Хрестини
Іван Семенович Нечуй-Левицький




Іван Семенович Нечуй-Левицький

ХРЕСТИНИ





Хрестини


Терешко Пiзнюр був чоловiк заможний. Його знали по всiй околицi, бо вiн був переднiше п’ять год волосним старшиною. За тi п’ять год вiн надбав усякого надбання: поставив собi нову чималу хату, ще й прикупив кiльки десятин поля з запасноi землi. Поля в його було чимало. Садиба його розкинулася з невеличкого пригорка наниз до самоi Росi. Понад берегом розстелялася довга левада на зелених луках. Були в його й покладнi грошi, вiн поклав iх в позичкову касу при поштовiй конторi в Корсунi.

Терешковi вже було бiльше як шiстдесят год, але вiн був високий на зрiст, кремезний, здоровий, хоч i був сухорлявий та тонкий. Його жiнка Марта була багато молодша од його, але все хворобилася на груди i часто нездужала; вона була невеличка на зрiст, якась утла i слабовита зроду.

Терешко вже оддав замiж дочку й оженив старшого сина Петра. Петро не схотiв жить у старiй опрiчнiй, чи надвiрнiй хатинi. Батько одрiзнив його й видворив; купив йому грунт за селом, за цариною i поставив на йому хату. Менший син Наум ще парубкував. Старiй матерi вже було важко поратися навiть коло печi в хатi, не то що робить роботу на городi, вештатися по дворi i до комори, i до овець; навiть було важко доiть корову. Вона не раз i не два вже натякала Наумовi, щоб вiн брав молоду невiстку для неi на помiч. Але син все чогось неначе отягувався та одкладав надалi цю справу, неначе хотiв нагулятися досхочу на вулицi та на досвiтках з дiвчатами.

Раз якось весною, в недiлю пiсля обiду мати завела розмову з сином:

— І коли ти, Науме, оженишся? — сказала вона, прибираючи з стола миски та полумиски. — Он дивись, твоi перевесники сливе усi поженилися, а ти все парубкуеш. Може, я заслабну та й умру, то не доведеться менi й побачити твоеi жiнки.

— Ото яке пак диво моя жiнка! Хiба ж варто журитися, що ви не побачите моеi жiнки? — обiзвався син.

— Чи варто, чи не варто, а матерi, бач, все-таки було б цiкаво й приемно побачити за живоття жiнку свого сина, — сказав старий Терешко.

— Якби ти взяв менi невiстку, то я б оце не прибирала б iз стола i не мила б оцього посуду. Цю роботу поробила б твоя молоденька та проворненька жiнка. А я б оце сiла собi або й лягла б на причiлку або в садочку-холодочку та й одпочивала б. Ти ж бачиш, як мене iзв’ялила, iзсушила робота. Як нахилюся коло ночов над оцим посудом або як розiгнуся, то в мене аж кiстки лущать та торохтять, — сказала мати.

— От! торохтять! Ще що вигадайте. Я нi разу не чув, щоб у вас коли кiстки торохтiли за роботою, — сказав веселий та охочий до жартiв Наум.

— Не чув, бо, мабуть, ти не чуткий на вухо вдався. А от я то не раз i справдi чув, як у твоеi матерi лущать кiстки за роботою, як вона качае сорочки та гамселить рублем по качалцi.

— Коли вже в вас, мамо, торохтять кiстки, то я… — почав огризатися син i засмiявся.

— Смiйся, смiйся з староi матерi. А як в тебе колись за цiпом лущатимуть руки на старiсть, тодi буде тобi не до смiшкiв, — обiзвався батько, перебивши його розмовy й засмiявся так, що в його з-пiд вус блиснули усi ще бiлi, дрiбнi зуби i неначе звеселили його довгобразе обличчя й темнi блискучi очi.

— Та коли вже в вас, мамо, i справдi лущать руки за працею, то тепер я скажу вам, що я вже наглядiв собi молоду, коли вже на те пiшлось, — промовив син вже без смiшкiв, якось поважно.

— Невже! — аж крикнула мати.

— Атож! А доки менi й справдi бурлакувати. От i матимете собi невiстку.

— Тодi, стара, заспiваеш пiснi: «Ой найму я наймичку, сама сяду в запiчку», — обiзвався Терешко з жартом, бо думав, що Наум, зроду жартовливий на вдачу, тепер хоче смiшити матiр жартами.

— Не наймичку-бо, тату, наймуть мати, а матимуть молоденьку невiсточку, — сказав Наум.

— Не бреши-бо! бо брехать i в будень грiх, а в недiлю то й удвое або i втрое грiх, — сказав поважно батько.

— Їй-богу, тату, я напитав собi молоду. Менi здаеться, що вона пiде за мене замiж.

— Напитати молодуху не штука, але чи згодився вже ти з нею, чи так тiльки залицяешся до неi? — спитала мати.

— Та кого ж це ти думаеш сватати, коли ти правду кажеш? — спитав батько.

— Хотину Струлiвну, Петрову дочку, — сказав син.

— Не помiркувавши гаразд, заздалегiдь нiколи не роби нiчого назря, за все свое живоття, — сказав уже трохи нiби сердито старий Терешко. — Петро Струль бiдний чоловiк, як усi Струлi. Струлiвна тобi зовсiм не до пари, не рiвня тобi.

Батько насупив брови, похилив голову й задумався. Вiн був гордовитий.

— То що ж, що Хотина не з багатого роду. Зате ж вона здорова та червона, як калина. Я певна в тому, що в неi й на старостi лiт не лущатимуть руки коло важкоi працi, як от у мене, утлоi та малосилоi. Засилай, сину, мерщiй до Хотини старостiв або хоч i зараз! — сказала веселенько мати.

— Я й родатися не буду з тими Струлями, якби пак i справдi оженився в Струля, — сказав гордовито батько. — Невже в нас в мiстечку не знайдеться для тебе кращоi й заможнiшоi дiвчини? Нехай ii бере хто другий, а ти пошукай iншоi.

— Коли ж, тату, я ii щиро покохав i вона мене любить. Іншоi я й не хочу брати. Як не вiзьму ii, то матерi знов доведеться довго ждать невiстки, — вже без жартiв i навiть поважно сказав Наум i замовк.

— От тобi на! І знайде ж тобi якесь придбайло на отих зарослянських скелях! Та там же така бiднота, що в iх i кiшки нема в хатi, бо й годувати ii нема чим. Струлiв город на скелях, хата стримить на скелi на чолопочку, неначе чорногузяче гнiздо на клунi. Привезе вона тобi порожню скриню, — гомонiв батько вже трохи сердито.




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/nechuy-levic-kiy_-van/hrestini