Помiж ворогами
Іван Семенович Нечуй-Левицький




Іван Семенович Нечуй-Левицький

Помiж ворогами





I


Перед зеленими святками, в недiлю, горобцiвський батюшка, отець Артемiй Кремницький, добре виспався по обiдi, встав i пiшов через усi кiмнати до зали. В залi на канапi сидiла його жiнка, Сусана Уласiвна, й передивлялась новий номер iлюстрованого великоруського журналу «Нива». Отець Артемiй i його жiнка були вже люде лiтнi. Вiн був високий на зрiст, широкий в плечах, костистий, трошки сухорлявий. З-пiд узенького лоба блищали невеличкi заспанi темно-карi очi, такi блискучi, шо й сон не мiг заслать iх туманом. Над його широкими устами вуса були пiдстриженi високо й рiвно i стримiли над верхньою губою, неначе в клунi стрiха над дверима. Отець Артемiй був нервовий, жвавий i страх не любив, як за борщем або за чаем вуса лiзли йому в рот. Вiн висмикував iх пальцями, одбивався од iх червоним гострим язиком, задирав iх вгору пальцями; а коли вони вже геть-то надокучали, зараз хапав ножницi й спохвату та спересердя пiдтинав iх як можна вище, трохи не пiд самiсiньким носом. Через це вуса в його стирчали над губою, нiби щiтка з товстоi волосiнi. Розкiшнi його коси були розпатланi й завжди насовувались на вуха й на лоб i закривали й без того маленький його лоб.

Отець Артемiй позiхнув i негарно роздявив свого широкого рота, широко розтягнувши поморхлi синюватi губи. Сусана Уласiвна все перегортала номери «Нивы» i навiть не дивилась на свого чоловiка. Вона була поставна, тiлиста, навiть трохи огрядна й важка на ходi; але на ii виду ще й досi було знать слiд давньоi краси. Довговасте, повне лице ii не розплилося й до старостi додержало своi делiкатнi пружки.

Отець Артемiй вже видав замiж три дочки, i видав добре: старшi дочки були гарнi. Четверта дочка Валентина Артемiвна, була теж гарненька, але трохи засидiлась. Гарнi, пiдхожi для неi женихи не траплялись. Старi батьки вже почали трохи задумуваться: iх брав острах, щоб дочка часом не зосталась навiки панною. Валентина ще зараз по обiдi поiхала в гостi в близьке село до своiх приятельок, дочок управителя Шмiдта.

І о. Артемiй, i його жiнка довгенько сидiли й мовчали, неначе й дух затаiли. В покоях було тихо. Навiть у пекарнi було тихо: наймички порозходились по обiдi на гулянку. Якось мертво було в просторних кiмнатах, в просторнiй гостиннiй. Високi грушi в садку заступали свiт в вiкнах з одного боку гостинноi, i тiльки з другого боку сонце кидало пучок промiння в двое вiкон, i те пасмо промiння обливало одлиском стiни, крiсла, оббитi рябою недорогою матерiею, збляклий та полинялий килим пiд столом, оправленi в чорнi рями здоровi картини премiй до «Нивы». В гостиннiй було так тихо, що тiльки тi картини, намальованi ярими рiзкими фарбами, наддавали життя мертвiй кiмнатi. Здавалось, що от-от буде чуть, як стара баба, намальована на картинi «Бабинi казки», розказуе дiвчатам та хлопчикам пiд вербою коло тину свою казку; як на другiй картинi давнiй кобзар заграе на своiй кобзi в «Теремi» московськоi бояринi.

Отець Артемiй i його жiнка довгенько сидiли мовчки, мов двi статуi, закутанi в темне убрання. Сусана Уласiвна перестала перегортать листки «Нивы», поклала руки на стiл i схилила свою вже сивувату голову: вона думала за свою дочку. Отець Артемiй несподiвано закинув на спинку м’якого крiсла свою кудлату голову й позiхнув з усiеi сили на всю залу. Широкий рот, обрямований короткою борiдкою, та нiздрi широкого носа зачорнiли, неначе нори, проточенi жуками та мишами серед глухоi кропиви. Вiн зирнув на жiнку й промовив:

— Чого це ти так задумалась, аж голову похилила? Отець Артемiй, вдруге позiхнувши при цих словах, навiщось крутнув головою швидко й жваво i цмакнув з смаком, неначе випив стакан холодного пива або квасу з кислиць. Кудлатi темно-русi коси, на котрих вже подекуди бiлiла сивина, майнули й посипались з двох бокiв на сухорлявi щоки. Лице о. Артемiя неначе виглядало з якогось курiнця.

— Оце думаю про Ватю… — обiзвалась матушка, — я прикмiчаю, що Ватя починае нудиться. Усе сидить та задумуеться. Вже й книжки покинула читати.

— Бо iй час замiж. Чогось наша Ватя засидiлась. От не трапляеться жених та й не трапляеться. А вже, здаеться, iй йде двадцять третiй рiк, — обiзвався о. Артемiй.

— Вибачай-бо, двадцять другий, — обiзвалась матушка, дивлячись в склянi дверi, що виходили в садок в темнуватому кутку гостинноi.

— Старшi дочки якось швидше повиходили замiж, а ця сидить, — тихо промовила матушка.

— Бо старшi кращi за Ватю, а Ватя… малою була собi нiчого дiвчина, а це чогось стала розпливаться та поганшать, — обiзвався о. Артемiй.

— От i поганшать! Ще що вигадай!

— А! погана справа, нiчого й казать! Талiя розростаеться… це зганжувало ii постать. Треба шукати жениха, бо засидиться. В нас i грошей е кiльки тисяч карбованцiв, а дiвчина може засидiться. Треба напитувать жениха! — сказав о. Артемiй i нервово махнув однiею рукою на повiтря.

— А де ж ти його напитаеш, як сам не приiде в наш двiр? — спитала Сусана Уласiвна.

— Адже ж оце незабаром настануть вакацii. До нашого писаря приiде брат його жiнки, студент унiверситету; доконче приiде, бо й на великодних святках приiжджав. Треба його запрохать до себе в гостi. Вiн вже на останньому курсi, — сказав о. Артемiй.

— А як же його запрошувать, та ще й самого? Не прохать же до себе в гостi й писаря, i його жiнки! — сказала матушка.

— Треба доконче запросить i писаря, i його жiнку; нiчого не поможеться, — сказав о. Артемiй.

— І його жiнку? — аж крикнула матушка.

— Атож! Без цього не обiйдеться.

— Його жiнку? Та його ж жiнка в себе вдома ходе в спiдницi й зав’язуеться хусткою, як мiщанка! — сказала матушка.

— В себе вдома ходить в спiдницi й зав’язуе голову хусткою, а до церкви приходе в сукнi й простоволоса, — сказав о. Артемiй.

— Але ж вона мужичка! Як я ii посадовлю отут в крiслi мiж нашими гiстьми; рядом з матушками, з управительшею, з ii дочками? Ти, то ладен напхом напхать мою залу мiщанками та й молодицями. А я цього не зроблю! — аж крикнула Сусана Уласiвна.

Сусана Уласiвна була гордовита. Вона бувала в гостях в священикiв дуже рiдко, i бувала не в усiх, а тiльки в багатiших i просвiченiших, зналась з матушками, трохи бiльше просвiченими.

— Нiчого робить. Доведеться посадовить ii отут в крiслi, хоч, може, й не рядом з протопопшею та з управительшею. Писаря й писаршу можна попросить до себе в гостi не доконешне ж тодi, коли в нас буде протопопша та управительша, а будлi-коли, iншим часом. Але ж пам’ятай, що це зробиться не для писаршi, а для ii брата, студента Леонiда Семеновича Панасенка. Його батько хоч i мужик, i мужик сiрий, репаний, але купив сто двадцять, чи що, десятин землi… І купить ще бiльше, бо мае грошi, i з його хазяiн на всю губу; а це все не жарти… Та й, сказати по правдi, нам i батько непотрiбний, а потрiбний його син, — сказав о. Артемiй.

Сусана Уласiвна похилила свою голову й довгенько думала, а потiм пiдвела голову, ще довго дивилась на склянi дверi, а далi промовила:

— Може, ти й правду кажеш… Доведеться запрошувать до себе й писаршу! нiгде дiтись. Але я до неi зроду-звiку не поiду в гостi!

— Але що ж маемо робить. Треба добувати жениха. Колись-таки вже напоiмо чаем писаршу та побалакаемо з нею про картоплю та цибулю, — сказав о. Артемiй.

Сусана Уласiвна нiчого не одповiдала, тiльки важко-тяжко зiтхнула. Їi гордовитiсть заворушилась в душi, неначе розбуркана вовчиця в норi.

Сусана Уласiвна була розумна зроду, вчилась в невеличкому пансiонi в Звенигородцi в однiеi нiмкенi й зроду мала потяг до культурностi. Своею постаттю, манерами, своiм вмiнням поводиться з людьми, з гiстьми, прийняти iх в своiй господi, побалакать з ними Сусана Уласiвна була бiльше схожа не на сiльську матушку, а на панiю, ii поважнiсть i навiть ii неповорушливiсть, ii огрядна постать ще бiльше наддавали iй салоновий поважний тон та солiднiсть.

— Ти думаеш, що й я для своеi втiхи приймаю в себе отого писаря, отих полiцiянтiв, урядникiв, усяких станових приставiв та панських управителiв? Менi з iх усiх така втiха, як з порожнього мiха, як кажуть в приказцi, — обiзвався згодом о. Артемiй. — Запрошую iх до себе в гостi, бо вони менi люде потрiбнi i часом стануть в пригодi.

Отець Артемiй, дуже розумний зроду, був чоловiк практичний, запопадний i вмiв добувать якусь користь задля себе з усiх тих повiтових та сiльських начальникiв.

Од княгинi вiн раз достав собi дурнички кiльки сажнiв дров на паливо та виканючив дубових колодок на комору й на школу. З своiм панком-поляком та управителями вiн так вмiв справуваться, що вони дозволяли йому вивозить з своiх лiсiв деревнi, а найбiльше добрящих старих дубiв на школу i навiть на церкву.

— Ото нудьга бере! — сказав жваво о. Артемiй i якось нервово крутнувся в крiслi. — Чи не час вже самовар наставить? Пiсля чаю менi стае якось трохи веселiше.

— Десь наймички порозходились, — сказала матушка, — але от незабаром вже поприходять з гулянки. Ти чудний чоловiк, все тебе нудьга бере, а менi нiколи не бувае скучно: сиджу собi та щось думаю, або шию, або «Ниву» переглядаю.

За стiною десь далеко почувся стукiт. Хтось гуркнув дверима.

— Оришко! Мотре! — гукнула матушка. — Оришко, а йди сюди! А настав лишень самовар, бо вже час наставлять!

Але матушка дурнiсiнько гукала: нi Оришка, нi Мотря не входили. Матушка обперлась обома руками об ручки крiсла, пiдвела з великою труднотою свою огрядну постать i не пiшла, а неначе посунулась через свiтлицю важкою ходою й коливалась на кожному ступенi по-качиному, з одного боку на другий. Вона загадала дiвчатам наставлять самовар.

Тiльки що вона вернулась до свiтлицi й знов важко впiрнула в крiсло, надворi загуркотiла бричка, затупотiли конi.

— Ой, хтось приiхав в гостi! Ой, не люблю я тих гостей, та ще й простих! — якось з острахом промовила Сусана Уласiвна.

О. Артемiй кинувся в столову й глянув у вiкно.

— Це своi гостi. Чогось наша Ватя швидко вернулась з гостей, — сказав о. Артемiй з столовоi.

— Мабуть, в Блощинцях не застала нiкогiсiнько дома, — сказала матушка.

Через хвилину дверi в столову одчинились. Увiйшла Ватя. Їi лице було завiшане чорною густою вуаллю. Вона одкинула вуаль i стала перед дзеркалом знiмати з голови капелюш та розкутувать вуаль. З дзеркала неначе глянуло на свiтлицю ii широке матове, трохи смугляве лице, з довгими тоненькими бровами з гострими кiнчиками, котрi трохи посовувались аж на широкi виски. Ватя була непогана. Їi чималi блискучi карi очi неначе плавали на пiдсинених бiлках. Широкуватi повнi уста звивались дуже виразними звивками. Усi ii пружки лиця були чималi, примiтнi, виразнi. Ватя трохи скинулась на молдаванку або на грекиню.

Вона роздяглась, обтерла на виду порох хусточкою, помаленьку одiйшла од дзеркала й якось помаленьку, не хапаючись, сiла в крiсло проти матерi. Їi повненька постать сповнила нешироке крiсло.

— Ото, мамо! Тiльки дурно проiздилась в Блощинцi до управителя. Не застала дома нi паннiв, нi управителя, нi управительшi. Навiть наймички кудись порозбiгались. Одним одна баба сидiла на ганку та куняла, дивлячись на кури та курчата.

— Мабуть, пани поiхали кудись в гостi? — спитала мати в дочки.

— Управительша з дочками поiхала в гостi до свого брата, а управитель поiхав кудись по дiлу, в фабрику. Та й яка там веселiсть з управителя, хоч би я його й застала вдома! Я сказала погоничевi повертать назад з двору, — говорила Ватя.

— Не спосудилось. Шкода! Поiдеш вже в ту недiлю та наговоришся з паннами досхочу, — обiзвалась матушка, — а тим часом готуй стакани для чаю. Оришка незабаром подасть самовар на стiл, — сказала матушка.

Ватя з неохотою пiдвелась, неначе вивернулась з м’якого крiсла, i тихою, длявою ходою, нагадуючою ходу своеi мами, попростувала до столовоi, одчинила шафу й почала виставлять на стiл стакани та мисочки, ii густi чорнi брови були насупленi; вона спустила очi додолу й похнюпила голову. Панни, управителевi дочки, казали iй, що до iх частенько навiдуються в гостi тi паничi, що служать в близьких селах за вчителiв в церковних школах. Ватя сподiвалась стрiнути, побачить iх i познайомиться. Але побачить iх не довелось, — i Ватя ходила й поралась коло стола смутна й невдоволена.

Вже й чай настоявся. Ватя поналивала стакани. Сусана Уласiвна сiла на стiлець i почала пити чай. Отець Артемiй сiв i собi на стiльцi, налив з стакана в мисочку чаю й почав похапцем студить чай в мисочцi та сьорбати.

— А! Чи наймит вже розпрiг конi? — несподiвано крикнув о. Артемiй i не поставив мисочки на стiл, а нiби кинув ii. Краплi чаю забризкали бiлу чисту скатерку.

Ватя зирнула в вiкно.

— Вже, тату, розпрiг конi й заводить у стайню, — обiзвалась Ватя.

— Нехай знов, знов запрягае! Треба побiгти на вокзал. І о. Артемiй, спiшний та в’юнкий, не дiждався, поки непроворна Ватя побiжить на ганок. Його несподiвано взяла нетерплячка. Вiн проворно пiдвiвся з стiльця, нiби пiдскочив, незважаючи на свою доходжалiсть, побiг в сiни, вибiг на ганок i гукнув на погонича:

— Запрягай лиш знов конi та швиденько пополуднуй! Зараз побiжу на вокзал.

— Чого це тобi спотання заманулось iхать на вокзал? — спитала в о. Артемiя матушка, як вiн вернувся в столову.

— А! я й забувся! В газетах писали, що буде проiжджать в Крим великий князь от так чи сьогоднi, чи завтра, — вже добре не пам’ятаю. Або сьогоднi, або завтра вiн буде на нашому вокзалi. Там же буде багато усякого народу. Виiдуть батюшки з мiстечка, виiдуть, може, деякi пани; а вже княгиня з Чорнокопитiвки так доконешне виiде. Будуть стрiчать великого князя. Побачусь з людьми, з панами, з батюшками, побалакаю з княгинею й нагадаю iй за себе. Може, вже й забулась за мене, як я стрiчав архiерея в Чорнокопитiвцi, проводив його до неi в дiм i навiть сподобився обiдать в ii домi. Знаеш, на вокзалi трапиться з кимсь поговорить, щось там почуеш: то з Киева хтось принесе звiстки та новинки, то з сiл, то з княгининого двiрця.

Матушцi було невдивовижу, що о. Артемiй так раптом забажав побiгти на вокзал нiбито без усякого дiла. Вiн часто навiдувавсь туди, сливе щотижня стрiчав батюшок, котрi iхали з Киева; розпитував про консисторiю, про митрополита, за архiереiв, за новинки в Киевi. Все це о. Артемiй мотав собi на вус.

О. Артемiй озирнувсь i глянув на здоровий годинник, що висiв на стiнi за його спиною й цокав маятником так здорово, неначе хтось лупив молоточком по розбитiй тарiлцi.

— Ой час iхать, ой час! — крикнув о. Артемiй i крутнув головою так швидко, що його довгi коси обвилися трохи не кругом шиi i одно пасмо впало йому на нiс i трохи не потрапило в мисочку з чаем. О. Артемiй одкинув косу за вухо, нагнувся над мисочкою й почав хапки пити чай. Неслухнянi коси знов висунулись з-за обох вух, звiсились i впали по обидва боки мисочки.

«Може, мене допустять приступить до самого великого князя… поруч з княгинею, як тутешнього благочинного, — почав думать мрiями о. Артемiй. — Як благочинний, я скажу промову великому князевi, блисну красномовнiстю… Треба буде в дорозi скласти промову, та коротеньку, але гарну, доладну, високу на думки, квiтчасту на фрази. Треба добрати перiоди довгенькi, закругленi або пiдвести пiд форму хрii, так… на зразець промови Кониського Катеринi ІІ: «Оставим астрономам доказувать, що сонце наше стоiть неповорушно: сонце наше кругом нас ходить…» Може, великий князь зверне на мене ввагу, примiтить мене… а потiм, може, в Киевi побачиться з митрополитом… скаже про мене, похвалить мене за зручнiсть i красномовнiсть… А може, довезе за мене звiстку й до Петербурга, скаже оберпрокуроровi: «От якого я стрiв благочинного в Чорнокопитiвцi!» А тут менi шлють орден св. Анни або й золотий наперсний хрест… Треба буде й з княгинею побалакать, нагадати за себе…»

О. Артемiй не додумав своiх широких дум. Вiзок загуркотiв пiд самим ганком. Конi спинились. О. Артемiй влив заразом в рот половину стакана гарячого чаю, трохи не попiк собi рота, схопивсь з стiльця, як опечений, вхопив чорного бриля з широкими крисами, на ходi натяг рябий широкий парусиновий балахон од куряви в дорозi, скочив на вiзок i гукнув на погонича: поганяй!

Курява схопилася слiдком за наточанкою по вулицi, i наточанка щезла за брамою.

О. Артемiй звелiв погоничевi катать що е духу й поспiшать, щоб застати поiзд, котрий iшов з Киева. До вокзалу було добрих десять верстов. От конi вже вскочили в здорове мiстечко, за одним духом перебiгли через мiстечко. Жиди виглядали з крамниць i дивувались, чого це горобцiвський батюшка так хапаеться на вокзал. До вокзалу було ще верстов зо три.

— Поганяй! не шкодуй воза й коней! Треба менi заранi й зачасу приiхать па вокзал! — гукав о. Артемiй на парубка.

Парубок свиснув батогом по конях. Пiд батогом конi побадьорнiшали й понесли легеньку, але труську повозку по недавно вимощенiй мостовiй. Повозка задерчала, заскакала. О. Артемiй i собi загецав. Вiтер розносив його шерсткi, як дрiт, довгi коси по плечах; коси маялись на вiтрi, метлялись, i о. Артемiй неначе не iхав, а летiв своею особою, мов птиця шугала за вiтром. От i вокзал стало видко. Конi пiдскочили пiд ганок.

Але о. Артемiй дурнiсiнько витратив так багато палу. Вiн довiдавсь на вокзалi, що великий князь не буде проiжджать цього дня: його сподiваються завтра. На вокзалi не було нi депутацiй од мiстечок, не було повiтовоi полiцii, не було навiть станового пристава. Само по собi, що й княгинi не було. На порожнiй платформi виснув одним один жандарм, а згодом вискочив з дверей старенький, але проворний батюшка з близького сельця Листвича, непосидящий отець Сава, котрий часто виiжджав на вокзал якраз по такому ж дiлу, по якому виiхав i о. Артемiй: щоб наловить усяких звiсток та новинок i потiм розносити iх по околицi. Розумний та пронозуватий о. Сава якось зумiв з дияконiв вийти на попа на маленьку парафiю. Сусiднi батюшки дражнили його «листвинським протопресвiтером» i не дуже любили його: вiн часто iздив до Киева, бував часто в консисторii й розказував i… виказував консисторським урядовцям багато дечого про сусiд-батюшок, ще й часом докладав дечого й свого. Його страхались, як вiдомого лепетуна й викажчика в консисторii, та й скрiзь.

— О! i ви тут! — крикнув о. благочинний до отця Сави.

— Тут, о. благочинний! Стережу поiзда з великим князем. Вже третiй раз вибiгаю на вокзал! — обiзвався о. Сава.

«Чи не думае часом оцей листвинський протопресвiтер одбить у мене парадову промову до великого князя, — майнула думка в о. Артемiя. — Але дзус! Я не попущу цього! Я тут старший… натякну йому заздалегiдь, дам одкоша наздогад…»

Прибув незабаром i поiзд. О. Артемiй надибав-таки двох батюшок, котрi iхали з Киева, вглядiв знайомих жидкiв з Корсуня, з Богуслава, побалакав з ними, розпитав за митрополита, про консисторiю; в жидiв розпитав за цiни на пашню та про всяку всячину.

«А! не вдалось! А перш за все лишенько, що не вдалось стикнутись з княгинею. Поiду на вокзал завтра», — думав о. Артемiй, не сiдаючи, а неначе кидаючи свою високу постать в повозку.

«Чи не заiхати б до княгинi на часок, неначебто по якомусь дiлу?» — думав о. Артемiй, поглядаючи з гори на чудовi баньки княгининого дворця на островi Росi, на горбу, котрi виглядали з гущавини зеленого дерева, неначе гарненькi цяцьки.

Але такого дiла о. Артемiй не пригадав. Вiн заiхав на пошту, забрав своi номери «Московских ведомостей» та «Киевлянина», тут-таки розгорнув iх i, сiвши в повозку, гукнув до погонича: «Поганяй до батюшки!» Вiн з жадобою почав переглядать телеграми в газетах, гецаючи на возi й придержуючи широкi листки газети, котрi на всi боки трiпались на вiтрi.

О. Артемiй вбiг у двiр батюшки о. Порфирiя Нерушевича. О. Порфирiй Нерушевич був удiвець, любив сидiти дома, рiдко в кого бував в гостях i сам завжди був не дуже радий гостям. Але о. Артемiй усе заiздив до його, вертаючись з вокзалу. Набравши цiлий оберемок усяких новинок на вокзалi, о. Артемiй заiздив до того одшельника, щоб на свiжу пам’ять викидать усей той оберемок, усю вантагу в покоях о. Порфирiя й набрать у його ще й нових: о. Порфирiй жив недалечко од вокзалу, та ще й в здоровому мiстечку; од його, хоч-не-хоч, новинки самi лiзли й сипались в дiм, i в подвiр’я, i в оселю.

Незабаром добрi коники о. Артемiя пiдкотили повозку пiд ганок. О. Артемiй зскочив з вiзка й вiтром полетiв по сходах на ганок, згортуючи й бгаючи жужмом широкi, як простирядло, листки «Московских ведомостей». Скинувши з себе бiлий подорожнiй балахон з широкою вiдлогою, о. Артемiй з листками газет вскочив в столову о. Порфирiя.

О. Порфирiй тiльки що напився чаю. Проживаючи в мiстечку, о. Порфирiй i обiдав i пив чай багато пiзнiше, нiж батюшки по селах, вже трохи на мiський лад. На широкому столi, застеленому чистою сiльською скатеркою, стояли стакани пiсля чаю, ще не перемитi, валялись ложечки, шматочки паляницi. Усей посуд був повний мух. Мухи роем лазили по мокрих блюдечках, дзижчали в стаканах, облiплювали чорними купками грудочки сахару, чорними обiдками шматочки паляницi. Серед стола стояла скляна, кругла, наче надутий пухир, мухоловка з сахарним сиропом, вже повнiсiнька мух. Уся скатерть на столi була вкрита мухами, котрi виразно чорнiли на iй, неначе густо посiяне чорне насiння. Сонце вже заходило й кидало косий промiнь на стiл. В гарячому свiтi, засипаний мухами, увесь стiл був нiби живий, ворушився й здригувавсь в конвульсiях.

О. Порфирiй сидiв край стола й читав книжку. Вiн не любив хлiборобства, оддавав свое поле наспiл чоловiковi, але дуже любив читати книжки й мав iх доволi.

— Добривечiр, о. Порфирiй! — гукнув о. Артемiй, зскакуючи в столову.

Флегматичний о. Порфирiй аж кинувся, нiби спросоння, i вирячив своi тихi каламутнi очi на гостя.

— Доброго здоров’я! — тихо обiзвався вiн, через силу пiдводячись з стiльця.

О. Артемiй привiтався й почав цiлуваться з о. Порфирiем довго й мiцно, неначе пiвлюдського вiку не бачився з ним, хоч вiн був в о. Порфирiя минувшого тижня.

По флегматичнiй мiнi, по нешвидких рушеннях, по нешвидкiй ходi було знать, що о. Порфирiй був не дуже-то радий гостевi.

— А я оце був на вокзалi. Писали, що сьогоднi буде проiжджать великий князь, а його й не було. Така шкода, такий жаль! — гукав о. Артемiй.

«Господи, яка шкода, який жаль! — думав о. Порфирiй. — І нащо йому здався той вокзал? Певно, крутить в йому якийсь черв’як i не дае йому сидiть на мiсцi. І бувають же в свiтi такi непосидящi, такi прудкi люде! Бiгае, лiтае, кричить, верещить, репетуе…»

— Сiдайте, о. Артемiй, — обiзвався тихо господар, — от я наллю вам чаю. Прошу!

О. Порфирiй налив стакан чаю й поставив його перед гостем. О. Артемiй почав розказувать за новинки, якi почув на вокзалi; розказуючи швидко та дрiбно, вiн колотив ложечкою чай. Тонкий дзвiнкий стакан дзвенiв, мов навiжений, неначе аж кричав: ой, рятуйте! не колотiть, не бийте мене, бо не видержу, от-от лусну!

О. Артемiй дзвонив в стакан, нервово сьорбав чай ложечкою й кидав в свiй мохнатий рот. Одна муха влетiла в чай i опарилась. Вiн захопив ложечкою муху i вкинув в рот. Налапавши ii язиком, вiн повернув голову, виплював ii на пiдлогу та знов говорив. На той час непiдстриженi вуси лiзли йому в рот разом з чаем i прилипали до губiв. Вiн одгрiбав iх пальцями, роздявляючи рота, i копилив то верхню, то спiдню губу.

— Оце я на вокзалi бачив Шмуля з Корсуня, бачив смiлянського Берка, iхав з Киева о. Аврамiй i о. Василiй з Дацьок, — розказував о. Артемiй.

— А чи не бачили там часом «протопресвiтера» з Листвина, о. Саву? — тихо спитав о. Порфирiй i осмiхнувся.

— Як же? Бачив i розмовляв з ним! Але яка шкода! Я думав, стрiну на вокзалi велику силу народу, натовп депутацiй од громад, стрiну княгиню, побалакаю з нею. І подумайте тiльки собi. На вокзалi нiкогiсiнько нема! Яка шкода! Який жаль! — репетував о. Артемiй.

«І навiщо йому тi депутацii, та княгиня? Чудна людина оцей о. Артемiй. Я од тих депутацiй, од тих княгинь ладен втiкать за тридев’ять земель, а вiн сам шукае iх!» — думав о. Порфирiй.

— Що ж тут чувать у вас? — спитав о. Артемiй.

— Сказать по правдi, нiчого не чуть цiкавого. От ви то, мабуть, почули багато дечого цiкавого на вокзалi! — обiзвався о. Порфирiй. — А що вам розказував листвинський протопресвiтер?

— Розказував, що недавно iздив аж за Богуслав, а там шляхи рiвняють, бо когось сподiваються, — сказав о. Артемiй.

— Кого ж це ждуть? Може, буде iхать котрийсь архiерей або митрополит? А маршруту нема… — якимсь смутним голосом обiзвався о. Порфирiй.

— Казав, що рiвняють шляхи добре, скрiзь засипають рiвчаки, закидають гноем, присипають гнiй землею…

— Певно, буде iхать або митрополит, або губернатор, коли добре засипають рiвчаки. Якби сподiвались якогось архiерея, то тiльки притрусили б потрошку рiвчаки та бакаi й вибоi… О, погана штука! — сказав о. Порфирiй.

— Ще й як погана! А тут метрики, а тут приходо-росхiднi книжки й досi не позаписуванi! — крикнув о. Артемiй. — Ой, е хиби й недогляд! Все якось стягуешся та все надалi одкладаеш…

— А штунди, о. Артемiй, ще нема в вас в Горобцiвцi? — спитав о. Порфирiй.

— Нi, нема; не чуть.

— І в мене нема. Але листвинський протопресвiтер оце вчора казав менi, що вона вже е коло вас кругом, i в Комарiвцi, i в Шендарiвцi, i в Хильках.

— І в Шендарiвцi? Чи не бреше часом протопресвiтер?

— О, протопресвiтер усе знае гаразд! — обiзвався о. Порфирiй. — Казав, що в Шендарiвцi пiшло в штунду шiсть сiм’iв i що якась проповiдниця-штундка, якась дiвка Тетяна, була й у вашому селi i в когось ночувала аж двi ночi.

— Була й ночувала! Аж двi ночi! — крикнув о. Артемiй i схопився з стiльця. — Бреше протопресвiтер!

— Ой не бреше. Цей не з такiвських, щоб брехав, — сказав о. Порфирiй, — бо та штундка була i в нашому мiстечку, та урядник зараз витурлив ii з мiстечка.

— Ой лишечко! Ще протопресвiтер викаже в консисторii… А я про це й не знав… А я ж тутечки благочинний… Треба розвiдать, треба досвiдчиться за все.

— Довiдайтесь! Може, та пророчиця й досi сидить в вашiй Горобцiвцi… — сказав о. Порфирiй.

— Ой-ой! А в мене ж мужики — то анафеми, злодii, анцибори, антихристи! А писар, то вже й не буду казать про його, — бiдкався о. Артемiй, — ця бестiя хитра, як лисиця, а розумна й помiркована, як сатана…

— Це той Коцюбенко?

— Та це ж Коцюба! — сказав о. Артемiй. — Тiльки, хвалить бога, що наш новий митрополит правдивий чоловiк i усяких брехень не послухае, пошли йому, боже, здоров’я й довгий вiк!

Отець Артемiй встав, пiдвiв очi до образiв i перехрестився. Вiн знов сiв i почав позказувать усякi новинки, якi почув од жидiв: по чому пуд пшеницi та жита, вiвса та проса, який батюшка вмер, який видав дочку замiж, де буде швидко весiлля.

— О. Порфирiй! Чи ви не переглядали останнiх номерiв газет? — промовив О. Артемiй, витрусивши з себе, мов з мiшка, усi новинки в околицi. — Щось буде! Ой щось буде! Пруссаки крутять, чепляються до Росii. Вiльгельм говорить закиркуватi та зачiпливi промови на бенкетах.

— Нi, про це я ще не читав, — тихо обiзвався о. Порфирiй.

В той час до столовоi увiйшла сестра о. Порфирiя, вже дуже немолода панна. О. Артемiй ледве примiтив ii, тiльки кинув на неi оком, швидко пiдвiвся на стiльцi й сунув до неi хапком свою руку, неначе казав: одчепись од мене, та ще й хутчiй, бо не маю часу навiть руки тобi подать: менi треба розмовлять.

— Ой боже! Що це буде, що це буде! — галасував вiн на всю столову. — Чи ви пак читали, куди вже в останнiй час долiтали прусськi аеростати?

— Нi, не читав.

— Невже не читали?! — крикнув о. Артемiй i пiдвiвсь з мiсця. — Лiтали аж над Вiнницею, лiтали аж за Киевом, над Броварами! спустились нiмцi в Броварах, звелiли мужиковi насмажить смаженi, повечеряли, потiм сiли, знялись з мiсця та й полетiли. Ой! Боже мiй! Що це буде! Що ми будемо робить? Ой, щось буде! щось буде! — бiдкався о. Артемiй i вхопив в обидвi руки голову та й забiгав по столовiй. Довгi поли ряси, коси на головi метлялись на повiтрi. Муха влетiла в рот о. Артемiевi.

— Пху, пху! Ой боже мiй! Що це буде? Пропащi ми! — репетував о. Артемiй, випльовуючи на ходi муху.

— Я думаю, що не такий чорт страшний, як його малюють, — обiзвався спокiйно о. Порфирiй, — владика страшнiший за пруссакiв.

О. Артемiй пiдбiг до о. Порфирiя. поклав йому на плече одну руку, нахиливсь i промовив сливе на вухо: «Буде война».

Промовив вiн це та знов одскочив од о. Порфирiя, як опечений.

Стара панна тiльки стояла та витрiщала очi на о. Артемiя. Витрiщав на його очi й о. Порфирiй.

— Прощайте! Зоставайтесь здоровi! Час додому, — несподiвано сказав о. Артемiй, щiльно поцiлувався тричi з о. Порфирiем, тикнув руку паннi i, як метiль, повiявся в прихожу.

Надворi тим часом пiднявсь вiтер. З заходу наступала чорна хмара. Вiтер аж свистiв, гнув верхи дерева, пiднiмав страшну куряву на мiстечку, на шляху. Курява пiдбилась вгору, мов хмара, летiла смугами по вулицях, вилася, мов дим, вздовж шляху.

— Та зостаньтесь на нiч! Та хоч переждiть оцю лиху годину! — просив о. Артемiя хазяiн.

— Спасибi! не можна!

— Та це ж гiрше од Бiсмарка! Гiрше од пруссакiв! — смiявся з ганку хазяiн.

— Спасибi! не можна! — гукнув о. Артемiй i неначе впав у повозку.

Швидко конi його й колiсниця нiби пiрнули в страшну пiскувату хмару й нiби потонули в iй.

— Аки Ілiя пiшов на небо й потонув у хмарi, — промовив о. Порфирiй до сестри, осмiхаючись.

Вже в глупу нiч вернувся о. Артемiй додому й застукав у шибку вiкна так раптово, що трохи не розбив скла. В домi вже всi полягали спати. Сонна наймичка вискочила й одсунула засов в дверях.




II


В недiлю, йдучи до церкви, о. Артемiй сказав до своеi жiнки, що запросить до себе на чай писаря й писаршу.

— А!.. ц!.. — аж цмакнула з досадою й навiть огидою Сусана Уласiвна.

— Якби ти був запросив на чай княгиню, я була б багато бiльше рада. А писаршу!.. Ат! горе менi з тiею писаршею!

— Вже ж нiчого не поможеться. Треба ж напитувать жениха для Ватi. Вже час! — сказав о. Артемiй, вдягаючись в рясу.

На службу божу до церкви прийшов писар з писаршею. Тодi як вони обое пiдступили разом з людьми за дарою, о. Артемiй, даючи iм по шматочку проскури, стиха промовив до писаря:

— Прошу покiрно вас зайти до мене на чай пiсля служби.

— Спасибi, о. Артемiй, зайду, — тихенько промовив писар. «Певно, мае якесь дiло в волостi», — подумав вiн, оступаючись од царських врат.

— І вас просить моя матушка на чай пiсля служби, — сказав о. Артемiй до писаршi, подаючи iй шматочок проскури.

Писарша мовчки поклонилась батюшцi низенько й потiм, оступаючись, перехрестилась i дуже низько поклонилась до образiв, неначе дякувала богу за таку велику честь i пошану.

— Якесь дiло мае. Мабуть, за щось буде просить, — казав писар, йдучи з жiнкою через цвинтар.

— Якби мав дiло до волостi, то просив би тiльки тебе, а то й мене просить, — обiзвалась писарша. — А я на лихо надiла стареньку спiдницю. Хiба вернiмось додому, то я вберуся в нову зелену вовняну сукню.

— Опiзнимось. Йди вже в тому, в що вбралась, — сказав писар, а сам похилив свою чорноволосу голову, втирив очi в землю i все думав, яке б то дiло до його мав батюшка, що не тiльки його, але й жiнку запросив до себе в гостi.

— Ой, вернуся я додому та передягнусь в нову зелену сукню, — говорила писарша, — та треба б i зачесаться краще, та й надiти добре намисто або хоч накинуть на шию золотий хрестик…

— Та вже пiзно. Нехай вже прибиремось iншим часом, як попросять вдруге, — говорив писар, не пiдiймаючи голови, та все думав, чого це батюшка став такий ласкавий, що й жiнку запросив до себе на чай.

Проворний, прудкий батюшка вже скинув ризи й наздогнав iх. І о. Артемiй, i його запроханi гостi вкупi ввiйшли в двiр. Батюшка одчинив дверi в прихожу. Назустрiч гостям в прихожу зараз вийшла матушка, а за нею Ватя, i обидвi вони дуже радо привiтались з писаршею. Матушка попросила писаря й писаршу не до столовоi, а просто в залу.

Писар в дверях переглянувся з писаршею й прищулив одно око: дивись, мов, яка нам честь та пошана!

Батюшка нiколи не приймав писаря в залi, а запрошував його або в свiй кабiнет, або в столову.

— Сiдайте, Феодосiе Семенiвно, от тутечки, в крiслi! — просила матушка й присунула до неi крiсло.

Писарша, як увiйшла в залу, переступивши порiг, так i спинилась коло порога i, здаеться, не мала смiливостi ступить далi нi на один ступiнь.

— Спасибi вам! — тихо обiзвалась писарша i вже хотiла сiсти оддалеки од благочинноi, на вiденському стiльцi пiд стiною, далеченько од канапи та од стола.

— Та сiдайте-бо от тутечки, в крiслi! — знов просили матушка писаршу.

«Ото лишенько! В старiй спiдницi якось не насмiлюсь сiсти в крiслi проти вiкон на самому свiтi, та ще й коло вiкна. Якби пак в новiй зеленiй сукнi…» — думала писарша, але мусила йти на самий ясний свiт i сiсти в крiслi. Вона все неначе соромилась, щулилась i неначе хотiла сховаться в глибокому та широкому крiслi.

Для писаршi було не первинка сидiть в крiслi, сливе в такiй самiй гостиннiй. Їi батько, Семен Петрович Панасенко, був простий селянин, але вiн довгенько був волосним старшиною в недалекому селi, забагатiв, нажився, овдовiв i вдруге оженився на багатiй удовi; вiн купив тридцять десятин землi, а потiм брав у посесiю поле, забагатiв i прикупив ще сто двадцять десятин. Вiн вже став заможним, мав маетнiсть i був вже настоятелем на справжнього дiдича з селян, яких в нас в Киiвщинi вже е чимало. Семен Панасенко вже збудував гарний панський дiм в своему хуторi й завiв панську обставу в домi. Правда, Феодосiя Семенiвна вийшла замiж за писаря ще тодi, як ii батько був волосним i ходив в свитi; але тепер вона, буваючи в батька в гостях, сидiла на канапi й на вiденських стiльцях, стрiчалась в свiтлицi в свого батька i з батюшками, i з панками.

— Леонтiю Петровичу, сiдайте, прошу вас! — сказав о. Артемiй до писаря й поставив для його вiденський стiлець збоку стола.

Леонтiй Петрович Коцюбенко вже не так церемонився, як його жiнка. Йому доводилось частенько бувать в благочинного i по дiлу, i навiть в гостях. Вiн сiв на стiльцi й поклав своi здоровi зателепуватi кулаки на обох колiнах. Вiн був убраний в пiджак та панталони з дешевенького простого трика. На жилетцi телiпався важкий нiкильовий ланцюжок коло годинника.

Писар був родом таки ж з самоi Горобцiвки. Батько його був бiдний селянин, але якось спромiгся оддать його в сiльську горобцiвську церковну школу. Леонтiй вчився дуже добре, видав екзамен на вiльготу по вiйськовiй службi й, ще бувши хлопцем, служив за писаря на горобцiвськiй сахарнi. Одбуваючи вiйськову службу, вiн записавсь в вiйськову канцелярiю й служив за писаря, бо вмiв писати дуже гарно й виразно. Потiм згодом вiн служив на залiзнiй дорозi, а вернувшись додому, перейшов в горобцiвську волость за волосного писаря. Коцюбенко, побувавши в бувальцях i трохи збавивши свою чеснiсть, швидко постерiг тайну, як можна добре нажиться на писарськiй службi. Вiн брав хабарi звiдусiль, цупив громадськi грошi, де тiльки можна було iх поцупить, клав половину штрафiв з селян в свою кишеню i, як чоловiк запопадний, практичний i нерозтратливий, незабаром склав собi чимало грошенят i купив вже кiльки десятин землi. Держав вiн воли, орав, сiяв i держав навiть одного коника. Хазяйнувала бiльше його жiнка, нiж вiн, бо була зроду розумна й запопадна людина.

Леонтiй Петрович сидiв, нахиливши свою пелехату чорноволосу голову, i скоса поглядав своiми темними здоровими блискучими очима на о. благочинного. З-пiд густих низьких чорних брiв його очi виглядали хитро й свiтились розумом.

— Що ж там, Леонтiю Петровичу, чувати в вас в волостi? — спитав в писаря о. благочинний.

«Випитуе… Цiкавиться знать усе, але я йому не скажу нiчого; благочинний — чоловiк гострий, запопадний, але хибний i небезпечний…» — подумав писар i обiзвався згодом:

— Нiчого не чуть дуже цiкавого. Звичайнi справи йдуть своею чергою.

— Швидко буде громадський схiд? — спитав о. благочинний.

«Мае якесь дiло до волостi», — подумав писар i трохи згодом промовив:

— Нi! мабуть, нешвидко. Од мирового посередника нема приказу, нема й бомаги; та вiн не дуже давно скликав вже схiд.

— А менi оце жалiвся управитель, що мужики наробили багато шкоди на панських луках, — сказав о. Артемiй. — Тепер стоiть суша. Пасти конi й худобу нiгде, а мужики оце якось вночi наробили на панському сiнокосi спашу й патолочi, спасли траву з одного боку. Чи пак жалiвся управитель волосному?

— Казав волосному й жалiвся мировому, — сказав писар, — але ще од мирового не маемо нiякого приказу й звiстки.

— А поки той приказ вийде, то люде спасуть сiнокiс увесь дочиста. Вже й на моему сiнокосi позавчора попались чужi воли в спашу, — сказав о. Артемiй.

«Певно, держить людськi воли в займанi, та люде не хотять викупить. Буде, мабуть, просити, щоб волосна управа нагнала мужикiв…» — подумав писар.

— Хто то вчора приiздив до волостi з дзвоником? — спитав о. Артемiй в писаря.

— То приiздив становий пристав.

— Чого ж це вiн приiздив? —спитав о. Артемiй.

— Не знаю. Чогось кликав урядника… «Ну та й цiкавий же!» — подумав писар.

— Чи вже скiнчив ваш батько свiй новий дiм? — спитала Сусана Уласiвна в писаршi.

— Вже давненько! — одповiла писарша й запишались.

— Чи гарний же вийшов? Гарнi покоi? — спитала благочинна.

— Гарний i просторний дiм. Господи, який гарний та свiтлий, — сказала писарша й знов запишалась.

— Буде такий завбiльшки, як наш, чи менший? — спитала благочинна.

— О, багато бiльший! І вiкна трохи бiльшi, нiж у вас, — сказала писарша, зирнувши бистро на вiкна.

— Чи й мебiль вже купили? Вже обставились зовсiм? — спитала в писаршi Ватя, котра, впоравшись в столовiй коло самовара, увiйшла в гостинну й сiла на канапi.

— Вже привезли й поставили. Мебiль така гарна, така гарна, що й сказати не можна! Навдивовижу гарна!

— Така, як оце наша, чи яка iнша? — спитала благочинна, здержуючи легкий осмiх на устах.

Писарша зорила швидкими очима кругом гостинноi, бистро кинула очима по вiденських стiльцях i промовила:

— Краща, нiж ваша; стiльчики такi, як у вас, тiльки червонi, а канапа й крiсла бiльшi й кращi, нiж вашi.

— Чи вiкна та дверi високi в новому домi? — спитала в писаршi Ватя.

— Господи, якi високi та здоровi й вiкна й дверi! А вiкна якiсь чуднi, на п’ять шибок: чотири внизу, а вгорi тiльки одна, довга через усе вiкно, ще й одчиняеться знизу вгору, неначе лядка. Та в кiмнатах ясно, свiтло! А на стелi в залi ще й кружало вироблене по самiсiнькiй серединi. Господи, як гарно все пороблено! зовсiм по-панськiй, — чванилась писарша.

— Чи вже чай настоявсь? — спитала благочинна в Ватi.

— Вже, мамо! Ходiм пити чай, бо я голодна, — обiзвалась Ватя.

— Прошу в столову до чаю! — обернулась благочинна до писаршi, вставши з канапи i важкою ходою простуючи до дверей столовоi.

Усi встали й пiшли слiдком за благочинною рядочком, як пливуть качки на ставу. В просторнiй столовiй на довговастому столi, вастеленому чистою бiлою скатеркою, вже парував самовар. Артемiй посадив писаря поруч з собою; благочинна сiла з писаршею по другий бiк стола. Ватя налила стакани чаю й перший стакан обнесла кругом стола й подала писаршi. Писарша зирнула Ватi в очi й неначе прочитала в iх, в ласкавому, солоденькому i ввiчливому поглядi, причину ласкавих запросин на чай, ласкавого панькання коло неi й запобiгання ласки. В писаршi аж очi заграли од того несподiваного здогаду. Вона переглянулась з писарем, пiдвела трохи брови вгору, але писар i не думав догадуваться, за що то його жiнка говорить до його очима, натякае устами й бровами. Було знать, що писаршу брала нетерплячка щось сказать чоловiковi: вона аж зайорзала, засовалась по стiльцi. Старий вiденський стiлець легенько зарипiв пiд писаршею.

Подавши усiм чай. Ватя взяла одну тарiлку з скибками пухкоi свiжоi паляницi, другу тарiлку з гарячими пирiжками, знов обiйшла кругом стола й поставила тарiлки перед писаршею. Потiм вона вернулась, взяла в одну руку маслянку з маслом, в другу молошник з молоком i знов поставила перед писаршею.

— Прошу вас, Феодосiе Семенiвно! будьте ласкавi! пирiжки намазуйте маслом, поки гарячi, бо незабаром вже й прохолонуть, — припрошувала Ватя писаршу.

«Знаю, знаю, чого ти так коло мене тупцюеш! Знаю, знаю! Як крутиться, як панькаеться! — подумала писарша, — А колись переднiше то мене й не просили до себе. Знаю, до чого то воно стосуеться».

Писарша трохи не крикнула до свого чоловiка через стiл: «Знаю, знаю, до чого воно йдеться!» — i ледве через силу вдержала язика за зубами.

О. Артемiй розмовляв з писарем все за волоснi справи та за нового сiльського старшину, Леська, котрого недавно обрала громада.

— От тепер Лесько трохи поправиться на кращому хлiбi, а то вiн був вже занидiв, захляв, зовсiм опустився з своiм хазяйством. Леськи з давнiх-давен були першi багатирi на селi, а цей чогось захляв, скапцанiв, — сказав о. Артемiй i, нахилившись до самого вуха писаря, додав тихо, — мабуть, тим, що дурний, а дурнi усi хлянуть, бо… поневолi мусять хляти.

Писар осмiхнувсь.

— Ой дурний, iй-богу, дурний! — гукнув о. Артемiй вже на всю хату. — Тiльки ж вiн хитрий-хитрий! Теперечки вiн поправиться.

— Може, й поправиться трохи, як не розiп’еться… — знехотя обiзвався писар, — управитель вже прийняв його воли й корови на випас на панськiй луцi дурно, без плати.

— Прийняв? А моiх волiв то й не приймае! — сказав о. Артемiй. — Ото добре буть волосним! Краще й вигоднiше, нiж попом.

— Бо ви, о. Артемiй, мабуть, не просили за це управителя. Вiн гоноровитий: не попросиш, то сам нiколи не догадаеться дати.

— Правда, що не просив. Це правда! А волосний, певно, й не просив, а йому дали право на випас, — сказав о. Артемiй.

— Е, бачите, волосний — iнша рiч. Волосний потрiбний для управителя й для дiдича… Вони мають усяковi справи в волостi то за людей, за робiтникiв, то за спаш… Хоч-не-хоч, а треба кланяться, треба загоджувать та пiддобрюваться, — сказав писар i при тому гордовито пiдвiв голову вгору й одкинув своi мiцнi плечi на спинку стiльця.

Уся його постать, усей його вид наче промовляв: i ми чогось вартi! І менi мусить годити й управитель, i пан, i… ти, отче Артемiе.

Але по очах о. Артемiя зовсiм не було знать, щоб у його був потяг до того, щоб в чомусь догоджать волосному та писаревi. О. Артемiй був надто самостiйний чоловiк, хоч i запобiгав ласки в княгинi, як значноi особи, та в сусiднього багатого пана дiдича. Поки йому пани годили та робили яку вигоду, поти й вiн iх хвалив i запобiгав у iх ласки; але як тiльки вони не давали йому нiякоi вигоди, вiн мстився, лаяв iх i обговорював, скiльки було сили, бо був на вдачу осудливий.

Тим Часом Ватя, обдiливши усiх чаем, врештi налила й собi стакан чаю й сiла по другий бiк писаршi. Вона почала ласкаво розмовлять з нею.

— Чи часто буваете в свого панотця в Скрипчинцях? — спитала вона в писаршi.

— Буваю таки частенько, бо, бачите, в панотця все-таки стрiнешся з путящими людьми, побалакаеш, з кимсь побачишся, щось цiкаве почуеш. А тут… Ет! — сказала писарша, ще й рукою махнула на самовар з кокетливою зневагою, неначе молодиця.

— Чому ж так? — спитала благочинна.

— Та, бачите, тут нема з ким i поговорить до ладу… Бачишся тiльки з сусiдами-молодицями та з дячихою, а з ними яка розмова? Ет!

Писарша запишалась, знов кокетливо махнула пальцями на другий бiк, ще й губи закопилила.

«Сама тiльки недавнечко скинула очiпок, а вже й розмахалася руками й на молодиць, i навiть на дячиху», — подумала благочинна.

— То ви б частiше до нас заходили та й побалакали б з нами й розважили себе трохи, — сказала благочинна.

— Спасибi вам, матушко, але… менi якось нiяково. Мiй старий якось таки й казав менi: ходiм оце до матушки…

— От i добре б зробили, якби були прийшли, — обiзвалась Ватя, — а то ви все з тим хазяйством та з дiтьми. Ви ще молодi, ще вам не час закопуваться з головою в той клопiт.

— Коли нiяк не збудешся того клопоту. Доки була в панотця, доти гуляла й клопоту не знала, а теперечки… Ет!

— «Коли б була бiду знала, не йшла б замiж та гуляла», — обiзвався словами пiснi о. Артемiй. — А навiщо ж ви йшли замiж, коли тепер бiди й лиха зазнали?

— Бо отой причепивсь, то й пiшла, — сказала проворно писарша, махнувши не лицем, а пiдборiддям на свого чоловiка.

Матушка й Ватя засмiялись. Писарша анi осмiхнулась.

— А якби другий сватав, то, мабуть, i не пiшли б! — сказав о. Артемiй.

— Мабуть, не пiшла б та й досi гуляла б… — сказала писарша й кинула бистро своiми карими очима на писаря.

— От незабаром, на тiм тижнi, в четвер, будуть моi iменини, то ви й прийдiть до нас в гостi з Леонтiем Петровичем ввечерi на чай! — просила благочинна.

— Спасибi вам! Як не помремо, то й прийдемо, — смiливо сказала писарша. Вона вже зовсiм оббулась, оговталась i, пiдбадьорена ласкавiстю господинi та Ватi, зовсiм розбалакалась i розжартувалась.

— Тiльки в той день приiде до нас в гостi ii брат, студент, — обiзвався писар, — якось нiяково буде кидать свого гостя та йти в гостi.

— То ви заберiть свого гостя та й до нас в гостi! От i добре буде! Молодий панич трохи погуляе й забавиться на вакацiях, — сказала благочинна.

— Спасибi вам! Як брат зохотиться, то й прийдемо, — сказала писарша.

— А чом же! В нас нема церемонiй. Приходьте простацьким звичаем. Нащо нам тi церемонii. Ми люде сiльськi, — додав о. Артемiй. — Буде i вчитель з жiнкою, вашою близькою сусiдою. Вам буде весело: не перенудитесь, i поговорите, i побавитесь. Ватя заграе на фортеп’янi, а ви ще й потанцюете.

— І куди вже менi до танцiв! Натанцююсь я й так за цiлий день коло дiтей. Нехай вже молодшi од мене танцюють, — сказала писарша й засмiялась.

Напившись чаю, поснiдавши всмак пухкими пирогами, писар та писарша встали й почали прощаться.

— Не забувайте ж моiх iменин! Приходьте до нас! — просила на прощаннi матушка писаршу.

— Не забувайте ж i ви! — просив о. Артемiй писаря.

— Спасибi вам, спасибi! — дякував писар, виходячи на ганок.

І матушка, й Ватя, i сам о. благочинний випровадили гостей аж на ганок.

Йдучи через двiр, писар все заглядав в загороду та в повiтки. Вже вiн з жiнкою вийшов за ворота, та й спинився, i все через тин зорив по дворi та дививсь в одчиненi ворота повiток.

— Чого це ти так зазираеш в загороду та в повiтки? Чи не набачив там якого дива? — спитала писарша в свого чоловiка.

— Щось о. Артемiй i матушка дуже ласкавi до нас сьогоднi. Чи не зайняв часом батюшка на своiй луцi в спашу мужицькi воли або конi та, мабуть, буде просить, щоб в волостi нагнали мужикiв та здерли викуп за спаш.

— Ой ти, солопiй! А ще й маеш себе за розумного чоловiка, — сказала писарша. — Якi там воли та конi? Це вони так тупцюють коло нас, щоб залучить жениха для своеi Ватi. Адже ж брат затого скiнчить унiверситет! Хiба ж ти не примiтив, як я на тебе моргала й очима, i бровами?

— Коли ж ти моргала? — спитав писар.

— А як Ватя принесла менi стакан чаю й сiла коло мене по другий бiк. Ой ви, чоловiки! А ще маете себе за розумнiших од жiнок.

Весела й проворна писарша помалесеньку штовхнула лiктем пiд бiк свого чоловiка. Тут на самотi вона стала знов веселою, жартовливою сiльською молодицею.

— Я й примiтив, як ти моргнула носом на мене, але менi здалось, що тебе муха вкусила за нiс, — сказав писар.

— Муха вкусила… Тюхтiй ти! Не тямиш ти, до чого воно йдеться. А я швидко постерегла, чого iм треба.

Писар одначе задумавсь.

— А що буде, як з того нiчого не вийде?.. — промовив писар неначе сам до себе. — А що буде, як часом дiло пiде напереверт?

— Нiчого не буде. Наiмося, нап’емось та й додому пiдемо, як i тепер йдемо. От що буде, хоч би дiло пiшло й напереверт або й сторч.

— Еге… — обiзвався писар i знов задумавсь, — коли б часом тi пироги, тi наiдки та напитки не вилiзли нам боком, — сказав вiн трохи згодом, — отець благочинний закиркуватий i мстивий…

— А чого iм лiзти у бiк? Хiба пироги благочинноi подурiють чи збожеволiють, щоб iм вилазить нашими боками? — говорила й реготалась разом весела писарша.




IIІ


Ще за три днi до своiх iменин Сусана Уласiвна досвiдчилась, що до писаря приiхав в гостi писаршин брат, Леонiд Семенович Панасенко. Ватя потаемно од мами подала через одного жидка лист в Блощинцi до своiх приятельок, щоб вони доконешне приiхали в гостi в четвер на маминi iменини. Ватя вважала, що вона багато краща за тих панночок, i не боялась виставлять iх перед паничами поруч з своею особою. Сусана Уласiвна послала до близького мiстечка накупить свiжого м’яса, напекла чудових паляниць та пирогiв. О. Артемiй накупив в Корсунi в Берка вин та добрiшоi горiлки. Сусана Уласiвна й Ватя ще зранку бiгали, вештались, порались та прибирались до гостей. О. Артемiй ще заздалегiдь послав одного чоловiка в велике мiстечко Лисянку запросить до себе в гостi отця диякона, Гервасiя Добриловського, всiм вiдомого в околицi як зручного свата. О. Артемiй знав, що диякон бувае в гостях в писаршиного батька Панасенка, i замотав собi це на вус: постановив собi ближче зiйтися з отцем дияконом, щоб намоторить його для своеi потрiбки. «Може, колись пригодиться й оцей отець диякон, дуже язикатий i пронозуватий», — думав вiн.

В четвер перед вечором почали з’iжджаться гостi. Поперед усiх прикатали з Блощинець аж двома повозками три панночки, Ватинi приятельки, Антося, Леся й Лiпа, iх мама й iх тато, управитель, старий нiмець Шмiдт, давнiй знайомий о. Артемiя. Шмiдт переднiше був управителем таки в самiй Горобцiвцi й оженився з дочкою одного посесора з простих горобцiвських селян, котрий забагатiв i взяв в посесiю межуюче з Горобцiвкою невеличке сельце. Пiсля iх приiхало ще кiлька сусiд батюшок з матушками; далi прибув i отець Порфирiй, котрий нiгде не бував, але мусив навiдатись до о. благочинного, щоб часом о. благочинний не зобiдивсь i не розгнiвався. Трохи пiзнiше прийшов горобцiвський управитель. Писаря, писаршi i ii брата не було.

Ватя з приятельками щось шепотiла нишком i все поглядала в вiкна на двiр. Коли це в одчинену браму вбiгла пара коней, а на повозцi забiлiли двi паничiвськi постатi в бiлих парусинових балахонах, з головами, напнутими вiдлогами. То приiхали два молодi паничi, скiнчившi семiнарiю; вони служили за вчителiв в народних школах в недалеких селах.

— Ну, та й гоноровитий писаршин брат! — тихенько сказав о. Артемiй до жiнки. — Не йде до нас в гостi! Може, й не прийде, не хоче знаться з нами.

— Як не прийде, то й плакать не будемо. Я гордих не люблю, — тихо обiзвалась матушка. Але це вона тiльки так говорила: ii вже брало за серце, що писарша з братом i досi не приходять.

Несподiвано рипнули дверi з ганку в прихожу. Сусана Уласiвна через одчиненi дверi вглядiла кудлату чорноволосу писареву голову; за ним слiдком увiйшла писарша, а за нею неначе вскочив ii брат, Леонiд Семенович Панасенко. Матушка вийшла до iх в прихожу назустрiч.

— Це мiй брат! — рекомендувала свого брата весела писарша.

— Я дуже рада, що ви прийшли, — обiзвалась матушка до Леонiда Семеновича. — Прошу ж в залу до моiх гостей!

— А ми оце трошки опiзнились. Мав я деяку роботу в волостi, — сказав писар, чепляючи свiй бриль на кiлочок i пригладжуючи кострубату голову долонею.

— Прошу вас до гостей! Нашi гостi вже давненько поз’iжджались, — сказала матушка, показуючи рукою на одчиненi дверi в столову.

Серед столовоi стояв о. Артемiй i балакав з своiм сусiдом о. Порфирiем. О. Порфирiй мовчки слухав його оповiдання й тiльки дивився, як швидко миготять широкi губи в о. Артемiя. О. Артемiй вглядiв в дверях писаря й побiг до його назустрiч.

— А! Леонтiй Петрович! — крикнув о. Артемiй, ще й руки пiдвiв вгору, неначе був напоготовi вхопить його в обнiмок i поцiлувать. Вiн ухопив руку писаря в обидвi своi широкi долонi й почав трясти з усiеi сили.

— Чого це ви так пiзно! А ми вас ждали, сподiвались, та й годi сказали, — весело гукав на всю столову о. Артемiй, неначе вiн був радий писаревi, як рiдному батьковi.

Писар тiльки осмiхався: вiн не йняв вiри щиростi надзвичайно радiсного привiтання. Вiн знав, що той пал, та привiтнiсть та жвавiсть були в його бiльше виявком жвавостi вроди i вдачi, а може, й зумисного вдавання, нiж щирого привiту.

— А от i Феодосiя Семенiвна! Здоровi були! Пiзненько-пiзненько, нiгде правди дiти! — гукав о. Артемiй до писаршi.

Писарша поздоровила о. Артемiя з iменинницею й заповiстила свого брата.

— А! ваш брат! Леонiд Семенович! Дуже радий, дуже радий, що ви прийшли до нас. Дуже радий з вами познайомиться, хоч я вже неначе знайомий з вами, не бачивши вас в лице, — промовляв о. Артемiй до молодого студента.

— А от мiй сусiд, о. Порфирiй, — рекомендував о. Артемiй, — а це моя дочка, Валентина Артемiвна.

Стiл в столовiй вже був застелений. На кiнцi стола вже стояв здоровий самовар, блискучий та лиснючий, i парував пiд саму стелю. Ватя засипала чай i з-за високого самовара зирнула вважливо очима на молодого Панасенка.

Панасенко був тонкий, височенький, з лиця трошки схожий на сестру. Його вид, неначе загострений внизу, з гостренькою борiдкою, з тоненькими устами, був трохи чудний, але кругле, випнуте, високе чоло з високими бровами, темнi, гострi, пронизуватi й трохи насмiшкуватi очi одразу притягли до себе Ватинi очi. Вона задивилась на високi брови й не похопилась вийти з-за самовара. Молодий студент проворненько й смiливо пiдбiг до неi й подав iй руку. Ватя ледве встигла поставить чайник на стiл i закрутить кран самовара. Окрiп бризнув з-пiд крана, i дрiбненькi крапельки впали на ii руку й нiби вкусили, як блохи.

— Ой! — нишком крикнула Ватя й ледве вдержала крик.

Леонiд Семенович подав iй руку й поклонився.

— От трохи через мене не попекли собi рук, — сказав Панасенко, — вибачайте менi, що я став причиною цього лиха.

— Та це невелике лихо! Про це лихо менi байдуже: впало на руку двi крапельки, неначе двi спасiвськi мухи вкусили, — обiзвалась Ватя; i хоч ii вкусило нiби двi мухи, але вона встигла придивиться, що в Леонiда очi веселi й карi, хоч уста тонкi й сухi, а пiдборiддя трохи гостре.

— Прошу ж в гостинну до гостей, та й будьте нашими гiстьми! — сказав о. Артемiй i сам повiв нових гостей в гостинну.

З просторноi гостинноi через одчиненi в столову дверi не чути було нi духу. Гостi тiльки що зiбрались, не обзнайомились, а декотрi були мiж собою й незнайомi; вони сидiли мовчки або розмовляли пошепки, наче боялись говорить голосно.

— Прошу сiдати ближче до стола! — сказав о. Артемiй до писаршi й поставив стiлець коло стола, близько од крiсла, де сидiла одна матушка, з котрою писарша була знайома.

Писарша тепер вбралась в нову вовняну зелену сукню, ще й почепила на шию шiсть разкiв доброго товстого намиста. Стiлець стояв якраз на самому сонцi. Писарша смiливо, без остраху й вагання тепер йшла на свiт, мов метелик. Вона сiла, ще й стiлець одсунула на самiсiньке кружало з променiв сонця, бо була певна в тому, що ярий свiт не ганжуе ii, а ще красить, ii очi нiби казали: дивiться, мов, матушки, яка на менi гарна зелена сукня! Краща, нiж на вас!

Феодосiя Семенiвна й справдi зеленiла та червонiла в пучках гарячого свiту, неначе кущ калини з червоними китяхами ягiд. Кольори були рiзкi, дуже ярi, iскрянi, але не без ефекту.

О. Артемiй порекомендував писаря та Леонiда декотрим iм незнайомим батюшкам та двом сiльським вчителям-семiнаристам. Писар сiв коло управителя й почав з ним розмову. Молодi панни Лiпа, Леся, Антося та ще двi iх приятельки сидiли рядочком в кутку коло п’янiна. Леонiд Семенович привiтався до iх: вони були йому давненько знайомi. О. Артемiй поставив стiльця коло стола рядом з писаршею, попросив сiсти Леонiда Семеновича й сам сiв поруч з ним.

Леонiд Семенович, увiйшовши в гостинну, дуже здивувався, вглядiвши чималi рядки гостей на канапi й на стiльцях. Тодi як вiн був в столовiй, йому здавалось, що гостинна була зовсiм порожня. Матушки сидiли поважно й навiть з пихою та гордовито позирали одна на одну. Панни й паничi стовпились коло п’янiна в кутку й розмовляли сливе нишком мiж собою, неначе страхались говорить голосно, нiби в церквi.

О. Артемiй вскочив в гостинну, крикнув, гуркнув стiльцями, зареготавсь i неначе внiс з собою веселiсть, нiби побудив сонних, дрiмаючих гостей. Вiн почав крикливу розмову з Леонiдом Семеновичем. Леонiд Семенович так само був з крикливих, був навiть трохи штукар, любив пореготатись i пожартувать. Його жарти й штукарство часом переходили через край i були трохи грубi, зателепуватi, навiть часом вульгарнi, простацькi.

— А ми, о. Артемiй, оце в дорозi до вас трохи не перекинулись, — почав Леонiд Семенович.

— Хiба ж ви приiхали до нас? — спитав о. Артемiй.

— Нi, прийшли пiшки, — сказав Леонiд Семенович.

— Хiба ж можна, йшовши пiшки, перекинуться? Оце диво! — спитав о. Артемiй.

— От так, як бачите! Трохи не перекинулись, та ще й на мiстку. Ото б викупались гарно в багнi! Йдемо ми рядком через мiсток збоку, попiд вiр’ям на мiстку, а дошки пiд нами ворушаться та вгинаються, неначе клавiшi на фортеп’янi. Я ступив на край дошки й трохи не шубовснув в болото, та якось вхопився за вiр’я, а сестра мене вирятувала: стала на дошку з другого боку та й переважила, неначе в переваги грала зо мною, — казав Леонiд Семенович i разом реготався.

— Ото якби на такий мiсток наскочив губернатор! — сказав о. Артемiй, поглядаючи на писаря.

— То шурхнув би пiд мiст, а потiм вилiз би; а мужики обтерли б полами йому чоботи та штани, та й годi. От що було б! — обiзвався Леонiд Семенович.

— Та на цьому був би й кiнець? — спитав о. Артемiй.

— Нi, не на цьому: потiм вiн ще загнув би в батька — в матiр чеснiй громадi, та аж на цьому був би вже кiнець, — сказав Леонiд Семенович.

— Ой, мабуть не на цьому! — обiзвався писар.

— Ще була б пiсля того бомага, та ще й крутенька, — обiзвався з кутка о. Порфирiй.

— Та бомага, що зветься чубонаминайка, — додав Леонiд Семенович, — але од мене такоi бомаги в волосну управу не буде. Це певно.

— І од мене такоi бомаги не буде, хоч i я трохи не провалилась на мiстку, — смiливо додала писарша.

Матушки зирнули одна на одну: чи ти ба! яка, мов, вона смiлива!

Одначе ця проста й весела розмова розворушила гостей.

Веселий о. Артемiй своiм камертоном завдав тон, а Панасенко пiдхопив у той тон, i писар вже вхопив у той тон, а писарша несподiвано вхопила дискантом, та ще й затягла горою. Гостi стали смiливiшi, розворушились, почали пiд той шум та гомiн розмову. Отець Артемiй дав веселу направу в гостиннiй. Панночки навiть насмiлились вийти з-за п’янiна й пiшли ходить по залi, побравшись попiд руки. Паничi пристали до iх збоку. Не всидiв на стiльцi й Леонiд Семенович. В гостинну увiйшла Ватя. Вона була на той час дуже ефектна в темнiй сукнi, обсипанiй дрiбненькими малиновими крапельками та квiточками; кофта була обшита малиновим оксамитом, при котрому дуже виграв ii матовий вид та темнi здоровi й виразнi очi. Малиновi оксамитовi облямiвки та уставки простягались аж до плечей i дуже пiдходили пiд колiр ii повних виразних уст. Їi повненька постать, стягнута сукнею, була показна серед iнших панночок, дрiбненьких та низеньких на зрiст.

Леонiд Семенович знехотя задививсь на Ватю. Вiн дуже любив паннiв i одразу вмiв вловить в кожнiй паннi тi прикмети краси, якими хоч потрошку обдiлила ii мати-натура: чи була б то краса очей, чи краса гарних уст, чи краса усiеi постатi. Найменший слiд дiвочоi краси не мiг потаiться перед його гострими очима. Вiн задивився на чорнi, виразнi Ватинi очi. Їх матовий блиск одразу зачепив його нерви.

Леонiд Семенович раптом пiдвiвся з стiльця й подав його Ватi.

— Спасибi вам, Леонiде Семеновичу, — сказала Ватя, — рада б сiсти, та нiколи. Час запросить гостей до чаю.

— Гостi й самi знайдуть шлях до чаю, а ви, Валентино Артемiвно, побавтесь з нашими сусiдками. Бачите, як вони нудяться: ходять та й ходять, неначе мiсця собi не знайдуть з нудьги.

Ватi цей тон здався не дуже делiкатним. Вона осмiхнулась, бо не знала, що Антося, Леся й Лiпа були ще переднiше Леонiдовi знайомi. Проворна не в мiру i навiть криклива, Антося обiзвалась до Леонiда:

— Не думайте, що нас нудьга бере! Нам зовсiм-таки весело.

— І без мене вам весело? — спитав Леонiд Семенович.

— І без вас весело, а з вами ще веселiше, — обiзвалась голосно смiлива Антося.

Ватя й iншi панни зареготались. Антося зросла на селi i вчилась в мiстечку. Вона дуже була схожа на сiльських дiвчат i в манерах, i в розмовi, i в жартах, бо була в близьких стосунках найбiльше з дiвчатами i нiби пропахалась iх духом.

— Може, це ви тiльки говорите менi комплiмент? Як я на вас наводжу нудьгу, то я й ладен втекти через оцi дверi в садок та й сховаться в кущах, — обiзвався Леонiд Семенович i показав рукою на склянi дверi, через котрi було видко садок та квiтник коло ганку.

— Про мене й тiкайте! — крикнула Антося.

— О, не тiкайте! Ви весела людина, а нашi гостi без вас i справдi будуть в нас нудить свiтом, — сказала Ватя.

— Як будете тiкать, то ми попросимо о. Артемiя замкнути дверi та й сховать ключ в кишеню або де й далi, — жартувала весела Антося.

— Аж у камоду, — тихо обiзвалась Ватя. Ватя неначе заметилась веселiстю од Антосi та Леонiда Семеновича. Вона й собi стала якось проворнiша й веселiша i вийшла з своеi звичайноi апатii та длявостi.

— А тим часом, поки ви зберетесь замикати дверi та ховать ключ, просiть, тату, гостей до чаю. Чай вже готовий, — сказала Ватя, обертаючись до свого панотця.

Не встиг панотець встать з стiльця, як у дверях гостинноi з’явилась висока, гарна та рiвна постать горобцiвського вчителя школи, а за ним слiдком увiйшла його жiнка, кандибаста, тонка, висока й смуглява, як циганка. Вони привiтались з хазяiном та з деякими гiстьми. Вчительша обернулась до стола i вглядiла коло стола на стiльцi нiби ясно-зелену писаршу. Вона так i одскочила од стола й подалась назад. Писарша була весела й розбалакалась з сусiдкою, але як углядiла коло себе вчительшу, то одразу нiби занiмiла. І писарша, i вчительша зирнули одна на другу й понадимались. Вчительша втекла аж на другий кiнець гостинноi й сiла на стiльцi за п’янiном мiж молоденькими паннами. Ватя примiтила цей маневр вчительшi й осмiхнулась. Примiтили це деякi гостi i собi осмiхнулись.

«Якби я знала, що застану тут оту iродову писаршу, то нiхто не заманив би мене сюди й калачем, — думала вчительша, скоса поглядаючи на писаршу. — Ще й у зелену вовняну нову сукню вбралась i червоне намисто почепила! Мабуть, знала, ота зелена потороча, що тут стрiне мого чоловiка… Це вона хоче його знов причарувать. Це вона для його так прибралась! Я постерегла, що було так».

Писарша, зирнувши скоса на вчительшу, пригадала собi свiй, зумисне перекинутий вчительшею борщ в печi та вирванi з огудиною своi огiрки… Уся ii жовч розворушилась одразу, неначе закипiла, приставлена в горщечку до жару. Писарша почервонiла, надулась, набундючилась, як iндик, та аж сопла од злостi.

Писарша та вчительша полаялись на смерть ще тодi, як писар тiльки що оженився й став за писаря в волостi. Школа й волость змiщувались в одному здоровому мурованому домi: по один бiк в домi од улицi була управа, по другий бiк — школа й житло для вчителя. Писар тодi жив при волостi в однiй кiмнатцi, але для його не було опрiчньоi своеi пекарнi. Громада постановила, щоб писарша варила собi страву в однiй печi з вчительшею, поки буде збудована друга пекарня. Спочатку вчительша й писарша жили мiж собою в приятельствi, варили обiд в однiй печi. Але як два попи в однiй церквi та два коти в мiшку нiколи не помиряться, так не помирились i двi хазяйки коло однiеi печi. Негарна та немолода вчительша на лихо почала примiчать, що ii чоловiк, Гнат Самборський, почав без сорому залицяться до писаршi… Писарша i вчительша зараз-таки полаялись… Одного дня вчительша од злостi зумисне перекинула в печi писаршин борщ. Писарша, не гаячись, зараз вибiгла з пекарнi, вирвала усю оргiнiю, котру вчительша посадила в квiтнику перед своiми вiкнами, повиривала геть чисто всю й повикидала в двiр свиням. Вчительша вибiгла i, вглядiвши таку шкоду, прожогом побiгла на писареву половину городу, вирвала з огудинням усi писаршинi огiрки, забрала в оберемок i викидала в двiр на самiсiньку оргiнiю. Їх чоловiки повибiгали з хати й ледве за руки вдержали своiх розлютованих жiнок од дальшого безглуздого спустошення городу та квiтника.

Од того часу жiнки вже не могли помириться, хоч писар вже поставив собi гарний дiм i перейшов в його на життя. Писарша не могла забути за своi огiрки, вчительша не могла забуть про свою оргiнiю, i… не забули до самоi смертi… Покористувались тiльки з тiеi лайки та бiйки свинi. Писарша зосталась без борщу й без огiркiв, вчительша без оргiнii; а свинi пообiдали всмак оргiнiею, ще й огiрками закусили i навiть спасибi iм не сказали за смачний обiд.

«А ще й казав менi мiй чоловiк, що писаршi не буде на iменинах, що писарша не бувае в гостях в батюшки. Казав i, мабуть, знав добре, що бреше», — думала вчительша. виглядаючи з-за п’янiна.

«Не забуду я нiколи свого борщу та своiх огiркiв, не прощу я тобi цього довiку — до суду», — думала писарша та все навiщось надималась та супила брови, певно, на вiтер, бо вчительша вже на неi й не дивилась.

Вчитель i писар вже давно забули й за тi огiрки, i за ту оргiнiю та перекинутий борщ: вони посiдали рядочком i звичайненько балакали. Вчительшi це, очевидячки, не сподобалось. Вона втирила своi чорнi очки в лице свого чоловiка й неначе казала очима: «І як ти ото смiеш балакать з моiми ворогами, коли я цього не хочу! Потривай же! Я ж тобi дома вичитаю молитву!»

Але вчитель не втямив розмови очима своеi жiнки i все любенько балакав з писарем.

— Прошу вас до чаю! Чай вже готовий! — просив своiх гостей о. Артемiй, показуючи на дверi в столову.

Але гостi його неначе не чули. Старшi вгнiздились в крiслах та на м’якiй канапi й розмовляли стиха: iм, очевидячки, було добре сидiть, i вони лiнувались пiдвестись з мiсця. Молодi збились в купу в другому кутку коло п’янiна й провадили веселу розмову, вигадували та реготались.

Сусана Уласiвна ждала, ждала гостей до чаю й мусила сама вийти в гостинну.

— Прошу покiрно до чаю, бо чай прохолоне! — промовила вона, обертаючись до канапи та крiсел, де сидiли матушки, писар, управитель та вчитель. — Феодосiе Семенiвно! прошу в столову до чаю! — сказала Сусана Уласiвна, обертаючись до писаршi, як людини, потрiбноi для ii потайних замiрiв.

«Чи ти ба, яка честь писаршi! Сама благочинна просе ii до столу; ще й зве на ймення й по батьковi. А мене й не просе… Не пiду я в столову! не хочу я й чаю! Не сяду я за одним столом з писаршею», — думала вчительша, сидячи в кутку.

Старшi гостi зашумiли й застукотiли стiльцями, зашарудiли ногами й перейшли в столову. Писарша встала в стiльця, гордовито поглянула на вчительшу, задерла лице вгору, помаленьку пiшла слiдком за Сусаною Уласiвною й неначе казала вчительшi: дивись, мов, як мене шанують, а тебе так нi! мое цвiте — твое в’яне!.. Молодi зостались в гостиннiй.

— Наталiе Корнiiвно! а ви чом не йдете в столову до чаю? Прошу вас! — просила Ватя вчительшу.

Наталiя Корнiiвна була з тих, що при чужих людях нявкають, а в себе вдома гавкають. В гостях вона як розмовляла, то нiби нявкала, як кiшечка, тихо, солодко, облесливо, неначе хотiла сказать: «Дивiться, мов, яка я свята та божа!» Вдома вона кричала й репетувала на всю пельку: там вона забувала, що вона свята та божа.

— Спасибi вам… я вже дома пила чай. Я й тут посиджу. Менi з вами так приемно сидiть. Усi тут такi веселi. Менi тут так гарно, так гарно, — нявкала вчительша.

— Та хоч стаканчик випийте! От я вам сюди принесу стакан, — сказала Ватя.

— Няв-няв-няв! — тихо зашепотiв Леонiд Семенович над самим вухом в Антосi. Весела Антося зрозумiла й зареготалась.

— Чого ця вчительша так нявкае? — тихо спитав в Антосi Леонiд Семенович.

— То вона тiльки в гостях: няв-няв-няв! а в себе в хатi вона: гав-гав-гав! — тихо одказала Антося, котра добре знала вчительшинi норови. — Ця вчительша як розгавкаеться в себе вдома, то i вчитель тiкае з хати, i сторож з школи тiкае на город; бо раз вона, розлютувавшись, так потягла сторожа залiзною кочергою, що синяки було знать цiлий мiсяць.

«Якась писарша, якась мужичка, справжня молодиця, тiльки через те, що напнула на себе зелену сукню, пиндючиться, пнеться вгору. Вона забула, що мiй батько був священик, а дiд — Звенигородський протопоп. Чи ти ж менi рiвня! А ще й несеться вгору. Задерла кирпу до стелi, гордовито поглядае на мене», — гавкала вчительша в своему серцi.

Усiм було байдуже про неi. Молодi панни та паничi зостались в гостиннiй. Ватя поналивала стакани й поставила iх на столi в гостиннiй. На канапi, на крiслах засiла молода компанiя. Старi обсiли стiл в столовiй навкруги.

Компанiя в столовiй була весела. Усi розмовляли, гули, як бджоли в пасiцi. Але голос о. Артемiя перемагав усi голоси. Розговорився навiть мовчун о. Порфирiй.

О. Порфирiй вийшов з семiнарii одним з перших студентiв. Зайнявши парафiю, вiн з завзяттям взявся й за просвiту в школi, i за пiдняття моральностi в селi, щонедiлi говорив проповiдi, а найбiльше проти п’янства, завiв братство, товариство тверезостi, навчав селян на обiдах, вчив в розмовах, але побачив, що його просвiтня проповiдь не вчинила чуда: не переробила селян на янголiв за якийсь десяток рокiв, чого вiн сподiвався, не маючи i втямку про те, що такий психiчно-iсторичний моральний розвиток темних мас не робиться за якийсь десяток рокiв, та ще й тодi, коли нема нi доброi нацiональноi школи, нi народних бiблiотек, нi читалень, нi пiддержання й iнiцiативи од громади й зверху… І о. Порфирiй дiйшов до песимiзму, зневiрився б своему дiлi i… на все махнув рукою, закопавшись в книжки.

— Ну й мужики тепер стали, Леонтiю Петровичу! — обернувся о. Артемiй до писаря. — Чом пак хоч ваша волость не припинить iх трохи?

— А як же ми iх будемо припинять? — спитав писар. — В нас е холодна, та й бiльше нiякого страху на iх не маемо в руках.

— То ви iх хоч принаймнi замикайте частiше в холодну, абощо! — кричав о. Артемiй. — Спустошили, геть дочиста спасли мою луку.

— Та й панську сiножать спасли, — обiзвався управитель, — i ми нiчого не вдiемо, бо була суха весна; i почали позов, та й те нiчого не помогло. Хоч вiйсько став на луках.

— Розносились з тiею штундою, як старець з писаною торбою, — сказав о. Артемiй, — аби що сказав мужиковi, то вiн зараз тобi: коли так, то ми в штунду! А йде п’яний проз двiр, голосно попiв лае.

Батюшки почали розмовлять за двох вiкарних архiереiв, котрi тiеi зими iздили по селах, та ще й взимку.

Коли це несподiвано в прихожiй щось рипнуло дверима й зачовгало простими чобiтьми: то приiхав о. Сава. Вiн неначе крадькома в’iхав у двiр на своiх поганеньких кониках, неначе крадькома увiйшов i в прихожу. На його навiть собаки не забрехали.

— Листвинський протопресвiтер! Приiхав листвинський протопресвiтер! — неначе на вухо один одному шепотiли батюшки. Розмова одразу впала. Усi в столовiй замовкли. Про архiереiв нiхто вже й слова не писнув. О. Сава увiйшов тихенько, неначе ступав навшпинячки, i привiтався до хазяiна, поздоровив благочинну з iменинами, поздоровкався з гiстьми й сiв. Присадкуватий, дуже широкий в плечах, з здоровою головою, з широкою кучерявою бородою, в рушеннях зателепуватий, цей хамула, о. Сава, i справдi одрiзнявся од iнших батюшок, i тонких, i високих. Його надзвичайно широкi груди неначе були призначенi для протопресвiтерських хрестiв. Усi знали, що о. Сава мае родичiв i знайомих в консисторii й частенько iздить до Киева та заглядае в консисторiю; усi знали, що вiн любе там багато дечого зайвого розказувать за сусiд-батюшок, чого не годилось би розказувати, i часом виказуе на декого.

«Ну, тепер хоч починай хреститься до образiв i за князiв, i за архiереiв, i за христолюбиве воiнство! — подумав о. Артемiй. — Принiс нечистий оцього листвинського протопресвiтера, що висвятився на попа з дякiв. Треба кидаться в полiтику».

О. Артемiй виписував «Московские ведомости», бо редакцiя посилала це добро сiльським батюшкам сливе за безцiнь, за половину цiни. Багато батюшок виписувало дешевенькi петербурзькi газети: «Свет» i «День», i хоч нiчогiсiнько бiльше не читали, але трохи цiкавились полiтикою.

— Чи чули новину? — почав о. Артемiй. — Бiсмарк полетiв, полетить i Капрiвi!

— Куди ж вiн полетить? — спитав насмiшкувато о. Порфирiй. — Чи в вирiй, чи хiба, на мiсяць?

— З мiсця полетить! Це по газетах видно, — сказав о. Артемiй.

— Щасливоi йому дороги! А вам, о. Саво, не шкода того Бiсмарка та Капрiвi? — спитав в о. Сави о. Порфирiй.

О. Сава передивлявся тiльки единий журнал «Єпархиальные ведомости» та й то не все читав, а тiльки той оддiл, де писалось про награди. Вiн не читав навiть «Света», вперше почув про якогось Бiсмарка й тiльки махнув рукою та й промовив: «На здоров’я! нехай летить, аби ми на стiльцях сидiли».

— Невже вам його не шкода? — спитав насмiшкувато о. Артемiй в о. Сави.

— А чого менi його шкода? Хiба вiн менi сват чи брат? Як полетiв з мiсця, то другий на його мiсцi сяде. «Ворона з мiсця, сокiл на мiсце», — сказав о. Сава.

О. Артемiй розвiвся про прусську полiтику, говорив гаряче, з запалом, винiс останнiй номер газети, голосно прочитав тi виписки з нiмецьких газет, в котрих нiмцi ганили Росiю.

— Боже мiй! Що це буде? Що це буде? — гукнув о. Артемiй i при тому схопився з мiсця, вхопивсь обома руками за голову й з пафосом бiгав по столовiй та репетував: — Це все не доведе до добра! Що ми в свiтi божому будемо робити, як буде война? О. Саво, що ми тодi будемо робить?

— Нiчого. А що ж ми будемо робить? — обiзвався о. Сава.

— Як то нiчого? А як сюди прийдуть пруссаки та застукають в вашi дверi? Що ви тодi робитимете? Га?

— Хто його знае, що я тодi робитиму. Мабуть, вiзьму табатирку, встромлю в неi пучку та понюхаю табаки, як оце тепер, — сказав о. Сава, котрому i в снi не снились нiякi пруссаки.

О. Сава й справдi витяг з кишенi табатирку, всунув в неi пучку й понюхав табаки.

— Ото добрi лiки од пруссакiв! кращi, нiж рушницi та гармати, — обiзвався о. Артемiй з смiхом.

«Чого вiн бiгае та галасуе? — думав о. Порфирiй. — Неначе тi Бiсмарки та Капрiви вже штрикають його ззаду списами та пiдсмалюють вогнем. Чудний чоловiк!»

— А як застукають пруссаки в моi дверi, то я дверi запру, — сказав о. Сава.

— А як вони виставлять вашi дверi? — спитав о. Артемiй.

— То о. Сава сховаеться на пiч, — промовив о. Порфирiй.

— А як вони застукають вас i на печi? — спитав в Сави о. Артемiй.

— То я тодi скажу iм: iдiть собi к бiсовому батьковi туди, звiдкiль прийшли! — одгрiбався о. Сава.

Усi зареготались з такоi полiтики о. Сави проти пруссакiв. Зареготавсь навiть завжди поважний писар.

Леонiд Семенович, почувши з гостинноi, що о. Артемiй чогось галасуе, тихенько пiдступив до дверей i заглянув в столову. Ватя обернулась до його й промовила:

— То, певно, тато розмовляе про полiтику та пруссакiв.

Вона засмiялась; засмiялась i Антося. З тiеi полiтики о. Артемiя таки добре смiялись сусiди, бо самi нi за яку полiтику й думки й гадки не мали.

Тим часом Ватя поставила стакани чаю в гостиннiй на столi й попросила паничiв та паннiв до чаю. Вчительша сидiла нарiзко од усiх, в куточку, мов сирота, i нi до кого не говорила. Ватя попросила й ii до стола. Вчительша сiла на канапi поруч з Ватею. Паничi та панни обсiли й обстали стiл навкруги. Вчительша в чорному убраннi, з своiм невеселим, навiть сумним лицем, серед молоденьких паннiв здавалась нiби якоюсь директрисою iнституту, а ще бiльше скинулась на iгуменiю панянського монастиря. В гостиннiй мiж паннами та паничами розпочалась така голосна розмова, як i в столовiй мiж старими. Здавалось, два голоснi хори тягли якiсь дрiбненькi спiви в дуже швидкому allegro, розсипчастому та вередливо поплутаному. Весела Антося та Леонiд Семенович давали тому  концертовi тон. Їх найбiльше було чуть мiж iншими дзвiнкими голосами.

Почувши через дверi, яку полiтику проповiдував о. Сава, паничi пiдняли цю полiтику на смiх.

— Чи чуете, який героiзм проти пруссакiв проповiдуе о. Сава? — промовив один молодий вчитель.

— Хоче потрусить iх табакою. Це якась полiтика тютюну, полiтика чи листвинська, чи корсунська, — обiзвався Леонiд Семенович.

— А ви любите читать про полiтику? — спитала Ватя в Леонiда Семеновича.

— Борони мене боже! Чого вже чого, а полiтики не люблю. Так перебiгаю очима газети, аби знать, що на свiтi дiеться. От Антонiна Григорiвна так любе полiтику: перечитуе «Свет» од дошки до дошки, — сказав насмiшкувато Леонiд Семенович, ще й скоса зирнув на Антосю насмiшкуватим оком.

— І вигадали! Де ж ви чули або бачили, щоб я читала той «Свет»? — обiзвалась Антося.

— Менi сорока на хвостi це принесла, — сказав Леонiд Семенович.

— То та сорока, мабуть, помилилась: не з нашого двора летiла, а тiльки потрапила в ваш хутiр, — казала й реготалась Антося.

— Ба нi, з вашого двора, бо вона менi розказала!..

— Чудна якась сорока!

— Я дуже люблю читать про маркiзiв, про iх замки та палаци. Читаеш книжку, неначе казку, — обiзвалась Ватя.

— Якби хто написав повiсть за нашу богуславську Ривку, я з великою охотою прочитала б ii. Ривка, що продае дамськi убори, ця вже зовсiм поетична. Раз я торгую в неi лiтнiй капелюш, а вона каже: панно, купуйте в мене капелюш, бо тi усi панни, що в мене покупили капелюшi, усi дочиста повиходили замiж, — сказала Антося.

— От бачите, Валентино Артемiвно! Хiба ж це була б не поезiя?! — сказав Леонiд Семенович i бистро зирнув на Ватю очима, ще й засмiявсь. З-пiд темних вусикiв заблищали його довгi бiлi чималi зуби, котрi якось закрасили його гостре мефiстофелiвське пiдборiддя. Той осмiх красив його веселий вид. Ватя задивилась на його брови на високому чолi, на його веселий вид i примiтила, що в неi в серцi щось заворушилось, примiтила почування, приемне й радiсне. Воно майнуло швидко й прудко, як промiнь сонця часом прорветься через хмарки й майне по ставку од берега до берега; i ставочок нiби повеселiшае й засмiеться мiж зеленими берегами. Щось радiсне злинуло на ii серце, ii чималi очi засвiтились; вона почутила в нервах жвавiсть, якусь бiльшу живнiсть i стала веселiша й проворнiша.

Ватя швиденько та проворно пiдвелася з мiсця, вхопила два порожнi стакани й не пiшла, а нiби побiгла в столову, щоб налить чаю. Вона сама здивувалась, де це взялась у неi така хiть до роботи, жвавiсть та проворнiсть! Антося кинулась помагать своiй приятельцi й поодносила решту порожнiх стаканiв в столову. І Антося бiгала з стаканами, i Ватя бiгала; обидвi неначе грали в хрещика, неначе хотiли одна другу випередить.

Вчительша сидiла й мовчки поглядала на паннiв; вона втямила, до чого йдеться та бiганина й тяганина, чого то обидвi панни неначе грали в хрещика. Вчительша була з тих, що в гостях сидять i мовчать, нiчогiсiнько не говорять i тiльки мовчки спiдлоба поглядають на других гостей; але за всiма кмiтять i мовчки слухають, за що тiльки балакають. І вже вдома з близькими приятельками пригадують усе, що хто сказав, хто як ступив, i все це пересуджують, додають свого, прибрехавши, i всiх ганять, i всiх осуджують.

Почалась розмова мiж паничами. Молодi вчителi семiнаристи розказували про школи, за своi холоднi нетопленi та вогкi квартири при школах, за свое бiдування, за те, яка то труднота вчити дiтей по великоруських шкiльних книжках. Леонiд Семенович пристав до iх розмови. Молодi хлопцi почали зачiпать усякi питання: i шкiльнi, i нацiональнi украiнськi, i соцiальнi. Панасенко розмовляв за цi усi питання з великою охотою, розвивав iх, оглядав iх з усiх бокiв. Розмова його лилась плавко й швидко, навiть була лепетлива, але вона в його провадилась тiльки як салонова розмова, i бiльше як модна. Нi одно питання, котре вiн зачiпав, не цiкавило його дуже; нi до одного питання не лежала в його душа. Погляди його були свiжi, навiть вольнi, лiберальнi; але все це говорилось так собi, аби говорить та не мовчати. Панасенко говорив, неначе млин молов, неначе вiтряк махав крилами; тiльки його млин молов на порожнiй камiнь.




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/nechuy-levic-kiy_-van/pom-zh-vorogami