Скривдженi й нескривдженi
Іван Семенович Нечуй-Левицький




Іван Семенович Нечуй-Левицький

Скривдженi й нескривдженi


Легенда iндуська





I


Був пишний майський вечiр. Сонце заходило за сизу легеньку хмарку й неначе обвело ii навкруги золотим, лиснячим обручиком. Сине небо було прозоре та глибоке, неначе вода коло берега в морi. На небi подекуди плавали бiлi хмарки, як бiлi лебедi, i неначе гралися й розкошували в темному повiтрi. Небо на заходi неначе смiялось, помальоване делiкатними веселими фарбами. Покроплена майським дощиком земля нiби дихала пахощами весняних майських квiток. Якась делiкатна, нiби дiвоча, краса була розлита в тих пишних та делiкатних бiлих, опалових, синiх та рожевих фарбах та сутiнках неба. Зiрниця зiйшла на небо й нiби гуляла по рожевих хмарах. Тихий рожевий свiт обливав ii чудове, матово-бiле лице та руки, одслоненi до плечей, неначе виточенi з слоновоi костi. Великi чорнi очi блищали, як зорi. Чорнi густi коси вилися локонами по бiлих плечах. На головi в неi блищала гiрлянда з троянд. Ясно-зелена сукня спускалася на хмари i була вся повита пишними гiрляндами та букетами з рож та нарцисiв. Зiрниця тихо ступала по хмарках бiлими нiжками, i за слiдом ii нiг хмари вкривались неначе рожами та бiлими лелiями.

Саме в той час з пiвдня небо почорнiло, неначе з неба до самоi землi впала завiса з темно-сизого сукна. Над тiею темною завiсою несподiвано висунувся на небо довгий, блiдо-сизий гребiнь хмар, нiби верхи високих гiр несподiвано виросли з землi i гордо пiднялись в ясне небо. Сонце кинуло замираючi промiння. Довгий гребiнь зачервонiв, як червона мiдь, подекуди облита кров’ю. Верхи хмар запалали пекельним свiтом. Над хмарами спахнула веселка i увiгналась в середину неба гострим кiнцем. На чорному фонi неба заблищали стрiлами блискавки; загуркотiв в хмарах грiм. На хмарах з’явився чорний баский кiнь з огняними очима. На конi сидiв Іван Громовик в червоному убраннi. Його гарне смугляве лице свiтилось червонястим одлиском од хмар. Щоки аж палали рум’янцем. Великi блискучi очi сипали нiби iскрами. Іван Громовик катав конем по хмарах. Кiнь басував, неначе грався на хмарах, з-пiд копитiв сипались на хмари iскри й звивались блискавками. Блискавки крутились по хмарах, мов огнянi гадюки, i сипались на землю, на лiси, на села, мов огнянi стрiли. Громовик гуляв i милувався небом. Несподiвано вiн углядiв Зiрницю i задивився i спинив коня на вершечку хмари. Вiн подивився на дивну красу Зiрницi i пустив поводи свого коня. Кiнь заграв пiд ним, нiби полетiв з одноi хмари на другу, як орел, вдарив золотими пiдковами об хмари i викресав блискавку. Блискавка бризнула з хмар на чорне небо, посипалась на землю. Загримiв страшний грiм. Голосна луна пiшла по хмарах. Кровавi хмари заворушились, мов живi. Блискавка посипалась огненними стрiлами на землю, на лiси, на села, на городи. Столiтнi дуби розсипались в лiсах трiсками. Скелi розпадались. Хати запалали. Огнянi стрiли посипались i влучали в людей, влучали в високi дзвiницi i башти. На землi пiднявся плач, полились сльози. А кiнь басував, лiтав орлом з хмари на хмару. Іван Громовик чванився своею смiливiстю та силою перед чудовою Зiрницею.

Зiрниця дивилась на Громовика i милувалась його чудовою постаттю та бистрим рушiнням на хмарах. Вона кинула очима на землю, вглядiла пожежу та людську смерть i ii серце облилось жалем. Махнула вона рожевою хусточкою на Громовика. Громовик придержав за поводи свого коня. Зiрниця махнула хусточкою вдруге, — довгий гребiнь кровавих хмар посунувся кiнцем до самих ii нiг. На йому щезла фарба кровi та червоноi мiдi. Громовик скочив з коня i пустив його на волю. Кiнь, як птиця, пiрнув в чорнi хмари. Іван Громовик наблизився до Зiрницi.

— Скажи менi, ти, шкодлива сило натури, нащо ти чиниш людям таке лихо? — спитала Зiрниця у Громовика.

— Я i в думцi не маю чинити людям лихо! Я посилаю iм добро на землю. Дивись, як зеленiють ниви, зеленiють луги, цвiтуть садки! То все мое дiло! — сказав Громовик.

— А придивись лишень лучче до тiеi бiдноi землi! Чи ти не бачиш, як через твоi iграшки ондечки горять лiси, горять хати, падають мертвими люде, розвалюються палаци та башти? Чи вже ж ти того не примiчаеш? — спитала Зiрниця.

Іван Громовик спустив очi вниз i примiтив пожежу та смерть. Вiн задумався.

— Я не доглядiвся, що я наробив шкоди людям. Але, бач, менi, молодому, так хотiлось нагулятись по небi, в хмарах, побасувати на моему дивному конi та ще перед такими пишними очима, як твоi… Як углянув я тебе всю в рожах та лелiях i як углядiв твоi чорнi очi, то не вдержав свого коня, пустив по волi… — сказав Громовик.

— А я люблю людей. Я кроплю iх садки та лiси росою, поливаю попаленi сонцем поля, наливаю соком iх овощi, кроплю виноград росою. Роби й ти людям добре! Нащо ти кривдиш iх, робиш iм шкоду?

— Я ладен хоч i зараз полюбити тих людей, коли ти за iх встоюеш i оступаешся, бо я тебе полюбив, як тiльки вглядiв твоi дивнi очi. Полюби мене, i я полюблю людей, полюблю землю i буду ладен розлитись по свiтi iскрами, влитись в живоття людей; я ладен хоч i зараз жити з ними, надарувати iх щастям… коли ти того схочеш, навiть помирати з ними, — сказав Громовик.

— Ми не вмремо, бо ми невмирущi i вiчнi, — сказала Зiрниця. — Ти за це, мабуть, й забувся?

— Я тепер за це забувся… Подивись на мене ласкаво твоiми чорними очима, i я зараз впаду на землю i надарую людей щастям. А як мене не полюбиш, то я з горя розiллюся, розсиплюся в натурi i згину без слiду навiки… В мене огонь в серцi, полум’я в душi. Я наробив лиха людям, але я увесь добро, як i ти вся добро й кохання й щастя!

Громовик ухопив своею гарячою, як огонь, рукою бiлу руку Зiрницi й поцiлував гарячими устами. В синьому небi блиснули срiбнi блискавки i погасли. Грiм загримiв стиха, неначе веселенький смiх розлiгся в хмарах. Зiрниця глянула на чорнi Громовиковi кучерi, на блискучi очi i сказала:

— Я тебе люблю, але жаль менi землi, шкода менi безщасних людей!

— Я розiллюся, розсиплюся i впаду на землю для людського щастя, для добра, тiльки поцiлуй мене хоч один раз! — сказав Громовик.

— Як ти впадеш на землю, то й я впаду слiдком за тобою: без тебе менi небо вже не буде небом, — сказала Зiрниця, i ii щоки спалахнули рум’янцем. Вона положила своi холоднi марморянi руки на його дужi, мiцнi плечi. Громовик обняв Зiрницю гарячими руками i поцiлував. І на землi в той дивний майський вечiр розпускались, розвилися й зацвiли мiльйони рож, троянд, лелiй та нарцисiв. Запахли квiтки i розлили своi солодкi пахощi на всi садки та степи; живе живоття вдарило джерелами по всiй краiнi. Одразу виросли в одну нiч зеленi посiви на нивах. Зазеленiли луки буйною травою. Запахли зiллям та квiтками лiси та гаi. Земля нiби закурiла ароматами. Заспiвали заразом соловейки в садах, защебетали усяковi пташки, заспiвали дiвчата на улицях. Очi дiвочi розлили нiби чари на молодих хлопцiв. Земля i небо налилися радощами, щастям та коханням. Затрiпався, закидався живчик натури й самого живоття, — i все, що було на землi живе й молоде, почутило в собi одгук того живучого живчика.

Небо темнiло. Земля тонула в сизiй прозорiй iмглi. Пишна вечiрня зiрка засяла на головi в Зiрницi мiж пахучими рожами ii вiнка, мов блискучий дiямент. Бiлий свiт од зорi впав на марморяне чоло Зiрницi, на ii щоки. Вона вся свiтилась тихим свiтом в гарячих огнястих руках Громовика.

— Я буду любити тебе довiку, доки стоятиме земля, животiтимуть люде й свiтитиме сонце. Ти будеш навiки моею! — сказав Громовик, притуливши свою щоку з палким огнястим темним рум’янцем до рум’яного личка Зiрницi.

— Тодi я буду навiки твоею, як ти надаруеш людей щастям i не будеш iм шкодити своiм легким серцем та вередливою волею. Он глянь на ту землю, що закутуеться в темряву. Скiльки слiз на тiй землi! Я менше вилила роси на землю, нiж люде вилили слiз. Іди мiж люди, направ iх на добро, i я твоя навiки! Та я оце крадькома вийшла гуляти, не спитавши своеi матерi Сонця… Я потаенцi од неi оце тепер стою з тобою. Коли б часом батько не вглядiв та не сказав матерi. Моя мати любить мене, але вмiе й гнiватись…

Тим часом з-за лiсу сходив старий батько Зiрницi — Мiсяць. З-за лiсу виглянула його крута лиса голова, здорова та блискуча, потiм висунулись запалi очi, неначе темнi плями, а далi викотилось усе лице, червоне та широке. Збираючись на роботу на усю нiч, Мiсяць лигнув добру кварту горiлки, i його вид та кирпатий нiс почервонiв. За лицем висунулась з-за лiсу мiсяцева сива та довга борода, як полотнище бiлого легкого туману, а потiм потяглася по сизому, фiолетовому небi його широка та довга одежа i вкрила прозорим туманом лiси та садки. Мiсяць окинув очима землю та небо, вглядiв дочку в обнiмку в Громовика й голосно кашлянув. Зiрниця оглянулась, одскочила од Громовика i сховалась за хмару. Громовик перекинувся блискавкою i пiрнув в густу, мов дим, хмару.

— Прощай, моя зоре! Незабаром я, неприкаяний, впаду на землю, вволю твою волю, а з землi вернуся до тебе на небо вже iнший! — крикнув Громовик, потопаючи з конем у хмарах.

Мiсяць посварився пальцем на Зiрницю. Зiрниця засоромилась, почервонiла й сховалась у хмарках.

— Потривай же, дочко! скажу я матерi! Дасть вона тобi доброi прочуханки, щоб ти не цiлувалась з хлопцями, — сказав Мiсяць сам до себе й пiшов угору на небо. За ним повилася по землi i в небi довга, наче виткана з туману, його прозора одежа.

— Ой, коли б же не забутись до ранку та сказать жiнцi про дочку; може, трохи прислужуся жiнцi, щоб не так лаялась. Ой, мабуть, забудусь! Чогось на старiсть у мене голова стала дiрява. Що впаде в голову, то зараз i випаде, як з решета висiеться. Ой, забуду! — мимрив собi пiд нiс Мiсяць, обсипаючи землю блiдим зеленуватим свiтом.

На небi набiгли дрiбнi, мов смушки, хмарки i заслонили Мiсяцеве лице.

— Одже ж забуду! Ой, забуду, — бубонiв Мiсяць, одганяючи рукавом хмарки.

Хмарки одсунулись набiк. Мiсяць знов пригадав: «Буду думати до самого свiту, то, може, й не забуду», — думав вiн та все пiднiмався вгору та вгору.

На землi, в садках та в гаях, голосно щебетали соловейки та спiвали дiвчата, iх пiснi долiтали до Мiсяця. Мiсяць затулив вуха долонями.

— Надав же дiдько отим дiвкам роiть пiснi так, що аж в небi чути! Одже забуду! ой лишечко! Ой, забуду!»

Замовкли на землi дiвчата. На темно-синьому небi заворушились русалки, неначе бiлi хмарки. Свiт Мiсяця облив iх бiлi лиця, синi очi та русi довгi коси, промкнув наскрiзь тонку прозору бiлу одежу. Русалки, як хмари, заворушились кругом Мiсяця, жартували з старим дiдом, крутились навкруги його, неначе зграя лебедiв. Одна смiлива Русалка пурхнула проз самий Мiсяцiв поморщений вид i зачепила його одежею по носi. Другi сiдали на його широке убрання. Одна смикнула його за бороду, а найпроворнiша вилетiла йому на лису голову та й сiла на лисинi.

— Цур вам, пек вам! Чого ви чепляетесь до старого? Ой, забуду!.. Ей, одчепiться, бо як котрусь впiймаю, то поцiлую! — гомонiв Мiсяць, спихаючи з голови Русалку. — Шкода, що я вже старий, а я вам дав би знати себе!..

Русалки реготались, вештались, крутились кругом Мiсяця, виставляючи перед ним своi бiлi, як снiг, плечi та щоки, iх синi очi свiтилися чарами при свiтлi Мiсяця, а бiлi повнi щоки та круглi плечi аж трусилися, мов драглi. Мiсяць аж очмарiв од iх небесноi краси.

— Одже введуть у грiх мене, старого! Та позаслоняйте хоч плечi туманом, капоснi дiвчата! Через вашi синi очi та бiлi щоки втрачу памороки! — гомонiв Мiсяць.

А русалки побрались за руки, хмарками посунулись помалесеньку по синьому небi, потiм стали в танець, побравшись за руки, й заспiвали тиху-тиху пiсню про кохання. Їх пiсня злилася докупи з Мiсячним промiнням, долетiла до землi i навела дивнi, чарiвнi сни на молодi душi.

— Ой, як я втомився, йдучи все вгору та вгору! Коли б вже швидше йти згори! — сказав Мiсяць.

Холод пройняв його наскрiзь. Сон налягав на очi. Зорi почали гаснути на небi. Од утоми Мiсяцеве лице зблiдло; вiн позiхнув на все небо.

— Та й довга ж ся нiч! Цур iй! Пек iй! Не капосна жтобi жiнка! На дорогу не дала менi теплоi одежi, так i випхнула в однiй сорочцi, а тепер хапай дрижаки, як циган у шатрi… Коли б уже жiнка швидше виходила на змiну! Ой, спати хочу!

Мiсяць зблiд, почав дрiмати й позiхнув з усiеi сили. Товстi його брови просто од носа полiзли вгору по лобi, неначе дерлись на горище по стiнi. Край неба на сходi почав яснiти.

— Ой, я щось забув! iй-богу, забув! Отуди к нечистiй матерi! позiхнув та й забув! І що ж оце я був наважився не забувати! І надав же менi бiс роздявить рота та позiхнути! Овва! та й довго ж моя жiнка вбираеться… От уже надав дiдько взяти молоду жiнку, та ще й гарну! Як почне прибиратись, то аж нудно стае…

Тим часом край неба зачервонiв. З-за лiсу на небо вийшла Зiрниця, а на головi в неi блискотiла рання зоря.

— Ага, от що я забув! Добре, що ти, дочко, рано встала та вийшла гуляти. Коли б же жiнка швидше виходила! Але ж вона ще цiлу годину буде чепляти блискуче дiяментове намисто на шию, а другу годину буде панчохи та золотi черевики взувать… Ой, сон налягае! — мимрив Мiсяць i не видержав далi. Проз його плила здорова, як перина, хмара. Нерушливий i ледачий на вдачу Мiсяць вхопив ii, раптом лiг, вивернувсь та й заснув, ще й одразу аж захрiп на все небо.

За Днiпром, за густим, темним лiсом, заблищало небо тихим свiтом; на небi з’явилась пишна палата матерi Зiрницi — Сонця. Сонце прокинулось. Зiрниця побiгла в палату, щоб понести матерi роси вмиватись. Як тiльки Сонце прокинулось, палата засвiтилась в небi, велика та висока, з золотою покрiвлею, з високими стовпами навкруги та високими баштами. Золотi стiни засiяли. Кришталевi стовпи та башти розливали кругом бiлий, срiбний свiт. Золота покрiвля лиснiла на синьо-жовтому небi. Вода в Днiпрi засяла од берега до берега, неначе в йому лилося розтоплене золото. Сонце сидiло коло здорового на всю стiну дзеркала. Дванадцять служниць в срiбнiй одежi вбирали Сонце. Вони завили iй кучерi i присипали iх золотим порохом, надiли на голову вiнок з червоних троянд, пришпилили його золотими шпильками, а зверху поклали другий вiнець з дiяментiв. Срiбну сукню вони пiдперезали золотим довгим поясом, а на плечi накинули золотий широкий серпанок. На краях того серпанку пришпилили кругом квiтки, перемiшанi з дорогими дiяментами. Сонце взулось в червонi черевички з золотими закаблучками, глянуло на себе в дзеркало. Служницi одчинили високi дверi з дорогого кришталю. Цариця неба вийшла з палати й засiяла на все небо, на землю, на море та рiки. Палата щезла в тому полум’i промiння, неначе потонула в свiтi. Служницi голосно заспiвали. Защебетали соловейки в садках, защебетали всi пташки в гаях. Все прокинулось на свiтi. Прокинувся й Мiсяць, лежачи на хмарах. Свiт Сонця вдарив йому в очi. Вiн чхнув, витрiщив очi на жiнку та й згадав за свою думу.

— Жiнко, чи ти пак знаеш, що наша донька вчора ввечерi цiлувалася з тим шибеником Іваном Громовиком серед неба, перед небом та землею? — гукнув вiн се та й пiрнув з периною за гори.

Розсердилась цариця неба й землi i впустила довгий подiл широкого золотого убрання, котре вона держала в руцi. Золотий подiл розпустився гарячим, пекучим промiнням над борами. Гаряче промiння впало огнем на лiси. Лiси одразу зайнялись i запалали. Пiшла тихою ходою цариця над Полiссям, — болота й мочарi висихали; йшла вона понад степами, — сохла трава в степах. Пшеницi та жита в’яли й жовкли. Квiтки, котрi порозцвiтались уранцi, опiвднi в’яли й засихали. Закурила земля димом та парою. Висихали рiчки та ставки. Товар та усякi животини ховались в лiси та очерети, звiр утiкав у нори. То був страшний день спеки. Аж увечерi цариця схаменулась, опам’яталась i вхопила в руку подiл свого серпанку i спека спала.

Зоря знов вийшла на небо на прогуляння. Мати вглядiла ii, йдучи додому в свою золоту палату, й глянула на неi блискучими сердитими очима.

— Знаю, знаю! все знаю! Менi батько сказав. Не сором тобi цiлуватися з парубком перед усiм небом та усiею землею? Потривай же! прийдеш ти додому!

Зоря злякалась, стурбувалася i пустила з рук розкiшний пучок з рож та лелiй. Вона глянула на схiд сонця, де було Громовикове царство, й ждала од його поради й оборони. Там уже стояла темна нiч. В темному небi сяли зорi.

Громовик сидiв у своему червоному наметi. Високi гори Гiмалая виганялись за хмари i були вкритi снiгом. На страшнiй найвищiй горi стояв ясно-червоний намет i свiтився наскрiзь. Зверху на наметi сидiв орел в золотому терновому гнiздi i махав крилами. За кождим рушiнням його крил бризкали пучками на всi боки блискавки, сипались по наметi, падали на гори, розсипались в чорному небi. Кругом гори стояли непорушно хмари, неначе захололи бiлi хвилi моря, а за ними навкруги пiднiмались хмари, наче високi гребенi гiр, то шпичастих, то круглих; подекуди стояли вони, нiби високi скелi, стiни та башти; декотрi понависали зверху, понахилялись набiк, неначе якiсь мури, що були напоготовi впасти. Од орлиних крил лився свiт то бiлий, як свiт сонця, i всi хмари бiлiли, нiби вдень, — то знов лився свiт синюватий, i хмари, як i гори, вкритi снiгом, синiли цвiтом вранiшнього неба. Лився свiт червоний, i всi хмари ставали червонi, нiби облитi кров’ю. А зверху чорнiло небо, неначе запнуте чорним сукном, i на йому горiли яснi здоровi зорi.

Громовик сидiв у наметi на золотому стiльцi. На пишному високому чолi лежала дума. Та важка дума похилила його голову. Вiн сперся на золоте поруччя стiльця i пiдпер голову долонею. Свiт лився на його хвилями через червоне полотнище намету. За наметом стояло напоготовi все його вiйсько, цебто всi вiтри. По один бiк стояли в опрiчнiй купi холоднi вiтри з довгими бородами та вусами, в бiлiй, як снiг, одежi, з бiлими корогвами в руках. Сизий iнiй слався по iх зброi, по вусах, по бородах, висiв на густих бровах та вiях. З iх убрання та волосся сипався снiг. По другий бiк намету стояли окроми далеченько гарячi вiтри з смуглявими видами, чорнявi, з червоними щоками та з палкими, здоровими, чорними очима. Вони були убранi й узброенi в усе червоне, як жар, i держали в руках червонi корогви; од корогов палало нiби полум’ям. Перед наметом стояли теплi вiтри, бiлявi, з бiлим видом, i русявi з рожевими щоками, з розкiшними русими кучерями та синiми очима. На них було зелене убрання, а в руках вони держали зеленi корогви, обвитi рожами та чорнобривцями.

Громовик встав з стiльця i вийшов з намету. Вiн махнув рукою направо й налiво i сказав:

— Починайте гратись! Пограю й я на своему конi, бо, може, на довгий час перестану вигравати на конi!

Холоднi i гарячi вiтри крикнули. Гора задрижала й затрусилась. Хмари, що стояли горами та муром, тихо рушились й заколихались.

— Розпочинаймо страшну бурю, бо все вже застоялося тут! — сказав Громовик. — Маю вас покинути на якусь хвилину i впаду на землю i пiду мiж люде!

І одразу холоднi вiтри полетiли низом, вiтри гарячi шугнули, як орли, горою. Хмари захитались, рушилися, нiби страшнi снiговi гори рушили з мiсця: однi посунулись, другi впали. Здавалось, нiби скелi падали, башти нахилялись, розвалювались. Вiтри гули, як навiженi, то падали в море, сторч перекидались, валялись на скелi. А орел сипав блискавкою i обливав неначе кров’ю те пекло.

Громовик свиснув. Перед ним став чорний кiнь з золотими пiдковами. З очей та вух сипались iскри. Громовик скочив на коня й пiрнув з ним у хмари. З його рук посипались страшнi блискавки. Загуркотiв страшний грiм. Огнянi смуги пронизували гори та мури наскрiзь, грiм гримiв, бив у скелi; блискавки бiгали по чорному небi, як змii, десь падали в хмари, сипались на землю та на море. Здавалось, нiби настав кiнець свiту. А верх Гiмалая стояв один непорушне з червоним наметом зверху, а кругом його стояли гарнi, як весна, тихi, теплi вiтри i дивились на тi страшнi рушiння товаришiв в небi та на землi.




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/nechuy-levic-kiy_-van/skrivdzhen-y-neskrivdzhen