Вальдшнепи
Хвильовий Микола




Микола Хвильовий

Вальдшнепи





I


В цей, колись заштатний городок, що стоiть вiд Не-Парижа (так хтось iронiчно назвав наше мiсто) за шiстсот, приблизно, кiлометрiв, Ганна i Дмитрiй приiхали в серединi червня, — тодi, коли не тiльки виноградом, але й абрикосами не пахтить наш степовий пiвдень. Товариш Вовчик прибув багато пiзнiш, i саме того липневого дня, коли над рiкою пройшла гроза й випали холоднi дощi. Вiн приiхав, як завжди, розхристаний та неуважний i, недовго гадаючи, забiг по дорозi до «буфету найкращих фiалок I. Л. Карасика»: Дмитрiй в своему листi (лист давно вже загублено) якось згадував це до певноi мiри рiдне йому по звукозбiгу прiзвище.

— Так от що, дорогий джентльмене, — сказав вiн, чемно скидаючи панаму, — менi потрiбна адреса моiх друзiв.

— А хто ж вашi друзi? — поцiкавився I. Л. Карасик. Товариш Вовчик нiяк не чекав такоi вiдповiдi й тому здивовано пiдкинув брови.

— Хiба ви не знаете мусье Карамазова й мадам Карамазову?

I. Л. Карасик заметушився i зробив винувате обличчя. «Братiв Карамазових» вiн, можна сказати, читав, але йому й на думку не спадало, що цi брати (чи там один брат) могли завiтати в його глухий край. Отже, вiн вважае за потрiбне якомога скорiш затушувати свою непоiнформованiсть i, пiдсунувши своему несподiваному й химерному гостевi брудненького стiльця, запропонувати йому плушку фiалки власного виробництва.

— Дуже дякую! — сказав товариш Вовчик, виймаючи з кишенi п’ятнадцять копiйок. — Але ви мене не зрозумiли… Справа от у чому…

Далi вiн з’ясував, у чому справа, i ребус, нарештi, було розв’язано. I одразу ж ясно стало, яке мае вiдношення I. Л. Карасик до Дмитрiя й Ганни (буквально нiякого!) й скiльки вiн знае про них (рiшуче нiчого!). Тодi товариш Вовчик попрохав пробачення за турботу й пiшов. Вiн пiшов далi й за якусь годину найшов своiх. Про «буфет найкращих фiалок» та комiчне непорозумiння вiн так i забув поiнформувати, але вiн тут же розповiв цiкаву iсторiю, що допiру трапилась iз ним на рiчному пароплавi: iсторiю знайомства з досить-таки пiкантними дамочками. Вiн так енергiйно розмахував руками, що Ганна тiльки й могла зрозумiти: розмова йде про «тих же женщин».

— Одну звуть… не пам’ятаю як, — говорив товариш Вовчик, — а друга — тьотя Клава. З ними такий серйозний в золотому пенсне батько… А втiм, може, й не батько — я не поцiкавився.

— Так ти запевняеш, що цi дами мешкають недалеко вiд нас? — сказала Ганна, кидаючи шитво.

— Саме це я й хочу сказати, Ганнусю! I ще я хочу сказати, що тьотя Клава менi страшенно подобалась i що за якiсь два мiсяцi (вони теж приiхали на два мiсяцi) я, мабуть, в неi остаточно закохаюсь.

Товариш Вовчик зареготав, зовсiм не до речi пiдморгнув своею бiлою бровою Ганнi й, наспiвуючи арiю з «Князя Iгоря», пiшов митись.

— Ну й козлетон! — беручись за ушi, сказав Карамазов. Нiяк вiн не погодиться, що йому спiвати не можна. Ганна спiдлоба подивилась на Дмитрiя.

— Менi здаеться, що я не помиляюсь, називаючи твоiх нових знайомих нахабками, — промовила вона. — Чи, може, ти думаеш, що це не вони зачепили товариша Вовчика?

Ганна нарочито висловилась рiзко: вона викликала чоловiка на одвертiсть.

Безперечно, вони, — спокiйно й лаконiчно сказав Карамазов. — Ти вгадала.

Вiдповiдь, як i треба було чекати, не задовольнила женщину, i вона зрушила брови. Та й як Ганнi не хмуритись? Вона дуже рада, що Дмитрiй наважився нарештi покинути гнилу Лопань i багато спокiйнiший став. Але не можна й цього робити; не можна цiлих два тижнi блукати по ночах з якимись випадковими мiщаночками й увесь час демонструвати свою безглузду конспiрацiю. I справдi: чому вiн не хоче розмовляти з нею на допiру зачеплену Вовчиком тему? Ганна знае, що це — чергове несерйозне захоплення, але на цей раз вона чомусь боiться за репутацiю свого чоловiка. Якимись пiдозрiлими здаються iй цi дачницi, i вона знову пригадуе всi подробицi невеличкоi сутички, що трапилась на тому ж таки рiчному пароплавi.

Як пам’ятае вона, Дмитрiй необережно зачепив лiктем одну з них, здаеться, молодшу, з такими надзвичайно мигдалевими очима. Та повернулась i назвала його ведмедем. Дiмi усмiхнувся й сказав, що вiн погоджуеться з таким визначенням, та, на жаль, воно його зовсiм не ображае. Вона спитала чому. Вiн кинув якийсь парадокс i почав запевняти ii, що тут поганого нiчого нема, бо… й вся його нацiя трохи мамулувата. — Але хiба це виправдання? — спитала вона. Тодi Дмитрiй стояв на своему i якось дуже романтично рекомендував свою краiну. Вiн говорив страшенно захоплено, й жiнка з мигдалевими очима, раптом стиснувши йому руку, сказала, що вона першого мужчину зустрiчае з такою яснiстю думок. Ясностi, на жаль, нiякоi не було, але Дмитрiю цей комплiмент подобався: в цьому Ганна вже цiлком переконалась.

— Ну, добре, — зiтхнула вона, — я задоволена твоею вiдповiддю.

Карамазов непривiтно зиркнув на дружину i зцiпив зуби. Йому вже обридло це ниття, й вiн постановив припинити його.

— Чого тобi треба вiд мене? — спитав вiн. — Чи ти хочеш, щоб я собi кулю пустив у лоб?

Ганна нарештi зрозумiла чоловiка й перевела розмову на iншу тему. Вона навiть заспокоiлась, бо тодi не припускала, звичайно, що цi випадковi дами зiграють в ii життi неабияку роль.

Товариш Вовчик зупинився в тому ж будинковi, де й Дмитрiй. Йому дали окрему кiмнату, що виходила вiкнами до абрикосового саду, й вiн був дуже задоволений: бiльша iзольованiсть вiд друга, безперечно, зiпсувала б йому дачний вiдпочинок. Крiм Вовчика, в квартирi Карамазових оселилася ще й служниця Одарка: Ганна найняла ii на два мiсяцi. Служниця варила обiд i ходила на ринок за продуктами. Дмитрiю вона чомусь нагадувала вiдому куховарку з не менш вiдомого «Смiху», й вiн, коли вона мовчки позирала на нього, завжди почував себе якось нiяково. Одарка так химерно дивилась на своiх хазяiв, нiби вони й справдi щось негарне затаiли в собi. Вона була страшенно мовчазна, й вiд неi Карамазови чули тiльки коротке «слухаю».

Словом, з такого-то числа такого-то мiсяця в обивательське коло заштатного городка влилась нова й цiлком органiзована сiм’я.

Але не дуже радiсно зустрiв ii пiвдень. З моря бiг гарячий вiтер, i провiнцiальнi вулицi буквально вигорiли. Увечерi повiтря дзвенiло комарами й так палило обличчя, що не було жодноi можливостi вийти з кiмнати.

Iсторiя почалась в один iз таких вечорiв. Спалене сонце уже давно зарилось у далеких пiсках, але вiкна й вiконницi i досi було зачинено наглухо. В кiмнатi в пiвтемрявi (як це бувае в романах) сидiла Ганна й пожадливо, невеличкими ковтками, пила холодну воду. Дмитрiй i товариш Вовчик лежали на канапах.

— Це неможливо! — сказала Ганна. — Це не вiдпочинок, а якась мука.

— Цiлком справедливо, моя Анет, — пiдтвердив товариш Вовчик. — Я буквально те ж саме думаю.

Ганна мовчала. Тодi довгий Вовчик розкинув своi довгi руки, подивився на свого ловерака[1 - Порода мисливських собак.], що, важко дихаючи, лежав бiля його канапи, i сказав, що вiн, як тiльки одкрито буде полювання, одразу ж плюне на цей городок i на цiлий мiсяць залiзе в комишi.

— А що я мушу робити?

— А тобi я раджу забрати моi вудочки й ловити рибку. Можна ще щось придумати.

Дальша розмова протiкала в такому ж дусi i була така ж нудна, як i сама спека. Треба було кинути балачки, i Ганна замовкла. Замовк i товариш Вовчик.

Але Дмитрiй мовчав не тому, що йому було нудно, а тому, що в цей час вiн уважно дивився на Ганну. Дружина здавалася йому сьогоднi не такою безцвiтною, як якоюсь безвихiдною. I саме тому безвихiдною, що вона (в цьому вiн уже цiлком переконався) не може не стояти йому на дорозi. Хiба Ганна здiбна пiднятись до тих питань, що так тривожать його? Хiба вона коли-небудь переможе свою обмеженiсть? Ганна все-таки типова миргородська мiщаночка, i саме вона й не дае йому зробитись цiльною й рiшучою людиною, саме вона й перешкоджае йому протиставити себе рабськiй психiцi своiх дегенеративних землякiв. Хiба цi здивованi вишневi (обов’язково вишневi) очi не характеризують ii, що називаеться, «до отказу»? Хiба це не вона та типова украiнська жiнка, що, так ганебно випроводивши синiв Тараса Бульби на Запорозьку Сiч, пiшла плодити безвольних людей?

— Єсть! — подумав Дмитрiй i тут же до болю вкусив свою губу: йому раптом спало на думку покiнчити з Ганною.

Але вкусив вiн губу не тому, що насуваеться щось трагiчне, а тому, що згадав: така трагедiя, по сутi, була вже. Хiба це не Ганну вiн розстрiляв колись, у часи громадянськоi вiйни, бiля якогось провiнцiального монастиря?

— Знаеш що, Ганнусю, — раптом кинув Карамазов. — Я зараз думав про тебе й подумав, що ти воскресла. Як це розумiти?

— Ти, Дiмi, страшенно неясно говориш, — сказала Ганна. — В чому там справа?

Карамазов мовчав. Тодi товариш Вовчик повернувся на правий бiк i промовив в’яло:

— «Укiнчений», як кажуть галичани, «фiльозоф».

— Покинь, Вовчику, своi сентенцii, — мало не скрикнула Ганна i знову звернулась до чоловiка: — Чого ж ти мовчиш, Дiмi?

Але Карамазов i тепер не вiдповiдав. Вiн повернувся до кошика з абрикосами й уважно розглядав його. Вiн зараз згадував своi унiверситетськi роки i свою буйну розкуйовджену голову з пiвденними романтичними очима. Спогади завжди тривожать, i на iхньому фонi дiйснiсть становиться яснiшою. Вiн, здаеться, хотiв тодi кiнчати медичний факультет. Але як це давно було! Кiлька слiв, i бiльше нiчого: febris catarrhalis, здаеться, — простудна зимниця i febris gastrica — шлункове розстройство. Потiм spiritus amoniaci causticus, pro pauperos[2 - Спирт амiачний каустичний для бiдних (латин; iронiчне).] i… здаеться, все.

«Але все-таки: чому ж я ухиляюсь вiд головного?» — подумав про себе Дмитрiй i, очевидно, подумав уголос, бо товариш Вовчик повернувся i сказав, що його друг нагадуе йому стару бабусю: вона теж вiчно щось буркотить собi пiд нiс.

Ганна уважно подивилась на чоловiка. Тiльки сьогоднi, саме в цей момент, ii глибоко затривожив вiн. Їй прийшла мисль, що повторюеться зимова iсторiя. Правда, колишнiх сцен вона вже не спостерiгае, тепер Дмитрiй уже не б’еться головою об стiнку (а зимою вiн це частенько робив), вiн уже не згадуе раковину з калом, куди нiбито попала революцiя, бiльше того — йому знову зрiдка загоряються очi, i вiн виглядить бадьоро й весело. Але Ганнi така змiна декорацii завжди здавалася не зовсiм природною… I потiм, цi абстрактнi розмови про нацiю. Вона, звичайно, далеко не проти того, щоб ii краiна вийшла на широку дорогу. Але навiщо робити з цього iстерику? I, нарештi, це зовсiм нерозумне захоплення: по-перше — воно може зробити з нього вiдсталу людину, по-друге — це просто зрада соцiальним iдеалам.

— Дiмi! — промовила Ганна. — Я все-таки прошу тебе говорити яснiш. Що ти хотiв менi сказати?

Карамазов зробив незадоволене обличчя (мовляв, чого вона прилипла до нього?) i раптом занервувався.

— Iди ти до всiх чортiв! — скрикнув вiн i стукнув стiльцем об пiдлогу.

Тодi товариш Вовчик, що знав Дмитрiя не гiрше Ганни i знав, що зараз може розiгратись сiмейна драма, поспiшив на допомогу i почав заспокоювати друга:

— Ну, добре! Чого ти галасуеш?… Ти ж таки, Дмитрiй, — культурна людина.

Вовчик бiльше нiчого не сказав, але й цього було досить. Вовчик якось прекрасно впливае на нерви i, мабуть, тому, що вiн якийсь не вiд свiту цього: у нього нiколи не бувае трагедiй i вiн так просто i ясно дивиться на життя. Вiн, наприклад, прекрасний лiнгвiст, йому — науковому спiвробiтниковi — пропонують уже професорську кафедру, але йому якось перешкоджае бiльярдний кий (вiн неабияк грае на бiльярдi). I коли правду говорити, то футбол багато бiльше цiкавить його, нiж уся ця лiнгвiстика, що ii вiн пiзнав так досконало.

— Я йду в сад! — сказала Ганна й вийшла з кiмнати.




II


Товариш Вовчик пiдвiвся, взяв на зуби зелений абрикос i крiзь цей абрикос кинув незадоволено:

— Знаеш, друже, я не сказав би, що ти поводишся з дружиною по-товариському.

— Ти так гадаеш? — одвертим глумом розтягнув Карамазов.

— Що значить «гадаю», — спалахнув Вовчик. — Це — факт. Так, це факт, шановний добродiю!… I ви вiд нього не можете вiдмовитись.

Треба було чекати, що лiнгвiст тут же пiдкреслить свое незадоволення французькою чи то англiйською фразою: так завжди було з ним, коли вiн починав гнiватись. На цей раз його попередив Карамазов.

— Donnеs-moi votre pouls?[3 - Давайте змiряю ваш пульс? (франц.)] — сказав вiн, iронiчно простягаючи руку.

— Я прошу тебе не жартувати! — мало не скрикнув товариш Вовчик. — Я вимагаю поставитись до мене серйозно. Скажи менi: ти любиш Ганну?

— От тобi й раз! А тобi яке дiло? Чи, може, ти ii хочеш полюбити? Коли так, то хай буде тобi вiдомо: я ii ненавиджу.

— Ненавидиш? Чому ж ти тодi живеш iз нею? I… взагалi, яке ти маеш право дурити ii?

Дмитрiй взяв зi столу папiроси й запалив сiрник. Обличчя йому раптом зблiдло, вiн став раз у раз поширювати очi.

— А ти як думаеш: яке це право?

— Покинь, будь ласка, жартувати! — заверещав товариш Вовчик. — Я з тобою серйозно говорю!

— I я з тобою серйозно говорю! — Карамазов зупинився, пiдвiвся з канапи i сказав надiрваним голосом: — Але я бачу, що ти все-таки не розумiеш, за що я ii ненавиджу. Так зрозумiй же: я ii ненавиджу за те, що вона тиха й лагiдна, за те, що в неi ласкавi очi, за те, що вона безвiльна, за те, що вона — нарештi — нездiбна вбити людини. Розумiеш тепер?

Лiнгвiст здивовано подивився на приятеля. Вiн зовсiм не чекав такого рiшучого й несподiваного повороту в розмовi й, розгубившись, спитав наiвно:

— А навiщо iй убивати людину?

— Це, Вовчику, дуже складна iсторiя, — хворобливо всмiхнувся Дмитрiй, — i я боюсь, що ти ii не зрозумiеш. Ти, звичайно, вчена людина, але, як менi вiдомо, на фiлологiчному факультетi таких питань не чiпали.

— Що ти хочеш цим сказати? — тоном ображеного промовив лiнгвiст.

— Буквально нiчого!… А втiм, я хочу сказати от що: людину, Вовчику, дуже нелегко вбити!… Ти ще нiколи не вбивав… не на вiйнi, а так, у звичайному побутi? Ну от! А я вбивав i знаю. Це дуже складна процедура. I саме тому складна, що робиш це цiлком свiдомо, заранi знаючи, що не вбити нiяк не можна.

— Ти, Дмитрiй, говориш нiсенiтницю?

— Нi, Вовчику, я говорю те, що думаю. I говорю давно вiдому iстину; тiльки через убивство можна прийти до цiлковитого соцiального очищення… Ти розумiеш, що я маю на увазi? В динамiцi прогресу соцiальну етику можна мислити тiльки як перманентний «злочин». Я злочин беру в лапки, бо свiдоме вбивство во iм’я соцiальних iдеалiв нiколи не вважав за злочин.

Товариш Вовчик ще з бiльшим здивуванням подивився на приятеля.

— З якого це часу ти почав так думати? — спитав вiн.

— Саме з того часу, коли я весело подивився на майбутне, коли в менi знову з страшною силою заговорила воля до перемоги, коли я знову почав безумно ненавидiти своiх обмежених сучасникiв.

— Ти говориш зовсiм як пророк, — iронiчно кинув товариш Вовчик. Карамазов холодно подивився на лiнгвiста i сказав:

— А ти думав, що я й справдi звичайна людина? Ах, який ти наiвний, друже! Отже, поспiшай виправити свою помилку, бо Дмитрiй Карамазов воiстину пророк. Справжнiй пророк, i тiльки через нього ти найдеш сенс у цьому земному життi.

Дмитрiй раптом зупинився. За якихось кiлька хвилин вiн пожовтiв. Рот йому перекосився, i нижня губа дрижала.

— Але Дмитрiй Карамазов, — сказав лiнгвiст, — все-таки великий фразер i проспiвав собi добрий панегiрик.

— Що ж робити, — криво всмiхнувся Карамазов. — На свiтi ще нiколи так не траплялось, щоб панегiрики складали тому, хто iх уже не проспiвав сам собi… так чи iнакше. Я спiваю собi цинiчно, але не в цьому ж справа. Мета завжди виправдовуе засоби. Мiй цинiзм примушуе тебе й iнших звертати на мене увагу, менi ж цього й треба. А що я фразер, то ти теж правильно пiдмiтив, — несподiвано погодився вiн. Звичайно, все це, мабуть, фрази, i завтра я iх, можливо, буду сам соромитись.

— Гм, чудеса! — сказав товариш Вовчик i раптом забiгав по кiмнатi. — I охота тобi, Дмитрiй, фiлософствувати? Це ж така глупота, що ти й не в’являеш собi.

— Саме що глупота?

— Та от ця ж… i взагалi всяка фiлософiя!… А втiм, я думаю, що ти зовсiм не даремно фiлософствуеш…

Лiнгвiст зробив помах своiми довгими руками, причмокнув i так побiдно подивився своiми бiлими бровами, нiби вiн i справдi розвiнчав по меншiй мiрi свого вчителя Потебню.

— Я тебе слухаю! — сказав Карамазов.

— Ну от. Тебе цiкавило коли-небудь таке питання, хто, як правило, любить ударятись у фiлософiю?

— Цiкавило.

Вiдповiдь, очевидно, не подобалась Вовчику, бо вiн став гаряче запевняти товариша, що той нiколи цим не цiкавився, iнакше в нього не було б таких сцен iз Ганною.

— Ну, добре, — нарештi кинув вiн. — Хто ж, по-твоему?

— Дикуни, очевидно! — спокiйно вiдповiв Карамазов. I тому, що вiн вiдповiв спокiйно, i тому, що Вовчик не чекав такоi (на його погляд) влучноi вiдповiдi, лiнгвiстовi, як i всякiй дорослiй дитинi, залишилось тiльки розгубитись.

— Ну, i що ж? — спитав вiн безпорадним голосом.

— Я, мабуть, буду з цього правила винятком.

Товариш Вовчик пiдiйшов до вiкна й раптом промовив тихо:

— А ти, Дмитрiй, знаеш… не дурень.

— Дякую.

— Iй-богу! — несподiвано захоплюючись, пiдскочив лiнгвiст. — Я цiлком серйозно говорю. Тисячi рокiв люди мудрують, а й досi не домiркувались до такого парадоксу.

— Саме якого?… Того, що з правила можна робити винятки?

— Покинь своi дотепи! I справдi: хiба розквiт фiлософських дисциплiн не характеризуе те чи iнше суспiльство як недорозвинений органiзм?

— Цiлком справедливо, — сказав Карамазов. — Саме тому я й вважаю себе за справжнього сина своеi нацii.

Лiнгвiст уважно подивився на приятеля, спробував був зрозумiти його реплiку й, не зрозумiвши, махнув рукою.

— Знову фiлософiя! — сказав вiн незадоволено й потрiпав по спинi свого ловерака.

Розмова зайшла в якийсь тупик, i друзi ii припинили. Вони говорили на рiзних мовах, i тому продовжуванi суперечку було зовсiм недоцiльно. Навiть недоцiльно було й починати ii, бо уважний спостерiгач мiг би заранi сказати, що вони нiколи нi до чого не договоряться. Знав це й Карамазов i навiть тiшився з цього, бо бiльш серйозна розмова, безперечно, вiдбила б вiд нього й Вовчика — десятого чи то двадцятого з його недовговiчних друзiв. Вiн i зв’язався так мiцно з лiнгвiстом тiльки завдяки дитячим здiбностям того приймати свiт цiлком безпосередньо.

Познайомились вони три роки тому на мiському стендi i з того часу кожного лiта iздять кудись на полювання. Вони використовують свою мiсячну вiдпустку в серпнi мiсяцi i тiльки зрiдка, як-от у цьому роцi, дiстають можливiсть побувати на Славутi i в липнi.

— Кого ти там визираеш? — спитав лiнгвiст, коли Карамазов пiдiйшов до вiкна.

— Як би тобi сказати, — раптом вимушено усмiхнувся той. — Менi здалося, що десь тут недалеко пройшла Аглая.

Товариш Вовчик пiдкинув своi бiлi брови.

— Яка це Аглая? — спитав вiн. — Чи не думаеш ти грати роль божевiльного?

— Поки що важко сказати, мiй дорогий Вовчику… Це так звуть одну з тих дам, що ти з ними познайомився на пароплавi.

— Так ти, виходить, уже знайомий з ними? Ну, i що ж?…

— Ну, i слухай. Саме в цей час чоловiк тьотi Клави дрiмае, дами мандрують до базару повз наш будинок.

— Ця поiнформованiсть мене рiшуче зворушуе, — з захопленням сказав лiнгвiст. — Їй-богу, з тебе вийшов би не зовсiм поганий ловелас… I це, до речi, багато краще твоеi фiлософii.

Карамазов пiдiйшов до вiкна. Спека раптом почала спадати, i з рiки прилетiв свiжий вiтрець. Якось химерно запахли абрикоси: запах був нiжний i нагадував чомусь старий Прованс i старомоднi кабрiолети. Тодi й дiйснiсть враз перетворилась на стилiзованi нiжно-голубi тони.

— Добре! — сказав Дмитрiй i легко зiтхнув. — Тiльки от що скажи менi, Вовчику: як би ти подивився на мене, коли б я покинув Ганну й зiйшовся з однiею з цих дам… саме з Аглаею?

— Хiба ти вже встиг так далеко зайти?

— За якiсь два тижнi я взагалi нiкуди не мiг зайти. Я питаю тебе, так би мовити… на всякий випадок.

Товариш Вовчик так голосно й так несподiвано зареготав, що навiть його ловерак пiдскочив.

— От чудак! — скрикнув вiн. — Навiщо тобi робити це, коли ти можеш, i не кидаючи Ганну… ну, як би сказати делiкатнiш… Ну, словом, використати ii… цю дiвчину. Менi здаеться, й ця дiвчина, коли вона недура, погодиться на це.

— А як Ганна? Вона, на твiй погляд, теж погодиться? Лiнгвiст не помiчав, що Карамазов говорить з ним несерйозно, й тому так вiдповiв:

— Цього я тобi не можу сказати. Хто ii знае — жiноча душа, як-то кажуть, темрява… Але iй, менi здаеться, й не треба цього говорити.

— Цебто ти рекомендуеш дурити ii?

— А хоч би й так!… На мiй погляд, тут нiчого нема страшного i образливого для неi.

Карамазов пiдiйшов до свого спiвбесiдника i взяв його за плече.

— Тек-с, — кинув вiн. — Не сказав би я, мiй вчений друже, що ти вмiеш логiчно мислити. В попереднiй розмовi ти обурювався на мене, що я хочу якось там дурити Ганну, а зараз сам рекомендуеш зраджувати ii.

Товариш Вовчик нiчого не встиг вiдповiсти, бо в цей момент у кiмнату ввiйшла Ганна i сказала, що лiнгвiста хтось кличе. Карамазов пiдiйшов до кошика з абрикосами, мовчки взяв один абрикос i, зиркнувши на дружину, перевiв свiй погляд на згорiло-голубе небо. Вiн одразу догадався, хто викликае його друга. I дiйсно: бiля хвiртки товариш Вовчик побачив тих дачникiв, що нахабно познайомились iз ним на рiчному пароплавi. Власне, тут були не всi: батька (чи як його?) не було. Була тьотя Клава i Аглая.




III


— Здрастуйте, тьотю Клаво! Здрастуйте, Аглае! Товариш Вовчик розшаркався так галантно, нiби вiн i справдi був славетним ловеласом.

— Доброго здоров’я, mon ami[4 - Мiй друже (франц.)], — сказала тьотя Клава й, недовго думаючи, упевненим i рiшучим рухом узяла його пiд руку.

Та женщина, що ii лiнгвiст назвав Аглаею, поки що не думала фамiльярничати з Вовчиком i тiльки запропонувала йому одколоти та використати одну iз запашних троянд, що висiли на ii грудi. Товариш Вовчик зробив це з задоволенням, i вони поволi пiшли згорiлою i порожньою вулицею заштатного городка.

— Ви сюди надовго приiхали? — спитала тьотя Клава.

— Товариш Вовчик уже говорив нам, — сказала Аглая. — Вiн теж приiхав на два мiсяцi.

— Так, — пiдтвердив лiнгвiст. — Ви не помиляетесь, Але…

Вiн хотiв щось спитати й, не спитавши, змовк. Власне, вiн не знав, як спитати: його здивувала тьотя Клава — вона говорила з ним так розв’язне, нiби вона знала його, по меншiй мiрi, з дитячих лiт.

— А як ви думаете, — сказала тьотя Клава. — Чому це Дмитрiй в останнi роки такий нервовий став?

— Цебто який… роки? — Вовчик хотiв поцiкавитись, який Дмитрiй, як вона встигла так добре взнати найiнтимнiше життя Карамазова, вiдкiля вона, нарештi, знае про цi «роки», але фамiльярний тон його спiвбесiдницi остаточно збив лiнгвiста з пантелику, i вiн рiшуче заплутався.

— Ви не косноязичний? — поцiкавилась тьотя Клава. Аглая зареготала. Товариш Вовчик почервонiв i став запевняти, що «нiчого подiбного». Вiн просто не чекав такоi симпатичноi поiнформованостi в справах дому Карамазових.

— Тодi, може, ви знаете, — сказала тьотя Клава, — як думае провести Дiмi (вона так i сказала «Дiмi») цi два мiсяцi? Цебто — бiля Ганниноi спiдницi чи бiля Аглаi?

Це запитання переходило вже всякi можливi межi, але товариш Вовчик на цей раз не збентежився. Вiн рiшив, що коли тьотя Клава так фамiльярничае з домом Карамазових, то вона, очевидно, одержала вiдповiдне право на це вiд самого Дмитрiя. Вiн сказав, що вiдповiдати на це запитання не буде й рекомендуе спитати його друга.

— Так би й давно! — з полегшенням зiтхнувши, сказала тьотя Клава. — Хiба ви не бачите, що нас двое, а ви один… Тiльки глядiть, не приведiть сюди й Ганни.

— Ви хочете, щоб я зараз… негайно привiв Дмитрiя? — спитав недогадливий лiнгвiст.

— Ах, Боже мiй, — сказала Аглая. — C’est un grand malheur de n’avoir pas ete bien eleve[5 - Як зле бути погано вихованим (франц.)].

— Воiстину! Велике нещастя не бути гарно вихованим, — пiдтвердила i тьотя Клава.

Тодi товариш Вовчик кинувся з усiх нiг до хвiртки, i дами самi залишились пiд провiнцiальними акацiями.

— От що, — сказала тьотя Клава, — Вовчика я беру собi, твоiм тепер назавжди лишиться Дмитрiй.

— Я не заперечую, — кинула Аглая й розкусила своiми прекрасними зубами листок з акацii.

Вже майже зовсiм стемнiло. Витикались зорi. З недалекого моря пiшов теплий вiтер. Аглая виводила на пiску своею голубою парасолькою якiсь iероглiфи, тьотя Клава дивилась у ридикюль, власне, в дзеркало, що було в ридикюлi, i пудрилась мiнiатюрною пуховкою.

— Дозвольте взнати, скiльки вам рокiв? — усмiхнулась сама собi тьотя Клава.

— Очевидно, не бiльш двадцяти семи, — сказала Аглая.

— Ти вгадала, менi двадцять сiм. I як пiкантно, що я вже тьотя i що в мене така доросла племiнниця… Тобi, здаеться, двадцять три?

— I ти вгадала!

Тьотя Клава поправила спецiальним олiвцем брову й засвистiла арiю з «Баядерки». Потiм дами ще перекидались легкими фразами i раз у раз позирали в той бiк, куди пiшов Вовчик.

Були вони в рожевих серпанкових платтях, стягнутих у талii поясками, i мали в руках голубi парасольки. Тьотя Клава виглядала багато безтурботнiш, в ii свiтло-сiрому поглядi зовсiм нема того ледве вловимого зайчика впертостi й рiшучостi, що зрiдка плигае в мигдалевих очах Аглаi, але зате станом тьотя Клава трохи солiднiш.

Аглая вийняла з ридикюля маленьку папiроску, запалила ii й спитала:

— Ти сказала Женi (справа йшла про чоловiка тьотi Клави), що ми ранiш першоi не прийдемо?

— Звичайно, сказала… Я вiд нього взагалi нiчого не ховаю.

— I все-таки не ревнуе? — усмiхнулась Аглая.

— I все-таки… не знаю. Чорт iх розбере, цих мужчин; на обличчi одне, а на серцi, може, щось iнше.

Потiм тьотя Клава зробила рухом парасольки диск, пiймала поглядом срiбно-синiй слiд метеора й промовила:

— Ти, Аго, не думай, що Женя взагалi нездiбний переживати душевних драм. У наш вiк, кажуть, навiть корова вмiе зiтхати.

— Ти, тьотю Клаво, не помиляешся. Мiй Дмитрiй пiдтверджуе це на кожному кроцi. Я дуже шкодую, що ти не чуеш наших розмов. Аглая так упевнено й безапеляцiйно сказала «мiй Дмитрiй», що навiть тьотя Клава всмiхнулась.

— А ти, Аго, рiшуча людина, — вiдзначила вона, — ще не встигла як слiд познайомитись iз ним, але вже рекомендуеш його як власного чоловiка… Як же з Ганною? Ти багато взнала про неi?

— Ти, тьотю Клаво, надзвичайно наiвничаеш!… У наш вiк за два тижнi не тiльки сходяться, але й розходяться. А втiм — досить! — i Аглая махнула парасолькою в той бiк, де вже вирисовувалась фiгура Карамазова.

Вовчик лише за якусь хвилину вискочив на вулицю i наздогнав свого друга. Спершу дами бачили тiльки Дмитрiя. Вiн iшов до них своiми нервовими кроками, i постать його то вибiгала, то знову ховалась за стовбуром молодого клена, що стояв на дорозi. Тодi десь ударила гармошка, й зорi висипали на куцi бульвари заштатного городка. Десь гоготала республiканська молодь. Тодi i на протилежних кварталах ударила гармошка.

Товариш Вовчик уже наздогнав Дмитрiя, i вони пiдходили до веселих (так принаймнi одразу ж визначив лiнгвiст) i симпатичних дам.

— Ну… — зупиняючись, почав лiнгвiст i розвiв руками. Тьотя Клава давно вже схарактеризувала собi Вовчика як трохи мамулувату людину i тому, не довго думаючи, взяла його пiд руку. Вона сказала, що рекомендувати Карамазова не треба, бо вони мають задоволення вже багато вечорiв шпацiрувати з ним… i потiм, вона дуже зрадiе, коли Вовчик для неi буде таким цiкавим спiвбесiдником, яким став для ii племiнницi Дмитрiй. За кiлька хвилин процесiя (так сказала Аглая) йшла в такому порядку: попереду тьотя Клава з Вовчиком, позаду Аглая з Дмитрiем. Дистанцiя мiж першою i другою парою була приблизно на пiвтора кроку. Тьотя Клава закинула на шию Вовчика свою голубу парасольку й розпитувала, хто вiн, що вiн, як вiн. Словом, вимагала, щоб лiнгвiст у деталях розповiв iй про свое минуле, сучасне й майбутне. Аглая цього не потребувала вiд свого кавалера: такi розмови з ним були два тижнi тому. Вона вiдколола з своеi грудi останню троянду й держала ii на обличчi Дмитрiя. Вона питала його, як пахне троянда, чи подобаеться йому цей запах, чи не краще пахне резеда. Коли вони перерiзали провiнцiальний ринок i увiйшли в коло пiднавiсних огникiв, Аглая запевняла Дмитрiя, що тут iй пахне Флобером i навiть старофранцузьким життям… Карамазов, звичайно, знае поета Вiлйона?… I потiм, вiн не може не любити гоголiвську фантастику. Аглая певна, що можна генiально стилiзувати нашу сучаснiсть.

Дмитрiй говорив щось невпопад. Тодi Аглая поклала на його рот свою запашну долоню i сказала:

— Який ти чудак, Дiмi! Справжнiй провiнцiал!

— Ти вже з Дмитрiем на «ти»? — повертаючись, кинула тьотя Клава. — 3 тебе, Аго, вийшов би прекрасний кавалерист.

Тьотя Клава так дзвiнко зареготала, що провiнцiальна парочка (здаеться, колишнiй столоначальник i пристаркувата дочка мiсцевого кавалера Червоного прапора), що йшла iм назустрiч, поспiшно одлетiла вбiк i дала дорогу веселiй компанii.

Тодi почав реготати й товариш Вовчик. Вiн так безумно розреготався, що мусив кинути руку дами, сiсти на землю й зупинити компанiю. Коли ж його стали допитувати, в чому справа, вiн тiльки й мiг вимовити: «провiнцiал».

— Ну… добре! Ну… провiнцiал!… але де ж тут сiль?

Тодi, нарештi, товариш Вовчик сказав, що для Карамазова це — найобразливiше слово, i що вiн i уявити не може, яке обурення викликало воно в грудях його ущипливого друга.

— I зовсiм нiчого нема тут смiшного! — рiзко шпурнула Аглая i взяла Дмитрiя пiд руку.

Тьотя Клава теж найшла, що смiшного тут дуже мало, й найшла навiть потрiбним (очевидно, на правах тьотi) прочитати лiнгвiстовi невеличку нотацiю. Вовчика, як i треба було чекати, страшенно збентежив такий несподiваний фiнал, i вiн хотiв навiть прохати пробачення за свою некоректнiсть. Тодi тьотя Клава поправила йому краватку фамiльярним жестом, мiцно притиснулась до нього i зробила дистанцiю на три кроки.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Порода мисливських собак.




2


Спирт амiачний каустичний для бiдних (латин; iронiчне).




3


Давайте змiряю ваш пульс? (франц.)




4


Мiй друже (франц.)




5


Як зле бути погано вихованим (франц.)


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/hvil-oviy_mikola/val-dshnepi