкiй канапi, оббитiй жовтим сап’яном, сидiв старий сивий огрядний канцлер Замойський. Поруч з ним сидiли два чужоземськi посланцi — австрiйський граф Магдi та бранденбургський граф Бранденбург, у широких бiлих комiрах з оборками, i балакали з Замойським.

— Вiтаю ясновельможного канцлера! Добридень ясновельможному! — промовив веселий Домiнiк i низенько вклонився Замойському та гостям.

Замойський раптом пiдвiвся з канапи i швидкою ходою пiшов назустрiч Домiнiковi, дрiботячи куценькими маленькими нiжками. Вiн радо привiтався з князем, бо знав, що князь Домiнiк залицяеться до його старшоi дочки i хоче ii сватати. Про це вже пiшла поголоска по Варшавi. Домiнiк був з значного й славного роду князiв Острожських i тiльки по своiй маетностi Заславовi звався Заславським. Вiн був i значний магнат, i багатий, хоч i не такий багатий, як князь Єремiя. Старий Замойський з дорогою душею був ладен прийняти його собi за зятя.

— Вiзьме тебе нудьга, молодий князю, од нашоi старечоi розмови. Я тобi знайду молодше й приемнiше товариство, нiж наше, — сказав Замойський.

Вiн пiшов по кiмнатах, никав скрiзь по закутках старого палацу, шукав Гризельди, але нiгде ii не знайшов.

— Не там, ваша ясновельможнiсть, шукаете молодих панянок. Там iх не знайдете, бо вони сидять у тому покоiчковi, що од двору. Там я вглядiв, як вони виглядали у вiкно в двiр, — сказав Домiнiк.

— Ого! молодi почувають носом, де ховаються панни, — сказав Замойський i засмiявся, крутячи свого довгого сивого вуса. — Колись i я почував здалеки, де пробувають панни, а тепер вже цього не потраплю зробити.

Старий Замойський так швидко почимчикував через свiтлицю до того покоiчку, котрий був од двору, що на ньому аж жовтi сап’янцi з халявами зарипiли й зашелестiли. Незабаром вiн вийшов до свiтлицi й вивiв за руку Гризельду. Вона вступила до свiтлицi поважно, але з неохотою, нiби опиналась позад батька.

— Вiтаю од щирого серця панну Гризельду! — промовив князь Домiнiк i поклонився низенько Гризельдi.

— Доброго здоров’я князевi! — тихо промовила Гризельда й ледве схилила свою важку од русих кiс голову. Вона окинула очима Домiнiка. Скочивши з коня й хапаючись, вiн розчервонiвсь. Делiкатний рум’янець виступив на бiлих щоках.

«Панна, зовсiм панна! Вiн аж надто вже бiлий та делiкатний. Коли б вiн був смуглявiший, то був би кращий, i може б я його вподобала, — подумала Гризельда, пригадуючи смуглявого й рум’яного Вишневецького, — не люблю я дуже бiлих та бiлявих паничiв».

— Йдiть же та тим часом погуляйте в садку, доки ми скiнчимо свою старечу розмову й пораду з чужоземськими посланцями, а потiм прошу князя Домiнiка на раннiй снiданок, бо я чогось вже голодний.

Князь Домiнiк одчинив дверi в садок i оступивсь. Гризельда з неохотою вийшла на терасу, неначе боялась переступити високий порiг. Пiшли вони поплiч по старому садку i, ходячи по стежках, довгенько розмовляли про вчорашнiй приiзд королеви Цецiлii Ренати та про деяких знайомих.

— Мiж усiма двiрськими паннами при королевi панна Гризельда Замойська була найпоказнiша, — промовив Заславський. — Панна Гризельда була там нiби правдива королева серед того ясновельможного натовпу, серед блискучих пишних панiй. Нiби мiсяць мiж зорями! Панна Гризельда була й найкраща за всiх.

— О, вибачайте, князю Домiнiку! не за всiх. Яка з мене красуня? Там було багато кращих за мене, — обiзвалась Гризельда.

— Може були й кращi за вас, панно Гризельдо, але ви одна найбiльше менi сподобались. Я не люблю отих дрiбненьких та мiзерненьких паннiв, що роем вилися кругом найяснiшоi нашоi королеви. Вас, тiльки вас одну я щиро люблю й любитиму довiку.

І переднiше Гризельдi князь Домiнiк не дуже подобався. Пiсля вчорашнiх церемонiй, як вона углядiла Вишневенького, Домiнiк став iй навiть неприемний. Вона глянула на його довгобразий вид, на делiкатнi панянськi рум’янцi на щоках, i вiн став тепер для неi навiть трохи противний. Вона довгенько мовчала, а потiм сказала:

— Князю! я свого серця досi ще й сама не знаю добре. Поговоримо про це колись згодом, iншим часом. А тепер давай, князю, розмовляти про щось iнше. Дивись, як пишно сьогоднi в нашому садку, як пишно розцвiлися квiтки.

І Гризельда нахилилась, зiрвала двi гвоздички i заклала iх за свою косу.

— Коли ж той iнший час настане? Я тебе так люблю, що не дiждуся того iншого часу. Як ти не зохотишся стати княгинею Заславською, то князь Заславський i не буде шукати iншоi.

— Ой буде шукати i знайде! Не зарiкайсь од цього, князю. Людське серце змiнне, як оте сине небо. Сьогоднi воно сине й ясне, а завтра вкриеться хмарами.

— Ти, панно Гризельдо, таке сине небо задля мене, котре нiколи не вкриеться хмарами. До вiку — до суду воно буде яснiти для моiх очей, для моеi душi.

Заславському Гризельда дуже припала до вподоби не за свою красу, котроi вона не мала. Вiн полюбив ii за пишну постать, за поважнi, нiби в коронованоi особи, манери та за розум. Заславський любив i поважав розумних паннiв. А Гризельда була навiть письменна, вмiла читати й писати, прочитала деякi книги, що задля того часу було немалим дiлом. Вона побувала за границею, побувала при дворi австрiйського цiсаря, бачила багато усяких людей, була досвiдна. Знала двiрський етикет i двiрськi звичаi лiпше, нiж iншi дочки магнатiв. Князь Заславський знав це добре. Це постерiг i князь Вишневецький.

— Ласкава панно Гризельдо! Чи дозволиш менi просити твоеi руки в твого шановного ясновельможного панотця? — спитав згодом у неi Заславський.

— Навiщо ти, князю, так хапаешся? Ти ще молодий i я не така вже стара, щоб тобi хапатись з цiею справою. Мене ще нiхто й не сватав, за мене й не б’ються молодi двiрськi лицарi, навiть не змагаються. Пiдождемо — побачимо, — смiливо обiзвалась Гризельда.

Вони обое йшли поруч i зайшли в далекий закуток садка, що тягся поза двором палацу. Гризельда зумисне зайшла туди, щоб заглянути в подвiр’я. Неначе якась сила приманювала ii очi до одчиненоi брами. Вона сподiвалась, що от-от незабаром шугне у двiр на конi князь Вишневецький.

Не встигла Гризельда й подумати про це, як у браму i справдi влетiв на пишному чорному конi князь Вишневецький, шугнув орлом кругом двора, хапком зирнув очима в садок, вглядiв там Гризельду й на льоту здiйняв червону шапку з пером, обсипаним дiамантами, i пiдняв ii високо над головою. Гризельда поклонилась йому похапцем i спахнула на виду. Єремiя так швидко майнув кругом двору i сховавсь за колонами ганку, неначе блискавка майнула на небi й впала одразу в хмари i зникла. Гризельда тiльки й прикмiтила його блискучi грiзнi очi та якесь сяево од оксамитового кунтуша, од сiдла, обсипаного золотом та перлами. Вона повернулась i швиденько пiшла до палацу, неначе хапалась, простуючи до тераси. Заславський ледве поспiшав за нею.

— Яка ти спiшна сьогоднi, Гризельдо! Погуляймо ще в садку, доки не од’iде отой Вишневецький, — промовив Заславський, — не маю бажання стрiнутись з ним. Вчора я признався до його в королiвському палацi, як до давнього свого колеги, а вiн чи не впiзнав мене й справдi, чи тiльки вдавав так, бо не хотiв впiзнати. Надута, гордовита й неприемна людина.

— Але менi нiяково не привiтатись з ним в нашому палацi, вiн же мене вглядiв у садку, знае, що я вдома, подумае, що я зумисне ховаюсь.

І Гризельда по сходах вийшла на терасу й одчинила дверi в свiтлицю. З другого кiнця свiтлицi в одчиненi дверi вступив Вишневецький. Гризельда окинула його очима i знов почутила в серцi вчорашне приемне вражiння. Чимсь палким, гарячим знов пахнуло на неi од його очей i навiть од його пишного убрання. Той огонь неначе обпалив ii, впiк серце.

«І що за сила криеться в цьому молодому князевi? І з лиця неначе й не дуже гарний, i смуглявий, а од його неначе пашить огнем, щось неначе поiдом iсть мое серце од того часу, як я його вперше побачила», — подумала Гризельда, оглядаючи Єремiю. Єремiя привiтався до старого Замойського, почоломкався з чужоземцями, приступив до Гризельди i поцiлував ii в руку. Гризельда почутила на руцi гарячi, як огонь, уста. Той поцiлунок неначе впiк ii в руку. Привiтавшись до Гризельди, Вишневецький кинув очима на дверi. На порозi стояв Заславський i сердито поглядав на Єремiю. Єремiя знехотя й якось непривiтно привiтався до свого товариша й зараз одiйшов од його, навiть слова не промовивши, неначе його й у свiтлицi не було.

— От я й радий, що ти, князю, одвiдав мене, — обiзвався старий Замойський, — у мене в палацi князь Домiнiк, певно, занудив свiтом без молодоi компанii, а ти саме в добрий час оце на порiг! Вам обом буде веселiше в мене. Ви ж, здаеться, товаришi по школi; разом вчились у наших шановних патерiв езуiтiв.

— Вчились разом, хоч я й трохи старший за князя Єремiю, — сказав князь Домiнiк.

Єремii цi слова очевидячки не сподобались: вiн насупив брови. Заславський це примiтив i похопився поправити своi слова.

— Я на лiта старший, але князь Єремiя старший став за мене на полi битв, бо вже гаразд вславився в битвах, чого я ще не сподобився на свое нещастя.

— Прийде час, то й сподобишся, князю Заславський: кожному настане свiй час, — обiзвався Єремiя якось понуро й нiби сердито.

— Але ти, князю Вишневецький, вже й дiстав вiнок побiди, бо недурно ж тебе продражнили в Московщинi й на Украiнi палiем, — сказав Замойський.

Вишневецький покрутив свого чорного довгого вуса й спiдлоба оглядав панну Гризельду. Вона стояла серед свiтлицi рiвна, поважна та струнка, неначе статуя побiди.

— Шкода, що в нашiй Речi Посполитiй нема звичаю, щоб женщини водили вiйсько на ворогiв, — сказала Гризельда.

— А ти б повела вiйсько на ворогiв Польщi, якби тобi довелося обороняти Польщу? — спитав Замойський.

— Атож! Сiла б на коня та й махнула б рукою до вiйська: лети, вiйсько, в битву, а я перша поперед вiйська! — сказала Гризельда й простягла свою довгу руку на всю довжину з мигами такими смiливими та приказуючими, неначебто вона й справдi була напоготовi летiти в битву.

«Королева! Правдива лицарша! Вона одна варта бути княгинею Вишневецькою», — подумав Єремiя. І вона в той час ще бiльше сподобалась своею смiливiстю й лицарськими рухами.

Єремiя багато бачив паннiв, багато гарних, навiть красунь переглядiв вiн на своему вiку, але жодна з них не припала йому до вподоби. Вiн вже боявсь, що в його серце холодне, нiкого не може любити правдивим коханням. Тепер вiн почував, що в його серцi й справдi заворушилось щось схоже на кохання. Але то була тiльки прихильнiсть та симпатiя до героiчноi панни, що була схожа видом на героiню, бо Єремiя щиро кохався тiльки в героiчних, лицарських справах. Така була його роджена вдача.

«Треба сватати Гризельду, бо цей князь Домiнiк очевидячки вхопить ii перед самiсiньким моiм носом, — подумав Єремiя. — Мене пiднiмуть двiрськi на смiх. А менi лiпше смерть у битвi, нiж смiшки двiрських».

— Вибачай, панно Гризельдо, що я одбив тебе од розмови з князем Домiнiком. Ти з ним ходила по садку й розмовляла, а я непроханий замiшався мiж вас, — промовив Єремiя.

— А що менi до князя Домiнiка? Говоритиму, з ким схочу. Я на це не дуже то зважаю.

— Як то — що тобi до князя Домiнiка? Вiн твiй давнiй знайомий i такий приемний на вдачу… Я чув, що панни так i липнуть до його.

— Може й липнуть якiсь панни, але про себе цього не можу сказати. Я нi до кого не липну, бо теж маю свiй гонор i покладаю в тому свою шану, — смiливо обiзвалась Гризельда.

— Але ж князь Домiнiк такий завзятий та смiливий. Скiльки в його було поединкiв з шляхтичами! Вiн вiщуе з себе славного лицаря завзятця.

— Може й вiщуе, але нехай же переднiше справдиться те вiщування. А поединки ще не е доказ смiливостi. Кожний шляхтич певно проштрикнув на своему вiку когось шаблею на поединках, як бусел своiм гострим носом штрикае жаби. Це ще не диво. От ти, князю, то вже виявив свою завзятiсть у битвах. Про це я добре знаю. Я цiную шляхтича по битвах та по героiчних вчинках. Така вже я на вдачу зроду. Такою я певно родилась й охрестилась.

— І я, сказати по правдi, тiльки й цiную та люблю тих паннiв, що люблять усе героiчне, люблять лицарську славу. Не люблю я тих паннiв, тих швачок та сидух, що тiльки сидять в кiмнатах та залюблюються в шитвi, та голкою тiльки шпортають, кохаються в кунтушах, та в жупанах, та в усяких уборах.

— Ну, князю! в цьому вибачай нам, бо коли теперечки i нашi шляхтичi начiплюють на себе дорогi, трохи не панянськi шовковi та оксамитовi убори, то нам, паннам, вже не годиться зоставатись позаду, — сказала Гризельда з жартом, але поважно.

— Часи простоти й простих звичаiв теперечки минули для шляхти. Минули тi часи, коли нашi шляхтичi iздили на драбинчастих возах, спали надворi, на сiнi, просто неба на землi, iли хлiб святий з сiллю. Це поганий знак. З цим впадае й давня лицарська завзятiсть. Це менi не до вподоби, хоч i я сам мушу виставлятись на показ, бо мене теперечки засмiяли б на смерть, якби я одягся в жупан з мужицького сукна та спав у полi, пiдмостивши сiдло пiд голову, як робив мiй дiд впервих, козацький гетьман Байда Вишневенький, та як роблять украiнськi козаки й досi.

— Іншi часи — iншi люде, — обiзвалась, зiтхнувши, Гризельда.

Заславський скоса поглядав, як Єремiя стояв серед свiтлицi й розмовляв з Гризельдою. Вiн примiтив по очах, що Гризельда стала якась жвавiша, проворнiша, що на ii щоках заграли рум’янцi. Вiн стривожився, щоб часом Вишневецький не одбив од його Гризельди.

Тим часом у свiтлицю вскочив двiрський слуга, убраний в багатий дорогий жупан, обшитий позументами, i промовив до Замойського:

— Ясновельможний пане канцлеру! двiрська шляхта й вiйськова старшина твого вiйська просить подавати обiд, бо вже усi здорово виголодались. Вiйсько на задвiрках трохи вже не бунтуеться, що кухарi опiзнились з обiдом.

— Накривать столи зараз! Я кухарям утру носа! — крикнув до слуг Замойський. — Скажiть двiрським шляхтичам, що обiд буде зараз.

В одну мить з кiмнат посипались слуги, неначе кури з сiдала, i кинулись накривати столи. Для господаря й гостей накрили довгий стiл у свiтлицi, для старших двiрських шляхтичiв та вiйськових поставили ряди столiв на терасi й на задвiрку. Столи вкрились срiбною посудою, тарiлками, срiбними пляшками та пугарями, неначе на iх випав срiбний снiг. Безлiч срiбного посуду була вдивовижу навiть цiсарцям. З тераси затрубили в рiг, з вiйськових казарм, з домкiв посипалась двiрська челядь, неначе комашня. Замойська, вже старенька, але ще здорова й кремезна людина, вийшла з свiтлицi до обiду й привiталась з гiстьми. Замойський попросив гостей сiдати за стiл. Вiн посадив Єремiю поруч з собою. Князь Домiнiк сiв мiж Замойською та Гризельдою. Старша шляхта, то була на службi при дворi Замойського, сiла за столи на терасi; меншi шляхтичi й вiйськовi старшини посiдали за столи на задвiрку в холодку. Простi двiрськi шляхтичi пишались багатими уборами, кунтушами, облямованими золотом, шовковими жупанами. На багатьох шляхтичах бряжчали срiбнi й золотi гудзики та ланцюжки. Розкiш i прилюбнiсть до дорогих уборiв пiшла вже, як пошесть, i мiж дрiбну шляхту. Всi грошi, усей заробiток вони бгали в дороге убрання. Чужоземцi тiльки поглядали скоса через одчиненi дверi на чубату дрiбну шляхту, так розкiшно прибрану, неначе в якесь свято, що ii трудно було одрiзнити од високоi шляхти.

Кухарi подавали прислужникам одну потраву за другою. Кравчi наливали вином пляшки та бутлi. Вина були недешевi, бiльше заморськi. Шляхтичi пили, скiльки хотiли. Обiд тягся цiлi години: цiлий вiл пiшов на усякi потрави для двiрськоi челядi й двiрського вiйська Замойського. Поросята та гуси полягли десятками пiд ножами кухарiв. Нагодованi й напоенi з ласки й кишенi багатого канцлера, двiрськi шляхтичi й вiйськовi гомонiли, галасували, бряжчали шаблями в будень, неначе на якомусь бенкетi.

— Чи це в вас, ясновельможний канцлеру, сьогоднi якийсь фамiльний празник, чи iменини, що ти даеш такий бенкет? — спитав у Замойського один австрiяк-нiмець.

— Нi, пане! Це в нас теперечки повелись такi обiди повсякдень. Це наш буденний щоденний обiд, бо в нас кожний значний пан та магнат держить при своему дворi сотню або й двi дрiбноi шляхти на службi, так… для пошани… держить i свое вiйсько. Треба ж iх усiх i нагодувати, i напоiти, то бач… щоб на сеймиках вони подавали свiй голос за свого ментора, — сказав Замойський.

— Ми, бачте, обставляемо нашi двори по-королiвськи, бо ми в Польщi правдивi королi, — говорив гордий Вишневецький, — в нас кожний шляхтич, кожний пан мае сливе королiвськi права. Ми не платимо в державний скарб нiчого; тепер навiть ми скинули з своiх маеткiв плату за землi, — «ланове», по два шаги з лану. А права нашi великi, яких не мае жадна шляхта в вас за границею. Цим ми можемо i хвалитись, i гордитись перед вами: ми маемо право стинати голови й карати смертю наших хлопiв, маемо право будувати городи та твердинi на своiх землях, маемо право iх руйнувати, не питаючись в короля. Кожний магнат держить свое вiйсько, скiльки спроможеться на свiй кошт його держати, може з своiм вiйськом, не питаючись в короля, вчиняти напади на сусiднi держави i воюватись з ними. Ми маемо право iздити за границю, не питаючись в короля, держатись вiри, якоi схочемо. Ми правдивi державцi й королi в Польщi. Хiба ж не ходили воювати з своiм вiйськом Мнишки та Вишневецькi в Московське царство? Хiба ж не воювали Потоцькi та Корецькi з Молдавщиною? Пан Лiсовський гуляв досхочу з своiм вiльним вiйськом по Московщинi, ще й повiв туди украiнських козакiв.

Князь Домiнiк, сидячи поруч з Гризельдою, балакав до неi, але вона його й не слухала. Вона не зводила очей з Вишневецького й милувалась його смiливими рухами, запалом та гострими очима. Озирнувшись через плече на Домiнiка, вона зблизька кинула очима на його русявi вуса, на тоненькi рожевi уста, схожi на листочки троянди. І князь Домiнiк став iй навiть противний, навiть гидкий: iй не припадали до вподоби делiкатнi та русявi паничi. Вона почувала, що од князя Домiнiка ладна хоч i зараз одкаснутись.

«Треба сказати татовi й мамi, що я за князя Заславського зроду-звiку не пiду. Нехай вiн i не iздить до мене, й не топче дурнички нашого двору», — подумала Гризельда, скоса поглядаючи на князя Домiнiка.

В садку й на терасi був ще бiльший гармидер. Дрiбна шляхта, що була на якiйсь нiбито службi в Замойського, пiдняла гвалт. Панки почали вередувати та коверзувати, що мало вина. Почувся крик. Замойський встав з-за столу i вийшов у садок, iм викотили барило горiлки.

Вже сонце звернуло з пiвдня, а гостi Замойського все сидiли за столами, доiдали обiд, спорожняли жбани з винами. Господар встав з-за столу й пiшов одпочивати. Встала й Гризельда й замiшалась мiж густим гуртом шляхтичiв. Домiнiк ледве держався на ногах i коливався на ходi. Один князь Єремiя був зовсiм тверезий, бо не пив нi горiлки, нi вина. Вiн приступив до Гризельди. Вони вийшли у сад, поминули столи, де пила та шумiла шляхта, й тихою ходою пiшли по садку до берега Вiсли.

— Один ти, князю Вишневецький, тверезий, — сказала Гризельда.

— На нещастя, один я. Твоя правда, Гризельдо. Усi п’ють та бенкетують напропале. Коли б часом вони не пропили та не прогуляли Польщi. Розкiш мiж панами пiшла неймовiрна. Самi отi чужоземцi нам дивуються. Це поганий знак.

Гризельда замовкла i засмутилась, аж голову похилила.

— Не потаюсь вiд тебе, що моя роль важка й небезпечна. Я думаю оселитись аж за Днiпром в Лубнах. Там буде мое царство й панство. Там моiм маетностям i кiнця немае. І в тих пущах я вже оце заводжу села й городи, заведу силу вiйська й стану подужним князем, i для оборони границь од нападу чужоземцiв, i для своеi ролi в Польщi, ролi, вартоi честi давнiх удiлових князiв Русi.

— Як менi твоi мрii та думки припали до вподоби! Як там чудово, в тих далеких диких краях! Ти станеш лицарем у невiдомих краях, вславишся в битвах. Я б сама, бувши тобою, так би вчинила, — сказала Гризельда, й ii яснi очi заблискали смiливiстю й чоловiчою завзятiстю.

Вишневецький глянув на неi й вгадав те почування завзятостi та мiцностi, яке майнуло в ясних Гризельдиних очах.

— Я люблю усе нове, усе незвичайне. Люблю навiть слухати про незвичайнi дивнi пригоди на вiйнi, в битвах. Часом здаеться менi, що я сама ладна б йти в свiти та шукати таких незвичайних пригод, шукати слави десь далеко в чужих краях.

— Це в тобi промовляе той лицарський дух, що жив i потроху живе й досi в польськiй шляхтi. Це менi дуже подобаеться, бо я прикмiчаю, що той дух вже починае згасати в шляхтi серед розкошiв життя.

— Але хто зо мною пiде в тi дикi степи? Хто зважиться стати моею вiрною дружиною й жити зо мною в тих диких пущах та нетрах? — промовив Єремiя згодом i важко зiтхнув.

Гризельда глянула на його скоса й сподiвалась, що вiн от-от скаже, що вибрав дiйсно ii за подружжя, бо вона згодиться йти з ним i в пущi i в нетри, у край козацький, небезпечний. Але Єремiя мовчав i думав.

«Я ладна йти з тобою в тi пущi та нетри. Пiшла б з тобою й не жалкувала б», — думала Гризельда мовчки, i тi слова вертiлись в неi на думцi й не виходили з голови довго-довго.

А Єремiя йшов мовчки, похиливши голову, i думу думав. У його мрiйнiй уявi заворушились давно викоханi мрii панування в далеких маетностях на правах удiлового незалежного князя.

— Гризельдо! — аж крикнув Єремiя, несподiвано пiднявши голову, — ти одна варта слави давнього роду Вишневецьких. В тебе чоловiчий розум, i не видихалась давня лицарська завзятiсть. Ти одна варта бути княгинею Вишневецькою.

Його слова, вимовленi з гордiстю на очах, навiть трохи сердито, вразили Гризельду.

«Його слова схожi на загад… Певно дуже привчився загадувати вiйську в битвах. Очi в його стали аж дикi. Але як цi дикi очi припали менi до серця!»

— Ти, князю, не просиш, а неначе менi даеш загад… Як тебе втямити, я й сама гаразд тому невiдома, — гордо промовила Гризельда.

— Я хочу до тебе старостiв слати. Чи пiдеш ти за мене?

— Шли, князю, старостiв! Нехай вони переднiше договорять з моiм панотцем. А я вже аж потiм скажу свое слово, — сказала Гризельда.

Єремiя трохи насупив густi рiвнi брови.

— Певно ждатимеш переднiше старостiв од князя Заславського, а потiм… — обiзвався перегодя Єремiя й не доказав.

— Я, князю, не жду старостiв нi од кого. Про князя Заславського нехай не буде мови мiж нами, — сказала так само гордовито Гризельда i насупила й своi русявi брови.

Чи любила вона його, чи нi, про це князь Єремiя навiть не спитав у неi. Гордий своiм славним родом та своiми незлiчними маетностями, вiн був певний, що нi одна панянка в Польщi й на Украiнi не одкаснулась би од його, якби вiн ii сватав. Але вiн наглядав за нею, поглядаючи скоса, й примiтив, що вiн iй сподобався.

Гризельда повернула стежкою до палацу. Єремiя мовчки йшов за нею. Обое мовчали. Вже вони доходили до палацу, вже недалечке стояли столи коло палацу, де бенкетували двiрськi шляхтичi.

— Так я, Гризельдо, пришлю до тебе старостiв, i старостiв великих, вартих твого й мого роду. Вони побалакають з паном канцлером, а потiм ти скажеш менi про свою думку, — сказав князь Єремiя, виходячи по сходах на широку низьку терасу.

— Добре, князю! Присилай старостiв, а вже потiм я скажу тобi про свою думку, — обiзвалась гордо Гризельда й вступила в палац нешвидкою, але гордою ходою.

«Горда та пишна оця дочка славного Замойського! Але ця гордовитiсть менi подобаеться. Не люблю я тих смирних паннiв ягничок», — подумав Єремiя, вступаючи в свiтлицю.

В покоях був гармидер, шум та галас. І Замойський, i нiмецькi посланцi, i усякi випадком зайшовшi гостi пили та голосно балакали, аж одляски йшли по залi.

Князь Заславський бачив, як Гризельда вийшла в садок з Вишневецьким на прогуляння, й стривожився. Вiн пустився на хитрощi, на останнiй спосiб залучити собi панну Гризельду i одбити ii в Єремii. Йому прийшла думка намовити i загодити бабу Ганну та Гризельдиних швачок-дiвчат, щоб вони раз у раз хвалили його перед Гризельдою, одмовляли ii йти замiж за Вишневецького та намовляли вийти замiж за його.

Заславський вийшов iз свiтлицi непримiтно й заглянув через дверi в кiмнатку, де пряла баба Ганна, де сидiли за шиттям дiвчата. Вiн потаенцi, тихою ходою увiйшов у кiмнатку, нiби крадькома.

— Бабо Ганно! чи часто пак iздить до пана Замойського князь Єремiя? — спитав вiн.

— Навiдувавсь часом… нiгде правди дiти, — сказала баба.

— А чи не думае вiн часом сватати панни Гризельди? Скажи по щирiй правдi.

— А бог його святий знае, — обiзвалась баба.

— От що, бабо, i ви, панни: я дам вам гостинця, а ви, сидячи оттутечки з панною Гризельдою, вихваляйте мене та ганьте князя Єремiю. Чуете?

І князь Заславський розшморгнув свiй гаманець i подав бабi Ганнi жменю талярiв, а дiвчатам дав по кiльки талярiв, ще й по парi золотих сережок. Вони поцiлували князя в руку. Дiвчата аж почервонiли од радощiв, а баба аж облизувалась.

— І спасибi вашiй ясновельможностi, князю, i прости-бi вам! Вже ми хвалитимемо ясновельможного князя перед панною Гризельдою якмога, бо ваша ясновельможнiсть таки того варта, нiгде правди дiти. Будемо за тебе повiк бога молити, — сказала баба.

— Як тiльки я оженюся з панною Замойською, тодi, бабо, i ти станеш справдiшньою панiею. Дам тобi землю, одягну в оксамитовий кунтуш. Будеш тiльки походжати та посиденьки й походеньки панськi справляти, — сказав князь Домiнiк.

— І справите менi шовкову намiтку? — аж крикнула баба Ганна.

— Справлю й шовкову намiтку. А ви, дiвчата, хоч колись моркву пололи та картоплю пiдсапували, повиходите замiж за моiх двiрських шляхтичiв i станете шляхтянками. Чи чуете? — сказав князь Домiнiк i вискочив з кiмнати.

Князь Вишневецький увiйшов у свiтлицю задуманий, насуплений, один однiсiнький тверезий чоловiк серед канцлерових гостей, котрi усi були зусiм п’янi або були напiдпитку.

«Нi! зараз не скажу канцлеровi, що хочу сватати Гризельду. Попрошу за свата самого короля. Нехай сам король скаже. Це буде краще. Для старого магната королеве слово буде вартнiше, нiж мое».




V


Вишневецький щодня навiдувався в королiвський дворець, щоб вибрати добрий час, доступитись до короля та запросити його в старости. Але королевi не було часу: щодня йшли коронацiйнi бенкети, щодня короля одвiдували чужоземськi посланцi. Вишневецького брала досада. Вiн заiжджав у гостi до Замойського й все бачив, що князь Заславський виiжджае з двору канцлера на своему чудовому конi. Вишневецький з досади вже й не здоровкався з ним. Заславський так само поминав його конем i навiть не здiймав перед ним шапки. Вони одразу зненавидiли один одного. А Гризельда все сидiла край вiконця за роботою та все виглядала князя Єремiю.

Баба Ганна та дiвчата все вихваляли перед Гризельдою князя Заславського та гудили Єремiю.

— Невже ти, панно Гризельдо, таки оце справдi думаеш iти замiж за князя Вишневецького? — питала баба Ганна в Гризельди.

— А чому ж пак менi за його й не вийти? — одказувала Гризельда.

— Та вiн же негарний! — аж крикнули обидвi дiвчини.

— Кому негарний, а кому й гарний, — обiзвалась знехотя Гризельда.

— Князь Заславський бiлий, як пан, а Вишневецький чорний, як циган, — сказала баба Ганна, — я б за його зроду-звiку не пiшла замiж, якби вiн мене сватав.

— Якби ж пак тебе сватав. Але вiн тебе не сватае й не свататиме, — сказала Гризельда.

— І що в йому за краса? очi страшнi, смуглявий на виду, наче хлоп, та чорний, неначе три днi висiв у диму в коминi, — кепкувала баба Ганна.

— Ото дався тобi взнаки князь Єремiя! Чорний та чорний! Хоч вiн чорний, та зате ж я дуже бiла: то вiн мене й не почорнить, а сам од мене може й побiлiшае, — казала Гризельда.

— Князь Заславський бiлий, як панна, та русявий, та ясний, як повний мiсяць. А князь Вишневецький неначе три днi в болотi качався, — говорили дiвчата, пiднiмаючи на смiх Вишневецького.

— Хоч би й в болотi качався, то все-таки вiн гарний, бо мужнiй i смiливий, не те, що князь Домiнiк, котрий скинувсь трохи на бабу Ганну.

— Та князь Єремiя не поляк i недавно був схизматиком. Ще й тебе переверне на свою вiру.

— Та й князi Заславськi й Збаражськi й усякi iншi недавно були схизматиками i украiнцями. І ти ж, бабо, трохи не позавчора перейшла з схизми на католицьку вiру. Я певна, що Вишневецький став вже щирим католиком i поляком. А коли в йому й нема щиростi, то я переверну його на щирого поляка, — говорила Гризельда.

Тим часом Вишневецький, поiхавши до двору, застав короля самого. Король тiльки що розпрощався з папським нунцiем i прийняв Вишневецького.

— Що скажеш нам доброго, князю Вишневецький? — спитав у Єремii король.

— Приiхав просити найяснiшого короля за свата. Думаю сватати старшу дочку Замойського Гризельду, — сказав князь Єремiя.

— Гризельду? Добре, добре! Зараз поiду з тобою. Я сам недавно оженився й ладен пересватати й поженити усiх шляхтичiв, усей свiт.

Король встав i поцiлував князя Єремiю в обидвi щоки.

— Їдьмо! зараз iдьмо! щоб ти часом не загаявся, щоб та пташка часом не вилинула з гнiздечка до нашого приiзду, — сказав король i зараз рушив з палацу вкупi з князем Єремiею.

Тим часом баба Ганна, сидячи з Гризельдою за роботою, усе намовляла ii виходити замiж за князя Заславського, усе чiплялась, аж настиралась, аж просила та канючила, наче дитина гостинця.

— Як ти, панно Гризельдо, не пiдеш замiж за князя Заславського, то я з горя та досади повiшусь в садку на грушi, — говорила баба Ганна, бо перед нею так i манячiли лави, луги, сiножатi та шовкова намiтка.

— Як ясновельможна панна Гризельда пiде замiж за князя Вишневецького, то й ми пiдемо до Вiсли та й потопимось з горя, — говорили дiвчата.

— Про мене й топiться й вiшайтесь, а я за князя Заславського зроду-звiку не пiду: вiн не панич, а певно панна, що перебралась за панича. Йди, Ганно, лiпше ти за його, коли вiн тобi так навис на очi, — сказала Гризельда.

— А ти думаеш, я б не пiшла, якби вiн мене сватав? iй-богу пiшла б! Була б княгинею, походжала б по золотих покоях у Заславлi та носила шовковi намiтки та оксамитовi кунтушi.

— І вже! годi тобi думати про шовковi намiтки. А я за князя Заславського таки не пiду, вiн i бiлий, як панна, й гарний, але все неначе заспаний. А князь Вишневецький проворний, жвавий, говорючий, ще й до того чорнявий. Я люблю чорнявих та смуглявих, а не тих конопляних паничiв.

— Та вiн же родом з козакiв, з тих страшних козакiв, що повстали на Польщу та виганяли польських панiв з Украiни; вiн для мене страшний, iй-богу я його боюся! Щe й тебе, Гризельдо, або зарiже, або втопить там десь в Днiпрi, — сказала баба Ганна, важко зiтхнувши. — Ой, Єзус-Марiя! спаси тебе од напастi!

— Ти вже стара, а ще й досi дурна: Вишневецькi роду княжого, а не козацького, iх землям, селам, мiстам та грошам i лiку нема, — сказала Гризельда.

Вона глянула у вiкно: в одчинену браму в дорогiй каретi в’iжджав король, а коло карети басував кiнь князя Єремii. Єремiя углядiв у вiкно Гризельду, в одну мить на скоку зняв шапку з пiрами, обсипаними брильянтами, i поклонився.

В палацi Замойського схопилась бiганина. Старий Замойський хапком вийшов назустрiч королевi на ганок i привiтав його на порозi.

— А що, мiй дорогий та коханий пане канцлеру! — сказав король, сiвши на канапi в свiтлицi. — Я оце приiхав до тебе з великою справою: приiхав за свата. Князь Єремiя хоче сватати твою дочку Гризельду, а я оце взявся бути за свата: як буде дiло? А може даси нам гарбуза? Чи нi?

— Рiд i слава князiв Вишневецьких — це найдорожчий клейнод польськоi корони. Я, князю, незвичайно радий прийняти тебе за зятя, i лiпшого зятя для Гризельди немае на усю Польщу, Литву й Украiну, — сказав Замойський i подав князевi Єремii руку, ще й тричi поцiлував його.

— От я й радий, що не довелось менi iхати од тебе, коханий дорогий пане канцлеру, з нiчим та ще й з почервонiлими щоками од сорому. А де ж твоя дочка Гризельда?

Замойський покликав Гризельду. Вона увiйшла спокiйна й поважна й привiталась до високих гостей.

— Приiхав я до тебе, Гризельдо, за свата. Сватае тебе князь Єремiя. Чи пiдеш ти за його замiж, чи, може, маеш на думцi кого iншого? Якого iншого князя? Га? — спитав у неi король.

— Не маю на думцi нiкого iншого, окрiм князя Вишневецького. Я пiду за його, — сказала Гризельда смiливо й спокiйно.

Замойський зараз звелiв подати кубки венгерського вина. Поналивали срiбнi пугарi. Король випив поперед усього за молоду княгиню та за молодого жениха. Потiм випили за здоров’я високого свата. Король, блiдий на виду й неначе заспаний та втомлений, розбалакавсь з старим Замойським.

Єремiя сiв поруч з Гризельдою й почав говорити з нею.

— Гризельдо, моя кохана! Я думаю оселитись назавсiди за Днiпром у Лубнах. Там заграничнi майстри вже певно збудували пишний палац, вартий роду Вишневецьких. Чи не побоiшся ти, Гризельдо, iхати в той далекий край, далекий од Варшави, од королiвського двору, ще й до того дикий? Не лякае тебе пустиня, нудьга в пущах? Не боiшся?

— Нi, не боюсь, нiтрiшечки, бо я з тобою вкупi й не зазнаю навiть нудьги, — сказала Гризельда.

— Край той порожнiй, дикий, мало залюднений. По степах завсiди никають та нишпорять татари. Кожного часу треба там сподiватись нападу дикоi татарви. Козаки теперечки нам не страшнi, бо вже побитi нами. Їх теперечки взяли в руки i приборкали так, що вже iм не лiтати у вирiй, i не спроможуться вже вони бунтуватись проти i Польщi. Вони побитi й вбитi трохи не на смерть. Але татари — це народ вольний i дикий. Кожного часу вони ладнi напасти на моi села, на мiй палац.

— Я не злякаюсь нiчого, коли ти будеш зо мною. А в небезпечнi часи я смiливо стану поруч з тобою до оборони. Я зроду не страхополох: мене, княже Єремiе, i не лякай, не злякаеш нi нудьгою, нi татарами, нi козаками, — сказала Гризельда.

— Коли так, то я не помилився в тобi. Ти будеш менi вiрною й вартною дружиною, — сказав Єремiя й поцiлував Гризельду в руку.

— Коли ж, коханий пане канцлеру, думаеш справляти заручини? Треба менi, як сватовi, це знати, бо й королева цiкава про це знати i спитае в мене, оце таки зараз, — сказав король.

— Хоч завтра! — аж крикнув i схопився з мiсця старий Замойський. — Таки завтра! Чи так, коханий князю Вишневецький? Чи може в тебе iнша думка? Нехай буде наше празникування протягом двiрських празникiв нашого найяснiшого короля i отця.

— Моя думка така ж сама! Завтра! Навiщо нам одкладати справу надалi? — сказав Єремiя.

— Прошу ж на заручини до свого дому найяснiшого короля й ввесь двiр, коли я маю таку ласку в найяснiшого нашого добродiя й отця. Сам я поiду просити найяснiшу королеву i чужоземських посланцiв, — сказав на радощах старий Замойський.

— От i добре! От i добре! Усе йде гаразд i з поспiхом. От i добре! — сказав король на прощаннi.

Тiльки що король виiхав за ворота, тiльки що за його каретою вискочив на конi князь Єремiя, до двору Замойського летiв на конi князь Заславський i трохи не наткнувся на Єремiiного коня.

— Опiзнився, князю Заславський! Повертай коня назад додому! — крикнув гордовито до Заславського Єремiя iз злим осмiхом на устах.

Заславський спинив коня, вихопив шаблю й посварився нею навздогiнцi за Вишневецьким. Вишневецький оглянувся й собi вихопив шаблю з пiхви i посварився на Заславського. Князь Заславський, вглядiвши короля в каретi, догадавсь про все. З-за баркана саду виглянула на улицю баба Ганна з заплаканими очима й з якогось одчаю тiльки махнула рукою.

— Повертай, князю, коня назад, бо вже ж тобi не топтати стежки до панни Гризельди: оце тiльки що князь Єремiя посватав ii, а завтра будуть заручини. Сам король та королева прибудуть на заручини. Пропали лани й сiножатi! пропала й шовкова намiтка, — говорила баба Ганна плачучи.

Другого дня Замойський справляв пишнi заручини своеi дочки. Гризельда приiхала з батьком та з подругами на службу божу в собор святого Яна. Приiхав i князь Єремiя разом з королем та королевою. Замойський запросив до себе на заручини короля й королеву, й чужоземських посланцiв, i усiх значних панiв коронних та литовських, що поз’iздились до Варшави на весiлля короля та коронацiю королеви. Пiсля заручин вдарили з гармат в честь князя Єремii, неначе якого удiлового князя. Двiрська шляхта палила без перестанку з рушниць. Заставили столами свiтлицю й половину садка. Викотили з льохiв бочки горiлки та венгерського. Цiлих шiсть день тяглися празники в домi старого канцлера; шiсть день пили та гуляли усi польськi та литовськi пани на заручинах панни Гризельди. У дворi перед палацом пани розпочали забавку турнiрами та поединками. Двiрськi шляхтичi силачi попросили господаря, щоб вiн дозволив iм битись на поединках перед очима високих магнатiв. Замойський дав дозвiл. Усi високi гостi висипали на ганок, поставали на сходах. Панii та панянки дивились в одчиненi вiкна. Двiрськi шляхтичi бились на шаблях та на списах. Потiм виступили здоровецькi силачi й розпочали битись навкулачки та боротись. Уся челядь Замойського позбiгалась дивитись на тi iграшки. Мурованi стiни кругом двору та штахети були неначе обнизанi людськими головами. Деякi челядинцi повилазили на дерева. Жиди позбiгались i дивились з-за двору, стовпившись у брамi, повилазили на покрiвлi хат, на баркани, дивились у вiкна, виглядаючи з своiх халуп, як мишi з борошна, неначе показували через вiкна своi довгi пейси.

Битва двiрських шляхтичiв пiдбадьорила й панiв. Виступили й молодшi магнати з шаблями i почали бавитись на турнiри. Сам князь Єремiя не втерпiв: вихопив шаблю з пiхви i виступив на середину двора.

— Я викликаю князя Заславського на iграшку в поединок! — крикнув вiн на все подвiр’я.

Усi оглянулись кругом i ждали, що от-от вийде князь Заславський. Але його не було на заручинах. Канцлер Замойський запрошував його в гостi, але вiн не приiхав.

— Чом же не виходить на турнiр князь Заславський? От тепер помiряемось, хто з нас дужчий, хто з нас зручнiший! — крикнув Єремiя, озираючись навкруги, i засмiявсь, зареготавсь на все подвiр’я.

Усi засмiялись i оглядались на всi боки. Усiм хотiлось подивитись на такий цiкавий поединок. Але князь Заславський не з’явивсь.

— Коли князь Заславський страхополох та полохливий зроду, то нехай виходить хто iнший, — крикнув Єремiя…

Знайшлись значнi шляхтичi, охочi до битви. Багато iх подужав Єремiя, орудуючи незвичайно зручно то шаблею, то списом. Вже Єремiя втомився й знемiгся i, пiднявши вгору шаблю, гордовито крикнув:

— Ще не родився в Польщi той шляхтич, що переможе й подужае мене на шаблях та на списах.

— Ну та й гордий же цей молодий князь, — гомонiли пани стиха.

Усiм панам дуже не сподобалась така гордовита вихватка Вишневецького. Пани крутили вуси, скоса позираючи на Єремiю. А князь Єремiя все стояв, пiднявши шаблю вгору й ждав.

— Чом же нiхто не виходить войдуватись зо мною? Невже нiхто не насмiлиться виступити проти мене?

Пани образилися i мовчали, тiльки вуси крутили.

Єремiя одiйшов на ганок i став поплiч з Гризельдою. Знов вийшли дрiбнi шляхтичi та силачi й почали боротись та битись навкулачки. Декотрi борцi порозбивали супротивникам кулаками носи, щоки й губи, аж мазка потекла по iх кунтушах. Вже багато було розбитих щiк та роз’юшених носiв. На деяких шляхтичах борцi порвали кунтушi. Одiрванi й пошматованi поли й рукави волочились по землi в пилу та в пiску. А сiрачковi шляхтичi все виступали та виступали i забавляли високих панiй та панянок, для котрих ця бiйка, це грубе гульбище було, очевидячки, дуже й дуже приемне. На бойовищi валялись одiрванi рукава кунтушiв та поли жупанiв, валялись пояси та шапки в поросi. Панки втирали полами роз’юшенi види та носи, позамазували кров’ю кунтушi та жупани; декотрим шляхтичам довелось попадати й покачатись по пiску. Здавалось, нiби простi мужики одяглись в дорогi убори, в срiбло та золото й почали битись навкулачки та боротись по своему сiльському звичаю, качаючи один одного по пiску.




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/nechuy-levic-kiy_-van/knyaz-rem-ya-vishnevec-kiy