На гастролях в Микитянах
Іван Семенович Нечуй-Левицький




Іван Нечуй-Левицький

На гастролях в Микитянах





I


Одного дня вранцi, пiсля Петра, отець Зiновiй Лiтошевський, священик у селi Микитянах, достав з волосноi управи лист з пошти. Отець Зiновiй впiзнав на конвертi руку свого брата, оперного артиста Флегонта Петровича Лiтошевського, i швиденькою ходою попрямував до свого кабiнету. Його зацiкавило, що то пише до його брат з Киева, де вiн тiеi зими спiвав в оперi. Прочитавши листа, отець Зiновiй гукнув на свою жiнку, Ольгу Павлiвну, що вешталась коло стола та прибирала посуд пiсля вранiшнього чаю.

Ольга Павлiвна швиденько прибiгла в кабiнет, цiкава знати, од кого то прийшов лист. Вона була височенька на зрiст, поважна й гарна з лиця, чорнява й кароока.

– Оце до нас пише брат, Флегонт Петрович, кланяеться тобi i вiн, i його петербурзька жiнка, Софiя Леонiвна. Брат просе нас, чи не згодились би ми прийнять iх на лiтнi вакацii. Вiн обiцяе навiть давати плату i за себе, i за свою сiм’ю, i за свою няньку, – сказав отець Зiновiй i при тих словах пiдвiвся з стiльця й став серед кабiнету, випроставшись на ввесь свiй зрiст.

Високий та широкий в плечах, отець Зiновiй трохи не черкався кучерявою головою об сволок в невисокому кабiнетi. Його невеличкi карi очi неначе забiгали й заблискали од сподiвання, що то скаже на це жiнка. Вiн сам був радий, що брат приiде до його на лiтнiй час i трохи розваже його в сiльськiй глушинi, бо дуже любив веселе товариство та гостювання, еднався з сусiдами, часто бував у iх в гостях i запрошував iх до себе, щоб побалакать з людьми, а при нагодi й по чарцi смикнути в компанii.

– А де ж ми iх примостимо? В нас же трое дiтей, а братова – петербурзька столична панiя. Ще ж вона, певно, привезе й няньку, бо в неi е синок. У нас покоiв чимало, але для двох сiм’iв у нас буде тiсно. Їм усiм буде в нас недогода, а менi це буде неприемно, i нас потiм ще й судитимуть перед людьми, – сказала Ольга Павлiвна з сутiнком заклопотання в голосi.

– Одже ж ти й неправду кажеш! Брат пише, що в його жiнка лiбералка й демократка, що вона нiчого i нiкого не буде нехтувать i ладна жити хоч би i в мужицькiй оселi й навiть в мужицькiй хатi; пише, щоб ми не дуже турбувались iх приiздом.

– Воно то на словах так, але на дiлi, певно, вийде iнакше. Знаеш що? Пошли до iх таку одписку, нехай вони оселяються в нашiй школi. Ми чистенько й гарненько очепуримо для iх школу, повимиваемо пiдлогу, побiлимо кiмнати, почепляемо на вiкнах завiси, даватимемо iм дурно бутвину з городу на закришку й картоплю; дамо горшки й миски, i шапличок, i вiдра; даватимемо опал, печений хлiб i паляницi до чаю, бо цього добра настачимо на всю iх сiм’ю. А Софiя Леонiвна нехай везе з Киева свою куховарку та й готуе усяку страву собi на поживок у себе в школi. Мене, сказать по правдi, гiрше од усього турбуе обiд та вечеря для iх, та ще й для слуги, i для дитини. А плати я не вiзьму нiзащо в свiтi: якось нiяково.

– Одже ж ти добре радиш. Не дурно ж ти розумного батька розумна дочка. Таку й дам iм одповiдь i зараз одвезу листа в мiстечко на вокзал на пошту.

– Софiя Леонiвна не бозна-яка аристократка. Вона дочка якогось дрiбненького петербурзького урядовця. Через невеликi батьковi засоби вона не спромоглася навiть скiнчить гiмназii, бо з прогiмназii перейшла на фершальськi курси. Яка ж вона панiя? Не зазнала вона розкошi та панування i в батька, то й не повинна б нехтувать такого житла, як наша школа. Там i стеля високо, i вiкна чималi, навiть бiльшi, нiж у нашому домi. А втiм… хто його зна, що вона за людина, – говорила далi Ольга Павлiвна.

– От як приiде, то й побачимо, що то за цяця. Брат ii хвалить, але молодий чоловiк завжди хвале свою жiнку, бо так вже поводиться у людей; а як поживе доволi, то вже не хвале, а часом то й лае, – сказав отець Зiновiй.

– Так, як оце ти мене, – не втерпiла й перебила його жiнка.

– Або ти мене, – додав далi отець Зiновiй. – Загадай лишень зараз наймитовi лаштувать повозку та запрягати конi, а я тим часом начеркаю листа до брата та й покатаю в мiстечко й на вокзал.

– Оце вже ти й радий, що трапивсь випадок пошвендять по мiстi. Сьогоднi там торжок. Стрiнешся з сусiднiми батюшками або панками, то, бога ради, не заходь з ними в заiзд та не заводь бенкетiв та чаiв. Не гайся лиш там довго, – сказала жiнка.

– Не бiйся! Сьогоднi ж не ярмарок, та ще й роковий. Будлi-якого знайомого сусiда тамечки, надiсь, i не зострiну.

Отець Зiновiй i справдi любив з нудьги часом швендять без усякого дiла по ярмарку, так… аби себе трохи розважить. Вiн любив побалакать в товариствi. Стрiчаючись в мiстечку з батюшками сусiдами та з знайомими панками, вiн затягав iх у номер в заiздi, посилав за пивом, загадував наставлять самовар, купував закуски. І нудьгуюча по селах компанiя засиджувалась за пивом, закускою та за чаем часом i до вечора, а часом i до глупоi ночi. Ользi Павлiвнi цi чоловiковi походiнки дуже не припадали до вподоби, бо отець Зiновiй звичайно вертавсь додому з спорожнiлими кишенями й з заснiченими червоними очима.

Отець Зiновiй швиденько начеркав лист до брата, скочив на повозку й покатав з двора.

«От i добре, що брат житиме в школi. Буде принаймнi куди ходити в гостi, буде з ким з нудьги i побалакать, i вряди-годи по чарцi випити, й поспiвать, – думав вiн, катаючи битим шляхом до здорового мiстечка, а жiнка чогось вже заклопоталась, але… жiнки усi клопотливi. Певно, такi вже вони на вдачу усi дочиста».

Ольга Павлiвна зосталася в кабiнетi сама, сiла на стiльцi, сперлась лiктем на стiл i задумалась. Вона зирнула по чималому кабiнетi й розмiрковувала, де б було догiднiше поставить двое лiжок для гостей, коли в школi не буде зачасу поприбирано; де б примостить i iх дитинча та куховарку i яка там приiде куховарка: чи з мiських жильцiв, чи з селянок, чи проста, чи, може, якась спанiла мiська мiщанка, така, що й ii доведеться класти спать десь не в пекарнi, а в покоях; i яка то сама Софiя Леонiвна? Чи гарна й моторна, чи, може, непомирлива й непомiркована людина з петербурзькими панськими вередами та примхами?

Але цiкавiсть перемогла усякi клопоти в думках Ольги Павлiвни. Їй заманулось побачить ту столичну панiю так здорово, що вона забула й за усякий клопiт та крутанину i була ладна хоч би й зараз вiтать гостю в своему домi й пеклюваться ii дитиною, навiть наймичкою.

Отець Зiновiй недовго засидiвсь у мiстечку. Набравши хапки усяких закупок, вiн вернувсь додому ще завидна й пообiдав перестояним борщем та перепрiлою, сливе холодною кашею.

Через два днi отець Зiновiй достав лист од брата. Брат дякував йому й писав, що жiнка згоджуеться оселитись на вакацii в школi й привезе свою куховарку. Але коли вони прибудуть, вiн не може напевно призначить дня, бо ще мае скiнчить деякi грошовi справи з своiм антрепренером.

– От i добре, що брат приiде несподiвано: не треба за ним висилати конi на вокзал, – сказав отець Зiновiй, – згодять собi вiзника та й приiдуть.

– Але тим часом треба заздалегiдь заходжуваться коло школи, треба ж вимазати i всерединi, оббiлувать i около, повставлять шибки, що iх повибивали чи хлопцi, чи собаки, чи худоба рогами; треба ж чистенько повимивати та вишарувать пiском пiдлогу в покоях. Ти пошли до волосного, нехай вiн зараз-таки виряде на роботу кiльки мазальниць та покличе скляра, щоб засклив вiкна. А то знаеш, яка в волосного справа? А вони, може, прикотять от-от незабаром. Де ми iх тут примостимо? В покоях буде гармидер, шум, галас. Стовпиться й стикнеться двi сiм’i, та ще й з наймичками, – клопоталась Ольга Павлiвна.

– Одже ж ти й правду кажеш. Зараз пошлю до волосного, нехай висилае мазальниць та ушивальникiв. Все одно – школу треба ж очепурить та опорядити чи тепер, чи через мiсяць, – обiзвавсь отець Зiновiй, – але добре, що я оце згадав. Чи ти пак знаеш, що пiч у пекарнi курить вже давненько? Десь, мабуть, у виводi або в лежаку повивалювалась цегла. Треба, щоб вже заразом волосний прислав мурiвщика, щоб полагодив пiч та общикатурив обколупанi стiни принаймнi всерединi. А то нам сором буде: школа стоiть облуплена, обколупана, мов та коза-дереза, обдерта вовками. Ми повиннi ж дбать за школу. Брат пiдiйме мене на смiшки. От зараз-таки напишу за все волосному.

Отець Зiновiй одiслав листа до волосного. Через кiльки день чоловiк привiз до школи хуру рудоi глини та якогось глею й клунок бiлоi глини. Замiсть мурiвщика з’явились з глиняниками та вiхтями три молодицi й заходилися шпарувать облупанi стiни та поколупанi призьби.

– Погана справа коло дядькового воза! Погана, бачу, справа в волосного. Коли вiн так пеклюеться за школу, то з лагодiнням буде таки добра загайна, – сказав отець Зiновiй до жiнки.

Молодицi повештались коло школи день та й пiшли додому. Другого дня й живого духа не з’явилось коло школи; третього дня так само нiхто не прийшов. Час минав. Школа стояла пошпарована, ряба й скидалася на рябу телицю або коняку.

А тим часом в недiлю надвечiр несподiвано прикатав з вокзалу Флегонт Петрович з жiнкою, з дитиною й своею киiвською куховаркою. Ольга Павлiвна аж за голову вхопилась обома руками. Отець Зiновiй теж забiдкався, вибiгаючи назустрiч братовi на ганок. Слiдком за ним прожогом вибiгла й Ольга Павлiвна. Вона на той час забула навiть за те, що школа ще не гаразд опоряджена. Їi брала цiкавiсть хутчiй побачить, яка то петербурзька цяця приiхала до неi в гостi.

В одчинену браму в’iжджав чималий стародавнiй обдертий та облупаний фаетон. На височезних козлах стовбичив, неначе свiчка, вiзник Волько, що трохи не черкавсь головою в брамi об перекладину на ворiтницях. На Вольковi було ясне смугнасте засмальцьоване лiтне пальто, неначе вiн напнув на плечi смугнасту стару спiдницю. В задку заманячiла так само смугнаста постать в сiро-смугнастому балахонi й капелюшi, оповитому бiлим серпанком. Коло неi вгнiздилась якась жива бiла копиця, на котрiй зверху стримiв солом’яний бриль з широкими крисами. Проти цих двох живих копиць в передку лицем до iх сидiла напнута хусточкою молода мiщанка, а коло неi туливсь невеличкий хлопчик. За фаетоном бiг чудовий здоровий сетер з нашийником, аж висолопив червоного язика. В задку стримiла рушниця, бо Флегонт Петрович дуже кохався в полюваннi. Фаетон був не дуже навантажений пакунками, бо господарi звичайно не дуже набирали усякого добра в мандрiвку. Артисти, мабуть, пам’ятають заповiдь апостолам: «Коли йдете в дорогу, не набирайте з собою нiякоi вантаги, окрiм хлiба, цiпка та… постолiв». Тiльки ззаду повозка неначе випнула черево: там був прив’язаний мотузками пакунок з подушками. А в Волька в ногах лиснiв самовар, котрий визирав з личаноi циновки. Загалом уся бричка з пакунком ззаду та з двома широкими живими копицями зверху неначе обпухла й набрякла, мов ii напала страшна водяна. Цей пузатий та пухлий екiпаж скидався на циганську халабуду, що переiжджае на нове мiсце з шатром та усякими манатками.

– Двi петербурзькi копицi сурганяться в браму, а на козлах стирчить цап з борiдкою, – пожартував пошепки до жiнки отець Зiновiй.

– Істинно двi копицi, накритi зверху брилями. Але твоя братова, нiвроку iй, гарна, навiть дуже гарна: чорнява, як волошка, – обiзвалась Ольга Павлiвна, – i де тi волошки взялися там у Петербурзi на далекiй пiвночi!

Захудженi сухоребрi Вольковi шкапи з охотою спинились далеченько в дворi, не доплуганившись навiть до ганку. Флегонт Лiтошевський жваво стрибнув додолу й помiг жiнцi злiзти з фаетона.

– Чисто тобi неначе черниця в мантii, ота твоя братова в широкому дорожньому балахонi, – сказала нишком матушка.

– Або якась петербурзька княгиня, поставна та поважна. Істинно княгиня! – шепотiв отець Зiновiй.

Софiя Леонiвна повагом iшла по зеленому шпоришi в широчезному бiлому балахонi з подовжастими тоненькими чорними смужками. На головi на капелюшi свiтились через серпанок червонi макiвки. На ясному сонцi виразно чорнiли ii рiвнi брови на бiлому матовому чолi. Чималi карi блискучi очi аж блискали.

– Що гарна, то гарна. Артисти здатнi стямкувать, що гарне, а що погане. Про це нема що й казати, – промовив стиха отець Зiновiй.

– Оце ми до вас на гастролi в вашi краi! – гукнув артист на ходi.

Гостi вийшли по схiдцях на ганок. Хазяiни привiтно й з щирим серцем привiтались до iх i запросили до покоiв. Гостi пороздягалися в прихожiй i вступили в свiтлицю. За ними слiдком вбiгла собака, понюхала носом повiтря й лизнула в руку хазяйку. Свiтлиця була чимала, подовжаста, але з невеличкими вiкнами й невисока. Артист був височенький, плечистий та тiлистий, з бiлим лицем, русявий та з ясними карими очима. Па бiлому виду, по рожевих устах було знать, що цей колишнiй селюк вже дуже спанiв, бо скидався на випещеного панка-дiдича.

– От ти, Соню, i на Украiнi, та ще й у Микитянах, в украiнському селi. Отут ти перепудишся й, може, перепечалишся на смерть за вакацii, – сказав в жарти Флегонт Петрович.

– Я нiгде не нудитиму свiтом, хоч я й зросла в столицi. Чи на селi, то й на селi. Менi байдужiсiнько за це! Ще змалку тягло мене на пiвдень. А по своiх пересвiдченнях i поглядах – я демократка, нiколи не нехтувала села та народу, – говорила Софiя Леонiвна, примостившись в тiсненькому крiслi проти матушки.

– Коли в вас такi сьогочаснi пересвiдчення, то ви швидко звикнете до села й до нас, селюкiв, – промовив отець Зiновiй.

– Ви петербурзька, а тим часом ви дуже скинулись на волошку, неначе ви родом з Бессарабii, абощо, – сказала матушка, в одну мить окинувши оком Софiю Леонiвну й ii очi, i темно-червонi уста, i чималi бiлi руки, i рiвну тiлисту постать, до котроi нiби влипла гарненька сизенька сукня.

– Та в iх у Петербурзi помiшанi горох з капустою. Є там мiшанина та усячина: е й великороси, i нiмцi, i татари й чухна, i естонцi та ливонцi. Може, моя Соня з чухонцiв, – жартував Флегонт Петрович.

– Вже з кого-кого, тiльки я не з чухонцiв. Ти ж знаеш, що в iх на головi волосся або жовте, або нiби лляне, – говорила Софiя Леонiвна низьким альтовим голосом.

– Це правда, що вони, мов жовтi лисицi, а ти, нiвроку, гарна на вроду, бо чорнява, як волошка.

– То-то й ба! Це й показуе уявки, що я не чухонка, – сказала Софiя Леонiвна.

Їi низький голос був гучний, голосний i приемний, хоч був трохи рiзкий. Гучний голос ii сповнив усю свiтлицю i неначе ще й не змiщався в iй.

– А школа, мабуть, ще не готова для нас на житло, бо стоiть, неначе ряба корова: певно, тiльки що пошпарована. Не встигли обмазать окола? – спитав Флегонт Петрович.

– Ет, бодай не казать! Посилаю, посилаю в волость листи, щоб опорядили школу, щоб прислали муляра, скляра та мазальниць, а волосний шле менi по двi бабi на тиждень з вiхтями. А там ще й пiч курить, i груби потрiскались, – сказав отець Зiновiй.

– Нiчого – те. Тим часом поживете в нас у покоях, поки опорядять ваше житло, – сказала з прихильнiстю Ольга Павлiвна. – Ти б, Зiновiю Петровичу, загадав, щоб наймити внесли в кабiнет залiзне лiжко для Софii Леонiвни. А ви, Флегонте Петровичу, тим часом спатимете в кабiнетi на турецькiй м’якiй софi. Якось та попритулюемось на якийсь там час. А ваша куховарка спатиме в прихожiй на тапчанi, бо вона, певно, в мiстi одвикла од сiльських дiвчат. Ще, може, й гордуватиме ними, не спатиме вкупi з ними в пекарнi.

– Вона не сiльська, а мiська, з киiвських мiщан. Наша Маша Дударецька трохи-таки з вередами та з гонором, та й не без мiськоi фанаберii, – додав Флегонт Петрович.

– Коли вона нiколи не жила на селi, то от при цiй нагодi й село побаче. Може, згодом оббудеться, оговтаеться та й призвичаiться до сiльського життя та до людей, – сказав о. Зiновiй.

– Ми насилу вмовили ii iхати з нами на село. Стала дибки та гопки та й годi! Перед мужиками вона таки добре кирпу гне, – сказав Флегонт Петрович, – вже зве мужикiв хохлами, а мужичок – хохлушами, нехтуе iх i навiть повсякчас глузуе з iх. Це, бач, тепер в Киевi в мiщан та украiнських крамарiв пiшла така поведенцiя, що вони дражнять сiльських молодиць очiпками та хохлушами, а мужикiв хохлами.

– А як я вчився в школах, то тодi мiщани й крамарi ще не дражнили такими прiзвищами селян: певно, тодi й себе ще залiчували до хохлiв та хохлушок. Цiкаво б знати, за кого ж то вони тепер мають самих себе, коли нехтують селян i навiть украiнську мову, мов справжнi пани, – говорив о. Зiновiй.

– Мабуть, вже й мiщани, i крамарi, i навiть самi куховарки й горничнi, що недавнечко самi поскидали очiпки, i вважають на себе, як на панiв, котрi не повиннi нi в чому еднаться з мужиками, навiть у мовi.

– Наша Маша тепер мае себе як не за дiдичку, то, певно, почувае себе панiею або й дворянкою, – смiявся Флегонт Петрович.

«Ой, коли б вона часом не коверзувала тут по-панськiй!» – подумала матушка.

– Це й менi не припадае до вподоби, що наша Маша високо несеться та пiднiмае носа вгору. Ми з Флегонтом Петровичем торiк iздили в гостi до його батька. Там кiмнатки тiснi, i ми напитали собi на тимчасне прожиття свiтлицю в одного заможного чоловiка сусiда. Свiтлиця була через сiни, просторна й дуже чиста. Я прожила вкупi з селянами тижнiв зо три i, сказати по правдi, не гордувала мужиками та молодицями, як наша загониста та гордовита Маша, – сказала Софiя Леонiвна.

– Мабуть, преться в пани, як пруться усi киiвськi мiщани та крамарi, що пиндючаться перед селянами й нехтують сiльську украiнську мову, – сказала Ольга Павлiвна.

– А я й сама раднiша б навчиться говорити по-украiнськiй, та в Киевi не навчусь од Машi й од людей. От i добре, що мiй син принаймнi добре навчиться говорити тутечки на селi украiнською мовою.

Софiя Леонiвна й справдi згодом потiм нахапалася слiв на селi й навчилась таки добре говорити по-украiнськiй. Як цiкава столична людина, вона зацiкавилась украiнськими книжками й читала iх залюбки. Пробуваючи на селi в Флегонтового батька, вона вже й тепер добре розумiла украiнську мову й не забороняла синковi говорить з селянами по-украiнськiй, як звичайно забороняють у нас батьки своiм дiтям, нехтуючи народну мову й народ.

– А ходiм лиш подивiмся на школу та помiркуймо, як би нам краще й догiднiше розташуваться в нiй, – сказав Флегонт Петрович i поволi пiдвiвся з канапи.

– То й ходiм. Обдивiться свое житло завидна, а тим часом самовар закипить, – сказала Ольга Павлiвна.

Усi повставали заразом i пiшли до школи навпростець через тiк, а далi борозною через невеликий огород, через картоплю й перелiзли через перелаз. За старшими рушила уся дiтвора: три батющинi хлопчики й Флегонтiв Петрусь. За дiтьми навздогiнцi побiгли три собаки. Певно, й iм остогидла сидня та лежня в дворi, i вони понюхом почутили якусь ворушню i собi чкурнули через двiр навздогiнцi, плигнули через тин у город i побiгли через картоплю та мiшаницю, посiяну на пашу.

Школа стояла над чималим вигоном, обгороджена частоколом з вербини. Перед школою коло хвiртки росли двi здоровi верби, а третя росла на причiлку, але увесь огород коло школи пустував, неначе то була толока. Огород дармував, бо грунт був пiскуватий, не придатний пiд огородину.

Усi ввiйшли у школу, оглядiли здорову, довгу й свiтлу кiмнату з олеографiчним царським портретом на стiнi, з старим, сливе чорним здоровим образом у кутку й з купою помальованих парт, складених одна на одну в кутку зали сливе до стелi. Оглядiли й другу, меншу, кiмнату, що була призначена задля iх спочивальнi. Маша переднiше за все оглядiла пiч у тiсненькiй пекарнi. Кiмнати були високi, вiкна були здоровецькi, але стiни були обколупанi, замазанi та витертi од низу школярськими спинами, неначе туди заганяли худобу та вiвцi i худоба обшмульгала стiни боками та захвиськала замазаними хвостами. На помостi було трохи не на палець грязюки, так що й дощок було не знать. Облупапа стеля скинулась на пiдрi з дощок десь у коморi або в возовнi. На грубах чорнiли розколини завширшки в палець, а од груб тхнуло якоюсь згарятиною, смалятиною й сажею.

– Школа висока й свiтла. Як ii очепурить та опорядити, то вийде веселеньке лiтне житло, – сказав Флегонт Петрович. – Взимку вчителi сидять тут у колошах, але теперечки, хвалить бога, лiто.

– Авжеж, кiмнати просторненькi й свiтлi. Я не дуже-то звикла до аристократичноi обстави й з охотою ладна оселиться на якийсь час i в такому житлi, – обiзвалась Софiя Леонiвна, обернувшись до господинi, але по очах ii було знать, що вона трохи нiби засмутилась. Вона хоч була лiбералка й демократка, але ж тiльки книжкова й теоретична, як мiська людина. До практичних справ вона ще не прикладала своiх поначитуваних та десь почутих теорiй та й не дуже квапилась до цього.

Хазяйка з цiкавiстю слiдкувала за кожним рушенням, за кожним словом столичноi панii й зауважила, що вона поводилась у всьому просто, натурально – i в розмовi, i в рушеннях.

«Одже ж моя ятрiвка поводиться зовсiм-таки просто й природньо, як поводяться сьогочаснi молодi панянки-лiбералки. Це менi припадае до вподоби. З цiею братовою й сама несамохiть якось поводишся просто, натурально, без остраху чимсь себе осоромити, чимсь собi пошкодить перед нею», – думала матушка, безперестанку кмiтячи та назираючи за столичною гостею.

Ольга Павлiвна Лiтошевська не була старосвiтська проста матушка, але не була й новосвiтська. Вона була людина перехiдного часу, вчилась у повiтовому мiстi в невеличкому пансiонi, трохи вмiла грати на фортеп’янi й силкувалась, щоб вдержаться в усьому на вищих схiдцях культурностi, не спуститись низько та не спроститься, як спрощуеться й недоброхiть спускаеться низько багато матушок i навiть панiй-дiдичок по селах.

– Чи чуеш, Флегонте, яка голосна луна йде в оцiй порожнiй свiтлицi? Як голос гучить та гуде! Аж лунае попiд стелею! – сказав отець Зiновiй.

– Ото якби голос так лунав у театрi, як отутечки в порожнiй школi! Аж неначе самi стiни гучать та гукають! – говорив артист.

І справдi, в порожнiй школi неначе гули стiни й лунали сволоки од голосноi розмови. Дiти ввiрвались i собi в школу, розбiглися по кiмнатах, кричали, реготались. Школа загула, нiби ожила, аж одляски йшли по сiнях, по стiнах та по пекарнi. О. Зiновiй завiв якоiсь пiснi. Його чудовий низовий, але гучний бас загув i приглушив дитяче голосне щебетання. Артист спробував якусь руладу на високих нотах. Ноти неначе фонтаном бризнули по усiх закутках. Отець Зiновiй пустив низовим басом якесь; го-го-го! І його голос неначе покотивсь, як грiм попiд хмарами. А дiти й собi почали дзявкать, верещать та перекривляти старших. Школа неначе заклекотiла гуками.

– Цур вам! пек вам! Перестаньте верещать! В мене вже аж у вухах шкребе! – крикнула матушка на всю просторну свiтлицю i ще й собi недоброхiть додала крику та зику.

Вона була слабка на нерви, не змогла довше видержати дитячого лящання й верещання й мерщiй вибiгла з школи.

А школа аж гула, аж дзвенiла. Артист затяг арiю й залюбки виспiвував ii, нiби сам милувався мiццю й гучнiстю свого оксамитового горьового баса. Дiтям ця криклива iграшка була дуже сподобна. Вони ховались поза грубами в суточках та попiд партами i все верещали, перегукувались та згукувались одно з одним, неначе погубились десь в лiсi або в гаi. Артист витинав свiй спiв, неначе й не чув дитячого лящання. Отець Зiновiй потягував низовим басом якесь го-го-го! Школа сповнилась гуканням, таким безладним та недоладним, неначе хтось одслонив вiко в фортеп’янi й лупив з усiеi сили по клавiшах кулаками або ломакою. Очевидячки, дiти бавились лящанням, як бавились i старшi.

Софiя Леонiвна стояла серед свiтлицi, обсипана, нiби посипальниками на новий рiк, тим галасом i згуками. І тiльки осмiхалась, ii цупкi нерви видержували цей галас спiвакiв, роздратованих гучнiстю порожнiх горниць. Їй на одну хвилину навiть уявилось, що вони всi або знавiснiли, або й показились, кинувшись на якiсь чудернацькi спiвовi жарти.

Нарештi й Софii Леонiвнi остогид той чудернацький несподiваний концерт. Вона вийшла з школи й почала розмовлять з матушкою. Тим часом жвава Маша оглядiла пiч, наглядiла дiрки й зашкалубини, видряпалась з сiнцiв по старiй хисткiй драбинцi на горище, вглядiла в лежаку щiлини й розколини, небезпечнi для будинку, i за все розказала господинi.

В той час спiвуни, наверещавшись донесхочу, повиходили з школи. Отець Зiновiй обiцяв знов послати в волосну управу й нагадать волосному, щоб лагодив школу якомога швидше.

– А ходiм он на той горб! Побачиш, Соню, яка тутечки чудова мiсцина, та ще й дуже придатна до вловiв. От де влови на качок та водяне птаство, так-так!

– Ну, за твоi влови менi байдужiсiнько, – обiзвалась Софiя Леонiвна, – про мене хоч би iх i не було. А коли мiсцина добра й придатна для цiеi нiсенiтницi, то я з цим тебе поздоровляю.

Чимале село розкинулось на височенькому березi рiчечки Кам’янки, котра звалась так, певно, тим, що нанизу понад берегами витикались подекуди камiнюки, i сама Кам’янка недалечке за селом вливалася в Рось серед скель. З чималого височенького взгiр’я далеко за селом мрiли горби, вкритi лiсом i повитi нiби iмлою. Мiж горбами на широкiй низинi лиснiла чудова рiчечка, подекуди обставлена вербами та осокорами. А по другий бiк села розстелялась в широких розложистих долинах низина, скiльки сягало око, по один бiк обрамована невисокими горбами, зарослими старим лiсом. Зеленi розложистi луки та сiножатi розстелялись, неначе зелений оксамит. По луках вилась гадючкою Кам’янка. Скрiзь на луках лиснiли мочарi та плеса, зеленiли нiби порозкиданi нарiзно вередливою рукою кущi верболозу та купи вiльхи. Де-не-де виганялась вгору купа височезних осокорiв, неначе на зеленiй низинi висли велетенськi храми, повитi iмлою.

– Он, Соню, бачиш отi плеса, оброслi навкруги осокою, очеретом, татарським зiллям та кущами верболозу? Отам качок та водяних курочок! Часом, як було нагляджу цiлу зграю та як тарахну з рушницi, то так тобi неначе цiле плесо затрiпоче крильцями, зашелестить в осоцi i вмить шугне вгору! – заговорив артист.

– Ну, не бреши-бо! Так-таки цiле плесо знялось би та й полетiло вгору пiд небеса, – сказала Софiя Леонiвна. – Це в тебе, надiсь, в уявi грають дикi качки цiлими зграями.

Матушку цей вислов, зовсiм не столичний, трохи засоромив. Вона спустила вii на очi, бо була делiкатна на вдачу i своему отцевi Зiновiевi цього зроду не сказала б.

– Ой, коли б ти сама побувала там та побачила на своi очi! Ти б тодi сама пересвiдчилась, що тому правда, – говорив Флегонт Петрович, – здiйметься нiби цiле плесо вгору, i в одну мить одна качка – ляп з неба в воду! то знов друга качка – свись в осоку або в очерет! А собака зараз пуць у воду! А далi…

– Заразом аж в три качки влучав? – спитав з дива отець Зiновiй.

– Атож! Це бувае, та ще й частенько, – чванився Флегонт Петрович, – он там, ген-ген, аж коло того дальшого села, бачиш, мрiе в iмлi зелена смуга! Отам качок! Я часом заразом стрiляв тамечки по три качки.

Софiя Леонiвна шукала тiеi смуги i втирила очi вдалеч, неначе вона хотiла вглядiти тi три качки, що колись застрелив ii чоловiк, влучний та меткий стрiлець. Але вона нiчого не вглядiла. За широкою низиною мрiло в вербах далеке село, неначе потопало в зеленому морi; i тiльки дзвiниця та баня на церквi виринали з тiеi гущавини. А за тим селом знов на закрутi рiчки лиснiли луки та мокрачi, а за ними в сизiй далечi на горбах бовванiла дiдицька клуня в Мазепинцях, в давнiй маетностi гетьмана Івана Мазепи, i стримiли рядки тополь кругом току, неначе натиканi турецькi мiнарети навкруги величезного присадкуватого схiдного храму. А побiч тих горбiв знов десь витикалась з верб висока дзвiниця й лиснiла проти сонця хрестом, неначе хтось кинув блискучу зiрочку на сизе верховiття верб i вона зачепилась i миготiла, аж в очi рiзала. Уся зелена низина була залита тихим вечiрнiм червонуватим промiнням. Яким спокоем подихало з тiеi широкоi зеленоi низини! Яким теплом та добром повiвала та зелена мiсцина з луками та гаями! Подумав би, що в цiй прехорошiй мирнiй та тихiй краiнi нiколи не крапнула й крапля людськоi кровi. А тим часом скiльки там було ii пролито! Скiльки трупу укривало тi оксамитовi зеленi луки та сiножатi в цьому осередку Украiни!

Через тин наймичка гукнула, що вже закипiв самовар. Уся компанiя рушила з школи до господи i, перелiзши через перелаз, довгим рядочком потяглася через борозну по картоплi та продиралась стежкою крiзь високу стеблисту мiшаницю, що сягала попiд пахви. Усi вертались в веселiй, радiснiй направi. Дiти пошились в мiшаницю, неначе пiрнули, i бiгли, аж вибрикували. В покоях усi вiкна були поодчиненi. На подовжастому столi в столовiй парував самовар.

– Де це дiлась моя собака? Може, повернула назад додому до Киева? – згадав Флегонт Петрович. – Вона ж не бiгла за нами до школи?

Вiн одчинив дверi в спочивальню. На парадовiм лiжку господинi вивернувся сетер, уткнувши голову в подушки, i спав, заплющивши очi, аж лапи простяг.

– Он де вiн! Певно, натомив нiженьки в дорозi, як бiг за повозкою, а тепер одпочивае. Ізнемiгся бiдораха та здорожився. Спить, аж хропе! – сказав отець Зiновiй.

– Пiшов! – крикнув Флегонт Петрович на сетера й штовхнув його в бiк.

Сетер потягся на м’якому лiжку, позiхнув i мляво злiз додолу, неначе заспана дитина. На подушках чорнiла пляма од його голови. На укривалi було знать замазане й запаскуджене пилом мiсце. Ользi Павлiвнi цей вчинок випещеного панського пса очевидячки не припав до вподоби. Вона насупилась.

– Видно, що спанiла собака! Любе спати не в соломi або в хмизу, а на м’якеньких подушках, – пожартував отець Зiновiй.

– Ото Флегонт Петрович так зучив його: лiзе та й лiзе слiпцем на подушки й замазуе менi постiль, – обiзвалась Софiя Леонiвна.

– Одже ж не пiшов до наших собак у двiр, бо мiський: певно, не хоче еднаться та вести компанiю з сiльськими барбосами, – жартував отець Зiновiи. – Не дурно ж приказують: «сiльське дитятко, а мiське телятко – то все одно», щодо розвитку голови.

– Я люблю собак, бо люблю влови, а моя Соня натомiсть любе котiв. Завжди в неi два котяки лежать на столi за обiдом i з жадобою пантрують на печеню, – сказав Флегонт Петрович.

Матушка засипала чай i попросила усiх сiдати за довгий стiл. Усiх дiтей посадовили рядочком. Софiя Леонiвна сiла коло свого Петрушки, щоб напоiти його чаем i нагодувать. За чаем пiшла весела розмова. І гостям було приемно, i господарi були очевидячки радi гостям. Матушка, наливаючи та подаючи чай, розпитувала в Софii Леонiвни, де спiвав брат, в яких мiстах iм доводилось пробувать взимку; i Софiя Леонiвна оповiдала за все, говорила розумно й цiкаво, навiть вряди-годи жартувала.

«Приемна й весела людина оця моя ятрiвка, i знать не гордовита, поводиться з усiма надто просто, не гне кирпи перед нами, селюками: людина привiтна, веселенька й просвiчена. Одже й менi буде приемно побрататься та поеднатись з нею й провести лiто в приемному сусiдствi. Буде з ким розважить себе розмовою в час жнив’яного клопоту», – думала матушка, пеклюючись, щоб догодить i гостям, i навiть iх наймичцi Машi, щоб була догода навiть i iх сетеровi.

– Ваша Маша, певно, звикла, як мiська людина, пити чай, – сказала матушка.

– Вранцi вона п’е чай на снiдання, а ввечерi нi, – одповiла Софiя Леонiвна.

– Ось я наллю стакан чаю та подам iй в прихожу.

– Нащо коло неi так панькаться! Вона довго опиналась, не згоджувалась iхать на село. Навiть довго сперечалась, доки згодилась. Нехай, як ми нап’емося чаю, тодi, про мене, напiйте й ii чаем в прихожiй, а я загадаю iй помити й поприбирать з стола посуд, – сказала Софiя Леонiвна.

Столова аж гула од веселоi розмови та дитячого щебету. Горнична Мотря стовбичила в дверях, розглядаючи гостей, i слухала та кмiтила з цiкавостi за всiм, неначе то наiхали якiсь високi особи або князi. Навiть куховарка Ївга, вже доходжала дiвка, не втерпiла: вскочила в покоi й зирнула на гостей за столом, ще й трошки постояла та послухала iх розмову.

Але наприкiнцi чаю маленькi заводiяки почали пустувати й заводиться. Один кинув в жарти на Петрушку шматочком паляницi; Петрушка пожбурив на його ложечкою; його сусiда, маленький Антось, несподiвано луснув Петрушу по головi. Дiти завелися й почали галасувати, так що довелось розборонять iх. Усi пiдняли регiт, навiть горнична й Маша реготалися в дверях. Ця маленька дитяча пригода очевидячки бавила всiх. Пiсля чаю усi посипались з-за стола в свiтлицю. Матушка одчинила фортеп’ян. Флегонт Петрович почав спiвати. Отець Зiновiй пристав до його в дуетi з «Запорожця за Дунаем». Доки поспiла вечеря, вони все спiвали, неначе не могли наспiваться. Обидвi панii спочатку залюбки слухали iх спiви та гарнi гучнi голоси. Але згодом цi невгаваючi разуразнi спiви остогидли iм. Вони повставали й пiшли на прогуляння в садок. Дiти посипались за ними, мов овечата на випас, i кинулись бiгати i навзаводи, i скоком, i ристю, i наввипередки по довгих дорiжках вздовж i впоперек садка, доки Мотря не покликала iх усiх вечерять. Артисти ще довго спiвали всяких украiнських пiсень та романсiв, якi вони колись виспiвували, бувши в семiнарii. Спiвали, доки похрипли, i врештi замовкли. Од тих спiвiв iм аж iсти схотiлось.

Флегонт Петрович ще змалку любив спiви, як люблять iх сiльськi хлопцi та дiвчата, що ладнi виспiвувать та роiть пiсень з ранку й до вечора. Вiн скiнчив науки в Киiвськiй семiнарii й зараз подався до Петербурга до консерваторii добувать собi талану. Поетичний на вдачу, вiн усе марив за далекi пiвденнi теплi краi: йому снились i привиджувались уявки пальми та магнолii десь на берегах синього моря. Але якась непереможна сила тягла його на сумну пiвнiч, де можна було навчиться спiвать в консерваторii й вийти на артиста. Батько його дияконував поблизу, за Россю в Канiвщинi, i не пускав його iхати в таку далеч. Мати плакала й не згоджувалась, щоб вiн iшов в свiти на одчай божий, куди вiн iхав нiби навмання та наослiп, не знаючи напевно, чи вийде щось путяще з його науки. Але вiн наваживсь iхать, намiгся i таки поставив на своему. Брат його, вистаравшись на священика й оженившись багатенько, став йому до помочi, посилав йому вряди-годи грошi на прожиток, доки вiн добув собi через свою падковитiсть до науки чималу стипендiю од консерваторii й вистаравсь на артиста.

Вже смерком, як надворi поночiло, матушка запросила гостей на вечерю. Пiсля вечерi, як наймички порались в горницях та прибирали з стола, Ївга вступила в покоi й спитала в матушки, чи кликать Машу на вечерю в пекарню.

– Як ти упоралась коло печi, то сiдайте вечерять та й Машу кличте, – сказала матушка.

Ївга побiгла в садок i покликала Машу вечерять. Невелика на зрiст, але широченька й ситенька, бо трохи спаслась на добрiй харчi, Ївга була на взiр непогана, кругловида, з кирпатим носиком, з чорними товстими кiсьми та чорними рiвними й довгими бровами. Тiльки маленькi чорнi очки були надзвичайно розумнi й гострi, i такi блискучi, неначе вони були кришталевi. Вона була цiкава, розумна й гостра на язик. Жвава та кмiтлива, вона своiм розумом одразу втямила куховарську науку, вмiла спекти й зварити, але була палка на вдачу, лайлива й дуже опришкувата. Служила вона в матушки вже давно: спочатку була за горничну, а потiм i за куховарку. Матушцi вона припадала до вподоби, бо нiчого не зачiпала i вмiла сама зготувать усякi потрави.

Маша ввiйшла в пекарню. Стiл вже був прибраний. Ївга поралась коло горшкiв. Мотря розкладала ложки. Незабаром увiйшов наймит Левко, високий, чорнявий, жвавий та язикатий, незгiрше Ївги, а за ним несмiливо вступив наймитчук Петро, погонич коло плуга.

– Ой, какое ж тут у вас свинство в кухне! – стрельнула одразу Маша, ще й спiдню губу закопилила.

Вона говорила мiшаною мовою, мiшаючи докупи великоруську й украiнську мову, як говорять в Киевi мiщани, i вже нехтувала украiнською мовою, нiбито сiльською.

Наймити й Мотря осмiхнулись. Вони терлись, м’ялись коло стола, i iм очевидячки було нiяково переднiше од Машi сiдати за стiл. Маша походжала по хатi, нiби справдi якась панна з куделею чорного волосся на головi. Слугам уявлялось, що до iх випадком заскочила в пекарню на вечерю посесорова менша дочка, на котру Маша трохи скинулась з лиця i чорними бровами, i гостреньким довгеньким видом.

– Де ж та свинота? Чи в хатi, чи в людях? – одрiзала Ївга.

– А верно в хати! Как здесь у вас нехарашо! И пола нет! – неслась чваньковита Маша.

– Ба е! Хiба ж ви не бачите? Ондечки! – сказала Ївга, тикнувши рукою на пiл коло лежанки.

– Нет, вот этой пол! – сказала Маша й навiщось копирснула дiл кiнчиками черевикiв, ставши навшпиньки. – Совсем, как у хохлов, мужиков. В Киеве в нашей кухне есть пол, и хороший пол з дубины,

Але Маша тiльки дерла носа. В iх, у Киевi, пекарня була тiсна, як мишача нора, тимчасом як в матушки пекарня була просторна, свiтла, з образами на покутi, на которих Ївга почепляла своi два пустовiтiвськi рушники, затканi червоними та синiми смугами та взорцями.

– Где же мне садиться? – спитала Маша поради, нiби в стiн, ще й запишала губи.

– Де хочете, там i сiдайте; хоч i на покутi. Сiдайте на покутi, он тамечки пiд образами. А хлопцi сядуть за столом, – порядкувала Ївга.

Маша пурхнула на покутя й сiла, запишавшись. Наймити все тупцяли коло полу й наче не насмiлювались рушить з мiсця й сiсти поруч з Машею за стiл. Левко згодом якось-таки набрався смiливостi, але примостився осторонь, далеченько од Машi на другому кiнцi стола. Наймитчук примостивсь поплiч з ним. Горнична Марта, хоч була в’юнка та зручна дiвчина, сiла теж осторонь, коло iх рядочком. Маша стовбичила на покутi, нiби зумисне окреме посаджена. Хлопцям усе здавалось, що за стiл сiла якимсь випадком посесорова дочка, панна Мальвiна, i вони усе щулились, зиркали на неi спiдлоба й iли мовчки. Тiльки смiлива Ївга примостилась перед столом на ослонi поблизу коло Машi.

– Какие в вас велыкие деревянные ложки! Я ще й рота сибе роздиру! Та шорсткие! Аж колют в губи! В нас ложки маленькие та гладинькие. Купуемо в Лавре, – говорила Маша.

Вона говорила тим страшним киiвським жаргоном, що в Киевi зветься «русским языком», i щиро була пересвiдчена, що вона говоре дiйсно по-руськiй, мов справжня городянська панна або купчиха.

– А ми iмо, та якось i ротiв не роздираемо. В нас кажуть, що тiльки «суха ложка рот дере», – обiзвалась Ївга.

– А кто ж берьот у рот сухую ложку? В нас у Киевi цього дива нет, – говорила Маша.

– Та це так тiльки приказують до того, коли нема чого iсти з миски, коли страви в мисках обмаль, чи що б то, – сказала Ївга.

– Якби менi довелось завсегда iсти таким ополоником, я б верно роздерла собi рота до самiсiньких вух, – сказала Маша.

Хлопцi осмiхнулись. Маша була чорнявенька й гарненька, з карими очками та бiлим лицем. Але на довгому гострому виду негарно витикавсь ii чималий рот з повними, випнутими наверх губами. Левко подивився на тi губи й осмiхнувсь.

– Чи в вас усьо iдять на обiд та вечерю вот етi галушки? В нас в баринi дають нам щодня на обiд печеню або котлети, а часом i печену курятину.

– А в нас на обiд борщ та каша – мати наша, – сказала Ївга й осмiхнулась. – Коло нашого обiду не багацько й заходу.

Але Маша, невважаючи на здорову зателепувату ложку, таки добре мотала з миски галушки й уминала на всi застави, бо в дорозi таки добре виголодалась. Вона аж глигала, як iндик, хапаючись. Хлопцi витрiщали на Машу очi й загавронились так, що Maшa спожила й iх частку вечерi. Хлопцi встали з-за стола, не повечерявши вволю, сливе голоднi. Наймитчук одкраяв собi партику хлiба й пiшов з хати, запихаючи рот хлiбом.

Маша встала з-за стола, недбайливо перехрестилась перед образами, навiть не кланяючись, i вийшла в покоi, нiкому не подякувавши за вечерю. Слуги зараз пiдняли ii на смiх та глузування й почали судити та гудить,

– Ще й пишаеться. Нема й для чого дерти здоровою ложкою того ротища. В неi й так рот, як верша, бо ложка так І пiрнае вся в щелепах, – смiявсь Левко.

– Удае з себе якусь чи панну, чи городянку. А мабуть, прийшла в мiсто з якогось села в спiдницi та боса. А тепер нап’яла на себе панянську сукню та й гне кирпу перед нами, – судила Машу Ївга.

– Ось як вийдуть в школу, то скине вона отi черевики, пiдтикае сукню та й стане коло помийницi, як от i ми, – обiзвалась Мотря.

– А певно, бо вона ж така сама панна, як i я. Така ж куховарка, тiльки що городянська, i iй нема чого навiть бундючиться та нестись перед нами, – говорила Ївга.

– Вона нiби й гарненька, але якась чудна, бо дуже довгобраза, – обiзвався Левко.

– Вже й ви, Левку, тямите в красi! Яка ж в неi краса? Лоб широкий, а морда довга та гостра, неначе в кози. Ще й губи товстi та широкi, аж телiпаються на гострiм пiдборiддi на кiнчику. Причепи iй цапину борiдку, то й буде коза-дереза, – глузувала гостра Ївга.

– Оце ж ви, Ївго, правду кажете. Вона й справдi трохи скинулась на козу. Менi все уявлялось, що на покутя втеребилась коза, i здавалось, що вона от-от незабаром розтулить рота й замекае по-козиному, – глузував Левко й реготавсь.

– Та й говоре якось дуже голосно, аж кричить. Ще й голосок в неi рiзкий, неначе в перепродух та перепiчайок. Чисто тобi нiби мекае: ме! ме! ме! – перекривляла Мотря. – А галушки жере, аж глигае, неначе iндик, так що i в рот не потовпляться.

– А як вона хреститься до образiв! Помахала пучкою, неначе одганяла мухи од очей, та й нi разу не поклонилася, ще й нiкому не подякувала за вечерю: не знае, надiсь, нi людського звичаю, нi звичайностi, – говорила Ївга.

– Може, вона вихрестка, бо трохи витрiшкоока, неначе жидiвка; очi зверху, як у жаби, – докладав Левко.

В пекарнi так одразу й продражнили Машу козою й звали ii в розмовi помiж собою не Машею, а киiвською козою-дерезою.




II


Минув день, минув i другий. Отець Зiновiй послав листа до волосного, щоб поспiшали лагодить школу. Але на лист не було нiякоi одповiдi. Гостi й господарi стiснились в кiмнатах. Дiти грались i вже заводились, а то часом i билися з Петрушею. Флегонт Петрович раз у раз виспiвував з братом усяких пiсень: i церковних, i украiнських, i романсiв з ранку до вечора. В покоях було людно й тiсно. В пекарнi побiльшало роботи наймичкам. А Маша одмикувала од роботи зумисне й тiльки посиденьки та походеньки справляла, навiть крадькома ходила на прогуляння на греблю до питля. Слуги почали нишком гримать на Машу з зависностi, що вона нiчого не робе. А волосний i гадки не мав за школу: школа стояла обдерта, обчухрана та обляпана, мов сирота в дрантi.

На третiй день вранцi в одчиненi ворота прикотив з вокзалу фаетон. З фаетона виплигнув студент унiверситету, родич отця Зiновiя, на прiзвище так само Лiтошевський, його брат в первих. Вiн частенько бував у Киевi в гостях у Флегонта Петровича i двiчi або й тричi на тиждень обiдав у його. Вкупi з ним до артиста внадилось ще кiльки студентiв. Артист приймав iх i годував та частував дуже радiсно, бо вони сприяли йому: з гальорки скажено викликали його на сцену й обсипали гучними навiженими аплодисментами. А такi завзятущi плескачi – це ж була вода на його млин. Молодiй Софii Леонiвнi подобалась ця компанiя, бо вона любила студентське веселе товариство. Щодня вона робила приварок до обiду або готувала зо двi зайвi порцii. А студенти знали за це й часто, добре виголодавшись на лекцiях, заходили саме на обiд, щоб пiдживитись смачними та тривними потравами в щедроi господинi пiсля пiснюкання од обiдiв в дешевих поганих столових. Виiжджаючи на село, хазяiни запрошували молодих студентiв одвiдувать iх на дачi в школi, в чудовiй мiсцинi, де була й рiчка, де було чудове купання, ще й на луках та мочарах можна було ходити на влови на диких качок.

Отець Зiновiй вибiг на ганок назустрiч гостевi. Молодий гiсть проворно вибiг по схiдцях, здiйняв картуза й привiтавсь до отця Зiновiя, не рекомендуючись. Отець Зiновiй придивлявсь до гостя й очевидячки не впiзнавав його. Але гiсть був йому нiби по знаку.

– Одже ж ви, отець Зiновiй, мабуть, мене не впiзнаете, бо давно мене бачили. Я Левко Гнатович Лiтошевський.

– А, Левко! То-то я придивляюсь до вас i бачу, що ви менi трохи по знаку! Я вас як бачив ще хлопцем, то потiм не бачив вас i до цього часу. Як ви пiдбiльшали й вилюднiли, вже навiть змужнiли! Зовсiм стали чоловiком, та ще й здоровим поставним чолов’ягою, вдалися в Лiтошевських, – говорив отець Зiновiй, запрошуючи родича в покоi. – От i спасибi вам, що ви не цураетесь родичiв i таки родаетесь з нами, не так, як ваш панотець, що од нас нiби одцуравсь.

– Коли ж ми далеко од вас живемо. Не диво, що мiй панотець не iзде до вас в гостi. А от, як тiльки я перечув через людей, що Флегонт Петрович приiхав до Киева, то зараз i пiшов до його з одвiдинами, – говорив гiсть на ходi, вступаючи в прихожу.

Отець Зiновiй запросив гостя в свiтлицю. В свiтлицi поралась матушка, саме стирала з фортеп’яна порох. Вона вглядiла гостя й зараз впiзнала нього.

– А! Левко! Слихом слихати – в вiчi видати! Як ви виросли та вилюднiли! Я вас одразу впiзнала, хоч бачила вас ще хлопцем. Ви з лиця мало й змiнились, – промовила Ольга Павлiвна, пильно оглядаючи гостя.

Левко Гнатович стояв серед свiтлинi, рiвний станом, широкоплечий, височенький на зрiст та гарний з лиця. Вiн i справдi скидався на Флегонта Петровича i постаттю, i лицем, тiльки був дуже русявий, навiть бiлявий, з темно-русою борiдкою та з ясними русими вусами. Але в його очi були темно-карi, достоту такi, як i в Флегонта Петровича. Тiльки на вдачу вiн був веселий, говорючий, верткий та жвавий, багато жвавiший, нiж Флегонт Петрович.

– Сiдайте ж та розказуйте за себе, за вашого панотця, за вашу матiр, – просила матушка.

Левко Гнатович розказав за свого батька, за матiр, розказав, що вiн вже на третьому курсi, вчиться на доктора i iде до батька на вакацii. Але по дорозi заiхав побачиться i з рiднею, i з Софiею Леонiвною, бо вона запрошувала його доконечно заiхати на село й подивиться на ii житло десь в школi, чи що.

– А де ж та школа? – нарештi спитав гiсть. – Цiкаво б побачить, як там примостилась Софiя Леонiвна.

– Та вона ще не в школi, а пробував тим часом у нас, бо школа ще й досi не опоряджена, – сказав отець Зiновiй.

– От тобi й на! – прохопивсь студент. – А я оце приiхав на гастролi в Микитяни, бо й я ж трохи артист. Я спiваю в украiнському хорi Лисенка й часом виступаю на його концертах навiть в солах. Та й в оперному хорi я беру удiл вряди-годи.

– Ви ж наш гiсть i родич, такий самий, як i Флегонт Петрович, – сказала матушка. – Побудьте i в нас на гастролях. Це вам не завадить.

– Де ж це вони дiлись, що iх обох не видко? Може, кудись поiхали в гостi? – спитав Левко Гнатович.

– Та там десь у садку Флегонт чисте рушницю. Оце хоче йти полювать на качок, – сказав отець Зiновiй. – Ходiм лиш у садок, то й побачитесь з ним.

Вони усi повставали й пiшли в садок. За хатою пiд старою гiллястою грушею дулею на лавцi сидiв Флегонт Петрович, а на столi лежала рушниця. Софiя Леонiвна ходила по стежцi й нiби марила про щось на самотi.

– То це ви приiхали? Я чув, що загуркотiло в дворi, i думав, що, певно, приiхав якийсь сусiд батюшка, та й не дуже цiкавивсь, – сказав Флегонт Петрович, цiлуючись з гостем. – Соню! – гукнув вiн просто в гiлля. – А ходи лишень сюди! Приемного гостя маемо.

Прийшла Софiя Леонiвна i, вглядiвши гостя, аж руки зняла вгору з дива.

– А! Левко! Таки додержали свого слова! – аж гукнула вона, йдучи дорiжкою, i приспiшила ходу, неначе пiдтюпцем побiгла назустрiч паничевi.

Левко Гнатович вхопив ii за обидвi руки й тряс iх довго-довго. Було знать, що в iх еднання та братерство було велике й щире.

– Ото яка шкода, що ми не можемо привiтать вас у себе, в своiй дачi, цебто в школi! – сказала Софiя Леонiвна, примостившись на вузькiй лавцi рядочком з гостем.

– То вiтатимете мене от тутечки пiд грушею. Хiба ж отут погано? Надiсь тут краще, нiж там у вашiй школi. А ви вже й забiдкались? Га? Еге, так? – сказав гiсть.

При цих словах вiн ляпнув ii в жарти по руцi, що лежала на столi.

Софiя Леонiвна осмiхнулась i з смiшками зирнула на матушку: дивiться, мовляв, якi в його дурницькi молодечi жарти! Але по ii веселих очах було знать, що такi жарти припадають iй до вподоби.

Софiя Леонiвна розбалакалась з молодим студентом, жартувала, реготалася. Вiн докладав жартiв i вряди-годи смикав ii за руку, неначе залицявсь до неi або й женихався в жарти…

Поважний переднiший тон у Софii Леонiвни десь зник. Пiд грушею сидiла й теревенi справляла з молодим хлопцем неначе не та поважна панiя, що приiхала в дiм отця Зiновiя, а якась iнша, i весела, i жартовлива, що любе й жартувать з хлопцями, а може, й лицятись. Вважлива та кмiтлива матушка зараз постерегла ятрiвчинi норови i вдачу своiм жiноцьким тонким розумом.

– Чи це ви, Флегонте Петровичу, йдете на полювання? Коли йдете зараз, то й мене вiзьмiть з собою. Я люблю швендять по луках, – сказав перегодя гiсть.

– Хiба з ломакою пiдете на качок, бо в мене нема другоi рушницi, – обiзвавсь Флегонт Петрович.

– Та в мене в коморi десь валяеться негоденна стара рушниця, – обiзвався отець Зiновiй. – Держу про всякий випадок: на злодiiв та розбишак, а то й на скажених собак. Часом лякаю ворон на вербах, бо цi хижi хапуни як занадяться в оселю, то помаленьку так i вищезнуть курчата й каченята.

– От i добре. Задля такого вловчого, як я, заваляща рушниця саме пiдхожа, – сказав гiсть.

Отець Зiновiй пiшов через двiр до комори; забрязкав ключами, трохи потовкся та понишпорив у коморi. Щось звалилось i брязнуло об помiст; i незабаром вийшов на сонце з дверей комори, неначе з чорноi продухвини, отець. Зiновiй з старою заiржавiлою, але добрящою рушничкою.

В садок поприбiгали дiти. Левко почав гратись з ними та бiгать наввипередки по дорiжках, неначе сам змалився й став дитиною. Дiти повеселiшали, почали реготаться, кричали, аж верещали. Софiя Леонiвна почала й собi смiятись. Один хлопець полiз на стару грушу, неначе кiт. Левко кинувся за ним в густе гiлля, вилiз на самий вершок грушi й почав там кукурiкать, а потiм закував, як зозуля. Дiти реготались ляскучим смiхом на ввесь садок.

– Ото пустуе! Дiйсно так, наче малий школяр, – сказала Софiя Леонiвна. – І йому не завадила б приставлена нянька або й рiзка.

– Та вiн i змалку був такий пустун, що «ходив на головi», як приказують на селi. Раз якось, як приiхали ми до його батька в гостi, то вiн перекидався на ожередi соломи сторч головою так, що трохи не скрутив собi в’язiв. Вiн, як то кажуть, якийсь нiби кручений вдався; часом було регочеться так, що аж спазми схоплять його в грудях, i ми даемо йому напитись криничаноi холодноi води, i тодi вiн трохи вгамуеться, а потiм важко дише та одсапуе, – казала матушка i чогось важко зiтхнула.

– Такий вже вiн навiсний та пришелепуватий вдався на вдачу зроду. Що то з його вийде? – казав отець Зiновiй i трохи задумавсь.

– А годi вже вам дурiть з дiтьми! Ось i рушниця ваша прийшла з комори. Лаштуймось лишень на болото! – гукнув Флегонт Петрович на ввесь садок, неначе затяг якоiсь арii.

Левко злiз з грушi й прибiг засапаний, аж почервонiлий. В одну мить понабивали рушницi набоями, покликали собаку й рушили з двора. – Та не вихайте так на ходi рушницями! Гей ви, вловчi! будьте обачливiшi. А то ще котрась рушниця пальне та наробе менi пожежi в дворi, – гукав здалеки отець Зiновiй.

– Та не гайтесь там довго! Поспiшайте на обiд, щоб не довелось нам довго пiснюкать! – гукнула й матушка з садка через штахети.

– Добре, добре! Ждiть нас на обiд. Нанесемо вам качок повну торбину! – одгукувавсь з-за тину Левко. – А може б, i ви, Софiе Леонiвно, потьопались з нами на болота та на очерети? Сидiтимете ж тут дурно та з нудьги позiхатимете. А то, може б, дiйсно вам, а не нам поталанило застрелить якусь дурну качку.

– Коли ж я наберу болота в черевики та задрипаю спiдницю! – гукнула Софiя Леонiвна з-за штахетiв.

– То надiньте чоловiковi чоботи та пiдтикайтесь, та, й гайда з нами по луках! – одгукнувсь Левко з-за тину.

– Йдiть вже, йдiть, та не дляйтесь, а то ще хтось попередить вас та й вистрiляе усi качки, а вам зостанеться тiльки пiр’ячко! – гукнула з садка матушка.

Вловчi пiшли до рiчки навпростець через сукупнi огороди й незабаром зникли десь у вербах та соняшниках. В садку одразу стало тихо. Два молодi спiваки пiшли й неначе з собою понесли i пiснi, i веселiсть. Матушка зараз пiшла в пекарню, щоб наставляти борщi та загадать наймичкам патрати й розбирать порiзанi курчата. Отець Зiновiй пiшов до клунi. Софiя Леонiвна зосталась сама в садку, довгенько сидiла на лавцi пiд грушею, а далi знялась з мiсця й пiшла по довгих дорiжках та стежечках. В садку стало тихо i здавалось ще тихiше й мертвiше пiсля недавнього веселого балакання та реготу. Тiльки було чуть, як десь далеко в гущавинi лящали та верещали дiти та в гiллi цвiрiнькали горобцi.

На Софiю Леонiвну найшла задума й нудьга. Вона чомусь пожалкувала, що не пiшла з вловчими на левади та луки хоч би подивиться, як вони стрiляють та влучають в качок. Живучи в людних мiстах, вона одвикла од самотностi. Наполягаюча на серце нудьга в цiй глушинi трохи стурбувала ii.

Вже давно сонце звернуло з пiвдня. А вловчi не вертались. Вже й обiд був готовий. Матушка ждала гостей, застелила стiл, накраяла хлiба й паляницi, а гостей не було. Вже сонце стало на вечiрньому прузi. Усiм схотiлось iсти. Отець Зiновiй випив чарку горiлки й почастував гостю, щоб заморить черв’яка, як кажуть на селi; але черв’як не заморивсь i надокучав страшенно. Матушка аж зблiдла од втоми та голоду. А гостi, неначе зумисне, гаялись та не дуже-то хапались додому.

– Оце лишечко! Чого це вони так довго забарились? – бiдкалась вона перед Софiею Леонiвною. – Вже й борщ умлiв, i каша впрiла, i печеня з курчат всмажилась. Ото горенько! І борщ перестоiть, i каша перепрiе. Менi буде сором перед вами. Вже люде полуднують, за того й вечiр буде, а ми ще й досi не обiдали.

Але саме в той час загавкали собаки в дворi. Усi кинулись до дверей зострiчать вловчих. Усi були радi, бо були голоднi, неначе втомленi, аж тлiннi. Тлiннi були i вловчi од довгого блукання, ледве-ледве волокли задрипанi ноги, натрудженi на мочарах. Паничевi пощастило: вiн таки застрелив одну качку в очеретi. Флегонт Петрович десь у гiллi влучив в сиворакшу й принiс цю одним одну здобич. Посiдали за стiл i уплiтали на всi застави i перестояний борщ, i перепрiлу кашу, а пересушенi курчата аж хрущали на всi покоi. Задрипана пещена вловча собака протовпом вбiгла просто до стола, а далi попрямувала в опочивальню i вже була ладна виплигнуть на парадове лiжко й простягтись на укривалi для одпочинку. Матушка побiгла слiдком за нею й одвоювала своi подушки.

Пообiдавши всмак, неначе робочi трудовники пiсля важкоi цiлоденноi працi, отець Зiновiй, Флегонт Петрович та Левко пiшли курити в свiтлицю. Левковi заманулось спiвать. Вiн одчинив свiй чемодан i витяг звiдтiля чимало писаних та друкованих нот. Йому кинулась в очi арiя з стародавньоi опери «Стрiлець». Ця арiя на три голоси здалась йому найуподобнiша пiсля недавнiх вловiв. Отець Зiновiй взявся спiвать басову партiю, Флегонт держав партiю секунди. В Левка був гарний високий тенор, i вiн почав спiвати партiю першого тенора. Почались не спiви, а бiльше репетицiя спiвiв. Отець Зiновiй зовсiм не знав своеi партii й почав переднiше од усього вчити ii, вигукуючи i вздовж, i впоперек, помиляючись на кожнiй нотi. Артист сiв за фортеп’ян i проказав йому усей спiв. Почали справляться: заспiвали втрьох, але всi помилялись, бо знали цю арiю вловчого не дуже добре. Покоi аж гули од якогось негармонiчного крику. Все починали арiю з початку й не доводили до кiнця, та й знов вертались до початку. Врештi якось потрапили довести арiю до кiнця й почали вже спiвать ii. Усi спiвцi набрались охоти й завзяття. Вони викрикували, скiльки було сили, спiвали арiю по кiлька раз. Софiя Леонiвна й господиня слухали-слухали та й слухати перестали, iм остогидли тi крики, те верещання дужих голосiв, що нiби не змiщувалось в тiсненьких покоях. А баси вигукували з завзяттям: гоп-гоп-гоп! гуп-гуптуп! пiф-паф-пiф-паф! – так завзято, що шибки в вiкнах трохи не дзвенiли.

Матушка затулила вуха долонями. Софiя Леонiвна, мiцнiша й видержливiша на нерви, тiльки осмiхалась. Переспiвавши тричi арiю, спiвцi знайшли якусь другу арiю в трiо i знов почали розбирать та справляться. Знов забренькав фортеп’ян, почались крики та викрики й навiть змагання та лайка. Але чим далi, арiя пiшла зручнiше. Спiваки спiвали з завзяттям, аж самi себе слухали, бо голоси в iх були дуже здоровi й чудовi. Левко знов знайшов якусь пiдхожу для iх арiю. Пiсля тiеi арii вони знов згадали за «Стрiльця» i вхопились за його. «Гоп-гоп, пiф-паф! гоп-гоп!» неначе аж трiщало й лящало в вухах у матушки. Левко схопився з мiсця, ходив по залi й на радощах аж махав руками й дригав ногами.

– Ой коли б вони випровадили того «Стрiльця» або в садок, або й десь далi, на луки та мочарi, та там i гопали, про мене, хоч i цiлий день! – промовила нишком матушка до Софii Леонiвни. – Їй-богу, вже далi не видержу: вуха луснуть!

І вона хапком вийшла з свiтлицi, затуляючи долонями вуха; а спiвцi, нiтрошки невважаючи на неi, тiльки осмiхнулись i не вгавали, i навiть нi на одну хвилину не спинялись. Арiя йшла за арiею раз у раз, бо вони саме розспiвались. Усi три були спiвучi й поетичнi на вдачу. Зачепленi нерви саме розворушились i роздратувалися. Спiвцi несвiдомо почували якусь потребу вдоволить свою спiвацьку жагу й саме розходились. Вони були ладнi спiвать й вигукувати того «Стрiльця» хоч би й до смерку, так вiн припав до iх спiвацькоi вподоби.

– Цур вам, пек вам з вашим «Стрiльцем», – i собi гукнула Софiя Леонiвна, бо й ii вуха вже далi не видержували. Вона схопилась з стiльця й попрямувала до дверей та й утекла в прихожу.

– Куди ж це ви тiкаете? А хто ж нас слухатиме, як усi слухачi повтiкають? – гукнув Левко i, наздогнавши Софiю Леонiвну, вхопив ii за обидвi руки та й потяг назад.

Мiж ними почалась тяганина та войдування. Софiя Леонiвна пручалась, Левко не пускав i смикав ii за руку та цуприкував назад. Ольга Павлiвна визирнула з дверей i вглядiла те, нiби дитяче войдування, але схоже на залицяння або й женихання. Вона раптом одхилила голову за одвiрок i сховалась з осмiхом на устах.

«По якому це воно? – майнула в неi думка. – Чи це воно в iх по-парубоцькiй, чи, може, по-сьогочасному, по модному… Щось ця наша невiстка трохи заздрiнна… в стосунках до паничiв. Дуже вже вона вольно поводиться з моiм дiвером… А може й з iншими паничами вона так само поводиться…»

Вечiрнiй чай пили вже смерком в садку пiд старою гiллястою грушею. Пiсля чаю знов почались спiви. Чудовi голоси дзвенiли, аж розлягались по садку та по левадах. Отець Зiновiй давно спiвав вкупi з добрими голосами й неначе не мiг наспiватись, бо в йому таiвся теж артист, котрий тiльки випадком потрапив у рясу. Вiн був ладен спiвать з гарними спiвцями хоч би й до пiвночi. Вже надворi поночiло; наймичка принесла лампу й поставила на столi. Флегонтовi Петровичу заманулось грати в карти. До карт запросили й Софiю Леонiвну. Матушка пiшла до пекарнi пеклюватись вечерею. Незабаром зiйшов мiсяць. Нiч була ясна та тепла. Картярi грали сливе до глупоi ночi. В пекарнi була крутанина з вечерею. Наймички крутились, як мухи в окропi, готуючи парадову вечерю для гостей. Гостi ще й пiсля вечерi довго не лягали спати. Артист та його жiнка, як звичайно бувае в оперних спiвцiв, зучились в мiстi обiдать аж пiсля опери, в другiй годинi ночi, а лягали спати аж у третiй. Їм i тепер не хотiлось спати. Вже в глупу нiч все вгамувалось. Свiтло погасло, i все в домi й в оселi затихло.

Другого дня хазяiни й слуги своiм звичаем мусили вставать вдосвiта. Усi ходили нiби соннi. Артист i його жiнка спали сливе до пiвдня, бо позвикали в мiстi спати до дванадцятоi години, – до цього раннього ранку в артистiв. Ольга Павлiвна звелiла наставить самовар. Самовар кипiв-кипiв та й годi сказав. Артист не вставав i аж хрiп у кабiнетi. Сiли пити чай самi. Левко встав, прочумався й похапцем сiв за стiл до чаю, позiхаючи раз у раз безперестанку. Вже й самовар прохолов, вже й посуд помили й поприбирали на столi, а гостi все викачувались в постелi. Матушка пiшла до пекарнi, щоб загадать Ївзi наготувати, що належалось до обiду. В пекарнi знов почалась тяганина. Артист ще звечора просив, щоб йому всмажили на обiд сиворакшу. Матушка була гидлива, хоч знала, що люде iдять сиворакш. Довелось Ївзi смажить сиворакшу й качку в риночках нарiзко, а курчата окроме. В Ївги побiльшало роботи. Маша не помагала Ївзi нi в чому й не бралась анi за холодну воду.

Вона неначе зумисне одмикувала од пекарнi, i, забравши дiтей в садок, вона тiльки походжала по садочку та виспiвувала пiд самiсiнькими вiкнами коло пекарнi мiськi трактирнi романси:

		А какой-то в сиртуке
		Держит Катю на руке,
		Целует ее, целует ее.
		Она его целовала,
		Его цепочкой играла,
		Просила часов, просила часов…

– А бодай ти луснула з твоiми «часами»! – промовила Ївга до няньки.

Ївгу аж злiсть брала, що ця мiська наймичка, така сама, як i вона, нi в чому не помагае iй, а тiльки виспiвуе пiсень в садку, нiби справдешня панна. Вона якось несвiдомо одразу зненавидiла цю мiську гордовиту наймичку, для котроi мусила ще й сиворакшу смажить окреме в ринцi, бо чула, що в Киевi мiщани iдять сиворакш та галок. Од завидливостi та ненависностi до Машi вона зумисне тiльки покапала маслом сиворакшу, щоб вона висмажилась на сухар i щоб Маша поламала своi довгелецькi зуби за обiдом.

Вже опiвднi артист i його жiнка повставали й почали вмиватись. Матушка загадала Машi наставлять вдруге самовар, але Маша втекла в садок i очевидячки це хотiла браться за самовар. Друга наймичка, горнична Мотря, мусила сама наставлять вдруге самовар. Самовар стояв на столi до самого пiзнього сiльського обiду.

Пiсля чаю Флегонт Петрович з Левком знов задумали йти на влови. Обидва були надто падковитi до вловiв i дуже любили тиняться по гаях та зелених луках, та очеретах, бо обидва ще й до того любили i зеленi гаi, i левади, й луки. Надворi була година. Сонце сяло й неначе манило iх в гаi та луги. Погода сприяла вловам якнайкраще. Обидва забрали рушницi, покликали собаку й знов потяглись понад рiчкою по гаях та луках вже на другий бiк, аж до Бiлоi Церкви. Обидва гуляли по чудових низинах та береговинах мiж двома пасмами гiр та горбiв i не дуже-то й квапились стрiлять будлi-яку дичину.

Знов довелось ждати iх з обiдом сливе до вечора. Матушка вже сердилась; сердились i наймички. Тiльки Маша нi на що не вважала, не клопоталась нi за що, i без сорому пiшла з Петрусем теж на влови, – на греблю до питля, де вона роздивлялась на молодих офiцiалiстiв, що вряди-годи виходили на ганок з питля розважить себе з нудьги та й подивитись на гарненьку приiжджу киянку.

Вловчi приблукались до господи вже як сонце стало на вечiрньому прузi, задрипанi та заляпанi багном, але з таким апетитом, що й вовки iм позавидували б. Знов довелось iсти перестояну страву та пересмажену суху печеню. Артистовi подали в риночцi смажену сиворакшу, але сиворакша висохла, як сухар. Артист трохи не поламав собi зубiв i ткнув сиворакшу в зуби своiй собацi. Голодна собака потрощила ii в зубах, одразу проковтнула i тiльки облизувалась.

Наприкiнцi обiду приiхали два артисти тенори, Завiновський та Чернявський. Вони були з другого сумежного повiту, iхали до своiх батькiв батюшок на вакацii й по дорозi завернули до Флегонта Петровича, щоб подивиться на його дачу й одвiдать його. Але артистова дача була ще не полагоджена, i вони завернули до отця Зiновiя, бо Завiновський доводився йому братом в других. Закусивши й випивши по чарцi пiсля дороги, артисти пiшли з Флегонтом Петровичем подивитись на школу. За ними пiшла й Софiя Леонiвна, а за нею, як звичайно, посипалась дiтвора й попленталась Маша. Оглядiвши школу, вони вернулися до отця Зiновiя в свiтлицю покурити та побалакать. Обидва артисти були молодi й ще недавно виступили на сцену. Обидва були високi, довгошиi, тонкi станом, жвавi та проворнi. Завiновський був чорнявий, аж смуглявий, Чернявський був делiкатний, русявий, з карими ясними очима. Завiновський одруживсь з якоюсь артисткою, але вже й розiйшовся: вона пiшла собi, а вiн цабе, бо були «обое рябое» i обое були невдатнi супряжичi в життi. Вiн вже був зiбрав собi п’ять тисяч карбованцiв, але, розiйшовшись з жiнкою, чи з нудьги, чи з досади вже й прогайнував тi грошi.

Отець Зiновiй попросив артистiв заспiвать яку-небудь арiю. Артисти познаходили якiсь спiви в трiо й розпочали спiви. Ольга Павлiвна й Софiя Леонiвна посiдали й з охотою слухали iх чудовi спiви.

Але врештi отець Зiновiй якось згадав за арiю з «Стрiльця» i попросив заспiвать ii, ще й сам пристав до iх. Цей «Стрiлець» вже трохи лякав панiй. Дужi голоси криконули з усiеi сили. Розляглось по покоях: гоп-гоп! гуп-гуп! Вiкна в покоях неначе залущали, нiби в свiтлицi задзвонили в усi дзвони. Ользi Павлiвнi була невидержка, – вона втекла з покоiв i звелiла подавать самовар в садок пiд грушу, щоб на такий спосiб виманить цих крикунiв з покоiв на простiр в садок. Вона знала з досвiду, що на тих спiвакiв часом нiби бувають насланi знахурськi крикливцi. А крикливцi безперечно були насланi – чистим повiтрям, поезiею чудовоi мiсцини, поезiею садкiв та гаiв. Усiм заманулось спiвати й виливать поетичну направу душ в спiвах та в гуках, та в гармонii чудових арiй.




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/nechuy-levic-kiy_-van/na-gastrolyah-v-mikityanah